Головна сторінка сайту
Сторінка 6 з 7«124567»
Бібліотека » Різне » Українознавство » ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (Віталій РУСАНІВСЬКИЙ)
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:55 | Повідомлення # 26
На початок XX ст. в українській літературі з’явилося ще одне — тепер уже всім відоме ім’я — Архип Тесленко. У 1906 р. він виступив як автор оповідань із селянського життя: «За пашпортом», «Хуторяночка», «У городі» та ін. Мабуть, немає в українській літературі іншого майстра, який би так природньо передавав усне мовлення українського пролетаря — сільського і тимчасово вписаного в міське середовище. Особливо вдаються йому монологи й полілоги, напр.: «Ось баба Пріська: — Та й пити ж матінко! — підвелась і гука: — Дівчино, винеси відерце нам! Дівчина так швиденько травою-травою до хати, вхопила — несе» («Хуторяночка»); « — Іди хто його зна куди й що! — Та куди «йди»? — питаю. — Та на той край: Та не був зроду, та зайди, та сам... А треба йти... Ex, життя! — Та й рукою махнув» («За пашпортом»); «Ну й на світі тепер... Аби я не голодний, а ти хоч і пропадай, та їй-бо правда. Ось хоч би і про себе скажу. Що тут, як тут житимеш; ну вівчар я, ну дітей п’ятеро в мене... Ну годувать їх, зодягать треба... а чим?» («Дід Омелько»). Природно, що в мові персонажів А. Тесленка чимало росіянізмів: больниця, получити, рощитатись і под. Цілі російські фрази вживаються у мові окремих персонажів: « — Да, — зітхнув той, — умирают люди. Сколько и при мнето отсюда вынесли уж» («На чужині»). Згідно з народною традицією, А. Тесленко вдається до повтору дієслівних форм: радію-радію, трушусь-трушусь, дивилась-дивилась, билась-билась, побілів-побілів і под. Дієслівні форми досить часто заступають віддієслівні скорочені слова: а в виски тільки сіп-сіп йому; а серце одно: тьох-тьох; а там щип-щип мене, або ляп-ляп долонею. Оригінальний в цього письменника опис природи — простий, ледь заштрихований, та разом з тим дуже виразний; ось вигляд із вікна поїзда: «Село далі якесь. Хати, клуні, /265/ хліви... Так і поринають в садках. Садки, сливи, вишні, так і зеленіють. Улиця пішла он кудись. Дядько у брилі солом’яному, у штанях широких іде нею, люльку закурює» («На чужині»); «По підгір’ячку хутірець послався — хаток зо три, та в дереві, в дереві ввесь, тільки покрівлі і видно. Вище трохи — млин. У долині — луки, трава по пояс, а квіток — так і рябіють» («Хуторяночка»).

Революція 1905 р. у Росії була справжньою подією і в суспільному становищі української мови. Аж до початку І світової війни зростала українська преса, множилася кількість видань, сталися певні зміни в мовному менталітеті селян і міщан: у них похитнулася впевненість у тому, що українська мова мужича, а російська панська. Проблеми творення української літературної мови з Галичини й Буковини знову були перенесені на Наддніпрянську Україну. Тут розгорнулася нова дискусія з приводу того, на яку базу має спиратися українська літературна мова — наддніпрянську чи галицьку. В дискусії взяли участь І. Нечуй-Левицький, М. Грушевський, А. Кримський, І. Стешенко, Б. Грінченко, І. Франко, М. Филипович, М. Пачовський та ін. На цей раз ішлося про те, що взяти в спільноукраїнську літературну мову з західноукраїнської мовно-літературної практики. Одні дискутанти (І. Нечуй-Левицький, А. Кримський) обстоювали думку, що це мають бути одиниці, інші (М. Пачовський, І. Верхрадський, І. Франко та ін.) наголошували на тому, що практику розвитку української літературної мови на західних землях не можна змарнувати. М. Грушевський з цього приводу писав: «Ігнорувати цю культурну мову, вироблену тяжкою працею кількох поколінь, відкинути, спуститися на дно і пробувати незалежно від тої «галицької» мови творити нову культурну мову з народних українських говорів наддніпрянських чи лівобережних, як деякі хочуть тепер, — це був би вчинок страшенно шкідливий, хибний, небезпечний для всього нашого національного поступу» 1.

1 Грушевський М. Про українську мову і українську справу. — К., 1907. — С. 8.

Були проблеми й з українською пресою. «Галицька» мова була в Східній Україні малозрозумілою для читача, який не був призвичаєний до західноукраїнських видань. Серед них, особливо серед зросійщеної інтелігенції, весь час існував спротив проти «псування» мови І. Котляревського і Т. Шевченка. І все ж популярно-публіцистична /266/ мова потроху пробивала собі дорогу. Це були видання Української радикальної партії («Як визволитися з бідноти робочим людям», «Як цар людей дурить» та ін.), газета «Рідний край», часописи «Засів», «Село», «Маяк», популярні брошури Б. Грінченка та ін. Разом з україномовними виданнями зміцнювалась українська літературна мова, поповнюючись новими словами, у тім числі «кованими». При цьому були певні крайнощі, зокрема відштовхування від інших мов: своє — це не схоже на чуже. І все ж обійтися без запозичень ніяк не можна було. Такі слова, як пошта, телеграф, електрика, квадрат, кілограм і подібні заміняти витвореними на власному ґрунті ніхто, звичайно, не наважувався. Але ж вони приходили з сусідніх мов — російської і польської. Який же варіант прийняти? Як пише В. Чапленко, «потроху став вироблятися компромісовий стан: відкидались рішуче переважно побутові галицькі барбаризми «емерит», «рутинований», «мешти», «атут», «ас», а засвоювались наукові та промисловотехнічні назви й вислови, навіть у галицькому генетично польському оформленні «хемія», «аритметика» — замість давнішого наддніпрянського «арихметика»; «ліхтар», «електричність» або «електрика» тощо» 1. Нові тенденції відбилися і в мові художньої літератури.

1 Чапленко В. Названа праця. — С. 225.

Після Б. Грінченка, у якого помітні ще риси етнографізму, приходить нове покоління, котре орієнтується на метрів європейської літератури. Не пориваючи остаточно з селом та його аксесуарами, письменники-модерністи переносять свою увагу на такі поняття, як любов, краса, вірність, сила, шукання правди, світло знання і под. Зрозуміло, що у зв’язку з новими завданнями мала змінитися й мова.

Нову якість мови започаткував у другій половині XIX ст. І. Франко. Але його творчість служила зразком і на початку XX ст. Адже в цей час була написана поема «Мойсей», повість «Перехресні стежки» та інші твори. І. Франко розкрив тут особливості мови українсько-галицької інтелігенції кінця XIX — початку XX ст.

Творчість Лесі Українки також має початок в XIX ст. Але розквіт її припадає на початок XX ст. Леся Українка одержала своєрідну — домашню й суто українську освіту. А ще все своє життя вчилася інших мов, а тому крім української й російської знала ще французьку, німецьку, англійську, італійську, латину й грецьку. Вона дбала про те, /267/ щоб українська мова розвивалася на рівні інших європейських мов. Письменниця не брала участі в лінгвістичних дискусіях, але з її листів, а головне з мовної практики випливає, що вона дотримувалася усталених на той час літературних традицій, наслідувала не лише Т. Шевченка, але й користувалася виробленим у Галичині культурним лексичним мінімумом і не цуралася діалектизмів, зокрема волинських типу начиння «посуд», повіз, копняк «удар ногою» та ін. У словотворі письменниці треба відзначити часте використання суфікса -иськ-/ -іськ- (боїсько, осудовисько), синтаксичні конструкції «дієслово + ім’я у родовому відмінку» замість поширенішої «дієслово + ім’я у давальному відмінку» (мене боліло). Разом з тим на її мові позначився і полтавський діалект, звідки форми мнясо, вступив у їх і под. В. Чапленко зазначає: «Незалежно від діалектних явищ її мова надзвичайно багата лексично, граматично й фразеологічно. В цьому розумінні вона використала українську народну мову так, як ніхто інший з українських письменників. Це багатство чарує читача особливо в її пізніших драматичних поемах» 1.

1 Чапленко В. Названа праця. — С. 232.

З граматичних рис треба відзначити послідовне вживання письменницею кличного відмінка і в українських, і в іншомовних іменах, членної форми прикметників (совиная нарада), форми другої особи множини наказового способу на -іте (живіте), дієприслівникових зворотів і т. ін. Чужомовні слова Леся Українка вживає сміливо, при цьому в тому значенні, в якому вони виступають у мові-джерелі. Щодо української лексики, то письменниця в основному задовольняється тим набутком, який був в українській літературній мові на початку XX ст. Дуже рідко зустрічаються створені нею неологізми типу догонці «ті, що здоганяють». Такі ж слова, як слухач, прийдешність, які В. Чапленко кваліфікує як неологізми, на той час уже стали нормативними.

Слово Леся Українка цінує дуже високо. Але для неї слово невіддільне від діла. «...Поки я не скинуся спогаду про абсолютно невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах, — пише Леся Українка М. Павликові. — Тоді треба скинутись мені й моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором. Коли не vis major, як се /268/ було досі, а моє власне рішення примусить мене «сидіти тихо і не рипатись», ...то я тоді муситиму зломити свою «єдиную зброю» слово і стати глухонімою. Тільки се страшно, я сього більше боюся, ніж всякого чіпання» (ЛУ, 10, 145—146). За 50 років до Хвильового Леся Українка прагнула розбити мури української літературно-культурної замкнутості. Скільки вона сама зробила особисто, щоб прилучити українського читача до класичної і європейської літератури: це переклади творів Гомера, Данте, Байрона, Шекспіра, Дж. Свіфта, Гейне, Тургенєва, Надсона, Гюго та ін. Взагалі ж її мрією було видання українською мовою бібліотеки іноземної літератури, зокрема творів Байрона, Бальзака, Бомарше, Поля Бурже, Вольтера, Гаршина, Короленка, Конопніцької, Леопарді, Леконта де Лілля, Мольєра, Петрарки, Руссо, Сервантеса, Вальтера Скотта, Сирокомлі, Сталь, Шеньє... Не боялася Леся Українка братися і за сюжети світової літератури. З приводу постання «Камінного господаря» вона писала в листі до Л. Старицької: «Що се є дерзость з мого боку, се я й сама тямлю, але вже, певне, «то в высшем суждено совете», щоб я mit Todesverachtung кидалася в дебрі всесвітніх тем як, наприклад, з Кассандрою своєю, куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати» (10, 259). Письменниця справді була відважною, а її драми на світові сюжети додавали нових слів в українську мову. Та насамперед її творчість будила вічно оспалу, провінційно затуркану українську інтелігенцію. Вона з жалем пише до М. Драгоманова: «Ні, ще є гірша річ — се як хто умисне з себе дурня робить, як той гоголівський голова, що глухого удає, аби не чути, чого не хочеться. Страх багато таких голів на Україні у нас і мені навіть гірко читати, як Ви стараєтесь, або вони Вас почули, — то не такі люди, аби їх чим пройняти, вони, здається мені, так зашкарубли, що до них уже «глас чоловічий не доходить» (9, 74). Тут наведено декілька уривків з листів Лесі Українки. Чи хоч віддалено нагадує їхня мова епістолярію Т. Шевченка або навіть П. Куліша? Звичайно ж, ні. Це високоінтелігентна мова, абсолютно позбавлена навіть натяку на «котляревщину». Мова Лесі Українки — це на початок XX ст. зразок інтелігентної літературної мови Східної України.

А як з мовою І. Франка? З одного боку, це феномен високорозвиненої, філософськи виваженої мови українського інтелігента, з другого — зразок побутової мови освічених галичан. /269/

У «Мойсеї» реалізується та лексика, яка визначає сенс буття, у цьому разі існування в світі певного народу. Звідси лексика оптимізму й песимізму: ідея, спокій, мандрівка життя, будущина, гордощі духа, сумління, зневіра, час простору й межі. Дуже широко вживаються абстрактні слова: бажання, вірність, воля, власть, забаг, зрада, захист, надія, покірність, підмога, презирство, побіда, свобода, честь, шана і под. Абстрактні слова природно вплітаються у метафори: / на крилах думок і журби Поза гори літає (Фр., 5, 216), кайдани кувать Нашій честі і волі (230); Серце його розмовля і кричить до Єгови (249).

Оскільки в «Мойсеї» інтерпретується біблійний сюжет, І. Франко інколи вдається й до церковнослов’янізмів, напр.: всує, на прю, преподобниця, чадо, враг.

Незважаючи на те що тема «Мойсея» філософсько-драматична, побутових слів тут не бракує, як і в «Марії» Т. Шевченка: збанок, криниця, шкіряний мішок, ягниця, будякова паша, кропива-жеруха, бугай та ін. Галицизмів у поемі майже немає, якщо не брати до уваги поодиноких слів типу не годний або форм на зразок збувавсь. Вплив діалектної стихії найбільше відчувається в наголошуванні: упаде, на тобі, моргали, яркі, пропаде, поводиря та ін.

Серед граматичних особливостей мови поеми не можна не звернути уваги на досить часте уживання повних прикметників: величезная, дивную, фантастичнеє, чистії, всесвітнії, сердитії.

Цікаво, що полонізмів у поемі майже немає.

У повісті «Перехресні стежки» відбита мова, якої так бракувало в той час у Східній Україні, — природна усна розмовна мова, вживана в інтелігентному середовищі. Її лексичну основу складають слова, повсюдно вживані в Галичині. Особливо виразна народна фразеологія: вісімнадцятий туман, зав’язав собі світ, судженої конем не об’їдеш, вішалися мені на шиї, краще з моста в воду, про людське око, головами наложимо, рука не підіймається; жінка як верба, де її посади, там прийметься; з хлопа сім шкір здерти, послухає чмелів і под.

Серед побутових слів панують діалектні, галицькі: заким, цукорня, хід (хода), опришки, жид, хлопістика, хлополюб, скрут вулиці, робітня, єгомость, негарний вигляд, завсіди і под. Досить послідовно зберігаються тут релікти колишнього перфекта: А потрактував би-с, пане, і мене порційкою; якби-сте купували маєток. Що ж до абстрактної лексики, особливо правничої, то тут відчувається залежність від двох джерел. /270/

По-перше, в основному польськомовний на той час Львів і в українську мову переносив свої абстрактні слова: до адвоката тут звертаються пан меценас, поздоровлення висловлюється дієсловом ґратульовати, учень, вихованець, зветься тут елев, думка — опінія, послідовний — консеквентний, відстороненість, неувага — обнегація, сім’я — фамілія, втручання — інтервенція; є тут навіть слово конверсія, що означає «повернення» (конверсія селянських довгів). Вплив польської мови не оминає й побутової лексики: домашній інструктор — репетитор, куферок — валізка, вахляр — опахало, реставрація — ресторан, стрих — горище, ліска — паличка, ковінька, фризієр — перукар, вельон — вуаль і под.

По-друге, живими ще були традиції галицького москофільства, а тому не повинні дивувати такі слова, як вилка замість виделка, занімаються, защитник, немногий, представте собі, позвольте, склонна, невтомимий, безпощадна, удержання в значенні «утримання», неділя замість «тиждень», сотрудництво, кругозор та ін.

Згодом, при витворенні єдиної літературної мови Східна Україна здебільшого не приймала русизмів; що ж до полонізмів, то вони частково влилися в літературний лексикон.

Західноукраїнські говори найбільше відбилися в мові В. Стефаника, М. Черемшини й Л. Мартовича. В. Стефаник відчував, що його говірка стояла на перешкоді поширенню його творів у Східній Україні. Тому коли в Харкові 1924 р. виходила збірка його новел, він не заперечував проти того, щоб редактори дещо «пригладили» його мову. Проте, як зазначає В. Чапленко, твори В. Стефаника, написані покутським діалектом, уже жили незалежним від автора життям. І вони зберегли для нас і /е/ з палаталізацією попереднього приголосного на місці літературного /а/ (порєдок), і тверде /ц/ у кінці слів (конец), і пом’якшене /ч’/ (богачю), і середнє /л/ (мелник), і м’яке /р’/ (прокураторь) та ін. Відповідно до літературного ся В. Стефаник уживав си, у третій особі множини теперішньо-майбутнього часу дієслів кінцева флексія уживалася без пом’якшення (б’ют); навпаки, в числівниках на -десят кінцеве /т/ пом’якшувалося (п ’ятьдесєть, шістдесєть); іменники середнього роду з колишнім суфіксом -ja закінчувалися на -є без подовження попереднього приголосного (весілє, житє); замість загальнолітературної морфеми най-, що вживається для творення найвищого ступеня /271/ прикметників, міг виступати її варіант май- (май безпечніше); зберігалися релікти перфекта (утікала-м, аби-с упав, був-єм майстер, гадали-м, коби-сте поздихали).

До непересічних явищ української літературної мови цього періоду належить мовотворчість М. Коцюбинського. Власне, слово «мовотворчість» не зовсім точне, оскільки цей письменник був шліфувальником тих норм, які на той час уже склалися. Точніше було б сказати про розширення внутрішніх меж естетики українського слова. Як стиліст М. Коцюбинський був неперевершений. Він добре знав попередню українську літературу, всотав у себе її мову, але разом з тим вивчав мову у її живому звучанні, робив багато фольклорних записів. В. Чапленко справедливо зауважував, що М. Коцюбинський, як ніхто інший з його сучасників і навіть письменників пізніших років і десятиліть, свідомо боровся з вузькими діалектизмами, локалізмами, хоч своєю власною практикою не заперечував їх художньої вартості. «Яскравий приклад на це, — пише вчений, — маємо в «Тінях забутих предків», де він ужив тільки незамінних локалізмів («гачі», «маржина», «плай», «вориннє» тощо). І яка в цьому розумінні велика різниця між «Тінями забутих предків» та «Камінною душею» Г. Хоткевича, що написана суцільно гуцульським говором! Ця остання через те просто випадає з української літературної мови» 1.

1 Чапленко В. Названа праця. — С. 237.

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:55 | Повідомлення # 27
Однією з сильних сторін художньої манери М. Коцюбинського є економність мови, намагання передати мінімальною кількістю слів певну життєву ситуацію, наприклад: «Раз щось чорне та пелехате закрило світло і розірвало музику. — А! — А! — Се ви? Я. — Чорне трясло бородою та великим брилем, трясло Кирилові руку» («В дорозі»).

М. Коцюбинський не намагався ревізувати ту абстрактну лексику, яка усталилася в українській мові і віддзеркалювала її склад в інших європейських мовах. Він уживав суто українські слова з абстрактним значенням (будучина / пришлість, беззакон, здивовання, втома, байдужність, питання, пригода, справа, запеклість, певність, самозабуття, задума, зарозумілість, розвага, кривда, заздрощі, вражіння, зневага, розвій, розпука, приязнь, прикмета, зненависть, розмаїтість, самоповага, співчуття та ін.), але цілком толерантно ставився й до запозичень (синтез, ілюзія, деспотизм, етикет та ін.). Так звані етранжизми нерідко вживаються в нього на позначення /272/ предметних назв, інколи навіть побутових понять: атмосфера, екран, сигнал, емблема, кавалькада, шосе, парасоль, екстракт, кепі і под. Вкрапляє він у тексти й іноземні слова та вирази в оригіналі: in saecula saeculorem, macherie, avanti і под. Майже не користується письменник суспільно-політичною лексикою. Лише зрідка спливають у його мові такі слова і словосполучення, як українське поспільство, класова боротьба, начальство, бастувати.

Писав М. Коцюбинський, звичайно, тією мовою, яка усталилася в Східній Україні від часів харківської школи романтиків, Квітки і Шевченка. Але не ігнорував він і мови І. Франка та О. Кобилянської. Тому трапляються у нього так звані «галицизми», які доречніше кваліфікувати як елементи тодішнього західноукраїнського варіанту літературної мови. Це, скажімо, такі слова, як реченець «строк», таким робом, робучий, спочувати, зарібок, не годен, навчитель, бюрко, хлоп, як ся маєте та ін.

Є й окремі нечисленні локалізми, переважно центральноукраїнські, подільські й західноукраїнські. Так, гамалик «задня частина шиї» уживалося вже у «Чорній раді» П. Куліша, бурчак «дзвінке джерело» засвідчене в творах Ганни Барвінок; та все ж більше подільських і західноукраїнських слів: коби я знав, катрага «курінь», чугаїнка «верхній одяг типу свитки», полонина, трусок «дрібні тріски» і подібні. М. Коцюбинський користується переважно східноукраїнським словом город, хоч уживає й місто. Цікавим є протиставлення панське (добро, поле) — людське, яке в дещо зміненому вигляді (колгоспне — людське) збереглося до наших днів.

Письменник, на відміну, скажімо, від В. Винниченка, старанно уникає росіянізмів. Вони представлені у нього поодинокими прикладами або в мові неосвічених селян (приказ стреблять всіх бунтарів), або окремими фразами у офіцера Антоші (— Вот негодяї — «Коні не винні»).

М. Коцюбинський пильно прислухався до мови тих народів, що жили серед українців. Є в нього молдованізми («Пе коптьор»), тюркізми (байрам, мінарет, хаджі, гяур, чалма, кєпек «собака», кель мунда «йди сюди», фез, бакшиш, ферандже, дервіш, ахшам хатр олсун «добрий вечір», муезин) і гебраїзми (шохат, бобе Єстерко, реб Абруме).

Фразеологія у М. Коцюбинського спільноукраїнська: стати на ноги, забити клин у тім’я, полуда з очей спала, дідька з’їсть, при /273/ своїй небозі добре і в дорозі, брала хіть, западати в нетяму, дур голови береться; робім і грудьми, та не будемо людьми; кричати на пробі, вилізло шило з мішка та ін.

Лаконізм, а отже, й виразність зображень досягається ощадженням слів у реченні, наприклад: «На небі сонце — серед нив я» («Intermezzo»). У мові письменника мало порівнянь традиційного типу — паралелізмів, поєднуваних сполучниками мов, немов, ніби, наче і под. Зіставлення у нього здебільшого мальовниче, ніби на образку: Денце макітри облипли мухи, наче насіли на щось солодке. То чорнів ярмарок («Як ми їздили до Криниці»). Метафора завжди несе в собі ефект несподіваності: «Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах» («Intermezzo»); «Високе, чисто жіноче і різко дзвінке, воно в блискавку злилось з рожевим тілом та з лопотом ніг» («В дорозі»); «Однак дзвони несподівано впали. Мідь струснула осінню мряку і розсипалася по всіх кутках» («Fata morgana»).

М. Коцюбинський різко порвав з попередньою фотографічною традицією художнього опису природи: пейзаж у нього психологічний, настроєвий. Не буду тут наводити всім відомого уривка з «Fata morgana», де «плачуть голі дерева». Ось інша картинка, в якій відбивається прагнення людини до гармонії в суспільному житті: «А навкруги було так гарно, так радісно. У чистій і ніжній, як лоно коханки, блакиті, в могутній хвилі життя, що ледве виявлялось таємним тремтінням соків, в теплому й затишному диханню весни було так багато радості, почувалась така повна гармонія... І наче в такт природі серце моє стрепенулось од бажання подібної ж гармонії в людському житті, од сподівання нової весни...» («По-людському»).

Автор майже ніколи не називає пору року, коли він описує природу, — все розкривається шляхом зображення відповідних явищ: «Серце розкриває обійми і тим розлогим нивам, що, порвавши кайдани, збудились до нового життя, і тим дітям повітря — вільним птахам, що з далеких країв прилетіли до нас у гості, і тому кущикові фіалок, що, захистившись межи травицею, тихо процвітає, віддаючи свої пахощі чудовим пахощам весни!...» («Ціпов’яз»).

Те саме з портретом. Часто він невідривний від способу сприйняття світу тим, хто дивиться на людину. Наприклад, культурний хлібороб Прокіп із «Fata morgana» так бачить кохану Гафійку: /274/ «Прокіп обіймав оком Гафійку. Туга, здорова, чиста — вона світилась на сонці, як добра рілля, як повний колос, а очі мала глибокі та темні, як колодязне дно». До зображення портрета можуть додаватися певні супровідні риси, що якоюсь мірою впливають на сприйняття зовнішності людини: «О. Василь ходив перехильцем по хаті, заклавши руки в кишені підрясника та схиливши в задумі голову, а по стінах лазила тінь кудлатого ведмедя» («Лялечка»).

М. Коцюбинський — майстер використання кольорової гами, особливо в пейзажі. Наприклад: «Десь далеко, край небосхила, здіймалась сива імла, виповняла повітря... Чорними ярами покотився білий туман» («Ціпов’яз»); «Осінь горіла на сонці, як сильна рудоволоса жінка в блакитній шовковій сукні. Молоді липи вже роздяглися й стояли голі, мов діти в своїй безсоромності... Особливо гарні були клени, тепер такі легкі. У своїй прозорій жовтизні вони нагадували рум’янець сухотниці» («Дебют»).

Творчу манеру М. Коцюбинського певною мірою використовували пізніші українські прозаїки, зокрема М. Хвильовий, Г. Косинка, А. Любченко, а в наш час — О. Гончар.

Тепер про письменників, які писали в цей час, але творчість яких була продовжена і в наступні десятиліття (переважно на еміграції).

Наприкінці 80-х років уже нинішнього століття повернувся до українського читача Микола Вороний — друг і якоюсь мірою учень Івана Франка. Сам поет казав про автора «Зів’ялого листя»: «Вплив його могутньої особи був на мене колосальний». Ішлося насамперед про лірику. «Грубого реалізму не визнаю, — писав М. Вороний. — Терпіти не можу «Тюремних сонетів» Франка, але закоханий в його «Зів’ялім листі». Так то так, але сам М. Вороний не цурався громадських тем. Адже він автор перекладу «Інтернаціоналу», «Варшав’янки» й інших революційних творів. Як пише Г. Вервес у передмові до його творів, «він захоплювався соціальною лірикою М. Некрасова, І. Козлова, І. Базова, Г. Гейне, витонченою лірикою французьких поетів (А. Сюллі-Прюдома, П. Верлена, П. Бурже, Л. Бульє), навіть староіндійською, перською та японською поезією» 1.

1 Вервес Г. Поет повертається на Батьківщину // Передмова до видання: Вороний Микола. Твори. — К., 1989. — C. 19.

Правда, східна поезія не стає в один ряд з М. Некрасовим, вона тільки свідчить про поетичні обрії автора. Але оспівуванню революції /275/ М. Вороний віддав-таки шану, що позначилося на його мові, пор.: «А наді мною Революція В червоній заграві плила»; він, як і Франко, шукає сил, щоб визволити і свій люд, і свою землю: «Розкішний край мій у ярмі, Мій люд — невільники німі; О рідна земле, люба нене! Чому, припавши до твоїх грудей, Я тільки плачу, як дитя нужденне, А сил не набираюсь, як Антей?» Але революція у М. Вороного мала національний характер. Адже він — автор знаменитого «Євшан-зілля», твору, що як ніякий інший вплинув на національне пробудження українського народу.

М. Вороний кохається в Шевченковій поезії. У його віршах часто трапляються рядки, належні батькові української літератури й мови: «Виростав вас, доглядав вас на втіху та диво; Занедбали й те, що мали Землячки кохані, Славних прадідів великих Правнуки погані!...»

Та є в нього перегуки і зі «Словом о полку Ігоревім», з І. Франком, Лесею Українкою: «Слухай, старче, ти шугаєш Ясним соколом у хмарах, Сірим вовком в полі скачеш, Розумієшся на чарах»; «Я взяв би тебе, мою зіроньку ясну, поніс би далеко на крилах пісень»; «Розпука кидає в блакить Крик навісної муки».

М. Вороний — людина високої культури, європейської освіченості. Його поезія насичена посиланнями на художню класику. Тут і голівка Греза, і ескіз Родена, і меланхолійний ноктюрн Шопена, і фрагменти вірша Сюллі-Прюдома, і псалми Верлена. Не оминає він і загальновживану культурну лексику типу фантом, діадема, ельф, фатум, ексцес, ореол, каватіна і под. Ідентичні вкраплення з чужих мов також не рідкість: «О, не здивуйте, excellentes*, В тім слові — відгук боротьби За давнє uti possidentes**, За гасло Panem et circenses!*** Я син юрби».

* Ваша світлість.

** Маєтності.

*** Хліба і видовищ.

Історизмів поет майже не вживає. Це хіба що слово гудець «поет, співець» у «Євшан-зіллі». Не інкрустує він свої твори і народними фразеологізмами (поодинокий приклад — Як тільки ж полуда з очей нам упала), проте інколи творить афоризми сам, наприклад: Та коли ти Вкраїни не кохаєш, — ти не моя!

М. Вороний багато перекладав французьких поетів, що позначилося й на його власній творчості, зокрема на манері версифікації. Порівняймо переклад з А. Сюллі-Прюдома: /276/

Тепер знемігся я і вже в блакить очима

Не смію линути з одвагою орла.

Але хто ж виростив у мене за плечима

Два дужих і дзвінких крила?;

з П. Бурже:

Гойдався той дзвін, як легіт весняний,

Із далечі літ.

До мене слав усміх чистий, коханий

Конвалії цвіт.

А тепер вслухаймось у вірш самого М. Вороного:

Кудою йти? І нащо сподівання,

Коли мети в моїм житті нема,

Коли утрачено і мрії, і бажання,

— Усе дарма!

Руки молитовні,

Погляди любовні

Німі...

Крила сніжно-білі...

Хвилі, сині хвилі

У тьмі.

Один з улюблених поетичних прийомів М. Вороного — завершення строфи тими словами, якими вона починається:

О рубіни червоні!

А хто ж вам дав багровість і полиск огня?

Моя гордість, ображена гордість моя,

Що тримала мій гнів на припоні.

О рубіни червоні...

Перегук із світовою поезією відчувається і у власних іменах. Героями М. Вороного є Дедал з Ікаром, дочки богів Електра, Тагота, Стеропа, Майя, Пелена, Меропа, Альціона, французькі поети Ронсар, Маріні та ін.

На епітети й метафори поезія М. Вороного небагата. Та є в нього і народні «біле личко, Чорні брови», і мистецьки відшліфовані кольори призахідних хмар — Круг його хмари хиткі, хвилясті, І позлотисті, і бурштинові, І фіалкові, і попелясті. Метафори здебільшого пов’язані з небом і нічною порою: Небо зорями сміялось, Ніч безока над містом стоїть; Нічка на землю упала Синім прозорим серпанком та ін. Порівняння мають фольклорний характер: Ой то не хижа сарана, Не круки степ укрили, — То Конрад рушив у похід свої /277/ потужні сили. Любить поет повтори типу: То літньої ночі було на Дніпрі... Чудової теплої ночі. Одним із засобів образності є алітерації: Тамара блудить як примара. Тамара терпить од катара І стогне: О Ма-да-га-скарр! Табло: Тамара і Оскар; Плачуть дзвони на дзвіниці. Інколи в поетичну мову вриваються розмовні інтонації: Ти питаєш, чи кохаю? Ба який! Або я знаю... Здрібнілих слів майже немає. Зрідка з’являються слізоньки, устонька і под.

У тогочасній і навіть у післявоєнній прозі й драматургії помітною фігурою був В. Винниченко. Високий інтелектуалізм, поєднаний з абсолютним мовним реалізмом, — ось головна особливість мовного матеріалу цього автора. З одного боку, він розбудовує виражальні можливості української літературної мови, продовжуючи творчі традиції І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Тобілевича й інших творців найголовнішого інтелектуального знаряддя нації, з другого — не боїться нелітературного слова, не сахається ні російщини, ні просторіччя, ні жаргону. У нього народ висловлюється так, як він говорить насправді. Бо є різниця між тим, як слово має звучати, і тим, як воно прижилося у різних верствах населення. Перше завдання — розбудова літературної мови — творчо-просвітницьке, друге — видати на світ Божий усе, що письменникові відомо, — чисто художнє.

Отож, розгляньмо спершу внесок В. Винниченка в нормалізацію української літературної мови. Письменник широко використовує вже досить вироблену на той час абстрактну й термінологічну лексику, переважно стосовну почуттєвої сфери: бажання, біль, злість, роздратовання, заздрість, горе, істина, ненависть, легковажність, почування, напруженість, непорозуміння, обман, обставини, хитрощі та ін. Як свідчать приклади, найпопулярнішими суфіксами абстрактних іменників є -ість/-исть, -ння, -ття, -ини, -ощі, а також нульовий (пор. біль, горе, розмова, суть, сором, туга, сум, огида) і под. Звичайно, використовувались ті варіанти суфіксів, які були прийняті на Східній Україні. У львівських виданнях творів В. Винниченка суфіксові -ття часто відповідає -тє, а суфіксові -ння — -ннє і -нє: забитє, електризуванє, мовчаннє, брякотіннє, шапотінє («Боротьба», львівське видання 1903 р.). Джерелом поповнення абстрактної лексики служать також інші мови, звідки невпинним потоком вливаються слова типу інтуїція, сюрприз, апатія, скандал, лібералізм, демонстрація та ін. /278/ «Згущення» абстрактної лексики в психологічних повістях і оповіданнях В. Винниченка, наприклад, в «Історії Якимового будинку», надзвичайно високе. Порівняймо: «Разом з сміливістю, одважністю, силою волі, у неї ще стільки дитячої ніжности, безпорадности, шо зворушує аж до сліз». В непоодиноких випадках нагромадження абстрактної лексики підпорядковане певному творчому задумові — викриттю політичного верхоглядства певних кіл інтелігенції, наприклад: «Яким трохи помовчав і почав виясняти, що він думає. Але це було все те саме: свобода, рівність, незалежність женщини, вільна праця, будівництво і т. д.» («Історія...»); «Годі з нас крикливих обіцянок, «творчих процесів», ідеалів, непевності й обманів» («Таємність»).

Звичайно, велика увага письменника до абстрактної лексики — це не просто прагнення всебічно розбудувати лексику української літературної мови. Проглядає тут і суто творча підоснова: глибокий психологізм, притаманний переважній більшості його творів. В. Винниченко не належав до письменників-побутовістів, тому ні місто, ні село з їх одвічними аксесуарами не дуже займають його увагу. Головне для нього — людина з її духовним світом, мотивація її поведінки, а також невмотивованість багатьох її вчинків. І все ж реалії тогочасного життя хоч-не-хоч потрапляють на сторінки його творів. Це й назви різного типу владних структур, елементів системи управління (волость, сход, староста, соцький, писар, земство, казна — «Салдатики»), і слова позначення різних форм творчої діяльності (Він [Сидор Іванович] пише вірші, драми, повісті, оповідання, наукові статті, романси, популярні брошури, псалми, байки, оди, афоризми — «Історія...»), і назви деталей інтер’єру приміщення інтелігентної сім’ї (бокальчик, шезльонг, гравюри, преспап’є, портьєри — «Історія...»).

Велика заслуга письменника перед літературною мовою в тому, що він широко користується усталеними зворотами, які втратили образний зміст і служать своєрідними кліше для передачі певного типу взаємовідносин між людьми, виступають варіантами тверджень і заперечень, передають певний психологічний стан і под. Ось деякі з них: розходились в поглядах, пускається на хитрощі, вся штука в тому, нічого не матимеш проти, не надаю цьому великої ваги, не в тому річ, не дивлячись на те, не було сумніву, скористувати ситуацією, затоптати в багно, кинулась в плач («Історія...»). Кожна з таких сполук має однослівні семантичні відповідники /279/ (затоптати в багно — зганьбити, кинулась в плач — заплакала і под.), але наскільки їх присутність збагачує літературну мову, робить її гнучкішою, а думку виразнішою.

Кожен період історії певного народу, особливо якщо він бурхливий, позначений соціальним напруженням, характеризує певна лексика. Насамперед це найпоширеніші слова, слова, які в усіх «на вустах». Один з героїв оповідання В. Винниченка «Уміркований» і «щирий» в листі до своєї дружини пише: «Горе тепер, Олю, та й годі: куди не поїдь, скрізь у поїзді тільки й почуєш: революція, резолюція, конституція, інтелігенції.» Така «лексика доби» щедро ввійде згодом до публіцистичних творів письменника. Зокрема, за його «Відродженням нації» можна скласти політичний словник другого десятиліття XX ст. Але й художня література довоєнного періоду містить немало політичної лексики (соціялізм, революціонер, нелегальне становище, марксист, есдеківська брошурка — «Історія...»); експропріатори — «Голод», соціалісти, ер-у-пе (Революційна українська партія. — В.Р.), демонстранти, поліцаї, козаки — «Роботи!»). Автор досить стримано ставиться до всіляких «ізмів», інколи навіть глузливо, бо прихильність до вживання тих чи інших політичних гасел не завжди йде в парі з розумінням їхнього змісту. Герой оповідання «Таємність» зауважує: «Треба мати на увазі, що моя наречена тільки й мріяла про «народ», партії, бомби, страйки. І щоб все це було страшенно таємниче, щоб побільше конспірацій, шифрів, паролів. До речі, тоді вже народилося сакраментальне сполучення «вороги народу» («Таємність»).

Дбаючи про усталення норм уживання слів, В. Винниченко, як ніхто інший, відображає мову різних суспільних верств населення України такою, якою вона була в його часи і якою, на жаль, вона багато в чому лишається ще й сьогодні. Чи програють від цього художні твори? Здається, навпаки: сьогоднішній читач не впізнає в деяких персонажах сучасних повістей і романів живих людей, бо вони розмовляють добірною літературною мовою.

У нас ще й досьогодні досить убогі знання про українське просторіччя. А поза тим докладне вивчення багатої художньої спадщини В. Винниченка дало б змогу приблизно класифікувати цей багатющий мовний матеріал. Шкода заходу? Навіщо вивчати мовні покручі? Така думка, на жаль, панує і серед мовознавців, і серед письменників. Недаремно ж і В. Винниченкові закидали «зловживання» /280/ цим лексичним шаром 1.

1 Див.: Мольнар М. Забутий письменник? Кілька думок про письменницьку долю В. Винниченка // Винниченко Володимир. Оповідання. — Братислава, 1968. — С. 13.

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:56 | Повідомлення # 28
Але ж за всіх обставин він існує, і відводити від нього погляд — це все одно що лишати на поталу хворих людей, не подаючи їм медичної допомоги. Звичайно, є в українському просторіччі перекручені і недоречно вжиті слова й вирази типу спінжак («Кумедія з Костем»), некіпаж («Раб краси»), фітьфебель, мундьор («Боротьба»), яконовія («Хто винен») і под. Але ж ці слова — один із способів самовираження персонажів, наприклад: — Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис — синод! Ха-ха-ха! Славная препорція!...» («Краса і сила»). Та ж не тільки подібні слова характеризують українське просторіччя. Тут і цілком літературні, але знижені слова типу розшолопати («Боротьба»), мужичня («Таємність»); тут і прийняті в народній мові словосполуки типу давати рощот («Кумедія з Костем»), про всякий случай («Краса і сила»), свадьбу грають («Малорос-европеєць»), що мають літературні відповідники (розраховувати, про всякий випадок, справляють весілля); тут багатюща фразеологія, що увиразнює мовлення, робить його барвистим і цілком природним, наприклад: « — Думав, що мене кондрашка тут на місці гепне; ...Невже ж таки їм повилазить, що я чоловік тихий собі; ...Попереду зайди до секретаря та ткни йому щось у руку — щоб його за печінки вже ткнуло — може з того щось і вийде» («Уміркований» і «щирий»); « — Ну! — шепотіли задні, коли передні зсувалися вниз. — Валяй далі! — хропів той і мовчки сунувся знов уперед («Голод»); « — Не меліть чорт зна що» («Роботи!»); «Чорта з два; «ваньку валяти»; «звістка наробила шелесту»; «Тепер їм за вухом не засвербить тюрма» («Таємність»).

Дуже активно використовується у просторіччі оцінна лексика і фразеологія.

У ранніх творах В. Винниченка поодинокими фактами засвідчені зменшені слова (типу світлечко в «Димі»), а також перифрази (типу дім неволі — тюрма» — у «Темній силі»). У пізніших творах, особливо в публіцистиці, вони вживаються значно частіше.

Уже йшлося про те, що В. Винниченко прекрасно володів скарбами народної мови. Ще одним доказом цього є вживана ним фразеологія. Особливо багатою і нетривіальною є вона в оповіданні /281/ «Хто ворог». Ось кілька прикладів: Утишеніє, коли в кишені є; Як то кажуть, добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті; одну злама, другу виріже; — Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев’ятими ворітьми гавкнув; — От не дав Бог жабі хвоста, а то б усю траву витолочила; — Бідують — не бідують, а мовляв, якби не «ох», то давно б іздох; — Нічого! — посміхається сумний дядько. — Аби живі, а голі будемо; — Голос — як сурмонька, та чортова думонька; — Ні се, ні те — святи, попе, яйце! Порівняймо ще в оповіданні «Краса і сила»: « — Та що ви, дядьку, торгуєтесь? — вмішується один із купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. — Криця не лошиця; біжить — дрожить, упаде — лежить. Сестра її в Києві з гори бігає». Тут представлені досить рідкісні фразеологічні сполуки. Ще активніше письменник використовує часто вживані, які розкривають менталітет українського народу, напр.: « — Та ви тут стелете м’яко, та як слатиметься там!» («Хто винен»); «Як холодною водою облив я запал мого Якима» («Історія...»); «Аж дух радіє; Куди його потягла нечиста сила?» («Федько-Халамидник») та ін.

Досі йшлося про використання В. Винниченком тих багатств, які закладені в надрах самої мови — лексики і фразеології, літературних і народнорозмовних слів. Загляньмо ж тепер у той куток його творчої лабораторії, де розроблялися спеціальні стилістичні прийоми.

Хаотичність, нецілеспрямованість або надокучливу одноманітність дії В. Винниченко передавав нагромадженням різноманітних іменників, не належних до одного значеннєвого поля, наприклад: «В довгій вузькій вуличці возів, затопленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики...» («Краса і сила»); «...Я ...утрачав надію колись скінчити огляд цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, конюшень, амбарів, водопроводів, водокачок, молотилок, маслобоєнь, собачих будок» («Малорос-европеєць»).

Однією з традицій української художньої літератури є творення складних слів. Великим майстром поєднання, здавалось би, різнопланових за змістом слів в одне був Т. Шевченко; згадаймо його горихвилі, слова-сльози, білохате село і под. В. Винниченко плідно використовує цю традицію. Особливо часто він звертається до творення складних якісних прикметників, що передають або відтінки кольорів, /282/ або подвійність почуття як наслідок якоїсь події, або, навпаки, вияв того самого почуття взаємно доповнюваними формами, наприклад: чорно-синє волосся, темно-молочний фон неба, матово-жовте лице, сумно-чудова звістка («Історія...»), похмуро-заклопотаний вигляд («Таємність»). В одному реченні може бути й два, а то й більше таких складних прикметників, наприклад: «З кожного кутка тхнуло упертою, насторожено-завзятою, хоробливо-дражливою польською мовою; За селом зовсім розсвіло. Перед нами луг лежав зелено-сивий, з димом туману, з сіро-зеленявою стьожкою річки» («З споминів»).

Як і в інших письменників, метафори В. Винниченка нерідко будуються за антропоморфічним принципом, наприклад: «Села, вбогі на радість, багаті на сльози, обідрані села скорчившись лежали в ярах та балках, мов старчата в рівчаках, силкуючись нагріти собою своє тоще, нещасне тіло» («Дим»). Окремі пейзажі, що базуються на антропоморфній метафориці, нагадують відповідні словесні малюнки М. Коцюбинського, але створені вони раніше. Так, в оповіданні «Краса і сила», опублікованому 1902 р., є такий пейзаж: «Низьке темносіре небо; не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика». Повість М. Коцюбинського «Fata morgana», в якій цей пейзажний малюнок доведено до вірша в прозі, була написана, як відомо, в 1903 році. Характеризуючи метафору В. Винниченка, треба згадати, що в деяких випадках вона має двопланову природу: дієслово, яке стоїть у центрі метафори, спершу вживається у прямому, не образному значенні, напр.: «У кутку шаруділи, пищали й билися миші. А в голові також, як миші, пищали й шкрябали серце думки» («Історія...»).

Даючи портретну характеристику людини, письменник підмічає в її зовнішності якусь найбільш примітну рисочку, називає її і потім час від часу повторює. Ось, скажімо, портрет Явтуха з оповідання «Салдатики»: в сих маленьких, сіреньких очах; дивлячись кудись далеко ясними невеличкими очима. Це може бути й не фізична риса, а предмет, що становить невід’ємну рису зовнішності персонажа, наприклад, окуляри: Через якийсь час «окуляри» вернулись, щільно причинивши за собою двері...; — Мені все одно... — згодились «окуляри» («Роботи!»). /283/

Така імпресіоністичність зображення застосовується і в інших ситуаціях, зокрема в спогадах про щось: «В уяві встала біла сукня, червона краватка, смугляві щоки і сонце на підлозі їдальні» («Історія...»).

Досить рідко В. Винниченко вдається до порівнянь, але зате всі вони виважені, оригінальні, напр.: «...Там далеко, за ламаною лінією добродушних, присадкуватих, як повнотелеса попадя, карпатських гір...»; «на мене дітлахи дивились такими ж здивованими очима, як їхні телята дивляться на нові ворота» («З споминів»).

Досі йшлося про лексику, фразеологію, частково синтаксис як з погляду їх нормативності, так і їхньої участі у процесах творення художніх образів. Коли ж ми звернемося до морфології, то нас спершу чекатиме певне розчарування: уживається досить багато ненормативних форм. Можливо, ненормативними вони видаються нам з позицій сьогоднішнього дня? Ні, в часи В. Винниченка вони теж були вже ненормативними, їх свідомо намагалися оминати і Леся Українка і, особливо, М. Коцюбинський. У чому ж справа? Може, це теж один із виявів мовного реалізму, властивого Винниченкові? Це, безперечно, так, але, як здається, є ще одна причина вживання таких форм. Звичайно, з пуристичного погляду такі форми, як допустю, заплатю («Краса і сила») не вкладаються в норми літературної мови, але в системі говорів Південно-Східної України вони цілком природні, а отже, для носіїв рідної письменникові говірки цілком нормативні. «Це ж наше, українське, рідне», — мабуть, оцей внутрішній голос примушував В. Винниченка дбати про представленість південноукраїнського говіркового масиву в художніх творах, та навіть і в публіцистиці.

Окремо слід зупинитися на такій спірній формі, як активні дієприкметники теперішнього часу. Власне, закономірність їх уживання в українській літературній мові по-справжньому аргументованих заперечень ні в кого й не викликала, проте помічалося прагнення уникати їх як не народної, а запозиченої з староукраїнської мови форми. До того ж майже не засвідчувались — принаймні на Східній Україні — дієприкметникові звороти з цими формами. В. Винниченко ставився до активних дієприкметників теперішнього часу аж надто толерантно. Поряд із словосполученнями, в яких дієприкметники вживалися переважно в атрибутивному значенні, він допускав і дієприкметникові звороти. Наприклад: дрижача рука, /284/ прохаючий голос, розуміюча посмішка («Краса і сила»), блукаючі очі («З споминів»), Чого при людях вона з ним така близька, така щось знаюча, патякуюча, голубляча («Соняшна машина»).

В. Винниченко майстерно будує діалоги й монологи. Ось малоосвічена людина, селянин Явтух, уперше виступає прилюдно. Говорить він не зовсім складно, але щиро, переконано і переконливо. Але ж це промовляє не він — розмову відтворив або навіть скоріше створив письменник. Які ж основні компоненти він заклав у неї? Це чергування запитань і відповідей, а також повтор слова. Повторюються слова, що визначають головний зміст промови: мужик (відстоювання гідності людини праці), треба (необхідність активної боротьби), неправда (об’єкт боротьби): « — Вас як собак скрізь женуть... Іди, кажуть мужик! Мужик!.. А хто робить, як не мужик!.. Та й мовчати?.. Годі!.. Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб... І нам треба йти... Треба, люде!.. Бо подохнемо все одно... І всім треба... Треба неправду вигнати... Скрізь тепер неправда!.. І ми неправду робимо» («Салдатики»).

Отже, яке місце посідають твори В. Винниченка в історії української літературної мови? По-перше, вони єднають початок століття (перші твори) з його серединою — «Слово за тобою, Сталіне» написане 1950 р., а «Щоденник» він вів до кінця життя — 1951 року. По-друге, його мова позначена високим інтелектуалізмом: вона насичена абстрактною лексикою, що передає всі відтінки діяльності людської душі; разом з тим у ній відбивається колорит кожного з періодів у громадсько-політичному житті України від початку століття і майже до кінця сталінської доби. По-третє, художня манера В. Винниченка настільки своєрідна, що його голос ніколи не загубиться в хорі української прози, як існуючої, так і майбутньої.

Дожила до радянських часів (приєднання Буковини до СРСР в 1940 р.) Ольга Кобилянська. Перші її твори виходять друком у 90-х роках XIX ст., останні — в 20—30-х роках XX ст. У 1899 р. вона відвідала Україну, познайомилася з діячами української культури і подружилася з Лесею Українкою. Тематика їхніх творів відмінна, хоч інколи й звучать спільні мотиви: «Канапка» Лесі Українки і «Valse melancolique» O. Кобилянської. Не можна не помітити, що лексика, морфологія і художні деталі О. Кобилянської про землю і людей, які працюють на ній, відмінні від тих же мовних рис у романах і оповіданнях, присвячених інтелігенції. /285/

Зупинимося спершу на художніх особливостях творів селянської тематики. Треба відзначити, що письменниця досить економно використовує тут епітети й метафори. Але якщо вже вдається до метафор, то в центрі їх битва, бій, наприклад: «Хмари снігу кидалися зміями на себе; клубилися й розбивалися завзято; інші знов металися серпанками сполохано на всі боки, розпинали широко свої крила, відпирали напір дикого вихру» («Під голим небом»). О. Кобилянська кохається в кольорах, утворюючи шляхом словоскладання найнесподіваніші їх поєднання: синяво-сріблиста мряка, льодово-зелений блиск, зелено-брунатний мох, грізно-чорна барва, криваво-червоний вогонь та ін. Письменниця, можливо не без впливу переконань Лесі Українки, намагається писати загальноукраїнською літературною мовою. Як побачимо далі, це не завжди їй удається: над нею тяжіє західноукраїнська мовно-літературна традиція. Але фразеологічні звороти, яких вона вживає, переважно спільноукраїнські: вилізе, як шило з мішка; не говорила на вітер; дістала добрих гепаків у плечі; збанок до часу воду носить; ви б набрали в рот води; й пальцем не кивнула б; не лізь мені в очі; тепер отвираєш хавку і под. Як і в інших письменників її часу, у О. Кобилянської виступає вже вироблена певним чином унормована абстрактна лексика. Переважна її частина українська з походження (жура, будучина, співчуття, настрій, задумливість, свідомість, єство, справедливість, надія, темінь, безробіття, обурення, поведення, рівновага, сумління, самота, подія, ненависть, пересвідчення, бажання, благородність, сміливість, нагода, мета), але не цурається вона й запозичень (енергія, симпатія, протекція, гармонія, вегетація і багато ін.). Зрідка трапляються полонізми, що усталилися в галицькій мовно-літературній традиції: небезпеченство.

Уже йшлося про те, що в творчій манері О. Кобилянської помітне намагання писати загальноукраїнською літературною мовою. І це їй значною мірою вдається. Все ж вплив західноукраїнської літературної традиції відчувається. Та це й закономірно, адже вона накладалася на ту мову, якою користувалася галицька, покутська і буковинська інтелігенція і яка позначалася на мові простолюду. Тому в мові письменниці наявні такі слова, як штивний «прямий», ґазда/ґаздиня, стрій «одяг», гарувати «тяжко працювати», заховуватися «поводитися», кримінал «тюрма», файний, небавом «незабаром», кавка «ґава», сарака «бідолага», хосен «користь», урльоп «відпустка», ґвер «гвинтівка», /286/ торністра «ранець», банувати «тужити», п’ястук «кулак», вуйко «дядько», ліцитуватися «продаватися з торгів», борзо «скоро», чічка «квітка» та ін. Чимало й локалізмів, переважно серед побутової лексики: сардак «рід верхнього одягу», стрільба «рушниця» (але є й рушниця), звірята «тварини», дріб «домашня птиця», лащ «ланцюг», скорцик «килимок», кертиця «кріт» і под.; є серед слів і назви, зв’язані з сільським самоврядуванням (двірник «сільський староста»), різними формами споріднення і людських стосунків (нанашко «хрещений батько», бадіка — форма звернення до старших, камратувати «дружити», пазити «турбуватися про когось», стариня «батьки»), назви рослин та їх частин (шумилиння — листя навколо кукурузного початка, матригуна «Atropa belladonna» та ін.).

Місцевий колорит передають численні синтаксичні сполуки: не ялося їм підносити очей, або я знаю, вертала домів, аби я мучився там через три роки дурної, давай позір на все, ледве що мож було замітити і под. Вираження емоцій і реакція на мову іншої людини також виражається здебільшого локалізмами: ади, ади; — Мой, мой, мой! — кликнула вона і збила руками («Земля»).

Як і на мові І. Франка, на мові О. Кобилянської позначилося поширене в Західній Україні москвофільство. Не знайшли відповідного українського втілення такі слова, як великан, грудь, воздух, склонний, обичай, вокруг, лож, об’ясняти упрямий, черти та ін. Звідси ж, мабуть, і толерантне ставлення до активних дієприкметників як теперішнього, так і минулого часу: кочуючі цигани, морозячий воздух, натрясаючий окрик, прошиваючий свист, невтомимі мурашки, оставшаяся флора.

Зрідка О. Кобилянська уживає форму двоїни (чотири дівці); специфічні особливості є в уживанні дієслівних форм: зрідка трапляються форми інфінітива та -чи (печи), зберігаються релікти перфекта (абисьте знали), уживається майбутній час, що складається з особових форм допоміжного дієслова бути і основного дієслова у формі минулого часу (будеш мусив іти), третя особа однини зворотних дієслів виступає в скороченому вигляді (віддаєсь), наказовий спосіб утворюється як за допомогою частки нехай, так і най (нехай господь Бог прийме його душу; най стулить рот).

У творах на теми з життя інтелігенції, наприклад в «Valse melancolique», насамперед упадає в око відмінний від попередньої групи творів склад лексики. Тут інші слова на позначення побуту (комфорт, фортеп ’ян, резонатор, ролети «штори», фотель, отоманка, /287/ інструмент, парасолька, кімната), значно зростає кількість слів з абстрактним значенням (темперамент, опозиція «незгода», психологія, інстинкт, монолог, дискусія, симпатія, почування, неспокій, смуток, меланхолія, композиція, фантазія, індивідуальність), широко представлена лексика з галузі мистецтва (образ, штука, артистка, гармонія, композиція, статуя), іншомовні слова часто наводяться в оригіналі: ergo, type antique, vis-a-vis.

Україномовна творчість С. Васильченка почалася з видання збірки «Ескізи» у 1911 р. і завершилася уже за радянської влади оповіданням «Олив’яний перстень» у 1926 році. У творах цього письменника теплий фольклорний ліризм поєднався з чудовим знанням сільського життя, особливо молоді. Як писав про нього С. Єфремов, С. Васильченкові властивий «якийсь мрійний гумор, з яким він ставиться і до людей, і до природи, скрізь шукаючи м’яких задуманих тонів несподіваних переходів од звичайного до чогось таємного, чого, мабуть і сам автор ще собі до повної свідомості не довів, але що огрійливим теплом дихає на вас із сторінок його творів» 1.

1 Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995. — С. 580.

Як В. Стефаник і М. Коцюбинський, С. Васильченко володіє мистецтвом художньої деталі, багатством кольорових тонів, настроєвим пейзажем, наприклад: «По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на струхлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережками чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний» («Чайка»); «Скільки золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь — поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить намріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге — і серце заниє: нема сонця — то золота печаль. Сум...» («Чайка»).

За творами С. Васильченка теж можна було б укладати фразеологічний словник української мови — стільки тут природно вплетеного /288/ і в авторську мову і в мову персонажів справжнього золота, напр.: хапун ухопив, смуток бере, про вовка помовка, а вовк із-за гори; як не брехне, то не дихне; лиха його матір знає, допекти до живих печінок, направити на стежку, аж за серце бере, і в ступі не впіймаєш, сеї ночі й очей не закривала; косить би косив, коли б який дідько косу носив; хто гостей шукає, той штани латає, її реви насіли, і в старій печі дідько топить; захотів у жука та меду, зайчики в голові стрибають, біс біду перебуде, немає й пам ’яті, яке з цього пива та вийде диво; хоч не в’їжно, так уліжно; прийшла-таки коза до воза; або здобути, або живим не бути та ін. Ці фразеологічні одиниці доповнюють суто народні прокльони і лайки: Ну то нечиста мати з ним, тю на тебе, я тебе як стану, так за дев ’ятими ворітьми кавкнеш; засмієшся ти в мене на кутні, хай вона вам струтиться, безвісти пішла б ти, все один чортів батько, на чотири вітри оженило б тебе та на n ’ятий шум, розкрили вершу, як ворота; не плещи казна-чого, щоб тобі очі по, вилазили, нема на тебе кручі, кат би тебе попостукав, ах ти ж бісова пара і под. До цього треба додати ще примовки: Отой Петро, оте дурне лепетро, козина головка, не боїться ні собаки, ні сірого вовка, та гуляв з дитиною на майдані («У жнива»).

Серед творів С. Васильченка є й імітація під фольклор. У таких «казках» звичайними є характерні для усної народної творчості звороти: Ось послухайте ж... («Осіння казка»), Пішов козак темними ярами, пішов смутний та невеселий (там же).

У повісті про життя і творчість Т. Шевченка «Широкий шлях» письменник часто вдається до ремінісценцій: За ним розбіглися, як руді мишенята, його менші брати і сестри; Ох, палати, палати. Бодай ви уже й терном були позаростали; Почорніло якось село, небо синє — і те помарніло.

Чимало в мові С. Васильченка місцевих слів. Це, зокрема, голінний «завзятий», покіль «доки», плохий «смирний, тихий», роботяжечка, поназдивитися «роздивитися», мантулик «лагоминка», старунчик «той, хто старує, говорить як старий», нетеча «нечиста сила», хлудина «хворостина», ліса «тин», жилуватий «мускулястий, дужий», трямок «бантина», зарічений «той, хто любить суперечити», вшелевкатися «потрапити кудись невдало», зуспити «зустріти», розумовський «дуже розумний», гуторка «мова, спосіб мовлення», спускатися «з’їжджати з гори на санках» та ін. У «Словарі» за ред. Б. Грінченка з наведених немає тільки слова розумовський. /289/

Східна Україна, як відомо, була досить-таки зросійщена. Тому не встерігся письменник таких росіянізмів, як кажеться «здається», прошлого року, будто, знакомий, старанний, хто мішає, не обіщає, миролюбіє, похожий, храбро, желізо та ін.

Згідно з північноукраїнською діалектною стихією займенники після прийменників не мають приставного /н/ (про його), особовий займенник середнього роду воно уживається на означення чогось не зовсім певного, без ознаки статі (воно ж прив’язане — про недоростка), паралельно вживаються форми се і це (се, брате, дурне; це я замерзаю в степу), дієслова в третій особі однини теперішньо-майбутнього часу вживаються переважно без кінцевого -є (не зна, співа, стріля), хоч воно може й уживатися (гуляє). Не уникає письменник активних дієприкметників теперішнього і минулого часу (ходячого сусіда, над помершою), інфінітив уживає переважно з суфіксом -ть (співать, сміяться, мать, спать). Прикметники й прикметникові займенники можуть уживатися в членній формі (серце палючеє, такеє, на чужую, сяя година, дурную, дорогая, золотеє), разом з тим нерідко уживаються скорочені слова (тра, ка, вам Прісько бігати більше; та вона по-нашому, мо й не вміє; я не хо). Письменник не зловживає суспільно-політичною лексикою, проте подих революції 1905 р. в його творчості відчувається: агітація, громадяни, делегати з’їзду, збори, протести, маніфестації, мітинги, прапори, «Марсельєза», рівенство, братерство, воля і навіть образне революційна завірюха. У післяжовтневий час його лексика збагачується такими словами, як комісар, комнезамож і под. До колгоспів і радгоспів С. Васильченко, як відомо, не дожив.

Короткий нарис про мову цього видатного розбудовника української мови варто завершити словами в день його 50-ліття від 30-ї трудової школи м. Києва: «Вітаємо з п’ятдесятирічним ювілеєм нашого друга й товариша Степана Васильовича Панасенка — Васильченка, глибокого знавця дитячої душі, що змалював її в багатьох художніх образах і збудив у ній почуття краси й любові до вільного українського слова».

Отже, кінець XIX — початок XX ст. — короткий, але дуже плідний період у розвитку української літературної мови. Він збігається з пробудженням української національної свідомості, зі спробами збудувати свою власну державу, з бурхливим наростанням художньої творчості як у галузі літератури, так і в інших ділянках мистецтва.

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:56 | Повідомлення # 29
ЧАСИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ І БЕЗДЕРЖАВ’Я

Цей розділ хотілося почати цитатою із повісті С. Васильченка «Талант»: «Мовчки пройшовши разів зо два по кімнаті, Журба спинився коло стіни, де висіла велика фотографічна картка його шкільних товаришів. Ряди чубатих юнаків визирали з неї бадьоро, сміливо, з енергійним виразом молодих очей.

— Гляньте на цих орлів, — сказав, задумано розглядаючи їх, Журба, — що не хлопець, то сила, розум, талант...

Почав спинятися на кожному: оце Марчук, наприклад, математик, якому рівного я не бачив... Мелешко — тенор, якому місце на кращій європейській сцені... Поет Васюта... Регент Коломийченко... Вітер — мрійник-філософ, це незрівнянний гуморист... Один в один... Це ж усе незрівнянний цвіт народу, вибираний, пересіяний! Скільки сили, скільки гордих надій горіло в їх очах! Усі були живучі, як молоді дубочки зелені! І усі, усі, як один, гаряче, незамиримо марили про вищі школи... А що ж ви думаєте — багато з них попало туди? Один Скорина, на тридцять першому році свого життя, вліз в університет, а через півроку помер од сухот».

Так, юні таланти, цвіт української нації, за царату в’янули й гинули. Та ось прийшла доба спершу відносної, а затим і повної самостійності України. Ненадовго — всього на три-чотири роки. У березні 1917 р. у Києві було відкрито першу українську гімназію. Згодом, у 1918 р. були засновані Київський і Кам’янець-Подільський українські університети, створено Всеукраїнську Академію наук (1918 р.), Центральну наукову бібліотеку. З березня 1917 р. у Києві почала виходити газета «Нова рада» як орган Товариства підмоги літературі, науці й штуці з участю Є. Чикаленка, А. Ніковського, С. Єфремова, М. Грушевського та ін. 1

1 Чапленко В. Названа праця. — С. 288.

Крім того, було започатковано видання газет /291/ «Робітнича газета», «Народна воля», «Боротьба». З’явилися органи масової інформації і в інших містах: Харкові, Катеринославі, Полтаві, Вінниці, Катеринодарі, Новоросійську та ін. За даними «Енциклопедії українознавства», у 1917 р. на Наддніпрянщині й Кубані було 78 українських видавництв, у 1918 р. — 104 видавництва 1. Наприкінці гетьманського державного управління, всупереч волі його проросійського оточення, в Східній Україні було близько 150 українських гімназій. У Західній Україні в цей час було 2510 народних українських шкіл, вісім гімназій, кафедри українознавства при Львівському і Чернівецькому університетах. Українська мова стає державною, знаряддям дипломатичних відносин та міждержавних дипломатичних актів. Стає на ноги український правопис. Як пише В. Чапленко, «Правописну інформацію спочатку подавали різні автори з свого індивідуального почину («Загальні правила «Українського правопису» В. Науменка, «Український правопис, його історія та закони» І. Огієнка, «Курс українського правопису» О. Курило тощо), а потім за цю справу взялись державні українські чинники та наукові установи. Отож ще 1917 р. генеральний секретар освіти І. Стешенко доручив Іванові Огієнкові скласти короткі правила українського правопису, року 1918 це доручення підтвердив гетьманський міністр освіти М. Василенко. Навесні 1919 р. скликано правописну комісію, що до неї ввійшли всі тодішні видатні українські мовознавці — А. Кримський, Є. Тимченко, М. Грунський, Олена Курило, Гр. Голоскевич і інші, а ця комісія мала розглянути Огієнків проект правопису» 2.

1 Чапленко В. Названа праця. — С. 280.

2 Там же. — С. 315.

17 січня 1919 р. цей правопис було схвалено, і він був виданий як обов’язковий для вжитку у всій Україні. А в 1919—1920 рр. його затвердила й Всеукраїнська Академія наук. Велася активна лексикографічна робота. Так, зокрема, були видані «Українсько-російський словник». В. Дубровського (Київ, 1917), «Словник українськомосковський» того ж автора (Київ, 1918), «Російсько-український словник» С. Іваницького та Ф. Шумлянського (Вінниця, 1918) та ін. Виходили друком термінологічні словники.

Правда, єдності літературної мови у той час ще не було: Наддніпрянщина користувалася літературною мовою Шевченка — Куліша — Грінченка, Галичина й Буковина — галицьким варіантом, /292/ що всмоктав у себе багато полонізмів і регіоналізмів, Закарпаття — «русинською» мовою, що базувалася як на місцевих говірках, так і на москвофільському варіанті російської мови. Який же з цих варіантів був у офіційному вжитку? Якоюсь мірою всі три. Але що стосується офіційно-публіцистичної мови, то її найвиразніші зразки були створені на Наддніпрянщині. Ось, наприклад один з виявів — відозва Української Центральної ради від 22 березня 1917 р. «До українського народу»: Народе український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше український тридцятимілліонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити... З цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш собі сам кращу долю кувати» 1.

Отже, творчій українській молоді, що прагла знань, відкрилася широка дорога до них, до того ж рідною мовою.

Але у 1920 р. землі України було розпанахано — Наддніпрянщина стала УРСР фактично в складі нової — «соціалістичної» Російської імперії, Галичина й Волинь опинилися під Польщею, а Буковина — під Румунією. Російські більшовики одразу ж забули не зовсім щирі вказівки В. Леніна про дбайливе ставлення до національних мов і культур. Їх політика на початку звелася до ліквідації національно-культурних здобутків українського народу у часи української незалежності 1917—1920 років. Була спроба підвести теоретичну базу під гасло «боротьба двох культур», тобто української і російської, з переконанням, що перша, звичайно ж, переможе. Від українських гімназій та двох університетів, заснованих в українській незалежній державі, не залишилося й сліду 2.

1 Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 341.

2 Чапленко В. Названа праця. — С. 372.

Українізація декларувалася, але не здійснювалась. У 1921 р. при УАН був створений Інститут наукової мови, але коштів на його утримання не було виділено. Упало видання українських книжок: якщо в 1917 р. українською мовою їх було видано 747, а російською 452, то в 1922 р. це співвідношення мало такий вигляд: українською 186, російською — 491.

Після утворення СРСР у 1922 р. і проведення XII з’їзду РКП було взято курс на зміцнення довіри національних республік до /293/ центральної влади. З цією метою виявлено далеко більшу увагу до національних мов і культур. Ще в 1921 р. Сталін на X з’їзді РКП (б) говорив про те, що й міста в національних республіках повинні «націоналізуватися». У резолюції X з’їзду КП(б)У від 29 листопада 1927 р., відомої під назвою «Про завдання культурного будівництва на Україні» подано статистичні дані щодо українізації книговидання, школи, преси, наукових установ, до яких було залучено вчених із інших міст і навіть із-за кордону, відзначено роботу над упорядкуванням українського правопису, над підготовкою термінологічних словників тощо. Значно зросла масова преса. У Києві тоді виходила досить солідна газета «Пролетарська правда», в Одесі — «Чорноморська комуна», в Дніпропетровську — «Зоря» і журнал з тією ж назвою. Крім того, виходили часописи «Червоний шлях», «Життя і революція», «Гарт», «Плуг», «Молодняк», недовговічні «Вапліте», «Літературний ярмарок», «Пролітфронт», «Глобус» у Києві, «Всесвіт» у Харкові, а також науковий журнал за редакцією М. Грушевського «Україна» та ін. 1

1 Чапленко В. Названа праця. — С. 402.

Наукові праці співробітників Академії наук видавалися переважно українською мовою (80 %).

Про роботу над виробленням правопису й подальшим розвитком мовознавства йтиметься наприкінці цього розділу. А зараз варто зазначити, що вияв уваги до української мови, певні успіхи в галузі освіти й культури знову пробудили ентузіазм в української молоді, що прагнула знань і самовираження. Стала зростати літературна літоросль, насамперед кількісно. З’явилося з десяток різноманітних літературних груп: неокласики, «Плуг», «Гарт», «Молодняк», «ВУСПП», «Вапліте», «Ланка», «Марс», склад яких, крім неокласиків, постійно змінювався. Так, В. Сосюра переходив з однієї групи до іншої.

Скласти якусь схему розвитку літературної мови в підрадянський час досить складно. Які обрати параметри? Можна поділити письменників на тих, хто починав свою творчість до Жовтня, і тих, хто прийшов у літературу на гребені революції, можна аналізувати їхню творчість за літературними групами, але, як уже було сказано, межі цих груп були досить хисткими, та й самі групи існували недовго; можна, як це роблять літературознавці, простежувати мовно-літературну творчість за трьома «хвилями»: післяжовтневий час, 60—70-ті роки, 80-90-ті роки; можна розглядати окремо художню мову материкову й діаспорну. /294/ Спробуймо об’єднати всі чотири можливості, розглянувши спершу творчість символістів, неокласиків, Вапліте, далі тенденції розвитку мови вигнанців, зокрема належних до так званої «празької школи». Окремої уваги заслуговує мова реалістичної й історичної прози. Залишив по собі слід у мові прозовий і драматургічний неоромантизм. І хоч сумний спогад в літературі й мові навіюють 30-ті роки, але й про них згадати треба. Певне піднесення літературної творчості спостерігається в роки війни 1941 — 1945. Але цей же час породив нову хвилю втікачів від сталінської дійсності. Під їхнім впливом згодом виникає і розвивається ньюйоркська поетична група. Могутнім сплеском нової літератури й оновлення поетичної мови стали 60-70-ті роки. Окремо, очевидно, слід розглянути творчість тих, хто повернувся в літературу з далеких таборів після 20-30-х років заслання. Збагатилася новими ідеями, образами, словесним матеріалом література на історичну тематику. Нарешті, «четверта хвиля» — письменники 80-90-х років. Про них буде тільки згадано, бо як певний окремий напрям вони ще не визначилися. Звичайно, не може бути й мови, щоб розглянути мовотворчість усіх живих і покійних письменників. Це можна було б зробити, якби аналізувати їхню творчість за наперед заданими ознаками: особливості лексики певного періоду (кольористика, реалії життя, архаїзми і под.), але в такому разі мовні особливості кожного розчинялися б у загальній масі.

Символізм, як відомо, зародився на початку XX ст. Одним з його найталановитіших представників, крім О. Олеся і Д. Загула, був ранній П. Тичина.

Творчість П. Тичини, що постала в дореволюційні роки, можна визнати зі імажиністську. В. Барка, можливо не без деякого замилування й перебільшення писав, що цей поет «був найвизначнішим ліриком нашим по Шевченкові, належачи до ряду, де — автор «Слова о полку Ігоревім» і сам творець «Кобзаря» 1.

1 Барка В. Відхід Тичини // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 543.

Як і всі символісти взагалі, П. Тичина використовував церковнослов’янізми, або, якщо точніше, — то слова з конфесійних книг: Господь іде, Голуб-дух, Мадонна, херувими, грезет із риз, псалми, благовісні руки і под., наприклад: «Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь. — Мов перед образом Мадонни. Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись дзвони. — Узори сліз» /295/ («Квітчастий луг»); «Тут говорять з Богом. Тут йому скажу — хтось заплакав за порогом — з херувимами служу...» («У собор»); «Спинилась Божа мати, заплакала сльозами («Скорбна мати»); Уже ми тобі ані пісень, ні псалом не воспоєм диким хором» («Мадонно моя»). Є у П. Тичини перегуки з українськими апокрифами, колядками. Це в колядках і в народних оповіданнях про Бога й апостолів: Господь воликами оре, зерном засіває ниву, а Божа мати пере ризи в Йордані. Порівняймо у П. Тичини: «Над сивоусими небесними ланами Бог проходить, Бог засіває. Падають зерна кришталевої музики» («Золотий гомін»). Звичайно, тут інша тональність: хліборобська праця Бога опоетизовується, піднімається на небо, але засів є засів — чи то реальним зерном, чи кришталевими зернами.

П. Тичина розмовляє з природою як рівний з рівним. Тому його метафори майже всуціль антропоморфічні: «Співає стежка на город; Гарбуз під парасольками Про сонце думає» («У собор»); Очі, серце і хорали Стали, ждуть:.. («Одчиняйте двері...»); «Як чумацький шлях срібну куряву простеле» («Золотий гомін»); «і заспівали гори, Зазеленіли...; А у всіх навіть у травинки сміялись сльози; — Сказали тополі: бризнем піснями — сказали квіти; — Господь іде! — подумав десь полин. Заплакав дощ... і вщух» («Іще пташки»); «А від сходу мечами йде гнів...» («Енгармонійне»). Поет розмовляє з квітами, травами, напр.: «Ромашка? — здрастуй! І вона тихо — здрастуй!» («У собор»). Чимало в Тичини метафор-символів. Вони стосуються переважно темних сторін людської природи, особливо завойовників: «Чорний птах із гнилих закутків душі, Із поля бою прилетів; Гори каміння, що на груди мої навалили, Я так легенько скинув — Мов пух» («Золотий гомін»); «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став» («Замість сонетів і октав»); «Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі» («Антистрофа»).

Лексика раннього П. Тичини переважно поетична. Але технічні реалії проникають і в його твори: тунель, канали, фабрики, екстракт цілющий і под. Проте слова такого типу здебільшого вплітаються в контексти, в яких ідеться про долю людську: «Аероплани й усе довершенство техніки — до чого це, коли люди одно одному в вічі не дивляться» («Антистрофа»); «Тоді як вже давно конгреси й техніка жорстокі міри геть вивела» («Прометей»).

Вся поезія П. Тичини пройнята музикою. Все у нього грає, співає, сміється, навіть коли сумно: «Внизу Дніпро торкає струни..; /296/ Десь у небі плинуть ріки, Потужні ріки дзвону Лаври й Софії; Над мною, підо мною Горять свічки, біжать світи Музичною рікою» («Золотий гомін»).

Раз-по-раз у поезії П. Тичини зринають церковнослов’янізми: воспоєм, нагая, гряде, скорбні і под. Поет відомий і як сміливий експериментатор у галузі словотвору: його яблуневоцвітно і досі мандрує від поета до поета. А менш відомих неологізмів (достоєвщина, партійноборний і под.) сотні. Останнім часом набувають популярності такі його рядки: «Стоїть сторозтерзаний Київ і двісті розіп’ятий я» («І Бєлий, і Блок»). Не оминає поет і діалектизмів, зокрема таких, як ачей «можливо», заори «краї поля, які важко піддаються оранці», перемежениться «кінчиться добром» та ін.

П. Тичина уживає переважно той варіант інфінітива, що кінчається на -ть (тримать, бороться, однімать), дієслова першої дієвідміни з суфіксом основи -а- досить часто в третій особі однини вживає без кінцевого -є (визволя, підійма), інколи використовує в іменниках форми двоїни (Коли йде дві струнких дівчині — «Ритм»). Поет милується в нагромадженні простих речень: «Я Прометей, я дух ваш, слава, гордість, я батько ваш, я друг, я проводир...» («Прометей»). Тут подано приклад з простими безособовими реченнями. Але частіше поет вдається до називних: «Самотна ти, самотний я. Весна! — світанок! — Вишня!» («З кохання плакав я»).

П. Тичина з його музичним чуттям — майстер алітерацій. Темна ніч з її невідомістю інкрустується у нього шиплячими (Півні чорний плащ ночі вогняними нитками сточують — «Пробіг зайчик»), а ранок прикрашений повторенням /л/ (Леліє, віє, ласкавіє — «Золотий гомін»). Пізніше П. Тичина втратив свій голос. Від символізму він відійшов, а до реалізму чи неокласицизму не дійшов.

Про мову поезій О. Олеся, мабуть, годилося б писати в попередньому розділі, бо розквіт його творчості припадає на дожовтневий період. Але оскільки він писав і в 20—30-ті роки, варто розглянути його мову саме тут. Ні, він не був символістом, але він не був і неокласиком, не був він і романтиком. Він сам по собі. Як писав В. Петров, «в боротьбі за естетизм проти аестетизму народників Олесь вводить в зміст своїх поезій: весну, журбу, айстри, сум і самотність, небо, сонце, майовий день, степ шовковий або широкий, усталені образи ідилії, стандартизований, умовнопоетичний, декоративний /297/ пейзаж» 1. В. Петров звертає також увагу на те, що з поезії в поезію вривається сміх: «Сміявся день», «Весь божий день сміявсь», «В сльозах, як в жемчугах, мій сміх», «трава всміхалась», «сонце сміється», «сміються, плачуть солов’ї» і т. д. 2

Велику роль у розвитку української літературної мови відіграли неокласики: М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Зеров, П. Филипович, Ю. Клен (Бурггардт). Неокласики не мали ні якоїсь окресленої програми, ні статуту, не виступали з маніфестами. Вони просто були закохані в поезію і постійно підкреслювали зв’язок сучасної їм української поезії з літературними традиціями мистецького всесвіту.

Неокласики були переважно ліриками. Правда, їхній ліризм був особливий. Вони не стільки описували чари коханої (хоч було й це), скільки здивованими очима вдивлялися в навколишній світ і знаходили в ньому багато прекрасного. Усі неокласики, продовжуючи традиції Лесі Українки, милувалися в перекладах.

Увага до історії людства, до трагічної долі України сприяла появі епічних творів Ю. Клена. Але про це пізніше.

Як писав Ю. Лавріненко, «на вісі Київ — Романівка виріс великий незалежний поет любові, краси і волі — із цим вантажем урізався його життьовий корабель у льодові поля комуністичного крижаного океану» 3.

1 Петров В. Проблема Олеся // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 280.

2 Там же. — С. 281.

3 Лавріненко Ю. Лірика і ліричний епос Максима Рильського // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 94.

У 20-ті роки виходять друком його збірки «Синя далечінь», «Крізь бурю й сніг», «Під осінніми зорями», «Тринадцята весна», «Де сходяться дороги» та ін. У ліриці М. Рильського втілилася туга за великими культурами людства. Це позначилось на його образах, в яких часто згадуються міста, споруди й постаті минулих віків; природа ж подається просто, реалістично, як на долоні: «Мохнатий джміль із будяків червоних спиває мед» («Опівдні»).

Суть неокласицизму в тому, що поети цього напряму не робили експериментів з мовою, не рубали слова, а вдавалися до випробуваних у літературі класичних форм і вписували українську поезію у світову літературу. М. Рильський як з рідними поводиться з Мелларме, Аксаковим, Плетньовим, Доде, Шекспіром. Він звертається до образу Беатріче (Не ясноокий образ Беатріче І не вакханки /298/ темний, п’яний зір), Дездемони (Білосніжна Дездемона Стоїть на сходах угорі), Ізольди білорукої (Трістан коня сідлає... Ізольда білорука ридає за вікном), Лореляй (Скільки літ не пройде — все на скелі сидітиме 3 золотим гребінцем Лореляй). Поезія М. Рильського нерозривно зв’язана з античними творами: з Гомером, Феокрітом, Вергілієм, Піфагором, Анхізовим сином.

Метафори в М. Рильського базуються переважно на осмисленні природних явищ: «Розкинув місяць срібні крила; Умиється зелене літо і засміється, як дитя; Осінь ходить, яблука золотить; Червонобоким яблуком округлим Скотився день, доспілий і тяжкий» («Людськість»). Улюбленими кольорами поета є зелений (гаї зазеленіли, зелені надії, зелена весна, зелений літній день, лан зелений, свіжа зелень, зелені вруна) і синій/блакитний (синіє зима, сині зіроньки, світ голубий, дощ блакитний, синіє ранок, волошки сині, вода синіє, сині води, синя Десна).

У цілому ж мова М. Рильського — рафінована українська літературна мова, вироблена його талановитими попередниками. Він майже не користується церковнослов’янізмами, обережно ставиться до етранжизмів. Зате він майстерно використовує підпорядковані нормі варіанти, навіть наголошування слів, напр.:

Минають, зникають літá,

Всі лíта ідуть до одного,

Та радісна серцю мета,

Новá моя, нóва дорого («Шумлять за вікном дерева...»).

М. Рильського не влаштовує верлібр. Але коли він пише про своїх улюблених античних героїв, то інколи використовує гекзаметр:

Наш Одіссей нам тихенько розказує споминки дивні. Інколи він вдається до цього розміру і у віршах на сучасну тематику:

Грім одгримів і солодко млостю спокою

Віє од цвіту вишень і від сирої землі («Грім одгримів...»).

Неокласики настільки делікатно поводилися з мовою, що у них ми ніби й не зустрічаємо неологізмів. Але вони є. Це епітети, в яких природно зливаються воєдино дві ознаки (золотодзвонні пісні, спомин тихо-мирний, хмарки шовково-білі, вогняно-гарячі уста), абстрактні слова, утворені переважно усіченням (безлюд, другування, золотінь та ін.). Г.М. Колесник знаходить у М. Рильського понад 200 неологізмів 1. /299/

1 Як парость виноградної лози. — К., 1973. — С. 229-259.

У 1929 p. M. Рильський писав: зате в житті ні разу Неправді не служив («Пам’ятник»). І все ж саме від цього часу в його мові з’являються слова, що були тоді в офіційному вжитку: кооператив, робфак/робітфак, комбайн і под. З’являються, мабуть, не без впливу тодішньої критики й нові мотиви, що потребують уживання таких слів, наприклад: «Хвала вугіллю та руді! Живіть і радуйтесь комбайни; Усміхнувся Волховстрою Дніпрельстан» («До мети!»); «країна, що кує з брил людських міцну нову людину» («Балада про любов»); «Розливай погожу воду, Молода Країно Рад» («Засівна пісня»); нарешті, з’являються і такі строфи:

З жестом суворим і простим,

З усміхом мудро-ласкавим,

Гордим, небаченим зростом

Зріс він над світом іржавим («Ленін»).

Згодом ці сюжети стають дедалі частішими, а разом з ними нагромаджується й така лексика, як клас, пролетар, злидар, більшовик, соціалізм, комунізм, партія, комуна, радянська слава і под. Але до кінця днів своїх М. Рильський лишається ліриком, закоханим в Україну, її народ і природу.

М. Рильський був не тільки поетом. Це відомий учений — фольклорист, етнограф, мовознавець. Він багато перекладав з інших мов. При цьому М. Рильський вважав, що переклад, навіть із близькоспорідненої російської мови — це «спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку!» Поет перекладав твори Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Некрасова, «Слово о полку Ігоревім», сербські епічні пісні, твори французьких поетів: Буало, Корнеля, Расіна, Гюго, Ростана та ін. На відміну від деяких своїх сучасників, які любов до мови виражали геніально просто — «ой яка чудова українська мова», — М. Рильський доводив, що краса мови залежить від ступеня володіння нею, а тому все життя треба вчитися мови у народу і з словників:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля («Мова»).

Михайла Драй-Хмару відносять до символістів. Поте сам він зараховував себе до гуртка п’яти — неокласиків: /300/

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри («Лебеді»).

Якщо М. Рильський вводив у свою поезію класичні образи, то М. Драй-Хмара кохався в стародавніх словах:

Люблю слова ще повнодзвонні,

як мед, пахучі та п’янкі,

слова, що в глибині бездонній

пролежали глухі віки («Лебеді»).

Микола Зеров, як і М. Рильський, був тонким ліриком і блискучим перекладачем. За його життя вийшло два поетичні збірники: «Антологія античної поезії» (переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Овідія, Марціала) і «Камена» — збірка оригінальних віршів. Образи сонетів М. Зерова навіюють давні твори, зокрема «Слово о полку Ігоревім»:

Я бачив сон. Важенних перел град

На груди сипали мені старому («Сон Святослава»);

Князь Ігор очі до зеніту звів

І бачить: сонце під покровом тьмяним,

Далека Русь за обрієм багряним,

І горе чорний накликає Див («Князь Ігор»).

Його увагу вабить сарматський степ, мармури Атен, білий Гептастадій, воскреслі аварин, гот і гунн, він чує крик дулібських жен під батогом зневажливого обра. Звертається він і до раннього християнства, переслідуваного офіційним Римом: «Навколо нас кати і кустодії, Синедріон, і кесар, і претор» («Чистий четвер»).

М. Зеров захоплювався французькими парнасцями; на його поезії найбільше відбився вплив Хосе Марії Ередіа — найбільшого віртуоза сонета у французькій поезії 1.

1 Див.: Державин В. Поезія Миколи Зерова і український клясицизм // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 530.

Сам поет у сонеті «Pro domo» пише про це так:

Класична пластика, і контур строгий,

І логіки залізна течія —

Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередія,

Парнаських зір незахідне сузір’я

Зведуть тебе на справжні верхогір’я («Молода Україна»). /301/

Найулюбленіший епітет М. Зерова — чорний і в прямому і в переносному значенні, наприклад: «І чорний день десь дзвонить у стремена» («Сон Святослава»); «і чорних воєн безпощадна тінь» («Херсон»); як антонім уживається досить часто епітет білий: «Але ніщо не хвилювало так, Як Фарос твій, твій білий Гептастадій» («Олександрія»).

Чого зовсім не було в поезії М. Зерова, так це червоно-революційної лексики й фразеології. Цього тодішня ідеологічна система не прощала.

Якщо неокласики вбачали революцію української художньої літератури в наближенні до європейської класики, то група ВАПЛІТЕ ставила своїм завданням позбавити українську літературу «просвітянської» форми. Попередниками ВАПЛІТЕ була спілка пролетарських письменників «Гарт». Ініціатором створення Вільної академії пролетарської літератури був М. Хвильовий. Сюди ж належали О. Досвітній, М. Яловий, М. Куліш та ін.

М. Хвильовий починав як поет, але здобув собі славу як прозаїк. Сам він називав себе романтиком. Ним він фактично і був. Він мріяв про «загірну комуну». Його перші оповідання, часто безсюжетні, пронизані романтичною символікою. Але поступово в ньому наростає злість до тих, хто продав його революцію і зруйнував віру в загірну комуну. Він стає сатириком і наближається до реалізму.

У творах М. Хвильового постає рання радянська дійсність: тут уживаються слова на позначення породжених нею установ і організацій (комнезам, ревком, виконком, кооперація), документів (оправка, партквиток), поборів і привілеїв (продподаток, совнаркомовська пайка, пролетарська норма), партійних — і близьких до них — осередків (ком ’ячейка, Комінтерн, комсомол), армійських звань (червоноармієць, комісар бригади, чекіст), поширена в той час фразеологія: пролетарське походження, диктатура пролетаріату, інтереси пролетаріату, ідеологічно витриманий, буття визначає свідомість, матеріалістична діалектика, розколоти партію, соціалістичне змагання, робітничо-селянська дітвора та ін. Є тут і лексеми, що під впливом радянської дійсності виникали в народі: комунія (комунією лаяли), совбарин.

У «Повісті про санаторійну зону» наявна медична термінологія: істерія, анабіоз, заразна хвороба, хворий психічний процес, гарячка та ін. /302/

Оскільки М. Хвильовий заперечував просвітянство і відштовхувався від побутовізму, ми не знайдемо в нього надміру фразеологізмів. Проте ті поодинокі, що зустрічаються, дуже нестерті, наприклад: «Більшовицька власть — це печериця печена» («Колонії, вілли»).

У своїй переважній більшості персонажі М. Хвильового — харківські інтелігенти, у мові яких багато росіянізмів. Є вони і в авторській мові: суєтиться, женщина, прольотка, полове питання, м’ятежний, кровать, смазливий, унасток, поселок, одуванчик, солом’яна вдовушка, ярко, надменний та ін. У мові персонажів трапляються цілі російські фрази, наприклад: « —Ваша дитина прєлесть, прямо удівітельно» («Колонії, вілли»), « — А ви, товаріщ Молодчіков, нє хітрітє, не випитивайте...» («Кіт у чоботях»); « — Покинь жартувати, — махнув рукою лінгвіст. — Для руської публіки, для... як би це сказати... для поощрєнія:

— Для заохоти, — поправила Аглая («Вальдшнепи»).

Але вплив галицької мовної практики тоді ще дуже відчувався. Не уникає галицизмів і М. Хвильовий: льокайськи, рурка, шпацірувати, консеквентний; — Укінчений, як кажуть галичани, «фільозоф» («Вальдшнепи»).

Донеччанин М. Хвильовий виніс із південної України такі місцеві слова, як скорзно «брудно», «млосно», кукражити «бешкетувати», мамулуватий «неповороткий», хихлатий «пухнастий» та ін. До новотворів письменник майже не вдається. Можна відзначити лише окремі слова, серед яких найодіозніше сполучення загайаватизований «Капітал», тобто твір К. Маркса, облагороджений відомою поемою Лонгфелло. Подекуди трапляються арготизми типу галдіти, пошамати.

Стиль М. Хвильового — від перших новел до останніх великих прозових творів — характеризує стислість висловлення. Для того, щоб виразити свою думку, він удається не до речень, а лише до слів, що мають бути центрами речень. Лаконічно, але дуже виразно, наприклад: «Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький — смачно» («Колонії, вілли»); «Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають-згорають... Постріл...» («Редактор Карк»); «Гапка — це глухо. Ми її: товариш Жучок» («Кіт у чоботях»). Окремі уривки складаються тільки з називання іменників та інтер’єктивів, напр.: /303/

Плакати! Плакати! Плакати!

Гу-у! гу-у!

Бах! Бах!

Плакати! Плакати! Плакати!

Схід. Захід. Північ. Південь.

Росія. Україна. Сибір. Польща.

Туркестан. Грузія. Білорусія... («Кіт у чоботях»).

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:56 | Повідомлення # 30
Оце вам і історія громадянської війни 1918—1920 рр. До інтер’єктивів письменник звертається дуже часто. Порівняймо ще: «Вечір. А потім ніч. — Мяу-у-у!» («Свиня»); «На баню церкви злітались галки, тисячі галок! Кричали, падали, злітались. Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.

— Чи-чи!

— Kpa! Kpa!» («Сивий листопад»).

М. Хвильовий не часто користується епітетами. Зате вони в нього завжди оригінальні і якісь тужаві: тугі зітхання, нагартована спека, згоріло-голубе небо і под. Зате метафора — його улюблений художній прийом. Він не дозволяє собі використовувати народні метафори або так звані «просвітянські». Його образи цілком оригінальні, часто несподівані, наприклад: «...Ставок думав золоту пісню» («Колонії, вілли»); «Налетіла на вікно сіра хмара і стало волохато» («Редактор Карк»); «Прямо — широка церква проколола хрестом мовчазне небо» («Синій листопад»); «Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося» («Чумаківська комуна»); «А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика й летить далі» («Чумаківська комуна»); «Над санаторієм ішла глуха тиша» («Повість про санаторійну зону»); «По травах нечутно свистіла коса світанку; Спалене сонце уже давно зарилось у далеких пісках» («Вальдшнепи»).

М. Хвильовий полюбляє парадокси — поєднувати непоєднуване (жевріло блакиттю; Приваблювала вона анарха не красою своєю, а саме некрасивістю, в якій була своєрідна краса — «Повість...»).

Нарешті, хотілося б звернути увагу ще на один стильовий момент. Колись П. Тичина писав: Ставте діези в ключі! Саме такі діези в смислових ключах знаходимо у М. Хвильового. В повісті або як її називає автор — новелі «Іван Іванович», присвяченій осміюванню компартійного міщанства, таким діезом є слово мажор і похідні від нього (мажорне сонце; так мило сміється Фіалка і Май, що прямо — /304/ мажор; Вона, Галакта, мажорно думала про нове літо; змагатися можуть тільки здорові мажорні елементи нашого суспільства; мажорну новелу скінчено). У «Повісті про санаторійну зону» таких діезів два: крик санаторійного дурня — очевидно, натяк на невпорядкованість, глупоту життя, і далекий гавкіт собаки — надія на те, що десь далеко є інше життя. Але крик дурня не вщухає (За рікою кричав санаторійний дурень), а собачий гавкіт припиняється (3 конторського плацу доносилось виття собаки: то здихав лікарів сетер).

До «Вапліте» належав М. Куліш. Як писав Ю. Лавріненко, «Іван Тобілевич створив класичну драму народного театру, Леся Українка — класичну європеїзовану українську драму. Микола Куліш був творцем модерної драми українського революційного відродження» 1.

1 Лавріненко Ю. Микола Куліш // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 623.

Мова М. Куліша — це цілий океан, особливо в таких гротескних драмах, як «Народний Малахій», «Мина Мазайло», у «Патетичній сонаті». Ясно, що в нього, як і в Хвильового, уживається притаманна цій епосі лексика (комсомольські збори, комсомолець, комуніст, радянський), не уникає він і росіянізмів як одної з ознак тодішньої Східної України (проізношеніє, безобразіє, етого не может быть). Фразеологія у нього лаконічна, але виразна: пішов на вивідки, тільки ти мовчок, ти його одним махом закохаєш. Мимохідь М. Куліш пропагує красу української мови:

«Мокій: — Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить;

Рина: Ти знаєш як по-українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?

— Ну?

— Зорію. Правда, прекрасно звучит? («Мина Мазайло»).

До «Вапліте» належав М. Бажан, а формально й П. Тичина. Як неокласик М. Рильський, так і ваплітяни П. Тичина й М. Бажан пережили страшні 30-ті роки, Другу світову війну і продовжили свою творчість і вдосконалення української літературної мови у повоєнний час.

Як виміряти значення творчості М. Бажана для розвитку української мови? Для відомих поетів звичні методи літературно-мовної /305/ оцінки непридатні. І все ж спробуймо відповісти на одне з найскладніших питань: чому поезія М. Бажана виділяється з-поміж віршів таких його високообдарованих сучасників і соратників, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра? Творчість кожного з цієї великої четвірки, яка пліч-о-пліч пройшла всі етапи української підрадянської літератури, по-своєму неповторна. Завдяки літературно-художній діяльності цих майстрів, її громадській спрямованості, завдяки вихованим з допомогою цих корифеїв новим когортам українських поетів, прозаїків і драматургів, завдяки їх постійному втручанню в літературно-мовні процеси українська література постала перед світом як оригінальна громадсько-естетична цінність, а українська літературна мова як досконале знаряддя для втілення художніх задумів.

Творчий почерк М. Бажана пізнається одразу. Кожен його твір позначений глибиною філософського узагальнення суспільних явищ, виразністю образів і своєрідним ритмом, що є організаційним началом мовного матеріалу.

Ритм невіддільний від віршового розміру. М. Бажан в епічних творах віддає перевагу ямбу, в лірико-філософських нерідко звертається до амфібрахія. Разом з тим і ямб і амфібрахій у цього поета мають свої специфічні ознаки. У кожному рядку чотиристопного ямба він, як правило, лишає ненаголошені «просвіти». Залежно від поставленої мети ці «просвіти» можуть займати постійне місце в рядку, утворюючи своєрідну цезуру у всій строфі, або ж рухатися в строфі від кінця першого рядка до початку останнього чи навпаки — від початку першого рядка до середини чи кінця останнього.

Порівняймо:

Колонки електричних гроз

В дротах прогримотіли.

І лопає тривалий трос

Як лопаються жили («Будівлі»).

І той акант — не лавр на голові державця

І брами щедрої ніхто не розчиняв,

Щоб бранців пропустить

з подоланих держав,

Бо шлях звитяг крізь браму

не прослався («Будівлі»). /305/

О безконечні дні в нетопленій хатині,

Картоплі мерзла слизь, крутий землистий хліб,

Розквітла по кутках на вибіленій глині

Зелена, мокра цвіль і рудуватий гриб! («Батьки й сини»).

Користуючись амфібрахієм, М. Бажан додає інколи до однієї із стоп ще по два ненаголошені склади, навмисне порушуючи ритм. Для чого це робиться? Для того, щоб підкреслити певне відхилення від норми в описуваній ситуації. Чи не нагадує рух самописця кардіологічного апарату ритм, що супроводжує нічні роздуми старого майстра:

Зигзаги свистків паровозних,

залізні розгони дороги,

і буферів брязкіт,

і оклик

заблуканої машини,

Удаваність супокою.

Притлумлений трепет тривоги

І втома

принизлива втома зістарілої людини

(«Нічні роздуми старого майстра»).

Тут не ставиться завдання дослідити всю складну метрику Бажанової поезії. Відхилення від класичних розмірів, прагнення до тонічного вірша було особливістю багатьох українських поетів. Тут звертається увага на те, що М. Бажан, винятковий майстер ритму, свідомо й послідовно вдавався до неакцентованих стоп. І в зв’язку з цим виникає питання, як це йому вдавалося. Адже кожне слово нашої мови має обов’язково один наголошений склад. Виняток становлять односкладові слова, але й вони в мовленнєвому потоці акцентуються (пор.: на бíк і нáбік, під лíс, без рýк і т. ін.). Таємниця Бажанової майстерності криється в тому, що він сміливо і щедро вводить у поезію багатоскладові слова. Якщо середня довжина слова у літерах в поезії В. Сосюри дорівнює 4,1, у А. Малишка — 4,9, то в М. Бажана вона сягає 5,2. Отже, можливості варіювання ритму постають не як самоціль поета, а як величина, підпорядкована доборові /307/ ваговитого, характерного для епохи науково-технічної революції слова.

На відміну від поетів-ліриків, М. Бажан не зупиняється перед широким введенням у поезію численних науково-технічних термінів: ватерпас, відбійний молоток, газолін, горно, дамба, електростанція, копри, крепіж, куб, лебідка, остружок, палі, парабола, спіраль, трос, центрифуга, терикон, трансформатор, турбіна, шурф та ін. Якщо скласти словопокажчик до творів поета, то можна дістати уявлення, коли і в якій послідовності науково-технічна термінологія входила в нашу щоденну мову. І ось ці буденні прозаїзми під сміливою рукою майстра стають ознакою високої поезії:

І манна надземності,

манна гуманності

Змінила свій хімічний склад.

Та й прізвище інше учені їй видали,

Як дару сучасного неба і слід, -

Звучить голосніше за герцогські титули:

Дихлорліетилсульфід.

Поряд з науково-технічною термінологією в поезію М. Бажана енергійно вривається суспільно-політична, особливо філософська: абстракція, безсмертя, безкрайність, людяність, людство, поступ, світобудова, творчість та ін. Абстрактна лексика виступає у двоєдиній суті: як відображення сил добра (велич, відданість, віра, довіра, дружба, єдність, майбутнє, святиня, ствердження) і зла (біда, біль, ганьба, злидні, зненависть, небуття, підозра, самотність, хіть). Поєднання двох термінологічних струменів — науково-технічного і суспільного — несе в собі величезний значеннєвий заряд: прогрес людства полягає в пізнанні матеріального світу, поєднаному з духовним самопізнанням.

Між цими двома термінологічними пластами пролягає третій — музична термінологія: акорд, арпеджіо, гама, клавіатура, мотив, нона, октава, ораторія, прелюд, симфонія, тон, хорал, хуга і т. ін.; сюди належать і назви музичних інструментів та їх частин: валторна, горн, клавіші, кобза, корнет-а-пістон, струна, тромбон, флейта, фортеп ’яно та ін. Музика ніби поєднує собою два світи — внутрішньолюдський, духовний і зовнішньолюдський, рукотворний, ще раз рішуче підкреслюючи необхідність гармонії між ними: /308/

І котяться важкі акорди сил,

Широких спин і мускулястих тіл

З залізної клавіатури.

Активне використання науково-технічної, суспільно-політичної і музичної термінології дозволяє авторові досягати передбачуваних художніх рішень. Особливістю бажанівського світовідтворення є використання абстрактної, зокрема й термінологічної лексики для персоніфікації, побудови метафор: Інша грань нову межу затисла; Безкрайність і кінець прядуть єдину сталь; Ти з нами і для нас, товаришу Життя!; Багрово-чорні сполохи блукали по зомлілій від жаху землі; Тьмяне й гірке мистецтво дивного майстра з Вінчі... дивиться нам у вічі і под. Трапляється, що одна метафора проходить як організуюче начало крізь увесь твір. Наприклад, у вірші «На вулиці» з циклу «Київські етюди» такою наскрізною метафорою є порівняння зруйнованих війною будівель з покаліченою людиною:

Голосом любові і скорботи

Нам кричать румовища німі.

Простягнувши перебиті руки,

Зяючи проломами голів,

Зводяться над смрадним сміттям бруку

Постаті замучених домів.

У центрі більшості поетичних побудов, в яких відображається одвічний зв’язок речей, ознак та дій і в матеріальному світі, і в світі ідей, перебувають поняття труда і творчості — це і є межа всіх людських змагань:

Чуття єдинств — чуття безсмерть. Тоді

Між творчістю й трудом розтрощено різницю,

І в творчім захваті всеможний труд таїться,

І творчий захват — в кожному труді.

І жить — це значить жить,

зречевлювати труд,

Зречевлювати мисль,

утілювати слово

В строфі поем, в пропорції споруд,

У ритмах пильного і впевненого кову,

Нового людства творячи статут («І сонце таке прозоре»).

Сучасний поет намагається знайти свіже слово для втілення нової думки. Таким є і М. Бажан. Не відмовляється він і від класичної спадщини. Майстром літературних ремінісценцій, як уже було /309/ сказано, є, звичайно, М. Рильський. Але знав, відчував і цінував силу поетичного перегуку епох і М. Бажан. В його поезіях пушкінські «в багрец и золото одетые леса» оживають у «пурпурі й золоті зір перемоги», шевченківська «Сибір неісходима» обертається «неісходимою путтю»; ведучи наступ на фашистські зграї, що відкочувалися на захід, наші воїни згадують образи з улюбленого твору В. Сосюри «Червона зима»:

В далині

Уже їм мріло над Дінцем Лисиче

І Харкова огроми кам’яні («Битва»).

Інколи з’являються в поезії М. Бажана й іншомовні вкраплення. Згадуючи тупоголових німецьких генералів, що перебували на службі в російській армії часів російсько-французької війни 1812 року, описаних Л. Толстим у «Війні і мирі», поет вкладає їх ретроградні накази в уста німецько-фашистських завойовників:

Він простору прагне. Він прагне поширень.

Хрипко вигаркує: Vorwärts! Скрикує дико: Sieg!

Erste Kolonne... Zweite Kolonne...

Dritte Kolonne marschieren!.. («Нічні концерти»).

Давньоруська ратна лексика природно входить у мовну тканину «Данила Галицького». Стародавні воїни — списники, мечники, лучники, озброєні стрілами, харалужними мечами, шестоперами, клюгами, піднісши княжу хоругов, стають на ратне діло проти крижовників, пересікають «німецьку кість крізь лати і щити» і «летять шоломи, як череп’я, з чол, розламуються ґратки заборол».

М. Бажан не милується барвами, ми не зустрінемо в нього райдужних переливів. В його поезії переважають червоний і чорний кольори, як в українській вишиванці. Інші барви зливаються в нього з предметами, яким вони притаманні. З’являються типово бажанівські новотвори: багроцвітний, злотобородий, пташино-жовтий, тьмяноводий і под.

М. Бажана приваблюють слова високого звучання, вживані класиками української літератури. Він дає в українській літературній мові друге життя словам псалма (й готичний розцвітав трилисник, мов хрест, мов квіт, мов псалма і мов сон — «Будівлі»), офіра (Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг, офіри мідний шаг — «Будівлі»), стигма (І роззявлявсь собор, немов солодка стигма Безвольної й самітної землі — «Будівлі»), шарлат (Одягнені в шарлат, /310/ Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов пишні бунчуки бундючний гетьманат — «Будівлі»), торжище (До їхніх торжищ, пристаней та брам Зі всіх країв купці привозять крам — «Данило Галицький»), персть (Згоріла персть, пробиті віадуки, Зубці руїни, кіптява пожеж — «Роки»), поєдинчий (Де кожен сам, самітній, поєдинчий, — стрибне в ревіння, в хаос, в хлань — «Політ крізь бурю») та ін.

На відміну від П. Тичини та навіть і М. Рильського, М. Бажан рідко вдавався до творення неологізмів. Коли вони в нього й трапляються, то їхня структура настільки прозора, що вони зрозумілі й поза контекстом. Це слова типу врозпаш (пор.: вроздріб, врозбрід, врозтіч, врозтяж), горещі (пор.: радощі, любощі), зречевлювати (увійшло в літературну мову поряд із поширенішим уречевлювати), зубрій (пор.: орлій, левій), кругойдучість (пор.: кругойдучий, кругозір), мідноллятий, нездвижний, прямокуття і под.

Повернімося ще до Бажанового ритму. Карбованість його поетичного рядка підкреслюється нагромадженням називних і простих поширених речень:

Тривожних коней храп. Людей тяжкі колони.

Снарядні ящики. Бляшанки бомб. Харчі («Батьки й сини»);

Земля диміла. Починалось літо.

Був день грози. Був сорок другий рік («Сталінградський зошит»). Суворий карбований ритм супроводжує лунка алітерація: у віршах і поемах М. Бажана частіше, ніж у поезіях інших його сучасників, звучить розкотисте /р/: «А в небі раною горів Червоний карб пожеж» («Колискова»); «Багрові, як в кузні, жахтять вечори, Пурпурні, як присок, ряхтять реп’яхи» («Уманські спогади»). Удається поет і до слів-паронімів, які додають до звукопису ще й приховане зіставлення:

Пора пожарів. Пора покари

віщує спалах

гуде на сполох («Уманські спогади»).

Порівняймо ще: «Плющать удари. Плещуть пожари» («Нічні концерти»), «Цей струм прелюду жданий і жаданий» («Уманські спогади») та ін. Навіть не звук, а форма літери може бути використана з художньою метою. Недалекого, босякуватого командира з розформованого полку часів громадянської війни, впевненого в собі, одягненого з претензією на моду, поет порівнює з літерою ф. А далі підбираються для характеристики цієї людини відповідні слова, що містять у собі звук, а відповідно й літеру ф: /311/

Розпишавсь він фанфароном,

Розфуфиривсь фертом-фатом,

Всіх фартових франтів шеф («Уманські спогади»).

Широкий кругозір, енциклопедична освіченість, загострено чуйне сприйняття світу, свіжість думки у всі роки творчості М. Бажана йшли поруч із його поетичним баченням, шанобою до слова, умінням улити новий зміст у старі слова і знайти нове слово для сформованого змісту.

До «Гарту» якийсь час входив Володимир Сосюра. Він відомий насамперед як тонкий лірик. Навіть його епічні твори, як наприклад «Червона зима», «1871 рік», «Осінні зорі», «Оксана» та інші, пройняті ліризмом. Василь Гришко написав про поета статтю з характерною назвою «Серце «другого Володьки» і заборонена любов» 1.

1 Гришко В. Серце «другого Володьки» і заборонена любов // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 197.

Про що йдеться? Про те, про що писав сам В. Сосюра:

...Рвали душу мою

два Володьки в бою,

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний, невиданий хист.

Рвали душу мою -

комунар

і

націоналіст («Два Володьки»).

Так, хоч В. Сосюра й був у петлюрівському війську, а потім перейшов на бік червоних, хоч і називав він себе «Я — Комуни великий електрон» («У місті»), прославляв могутню волю ВКП, Леніна, хоч і твердив «Зброя нам — ленінізм, і Комуна мета» («Україно моя»), але серцем горнувся до вишневої, червінькової України:

Україно, моя сторона! Україно, моя сторона,

Краю мій і сподівань, і мрій! («Україно моя»).

Була ще одна роздвоєність у психології поета: він нібито не визнавав політичної відстороненості поета, та разом з тим був закоханий у справжню поезію. У вірші «Неокласикам» він писав:

Що ж... марте про Париж і Грецію вивчайте,

дивіться на життя крізь килим і трюмо

та рибочку ловіть... Але назавжди знайте,

що потягти назад себе ми не дамо. /312/

Так, спокійна золота осінь із її класичним спокоєм прийде до нього аж після Другої світової війни і зблизить його з неокласиком М. Рильським. На початку ж 20-х років він не цурався модерністських прийомів на зразок:

Мишенята сині на паркані,

то проміння одгадай чиє?...?

на траві дві тіні простяглися п’яні,

обнялися тіні...

Місяць

нижче

нахилився,

воду

п’

є

: («У плащі»).

Як і неокласики, він звертається до відомих у світовій літературі й історії імен: Дантон, Кампанелла, Рабіндранат Тагор, Дездемона, /кар, Еол, Клеопатра, Фламаріон, Діоген...

Для В. Сосюри не було заборонених тем. Перший голод 1921-1923 рр., спровокований більшовиками, він не замовчував:

А дома на печі — худа, голодна мати,

й здихає за селом наш тихий кінь гнідий («Сніг»);

Сестриця з братом

під вікном ходять... і на заводі

убило милу... («Ґерґоче місто»);

Під його [Леніна. — В.Р.] портретом

навколішках хлопчик стоїть,

простяг крізь одежу обдерту

до нього він руки свої («Сон»).

Поет не цурається міста, але залюблений він все ж у сільські пейзажі, запахи, шуми, напр.: «Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою» («Так ніхто не кохав...»); «Місяць у полі бродить, в трави лице вмочив» («Темні заплакані вулиці...»); «Але серце у мене козаче, — і нагадує кожна корова те село, де я вперше побачив горобця і зорю малинову» («Не зустрінусь у полі...»); «Росяна калино, лопухи мої» («Я на рани...») і под.

Поезія В. Сосюри не багата на епітети, проте всі вони оригінальні: синьоокий степ, жирні очі, золотий самогон, кароокий сум, /313/ день золоторунний, стомлені долоні землі, нічка розпатлана і под. Зате метафори в його віршах панують. Значна частина їх — антропоморфні: скиглить ніч, торохтить по бруку день, у колисці вій гойдався молодик, димарів сигари до неба простягли розтулені вуста, на хмарних рушниках зоря квітки виводить, рипнула дверима осінь, вітер на сопілку грає, у вітру розмотались обмотки, перестав вовтузитись і плакать на снігу розстріляний мороз, розридались огні на попелі, багряний вечір плакав в травах, б’є осінь в бубон золотий холодними вітрами та ін.

Коли йдеться про юне кохання, то, мабуть, не було іншого такого поета в Україні, який би висловив це почуття так сильно і щиро. При цьому відверта гіпербола не сприймається як перебільшення:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання («Так ніхто не кохав...»).

Поет знаходить потрібні гнівні слова, щоб засудити зрадників України:

Руками власними тюрму

творили ми собі одвічну...

О, будьте прокляті, кому

назад повернуто обличчя («Сад»).

А скільки натхненних слів сказав він про нашу мову; яким болем відгукнулися вони в серцях зневажених українців:

Без мови рідної, юначе,

й народу нашого нема («Юнакові»).

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну («Любіть Україну»),

В. Сосюра не любив експериментів з мовою, тому в нього майже немає неологізмів. Якщо й є, то це структурно прозорі дієслова, утворені від іменників: осеніти, інженерує, менестрелься. На відміну від неокласиків і М. Бажана, В. Сосюра уживає чимало росіянізмів. Тут він ближчий до свого земляка М. Хвильового: посьолок, укуть, восторжені, жутко, страсно, впереді, трус «боягуз», ток, строй, отряд, учоба та ін. Є в поета улюблений каламбур, який досить часто повторюється: /314/

Знову ти?!.. О люба, чи не сон це?..

Золотими літерами сонце

на панелі пише про любов («Сад шумить»);

Усе до сонця, все до сонця...

О ні, народу мій, не сон це («Народе мій»).

Сосюриними кольорами є синій і янтарний: у синім убранні, четверо синіх очей, синю і сонно, синява, в синім океані, підіймається місяць у сині, синь твоїх очей, ночі Донеччини сині, синій цвіт, синій сад, волошки синіють, синій сміх, вечір одсинів, тополі синій шум; янтаріти, у колір янтаря, ліг на верби огонь янтаря, янтарне волосся, янтарний пил та ін.

Рима у В. Сосюри дуже смілива: ніхто з такою безстрашністю не вдавався тоді до асонансів, як він: бреде — степ, садам — помадою, очах — чай, гул — в снігу, молодик — золотий, базар — гроза, жах — лежать, ідей — кладе, туге — герць, трава — співать, мета — прочитать і под.

У граматиці поет інколи звертається до рідної говірки, і тоді з’являються форми дієслів без чергування /т/ з /шч/ перед /й/ (опустюсь), або ж форми третьої особи однини дієслів першої дієвідміни без кінцевого /je/: тіка, цвенька, ляга, одлуна, колиха.

У «Гарті» перебували також поети В. Еллан-Блакитний, І. Дніпровський, М. Йогансен, прозаїки К. Гордієнко, О. Копиленко, І. Сенченко, кінодраматург, а згодом і прозаїк О. Довженко та ін. Правда, О. Копиленко та І. Сенченко належали і до об’єднання «Плуг», а плужани П. Усенко й І. Шевченко — до об’єднання «Молодняк». Усі три об’єднання до їх ліквідації наприкінці 20-х років сприяли подальшій розбудові української літературної мови.

О. Довженко на довгий час був розлучений з Україною — жив і працював у Москві. Його вершинна художня проза припадає вже на післявоєнний період. І. Сенченка М. Хвильовий залучив до «Вапліте». У його творах, особливо 20-х років («Червоноградські портрети»), «Дубові гряди»), соковитий реалізм переплівся з романтичним ліризмом і просто-таки гоголівським гумором.

У 1927 р. вийшла друком сатира І. Сенченка «Із записок Холуя». Усі художні засоби у цьому творі підпорядковані всебічному розкриттю образу новітнього Холуя, який виконує всі побажання Пія («Пій — це все суще над нами»). Це епітети, якими нагороджує себе сам Холуй (незрівнянно прекрасний Холуй, великий із найбільших /315/ Холуїв, величний і незрівняний Холуй), фразеологізми, в яких розкривається кодекс честі Холуя (Мовчіть. Будьте як риба. І ви переуспієте...; Дивітесь у рот Пієві; Брехня, що лежачого не б’ють. Бийте, душіть; Не бійтесь плювків. Сміло підставляйте очі під них; Кожна зайва думка — етап до життєвих незгод), повтори (Тікайте від свідків... Уникайте свідків). З’являються прозорі неологізми, утворені від слова холуй: холуїзм, світ ще не весь охолуївся та ін.

Талановитим плужанином був А. Головко. Його роман «Бур’ян» (1926 р.) викликає тепер суперечливі почуття. Написаний він, безперечно, талановито, нестандартною, далекою від пригладженої згодом соціалістичним реалізмом мовою. Це був час, коли трудящі маси ще вірили, що більшовицька революція принесе їм щасливе життя. Але роки йшли, а щастя і вільне життя не приходили. Стояли на заваді шкідники-куркулі? Так, ця ідея в романі проводиться: мовляв, десь у глухому селі Обухівці начальство помінялося, але порядки лишилися старі, а може, стали й гірші. Але якщо уважно вчитатися в текст, то дійдемо до інших висновків. Так, у Матюхи... з бокової кишеньки, — червоний крайок партквитка, — колись на партз’їзді бачив отак у дуже видатного партійця. Отож, є на кого рівнятися Матюхам. Тому-то й звучать мінорні ноти в довірчих розмовах селян: « — Що ти хотів, сину, як мужик темний, а біля власті — сучі сини та п’яниці; Ти більше світу бачив — то що воно з революцією сталося? От і в нас сільрада є, і Ленін в сільраді на партреті, а сказати, сину, тобі... — погане життя».

Бібліотека » Різне » Українознавство » ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (Віталій РУСАНІВСЬКИЙ)
Сторінка 6 з 7«124567»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика