Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 3«123»
Бібліотека » Різне » Світова класика » НІЧНИЙ ПОЛІТ (Антуан де Сент-Екзюпері)
НІЧНИЙ ПОЛІТ
Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:50 | Повідомлення # 6
«Я хочу вам сказати...»

Що хотів йому сказати цей бідолашний дід? Що в нього на схилі літ забирають єдину радість? Що йому любий сам стук інструментів по металу літака? Що його життя втратить високу поезію? А потім... що треба ж якось жити?

«Я дуже втомився, — думав Рів'єр. У ньому піднімався якийсь лагідний пал. Він постукав у папір, подумав: — Я так любив обличчя цього старого...» Він знову побачив руки діда, ніби згадав, як вони кволо здригнулись, наче їхні пальці хотіли міцно сплестися. «Досить було сказати: «Гаразд, гаразд, залишайтеся», — і по старих руках пробігла б хвиля радості», — марив Рів'єр, і ця радість, про яку сказало б не обличчя, сказали б старі робочі руки, — ця радість була б для Рів'єра найпрекраснішою радістю у світі.

«Роздерти папір?..» Родина старого, його повернення ввечері додому — і оця скромна гордість:

— То, значить, тебе залишають?

— Ще б пак! Ще б пак! Це ж я склав першого в Аргентині літака!

I молодь у цеху не буде більше сміятися, і до старого знову ставитимуться шанобливо...

«Подерти?»

Задзвонив телефон. Рів'єр узяв трубку.

Довге мовчання. Потім відголоски, лунка глибина, якої людським голосам надають простір і вітер. Нарешті з трубки почулося:

— Говорить аеродром. Хто біля апарата?

— Рів'єр.

— Пане директоре, шістсот п'ятдесятому наказано рушати.

— Добре.

— Нарешті все гаразд. Але довелося останньої миті лагодити проводку: були пошкоджені контакти.

— Добре. Хто монтував освітлення?

— Ми перевіримо. Якщо дозволите, вживемо суворих заходів: несправність освітлення на борту — річ дуже небезпечна!

Рів'єр подумав: «Якщо не викорінювати зла, не викорінювати його щоразу, як з ним здибаєшся, тоді під час польоту гасне світло. Знати знаряддя зла і не боротися зі злом — злочин. Ні, Робле мусить піти».

Секретар нічого не бачив. Він досі ще клацав на машинці.

— Що ви друкуєте?

— Двотижневий звіт.

— Чому він досі не готовий?

— Я...

— Доведеться перевірити.

«Дивно бачити, як беруть гору випадкові обставини, як виступає наяв величезна темна сила, та сама, що рушить безкраї праліси, та сама, що росте, шириться, кипить у ключ повсюди, де тільки затівається велике діло». Рів'єрові подумалось — під натиском тонких ліан падають гігантські храми.

«Велике діло...»

Рів'єр спробував переконати самого себе.

«Ці люди... Я люблю їх. Я борюся не з ними, а з тим злом, що діє через них...»

Його серце билося коротко, часто, болісно.

«Я не знаю, чи добре те, що я роблю. Не знаю точної ціни ні людському життю, ні справедливості, ні горю. Не знаю гаразд, чого варта тремтяча рука. I яка ціна жалю й ласці...»

Він марив наяву:

«Життя сповнене протиріч... Кожний виплутується з них, як може... Але завоювати права на вічність, але творити — в обмін на свою тлінну плоть...»

Трохи подумавши, Рів'єр зателефонував.

— Перекажіть пілотові європейського поштового: хай зайде до мене перед вильотом.

I подумав:

«Не можна допустити, щоб цей поштовий знову йшов в обхід. Якщо я не струсну як слід своїх людей, вони ніколи не позбудуться страху перед ніччю».

X

Дружина пілота, пробуджена телефонним дзвінком, глянула на чоловіка, подумала:

«Хай ще трохи поспить».

Вона милувалась на його могутні голі груди; він був наче красень корабель.

Він спав у своїй мирній постелі, наче в гавані, і, аби ніщо не турбувало його сну, вона розпростувала пальцем згортки, наче проганяючи тіні, ніби розгладжуючи легкі брижі й заспокоюючи постіль; так доторк божества приборкує море.

Вона встала, розчинила вікно, підставляючи лице вітрові. З вікна відкривався весь Буенос-Айрес. У сусідньому будинку танцювали; вітер доносив уривки мелодій — була година розваги й відпочинку. Місто сховало людей у свої сто тисяч фортець; кругом усе дихало спокоєм і певністю: але жінці здавалося, що ось-ось пролунає клич: «До зброї!» — і на той клич відгукнеться одна-єдина людина, її чоловік. Він досі ще спав, але то був неспокійний сон військових резервів, що їх невдовзі кинуть у бій. Дрімотне місто не боронило його; жалюгідними здадуться пілотові міські вогні, коли він, молодий бог, злетить над їхнім порохом. Дружина дивилась на дужі долоні, що їм за годину буде вручено долю європейського поштового, відповідальність за щось велике, схоже на долю цілого міста. I в її серце закрався неспокій. Цю людину — єдину серед мільйонів призначено для незвичайної офіри. Їй стало тоскно. Він піде, вислизне від її ніжності. Вона леліяла, пестила, берегла його не для себе, а для сьогоднішньої ночі, і ця ніч зараз візьме його — для битв, для тривог, для перемог, про які вона нічого не знатиме. Їй пощастило на короткий час приручити ці ніжні руки, але вона лише невиразно уявила собі їхнє справжнє призначення. Вона знала усмішку цієї людини, знала чуйність закоханого; але вона не знала, як божественно гнівен бував він, опинившись у серці бурі. Вона оповивала його ніжними путами кохання, музики, квітів; але в час відльоту він незмінно скидав ці пута і, певне, нітрохи за цим не шкодував. Він розплющив очі:

— Котра година?

— Північ.

— Яка погода?

— Не знаю...

Він підвівся. Потягаючись, повільно підійшов до вікна.

— Сьогодні я, мабуть, не змерзну. А який напрямок вітру?

— Ти так питаєш, ніби я щось у цьому тямлю...

Він нагнувся.

— Південний. Чудово! Такий вітер не зміниться принаймні до Бразилії.

Він побачив місяць і відчув себе багатим. Потім перевів погляд униз, на місто.

Місто не було зараз для нього ні пожаданим, ні світлим, ні теплим. Він уже бачив, як розсіюється за вітром марний порох вогнів великого міста.

— Про що ти думаєш?

Він думав, що біля Порто-Алегре може бути туман.

— У мене своя тактика. Я знаю, як його обійти.

Він досі ще дивився у вікно і глибоко дихав, ніби голий плавець перед стрибком у море.

— Ти наче не дуже й сумуєш... На скільки днів ти летиш?

— Днів на вісім, на десять.

Він точно не знає. I нащо сумувати?.. Рівнини, гори, міста — він вирішує їх скоряти. Він вільний птах. Не мине й години — він триматиме в руках увесь Буенос-Айрес, а потім відкине його назад.

Він усміхнувся.

— Це місто... Скоро я буду далеко! Добре летіти вночі! Повернеш на південь, даси газу, і за десять секунд увесь краєвид уже перекинуто й ти летиш на північ. I місто під тобою, як морське дно.

Вона подумала, як багато чого треба зректися, аби щось завоювати.

— Ти не любиш своєї домівки?

— Люблю...

Але дружина знала: він уже далеко від неї. Його широкі рамена уже розсувають небосхил.

Вона показала йому на небо.

— Поглянь, що за погода! Твоя дорога вистелена зорями.

Він засміявся.

Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:51 | Повідомлення # 7
— Так.

Поклавши руку йому на рамено, вона схвильовано відчула прохолоду його шкіри. I це тіло наражається на небезпеку!..

— Я знаю, ти дужий. Але будь розважливий.

— Авжеж, я розважливий... I знов засміявся.

Він почав одягатися. Вирушаючи на своє свято, він убирався в найгрубіші тканини, в найважчу шкіру; він одягався, наче селянин. I що важчий він ставав, то більше вона милувалась на нього. Помогла застебнути паса, натягти чоботи.

— Ці чоботи муляють.

— Ось інші.

— Знайди-но шнура — прив'язати запасний ліхтарик.

Вона оглянула чоловіка, востаннє перевірила його обладунок. Усе припасовано як слід.

— Який ти гарний!

Помітила, як він дбайливо зачісувався.

— Це для зірок?

— Це — щоб не почуватися старим.

— Я ревную...

Він знов засміявся, обійняв її, пригорнув до своєї важкої одежі. Потім узяв її, як маленьку, на руки і, усміхаючись, поклав на ліжко:

— Спи!

Причинивши за собою двері, він вийшов на вулицю і серед юрби, що й пізнати її в пітьмі було годі, ступив свій перший крок до завоювання ночі.

Дружина зосталася сама. Сумно дивилась вона на квіти, на книжки — на все те ніжне, м'яке, що для нього було лише морським дном.

XI

Його зустрічає Рів'єр.

— В останньому рейсі ви утнули штуку. Пішли в обхід. А метеозведення було прекрасне, ви могли вільно пройти навпростець. Злякалися?

Застуканий пілот мовчить, повільно витирає долоні. Потім зводить голову і дивиться Рів'єрові в живі очі:

— Так.

У глибині душі Рів'єрові шкода цього сміливого хлопця, котрий нараз відчув страх. Пілот виправдовується:

— Я більше нічого не бачив. Звичайно, радіо повідомило, це так... Можливо, далі... Але бортовий вогонь майже зник, я навіть не бачив власних рук. Хотів увімкнути головну фару хоч крило вгледіти, — така сама пітьма. Здалося, ніби я на дні величезної ями і з неї не вибратися. А тут ще мотор став давати перебої...

— Ні.

— Ні?

— Ні. Ми його потім оглянули. З Мотором усе гаразд. Але варто злякатися — і відразу здається, що мотор дає перебої.

— Та і як тут було не злякатися! На мене тисли гори. Я хотів набрати висоти — попав у завихрення. Ви самі знаєте, коли й так нічого не бачиш — та ще завихрення... Замість піднятися, я втратив сто метрів. I вже не бачив ні гіроскопа, ні приладів. I стало здаватися, що мотор не тягне, що він перегрівся, що тиск мастила... I все це в пітьмі. Як хвороба... Ну й зрадів я, коли побачив освітлене місто!

— Ваша уява надто буйна. Ідіть.

I пілот виходить.

Рів'єр глибше вмощується в крісло, проводить рукою по сивому чубові.

«Це найвідважніший з моїх людей. Він тримався того вечора прекрасно. Але я врятую його від страху...»

I знов, як хвилева кволість, повстала спокуса.

«Щоб тебе любили, досить пожаліти людей. Я нікого не жалію — або приховую свою жалість. А добре було б оточити себе приязню, теплотою! Лікареві це доступно. А я керую перебігом подій. Я маю гартувати людей, щоб і вони керували перебігом подій. Ввечері в кабінеті перед стосом подорожніх паперів надто гостро відчуваєш цей неписаний закон. Варто тільки послабити увагу, дати змогу твердо впорядкованим подіям знов попливти за течією і відразу ж, як від чарів, починаються аварії. Ніби моя воля — тільки вона одна — не дає літакові розбитися, не дає бурі затримати його в дорозі. Іноді сам дивуєшся на свою владу».

Він міркує собі далі:

«Тут нема, либонь, нічого дивного. Так садівник день у день порається на своєму газоні... Споконвіку виношує в собі земля дикий праліс; але тягар простої людської руки повергає його назад у землю».

Він думає про пілота:

«Я рятую його від страху. Я нападаюся не на нього, а на те темне, чіпке, що паралізує людей перед невідомим. Почни його слухати, жаліти, брати поважно його страхи — і він повірить, що й справді побував у якійсь загадковій країні: та саме таємниці — тільки її — він і боїться; треба, щоб не зосталося ніякої таємниці. Треба, аби люди опускались у цей похмурий колодязь, потім вибиралися з нього й казали, що не спіткали там нічого загадкового. Треба, щоб ця людина дісталася до самого серця, в найпотаємнішу глибину ночі, у її товщу без своєї шахтарської лампочки, яка освітлює тільки руки чи крило, — щоб вона своїми широкими раменами відсунула геть Невідоме».

Але навіть у цій борні Рів'ера та його пілотів єднало мовчазне товариство. Вони були люди одного гарту, їх поривала та сама спрага перемоги. Але Рів'єр пам'ятав і про інші битви, які йому довелося провадити за скорення ночі.

В офіційних колах на похмурі володіння ночі дивилися боязко, як на незвідану лісову пущу. Змусити екіпаж помчати зі швидкістю двохсот кілометрів за годину назустріч бурям, туманам і всім тим загрозам, які таїть у собі ніч, здавалося ризикованою авантюрою, можливою лиш у військовій авіації: вилітаєш з аеродрому безхмарної ночі, бомбиш, — тої самої ночі вертаєшся на той самий аеродром. Але регулярні нічні рейси роковані на невдачу.

«Нічні польоти — це для нас питання життя або смерті, — відказував Рів'єр. — Щоночі ми втрачаємо здобутий за день виграш у часі — ми втрачаємо нашу перевагу перед залізницею й пароплавом».

З досадою й нудотою слухав Рів'єр усі ці балачки: фінансовий бік справи, безпечність, громадська думка... «Громадською думкою треба керувати», — заперечував він. Він думав: «Скільки часу гайнується! I все ж є в житті щось таке, що завше перемагає! Живе повинно жити, і, щоб жити, воно змітає зі шляху всі перешкоди. Щоб жити, воно створює свої власні закони. Воно непоборне». Рів'єр не знав, коли цивільна авіація опанує нічні польоти, не знав, якими шляхами вона це звершить, але він знав, що це неминуче і що готуватися до цього треба уже зараз.

Йому згадуються зелені скатертини, що за ними він сидів, підперши кулаком підборіддя і слухаючи з дивною свідомістю власної сили безконечні заперечення. Ці заперечення здавалися йому безцільними, приреченими на загин самим життям. I він відчував, як зростає, наливається вагою його сила. «Мої докази незаперечні, перемога буде за мною, — думав Рів'єр. До цього веде природний перебіг подій».

Коли від нього вимагали якихось гарантій, якихось ухвал, які усували всякий ризик, він одказував:

— Закони виводяться на основі досліду; пізнання законів ніколи не передує досвіду.

Після довгого року боротьби Рів'єр досяг свого. «Досяг завдяки своїй переконаності», казали одні. «Завдяки своїй завзятості, ведмежій силі, що ламає все на шляху», — казали інші. «Просто тому, що обрав справжній напрямок», — думав сам Рів'єр.

Але скільки пересторог довелося приймати спершу! Літаки злітали з аеродрому лише за годину до світання і приземлялися не пізніше, ніж за годину, коли заходило сонце. I тільки зібравши якийсь досвід, Рів'єр наважився послати поштові літаки в нічні глибини. Майже позбавлений наслідувачів, засуджений мало не всіма, він боровся тепер самотньо.

Рів'єр телефонує, щоб довідатися, які останні вісті з борту літаків.

XII

Тим часом патагонський поштовий впритул підійшов до бурі, і Фаб'єн зрікся думки обійти її стороною. Він збагнув, що буря охопила надто великий простір: лінія блискавок йшла далеко вглиб, осяюючи бастіони хмар. I він поклав собі: «Спробую пройти під бурею, пірнути під неї, ну, а як не пощастить, — ляжу на зворотний курс».

Він зиркнув на висотомір. Тисяча сімсот метрів. Дав ручку на себе, щоб почати спуск. Мотор відразу стало сильно трусити, літак затремтів. Фаб'єн на око випростав кут зниження, потім звірив за картою висоту горбів: п'ятсот метрів. Для більшої певності він вирішив іти на висоті сімсот.

Фаб'єн жертвував висотою: так гравець ставить на банк усі свої статки.

Літак попав у завихрення, провалився вниз і затремтів ще дужче. Фаб'єн відчув, що йому загрожує невидимий обвал. Йому уявилось: машина повертає назад і йде у світ ста тисяч зірок... Але Фаб'єн не змінює курсу ні на один градус.

Пілот зважує... Можливо, гроза тільки тут. Адже Трілью — найближчий аеропорт — повідомив, що небо закрите на три чверті. Отже, в цій чорній, щільній, як бетон, масі йому треба прожити якихось двадцять хвилин. I все ж пілот стурбований. Похилившись ліворуч, назустріч пружному вітрові, він намагається знайти ці невиразні відблиски, що звичайно пробивають навіть найтемнішу ніч. Але зараз немає навіть проблисків — лише ледь помітно змінюється щільність мороку. Можливо, його просто ошукує втомлений зір.

Він розгортає записочку від радиста:

«Де ми?»

Дорого дав би Фаб'єн за те, щоб це знати. Він відповідає: «Не знаю. Йдемо за компасом крізь бурю».

Він знов нахиляється. Його турбує жмут випускного полум'я, що завис на моторі, як вогненна китиця; полум'я таке бліде, що аби зійшов місяць, воно одразу б потонуло в його сяйві; але в цій пітьмі небуття полум'я вбирає в себе цілий зримий світ. Пілот бачить, як вітер тужаво сплітає омахи полум'я, схожі на вогненні смолоскипи.

Щопівхвилини Фаб'єн нахиляється до приладів — перевірити гіроскоп і компас. Він не зважується більше вмикати червоних лампочок: вони надовго засліплюють його; але від приладів зі світними циферблатами ллється бліде зоряне сяйво. Тут, серед стрілок і цифр, пілот зазнає облудного відчуття безпеки; подібне відчуття буває в людини у каюті корабля, коли хвилі перекочуються через палубу. З такою самою моторошною невблаганністю на літак котиться ніч і з нею все, що вона несе у своїй пітьмі: скелі, уламки, горби...

«Де ми?» — знов питається радист.

Фаб'єн ще раз нахиляється ліворуч і похмуро пильнує далі. Він уже не знає, скільки часу, скільки зусиль потрібно йому, щоб скинути ці похмурі узи. Можливо, він уже ніколи не визволиться від них; він поставив своє життя на карту — на цей брудний і пожмаканий папірець, що його він розгортає й читає втисячне, намагаючись почерпнути в ньому надію. «Трілью: небо закрито на три чверті, вітер західний, слабкий». Якщо Трілью закритий на три чверті, то в розломах хмар можна буде побачити його вогні. Якщо тільки...

Ця квола надія спонукає Фаб'єна летіти вперед, але сумніви не полишають його: він абияк грамузляє записку: «Не знаю, чи зможу пробитися. Спитайте, чи досі ще ясно позад нас».

Відповідь прикра:

«Комодоро передає: вернутися сюди неможливо. Гроза».

Фаб'єн починає здогадуватися: нечувана гроза, що бурхає над Андами, змінила фронт і посунула до моря. Перш ніж Фаб'єн зможе дістатися до міст, їх захопить циклон.

«Узнайте погоду в Сан-Антоніо».

«Сан-Антоніо відповідає: знімається західний вітер; на заході — гроза. Небо геть закрите. В Сан-Антоніо погана чутність: перешкоди. Я теж чую зле. Гадаю, скоро доведеться прибрати антену — заважають розряди. Чи не збираєтесь повернути? Які ваші плани?»

«Дайте мені спокій. Запросіть погоду в Байя-Бланці».

Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:52 | Повідомлення # 8
«Байя-Бланка відповідає: менше ніж за двадцять хвилин із заходу спаде буря».

«Запитайте Трілью про погоду».

«Трілью відповідає: з заходу йде ураган із швидкістю тридцять метрів на секунду. Шквали дощу».

«Передайте в Буенос-Айрес: замкнуті звідусіль; фронт бурі розгортається на тисячу кілометрів; цілковита втрата видимості. Що нам робити?»

Для пілота ця ніч була безкрая. Вона не провадила ні до порту (всі вони здавались неприступні), ні до світання — за годину сорок хвилин мав вийти бензин. Рано чи пізно, так нічого й не бачачи, вони впадуть у безодню.

Тільки б дочекатися досвітку...

Вранішня зоря уявлялась Фаб'єнові золотим піщаним пляжем, що до нього могло їх прибити після випробувань страшної ночі. Під крилом літака, який попав у біду, повстали б рятівні береги рівнини. Мирна земля несла б свої заснулі хутори, отари, горби. Всі ті невідомі предмети, що перекочуються зараз у пітьмі, миттю прибрали б безпечного вигляду. О, коли б тільки змога — як полинув він назустріч дневі!..

Він подумав: «Кільце замкнулося». Чи так, чи інак — усе має вирішитися ще до світання.

Тільки так... А бувало, перші години світання приносили йому зцілення...

Але нині нема чого дивитися на схід, туди, де живе сонце: поміж літаком та сонцем залягли бездонні глибини ночі; з них — не вибратися.

XIII

— Асунсьйонський поштовий іде добре. На другу буде тут. Але треба чекати значного спізнення поштового патагонського: очевидячки, йому доводиться нелегко.

— Так, пане Рів'єре.

— Цілком можливо, ми відправимо європейський літак, не чекаючи, поки прибуде патагонський. Ви дістанете вказівки, як тільки прибуде асунсьйонський. Будьте напоготові.

Тепер Рів'єр перечитував телеграми, прийняті від північних аеропортів. Вони стелили перед європейським поштовим місячну доріжку: «Небо чисте. Повний місяць, вітру немає». Гори Бразилії, чітко вимальовуючись на осяйному небі, купали в сріблястих водах моря свої порослі чорним лісом верхи. На цей ліс, не закрашуючи його, лилося ненастанним дощем місячне проміння. I острови — теж чорні, як уламки розбитих кораблів у морських хвилях. I цей невичерпний місяць на всій дорозі — водограй, що прискає світлом.

Якщо Рів'єр дозволить вирушити, екіпаж європейського поштового вступить у місячний світ м'якого струмливого сяйва. У світ, де ніщо не загрожує збурити рівновагу межи масами мороку й світла. У світ, куди не проходять навіть лагідні подихи тих вітерців, які варто їм злегка зміцніти — можуть за кілька годин затарасувати ціле небо гнилими хмарами.

I все ж, дивлячись на це сяйво, Рів'єр вагався, ніби золотошукач біля кордону забороненої дільниці. Те, що творилося зараз на півдні, бриніло оскарженням Рів'єрові, єдиному оборонцеві нічних польотів. Катастрофа в Патагонії може настільки зміцнити позиції його супротивників, що, можливо, його переконаність виявиться перед ними безсилою. Але переконаність Рів'єра зосталась колишня; можливо, ця драма — наслідок якогось прорахунку, і вона свідчила тільки про цей окремий прорахунок, та й годі. «Може, слід установити спостережні пункти на заході... Треба про це поміркувати... Хай хоч що, я маю все ті ж самі переконливі підстави стояти на своєму, тепер імовірність нещасних випадків зменшується: одна з причин стала ясна». Невдачі загартовують дужих. На жаль, із людьми доводиться провадити гру, що в ній майже не береться до уваги справдешній сенс речей. Виграш чи програш залежить од якихось зовнішніх причин. I облудна видимість програшу сплутує тебе по руках і ногах.

Рів'єр зателефонував.

— Від Байя-Бланка досі ще немає телеграм?

— Нема.

— Викличте їх телефоном.

П’ять хвилин опісля питав знову:

— Чому від вас немає повідомлень?

— Ми не чуємо літака.

— Мовчить?

— Невідомо. Довкола бурі. Якщо він щось і передає, ми не чуємо.

— А Трілью його чує?

— Ми самі не чуємо Трілью.

— Зателефонуйте туди.

— Пробували. Лінія пошкоджена.

— Яка у вас погода?

— Загрозлива. Блискавки на заході й півдні. Задушливо.

— Який вітер?

— Поки що слабкий. Але це не більше, ніж на десять хвилин. Блискавки притьмом наближаються.

Мовчання.

— Байя-Бланка! Ви мене чуєте? Добре. Зателефонуйте мені за десять хвилин.

I Рів'єр заходився перегортати телеграми з південних аеропортів. Усі повідомляли те саме: літак мовчить. Деякі аеродроми більше не відповідали Буенос-Айресові, і на карті розпливалася пляма німих районів, де над дрібними містами уже вибухнув циклон, де щільно замкнені двері й кожен дім на темних вулицях, подібно до корабля, відрізаний від світу й загублений посеред ночі. Тільки досвіток принесе їм визволення.

Але, схилившись над картою, Рів'єр ще не втрачав надії знайти десь благословенну латку чистого неба: він зателефонував поліції трьох десятків провінційних міст, питаючись про погоду, і відповіді вже починали надходити. Кожна з радіостанцій, розташованих на лінії двох тисяч кілометрів, дістала наказ: зловивши позивні літака, негайно за півхвилини повідомити про це Буенос-Айрес, який у відповідь повідомить Фаб'єну, куди той може сховатися.

Покої знову заповнювались урядовцями, котрих на першу ночі було викликано до контори. Якимсь чином вони дізналися, що нічні польоти, можливо, будуть перервані і що навіть європейський поштовий віднині вилітатиме лише на світанку. Знизивши голос, вони розмовляли про Фаб'єна, про циклон, а надто — про Рів'єра. Вони вгадували його присутність, відчувалі, що він сидить тут, зовсім поруч, пригнічений ураганом — цією ворожою вихваткою самої природи.

Нараз голоси змовкли: на порозі стояв Рів'єр — у пальті, в капелюсі, незмінно насунутому на очі, — вічний мандрівник. Він спокійно підійшов до завідувача бюро.

— Уже десять хвилин на другу. Папери європейського поштового оформлено?

— Я думав... я...

— Вам слід не думати, а виконувати.

Він повернувся і, заклавши руки за спину, повільно рушив до відчиненого вікна. Підбіг урядовець:

— Пане директоре, одержано дуже мало відповідей. Повідомляють, що у внутрішніх районах уже зруйновано багато телеграфних ліній...

— Гаразд.

Нерухомо завмерши, Рів'єр дивився в ніч.

Отож кожна нова звістка несла в собі погрози літакові. Кожне місто, якщо лінії зв'язку ще не були зруйновані і воно мало можливість відповісти Бурнос-Айресові, повідомляло про невблаганний рух циклону, неначе про наступ ворожих армій. «Гроза йде з глибу континенту. З Кордильєр. Вона суне до моря, спустошуючи все на дорозі...»

Зорі здавались Рів'єрові занадто яскраві, повітря — надміру вологе. Химерна ніч! Вона нараз починала підгнивати — підгнивати шарами, як м'якуш пишного на око овоча. Над Буенос-Айресом ще панували в повному складі зорі; але то була лиш оаза, та ще й недовговічна. До того ж цей порт недосяжний для екіпажу. Грізна ніч, що гнила під приторком вітру. Ніч, що її нелегко перемогти.

Десь у її глибинах загубився літак, і на його борту — немічні, пойняті тривогою люди.

XIV

Фаб'єнова дружина зателефонувала. У ті ночі, коли він мав вернутися, вона завше вираховувала час руху патагонського поштового. «Зараз він вилітає з Трілью...» I знов засинала. Трохи згодом: «Він наближається тепер до Сан-Антоніо; уже бачить вогні...» Тоді вона вставала, відхиляла завіски й оглядала небо. «Ці хмари заважають йому...» Іноді межи хмарами, як пастух, прогулювався місяць. I молодиця верталася до ліжка, заспокоєна місяцем і зорями: їх тисячі, вони, як живі істоти, оточують її чоловіка. Десь о першій ночі вона відчувала, що він уже близько. «Либонь, він недалечко... Уже бачить Буенос-Айрес...» I знову вставала, готувала для нього їжу, варила каву: «Там нагорі холодно...» Щоразу вона зустрічала Фаб'єна так, ніби той спустився зі снігових вершин: «Ти не змерз?» — «Таж ні!» — «А все-таки зігрійся трохи...» О чверть на другу в неї все було готове. Тоді вона телефонувала.

Ту ніч вона запитала, як і завжди:

— Чи Фаб'єн уже приземлився? Секретар, що взяв трубку, знітився:

— Хто говорить?

— Сімона Фаб'єн.

— Хвилиночку.

Не зважуючись нічого сказати, секретар передав трубку завідувачеві бюро.

— Хто біля телефону?

— Сімона Фаб'єн.

— Ага... Слухаю вас, пані.

— Мій чоловік уже приземлився?

Запала мовчанка, що здалася незрозумілою. Потім — коротко:

— Ні.

— Він спізнюється?

— Так... — Знов мовчанка. — Так... спізнюється.

— О!

То було зітхання пораненої плоті. Спізнення — пусте... пусте... Та як воно затягується...

— О!.. Коли він має прибути?

— Коли він має прибути?.. Ми... не знаємо. Тепер перед, нею був мур. Вона чула лише відлуння своїх запитань.

Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:53 | Повідомлення # 9
— Благаю, скажіть мені! Де він зараз?..

— Де він зараз? Стривайте... Повільність цих людей завдала їй болю.

Там, за муром, щось коїлось. Нарешті вони зважилися:

— Він вилетів із Комодоро о дев'ятнадцятій тридцять.

— I відтоді?..

— Відтоді... дуже спізнюється... дуже спізнюється через негоду...

— О! Через негоду...

Яка несправедливість! I яка підступність у цьому місяці, що марно завис над Буенос-Айресом!.. Молодиця згадала нараз, що від Комодоро до Трілью якихось дві години льоту, не більше.

— I цілих шість годин він летить до Трілью! Але надсилає ж він вам радіограми... Що він говорить?

— Він говорить? Але за такої погоди... Ви самі розумієте... його радіограми до нас не доходять.

— За такої погоди!..

— Отож домовилися, пані: ми зателефонуємо вам, тільки-но про щось довідаємося.

— О, ви нічого не знаєте...

— До побачення, пані.

— Ні! Ні! Я хочу говорити з директором!

— Панові директору нема коли, пані, у нього нарада.

— Мені це байдуже! Цілком байдуже! Я хочу з ним говорити!

Завідувач бюро витер піт із чола.

— Хвилинку...

Він одчинив двері до Рів'єра.

— З вами хоче говорити пані Фаб'єн.

«Ось воно, — думав Рів'єр, — ось починається те, чого я боявся». На перший план драми виступають почуття. Спочатку Рів'єрові хотілося їх зректися: матерів і дружин не допускають до операційної. I на кораблі в хвилину небезпеки почуття повинні мовчати. Вони не помагають рятувати людей... Проте він зважився:

— З'єднайте її зі мною.

Рів'єр почув далекий голос, кволий, тремтячий, і одразу збагнув, що не зможе сказати правди. Зійтися зараз у герці — чи хоч одному це завдало б якоїсь користі?

— Прошу вас, заспокойтеся, пані! У нашому ділі так довго доводиться іноді чекати звісток.

Він наблизився до тієї межі, за якою встала уже не біда окремої людини — виникала проблема дії, як такої. Рів'єрові протистояла не Фаб'єнова дружина, а зовсім інше розуміння життя. Рів'єр міг тільки чути і співчувати цьому кволому голосові, цій пісні, такій журній і такій ворожій. Бо ні дія, ні особисте щастя не можуть нічим поступитися, вони вороги. Ця жінка також виступала іменем певного світу, що мав свою абсолютну цінність, своє розуміння обов'язку і свої права. Іменем світу, де горить лампа над столом, де плоть поривається до плоті, де живуть надії, пестощі й спогади. Вона вимагала вернути те, що їй належало, і вона мала слушність. Він, Рів'єр, також мав слушність; але він не міг нічого протиставити правді цієї жінки. В промінні жалюгідної домашньої лампи його власна правда відкривалася йому як щось невимовне, нелюдське...

— Пані...

Вона більше не слухала. Йому здавалося вона впала біля самих його ніг, вичерпавши силу своїх кволих кулаків у боротьбі з цим глухим муром.

Якось один інженер сказав Рів'єрові, схиляючись разом із ним над пораненим, що лежав біля недобудованого мосту: «Чи вартий цей міст того, щоб заради нього було спотворене людське обличчя?» Жоден із селян, для яких призначалася ця дорога, для яких будувався цей міст, не погодився б задля коротшого шляху так страшенно спотворити чиєсь обличчя. I все ж мости будуються... Інженер тоді ж таки докинув: «Громадська користь складається з суми індивідуальних користей і ні на чому іншому заснована бути не може». «Все ж, відказав йому згодом Рів'єр, — хоч людське життя і дорожче за усе, але ми завше чинимо так, нібито в світі існує щось іще цінніше, ніж людське життя... Але що?»

I зараз, коли Рів'єр думав про Фаб'єнів екіпаж, у нього стискалося серце. Всяка діяльність навіть будівництво мостів! — розбиває чиєсь щастя, і Рів'єр не міг спитати себе: «В ім'я чого?»

«Ці люди, що їм, певно, судилося сьогодні загинути, могли б жити, жити щасливо», думав Рів'єр. Він бачив їхні лиця, схилені над золотими вівтарями вечірніх ламп. «В ім'я чого я відірвав їх від домашнього затишку?» В ім'я чого вирвав він цих людей зі світу особистого щастя? Хіба найперший обов'язок не в тім, щоб це щастя боронити? I от він сам розбиває його. Але ж рано чи пізно — все одно наступає час, коли золоті вівтарі зникають, як міражі в пустелі. Старість і смерть руйнує їх ще безжалісніше, ніж він, Рів'єр. Можливо, існує щось інше, тривкіше, і саме воно потребує спасіння? Можливо, в ім'я цієї сторони людського життя і працює Рів'єр? Інакше його діяльність позбавлена глузду.

«Любити, тільки любити — який сліпий кут». Рів'єр невиразно відчув, що є якийсь інший обов'язок, вищий за обов'язок кохання. Точніше, і тут ішлося про ніжність, але сама ця ніжність була зовсім іншого гатунку. Йому згадалися слова: «Завдання в тому, щоб дати їм безсмертя...» Де він їх прочитав? «Усередині самого себе безсмертя не знайдеш». Перед ним постав образ: храм на честь бога Сонця, споруджений перуанськими інками. Прямокутне каміння на вершині гори... Аби не було його — що зосталось би від потужної цивілізації, котра, як докір сумління, вагою цього каміння давить на сучасну людину? «В ім'я якої суворої доконечності — чи химерної любові — вождь стародавніх народів присилував юрби своїх підданців звести цей храм на вершині й отже присилував їх спорудити вічний пам'ятник самим собі?» I знов Рів'єр побачив юрби жителів маленьких містечок, що крутяться вечорами круг музичних альтанок... «Цей різновид щастя — наче кінська збруя», — подумав він. Перед лицем людських мук вождь стародавніх народів, певне, не відчував ніякого жалю; але він відчував безмежний жаль перед лицем людської смерті... Не смерті окремих людей — він жалів увесь рід людський, чия доля — зникнути під океанами піску. I він змушував свій люд споруджувати хоча б каміння, що перед ним пустеля безсила.

XV

Можливо, у цій згорнутій учетверо записці порятунок... Зціпивши зуби, Фаб'єн розгортає її.

«Зв'язатися з Буенос-Айресом немає змоги. Я навіть не можу орудувати ключем — іскри б'ють у пальці».

Розлючений Фаб'єн хоче написати відповідь, але варто йому на мить випустити штурвал, як потужна хвиля пронизує тіло: повітряні вири піднімають його разом із п'ятьма тоннами металу і шпурляють убік. Він зрікається спроби писати.

Його руки знову сходяться на карку хвиль і приборкують їх.

Фаб'єн важко дихає. Якщо бортрадист, боячись бурі, забрав антену, Фаб'єн поб'є йому пику — от би тільки приземлитися!.. Треба, що б там не сталося, будь-що зв'язатися з Буенос-Айресом! Буцімто з Буенос-Айреса їм можуть кинути рятівний мотуз сюди, в цю безодню... Побачити хоча б вогник, хоч би тремтливе світло лампи якогось заїзду! Навіть це, власне, випадкове сяйво могло зараз правити за маяк; воно говорило б про тверду землю. Але, не маючи світла, Фаб'єн марить хоч про голос, про самотній голос із того світу, що, здається, перестав існувати. Пілот зводить кулак і махає ним у червонястому світлі кабіни: він хоче передати цим жестом тому іншому, що сидить позаду, увесь трагізм їхньої ситуації. Але радист, схилившись над спустошеним простором, над похованими містами, не розуміє його.

Фаб'єн ладен послухатися будь-якої поради, тільки б цей крик співчуття дійшов до нього. Він думає: «Коли б мені сказали: лети по колу, я полетів би по колу... Коли б сказали — іди просто на південь...» А десь існують землі, сповиті солодкою тишею, землі, на які лягли величезні місячні тіні. I над тими землями впевнено летять його товариші, і вони знають, усе знають про те, що під ними; летять, схилившись, як учені, над картами, летять, усемогутні, під захистом ламп, прекрасних, мов ті квіти... А що відомо йому, крім вирів, крім ночі, що зі швидкістю гірського обвалу жене назустріч літакам свій скажений чорний потік? Не можуть же люди зоставити їх тут самих — серед смерчів і вогненних спалахів. Не можуть. Фаб'єн неодмінно дістане наказ: «Курс двісті сорок...» Він ляже на курс двісті сорок... Але він — один.

Тепер йому здається, що сама матерія збунтувалась. Щоразу, як машина пірнає вниз, мотор починає так грізно трусити, що весь літак пронизує гнівний дріж. Висилюючись, Фаб'єн намагається приборкати машину; він більше не дивиться у ніч; він сидить тепер, дивлячись у гіроскоп: усе одно вже не відрізнити, де кінчається чорнява неба і починається чорнява землі. Все губиться, все зливається у первісній темряві. А стрілки приладів тремтять дедалі дужче. I стає важче стежити за ними. Ошуканий їхніми даними пілот уже ледве орієнтується: він утрачає висоту і все більше грузне в хисткій пітьмі.

Прилад показує висоту п’ятсот метрів. Це висота горбів. Пілотові ввижається, що горби біжать назустріч літакові головокрутними хвилями. Що всі ці брили землі — а найменша з них може розбити вщент літак — ніби зірвалися зі своїх кріплень, відгвинтилися і починають, як п'яні, кружляти довкола, виконуючи якийсь незбагненний танок, тісніше й тісніше стискаючи кільце.

I пілот нарешті зважується. Він посадить літак де доведеться, ризикуючи розплющити його об землю. I, щоб уникнути хоча б зіткнення з горбами, він випускає в ніч свою єдину ракету. Ракета спалахує, звивається, кружляючи, і, освітивши гладеньку рівнину, гасне. Під літаком — море.

Блискавкою майнула думка: «Загинув. Навіть при поправці в сорок градусів мене знесло. Це циклон. Де ж земля?» Фаб'єн звертає просто на захід. Він думає: «Тепер, без ракети, я вже розіб'юсь». Рано чи пізно це має статися. А його товариш там, позаду... «Він зняв антену — напевне». Але Фаб'єн більше не сердиться на нього. Досить йому, пілотові, просто розтулити руки, і його життя одразу розсиплеться жменькою праху. Фаб'єн тримає в своїх руках два живих б'ючких серця — товаришеве і своє... I раптом він лякається власних рук.

Повітряні вихори б'ють по літакові, ніби таран. Бажаючи послабити кидання штурвала, що може обірвати линви керування, він що є сили вчепився руками в штурвал і ні на секунду не випускав його. А тепер він раптом перестає відчувати свої руки — вони ніби заснули, страшенним зусиллям утомлені. Він пробує ворушити пальцями, дістати від них вістку, щоб знати — чи вони ще його слухаються. Руки закінчуються не пальцями, а чимось чужим. Якимись кволими й нечутливими цурпалками. «Треба щосили думати, що я стулюю пальці...» Але він не знає, чи дійде ця думка до його рук. Кидання штурвала Фаб'єн відчуває лиш через біль у плечах. «Штурвал випорсне у мене. Руки розтуляться». Але його лякає ця думка: йому здається, що цього разу руки можуть скоритися таємничій силі уяви, що пальці повільно розтулюються в темряві і зраджують його.

Фаб'єн міг би вести битву далі, міг би ще раз і ще раз пробувати щастя, бо ж фатуму як зовнішньої сили — не існує. Але існує якийсь внутрішній фатум: наступає хвилина, коли людина відчуває себе вразливою — і тоді помилки затягують її, як запаморочення в голові.

I раптом, саме однієї такої миті, грозове хмаровиння зненацька розірвалося, і в його розриві, просто у нього над головою, засяяла, ніби принада в глибині сильців, що причаїли загибель, купка зірок.

Він збагнув, що це пастка: бачиш крізь щілину три зірки, піднімаєшся до них і тоді уже не можеш спуститися — і кусай тепер свої зорі.

Але пілот так зголоднів за світлом, що порвався вгору до зірок.

XVI

Він піднявся. Тепер, завдяки зоряним орієнтирам, стало трохи краще давати раду хитавиці. Променистий магніт зірок притягує до себе. Пілот так утомився в довгій гонитві за світлом! Він тепер ні за що не пішов би навіть від найнепевнішого мерехтіння. Вогник заїзду здався Фаб'єнові зараз би таким багатством, що він кружляв би, не перестаючи, аж до смерті круг цього пожаданого знамення...

I от він злинає до світлих ланів.

Піднімається поволі, спіраллю, ніби видираючись угору шахтою колодязя, що відразу ж змикається під ним. I поки Фаб'єн піднімається, хмари втрачають свій брудний колір, вони пливуть назустріч, як хвилі, і стають усе чистіші та біліші. I от Фаб'єн вихоплюється із хмаровиння.

Він вражений, засліплений потоками світла. Він мусить на якусь хвилю заплющити очі. Зроду пілот не повірив би, що нічні хмари можуть бути такі сліпучо-яскраві — повний місяць і блиск усіх сузір'їв обернули їх у променисті хвилі.

Одним стрибком випірнувши з хмар, літак тої самої миті опинився в царстві неймовірного спокою. Сюди не доходила ані найменша брижа. Ніби човен, що минув мол, літак зайшов у захищені води. Він наче кидає якоря невідомому куточку моря в тихій бухті зачарованих островів. Унизу під літаком бурхає ураган; там зовсім інший світ, товща у три тисячі метрів, пронизана скаженими поривами вітру, водяними смерчами, блискавками; але цей світ урагану звертає до зір обличчя з кришталю й снігу.

Фаб'єнові ввижається, що він досягнув порога раю: все раптом засяяло — руки, одежа, крила. Світло йде не від зірок: воно б'є знизу, воно довкола, воно струмує з цих білих мас.

Хмари, постелені під літаком, відбивають сніговий блиск, одібраний ними від місяця. Вони блищать, проміняться обабіч, високі, як вежі. Екіпаж купається в молочних потоках світла. Обернувшись, Фаб'єн бачить, як усміхається бортрадист.

— Діло ладиться! — гукає радист.

Але голос його тоне в гуркоті мотора, і єдиним зв'язком поміж ними зостаються усмішки. «Я геть з глузду зсунувся, — думає Фаб'єн. — Я усміхаюсь... А ми загинули».

Але все-таки тисячі темних рук випустили їх. З Фаб'єна зняли путо як із полоненого, якому дозволено трохи погуляти самотою серед квітів.

«Надто гарно», — думає Фаб'єн. Він блукає серед зірок, що їх насипано рясно, як золотих монет скарбу; він блукає у світі, де, крім нього, Фаб'єна, та його товариша, нема ані душі. Мов ті злодії зі стародавнього переказу, вони замуровані в скарбниці, що з неї їм годі вийти. Вони блукають серед холодного розсипу самоцвітів — безконечно багаті, але роковані.

XVII

Один із радіотелеграфістів патагонського аеродрому Комодоро-Рівадія зробив раптом різкий рух рукою, і відразу всі ті, хто, нудячись безсиллям, вартував цієї ночі на радіостанції, зібралися круг нього, нагнулись над його столом.

Вони схилились до яскраво освітленого аркуша чистого паперу. Рука радиста ще вагалася нерішуче, вона ще тримала в полоні заповітні літери, але пальці вже тремтіли, олівець похитувався.

— Бурі?

Він кивнув. Тріскіт розрядів заважав йому.

Ось радист накреслив кілька нерозбірливих знаків. Потім слова. I вже можна розібрати текст:

«Блоковані над ураганом, висота три тисячі вісімсот. Ідемо просто на захід, у глиб материка, бо нас знесло до моря. Під нами суцільна хмарність. Не знаємо, чи відійшли від моря, чи ні. Повідомте, чи глибоко поширилась гроза».

Щоб передати цю телеграму до Буенос-Айреса, довелося через бурю пересилати її по ланцюжку від станції до станції. Послання просувалось уночі, як сторожовий вогонь, що його запалюють від вежі до вежі.

Буенос-Айрес звелів відповісти:

Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:53 | Повідомлення # 10
— Гроза над усім материком. Скільки у вас залишилося бензину?

— На півгодини.

I ця фраза — від чергового до чергового досягла Буенос-Айреса.

Екіпаж був приречений: менше ніж за тридцять хвилин він порине в циклон, і той понесе його до землі.

А Рів'єр розмірковує. Більше не лишається ані найменшої надії — екіпаж загине десь посеред ночі.

Рів'єр згадує картину, яка вразила його в дитинстві. Спускали ставок, щоб знайти тіло потопельника... I екіпаж теж не буде знайдено доти, доки не стече з землі цей океан тьми, доки знову не проступлять у денному світлі піски, рівнини, посіви. Можливо, хлібороби знайдуть двох дітей, які ніби сплять, затуливши обличчя руками, серед трави й золота тихомирного дня. Але вони неживі — ніч уже потопила їх.

Рів'єр думає про скарби, поховані у глибинах ночі, як у казкових морях... Нічні яблуні жадібно чекають на зорю, чекають усіма своїми квітами, що їм не довелося ще розповитися. Ніч багата, сповнена пахощів, заснулих ягнят, сповнена квітів, ще позбавлених барв.

Родючі ниви, вологі гаї, прохолодні луки повільно встануть назустріч зорі. Але серед горбів, тепер уже безпечних, серед пасовищ та ягнят, серед усієї цієї лагоди землі зостануться лежати, ніби поринувши в сон, двоє дітей. I якась частка зримого світу легким струменем переллється до іншого світу.

Рів'єр знає дружину Фаб'єна, турботливу й ніжну: їй дали лиш доторкнутися до кохання — так ненадовго дають цяцьку бідолашній дитині.

Рів'єр думає про Фаб'єнову руку, яка поки що — їй залишились лічені хвилини — тримає штурвал, тримає свою долю. Про руку, яка вміє пестити. Про руку, що торкалася персів і зроджувала в них хвилювання, наче рука Бога. Про руку, що торкалася обличчя, і обличчя геть змінювалося. Про чудотворну руку.

Фаб'єн летить зараз над нічною пишнотою хмарних морів, але під цими морями — вічність. Він заблукав серед сузір'їв. Він єдиний мешканець зірок. Він поки що тримає світ у своїх руках, люляє його, пригорнувши до грудей. Фаб'єн стискує штурвал, який містить у собі для нього вантаж людських багатств, і несе у розпуці від зірки до зірки марний скарб, що йому скоро доведеться випустити з рук...

Рів'єр думав про те, що радіостанції ще чують Фаб'єна. Лише одна музична хвиля, сповнена мінорних переливів, яка єднає Фаб'єна зі світом. Не скарга. Не крик. Ні, найчистіший зі звуків, коли-небудь розпукою зроджених.

XIX

Робіно порушив Рів'єрову самотність.

— Пане директоре... я подумав... можливо, все ж спробувати...

Робіно не мав ніяких пропозицій: він хотів засвідчити просто свою добру волю. Він був би щасливий знайти якусь раду, він шукав її як розгадку якогось ребуса. Але звичайно виходило так, що Рів'єр і слухати не хотів про інспекторську раду. «Бачте, Робіно, — казав Рів'єр, у житті нема готових розв'язань. У житті є сили, що рухаються. Їх треба створювати. Тоді прийдуть і розв'язання». Отож-бо Робіно мав обмежитися на ролі творця рухомої сили серед стану механіків: сили доволі жалюгідної, що зберігала від іржі втулки гвинтів.

А перед лицем подій нинішньої ночі Робіно виявився беззбройний. Його інспекторські знання, виявляється, не давали йому ніякої влади над бурями і над примарним екіпажем, що боровся зараз уже не за отримання премії, за точність. Екіпаж зараз намагався утекти від тої єдиної кари, що знімала всі кари, накладені інспектором Робіно, — утекти від смерті.

I нікому не потрібний Робіно знічев'я никав із покою в покій.

Фаб'єнова дружина попрохала доповісти про себе. Змучена неспокоєм, вона сиділа в кімнаті секретарів і чекала, коли Рів'єр її прийме. Секретарі нишком позирали на неї. Це її бентежило: вона лякливо озиралась. Усе тут здавалося їй ворожим: і ці люди, котрі, наче переступивши через труп, клопоталися далі своїми справами, і ці течки, де від людського життя, від людської муки залишився тільки рядок черствих цифр. Вона пробувала відшукати який-небудь знак про Фаб'єна... Вдома все кричало про його відсутність: наготовлена постіль, подана на стіл кава, букет квітів... А тут вона не знаходила жодного знака. Тут усе було чуже і жалю, і приязні, і спогадам. Вона почула тільки одну фразу (при ній намагались розмовляти тихо) — почула, як вилаявся урядовець, наполегливо вимагаючи якогось реєстру: «... реєстр динамо-машин, до лиха, який ми надіслали до Сантоса!» Сімона глянула на цю людину без міри здивовано. Потім перевела погляд на стіну, де висіла карта. Її губи злегка тремтіли.

Їй було ніяково: вона здогадувалася, що втілює тут правду, ворожу цьому світові. Сімона вже майже шкодувала, що прийшла сюди, їй хотілося сховатись, і, аби не здатися надто помітною, вона намагалася не кашлянути, не заплакати. Вона усвідомлювала свою чужорідність, недоречність, буцімто вона була гола.

Але її правда була така сильна, що побіжні погляди секретарів знов і знов поверталися тайкома до її лиця і читали на ньому ту правду. Ця жінка була прекрасна. Вона нагадувала людям, що існує заповітний світ щастя. Нагадувала, який високий цей світ, що на нього несамохіть замахується кожний, хто присвятив себе дії. Відчуваючи на собі стільки поглядів, Сімона заплющила очі. Вона нагадувала людям, який великий спокій, самі того не відаючи, можуть вони порушити.

Рів'єр прийняв її.

Вона прийшла, щоб несміливо боронити свої квіти, свою подану на стіл каву, своє юне тіло. В цьому кабінеті, ще холоднішому, ніж інші кімнати, її губи знов затремтіли. Сімона зрозуміла, що не може висловити своєї правди в цьому чужому світі. Усе, що повстало в ній: її палке, як у дикунки, кохання, її відданість — усе тут могло здатися чимось докучливим та егоїстичним. Їй захотілося звідси тікати.

— Я вам заважаю?

— Ви мені не заважаєте, пані, — відказав Рів'єр. — Але, на жаль, нам із вами залишається тільки єдине: чекати.

Вона ледь помітно здвигнула плечима, і Рів'єр збагнув значення цього руху: «Нащо мені тоді лампа, і застелений до обіду стіл, і квіти — все, що чекає мене вдома...» Одна молода мати якось призналася Рів'єрові: «Досі мені не зрозуміло, що дитина моя померла... Про це жорстоко нагадують усілякі дрібнички, раптом попадається на очі щось із її одягу... Прокидаєшся вночі, і до серця підступає така ніжність, нікому не потрібна, як моє молоко...» От і ця жінка почне завтра так само важко звикатися зі смертю Фаб'єна, проявляючи її в кожному своєму — віднині безплідному — русі, в кожній звичній речі. Фаб'єн повільно покидатиме їхній дім.

Рів'єр ховав свій глибокий жаль.

— Пані...

Молода жінка йшла, усміхаючись мало не приниженою усмішкою, не здогадуючись про свою власну силу.

Рів'єр важко опустився в крісло.

«А вона допомагає мені відкрити те, чого я шукав...»

Неуважно поплескував він по стосу телеграм, що повідомляли про погоду над північними аеродромами, і думав:

«Ми не вимагаємо безсмертя: але нам нестерпно бачити, як учинки й речі раптово втрачають свій глузд. Тоді виявляється довколишня порожнеча...»

Його погляд упав на телеграми.

«Ось якими шляхами пролазить до нас смерть: через ці послання, що втратили тепер усякий глузд...»

Він поглянув на Робіно. Цей недалекий і непотрібний зараз хлопець теж утратив усякий глузд. Рів'єр кинув йому сливе брутально:

— Що ж звелите, щоб я сам знайшов вам діло?

Рів'єр штовхнув двері до кімнати секретарів, і зникнення Фаб'єна стало для нього очевидне і вразило його: він побачив ті прикмети, що їх не зуміла побачити пані Фаб'єн. На стінній діаграмі, у графі устаткування, що підлягає списанню, уже значилася картка РБ-903 — Фаб'єнів літак.

Службовці, готуючи документи для європейського поштового, працювали абияк, знаючи, що виліт затримається. Телефонувати зі стартового майданчика — вимагали інструкції для команд, чиє чергування втратило сенс. Всі життєві функції були ніби заморожені. «Ось вона, смерть!» — подумав Рів'єр. Справа його життя лягла в дрейф, ніби вітрильник, застуканий штилем у чистому морі.

Він почув голос Робіно:

— Пане директоре... вони одружені лише півтора місяця...

— Ідіть працювати...

Рів'єр досі ще дивився на секретарів і бачив за ними підсобних робітників, механіків, пілотів, усіх тих, хто своєю вірою творців помагав йому в праці. Він подумав про малі міста давніх часів. Почувши про «Острови», їхні жителі збудували корабель і навантажили його своїми надіями. Щоб усі побачили, як ці надії розгортають вітрила над морем. I люди виросли, вирвалися з вузького світу: корабель приніс їм визволення. «Сама собою мета, можливо, нічого не виправдує: але дія рятує нас від смерті. Завдяки своєму кораблеві ці люди знайшли безсмертя».

I якщо Рів'єр верне телеграмам їхній справдешній зміст, якщо він верне черговим командам тривожну нетерплячку, а пілотам — сповнену драматизму мету, це буде змагання Рів'єра зі смертю. Його справа знову наповниться життям, як наповнюються свіжим вітром вітрила кораблів у чистому морі.

XX

Комодоро-Рівадія більше нічого не чує, але через двадцять хвилин Байя-Бланка, розташована за тисячу кілометрів від Комодоро, ловить друге послання:

«Спускаємося. Входимо в хмари...»

Потім — три слова нерозбірливого тексту доходять до радіостанції Трілью:

«Нічого не видно...»

Такі вже короткі хвилі. Там їх зловиш, тут нічого не чутно. Потім нараз усе міняється без усякої причини. I екіпаж, що летить бозна-де, виникає перед живими так, ніби він існує поза часом і простором. I слова, що проступають на білих аркушах біля апаратів радіостанцій, написані вже рукою привидів.

Скінчився бензин? Чи перед лицем неминучої аварії пілот вирішив зробити останню ставку: сісти на землю, не розбившись об неї? Голос Буенос-Айреса наказує Трілью: «Запитайте його про це». Апаратна радіостанції схожа на лабораторію: нікель, мідь, манометри, мережа дротів. Чергові радисти в білих халатах мовчазно схилились над столами, і здається, ніби вони ставлять якийсь дослід.

Чуйними пальцями торкаються радисти приладів: вони ведуть розвідку магнітного неба, ніби намацуючи чарівною паличкою золоту жилу.

— Не відповідає

— Не відповідає.

Можливо, їм пощастить почути звук, що виявився б ознакою життя. Якщо літак та його бортові вогні знову піднімаються до зірок, можливо, пощастить почути, як співає та зірка.

Секунди течуть. Вони течуть, мов кров. Чи триває політ? Кожна секунда несе з собою якусь частку надії. I починає здаватися, що минулий час — руйнівна сила. Час витрачає двадцять сторіч, щоб прокласти собі дорогу через граніт і обернути храм на купу пороху; тепер ці сторіччя руйнації, стиснувшись пружиною, нависли над екіпажем: пружина щомиті загрожує розпростатися.

Кожна секунда щось несе з собою. Несе Фаб'єнів голос, Фаб'єнів сміх, його усмішку. Усе шириться влада мовчання. Воно наливається вагою, навалюючись на екіпаж, як товща океану.

Хтось каже:

— Година сорок. Бензин вийшов. Не може бути, щоб вони ще летіли.

Западає тиша.

На вустах якийсь гіркий незрозумілий присмак, як наприкінці довгої дороги. Скоїлося щось невідоме — воно викликає невиразне відчуття огиди. Серед усіх цих нікельованих деталей, серед мідяних артерій відчувається сум — той самий, що панує над зруйнованими заводами. Устаткування здається важким, непотрібним, марним здається тягарем мертвого галуззя.

Лишається ждати дня.

За кілька годин Аргентина спливає з пучини назустріч дневі, і люди залишаються на своїх місцях, як на піщаному березі, дивлячись, як повільно виступає з води невід. А що в ньому — невідомо...

Рів'єр у своєму кабінеті відчуває ту гірку спустошеність, яку спізнаєш лише в час великих бідувань, коли доля звільняє людину від необхідності щось вирішувати. Він підняв на ноги всю поліцію. Більше він не може нічого зробити. Тільки чекати.

Проте лад має панувати навіть у домі небіжчика. Рів'єр подає знак Робіно:

— Дайте телеграму північним районам: передбачається значне спізнення патагонського поштового. Щоб не затримувати поштовий на Європу, патагонську пошту відправимо з наступним європейським.

Трохи горблячись, Рів'єр схиляється над столом. Потім робить над собою зусилля, змушує себе згадати щось важливе... Ага! I щоб знов не забути, кличе:

— Робіно!

— Пане директоре?

— Підготуйте проект наказу. Пілотам заборонено перевищувати тисячу дев'ятсот обертів. Вони нівечать мені мотори.

Бібліотека » Різне » Світова класика » НІЧНИЙ ПОЛІТ (Антуан де Сент-Екзюпері)
Сторінка 2 з 3«123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика