Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 11
Бібліотека » Різне » Українознавство » УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ВИМІРІ «ПОСТ»: ПОСТКОМУНІЗМ, (ПОСТМОДЕРНІЗМ, ПОСТВАНДАЛІЗМ)
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ВИМІРІ «ПОСТ»: ПОСТКОМУНІЗМ,
Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:32 | Повідомлення # 1
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ВИМІРІ «ПОСТ»: ПОСТКОМУНІЗМ, ПОСТМОДЕРНІЗМ, ПОСТВАНДАЛІЗМ


Трохи більше, як десятиліття тому, в період агонії Радянського Союзу, термінологічний тезаурус української історії радикально змінювався. В цьому тезаурусі переставали ототожнюватися поняття «незалежність» та «український буржуазний націоналізм». Натомість дедалі більше зближувалися, стаючи тотожними, поняття «незалежність» та «Європа». А їхній природний синтез ставав підґрунтям для концептуалізації української культурної та політичної реальности в параметрах справді нового — демократичного — соціуму, а відтак і нового цивілізаційного коду. Одне слово, спростивши формулу, можна сказати, що «незалежність» плюс «Європа» разом означали реальне демократичне перетворення суспільства, а отже, і початок відліку нового історичного часу. Власне, означали майбутнє.

На одинадцятому році незалежности риторична наповненість таких понять, як «незалежність», «Європа», «демократія», збідніла й вивітрилася чи не остаточно, так і не набувши конкретного змісту. Картина політичної еволюції — чи то пак інволюції — України за останні роки вже доволі самоочевидна. За своїми політико-економічними параметрами конкретний зміст терміна «незалежність» та «демократія» приблизно нагадує жваві дефініції продуктів на київських базарах, які пізнали смак ринкової конкуренції: над купою слив у хмарі мух написано «слива», щоб ніхто не думав, що це огірки, а в дужках додано, аби вам не спало на думку цю сливу не купити: «слаще меда».

Нова політико-економічна система оволоділа суспільством, яке впродовж принаймні трьох століть проіснувало фактично в режимі постійного геноциду, етноциду і лінґвоциду, — суспільством, у якому відтак були поруйновані етичні основи внутрішньої та зовнішньої комунікації, а також — переважно за період радянської влади — була знищена сама етика праці, тобто комплекс моральних критеріїв життєдіяльности суспільства, який визначає його історичну вітальність та конструктивний потенціал його присутности в інших контекстах.

Сума патологій, яка накопичилася за ці століття, надто ж за період радянського тоталітаризму, вибухнула з силою, відповідною до сили самих історичних змін. Симптоматично: єдина структура, яка оперативно реґенерувалася, — це знову ж таки Влада, що швидко зорієнтувалася в новій картині світу. Тому з жорстко пірамідальної структури, неможливої в умовах ринкової економіки, влада трансформувалась у самоґенеруючу плазму, — щось на зразок всюдисутньої повзучої інопланетної субстанції у фантастичних horror’ах. Не втративши своїх колишніх позицій, вона розтеклася в тілі держави, заповнюючи собою всі ніші суспільного організму і чудово пристосовуючись до нової динаміки, тим більше, що сьогоднішні економічні важелі нової системи набагато сильніші від учорашніх ідеологічних важелів системи попередньої. А драматичне збіднення масових соціальних та професійних категорій (з неуникним при цьому їхнім моральним приниженням) створило вкрай сприятливі умови для всепроникної корупції та інертної — бюрократичної і психологічної — залежности суспільства від дій влади. І ці два останні фактори є безвідмовним гальмом для будь-яких радикальних структурних трансформацій, що відкриває перед владою широкий простір для позірно заспокійливих змін суто косметичного характеру, а реально — для необмежених маніпуляцій свідомістю суспільства, з одного боку, і ніким не контрольованого розкрадання багатств країни, — з другого. В цих умовах становлення громадянського суспільства не просто гальмується. З кожним роком дедалі глибше вкорінення в суспільстві корумпованих його сеґментів робить рух України до громадянського суспільства щоразу менш можливим. І фактично щодня цей процес ризикує стати необоротним.

Масмедійний комплекс, який є однією з підвалин демократичного суспільства, — за винятком окремих і поки що нечисленних анклавів інтелектуального і громадянського опору, — став слухняним утриманцем влади. І якщо ще значні масиви преси виявляють вперту волю до життя, то, наприклад, телебачення, яке на Заході не випадково називають, за Орвеллом, «Старшим Братом» всієї сьогоднішньої цивілізації, перетворилося в Україні на справді досконалий механізм зомбування суспільства, і не лише в інтелектуальному та громадянському, а й в етично-моральному та лінґвістичному планах. Тому й не дивно, що формування громадянської свідомости припинилося, не розпочавшись. І що далі, то більше поняття «громадянської свідомости» ризикує перетворитися на риторичну формулу, не згірш радянських стереотипів на кшталт «соціальної справедливости» чи «дружби народів-братів».

Також і правове поле Української держави — як внутрішнє, так і зовнішнє, — є цілковито залежним від пріоритетів та імперативів нині чинної влади. Обсяг «тіньових» фінансово-економічних операцій всередині держави, а також обсяг не менш «тіньових» політичних та економічних угод з Росією стрімко зростає у зворотній пропорції до можливости контролю і втручання в ці процеси з боку вільної преси та демократичних інституцій. Відтак влада, вже цілком консолідована на основі власних прагматичних інтересів, реально диспонує максимальними ресурсами та коштами для захисту захоплених силою структурних позицій та відвойованих привілеїв. Що ж до опозиції, то така ситуація драматично звужує простір її впливу на політичні орієнтації суспільства в демократичному напрямку. Зі свого боку, опозиція, незважаючи на чіткість свого базового політичного проекту, становить собою аж надто гетерогенний організм, який складається з суми альянсів, що нерідко виключають один одного. А це своєю чергою призводить до скорочення (і до деморалізації, якщо і взагалі не до деконструкції) електорального потенціалу опозиції. При такому розкладі сил будь-який політичний сценарій можливий не лише під час електоральних землетрусів, а й у позірно рутинному щоденні. І в тім числі сценарій тоталітарний. Отже, Захід нині отримує від України як держави лише один «переконливий» політичний сиґнал: сиґнал перманентної політичної та культурної ентропії.

Ці «внутрішні» фактори у своєму комплексі різко змінили саму парадигму українсько-європейських взаємин. Рецепція України з боку Європи, — як, врешті, і Європи з боку України, — зажила ряду мутацій. І в цілому неґативних. Заради справедливости, слід наголосити, що, хоч упродовж цього останнього десятиліття Європа і Захід загалом кілька разів змінювали погляд на перспективи свого співробітництва з Україною, все ж до недавнього часу Україна перебувала в центрі американської стратегічної доктрини та принаймні періодично становила собою один із кардинальних пунктів стратегії західноєвропейської1. Звичайно, цей інтерес на науковому рівні триває й дотепер2. Одначе, коли ще вчора інтеґраційний діалог між Україною та Європою принаймні формально брався до уваги в Брюсселі, то сьогодні Україна навіть мінімально не присутня на жодному історично видимому відтинку європейської інтеґраційної перспективи. Беручи ж до уваги той факт, що в цій європейській перспективі присутні навіть Болгарія та Румунія, стає самоочевидним, що причини, які стоять на перешкоді інтеґрації України в Європу, мають не так економічний, як політичний характер. Одне слово, в ЄС остаточно переконалися у власному інтересі розігрувати «українську партію» не з Польщею, а з Росією. І справді, у політологічній оптиці Брюсселя між останнім — кількаступеневим — лімбом кандидатів на членство в ЄС та чітко великогабаритною для європейської мозаїки Росією своє заслужено скромне місце посідає малопрезентабельне тріо: Україна-Білорусь-Молдова.

1 Cf. Albright D. E., Appatov S. J. (dir.), Ukraine and European security. — Basingstoke, Macmillan, St Martin’s Press, New York, 1999; Argentieri F., L’Ucraina nuovo architrave della sicurezza europea. — Centro Militare di Studi Strategici, Roma, 1999; Blank S. J., Proliferation and nonproliferation in Ukraine: Implications for European and US security. — US Army War College, Strategic Studies Institute, 1er juil. 1994; Bukkvoll T., Ukraine and European Security. — Londres, Royal Institute of International Affairs, 1997; Clark D., US relations with Russia, Ukraine and Eastern Europe. — Washington, The Aspen Institute, 1995; Garnett Sh. W., Keystone in the arch — Ukraine in the emerging security environment of Central and Eastern Europe. — Washington, Carnegie Endowment for International Peace, 1997; Kuzio T., Wilson A., Ukraine: from Perestrojka to Indipendence. — Edmonton, 1994; Laroussilhe O. de, L’Ukraine. — PUF, Paris 1998; Lewis A. (ed.), The EU and Ukraine: Neighbours, Friends, Partners?. — London: The Federal Trust for Education and Research, 2002; Lieven A., Ukraine and Russia: a fraternal rivalry. — Washington, US Institute of Peace Press, 1999; Sherr J., Ukraine in European Security. — «Brassey’s Defence Yearbook 1998»; Soros G., L’incerto futuro della nuova Ucraina // «Repubblica» (Roma), 6.03.2001; Spillmann K. R. et al. (dir.), Between Russia and the West: foreign and security policy of independent Ukraine. — P. Lang, Bern, Berlin, Bruxelles, 1999; Walewskij A., Honczar M., Struktura interesуw geopolitycznych Ukrainy. — Ministerstwo Obrony Narodowej, Warszawa, 1996; Wanner C., Burden of dreams: history and identity in post-Soviet Ukraine. — University Park, Pennsylvania State University Press, 1999; Williams D., An Economic Orphan, Ukraine Seeks Its Way. — International Herald Tribune, 19.10.1998; Wilson A., Ukrainian nationalism in the 1990s, a minority faith. — Cambridge, Cambridge University Press, 1997; Wolchik Sh. L., Zviglyanich V. (ed.), Ukraine: the search for a national identity. — Lanham, Md, Rowman and Littlefield, 2000.

2 Cf. D’Anieri P., Kravchuk R., Kuzio T., Politics and Society in Ukraine. — Westview Press, Boulder, 1999; Kuzio T., Kravchuk S. R., D’Anieri P. (2000), State and Institution Building in Ukraine, St. Martin Press, New York, 2000; Tingyu A. de (sous la dir.), L’Ukraine, nouvel acteur du jeu international. — Bruylant, Bruxelles, L.G.D.J., Paris, 2000; Wolczuk K., The Moulding of the Ukrainian State. — London, 2001; Wolczuk K. and R. Wolczuk, Poland and Ukraine: A Strategic Partnership in a Changing Europe. — The Royal Institution of International Affaires, London, 2002.

Відтак і в самій Україні «євроорієнтація» ввійшла у стан кризи. Поняття «Європи», «європейського», «європейськости» як безумовного критерію якости та ґарантії свободи і правового суспільства зі свого однозначного позитиву в підрежимні радянські часи перетворилося на конґломерат несумісних міфологем. На початку незалежности Європа здавалася надійним портом, до якого впевнено прямував український корабель. Залишалося домовитися про час пришвартування. Сьогодні ж на західних кордонах України чується зловісний скрегіт нової «залізної завіси», що от-от має опуститися, відірвавши нас навіть від найближчих сусідів (на чиїх теренах, до речі, досі так легко прокладався спекулятивний та інший не найвищого ґатунку трафік). Тому нині парадигма українсько-європейських взаємин понад усяку міру перевантажена взаємним нерозумінням, несприйняттям, неприйняттям та, врешті-решт, роздратуванням України і втомою Європи. Найгірше ж те, що різке гальмування українсько-європейського діалогу загрожує обеззброїти в Україні саме ті одинокі політичні сили, які здатні вивести її на дорогу демократії. Відтак поглиблення процесу відчуження України від Європи може мати катастрофічні наслідки не лише для її культури, а в цілому для всього її суспільно-політичного буття на тривалу історичну перспективу.

Суть, звісно, не лише у хворобливих парадоксах внутрішньої політичної ситуації в Україні. Річ також у тому, що за цей період безмірно ускладнилось — об’єктивно і суб’єктивно — і саме поняття «Європа», багатоаспектний феномен у дорозі до своєї нової історичної самоідентифікації та конкретної самореалізації в нових — розширених — кордонах. Закінчилася поверхова ліберальна ейфорія лівих урядів, які приймали в свої обійми хаотичні хвилі імміґрантів, не завжди даючи собі потім раду з соціальними й культурними наслідками численних нігерійських, марокканських, китайських, балканських, слов’янських та інших громад. Крива нелеґалів круто пнулася вгору, розширюючи криміногенні марґінеси західних суспільств. До всього ж на цих марґінесах, як виявилося, дрімали з розплющеними очима так звані «сонні осередки» тероризму, чекаючи шифрованих сиґналів до атаки. Щоразу жорсткіша конкуренція розвиненого капіталізму, економічні імперативи Маастріхта, підготовка до введення «євро» призвели до того, що захиталася гордість Європи — система «Welfare State», «соціальної держави», знаменитого європейського «соціалізму», який, на відміну від американської системи, ґарантував перманентні бюджетні ресурси для допомоги чи й утримання соціально слабких категорій населення. Знервований нестабільністю електорат узяв правий ухил. В результаті Захід сьогодні — це прагматична реальність правих урядів, які почали будувати систему захисту так званого цивілізованого світу від решти людства. Держави Східної Європи, які до 11 вересня 2001 р. перейшли цю демаркаційну лінію, за кілька років стануть «Заходом»: для них це вже питання бюрократичних формальностей. Інша річ — буде це «Захід» «першосортний» чи «другосортний», якщо «роздягти» відому формулу: «Захід на різних швидкостях» (зважмо й на те, що постійне перетікання молодої інтелектуальної і загалом робочої сили із Східної в Західну Європу та Америку драматично ускладнить процес адаптації цих суспільств до економічних та культурних стандартів Заходу, вже не кажучи про до жорсткі, а часто й жорстокі параметри Маастріхта). В будь-якому разі для решти держав-«некандидатів» європейська перспектива — навіть у «другосортному» варіанті — відсувається на невидиму з теперішнього часу футурологічну дистанцію.

Але насамперед сьогоднішній Захід — це реальність після краху «біполяризму» та після планетарного розлому 11 вересня 2001 року, внаслідок якого почала формуватися цілковито нова геополітична мапа світу, з новими центрами влади, новими стратегічними пріоритетами, новою ієрархією політичних та інших цінностей. У «біполярному» світі, де СРСР довго і вперто презентував власну агонію як розквіт свого потенціалу, існував усе ж обережний розподіл «квот» влади. Спільна, по суті, доктрина «ядерного стримування» працювала: США і СРСР лякали один одного, але обидва носії грізних абревітур, як і їхні альянтити й сателіти, вже, по суті, не боялися смертоносної зброї, що мирно дрімала в неприступних ангарах. Розпад біполяризму призвів до зосередження необмеженого потенціалу світової влади в руках однієї держави — Америки. А планетарна динаміка ґлобалізації нинішніх технологічних та комунікаційних процесів вимагає і планетарної експансії цієї Влади, незалежно від наявности, а чи й ненаявности реальних для цього підстав.

Додаймо до цього, що те ж саме 11 вересня стало грізною увертюрою цивілізаційного розлому не лише між «Північчю» й «Півднем», християнством та ісламом. Нині, після війни з Іраком, відбувається не менш небезпечний цивілізаційний розлом усередині самої західної цивілізації, тобто розлом між «інтервентизмом» Америки та «пацифізмом» Європи. Та й сама Європа поділена на «інтервентистів» і «пацифістів»: з одного боку, Англія, Іспанія, Італія (послідовна в своїй непослідовності) та шерега неокандидатів (Польща, Чехія, Угорщина), а з другого — Німеччина, Франція і... Росія. Зрозуміло, такі держави, як Німеччина і Франція, які завжди підтримували «європейський курс» Східної Європи, прикро вражені її несподіваним (?) «американським курсом» напередодні входження в ту ж таки ЄС. Тож гострота конфліктів може взагалі розламати терези Історії. Адже доктрина «превентивної війни» вже сьогодні підозріло сподобалося ряду країн, про що вже недвозначно проголосили Японія (маючи на увазі Північну Корею) та Північна Корея (маючи на увазі всіх разом узятих). На тлі цих титанічних погроз з привидом атомних ракет, що задирають боєголовки в небо, учорашні «гарячі точки» в геополітичних межах Європи і Євразії («ірландське», «баскське», «кіпрське», «балканське» та інші питання) втратили свою актуальність, відсунулись на периферію світового інтересу, як політичного, так і правового та етичного, або ж стали черговою розмінною монетою («чеченське» і/чи «курдське» питання).

Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:33 | Повідомлення # 2
До планетарного розлому та розлому самої західної цивілізації внаслідок 11 вересня додалася кардинальна зміна внутрішнього політичного сценарію слов’янського світу. До 11 вересня лінії поділу всередині цього світу мали причинності й характеристики суто культурного плану. Католицька Славія впевнено оберталася в бік Європи. А православна Славія на чолі з Росією гордо відстоювала свою нібито іманентно антизахідну ексклюзивність. Водорозділ, як завжди, проходив по тілу України, кордону між двома Славіями. Україна протиставляла себе візантійсько-православному моноліту як фактично єдина православна в більшості своїй країна, свідомо й цілеспрямовано відкрита на взаємодію з європейським культурно-політичним простором і готова до паритетного з ним діалогу.

Після 11 вересня домінанта культурного водорозділу була різко притлумлена прагматичними політичними пріоритетами. Шоу американсько-російського братнього єднання у Вічному місті в травні 2002 р. належить, звичайно, до жанру вже давно відомих американсько-російських театральних вистав, у яких були задіяні навіть дещо значніші протагоністи, як от Рузвельт-Сталін і Кеннеді-Хрущов. Так що зближення Росії та Заходу і сьогодні і в майбутньому відбуватиметься за таким самим приципом, за яким воно відбувалося вчора, тобто в залежності від кон’юнктури моменту. Але все ж прагматичні механізми Realpolitik імперативно увійшли в дію, — а в сучасному світі саме вони, як відомо, є переможні.

Тож після 11 вересня ролі на посткомуністичному просторі Європи означились по-новому. Відома група країн на чолі з Польщею плавно перетікає в панєвропейський політичний та економічний простір3. Втихомирились і Балкани: Словенія, Хорватія, Болгарія дивляться на Захід, а на православних Балканах суспільства поволі приходять до переконання, що створювати фірми значно рентабельніше, як концтабори, а вчити дітей у школах вигідніше для суспільства, ніж там їх розстрілювати4. Чудово визначилась і Росія, яка майстерно зіграла на інтересах протилежних сторін, внаслідок чого на Заході нині її називають «голкою» на терезах війни. А Росія, як відомо, «голка» гостра і важка. Маневруючи між статусом несподіваного — і тим особливо цінного — альянта Сполучених Штатів Америки та статусом так само несподіваного альянта пацифістської Європи, Росія різко підняла ціну на свої політичні послуги. В результаті впевнена — і самовпевнена — неоімперська політика Росії після 11 вересня вже схвалена у ґлобальному західному масштабі5. Так Росія отримала необмежену свободу дій у Чечні і, нічим не ризикуючи, посіла одне з лідерських місць у боротьбі з міжнародним тероризмом, коли реальним, а коли й уявним, згідно з потребами вже згадуваної Realpolitik.

3 Зважмо, що цей процес не є цілком безболісний. З одного боку, самоочевидна відсутність альтернативи, а з другого, «європейський вибір» — особливо для Польщі — становить собою також і структурну зміну культурно-психологічних параметрів суспільства, про небезпеку яких вже відверто дискутують польські інтелектуали (див. статті С. Лем, Б. Бакули, М. Яніон в «польському» номері журналу «Сучасність»: № 1, 2002; див. також прим. 10).

4 Хоча, звичайно, перемога на виборах у Боснії у жовтні 2002 р. націоналістичних партій, репрезентантів ще недавно непримиренних етносів, швидше вказує на процес «хронізації» відомих балканських синдромів.

5 У липні 2002 р. президент Франції Жак Шірак на зустрічі з президентом Росії Володимиром Путіним у Москві проголосив, що Чечня — це внутрішнє питання Росії, незважаючи на те, що саме Франція донедавна чи не найпослідовніше в Західній Європі публічно засуджувала порушення з боку Росії прав людини в драмі російсько-чеченської війни.

Відтак, після тріумфального проголошення «кінця ідеологій» з крахом комуністичної системи (Фукуяма), сьогодні можна констатувати народження нової ідеології. Однак політичний її зміст ще не цілком зрозумілий. У ХХ ст. світ тероризували «великі системи» — спершу імперії, а потім опозиційні меґа-диктатури, — чия боротьба за відповідні «сфери життєвих інтересів» вкривала собою планету і, врешті, спровокувала дві світові війни. Третя світова почалася з відродження тероризму, який «фраґментаризує» жах, вселяє в кожну людину на світі атавістичний страх не «великих подій», а страх прогулянки з дітьми в парку і вечірки з друзями в кав’ярні. У кожному випадку тероризм нашої модерної епохи, як вважає відомий французький філософ Андре Ґлюксманн, — це продукт народженого з людиною фундаменталізму, який не має ні культурних, ні національних, ні релігійних обмежень. Тому ісламський камікадзе — водночас брат Герострата, брат «сталевого більшовика» і так само брат «героя»-фашиста, чиїм гаслом є: «Хай живе смерть!» Їхньою спільною ідеологічною матрицею є нігілізм, для якого людство — це іграшка в руках тих, кому «все можна», чи буде це групка екстремістів у лісах, чи диктаторська влада з дипломатичними представництвами по світу. «Оккультний Месія», Ставроґін, пише філософ, ховається в тінь, посилаючи своїх емісарів-самогубць по планеті з метою перетворити її на палаючий «Вавилон». Ось тому остання його книга вийшла під зловісною назвою «Достоєвський у Мангеттені»6. А позаяк цей тероризм пілотований з дуже різних — і незмінно оккультних — осередків, оскільки він народжується в «серці темряви», на ньому, власне, дуже легко побудувати Нову Ідеологію, в якій, однак, можна майстерно заховати Старі Цілі.

6 Glucksmann A., Dostojevski а Manhattan. — Robert Laffont, Paris, 2002. До речі, Ґлюксманн не випадково був захисником радянських дисидентів, потім в’єтнамського «boat-people», втікачів від комуністичного режиму, а тепер він — чи не єдиний у Європі послідовний і болісно пасіонарний захисник чеченців.

Тому в цій новій ідеології, якій больовий шок 11 вересня надав шляхетного пафосу, неприховано і недвозначно виокремлюється категорія «першости», похована — і, здавалося, назавжди, — під димлячими руїнами Другої світової. Отже, повоєнний етос Заходу з його гуманітарними акцентами — це вже перегорнута сторінка історії. Можемо лише додати: на жаль. І особливо — на жаль для України.

Не зумівши оперативно зорієнтуватися серед цих стрімких змін, Україна розпочала — слід сказати, досить незвичну для себе, — і, однак, суто слов’янську жалібну кантилену, в якій вар’ювалася — і продовжує вар’юватися — одна й та сама думка: Захід нас не розуміє, не приймає, не відрізняє від Росії і взагалі не позбавлений намагання нас експлуатувати... Звісно, це також є правда, що Захід нас не розуміє, не приймає, не завжди відрізняє від Росії, і зокрема, цілком ймовірно, що Захід не проти й застосувати певні форми експлуатації до наших людських, природних та інших ресурсів. Врешті, доки країна, розпродуючи за безцінь свої ліси та інші природні, виробничі, технологічні резерви, ввозить навіть пластикові мильнички з Італії і навіть ганчірки для підлоги — з Франції, то про серйозне економічне партнерство з нею годі говорити. Адже Захід з досвіду знає, що боротьба за «першість» у сучасному світі відбувається значною мірою за рахунок тих, хто більш чи менш добровільно обирає собі роль «останніх».

Вочевидь назріла потреба поставити питання дещо інакше: чи достатньо цілеспрямованих зусиль зробила наша держава, щоб Захід нас зрозумів, прийняв і до всього ж відрізнив від Росії? Безрозмірна «багатовекторна» Україна, що переливається, мов перестояне тісто, то в бік Росії, то в бік Заходу, може бути взята до уваги ледь більше, як Білорусь, лише через кількісно значніші розміри держави, а відтак і потенційно загрозливіші перспективи сусідства з нею.

Певна річ, можна заперечити: не існує гомогенної України. Треба конче розрізняти дії уряду та опозиції, політичні традиції України східної та західної, технократичні та гуманітарні її контексти тощо. І хоч такий підхід має свою незаперечну слушність, але все це, по суті, внутрішня справа України. А правила гри в демократичній системі до елементарности прості, позаяк реґулюються механізмом виборів, а отже, механізмом періодичного оновлення владних структур. Тож у зовнішньому сприйнятті існує держава, на чолі якої стоїть уряд, обраний суспільством цієї держави. На наступних виборах це суспільство або підтвердить вже існуючу про себе опінію, або спростує її, роблячи інший політичний вибір.

У результаті — після того таки 11 вересня — Україна залишається найменш ідентифікованим фраґментом східноєвропейського світу, залежним економічно (і від Росії, і від ЄС, і від США) та несамостійним політично. До того ж її економічна залежність та політична несамостійність є водночас взаємними причиною і наслідком. Врешті, закони ринкової економіки невблаганні. Не маймо ілюзій: існуючі стандарти якості роблять поки що малоймовірним збут продуктів «made in Ukraine» (але так само «made in Russia», не надто оминаючи й «made in Poland») на західних ринках. Тож, не збудувавши за цей час економічних і технологічних потужностей, спроможних забезпечити конструктивну співпрацю з Заходом, Українська держава поступово продає всю систему своєї економічної діяльности Росії. А в умовах ринкової економіки це означає повернення до свого колоніального статусу. Цей процес розпочався ще на початку 90-х років, а зараз набув цілком неконтрольованої динаміки. В результаті численних зустрічей українського та російського президентів з краватками і без Україна дедалі більше виявляється втягненою в плиткий, але масштабний — і потрібний лише Росії — так званий євразійський простір. А цей євразійський простір є не що інше, як відтворення «сфери життєвих інтересів Росії» у східному напрямку, — одне слово, тієї, як сказав би Бродський, Азіопи, яка в економічному плані становитиме собою джерело природних ресурсів для Росії, а в політичному — мережу більших чи менших деспотій орієнтального типу. Така політика Росії означає, що Росія вже досить упевнена в нереальності європейської перспективи для України. А така політика України означає, що російська перспектива — це єдина перспектива, на яку вистачає, так би мовити, політичної культури нинішнього керівництва нашої держави. Україна в такому варіанті для Заходу і справді нічим не відрізняється від Росії: вона, як і Росія, є «European body, Asian soul», «європейське тіло з азіатською душею», за влучним висловом західної журналістики.

Завважмо, до речі: що драматичніше віддаляється перспектива європейської інтеґрації України, то голоснішою стає з цього приводу риторика влади. Власне, саме після травневого російсько-західного summit’а в Римі (2002) євроінтеґраційна риторика на українських теренах набула незнаного досі пафосу. Але за сюрреалістичним гаслом «До Європи разом з Росією!» не стоїть жодна історична конкретика7. А стоїть автоматичний рабський комплекс політичної влади в Україні, яка звикла приймати накази «зверху». За такою логікою, куди Росія, туди й Україна, хоч і на сам Захід.

7 Інтеґрація Російської Федерації в Європейську Співдружність неможлива, що неодноразово підкреслювали західні політики, починаючи з Романо Проді, насамперед з точки зору суто формальної: оскільки державне представництво в центральних органах ЄС пропорційне, то евентуальна присутність там РФ, враховуючи масштаби держави, автоматично перетворило б ЄС на сателіта Росії.

Так, уже й відсвяткувавши свій надцятий ювілей незалежности, Україна фактично ще не вийшла з системи координат посткомуністичного суспільства, з системи координат безславного і руйнівного минулого, що не лишало жодної надії на майбутнє. Становище, в якому вимір реальної незалежности ще не є досягнутий, а вимір Європи виявляється поки що недосяжним, прирікає Україну на анахронічне й анахронізуюче перебування у вимірі «пост». А після такої, скажемо без перебільшення, епохальної, а чи й просто неможливої події, як мирне здобуття незалежности України, надто тривала затримка у вимірі «пост» ризикує виявитися фатальною перешкодою для структурних змін у напрямку реальної, а не фіктивної демократії, для побудови не «напівпричиненого», а справді, за Поппером, «відкритого суспільства».

Тому, якщо найближчим часом ця ситуація не зміниться, єдиним виміром «нео» для України може виявитися хіба що неототалітаризм.

Закономірним результатом пострежимної політичної динаміки українського суспільства є, відповідно, постколоніальний стан його культури. Від блюзнірського й цинічного обслуговування системи тоталітарної влади за кілька стрімких і хаотичних років культура пережила ґалюцинацію ілюзорної свободи. Здавалося, велика ґумка історії швидко стирала кордони між Європою та Україною. Однак не лише в політиці, а і в культурі кордони виявилися чіткіші, ніж чекалося, а ґумка — дещо віртуальніша, ніж уявлялося. Одне слово, також і в культурі, як і в політиці, між поняттями «незалежність» та «Європа» утворилася небезпечна прогалина.

І в культурі, як і в політиці, ця прогалина впродовж років не звужувалась, а поглиблювалася, стаючи прірвою. Поверхова «оксиденталізація» зруйнувала і ті слабкі оборонні споруди національної культури. Культурне життя набуло невідомих досі ритмів. Український культурний простір поглинав маси європейської і загалом західної різномасштабної культурної продукції, часто без необхідних критичних фільтрів та контекстуальних адаптацій. А згодом швидко перенасичувався цією продукцією і так само швидко потребував нових ін’єкцій. Естетичні (а частіше — антиестетичні) моди й «тренди» та супровідні до них нові ідеологічні імперативи, проголошені постмодернізмом, витісняли одне одного, мов кадри в старій зіпсутій кінострічці у сільському клубі. Але серед цих мод і «трендів» почали утворюватися і свої константи під незмінним знаком «деполітизації» культурної свідомости: скажімо, теза «література як гра» чи похідна від вищезгаданої теза «незаанґажованої літератури», «десакралізація», різні форми запізнілого фемінізму, від провінційно-манірних мережок до мілітарних психопатологій, вже не кажучи про поширені «скандальні імперативи» як ефективний засіб «творчо збутися» тут-і-зараз, типу наративних еротичних екстремів чи безглуздо експресивної аґресії так званої ненормативної лексики. Не забудьмо при цьому горілчаний гедонізм та домашнього виробництва ексгібіціонізм, фальшивий у своїй сконструйованій істериці та у своєму дешевому епатажі (з хитро примруженим оком: вже «подіяло» чи ще треба «наддать»?). Наївний і позаконтекстуальний характер цих запозичених реверберацій пояснюється зокрема й довготривалою замкнутістю культури, її перебуванням в історичному вакуумі, що, врешті, характерне для всіх підрежимних культур Східної Європи. Згадаймо лишень хоча б те, що після тези Ортеґи-і-Ґассета про культуру як гру (вирваної, до речі, українськими постмодерністами із украй софістикованого контексту його філософії) була Друга Світова війна, після якої Камю на врученні йому Нобелівської премії у 1957 р. говорив про трагічну прикутість художника до «ґалери свого часу». Вже не кажучи про досі не до кінця декодифіковану еволюційну парадигму західного постмодернізму між Америкою та Західною Європою. І ще менше надаючи значення історії (й передісторії!) понять «анґажованої» та «незаанґажованої» культури. Ми ж маємо сьогодні синхронний «patchwork» цих складних діахронічних еволюцій.

Парадокс — чи, може, закономірність, — у тому, що і в період хай і відносної, але все ж свободи культура несвідомо імпортувала імперативні механізми дії тоталітарного суспільства (під знаком сумнозвісного горьковсько-ленінського «кто не с нами, тот против нас» тривалий час проіснували різнотемні дискусії в українських постмодерністських газетних, журнальних та інших поспіхом організованих реальних і віртуальних «салонах»). Відтак постмодернізм, який теоретично мав би стати виявом справжньої творчої свободи, перетворився на суму диктаторських приписів щодо того, яким повинен бути модерн, самим цим підходом знищуючи ефект непередбачуваности й суб’єктивности як один з найважливіших кодів нової художньої ментальности.

Найгірше ж те, що імператив «деполітизації» був укорінений у суспільну свідомість у вкрай небезпечний момент переходу від однієї системи до іншої. До речі, це явище типове для всіх без винятку посткомуністичних суспільств. Молода мешканка Праґи на запитання західного журналіста, що вона знає про 1968 р., має таку готову відповідь: «Нічого, бо я тоді ще не народилася». Молодий поляк розповідає своїм італійським одноліткам в університеті: «У нас у Польщі прийнято тепер сміятися, коли ви чуєте слово «Солідарність». В інтерв’ю італійській газеті на запитання: «Що Ви думаєте про ситуацію в Чечні?» російський постмодерніст Пєлєвін стинає плечима: «А я вже два роки, як не читаю газет». Що ж дивуватися, що і в українському і в російському контекстах часто захист вільної преси набуває форм протесту з приводу, скажімо, «цензурних утисків» щодо порнографії, — і це на тлі ситуації, де безслідно зникають журналісти (а коли, приміром, журналіст не зникає безслідно, то його розчленоване тіло, мов у макабричній новелі якогось новітнього Едґара По, може роками подорожувати по світових лабораторіях, обростаючи доказами на користь того, що ніяких доказів немає)8. Досить слабкою втіхою є інформація, що молодь на Заході не набагато свідоміша. І що учень однієї італійської школи точно знав, хто такий Леонардо да Вінчі: комічний винахідник з фільму «Леґенда про Любов (Сіндерелла)», американська версія казки про Попелюшку. А учень однієї американської школи під час статистичного опиту, який мав на меті визначити культурний рівень молоді, виявив неабияку обізнаність із терміном Голокост, визначивши його як «сільське єврейське свято». В наших умовах відбулася деполітизація саме посттоталітарного суспільства. А це — прямий шлях до непомітного повернення його у тоталітарний вимір.

8 Cf. Darden K. A. (2001), Blackmail as a Tool of State Domination: Ukraine Under Kuchma // «East European Constitutional Review», vol. 10, nos. 2/3 (Spring/Summer); Ukraine: Journalists stand against political Censorship (compiled by J. Maksymiuk) // RFE/RL Poland, Belarus and Ukraine Report Vol. 4, No. 38, 8 October 2002; Birch D., In Russia, a new battle of morals [Literature: Freedom of expression is threatened again, as a national student group takes on postmodernist writers] // «The Baltimore Sun», December 9, 2002.

Глуха інтуїція і притлумлений страх перед такою евентуальністю спричиняється до раптових і неосмислених синдромів політизації. Але як була прицільно сконструйованою, а насамперед етично безвідповідальною «деполітизація», так само штучною та етично безвідповідальною є й ця незугарна політизація. Тож маємо цілі загони «молодих» постмодерністів, вчорашніх захисників позасуспільної «естетичної самодостатности», які, патетично жестикулюючи, критикують у віршах і прозі, скажімо, новорічний виступ президента і/або політичні помилки опозиції. Але це відбувається на щораз закритіших (і затхліших) (псевдо)інтелектуальних збіговиськах, де тривалість дії «літературного» слова закінчується з кінцем його фонетичної артикуляції. Між інтелектуалами та суспільством перервався органічний зв’язок, заснований на взаємній довірі та усвідомленні спільних цінностей і пріоритетів. А що менше інтеліґенція має змогу впливати на суспільні настрої та на владу, то більше вона й справді стає «самодостатньою», зосереджуючися, за браком цікавішого, на внутрішніх війнах, результати яких такі ж самі жалюгідні, як і причини, що до них призвели. Це «тусовка», застигла в часі, в якій закапсулувалися вчорашні двадцятилітні, ніяк не бажаючи зрозуміти, що їм уже якщо не п’ятдесят, то принаймні сорок. Так народжується фальшива допінґована молодість та рання і немудра старість, етно-соціо-демографічний покруч поколінь, яких спресувала Історія на крутому віражі, — поколінь, які викинули з себе Час і яких Час викидає з себе.

А паралельно набуває дедалі конкретніших форм Інший Світ, ще невідомий: прагматичний світ індивідуумів, що швидко й цілеспрямовано пристосувалися до новітніх трансформацій, — індивідуумів, позбавлених як національности, так і політичних орієнтацій, індивідуумів, які мають лише економічно-фінансові інстинкти і які завтра голосуватимуть тільки за тих, хто забезпечить підтримання і покращення їхнього здобутого статусу. Це «середній клас по-посткомуністичному» — явище загрозливих масштабів і форм, але досі «нейтральне» для осягнення через протеїчність та самозахисну аморфність своєї природи. А ще й тому, що це світ «паралельний» до культури, а отже, цілковито непроникний для її евентуальних послань.

Дата: Неділя, 25.04.2010, 20:33 | Повідомлення # 3
Тож на сьогодні кінцевим результатом цього першого зіткнення (а не зустрічі, як чекалося) з Європою став простраційний стан культури. Одна її частина — псевдомодерна, — полюючи за уявним майбутнім, відчужує від себе реальне минуле. Інша — консервативна — прив’язавши себе до уявного минулого, відчужує від себе реальне майбутнє. Як завжди — і, мабуть, можна сказати, як скрізь, — існують окремі постаті, окремі явища, окремі інституції навіть, тобто видавничі, освітні, культурні центри, які становлять собою виняток із домінуючої парадигматики деконструкції культури. Але, як і всі елітні феномени, вони поодиноко кристалізуються в цілком плебейському розчині колоніальної субкультури, де «модерністи» визначають свою «модерність» вмістом мату у своїх нараціях, а «традиціоналісти» проголошують основами національної культури «Велесову Книгу», може, й не знаючи, що та ж сама «Велесова Книга» вже визнана за основу також російської і — логічно — також болгарської культури, кожна з яких нараховує то чотири тисячі, то сорок тисяч років, залежно від математичних здібностей авторів подібних концептів.

І це тоді, як повільно, але неухильно відбувався процес найстрашнішого відчуження — відчуження суспільства від власної культури. Це є процес украй небезпечний, особливо ж в українському контексті, і лише окремі його аспекти можна пояснити детермінаціями ринкової економіки. Ряд його фундаментальних аспектів обумовлений специфікою власне української культурної еволюції.

Зважмо на те, що в посттоталітарний період саме українська культура опинилася чи не в найтяжчому становищі порівняно з іншими підрежимними культурами. Жодна із східноєвропейських культур, не кажучи вже про західні, не зазнавала подібної за методами та масштабами ідеологічної та естетичної вівісекції. Не торкаючи драматичних проблем давньої української культури та теж цілком багатостраждального ХІХ ст., згадаймо, що ще в 20-х роках ХХ ст. були скрушені основоположні підвалини української цивілізації, які дозволяли їй увійти в модерний світ. Згодом, упродовж багатьох десятиліть, відбувалася не лише ґлобальна деконструкція самої питомої традиції української культури, а й просто стирався будь-який натяк на неї чи бодай бліду її тінь.

У нашій критиці звично вживається термін «заборонений твір», «заборонений письменник». За інерцією — та навіть і тому, що, власне, вся реальна українська культура, яка не підлягала ідеологічним маніпуляціям, була всуціль заборонена, — втратилася гострота сприйняття цього явища. Але що означає повернути колись заборонене (чи ідеологічно спотворене) явище культури в живу матерію суспільної рецепції сьогодні? З одного боку, — і тут треба віддати належне українським дослідникам, — приживлення втрачених масивів культури відбувалося свідомо й цілеспрямовано. З другого боку, це приживлення часто мало несистемний характер, без урахування механізмів, а нерідко й патологій суспільної психології. Сказане тут не є навіть критикою. Адже саме по собі завдання фактично було безпрецедентним. В кожній культурі можуть бути забуті імена, недооцінені явища тощо. Але в підрежимних культурах здебільшого відбувається вівісекція ідеологічного характеру. Українській же літературі було фактично відмовлено в праві на існування через її національну ідентичність. Тому імена, твори, явища, вилучені з культурного обігу в один період, не можуть бути автоматично повернуті в цей обіг у зовсім інший історичний час, з притаманною йому іншою динамікою та новими ціннісними орієнтирами, які до всього ж сформувалися без впливу вилучених фраґментів культури.

Ось тому потік інформації, в якій елітні явища змішувалися з субкультурними, виявився непосильним для свідомості суспільства. Для реконструкції свого природного культурного простору це суспільство мало здійснити принаймні три розумові операції, однаково складні: 1) переосмислити відомі явища в новому інтерпретативному ключі (приміром, Шевченко — не революційний демократ, а Леся Українка — не співачка «досвітніх вогнів»); 2) опанувати явища цілковито невідомі (а це десятки імен і сотні творів), «стягнувши» в одне ціле розрізнені культурні материки з їхньою специфікою (скажімо, польсько-українське пограниччя, «австрійська Україна», культура діаспори тощо); 3) розібратися в нескінченних діатрибах критиків, котрі, висміюючи супротивника, трактували одне й те саме явище під різними, часто діаметрально протилежними кутами зору.

Одне слово, не так невиробленість, як, власне, неіснування канону української літератури як базового фундаменту інтелектуального формування суспільства перетворило суспільство та його культуру на дві некомунікабельні планети. Для коректности знову підкреслю, що елітні явища української культури в будь-якому жанрі продовжують мати свого читача і свого глядача, — і, може, навіть, більшою мірою, ніж це спостерігається у відповідних ситуаціях на Заході. Але — особливо в епоху ґлобалізації — мусимо вести мову про так звані «великі числа» в суспільному бутті. До цього додається той факт, що «оксиденталізація», можливо, й не могла не мати поверхового характеру, — адже елітні явища західної культури діставалися до цього суспільства з не меншими труднощами, як елітні явища культури української (не забуваймо також, що на наших теренах західна культура фактично завжди пізнавалася несистемно, а протягом десятиліть і взагалі виключно через російсько-радянські фільтри). Тому й не дивно, що основним формуючим «інтелектуальним» продуктом для українського суспільства стали прохідний російський детектив, марґінальна російська естрада, — одне слово, псевдоновинки хаотичного й неохопного ринку російської субкультури. І це явище, природно, стало постійно діючим джерелом етичної, естетичної, мовної деформації українського культурного простору.

Через суму вищезгаданих причин і у сфері культури «європейська перспектива» відсувається у досить непроглядну далечінь. І це тоді, як для молодших поколінь української культури проблема Європи, «європейськости» невиправдано перетворилася на концепційну дилему співвідношення модерну з минулим. «Модерне», отже, є однозначно «європейське», а «традиційне» — не інакше як «народницьке». Спекулятивний, аісторичний та позаконтекстуальний характер цього методологічного спрощення є самоочевидний для будь-якого елементарно освіченого критика. Але сама по собі проблема є значно складнішою. Проблема, власне, полягає в різниці між органічною самобудовою культури та некритичною метаболізацією псевдокультурного імпорту.

Потребує уточнення саме поняття традиції, адже цей термін останнім часом експлуатується акритично й некоректно. Традиція — іманентна система ціннісних етичних та естетичних координат культури, яка дає змогу окреслити її окрему самостійну ідентичність в певній цивілізаційній реальності. З цієї точки зору, європейська традиція є складною системою монолітних канонів, які спираються на ґрандіозний аналітичний апарат, що створювався віками. Масивність цього аналітичного апарату перетворює навіть взаємно виключні інтерпретативні підходи на інтелектуальну історію культури. В аксіологічному плані ціннісні параметри цієї традиції — принаймні на рівні вершинних явищ — визначені раз і назавжди. Елементарно: ніхто не поставить під сумнів вартість Мікеланджело під тиском модерних трансформацій мистецтва, як не принизить власну культуру неґативізуючим зіставленням з іншою. Концепція ідентичности культури — усталена і може підлягати перегляду лише в перспективі ґлобальних змін, але з метою цю ідентичність захистити і зберегти (наприклад, мовна й культурна ідентичність європейських народів у Європейській Співдружності). Одне слово, будь-яке найрадикальніше нововведення спирається на непорушний канонічний фундамент культури, має детермінації в минулому, а відтак еволюціонує в майбутньому9.

9 Так, скажімо, італійський футуризм, вичерпавши свій потенціал оновлення в межах запропонованих ним самим і вже широко відомих схем, радикальним чином вплинув на різку еволюцію модерної дизайнерської традиції ХХ ст.

Сучасна Європа народилася в надрах гуманістично-ренесансної культури. А сама ця культура постала як відродження цілісного канону античного культурного спадку. Переклад, коментар і сама латинська культура стали джерелом неолатинської культурної ойкумени, що охопила собою всю Європу, сягнувши кордонів України. І не маємо дивуватися, коли визначний британський політолог Ральф Дарендорф (Dahrendorf) твердить, що кордон демократичного світу проходить по кордону неолатинської діалогічної культури, яка змогла об’єднати в собі дистантні культурні й політичні реальності. Одне слово, там, де не увійшли в дію деструктивні й самодеструктивні механізми, культурна генеалогія діє безвідмовно. Відтак відбувається органічна стратифікація культурних шарів, а це нарощує захисний потенціал культури. І хоча навіть при цьому жодна культура не є цілковито убезпечена від деструктивної дії ґлобалізації, все ж вона принаймні усвідомлює необхідність самозахисту (а відтак і захисту інших культур) на спільній для партнерів основі юридично утверджених конституційних норм.

Україна ж є трагічним уламком того історичного контексту, де руйнація культури була періодична, а її відтворення мусило відтак постійно починатися з нульової шкали. Як у тому гімні — «мы старый мир разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим...» Але в російській історії наслідки цих періодичних руйнацій амортизувалися організуючими імпульсами імперської консолідації. В українській історії пролягали небезпечні цезури, що перешкоджали і об’єктивно і суб’єктивно витворенню цілісного організму культури, а надто ж його адекватного образу в іншокультурній рецепції.

Ця іманентна внутрішня розділеність культури, перманентна роззосередженість її масивів призвела до проліферації в ній окремих вузькоспеціалізованих кастових груп, чиї «міжусобні» війни лише поглибили внутрішні та зовнішні деконструктивні тенденції. Тим більше, що часто ці «міжусобні» війни експортуються в сусідні культурні контексти з опортуністичною метою знайти цілком прагматичний консенсус, зцементований як реальними, так і уявними неґативами (скажімо, чи мало українських «критиків» робило вояжі в Польщу, Росію та інші країни, аби розповісти вдячним слухачам і читачам, що «української літератури не існує»?!).

Але це явище пов’язане і з іншою — новою — проблемою, типовою, на жаль, вже для ґлобального контексту слов’янської, а в цілому і європейської культури: проблемою кризи інтеліґенції та її будівничої — критичної та етичної — ролі в суспільстві. Але якщо європейська культура — саме через наявність непорушного канону — витримує тиск цієї проблеми, для слов’янського світу дана проблема перетворюється нині на питання власного життя і/чи власної смерти. І знову повертаємося до по-блюзнірському висміяного слова «солідарність». Солідарність як ґлобальна філософська парадигма слов’янських культур, що характеризувала їхній розвиток упродовж ХІХ і ХХ століть, історично вичерпалася. Власне, невипадково визначна польська дослідниця М. Яніон у книзі з емблематичною назвою — «Так, до Європи, але разом з нашими мертвими» — говорить про «zmierzch paradygmatu», «крах парадигми»10. Ця парадигма сформувалася в добу Романтизму, коли після Французької революції народжувалася оновлена Європа націй, коли слов’янські народи через свідомий бунт проти імперій поставали як нові культурні реальності цієї Європи. Історія польсько-українських відносин у цьому плані емблематична: обидва народи через своїх геніїв катарсисно осмислювали минуле, шукаючи спільного шляху в майбутньому. Перечитаймо «Ksiegi Narodu i Pielgrzymstwa polskiego» (Книги нації та піліґримства польського) Міцкевича і «Книги буття українського народу» Костомарова, польських романтиків та Шевченка: в цих творах народжувався спільний етос колись смертельно ворогуючих народів під знаком Солідарности в її христологічному розумінні. Коли світ після Ялти був розкраяний і поділений на ворожі табори, коли Кремль по-садистському розкреслював оккультну мапу ксенофобії в «євразійському» масштабі, згадаймо голос пророка польського бунту Єжи Ґедройца, який зі свого паризького вигнання передбачав нову Європу, воскреслу після краху тоталітарних режимів. За його проектом, Центрально-Східна Європа, в якій Білорусь, Литва та Україна мали стати лідерами інтелектуальної опозиції московському режиму, в майбутньому не мала іншого вибору, як об’єднатися з Західною Європою в єдиний простір свободи та демократії. І згадати також психологічну атмосферу 60-х років, коли, здається, існував моральний код порозуміння між грузинським і литовським, єврейським і білоруським, українським і вірменським інтелектуалами. Їхнім спільним ворогом була не просто конкретна політична реальність — СРСР, «комуністичний табір» тощо. Їхнім спільним ворогом була Система, яка нищила людську гідність, людський інтелект, а разом з ними і можливість осмисленого майбутнього. І особлива цінність цієї парадигми ще і в тому, що, з другого боку, те ж саме ХХ ст. породило і кардинально протилежний феномен інтелектуала (не лише «східного», а й «західного»!): інтелектуала-екстреміста й інтелектуала-опортуніста, який спершу постачав ідеологічні підвалини тоталітарним формам влади, а потім чудово з ними співіснував, знаходячи пояснення й виправдання для найстрашніших їхніх злочинів. Власне, свідома й солідарна інтелектуальна опозиція народів, втягнутих у силове поле режимів, була мотором політичної трансформації цих країн у напрямку демократії.

10 Cf. Janion M., Do Europy tak, ale razem z naszymi umarіymi. — Wydawnictwo Sic!, Warszawa, 2000. Pp. 19–34; Id., Czy bкdziesz wiedziaі, co przeїyіeњ, Wydawnictwo Sic!, Warszawa, 1996; Див. також: Яніон М., Занепад парадигми, «Сучасність», 2002, № 1 («Польський номер»). С. 83–90.

Ця парадигма інтелектуальної солідарности переживає крах у момент становлення нової Системи, яка може перетворитися знову на режим, якщо не зіткнеться з жодною формою супротиву. Остання велика інтелектуальна опозиція мала місце в Європі у філософії екзистенціалізму. А в українському контексті, власне, в 60-ті роки. І актуальність цієї опозиції важко переоцінити сьогодні. Вже згадуваний Ральф Дарендорф свого часу сказав, що коли капіталізм починає бути системою, проти нього треба боротися не менше, як проти комунізму. Тому на Заході все ж культура шукає певні форми опозиції, хоч знаходити їх є дедалі проблематичніше. А на наших теренах ще тільки несміливо починає формуватися усвідомлення цієї проблеми, позбавлене, однак, навіть інструментів для її аналізу.

На Заході аналіз даної проблеми та пошук її соціальних та інших причин вже почався фактично в 70-ті роки ХХ ст. Тож на сьогодні існує досить розвинутий аналітичний інструментарій цієї проблеми. Скажімо, американські соціологи нині системно працюють над проблемою втрати комунітарної солідаристської етики в умовах демократії, поширення індивідуалістичної ідеології та, внаслідок цього, неминучої деполітизації суспільства (маю насамперед на увазі дослідження Роберта Путнама [Putnam] з його Bowling Alone: the Collapse and Revival of American Community [Самотня гра в боулінґ: крах і віднова американської громади])11. Згідно з аналізом Путнама (додаймо також імена Пола Круґмана [Krugman] та Кевіна Філіпса [Phillips]), завойована такою тяжкою ціною американська демократія переживає ризик занепаду громадянського суспільства, а за десять чи трохи більше років це явище охопить Європу та всі без винятку індустріалізовані країни. Від початку ХХ ст. до 60-х років американське суспільство відзначалося високими показниками громадянської, релігійної, солідаристської асоціативности. Однак протягом останніх десятиліть громадянське почуття переживає дедалі помітнішу кризу й занепад (що відбивається зокрема у різкому зменшенні електорату, особливо молодого; у втраті інтересу до політики; в послабленні соціальних та індивідуальних зв’язків тощо). Серед основних причин Путнам вказує тріумф комерційного телебачення, яке лише увиразнило й помножило «ніші еґоїзму», на які розпалася «громада». Але в основі цих процесів — поглиблення соціальної нерівності суспільства. Так, як у 60-ті роки сексуальна революція на Заході призвела до краху попередню систему моральних цінностей, так «рейґанізм» і «тетчеризм», тобто «ринковий фундаменталізм» 70-х, відкрив дорогу до необмеженого збагачення, перетворивши індивідуальний еґоїзм на мотор економічного розвитку та створивши в суспільстві небезпечні соціальні дисбаланси.

11 Putnam R., Bowling Alone: the Collapse and Revival of American Community. — Harvard University, Harvard, 2002; Id. (Ed.), Democracies in Flux. — Oxford University Press, Oxford, 2002.

Не випадково, однак, Путнам підкреслює вагу електорального аспекту: адже голосування є найважливішим актом участи громадянина в демократичному житті. Врешті, останні вибори президента США лише підтверджують вищенаведений аналіз: ішлося насправді не про демократичне голосування, а про двобій великих олігархічних груп, — двобій, що дозволяє переможцеві привести свого ставленика в Білий дім. «Гроші купують як політичний, так і інтелектуальний вплив», — зауважує Круґман. А Філіпс попереджає: «Якщо політика не оновиться, якщо демократія не реаґуватиме, багатство закладе основи режиму нового типу: ім’я йому — плутократія». Сумно й те, що вже й зараз всі ці слушні спостереження займають порівняно непростору зону сучасних соціо-політико-культурологічних досліджень, про існування якої переважна більшість суспільства навіть і не підозрює.

На тлі цих процесів на Заході важко здобутися на оптимізм не лише щодо української ситуації, а й щодо всього східноєвропейського контексту. У ньому відповідні процеси вже також наявні. Тому, якщо ми прийдемо на такий Захід, як попереджає М. Яніон, забувши «наших мертвих», то з культурного небуття під ідеологічною диктатурою (де все ж культура мобілізувалася для опору) перейдемо в культурне небуття в умовах ґлобалізованого демократичного суспільства, — але вже без надії на відродження. Адже тиск викликає опір, а свобода розсіює до молекулярного стану нетривкий матеріал. Відтак, на Заході відбулася індивідуалістична фраґментаризація громадянського суспільства, а на східноєвропейських теренах — індивідуалістична фраґментаризація посттоталітарного суспільства, яке щойно почало закладати перші камені в підвалини демократії. Тобто на Заході принаймні існує захисна інфраструктура демократії, яку зокрема складають масивні культурні центри (звідси роль інтеліґенції!): престижні видавництва, авторитетні наукові й культурні інституції тощо, які, врешті, мають світове визнання, зафіксований в історії Авторитет. Але насамперед існують певні правові норми, які захищають свободу преси і взагалі основні демократичні свободи. Ці норми не завжди поважаються, ці норми можуть бути навіть порушені. Але їх принаймні можна ПОРУШИТИ, бо ці норми Є. А в посттоталітарному світі можна цілком НЕ ПОМІТИТИ порушення тих норм, позаяк їх часто просто НЕМАЄ. Як у старій японській казці: хлопчик-бідака заплатив за запах супу дзвоном монет. З тою лише різницею, що ми за міраж демократії можемо заплатити реальним людським життям і конкретним майбутнім.

Власне, в українському контексті відбувся драматичний парадокс. Історично, в часи цілковитого придушення свободи і громадянських прав, українська культура завжди перебувала в опозиції до влади, до «великих систем», які руйнували індивідуальність. А нині, в умовах так довго очікуваної свободи, культура перестала бути опозицією, тобто самостійно відмовилася від найглибшої своєї підставової філософської сутности: бути критичною свідомістю людського буття, а отже, й пам’яттю його етичної еволюції. Тому часи солідарности — в лапках і без — поступилися часам «тусовок». І тоді, коли на планеті розігрується сатанинська шахова партія, наші місцеві «скептики» й «десакралізатори», аби не відстати від часу, до болю щік дмуть на українську шахівницю, аби поскидати з неї останні фігури, які ще можуть врятувати «українську гру».

Відтак символічно, що кав’ярня молодих інтелектуалів, які у 1990 р. голодували на Майдані Незалежности, замахнувшися на останній «джурассік парк» радянської влади, сьогодні називається «Остання барикада». Можливо, це є гірка молода іронія. Можливо, ілюзія — так само молода, — що не лише завтра, а й ніколи більше в Україні не виникне потреба в реальних барикадах.

Але, сидячи над коктейлем «Останньої барикади», важко зупинити цей ґлобальний поствандалізм, який відбувається нині на всіх рівнях українського суспільного буття. Варварська забудова Хрещатика і святкування 350-річчя возз’єднання з Росією, шоу-апокаліпсис у Львові і політична ексгумація Щербицького, якого за політичні репресії і за Чорнобиль слід було судити міжнародним судом, — все це форми глуму над Україною, над її суспільством, над її культурою. Але цей глум саме тому й можливий, що це суспільство не здатне сьогодні виробити в собі реальні форми опозиції політичної і опозиції культурної. Прагматизувавшись у десакралізованому просторі, де єдиною цінністю стала відсутність цінностей, це суспільство, будучи століттями об’єктом варварства, стало його продуцентом. В часи радянського режиму Василь Симоненко вичакловував «homo sapiens» з «homo sovieticus» словами: «Ти знаєш, що ти людина». Сьогодні цей рядок є девізом одного з центрів боротьби з алкоголізмом. А на недавнє свято незалежности (2002 рік!) в передачі «За гроші» ведучі просили дівчат у бікіні на пляжі роздягатися до стану Єви. Цнотливі дівчата за двадцять гривень відмовлялися, а от за тридцять гривень операція реґулярно вдавалася. Патріоти можуть спати спокійно: передача велася українською мовою...

Таким чином, в Україні, з огляду на вищезгадану суму політичних, економічних та культурних факторів, громадянське суспільство ризикує загинути, не народившись. А пришвидшення всіх без винятку процесів робить неможливим «компенсаційні паузи», присвячені терплячому — біблійному — «збиранню каміння». Є ризик, що коли окремі позосталі подвижники, зібравши каміння, піведуть, нарешті, голову, то опиняться віч-на-віч з суспільством клонів, де соціальні й політичні реакції вже давно запрограмовані, мов комп’ютерні програми. Тоді зібране каміння не згодиться навіть як експонат для історичного музею. Вищецитований Ґлюксманн констатує: «Факт несприйняття того, що апологія виміру «пост» кусає себе за хвіст і що епілог цілковито спростовує власний пролог, можливий саме тому, що даний маніакально-депресивний психоз належить до найпоширеніших психозів»12. А тим часом у світі, де «Homo economicus» витіснив з життя «Homo religiosus», омріяна Фукуямою «пост-історія» обіцяє перетворитися на «преісторію», гірко пророкує філософ.

12 Glucksmann A., Dostojevski а Manchattan. — Robert Laffont, Paris, 2002; Id., Dostoevskij a Manchattan (іт. перекл.). — Libri Liberal, Firenze, 2002. Pp. 62, 64–65.

Кілька років тому в київському міжнародному аеропорту «Бориспіль» мені довелося побачити в продажу у «Duty free» дві українські футболки. На одній був відштампований «русский мишка» з жовто-блакитною кулькою в лапі. Здається, пречудова метафора сьогоднішніх українсько-російських взаємин. Залишається спитати: коли цей «мишка», граючись, проткне пазурем жовто-блакитну кульку української державности? А на другій футболці була зображена весела фізіономія цілком вандальського типу з червоною хустинкою, по-пролетарському пов’язаною навколо графічної порожнини голови. Надпис був новим варіантом «общепонятного языка» — англійською мовою: «Born to be wild», «народжений бути диким», — фраза, яка епітомізує досягнутий на сьогодні рівень «оксиденталізації» України (явища, відтак, додамо в дужках, у такій версії не менш деструктивного, як і її «сов’єтизація»). Ось два варіанти іміджу сучасної України, які сьогодні становлять собою домінанту політичного та культурного експорту нашої держави.

Шизофренічний еклектичний колаж неспівмірних і несумісних політичних та культурних фраґментів — це картина реальної дисґреґації України на тлі риторики влади про «злагоду» та патріотичної риторики про «єдність», — терміни, врешті, теж запозичені з радянської лексичної скарбниці. Коротке замикання в системі культури відбулося тому, що ця культура втратила зв’язок з тим цивілізаційним кодом, з якого вона народилася, як, власне, культура, здатна до самостійного життя, до свідомого вибору і виклику в найтяжчих історичних умовах. Від Іларіона Київського до Василя Стуса, з митрополичого престола і з тюремної камери ця культура поставала як генератор ідеї індивідуальности та свободи. Ця культура поставала як свідома опозиція до Влади, до імперій, до режимів, тобто до насилля «великих систем». У цьому була її європейськість. І завдяки цій своїй європейськості українська культура вижила в найбезнадійніші часи.

Власне, вандалізм посттоталітарного суспільства може бути якщо не припинений, то принаймні марґіналізований, якщо Україна знайде в собі сили протиставити безцеремонній свободі численних імперативів один-єдиний імператив: імператив реальної, а не ілюзорної свободи. Якщо імпортує з Заходу не лише ілюзію свободи від етики, а складний досвід постійної побудови і постійного захисту етики цієї свободи. Свободі не можна навчити. Це потреба. Природна, як потреба дихати. Лише відчувши цю потребу, Україна перестане штампувати себе на футболках в аеропортах пострадянською формулою «Born to be wild». І почне писати себе в історії словами західної демократії, — але тоді також і власними словами: «Born to be free», «народжена бути вільною».

СУЧАСНІСТЬ, Ч.10, 2003

Бібліотека » Різне » Українознавство » УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ВИМІРІ «ПОСТ»: ПОСТКОМУНІЗМ, (ПОСТМОДЕРНІЗМ, ПОСТВАНДАЛІЗМ)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика