Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 3123»
Бібліотека » Різне » Світова класика » НІЧНИЙ ПОЛІТ (Антуан де Сент-Екзюпері)
НІЧНИЙ ПОЛІТ
Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:47 | Повідомлення # 1
Панові Дідьє Дора

I

Горби під літаком уже врізали свої тіняві заріжки у вечірнє злото. Рівнини починали жевріти, але якимось незгасним світлом: у цій країні вони не перестають віддавати своє злото, так само як ще довго по зимі не перестають віддавати сніг.

I пілот Фаб'єн, ведучи з далекого півдня, з Патагонії, поштовий літак на Буенос-Айрес, дізнавався про близький вечір із тих самих ознак, що й води в гавані: з погідності, з легких брижів, що проступають на тихих хмарах. Він мовби виходив на рейд, безкраїй та супокійний.

Іноді в тій тиші йому здавалося, що він проходжується, що він вівчар. Патагонські вівчарі бредуть поволі від отари до отари; Фаб'єн ішов від міста до міста, він пас ті містечка. Він здибував їх що дві години; міста приходили на водопій до берегів річок або скубли траву в долинах.

Часом, по кількастах кілометрах степу, безлюднішого за море, він пролітав над самотнім хутором; той, гублячись у хвилях прерії, неначе забирав із собою тягар людського буття. Тоді Фаб'єн, похитуючи крильми, вітав той корабель.

«Видно Сан-Хуліан; за десять хвилин ідемо на посадку».

Бортрадист передав цю звістку по всій лінії.

Десь на дві з половиною тисячі кілометрів, од Магелланової протоки до Буенос-Айреса, розсіялись льотні поля; всі вони однакові поміж себе, але за цим аеродромом заходила ніч; так у Африці за останнім упокореним селищем пролягає межа незнаного.

Радист передав пілотові папірця:

«Довкола такі бурі, що у мене в навушниках без угаву тріщить. Може, заночуємо в Сан-Хуліані?»

Фаб'єн усміхнувся: небо спокійне, як вода в акваріумі, і всі аеропорти попереду повідомляють: «Безвітря, погідно». Він відповів:

«Летімо далі».

А радист думав, що десь, ніби хробаки в овочі, причаїлися бурі; ніч здавалася пишна, а проте вже псувалася: йому було неприємно поринати в ту пітьму, що крила в собі гнилизну.

Спускаючись повільно над Сан-Хуліаном, Фаб'єн відчув утому. Все, що нам у житті таке любе: будинки, кав'яренки, дерева, — все це виростало, сунучи на нього. Він скидався на завойовника, що ввечері, після звитяги, розглядається на землі підбитого царства і відкриває тихе щастя людей. Фаб'єн мав потребу скинути свій обладунок, знову відчути вагу натомленого тіла, бо у втомі є своя втіха, і стати простою людиною, що бачить із вікна той самий нерухомий краєвид. От би оселитися в цьому дрібному містечкові, а оселившись, полюбити його, полюбити його тихе життя. Воно вгамовує людину, мов кохання. Фаб'єнові хотілося б прожити тут довго, хотілося б дістати тут свою частку вічності; йому здавалося, що містечка, де він пробув годину, садки, обведені старими мурами, існують одвіку, байдужі до його, Фаб'єнового, життя. А містечко піднімалося назустріч екіпажеві і брало його в свої обійми. Фаб'єн думав про товариство, про лагідних дівчат, про затишок білого убруса, про все те, до чого ми звикаємо поволі й навіки. А містечко бігло вже попід крилами, виставляючи напоказ таємниці своїх садків: мури вже їх не боронили, Але, приземлившись, Фаб'єн збагнув, що тільки й бачив, як кілька людей ліниво поралися коло каміння. Містечко самою своєю непорушністю стерегло секрети своєї прихильності, воно відмовляло Фаб'єнові ласки: щоб здобути її, треба зректися живого діяльного чину.

Десять хвилин — і Фаб'єн знов у повітрі.

Він обернувся на Сан-Хуліан: тільки й видно, що жменьку вогників, потім кілька зірок — моргнувши до нього востаннє, вони розсипались на порох.

«Уже не бачу приладів — увімкну світло».

Він торкнувся контактів; але світло червоних лампочок у кабіні потопало в блакитному сяйві смерку, не освітлюючи циферблатів. Він сягнув рукою до лампочки: пальці не почервоніли.

«Ранувато».

А ніч піднімалась, неначе темний дим, і стелилась по вибалках. Улоговини зливалися з рівнинами. У селах спалахували вогники; їхні сузір'я перекликалися між собою, і Фаб'єн, блимаючи бортовими ліхтарями, відповідав їм. Ціла земля роїлась і надила вогнями, кожен дім запалював проти безкрайої ночі свою зірку; так маяк кидає промінь у море. Блищики яскрилися скрізь, де були люди. Фаб'єн тішився, що його літак заходив сьогодні в ворота ночі, як судно заходить на рейд — вільно й плавко.

Він нахилився до щитка з приладами. Фосфорні стрілки вже починали світитися. Перевірив один по одному циферблати і був задоволений. Отож він засів у небі цупко. Торкнувши пальцем крицевий лонжерон, відчув, як б'ється у металі життя: метал не тремтів, а жив. П'ятсот кінських сил, у двигун запряжених, зродили десь у самій речовині найлегші струми — холод металу перетворився в оксамитову плоть. Пілот знову відчував нині в польоті не запаморочення, не п'янку радість, а тільки таємничу роботу живого організму.

Тепер, створивши собі світ, він захотів умоститися в ньому зручніше.

Він постукав об електричне табло, перевірив один по одному контакти, трохи пововтузився і сів міцніше, добираючи найкращої пози, аби відчувати кожен поштовх п'яти тонн металу, що їх завдала собі на плечі хистка ніч. Потім помацав і запасну лампочку, поставив її на місце, пустив і знов поторгав, переконався, що вона не випорсне, торкнув кожну ручку, кожен важіль, приміряючись хапати їх одразу й напевне, звикаючи орудувати пальцями навпомацки. Потім, як пальці засвоїли це, він дозволив собі запалити світло, і кабіна враз прикрасилася точними приладами; тепер він стежив, як пірнав літак у ніч, лишень за циферблатами. А що нічого не дрижало, не вібрувало, не гойдалося, — і гіроскоп, і висотомір, і режим мотора — все було стабільне, — він витягся, відкинувся на шкіряному сидінні і поринув у політ, у глибокі роздуми, що тішили, не знати чого, надією.

I тепер, ідучи своїм нічним дозором, він побачив, як ніч виявляє людину: її заклики, вогні, непокій. Ота проста зірочка в пітьмі — то дім, і в ньому — самотність. А та, що згасла, то дім, де знайшло притулок кохання. Або туга. Дім, що вже не подає знаків решті світу.

При лампі сидять біля столу, схиливши голови на руки, селяни, снують у голові невиразні, їм самим незнані мрії; вони й гадки не мають, що їхнє бажання витає так далеко в густій ночі, що оповила їх. Та Фаб'єн бачить їх, коли, перелетівши тисячу кілометрів, відчуває, як вали, знесені з безодні, піднімають і опускають його літак, що в ньому пульсує життя. Він пробився, наче крізь десять воєн, крізь десять бур, пролинув по галявинах місячного сяйва, що постелились між бурями, і от звитяжець досяг нарешті цих вогнів. Людям здається, що лампа світить лише для їхнього вбогого столу; але світло від неї, пролетівши вісімдесят кілометрів, уже діткнуло когось, мов заклик, мов розпачливий крик із пустельного, в морі загубленого острова.

Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:47 | Повідомлення # 2
II

Отож три поштових літаки з Патагонії, Чилі й Парагваю вертали до Буенос-Айреса з півдня, заходу й півночі. Там пошту чекав уже літак, що опівночі вирушав до Європи.

Троє пілотів, кожен у своїй важкій колисці, серед ночі загублені, міркували про політ і, тримаючи курс на величезне місто, поволі спускалися зі своїх грізних або тихомирних небес, як спускаються з гір селяни-верховинці.

Рів'єр, директор мережі повітряних сполучень, походжав туди й сюди стартовим майданчиком на буенос-айреському аеродромі. Він був мовчазний, бо жодний з трьох літаків ще не прибув, й день і далі таїв у собі небезпеку. Поступово, як надходили телеграми, Рів'єр усвідомлював: він щохвилини видирає дещо з лабетів у долі, звужує круг невідомого і витягає свої екіпажі з ночі на берег.

До Рів'єра підійшов службовець із радіограмою:

— Передає чилійський поштовий, йому видно вже вогні Буенос-Айреса.

— Гаразд.

Невдовзі Рів'єр почує гул мотора: ніч уже вертає йому одного літака; так припливи й відпливи сповненого таємниць моря викидають на пісок скарб, що його довго гойдала хвиля. А потім ніч віддасть йому і два інших літаки.

Тоді цей день дійде краю. Тоді натомлені команди підуть спати і свіжі їх заступлять. Але Рів'єр спочинку не матиме, бо доведеться клопотатися за європейський поштовий. I так буде завжди. Завжди. Вперше цей старий борець здивовано відчув, що втомився. Літаки прибувають, але вони ніколи не стануть для нього тією перемогою, що закінчує війну і кладе початок добі щасливого миру. Вони завше будуть тільки одним кроком, що веде за собою тисячу таких самих кроків. Рів'єрові здавалося, що він тримає в простягненій руці величезний тягар, і то довго, без відпочинку, без надії на відпочинок. «Старіюсь...» Очевидячки, він старіється, коли вже не має втіхи з самої лише дії. Дивно, такі думки його зроду ще не турбували. З журливим шепотом до нього підкочувалися хвилі зворушення, що його він досі притлумлював у собі: хвилі втраченого колись океану. «То це все так близько?» Отож-бо він якось непомітно й поволі дійшов старості, думки «а от настане час», думки, що так скрашує людське буття. Ніби й справді колись-то може настати час і ти на схилку життя сягнеш щасливого спокою, того, що мариться. Спокою, одначе, нема. А може, нема й перемоги. Не можна раз і назавжди прибути геть усім поштовим літакам.

Рів'єр став коло старого механіка Леру — той порався з літаком. Леру, як і Рів'єр, працював уже сорок літ. I всю свою силу він обертав на працю. Коли о десятій увечері або опівночі Леру вертав до господи, перед ним не поставав якийсь інший світ; вороття додому не було для нього втечею. Рів'єр усміхнувся до того чоловіка з гладким лицем; механік показав на вісь, що мінилася синню: «Її були сильно закрутили, я попустив». Рів'єр нахилився до осі. Він знов повернувся до службових справ. «Треба сказати в майстернях, щоб вони припасовували такі штуки вільніше». Він помацав пучкою подряпини на металі й знову пильно глянув на Леру, на його суворі зморшки. Дивне запитання вихопилося у Рів'єра — він навіть посміхнувся, як питав:

— Леру, ви впадали за жінками?

— Та жінки, пане директоре, бачите...

— Вам, як і мені, все було ніколи...

— Ага, ніколи...

Рів'єр дослухався до його голосу — чи не чується в його відповіді гіркота; гіркоти, проте, не було. Озираючись на минуле життя, ця людина відчувала спокійну втіху теслі, що витесав прегарну дошку: «Ну от. Готове!»

«Ну от, — подумав Рів'єр. — Моє життя так само готове!»

Він одмахнувся від журних думок, утомою навіяних, і рушив до ангара: десь у небі вже гудів літак із Чилі.

III

Далекий гул мотора щораз дужчав, зростав. Спалахнули стартові вогні. Червоні ліхтарі нічного освітлення вияскравили обриси ангара, радіощогл, прямокутного поля. Усе вбралося по-святковому.

— Он і він!

Літак уже біг по землі в промінні прожектора. Він сяяв, наче новий. От він став нарешті коло ангара: механіки й обслуга подалися до нього забрати пошту, проте пілот Пельрен не ворухнувся.

— Гей! Чого забарились? Вилазьте!

Пілот, ніби над чимось чаклуючи, не відповів. Дослухався, певне, до шуму польоту, що бринів ще в ньому. Він поволі похитав головою, нахилився й почав порпатися внизу. Нарешті випростався, обернувся до начальства, до товаришів і обвів усіх поважним поглядом, ніби оглядав свої статки. Здавалось, він підраховує, вимірює, зважує їх. Він чесно заслужив усе це: і по-святковому причепурений ангар, і міцноту цементу, і ген оте далеке місто, з його рухом, жінками і теплом. Тепер він міцно тримав людей у широких долонях, як своїх підданців: він міг їх торкнутися, почути, міг вилаяти їх. Спершу він навіть збирався їх вилаяти, такі-бо вони спокійні, певні своєї безпеки — стоять і милуються на місяць. Та він був милостивий:

— Пригощаєте ви!

I спустився з літака.

Йому хотілося розповісти про свій політ.

— Аби ви знали!..

Вважаючи, мабуть, що цим усе сказано, він заходився стягати з себе шкуратянку.

Коли машина везла Пельрена вкупі з похмурим інспектором та мовчазним Рів'єром до Буенос-Айреса, пілот зажурився. Воно-то радісно викрутитись із халепи і, ставши твердо на землі, лаятися на всі заставки. Така втіха!.. А все ж, як згадаєш, моторошно стає...

Борюкання з циклоном — це в кожному разі щось реальне, щире. Зовсім інше — образ речей, коли їм здається, що вони самі.

«Як під час бунту, — обличчя людей лише трохи бліднуть, але як міниться усе довкола!»

Він пробуджував у собі спогади.

Він летів над Андами. Тут залягло царство глибоких снігів. I в це нагромадження вершин сніги внесли спокій — як вносять його сторіччя в зруйновані замки. На двісті кілометрів — жодної людини, жодного подиху життя, жодного руху. Самі стрімчаки, до шести тисяч метрів заввишки, самі кам’яні кереї, що спадають униз рівними складками, сама грізна тиша навкруг.

Скоїлося це біля шпиля Тупунгато...

Він замислився. Авжеж, саме там і побачив він це диво.

Спершу нічого й не вгледів — просто йому стало якось бентежно. Так іноді гадаєш, що ти — сам, і раптом чуєш, — ні, ти не сам, хтось таки дивиться на тебе. Пельрен же — правда, надто пізно і ще не розуміючи, яким саме чином, — відчув, як навколо стягується кільце гніву. Та й по всьому. Звідки ж вихопився той гнів?

I як він здогадався, що гнівом пашать каміння й сніги? Бо ж здавалося, нічогісінько не сталося; не було й сліду близької бурі. Та перед його очима зароджувався інший світ, чимось одмінний від звичного. Невимовно тужно Пельрен споглядав незаймані верховини, снігові хребти, майже такі самі білі, як і завжди. Все це поволі оживало — як той люд.

Пілот ще не став до бою; він міцно стис штурвал. Щось починалося, чого він не розумів. Він увесь напружився, як звір перед стрибком, але все, що він бачив перед собою, було спокійне. Так, спокійне, та в цьому спокої чаїлася дивна могуть.

Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:48 | Повідомлення # 3
Нараз усе загострилося. Хребти й шпилі стали зненацька гострі; Пельрен відчув, що вони, мов корабельний ніс, крають пружний вітер. Далі вони нібито закружляли довкола нього й повернули, як ті величезні кораблі, готуючись до бою. А потім схопилося курище: воно летіло над снігами і маяло на вітрі, наче вітрило. Тоді, шукаючи, куди б, як доведеться, відступити, пілот озирнувся і сторопів: Кордільєри позаду зрушились.

— Тут мені й капець.

Попереду гостроверхий стрімчак, як той пробуджений вулкан, вергнув сніговою лавою. Тоді вибухнув ще один шпиль, трохи праворуч. I от закурились усі вершини: здавалось, їх підпалює одну по одній невидимий факельник. Зануртувало першим крутіжем повітря, і гори круг Пельрена захитались...

Нелюдська сутичка майже не залишає сліду: пілот уже не міг добре пригадати страшенну хвищу, яка закрутила його. Лише запам'яталося, як він завзято борсався в тому сірому полум'ї.

Він замислився.

«Циклон — ще нічого. Тут уже рятуєш свою шкуру. Але поки він ще не почався! Це перша зустріч!»

Здавалося, нині серед тисячі облич він зможе впізнати це люте обличчя, і все ж він уже забув його.

IV

Рів'єр дивився на Пельрена. За двадцять хвилин той вийде з машини і, притомлений, обважнілий, піде кудись із юрбою. Мабуть, він подумає: «Ху, та й натомився... Отак гарувати!» I скаже дружині: «А тут таки краще, ніж над Андами!» — або щось отаке... Проте він майже зрікся всього, за що так цупко тримаються люди; він оце дізнався, яка це все мізерія. Він прожив кілька годин по той бік декорацій, прожив, не знаючи, чи пощастить йому віднайти це місто з його вогнями, чи побачить іще раз друзів дитинства, нехай нудних, але таких любих — усі дрібні вади людські.

«У будь-якій юрбі, — думав Рів'єр, — є люди, котрі нічим не відрізняються від неї. Але вони вісники Чудесного й самі того не відають. Хіба що...»

Рів'єр побоювався деяких шанувальників авіації. Вони не розуміють святого змісту нелегкого пілотського ремесла; їхні захоплення спотворювали саму суть пригоди й принижували людей. Проте Пельрен мав благородну велич людини, якій відомо краще, ніж будь-кому, чого вартий наш світ, коли глянути на нього збоку, і тому грубувато відкидав їхню незграбну похвалу.

Рів'єр привітав його по-своєму:

— Як вам пощастило?

Йому подобалося, що Пельрен говорив про своє ремесло просто, говорив про польоти, мов той коваль про ковадло.

Пельрен, трохи не перепрошуючи, заходився пояснювати: «Відступати мені було нікуди». Та й ще він нічого не бачив: сніг засліплював зір. Але його врятували сім тисяч метрів. «Поки я долав гори, мені доводилося летіти нарівні з вершинами». А ще він сказав, що слід було б перемістити повітрозапірник гіроскопа, а то його заліплює снігом: «Бачте, береться кригою».

Далі інший повітряний вихор закрутив Пельрена, відкинув його вниз, до трьох тисяч метрів. I як тільки він не врізався в скелі! I тут він побачив, що летить уже над рівниною. «Дивлюсь, а навколо мене — погідне небо». Тієї миті йому здалося, що він вийшов з якоїсь печери.

— I в Мендосі буря?

— Ні. Коли я сів, небо геть чисте; безвітря. Та буря наступала мені на п'яти.

Він розповів про бурю, бо, мовляв, усе це була якась чудасія. Вершок бурі губився десь у високості, серед снігових хмар, але основа котилася рівниною, як чорна лава. Вона поглинала місто за містом. «Зроду не бачив чогось подібного...» I пілот замовк, охоплений якимось спогадом.

Рів'єр обернувся до інспектора:

— Це з Тихого океану циклон; нас попередили запізно. Однак такі циклони не перебираються через Анди...

Хто міг передбачити, що цього разу циклон посуне на схід...

Інспектор, який нічого не розумів тут, погодився з Рів'єром.

Інспектор обернувся до Пельрена, наче збираючись щось відповісти — у нього заходив ходором борлак. Але він промовчав і, ніби передумавши, знов почав дивитися перед собою з якоюсь сумовитою гідністю.

Свою зажуру інспектор возив із собою, немов багаж. Він прибув до Аргентини напередодні — його викликав Рів'єр у якійсь потребі і не знав, куди подіти свої здорові руки й свою інспекторську гідність. Він не мав права ні висловлювати захвату, ні фантазувати, ні відважувати дотепів: його посада давала змогу захоплюватися лише пунктуальністю. Він не мав права зажити якусь чарку з друзями, тикати на товаришів, не міг здобутися на каламбур хіба що скоїться якесь диво і він щасливим випадком зустрінеться на якомусь аеродромі з іншим інспектором.

«Важко бути суддею», — думав він.

Та й, щиро кажучи, він і не судив — лиш хитав головою. Спіткавшись із чимось, чого він не розумів — а він не розумів нічого — поволі хитав головою. Це бентежило тих, хто мав нечисте сумління, і змушувало їх стежити за обладнанням. Любити його не любили: інспектор створений не для любощів — він пише рапорти. Він зрікся думки подавати в рапортах якісь новації або технічні вдосконалення, зрікся відтоді, як Рів'єр написав: «Прохання до інспектора Робіно складати не поеми, а рапорти. Інспекторові Робіно краще б уживати свою обізнаність на те, щоб заохочувати службову запопадливість персоналу». I відтоді людські хиби стали йому хлібом щоденним. Він ганявся за хмільним механіком, і за начальником аеропорту, безсонним гультяєм, і за пілотом, який занадто хвацько приземлявся.

Рів'єр про нього казав: «Він не вельми розумний, тому нам дуже корисний». Правила, заведені Рів'єром, були для нього самого наслідком вивчення людей; Робіно ж тільки й знав, що вивчати правила.

— Робіно, — сказав йому якось Рів'єр, — у всіх випадках, коли літак вилітає з запізненням, ви повинні позбавляти винних премії за точність.

— А як затримка не з їхньої волі? Коли туман?

— I тоді, коли туман.

I Робіно аж запишався: маючи такого могутнього шефа, що не боїться навіть кривдити, він і сам може скористатися з цієї влади й бути несправедливим до людей.

— Ви звеліли вилітати о чверть на сьому, казав він потім начальникам аеродромів. — Ми не можемо виплатити вам премії.

— Але ж, пане Робіно, о пів на шосту і за десять кроків нічогісінько не було видно.

— Правило є правило.

— Але ж, пане Робіно, не можемо ж ми розвіяти туман!

Та Робіно напускав на себе таємничість і мовчав. Він представляв дирекцію. З усіх цих попихачів він один розумів, що, караючи людей, можна поліпшити погоду.

«Він, власне, й не думає, — казав про нього Рів'єр, — тому й не може думати неправильно».

Пілот, що пошкодив машину, позбувався премії за безаварійні польоти.

— А що, як пілот зазнає аварії над лісом? — питав Робіно.

— Байдуже, хоча б і над лісом.

I Робіно тримався цієї вказівки.

— Шкода, — казав він пілотам, тішачись своїми словами, — шкода, що й казати, безмірна, але намагайтесь зазнати аварії не над лісом.

— Але, пане Робіно, це ж від нас не залежить!

— Таке правило.

«Правила, — думав Рів'єр, — нагадують релігійні обряди: вони здаються безглуздими, але вони виховують людей». Рів'єрові було байдуже, чи справедливий він в очах людей, чи несправедливий. Можливо, слова «справедливість» і «несправедливість» для нього, власне, не мали ніякого глузду. У маленьких містечках жителі крутяться ввечері біля альтанки, де грає музика; Рів'єр думав: «Який сенс говорити про справедливість чи несправедливість щодо них: вони, власне, поки що й не існують». Людина була для нього чистісіньким воском, з якого треба було щось виліпити. В цю матерію треба вдмухнути живого духа, дати їй волю. Своєю твердістю він хотів не приневолювати людей, а допомогти їм перевершити самих себе. Караючи їх за кожне запізнення, він чинив несправедливо — але тим самим він спрямовував волю людей, їхні помисли на одне: щоб на кожному аеродромі літаки злітали без запізнення; він створював цю волю. Не даючи людям радіти нельотній погоді, як можливості перепочити, він змушував їх напружено чекати тієї хвилини, коли вигодиниться; і кожен — бодай навіть останній чорнороб — у душі сприймав це чекання як щось принизливе. I вони намагались використати першу ж тріщину в небесному панцирі. «На півночі — вікно. В дорогу!» Завдяки Рів'єрові на всій лінії в п'ятнадцять тисяч кілометрів панував культ своєчасної доставки пошти.

Рів'єр казав іноді:

— Ці люди щасливі: вони люблять своє діло, і люблять тому, що я невблаганний.

Може, він і варив воду з людей, але й давав їм величезну радість. «Треба їх примусити жити в постійній напрузі, — міркував Рів'єр, життям, яке їм завдає мук і радощів: це і є правдиве життя».

Коли машина в'їхала на вулицю міста, Рів'єр звелів підвезти його до контори компанії. Зоставшись віч-на-віч із Пельреном, Рів'єр поглянув на нього й заговорив.

V

Того вечора Робіно пойняла туга. Перед лицем Пельрена-звитяжця він оце відкрив, яке сіре було його животіння. Відкрив, що він, Робіно, попри своє звання інспектора, попри свою владу вартий був менше, ніж цей виснажений чоловік, — заплющивши очі, той з чорними від мастила руками забився в куток машини. Вперше Робіно відчув захват і потребу висловити це почуття. А найбільше — потребу в дружбі. Він утомився від мандрів, від щоденних невдач, він навіть відчув себе трохи смішним. Того вечора, перевіряючи склад із пальним, він геть заплутався в цифрах, і той самий комірник, котрого він хотів піймати на гарячому, змилувався над ним і закінчив за нього підрахунки. Навіть більше, заявивши, що мастильна помпа типу Б-6 встановлена неправильно, він переплутав її з мастильною помпою типу Б-4, і підступні механіки дали йому цілих двадцять хвилин таврувати ганьбою «невігластво, яке годі виправдати» — його власне невігластво.

Та він ще боявся номеру в готелі. Повсюди, від Тулузи до Буенос-Айреса, він ішов після роботи до свого незмінного номера. Свідомий своїх нелегких таємниць, він замикався на ключ, діставав з валізи стіс паперу, поволі виводив слово «Рапорт» і, написавши кілька рядків, шматував папір. Він палко мріяв урятувати компанію від великої небезпеки. Але компанії жодна небезпека не загрожувала. Досі йому тільки й пощастило врятувати, що втулку гвинта, пошкодженого іржею. Спроквола возячи пучкою по цій іржі, він похмуро дивився на начальника аеродрому, який стояв перед ним; той відповів: «Зверніться на стартовий пункт, звідки літак оце прибув...» Робіно уже сумнівався в серйозності своєї ролі.

Щоб прихилити до себе Пельрена, він наважився запропонувати:

— Може, пообідаємо разом? Хотілося б трохи побалакати... Мій обов'язок не такий уже й легкий... — Але, щоб не принизитись перед Пельреном, одразу ж виправдався: — На мене покладено таку відповідальність!

Підлеглі не любили втаємничувати Робіно в своє особисте життя. Кожен гадав: «Поки що він нічого не знайшов до свого рапорту, але як зголодніє, то з'їсть мене».

Того вечора, одначе, той думав про свої прикрощі: насправді він таємно страждав на докучливу екзему, і йому хотілось оце розповісти про неї, щоб його пожаліли: не зазнавши втіхи в гордощах, він шукав її в сумирності. У Франції Робіно мав коханку: вертаючись, він розповідав їй про свої інспекційні мандри — це була його манера принаджувати, — але знав, що до нього вона байдужа, і сьогодні хотів поговорити про неї.

— То пообідаємо разом? Пельрен великодушно погодився.

VI

Службовці куняли над столами в буенос-айреській конторі, коли ввійшов Рів'єр. У своєму незмінному пальті, він, як завжди, скидався на вічного мандрівника і майже не звертав на себе уваги — такий був маленький, непоказний, так пасували до будь-якої обстановки його сивий чуб і невиразне вбрання. Та люди нараз стали запопадливі. Заметушилися секретарі, кинувся гортати останні папери завідувач контори, заклацали друкарські машинки.

Телефоніст увімкнув апарат і заходився щось записувати до грубої книги реєстрації телеграм.

Рів'єр сів і почав читати.

Чилійський пройшов випробування: перед Рів'єром проходили події успішного дня, коли все залагоджується саме по собі, коли донесення, які, урадувані, надсилають один по одному аеропорти, стають скупими зведеннями перемог. Патагонський поштовий також ішов швидко вперед; навіть випереджав розклад: вітри гнали з півдня на північ величезну ходову хвилю.

— Дайте метеозведення.

Кожен аеропорт хвалився погідною годиною, прозорим небом, добрим вітром. Америку огортав золотавий вечір. Рів'єр тішився з такої ретельної природи. Десь посеред ночі вів битву патагонський поштовий, але в нього все заповідалося на перемогу.

Рів'єр відсунув зошит.

— Гаразд.

I вийшов з контори глянути, як працюють люди — нічна варта, яка стежить десь за півсвітом.

Коло відчиненого вікна він зупинився — і збагнув ніч, цю ніч, яка взяла Буенос-Айрес, цілу Америку під своє розлоге склепіння. Він не дивувався цьому відчуттю величі. Небо Сантьяго — небо чужої країни; та літак іде до Сантьяго, люди по всій лінії, від краю до краю, живуть під однією незглибною банею. Ось летить зараз інший поштовий літак, той, чий голос ловлять навушники радистів; патагонські рибалки бачать, як сяють його бортові вогні. Неспокій за літак у польоті давить не тільки на плечі Рів'єрові: зачувши над собою гул, столиці й провінційні містечка спізнають ту саму тривогу.

Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:49 | Повідомлення # 4
Радіючи, що ніч така погідна, він згадав інші ночі, коли здавалося, ніби літак западає в хаос і врятувати його неймовірно важко... В такі ночі буенос-айреська радіостанція чує, як крізь скаргу літака проривається стугоніння бур: за глухою породою губиться золота жила музичної хвилі. I яка скорбота бринить у мінорній пісні літака, що сліпою стрілою поривається назустріч нічним небезпекам!

«У ніч свого чергування інспектор має сидіти в конторі», — подумав Рів'єр.

— Знайдіть Робіно!

Робіно саме намагався прихилити до себе пілота. В готелі він розкрив перед Пельреном свою валізу: поступово вийшла наяв та всяка всячина, що зближує інспекторів з іншими людьми: кілька без смаку пошитих сорочок, туалетне причандалля, фото худорлявої жінки — інспектор пришпилив карточку на стіну. Так він сумирно признавався Пельренові в своїх потребах, уподобаннях, прикрощах. Викладаючи перед пілотом той убогий скарб, він показував свої злидні. Свою моральну екзему. Він показував свою в'язницю.

Але й Робіно, як усі люди, мав у житті відраду. Дуже обережно він добув аж із дна валізки невеликий, добре зав'язаний ворочок. Довго поплескував його, не говорячи ні слова. Потім нарешті розтулив руки:

— Я привіз його з Сахари...

Інспектор аж зашарівся від такого зізнання. Його доймали прикрощі: одружився він нещасливо, не жив, а животів і тільки й мав утіхи, що дрібні чорні крем'яшки: вони відкривали перед ним двері у світ таємниць.

— Отакі-от попадаються і в Бразилії, — сказав він і зашарівся ще густіше.

Пельрен поплескав по плечу цього інспектора, який схилився над легендарною Атлантидою.

Дещо збентежений, Пельрен запитав:

— Як вам геологія?

— Я кохаюсь у ній.

У всьому світі до нього було м'яке лише каміння.

Робіно покликали до контори, він посмутнів, але гідності своєї не втратив.

— Доведеться піти, пан Рів'єр вимагає мене в якійсь важливій справі.

Коли Робіно ввійшов до кабінету, Рів'єр уже про нього й забув. Він думав, стоячи перед стінною картою, де червоним було позначено мережу авіаліній компанії. Інспектор чекав його вказівок. По довгих хвилинах мовчанки Рів'єр, не обертаючи голови, спитав:

— Що ви думаєте про цю карту, Робіно? Прокидаючись від задуми, Рів'єр пропонував іноді своїм підлеглим отакі-от ребуси.

— Це карта, пане директоре...

Сказати по правді, інспектор нічого про неї не думав; він суворо втупився в карту і відчув, що інспектував зразу Європу й Америку. А Рів'єр, проте, думав далі: «Лице цієї мережі гарне, але грізне. Врода, що коштувала нам багатьох людей — молодих людей. На цьому лиці горда гідність добре зробленої речі; але скільки ще проблем ставить вона перед нами!» Найважливіше для Рів'єра, одначе, була мета.

Робіно досі ще стояв поруч, роздивляючись карту; він помалу очутився. Від Рів'єра не сподівався співчуття.

Якось він спробував поскаржитися Рів'єрові на свою безглузду болячку, яка псувала йому життя; але той відповів кпином:

— Екзема заважає вам спати, отож вона стимул для дії.

У цьому Рів'єровому жарті було багато слушності. Він запевняв:

— Коли безсоння породжує в музиканта гарні твори — то це гарне безсоння!

Якось він показав на Леру:

— Гляньте, яка гарна потворність: вона жене кохання геть...

Очевидно, всім тим високим, що жило в Леру, він завдячував недолі, яка звела його життя до самої роботи.

— Ви дуже близькі з Пельреном?

— Гм...

— Я не докоряю вам.

Рів'єр обернувся і, похнюпившись, почав ходити по кімнаті дрібними кроками, тягнучи за собою Робіно. На вустах у нього грала смутна посмішка, якої Робіно не зрозумів.

— Тільки... Тільки пам'ятайте, що ви — начальник.

— Авжеж, — сказав Робіно.

Рів'єр подумав, що так щоночі зав'язується в небі вузлик нової драми. Послабиться воля людей — і поразка; а попереду, мабуть, важкі змагання.

— Ви не повинні виходити з ролі начальника. — Рів'єр ніби зважував кожне слово: — Можливо, найближчої ночі ви пошлете цього пілота в небезпечний рейс; він має слухатися вас.

— Авжеж...

— У ваших руках, сказати б так, доля людей, і ці люди цінніші за вас... — Він нібито вагався: — Так, це важливо.

Рів'єр досі ходив дрібними кроками, якусь хвилинку він помовчав.

— Якщо вони слухаються вас із дружби — то ви їх ошукуєте. Бо ви не маєте права вимагати від людей жертви.

— Якщо вони сподіваються, що ваша дружба позбавить їх важкої праці, то ви знов-таки їх ошукуєте: вони повинні слухатися в будь-якому разі. Сідайте.

Рів'єр лагідно підштовхнув Робіно до свого столу.

— Я хочу нагадати про ваш обов'язок, Робіно. Якщо ви втомилися, то не в цих людей шукати вам підтримки. Ви начальник. Ваша слабкість смішна. Пишіть.

— Я...

— Пишіть: «Інспектор Робіно накладає на Пельрена таку-то кару за такий-то вчинок». Учинок знайдете самі!

— Пане директоре!

— Виконуйте, Робіно. Чиніть так, начебто ви зрозуміли. Любіть підлеглих. Але не кажіть їм про це.

Віднині Робіно з новим завзяттям вимагатиме, щоб на втулках не було іржі.

Один аеродром на лінії повідомив по радіо: «Показався літак. Пілот дає сигнал: «Щось скоїлося з мотором. Іду на посадку».

Отже, півгодини втрачено. Рів'єр розгнівався: так буває, коли зненацька зупиняється швидкий поїзд і — хвилини починають збігати даремно, уже не віддаючи своєї частки подоланих просторів. Велика стрілка дзиґарів відлічувала зараз мертвий простір... А скільки подій могло б уміститися в цей розхил циркуля!

Бажаючи скоротити обтяжливе чекання, Рів'єр вийшов надвір, і ніч здалася йому порожньою, немов театр без актора. «I така ніч пропадає марно!» Сердито дивився він на погідне небо, зорями всіяне, на ці божественні сигнальні вогні, на місяць — дивився, як марнується золото такої ночі.

Та як тільки літак злетів, ніч знову стала для Рів'єра бентежно прекрасна. Вона несла в своєму лоні життя. Про це життя і потурбується Рів'єр.

— Запитайте екіпаж, яка в них погода?

Змигнулося десять секунд.

— Чудова.

Пішли назви міст, над якими пролітав літак, і для Рів'єра це були фортеці, здобуті боєм.

VII

Через годину бортрадист літака з Патагонії відчув легенький поштовх, ніби хтось підвів його за плечі. Він роззирнувся довкола — важке хмаровиння пригасило зорі. Він нахилився вниз, до землі, шукаючи вогники сіл, подібні до принишклих у траві блищаків, але ніщо в тій чорній траві не блимало.

Він тоскно подумав, що заповідається важка ніч: наступ, відступ, завойовані території, які доводиться повернути ворогові. Він не розумів пілотової тактики, йому здавалося, що вони невдовзі вженуться в товщу ночі, як у мур.

Тепер він помітив попереду, на обрії, якісь невиразні зблиски, наче заграву над кузнею. Радист торкнув Фаб'єна за плече, але той не ворухнувся.

Перші вихори далекої бурі докотились до літака. Метал тихо гойднувся цілою своєю масою, навис вагою над тілом радиста, потім ніби розчинився, розтанув, і якусь хвилину радист плив сам у чорній пітьмі. Тоді він учепився обіруч у крицеві лонжерони.

У всьому світі радист бачив тільки червону лампочку, яка освітлювала кабіну, і здригнувся, уявивши, як він спускається в саме серце ночі, під захистом лише шахтарської лампочки. Він не зважився турбувати пілота питаннями. Стиснувши рукою крицю, похилившись уперед до Фаб'єна, він дивився у його чорну потилицю.

У кволому світлі виднілися голова, нерухомі плечі. Здорове темне тіло трохи схилилось ліворуч; обернене до бурі лице обмивалося, напевне, зірницями. Але радист не бачив цього. Усі почуття, які перебігали на спрямованому до бурі обличчі — гримаса досади, воля, гнів, — усі сигнали, якими бліде пілотове обличчя обмінювалося з короткими спалахами грозових вогнів, це було для радиста незбагненним.

Він угадував, проте, могуть, яка зачаїлася в самій нерухомості цієї темної постаті. Він захоплювався могуттю, яка нездоланно поривала його назустріч бурі, але й боронила його. Він знав, що руки, стиснуті на штурвалі уже пригнули бурю, мов карк звірові, а дужі, поки що нерухомо застиглі рамена зберігають величезний запас снаги.

Радист подумав, що зрештою вся відповідальність лягає на пілота. I ніби вмостившись на спині коня, що летить учвал в обійми пожежі, радист із насолодою відчув матеріальну, ваговиту, міцну силу, яка струмувала з цієї непорушно завмерлої попереду чорної постаті.

Ліворуч, як маяк із миготливим вогнем, кволо спалахувало нове вогнище.

Радист хотів був торкнутися Фаб'єнового плеча, попередити його, але пілот уже поволі повертав голову і якусь мить дивився в лице новому ворогові; потім, знов повільно, він прибрав попередньої постави; все ті самі нерухомі плечі, та сама притиснута до шкіряної спинки потилиця.

VIII

Рів'єр вийшов на вулицю. Йому кортіло трохи пройтися, кортіло притлумити неспокій, який знову огорнув його. Він, чиє життя завжди було присвячене тільки дії, дії, пройнятій драматизмом, здивовано відчув, як ця драма поступається місцем якійсь іншій, його особистій драмі. Він подумав — життя мешканців у маленьких містечках, на перший погляд, тихе, життя, що крутиться довкола музичних раковин, іноді теж таїть у собі важкі драми: хвороба, кохання, смерть і, можливо... Власне, хвороба багато чого його навчила. «Ніби відчинились якісь нові вікна», — думав він.

Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:50 | Повідомлення # 5
Згодом, десь об одинадцятій вечора, Рів'єр подався назад, до контори. Неквапно пробирався він між людьми, які юрмилися біля входу до кінотеатрів. Він звів очі до зір, які сяяли над тісною вуличкою і, відступаючи перед вогнями реклам, танули в небі. «Сьогодні в польоті два поштових. Сьогодні ввечері я відповідаю за все небо. Далека зоря подає мені знак. Вона шукає мене в натовпі. Вона знайшла мене. Ось чому я почуваю себе якимось чужим, самотнім».

Згадалася музична фраза — кілька нот із сонати, яку він слухав учора в колі друзів. Друзі музики не зрозуміли.

— Таке мистецтво наганяє нудоту. I на вас також, тільки ви не хочете в цьому признатися.

— Можливо, — відказав він.

Як і зараз, він тоді відчув себе самотнім, але відразу ж зрозумів, як збагачує його така самотність. Музика несла йому вість — йому одному серед, усіх цих недалеких людей. Щиро звіряла вона свою таємницю, як знак, що його подає зоря. Через голови стількох людей вона говорила з ним мовою, йому одному зрозумілою.

На хідниках Рів'єра штовхали. Він думав: «Чи варто сердитись? Я — як людина, в котрої хвора дитина; вона простує в юрбі і несе в душі велику німоту свого дому».

Рів'єр дивився на людей. Він намагався розпізнати тих, хто любовно зберігає в душі своє відкриття або своє кохання. Він думав про те, які самотні доглядачі маяків.

Рів'єрові була приємна тиша в конторі. Повільно йшов він кімнатами, і його кроки відлунювались у порожньому приміщенні. Друкарські машинки спали під чохлами. За замкнутими дверцятами величезних шаф лежали рівні ряди канцелярських течок. Десять років досвіду й праці! Йому привиділось: він ходить підвалами банку, навколо зібрано незліченні скарби. Він думав про те, що кожна з його відомостей нагромадила в собі щось дорожче від золота — живу силу, хоча й заснулу, як золото в банкових коморах.

В одній кімнаті він зустріне тут єдину людину на ногах — чергового секретаря. Той працює, щоб тривало життя, щоб тривали зусилля людської волі, щоб ніколи й ніде від Тулузи до Буенос-Айреса не порвався ланцюг.

«I людина ця навіть не здогадується про власну велич».

Десь ведуть зараз боротьбу поштові літаки. Нічний політ триває довго, ніби хвороба. Коло літака треба чергувати, як біля постелі хворого. Треба допомагати людям, які руками, колінами, грудьми зустрічають нічний морок, б'ються з ним лице в лице і для котрих не існує — в цілому світі не існує нічого, крім хистких, невидимих стихій. Силою власних рук, наосліп, мають вони вирвати себе з цих стихій, ніби з морських глибин. Як страшно може іноді пролунати визнання: «Щоб побачити свої руки, мені довелося їх освітити...» У червоному світлі виступає лише оксамит рук, ніби кинутих до ванночки з проявником. Це все, що залишається од всесвіту, і це треба врятувати.

Рів'єр штовхнув двері, які вели до відділу експлуатації. Відкидаючи в куток ясну пляму, в кімнаті горіла єдина лампочка. Клацання друкарської машинки надавало тиші якогось особливого змісту, але не порушувало її. Вряди-годи бринів у повітрі телефонний дзвінок: черговий секретар підводився зі свого місця і йшов назустріч цьому кличеві, наполегливому й журному. Він брав трубку, і невиразна тривога зникала; в заснованому тінню кутку починалася тиха розмова. Потім людина байдуже поверталася до столу; вираз дрімотної самотності, що застигла у неї на лиці, ховав невідому таємницю. В години, коли два поштових перебувають у польоті, кожен поклик, що йде звідти, знадвору, з ночі, несе в собі погрозу. Рів'єр подумав про телеграму, яка раптово спадає на родину за вечерею, коли протягом безконечно довгих секунд обличчя батька, котрий прочитав телеграму, ще не виказує своєї страшної таємниці. Лише пробігає по виду легка хвиля — така спокійна, не схожа на крик пробі... I щоразу в приглушеному телефонному дзвінку Рів'єрові чулося глухе відлуння цього крику. Самотність сповільнила рухи чергового, робила його подібним до плавця, який борсається в хвилях. Коли він повертався з темного кутка до своєї лампи, здавалося, що плавець випірнув з пучини, і щоразу у руках людини Рів'єрові ввижався важкий тягар таємниці.

— Сидіть. Я підійду.

Рів'єр зняв трубку і почув гудіння нічного світу.

— Говорить Рів'єр.

Невиразний шерех, потім голос:

— З'єдную вас із радіостанцією.

Знову шерех, лускіт перемкнутих контактів; потім інший голос:

— Говорить радіостанція. Передаємо телеграми.

Рів'єр записував, киваючи головою:

— Так... так...

Нічого істотного. Звичайні службові зведення. З Ріо-де-Жанейро вимагали пояснень, Монтевідео говорив про погоду, а Мендоса — про технічне обладнання. Звичні, знайомі звуки.

— А літаки?

— Буря. Літаків не чуємо.

«Тут ясна зоряна ніч, — подумав Рів'єр, — а радисти вже вловили в ній подих далеких бур».

— До побачення.

Рів'єр підвівся. До нього підійшов секретар.

— Папери на підпис, пане директоре...

— Гаразд.

Рів'єр нараз відчув прихильність до товариша по роботі, і на якого теж звалено тягар цієї ночі. «Ми разом ведемо бій, — думав Рів'єр. А він так ніколи й не взнає, як міцно зв'язує нас це нічне чергування».

IX

Зайшовши з пакою паперів до свого кабінету, Рів'єр відчув той гострий біль у правому боці, що вже кілька тижнів не давав йому спокою.

«Кепська річ».

На мить він прихилився до стіни.

«Яке безглуздя!»

Він добрався до крісла.

I знов — укотре вже — він, старий лев, відчув на собі пута, і глибокий сум пойняв його.

«Скільки праці — і прийти до такого підсумку! Мені за п'ятдесят. Піввіку виповнював я своє життя ущерть, створював самого себе, змагався, змінював перебіг подій, і от що цікавить мене тепер, от що сповнює мене, от що витісняє всю решту світу. Яке безглуздя!»

Він витер піт, зачекав, поки біль попустить йому, і взявся до роботи.

Повільно перегортав папери.

«Під час розбирання мотора 301 у Буенос-Айресі зауважено... Суворо покарати винуватця».

Він підписав.

«На стартовому майданчику Флоріанополіса всупереч інструкціям...»

Він підписав.

«Дисциплінарним порядком замінити начальника аеродрому Рішара, який...»

Він підписав.

Біль у боці принишк, але не минав; він турбував Рів'єра як щось нове, надаючи життю нового сенсу, і змушував його думати про самого себе — думати гірко:

«Справедливий я чи несправедливий? Не знаю. Я караю — кількість аварій меншає. Відповідальність за аварії лежить не на людині, а на якійсь безобличній силі, й опанувати цю силу можна лише тоді, коли тримаєш людей у руках. Якби я був завжди справедливий, кожен би нічний політ обертався в гру зі смертю».

Рів'єра нараз огорнула втома: нелегко, ох, нелегко було правити своє.

Він подумав: «Як добре було б пожаліти людей...»

Поглинутий думками, він досі ще гортає папери.

«...щодо Робле, то від сьогодні він не числиться в складі нашого персоналу».

Рів'єр згадав старого Робле, згадав учорашню розмову.

— Наука. Це буде наука для інших.

— Але ж, пане... Пане... Це ж трапилося один тільки раз! Один-єдиний! А я ж працюю все життя!

— Це буде добра наука!

— Але ж, пане!.. Погляньте, пане!..

Потріпаний гаманець, у ньому — старий клапоть газети: молодого Робле знято біля літака. Рів'єр бачить, як тремтить у старечих руках наївне свідоцтво колишньої слави...

— Це було тисяча дев'ятсот дев'ятого, пане... Це ж я склав першого в Аргентині літака! Я в авіації — з дев'ятсот дев'ятого року. Двадцять років, пане! I як ви тільки можете казати... А молоді!.. Вони сміятимуться з мене в цеху... Ох, як вони сміятимуться!

— Це справи не торкається.

— А мої діти, пане! У мене діти...

— Я вам уже сказав: ви дістанете місце підсобного робітника.

— Але моя гідність, пане, моя гідність! Подумайте, пане, двадцять років у авіації, так багато працював — і раптом...

— Місце підсобного робітника.

— Я відмовляюсь, пане, відмовляюсь! Старечі руки тремтять, і Рів'єр намагається не дивитися на ці зморшкуваті, зашкарублі, такі прекрасні руки.

— Місце підсобного робітника.

— Ні, пане, ні!.. Я хочу вам сказати...

— Можете йти.

«Я прогнав так жорстоко не його, — думає Рів'єр. — Я прогнав зло, за яке він, можливо, і не відповідає, але знаряддям якого став.

Бо обставинами треба керувати — і вони скоряються, і ти твориш. Та й людей створюєш. Або звільняєш їх, якщо вони — знаряддя зла».

Бібліотека » Різне » Світова класика » НІЧНИЙ ПОЛІТ (Антуан де Сент-Екзюпері)
Сторінка 1 з 3123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика