Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 3123»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Реколекції, розважання » І ВИЙШОВ СІЯЧ (о.Йосиф Будай, ЧСВВ)
І ВИЙШОВ СІЯЧ
Дата: Вівторок, 04.05.2010, 20:58 | Повідомлення # 1
ПЕРЕДМОВА
Господь наш Ісус Христос, посилаючи Своїх Апостолів на проповідь Царства Божого, вказав на спосіб її виконання, уподібнивши Своїх посланців до сіяча (Мт 4, 3).
Як сіяч виходить на поле сіяти зерно, так послані Божим Сином священики, ченці й черниці впродовж віків сіють Слово Боже між людьми.
Ось уже більш як 1700 літ серед них сумлінно трудяться учні св. Василія Великого – Отці Василіяни. На наших землях їх видавничо-просвітницька праця сприяла поширенню шкільництва, служінню через друковане слово рідному народу.
Чергова книжка, яка виходить у світ, - збірка реколекційних наук ієромонаха Чину св. Василія Великого Йосифа Будая « І вийшов сіяч... ».
З її автором я заприязнений ще з часів переслідуваної УГКЦ. Нехай щире слово доброго пастиря впаде на вдячний грунт людських душ і принесе щедрі плоди для Царства Божого в Україні та за її межами!
Священик Петро Паньків,
цензор Львівської Архиєпархії УГКЦ
березень, 2005 р. Б.

Як симфонія потребує кожної ноти,
як книжки потребують кожного слова,
як хати потребують кожної цеглини,
як океани потребують кожної краплі води,
все людство потребує тебе
там, де ти є, єдиного і, отже, незамінного.
Чого ти чекаєш, щоб починати?
(М. Куаст)

Є люди, яких треба порятувати; світ, що треба будувати. Я мав зобов’язатись до цього. Але я не міг зважитись бути тільки однією краплею води в океані, однією цеглиною в стіні, одним зернятком у посіві...
Я хотів бути чимось більшим і робити щось більше. Але, маючи бажання робити щось більше, я далі нічого не робив. І я думав: “Дні минають і я не можу їх затримати, спіймати. Я використовую їх не на послугу іншим...”.
Та якби нота казала: одна нота не творить музику,
... не було б симфоній.
Якби слово казало: одне слово не може наповнити сторінку,
... не було б книжок.
Якби цегла казала: одна цегла не може збудувати стіну,
... не було б хат.
Якби крапля води казала: одна крапля води не творить ріку,
... не було б океанів.
Якби людина казала: один жест любові не врятує людство...
...ніколи б не було справедливості й миру, гідності й щастя на землі.
(М. Куаст)

Дата: Вівторок, 04.05.2010, 20:59 | Повідомлення # 2
ВСТУП
”Ціль реколекцій – оновити, освіжити нашу любов до Бога і ближнього”.
Реколекції -
це візит до
духовного лікаря

Деякі люди не можуть прожити і тижня, щоб кілька разів не відвідати лікаря, хоч зі здоров’ям у них немає особливих проблем. Це особи, які дуже піклуються про своє фізичне здоров’я і найменше захворювання викликає у них тривогу.
Дякувати Богові, є багато людей, які надають перевагу духовному здоров’ю і стану своєї душі. Вони кілька разів на тиждень, а деякі й щодня, відвідують Божий храм, беруть активну участь у Божественній Літургії, приступаючи до Святих Тайн Покаяння і Євхаристії.
Отож, бачимо, що одні люди надають перевагу тілесному (земному) життю, а інші ж – духовному (небесному).
Реколекції – це час особливої Божої ласки. Їх можна порівняти з візитом до лікаря. В часі реколекційних наук священика людина, як під рентгенівськими променями, бачить стан своєї душі, усі її недуги: гордість, заздрість, брак людяності й любові до ближніх, лінивство в духовному житті тощо. Якщо би ми, християни, так дбали про здоров’я своєї душі, як невіруючі про своє тіло, то у швидкому часі така ревність піднесла б нас на високі щаблі святості.
Одного разу, перебуваючи за кордоном, познайомився я з одним українцем. У розмові чоловік сказав, що невдовзі йому виповниться 50 років життя, тож вирішив він зробити грунтовну перевірку стану свого фізичного здоров’я (чи часом немає якоїсь прихованої недуги). На цей медогляд, який зайняв кілька тижнів часу, мій співрозмовник витратив 25 тисяч німецьких марок. За ці кошти можна було б збудувати невеличку каплицю!
Для нас, християн, це може бути добрим прикладом того, як, не жаліючи ні коштів, ні зусиль, з такою ж ревністю змагати до зцілення своєї безсмертної душі.

Реколекції –
це зустріч багатого
юнака з Христом

Цей всім знаний епізод зі св. Євангелія є дуже повчальним для нас, віруючих і практикуючих християн. Юнак, як і ми, християни, змалку зберігав Божі заповіді. Він бажав стати досконалішим, тому і запитав Ісуса Христа, що йому ще потрібно, щоб осягнути святість. Христос вказує йому на головний його недолік – прив’язаність до багатства, тобто до матеріальних дібр.
Подібно як євангельський юнак, кожен із нас має якесь прив’язання, яке не дає нам цілковито належати Господеві, повністю віддати себе у Його руки. Під час реколекцій нам потрібно просити Христа, щоб відкрив нам очі на наші недоліки. Незалежно від того, чи ми є монахами, священиками, катехитами, членами Апостольства молитви, до всіх нас Христос звертається: “Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий”. Це означає, що межі досконалості бути не може.
Гарний приклад подає нам одна молода монахиня. Ще юною дівчиною вона мріяла стати провісницею Божого слова серед невіруючих, тобто поган. Ця мрія привела її до Індії, де вона замешкала в одному місцевому монастирі. Там сестра молилася, працювала, навчала дітей у школі. Але коли виходила на вулиці міста, то бачила десятки безпритульних людей, які вмирали в жахливих умовах просто неба, серед них багато дітей, яких виганяли з домівок убогі батьки, аби на смітниках шукали собі якусь поживу.
Сестра-монахиня усвідомила, що не може спокійно молитися у стінах свого монастиря. З великими труднощами вона отримала в настоятелів дозвіл вийти поза межі монастиря й оселитися у найзлиденніших кварталах міста – страшних, брудних, населених бідними людьми та різними покидьками.
Господь поблагословив працю цієї жертвенної сестри. Її послідовниці – черниці – нині працюють у всіх куточках землі, де панують голод, біда, страждання, де вбивають людей, де відбуваються страшні катастрофи.
Цій монахині присуджено міжнародну премію Миру. Вона побувала і в нашому українському Чорнобилі, бо хотіла відчути своїм серцем і наш біль. Вона говорила, що її сестри несуть до людей найважливіше – любов. Світ жорстокий, люди в ньому щораз більше стають байдужими та злими. Єдине, що може їх врятувати, – це виконання двох найголовніших євангельських заповідей: любові до Бога і ближнього. Усі ми добре знаємо цю монахиню – Мати Терезу з Калькутти, яку Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженною.
Звичайно, що таке служіння – це великий подвиг. Однак кожна людина має своє покликання, тому найперше вона повинна звернутися до Господа, щоб допоміг їй почути Його поклик, зрозуміти Його волю і отримати від Нього силу нести свій хрест через ціле життя.
Саме в часі реколекцій існує унікальна можливість наблизитися до Бога, пізнати себе і своє покликання, усвідомити своє місце на землі. Це благословенний час для кожного християнина!

Реколекції – це бажання
іншими очима подивитися
на ближнього

Якось попросив я знайомого хірурга, професора, щоб дозволив мені бути присутнім на одній з операцій. Невдовзі він зателефонував до мене, сказавши, що наступного дня я можу бути спостерігачем на операції.
Мені стало трохи страшно, бо коли відвідував недужих у лікарні, то дуже мене бентежив вид їхніх страждань. Та й від самої шпитальної атмосфери, запаху ліків, зойків хворих відчував себе дещо пригніченим. Були навіть випадки, що я навіть втрачав від цього свідомість і лікарі змушені були надавати мені допомогу.
Врешті я відважився. У кабінеті професора мене переодягнули як асистента. На операційному столі лежав під наркозом чоловік років шістдесяти. Йому мали вирізати хвору легеню.
Більше чотирьох годин дивився я на важку і відповідальну працю вже літнього хірурга, якому час від часу витирали спітніле чоло. Операція була складна, бо видаляли ліву легеню, поруч з якою в легеневій комірчині билося серце. Будь-який неуважний чи неточний рух міг стати фатальним. Усе мало бути зроблено швидко і правильно...
Іноді ми вважаємо, що наше служіння найважче, тому кожному з нас потрібно інколи приглянутись до праці інших людей: учителів, шахтарів, лікарів, водіїв, аби усвідомити, що кожна праця вимагає жертвенності. Тоді в багатьох з нас менше буде спокусливих думок, що саме наші обов’язки є найважчими.
Маю одного близького приятеля-наркомана. Всі від нього відвернулися, навіть родина. Провина його в тому, що колись, будучи молодим, під поганим впливом товаришів почав уживати наркотики. Почалося все зі звичайної цікавості й бажання довести друзям, що не гірший від них. Був переконаний, що має достатньо сильний характер і волю, аби не впасти в наркотичну залежність.
Та не так сталося, як гадалося. Тепер розуміє і усвідомлює свою ситуацію. Намагається остерігати тих, хто починає вживати наркотики, та сам з того стану вийти не може. Розповідає, що бувають такі критичні моменти, що або мусить прийняти свіжу дозу, або хоче покінчити з життям. З такої ситуації різні є виходи: не завжди чесні, не завжди добрі, не завжди християнські.
Нелегко зібрати потрібні кошти на лікування. Люди цього не розуміють. Для них наркоман – це негідник і нічого більше. Але така людина не перестає бути Божою дитиною. Звичайно, не можемо знімати з наркомана його вини перед родиною і суспільством. Та він, як і кожен з нас у важкій ситуації, потребує доброго слова, підтримки, розради.
Реколекції відкривають нам очі на життя алкоголіків, наркоманів, злодіїв та ін. Між ними часто можемо зустріти добрих людей, які перебувають під владою гріха, злих звичок, хворобливої залежності від поганих звичок тощо. Кожен гріх – це важка душевна хвороба, яка лікується не осудженням, очерненням чи зневагою, а розумінням, співчуттям і милосердям.
Чи сміємо ми нехтувати такими людьми, мов якимось непотрібом? Приклад того, як слід ставитися до грішників, дає нам сам Ісус Христос.
Отже, ціль реколекцій – відновити нашу любов до Бога та ближнього і освіжити ревність у виконанні наших християнських обов’язків.

Дата: Вівторок, 04.05.2010, 21:00 | Повідомлення # 3
РОЗДІЛ I
ГРІХ
“Утікай від гріха, немов від гадюки,
бо як підійдеш – вкусить”
(пор. Сир 21, 2).

За сто кілометрів від Рима Генеральна Курія Чину св. Василія Великого має реколекційний дім. Особливо влітку, коли в Римі задуха і спека, там, у підніжжі високих гір, прохолодно. Тому часто, – як священики, так і студенти, – у вільний час приїжджають туди, щоб відновити свої духовні сили.
Одного разу, перебуваючи у цьому будинку, вирішили ми з братом Глібом Костем, ЧСВВ піти до найближчого села і купити продуктів. Якщо йти дорогою, то до того села було 4-5 км, а якщо навпростець, через крутий спуск із гори, то не більше кілометра. Ми вирішили скоротити дорогу.
З великими труднощами подолали яких 200 метрів, далі вже було легше. Хапаючись за кущі, ми збігали вниз. Я попереду, брат за мною. Потрібно було бути дуже обережним, бо під ногами то каміння, то ями...
І ось, коли черговий раз я перескакував якусь перешкоду, то на місці, де хотів стати ногою, побачив кубло змій, які грілися на сонці. Якось вдалося мені зробити, мов спортсменові, подвійний стрибок і стати вже не на те місце. Знаючи, що за мною біжить брат, я крикнув, щоб він був обережний, бо під ногами змії.
Відбігши трохи, ми зупинилися. Аж тепер ми пригадали, що нам говорили про безліч змій у цих хащах. Що робити? Йти далі чи повертатися? Повернутися – ближче, але дуже стрімко. Йти
далі – ще яких 800 метрів, але вниз, де небезпека. Вирішили таки йти далі.
Так обережно ще ніколи не доводилось нам іти. Ці кільканадцять хвилин здавались нам цілою вічністю. Коли живі й здорові ми вийшли на дорогу, то щиро помолилися. І тоді слова Мудреця: “Втікай від гріха, як від гадюки...” стали нам дуже зрозумілими.

ГРІХ АДАМА І ЄВИ

Господь промовив до Адама: “За те, що ти послухав голос твоєї жінки і їв з дерева, з якого Я наказав тобі не їсти, проклята земля через тебе” (Бут 3, 17). Земля, як і вся природа жива і мертва, була невинна. Згрішила тільки людина, а Бог карає також живу і неживу природу, навіть проклинає її.
І чому Господь так важко покарав Адама і Єву і нас усіх за крадіж одного яблука? Скільки яблук діти нераз зривають у сусідському саду. Та що там яблука, коли сьогодні такі страшні злочини люди чинять у світі, а Господь їх не карає.
Мусимо пам’ятати, що Адам і Єва перед гріхопадінням не були звичайними людьми, як ми сьогодні.
По-перше, вони мали влите Богом знання. Те, що ми поступово, з труднощами осягаємо, вони мали вповні від Бога. Господь дав їм знання усіх необхідних правд. Вони були близькі до ангелів.
По-друге, вони панували над пристрастями. Хоч це не позбавляло їх можливості згрішити, але полегшувало їм практикування чеснот. Їхня воля підлягала Богові, нижчі властивості – розумові, а тіло – душі.
По-третє, їм була дана безсмертність тіла.
Ось тепер нам зрозумілі Христові слова: “Кому більше дано, від того більше вимагатимуть” (пор. Лк 12, 48). Гріх священика і гріх поганина може бути один і той же, а відповідальність за нього буде абсолютно різна. Гріх практикуючого християнина і атеїста є один і той же, а відповідальність перед Богом інша...

ШНУРОЧОК

Згідно з навчанням св. апостола Павла навіть гріх чи зло допомагає віруючій людині осягнути святість. Деколи буває у житті багатьох з нас, що місяць, два і навіть більше Божа ласка допомагає нам утримуватися на духовній висоті. І саме в цей час закрадається горда думка: “Я вже майже святий”, а тоді приходить спокуса з погордою дивитись на ближніх, подумки осуджувати їх: “Ось я можу праведно жити, а чому вони не можуть?”.
І саме для того, щоб вберегти нас від самохвальби чи самовивищення, всемудрий Господь допускає наші упадки в більші чи менші гріхи. Тоді ми бачимо, що самі по собі ми слабкі й немічні, і вже не осуджуємо інших, а тільки себе. Нам легше вибачити недоліки ближніх, бо стаємо свідомі своєї недосконалості. І, що найважливіше, кожен гріх чи упадок робить нас покірнішими, а кожне покаяння щирішим. Таким чином ми стаємо ближчими до Бога.
Щоб це краще зрозуміти, зробимо таке просте порівняння. Уявімо собі шнурочок довжиною один метр. Один кінець цього шнурочка тримає Господь, а другий – хтось із нас. Тоді між нами і Богом існує зв’язок, особлива єдність, бо ми перебуваємо у стані Божої ласки, не маємо важкого гріха. Коли чинимо гріх, тобто піддаємося злу, то ніби ножицями перерізаємо цей шнурочок і втрачаємо зв’язок з Богом, Його ласку.
Через якийсь час ми каємося за свої гріхи, перепрошуємо Бога і свого ближнього за вчинене зло, сповідаємося... Ми немовби беремо обидва кінці того розрізаного шнурочка і зв’язуємо їх. З’являється вузлик, а шнурочок стає коротший на кілька сантиметрів. Отже, таким чином ми стаємо ближчими до Бога! Через скоєний нами гріх і щире за нього покаяння перед Господом.
У якийсь момент нашого життя ми знову згрішили і знову в якомусь місці розірветься шнурочок – наш зв’язок з Богом. Якщо ми покаємось, то з’явиться ще один вузлик і ще більше скоротиться шнурочок. Ми ще більше наблизимося до Бога. І якщо наше покаяння, наша сповідь є дійсно щирими, то вони допомагають нам щораз більше усвідомлювати, що гріх є найбільшим злом. Тоді у нас виробиться ненависть до гріха і бажання до святості.
Отож, навіть гріхопадіння можуть послужити нам до навернення і щораз глибшого єднання з Богом.

ХИТРІСТЬ ЗЛОГО
Не ставаймо новозавітніми фарисеями. Знаємо, що Ісус Христос з великим милосердям і любов’ю звертався до найбільших грішників, які щиро каялися за свої гріхи. А ось фарисеїв Він найбільше картав, бо вони вважали себе за праведників, які не мають з чого каятися.
Злий дух є дуже хитрий. Кожну людину, яка прагне йти за Христом, він різними способами старається відвернути від цього її благородного наміру. Коли ж він бачить, що це йому не під силу, тоді береться за інший, добре випробуваний спосіб. Він ніби допомагає людині до збільшення святості. Коли хтось молиться, заохочує його ще більше молитися. Постить хтось – допомагає ще більше умертвлятися. А коли часто хтось ходить до церкви, сповідається і причащається, то він і тут заохочує ще ревніше це виконувати.
Видається дивним, чому він так поступає. Але він добре знає, що робить! Кожну людину, яка щось добре чинить, він немовби підносить на висоту Єрусалимської святині. А тоді каже: “Ось дивись, який ти святий, багато постиш, молишся, ходиш до храму. Ти кращий від інших, ти побожніший, ти святіший!”. І така людина починає осуджувати інших подібно, як фарисей митаря: “Дякую Тобі, Боже, що я не такий, як отой митар” (пор. Лк 18, 11). А це означає, що людина потрапляє у тенета найбільшого гріха – гордості.
Ось чому ми, християни, повинні боятися піддатися спокусі. Святі вважали себе за найбільших грішників. Нікого не осуджували, а тільки себе, хоча були святими. А як ми чинимо?..

ПОКУТА ЗА ГРІХ

Ісус Христос сказав, що за кожне пусте слово люди дадуть звіт останнього дня. Господь через щире покаяння і сповідь прощає усі, навіть найбільші гріхи, але покуту за вчинені гріхи кожен мусить понести і, як написано, навіть за пусте слово (не кажу вже про грішне слово).
Покута може бути різна: або тут, на землі, або після смерті в чистилищі. Багато пустинножителів усе своє покутниче життя жертвували за гріхи, скоєні ними раніше. Вони вважали, що краще самому накласти на себе покуту, ніж чекати, коли Господь це зробить. Найкращою покутою перед Господом є зміна грішного життя на святе, відмова від грішних звичаїв. Так покутував св. Августин.
Пригадую, як одного разу в церкві св. Онуфрія у Львові проводились Великопосні місії. Священик-місіонер мав науку про гріх. Особливо наголошував на покуті за гріх. Навів багато прикладів, коли душі з чистилища об’являлися і розповідали, як боляче вони покутують за свої гріхи.
На цій науці був присутній добрий наш парафіянин і робітник п. Дмитро. Роздумуючи про те, що і за найменший гріх треба дати звіт перед Богом, а особливо про страшні муки в чистилищі, він почав просити в Нього, що нехай краще на цій землі він спокутує свої гріхи. Розумів, що найменша кара у чистилищі є більшою від найважчих терпінь на землі. Краще покутувати тут, ніж там.
У тому намірі почав відмовляти дев’ятницю до св. Анни. Щодня був на Божественній Літургії, приймав св. Причастя. Останнього дня дев’ятниці приступив ще раз до щирої сповіді з цілого життя. І ось, десь близько полудня, почали йому дошкуляти сильні болі в животі.
Майже рік пробув він у лікарні. Коли я його провідував, то не міг довго біля нього пробути – так страшно він терпів. І кількох хвилин не міг спокійно полежати – перевертався то на спину, то на груди, потім сідав. Лікарі не знали причини тих болів. Одного разу він мені зізнався, що сам випросив собі таку покуту. Не нарікав, тільки просив Господа, щоб дав йому сили все це мужньо перенести.
Через деякий час Господь облегшив його терпіння. Біль став не постійним, а проявлявся час від часу. Був той чоловік щасливий у серці, що Господь допоміг йому без нарікання і з подякою перенести покуту.
Якщо б людина знала, як колись покутуватиме за свої легкі і важкі гріхи, то була б обережніша у своїх ділах, словах і навіть думках. Господь милосердний, але і справедливий.

Дата: Вівторок, 04.05.2010, 21:04 | Повідомлення # 4
РОЗДІЛ ІІ
ЛЮДЯНІСТЬ
“Я зрозумів, що без людяності
буду поганим священиком. Без людяності
ми будемо поганими християнами”.

Коли я запитував на святих місіях людей, які є два найважливіші завдання післанництва Ісуса Христа на землю, то тільки один раз почув правильну відповідь.
Звичайно, майже всі знають, що Ісус прийшов, щоб через Свою науку і особливо смерть на хресті спасти нас від вічного пекла. Однак не кожен розуміє, що Христос став Людиною, щоб кожному з нас дати приклад Своїм життям, якою має бути людина. Господь у Старому Завіті сам через пророків, суддів і царів навчав вибраний народ, як він має поводитися. Але люди не завжди тих вказівок притримувалися, бо потребують живого прикладу, який завжди сильніше впливає на спосіб їхнього життя.
На початку свого священичого служіння, коли я з якоюсь особою вів мову про віру і Церкву, то з усією ревністю молодого священика всім іновірцям доводив свою правоту, свій вибір, а вони мені – свою. Та ні я їх не навернув, ні вони мене не переконали. І щойно через певний час я зрозумів, що не з цього слід починати, не так слід навертати інших до Католицької Церкви. Не ми даємо людям ласку пізнати правдиву віру, а Господь – чи через нас, чи когось іншого, через добру книжку, терпіння або хворобу.
З того часу я намагаюсь з усіма говорити про те спільне, що єднає, а не роз’єднує нас – про людяність, без якої немає правильного ставлення ні до Бога, ні до ближнього. Зараз мені якось добре і легко спілкуватися з усіма людьми – атеїстами, православними чи протестантами. В розмові з кожним із них можемо дещо і для себе почерпнути, чогось доброго навчитись. Інколи Господь може дуже сильно до нас промовляти навіть через наркомана чи алкоголіка.
Сьогодні багато говорять на всіх рівнях про майбутню Україну, як економічно багату, могутню і християнську державу. Говориться і про єдину Церкву. Хочемо, щоб хтось нам це зробив. Може, це повинні зробити наші патріархи? Не вийде, бо як з однієї, так і з другої чи третьої сторони будуть такі, які ні на йоту не поступляться. Може, ще надіємось, що політичні лідери чи уряд об’єднають нам Церкву і тим самим наш народ? Важко і, мабуть, неможливо...
Думаю, що найбільше тут можуть зробити священики, людяні священики (певна річ, що багато залежить і від єпископів, які виховують цих священиків). Якщо, наприклад, греко-католицький священик матиме велику людяність, доброту, то своїх парафіян навчатиме, щоби вони були такими ж. І коли захворіє хтось із православних, то він навчатиме людей, щоб хворого відвідати, матеріально допомогти, якщо потрібно, чи порадити доброго лікаря...
Якщо таким людяним буде також православний священик і своїх людей так буде навчати, то хоч у селі і будуть дві церкви (греко-католицька і православна), дві громади, однак, наступить духовне об’єднання у пошані, любові та взаємодопомозі. А це духовне єднання є головнішим, ніж навіть кровне споріднення (інколи одна родина, а рідні брати чи мати з донькою не можуть мирно жити: сваряться, б’ються, судяться між собою...).
Ось як я бачу в майбутньому єдину християнську Церкву і Україну. Людяне ставлення одних до інших може нас скріпити, об’єднати, дати нам усвідомлення, що ми є дітьми Божими і добрими християнами.
Найкращий приклад людяності дає нам сам Ісус Христос. Коли ми щось важливе маємо вирішити, стоїмо перед вибором, як поступити, то подумаймо, як би Ісус поступив. Слід не один раз прочитати св. Євангеліє, щоб пізнати ближче Ісуса, аби могти правильно, по-людяному діяти у всіх випадках нашого життя.
Просім у кожній хвилі Пресвяту Богородицю, яка найбільш наближена до свого Сина у своїй людяності й доброті, аби нам допомагала стати гідними звання дітей Божих.

ДВІ КОРОВИ
Одного разу довелось мені проводити святі місії в одному з карпатських сіл. Після цілоденної духовної праці в храмі місцевий парох запровадив мене на нічліг в одну сільську хату. Господарі – двоє стареньких людей, побожні практикуючі християни.
Під час смачної вечері ми розговорилися. Потім я оглянув їхню господарку, запитав, як собі дають раду в такому віці. Та коли бабуся сказала, що мають дві корови, мені стало страшно. Знаю, скільки потрібно праці, щоб на довгу карпатську зиму заготувати сіна для двох корів!
“Та хіба вам не стане на двох однієї корови?” – запитую здивовано.
“Та стане, бо й однієї забагато. Може прийти ще така година, що й одну не дамо ради доглядати, тоді купимо собі козу... Та поки можемо, то тримаємо дві корови, одну для себе, другу – для людей”.
“Як то?” – дивуюся далі.
“А так, – пояснює бабуся. – За тиждень призбираю молока, зроблю сира, масла, зберу сметани, а в неділю по дорозі до церкви те все роздаю. В одній хаті багато дітей, в іншій – хтось немічний, уже худобини не тримає, а там – господар-п’яничка, а жінка з дітьми бідує, бодай щось їм занесу. І так те, що за тиждень призбираю, то в неділю і роздам”.
Цього прикладу я ніколи не забуду. Правдивий вияв доброти і людяності. І може бути, що ця проста сільська жінка, яка не вміє ні читати, ні писати, в небі буде ближче до Бога, ніж ті, які вважають себе освіченими, та, на жаль, не мають людяного ставлення до інших.

МАЛИЙ ПРОФЕСОР

Місію священика можна означити словами Ісуса Христа: “Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню” (Мк 16, 15).
Кожний священик розуміє, що для того, аби бути добрим учителем та проповідником, потрібно протягом усього життя бути пильним учнем, бо інакше втратить і те, що попередньо вже осягнув. Семінарія – це тільки початкова школа, часто теорія, а життя – це практика, досвід!
Ми, священики, навчаємо людей, але водночас вчимося від багатьох з них доброти, людяності, терпеливості, молитви, самопожертви...
Пригадую, як одного разу я відвідав один з наших василіянських монастирів на Закарпатті. Молодий священик ділився зі мною враженнями і досвідом своєї душпастирської праці, говорив, що багато навчився від простих людей, а ще більше від малих дітей.
Розповідав, як восьмилітня дівчинка перед Службою Божою дуже просила його, щоб її посповідав, бо була нечемна, а дуже хотіла прийняти св. Причастя. Незначний, здається, епізод з нашої священичої практики, але так глибоко промовив до серця того священика, як, здається, жоден із професорів семінарії. Господь до нас часто і по-різному промовляє, тільки треба вміти уважно слухати Його науку.

КАТЕХИТКА
Наша Церква отримала свободу, вийшла з катакомб ХХ ст. Бурхливе відродження християнського життя. Храми Львова, інших міст і сіл переповнені вірними. Настала можливість навчати малих дітей катехизму, виховувати по-християнськи молоде покоління.
Пригадую, як у цей час, при кінці навчального року, багато дітей приступило до першої св. Сповіді й урочистого св. Причастя. Готували до цього дітей вчителі християнської етики, катехити, сестри-монахині і священики.
Але діти з групи однієї катехитки (з однієї львівської середньої школи) були якісь особливі – правдиві ангелята. Кращими знаннями катехизмових правд чи більшою кількістю вивчених напам’ять молитов вони не відрізнялися від інших, але складалось враження, що якась небесна сила огортала їх, а їхня дитяча безпосередність і невинність були якимись особливими. Сама кате-хитка не могла цього явища пояснити, не була свідома того, де криється джерело. Інколи навіть казала, що дирекція школи на початку навчального року завжди дає їй найважчий клас. Та незабаром Господь відкрив мені, де криється секрет.
У часі Великого посту, коли у Львові ще не було такої великої кількості діючих храмів, бракувало священиків, люди приходили до церкви св. Андрія сповідатися з самого ранку аж до пізнього вечора. З невеликими перервами на обід чи вечерю по 6-10 священиків щодня сповідали людей аж до півночі. Та й тоді черги ще не закінчувалися, але ми перепрошували людей, бо й священики потребують відпочинку, адже сповідь – дуже виснажливе служіння, бо кожного потрібно вислухати, дати науку, порадити.
Одного такого вечора прийшла до сповіді згадана катехитка. Не була багатослівною. Про щось запитала, порадилася. Тільки декілька слів, а тягар цілоденної праці, немов важкий камінь, скотився з моїх плечей. І вже тут я зрозумів її таємницю. Доброта, людяність, праведність катехитки на мене, священика, так позитивно подіяли, то що вже говорити про тих діток, з якими вона іноді цілий день проводить – розповідає про Бога, водить до храму, молиться з ними. Це її доброта робить з дітей маленьких ангеликів.
Ось тут справджуються слова св. Серафима Саровського: “Спаси себе і тисячі навколо тебе спасуться”. Стань людяним, добрим, святим і тисячі навколо тебе стануть такими.
Такі люди, як ця катехитка, несвідомі того, яке велике добро, преображення у цьому світі вони роблять – інколи лише своєю щирістю, чистим серцем, лагідним словом... На ціле наше життя, на його зміну вони можуть більше вплинути, ніж найкращі книжки чи проповідники. Добрий приклад – це найдієвіший спосіб позитивно вплинути на тих, що поруч з нами.

У ПОЛІКЛІНІЦІ

Уже в дитинстві мав я операцію – видаляли каміння з нирок. Та й у зрілому віці ці камінчики майже щороку дають про себе чути болючими приступами. Хто має такі приступи, то, звичайно, знає, який це нестерпний біль. Навіть обезболюючі таблетки не завжди допомагали, а якщо і допомагали, то на короткий час.
Одного разу, після чергового такого приступу, вирішив я піти до лікаря, щоб зробити обстеження. Зателефонував до знайомої медсестри, домовився про медогляд у поліклініці на наступний день. Аби не привертати до себе уваги, вирішив піти у звичайному світському одязі. Моя знайома попросила трохи почекати, а потім повела мене до лікаря.
Під тим кабінетом була чимала черга. Побачивши, що медсестра хоче провести до лікаря свого “клієнта” без черги, люди дружньо перегородили нам шлях, протестували, кричали. Мені стало дуже незручно і ніяково... Найбільше сварилася одна пані, трохи мені знайома, бо колись приходила до нашої церкви, та вона мене не впізнала... Коли б знав, що будуть такі сварки, то краще терпів би.
Та найважливіше те, що в часі тої сварні одна жінка, росіянка, намагалася втихомирити розлючених людей, пояснювала, що нічого страшного не станеться, якщо хтось пройде поза чергою, говорила, що можливо людину дуже болить... Після цього всі заспокоїлись.
Оця росіянка, яка, можливо, до церкви не ходить, не знати, чи вміє молитися, чи сповідається, проявила людяність, велику доброту до ближнього.
Це ще один приклад для багатьох з нас, що інколи правдивий скарб доброти, людяності, поваги до інших можна знайти там, де найменше цього сподіваємося.

ПРАВОСЛАВНИЙ СВЯЩЕНИК

Дякуючи Божій ласці, ми належимо до Греко-Католицької Церкви. Часом може закрастися думка, що вже через саму нашу приналежність до правдивої Христової Церкви ми є кращими від тих, котрі не перебувають у єдності з Апостольським Престолом.
Пригадую, як одного погідного дня біля книжкового кіоску на подвір’ї нашого монастиря побачив я священика, який приглядався, що нового з’явилося у нашому василіянському видавництві “Місіонер”. Маючи трохи вільного часу, я вирішив з ним порозмовляти.
На мої спроби розпочати розмову священик відмовчувався, та вкінці, побачивши мою настирливість, він сказав: “Та я православний”. Це мене трохи зачепило і я через свій молодечий запал сказав йому кілька колючих фраз: “То ви ще чекаєте, коли комуністи повернуться до влади! Чи, може, ви підписалися, що будете їм вірно служити? Напевно, вам добрі гроші платять!”. Священик подивився на мене добрими очима й усміхнувся. Підійшов, пригорнув мене до себе і сказав: “Якщо маєте час, дещо вам розкажу”.
Розповідь його була довгою, але цікавою. Народився у Карпатах, на Турківщині. У його рідному селі у ті часи була православна церква. Змалку любив ходити до храму, ніколи не пропускав Служби Божої. Вдома також часто молився. Дуже хотів стати священиком.
Після закінчення середньої школи вступив до Ленінградської духовної семінарії. Вчився добре, у тому ж місті закінчив і Академію. Його духівником і сповідником був старенький православний монах. І всюди його вчили, що Православна Церква – єдина правдива. Це говорив і парох у його селі, цього навчали і викладачі Семінарії, і професори Академії.
Після висвячення на священика і він також – уже протягом 18-ти років душпастирської праці – навчає цього своїх парафіян. Однак, як тільки Греко-Католицька Церква отримала свободу, почав цікавитися історією Церкви в Україні, богословською літературою різних видавництв.
“Можливо, колись і я буду греко-католицьким священиком. Але не хочу робити цього так, як деякі, – або тому, що люди їх примусили, або для того, щоб отримати кращу парафію. Ні, я так не хочу чинити. Прагну щиро служити Богові й людям. Якщо б так сталося, що я повернувся в лоно Католицької Церкви, то це, напевно, мав би бути останній крок у моєму житті. Я повинен бути готовий за Греко-Католицьку Церкву навіть життя своє віддати чи піти на заслання до Сибіру”, – закінчив свою розповідь священик.
Це була для мене, молодого священика, велика наука про людяність від священика, який належав до нез’єдиненої Церкви. З того часу я став обережніший у своїх висловлюваннях, бо дуже легко помилитися у судженні про інших людей.
Дякуймо Богові за те, що на нашому життєвому шляху посилає нам різних учителів, а ми будьмо пильними учнями, щоби зростати у людяності й досконалості.

КОМУНІСТ

Ми вже переконалися, що між віруючими людьми різних конфесій можна знайти ЛЮДИНУ. Але чи можливо, щоб невіруючий, комуніст був людяний? У пам’яті багатьох з нас закарбувались гіркі спогади про цей безбожний режим, який намагався різними злочинними способами вирвати у наших людей, а особливо в дітей Бога зі серця.
Пригадується мені сильна морозна зима 1995 р. Після вечірньої св. Літургії попросила мене знайома парафіянка, щоб ще сьогодні піти до старшої жінки, посповідати і дати церковний шлюб, бо вже при смерті. Хоч був досить втомлений, але завтра вже могло бути пізно. Взяв усе необхідне і ми пустилися у нічну заметіль до хворої.
У хаті біля ліжка недужої був і її чоловік. Після сповіді жінки пішов я до іншої кімнати, щоб посповідати і його. Кажу, що дружина його вже висповідалася, тепер він може посповідатися, а тоді я їх повінчаю.
Він дивився на мене здивованими очима, не розуміючи, що я від нього хочу. Коли трохи прийшов до себе, то сказав, що він невіруючий і комуніст, і ще ніколи не сповідався. Однак, якщо для жінки це треба, то буде сповідатися. “Та це не тільки для вашої дружини, але також для вашої душі”, – відповів я йому.
Ми з ним коротко “перейшли” заповіді Божі й церковні, розважили про головні гріхи, щоби він зміг через них поглянути на своє життя. І тут переді мною відкрилась добра, милосердна душа... Звичайно, як і кожен із нас, мав той чоловік прогрішення.
Після короткого повчання про Пресвяту Євхаристію і шлюб, я запричастив жінку й чоловіка і в імені Церкви уділив їм Святу Тайну Подружжя.
Усі ми відчували себе дуже щасливими. Коли я вже мав прощатися, то господар попросив, щоб ще трохи з ними залишитись. Уже при столі, коли ми частувались чаєм і печивом, він більше розповів про своє життя.
Народився на Сумщині. Коли жила бабуся, то охрестила його, навчила кілька молитов, інколи брала зі собою до храму. Та коли бабусі не стало, а в школі вчили, що ніякого Бога немає, то так і повірив. Пізніше вступив і в комуністичну партію.
“Але, скільки себе пам’ятаю, ніколи у своєму житті людям не робив зла, – говорив він. – Завжди, чим тільки міг, допомагав, старався робити тільки добро. І ось сьогодні, коли є можливість вільно молитися, ходити до церкви, я часто задумуюся над моїм ставленням до життя, до Бога. Але, з іншого боку, дивлюсь на своїх сусідів, які церковні пороги оббивають чи не щодня, багато моляться, сповідаються, то думаю, що їм дає Церква, адже їхнє життя поза стінами храму є зовсім інше – часто сваряться поміж собою і сусідами, осуджують і очорнюють інших... Я хоч і не молюся, і до храму не ходжу, однак, стараюся до всіх ставитися добре, по-людяному...”.
Наша розмова затягнулась до пізньої ночі. Повертаючись засніженими вулицями Львова, я дякував Богові, що дозволив ще одну ЛЮДИНУ зустріти, і то там, де найменше цього сподівався.
Можливо, що сьогодні ще багато комуністів, атеїстів не приходять до храму, не моляться, бо чимало християн своєю поведінкою відвертають їх від Бога. Дивлячись на подвійне життя християн, невіруючий запитує, що їм дає молитва, піст, коли вони часом поводяться гірше від нього...

САЛЕЗІЙ
Доволі часто чуємо: “Я такий маю характер. Я таким народився. Мої батьки також були нервові”. Звичайно, що сказати так, щоб себе оправдати, найлегше! Але ж, якщо твій дід не був священиком, лікарем чи вчителем, а, можливо, простим фірманом у якомусь глухому селі, то те, що йому можна вибачити, не можна вибачити нам. Від кожного, кому більше дано, більше і вимагається. Можливо, на всі мої давні проступки, коли я ще не був досвідчений у духовному житті, Господь дивився “крізь пальці”, але сьогодні я не маю права на такі самі помилки.
Кожен з нас повинен постійно робити поступ у духовному житті. Гарний приклад подає нам св. Франциск Салезій. Будучи молодим семінаристом, він зауважив, що з таким своїм прикрим характером він ніколи не стане добрим священиком. Дуже швидко запалювався, нервувався, не мав терпеливості вислухати інших до кінця, завжди їх перебиваючи.
Сповідник і духовний провідник порадив Францискові, що тільки важка праця над собою допоможе йому змінитися. Для цього нехай він не уникає осіб, з якими йому важко спілкуватися, які дратують його своєю повільністю і спокоєм, а, навпаки, сам іде до них і терпеливо їх вислуховує.
Протягом двох десятків років Франциск старався виконувати ці настанови. І коли одного разу його зустрів св. Вінкентій, то так про нього сказав: “Такого милого, спокійного, доброго і людяного священика я ще не зустрічав”. Та якщо би знав його перед тими двадцятьма роками, то мав би про нього напевно зовсім іншу думку. Бачимо, що при співпраці з Божою ласкою людина дуже багато може вчинити, навіть змінити свій прикрий характер.

ГРАТИ РОЛЬ ЛЮДИНИ

Одна жінка якось розповіла мені, що її любий чоловік дуже добре вміє грати роль доброї, порядної людини. Всі її знайомі навіть заздрять їй, що має такого доброго чоловіка. І справді, на людях мало не носить її на руках, такий ввічливий, тихий, скромний, а вдома, як той “лев рикаючий”, шукає, кого би пожерти... Ось так дехто вміє бути добрим артистом, “грати роль людини”.
У 2004 р. у Львівській опері ставили виставу “Мойсей” про нашого великого Митрополита Слугу Божого Андрея Шептицького. Всі присутні були вражені великим мистецьким рівнем актора, який виконував роль Митрополита.
У дійсності це не був наш великий Батько, а тільки протягом двох годин часу хтось дуже майстерно відтворював його образ. Щось подібне часто буває у житті деяких осіб, які в певні моменти, коли їм вигідно, показують себе дуже добрими і порядними, хоча насправді зовсім не є такими.
Якщо чесно, то майже кожен з нас у більшій чи меншій мірі буває схожим до чоловіка вищезгаданої жінки. Вдома, між своїми близькими, ми є одні, а в гостях, серед чужих людей, стаємо зовсім іншими. Потрібно старатися, щоб ця різниця у поведінці багатьох з нас зменшувалася, щоб “подвійна людина” у нашій особі зникла. Нехай людяність у нас буде довготривалою, а не тимчасовою, задля людського ока.

ТРИСТА КУПОНІВ

Таке твердження може видатися нам неправильним, але ми, як грішники, поражені первородним гріхом, можемо згрішити, бо це притаманне нашій людській природі. Один Господь безгрішний і Його Пресвята Мати.
Хтось зі святих сказав, що якби не було грішного життя, не було б щирого каяття. Навіть якщо би ми жили так довго, як Адам, то не в силі осягнути такого стану, в якому гріх нас би не поразив. Навіть коли ми з усіх сил стараємося праведно жити, то буває, що через багато років ревного християнського життя все одно можемо зробити помилки, прогрішення, а деколи навіть впасти у великі гріхи. Однак ми не повинні зневірюватися і думати, що не зможемо осягнути святості. Майже всі святі до останніх днів свого життя помилялися, упадали, але каялись, піднімались і йшли далі.
У 1996 р. призначили мене Генеральним радником о. Протоархимандрита у Римі. Виїхати зі Львова я мав після обіду одного липневого дня. Зранку прийшла до мене одна добра парафіянка і розповіла про причину свого приходу: “Ви, отче Йосифе, знаєте мене, мою родину, але так, поверхово. Ніколи не хотіла нікому говорити, як ми живемо. Чоловік у мене добрий, навіть дуже добрий, як не вип’є... Та випиває майже щодня і тоді його не впізнати: такого тирана рідко де можна знайти. Уже майже 20 років так мучуся з ним. Більше не можу. Ще не дуже стара, а вже посивіла, вимучилася...
Вирішила я покинути чоловіка, щоб хоч трохи пожити спокійно. Маємо шлюб, заміж більше не збираюсь. Знайшла собі помешкання: старенький немічний дідусь живе, якого маю доглядати. Після смерті дідуся його хата залишиться мені. Та я вже кілька місяців не маю праці. Живемо на пенсію старенького. Маємо борги за оплату квартири і він нервується, свариться зі мною, що я сиджу на його шиї. Надіюсь, що скоро знайду собі якусь роботу, та поки що хочу позичити гроші (300 купонів), щоб заплатити за квартиру. Обійшла всіх знайомих, та час скрутний, ви моя остання надія...”.
Я їй щиро співчував. Хотів піти до о. Протоігумена і попросити трохи грошей. Але чи то Господь так допустив, чи така спокуса найшла, бо замість того, щоб допомогти, я почав її вчити, що від власного хреста і терпіння ми нікуди не втечемо, мусимо йти своєю хресною дорогою, щоб дістатися до неба... У такому дусі прочитав бідній жінці цілу лекцію. Вона побачила, що я не спішу їй з поміччю, подякувала і пішла. Може, і заплакала, я не бачив.
А через якийсь час я зрозумів свою помилку: “Що ж я зробив? Чому так вчинив, адже ж дуже хотів їй допомогти!”. Вибіг на вулицю, але там було так багато перехожих, що вже тої жінки не побачив.
Того ж дня я уже сидів у автобусі, який їхав до Польщі, а звідти мій шлях пролягав до Італії. Не було такого дня у Римській обителі, щоб я не згадав цієї події. Щиро у своєму серці я оплакував цю подію, розкаювався у своєму вчинку. Чому, чому я так повівся? Чому не допоміг, а говорив про терпіння, дорікав їй? Так тривало кілька місяців. З часом, як і кожна людина, я щораз менше згадував і думав про цей випадок, почав забувати ту прикру історію.
Аж через рік мав можливість приїхати на рідну землю. І першою людиною, яку я зустрів на подвір’ї Онуфріївського монастиря, була ця жінка, яка хотіла позичити гроші! Підійшла до мене моя страдниця і почала щиро дякувати: “Ви, напевно, отче, забули, як минулого року я просила у вас помочі (де там забув!). Але тоді, напевно, не змогли помогти. Та я знаю, що ви за мене молилися, бо вже за кілька днів Господь допоміг мені знайти дуже добру роботу. Маю можливість щодня приходити до церкви. Якось усе налагодилось, живу щасливо, як ніколи. Дуже, дуже дякую вам...”.
Мені було дуже незручно. Я нічого не міг їй сказати, та дякував Богові, що, можливо, за моє щире покаяння, сльози і молитви Він скерував усе на добро в житті цієї жінки.
Кожен із нас у житті може допуститися помилки чи згрішити. Однак, якщо ми щиро будемо за це жалувати, каятися і перепрошувати Бога й ближнього, то кожна наша помилка чи гріх може обернутися на добро наше і наших ближніх.

Дата: Вівторок, 04.05.2010, 21:06 | Повідомлення # 5
РОЗДІЛ ІІІ
ПРОЩЕННЯ
“Якщо хочеш бути
щасливим хвилево – відімсти;
якщо хочеш бути щасливим
завжди – прости”.

Існує велика різниця між поняттями прощення у Старому і Новому Завітах. Замість старозавітнього заклику до помсти: “Око за око, зуб за зуб” (Вих 21, 24), – Ісус Христос запровадив закон прощення і любові навіть до ворогів: “А Я кажу вам: Любіть ворогів ваших” (Мт 5, 44). Яка велика різниця!
Спробуймо застановитися над поняттям прощення у св. Євангелії.
1. Ісус Христос говорив, що жодна жертва є немила Богові, якщо людина, яка її приносить, на когось тримає у собі гнів. “А Я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові... Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій” (Мт 5, 22-24).
2. Христос навчає нас, що ми завжди повинні прощати ближньому його провини. “Тут підійшов Петро і каже до Нього: “Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?”. Ісус промовив до нього: “Не кажу тобі: До сімох разів, але – до сімдесяти раз по сім” (Мт 18, 21-22).
3. У молитві “Отче наш” ми просимо Господа: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”. Якщо ми не простимо нашим ближнім, то і нам Господь не простить. Ось чому перш, ніж молитися Господню молитву, потрібно нам роздумати, чи маємо право її відмовляти, чи самі тим самим на себе не підписуємо Божий засуд.
4. Прощення нашим винуватцям є умовою Божого прощення наших провин. Це дуже добре бачимо у притчі про немилосердного боржника, якому Господь прощає великий борг (багато гріхів), а той не хоче простити своєму співтоваришеві незначний борг. І фінал такий: “Розгнівавшись, його пан передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. Отак і Мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого” (пор. Мт 18, 23-35).
5. Прощення виключає осуд, дорікання чи пригадування комусь завданої образи. Пригляньмося, як Ісус Христос прощає жінці, яку спіймано на чужоложстві. У законі Мойсея наказано таких каменувати, а Ісус не дорікає, не моралізує, а тільки мовить до неї: “Іди, та вже віднині не гріши” (Ів 8, 11).
Коли Петро трикратно відрікається Христа, то Ісус ні словом йому не дорікає, а тільки, “обернувшись, глянув на Петра...” (Лк 22, 61).
А як багато християн прощають? Скільки разів у них просять прощення, а вони відтягають, поки ближній їм “ніг не поцілує”. Або перш, ніж простити, всю історію від початку до кінця знову розкажуть, щоби ще більшого болю завдати іншому.
Вершиною науки Христа про прощення є Його останні години життя на землі. Вмираючи у страшних муках на хресті під глузування юрби, Ісус каже: “Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять” (Лк 23, 34). Своїм прикладом Він заохочує нас Його наслідувати.


ПОСЛІДОВНИКИ ХРИСТА

1. У Діяннях Апостолів описано мученицьку смерть архидиякона Стефана. “Впавши на коліна, закликав сильним голосом: “Господи, не постав їм цього за гріх!”. І промовивши це, смертю загинув” (Ді 7, 59-60). Він вірно наслідував свого Учителя.
Коли Христос так перший учинив, то ми могли би себе оправдати, що Він – Господь святий, а ми – грішні люди. А первомученик Стефан був такою самою людиною, як і ми. Якщо він зумів простити своїм убивцям, то і ми повинні його в цьому наслідувати.
2. З історії знаємо, що протягом майже тисячі років між Католицькою і Православною Церквами велася “холодна війна”. Одні одних звинувачували у гріхах. Папа Іван ХХІІІ був першим, який зробив рішучий крок до примирення. Від часу його понтифікату почалось “потепління” у відносинах між обома Церквами.
У 1965 р. Папа Римський Павло VІ запросив до Рима Патріарха Константинопольського Атенагораса І. Під час спільної молитви у Базиліці св. Апостола Петра Папа клякнув на коліна і в присутності декількох тисяч вірних, кардиналів, єпископів і священиків поцілував ноги Константинопольському патріархові на знак примирення.
3. Папа Іван Павло ІІ був відкритий на діалог з усіма. З нагоди двохтисячолітнього ювілею християнства він закликав до взаємного прощення між роз’єднаними християнами (протестантами і православними) та євреями. Він не боявся першим просити прощення за помилки свого духовного стада, хоча не завжди католики були винні більше від інших. Папа розумів, що всі ми люди і всі можемо помилитися. “Впасти – людське, встати – Боже”.
4. Знаю одну християнську практикуючу родину, яка тільки завдяки великій вірі й любові до Бога простила вбивці рідної доньки, хоч це було дуже нелегко. Мали тільки одну дочку...

РОЗУМІННЯ ПРОЩЕННЯ

Багато з нас, християн, часто дивляться на все очима світу, вважаючи, що першому попросити прощення, першому простягнути руку примирення – це ознака боязливості, пониження. У світі, коли хтось когось вдарить, то не відповісти на удар ударом – це вияв слабкості. А як насправді?
У християнському розумінні простити першому – це великий мужній крок. Тільки людина справді духовна має силу волі й духа побороти себе, відкинути образу і сказати: “Прости”, – навіть якщо не відчуває своєї вини.
Ісус назвав Юду Своїм другом, коли той прийшов до Оливного городу з вояками, щоб Його зрадити. Таким чином Христос простив Своєму зраднику і дав йому останню нагоду до навернення.
Коли Ісуса Христа вдарив один із воїнів, то Він озвався до того: “Якщо Я зле сказав, доведи, що воно погано. А якщо добре, то за віщо б’єш Мене?” (Ів 18, 23). Бачимо, що хоч несправедливо вдарив Христа цей вояк, то Він не гнівається, а лагідно говорить до нього.
У 50-ту річницю шлюбу запитали чоловіка і жінку про секрет їхнього довгого мирного співжиття, а вони сказали: “Ніколи після суперечки ми не йшли до сну без взаємного прощення”.
Простити слід обов’язково і то негайно, бо потім може бути пізно. Святий апостол Павло сказав: “Хай сонце не заходить над вашим гнівом” (Еф 4, 26).
Якщо сьогодні хтось є жертвою, то існує небезпека, що завтра він може стати агресором.
а) діти успадковують агресивність від батьків. Якщо батьки з ними по-злому поводяться, то діти, коли стануть дорослими, так само можуть поводитися зі своїми дітьми;
б) у війську часто має місце явище “дідовщини”. Перший період молодий призовник терпить знущання від “стариків”, а в другому періоді служби вже він сам стає “стариком” і тоді нерідко знущається над молодшими;
в) інколи навіть цілий народ, постійно утискуваний, гноблений і переслідуваний, може стати з часом узурпатором щодо іншого народу. Пригадую, як у мого старшого брата було весілля, на якому побили середущого брата. Я мав тоді 11-12 років. Знав тих старших хлопців-нападників. І часто я, малий, роздумував про цю велику несправедливість: дали їм їсти, випити, а вони так віддячились! Більше року в своєму серці носив я до тих хлопців велику ненависть, гнів. Часто думав, як їм відімстити. Сьогодні розумію, що так думати – великий гріх, але надіюся, що Господь простив мені, бо тоді я не усвідомлював того.
Навіть медицина сьогодні твердить, що поганий внутрішній стан, агресія, злість, бажання помсти є тим скритим початком багатьох фізичних і нервових недуг, як, наприклад, цукриця. Один хірург з Івано-Франківська, порозмовлявши зі своїм пацієнтом, часто направляв його до Гошівського василіянського монастиря, щоб той міг перед лікуванням щиро висповідатись і помолитись, і щоб священик над ним помолився.

НЕПРАВИЛЬНЕ РОЗУМІННЯ ПРОЩЕННЯ

1. Простити – це щось інше як забути. Часто можемо почути, як хтось каже: “Не можу простити, бо не можу забути”. Це помилкове твердження. Такий спосіб не вирішить конфлікту, бо дехто має дуже добру пам’ять, та й це прояв злопам’ятності. Забути без прощення – це те саме, що носити у своєму серці скриту хворобу, яка раніше чи пізніше себе проявить.
Деяких речей людина ніколи не забуде, але простити повинна відразу, тобто викинути зі серця усі завдані їй образи і кривди. Пам’ятати образу – це людське, але бути злопам’ятним – це від диявола.
Інші кажуть: “Добре, я тобі прощаю, але ніколи того не забуду”. Це також не є прощення.
2. Прощення – це не тільки сказати: “Прости” чи “Пробачаю”.
Наведу приклад. Учителька ставить двом учням негативні оцінки з поведінки за те, що на перерві побилися. Викликає їх на середину класу і заставляє їх перед усіма помиритися. Вони помирилися, подали взаємно собі руки, але повного прощення у їхніх серцях ще немає. Інколи ще кілька днів на вулиці продовжують з’ясовувати свої стосунки.
Або інший випадок. Батько заставляє сина перепросити свою сестричку, бо той взяв її записник і сміявся з того, що там вона собі які-небудь свої віршики чи думки позаписувала. Формальне перепрошення відбудеться, але ще довго між собою не будуть розмовляти.
Отож, прощення – це не тільки сказати певні слова. Це процес довший, бо не завжди легко простити образу, яка може бути великою і навіть прилюдною. Процес прощення залежить від величини образи, вразливості серця, інтелігентності, характеру особи.
3. Простити – це не обов’язково, щоб відносини стали такими, якими були перед образою.
Одна жінка сказала: “Не маю настільки багато сили, щоб ставитися до своєї знайомої так само, як колись, бо вона зрадила мою таємницю”. Чи можна з яєшні зробити знову сире яйце? Чи можна зі спеченого хліба зробити муку?
Прощення не вимагає поєднання, яке було до того. Часто примирення навіть неможливе, а прощення завжди є можливе. З особою, яка нас образила можемо вже ніколи не зустрітись (наприклад, вона могла кудись далеко від’їхати), але простити в серці можемо завжди, навіть коли її не бачимо. І не обов’язково даній особі звірятися як раніше, ділитися з нею своїми таємницями. Вистачає, щоб у своєму серці ми не мали гніву до цієї людини, не осуджували її, погано про неї не думали.
4. Простити – не означає зрікатися своїх прав або здорових засад християнської моралі.
Хоч Святіший Отець Іван Павло ІІ пробачив чоловікові, який намагався його вбити 13 травня 1981 р., однак, тюремне покарання злочинця не обминуло. І Господь наші гріхи нам прощає, коли каємося, але покуту за гріхи ми все одно понесемо – або на землі, або в чистилищі.
Наприклад, мама виїхала на заробітки. Син закінчує школу, претендує на золоту медаль, але з математики відстає. Вчителька бачить, що не дуже той учень старається, пропускає іноді уроки. Мама пише до чоловіка, щоб взяв гроші, пішов до вчительки і просив, аби поставила якнайвищу оцінку. Однак учителька не дає себе підкупити: “Я б вашому синові “натягнула” оцінку з математики, якщо би бачила його старання, але він просто ігнорує математику...”. Добре вчинила ця вчителька, чесно і порядно. Гарний урок дала учневі – не все купується і продається за гроші. Чи ж мають право батьки ображатися на вчительку? Не повинні вони гніватися на неї, бо вона виконала свій обов’язок.

ПРОБАЧАЄМО НАСТІЛЬКИ, НАСКІЛЬКИ ЛЮБИМО

Здебільшого не величина образи нас заторкує, а особа, яка образила. Одному прощаємо великий “гріх”, бо його любимо, він є нашим добрим приятелем. І коли така особа скаже нам щось, що нам не хочеться чути, наприклад, болючу правду, чи навіть помилково твердитиме щось таке, чого в дійсності не було, а ми знаємо, що каже щиро і бажає нам тільки добра, то ми легко їй пробачаємо. Іншому ж навіть маленької провини не можемо простити, бо його не любимо, він своєю поведінкою нас дратує.
Мав я можливість кілька разів зустріти двох людей, які вже довший час перебували разом. Вони так себе вже взаємно вивчили, що найменше необережне слово могло викликати між ними зіткнення і суперечки. І ось я з однією з них говорив про добрі сторони іншої, про прощення і вибачення, однак, бачив, що вона того не може навіть слухати. Так само з другою особою пробував говорити про першу – була схожа реакція. Все добре, що було в них обох, взаємно відкидалося, заперечувалося, не сприймалося...
Любімо більше і щиріше, то й прощати зможемо скоріше.

КОРИСТІ З ОБРАЗ

Якщо все у нас складається добре, немає жодних труднощів, перешкод, тоді ми думаємо, що до праведності нам один крок. Але як тільки хтось нас скривдить, несправедливо осудить, зранить, тоді ми “пускаємо фарбу”, тоді бачимо, наскільки мало маємо покори, терпеливості, любові.
Образа і прощення дають нам правдивий погляд на себе і можливість у собі розібратися. Коли ми заспокоїмося, втихомиримо свої розбурхані емоції, то ще раз проаналізуємо, що сталося, і свою на це реакцію. Таким чином, можемо на проблему поглянути іншими очима. Може бути, що ми однаково винні, мало винні або зовсім невинні. В останньому випадку можемо порівняти свої терпіння з Ісусовими стражданнями, роздумати, як ми переносимо їх, а як Ісус, Якого звинуватили безпідставно. Тоді можемо зробити постанову в майбутньому вести себе по-іншому.
Немає зла, щоб не вийшло на добро. Якщо дивитися на наше життя, на кривди, образи тільки очима цього світу, то бачимо все дуже односторонньо. Завжди втрата дочасна, земна, матеріальна компенсується набуттям духовних цінностей. У жодному випадку не можемо зневірятися в труднощах, бо це Господь випробовує нашу віру. Коли ми по-християнському перенесемо наші випробування, будемо всім прощати, то Бог винагородить наше терпіння і втрати, оберне зло на добро, ще й з відсотком.
Стародавня китайська легенда повчає нас, що після терпінь приходить поміч від Бога. Одного дня у господаря втік його найкращий кінь. Сусіди співчували чоловікові, розраджували його, бідкалися, кажучи, що він дуже нещасливий. А господар тільки відповідав: “Можливо”.
Уже наступного дня його кінь повернувся, привівши зі собою трьох диких кобил. Сусіди поспішили привітати його, сказати, що він дуже щасливий. Чоловік тільки й відповів: “Можливо”.
За якийсь час син того господаря осідлав одну з тих диких кобил, бажаючи проїхатися на ній верхи, але впав і зламав ногу. Сусіди знову співчували нещастю господаря, та почули від нього ту саму відповідь: “Можливо”.
Через кілька днів усіх сусідських хлопців мобілізували до війська, а сина “нещасливого” господаря через травмовану ногу не взяли. “Яке щастя”, – знову не забарились сусіди. “Можливо”, – як звичайно, відповів господар.

НЕ НОСИТИ У СОБІ ОБРАЗУ

В одному монастирі помирав молодий брат-монах, дуже спокійно, без найменшого страху. Для багатьох його співбратів це було незрозуміле. Тим більше, що він не був з тих найпобожніших. Коли помирали старші, сиві, ревні й праведні монахи, то мали страх перед справедливим судом Божим і гірко оплакували свої гріхи з цілого життя... А цей спокійний, ніби жартує зі смертю. Може, не усвідомлює собі важливості цієї хвилини, від якої залежить вічність, яку потім ніяким чином не змінити? Ідуть до настоятеля, щоби з ним поговорив.
Під час розмови з настоятелем брат пояснив причину свого спокою: “Отче-ігумене, я добре розумію важливість цієї хвилини. Я також усвідомлюю, що не належу до найкращих, найревніших монахів. Але одне дає мені спокій перед Божим судом: вірю, що Господь буде до мене милосердний, простить мені всі мої недосконалості. Щодня я молився: “... І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”. Я завжди прощав усім, хто мене чимось образив. Ні однієї години не носив я у собі образу, а викидав її зі свого серця, щиро стараючись якнайшвидше простити своїм кривдникам. І тому дуже вірю у Боже прощення і милосердя до мене”.
Як бачимо, прощення дає в годині смерті більшу надію на Боже милосердя, ніж довгі моління і піст та інші побожні практики. Наслідуймо молодого брата у чесноті прощення, намагаймося усім і завжди прощати, і Господь нам також простить.

ПОДІЛИТИСЯ З ІНШИМ

Ізоляція завжди небезпечна, а особливо тоді, коли в нашому серці загніздиться гнів і образа. Це може дорого коштувати найперше нам самим, а часто є небезпекою для життя інших. Скільки є випадків самогубства через ізоляцію і замкнутість. Самотність часто веде до безвихідного стану чи нерозважливих кроків у простій і неважливій справі.
Слід поділитися з кимось своїм болем чи образою, поділивши його таким чином на двох. Існують різні способи:
а) поділитися своїм болем з тим, від кого ми його отримали. Можливо, та людина нас зовсім не хотіла образити. Просто не подумала, пожартувала собі. А, може, перед тим хтось її дуже образив і під впливом цього вона цю образу частково перенесла на нас;
б) дехто радить застосовувати мову серця перед порожнім кріслом, уявляючи, ніби на ньому сидить наш кривдник. Перший раз ми йому бурхливо все, що найгірше, скажемо. За другим разом вже будемо менш різкі. А в кінці захочемо помиритись, щоб жити у спокої. Після цього вже можна буде порозумітися з реальним кривдником;
в) найкраще у щирій молитві вдатися за поміччю до Бога і Матері Божої. Отець Антоній Масюк, ЧСВВ у своїх спогадах пише, що часто серед великих труднощів монашого життя, коли вже думав залишити монастир, пізно ввечері або вночі припадав у Крехові перед чудотворною іконою Пресвятої Богородиці. Виплакався, виговорив, що мав на серці, і після цього приходило полегшення, прощення. У такий спосіб витримав у своєму покликанні.

МИХАЙЛО І ОКСАНА

Вони проживали в мальовничому куточку на краю села, в гарній хатині. Жили заможно.
Михайло – похмурий, маломовний, роботящий. Для нього на першому місці була робота, господарка. Оксана – весела, до всіх привітна. Багато терпіла від свого чоловіка, бо ніколи від нього доброго слова не чула. Шкодувала, що вийшла за нього заміж. Не хотіла його, але їхні батьки колись домовились про одруження, бо хлопець був добрий, не пив, роботящий, до церкви ходив...
Одного разу Михайло прийшов з роботи швидше, ніж завжди, і застав у хаті сусіда на чужоложстві зі своєю жінкою. Той утік, а Оксана кидається на коліна до ніг чоловіка і у сльозах просить прощення. Михайло, і так малослівний, а тепер обурений, змовк зовсім, повний зла і образи.
Ця подія швидко стала відома в селі. Всі думали, що він прожене жінку, але так не сталося.
Прийшла неділя. Обидвоє йдуть до церкви. Михайло з високо піднятою головою, а вона, маленька, дріботить у покорі за ним. Іде час. Оксана в душі терпить, а він з нахмуреним обличчям мовчить. Та мовчанка найбільше її гнітить. Краще набив би, насварив. Він це розуміє і навмисно так себе веде.
Побожний і мудрий був у селі отець-парох. Якось зустрічає Михайла і просить, щоб прийшов, має з ним дещо порадитись. Увечері зустрілися. Парох після деяких питань щодо ремонтних робіт у церкві перевів розмову на ситуацію у родині Михайла. Чоловік доказував свою праведність, а жінчину грішність.
Парох виклав своє бачення ситуації: “Тут, Михайле, є половина і твоєї вини. Пригадай собі ваше життя. Ти думаєш, що найголовніше – господарка, багато грошей, добре оброблені поля, а жінка у тебе на останньому місці. Мало ти приділяв уваги своїй дружині, а вона в тебе весела, гарна, хотіла б, щоб ти і на люди з нею коли вийшов. Не будь таким похмурим щодо неї, нехай почує від тебе якесь ласкаве слово, подяку”.
Ця перша розмова, здається, нічого не дала. Михайло не усвідомлював своєї провини. Та священик часто розмовляв з ним про це. Михайло почав якось лагідніше дивитись на свою дружину, усвідомлювати своє, не завжди правильне до неї ставлення. Відчував, як камінь, який мав на душі, поволі скочується.
А одного недільного ранку він підійшов до дружини, попросив пробачення за все, пригорнув до себе і обидвоє щиро й радісно заплакали. Це були щасливі сльози прощення.
Отож, прощенню передує роз’яснення, щирість і відкритість обох сторін.

БРАТ ГРИГОРІЙ

Деколи є особи, поведінка яких нас дратує. Ми не розуміємо, чому вони так поводяться. Нам важко з ними співжити. Ще в родині це якось сприймається, бо така особа з дитинства проживає у своєму оточенні. Але на місці праці чи навчання, у чужому колективі, де її не знають, часто виникають конфліктні ситуації. Таке можливе і в монастирі.
Описує у своїх спогадах о. Матей Шипітка († 1969 р.) таку історію. Прийшов до Крехова на новіціят один кандидат вже старшого віку. Спочатку все було добре. Склав перші обіти. Перевели його до Жовкви. І ось тут вилізло шило з мішка – почала проявлятись у ньому стара грішна людина. Виконував він там служіння на фірті.
Цей брат, а він називався Григорій, кожному другому, хто приходив до монастиря у якійсь справі, міг не тільки висловити гострі зауваження, але й накричати і випровадити за двері. Така поведінка аж ніяк не була монашою. Також у ставленні до своїх співбратів брат Григорій часто зривався, сварився. Можна сказати, що мало хто його розумів і любив. Від того чув себе самотнім. Не мав радості від перебування у монашій спільноті.
Одного разу настоятель вислав його до міста купити цукру. Прийшов до крамниці, замовив цукор і хотів вже оплатити, та продавець побачила, що не буде мати здачі з тої купюри, яку дав їй брат. Просить його піти до сусіднього магазину і розміняти гроші. І ось тут він не стерпів. Почав сварити продавця, що він ні при чому, що не піде міняти гроші, бо це не його обов’язок...
Бідна жінка спочатку не знала, що й сказати, але коли трохи прийшла до себе, то в делікатний і лагідний спосіб мовила, що не личить йому, як особі духовній, так кричати, і як він може інших вчити доброти та лагідності, коли сам так гнівається.
Звичайно, брат Григорій зрозумів і відчув, що повівся дуже негарно. Коли повернувся до монастиря, то розповів про цей випадок о. Матею. Після того, як згадує отець, вони сіли і брат оповів йому історію свого життя ще перед вступом до монастиря.
Його батьки дітьми майже не займалися. Батько пив, а мама ніколи до церкви не ходила. В хаті постійно були сварки. Старший брат пішов дорогою батька. Та й він, Григорій, з часом почав наслідувати старшого брата. Постійні випивки, п’яні викрики – це стало нормою їхнього життя. Перестав молитися, як колись бабуня навчила. Отже, постійно пиятика, друзі, забави, бійки...
Господь не хотів загибелі грішника. Можливо, за молитвами побожної бабуні одного дня вирішив покинути грішне життя і йти іншою дорогою – дорогою покаяння і навернення. Кілька днів молився, плакав, перепрошував родину і всіх, кого скривдив. Щиро сповідається. Отримав розуміння і підтримку свого пароха. Почав ходити до церкви, читати релігійні книжки. Врешті приймає рішення піти до монастиря.
Спочатку в монастирі тримався добре. Був одним із кращих. Але через якийсь час втратив пильність, звик до проказування монаших молитов. Можливо, вважав, що став добрим монахом. Тоді почали давати про себе знати давні злі схильності, розхитані нерви. Мав запальний характер – спочатку наробить зла, а потім усвідомлює, що це погано, кається, плаче, сповідається...
З того часу, як пише о. Матей, він дуже полюбив брата Григорія. З вирозумінням ставився до його помилок. Усміхався при зустрічі. Коли брат осуджував себе у присутності о. Матея, то отець його завжди оправдував...
Я не випадково наводжу цю історію, бо в житті кожного з нас зустрічаються люди, яких не можемо зрозуміти. Що ж потрібно зробити? Сісти колись і так само щиро порозмовляти, пізнати їх глибше, як вони жили, чому себе так ведуть.
Тоді багато хто з нас буде ще більше вдячний Богові, що мав добрих батьків, щасливе дитинство, щирих друзів. Адже є багато таких, що цим були обділені. Їм менше було дано і менше вимагатиме від них Господь. Тоді не гнів і образа до них у нашому серці пануватиме, а співчуття, доброзичливість, прощення.

НЕНАВМИСНЕ

Було це одного звичайного ранку після св. Літургії в церкві св. Онуфрія у Львові. Підійшла до мене жінка середнього віку і так щиро каже: “Отче Йосифе, я цілий рік тримала образу на вас. Минулого року ось тут, біля церкви, я стояла і мала в серці смуток, біль, а ви щось мені, жартуючи, сказали. І я собі подумала: “У мене горе, а отець собі радіє”. І так цілий рік у моєму серці точилася велика боротьба. З одного боку, розумію, що не можна так гніватися, а з другого, болить мене, чому ви так себе повели. Але вже більше не хочу так жити, тому не хочу цієї образи тримати у своєму серці. Вибачте, що недобре думала про вас”.
Правду кажучи, мені було досить незручно чути від жінки про такий жаль на мене. Не пам’ятав, щоб колись навмисне завдав їй болю. Та, можливо, Господь це мені на науку зробив, бо й мені хтось може заподіяти кривду, зовсім цього не бажаючи, може сказати щось жартома, не задумуючись, а мене те слово вразить і буде дуже боліти...
Кожного вечора і в часі сповіді ми повинні перепрошувати Господа не тільки за свідомо зроблені гріхи, але також і за несвідомі (вільні і невільні гріхи). Часто ми можемо іншим завдати болю, не бажаючи цього. Тому і в ставленні інших до нас не все берімо за кривду і образу, а як прояв їхньої людської немочі.

Бібліотека » Церква » Реколекції, розважання » І ВИЙШОВ СІЯЧ (о.Йосиф Будай, ЧСВВ)
Сторінка 1 з 3123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика