Меню сайту

Категорії розділу
НОВИНИ УГКЦ [9]
ЦЕРКОВНІ СВЯТА [80]
ЦЕРКВА І ДЕРЖАВА [16]
НАБОЖЕСТВА [177]
ПАПА БЕНЕДИКТ XVI [18]
ОГОЛОШЕННЯ [14]
АКТУАЛЬНІ НОВИНИ [182]
РІЗНЕ [3]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Братство Св. Пія Х (BY)
Братство Св. Пія Х (RU-Mos)
Братство Св. Пія Х (RU-Pet)
Una Voce Russia
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Бушкрафт
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу
E-mail/Login:
Пароль:

Головна » 2016 » Листопад » 25 » СВЯТИЙ ЙОСАФАТ - ПОСЛІДОВНИК ХРИСТА
00:33
СВЯТИЙ ЙОСАФАТ - ПОСЛІДОВНИК ХРИСТА
Певне такою була Божа воля, щоб св. Йосафат, архієпископ Полоцький, своєю кров'ю зросив ниву св. з’єднання. Той пастир мав, як і наш Спаситель, Ісус Христос, пролити свою кров за правду, і нею довершити справу св. єдності. Проти нього обернуться всі ті, що отцем його називали, а ті котрим він чинив добро, проллють його кров.

До Полоцька чимраз частіше доходили вісті, що вітебчани вирішили пролити кров свого владики. Не зважаючи на те, Св. Йосафат в кінці листопада вирішив їхати до Вітебська.

– "Знаю, що хочуть мене убити – говорив Святий – але знаю і те, що святі Отці віддавали життя за віру”.

Щасливо прибув Йосафат до Вітебська й, хоч цілий Вітебськ кипів злістю й ненавистю до нього, він спокійно взявся до своєї праці, мовби він не був предметом цього гніву. Годив розгніваних, поучував, сповідав, відправляв Богослуження. Коли на Св. Димитрія говорив проповідь до своїх убивців, то взяв собі на науку ці слова з Євангелія: "Прийде година, що кожний, хто уб’є вас, думатиме, що службу приносить Богові” (Йоан. 16, 2). Між іншим говорив до них: "Ви, вітебчани, шукаєте моєї смерті; по ріках, мостах, дорогах, вулицях засідаєте на мене. Але бачите – я сам добровільно приходжу до вас, щоби ви знали, що я є вашим пастирем. Дав би Бог, щоби я за вас, за святу єдність, за престол Петра й його наслідників – римських єпископів, віддав свою душу!” Хотів Св. Йосафат повчити своїх підданих і привести до опам’ятання, як колись Божественним Спаситель хотів опам’ятати зрадника Юду, також свого підданого й учня. Та на закам’янілого грішника нема ліків.

Ще один приклад любові Йосафата. За чотири дні перед своєю смертю, запросив до себе свого найбільшого ворога, а потім убивцю Наума Вовка, радника Вітебського і, прийнявши його дружно, переконував, щоб той погодився з одним чоловіком, із котрим гнівався. Коли ж Наум не дався схилити до нього, передбачив йому, що коли не погодиться, то вмре насильною смертю. Наум не послухав, а через кілька тижнів потім за участь у вбивстві свого пастиря скінчив своє життя під катівською рукою.

Вже давно зробили вітебчани заговір на життя Святого Йосафата. Треба було лише знайти якийсь привід, котрим можна би було покрити злочин. Ще перед приїздом Святого до Вітебська ухвалено на одному із міських засідань зневажати владичу службу, а коли владика заступиться за неї, тоді явно напасти на палати і сповнити свою диявольську справу. Так і сталося. Як лише по приїзді владики показалася служба в місті, або вийшла де поза палату, схизматики зневажали її, погрожували, били, кидали камінням. Св. Йосафат просив усіх слуг, щоби зносили кривди терпеливо й заховувалися спокійно. В таких обставинах пережив Св. Йосафат зі своїми слугами в Вітебську два тижні. Задовго, однак, було чекати схизматикам, постановили проте якнайшвидше сповнити свій злочин. 11 листопада в суботу зібралися ще раз до ратуші й під проводом Наума Вовка й Симеона Ніші, найбільших ворогів Св. Йосафата, вирішили не відкладати далі, наступного дня, в неділю, напасти на палату й убити зненавидженого владику. Схизматицький священик Ілія мав докучати службі Йосафата, а коли би служба побила його за те, або ув’язнила, тоді на даний із ратуші знак домовлено вдарити в усі дзвони, а нарід мав громадою напасти під проводом попів на палату. Під приводом хвороби міські радники, котрі були проводирами зговору, мали виїхати з міста, щоб пізніше ні за що не відповідати.

Того дня 11 листопада, коли вітебчани змовилися рішуче виконати свою чорну справу, Йосафата не було в Вітебську; виїхав він на один із своїх хуторів, щоби полагодити граничний спір із одним шляхтичем на ім’я Крупевич. Владика хотів вернутися на вечір до Вітебська, однак не встиг так скоро все поладнати і тому припізнився. Коли повертався із Кантакузеном та зі своїми підданими додому, то схизматики вже виходили по вечірні з шатер, які побудували собі для свого богослуження; побачивши Св. Йосафата в оточенні підданих, почали кричати за ними: "Вже недовго будете залишатися зі своїм паном”. Вернувшись до палати, довідався владика, що цілий той день піп Ілія робив різні прикрощі й зневаги духовенству і службі, та що, незважаючи на зауваження, навмисне ходив попід палату й усім лихословив. Доротей конче наполягав на тому, аби Іллю покарати. Св. Йосафат згодився на те, бо, будучи архиєпископом, мав після церковних і світських прав владу карати збунтоване духовенство.

Ввечері цього дня прийшов до палати Петро Іванович, один із радників, великий приятель Св. Йосафата, розповів про змову, назначену на завтрашній день, і просив владику, щоби той якнайшвидше залишив місто. Св. Йосафат ніяк не хотів пристати на це, кажучи: "Я вже відіслав коні на фільварок. Моє життя в руці Божій, хочу все знести, що Бог призначив мені...” Ще Петро благав його про виїзд, але даремно; тож проти волі Йосафата пішов до міста, приніс пороху й зі своєю службою хотів залишитися в палаті, щоб боронити життя владики, та Св. Йосафат і на це не згодився. В Оливнім місті Петро хотів боронити Ісуса, а тут Петро хотів зробити таку саму прислугу Св. Йосафатові. І Христос і Св. Йосафат не хотіли людської оборони, бо вже прийшла їм призначена година.

Як колись Божественний Спаситель перед своєю смертю зібрав останній раз своїх учнів, щоби з ними попрощатися, потішити їх і підтримати у боротьбі, так само і Св. Йосафат засів останній раз до вечері. Були при цьому лиш архидиякон Доротей, Емануїл Кантакузен і п’ятеро з його служби. Потішав усіх, часто повторюючи, що, як буде яка небезпека, то вона загрожує лише його життю. Весь час говорив із радістю про смерть, так, що Доротей просив, аби дозволив їм їсти, не боячись смерті; тоді владика, звертаючись де нього, сказав із любов’ю: "Яка тобі кривда, що я хочу вмерти за Христа і Св. Віру”.

По вечері всі розійшлися. Служба пішла на спочинок, а Св. Йосафат пішов до своєї кімнати приготуватися до боротьби. Вірний аж до останньої хвилі Христовому прикладові, хотів тих кілька годин, що його відділяли від смерті, посвятити молитві. Мав він при собі жебрака на ім’я Тифон, котрого ради Христа прийняв до себе й не раз відступав йому своє ліжко. Той Тифон добре підглянув, що Йосафат робив цієї ночі. Як колись Спаситель у Гетсиманськім саді, так Йосафат кинувся на землю хрестом, жертвуючи свою кров за спасіння невдячних синів. Сльози радості котилися по його обличчі, а з глибини серця виривалися глибокі зітхання і цієї ж ночі не забув бичувань, а навіть більше, як звичайно, краяв бичами своє тіло. Якась небесна світлість покривала його під час молитви.

А над владичою палатою бачили люди на три милі від Вітебська чорні хмари, а з-посеред них виринав чорний хрест, до якого Св. Йосафат рвався так палко.

Ще сонце не зійшло, як Св. Йосафат пішов до церкви на утреню. Доротей побудив службу й під проводом Кантакузена наказав їм притримати попа Ілію. Коли владика йшов до Церкви, Ілія вже був перед палатою і почав тут же зневажати Йосафата; Святий спокійно подався до церкви. Ілія таки не перестав виговорювати дурниці, тоді служби притримали його в кухні. Коли Кантакузен притримав попа, переходив якийсь схизматик; коли він побачив, що ув’язнено Ілію, побіг через місто й кричав щосили. Іван Грузнищів, один зі змовників, бачачи, що надійшла сприятлива хвилина, побіг до ратуші і задзвонив у радний дзвін. Того лише чекали схизматики. В той же час відізвалися дзвони всіх церков, крім престольної, скликаючи заговірників до злочину. Ціле місто було на ногах. Вулиці заповнилися тисячами людей, і всі бігли до владичої палати з камінням, дрюками, патиками, зброєю, мовби татари напали на місто. Поміж натовпом крутилися проводирі заговору, під’юджуючи його до лютості тим, що ув’язнено і зневажено їх священика. Юрба кинулася на площу перед палатою, моментально виперла владичу службу, град каміння посипався на палату, крик піднісся такий, мовби все пекло вирушило на сповнення злочину. Служба поховалася за паркан. Коли Св. Йосафат почув у церкві цей страшний крик, здогадався про причину й казав зараз же випустити Ілію. Хоч випущено Ілію, озвірілий натовп не розходився, а з криком погрожував владиці і службі.

Утреня скінчилася. Владика вертався спокійно з церкви до палати. Уся площа між церквою і палатою була заповнена затятими схизматиками. Владику чекала смерть! Як у Гетсиманському саді на голос Спасителя: "Се я” (Йоан. 18, 6) натовп замовк й упав на землю, так і тепер на появу пастиря всі замовкли, мовби побачили духа, опустили руки, настала тишина, Йосафат, неруханий, перейшов посеред них до палати.

Це перемога святості над злочином. Стих крик, деякі пустилися до міста, інші залишилися під палатою. Св. Йосафат зібрав службу і, запевнюючи її, що ніхто з них не вмре, заборонив їм набивати рушниці кулями, а дозволив стріляти лише для постраху папером. Ще в останній хвилі його любов не дозволяла проливати крові заблуканих овець. Сам подався до своєї келії, впав лицем на землю й так витривав у молитві аж до восьмої години ранку.

Коли коло восьмої години зійшло сонце й кривавими променями освітило місто, до палати стали напливати нові натовпи схизматиків, озброєних сокирами, дрюками, рушницями. Їх лиця були захмурені, очі кровожадні, уста виливали потоки помсти, погроз і прокльонів. На палату й паркан знову посипалося каміння. Деякі підложили під паркан вогонь, але лякаючись, щоби не зайнялося ціле місто, розбили паркан, розкинули дошки й дісталися на подвір’я. Служба замкнула браму палати й для постраху стріляла сліпими набоями з рушниць. Убивці, осмілені тим, що постріли не ранять їх, кинулися зі сокирами на браму, розбили її вмить і дісталися до коридору. Служба сховалася, залишилися лише архидиякон Доротей, Кантакузен і Григорій Ушацький, хотячи убивцям загородити дорогу до кімнати владики. Убивці кинулися на Кантакузена і він упав, облитий кров’ю без пам’яті на землю, потім завдають Доротейові в голову 18 ударів, відсувають його з дороги й кидаються на останнього Ушацького. Один із знайомих пізнав його й каже: "То й ти один із них? Чи ж ти не знав, що швидше чи пізніше стріне вас така доля?” й ударив його палкою, а той упав під самими дверми владики.

Тут знову пригадується подібна подія в Оливнім місті. Як спіймали Спасителя, то три найвірніші учні залишилися з ним: один із них хотів його оборонити, але, Спаситель сам віддався в руки запеклої жидівської юрби та ще й просив, аби вона дозволила спокійно відійти учням. Подібне сталося й тепер. Вже юрба мала вдиратися до кімнати, як нараз відчинилися двері, Св. Йосафат виходить до сіней, підносить руку, щоби поблагословити своїх убивців, а, зробивши над ними знак Св. хреста, відізвався лагідно: "Діти мої, чому вбиваєте невинних слуг? Як маєте що проти мене, то я є”. На ці слова Святого зупинилися убивці, ніхто з їх не насмілився й уст відкрити, а навіть перші ряди хотіли повертати назад. Раптом із сусідньої кімнати вискочили два розбишаки й зі словами: "Бий, забий латинника, папіста” – кинулися на Святого. Один із них ударив його тяжким костуром по голові, а другий сокирою розтяв голову по лівім боці. Падає Св. владика на землю, облитий кров’ю, а схизматики, мов зголоднілі вовки, кидаються на свою жертву, б’ють, ранять, знущаються так, що лице Святого втратило людську подобу. Ні одна скарга, ні один зойк не вихопився з його уст. Думаючи, що він вже неживий, кинулися розбійники ще й на його слуг, але в тій хвилі підносить Св. Йосафат свою голову, залиті кров’ю очі звертає до неба, одну руку підносить, мовби хотів останній раз поблагословити своїх убивць та відзивається стиха: "О, Боже мій!” Не дали йому докінчити, один розбишака заверещав: "Він ще живе!” – прискочив до Владики й двома кулями прострілив наскрізь його голову і Св. Йосафат віддав свого духа в Божі руки. Розшаліла юрба кинулася грабувати палату. Що лише вдалося взяти, миттю роздерли поміж себе. Золоті й срібні начиння, гроші, одяг, зброю, мідяні посудини, кухонне в столове начиння – все те зникло. Виважили двері до спіжарні й усі запаси, приготовані на цілу зиму, дісталися розбишакам. Дібралися до півниці, викотили бочки з вином і пивом, а, впившися, робили собі з розбитих бочок забавку, скидаючи їх з гори, названої Богородицею, на якій стояла владича палата. Вся палата була знищена, вікна повибивані, двері порозбивані, вози й візки порубані, папери й усякі грамоти понищені, крісла, столи – все потрощено.

Тимчасом, коли вже не стало слуг Йосафата, над його тілом, мовби на сторожі, сидів пес, якого Св. Йосафат ласкав деколи. Звірина більше має чуття вдячності, як чоловік, відданий пристрасті. Пес не дав нікому приступити до тіла свого пана, аж пса вбили, порубавши на шматки, поклали на мощах Святого. Чоловік, котрий стратить правдиву віру, лютіший й дорівнює хіба дияволові. Що це правда, свідчить ця диявольська забава, яку зробили собі тепер схизматики.

Виволокли вони тіло Св. Йосафата на подвір’я між божевільну юрбу кровожадних схизматиків та, не зважаючи на вроджений стид, здерли одяг й оголили тіло. Як же зчудувалися, коли побачили на нагім тілі волосінницю і ребра, стиснені колючим поясом. Думали, що це простий монах, а не владика, тим більше, що годі було розпізнати лице. Витягнули проте тяжкого раненого Ушацького й слугу Кантакузена, Йоана Єдлинського та биттям змушували їх, аби їм сказали, хто це той убитий. На заручення слуг, що це сам владика, не хотіли вірити, аж коли ще жиди посвідчили, що Св. Йосафат ніколи не носив сорочки, повірили й утішилися, що вже позбулися "душехвата”. Весела була ця пекельна забава.

Одні сідали на оголеному тілі Святого мученика й так, сидячи, їли й пили, інші – тягнули за ноги й кричали: "Встань, владико, нині неділя, чому не проповідаєш, нарід слухає тебе”. Інші скакали через святе тіло й плювали на нього, ще інші виривали волосся з бороди й голови, патиками й дрюками били посиніле тіло; а ще інші доптали підковами чобіт по лиці Святого, навіть невісти й діти знущалися над окровавленим владикою. Диявол захопив їх душі. Що лише чортівська злість підказала їм, всього того допускалися вони на тілі Святого владики. Так були засліплені пристрастю, що навіть не зважали на чуда, які Бог творив для їх опам’ятання. Одна стара невіста, вириваючи волосся з голови, зараз таки при тілі Святого осліпла. Та й небо хотіло опам’ятати розлючених злочинців. Над палатою стала непорушно чорна хмара, а з неї виходила світлість і вкривала оголене тіло. Однак і це чудо не справило на них враження. Справді, страшна це річ – дійти до закам’янілості серця.

Коли частина розбишак збиткувалася над тілом Святого, друга далі плюндрувала владичу палату й била слуг. Як лише спостерігали, що архидиякон Доротей прийшов ще до себе, почали його бити палицями, а потім скинули з гори за бочками. Чудо це правдиве говорили навіть самі жиди, що Доротей, падаючи з тої стрімкої скали, не вбився на місці. Жиди більше показали людяності, як розлючені схизматики, бо, знайшовши напівмертвого Доротея, взяли його до себе і лікували доти, доки не виздоровів. Кантакузена перенесли слуги на безпечніше місце. Оба, хоч так страшно були покалічені, що не було надії на їх життя, однак понад сподівання поволі виздоровіли й ще довго жили, щоб бути живими свідками пророцтва Св. Йосафата, яке їм дав перед смертю, бо виразно сказав їм: "Крім мене, ніхто з вас не вмре”. Ушацький також виздоровів.

Коли вже наситилися чортівськими забавками, піддав їм диявол думку, аби ще зробили похід із тілом Святого. Тож здерли з тіла волосінницю, прив’язали до ніг мотуз і так серед крику, божевільного виття, чортівських прокльонів волочили по вулицях міста свого князя Церкви. Вулиці закам’янілого міста скропилися кров’ю Св. мученика. В однім місці, де голова вдарилася сильніше до муру, залишився слід крові, якого нічим не можна було затерти. Нарешті виволокли Св. владику за місто на стрімку гору над рікою Двіною, наповнили волосінницю камінням, прив’язали її до тіла й зіпхнули Святе тіло з гори, кричучи: "Тримайся добре, владико, тримайся добре”. Чудо це справді, що тіло, спадаючи згори по гострому камінні, не розшарпалося на кусники. Справдилися тут слова Псальмопівця: "Хоронить Господь всі кості їх (праведних), ні одна з них не зломиться” (Пс. 33, 20). На пам’ятку цього чуда поставлено там, звідки скинено тіло Св. Йосафата, хрест з таким написом: "Бог, який заховав тіло мученика від зіпсуття задля ненарушимо затриманої чистоти, ненарушене спустив на берег”.

Як лише тіло впало на берег, прибігли схизматики-рибалки, поклали його на лодку, завезли далеко вгору по ріці, прив’язали до шиї волосінницю, наповнену камінням, а до кожної з ніг – по однім великім камені й затопили в найбільшій глибині. Недармо це місце від незапам’ятних часів називалося "Святою криницею”, бо і справді мало колись освятитися тілом Святого. При першій комісії заприсяглі свідки зізналися, що тоді, коли затоплено тіло Св. мученика, бачили вони на небі велику світлість, яка сходила на те місце, де було тіло, а з-посеред тої світлості було видно поважного мужа, як спускався до води; відразу випливло тіло Святою наверх, незважаючи на те, що поприв’язувано до нього стільки тяжкого каміння. Перестрашені злочинці почали втікати; тіло пливло за ними. Нарешті рибаки вернулися назад і, схопивши тіло, наново затопили у воді.

Коли тіло Святого сховалося у хвилях ріки, впала на Вітебськ і околицю така густа мряка, що один одного ледве зблизька міг побачити. Ця мряка стояла так довго, доки тіло знову не вийшло наверх. Потемніло сонце, небо вкрилося чорною мрякою, неначе не хотіло дивитися на святовбивство витебчан.

Під хрестом Спаситсля стояли безбожні жиди, з ненавистю й помстою в серці і диявольською радістю з його терпінь. Аж тоді, коли темінь обійняла землю, зі страхом і жалем утікали зі злобного місця, боячись справедливого Божого гніву. Так і тепер, коли тільки мощі Святого скрилися під водою, а мряка вкрила Вітебськ, всі в мовчанні, як свідчать беатифікаційні акти, втікали до міста. Після шалу вбивці опам’яталися. В місті, недавно ще такому рухливому і крикливому, настала гробова мовчанка. Убивці з закривавленими руками поховалися, щоб обдумати свій злочин і зазнати кари Каїна по вбивстві праведного Авеля.

Земля по-своєму відплатила Св. Йосафатові. За довголітню працю, терпіння і любов, якою Йосафат хотів наблизити невдячну землю до неба, не лише опустила його, але ще й зненавиділа, переслідувала, а в кінці вбила. Це звичайна заплата світу людям, які ревно працюють для Божої слави, а заразом – для правдивого добра своїх ближніх. Що сталося зі Спасителем, те саме повторилось і з Його учнями. Тому-то Спаситель говорив до своїх вибраних: "Не є слуга більший від свого пана... Я вибрав вас зі світа, тому ненавидить вас світ” (Йоан. 15, 19-20).

Однак небо вміє вирівняти цю несправедливість, про яку дізнаються його улюбленці. За пониження світа Бог нагороджає такою славою, що й світ, який лежить у злобі, мусить признати велич і славу тих, яких Бог хоче прославити. Так само й тепер небо почало видимим способом показувати велич і святість Св. Йосафата. Від смерті Св. Йосафата аж до покладення Св. мощів у гробниці безперестанно діялися чуда перед очима тисяч вже не лише католиків, але й схизматиків, убивців та іновірців. Ці чуда, стверджені присягою перед беатифікаційною комісією, найліпше свідчать про славу Св. мученика.

Закінчився день злочину. Почало смеркати. Королівські власті й латинники закрили очі на злочин схизматиків. Аж коли гробова тишина залягла над містом, тоді королівські урядники Іван Узєнецький – підвоєвода й Филип Осиповський – міський суддя, відважилися ще з декількома людьми піти й оглянути спустошену палату й написати протокол. Одні кажуть, що зі страху перед схизматиками не робили нічого в обороні Св. Йосафата, інші – що вони були підкуплені схизматиками. Ввійшовши до церкви, знайшли замкнену скриню, котру схизматики покинули, бо не могли її ні відчинити, хоч мали ключ, ні розбити сокирами. Підвоєвода, довідавшись, що в ній є складені архиєрейські ризи, наказав її занести в замок. Ледве прийшли з нею на те місце, де ще багріла кров Св. мученика, скриня, мов силоміць витручена з рук, упала на землю, відчинилася сама від себе, а з неї випав ілитон на те місце, де була кров, за ним упала чаша, дискос, звізда й хрест. Чаша, випавши, перевернулася, замочилася в крові, а потім сама підвелася, стала просто, неначе хотіла пожертвувати Всевишньому кров Св. мученика замість безкровної жертви, котру він мав за сім днів принести Господові Богу. Всі речі й одяг так поклалися, мовби архиєрей мав збиратися на Службу Божу. Бачили це чудо присутні. Ніхто не смів діткнутися тих речей, аж вірний слуга, владика Тимотей Чечерський, тремтячими руками зібрав і зложив замочені святою кров’ю, речі до скрині. Занесено її до замкової каплиці.

Того дня після вбивства бачили половчани над Вітебськом, віддаленим від них на 24 милі, вогняний. стовп, що сягав аж до неба.

В тім же Полоцьку Симеон, дволітній синок Доротея Ахремовича, міського радника, збудившись на другий день рано, по вбивстві, почав кликати сумним голосом у присутності родичів і служби: "Тату! Бозя вмер”. Зчудувалися всі, бо досі дитина не вміла ще ні слова промовити, а коли спитали її, який Бозя вмер, сказала: "Той, хто будував білу церкву”. Так названо церкву, відновлену Св. Йосафатом. По цих словах дитини вмовкла, аж до звичайного часу, коли діти починають говорити. Аж на другий день прийшла вість до Полоцька, що вбито Св. Йосафата.

Власті Вітебська, прагнучи зменшити свою вину виявили велику ревність відшукуючи тіло Св. владики. Незважаючи на те, що призначили 100 з. п. рибалці, котрий знайде Святі мощі, ніхто не міг їх знайти, тим більше, що густа мряка вкрила ріку. Аж шостого дня зранку побачили рибаки в одному місці світло, що виходило з води й освітило над поверхнею повітря. Тут знайшли тіло.

Як лише розійшлася про це вість по місті, відразу вся людність поспішила на берег ріки. Перед усіма прибіг Іван Ходига, полоцький радник, великий ворог Св. мученика, а за ним – шляхтич Храпоцький. Коли прибули на вказане місце, побачили тіло в воді, звернене ногами до берега. Владичі слуги принесли одяг, а вийнявши тіло з води, почали вбирати, причому помагав і Ходига, тримаючи простирадло над оголеним тілом, щоби його закривати від очей присутніх, а Храповицький відганяв канчуком нарід, що насилу пхався до Св. мощів.

Як уже тіло було на березі, розійшлися хмари й мряка, а сонце по шістьох днях знову освітило землю. Одягнене тіло поклали на один човен, прикритий опоною, а на другий поклали волосінницю й каміння. Сумний похід розпочався. Берегом ріки біг численний нарід на місце, де мали причалити до берега. Під замком човни стали, а тіло винесено на берег, де вже духовенство чекало на його прийняття. Коли нарід побачив свого пастиря, то гірко заридав. Тепер поклали мощі Святого на ноші, вкрили дорогою опоною й під дзвони та церковні співи, під голосний плач народу занесено його на раменах духовенства до церкви Св. Михайла. По приході до церкви віддалено з неї нарід, приведено архидиякона Доротея, який ледве стояв на ногах, що за той же час трохи прийшов до себе, щоб останній раз послужити своєму владиці, як служив йому вірно за життя. Зі сльозами на очах, та закривавленим серцем, тремтячими руками одягнув Доротей при допомозі інших священиків мощі Св. мученика в архиєрейський одяг. Потім покладено їх на середині церкви в найбільшій оздобі. Тут тіло дев’ять днів було виставлене на прилюдну почесть. Цілий той час церква була переповнена відвідувачами, котрі приходили з найдальшої околиці оглядати, подивляти й плакати при тілі свого владики.

Бо й справді було що оглядати, подивляти й плакати. Бог хотів, щоби тіло не було зіпсуте. Хоч воно п’ять днів лежало в воді, зовсім не зіпсулося, навпаки порожевіло. Лице не було страшним, побіліло. Уста рожеві, мовби відкривалися для слів: "Да будут єдино”. Очі прижмурені, як у того, хто спить. Здавалося, що Йосафат за хвилю встане, щоби проповідати й учити. Ніяка частина тіла не була поранена, хоч рибалки шукали за тілом залізними гаками. Велика рана на голові, завдана сокирою, була відкрита, а з неї показувалася свіжа кров. Скільки ударів завдали убивці Св. Йосафатові, стільки залишилося на тілі червоних знаків. На обличчі були сліди від підків, котрими невісти доптали його. Все тіло було м’яке й гнучке.

На те чудо чимало схизматиків, які приходили з цікавості, верталися з плачем і жалем, навернені до Св. єдності. Між першими навернувся Ходига, котрий пізніше сам складав про все те зізнання під присягою. Коли вістка про смерть Св. Йосафата розійшлася по Полоцьку, всі: католики, єретики, а навіть і жиди, виявили великий смуток, біль і жаль. Аж тепер зрозуміли, якого втратили пастиря, а заразом – як несправедливо обходилися з ним в останні роки. Чоловік далеко більше цінить добро після його втрати. Тепер полочани вирішили спровадити урочисто мощі до міста, й тому вислали до Вітебська посольство з радних під проводом о. Геннадія Хмельницького, сповідника Св. Йосафата та його приятеля від перших літ монашого життя. Вітебчани не мали права лишити собі тіло Св. Йосафата, бо були вбивцями, по-друге, в Полоцьку був владичий престол, нарешті сам Св. Йосафат хотів бути похоронений тут, у викінченій гробниці. Два тижні по вбивстві прибули висланники до Вітебська й зараз подалися у церкву до свого пастиря. Який був плач, який зойк, скільки вилляли сліз, годі сказати! Пізніше зізнався Дягилевич перед апостольською комісією: "Ми бачили Св. Йосафата хорошого, як Ангела, з більшою приязню й святістю на обличчі, як за життя”. Висланники поклали тіло до дорогоцінної домовини, котру привезли з собою й вирішили спровадити його до Полоцька рікою.

Третього дня по приїзді вирішили половчани вивезти тіло свого Св. пастиря. Був це день плачу й стогону для Вітебська. Вітебчани, які недавно ще не хотіли знати Св. Йосафата, тепер не могли з ним розлучитися. Ще доки лежав Св. Йосафат у церкві Св. Михайла, відчували, що мають його між собою; тепер жаль, біль і смуток охопив всіх. Половчани самі хотіли нести тіло до ріки, але мешканці Вітебська не допустили до того. Знали вони й чули добре, що не гідні того, щоби Св. мощі залишилися в них, однак старалися віддати йому бодай останню прислугу. Всі тиснулися, щоби хоч на хвильку мати святого на раменах. Навіть самі вбивці силою відбирали ноші, на котрих спочивала їх жертва. Кожний бажав собі, якнайбільшого щастя, бодай пальцем діткнутися домовини. Плач, нарікання, зойки були такі голосні, що майже глушили відгомін дзвонів і церковні співи. Одні билися в груди, інші підносили руки до неба, треті проклинали вбивців. По всьому місту розносилися зойки: "Вбито батька, замордовано пастиря, Боже, відверни кару, Йосафате, прости нам злочин”.

Коли похід переходив коло кальвінського збору, пастор, який стояв на порозі, промовив: "Ой, нещасливі котрі вбили невинного”, і тут сталася дивна річ. Чаша, що стояла досі просто на домовині й була добре прикріплена до неї, відвернулася в протилежний бік від кальвінського збору. Ще по смерті свідчив Св. Йосафат, що правдива жертва приноситься лише в католицькій церкві й тому чаша, в котрій здійснюється жертва, (вернулася від збору єретиків-кальвінів.

Коли покладено мощі в човен й половчани приготовлялися вже до від’їзду, всі почали голосно плакати. Плакало духовенство, плакали католики, плакали схизматики, єретики, убивці, жиди. А коли човен рушив з місця, нарід, мов божевільний, біг по березі ріки великий шмат дороги.

І знову прославив Бог Йосафата новим чудом. Тоді були великі сніги й морози, однак ріка замерзла лише до половини, так що човен з мощами міг собі плисти вільно. Як лише стали в Полоцьку, ціла ріка замерзла відразу. Через всю дорогу з прибережних містечок, сіл осель виходили шляхтичі, міщани, селяни, бо всі хотіли побачити Св. Йосафата й віддати йому честь, як Святому. Ті, які могли побачити тіло святого, дуже дивувалися, що хоч вже стільки часу минуло від смерті владики, а його тіло ще не було зіпсуте, та навіть ще краще виглядало, як за життя.

Хто може описати прийняття Св. мощів у Полоцьку? Прощаючись із ним перед виїздом до Вітебська, не надіялися, що в такому стані повернеться, хоч Святий це передбачив.

Вість про чудесне заховання тіла, гадка про святість убитого пастиря, любов католиків, поважання схизматиків – спонукало всіх вийти на прийняття Св. Мощів. Берег зайняла вся людність Полоцька без різниці віри, обрядів, станів. Всі хотіли якнайшвидше оглядати свого владику. Нарешті, накривку домовини піднесли. Як побачили люди те лице, повне лагідності, святості, приязні, розжалені до глибини серця, впали всі на землю, і, заливаючись сльозами жалю й радості, благали Св. мученика, щоби й тепер залишився опікуном, дбайливим пастирем і заступником перед Божим лицем.

З найбільшою почестю занесено мощі до престольної, недавно закінченої церкви так, як того бажав собі Св. Йосафат і тут виставлено, щоби всі могли подивляти Божі справи, які сповняє Бог на своїх Святих.

Сам похорон через різні перепони і труднощі відбувся аж 18 січня 1625 року. Господь Бог у своїй премудрості так розпорядився, щоби більше прославити Св. мученика. Весь той час тіло зовсім не змінилося, але залишилося мовби живе, маючи фарби живого тіла. При мощах діялися безчисленні чуда. Хотів Бог також на землі нагородити свого слугу за цю нечесть, яку люди заподіяли йому при смерті.

Коли вже надійшов означений час похорону, цілий тиждень перед ним по всіх церквах дзвонили дзвони цілу годину вранці, в обід й ввечері. За три дні перед похороном винесено мощі з соборної церкви й покладено в церкві Св. Спасителя на ринку, щоби тим часом прибудувати престольну церкву. День перед самим похороном прибули до Полоцька митрополит Йосиф Рутський, єпископ пинський Григорій Михайлівський і єпископ-номинат нової, кров’ю Йосафата окупленої смоленської єпархії – Лев Кревза. На привітання виїхав навпроти них Антін Сілява, наслідник Св. Йосафата, в оточенні шляхти, урядників та інших вельмож. По приїзді подалися всі три князі Церкви до мощі в Св. Йосафата, відправили урочисту вечірню, а після її закінчення пішли до владичої палати.

На другий день від самого ранку дзвони всіх церков скликали вірних до віддання останньої прислуги своєму владиці. О 8 годині вистріли з замкових пушок дали знак походу. Похід розпочинали міщани, йдучи довгими рядами зі свічками в руках. Серед них ішла шкільна молодь під проводом своїх учителів, отців Тов. Ісусового, співаючи дорогою похоронні пісні; далі ступало латинське духовенство в червоних строях, а за ними – 112 гр.-кат. священиків у різних церковних шатах. За гр.-кат. духовенством ішло 9 полоцьких парохів у дорогих ризах, несучи ілитон і чашу, обагрені кров’ю Св. мученика, волосінницю. шнури і каміння, котрі були знаряддями мучеництва. На возі, вкритім червоною дорогою матерією, спочивала домовина з мощами, покрита червоною китайкою, а побіч воза йшли клирики в червоному вбранні зі смолоскипами в руках. По обох боках – 100 жовнірів, також у червоному одязі віддавали почесть. За возом ступали в оточенні священства, шляхти, урядників всі князі Церкви, одягнені в найдорожчі ризи, в усій красі нашому обрядові. Дивлячись на цей урочистий похід, кожний сказав би, що це швидше коронація якогось короля, як сумний похоронний обряд. Так всі були пересвідчені у святості Св. Йосафата, що навіть не брали чорних похоронних строїв, але червоні, мученичі.

Коли похід входив у замок, пушки загриміли знову. Вся церква була оббита червоним адамашком, а посередині стояв таким же адамашком укритий катафальок із багатьма палаючими свічками. Як домовину покладено на катафалку, митрополит відправив урочисту Літургію при гарному церковному співі, що його Св. Йосафат дуже любив. По скінченню Служби Божої ї промовив до зібраних номинат-єпископ смоленський так гаряче, що католики заливалися ревними сльозами, а схизматики зрікалися єресі. Шкільна молодь відспівала похвальні пісні на честь Св. Йосафата, а на завершення, після промови Йосифа Рутського, найбільшого приятеля Святого Йосафата, домовину покладено до приготованої через нього гробниці.

Всі, без огляду на обряди, віддали останню прислугу Святому мученикові. Був це день слави, день перемоги, день тріумфу для святого Йосафата й справи з’єднання, для якого працював усе своє життя, а вкінці й кров свою пролляв за нього.

Смерть Св. Йосафата викликала різні почування на Русі-Україні. Схизматики тішилися, деякі малодушні католики сумували. Одні й інші думали, що зі смертю Св. Йосафата справа злуки швидше впаде, бо не стало вже сильного поборника схизми і могутнього заступника Св. з’єднання. Але справа злуки Церков – це Боже діло, а Божі діла не пропадуть. Сповнилися слона Божественного Спасителя: "Істинно, істинно говорю вам; коли зерно пшеничне, впавши в землю, не вмре, воно само залишається; коли ж умре, приносить багато плоду” (Йоан. 12, 24-25). Впала пшениця на землю, вмерла й видала багатий плід. За життя Св. Йосафат був для схизматиків Самсоном й по смерті залишився ним. Що говорить Св. Дух про Самсона, те саме ми можемо сміливо говорити про Св. Йосафата: "І було мертвих, яких побив Самсон при своїй смерті більше, ніж тих, котрих побив за життя” (Суд. 16, 30). Далеко більше навернув Св. Йосафат своєю кров’ю по смерті, як за свого життя. Найбільші вороги й убивці, які за життя не хотіли навіть чути з уст Св. Йосафата сліп про з’єднання, по його смерті благали, щоб їх прийняли до тої Церкви, за яку він поклав душу. І чи ж могло бути інакше? Чи ж міг забути Св. Йосафат у небі це діло, котрому посвятив своє життя? Чи ж міг Бог не вислухати молитов свого улюбленця?

Ми вже згадували, який був при мощах Св. Йосафата жаль, смуток і плач схизматиків; і навіть те закам’яніле місто Вітебськ, до якого стільки раз даремно промовляв Св. Йосафат, при перенесенні його тіла заливалося сльозами каяння й жалю. Бо, справді годі було, кажучи вже по-людськи, дивитися на всі ті дивні справи, якими Господь Бог прославляв Св. Йосафата й не бачити в них Божого пальця, який показує нам невинність і Святість владики, гріх і злочин його гонителів і убивців. Тож не дивниця, що схизматики наверталися тисячами, а між ними були й найзавзятіші вороги Св. Йосафата.

о. Євген Козаневич. Життя святого великомученика Йосафата чину св. Василія В., архієпископа полоцького. 3-тє вид., – Львів: Місіонер, 1994. – 168 с
www.saintjosaphat.org

Схожі матеріали:

Категорія: ЦЕРКОВНІ СВЯТА | Переглядів: 2778 | Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Теги: Святий Йосафат, СВЯТО, Кунцевич, Архиєпископ Полоцький, Життя святих, празник | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений
Матері Божій -
Цариці Святої Вервиці

Відправляємо:



Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті




Даний сайт синхронізовано під браузери Mozilla Firefox та Opera
2008-2017©Ukrainian Catholic-Traditionalist
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.info дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.info. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.info, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.

Яндекс.Метрика