Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 3«123»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Реколекції, розважання » І ВИЙШОВ СІЯЧ (о.Йосиф Будай, ЧСВВ)
І ВИЙШОВ СІЯЧ
Дата: Вівторок, 04.05.2010, 21:08 | Повідомлення # 6
РОЗДІЛ ІV
З ХРИСТОМ ТЕРПЛЯЧИМ
“Господи, або терпіти, або вмерти!”
(св. Тереза).

Коли апостол Петро триразово запевнив Ісуса про свою любов до Нього, то Христос відповів йому на це: “Іди за Мною”. Святі Отці так пояснюють подію, що сталася уже після воскресіння Ісуса Христа: Господь немовби каже Петрові, що “якщо Мене любиш, будеш співтерпіти зі Мною”. Спів-терпіння з Христом кожного з нас є найкращим доказом, що ми Його любимо не тільки почуттями і словами, але всім своїм серцем.
Святі Отці навчають, що чеснота терпеливості – це набагато більше, як робити чуда, воскрешати мертвих, постити на хлібі й воді... Уявімо собі, що якийсь побожний священик має Божу благодать оздоровляти від усяких хвороб чи воскрешати померлих. За тиждень увесь світ буде знати про це, люди їхатимуть до нього, прославлятимуть його...
У той же час у якомусь маленькому селі побожна жінка терпітиме без нарікань чи то хворобу, чи дуже нервового і сварливого чоловіка, з вдячністю Богові, повністю здаючись на Його волю.
Люди віддадуть перевагу цьому священикові, який не сам від себе, але Божою ласкою робить чуда. А Господь поставить вище ту жінку за її велику терпеливість.
А тепер щиро запитаймо себе, як ми сприймаємо наші терпіння – по-старозавітньому, тобто як Божу кару, чи по-новозавітньому, як Божу ласку, можливість уподібнитися до Ісуса Христа у Його великих стражданнях. Багатьом з нас ще далеко до св. Марії де Пацці, яка часто повторювала у великих своїх стражданнях: “Господи, бажаю завжди терпіти. Для мене життя без терпіння – не життя”.
Терпіння – це також випробування вірності Богові. Сказав ангел до Товії: “Коли ж ти не лінувався вставати і, кинувши свій обід, пішов мерців ховати, я був посланий до тебе, щоб випробувати тебе” (Тов 12, 13).
Монахи одного монастиря попросили настоятеля, щоб дав їм духовну науку, а він доручив це брату Захарії. Брат скинув з себе плащ, походив по ньому ногами, а потім сказав: “Ви бачите, що плащ зовсім не противився. Подібними будьте і ви, коли хочете бути досконалими”.
Як би це виглядало, коли поряд з Ісусом терплячим християни хотіли прямувати життєвою дорогою у веселощах і потіхах? Для багатьох пустинножителів, монахів і простих мирян хрест був єдиною книгою, з якої вони вміли читати Божу любов до себе. Чи вміємо ми з вами читати з хреста, що хоче нам сказати Господь?
Чи вид терплячого Ісуса пробуджує у нашому серці любов до Нього? Чи дивлячись на розп’ятого Христа, ми по-християнському, тобто з терпеливістю і вдячністю переносимо хоч би й найменші терпіння? А, може, ми дивимося на хрест і на Ісуса, до нього прибитого, тільки тілесними очима невіруючого або якогось купця: чи цінний, чи старовинний, чи з чистого срібла, а не бачимо Любов, розіп’яту за наше спасіння. Святі плакали, цілували розп’яття, каялися, що їхні гріхи завдали Ісусові таких великих страждань.
Жиди закидали Христові, що Він біса має, а фарисеї говорили: “Він виганяє бісів князем бісівським!” (Мт 9, 34). А Христос не гнівався, не оборонявся перед наклепами і очорненнями. Коли б нас хтось так образив, а тим більше, якби це сказали люди, які не є практикуючими християнами, то як би ми поступили? Нашому обуренню не було б меж: “Як вони посміли? До храму не ходять, не вміють добре помолитися “Отче наш”, та й до сповіді хто знає, скільки років не були... А я щодня по три вервиці відмовляю, щонеділі приймаю св. Причастя! Та вони самі мають біса!”. А Ісус не захищається, не звертає уваги, а тільки молиться.
Добрі християни навіть у найбільших випробуваннях терпеливі, спокійні, лагідні. Каже праведний Йов: “Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?” (Йов 2, 10). Це важко зрозуміти. Зазвичай, коли нам легко і добре, не маємо терпінь, то ми дякуємо Богові, що нас благословить, що до нас такий добрий. А ось коли приходить терпіння, хрест, тоді ми забуваємо, що це також від Бога.
Інколи Господь зсилає терпіння безпосередньо на нас (наприклад, через хвороби чи автокатастрофу), але частіше дає терпіння через посередництво інших людей: очорнення, осуд, крадіжку, навіть вбивство близької нам особи. Тоді забуваємо, що це Господь допустив усі ці страждання, і шукаємо причини тільки у людях...
Тоді багато хто з нас подібний, вибачте, до нерозумного песика. Коли хтось кине в нього палицею, то він зі злістю кусає її, яка нічого не винна, але винен той, хто нею кинув. Так і ми поступаємо – гніваємося на ближнього, який приносить нам біль, але не пам’ятаємо, що Господь зсилає на нас терпіння через людей.
Причиною наших терпінь можуть бути наші гріхи чи гріхи когось з нашої родини, але також і наша доброта та праведність, бо кого Господь любить, того досвідчає.
Інколи чуємо людські судження: “Чому злим, грішним людям у цьому житті щастить, а добрим людям, побожним, віруючим так нелегко, постійно вони мають терпіння?”
Знаймо, що навіть найбільш злі, недобрі люди час від часу щось доброго зроблять. А Господь є справедливий: за подану склянку води обіцяє людині нагороду, а за кожне пусте слово вона дасть звіт на Страшному суді. За свої добрі вчинки злі люди отримують віддяку від Господа вже тут, на землі, бо за все інше їх чекає вічна кара.
Чому добрі люди терплять у своєму житті? А хто з нас є добрий і безгрішний? Хто в житті хоч раз не згрішив? То чи не краще вже на землі спокутувати свої гріхи?
Не завидуймо грішникам короткотривалого щастя, бо їх чекає вічне пекло, якщо вони щиро не розкаються зі своїх гріхів. Не нарікаймо на коротке терпіння, після якого Господь дарує вічне щастя у небі.
Прийшла якось до мене старенька бабуся і почала скаржитися на своє життя, що у своїй хаті не має спокою. І діти, і внуки до неї погано ставляться. Прикро, що не все добре в її родині. Та коли приглянемося глибше і розважимо про ціле життя тієї старенької, то виявиться, що й вона, коли була молодою, не краще ставилася до своїх батьків... Ось де криється причина зла. Кажуть у народі: “Хто як собі постелить, так і виспиться”.
Одного разу виникла дискусія між двома священиками Василіянами на тему: “Чи страждає сьогодні Христос через гріхи людства, чи ні?”. Один твердив, що нині в світі вже переповнилась чаша беззаконня й Ісус не може не плакати на вид такої поганої поведінки людей, не може це не торкатися Христового Пресвятого Серця. Другий же говорив, що Христос вознісся на небо і сидить по правиці Свого Отця у небесній славі й радості, тож не може Він у небі терпіти, бо тоді небо не було би небом, місцем безконечного щастя. По довгій дискусії кожен залишився при своїй думці. Виглядає, що обидва священики мали рацію. Однак через якийсь час, читаючи одну духовну книгу, я, здається, знайшов відповідь на це питання.
Так, Христос і сьогодні страждає через наші гріхи, але не у прославленому Своєму тілі в небі, але в Містичному Тілі, яким є Церква, тобто ми – Божий народ. Кожен наш гріх, зло, яке чинимо у світі, повертаються стражданнями і терпіннями до нас самих і наших ближніх. Усе, що ми вчинили нашому ближньому, вчинили Христові. Гріх не має обмеженого простору і часу. І наші гріхи, які ми скоїли вчора, є причиною страждань Ісуса Христа дві тисячі років тому, подібно як гріх Адама луною проходить через усі тисячоліття аж до кінця віку.
Одній побожній монахині, яка багато часу присвячувала роздумам про Христові страждання і смерть, Божественний Спаситель об’явив про Свої страждання під час бичування. Вона побачила, як чотири вояки, оп’янілі від вина і злоби, немилосердно бичували Ісуса. Потім їх змінили інші вояки, які жорстоко сікли бичами Його святе тіло.
Коли черниця пильно приглянулась, то замість вояків побачила християн-фарисеїв, які по-святотатському причащалися, священиків та богопосвячених осіб, що грішно жили. У цей час Христос дуже терпів не тільки на тілі, але ще більше на душі, бо це були ті, яких Він обдарував Своїми особливими ласками.
У наступних життєвих прикладах побачимо, як через терпіння багато людей віднайшли Бога, шлях до свого навернення і спасіння. Терпіння, яке Господь зсилає на людину, є найкращими ліками для її душі.

ЖІНКА НА ВІЗОЧКУ

Телефонний дзвінок до монастиря. Знайома парафіянка з Апостольства молитви попросила відвідати одну хвору жінку, яка ще ніколи не сповідалася. “Тільки не сваріть її, отче, бо дуже переживає і трохи боїться”, – додала.
Наступного дня після св. Літургії поїхав я за вказаною адресою. Багатоповерховий будинок, ось і потрібна квартира. Натискаю на дзвінок раз, другий, третій... Ніхто не озивається, не відчиняє. Помилився адресою чи нікого вдома немає?
Уже хотів іти, але чую, ніби щось стукнуло за дверима. Чекаю. Відчиняє жінка років 35-40 на інвалідному візочку. Приємним голосом запрошує до хати. Помалу розговорилися.
Захворіла недавно – рік, може, два. Бог обдарував талантом до малювання. Мала в минулому дві великі виставки у Львові. Було все – молодість, краса, здоров’я, гроші, визнання, друзі – що ще потрібно?.. Тільки Бога не було потрібно...
Однак Господь не покинув заблукану овечку. Відвідав її терпіннями. Важка хвороба, потім параліч ніг. Здавалося, що все втратила. Прийшла самотність. Було багато часу на роздуми. Почала усвідомлювати марноту і грішність свого життя. Читання Святого Письма і духовної літератури, щирі молитви – усе це радикально змінило її погляди на життя і ставлення до Бога, Який тепер на першому місці. Прийшло покаяння за гріхи, за втрачені роки.
Живе сама, чоловік покинув. Коли я необережно, щиро бажаючи поспівчувати жінці, сказав: “Хто хоче біля каліки ходити”, – то вона сказала: “І ви нічого не розумієте, отче! Яка я каліка? Я колись була калікою – коли жила без Бога, грішила. А тепер я найщасливіша людина у світі! Я зустріла Бога”.
Уже пройшло багато часу, а я все ще пам’ятаю цю розмову, яка була дуже повчальною для мене.

ФРАНЦУЗЬКА СПІВАЧКА

Якось, подорожуючи по Франції, мав я можливість відвідати Паре-ле-Моніал, невеличке мальовниче містечко, де у ХVII ст. Ісус Христос з’явився побожній монахині Марії Маргариті Аля-кок. Саме з цього місця поширилось почитання Пресвятого Христового Серця.
Після обіду я відвідав місцевий монастир і церкву, в правій наві якої знаходяться мощі святої Христової обручниці. Деякий час я провів у щирій молитві. Довідавшись, що ввечері буде відправлятися Служба Божа, вирішив долучитися до двох французьких священиків.
На св. Літургії я взяв українською мовою малу ектенію і величання Матері Божій: “Особливо за Пресвяту...”. Вірних було у храмі близько 30 осіб. Я уділяв Найсвятіші Тайни. Після св. Причастя я хотів уже повертатись до престолу, але хтось вказав мені на старшу жінку, яка сиділа в лавці, бо не могла підійти. Запричастив і її. Після Богослужіння і короткого благодарення усі розійшлись.
Стало тихо. Вечоріло. Хотілось довше побути в храмі... Коли вийшов на подвір’я, то побачив у інвалідному візочку ту саму жінку, яку запричащав останньою. Розповіла мені історію свого життя. Була співачкою, мала від Бога справді великий талант до співу. Багато гастролювала. Спочатку Франція, потім інші країни Європи, згодом Америка. Молодість, гроші, слава і популярність. Вела грішне і розпусне життя... Народила позашлюбного сина.
І ось на 55-му році її життя прийшов до неї Господь, як Лікар, щоб лікувати Своє дитя. Зіслав важку недугу. Мала великі терпіння. Почався параліч ніг. З того часу пройшло багато років. У минуле відійшли поїздки, друзі, шанувальники.
Залишилась сама зі своїм болем і з Богом. Прийшло щире розкаяння, потім бажання висповідатися з цілого життя.
Бог зайняв найголовніше місце в її житті й у серці. Колись на найсучасніших автомобілях їздила по світі, шукаючи грішних утіх, а тепер щодня, на скромному інвалідному візочку, прямує до храму на св. Літургію. Щаслива, що хоч пізно, але все ж таки віднайшла зміст свого життя. Тільки одна рана ще не загоєна. Дуже хоче, щоб і син змінився, який став наркоманом і веде грішне життя (наслідує свою матір). Вірить, що Господь і йому, як Своїй дитині, не дасть пропасти. Багато молиться за нього, покутує...

ІЛЬКО

У св. Євангелії розповідається про паралізованого чоловіка, який лежав біля Силоамської купелі і чекав когось, хто йому допоміг би першим увійти у воду, щоб оздоровитися. А слабував він уже 38 років. Це досить великий проміжок людського життя. Іноді нам доводиться хворіти і полежати в ліжку тиждень чи два, і як нам це здається довго і багато!
Як за часів Ісуса Христа, так і сьогодні, хоч наука і медицина пішли далеко вперед, хвороби, а з ними людські терпіння не зникли. Якою мірою збільшується гріх і зло у світі, так само зростають і людські страждання.
Попросили мене піти до одного хворого, помолитися, висповідати, потішити добрим словом. Це було недалеко від нашого монастиря у Львові. Зайшовши до кімнати, я побачив старшого чоловіка, який лежав у ліжку: обличчя дорослої людини, а ріст дитячий...
Мене чекали. Сів я біля хворого, помалу розговорилися. Більше говорив він, розповідав про себе і своє життя. Йому 53 роки. І ось усі ці 53 роки він так і лежить... Голова та руки рухомі, а ноги – паралізовані.
Коли Ілько (так називався цей чоловік) був малим, то мама брала його на руки, виносила з другого поверху на вулицю, клала до візочка і гуляла з ним по вулиці, часом навіть везла на Високий Замок. Присутність люблячої матері, теплі промені сонця, спів пташок, багато людей, – все це розважувало його і він на деякий час навіть забував про свою недугу.
Але з часом мама постаріла, він став дорослим і вони все рідше могли виходити на вулицю, бачити Божий світ. Потім мама померла. Залишився сам. Правда, має дуже добру сестру. Щодня після праці вона приходить, доглядає його – миє, переодягає, годує, а тоді поспішає додому, бо має свою родину. Цілими днями Ілько залишається сам.
Питаю, чи не нарікає на таке страдницьке життя. Каже, що ні. Багато слухає релігійних передач – з України і Ватикану, знаходить духовну потіху. Молиться, трохи читає. Деколи загляне до нього хтось зі знайомих... І ось так не якийсь час, а ціле своє життя він, Ілько, – страдник…
Десь через два місяці після нашої зустрічі довідався я, що цей чоловік помер, відійшов до вічності. Скінчилась тихо і без нарікань його земна хресна дорога.

ЩАСЛИВИЙ ДІМ

Свята Тереза без терпіння не уявляла свого життя і часто говорила: “Господи, або терпіти, або вмерти!”. Вона також сказала: “Щасливий той дім (монастир), де є хоча б одна терпляча душа”. Ми ж запитаємо: “Чи є на світі хоч одна хата, де не було б терпіння?”. У кожну домівку час від часу заглядає страждання. Проте велика свята має на увазі геройську душу, яка з любов’ю, не нарікаючи, переносить терпіння, випрошуючи Божої ласки для інших, які її оточують.
Святий Вінкентій, засновник Згромадження сестер Милосердя, каже: “Більшу вартість має знесення без нарікання однієї зневаги, ніж піст на хлібі й воді протягом цілого дня”.
Під час моєї поїздки до Італії я відвідав місто Торіно, де знаходиться велика лікарня, яка займає більше десяти гектарів. Її так і називають – “місто у місті”. Засновником цього доброго діла був св.Йосиф Котоленго, який багатьох бездомних, хворих і вмираючих примістив у невеличкій хаті.
Сьогодні це мале гірчичне зерно розрослося у величезне дерево. Крім численного медичного персоналу цей шпиталь обслуговують понад 700 сестер-монахинь, близько 60 братів-монахів і близько десяти священиків. Крім того щодня приходять місцеві жителі: робітники і пенсіонери, щоб прислужитися (хто скільки може і чим уміє) хворим і немічним. Одні приходять у певний час, щоб допомогти їм помитися, інші – щоб нагодувати тих, які самі не можуть. А одна жінка, власниця магазину, щоразу, повертаючись з роботи, на столику біля ліжка кожного старенького кладе по два цукерки.
І, що цікаво, кожне монаше Згромадження Італії посилає своїх молодих братів і сестер до цього шпиталю на 40-денну обслугу хворих, щоб вони вчилися милосердя, співчуття і, можливо, вдячності Богові за дар покликання і здоров’я.
Пригадую, як у вересні 2004 р. проводив я реколекції для монахів Студійського Уставу в містечку Яремче. Між науками завжди було кілька годин вільного часу. Якось я пішов до міста купити фотоплівку. За прилавком стояли дві молоді жінки. Покупців не було і ми розговорилися про віру.
Одна з них сказала, що члени її родини раніше були не дуже віруючими. До церкви ходили рідко. Але Господь на їхню родину (зі сторони чоловіка) зіслав кілька важких випробувань. За короткий час померли три особи, яких він дуже любив. Це на чоловіка так вплинуло, що він тепер кожної неділі й свята, а деколи і в будні ходить до церкви, часто сповідається, вдома вранці й увечері щиро молиться. Навіть вона не завжди так робить...
Не оминуло терпіння і мій рідний дім. Хоч добре не пам’ятаю, бо був малим, але сьогодні часто згадую бабцю Агафію, батькову мати. Спочатку на носі у неї з’явилася злоякісна виразка, яка поволі з’їдала шкіру носа, а потім перекинулася на ціле обличчя – щоки, губи. Вкінці вже не було видно лиця, а одну суцільну рану, яка постійно нестерпно боліла.
Бабуня не хотіла, щоб ми знали, що її ця рана болить, тому часто міняла місце проживання. Мала чотирьох синів, – то в одного побуде місяць, то в іншого. Хоч я був тоді дуже малим, та пригадую, як мама говорила, прокинувшись уночі: “Напевно, бабцю дуже болить, бо стогне”.
Не знаю причини цих терпінь бабуні, але сподіваюся, що ці болі, які вона перенесла без найменшого нарікання, усій нашій великій родині ще й сьогодні допомагають іти назустріч Христові.
Одному священикові загрожувала повна втрата зору, а він без нарікань сказав: “Це велика ласка для мене. Маю надію, що ще страчу слух і тоді вже повністю буду думати тільки про Бога”.

ІВАН ДАМАСКИН

Часом настоятелі монастирів до ревних і побожних монахів ставляться досить вимогливо. Вони вказують їм навіть на їхні невеликі провини, намагаючись їм допомогти у ще більшому зрості до святості. До напівмонахів же, або, як дехто каже, “євромонахів”, які не дуже ревні у своєму духовному зрості, настоятелі, навпаки, не такі вимогливі. Бо такі монахи, зазвичай, не сприймають порад чи зауважень, шукають на свою поведінку оправдання, ображаються на зауваги, не хочуть поправитися. Такий стан триває довше чи коротше. Потрібно вибирати: змінюватися і працювати над собою або залишити монаший стан.
Своїх вибраних Господь різним способом випробовує, очищуючи, як золото у вогні. І чим достойніше місце має хтось посісти у Божому Царстві, то нехай приготується на велику пробу.
Одним із гарних прикладів є життя св. Івана Дамаскина. Будучи високим достойником на цісарському дворі, він полишає світську кар’єру і йде в монастир. Господь через настоятеля хотів усім показати, яку велику чесноту монашого духа він має.
І ось посилають його, щоб Іван ішов продавати кошики у тому місці, де його всі знали. Ціну на товар поставили набагато вищу, ніж у інших продавців. Цілий день він простояв з кошиками, але ніхто в нього не купував.
Хто його впізнавав, то сміявся з нього, жартуючи: “Дивіться, до чого дожився наш колишній міністр!”. Однак він не ображався, а навіть радів, що може хоч трохи уподібнитися до Христа Спасителя. Тільки пізно ввечері один його приятель викупив увесь товар у святого, щоб його звільнити.
Наслідуймо св. Івана в терпеливому зношенні Господніх досвідчень і добровільному впокоренні.

ДІВЧИНА З КАРПАТ

Якось після св. Літургії у Римській василіянській обителі (на Авентині) підійшла до мене на духовну розмову одна заробітчанка.
Історія її молодого життя уже повна терпінь і хрестів. Походить вона з карпатського села. Зі самого дитинства, скільки себе пам’ятає, батько часто випивав. Коли приходив додому, то всі діти з мамою мусили втікати, бо батько жорстоко над ними знущався. Через це часто доводилось ночувати по сусідах чи в стодолі на сіні. І так було, доки не пішла з дому до міста, на навчання і працю. Потім опинилася у Римі.
Питаю, чи має у душі ненависть до батька, гнів і образу, що таке нерадісне і чорне мала дитинство. “Ні, – каже, – зовсім не гніваюся, пишу листи додому, до мами і тата. Інколи якусь пораду батькові можу написати. Хоч я ще молода, та дивлюся на життя не так, як багато моїх ровесниць. Ці терпіння допомогли мені уникнути багатьох нерозважливих кроків у житті. Господь мене таким чином підготовляє до якоїсь місії. Навіть ці труднощі, які ми, заробітчани, зустрічаємо в Італії, для мене не є такими великими, як для багатьох моїх знайомих”.
Ось ще один приклад, як через терпіння та хрести Господь вміло провадить Своїх вибраних до досконалості.
Дата: Вівторок, 04.05.2010, 21:10 | Повідомлення # 7

РОЗДІЛ V
ЖИТТЄВІ КОЛОДЯЗІ
“Вміймо протягом
цілого життя
тримати свою
руку в Божій долоні”.

На шляху до Бога зустрічаємо різні перешкоди, падаємо в глибокі ями без дна, з яких не бачимо виходу. Що робити? Покірно і з надією молитись. Здатись повністю на Божу волю.

ТРИ КОЛОДЯЗІ ЙОСИФА З ЄГИПТУ

Приклад повної довіри до Бога у всіх обставинах життя бачимо у біблійного Йосифа. На його життєвій дорозі Господь приготував для нього три колодязі, які були, здавалось, без дна...
Перший колодязь
Йосиф був улюбленим сином Якова. Брати йому заздрили. А тим більше сни, які він мав, пророкували йому панування над ними. Він розповідав їх з дитячою довірою, а брати ще більше його за це не любили. Шукали нагоди, щоб йому відімстити. Така можливість не забарилась.
Яків посилає Йосифа, щоб подивився, де брати пасуть отари, чи все у них гаразд. Коли брати побачили Йосифа здалеку, постановили його вбити, а батькові послати змочену в овечій крові сорочку. Але, за Божим Провидінням, заступається за нього старший брат Рувим: “Не вбиваймо його, а вкиньмо у глибокий колодязь” (пор. Бут 37, 22).
Так і зробили. Що ж Йосиф робить у колодязі? Передумує своє життя. Бачить своє ставлення до братів. Розуміє деякі свої помилки. Відчуває злобу братів. Однак не нарікає ні на Бога, ні на людей.
Другий колодязь
Як Йосифа вкинули в колодязь, так його потім і витягли. Але для того, щоб вкинути його в інший колодязь, більш глибокий, з якого знову, здається, виходу немає. Його продають у рабство купцям до Єгипту. Мав 14 років. В Єгипті його купив начальник в’язниці.
Йосиф совісно виконував свої обов’язки. Господь благословив домові Потіфара, який робить Йосифа управителем свого маєтку. Та це триває недовго. Господь приготував для Йосифа ще глибший колодязь.
Третій колодязь
Цим разом очікувало Йосифа ще більше випробування, а радше спокуса – мав вибирати або Бога, або гріх. Він відкидає грішну пожадливість дружини Потіфара. За це вона кидає його до в’язниці. Йосиф терпить за вірність Богові.
Господь усе на добре повертає, бо через кілька років він стає в Єгипті другою людиною після фараона.
Почався голод. Його брати приходять купити збіжжя. Йосиф дає їм себе впізнати, прощає. Вони ж бояться помсти. А він каже: “Не бійтеся. Для вашого спасіння Бог послав мене перед вами сюди, щоб вас урятувати від голоду” (пор. Бут 45, 7).
Йосиф у всьому бачить Боже Провидіння. Бог його досвідчував, але і вивищував.

ІСУСОВІ КОЛОДЯЗІ

А тепер придивімося до життя Ісуса Христа. Якщо дивитися з позиції невіруючої людини, то можемо сказати, що ціле Його життя – постійне перебування у колодязі.
Його народження… Не приходить на світ хоч би і в найбіднішій хатині, але у стаєнці для худоби... Його смерть… Земне життя закінчується ганебним розп’яттям на хресті.
Однак Ісус Христос знає, що так повинно статися: “Треба, щоб Син Чоловічий багато терпів, усіма був відкинений, був убитий, по трьох же днях Він воскресне” (пор. Мк 8, 31).

НАШІ КОЛОДЯЗІ

І ми через багато страждань (життєвих колодязів) маємо увійти в Царство Боже. Дозвольмо провадити себе Богові. Він любить нас більше, ніж ми самі. Дає нам все, що найкраще.
Причини, через які падаємо в колодязі, є різні, найчастіше з нашої вини. Але тільки в колодязі нам відкриваються очі на наше життя. Буває, що ближній нас штовхне до колодязя. Інколи сам Господь нас вкине до колодязя – зсилає хворобу, душевну посуху. Як тоді поводимось? Нарікаємо чи разом з Йосифом кажемо: “То Бог так зарядив”?

МІЙ ГРИБНИЙ КОЛОДЯЗЬ

Хто народився в Карпатах, той знає, що грибний період тут є дуже важливий. З грибів люди живуть: і для себе мають, і на продаж. Мама рано нас будила: “Вже грибарі пішли. Розвиднюється. Підіть і ви. Може, щось назбираєте”.
Але мені ніколи не вдавалось назбирати грибів. Інші несуть повну торбу, а я кілька грибів, і то хробачливих або маленьких. Піду з кимось, щоб знати місце, все одно не більше принесу. Щиро молюся, прошу Бога, щоб допоміг – ще менше назбираю. Після того думаю собі, що інші напевно не моляться, і я вже не молюся – знову мало грибів.
І так, скільки себе пам’ятаю, на гриби мені не щастило.
Коли минуло багато років, я зрозумів, що той “грибний колодязь” Господь дав мені для того, щоб приготувати до монашого життя. Не так мені й Богові були важливі гриби, як загартування, випробування з дитячих років, щоб опісля витривати в покликанні.

ЩЕ ОДИН МІЙ КОЛОДЯЗЬ

Навчаючись у підпільній Духовній семінарії, вчився я також у поліграфічному технікумі. Священик, у якого я проживав, був дуже роботящий, молитовний.
Кожного дня, коли я повертався з технікуму, він давав мені якусь роботу на кілька годин: одного дня поміняти квіти, флакончики і вази перемити (а в каплиці їх було кілька десятків); іншого дня – піти в город і зробити порядок з квітами, попідрізати троянди, викосити траву або обрізати живий пліт навколо нашого городу; ще іншого – піти в гараж, поприбирати, підремонтувати машину чи потріпати всі хідники, прибрати в кімнатах.
Коли приходила неділя, думав, що хоч тоді помолюся більше, книжки почитаю і філософію-теологію буду мати час повчити. Та ні! Треба було кудись їхати, служити отцеві до св. Літургії.
Ось такі щоденні колодязі. Кілька разів я зривався (за що тепер шкодую): “Робота, робота! А коли вчитися, читати, молитися? Хіба то монаше життя?”.
Тепер, через кільканадцять років, розумію, що Господь мене загартовував, випробовував, бо відречення від власної волі у монашому житті – головне. Через багато страждань і жертв здобувається Царство Боже.
Господь через різні маленькі труднощі провадить нас, щоб ми колись могли виконати і більші Його завдання. Уміймо через ціле наше життя тримати нашу руку в Божій долоні, даймо Йому нас провадити і тоді ніколи не пошкодуємо, бо Він знає, що для нас краще.
Дата: Вівторок, 04.05.2010, 21:12 | Повідомлення # 8
РОЗДІЛ VI
МОЛИТВА
“У книгах шукаємо Бога,
а в молитві Його знаходимо”
(св. о. Піо з П’єтрельчини).

Часто у нас є невідповідне розуміння молитви. Ми вважаємо, що для молитви слід усамітнитися, забути про все: і про ближнього, і про нашу родину, і про працю... Та це не зовсім так.
Молитва повинна бути тісно пов’язана з нашим життям. Ми не можемо розмовляти з Богом, забуваючи про людей. Ми навчимося молитися тільки тоді, коли будемо, подібно до Христа, бачити:
– людський гріх;
– голодного ближнього;
– людську несправедливість;
– брехню і лукавство.
Ревнішою стає молитва, коли ми залишимо затишний куточок і підемо між людей. Там ми побачимо пиятику, бійки, заплаканих матерів, наркоманів та інше зло, гріх. Після повернення додому наша молитва не буде сонною, лінивою. Часто будемо плакати над собою і над іншими. І тоді кожен з нас проситиме Бога:
– навчи мене, як краще те чи інше зробити;
– прости, що до кінця не люблю їх;
– прости, що ще не вмію добром віддячувати за насмішки, слова погорди, осудження...
Якщо так будемо поєднувати життя і молитву, служіння і любов, між ними ніколи не буде розриву, а життя перетвориться в палаючий кущ – поєднання нашої немочі й Божої досконалості, любові.
Неможливо правильно молитися, якщо не будемо мати розуміння чи відчуття ЖИВОГО БОГА. Необхідно ставитися до Бога, як до живої особи, як до найкращого приятеля. В іншому випадку молитва переміниться в обов’язок, який мусимо виконати.
З досвіду людських відносин знаємо, що любов і дружба є тоді міцні, коли люди можуть просто мовчати один із одним. Якщо для підтримання контакту нам необхідно постійно говорити, то будьмо певні, що наші стосунки ще поверхові. Подібно є і у ставленні до Бога: ми повинні навчитися відчувати радість у мовчазному єднанні з Ним.
Одного разу Арський пастир св. Іван Віаней запитав старшого селянина, що той робить, годинами сидячи на самоті в церкві. “Я дивлюся на Бога, а Він дивиться на мене, і нам добре разом”, – відповів селянин поважно. Цей чоловік навчився молитися без слів, у своєму серці.
Молитва єднає в одне ціле “я” і “Він”. Доки існують окремо “я” і “Він”, нас є двоє. Два різні погляди, два різні думання. Пресвята Богородиця під хрестом стояла не в наріканні на ворогів, можливо, навіть і не в сльозах. Вона досягла такої повноти єднання з Христом, що ні в чому не противилася Божому плану спасіння через страждання. Вона тільки співстраждала і проходила через співстраждання разом зі своїм Сином. Ні вона, ані св. Іван не протестували проти Божої волі. Вони разом з Христом були розіп’яті.
А ми ще, як Петро, в дорозі до повного єднання з Божою волею. Коли по дорозі до Єрусалиму Христос говорив про Свої страждання, Петро промовив: “Нехай цього не станеться з Тобою”. А Ісус відповів: “Геть від Мене, сатано, бо думаєш не про Боже, а про людське” (пор. Мк 8, 33).
Один священик зовсім молодим попав за Христову віру у в’язницю. Коли він вийшов з тюрми, його запитали, що від нього залишилось. Він відповів: “Залишилась тільки любов”.
А ось французький Єзуїт Жан Даниїл пише, що страждання – це поєднуюча ланка між праведниками і грішниками. Праведник переносить страждання, а грішник йому цих страждань завдає (хоч і він часом терпить). Без цього вони були б на різних орбітах і ніколи не зустрілися б. У такому випадку праведник ніколи не мав би влади над грішником, не було б зустрічі. Таким чином грішники спасаються через праведників.
Часто чуємо, що суєта, клопоти, шум, гамір не дозволяють спокійно молитися. Це так, але розповім одну історію.
Прийшов до одного господаря подорожній. Вони розмовляли між собою, а всі домашні тихо сиділи навколо вогню. Потім господар сказав до гостя: “Мені час молитися”. Увесь дім ожив, усі почали розмовляти, сміятися, ходити по хаті. Гість здивувався: “Що ви робите? Він молиться, а ви йому перешкоджаєте”. Хтось відказав: “Не турбуйся. Поки він говорив із тобою, найменший шум міг йому перешкодити. Але тепер, коли він говорить з Богом, ніщо не відірве його від цієї розмови”.
Ми ще не є настільки заглиблені в своїй молитві до Бога, щоб усе для нас було другорядне, коли розмовляємо з Ним. Ми недосконалі, тому потребуємо тиші для молитви. Однак пам’ятаймо, що Бог повинен завжди бути в центрі наших думок, розмов, усього нашого життя.

МОЛИТВА – ЗБРОЯ ХРИСТИЯНИНА

Молитва – це найбільша сила в наших руках. Хто з молитвою, той завжди перемагає. Завдяки молитві на нашу сторону стає Господь. Коли Бог з нами, то хто проти нас? Молитва не тільки залізо ламає, для неї не існує ні найглибших океанів, ні найвищих гір. Щира молитва все небо обіймає. Особливо літургійна молитва, спільна молитва в родині, молитва на вервиці, Ісусова молитва.
Однак, щоб наша молитва мала таку безмежну силу, потрібно бути досконалим. Навчає св. апостол Яків: “Ревна молитва праведника має велику силу” (Як 5, 16). Кожного разу на молитві ми повинні просити Бога, щоб допоміг нам ставати кращими, покірнішими, людянішими...
Про велику силу молитви читаємо у Старому Завіті, коли ізраїльський народ воював з амалекитами. Велике військо Амалека супроти малочисленного війська Ісуса Навина. “Зробив Ісус так, як повелів йому Мойсей, і почав битися з Амалеком. А Мойсей, Арон та Хур вийшли на вершину горба. І сталось: як підіймав руки Мойсей (молився), то брав гору Ізраїль, а як опускав (переставав молитися), брав гору Амалек” (пор. Вих 17).
Військо билося на рівній долині, а високо на горі молився Мойсей. Від його щирої молитви залежало, хто переможе. Долю цілого народу вирішила молитва однієї святої людини, а не велика, добре озброєна армія.
Подібних випадків у історії людства багато. Коли на Філіпінах до влади повторно прийшла диктатура президента Маркоса, майже весь народ, очолюваний Церквою, з вервицями в руках протиставився озброєній армії. І молитва перемогла. Вояки зупинили танки, опустили зброю, бо Господь стояв на боці людей, які воювали молитвою.
Гарним прикладом може послужити і доля нашого народу. П’ятдесят років Греко-Католицька Церква в Україні була переслідувана, та її вірні не переставали молитися. І Господь став на їхньому боці. Впала страшна несправедлива безбожницька система. Сила молитви виявилася сильнішою.
Та народ продовжував молитися. Пригадую, як цілу зиму парафіяни, члени Апостольства Молитви і Третього Чину св. Василія Великого, молилися біля каплиці на Високому Замку у Львові. А зима того року була суворою, з сильними морозами. Цілу ніч чоловіки і жінки перебували під відкритим небом. Інколи хтось з них уночі приходив до брами монастиря св. Онуфрія, просячи якусь теплішу одежину або покривало, бо холод пробирав до кісток...
А скільки молитов, нічних чувань по храмах України, скільки постів і відмовлених вервиць пожертвував наш побожний люд у час виборів Президента України 2004 р. У Києві на Майдані Незалежності, де проходила “головна лінія фронту”, постійно лунало: “Україна”, “Ющенко”, “Ми разом”, а в той же час по всіх храмах і монастирях не стихала тиха молитва: “Пресвята Богородице, спаси нас...”.

ХРИСТОС ТАКОЖ МОЛИВСЯ

Чому Ісус Христос, будучи Богом, молиться? Знаємо, що молитва – це розмова людини з Богом. Христос Господь є Другою Особою Божою. Для Христа молитва – це спілкування з Отцем і Святим Духом. Це розмова, розмова в любові. Вдень Христос мав багато праці: навчає, оздоровляє, долає великі відстані. А вночі, як бачимо, часто усамітнювався і молився.
Ісус Христос Своїм прикладом показує нам, що ми також повинні багато молитися. Про молитву написано багато книг, але це нам не допоможе, коли не будемо мати досвіду молитовної практики.
Виконуючи чотири роки обов’язки Протоігумена, я постійно відчував брак часу на особисту молитву. Адміністративні обов’язки, інші справи по наших василіянських монастирях забирали весь мій вільний час. Думав собі, що після закінчення цього урядування 24 години на добу буду молитися!
Господь дав мені таку бажану мною можливість. Сім тижнів перебував я в такому монастирі, де, крім недільної св. Літургії для невеличкої кількості людей, мав я багато вільного часу. І що думаєте? Може, один тиждень більш-менш я молився. А поза тим завжди шукав собі щось “важливе”. Не використав цієї можливості, щоб здобути духа молитви. Молився, але замало.
У Святих Отців читаємо маленький діалог між братами-монахами і аввою Агатоном: “Отче, яка чеснота чи праця найважчі?” – “Мені здається, що немає важчої праці від молитви. Бо завжди, як людина молиться, вороги намагаються їй перешкодити”.
Розповім один приклад великої наполегливості. Я вчився і працював разом із добрим приятелем Володимиром зі Львова у майстернях поліграфічного технікуму. Володя хотів поступити в університет на історичний факультет. На вступних іспитах потрібно було здавати англійську.
Мені запам’яталось, як він постійно сидів за книжками. Навколо шум від друкарських машин, повно студентів, а він кожної вільної хвилини брав до рук книжку і вчився. Так міг відключатися, що ніщо йому не перешкоджало. Коли перший раз поступав, то не набрав потрібної кількості балів. Потім знову цілий рік проводив увесь свій вільний час з підручниками англійської мови. Його працелюбність і наполегливість взяли гору.
Якось зустрів його, розговорились. Вчителює в одній із львівських шкіл, викладає історію. Одного року не було вчителя англійської у молодших класах, то він викладав і англійську.
Якби ми з такою наполегливістю молилися, то, напевно, за короткий час досягли б значних висот у молитовному єднанні з Богом.
Попросив якось у ректора Духовної семінарії знайомий студент-музикант дозволу замешкати якийсь час у гуртожитку Семінарії. Через кілька тижнів при зустрічі з ректором сказав, що дивується, як майбутні священнослужителі, які мають стати вчителями духовного життя, так мало моляться. Він сам, бажаючи стати вчителем музики, по 8-10 годин кожного дня присвячує музиці.
Цей приклад показує нам, що ми, християни, повинні присвячувати молитві більше часу, ставити її вище над іншими нашими заняттями.
Легше осягнути духа молитви тому, хто є маломовний, мовчазливий. Хто ж багато говорить, швидко втрачає те, чого досягнув. Щоб молитва “йшла”, потрібно мати чисте серце не тільки від важких гріхів, але і від малих, а також від свідомих недосконалостей. Цьому сприяє часта і щира сповідь.

СЛІПИЙ ХЛОПЕЦЬ

В Оливному городі перед Своїми страстями Христос молиться, навчаючи нас, як маємо поступати у наших терпіннях. Він просить у Небесного Отця: “Авва, Отче, усе Тобі можливе: віддали від Мене цю чашу! Та не що Я хочу, а що Ти...” (Мк 14, 36).
Виконання Божої волі повинно бути головною метою у нашому житті. Розповідають, що св. Тереза Авільська постійно молилася: “Не моя, Господи, воля нехай буде, а Твоя”. Це була її Ісусова (безперервна) молитва. Наша воля, хоч би і найкраща, є недосконала стосовно Божої волі.
Чудовий приклад дає нам сліпий хлопець, який був біля о. Піо. Кожного ранку люди бачили як він ішов попереду о. Піо на ранкову св. Літургію, уважно її вислуховував, а опісля знову повертався у захристію.
Отець Піо бачив великий його поступ у духовному житті. Одного разу, щоб упевнитись у чесноті хлопця, він запитав його, чи хоче той прозріти. “Мати Божа мене завжди вислуховує і доносить мої молитви до свого Сина, попрошу її і ти будеш бачити”, – сказав священик до хлопця. Той мовчав. “Хочеш чи ні?”, – вдруге запитав о. Піо. Знову мовчання. Втретє, з притиском, питає хлопчика, чи має за нього молитися, щоб прозрів.
Тоді на такі настирливі питання о. Піо хлопчина відповів: “Я колись, отче, бачив. Та одного разу сталось так, що я по Божій волі осліп. Напевно Господь знає, що це краще для моєї душі. Якщо Він колись відкриє мої очі, то я буду так само Йому вдячний, як і тепер, коли я сліпий”.
Та о. Піо й далі продовжував його випробовувати: “Але ж написано, що просіть і одержите”. “Та це написано для тих, що не мають великої віри... А для тих, що у всьому довіряють Богові, нічого не треба просити, як тільки за все дякувати. Господь сам дає, що для нас найкраще”, – відповів хлопець. Отець Піо, сильно зворушений, міцно притулив малого до своїх грудей і поцілував у чоло.
Ось приклад зрілої молитви і повної довіри до Божого Провидіння.

МОЛІЛЬНИЦЯ

Коли мені було 10-11 років, мама вирішила запровадити в нашій родині спільну вечірню молитву. Це було нелегко. До того часу ми всі молилися, але кожен окремо, коли хотів і скільки хотів.
Десь з півроку мама “воювала” з нами. То батько приходив з роботи змучений, то ми, діти, хотіли телевізор подивитися, бо в той час був футбол чи цікавий фільм, то уроки мали вчити. Але мама від свого не відступала.
Згодом ми вже звикли до спільної сімейної молитви. У деякі дні молитва тривала довше. Наприклад, у п’ятницю мама проводила Хресну Дорогу, в понеділок – Акафіст до св. Архангела Михаїла.
Коли спільна молитва закінчувалась, мама ще довго молилась сама. Молилася і плакала. Ці сльози мені дуже запам’яталися. Тоді, бувши малим, я не розумів, чому вона плаче, думав, може, ми або хтось інший її образив. Тепер розумію... Це були сльози щирої, сердечної молитви.
Після молитви мама читала Святе Письмо. Якщо ми не спали, то вголос, а якщо мали якесь заняття, то тихо. Наступного дня, коли з жінками працювала в полі, то розповідала про прочитане. Мала добру пам’ять і розповідала, ніби читала.
Так у житті трапляється, що те, що батьки говорять, діти одним вухом послухають, а через друге – випустять. Але те, що діти могли побачити, – приклад батька чи матері, як добрий, так і злий – залишиться в пам’яті на все життя.
Думаю, що на життя мами такий самий вплив мала наша бабуня. Вона, скільки її пам’ятаю, була щира молільниця. Коли вже не могла ходити до церкви через далеку дорогу і похилий вік, то завжди, з ранку до обіду, вдома молилася. Особливо любила Акафісти.
Роздумуючи про це, можу сказати, що у наших християнських родинах здебільшого бабусі мають найбільший вплив на релігійне виховання дітей. Вони є ніби тими родинними священиками, які повчають своєю молитвою і живим прикладом.
Дата: Вівторок, 04.05.2010, 21:13 | Повідомлення # 9
РОЗДІЛ VII
ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ
“Нам наші діти не належать,
вони належать Богові”
(п. Кронштайнер, мати 12-ти дітей).

Кожна людина у своєму житті має обов’язок і завдання виконати місію, покладену на неї Божим Провидінням. Ті обов’язки бувають різні-прерізні. Одним із найвідповідальніших і найважчих завдань є добре і правильне виховання дітей. Батьки відповідальні за працю і сівбу, а не лише за жниво.
Коли ж починається виховання дітей? Існують різні думки і погляди. Одні вважають, що виховання починається вже зі зачаттям дитини у лоні матері, тому радять батькам, особливо матерям, правильне харчування і життя без нервових стресів. Інші кажуть, що починається тоді, коли дитина з’являється на світ, ще інші – коли дитині виповниться 6-7 років, бо тоді вона вже починає аналізувати і розрізняти добро і зло. Дехто каже, що не треба акцентувати увагу на вихованні, бо коли дитина стане дорослою і самостійною, тоді сама визначиться, що і як їй чинити.
Один аналітик сказав, що процес виховання дитини починається ще за 20 років до її народження. Як це розуміти? Перш, ніж батько і мати мали б виховувати свою дитину, вони самі повинні мати добре виховання і аж тоді зможуть добре виховати своє потомство! І хто так дивиться на цей важливий обов’язок – має надію на успіх.
Раніше, в основному, обов’язок виховання лягав на плечі батьків, особливо матері, яка вчила дітей бути чемними, шанобливо і правильно ставитись до інших людей і до Бога, навчала їх молитви, водила до церкви, наказувала шанувати природу, кажучи, що квіточки та деревця плачуть, коли їх ламати чи топтати.
А хто ж сьогодні виховує наших дітей? Дуже часто всі, крім самих батьків. Найбільш негативний вплив на дітей має вулиця. А що може вулиця, то не треба багато пояснювати: грубість, погані слова, культ сили, а далі цигарки, алкоголь, наркотики.
Не менший вплив на виховання дітей має телевізор. Деякі батьки тішаться, коли дитина цілий день сидить біля ввімкнутого телевізора і дивиться усе, що показують: і мультфільми, і бойовики, і рекламу, – а вони мають час робити свою роботу чи просто “піти на сусіди”. І не дивно, що такі діти найкращим для себе подарунком від св. Миколая вважають пістолет чи автомат і вже з дитинства з вікна чи з-за рогу будинку “розстрілюють” усіх перехожих. До того лиха можна додати комп’ютерні ігри, інтернет, відеофільми тощо.
Сьогодні велике значення також має те, в руки яких учителів батьки віддають своїх дітей. У моєму рідному селі одного року до першого класу набрали тільки восьмеро дітей, а на наступний рік – більше тридцяти, бо всі чекали доброї вчительки, якій можуть довірити свій найбільший скарб – дитину. А хіба всі вчителі не мають бути добрими? Дай, Боже, щоб ця надзвичайно важлива професія вчителя була належно пошанована у нашій християнській державі, бо від неї у великій мірі залежить наше майбутнє.
Що головніше: дитина чи курка або корова? Інколи виглядає, що курка чи корова важливіші. Добра господиня, коли не дорахується ввечері бодай однієї курки, то кличе, питає всіх, півсела обійде, а вже точно не піде спати, поки не знайде загублену корову. І, навпаки, немало з батьків спокійно реагують, коли дитини немає в хаті до півночі чи й до самого ранку. А з ким вона пристає, в якому стані перебуває, їх не цікавить... І не все запитають, де та дитина, часто неповнолітня, була цілу ніч…
Відбуваючи часті поїздки до Варшави, можна було бачити вздовж траси молодих дівчат (розпусниць), які зупиняли автомашини. Ця “мода” сьогодні прийшла і в Україну. Цікаво, а де їхні батьки? Можливо, ходять до церкви, постять, моляться, та не цікавляться, чому їхня дитина не вдома і де вона може бути цілу ніч або навіть декілька днів.
Процес виховання дуже складний і відповідальний. Вимагає не тільки доброї волі, але і великих зусиль, співпраці батька і матері. Не є добре, коли один будує, а другий руйнує. Батько своїм авторитетом повинен підтримувати добрі настанови матері.
Буває інколи в родині велике непорозуміння: мати намагається, щоби діти в хаті молилися, щоб до церкви ходили, щоб якогось порядку дотримувалися, то їм це не подобається і тому вони її не слухають, а батько дітям, навпаки, все дозволяє і вони його люблять. Співпраця батьків у вихованні дітей повинна бути і тоді, коли діти малі, і коли виростають. Коли мати покарає дитину, яка вередує або погано поводиться, то батько повинен так само відреагувати, і навпаки. Тоді дитина відчуває однозгідність батьків.
Дітей краще виховувати не покаранням (традиційним ремінцем), а добрим, щирим словом і прикладом свого життя. На дітей більший вплив має добрий приклад батьків, ніж тисяча добрих повчальних слів. Дитина одним вухом слухає, другим же – випускає, а побачене і пережите надовго закарбовується у її серці.
Кожна дитина, як і доросла людина, відрізняється від іншої. Як до кожного замка потрібен відповідний ключ, так і до кожної дитини – індивідуальний підхід. Одна дитина потребує твердої батьківської руки, а інша – прагне ласки. Часто батьки картають дітей за помилки, довго їм про них згадують, а краще було б у процесі виховання акцентувати на позитивних моментах, ніж негативних.
Наприклад, Андрійко гарно вимив свої черевики і поставив їх на місце. За це дитину слід похвалити і тоді вона захоче зробити так ще не один раз. Похвалою і заохоченням досягається набагато більше, ніж критикою і сваркою.
Інша ситуація. Дитина нехотячи розбиває горнятко. Вона це, звичайно, боляче переживає, відчуває себе винною, шкодує, що так сталося. Батьки повинні не “доливати оливи до вогню”, а, навпаки, показати, що вони розуміють стан дитини, що вона не хотіла зробити шкоду і що та дитина дорожча батькам за горнятко.
Буває й таке. Приходять батьки до священика чи до сусідів з малим синочком і всюди в його присутності говорять тільки про одне: “Ой, та він такий у нас нечемний, такий збиточник, неслухняний...”. Це найгірше, що батьки можуть зробити. В дитячій свідомості вже надалеко вперед відкладеться, що вона погана, недобра, зла. І такою та дитина може стати. Чи ви бачили колись, щоб котрийсь єврей так про свою дитину сказав, хоч би вона і найгірша. Ніколи! Навпаки, буде її ще й прихвалювати: “Який ти в мене розумненький, який гарний і чемний”. Звичайно, не завжди можна прихвалювати, бо це також може не на добро вийти. Найкраще триматися золотої середини.
Трапляється, що коли батьки таки покарають дитину, вона починає плакати. Можливо, у вихованні тої дитини вже раніше був зроблений неправильний крок. Тоді, щоб дитину заспокоїти, все їй дають, усе дозволяють, щоб тільки не плакала. Таким чином, батьки сформують капризний, неврівноважений характер у своєї дитини, яка плачем і криком, а згодом і кулаками домагатиметься свого.
Говорячи про батьківство і материнство, пригадую один випадок. Це трапилося у варшавському автобусі, яким наші брати Василіяни їхали в семінарію на заняття. Дивлячись на їхні молоді обличчя, одна полька сказала до своєї приятельки: “Яка з них користь? Краще працювали б на землі чи були б службовцями. Тільки даремно зароблений важкою працею хліб їдять...”.
А тепер подивімося, хто є правдивими батьками наших дітей. Чи ті, хто їх породив, вигодував, одягнув і постарався, щоб отримали добру освіту? Чи священики, монахи і монахині, які тим дітям покажуть вищі духовні цінності, навчать катехи-зму, молитви, вкажуть дорогу до неба? Що цінніше? Тіло й земне (дочасне) щастя чи душа і вічне щастя?
Нехай ці думки послужать батькам у їхній нелегкій праці – доброму християнському вихованні дітей, які є найбільшим земним скарбом. Господь його довірив їм і прийде час, коли Він попросить дати звіт за його збереження і зріст.

У ДОНЕЦЬКУ НА ВОКЗАЛІ

Одного разу повертався я до Львова зі с. Званівки Артемівського р-ну, що на Донеччині. Очікуючи поїзда, я сидів на вокзалі у Донецьку. Слід сказати, що у Званівці й навколишніх селах Роздолівці та Чубарівці є наші греко-католицькі церкви. Сюди були переселені наші земляки з польсько-українського кордону. У цю духовну пустелю наші краяни привезли багату релігійну спадщину. За часів жорстокого комуністичного режиму вони навіть святкували Різдво Христове і Великдень, вчили дітей молитися і колядувати.
Але повернемося на вокзал. Сиджу я, роздумую про побачене, згадую щирі розмови з дорослими і дітьми в тих селах. Раптом чую якийсь крик, сварку. Навпроти мене батько наказує 10-12-річному синові, щоб не засмічував підлогу насінням соняшника. Та хлопчина не слухав батька, а далі продовжував плювати лушпиння на підлогу. Навіть погроза, що прийде міліція і покарає його, не допомагала. До хлопця не доходило ні по-доброму, ні по-злому. Тоді батько не витримав і кілька разів ударив хлопця зимовою шапкою, що її тримав у руці.
І тут сталося те, чого й слід було очікувати. Через цілий зал біжить жінка, підбігає до них, забирає в чоловіка шапку і починає нею бити його по голові: “Що ти від дитини хочеш? Нехай плює, тут є люди, які отримують гроші за те, що прибирають...”. Малий і від себе додав кілька штурханів батькові. Суперечка швидко стихла – двоє перемогли одного...
Що можна на це сказати? Невторопна мама, бо прийде час і вона пожинатиме плоди свого “доброго” виховання. Тепер дозволяє дитині робити все, що хоче, навіть руку піднімати на рідного батька. Коли ж син виросте – запізно буде щось сказати, заперечити, навчити. На кого ж тоді вона буде нарікати? Може, на дитину? Ні, тільки на себе.
Ось така сліпа любов є одним зі способів зіпсувати життя собі і, що гірше, своїм дітям.

ДОНЬКА

Інколи все навколо нас виглядає у чорних фарбах. Один недобрий вчинок кидається в очі більше, як десяток добрих. Колись пророк Ілля скаржився Господеві, що всі відступили від Його заповідей, а віддають шану божкам. Але Господь промовив до Іллі, що так не є, як він думає, бо сім тисяч людей залишились вірні Йому і живуть за Його законами.
Так було, є і буде. Зло часто себе афішує, а добро живе у скромності й тихості. І сьогодні добрих людей є багато, але ми їх не бачимо, бо вони не афішують себе по дискотеках, барах і шумних вулицях. Добрі й щирі на роботі чи під час навчання, у родинному колі чи у церковній спільноті – сіють зерна добра і любові.
Якось наші парафіяни попросили посвятити їм помешкання і висповідати стареньку бабуню. Приємно я провів десь годину часу в цьому затишному родинному колі, де все відзначалося любов’ю, щирістю, спокоєм, особливим ставленням до старенької усіх членів родини... Коли чоловік з жінкою відвозили мене до монастиря, то дуже хвалили свою доньку. Вчиться в інституті, а вони працюють. До їхнього повернення з роботи донька і їсти наварить, і в хаті прибере. Не можуть нею натішитись: ніколи не пропускає Служби Божої, належить до Марійської Дружини, має багато добрих друзів.
Такі випадки не поодинокі. Є багато у нас доброї молоді. Багато залежить від родинного клімату, від стосунків між батьками. Потрібно, щоб вже змалку батьки засівали у невинні дитячі серця добрі зерна, які згодом принесуть добрий урожай.

ПЛАЩ НА ДВОХ

Історія світу, поодиноких держав і навіть окремих осіб, звичайно, повторюється. Це також слід мати на увазі у вихованні дітей і в стосунках між людьми, бо становить той бумеранг, який колись повернеться до нас. Як ми ставимось до своїх батьків, так наші діти будуть ставитись і до нас. Хочемо мати добру старість, зробімо таку і нашим батькам; хочемо терпіти страждання від наших дітей, завдаймо болю нашим батькам…
В одній легенді розповідається про дорослого сина, який уже мав свою сім’ю, і старенького батька, котрий уже не мав сили працювати. Якось під час обіду молодий господар каже: “Тату, ви вже постаріли, нічого не робите, тільки даремно хліб їсте, а користі з вас немає жодної. Краще взяли б на плечі торбу і пішли по світу...”.
Прикро було батькові чути такі слова свого сина, для якого старався ціле життя. Вивів його в люди, вивчив, хату йому поставив. “Але як так, то нехай буде, – подумав батько. – Може, десь між людьми притулюся. Світ не без добрих людей”.
А за вікном зима, мороз. Просить батько в сина теплу одежину. Той наказує малому синочкові: “Піди, Васильку, в комору і принеси дідові старий теплий плащ”. Довго не було Василька. Нарешті приносить, але половину плаща. “Що ти зробив, малий збиточнику, чому плащ розірвав?”. А той у відповідь: “Тату, коли ви постарієтеся і підете по світу жебрати, то я не пущу вас голим, тому півплаща я залишив для вас”.
Ось ця маленька повчальна розповідь є підтвердженням істини: якщо ми хочемо, щоб наші діти добре ставились до нас, то так само ми маємо ставитись до наших стареньких, часто немічних батьків. “Хто має вуха слухати, хай слухає” (Мк 4, 9).

ДОРОСЛИЙ СИН

Ще на один важливий аспект хочу звернути увагу: на стосунки між батьками і дорослими дітьми. Часто батьки припускаються недопустимих помилок – на дорослого 20-25-літнього сина кричать, як на 7-річного хлопчика (хоч і на малих дітей кричати – не найкращий метод). Таким чином, вони провокують у родині сварки, деколи навіть і бійки.
Пам’ятайте, дорогі батьки, що до дорослого сина чи доньки потрібно так ставитись, як до свого молодшого брата або сестри, чи як до товариша. У жодному разі не з криком чи сваркою, а з повагою до його особи. Всі непорозуміння найкраще вирішувати через розмову, мирний діалог. Дорослі діти люблять, коли батьки з ними радяться, як краще те чи інше зробити. Коли батьки будуть зі своїми дітьми рахуватися, шанувати їхню думку, то і вони так само будуть чинити.
Одного разу посвячував я помешкання у Львові. Крім батьків удома був їхній дорослий син, який вже відслужив у армії. Був вищий від батька. Не все було ще приготоване до посвячення, то батько кілька разів з криком звертався до сина, чому щось не так зробив, або наказував ще щось принести. У моїй присутності син старанно виконував усі вказівки батька, але я відчував, що в душі він був дуже ображений, чому той підвищує на нього голос.
Коли господар відпроваджував мене до монастиря, то я порадив йому намагатися кожну справу зі сином вирішувати без криків і нервів. Хлопець є добрий, але колись не витримає, зірветься. Таким чином, батько може сам спровокувати сина до сварки чи чогось гіршого. Адже і доросла дитина може вчинити помилку. Та й усі ми також час від часу можемо помилятись.
Як ми буваємо вдячні іншим, які в нелегкий для нас час наших власних помилок чи недобрих вчинків, яких ми самі не схвалюємо, не критикують нас, не вказують на наші недоліки, не кричать, не висміюють, а, навпаки, підтримують, щиро нас розраджують. Так само і ми поступаймо щодо наших дорослих дітей.
Тільки добром будується добро. У таких ситуаціях часто згадуймо нашу юність, молоді роки, як нам було приємно, коли старші нас поважали, хвалили, розуміли. Це нас тоді найбільше спонукувало до добрих вчинків, чесності й порядності. Цього і наші діти очікують від нас, батьків.
Дата: Вівторок, 04.05.2010, 21:14 | Повідомлення # 10
РОЗДІЛ VIII
БІЛА СМЕРТЬ
“Кожен із нас,
у якійсь мірі,
має провину за вбивство
ненародженої дитини”.

Колись злобний цар Ірод, бажаючи вбити Дитятко Ісуса, наказав повбивати малих невинних дітей у Вифлеємі. За свій огидний злочин він до нинішнього дня став символом підлості й жорстокості. Страшний злочин Ірода сьогодні по всьому світі повторюється кожного дня тисячі і тисячі разів через убивання невинних дітей у лоні матері.
Аборт – це великий гріх супроти Бога і ненародженої дитини. Від Господа походить кожне людське життя. Тільки Він один може дати життя й має право його забрати. Ніхто з людей не має права вбити в лоні матері невинну дитину: ні мати, ні батько, ні найвищий державний суд.
Убити дитину в лоні – найбільший гріх матері. Чи може бути у світі більший злочин, як кров рідної дитини на руках матері? Цей злочин перевищує злочин Каїна, бо Каїн убив свого брата, а мати вбиває свою рідну дитину. Статистика подає, що кожного року від абортів гине 100 млн. дітей.
Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький у 1942 р. видав пастирський лист, у якому гостро засуджує вбивство дитини в лоні матері: “Особливішим способом мерзенні, жахливі й противні природі є випадки, в яких батьки вбивають рідних дітей. А може ще гіршими є вони, коли ті діти ще на світ не прийшли. Вже самі обставини, що злочину допускається рідний батько або рідна мама, що дитина не може боронитися... – це обставини, які роблять зігнання плоду особливішим родом злочину. Дітовбивство надає цілій родині п’ятно Каїна...”.
Як почуваються жінки, які зробили аборт? Для тисяч таких жінок аборт є причиною постійного фізичного каліцтва. Багато з них зізнаються, що день і ніч впродовж усього їхнього життя мучить їх ця страшна правда: їхня дитина не живе, а повинна би жити! Мучать їх докори сумління, усвідомлення злочину, депресія, жаль і гнів на себе за смерть своєї дитини.
Німецький кардинал Гален був тринадцятою дитиною у своїй родині. Ставши єпископом, він видрукував на пам’ятку образки з таким написом: “Я – 13-та дитина у моїй родині. Повіки буду вдячний мамі, що мала відвагу прийняти і ту 13-ту дитину, яку їй Бог післав. Без згоди моєї матері я сьогодні не був би ані священиком, ані єпископом”. Віруюча мати радо приймає життя дитини у своєму лоні. Вона дякує Всевишньому за дар життя, цінує його і свято береже.
Бути матір’ю – великий привілей, даний Богом. Кожна мати тоді буде щасливою, коли свідомо й добровільно, маючи в лоні дитину, з великою вірою та любов’ю співпрацюватиме з Богом і Його планами.

ВИБІР

Треті пологи Марії Бачинської зі Львова були важкими. Значна втрата зору, проблеми зі серцем.
Уже дихала “горбачовська відлига”, але ще панував режим. Греко-Католицька Церква почала щораз частіше давати про себе знати. Але до відкриття храмів ще треба було чекати. І в цей час – четверта вагітність Марії. Батьки і рідні були готові прийняти і цю четверту дитину. Три милі дівчинки бігали по хаті, радуючи батьків. Та прийшло випробування.
Після консультації в поліклініці лікарі категорично переконували матір абортувати дитину, бо її серце не витримає, може наступити смерть матері й дитини. Що робити? Важкий вибір – або життя через вбивство дитини, або смерть.
За Божими законами – аборт є важким гріхом, вбивством власної дитини. Скільки в житті було в Марії критичних моментів – завжди Господня сила була з нею. Як тепер має вчинити?.. Знала, що і смерть, і життя в Його руках. Вирішила народжувати. Допоміг Господь – дарував життя їй і маленькій донечці... Витримала й це випробування, з часом і здоров’я покращилось.
А час ішов. Відкрилась вже монастирська церква св. Онуфрія у Львові. З найменшою у візочку, а старші біля неї, щонеділі приходили на Службу Божу. Дякуючи за Божі ласки, молилася мама за щасливу долю дівчаток... Потім Господь дарував ще п’яту дитину – знову дівчинку! Здорову, гарну. Тоді народжується ще одна донечка. Нарешті очікування останньої, сьомої дитини. Можливо батьки мали надію на хлопчика, але знову дівчинка – Анна-Марія...
Сім дівчаток, гарне біблійне число. Найстарша вже заміжня. Друга донечка стала монахинею, служить Богові й молиться за велику і щасливу родину. А щире материнське серце відкрите на Боже Провидіння і поручає Йому майбутню долю кожної дитини.

ЧЕТВЕРТА ДИТИНА

Якось приїжджає зі Самбірщини до львівської церкви св. Онуфрія молода жінка. Молиться перед іконою Пресвятої Богородиці, плаче. Розмовляю з нею, питаю, чим так журиться.
Розповідає, що чоловік дав їй гроші, щоб їхала до Львова і не поверталася, поки не зробить аборт. Соромиться він, що вони ще такі молоді, ще не мають обоє і по тридцять років, а вже буде четверта дитина! Вона ж боїться іти на гріх.
З однієї сторони Господь, Який не хоче вбивства даного Ним життя, а з другої – принциповий чоловік, який від свого переконання не хоче відступитися. Що ж їй робити? Звичайно, як священик, я довго з нею розмовляв, намагаючись захистити життя. Вона відійшла дещо заспокоєна, хоч кінця цієї історії я не знаю...
Часто тільки жінки сповідаються і каються з гріха дітовбивства. Та це не тільки їхній гріх. Чому не сповідаються і чоловіки, які їх до того примусили? Чому не кається мама тієї жінки або її приятелька, яка їй нарадила це зробити? Та не менша вина і лікаря, який замість рятувати життя – вбиває його. Чи достатньо молився священик, щоб той гріх менше розповсюджувався? Чи достатньо ми підтримували молодих вагітних жінок? Від кожного з нас, у якійсь мірі, залежить життя ненародженої дитини...
Бібліотека » Церква » Реколекції, розважання » І ВИЙШОВ СІЯЧ (о.Йосиф Будай, ЧСВВ)
Сторінка 2 з 3«123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика