Головна сторінка сайту
Сторінка 3 з 3«123
Бібліотека » Різне » Світова класика » НІЧНИЙ ПОЛІТ (Антуан де Сент-Екзюпері)
НІЧНИЙ ПОЛІТ
Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:54 | Повідомлення # 11
— Гаразд, пане директоре.

Рів'єр горбиться ще більше. Добре б зараз побути самому.

— Ідіть, Робіно. Ідіть, соколику.

I інспектора Робіно жахає ця рівність перед лицем привидів.

XXI

Робіно зажурено снував по конторі. Життя компанії сповільнилося: нічний політ поштового, який звичайно вилітає о другій, очевидно, буде скасовано, і літак вилетить аж на світанку. Службовці з похмурими обличчями ще чергували, але їхнє чергування було марне. З північних аеропортів метеозведення ще надходили зі звичною регулярністю: але всі ці слова про ясне небо, про повний місяць і цілковиту тишу викликали тепер лиш уявлення про якесь неживе царство. Місячна, кам'яниста пустеля...

Перебираючи знічев'я течку з паперами, над якою працював завідувач бюро, Робіно раптом помітив, що той стоїть просто перед ним з нахабно-поштивим виразом, — чекаючи, коли йому нарешті вернуть його течку. Здавалося, він казав: «Звісно, як ваша ласка, та все ж то мої папери...» Від такої поведінки підлеглого інспектора аж пересмикнуло, але він не здобувся на слова і роздратовано простяг йому течку. Завідувач бюро вернувся на своє місце з виглядом несказанно шляхетним. «Мені треба б послати його до дідька!» — подумав Робіно. I з гідністю зробив кілька кроків по кімнаті, думаючи про драму. Ця драма накличе неласку на Рів'єра, який сказав йому: «Соколику...» Ніколи ще людина не потребувала так підтримки. Робіно щиро пожалів Рів'єра. Він перебирав в умі кілька туманних фраз, призначених для співчуття й потіхи. Його охопив порив, який здався йому прекрасним. Робіно тихенько постукав у двері. Відповіді не було. Не зважуючись порушити тиші гучнішим стуком, він одчинив двері. Рів'єр був у кабінеті. Вперше Робіно входив до Рів'єра не навшпиньки, а ступаючи майже на всю ступню, входив немов друг. Йому ввижалося, що він сержант, що під кулями йде за пораненим генералом, не відходить від нього ні на крок у годину розгрому і, як брат, іде разом із ним на вигнання. Здавалося, Робіно хотів сказати: «Хай хоч би що сталося, я завжди з вами».

Рів'єр мовчав і, нахиливши голову, дивився на свої руки. I Робіно, стоячи перед ним, не смів заговорити. Лев, хоч і повалений, будив у ньому несміливість. Інспектор підшукував високі слова, які мали передати його поривання до самопожертви; але щоразу, зводячи очі, він бачив перед собою схилену голову, сивий чуб, гірко — та ще й як гірко! — стиснуті вуста. Нарешті він зважився:

— Пане директоре...

Рів'єр звів голову і поглянув на нього. Він отямився від задуми, такої глибокої, вернувся з такої далечини, що, мабуть, навіть не помітив присутності Робіно. I нікому ніколи не дізнатись, які видіння пройшли перед очима у Рів'єра, що довелося йому зазнати в ці хвилини і яка журба в'ялила йому серце... Рів'єр дивився на Робіно довгим поглядом, ніби на живого свідка якихось подій. Робіно зніяковів. I що далі дивився на нього Рів'єр, то ясніше малювалася на його устах незбагненна для Робіно іронія. Що довше дивився на нього Рів'єр, то дужче шарівся Робіно. I Рів'єрові все більше здавалося, що Робіно з його зворушливо добрими, але, на жаль, необдуманими намірами прийшов сюди живим свідком людської глупоти.

Робіно взяв сумнів. Сержант, генерал, град куль — усе здавалося недоречним. Він не розумів, що відбувається. Рів'єр досі ще дивився на нього. І Робіно несамохіть змінив навіть позу, витяг руку з лівої кишені. Рів'єр так само дивився на нього. Тоді, геть збентежившись, сам не знаючи чому, Робіно промовив:

— Я прийшов по вказівки.

Рів'єр дістав годинника і просто сказав:

— Зараз друга. Поштовий з Асунсьйона приземлиться о другій десять. Та європейському поштовому звеліть рушати о другій п'ятнадцять.

I Робіно розніс по конторі дивовижну звістку: нічні польоти не скасовано. Він звернувся до завідувача бюро:

— Принесіть мені ту течку, я перевірю її. Коли завідувач бюро підійшов до нього, Робіно промовив:

— Чекайте.

I завідувач бюро чекав.

XXII

Асунсьйонський поштовий подав сигнал: «Іду на посадку».

Навіть у найгіркіші години цієї ночі Рів'єр не переставав стежити за щасливим рухом літака з Асунсьйона. Це було для Рів'єра щось на кшталт реваншу за поразку, доказом його правоти. Телеграми про цей щасливий політ були призвісниками тисяч інших таких самих щасливих польотів. «Не щоночі ж лютують циклони». Рів'єр ще думав: «Дорогу прокладено — звертати не годиться».

Спускаючись з Парагваю сходами аеродромів, ніби виходячи з чудового саду, багатого на квіти, низькі будиночки й тихі води, літак ковзав поза межами циклону, і хмари не застували йому жодної зірки. Дев'ять пасажирів, закутавшись у пледи, припадали чолом до віконець, ніби до вітрин із коштовностями: маленькі, дрібні аргентинські містечка уже перебирали в пітьмі свої золоті пацьорки, а над ними мінилося ніжним блиском золото зоряних міст. Попереду пілот підтримував руками неоціненний вантаж людських життів, у його великих, широко розплющених очах козопаса відбивався місяць. Буенос-Айрес уже заливав обрій рожевистим полум'ям, ладний засяяти своїми самоцвітами, подібно до казкового скарбу. Пальці радиста надсилали останні радіограми — наче фінальні звуки великої сонати, яку він весело відбарабанив у небі і мелодію якої добре розумів Рів'єр; потім радист зняв антену, позіхнув, злегка потягшись, і усміхнувся: прибули!

Посадивши машину, пілот побачив льотчика європейського поштового: той стояв, застромивши руки в кишені і спираючись плечима на свого літака.

— Ага! Це ти повезеш пошту далі?

— Я.

— Патагонець уже тут?

— Його й не чекають. Пропав безвісти. Погода добра?

— Чудова. Отже, Фаб'єн пропав?

Вони не стали говорити багато на цю тему. Відчуття щирого братерства позбавляло їх від необхідності вирікати високі слова.

Мішки з асунсьйонською транзитною поштою перевантажувалися на європейський поштовий: пілот, досі ще не ворушачись, закинувши голову і прихилившись потилицею до кабіни, дивився на зорі. Він відчував, як зароджується в ньому величезна сила, як затоплює його могутня радість.

— Навантажили? — спитав чийсь голос. — Тоді — контакт!

Пілот досі не ворушився. Запустили двигун. Плечима, притиснутими до літака, пілот відчував, як літак ожив. Нарешті, по стількох неправдивих чутках — летимо... не летимо... летимо... — пілот міг бути спокійним. Його рот трохи розтулився, у сяйві місяця блиснули зуби, наче зуби молодого хижака.

— Увага... вночі... гей!

Він не чув товаришевих порад. Засунувши руки в кишені, обернувшись до хмар, гір, річок і морів, він німо сміявся. Сміх був нечутний, але він пронизав його, пробіг усім тілом, як легіт пробігає в листі. Сміх був зовсім нечутний, але він був куди дужчий за хмари, за гори, річки й моря.

— Що це на тебе напало?

— Цей бевзь Рів'єр гадає... що... що мені страшно!

XXIII

За хвилину він злетить над Буенос-Айресом, і Рів'єр, який поновив битву, хоче його почути. Почути, як він з'явиться, прогуркоче й розтане, ніби грізна ступа армії, яка рухається серед зірок.

Схрестивши руки, Рів'єр проходить повз секретарів. Він зупиняється перед відчиненим вікном, слухає й міркує.

Коли б він скасував один-єдиний виліт, справа нічних польотів була б програна. Але, випереджаючи тих недолугих, які завтра його зречуться, Рів'єр випустив у ніч ще один екіпаж.

Перемога... поразка... Ці слова позбавлені всякого глузду. Життя не витає в таких високостях; воно вже народжує нові образи. Перемога ослаблює люд, поразка пробуджує в ньому нові сили. Рів'єр зазнав поразки, але вона може стати наукою, яка наблизить справжню перемогу. Лиш одне слід брати до уваги: перебіг подій.

За п'ять хвилин радисти піднімуть на ноги аеродроми. Всі п'ятнадцять тисяч кілометрів відчують пульс життя, в цьому — розв'язання всіх завдань.

Уже злітає в небо мелодія органа: літак.

Бібліотека » Різне » Світова класика » НІЧНИЙ ПОЛІТ (Антуан де Сент-Екзюпері)
Сторінка 3 з 3«123
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика