Головна сторінка сайту
Сторінка 3 з 3«123
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Реколекції, розважання » І ВИЙШОВ СІЯЧ (о.Йосиф Будай, ЧСВВ)
І ВИЙШОВ СІЯЧ
Дата: Вівторок, 04.05.2010, 21:15 | Повідомлення # 11
РОЗДІЛ IX
CТРАСТІ ЧИ ВОСКРЕСІННЯ
“Хто не любить,
той у смерті перебуває”
(1 Ів 3, 14).

Великий піст 2004 р. Місійна станиця у Новому Ульмі (Німеччина). Велика п’ятниця. З о. Робертом Лисейком, ЧСВВ ми відслужили вранці Обряд виставлення Плащаниці.
Парафіяни йшли до Плащаниці, молилися зі сестрами Служебницями, а ми з отцем обговорювали графік Богослужінь. Потім між нами почалася дискусія.
Я твердив, що страсті Христові, Його терпіння задля нашого спасіння якось більше промовляють до мого серця. Через страждання і смерть Ісуса ми викуплені. Молодий богослов о. Роберт наголошував на Воскресінні Христовому, згідно з навчанням св. апостола Павла: “Коли ж немає воскресіння мертвих, то і Христос не воскрес. А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша” (1 Кор 15, 13-14). Ми розійшлись. Кожен, очевидно, залишився при своїй думці.
Настав Великдень. Прокинувшись вдосвіта, я думав, що маю сказати людям. Не буду ж говорити сьогодні, в цей радісний день про страсті Христові. Треба говорити про Воскресіння.
Після молитви знову почав роздумувати: як ми, християни ХХІ ст., переживаємо Воскресіння Ісуса Христа. Зовсім по-іншому, ніж Апостоли і ті, що повірили в Христа.
Перші учні Христові, які пішли за Ним, побачивши Його страждання і смерть, почали зневірятися і сумніватися, чи такий кінець Христа (Месії, пророка) приніс те, що вони чекали – визволення Ізраїля. Боялися, що тепер буде з ними. Вони у Його могутність повірили, а Він вмер скатований на хресті.
І ось, коли вони перебували у таких сумнівах, приходить звістка від жінок-мироносиць, що Його немає в гробі, що Він воскрес і об’являється багатьом... Тоді їхній смуток перемінився в радість. Вони, напевно, як малі діти бігали, раділи, кричали, що Христос Воскрес! Для них це була подія, яка сталася на їхніх очах.
А як ми переживаємо Воскресіння Ісуса? Зовсім спокійно. Для нас це не є вже жива подія, а історія, яка сталася дві тисячі років тому. Кожного року ми про це чуємо. Хоч маємо добрий звичай вітатися: “Христос Воскрес”, – але робимо це часто формально, за звичаєм. Не бігаємо по вулиці, не скачемо з радості, як діти, не телефонуємо всім знайомим і незнайомим, щоб їх про це повідомити. Якщо б ми вели себе так, як Апостоли й учні Христа, то ми видавалися би смішними для оточуючих.
Ось так я роздумував, готуючись до проповіді. Не хотілося цього разу формально щось говорити парафіянам. Хотілося Воскресіння Христове пов’язати з сьогоднішнім життям. І тут Господь відкрив мені, що для нас означає Христове Воскресіння. Сказав хтось із святих: “Якщо б Христос задля тебе тисячу разів помер і тисячу разів воскрес, то нічого тобі не поможе, якщо ти не помреш для гріха і не воскреснеш для любові”.
Отже, для нас Воскресіння – це досконала любов. Я почав розуміти, що коли є на світі хоч би одна людина, яку я не люблю або ненавиджу, то для мене ще не настало Воскресіння Христове, я ще лежу в гробі гріха. І аж тут я почав розуміти, що Воскресіння є головніше, найвище, бо це – любов. Любов до Бога і ближнього. Саме страждання без любові (без Воскресіння) не є щось велике. Багато у світі є людей, які страждають, але з наріканнями, зі злістю, і після смерті йдуть до пекла. Тільки ті, що терплять з цілковитим відданням себе Божій волі, заслуговують на небо.
Тепер я вже трохи був готовий до великодньої проповіді. Для того, щоб наука не була основана тільки на гарних словах, а пристосована до життя, я продовжував свої роздуми. Мав я інформацію, що деякі наші старші парафіяни ніяк не можуть прийняти до своєї спільноти нових емігрантів зі Східної України і німців з Казахстану, які розмовляють російською мовою. Їм ця мова пригадує більшовиків, які багато зла зробили під час війни їм і їхнім родинам. Вони самі були змушені втікати на Захід, а батьків і родину порозстрілювали або повивозили до Сибіру, майно розграбували або конфіскували...
Минуло вже більш як півстоліття, та в серці закарбувалась жива пам’ять про ці кривди. І хоч нове російськомовне покоління нічого їм не завинило, не приймають їх до парафії. Я говорив, що так далі не може бути, бо Христос хоче, щоб ми і ворогам простили... Треба переступити через себе, бо інакше для нас не прийде Воскресіння, не зможемо їсти паску... Не просто це зробити за якусь хвилину. Потрібно просити Бога про Його ласку і поміч.

ВЧИТЕЛІ ЛЮБОВІ
Якось зайшов до нашої василіянської обителі у Львові о. Михайло з Кунина, що біля Крехова. Вже старенький, нездужає, з палицею в руках. Він, між іншим, сказав, що останнім часом у його серці палає така велика любов до всіх людей, якої ніколи в житті не переживав. Тої хвилини мені, ще молодому священикові, захотілося просити Бога, щоб і в мені запалив таку велику любов, але вже тепер, щоб ціле життя з нею прожити.
Любов – це мотор усієї нашої діяльності. Якщо цей мотор буде добре працювати, то наше життя буде присвячене чиненню добра, перенесенню труднощів. Найбільше про любов навчали два святі Апостоли – Іван Богослов і Павло.
Святий Іван – це апостол Любові. Написане ним св. Євангеліє – це одне довге навчання про велич Божої Любові. Так само усі три його листи розкривають цінність життя у любові до Бога і ближнього. Розповідають, що коли вже був немічний, не міг сам ходити і учні носили його до храму на св. Літургію, то часто говорив їм: “Дітоньки, любіть один одного і виконаєте увесь закон”.
Божа любов загорілась у серці цього дівственника в часі місійної діяльності Ісуса Христа. Він досконало зрозумів, що Бог – це Любов, а життя з Богом – це життя у любові.
Святий Павло в усіх своїх численних посланнях до різних християнських спільнот часто говорить на тему любові. Шедевром, архитвором його навчання є гімн любові у першому посланні до Коринтян. Ціла 13-та глава роз’яснює, в чому саме лежить практикування любові. Добре вивчити цей уривок напам’ять і щодня зранку молитися, щоб Господь допоміг нам згідно з цим поступати.

ІСУС У ЦЕНТРІ ЇХНЬОГО ЖИТТЯ

Коли я сповідав вірних під час нічних чувань у церкві св. Онуфрія у Львові, то зауважив молоду жінку, яка збоку молилася. Уся вона була десь там, біля стіп Господа. Очі прикриті, трохи піднесене вгору обличчя випромінювало якусь неземну ясність.
Пізніше мав можливість з нею порозмовляти. Була заміжня. Бог дав їй доброго чоловіка, живуть у згоді, любові... Господь хоч був у їхній домівці, але збоку, в кутику. В центрі – вони обидвоє. Але якось жінка, слухаючи св. Євангеліє, де Христос говорив до юнака, що любов до Бога повинна бути понад усе, зрозуміла, що не так є у їхній сім’ї.
З того часу, за Божою ласкою, почала більше молитися, читати Святе Письмо, частіше ходити до церкви, до сповіді і св. Причастя. Поділилася своїми думками з чоловіком, який зрозумів і підтримав її.
Тепер – Ісус у центрі їхнього життя, думок, розмов...

Дата: Вівторок, 04.05.2010, 21:17 | Повідомлення # 12
РОЗДІЛ X
СХІД І ЗАХІД В ЄДНОСТІ


ГОШІВСЬКА ВАСИЛІЯНСЬКА СВЯТИНЯ

Недалеко від славного міста Стрия, між Болеховом і Долиною на Ясній Горі у селі Гошеві знаходиться давній василіянський монастир, заснований у 1570 р. Цей монастир є одним із найвідоміших (таких як Почаївський, Зарваницький, Жировицький).
Відома ця свята обитель завдяки чудотворній іконі Пресвятої Богородиці, яку 5 серпня 1737 р. подарував монастиреві Микола Гошівський. Одного дня, коли господар був у від’їзді, а його дружина з гостею Францішкою Сеправською обідали, стіна, на якій висіла ікона, раптом засяяла яскравим світлом, а з очей Матері Божої потекли сльози.
В урочистому перенесенні ікони брали участь священики з навколишніх сіл і кілька тисяч мирян з святковими процесіями. Було зачитано грамоту місцевого єпископа про визнання ікони чудотворною. Цього ж дня сталося чудесне оздоровлення хворої на очі. До ікони приступила Катерина Хаєцька з донькою і голосно промовила: “Станьмо навколішки перед іконою Божої Матері і подякуймо їй. Оце ти втратила зір і не було вже жодної надії врятувати тебе, а Пречиста Діва Марія повернула його тобі”. Після цих слів мати з донькою клякнули з вдячністю перед іконою Богоматері.
З того часу, ось уже майже три століття, наш побожний український люд приходить до Гошівської обителі просити Пречисту Діву потрібних ласк для душі і тіла. Йдуть із Львівщини, Івано-Франківщини, Закарпаття і Тернопільщини, з великих міст і найменших сіл. Тільки один Господь знає про ті незліченні чуда і ласки, які вірні одержали за посередництвом Гошівської Матері Божої.

НІЧНІ ПАЛОМНИКИ

Одного літнього світанку почув я під вікнами Гошівської обителі чиїсь повільні кроки і тиху молитву. Коли виглянув через вікно, то побачив двох жінок: одна з них поволі пересувалася на колінах, а друга, підтримуючи її, ішла поруч. Ось так вони підійшли до великого хреста з розп’яттям, що біля церкви, і почали спільно молитися.
Після Утрені і св. Літургії я вийшов з храму і зустрівся з тими нічними паломниками. Одна з них розповіла історію, яка сталася в її родині.
Захворіла її донька, яка була студенткою одного з навчальних закладів Івано-Франківська. Лікарі ніяк не могли встановити діагноз. Батьки з донькою зверталися до різних лікарів, але нічого не допомагало – дитина на очах згасала. Коли вже від людей не сподівалися помочі і життя дитини було в небезпеці, мати глянула на ікону Гошівської Богородиці і зрозуміла, що тільки Мати Божа може випросити в Бога оздоровлення для її доньки.
Клякнувши на коліна, жінка почала щиро молитися. Скільки годин пройшло, вона не пам’ятає, але так щиро в житті ще ніколи не молилася. Просила про чудо, про ласку, а в кінці пообіцяла Матері Божій: якщо дитина одужає, то на знак вдячності пішки прийде з Коломиї до Гошева.
І чудо сталося! Через три тижні донька вже знову навчалася в інституті, а мама не забула свою обіцянку. Попросила свою добру товаришку, щоб пішла з нею у цю нелегку і далеку подорож. І коли пізно вночі стояли вони під Ясною Горою у Гошеві, мати, щоб ще краще висловити свою вдячність, клякнула на коліна, які обв’язала хустками, і так повільно, з молитвою на устах, піднімалася стежкою на гору...

ГОШІВСЬКА ДИТИНА

Якось після Вечірні у храмі в Гошеві зауважив я між присутніми одну добре знайому бабусю, парафіянку церкви св. Онуфрія зі Львова. Вона розповіла цікаву історію зі свого 90-літнього життя.
Ще перед війною вийшла заміж. Довго не було в неї дітей. Чула від знайомих, що багато людей зі своїми бідами йдуть до чудотворної ікони в Гошеві й отримують ласки. Вирішила і вона піти до Гошева пішки, більше 100 км.
Кілька днів була в дорозі. Довго молилася перед чудотворною іконою, щиро просила. І Мати Божа вислухала її молитви. На другий рік Господь дав їй доньку, якій сьогодні вже 65 років. Завжди пригадує старенька мати своїй доньці, що вона є дитиною Гошівської Пресвятої Богородиці. Зростала донечка побожною і доброю.
Та на цьому ще не кінець. Ця донька має двох дітей. Її дочка, онука тої бабусі, вийшла заміж, живе у Торонто і щонеділі зі своїм чоловіком їздять на св. Літургію у монастир, який знаходиться за 100 км від їхнього дому. У звичайній парафіяльній церкві св. Літургія закінчується швидко, а в монастирській – 2-3 год. Є можливість довше побути в храмі і помолитися, а після Богослужіння поспілкуватися з отцями-монахами. Інколи так біля монастиря проходить цілий день.
Це бабуся завдячує Гошівській Матері Божій. Дякує за доньку, за внучку і мале правнуча.
Нехай ці два випадки всім нам послужать прикладом ще більшої довіри до Пресвятої Богородиці. І, звичайно, пам’ятаймо, що Мати Божа більше допомагає у духовному оздоровленні, ніж у фізичному. А цих невидимих ласк ніхто не в силі перерахувати і оповісти.
Сотні тисяч паломників не тільки в неділі й празники приходять на Ясну Гору, але і в будні, і то з різних куточків нашої рідної України, а навіть з-за кордону. Особливо з Моршина неподалік Гошева кожного дня групами люди відвідують Ясну Гору, одні – з цікавості, інші – з побожності, та ніхто не відходить без потіхи.

МОЛИТВА ПРОЧАН ДО ГОШІВСЬКОЇ БОГОМАТЕРІ

Вітай, вітай нам, Гошівська Маріє!
Вітай, Княгине Бескидів – Підгір’я!
Ти в нашім горю – наша вся надіє,
О, Найясніша зі всіх зір сузір’я.
З сердець пливе молитва ця палка: –
Благослови нас, Мати Пресвята!
Скріпи нас предків вірою святою,
Натхни нас силою до боротьби, –
Дай перемогу над темнотою,
До світла-правди нас прямуй-веди!
В серцях прочан молитва все одна: –
Веди до світла, Мати Пресвята!
Вітай, вітай нам, Зірничко Підгір’я,
Свій блиск поширюй по всій Україні...
О, розбуди нас до життя нового,
Хай щезне холод, мертвота і тіні...
З сердець пливе палка молитва-спів:
Будь Матір’ю нам серед тяжких днів...
Уляна Кравченко

ЛУГАНСЬК – СВІТАНОК УКРАЇНИ

Офіційна дата заснування Луганська – 1795 р. Однак про перших поселенців було відомо тут значно раніше. Після того, як імператриця Катерина ІІ скасувала Запорізьку Січ, то чимало козацьких куренів було переміщено у Дике Поле (тепер Кам’янобрідський (найдавніший) р-н Луганська).
Козаки відбивали розбійницькі набіги монголо-татарських орд, які наступали на Україну. Тут у них були “зимівники”. А у вільний час вони розорювали луги. Через це їх називали “лугарями” (звідси і назва міста – Луганськ). З часом козаки побудували церкву свв. Петра і Павла, яка сьогодні, після реконструкції, велично стоїть у цьому районі.
Був час, що після Жовтневої революції аж до Другої світової війни у цьому великому місті більшовицька влада позакривала всі церкви. Найближчий до міста храм діяв у селі Олександрівці.
Старець Пилип, великий духовний світоч, пророкував кращу майбутність: “Прийде час, що Ворошиловград знову перейменують на Луганськ, а опісля на Святоград Луганський і буде прославлена ікона Богородиці Луганської”. І дійсно, сьогодні просто на очах здіймаються усе нові й нові золотоверхі храми по цілому місті, а також численні монастирі.

СТАРЕЦЬ ПИЛИП

Недалеко від центрального автовокзалу Луганська є старий невеликий цвинтар, на якому стоїть капличка. Там з лівого боку в підлозі покояться мощі старця-диякона Пилипа. Тут завжди людно. Молоді й старші, бідні й багаті приходять просити і дякувати.
Диякон Пилип народився 22 листопада 1858 р. († 22 листопада 1956 р.) у бідній селянській родині на Чернігівщині. Батьки були побожні й прищепили синові любов до Бога.
Вже з народження Господь вибрав його на Свою службу. Коли уділяли йому св. Тайну Хрещення, то священик побачив у його руках св. Євангеліє. Спочатку подумав, що то батьки йому вклали в руки цю Святу Книгу. Після хрещення священик дякував, що такий гарний дарунок дали дитині. Але батьки не розуміли, про що йдеться, бо нічого такого не давали дитині й ніхто, крім священика, цього не бачив. Це видіння через якийсь час стало дійсністю. Святе Письмо стало невід’ємним дороговказом протягом усього земного життя старця Пилипа.
Уже в дитинстві були випадки, коли він, дивлячись на людей, говорив їм про їхнє майбутнє. Однак на це часто не звертали уваги. Після смерті батька Пилип з групою односельців вирушив до Луганська в пошуках праці.
До влади прийшла червона комуна. Почалось переслідування віруючих. У цей важкий час Пилип старався усіх потішити, підтримати, скріпити на вірі.
Одного разу він разом з іншими людьми йшов до храму на празник у село Олександрівку. Коли вони проходили через колишній графський сад, старця перестріла група місцевих комсомольців. Вони насміхалися над ним і його вірою в Бога: “Ну ось ти – Божий раб, докажи, що є твій Бог. І не словом, а ділом”. Недалеко лежала стара дерев’яна колода. Старець став на коліна біля цього дерева, підняв руки до неба і молився. Потім підвівся, ударив своєю палицею по дереву і сказав: “Дуб цей нехай переміниться в камінь. І цей камінь буде лежати до другого приходу Христа, а потім зацвіте”. І сталося чудо. Дерево стало каменем. Сьогодні цей камінь лежить біля могили старця в Луганську. Чимало людей з вірою торкаються до нього і отримують зцілення.
Перед війною багато людей бачили, як Пилип довгими годинами молився. Під час молитви у нього постійно текли сльози. Тужила його душа перед майбутнім стражданням рідного народу. Часто його запитували, що далі буде, а він відповідав: “Німці постріляють, постріляють і підуть геть”.
Жив дуже убого. Маленька кімнатка. Замість ліжка – дві дошки. Під голову – цегла, покрита соломою. Ходив у сорочці, піджаку (або зимовій фуфайці) і кирзових чоботах. Усе, що приносили йому люди, роздавав бідним. Особливо опікувався сиротами і вдовами, часто посилав вузлики хворим у лікарню. Сам їв дуже мало. У понеділок, середу і п’ятницю строго постив.
Спеціально Пилип нікого не лікував, часто говорив: “Я не лікар. Чому до мене йдете?”. Але одним дотиком руки зцілював людей і виганяв з них бісів. Та найбільше він молився. Одного разу якийсь чоловік заночував у Пилипа. Прокинувся вночі і бачить: старець ніби на колінах стоїть, руки на грудях схрещені, але підлоги не торкається – в повітрі.
Його подвір’я ніколи не було безлюдним: люди постійно приходили зі своїми бідами. Якщо в неділю приходили люди, які не були на Службі Божій, він їх проганяв, не хотів навіть говорити: “Чого до мене прийшли? Йдіть до церкви”. Прийшла одна жінка з церкви і сказала: “Ой, скільки людей було сьогодні в храмі”. А старець відповів: “Людей було багато, а душечки всього дві були”.
У день смерті старця Пилипа багато людей у місті бачили над його хатою вогненний стовп, який здіймався аж до неба.
Життя диякона Пилипа можна в якійсь мірі порівняти з життям італійського стигматика о. Піо. Обидва бачили людські душі, майбутнє людей і були великими молільниками. Отець Піо мав видимі стигми, а старець Пилип усім серцем болів над людською недолею і грішністю. Місце життя як одного, так і другого після смерті стало місцем численних паломництв і чудес.

ОБ’ЯВЛЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Опис життя диякона Пилипа був би неповний без розповіді про найбільше чудо в його житті. У 1905 р. на завод, де працював Пилип, будівельний матеріал привозили підводами. Четверо робітників вирішили вкрасти одну підводу з вантажем, надіючись, що цього ніхто не зауважить. Однак Пилип запитав тих робітників: “А де ще одна підвода? Тут бракує четвертої”.
Злодії здивувались, звідки Пилипові відомо про вкрадене. Злякавшись, що він викриє крадіжку, вирішили вбити його. Та Небесна Цариця оберігала свого угодника і зловмисники стали свідками чуда. Дочекавшись ночі, четверо злодіїв підкралися до Пилипа, який ішов на зміну. Один із крадіїв узяв камінь і хотів ударити Пилипа. У цей час небо засяяло неземним небесним сяйвом. Пилип, підвівши очі догори, почав молитися. Злодії здивовано сказали: “Дивіться, він знову щось бачить”.
А Пилип побачив Царицю Небесну, що йшла по хмарах. Боячись різних бісівських підступів, старець почав відмовляти молитву до Ісуса Христа і хреститися. Кожне мовлене ним слово молитви золотими літерами викарбовувалось на небі. Невдовзі можна було відчитати фразу: “Нехай воскресне Бог і розбіжаться вороги Його”, яка висвічувалася небесним золотим сяйвом.
Злодії, що були при цьому, бачили лише сильне сяйво, але з причини жорстокості своїх сердець не бачили Цариці Небесної. Уздовж дороги, якою ішла Пресвята Богородиця, Пилип бачив небесних дів, що стояли на колінах. За Пречистою Дівою ішов зі співом монаший чин. Монахи йшли попарно, тримаючи хоругви.
Мати Божа звернулась до Пилипа зі словами: “Волею мого Сина ти опинився тут, у Луганську, і Провидіння Боже привело тебе сюди, для служіння Богові й людям. З цього дня благодать народженого від мене і моя поміч будуть перебувати з тобою. Ти будеш допомагати людям. Молитвою виганятимеш демонів, наставлятимеш і зцілюватимеш людей. За моїм заступництвом тобі ніхто не спричинить шкоди.
День мого явління граду Луганському пам’ятай і вчи всіх почитати його. Про місто ж це я скажу, що при кінці світу він наречеться Свято-град Луганський. Багато людей будуть з’їжджатися сюди напередодні тих грізних часів, самі не знаючи для чого. Моя поміч і благословення буде з ними в день Судний. Я буду покровителькою цього місця і перед Богом заступницею”. Промовивши це, Цариця Небесна поблагословила Пилипа і зникла в хмарах.
Протягом усіх наступних років Пилип говорив, що об’явлення Божої Матері не було конкретною милістю Цариці Небесної до нього, а милосердям і материнським Покровом для всіх мешканців Луганська.
Ціле своє життя благочестивий старець пам’ятав про цей великий історичний день і закликав усіх луганчан ніколи не забувати тієї Пасхальної радості з приводу чудесної появи Пресвятої Богородиці і її обітниць. Це чудо сталося 13 червня 1905 р. за новим стилем.
Минає ціле століття з дня цього святого чуда – об’явлення і пророцтва Матері Божої Луганської. Це було нелегке, грізне і жорстоке століття, яке випало на долю мешканців міста Луганська та всіх інших міст і містечок, сіл і присілків України...
Святі, побожні й вірні Богові душі, – новітні мученики за віру, священики і миряни, численні монахи і монахині вистояли і перемогли під всемогутнім Покровом нашої Небесної Цариці.
Український побожний люд і його духовні пастирі в переслідуваннях і гоніннях, у тюрмах і Сибіру зберегли найбільший скарб – віру в Бога і дитинну довіру до Матері Божої, своєї Цариці і Заступниці.
Останні події в Україні – чудо нашого віку, яке здивувало світ. Люди вийшли на Майдан Незалежності у Києві, щоб протистояти злочинному режимові. Вони спільно молилися до Матері Божої, Цариці українського народу: “Пресвята Богородице, спаси нас”!

МОЛИТВА-ВЕЛИЧАННЯ ЛУГАНСЬКОЇ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Луганська Матінка свята
В серця незримо завітала,
І велична, і проста
Нам щиро світить з п’єдесталу.
Вона з небес до нас зійшла –
Напівземна, напівказкова –
Із голубого джерела
Нам принесла в обійми Слово.
Кохають весну солов’ї,
Пірнають бджоли в повінь квіту,
Скажи апостолам своїм,
Щоби навчили з Богом жити.
Прийшла бабуся із села,
Щоби до стіп припасти білих,
Весільна пара припливла –
Перехрестилася невміло.
Благослови і пригорни
Дітей своїх, Луганська Мамо!
Візьми в свої ласкаві сни
І відчини до неба браму.
Ганна Гайворонська (с. Філомена, ІІІ ЧСВВ)
Дата: Вівторок, 04.05.2010, 21:19 | Повідомлення # 13
РОЗДІЛ XI
ЩЕ КІЛЬКА ДУМОК

ЯК МИ СВЯТКУЄМО ПРАЗНИКИ?
Мабуть, немає у цілому світі народу, який би так урочисто святкував релігійні торжества, як ми, українці. Згадаймо, наприклад, свято Різдва Ісуса Христа. Скільки різних обрядових звичаїв пов’язано з підготовкою і святкуванням цього празника!
Пригадую, як я, будучи ще малим хлопцем, заздалегідь дивився у календар, на який день припадає Святий вечір. Потім долучав суботу і неділю, то виходило 5-6 днів святкувань. В інших народів – не більше 2-3 днів. Найбільше праці мали наші матері й бабусі, щоб приготувати 12 страв. Звичайно, ця праця не була тягарем, бо трудилися на більшу Божу славу.
Та вже найбільше радості було, коли в різних кінцях села формувалися групи колядників і вертепи, які своїми голосними співами веселили людей. Ніхто в цей час не спав більше 2-3-х годин. Хоч це були часи, коли компартія забороняла будь-які релігійні дійства, особливо для дітей, та ніхто на це не зважав. Коли з району приїжджав хтось на перевірку, робили це ще з більшою ревністю. Часто по пояс у снігах ходили від хати до хати, бо дороги патрулювались.
А скільки зусиль і часу забирало приготування до Пасхи: Страсний Четвер (тривалі моління з читанням 12-ти Євангелій), довгі черги до Плащаниці у Велику П’ятницю в призадумі та молитві і на колінах через цілу церкву, Єрусалимська Утреня з чудовими мелодійними співами! А як уявити Воскресіння Христове без пасхальних кошиків з усіляким добром, прикрашених чудовими писанками і вишитими рушниками? І цей гарний звичай наші українці не забувають за кордоном, де перебувають на заробітках. Кульмінацією є Пасхальна ніч – тільки хворі, немічні й немовлята мають право залишитися вдома, всі ж інші йдуть до церкви.
А хто в світі може похизуватися такими гучними весіллями, як у нас? Чи храмовими празниками або похоронами... Та й іменини, дні народження ми святкуємо по-особливому. Але це тільки одна сторона медалі…
Коли глибше застановитись над тим, як ми святкуємо, то не знаю, чи знайдеться у світі хоч би один християнський народ, який би святкував християнські празники так по-варварськи, по-поганськи. Повернімось до святкування Різдва Христового. Ті ж самі колядники (як дорослі, так молодь) хіба в першій хаті прославляють Бога колядкою на тверезу голову. А далі пішло-покоти-лось… У хаті молитва, а на вулиці матюки і погані слова, крики і сварки, а деколи і бійки. І чим ближче до півночі чи ранку, то добра половина колядників уже не розуміє - прославляє вона Бога, чи того, що з ріжками. І діти подібно поводяться, беручи приклад з дорослих. Над ранок такий “ревний християнин” приходить додому і починає наводити порядок, і не раз та бідна жінка з дітьми мусить ховатися, втікати з хати, бо господар прийшов додому… Потім цілий день буде спати, бо наступної ночі знову має йти “прославляти” Бога. І мало хто з таких піде до церкви чи почитає добру книжку. Чи Богові милі такі коляди і вертепи?
Пригадую, як у 1998 році, перебуваючи у нашому монастирі в Римі, мав час збоку придивитися до того, як святкують Різдво українці. І тоді вирішив написати листи в Україну до знайомих священиків, щоб вони, як добрі пастирі, вчили своїх овечок по-християнськи святкувати празники. Через деякий час отримую листа від о. Петра Паньківа, який зачитав це моє “послання” у церкві. І ось після Різдва один парафіянин підійшов до нього і сказав, що старався так провести свята, як “той з Риму” написав: сам не пив й іншим не наливав, ходив щодня на Божественну Літургію, більше молився, читав побожні книжки і дуже задоволений з цього. Це і для мене було маленькою радістю, що недарма присвятив час для написання листів. Чому ж ми всі не можемо так святкувати?
Згадаймо ще українські весілля. Аж столи вгинаються від їжі і алкогольних напоїв. І то не залежить – чи багач на всю околицю справляє весілля, чи бідна вдова. Не дай Боже не вистачить горілки… Не раз питає сусід сусіда: “Скільки ящиків горілки ти купив на своє весілля, скільки літрів самогону вигнав, скільки ящиків вина і пива придбав?” І вилазить зі шкіри вдова, щоб не дай Боже люди не осудили, що забракло алкоголю. Думаю, що порядні люди не осудять, а оці пияки… То кого ми більше боїмося? Бога чи пияка?.. Не боїмося гріха і Бога, що Він скаже, а боїмося, що скажуть пияки. І хочемо потім, щоб Бог благословив таке весілля…
Перебуваючи якось у нашому монастирі в Едмонтоні, я відвідав парафіяльний дім при церкві. А була субота. Хтось із тамтешніх українців справляв весілля для своїх дітей і винайняв у парафіяльному домі простору залу. І ось, розмовляючи зі старостою, коли інші приготовляли столи і їжу, я багато чого дізнався. Хоч люди там не бідніші від наших, але столи не прогинаються. Головні урочистості весілля – церковний шлюб у храмі, привітання рідних і знайомих. А вже після того всі йдуть до столу. Подаються одна-дві холодні закуски, перша страва і друга, солодкий стіл і трохи випивки. “А хто хоче більше з’їсти чи випити, – каже староста, – то поряд є буфет, де можна собі купити”. Я був приємно здивований. А в нас бідна родина вилазить зі шкіри, але хоче доказати, що справить гучніше весілля, як сусід-міліонер. Чи мудро це, щоб потім півжиття повертати борги? А в деяких місцевостях, особливо в Карпатах, ще кажуть: “Що то за весілля, коли ніхто не побився?” Напевно, в африканських племенах до такого не доходить…
А ми кажемо, що українці – найпобожніший народ у світі. Скільки ще праці є перед нами – священнослужителями, батьками, вчителями, – щоби міняти поганські звичаї на християнські. І приємно, що тут чи там з’являються добрі плоди. При храмі св. Онуфрія у Львові існує молодіжна християнська спільнота – Марійська дружина. З цієї спільноти зародилось кілька молодих сімей. І вже є доброю традицією, що весілля проводиться без алкоголю. І набагато веселіше, ніж на п’яну голову: і ніч замала, щоб виспівати усі знані народні й релігійні пісні, потанцювати, поставити кілька цікавих сценок, розповісти жарти чи веселі історії. Напевно, Господь більше задоволений, благословляючи такий шлюб.
Чи не можна подібно відсвяткувати свої іменини чи день народження? Чи обов’язково – тільки при пляшці горілки? Чи не краще в той день піти до церкви на св. Літургію, висповідатись, прийняти св. Причастя і подякувати Богові за ще один прожитий рік?
А як ми святкуємо храмові празники? До обіду – в церкві на молитві, а після обіду – все перекреслюємо випивкою, поганими словами і богохульствами. Чи радіє цим Пресвята наша Мати, коли бачить своїх дітей, що так святкують її Благовіщення, Успіння, Різдво, Покров? Чи радіє великий посник і молільник св. Іван Хреститель, коли парафія, якої він є покровителем, потопає в ріках алкоголю і брудних слів? Рівно ж св. Миколай, пророк Ілля чи інші наші покровителі, чиї імена ми носимо… А ми хвалимося, що українці – найпобожніший народ у світі... І дійсно, ми дуже “побожні”… Особливо наші чоловіки. У неділі й свята часто мають по дві Служби Божі: одну – до обіду в Божому храмі, а другу – після обіду в корчмі чи барі…
Не хочу багато писати про наші християнські похорони, які часто-густо перетворюються у гучні забави. Бідна родина, замість посвятити час на молитву за душу померлого, мусить заклопотатися тим, щоб приготувати пишні столи, аби не дай Боже хтось не осудив…
Чи не час нам уже повертатися до звичаїв наших предків, які з однією пляшкою горілки відсвятковували ціле весілля, бо тепер на одного пляшки замало. До чого ми дожилися... Якщо сьогодні на село знайдуться одна-дві родини, що не дружать з алкоголем, то це ще добре. І коли зустрічаєш молоду людину, голову сім’ї, якому ще і 30-ти років немає, а він уже старий, спитий, згорблений дідусь, то що говорити про якусь майбутність нашого колись славного народу?
Усі ми повинні оголосити бій цій найбільш заразливій хворобі – і священики, і батьки, і державні урядовці… Не бійся почати з себе. Простягни руку допомоги ближньому. Зі св. апостолом Петром киньмося в Божі обійми з молитвою: “Господи, рятуй, бо гинемо”.

СПОВІДЬ

Говорити чи писати про сповідь нелегко. Це дуже делікатна і особиста дія людини. Знаємо, що є багато книг, повчань, як правильно сповідатися. Відоме повчання св. Альфонса Лігуорі. Сучасні автори розглядають сповідь зі сторони психології або психотерапії.
Сповідь є важливим середником не тільки очищення серця і душі від гріхів, а й поглиблення духовного життя у Божій ласці. Тому тут багато залежить як від каянника (грішника), так і від священика.
Коли наша Церква отримала свободу, після розпаду Радянського Союзу, а храмів у Львові було ще порівняно мало, то доводилось мені, особливо в час Великого Посту, сповідати по 12-16 годин щодня. Довгі черги каянників психологічно тиснули на священика, хотілось усіх висповідати, тому часу для кожної окремої людини виділялось небагато. Якось, пригадую, навіть порахував, що за день висповідав 305 осіб.
Значення сповіді як великого засобу до святості, мабуть, глибше я збагнув у часі Великого Посту 2006 року, перебуваючи у Добромильському монастирі. В кінці Посту ще не висповіданих людей було мало, і кожному я міг відвести доволі часу, щоб не тільки почути чи “витягнути” гріх, але більше прояснити, заохотити до глибшого духовного життя. І бачив, як на моїх очах люди “вбирали” в себе сказане мною, і питали, як ту чи іншу трудність їхнього життя розв’язати, просили допомогти вирішити різні проблеми. Врешті, і я був щасливий (хоча і швидко виснажився), і каянник виявляв бажання змінити своє життя. Це дійсно щасливі хвилини для обох!
Коли хтось часто сповідається (щотижня, щомісяця), то, звичайно, називає багато помилок, недосконалостей і гріхів. Хто сповідається раз у рік – згадує “грубші” гріхи, а деколи і дещо затаїть. Ну, а хто приходить до сповіді раз у 20 чи 50 років, то перші його слова: “Я гріха не маю, не вбив, не вкрав”. Раніше це мене виводило з рівноваги, я доказував, сварив, нервувався. Та пізніше зрозумів, що хто часто сповідається, той більше стежить за собою, своєю поведінкою, своїми помилками, недосконалостями, а хто рідко – то про це менше думає.
Часто люди, зокрема і ті, що часто сповідаються, головні гріхи ставлять на друге місце, а менші на перше. Тобто більшу увагу звертають на другорядне, а головне не бачать. Наприклад, сповідаються, що пропустили молитву чи піст порушили, або не пішли на Службу Божу, бо чулися недобре. А коли запитаєш, які їхні відносини з людьми (рідними чи колегами по роботі), то виявляється, що тут набагато більше зла, гніву, ненависті, осуду. То що важливіше – з’їсти ложку сметани в піст чи не мати любові до людей? Христос виразно сказав, що “не те осквернює людину, що входить до неї, а те, що з уст людини виходить: очорнення, ненависть, гнів…”
Дуже добре, коли хтось, сповідаючись, найперше визнає головне: “Я дуже гордий”, “Маю мало любові до інших” і т. д. Хоча, звичайно, найкраще виконувати увесь Закон. Слід остерігатися і великих гріхів, і найменших прогрішень: і любов зберегти, і в молитві чи в пості бути вірним.
Сповідь, як я вже на початку згадував, дуже допомагає нам на дорозі до святості. Якщо хтось сповідається раз у рік, то може легко допуститися і великих гріхів, бо у свідомості є думка, що якось буде, прийде піст і висповідається, до Великодня ще далеко, отож, може грішити скільки хоче. Коли ж хтось сповідається щотижня чи щомісяця, то вже думає: згрішити чи ні, бо вже стільки разів обіцяв собі, священикові і Богові, що не буде, наприклад, читати розпусні газети і книжки чи дивитися нічні фільми, чи чинити якихось інших гріхів.
Пригадую, що був час, коли я сповідався три рази на день. Хотів, щоб навіть плям від малих гріхів не залишалося на душі.
Деякі люди бояться йти до сповіді, тому що довший час не сповідалися або мають за собою важкі гріхи. Святе Письмо дуже детально описує подію, як Ісус гостював у домі одного Симона, і було багато гостей; аж тут прийшла одна жінка – велика грішниця, і, впавши до ніг Ісуса, дуже плакала, каялася у своїх гріхах так, що сльозами обмивала ноги Ісуса і своїм волоссям обтирала їх. Як Ісус поставився до цієї жінки? З великою любов’ю вказав присутнім на неї, щоб брали приклад у покаянні і наверненні з грішного життя. “Більша радість на небі з одного грішника, що кається, ніж з 99, що не потребують покаяння”. А яка гарна притча про блудного сина!
Був одного разу і я свідком навернення сучасної “Марії Магдалини”. Це був початок 90-х рр. Приїхала на екскурсію до Львова “дівчина” з глибокої Росії. Це було в час Великого Посту.
Відвідувала численні храми, в яких бачила великі черги до сповіді. Це так на неї вплинуло, що вирішила і собі перший раз у житті посповідатися. Дякую Богові, що тим щасливим священиком був я. Час був вечірній. Як вона сповідалася! Доки буду жити, не забуду. Як вона каялася, плакала! Я не міг її заспокоїти. Все небо споглядало на навернення блудної доньки. Якщо я чув себе на сьомому небі, то який же радий був наш Отець Небесний!
А прийде до сповіді такий собі “праведник”, який щороку зі звички сповідається, і так боляче на серці, коли не бачиш у ньому найменшого жалю за гріхи і бажання змінити своє життя. Краще би не приходив, бо слова священика, який спонукає його до навернення, не приносять успіху. Це не сповідь, а тільки ще один гріх святотатства, поповнений перед Богом. Чи Богові такі сповіді потрібні?
На мою думку, і родина не повинні змушувати когось іти до сповіді. Як уже сповідатися, то сповідатися; як каятись, то каятись. Бачила св. Тереза Авільська у видінні, як чисельно летять до пекла ті душі, які сповідалися, але недобре. Потрібно, щоб людина робила це свідомо, добровільно і щиро. Інколи потрібно всією родиною багато молитов до Господа і до Богородиці прошепотіти, щоб випросити ласку каяття для блудного сина чи доньки. Нехай ця сповідь відбудеться пізніше, але з щирого розкаяного серця. Саме таких каянників хоче Господь!
Дехто відмовляється від частої сповіді, мотивуючи тим, що все одно після неї через людську слабосильність ми впадаємо в гріхи: “Чого буду йти до сповіді, якщо завтра знову можу згрішити?” Так воно, і не так… Можна таку людину запитати: “Для чого тоді часто, наприклад, прати сорочку, коли знову за кілька днів вона забрудниться? Вистачить один раз у рік її випрати”. Чи не було б дивно, якби так хтось робив? Так само і з нашою душею. Ми немічні, грішні, недосконалі, але йдемо часто до сповіді, щоб змити цей грішний бруд з наших душ. І як дехто щодня миє своє тіло, так ревний християнин часто миє свою душу в св. Тайні Сповіді.
Добре для нас не тільки прийняти душ, але й час від часу піти в сауну. А такою духовною сауною є загальна, генеральна сповідь з цілого життя. Як тоді, коли людина добре пропариться, поб’є себе віником, виходять усі шлаки, жири, і тіло легко дихає; так і загальні сповіді з цілого життя корисні для здоров’я душі. Кожний із нас з роками мудріє і, аналізуючи прожите життя, краще бачить свої помилки. І через цю призму духовного зросту краще розуміємо суть людського життя. Коли стаємо самі батьками, більше розуміємо наших батьків…
Часто вже в пізнішому віці усвідомлюємо свої дитячі і юнацькі гріхи. Тому сповідь з цілого життя деколи варто відбути, щоб перепросити Господа за те, в чому раніше не до кінця розкаялися. Часто згадую один свій дитячий гріх і в душі гірко картаю себе: що коли малим хлопцем я грав у футбол зі своїм братом, який був інвалідом, то неодмінно хотів у нього виграти. Бувало, то ногу підставлю, то штовхну його. Він впаде, а я тішуся, що виграв 10:0. Тепер, звичайно, не зробив би цього… А як часто починаємо любити наших батьків чи друзів тоді, коли їх уже серед нас немає?..
Отець Піо, італійський стигматик, постійно тримав у руці хустинку і в сповідальниці часто витирав свої сльози. Коли його питали, чому він плаче, відповідав: “Люди грішать і не плачуть, тому я мушу за них перепрошувати Бога”. Звичайно, щире розкаяння, дар сліз – це велика Божа ласка. Одного разу ночував у монастирі св. Онуфрія о. Олександр Королюк з Луцька. Розповідав, що не багато має парафіян, близько 20, у великі свята, може, 40. Та велике серце, повне любові, має цей пастир. “Найголовніше, що хочу вкласти своїм овечкам в душу, щоб любили одні одних і всіх людей”. А потім, при кінці розмови, розповів, що коли молиться, то йому постійно сльози течуть з очей. Я йому по-доброму позаздрив. І дійсно, ці сльози любові й покаяння так очистили його серце, що розмовляти з ним – щастя.
Одним людям Господь дарує Свої ласки, дари; інші ж із великими зусиллями доробляються духовних скарбів. Бог, як люблячий Батько, всім хоче добра і правдивого щастя. Не засмучуймо Його нашими гріхами. А як зашпортаємося і впадемо в калюжу гріха, то якомога швидше піднімаймося, очищуймо себе, і з новими силами прямуймо вузькою доріжкою до Божого Царства.

ДУХОВНИЙ ЗВ’ЯЗОК

Існує світ духовний і світ матеріальний. Між одним і другим існує сильний взаємозв’язок. Звичайно, головним є духовне життя. Та перш ніж перейти до духовного, зупинімось на короткий час на матеріальному, видимому.
Простий приклад. Хто має автомобіль, дуже добре розуміє, як важливо, щоб усі механізми були справними. Несправність однієї деталі часто веде до руйнування інших. Якщо вчасно не усунути дрібного пошкодження, можна довести автомобіль до плачевного стану і потім витратити значні кошти на капітальний ремонт. Одного разу ми заправили машину дуже поганим бензином і ледве доїхали з Винник до Перемишлян. Потім на техстанції більше п’яти годин довелося очищати всю систему, щоб заправити її якісним бензином і їхати далі.
Ще краще цю взаємозалежність можна продемонструвати на власному тілі. Болить зуб – все тіло терпить, гниє рана на руці – весь організм страждає. Ось чому дуже важливо пильнувати здоров’я і вести правильний спосіб життя, щоб опісля не розплачуватися за те, що в молоді роки ходили взимку без головного убору чи легко вдягнені; колись зловживали алкоголем, тому тепер покутуємо, маючи хворобу печінки чи нервові стреси…
Такий же зв’язок спостерігаємо і в природі. Часто людина порушує його, втручаючись у природні процеси. Випробовування ядерної чи хімічної зброї дає свої негативні наслідки. Зміна русла річки чи вирубування лісів теж не минає безслідно. Забруднення атмосфери великими підприємствами відбивається на нашому здоров’ї. Через це сьогодні маємо “озонову діру”, зміну клімату в регіонах, затоплення цілих країн і т. і.
А тепер перейдемо до духовного взаємозв’язку.
Минулого року під час Великого Посту я зрозумів, що люди сповідаються з моїх гріхів. Як це зрозуміти? От сповідається хтось: “Мало молюся, отче”. Я відразу це відношу до себе і бачу, що і я також мало молюся. Може, лінуюся, а, може, шукаю якусь іншу, легшу працю. І через це моє лінивство інші люди, не маючи моєї молитовної підтримки, слабнуть у молитві.
Або жаліється хтось, що не постить. Я знову переношу це на себе і знову бачу, що я теж мало пощу. М’яса не їм, бо не люблю, але від солодкого ніколи не відмовляюся. Отож я не умертвляю себе у солодкому чи питті води, а люди, не маючи моєї підтримки, не можуть відмовити собі у м’ясному чи алкоголі.
Ще хтось кається, що забагато часу витрачає на перегляд телепередач, інколи мало не до ранку дивиться бойовики чи розпусні фільми. І я себе ловлю на думці, що теж останнім часом забагато сиджу перед телевізором, переглядаючи політичні новини або слідкуючи за футбольним матчем. Потім, звичайно, каюся, жалію, що краще було б довше помолитися до Євхаристійного Ісуса перед кивотом, ніж сидіти перед ящиком.
Я теж розумію, що коли зранку не встану на голос монастирського дзвінка, то через моє лінивство в цілому світі багато монахів і монахинь не будуть мати сили вчасно встати. Подібні приклади можна наводити без кінця.
Щасливі ті, що своїм ревним і святим життям допомагають іншим – близьким і далеким, знаним і незнаним – йти до святості, прямувати до досконалості. Кожний із нас, у певній мірі, відповідальний за упадки та гріхи інших. І кожна свята людина матиме нагороду в досконалості й святості інших. Отож поступаймо так, щоб наша доля була тільки в святих.

ТАЛАНТИ

Повчальною є притча Ісуса Христа про таланти. Одному слузі пан (Господь) дав 5 талантів, другому – 2, іншому ж – 1. Кожному за його спроможністю. Усім дав. Не існує такої людини, яка не мала би таланту.
Коли ми ходили до школи, то, може, заздрили іншим дітям, що їм так легко дається наука, а нам доводиться докладати багато зусиль, щоб одержати кращу оцінку. Інший не вчить, а має високі бали, а ми вчимо, зазубрюємо і отримуємо нижчі оцінки. Але і тут закопаний талант, якого ми не бачимо. Ним є наша працелюбність, наполегливість, що виробляє силу волі, яка колись нам у житті ой як пригодиться, щоб долати різні перешкоди. А ті талановиті часто є лінивими, слабовільними…
Так само ми заздрили тим, які були красиві, симпатичні. Адже дівчата бігають за гарними хлопцями, а на несимпатичних не звертають уваги. Та знову ж, коли сьогодні подивитися на пройдений життєвий шлях, то часто бачимо, що в тих найчарівніших доля незавидна через їхню надмірну розпущеність і грішне життя.
Ці два приклади спонукають до роздумів: не знати, що краще – вченість і краса чи працелюбність і простота. Та все ж можемо сказати, що всі таланти добрі, коли їх використати, а не змарнувати.
Якщо тільки по-земному дивитися на таланти, то, звичайно, більшість людей хотіли б бути найвродливішими, мати міцне здоров’я, сімейний достаток, вищу освіту, добру роботу, високу посаду, організаційні здібності, пошану від людей, і т. п. Та якщо на наше життя поглянути очима глибоковіруючої людини, то розуміємо, що часто талантами, і то дуже цінними, є хвороби, труднощі у сімейному чи особистому житті, інвалідність, неслухняні діти чи чоловік-алкоголік.
Так воно є, бо якщо у нас усе добре, тоді й Бога не потребуємо. Коли ми здорові, то почуваємося героями – будь-кому можемо і нагрубити, будь-кого насварити… А як тільки хвороба прикує нас до ліжка чи потрапимо на операційний стіл – то стаємо зовсім іншими людьми: жаліємо за свої вчинки, готові всім простити, у всіх просити прощення, маємо більше милосердя і співчуття. Отож хіба хвороба не є талантом? Ще й яким! Або, наприклад, хто знає, чи ми так щиро би молилися, ходили б так часто до храму, якби не той найгірший син чи дочка, що ведуть грішне життя чи сидять у в’язниці? Така дитина теж є талантом, щоби нас сильніше поєднати з Богом. А якщо б у нашій родині все йшло добре, чи не судили б ми всі інші родини, що вони грішні і мають злих дітей?
Господь Бог Свої ласки-дари, або, як ми кажемо, таланти не дає тільки для того, щоб нам на землі було добре. Він дивиться далі – щоб вони нам послужили для нашого вічного щастя. І що з того, що тут, на землі, все буде добре, коли після смерті наша душа потрапить у вогонь невгасний? Даючи кожному з нас таланти, Господь найперше дбає про наше вічне добро.
Хто знає, чи та або інша жінка була би так близько до Бога, якби не чоловік, який має дуже важкий характер. Можливо, маючи талант до співу чи дар слова, ми би судили інших людей, які погано співають чи не вміють зв’язати докупи кілька слів; або, будучи дуже вродливими, ми погорджували б негарними. Тоді Божі дари для нас могли б повернутися на наше нещастя.
Часто ті “негативні” таланти є більш корисні, ніж “позитивні”. Ось, для прикладу, хтось є дуже нервовим, неврівноваженим. Сто разів на день нервується, можливо, і грішить супроти ближніх чи рідних. Та після цього сто разів кається, жаліє, перепрошує… І це все приводить таку людину не до гордості за свою святість, а до покори. Вона усвідомлює, які ми слабосильні без Бога. Тому і не судить інших людей, як деякі “святі”, а щиріше просить Бога, щоб був до неї милосердним.
“Позитивні” таланти часто заспокоюють людину, роблять її літеплою, а ось “негативні” змушують до праці над собою. Ми тоді самі собі не подобаємося, хочемо бути кращими, йде духовна боротьба, ми працюємо над собою, своїм характером, і саме в цьому полягає Божа премудрість.
Отож радіймо тим, що маємо, бо Господь знає, що для нас краще. Тепер вже розуміємо, що не все, що блищить, є золотом. Не все, що добре, корисне для нас. І не все, від чого люди втікають, є зле. Говорить Господь у Святому Письмі: “Людські думки не Божі”.
Кілька прикладів зі Святого Письма:
- страждання Йова освятили його;
- Йосиф єгипетський через неволю і тюрму здобув високий духовний потенціал;
- сім синів Макавеїв і їхня мати Соломія сподобилися вінців небесних, погордивши земними приманами;
- Іван Хреститель, провівши все життя у покуті й самовідреченні, став найбільшим із синів, народжених від жінок;
- незрячий осягнув просвічення серця і душі через свої життєві труднощі;
- аж 38 років страждав паралітик, щоб осягнути найвищі дари;
- багатий Закхей і митар Матей знехтували земними дарами заради небесних;
- апостол народів Павло прийняв Божу ласку через сліпоту і освятив себе через різного роду труднощі апостольської праці...
Так до наших днів люди ставали святими через переслідування, несприйняття, хвороби, гоніння, страждання, а також через успіхи у святій молитві й піст.
Нам залишається тільки одне – дякувати Богові за все, що Він нам посилає і допускає, за добро і зло, бо тільки з любові до кожної душі Господь усе це мудро чинить. Ніхто нас так не любить, як Він. Потрібно тільки цю істину зрозуміти і довіритися всеціло Божому Провидінню. І тільки тоді у наші душі прийде бажаний мир і спокій.

ДВІ ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ

“Цілувати Бога в лице і топтати Його ноги”
Завдяки науці, а особливо прикладу Ісуса Христа, ми, християни, розуміємо, що любов – найголовніший закон, обов’язок і привілей. Щасливі ми, що належимо до святої Христової Церкви, яка, на відміну від інших релігійних установ, навчає нас любити не тільки тих, що належать до Церкви, але також з великою пошаною і милосердям ставитися до всіх людей на землі, бо всі вони – Божі творіння, через Ісуса Христа примирені з Отцем, усі – Його діти.
Разом з тим, ми розуміємо, що повинні любити всіх: і добрих, і злих, але виконати це інколи дуже важко. Часто, стоячи на молитві, заявляємо Богові, що Його любимо всім серцем, готові навіть життя своє пожертвувати за Нього. У цьому пориві любові до Бога ми готові полюбити всіх людей, бо усвідомлюємо, що любов буде неповна і неправдива, коли ці обидві заповіді не виконаємо, адже: “Хто каже, що любить Бога, а ближнього ненавидить, той неправдомовець і брехун”.
А що насправді діється між християнами (я вже не кажу - між невіруючими)?
Уявімо собі, що ми обнімаємо, цілуємо дорогу нам людину, шепочучи їй слова любові. І в той же час топчемося своїми ногами по її ногах, спричиняючи їй біль і зневажаючи її. Чи не скаже та людина: “Не хочу такої любові, таких обіймів і поцілунків”?
Щось подібного діється з нашою любов’ю до Бога і ближнього. Шепочемо на молитві свою любов і вірність Богові, а ближнього свого топчемо ногами: гніваємося, не прощаємо, обмовляємо, не зносимо недоліків його характеру, не стерпимо найменшої прикрості. Чи хоче Бог такої любові, коли Він з любові до нас так багато страждав? Чи це правдива любов?
Звичайно, вміти любити по-справжньому – це великий Божий дар. Лише своїми зусиллями його осягнути неможливо. Молимося про багато справ. Чому б не просити і про це? Що-що, а така молитва приємна Господеві.
Любов – це щастя. Життя без любові – це тільки жевріння.

МИР У СЕРЦІ

“Кожна справа – це
тільки одна восьма,
а зберегти мир, спокій –
це сім восьмих”
Часто, заходячи у редакцію християнського часопису “Місіонар”, читав я ці слова св. авви Доротея, написані великими літерами на аркуші, приклеєному на вхідних дверях. Спочатку ці слова, хоч дуже мені подобалися, не були ще моїми. Хоча я часто цитував їх іншим і радив поступати згідно з ними. Пізніше я сам почав практикувати їх у щоденному житті. І аж тоді зрозумів усю їх повноту. З одного боку, нелегко завжди так чинити, а з другого – добре.
Напевно, завжди мати мир і спокій у серці дуже важливо. Христос, воскреснувши з мертвих і з’являючись Своїм апостолам і учням, постійно про це нагадував: “Мир вам”. А при народженні Ісуса ангели звіщали світові: “… а на землі мир людям доброї волі”. Мати мир у серці, жити з усіма в мирі – це мусить бути щось дуже важливе. І не дивно, що зберегти мир – це сім восьмих, а тільки одна восьма – це будь-яка наша справа.
Будь-яка справа... Це важко зрозуміти. Ще коли щось незначне, наприклад, жінка не припильнувала, і збігло молоко, то, звичайно, не варто через те втрачати мир і спокій. Але як бути, коли син бере без дозволу дороге авто і розбиває його, не справившись з керуванням? Як можуть зберегти спокій батько чи матір? Чи така дорога річ є тільки однією восьмою? Напевно, бо св. авва Доротей каже, що “кожна справа”, хоч я і сам до кінця це не розумію.
Гадаю, що потрібно починати з малого, щоб зрозуміти велике. Пригадую, як одного разу я поспішав на поїзд. А водій, який мав мене підвезти, пішов на обід і повернувся невчасно. Ми запізнилися буквально на 3 хвилини. У душі я був обурений, сердитий, а в голові крутилися слова авви. Довго я боровся сам зі собою, щоб вчинити згідно з думкою святого. І все-таки, повернувшись до монастиря, хоч і делікатно, але мусив я йому виговорити, що цілий день пропав марно. І тоді я зрозумів, що те, чого навчаю з такою ревністю інших, сам ще не маю сили виконати.
Отож намагаймося спершу бути спокійними в малих речах, загартовуймо себе, щоб колись вистояти у більших труднощах.
У життєписі св. Рожі з Лімни написано, що ця свята ніколи не втрачала внутрішнього миру. Були випадки, що хтось домовлявся з нею про зустріч, але з різних причин не приходив. Вона спокійно чекала кілька годин, ніби нічого й не було.
Сказав св. Іван від Хреста: “Нехай би цілий світ завалився, а ми духовно з’єднані з Христом у Його найсвятішій волі, якби нічого не сталося, спокійно на це реагуємо або, радше, зовсім не реагуємо”. Ще за свого земного життя цей святий жив у вищому надприродному світі.


ПРИТЧА ПРО СІЯЧА:

«От вийшов сіяч сіяти.
І коли він сіяв, деяке впало край дороги, і прилетіло птаство і повидзьобувало його.
Інше впало на грунт кам’янистий, де не було землі багато, і зараз же проросло, бо земля була неглибока. Як зійшло сонце, воно вигоріло, а що не мало коріння усохло.
Інше впало на тернину, і вибуяла тернита й заглушила його.
Інше впало на добру землю і вродило одне в сто разів, друге в шістдесят, а інше в тридцять.
Хто має вуха, нехай слухає.»
Матей 13 (3-9)

Використана література:

1. Отці Василіяни. Святе Письмо. - Рим, 1993.
2. Катрій Ю. Божі Заповіді. - Нью-Йорк, 1999.
3. Андрусів У. Цариця Карпатського краю. -Івано-Франківськ, 2002.
4. Фотоальбом. Луганщина. - Благовіст, 2000.
5. Monbourguette J., OMI. Jak przebaczac? -Krakow, 1996.

Бібліотека » Церква » Реколекції, розважання » І ВИЙШОВ СІЯЧ (о.Йосиф Будай, ЧСВВ)
Сторінка 3 з 3«123
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика