Меню сайту

Категорії розділу
НОВИНИ УГКЦ [9]
ЦЕРКОВНІ СВЯТА [80]
ЦЕРКВА І ДЕРЖАВА [16]
НАБОЖЕСТВА [176]
ПАПА БЕНЕДИКТ XVI [18]
ОГОЛОШЕННЯ [14]
АКТУАЛЬНІ НОВИНИ [182]
РІЗНЕ [3]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Моя фотоколекція
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Товари та продукція християнської тематики в магазині Алі Експрес

Пошук на сайті

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2017 » Квітень » 13 » Великий Четвер (страсті)
08:22
Великий Четвер (страсті)

Уже багато сторіч у євреїв існував звичай ламати хліб і пити з однієї Чаші перед розлукою друзів чи під час зустрічі після довгої розлуки. Це було свідченням міцного єднання. Господь же в останній Свій вечір перетворив цей звичай у Велику Тайну.
На прохання Спасителя розпорядник трапези встановив стіл, трішки піднявши його. Поверх килима, який покривав стіл, поклали червону скатертину, а поверх неї – білу, мереживну.
Поставили Чашу з вином і ще одну – з водою. Петро та Іван принесли на підносі Чашу, яку отримали від Вероніки. Вона була прикріплена до підносу. Чашу поставили навпроти Спасителя. Тут же стояв таріль з подовгастими прісними хлібцями, на яких зверху були витиснені прямі лінії (маца – святий хліб юдеїв). Хлібів було три, і Господь уже переламав один з них, коли споживав ягня, іншу половину поклав на серветку. На столі також була густа олія, біля якої лежав черпак.
Двері до світлиці були зачинені. Христос став поміж Петром та Іваном. З Чаші зняли футляр і сховали його в особливе потайне місце.
Господь помолився та звернувся до учнів. З благоговінням, урочисто і шанобливо пояснив Своїм апостолам Тайну Причастя.
Так досвідчений пастир пояснює священикам, як потрібно служити Літургію.
Господь висунув дощечку з підносу і накрив її білою хусткою. Зняв з Чаші металеву пластинку (подібну до нашого дискоса) і поклав її на хустку.
На дискос Спаситель поклав хліби, які лежали поряд з Ним. Він витягнув з більшої Чаші меншу і поставив її в один ряд з шістьма іншими, які були на підлозі.
Спаситель поблагословив хліби, обома руками підняв дискос догори. Він помолився і пожертвував Богові, дивлячись на небо; запропонував хліби, опустив дискос та накрив його. Потім Спаситель узяв Чашу, влив у неї вино, яке подав Петро, і воду, яку подав Іван. Поблагословив їх, наливаючи ложечкою, яка була в підставці Чаші. Поблагословивши Чашу, Господь підняв її догори, молячись та жертвуючи. Потім поклав на стіл.
Іван з Петром налили трохи води на пальці Спасителя над тим тарелем, на якому до того лежав хліб. Ложечкою, витягнутою з Чаші, Він полив воду з тареля і на руки апостолів.
Господь усе робив зосереджено. Востаннє повторив, що віддає все, що має!
Говорячи це, Він переходив у них: раптом став прозорим, сяючим. Він переломлював хліб на частки і клав на дискос у формі піраміди. Відламавши частину від однієї частки, занурив її в Чашу.
Цієї миті Пресвята Діва Марія отримала Святе Причастя в особливий духовний спосіб, хоч Її не було серед апостолів. Невідомо, як це відбулося, проте здавалось, ніби Божа Матір наблизилась до столу там, де було вільно, і отримала від Спасителя Святе Причастя. Адже вранці Господь сказав Своїй Матері, що духовло розділить з Нею Пасху. Він навіть сказав Їй, коли саме, зосередившись у Бозі, Вона зможе духовно з’єднатись з Ним через Святе Причастя. Христос молився та повчав апостолів. Слова, які Він промовляв, проникали в серце кожного, за винятком Юди.
Спаситель узяв дискос з хлібом та промовив: "Прийміть і їжте – це Тіло Моє, що за вас ламається!” Він підняв руку, благословляючи апостолів, і вогняний промінь вийшов від Нього! Слова, наче світло, линули від Нього. І хліб, як сяюче тіло, увіходив до уст апостолів. Здавалось, що Сам Господь переходить у них, бо всі вони були залиті світлом, крім Юди, який перебував у пітьмі. "Мені здавалося, що слова Господа відбивалися від уст зрадника, – говорила Еммеріх. – Це було так страшно, що я не в змозі передати свої почуття”.
Третьому Господь дав хліб Юді та сказав: "Поспішай зробити те, що робиш”, – і продовжував причащати інших апостолів, що по двоє підходили до Нього, тримаючи в руках тканину, якою раніше була накрита Чаша.
Юда не повернувся на своє місце, а відразу покинув світлицю. Апостоли не здивувались: вони подумали, що Господь дав йому якесь термінове доручення.
А Господь підняв Чашу на рівень Своїх очей і промовив слова освячення:
"Я знову бачила Його начебто прозорим, Він наче реально переходив у те, що давав. Дав пити Петрові та Іванові з Чаші, яку тримав, відтак відклав її, а Іван, черпаючи ложкою, наповнив Причастям маленькі чаші апостолів. Петро подавав чаші, і вони пили по двоє з кожної, передаючи її один одному.
Під час трапези я бачила біля ніг Юди невелике чудовисько червоного кольору, – продовжувала Еммеріх. – Його єдина нога була подібна на суху кістку. Коли Юда підійшов до дверей, то поряд з ним я побачила вже трьох нечистих духів: один увійшов у його вуста, другий тягнув його, третій йшов перед ним. Була темна ніч, але духи, здавалось, світили йому, і він біг, як одержимий”. Юда вийшов, не подякувавши і не помолившись. У Чаші залишалось небагато Святої Крові. Христос перелив її в ту малу Чашу, яку вийняв з великої.
Відтак витер велику Чашу, вклав у неї малу із залишком Святих Тайн, поклав на неї дискос з рештою Святого Хліба, накривши все пластиною та пеленою. Навколо Чаші Він поставив шість малих чаш. (Еммеріх бачила, як після Господнього Воскресіння апостоли споживали Святі Тайни, які залишилися).
У Святому Причасті Господь давав апостолам Себе, мовби творячи акт найвищого милосердя. Цю Таємницю не можливо висловити словами.
Усі рухи Спасителя під час Тайного встановлення Святої Євхаристії були урочистими й спокійними. Його дії мали символічне та містичне значення. Так зародився чин Святої Літургії.
Апостоли дещо записували на невеличких згортках, які вони, за звичкою, завжди мали з собою. Під час обряду вони кланялись один одному, наче віддаючи честь, як тепер роблять священики.
"Мені було відкрито, чому священики також отримують Святе Причастя, а Ісус Його не приймав, – оповіла Еммеріх. – Якби Ангели уділяли людям Святе Причастя, то не спживали би Його. Якби, однак, священики самі не живилися Ним, то Воно б уже давно не існувало. А так Святе Причастя єз нами”.

Коли наш Господь Ісус Христос після встановлення Тайни Євхаристії покинув трапезну разом з одинадцятьма апостолами, Його душа була в сум’ятті, і жах, який охопив її, зростав. Спаситель пішов на Єлеонську (Оливну) гору не прямою дорогою, а через долину Йосафата.

"Коли вони вирушили з дому, – казала Еммеріх, – я побачила місяць. Він був ще неповний, я бачила, як він ви­ходив з-за гори”.

Переходячи через долину Йосафата, Господь сказав, що настане день, коли Він повернеться в цю долину, але вже не бідним і смиренним. То буде день, коли Він судитиме живих та мертвих! Тоді злі, охоплені жахом, заволають: "Гори впадуть на нас!”

Утім апостоли не розуміли Його слів, вони думали (як вже було того вечора), що через утому та виснаження Він марить.

Вони довго йшли, потім зупинились, щоб легше було розмовляти. Господь сказав їм: "Цієї ночі ви відцураєтесь від Мене, як було написано: "Вражу Пастиря – і вівці розбредуться!” Але після Свого Воскресіння випереджу вас в Галилеї”.

Завдяки благодаті, яку вони отримали від Святого Причастя та звернених до них слів Спасителя, апостоли були сповнені запалу та любові до свого Учителя! Вони тісно обступили Його і присягалися, що ніколи не покинуть. Гос­подь продовжував говорити про те саме, і тоді Петро про­мовив: "Якщо всі відречуться від Тебе, я не відречуся ні­коли”. Господь йому відповів: "Істинно кажу тобі: цієї ночі, перш ніж півень заспіває, ти тричі відречешся від Мене!” Однак Петро заперечив: "Навіть якби мені довелося померти за Тебе, я би все одно не відрікся від Тебе!”

Інші апостоли говорили Йому те ж саме. Вони то йшли, то зупинялись, а Господь смутнішав. Вони нама­галися роз­радити Його, запевняючи, що те, чого Він осте­рігається, не станеться, – потрібно надіятись, що не ста­неться. Але по­бачили, що їхні зусилля даремні, а найго­ловніше, впев­не­ність, з якою вони промовляли, втомила їх самих. Вони засум­нівались, і це була перша перемога спокусника.

Вони перейшли через Кедронський потік, не тим мостом, через який вели Христа після того, як Його схопили, а іншим, бо йшли в обхід.

Ґетсиманський сад, куди вони прямували, розташований на Єлеонській горі, на віддалі двох кілометрів від примі­щен­ня з трапезною. Потрібно йти чверть години від трапезної до воріт міста, які ведуть до долини Йосафата і ще таку саму віддаль від долини до Гетсиманського саду. Сюди Господь часто приходив останні дні зі Своїми учнями, вчив їх тут, а часом проводив цілі ночі в молитві.

Тут було кілька покинутих осель, великий сад, оточений загорожею, а в ньому багато квітів та плодових дерев. Сюди люди приходили мо­литися, відпочивати чи святкувати у родинному колі.

Невеличка стежка відділяє оливний город від Гетси­манського саду. Він розташований ближче до Єлеонської (Оливної) гори, менший за Ґетсиманський, але більш від­кри­тий. Загорожений земляним валом чи стіною. В городі є гроти, печери, майданчики та насадження оливних дерев. По­декуди стоять лавки, глибокі печери, в яких можна уса­міт­нитись для молитви і роздумувати в тиші. Те місце, яке зазвичай обирав Спаситель, було зовсім безлюдне та сум­не. Десь біля дев’ятої години Христос прийшов зі Своїми апос­толами в Ґетсиманський сад. Місяць злегка освіт­лю­вав зем­лю. Господь був глибоко засмученим і говорив про небезпеку, яка наближалася. Його слова насторожили апостолів, а Христос сказав їм, вказуючи на дерева: "Будь­те тут, допоки Я молитимусь”. Вісім апостолів залиши­лись, і тут їх знайшли потім решта учнів. Спаситель узяв зі Собою Петра, Івана, Якова Старшого і рушив до Оли­ного городу тією дорогою, яка веде на вершину гори.

Неможливо розповісти про Його скорботу! Він відчу­вав, як жах та спокуси наближались до Нього! Іван запитав Спасителя, як може Він, Той, Хто завжди втішав їх, бути таким пригніченим.

Христос відповів: "Душа моя тужить смертельно!” По­тім поглянув нав­коло і побачив жах, спокуси, які насувались на Нього загрозливими хмарами.

Ісус звернувся до апостолів: "Залишіться тут, будьте пильними та моліться, щоб не спокуситись”. І вони зали­шились на цьому місці.

Тієї миті, коли Христос покинув Своїх учнів, жахливі привиди ще тісніше оточили Його.

Христос хотів іти далі, але примари, що обсідали Його та переслідували, ставали чимраз виразнішими. Він повернув на­ліво від того місця, де були апостоли, і пішов у печеру, щоб по­мо­литися, – наче мандрівник, який шукає притулку під час бурі.

Земля у цій печері поступово спускалася вглибину (майже на шість футів), а висока трава, яка росла на краю скелі, так прикривала вхід у печеру, що він був непомітним зовні.

Страшні примари повзли за Ним, їхні обриси в усій їхній огидності ставали дедалі яснішими та виразнішими.

У цьому тісному просторі зібралися у своїх най­страш­ніших виявах усі гріхи, скоєні людьми від падіння наших прабатьків і до кінця світу – з усіма покараннями за них. І не­даремно Провидіння Боже обрало цю печеру; саме тут вигнані з раю Адам і Єва вперше зустрілися з негостинною землею, тут, у цій печері, оплакували свій гріх, з острахом вдивлялися в майбутнє. Його скорбота та жах зростали! Тремтячи цілим тілом, Він з трепетом почав молитись. ("Я тоді виразно відчула, що Спаситель, жертвуючи Себе на муки перед справедливістю Отця за гріхи цілого світу, начеб віддав Свою Божественну сутність у Лоно Святої Трійці”).

Господь здійснив це зі Своєї безмежної любові, бо хо­тів, щоб Його людська природа, свята з усією Його невин­ністю, ніжністю та чулістю, страждала без підтримки Боже­ственної, а лише завдяки любові Свого людського серця вистраждала всі скорботи, усе жахливе та важке, що повинен ще витерпіти рід людський! Христові належало спокутувати і сам корінь зла, і всі злі нахили та гріхи, які з нього виро­ста­ють, мовби гілки цього коріння — гілки нечисті!

І Спаситель з великої любові до нас погодився прийняти у Свою душу всі страждання, які зцілюють нас, що повинні оздоровити, порятувати, відродити людство!

А позаяк гріхи, які Господь захотів спокутувати, були незліченні, то Він прагнув, аби і всі страждання – гілки дерева покути – увійшли в усі клітини Його душі й у всі члени Його тіла.

Покинутий, залишений у Своєму людському єстві, молячись Богові з невимовною скорботою, сумом та жахом, Спаситель упав долілиць. І побачив ще виразніше, ніж раніше, гріхи цілого світу в їхньому безмежному лукавстві, в різно­манітних образах та формах.

І все це Він брав на Себе! У молитві, з якою звертався до Свого Небесно­го Отця, Спаситель запропонував Себе як покуту за незліченні людські гріхи!

А сатана насувався з реготом, невимовно страшний серед усіх цих видінь зла, і не припиняв виливати всю свою лють на Христа.

Розгортаючи перед душею Спасителя видіння гріхів, щораз огидніших, він знущався з людськості Спасителя: "Як Ти сподіваєшся взяти все це на Себе, вистраждати всі покарання та відплати за гріхи? Як Ти можеш спокутувати стіль­ки злочинів?”

"Між десятою та одинадцятою годинами якась яскрава смуга з’явилась зі сходу на небі, – розповідала Еммеріх, – і я побачила Ангелів, які рухалися цим шляхом і сходили до Господа, щоб підтримати та зміцнити Його. Печера напов­нилася страшними видіннями гріхів і нечистими духами, які підступали до Спасителя”.

Господь був пригнічений цією прірвою злочинів, але Його душа любила безмежною любов’ю Бога та людину. І Христос узяв на Себе цей жахливий тягар.

Гріхи безперервно проникали в душу Христа, як потоки величезного моря, і Він відчув у цій прірві, в пустелі скор­боти, невимовний жах, коли взяв на Себе тягар усього без­честя світу!

Еммеріх побачила тоді стільки злочинів, що й року не вистачило б, аби розповісти про все, побачене нею.

Христос запропонував Себе в Жертву за всіх, запропонував Себе Отцю як викуп за все зло, і диявол, як колись у пустелі, насував на Нього найрізноманітніші спокуси. Він навіть наважувався викривати безвинність Спасителя, Його безгрішність. "Як Ти можеш, – казав він, – узяти все це на Себе, коли Ти Сам нечистий перед Богом?” І розгортаючи перед Христом Його уявні провини, він з сатанинським зухвальством дорікав Йому.

Диявол звинувачував Спасителя в усіх провинах Його учнів, у спокусах, які Він викликав, докоряв Йому за безлад, який Він приніс у світ Своїм служінням, порушивши давні релігійні звичаї.

Сатана говорив так, як би в таких обставинах говорив найхитріший фарисей, який відчував лють і ненависть до Спасителя.

Він дорікав Господу, що через Нього вбили немовлят у Вифлеємі, а Його батьки наражались на холод, голод та інші поневіряння під час квапливої втечі до Єгипту. Він дорікав Христові за те, що Той не врятував від смерті Івана Хрестителя, Свого попередника; що Він Роз’єднав багато родин; що Він захищав невдячних; не зцілив декількох хворих; дозволив опанованим перевернути бочку з вином і демонам скинути табун свиней в море.

Він дорікав Христові за поведінку Марії Маґдалини, яка після свого навернення ще раз згрішила, а Він повинен був перешкодити цьому. Дорікав Спасителю тим, що Він покинув Свою сім’ю і жив за рахунок інших.

Словом, диявол з пекельним нахабством намагався викликати в душі Господа збентеження та страх, сумніви і сум’яття, які він навіює в останню хвилину звичайній людині, яка поступала в житті згідно зі своїм духом, без надпри­родного впливу. І це тому, що сатана не знав, що Ісус – Син Божий! Він бачив у ньому лише людину з надзвичайними чеснотами.

А Спаситель настільки дозволив переважити Своєму людському єству, що був спокушений і зазнав те, що часто зазнає людина на землі в останні хвилини, коли звітує за прожите.

Щоб випити до дна Чашу першого Страждання, Гос­подь дозволив випробовувати Себе Своїми добрими ділами, які сатана зображав, як неугодні Богові. Диявол дорікав Христові за те, що Він хотів розрахуватися за інших, коли Сам був боржником перед Богом за отриману від Бога ласку, яку Він не зумів належно використати. Божественність Гос­пода дозволила дияволові спокушати Його людськість так, як він спокушав би людину, яка приписує сама собі добрі справи, не опираючись на жертву Спасителя.

Спокусник, не розуміючи усієї ціни Жертви Спасителя і не знаючи Його безмежної величі, намагався показати Йому, що Його добрі справи лише роблять Його боржником Бога, бо Він отримав від Бога силу на ці справи з милості Божої.

Показуючи Спасителю Його борг перед Богом у кожній Його добрій справі, він говорив: "Ось бачиш, Ти знову бор­жник перед Богом через те і те, а Ти ще прагнеш розра­ху­ватись за інших”.

Нарешті диявол почав звинувачувати Спасителя в тому, що Він витратив гроші, які отримав від Лазаря за проданий будинок Марії Маґдалини в Маґдалі: "Як Ти міг витратити без згоди власників те, що Тобі не належало!”.

"Коли спокусник звинувачував Господа, невинність у плоті, – говорила Еммеріх, – я ледве стримувала своє обу­рення від такої ницості, особливо, коли він заговорив про гроші за будинок у Маґдалі. Адже я раніше бачила, що Лазар ці гроші дав на добрі справи, і Господь викупив за них з тюрми в Тірці двадцять сім нещасних, ув’язнених за борги.

Я бачила картину усіх злочинів, за які Преблагий Спаситель запропонував Себе як викупну Жертву. Я відчувала всю несправедли­вість звинувачень, які пригнічували Його. І гріхи цілого світу, тягар яких Він поніс, наче потік полилися і на мене, я зі страхом побачила все нице та погане в моєму житті.

Я безперервно не зводила очей з Господа Ісуса Христа. Я плакала та стогнала, озиралася, шукаючи Ангелів-уті­шителів. Але наш Божественний Учитель самотньо лежав на землі під тягарем Свого страждання та смертельної скорботи...”

Спочатку Господь навколішках спокійно молився, але потім Його душу, втомлену, приголомшену безміром і тя­гарем людських гріхів, невдячністю у ставленні до Бога, охопив такий жах, що, тремтячи і здригаючись, Він вигукнув: "Авва, Отче! Чи можливо, щоб ця Чаша минула Мене? Отче Мій, Ти все можеш! Забери від Мене Чашу оцю”. Однак тут же додав: "Але нехай буде не Моя воля, а Твоя!”

Воля Спасителя була волею Отця. І Господь через Свою безмежну любов до людей прийняв усю слабкість людського єства.

Печера, в якій Він перебував, наповнилась гидкими примарами. Усі гріхи, усі злочини, усі вади, усі муки і не­вдяч­ність напосідали на Нього одночасно. Жах перед смер­тю, навіяний Його людській природі, і тягар Його Викупної Жертви підступили до Нього в найжахливіших виявах. Спа­ситель упав зі схрещеними руками. Холодний піт покривав Його обличчя. Він тремтів у передсмертній борні.

Відтак Він підвівся. Ноги підгинались, майже не три­мали Його. Щоки були блідими, скуйовджене волосся стир­чало на голові.

Була майже одинадцята година, коли Спаситель підвівся. Він ледве йшов. Падаючи і знову піднімаючись, укритий потом, Він вийшов з печери і, ледь рухаючись, дійшов до того місця, де були три апостоли.

Спочатку вони намагалися підтримувати один одного, але потім піддалися скорботі, неспокою, втомі й заснули.

Спаситель прийшов до них не тільки як людина, при­гнічена скорботою, яка просить допомоги у друзів, але також як вірний Пастир, який навіть під тягарем скорботи та горя не забуває про Свою отару, знаючи про небезпеку, що чигає на неї.

Він знав, що друзі в горі та спокусах. Найстрашніші видіння переслідували Господа всю дорогу.

Нарешті Він дійшов до апостолів і побачив, що вони сплять. Знесилений Христос упав біля них і сказав: "Симоне! Чи ти спиш?”

Тієї ж миті апостоли прокинулись і трохи підвелися. А Він сказав їм у повній знемозі й самотності: "І ви не змогли бути пильними зі Мною годину – лише одну годину!”

Побачивши Спасителя – втомленого, блідого, спітні­лого, який промовляв слабким тремтячим голосом, – вони не знали, що думати. І якби не таке знайоме та улюблене сяйво Його обличчя, вони б не впізнали свого Учителя!

Іван сказав Йому: "Учителю, що трапилось? Чи не закликати мені інших? І чи не ліпше нам утекти?”

Христос відповів: "Якби Мені довелося прожити ще тридцять три роки, навчаючи та зцілюючи, Мені б їх не ви­­стачило, щоб зробити те, що Я повинен здійснити до завтраш­нього дня! Не кличте інших: вони не зможуть ба­чити Мене в такому стані й не спокуситись! Ви ж, які ба­чили Сина Людського в Його Славі, можете бачити Його покинутим та засмученим. Але будьте пильними та моліться, щоб не спокуситись, бо дух бадьорий, а тіло не­мічне!”

Такими були Його слова. Він хотів бути відвертим з ними, хотів розповісти про боротьбу людської природи зі смертю, про причину Своєї слабкості. Він розмовляв з ними в сум’ятті й був біля них майже чверть години. Відтак знову повернувся в печеру з душею, огорненою ще більшою скорботою.

Стурбовані, вони не могли стримати сліз, кидалися в обійми один одному, вигукуючи: "Що ж це таке? Що з Ним трапилося? Він геть занепав на дусі!”

Відтоді, як вони прийшли в Оливний город, проминуло півтори години.

Глибоко засмутившись, накривши голови своїми плащами, почали молитися. Але потім знову поснули, бо піддалися спокусі через маловір’я.

Інші вісім апостолів були біля входу в сад і не спали. Той сум, яким була сповнена остання частина розмови Спасителя з ними під час Тайної Вечері, їх дуже стурбував. Вони блукали по Єлеонській горі, шукаючи місце, де можна було би сховатися від небезпеки, якої вони сподівалися.

Цієї ночі в Єрусалимі панував спокій. Євреї у своїх будинках готувалися до свята, а поряд з Єлеонською горою не було наметів тих, хто приїхав на свято Пасхи.

В Єрусалимі учні та друзі Христа ходили з одного місця в інше, зустрічались один з одним, розмовляли. Усі пере­бували в тривожному очікуванні.

З трапезної Мати Спасителя пішла разом з Марією Маґдалиною, Марією Клеоповою, Марією, матір’ю Саломеї, і з Саломеєю – в дім Марії, матері Марка.

Утім потім Пресвята Діва, стурбована чутками, пішла з іншими жінками до міста, щоб дізнатись про Спасителя.

Незабаром прийшли Лазар, Никодим, Йосиф Ари­матейський та деякі їхні рідні та намагались хоч трохи підбадьорити їх. Вони знали дещо зі слів Спасителя, сказаних під час Тайної Вечері, дещо довідалися від учнів, а дещо чули самі, перебуваючи в сусідніх приміщеннях. Вони запи­тали кількох фарисеїв, своїх знайомих, і не дізнались нічого, що свідчило б про те, що Христові загрожує небез­пека. Вони говорили, що не слід турбуватись про Нього під час свята, бо ще нічого не знали про зраду Юди. Пресвята Діва нагадала їм, який збентежений цей нещасний уже кілька днів, з яким поспіхом він покинув трапезну. Вона була впевнена, що він пішов зрадити свого Учителя. Вона Сама застерігала його, кажучи, що він – дитя загибелі.

Незабаром святі жінки повернулись у дім Марії, матері Марка.

У печері Спасителя охопили всі Його скорботи. Він упав на землю з розпростертими руками і довго молився Небесному Отцю.
І почалися нові муки, які тривали три чверті години. Ангели наблизилися до Спасителя і показали наслідки Його мук та Його Жертви. Показали велич людини до її падіння, коли вона була ще досконалою подобою Божою. Показали всю прірву людського гріха, падіння до останнього при­ниження. Показали всі наступні гріхи як наслідок перво­родного; природу хіті, її згубний вплив на тіло людини і на всі покарання за гріхи винуватців.
Ангели показали Спасителеві всі майбутні Його фізичні та моральні страждання, які Він має витерпіти, щоб спо­кутувати гріхи людства. Лише вони, ці страждання, могли задовольнити Божу справедливість за гріхи цілого світу. Щоб стати задоситьучиненням за злочини всього людства, повинні торкнутися єдиної і безневинної людяності, людськості Сина Божого.
І безневинний Син Божий, який узяв на Себе з любові до нас гріхи усіх людей та покарання за них, повинен був у душі перемогти природню відразу та жах, які відчуває людина до страждань та смерті.
"Я розуміла, – говорила Еммеріх, – що показували і що хотіли сказати Ангели, хоч і не чула їхніх голосів. Ніколи мова людей не зможе передати, який жах охопив Ісуса Христа, коли Він зрозумів усю глибину мук та скорботи за гріхи. Його лякали не лише страждання, але злість і лють катів, які їх вигадали, жорстокість, з якою їх завдавали. Він ніс і відчував на Собі гріхи та страждання цілого світу!
І ось, побачивши духовними очима всі муки, страждання та злочини, Він був охоплений таким жахом, що кривавий піт виступив на Його чолі та стікав по щоках. І коли в пориві Своєї скорботи людська природа Спасителя відчу­вала глибоку знемогу, я побачила, – розповідала Еммеріх, – що Ангелів охоплює біль та співчуття! Це – мить перепо­чинку. Мені здається, що вони хотіли Його втішити. Я бачила Ангелів, котрі молилися перед Престолом Всевишнього. Тут наче відбувалась миттєва боротьба між милосердям та справедливістю Божою, яка віддала Себе в жертву.
І я сприйняла зображення Пресвятої Трійці не на Пре­столі, як звикла бачити, а у вигляді сяючої форми з невизна­ченими обрисами. І побачила Божественну Природу Сина в особі Отця, яка немов поверталася, входила в Його Лоно, і Образ Духа Святого. Отож, незважаючи на все це, то був єди­ний Бог!
Утім хто може передати чи пояснити такі великі таємниці? Окрім того, це ж швидше внутрішнє враження, а не зовнішнє. Мені здавалося, що Божественна природа Христа відходила, поверталась в Отця, щоб заставити страждати людську природу, дати їй повністю пережити тяжкі скорботи та муки, для яких людська воля Ісуса просила полегшення.
І в згоді з Отцем Слово – Логос – накладало на Своє людсь­ке єство такі страждання, які б людська воля прагнула уникнути.
Усе це було показано мені тоді, коли сповнені співчуття Ангели хотіли заспокоїти Спасителя. І справді, Він трохи заспокоївся.
Невдовзі ці образи зникли. Ангели зі своєю співчут­ливою любов’ю покинули Спасителя, і Його душа мала ви­терпіти нові муки”.
Коли Визволитель в Оливному городі відважився, як звичайна людина, перетерпіти спокуси перед стражданням та смертю (Христос приніс у жертву нехіть, яку відчуває людина до страждань та смерті, ту саму нехіть, яка є суттю всіх страждань), спокусникові було дозволено спокушати Його, як кожну людину, яка віддає себе в жертву за святу справу.
У другому Своєму терпінні Спаситель побачив у всій оголеній правді глибину Своїх покутних страждань. Це показали Йому Ангели, бо сатана не може показати справжню покуту та її можливості. Батько брехні та відчаю не може торкнутись чудес милосердя Божого!
І після того, як Господь витерпів цю боротьбу і поко­рився волі Свого Небесного Отця, інші невтішні видіння з’явились перед Його душею. Виникло болюче питання, яке ставить перед собою людина, коли вирішує принести себе в жертву: "Яка користь з цієї жертви?” І після цього питання повстало жахливе видовище безрадісного, жалюгідного майбутнього, яке так сильно поранило Його любляче Серце!...
Очолюючи Церкву, Він хотів, щоб усі її члени під­корились Йому, були кісткою від Його кістки і тілом від Його тіла!
І ось тепер Він побачив страждання, боротьбу, безчестя, які насуваються на Церкву, основу якої Він щойно заклав, Наречену, яку Він здобув ціною своєї Крові! Це було сумне видовище людської невдячності. Перед духовними очима Спасителя проходили страждання Його апостолів, учнів, друзів.
Він бачив малу отару, яка становить первісну Церкву; пізніше, після її розквіту, побачив єресь, народжену гор­дістю та непослухом, яка відновлює гріх визволеної людини.
Він бачив байдужість, холод, розпусту і лукавість величезної кількості християн; бачив обман та винаходи псевдовчителів, блюзнірство негідних священиків і згубні наслідки всіх цих гріхів.
Він вражений гидотою запустіння в тому Царстві, яке Господь обрав Собі на землі!
Кожен з них хотів мати Христа іншим, ніж Він був, коли віддавав Себе на муки з любові до людей.
Він бачив, як вони віддалялись від плодоносної Лози і жили в затінку безплідної.
Усіх їх обійняв Ісус Христос і плакав над ними. Він хотів страждати за всіх цих невдячних, які відмовлялись нести свій хрест за Ним у Його місто, побудоване на горі. Вони не здатні бачити Його в тій Нареченій-Церкві, якій Він віддав Себе в Найсвятішій Тайні, в Церкві, заснованій на камені, яку не подолають ворота пекла!
Видіння невдячності, наруги над стражданнями і смертю Христа, які приголомшували душу, почергово з’являлись перед Його знесиленою душею, знову підси­люючи біль.
Сатана на очах Спасителя найжахливішим способом поглинав та роздирав людей, викуплених Його Кров’ю, навіть тих, які отримали благодать Його Тайн. З глибоким болем Господь бачив невдячність і нестриманість християн і перших, і наступних сторіч, нашого часу і тих, хто житиме наприкінці світу.
Усі ці зловісні та похмурі видіння змінювались, але не відступали від Нього, серед них постійно звучав голос спо­кусника: "І через цих невдячних Ти хочеш страждати?”
Христос, Син Людський, плакав, схрестивши руки. Він падав на коліна, наче піддавався невидимій силі. Його людська воля з такою силою боролася з необхідністю страж­­дати, ви­три­мати стільки мук через невдячних, що піт стікав з Його чола величезними краплями крові й падав на землю. Знеможений, Він озирався довкола, наче шукав допомоги, звертаючись до Неба, землі та зірок, закли­каючи їх усіх засвідчити те, що Він терпів!
"Мені здається, – говорила Еммеріх, – я чула, як Він промовив: "Хіба можна змиритися з такою невдячністю? Відповідайте Мені, Я закликаю вас бути свідками!”
Під час цих жорстоких мук Христос кілька разів го­лосно вигукнув. Апостоли відразу прокинулись і, з жахом піднявши руки, прислухалися. Здавалося, що вони готові йти до Спаси­теля, але Петро звернувся до Івана та Якова: "Будьте тут, я піду”.
"Учителю, що трапилось?” – запитав він, увійшов­ши до печери. Апостол затремтів, побачивши закрива­вленого Спасителя, який ледве стояв на ногах! Але Хрис­тос не відповів йому і, здавалося, навіть не заува­жив його.
Петро повернувся до двох апостолів і сказав їм, що Господь не відповів йому, що Він захлинався плачем. Вони ще більше засмутилися. Покрили голови і почали молитися.
Жахливі картини людської невдячності, розбещеності християн, увесь тягар гріхів, які Він узяв на Себе і через які мав страждати, – усі ці видіння насунулися на Нього з величезною силою та швидкістю. Ісус Христос боровся з відразою Свого людського єства до такого страждання. Еммеріх кілька разів чула, як Він вигукнув: "Отче Мій, якщо ця Чаша не може минути Мене, якщо не можна, щоб Я не пив з неї, то хай буде воля Твоя, а не Моя!”
Серед видінь гріхів та злочинів, учинених людиною, яка зловживає Божим милосердям, Еммеріх бачила сатану в різному вигляді, який він змінював відповідно до природи зла. Він з’являвся то у вигляді людини з лукавим та брехливим обличчям, то у вигляді звіра: тигра, лисиці, вовка, дракона, змії! Він не був подібним до жодної з цих тварин, але їхні образи були основою тієї подоби, в якій він з’являвся і до якої додавались інші тваринні та жахливі риси. Жодна з цих тварин не була ним. То були наче образи жорстокості, блюзнірства, руйнування, протиріччя, хитрості, гніву, гидоти, гріха – словом, втілення самого диявола.
І Христос бачив, як ці жахливі чудовиська тягнули за собою, мордували і пожирали безліч улюблених душ, для спасіння і визволення яких від пазурів диявола Він погодився на найжорстокіші страждання!
Змій спочатку появлявся рідко. Але ось він з’явився в жахливому вигляді з золотою короною на голові і з люттю ринув на Христа, тягнучи за собою численний натовп людей. Озброєні хто чим, вони то боролись між собою, то всі гуртом з пронизливим криком кидалися на Спасителя. Це було жахливе видовище! Засліплені ненавистю, вони вигукували образи та прокляття, плювалися і поривалися вбити, їхня зброя, мечі, списи піднімались та опускались, як ланцюги у величезному війську.
І все це наступало на Хліб – Колос Небесний, на Зерно, яке впало з Неба в землю, щоб померти і, померши, довіку живити людей Хлібом Життя і проливати найщедрішу благодать!
"Я бачила Христа серед біснуватих людей, – роз­повідала Еммеріх, – багато з них здалися мені сліпими. Спаситель знемагав, наче справді отримав усі ці удари, був зранений ними. Я бачила, як Він хитався з боку в бік – то піднімався, то знову падав”.
Задоволений змій перебував серед розлюченої юрби. Заохочував до боротьби, підганяв, бив своїм хвостом, роздирав та пожирав тих, котрі падали під його ударами!
Усі навіжені, які з люттю кидаються на Господа (а їх було надзвичайно багато), – це ті, які ображають Спасителя, реально присутнього в Церкві Своїм Тілом і Кров’ю у вигляді хліба і вина, вони зневажають Його душу і Божество!
Серед тих, хто ображає Христа, – усі ті, які ранять Спасителя у Пресвятій Євхаристії, в Його живій запоруці постійної безперервної Присутності в Лоні Церкви своєю недбалістю, відсутністю благоговіння, відчуженістю і знева­гою, наругою, святотатством і блюзнірством, починаючи з помилок тих, хто вшановує ідолів цього світу, їхню пітьму, їхні облудні знання, і закінчуючи гордістю розуму, фана­тизмом, ненавистю та гоніннями.
Я зауважила різних людей серед ворогів Спасителя: сліпих, кульгавих, глухих, калік і навіть... дітей.
Сліпих – які не бажали бачити правду; добровільно кульгавих – бо не хотіли йти за Ним; глухих – бо не хотіли чути Його голос і відгукнутись на Його заклик; німих – бо ніколи не прагнули боротись за Нього мечем слова; дітей — що йшли услід за своїми байдужими до Бога батьками та світськими вчителями і прагнули тільки земних утіх, котрі сп’яніли від суєти та марнотної науки, стали нечутливими до всього Божого і погубили себе навіки для вічного життя! Серед цих нещасних, вигляд яких мене дуже засмутив, бо я знала, що Спаситель любить їх, я зауважила багато дітей Церкви, півчих, але погано навчених, незосереджених, які не поклоняються Спасителю під час Літургії.
Бідні діти! Але їхня провина в значній мірі падає на священиків та інших людей, які зобов’язані навчати їх.
Я з жахом побачила багатьох пастирів різних чинів, навіть таких, які вважають себе побожними та вірними. Вони перебували серед тих, хто зневажає Спасителя в Його Тайні. І таких було багато. Скажу лише про одну категорію цих не­щасних священиків, які ревно вірять у справжню при­сутність Спасителя у Святій Євхаристії, постійно Йому поклоняються і повчають народ згідно з правдами віри, але себе вважають непогрішними. Вони покидали напризволяще палац, престол, житло, прикраси Царя Неба і землі, тобто Церкву, вівтар, скриньку для зберігання Тайн, Чашу, яка містить Бога Живого, начиння – усі священні предмети, які викорис­то­вували для найсвятішої і найвеличнішої з Тайн, для Най­святішої Жертви. Святі предмети лежали серед хробаків та пороху. Культ служіння Всемогутньому Богові зганьбили ззовні, хоч і вшановували його в глибині серця.
І причиною такого безладу була не злиденність, що могла б хоч якось виправдовувати, а злочинна байдужість, лінощі, прив’язаність до речей цього світу, часто егоїзм та омертвіння душі.
Я бачила таку неохайність у багатих церквах чи принаймні забезпечених. У багатьох храмах зовнішня, позбавлена смаку розкіш замінила найцінніші й найпре­красніші предмети, успадковані з давнини. Несмак в оздобленні храмів вражав більше, ніж відсутність прикрас. Багаті церкви будь-що прагнуть виділятися серед інших, а бідніші й собі тягнуться за ними наперекір вимогам благо­честя та смаку.
І я не могла не згадати нашу бідну каплицю, де, на превеликий жаль, недавно загородили стародавній прекрас­ний кам’яний вишуканий вівтар і встановили бездарну важку річ з розфарбованого дерева, яка не належить до жодного стилю та виконана без натхнення.
Ці образи Спасителя, який присутній у Тайні Євхаристії, поширюються з вини багатьох духівників: їм не вистачає любові та щедрості, щоб дати з того, що вони мають, Спа­сителеві, присутньому на вівтарі, Тому Самому Спасителеві, який віддав Себе, щоб для них перебувати у Святій Тайні. З багатьма жебраками в їхніх хатинах поводяться з більшою пошаною, ніж з Господом Неба і землі в Церкві, де Він перебуває. І Спаситель, який дає Себе всім людям для поживи, засмучений такою відсутністю любові до Нього.
Так мало потрібно, щоб гідно прийняти Того, Хто обіцяв нагороду за склянку води, яку даємо в Його ім’я спраглому! Але ж Він прагне, Щоб ми ставилися до Нього з належною пошаною. Хіба може Господь не поскар­житись, коли посуд нечистий, а у воді плавають хробаки. Така зневага і таке ставлення спокушають слабких, гань­блять святиню, зму­шують людей покидати храми та зне­важати священиків.
Адже зовнішнє недбальство та неохайність дуже швидко переходять у внутрішнє: такі священики вже не прагнуть утримувати святиню свого серця в чистоті, як не турбувались про будівлю-святиню.
Я бачила, як священики і навіть єпископи метушилися, намагаючись догодити сильним світу цього, виконуючи їхні забаганки, часто навіть злочинні бажання, а Цар Неба і землі був забутий біля дверей, як жебрак Лазар. Він просить лише окрушин їхньої любові, але не отримує їх. Він зазнає від нас тільки виразки та рани...
Якщо б я говорила весь рік, то не змогла б описати усіх знущань, які чинять над Святою Євхаристією і про які я дізналась та які побачила в тому видінні. Усі, хто винен у цьому, озброївшись відповідно до виду злочину, знову і знову нападали на Спасителя з надзвичайною жорстокістю та били, кололи, ранили Його!
І серед них (а в цих картинах з’являлися всі сторіччя) були і легковажні духівники, і недбалі священики, зрадники та негідники, які ображали Господа під час освячення і роз­давання Святих Тайн людям; було багато поганих хри­стиян, які негідно приймали свого Господа.
Я бачила багато тих, для кого Джерело благодаті – Тайна Бога Живого – ставала предметом осквернення та блюзнірства. Розлючені вояки та слуги диявола опоганю­вали священний посуд, ганьбили вівтар і використовували Святеє Святих для інших тайн, вигадати які могло тільки пекло.
Я бачила ще більше злочинів не таких брутальних за формою, але таких, які здалися мені ще злочиннішими та розбещенішими.
Страшно дивитися, як люди під впливом згубних учень чи поганого прикладу, а ще страшніше – обмануті віролом­ними поясненнями єретиків, зрікалися віри в обітницю Спасителя, відмовлялися шанувати Його в Найсвятіших Тай­нах. Серед таких людей я бачила чимало учителів, які очо­лили секти. Спочатку вони боролись одні з одними, а потім почали об’єднуватись, щоб спрямувати свою злість, свою лють проти Бога.
Я бачила багатьох нещасних єретиків: вони ганьбили християнське богослужіння, заперечували присутність Спасителя в Тайні Євхаристії; під їхнім згубним впливом відступало від Нього, відділялось від Лона Господа багато вірних, за яких Він проливав Свою Кров! Страшне, жахливе видовище!
Я бачила Церкву як Тіло Господа Ісуса Христа; Тіло, члени якого Він з’єднав Своїми стражданнями! І я побачила всі Церкви, всі родини, що від’єднались від єдиної Церкви і наче криваві шматки відпали від Його Живого Тіла. І Спаситель кидав сумний погляд на них і плакав через їхню загибель!..
Щоб зібрати розрізнених людей, щоб утворити із стількох відокремлених членів єдине Тіло, Тіло Своєї Нареченої, Він віддав Свої Тіло і Кров, щоб наситити в Тайні. І Він бачив Себе: Його роздирали в улюбленому Тілі через плоди дерева зла – ворожнечу та незгоду!
Вівтар – трапеза єднання людей у Святій Тайні, в цьому найвищому втіленні Любові, в якому Господь прагнув навічно перебувати з людьми. Але навіть Тайна через непра­вдивих учителів стала каменем спотикання. Я бачила цілі народи, що відривалися від Його Серця і втрачали зв’язок з безцінними скарбами Церкви. Страшно було дивитися, як спочатку лише кілька окремих постатей від’єд­налось від Лона Церкви, а потім уже цілі народи відокрем­лювалися та облаштовувалися у святинях, во­рожих одна одній. Ці нещасні ставали щораз жорсто­кішими в своїх помилках та безвір’ї, забобонах, фанатизмі, псевдонауці, гордості розуму, ненависті та гоніннях. Вони рушали проти Церкви, об’єд­нували свої войовничі загони і слухняно підпоряд­ковувались змієві пекла, що спонукав їх до бо­ротьби.
І діти Божі змушені були від’єднатися від невірних, щоб не брати участі в їхніх гріхах.
Здавалося, Сам Господь Спаситель бачив і відчував, як Його роздирали на сотні частин. Він бачив (це видовище зав­давало Йому надзвичайного болю) отруйне дерево роз’єд­нання з усіма його гілками та плодами, що розмно­жу­валися до безмежності, до кінця світу, до того дня, коли зер­но пше­ниці зберуть у житниці Отця, а солому спалять незгас­ним вогнем.
Було так страшно, так невимовно важко, що Мило­сердний Господь поклав мені з жалем Свою руку на груди і сказав: "Ніхто ще не бачив того, що бачиш ти, і серце твоє розірвалось би, якби Я не підтримав його у твоїх грудях!”
Я бачила, як стікала цівками кров по Обличчю Спаси­теля. Його Щоки були блідими, волосся, що завжди спадало на плечі, злиплося від крові та скуйовдилося; борода також була закривавлена та скуйовджена.
Наприкінці цих мук, коли зграї ворогів, покірних наказам диявола, роздирали Його, Він вийшов з печери і знову пішов до апостолів. Його кроки були невпевненими. Він ішов, як людина, яка згинається під важким тягарем, чи поранений, що от-от упаде.
Спаситель підійшов до трьох апостолів. Вони не спира­лись, як раніше, на скелю, їхні загорнені покривалами голови лежали на колінах. Вони спали. Господь наблизився до них зі стогоном та тремтінням. Апостоли прокинулись і побачили у світлі місяця чоловіка, зігнутого, закривавленого, зі ску­йовдже­ним волоссям. Вони не впізнали свого Учителя, так Він жахливо змінився.
Христос простягнув руки – апостоли підхопились, прийняли Його в свої обійми зі зворушливою любов’ю. Спаситель розмовляв з ними у великому сум’ятті. Сказав, що Його принесуть у Жертву наступного дня, що через го­дину Його схоплять, щоб відвести на суд; що будуть кату­вати, ображати, принижувати, бити, увінчають терном і, нарешті, стратять у найжахливіший спосіб.
Він просив заспокоїти Його Матір. Відтак в тому су­м’ятті детальніше розповів їм, що трапиться з Ним завтра, знову доручив їхній опіці Свою Матір та Марію Маґдалину, знову просив не покидати їх без утіхи.
Так Христос розмовляв з ними кілька хвилин. Апостоли не відповідали Йому – вони не знали, що сказати, настільки Його зовнішній вигляд, Його слова збентежили та засмутили їх. Їм здалося, що у Нього гарячка і Він марить.
Спаситель хотів повернутися в печеру, але не зміг. Тоді Іван та Яків відвели Його туди. Самі ж не ввійшли, а відразу повернулись до Петра. Було майже чверть на дванадцяту.
Під час мук Христа, Його страшної передсмертної туги, Божа Матір була в домі Марії, матері Марка. У глибокому горі разом з Марією Маґдалиною і Марією Вона була в саду біля будинку. Еммеріх бачила, як Пресвята Діва стала на коліна, опираючись обома руками на камінь. Декілька разів Вона втрачала свідомість: Божа Матір духовними очима сприймала страждання Свого Сина. Вона просила дізнатись, що з Ним, але не змогла дочекатися звістки і пішла в супро­воді Марії Маґдалини і Саломеї в долину Йосафата.
Її голова була загорнена довгим покривалом. Вона часто зупинялася і простягала руки в напрямі до Єлеонської гори. Духовними очима Вона побачила, як кривавий піт стікав по щоках Її Божественного Сина, і, здавалося, Вона простягла руки, щоб витерти його.
Спаситель бачив Її тривогу, був глибоко вражений ніжним співчуттям Своєї Матері і хвилинами навіть шукав Її під­тримки. Спілкування між Сином та Його Матір’ю бачилося у вигляді осяйних променів, які линули від Них з швидкістю блискавки.
Спаситель подумав і про Марію Маґдалину. Він відчув увесь її біль і подивися на неї зі співчуттям. Його вразила її скорбота. Христос знав, що з усіх, окрім Його Матері, вона найбільше любила Його.
Після одинадцятої години вісім апостолів ще були в алеї Гетсиманського саду. Вони то дрімали, то перемо­влялися один з одним. Апостоли занепали на дусі, були пригнічені спокусою. Думали, якби переховатися у випадку небезпеки, і говорили один одному: "Що ми будемо робити після Його смерті? Наша родина та наші близькі покинули нас. Ми – бідні, і стали посміховищем для всіх. Ми повністю довірилися Йому, а тепер Він настільки пригнічений, настільки безсилий, що не може втішити та заспокоїти нас”.
Учні ще трохи блукали околицями. Коли відчули небезпеку, про яку говорив Спаситель Своїм апостолам, майже всі пішли у Витанію.
"Я знову бачила Господа, який молився в печері. Людська природа в ньому чинила опір стражданню. Він цілий тремтів у знемозі, а потім сказав: "Отче Мій, якщо можеш, забери від Мене Чашу оцю. Але хай буде воля Твоя, а не Моя!”
Тоді відкрилась перед Ним прірва, і від Його погляду пішли світлі промені, які полинули до самісінького дна аду, освітивши вхід у нього і чистилище.
Він побачив Адама та Єву, патріархів, пророків, батьків Пресвятої Діви Марії, Івана Хрестителя та праведників, що чекали на Його зішестя в ад. Смерть Визволителя мала від­крити для них Небо і вивести їх усіх з темниці. Це заспокоїло і зміцнило Його.
Після того, як Він побачив усіх великих праведників давніх часів, обраних для небесного щастя, Ангели показали Йому сонм святих майбутнього, які, поєднавши свої подвиги та боротьбу з заслугами Його страждань, увійдуть завдяки Йому в Лоно Отця Небесного. Так Христові була надана мо­жливість побачити всю силу та благість дій Його страждань і смерті.
Безліч святих у сяйві своїх страждань і діянь про­майнуло перед Його поглядом. Він побачив апостолів, Своїх учнів, святих дів та святих жінок, мучеників, самітників, ченців та черниць, святих та блаженних. Усі мали на голові вінки страждань та перемог.
Вінки відрізнялися формою, кольором, запахом квітів – відповідно до їхніх терпінь, боротьби, перемог, щоб надати їм різний ступінь слави на Небесах. Усі заслуги їхнього життя та подвигів, ціна їхньої боротьби та перемог, блиск їхньої слави мали цінність лише у єднанні із заслугами Господа Ісуса Христа.
Яке зворушливе це єднання: вплив, який мають одні святі на інших, спілкування, освячене Самим Господом, духовне життя, яке вони черпали з одного джерела – Тайни Святої Євхаристії та страждань Ісуса Христа! Ніщо в їхньому житті не було справою випадку: їхні вчинки, чесноти, страждання і перемоги, їхня поведінка та благість – все це мало на собі відбиток повної гармонії.
Незважаючи на таке безмежне різноманіття, усе разом становило прекрасну єдність. І цей найвищий вияв єдності існував завдяки сяйву Єдиного Сонця, Страждань Спасителя: "Світло, що з’явилося в пітьмі, і пітьма не оповила його”.
Прекрасним видовищем, що відбувалося згідно з волею Божою перед душею Спасителя, був цей збір усіх святих. Христос бачив Себе серед патріархів і серед уро­чистого сонму нових святих християнської Церкви. Вони доповнювали одне одного, зливалися, творячи навколо Його люблячого Серця вінок перемоги.
Про це видовище неможливо розповісти словами. Воно зміцнило душу Христа, коли вона вже зовсім знесилилася від скорботи.
Оскільки всі ці видіння стосувалися майбутнього людства, то з’явилися вони досить високо над землею. Утім, на жаль, дуже швидко зникли.
Картини страждань Господа майже торкалися землі, бо мали відбутися незабаром. Вони промайнули одна за одною, показуючи Ісусові детально всі обставини Його Страстей – починаючи від поцілунку зрадника до останніх Його слів на Хресті: зрада Юди, втеча апостолів, кривди та приниження, які потрібно ще пережити в Анни та Каяфи, відречення Петра, глузування Ірода, бичування, терновий вінок, смертний вирок, кілька Його падінь під тягарем Хреста, зустріч із Матір’ю, Її скорбота, образливі слова роз­бійника, злісна радість фари­сеїв, біль та муки Пресвятої Діви, Марії Маґдалини, Івана.
Спаситель бачив усі жести дійових осіб великої драми, чув їхні слова, проникав у їхні думки.
І таки прийняв усе! Спаситель так любив Своїх братів, творінь Свого Отця, що пішов на всі ці страждання, аби поря­тувати бодай одну душу...
Спасителеві найважче було стерпіти Свою оголеність на Хресті (як покуту за все нечисте в людині). І Він просив, щоб Його звільнили від цієї найгіршої останньої скорботи. І цю єдину ласку Йому подарували. Еммеріх побачила невідомого співчутливого чоловіка, який вийшов з натовпу і дав Спасителеві шмат тканини, яким Він прикрив Своє незаймане Тіло.
Ісус гостро відчував скорботу Своєї Матері. Пережи­ваючи страждання Сина, Вона зомліла і майже без ознак життя впала на руки жінок, які були з Нею.
Ангели і видіння зникли. Щоки Спасителя були смер­тельно блідими. Кривавий піт виступив крізь Його одяг.
Глибока пітьма панувала в печері!
"Саме тоді Ангел зійшов до Спасителя, – говорила Еммеріх. – Він був більшим, світлішим за тих, яких я бачила раніше. Його обриси нагадували людські. Довгий одяг упо­діб­нював його священику. В руках він тримав Чашу (таку, як під час Тайної Вечері). Над Чашею я побачила невеличку, завбільшки з квасолину частку хліба овальної форми, яка випромінювала ясне світло.
Ангел простягнув Христові праву руку, не опускаючись на землю. Спаситель встав. Ангел уклав у Його вуста хліб, що світився, і дав Йому випити з Чаші. Відтак зник”.
Христос прийняв Чашу Своїх страждань й отримав силу їх витримати. Він ще на кілька хвилин затримався в печері, спокійний та бадьорий, посилаючи хвалу Своєму Небесному Отцю. Витер піт, який покривав Його Обличчя, пригладив вологе від поту та крові волосся. Коли Спаситель вийшов з печери, світло місяця було не таким, як під час тяжких мук Спасителя. Тепер воно не здавалося надприродним.
Ісус був блідим, утомленим, але йшов упевнено. Ще засмучений, але зміцнений в особливий спосіб, Він по­вернувся до апостолів без страху та пригнічення, в яких пере­бував до цього.
Коли Христос підійшов до апостолів, вони, як і раніше, спали з покритими головами, спершись на коліна.
Спаситель розбудив їх і сказав, що не час спати, по­трібно вставати й молитися. І додав: "Надходить час, коли Сина людського віддадуть у руки грішників. Уставайте, ходімо, зрадник уже близько. Краще було б йому не народжу­ватися”.
Апостоли підвелися і зі страхом роззирнулися довкола. Вони ще не отямилися від сну. Петро вигукнув з запалом: "Господи, я покличу інших, щоб ми могли себе захистити”.
Господь показав їм на деякій віддалі по той бік Ке­дронського потоку загін людей, озброєних списами, факе­лами, і сказав, що один з них Його зрадив. Він розмовляв з ними кілька хвилин і був зовсім спокійний. Доручив за­спокоїти Його Матір і додав: "Ходімо назустріч їм, Я Сам віддам Себе в руки Своїх ворогів!”
І разом з апостолами пішов назустріч загону тією дорогою, що відділяла Оливний сад від Гетсиманського.
Печера, в якій перебував Господь під час Своїх мук, була не та, в якій Він зазвичай молився. Та була розташована трохи вище, на горі. У ній Він молився тоді, коли прокляв смоковницю.
"Я бачила, як Він молився з великим сумом, опершись руками на скелю, – відтворювала видіння Еммеріх. – Його Тіло, а особливо руки, торкалися до каменю, і на ньому відбилися сліди святого дотику. Сліди, які потім вшано­вували, хоч і не знали, як і з якої нагоди вони з’явилися, коли сталося чудо.
Я часто бачила такі сліди на камінні – сліди пророків, Спасителя, Матері Божої, деяких апостолів, святої Катерини та інших святих часів Старого Завіту. Ці сліди неглибокі. Вони схожі на слід, який можна зробити в не дуже густому тісті”.

Анна Катерина Еммеріх, ЖИВА ЄВАНГЕЛІЯ, Ангельське  Одкровення про земні дні Господа.




Схожі матеріали:

Категорія: ЦЕРКОВНІ СВЯТА | Переглядів: 3939 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: Великий Четвер, страсті, великий піст, страсний четвер, піст, страсний тиждень, плащаниця | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений Святим Страстям Господа нашого Ісуса Христа

Відправляємо:


Молитовні прохання
500

Loading...

Підпишіться на оновлення:


Кнопка сайту

Свята Традиція УГКЦ











Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
Loading...
Яндекс.Метрика