Головна сторінка сайту
Сторінка 7 з 7«12567
Бібліотека » Різне » Українознавство » ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (Віталій РУСАНІВСЬКИЙ)
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:57 | Повідомлення # 31
З’явилася нова лексика, що засвідчує нові реалії сільського життя: продподаток, сільрада, голова сільради, воєнком, землевпорядкування, комнезам, артіль, кооператив. Аксесуарами партійця при владі є галіфе і наган.

Трапляються вузько локальні слова: обібрати у значенні «обікрасти», отоса «вірьовка, що з’єднує кінці передньої вісі з оглоблями»; у першій особі однини дієслів другої дієвідміни кореневі /д/, /т/, /с/ не чергуються відповідно з /дж/, /ч/, /ш/: ходю, пустю, носю.

Письменник полюбляє слово возжатися, хоч це явний росіянізм, що перебуває як поза літературною мовою, так і поза українськими діалектами.

У лексиці чимало скорочених слів. При цьому варто зауважити, що редукуються і голосні, і приголосні, напр.: — Та ’дже: пара /316/ волів, пара коней...; — Давиде, бо’ з тобою!; — Пішо’ вон! — на собаку гаркнув; — Та бре? і под.

На фразеологічні звороти, епітети, метафори роман не багатий. Синтаксис своєрідний — відбиває народне мовлення навіть у авторському тексті. Багато безсполучникових речень типу: « — А ще як коняки в якого бідняка немає — погиб, щитай»; «А з саду, з-за муру ще шелест по листі — кроки чиїсь». Часто письменник удається до інверсії: означення виступають після означуваного, присудки перед підметом, наприклад: «Дні йшли за днями по довгих паузах осінніх беззоряних. Осипалось листя вже геть чисто з дерев. Понамокали од дощів і мов нижче понависали стріхи». Замість присудків часто виступають інтер’єктиви: «Рудий чоловік тоді взяв молот — гуп!..; По спині грудочка глини, в горошинку завбільшки — хруп!». У пейзажних малюнках — зокрема, в зіставленні теперішнього з минулим — практикується повторення тих самих речень: «Шуміли верби над ставом хором жіночим тужливим — І шуміли верби хором жіночим тужливим»; «А восени шумів-шумів ліс по-осінньому — Шумів-шумів ліс по-осінньому».

У вживанні перекручених російських та інших чужомовних слів А. Головко наслідує В. Винниченка. Деякі з таких «онароднених» слів автор бере в лапки («ребілітірувати»), але в більшості випадків вони не виділяються з тексту, а становлять його органічну частину: куди обратитись, не получав, убіждьонний, хто жизнь поніма, підозріва, прозойде яка драма, равноправіє. Особливо колоритна мова місцевого начальства:

« — А! Так ти підривати! Хто тобі розрішав?! — і грізно насупився Матюха на Давида».

Крім реалістичної прози, у 20-ті роки зароджується проза романтична. Найпомітнішим творцем цього напрямку був виходець із «Гарту» Ю. Яновський. Як письменник-романтик він визначився уже в перших своїх збірках «Мамутові бивні» і «Кров землі». Роман «Майстер корабля» 1928 р. овіяний подихом безмежної молодості, поезією манливих морських просторів. М. Наєнко дає Ю. Яновському таку характеристику: «Прозаїків з такою художньою енергією, як вона була в Яновського, світова література XX ст. знає не більше двох десятків. Серед найвідоміших у нас імен постають у пам’яті Джойс і Конрад, Хемінгуей і Ремарк, Дос Пассос і Мештергазі, Апдайк і Айтматов, /317/ Маркес і Матевосян, Гончар і... Всі вони, здається, повністю розкрилися перед людством найголовнішими гранями своїх талантів, а Яновський, маючи ті ж, як і в них, художні потенції, лише виявив цілковиту готовність зробити це. Перешкодило розп’яття на ґратах нормативної, соцреалістичної псевдоестетики...» 1

1 Наєнко М. Юрій Яновський// Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 395.

Вершинними прозаїчними творами Ю. Яновського є «Вершники» і «Чотири шаблі».

Романтична проза тим і відрізняється від реалістичної, що в ній відсутній просторічний елемент. Тут немає ні росіянізмів, ні гаплології, ні форм типу ходе, носе, возе, літа, обніма і под. Ю. Яновського можна назвати законодавцем української літературної мови 20-30-х років. Трапляються, правда, слова західного походження типу скрипок «скрипаль», кріс «рушниця», сильвети «тіні», офірування «пожертва» і под. Запозичені слова уживаються відповідно до норм, запроваджених у правописі 1928 р.: фльота, ешельон, парада та ін. «Чотири шаблі» пересипані сентенціями, що виявляють ставлення автора до реалій навколишнього світу: Гармошка — демагог, багатоголоса перекупка; Любов і ненависть, дружба й самопожертва вже підносяться з забуття; Коли птах щастя сідає на землю, — тоді його й треба ловити.

Ще одна особливість романтичної прози — вона, як і поезія, значно більше насичена тропами, ніж проза реалістична. У Ю. Яновського оригінальні, ваговиті епітети (рипуча горлянка, метушливі пісні, кулеметні речитативи), порівняння (струни дзенькотять, ніби падають у безвість дзвінкі краплини часу; Іде ця анархічна сила, що тільки руйнує, повстає катастрофічно й зникає за обрієм, як фантастичний вогненний птах; Прекрасний осінній день погасав, як дзвін), метафори (По Землі розтікається вечір; Струни зайшлися цілими оплесками звуків; Дмухнув по землі осінній вітер, дмухнув просто на сонце і врешті зіпхнув сонце за обрій). Багато представлена фразеологія. Один із персонажів роману, Панько Виривайло, просто сипле приказками і примовками, як із мішка: — Не сиди, небоже, то й Бог допоможе...; Чуже горе за ласощі, а своє — за хрін. Свічки поїли, а самі очима світимо.

Повернімося до літературних об’єднань. Крім І. Сенченка та А. Головка, з «Плугу» вийшли також Д. Бедзик, В. Гжицький, Г. Епік, П. Усенко, Н. Забіла, І. Кириленко, В. Минко, П. Панч, О. Копиленко (належав також до «Гарту») та ін. /318/

На особливостях мови О. Копиленка зупинімось окремо.

Після І Всесоюзного з’їзду письменників 1934 р., на якому М. Горький обгрунтував засади нового мистецького методу — соціалістичного реалізму, всі інші літературні напрями на всьому терені СРСР припинили своє існування. Утверджувався соціалістичний реалізм і в Україні.

Характерною особливістю соціалістичного реалізму, а відповідно й мови творів, написаних цим методом, була агітпропівська спрямованість на «виховання нової людини».

Яскравим прикладом соціалістичного реалізму 30-х років є романи О. Копиленка, зокрема «Дуже добре» й «Десятикласники». Ці твори буквально пересипані такими патетичними фразами, як «Невже ви думаєте, що так можуть робити свідомі піонери, радянські учні, з яких має вирости нове покоління борців, червоноармійців, пілотів, інженерів, лікарів, комсомольців, комуністів» («Дуже добре»); «В нашій країні виростають кращі люди в світі. Вам належать вирости найкращими; Вибирати собі професію не жарт. Хоч правда, в будь-якій галузі головне — це якнайбільше принести користі любій Радянській Батьківщині, що виростила, виховала і проклала всім їм шлях до життя» («Десятикласники»). А ось картини радянської дійсності: «Нові заводи виростають щороку» («Дуже добре»); «Шумить глуха, дика тайга, бушує шторм північного моря, завиває пурга в безмежній тундрі, палить невмолиме сонце в гарячій пустелі, а уперті, незламні герої праці завойовують, перемагають і пустелі, і тундру і тайгу...» («Дуже добре»). На цій лексиці і фразеології виховувалося ціле покоління — діти, підлітки, юнаки 20-30-х років. І хоч з плином часу вони усвідомлювали, що лексика — це одне, а реалії життя — це зовсім інше, але ілюзії все ж залишалися: якщо не тут, не на нашій вулиці, не в нашому кварталі, не в нашому селі чи місті, то десь поза нами існує те життя, про яке співають у пісні, розповідається в школі, пишеться в книжках і висвітлюється в кінофільмах. Так мова впливала на формування колективної свідомості і позначалася й на індивідуальному сприйнятті світу.

Прищеплювалася також шпигуноманія. Батьки цього покоління билися з денікінцями, махновцями, петлюрівцями, білополяками, а їм лишилося виловлювати їх рештки, що вжилися в радянську дійсність, але, звичайно ж, служать іноземним розвідкам. Таким є /319/ Медовий (зверніть увагу на прізвище!) із «Десятикласників». Отже, класова чуйність — головна чеснота радянської людини.

У творах О. Копиленка жодного разу не згадується Україна, українська наука й культура. Помічається тенденція до «Зближення» української мови з російською, про що свідчать такі, наприклад, слова, як одіяло, рискувати, мостова, конструкції типу скрипка краще, ніж рояль і под.

Звичайно, романи О. Копиленка не позбавлені й реалістичних рис. Вони засвідчують шкільну лексику 30-х років: «незадовільно» за поведінку, староста класу, громадські доручення, керівник класу, урок, завпед, прогул, викладач, вихователька, підручник, настукати «побити» (із тодішнього шкільного жаргону), педагогічна рада, ланковий, задача, приклад, зошит, дзвінок та ін.

Представницькою творчою групою був «Молодняк». До нього належали С. Воскрекасенко, І. Гончаренко, Д. Гордієнко, Я. Гримайло, С. Голованівський, О. Донченко, О. Корнійчук, С. Крижанівський, О. Кундзіч, Т. Масенко, Л. Первомайський, Л. Смілянський, П. Усенко, А. Шиян, та ін. Зрозуміло, що описати індивідуальні особливості мови кожного з цих письменників немає змоги. Та цього й не треба робити. Адже це була молода генерація, яка повністю прийняла революцію і з якої партія виховувала саме тих письменників, які їй були потрібні — оспівувачів «щасливого життя».

У середині 20-х років у літературу ввійшов Л. Первомайський. Перша збірка його творів «Терпкі яблука» побачила світ у 1929 році. Працює він і в галузі драматургії. Його п’єси «Комсомольці», «Невідомі солдати», «Ваграмова ніч», «Початок життя» ставилися в багатьох театрах України і поза її межами.

Звичайно ж, поет-комсомолець славить революцію, але робить це талановито і з загальнолюдських позицій. Його ідеалом є небо: в небі сяють зорі звитяг, зелений небозвод; небо входить і до складу метафор: Мінарети шпилі об небесний граніт обламали. Деякі з цих метафор досить сміливі, такі, що пізніше трапляються в поетів-шістдесятників: Зоряні в небо вбито клинки. Звичайно, це не єдине слово, що стає основою метафор. Ці тропи в поета досить часті і завжди оригінальні: Сплять шофери в обіймах таксі; На вулицях міста туман обнімався з стовпами і под. /320/

Л. Первомайський володіє здатністю тонко відчувати й передавати ритм. З цією метою він часто користується називними реченнями і навіть може розривати слово з тим, щоб його друга частина римувалася з цілим словом цієї ж строфи, наприклад:

Лісок.

Над ліском —

і вітер, і жар.

Пісок.

Над піском —

Збіговище хмар.

Гурт

хмар.

Злив

свист

Рвав

марш

гор-

ніст («Балада перемоги»).

За допомогою відповідного ритму досягається відтворення швидкості:

Велосипед — вперед,

педаль — і

далі,

далі...

Тікає шлях — ого! лови!

Волосся вітер запліта

в спіралі («З гори без тормоза»).

Якщо у В. Сосюри улюблений колір синій, у М. Рильського — зелений, у М. Бажана — червоний і чорний, то в Л. Первомайського, як у М. Рильського, — зелений: долина — клин зелений, зелений небозвод, зелененький гай, зелений червень, зелена іскра та ін.

У віршах Л. Первомайського трапляються ремінісценції з творів Т. Шевченка. Так, у «Трипільській трагедії» маємо:

Реве та стогне широкий і ревучий

Дніпро внизу.

А лани широкополі —

і жита в ланах.

Ще: І кров сторіками Дніпро у синє море.

Продовжується започаткована П. Кулішем традиція історичного художнього твору. У романі 3. Тулуб «Людолови» (1934 р.) оживають /321/ такі слова, як гетьман, сотник, осаул, козак, запорожець, колегіум, протестація. Уживаються лексеми на означення владних структур (староство, вальний сейм, посольська ізба, королівська канцелярія, уряд, сенат, соймик), посадових осіб (великий канцлер, маршалок, солтис, пани радці, метрикант), суспільних об’єднань та їх членів (братство, братчик); досить складними є назви різноманітних документів — ми з ними не зустрічалися навіть у розділі про мову XVII ст.: фірман «універсал турецького султана», регулямін «наказ шляхти своїм послам до сейму» та ін. Є тут і назви податків (поволовщина, медове), зброї (шаблюка, лук, сагайдак, рушниця), страв (вершковий сир із кмином, полендвиця, струдель, варені яйця, кава). Передаючи дух епохи, письменниця удається до церковнослов’янізмів. Іноді це цілі речення: ігдеже праведні спокоєваються; своя своїх не познаша. Звучать у романі і фольклорні мотиви, зокрема вживаються вислови з дум: Де ж це видано, щоб козакові-нетязі не було де стати і коні попасти.

Є в романі й запозичення з тюркських мов: капудан-баша «адмірал», кет-худа «хазяїн», бей «татарський феодал», ясир «захоплені в полон невільники» та ін.

Від початку 20-х років розвинулася сатирико-гумористична література. Перед тут вели брати Губенки — Остап Вишня і Василь Чечвянський.

Ніхто не отримував таких протилежних суджень про свою творчість, як Остап Вишня: від суто негативної (Б. Антоненко-Давидович) до винятково позитивної (М. Хвильовий). Звичайно, мова Остапа Вишні була нібито далека від літературної: це насамперед народна, селянська мова з домішкою міських жаргонів. Але використовував цю мовну стихію Остап Вишня саме з літературною метою, ліплячи колоритні образи неосвічених і напівосвічених дядьків-селян і міських люмпенів.

Звичайно, Остап Вишня прекрасно володів літературною мовою. Іноді саме вона, вишукана літературна мова, ставала засобом створення гумористичного ефекту, оскільки зміст заходив у суперечність із формою, наприклад: «Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життьових умов» («Як ми колись учились»). Остап Вишня часто вдається до змалювання парадоксальних ситуацій, що й є одним із головних засобів комізму, наприклад: «Вживають того дуба (з лікувальною метою. — В.Р.) так: одкусюють од дуба обапола хворим зубом і їдять /322/ того обапола до цурки» («Дещо з українознавства»). Такими ж парадоксальними є вказівки на орієнтацію в просторі: «Отоді ж таки, як жила-була на світі Атлантида, гонів за сотню за Атлантидою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна» («Чукрен»).

Остап Вишня висміює завжди поширені в Україні — навіть і в наш час — легенди про походження нашого краю: «Що є таке Україна?... Заснувалася вона ще за 5000 років до створення автокефальним Богом світу» («Дещо з українознавства»).

Пародіюючи мову наукових творів і ділових паперів, письменник виділяє типові риси українця:

1. Якби ж знаття!

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось воно буде.

5. Я так і знав! («Чухраїнці»).

Можна було б сподіватися, що Остап Вишня щедро використовує багату народну фразеологію. Насправді ж ні; вона в нього є, але представлена досить скромно, наприклад: встигнемо з козами на торг; наробив аж пальці знати; Що я в Бога... теля з’їв чи що? («Самі тобі чудеса»); дивитесь на дзвіницю, що, як Пилип з конопель, виткнулась із купи будинків... («Понад туманами»); На віку, Вячку, як на довгій ниві — всього буває («В’ячеслав») та ін.

Зате письменник часто вдається до «нагнітання» слів, особливо при описі велелюдних зібрань (згадаймо манеру В. Винниченка). Ось опис ярмарку: «..І все це ворушиться, дихає, курить, говорить, кричить, лається, мукає, ірже, ігигикає, ремиґає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, кудкудакає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонію, на скрипку, причитує, п’є квас, їсть тараню, «буцкає», лускає насіння і крутиться на каруселі» («Ярмарок»). Усну творчість Остап Вишня знає прекрасно. Крім пісень, казкових зачинів і завершень, він іноді вдається і до замовлянь: «Господи поможи! Пресвята Богородице, мати помічнице! Стань мені у поміч, у рожденного, молитовного (ім’я) більмо з ока ізігнати. Йшли три отці святі, за ними три звірі люті: перший чорний, другий білий, третій сірий. Як уздріли — більмо з’їли» («Ох, і лікували нас...»). Ще один типово вишнівський художній засіб — це парадокси типу: «Купуєш панчохи, пильненько додивляйся, бо дадуть тобі одну більшу, другу меншу або різномасні... /323/

— Одна панчоха ж більша! — протестуєте ви.

— Так зате друга менша! От воно так на так і виходить» («Київ — Харків»).

Серед об’єктів критики є русифікація. Вона виявляється і в щоденному мовленні, і навіть у фольклорі:

Не хочу я чаю пить,

Не хочу заваривать,

Не хочу тібє любить

З тобой разгаварювать («Чукрен»).

Висміюється обивателько-російське уявлення про Україну і українців: «Населення на Вкраїні — малоросійські хохли» («Дещо з українознавства»).

Василь Чечвянський (Василь Михайлович Губенко), з 1924 р. виступає в республіканській періодиці, а 1928 р. виходить його збірка гуморесок «Царі природи». На перший погляд, творча манера В. Чечвянського близька до творчої манери Остапа Вишні. Однак якщо Остап Вишня писав в основному про селян, то В. Чечвянський — про міщанство у всіх його різновидах, якщо Остап Вишня трохи навіть перегинає з росіянізмами, з «рубаною» мовою, то В. Чечвянський, який спершу теж захоплювався ненормативною лексикою, згодом пише літературною мовою, лише трохи інкрустуючи її «базарною» лексикою. У дусі давньої традиції, яка була започаткована ще Г. Квіткою-Основ’яненком, В. Чечвянський уживає прізвища з натяком на ті чи інші риси натури їхнього носія: Ідіотенко, Брехенчук, Шушукало. Уживає він і «вічні» слова, які разом з поняттями, що їх вони позначають, дожили й до наших днів: безгосподарність, кумовство, самопостачання. У ранніх творах чимало макаронізмів — слів і граматичних форм, — що вживаються як російські, але насправді є ознакою слабкої освіченості носія цієї мови, наприклад: В мінє муж не знаїть, сколькі йому лєт. Це речення. Ще більше перекручених поодиноких слів: юринда, антанабиль індіхвиренція, кіньмитограф, бюрокрад, знізойдіть з подножки, дебьот-кредьот та ін. Дає про себе знати міський жаргон у таких, приміром, словах, як підлататися «поживитися», відповідальний жлоб, бузотьор і под. Не цурається В. Чечвянський і фольклору. Деякі його образки починаються казковими зачинами: «Жив собі та був собі — і не десь там за морями-лісами, а в нашій же таки республіці — молодий Ваня» («Універсальність»). /324/

Одним із засобів творення гумору є імітація наукових визначень: «Базар — це місце, де ваша мама закуповує продукти, лісом називається загальне зібрання дерев, лугом — пленум трави й сіна, а полем — житлоплоща майбутніх французьких булок...» («Деякі поради для початківців»); «Берег моря, або за морською термінологією «пляж» — штука дуже складна. Складається вона з голих людей, недопалків, битого шкла, недоїдків, шматків газетного паперу, морських ракушок і брудного піску» («Стихія»).

Нарешті, в морфології відчувається східноукраїнський колорит, зокрема в дієвідмінюванні: злазю, сердюся, закусюю та ін.

Після захоплення України Червоною Армією частина письменників, у тім числі майбутніх, опинилася за кордоном. До вже згаданих В. Винниченка й О. Олеся приєднався Є. Маланюк, який у 1925 р. видав збірку «Стилет і стилос», у 1926 — «Гербарій», у 1939 — «Перстень Полікрата», у 1954 — «Площа», у 1959 — «Остання весна», у 1964 р. — «Серпень» та ін. Стилістично його поезія тяжіє до неоромантизму, хоч він більше схилявся до неокласики. Недаремно серед радянських поетів він найбільше цінував М. Рильського. Розквіт його творчості припадає на 30-ті роки, коли він практично очолював празьку поетичну школу.

Є. Маланюк був залюблений у класичну світову поезію. У його віршах трапляються ремінісценції з «Слова о полку Ігоревім», І. Франка, П. Тичини і навіть В. Маяковського, наприклад: ...Дону синього не пощастило зачерпти. Руська земле! За шолом ’янем єси; І в новій купались Каялі Воскреслі із мертвих полки; ...І йшли віки, одним ярмом закуті; О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о, ні!; На злих координатах авеню і стрітів.

З неокласиками Є. Маланюка ріднить увага до всесвітньої історії. У його віршах оживають Колумб, християнські Марія-Магдалина й Соломія, поети Сковорода, Рільке, Гумільов, Ахматова, Каліпсо, композитори Бетховен, Ліст, державні діячі Цезар, Орлик, Войнаровський, Марк Аврелій; тут же є місце й для літературних героїв: Навсікаї, Пенелопи, Фауста, Бульби, тут же сяє й «Джоконди усміх таємничий».

З усіх на світі земель Є. Маланюк найбільше любить і найбільше ненавидить Україну. Любить він її як свою нічим незамінну вітчизну, а ненавидить як край покірних гречкосіїв, що забули своє звитяжне минуле. Звідси постійне протиставлення Еллади (батьківщини мистецтв) /325/ і Риму (батьківщини законодавства і державної влади). Україну поет називає степовою Елладою: О, моя степова Елладо, Ти й тепер антична ясна; Сліпуча степова Еллада. Він же запитує в неї: Куди ж поділа, степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?; Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу Проклятий край, Елладо степова? Тільки Рим з його осягненням і поширенням державності як основи суспільності міг повернути Степовій Елладі її колишню горду славу:

Хай зникне ж скитсько-еллінська краса

На припонтійськім тучнім суходолі,

Щоб вільний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври — станув Капітолій.

Ще виразніше про це ж промовляють такі рядки:

Котилась Русь, як перекотиполе,

Чіпляючись останніх рубежів,

Де під орлами Риму виростали

Священним плугом ґотиків струнких

Навік опанцеровані народи.

Прихильність до неокласики обмежує поета в шуканні неологізмів. І все ж вони в нього інколи трапляються. Це сколювати «обступати колом» (Хвилями околюють твій хрест), льотник «льотчик» (Льотник бомби кидає в Шанхай), радіобрех, кіновенера і под. Не оминає він і рідкісних слів типу костомара «велика кістка», приходень «прихідько», меандр «вигин» та ін.

Як син своєї доби Є. Маланюк не цурається виробничо-технічної лексики: автоматика, координати, колектор, стрателема, формула і под. Наприклад:

То ж не поет, хто лиш невпинно

Дзюркоче про добро і зло.

Поет — мотор! Поет — турбіна!

Поет — механік людських мас,

Динамомайстер, будівничий.

Майже «інженер людських душ»!

Трапляються в поета і полонізми (каварня, офірувати, кадлуб), а ще частіше церковнослов’янізми (гряде/грядете, довліє злоба, як древле, рцем, нарече, обречение). Церковнослов’янізми інколи вживаються як антоніми до буденних слів: страшне твоє життя, як житіє. Досить часто за звичаєм староукраїнської мови Є. Маланюк уживає пасивні дієприкметники теперішнього часу на -мий і короткі пасивні дієприкметники минулого часу: незнаємий, пригнічен, пооран. /326/

Як колишній ад’ютант генерала Б. Тютюнника, Є. Маланюк знається на військовій термінології: клещі, лівий фланг, частини, бівак, гармата, дріт польового телефону і под.

Метафора у Є. Маланюка найчастіше пов’язана з різними періодами доби:

Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі...

А ніч — лунка безодня —

Дзвеніла зорями;

Ось вечір знов. Заплющує повіки

Безсилий день.

Степова Еллада навіює поетові такі образи, як завірюха херсонських вишень, Білі сосни колом під копулою неба зросли; Вже кров’ю кленів перші рани Позначив вересень в лісах.

Творчість Є. Маланюка позначена ненавистю до пригноблювачів. Тому в його поезії багато злих інвектив, спрямованих насамперед проти імперської Росії і «здрібнілих мікромалоросів», напр.:

Полуботок, Шевченко, Гоголь —

Здушить, скалічить, отруїть!

Не рицарство, не перемога,

А тільки зрада, підшепт, їдь;

Роздрібнене дощенту крушить

Закон життя. І де ж вогню

На вожденят вошиві душі,

На лицедіїв метушню,

На їдь продажної безради,

На яди дідичної зради.

На віковий коловорот

Хохлацьких ахів і глупот?

Та все ж поет вірить у свій народ, сподівається на його відродження:

Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій.

Як прийнято в українській поезії — материковій і діаспорній — Є. Маланюк уміє обігрувати в слові кольори:

Все далі висиха Синюха

Й линя її весела синь.

До празької поетичної школи, метром якої справедливо вважають Є. Маланюка, належать також О. Ольжич, О. Теліга, Л. Мосендз.

О. Ольжич — майстер українського вірша, обдарований епічним /327/ хистом. Як писав В. Державин, «належне ідейне й мистецьке сприйняття поезії Ольжича вимагає від читача високого рівня літературної культури — ба навіть чималої обізнаності з передісторією та історією Європи» 1. Ольжич — борець. Він, як і Є. Маланкж, за сильну державу, якій присвячує і свою поезію, і своє життя. Тому в його віршах панують як ключові слова кров і смерть, тому так часто зустрічається батальна лексика: граната, кіннота, лаву розгорта, залога, револьвер, кулі в магазині, здобутий в огні бастіон, цівка, окопи, траншеї, контратака, бій, постріл та ін. В. Державин справедливо закидає поетові, що серед цієї лексики трапляються «модернізми» загальноєвропейського вжитку 2, які скоріше можна було б назвати архаїзмами (барикада, петарда, мортири і под.). Загальна громадянська спрямованість поезії Ольжича штовхає його й на зловживання газетною стилістикою, до якої той же В. Державин відносить такі вирази, як «потворно оголена суть», «зрада ідеї», «тендітні квітки пансіонів» та ін. 3

1 Державин В. О. Ольжич — поет національного героїзму // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 538.

2 Там же. — С. 582.

3 Там же.

«Наступальний» характер поезії Ольжича зумовлює уривчастий синтаксис, часте звернення до називних речень, простих безособових речень, наприклад:

Одвага. Непохитність. Чистота.

Милується! Беріть! І будьте, будьте!... («На полі бою»);

Зв’язковий. Сухе привітання.

Кашкет, окуляри, ровер («Грудень»);

Ми жали хліб. Ми вигадали млин.

Ми знали мідь. Ми завжди воювали («Археологія»);

Ні кроку зі шляху, ні думки назад,

Ні хвилі даремне на місці («Грудень»).

Не цурається Ольжич церковнослов’янізмів (словоблудіє, благословеніє), засвідчується і зв’язок з південно-східною Україною (ріша, замість рішає, вирішує); як і в Є. Маланюка, є в нього ремінісценції зі «Слова о полку Ігоревім»: /328/

Давнім трунком, терпкістю Каяли —

Ці — і кров, і смерть («Давнім трунком...»).

За спостереженням В. Державина, Ольжич майстерно оперує ономатопеєю (звукописом) 1, особливо часто вдаючись до нагромадження плавних /р/ і /л/, напр.: Глухо храми упали у норах розбитих палат.

Як писав Д. Донцов, Олена Теліга була «поеткою з Божої ласки» 2. Вирази й образи, якими повна її поезія, — це: вихор, вогонь, пожежа, «весняна бурхлива завірюха» 3.

1 Державин В. О. Ольжич — поет національного героїзму // Українське слово. — Ч. 2. — С. 587.

2 Донцов Д. Поет вогняних меж // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 600.

3 Там же. — С. 601.

Як і в інших поетів празької школи, поетична увага О. Теліги прикована до України: «Найчастіше слово — Україна» («Пломінний день»). Горить її душа, пломеніють її почуття, животворним вогнем сповнена її поезія: запальний квітень, вогонь спокус, вогонь отрути, кришить вогонь із кремнів, горіння тіла, палити серце, полум’яне пекло та ін. В метафорі домінує сонце: «П’яним сонцем тіло налилося» («Літо»); «Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив» («Сучасникам»).

На формування О. Теліги як поетеси значний вплив справив Л. Мосендз. За своїми поетичними уподобаннями він належав до неокласиків.

Характеризуючи мову письменників празької школи, ми вже заглибилися в 30-ті — початок 40-х років. Правда, раніше вже йшлося про мовотворчість П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Головка, Ю. Яновського, І. Сенченка, О. Копиленка. Ці письменники пережили несприятливі для художньої творчості роки. Кожен по-своєму. Пішли з життя або були усунуті від творчої роботи М. Хвильовий, Остап Вишня, В. Підмогильний, В. Чечвянський, М. Куліш, Б. Антоненко-Давидович, З. Тулуб і десятки інших письменників. У мовознавчій літературі панував терор.

У травні 1928 р. у Харкові відбулася правописна конференція, яка схвалила новий, розширений український правописний кодекс. Зберігаючи традиційну українську графіку, вчені докладно опрацювали орфографію та вперше унормували правила української пунктуації. /329/ Орфографія «Українського правопису», схваленого 1928 і виданого 1929 р., була побудована на компромісі: українські з походження слова писалися згідно зі східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені — згідно з західноукраїнськими. Як зауважує Ю. Шевельов, «для двох частин України, розділених політичним кордоном, вибір л чи ль, г чи ґ зумовлювався російським або польським впливом, і в кожній частині друга система була невідома в щоденному вжитку. Накидати невластиву вимову та ще й не всім, а тільки деяким чужим словам, означало вдатися до нечуваного досі мовного експерименту. Не знати, чи такий експеримент вдався б у незалежній державі; з певністю можна твердити, що при двомовній інтелігенції і невисокому рівні освіти серед решти суспільних прошарків, коли частина мовців щойно проходила українізацію, — шанси на його успіх були невеликі. Іншими словами, не було соціяльно-політичних передумов, конечних для вдалого завершення експерименту. Правопис 1928-1929 рр., дарма що старанно опрацьований видатними мовознавцями, був нереальний, приречений на невдачу» 1.

1 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. — К., 1987. — С. 161.

Інша справа — лексика, галицькі лексичні елементи, зокрема термінологія, увійшли в тодішні словники і стали невід’ємною частиною української літературної мови. Великий вплив на подальший розвиток української літературної мови мали «Норми української літературної мови» О. Синявського, а також колективно написані і відредаговані Л. Булаховським «Загальний курс української мови для вчителів-заочників» (1929 р.) і «Підвищений курс української мови» (1931 р.).

Існували дві школи у поглядах на нормалізацію української мови: київська і харківська. Київська школа (Є. Тимченко, О. Курило, М. Гладкий, С. Смеречинський та ін.) у своїх рекомендаціях щодо нормалізації термінології пропонували замінити екватор на рівник, паралельний на рівнобіжний, конус на стіжок, сектор на витинок, штепсель на притичку, курсив на письмівку і т. ін. Мовознавці харківської школи (О. Синявський, М. Сулима, М. Наконечний та ін.) були більш помірковані і не вдавалися до таких мовних експериментів.

З 1931 р. припиняється так звана «українізація». Провідні кадри українізаторів в Наркомосі й на курсах були заарештовані й або розстріляні, або розтикані по таборах. «Обсяги українізації, якими б /330/ малими вони не були, в царині запровадження української мови як засобу щоденного спілкування по містах зведено нанівець. Російська мова повністю перейняла на себе цю функцію, навіть у стінах Академії наук розмови тепер велися звичайно по-російськи» 1. Кінець позірної «українізації» настає в 1938 році. Починається деукраїнізація чимраз більшої кількості шкіл по великих містах та промислових центрах. Разом з тим відбувається наступ на мовознавство. Про те, як це робилося, свідчить хоча б назва статті К. Німчинова «Проти націоналістичного шкідництва в синтаксисі української літературної мови» (1934 р.), Симбіозний правопис не припав до душі тодішньому партійно-державному керівництву. Наступне видання правопису, яке, вірогідно, підготував Н. Каганович, було зорієнтовано тільки на східноукраїнські правописні традиції. Раніше вже наводилася думка Ю. Шевельова про те, що правопис 1928-1929 рр. був нежиттєвий. Варто згадати у цьому зв’язку й погляд І. Огієнка: «Наша літературна традиція по пам’ятках розпочинається з XI віку, — і в цих старих наших пам’ятках переховується й певна відповідь, в якій саме формі вживати нам чужих слів... Скажімо, коли ми споконвіку все писали Амвросій, Ірина, ефир, то яка ж рація міняти ці споконвічні свої форми на латино-польські Амброзій, Ірена, етер? Коли ми ще з початку своєї літературної мови чужі звуки g, l, і все передавали через г, л, и й писали гигант, митрополит, Платон, то чому я тепер повинен на все те махнути рукою й писати та вимовляти гігант, мітрополіт, Плятон» 2. Словникова робота, яка активно провадилася в 20-ті роки, в наступне десятиліття майже повністю припиняється. Виданий 1937 р. «Російсько-український словник», в якому відбита русифікаторська тенденція, зазнав нищівної критики, його укладачі були репресовані. Звинувачення на адресу словника були абсолютно безглузді, наприклад, словник дозволяв відмінювати слова бюро, депо і почасти радіо в орудному відмінку однини, що розцінювалося як прокладання шляху німецькій військовій інтервенції 3.

1 Шевельов Ю, Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 177.

2 Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису. Популярно-науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927. — С. 123.

3 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 199.

І все ж, незважаючи на тупу русифікацію, основний склад української літературної мови ґрунтовних змін не зазнав... /331/

Що відбувалося в цей час на західноукраїнських землях? Як відомо, Польща в 1918 р. захопила, крім Галичини, ще Підляшшя, Холмщину, українське Полісся і західну Волинь. Румунія ще в 1918 р. окупувала Буковину. Закарпаття з 1919 р. потрапило до складу Чехословаччини. На території Польщі українську мову було зведено до рівня домашнього вжитку. Правда, українці мали право відкривати приватні школи з рідною мовою викладання, але тільки в Галичині. Ні Волинь, ні Поділля, ні Холмщина такого права фактично не мали. Мовні утиски, як завжди в умовах насильства, зміцнювали соціальний статус української мови, позначалися на психології мовців, що проймалися почуттям самоутвердження. Тут видавалася й мовознавча література, зокрема твори І. Огієнка. Він опублікував тут «Український стилістичний словник» (1924 р.), «Чистота і правильність української мови» (1925 р.), «Нариси з історії української мови» (1927 р.) та ін. 25 травня 1929 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка ухвалило прийняти «Український правопис», затверджений Харківською правописною конференцією. Взагалі ж мовознавство в Галичині розвивалося слабо, хоч і активніше, ніж у 30-ті роки на підрадянській Україні.

Румуни, захопивши Буковину, формально визнавали права українців на вживання своєї мови. Але насправді всі українські товариства було закрито, Чернівецький університет румунізовано, катастрофічно зменшилася кількість українських шкіл. Правда, з 1929 р. настають деякі ліберальні зміни, дозволено організовувати українські товариства, зросла кількість періодичних видань. Але тривало це недовго — тільки до 1938 року.

Конституція Чехословаччини 1920 р., якій підлягала Закарпатська Україна, гарантувала право вільно користуватися мовами національних меншин. Насправді ж місцеві русофіли не хотіли допустити місцеву мову до освітніх і державних функцій, у чому їх підтримувала й празька влада. У цей час з чотирьох гімназій у двох навчання проводили українською мовою, в одній — російською, а в одній — мішано 1.

1 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 247.

Організовується «Общество им. Духновича», яке веде проросійську — природно антиукраїнську — пропаганду. І все ж українська мова під впливом українізації, що відбувалася в /332/ той час в УРСР, пробиває собі дорогу 1. А як з так званою «русинською» мовою? Як твердить Ю. Шевельов, «у суті речі, «русинська мова» не була здатна до «мовної війни» і не потребувала її. Як система вона була мертва» 2.

1 Штець М. Літературна мова українців Закарпаття і Східної Словаччини після 1918 р. — Братислава, 1969. — С. 73.

2 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 254.

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:59 | Повідомлення # 32
ВИСНОВКИ

На цьому, звичайно, історія української літературної мови не вичерпується: перед нею, незважаючи на всілякі перепони, ще довгі віки розвитку. Кожного разу, коли на ній ставили хрест і казали, що її «не было, нет и не будет», вона знову воскресала, ставала всеохопнішою і життєздатнішою.

Як ви могли переконатися, український народ спершу обслуговувала спільнослов’янська мова — старослов’янська, або церковнослов’янська (назва виникла у зв’язку з переважно виконуваними цією мовою функціями). Оригінальні твори, написані цією мовою, поділялися на три стилі: високий, середній і «низький». Високий був класичним церковнослов’янським, середній — церковнослов’янським з багатьма місцевими вкрапленнями, «низький» — русько-українським з церковнослов’янськими вкрапленнями. Проте непрохідної межі між цими стилями не було: так, окремі уривки з агіографічної літератури (високий стиль) майже повністю збігаються з відповідними уривками з Іпатіївського літопису (середній стиль).

Староукраїнська літературна мова розвивалася на основі «низького» стилю — юридично-ділових документів. Церковнослов’янізми поступово замінювалися руськими словами, але активно запозичувалася й іншослов’янська лексика, зокрема чеська й польська. Через польську мову входили в староукраїнську й слова з інших мов, зокрема з німецької. Староукраїнська літературна мова досягає розквіту в XVII ст. — на початку XVIII ст., але згодом поступово замінюється слов’яноруською, в якій переважали церковнослов’янські елементи, і зрештою занепадає, здаючи свої позиції російській мові. З кінця XVIII ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі з окремими елементами давньої. Але її функціональні можливості /378/ були обмежені — вона вживалася тільки в белетристиці і частково в листуванні. Т. Шевченко довів цю мову до блиску, що послужило поштовхом до її дальшого розвитку у творах його послідовників — Марка Вовчка, Л. Глібова, І. Нечуя-Левицького, А. Свидницького, Ю. Федьковича, Панаса Мирного та ін. Кінець XIX — початок XX ст. позначені намаганням виробити українську публіцистичну й наукову мову з власною термінологією. В 20-ті роки XX ст. багато було зроблено і для утвердження української термінології, і для освіти українською мовою, і для розвитку книговидання. Підрадянський час складається з двох різних за національно-політичною орієнтацією періодів: короткого (1922-1930 рр.) коли проводилася українізація, і довгого (1930-1990 рр.), позначеного ставленням до української мови й культури як до меншовартісних. І все ж навіть у ці роки була коротка хрущовська відлига, яка породила третє покоління українських письменників, що подивилися на світ іншими очима, ніж офіційна пропаганда, і взяли в свої руки долю української мови. І тепер ця мова могла б про себе сказати словами П. Тичини:

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь,

Щоб жить — я всі кайдани розірву,

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:59 | Повідомлення # 33
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

АЗР — Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею: В 5 т. — СПб., 1846—1853.

АМІГ — Могила Амвросій. Галка Ієремія. Поезії. — К., 1972.

АО — Акти села Одрехова / Упорядники І.М. Керницький, О.А. Купчинський. — К., 1970.

АПГУ — Актовые книги Полтавского городового уряда XVII в. / Ред. и прим. В.Л. Модзалевского. — Чернигов, 1912. — Вып. 1-2.

Багр. — Багряний Іван. Сад Гетсиманський. — К., 1991.

Бер. — Беринда П. Вірші // Рєзанов В. Драма українська. — К., 1926. — Вип. 1.

Берин. — Лексикон словенороський Беринди / Підготовка тексту і вступна стаття В.В. Німчука. — К., 1961.

Вел. — Самійла Величка Сказаніє о войнЂ козацкой з Поляками. — Пам’ятки українського письменства. Видає Археографічна комісія Української Академії наук. — К., 1926. — Т. 1.

Виш. — Вишенский Иван. Сочинения. — М.; Л., 1955.

Возн. — Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші. Тексти й замітки // Українсько-руський архів. — Львів, 1913—1914. — Т. 9—10.

ВП — Весільні пісні: у 2 кн. Ч. 1. Полісся, Наддніпрянщина, Слобожанщина, Степова Україна; Ч. 2. Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття, Закарпаття. — К., 1982.

ВШ — Шекспір Вільям. Твори: В 6 т. — К., 1986. — Т. 5.

Гал. — Могила Амвросій. Галка Ієремія. Поезії. — К., 1972.

Галят. — Галятовській. Небо новое. — Львів, 1665.

Груш. — Грушевський Михайло. Історія української літератури: В 6 т. — К., 1994-1995.

Д.-Ход,- Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (З Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся). — К., 1974.

ДМВН — Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст. — К., 1981.

ДНРМ — Ділова і народно-розмовна мова XVIII ст. Підготував до видання В.А. Передрієнко. — К., 1976.

Дон. — Донцов Д. Поетка українського рісорджемента. — Львів, 1922.

ДОС — Яворський Ю.А. Пропавшая западнорусская книга «Диалог о смерти» 1621 г. — СПб, 1912.

Др. укр. — Рєзанов В. Драма українська // Збірник історично-філологічного відділу. — К., 1926-1929.

Єфр. — Єфремов С. Націоналістичне ліквідаторство // Вісник Академії наук України. — К., 1991. — Ч. 2.

ЖХ — Житье и хожденье Данила Русьскыя земли игумена (1106-1108). Текст воспроизведен по древнейшему списку XV века, изданному Православный палестинским обществом. — СПб, 1896.

Заточн. — Моление Даниила Заточника // Повести Древней Руси XI—XII века. — Л., 1983. /380/

Зін. — Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті. Передмова й упорядкування І.П. Чепіги. — К., 1971.

ИПМН — Драгоманов М., Антонович В. Исторические песни малорусского народа. — К., 1875. — Т. 1.

ІЛ — Полное собрание русских летописей. — Т. 2. Ипатьевская летопись и Суздальская летопись по академическому списку. — М., 1962.

Ілар. — Молдован А.М. Слово о законе и благодати Илариона. — К., 1984.

К. Зв. — Кримский А.Ю. Звинигородщина з погляду етнографічного та діалектологічного. Ч. 1. Побутово-фольклорні тексти. — К., 1928.

Котл. — Котляревський І.П. Енеїда. — К., 1968.

КП — Киевская псалтырь 1397 года из Государственной публичной б-ки им. М.Е. Салтыкова-Щедрина в Ленинграде (ОЛДП F6). — М., 1978.

ЛГП — Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / Підготував до видання В.А. Передрієнко. — К., 1984.

ЛЛ — Полное собрание русских летописей. — Т. 1. Лаврентьевская летопись и суздальская летопись по академическому списку. — М., 1962.

ЛРК — Лехвицька ратушна книга другої пол. XVII ст. — К., 1985.

ЛСК — Лексикон Є. Славинецького та А Корецького-Сатановського. — К., 1973.

МБ — Местечко Борисполе в XVII веке. Акты мейского уряда. 1612—1699. — К., 1892.

МВ — Возняк М. Початки української комедії (1619—1819). — Львів, 1920.

Мог. — Могила Амвросій. Галка Ієремія. Поезії. — К., 1972.

Некр. — Кістяківська Н. Сатиричне та побутове письменство XVIII в. Вип. 1. Твори Івана Некрашевича. Розвідка та тексти. — К., 1929.

ОЄ — Остромирово евангелие 1059—1057 гг. 2-е фотолитографическое изд. Иждивением И.К.Савинкова. — СПб, 1889.

ОКО — ОтвЂть Кирика Острожского Ипатію Потею // Памятники полемической литературы в западной Руси: В 3 кн. — Спб, 1878—1903.

П. — Грамоти XIV ст. Упорядкування, вступна стаття, коментарі і словники-покажчики М.М. Пещак. — К., 1974.

Пал. — «Палинодия» З. Копистенського //Русская историческая библиотека. Т. 4. Памятники полемической литературы в западной Руси. — СПб, 1876.

Паньк. — Панькевич І. Матеріали до історії мови південнокарпатських українців // Наук, збірник Музею української культури в Свиднику. № 4. Кн. 2. — Пряшів, 1970.

ПЄ — Пересопницьке євангеліє 1556—1560 рр. // Рукопис ЦНБ НАН України. — № 15512.

ПЛ — Приватні листи XVIII ст. // Підготував до видання В.А. Передрієнко. — К., 1987.

Пушк. — Пушкин А. Сочинения. Редакция, биографический очерк й примечания Б. Томашевского. — Л., 1936.

Р. — Українські грамоти XV ст. / Підготовка тексту, вступна стаття і коментарі В.М. Русанівського. — К., 1965.

Р.Дн. — «Русалка Дністрова». Фотокопія з видання 1837 р. — К., 1972. /381/

Рєз. — Рєзанов В. Драма українська // Збірник історично-філологічного відділу. Ч. 6-7. — К., 1926.

РИБ — Русская историческая библиотека. Т. 2. — СПб, 1875.

Роз. — Южнорусские грамоты. Собр. В. Розовым. Т. 1. — К., 1917.

РП — Русская Правда. Текст, изданный по трем спискам c предисловием и кратким объяснительным словарем, составленным кандидатом прав А.Б. Гинцбургом. — Спб, 1888.

Сам. — ЛЂтопись Самовидца по новооткрытым спискам c приложением трех малороссийских хроник. — К., 1878.

Свидн. — Свидницький А. Люборацькі. — К.; X., 1931.

Сков. — Сковорода Г. Повне зібрання творів: В 2-х т. — К., 1973.

СПУ — Слово о полку Ігоревім. Текст давньоруською мовою. — К., 1977.

Ср. — Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка. Т. 1—3. — СПб, 1893-1912.

ССУМ — Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.: В 2-х т. Т. 1-2. — К., 1977-1978.

СУМ — Словник української мови: В 11 томах. — К., 1970—1980.

Тим. — Баб’як П. Листи Євгена Тимченка до В. Гнатюка // Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. Праці філологічної секції. Т. CCXXIV. — Львів, 1992.

Т.Л.С. — Тредиаковский В., Ломоносов М., Сумароков А. Стихотворения. — М., 1935.

УЗ — Успенский сборник XII—XIII вв. / Издание подготовили О.А. Клязевская, В.Г. Демянов, М.В. Ляпон под ред. С.М. Каткова. — М., 1971.

УІ — Українські інтермедії XVII-XVIII ст. Пам’ятки давньої української літератури. К., — 1960.

УП — Українська поезія. Кінець XVI — поч. XVII ст. / Упорядники В.П. Колосова, В.І. Крекотень. — К., 1978.

ФЗМВ — Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Маркевича. — К., 1983.

Фр. — Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1976-1984.

ХТУ — Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.

ЦА Л — Лазаревский А. Цеховые акты Левобережной Малоросии 1622-1645 (окремий відбиток).

Ш — Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 10 т. — К., 1949-1963.

Br. — Brückner. Słownik etymologiczny języka polskiego. — Kraków, 1927.

Mach. — Machek V. Etymologicky slovnik jazyka ćeskćho a skwenskćho. — Praha, 1957.

Mic. — Pisma Adama Mickiewicza. Wydanie nowe znacznie powiększone. — T. 1. — Warszawa, 1858.

Warsz. — Słownik języka polskiego / Pod. zed. J. Kartowicza, A. Kryńskiego i W. Niedzwiedzkiego. — Warszawa. 1900-1927.

Бібліотека » Різне » Українознавство » ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (Віталій РУСАНІВСЬКИЙ)
Сторінка 7 з 7«12567
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика