Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 7«123467»
Бібліотека » Різне » Українознавство » ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (Віталій РУСАНІВСЬКИЙ)
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:43 | Повідомлення # 6
Фонетичні особливості «Повісті временних літ» досить своєрідні. Східнослов’янське начало виступає тут дуже виразно. По-перше, повноголосні форми переважають неповногосні, хоч паралельні форми трапляються досить часто (сторона — страна, владЂють — володіють, городъ — градъ, горожаны; але холопъ, хоромъ, болото, хоч скомрахы — давньоруське слово на старослов’янський лад); старослов’янське жд у літопису практично відсутнє (хожение, радающаıа, гражане, вижь, дажь, надеже, ωдеже, жажа, чужеи), зате замість ч у більшості випадків уживається щ (нощь, хощю, не хощеть, сЂщи, свЂща); на місці старослов’янського початкового є досить послідовно вживається о (графічно ω) (ωдва, ωдинъ, ωсень, ωлена, ωзеро); суто українськими фонетичними рисами є поплутання в з у (Всеволодъ — Оусеволодь, на въгры — оугры, вдарить — ударить) і м’яке ц’ (сновець, вЂнЂць, жерець, конЂць). Викликає подив поплутання ч і ц (старечь, ωтрочи, єдиновластечь, палчем і под.), що, можливо, пов’язане з пізнішими переписами літопису. Привертає до себе увагу досить часте поплутання Ђ з и: ωбищають, оукрЂпивсА, непобидимою стрилци, ослипилъ, раздилисА, свищи («свічки»), о грисЂхъ, c письньми та ін.

Морфологічні особливості «Повісті» ті ж, що і в творах інших жанрів: в теперішньо-майбутньому часі, а також в імперфекті в третій особі однини й множини виступає закінчення -ть (втечеть, хулить, оумреть, одбЂжить, стоить, возмуть, створАть, мучать, сказають, сЂдАть, оучать, женоуть, имахуть, бАшеть і под.), трапляються поодинокі випадки відпадіння -ть в дієсловах першої /33/ дієвідміни (а кнАгини наш[а] хоче за вашь кнАзь — ЛЛ, 56), дієслівна частка сıа (сА) часто иступає у препозиції (се оуже сА есте покорили мнЂ — 47; оуже намъ нЂк[а]мо сА дЂти — 58); аще сА сбудеть — 95; аще ли сА покаємь — 158; рЂкы сА смерзывають — 406), особові форми дієслова хотЂти уживаються то в традиційному старослов’янському, то в українському варіантах (хотАть, не хощета, хочемъ, хочете); іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини часто приймають закінчення -ови/-овЂ, -еви/-евЂ; це стосується як осіб, так і неосіб (мужеви, МоисЂωви, Бв̃и, кесареви, Геωргиєви, РомановЂ, Володареви, Гюргеви, Кукнишеви, Рюрикови; коневи, голубєви, воробьєви, по Ручаєви, монастыреви, к волови, домови); ці ж іменники в називному відмінку множини можуть приймати закінчення -ове/-овЂ, -еве/-е†(поповЂ, разбоєвЂ, громовЂ, борове, ледове, дарове, сторожевЂ).

У синтаксисі привертає до себе увагу так званий «давальний самостійний», тобто такий зворот, яким передається послідовність у часі, напр.: МоисЂєви же възмогъшю и бы[с] великъ в дому фараони (81); И пришедъшу МоисЂωви. и не послуша єго фараонъ (82).

У лексиці, звичайно, не можна було обійтися без місцевих слів. Це назви грошових одиниць (щелАгь, гривна), суспільних станів (смердъ), осіб, зокрема з оглядом на родинні стосунки (паробьци, оуй, сновець, стрый), робочих процесів і проведення часу (ωрати, лЂтовати), податків (мЂсАчина), споруд (гребля), тварин (вЂверица), побутових предметів (вЂхоть, пазуха, веретено, сокира, ωпрЂснокы, треска, цЂжь, лукно); часових понять (недЂля) та ін. Напр.: да что ти пропоремь. трескою чрево твоє, тольстоıє (130); мывсА Бъ̃ в мовьници и выпотивсА ωтерьсА вЂхтемь (166); мало бЂсЂдоваше в суботу или в недЂлю (175) та ін. Грецькі християнські імена, що стали поступово заступати собою слов’янські, набували тієї форми, в якій вони й тепер відомі в українській мові: Дмитръ, Василь, Василько, (Олекса, Михалко, ωлена, Євга (дьıаволъ прЂлсти Євгою Адама — 91) та ін. Є місцеві сліди і в назвах місяців, напр.: поидоша c нимъ въскорЂ на колЂхъ. а по грудну пути. бЂ бо тогда м[с̃]ць грудень. рекше ноıабрь (236). Деякі конструкції нагадують собою скальковані з української мови, напр.: оуже намъ нЂ льзЂ камо сА дЂти (161) — уже нам немає куди подітися.

І все ж старослов’янська традиція в «Повісті» досить сильна. Це і форми аориста й імперфекта (правда, без подвоєння голосних: /34/ хожаше, привожаху, приношаху, живıаху, имАху, раслабЂша, принесоша), і складні слова, уживані для позначення абстрактних понять (высокоумиıє, прелюбодЂаньıа, братооубииство, братолюбьıє, братоненавидЂнаıа клеветы, страннолюбивъ, срдцевидецъ та ін.).

Літописи вміру користуються приказками і прислів’ями типу «Аще сА въвадить волкъ въ ωвцЂ, то ω[т]носить по єдинои все ста[д] (43); и есть притча до сего дн̃е. бЂда аки в РоднЂ (65); ї да не похвалитсА силны силою своıєю (192); Бъ̃ бо егда. хочеть показнити чл̃вка ω[т]иметь у него оумъ (551).

Порівняння і метафори в літописах не такі часті, як у «Слові о полку Ігоревім». Але природа їх така ж народна, як і в художньому творі, напр.: Сьи бАше єму акы тЂрнъ в ср[д]ци (69); БонАкъ же раздилисА на. г̃. полкы и сбиша Оугры в мАчь ıако соколъ галицЂ збиваеть (246); ıарославъ же пришедь сЂде в КыевЂ. оутеръ пота з дружиною своєю (133); Мьстислав же много пота оутеръ с дружиною своєю (577); проте є метафори книжні, які перегукуються з ораторською літературою: ωц̃ь бо сего Володимиръ землю разора и оумАгчи. рекше крщ[с]ниемъ просвЂтивъ. сии же ıарославъ сн̃ъ Володимерь. насЂıа книжными словесы. ср[д]ца вЂрных. людии. а мы пожинаєм (140). Чимало є виразів, узятих із Святого письма: да въскр[с]неть Бъ̃ и разидутсА врази є[г] (88); ıако ωвьца на заколеньє веденъ бы[с] (88); ра[д]йсА ωбрадован[н]аıа Г[с̃]ь c тобою (89); се єсть сн̃ъ мои възлюбленыи co немъ же блгоизволи[х] (90) і под.

У літописній літературі розповідь ведеться, природно, з посиланням на третю особу, але інколи наводяться й діалоги типу: Незнаемою страною, языкомъ испаленым, нази ходящи и боси, ногы имуще сбодены терньем. со слезами отвещеваху друг к другу: глаголюще: аз бех сего города, а други: аз сея вси». Як і в ораторській та і агіографічній літературі, тут час від часу вживаються риторичні запитання, що сприяє піднесенню урочистості мовлення.

До агіографічної літератури можна умовно зарахувати й «Повчання» Володимира Мономаха. Чому умовно? Тому що за змістом це скоріше ораторсько-проповідницький стиль, але за мовою — середній, з численними східнослов’янізмами. Та й не випадково Нестор умістив його в «Повість временних літ», а чернець Лаврентій під 1096 р. подав у його ж імені літопису 1377 р. В. Мономах прекрасно володів церковнослов’янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути місцевих слів типу дивоватися, ирий, убогый /35/ в знач, «бідний», лагодити, сторожа, паропци, ворожбитъ, лЂпши, гребля, ωттАти, лЂнощи та ін., напр.: И сему чюду дивуемъсА... како птица нб̃е[с]ныıа из ирья идуть, и первее [въ] наши руцЂ, и не ставА[т]сА на одиной земли. но и сильныıа и худыıа иду[ть] по всЂмъ землАмъ (ЛЛ, 244); Всего же паче убогыхь не забываите (245); нЂту бо ти нужа никоєıаже (245); Ни питью, ни Ђденью не лагодите ни спанью... и сторожЂ сами нарАживайте (246); вборзЂ не розглАдавше лЂнощами, внезапу бо чл̃вкь погыбаєть (246); и мнЂ будеть бе-сорома, и вам будеть добро (246).

Східнослов’янські фонетичні риси тут переважають: замість початкового є регулярно вживається о (ни ωдїну же ночь, ωсень, ωдинь, ωлень, ωдиночьство), замість жд і щ послідовно виступають ж і ч (нужа, чюжимъ, тружалъ, не мочи, лечи), є випадки пом’якшення ц (вдовицю), абсолютно переважає повноголосся (Володимерю, полонъ, голодъ). Не бракує тут південноруських морфологічних форм, наприклад, закінчення -ови в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (ГлЂбови), закінчення -ть у формах третьої особи однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслів (оукладаеть, хощеть, роздЂлАть), форм другої особи множини наказового способу на -Ђте (идЂте, минЂте, блюдЂте); трапилася навіть форма третьої особи однини теперішнього часу без флексії -ть (дьıаволъ бо не хоче добра роду человЂчскому — 252).

Початок «Повчання» складається з настанов, які задля урочистості вбираються в церковнослов’янську мову. Для цієї частини твору характерні цитати з псалтиря та інших церковних книг, напр.: ıа вземъ Псалтырю в печали разнухъ ıа. и то ми сА вынА вскую печалуеши дш̃е. вскую смущаєши мА? (241). Тут же вживаються церковнослов’янські звороти, характерні для конфесійних текстів, типу «владЂя и животом и смертью, заповЂдь Божья, слезы испустите, нас грЂшных помилуй, страх имЂйте Божий, Божие повелЂние наоучисА по єванг̃льскому словеси ωчима оуправленье. ıазыку оудержаньє. оуму смЂреньє. тЂлу порабощеньє. гнЂву погубленьє» (ЛЛ, 243) і под. Але як і в літописній літературі, тут є вже народні прислів’я: ЛЂность бо всему мт̃и еже оумЂеть, то забудеть, а егоже не оумЂеть а тому сА не учить (246); да не застанеть ва[с] сл̃нце на постели (246) і под.

Як стиліст Володимир Мономах віддає перевагу простим побудовам речення, що досягається поперемінним уживанням дієприкметників /36/ (називний множини на -е) та дієприслівників, напр.: аще и на кони ЂздАчи не будеть ни c кым ωрудьıа..., зовЂте бес престани в таинЂ... нежели мыслити безлЂпицю Ђздıа (245). Досить часто виступають у творі порівняльні звороти, напр.: И бАше тебЂ оузрЂвше кровь его. и тЂло оувАнувшю ıако цвЂту нову процвЂтшю (153); и сАде[т] акы горлица. на сусЂ дре†желЂючи (254).

З художньої літератури періоду України-Русі зберігся тільки один твір — «Слово о полку Ігоревім». Але твір геніальний. Його особливість, на відміну від західноєвропейських героїчних епосів, полягає в тому, що він не стандартний, а суто авторський, хоч ім’я його творця й не збереглося. Образна основа «Слова» чисто народна, можна навіть сказати, сільськогосподарська. Тільки в тім краї, де вирощують хліб, можливі такі метафори і порівняння: чръна землА подъ копыты костьми была посЂАна, а кровію польАна: тугою взыдоша по Рускои зємли (СПІ, 19); На НемизЂ снопы стелють головами, молотАть чепи харалужными, на тоцЂ животъ кладуть, вЂютъ душу от тЂла (35).

Автор «Слова» майстерно використовує постійні епітети, характерні для східнослов’янського фольклору: дЂвкы красные, бръзыя комони, златъ стремень, храбрыи плъкъ, синий Донъ, сабли каленыА, кровавыА раны, сЂрый влък, шизыи орел, зеленаА трава, синеє море, широкое поле, ворон чръныи, горы каменныА, слънце свЂтлоє, красное та ін. Епітети використовуються і для характеристики персонажів твору. Це можуть бути означення з позитивним змістом (храбрыи Мстиславъ, красныи Романъ СвАтославличь) і з негативним (поганыи КобАкъ). Описуючи могутність руського війська і його князів, автор нерідко вдається до гіпербол: Великий кнАже Всеволоде! Не мыслію ти прєлєтЂти издалеча отнА злата стола поблюсти? Ты бо можеши Волгу вєслы раскропити, а Донъ шєломы выльАти! (29); Галичкы ОсмомыслЂ ІАрославе! Высоко сЂдиши на своємъ златокованнЂмъ столЂ, подперъ горы угорскыи своими желЂзными плъкы, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча бремены чрезь облакы (30).

Ще одна особливість авторської мови полягає в тому, що епітети-означення, часто перебуваючи стосовно іменника в постпозиції, посилюють емоційну насиченість епічної оповіді. Порівняймо ще приклади: Наведе своА храбрыА плъкы на землю Половецькую за /37/ землю Русьскую (9); Быти грому великому! Итти дождю стрЂлами c Дону великого! (15)

В основі метафор лежить антропофікація предметів і явищ навколишнього середовища: стАзи глаголють, телЂгы кричат, Донец рече. І навпаки, персонажі «Слова» перевтілюються в представників тваринного світу: А Игорь кнАзь поскочи горностаемъ к тростію и бЂлымъ гоголемъ на воду (39); Всеславъ кнАзь людемъ судАше, кнАземъ гради рАдАше, a самъ въ ночь влъкомъ рыскаше (35); Коли Игорь соколомъ полетЂ, тогда Влуръ влъкомъ потечє (40) та ін. У творі багато звертань, іноді повторюваних, напр.: О Бояне, соловію стараго времени! (10); Один брать, одинъ свЂтъ свЂтлый — ты, Игорю (11); О вЂтрь, вЂтрило! Чему господине, насильно ›ши? Чему мычеши хиновьскыА стрЂлкы на своєю нетрудною крилцю на моєА лады вои? (37); О Днепре Словутицю! Ты пробилъ єси каменныА горы сквозЂ землю Половецкую. Ты лелЂАлъ єси на себЂ СвАтославли носады до плъку КобАкова. ВъзлелЂи, господине, мою ладу ко мнЂ, абыхъ не слала кь нему слезъ на море рано (38).

Почуття тривоги, що наростає перед боєм, особливо вночі, коли не видно й не чутно ворога, передається нанизуванням коротких речень, напр.: Длъго ночь мрькнеть. Заря — свЂтъ запала. Мъгла полА покрыла. Щекот славій успе, говор галичь убуди. Русичи великаА полА чьрлеными щиты прегородиша, ищучи себЂ чти, а князю славы (19); Земля тутнеть, рЂкы мутно текуть, пороси полА прикрывають; стАзи глаголють: половци идуть отъ Дона, и оть морА, и от всЂхъ странъ рускыА плъкы оступиша (16). Нанизування предикативних побудов використовується для надання оповіді пісенно-епічного характеру: Тогда врани не граахуть, галици помлъкоша, сорокы не троскоташа, полозіє ползоша только. дАтлове тектом путь къ рЂцЂ кажуть, соловіи веселыми пЂсньми свЂтъ повЂдають (42).

Мова «Слова» ритмізована. Цей ритм не можна окреслити жодним із тепер побутуючих розмірів, але він існує:

А мои ти курАни — свЂдоми къмєти:

подъ трубами повити,

подъ шеломы възлелЂıаны,

конець копіА въскръмлены,

пути имь вЂдоми,

ıаругы им знаєми, /38/

луци у них напрАжени,

тули отворени,

сабли изъострени (11);

C зараніа до вечера,

съ вечера до свЂта

летять стрЂлы калениА,

гримлють сабли о шеломы,

трещать копіа харалужныА

въ полЂ незнаемЂ

среди земли Половецкыи (19).

З морфологічних рис привертає до себе увагу характерне для південноруської мови закінчення -ть у формах дієслів теперішньомайбутнього часу та імперфекта третьої особи однини й множини: пущашеть, текуть, йдуть, погибашеть, говорАхуть, хотАть, одЂвахуть. Проте вживання флексії -тъ у цих же формах також не рідкість: ведетъ, летАтъ, заворочаетъ та ін. Звертає до себе увагу препозитивне вживання частки сА (на ниче сА години обратиша — 28); у давальному відмінку однини іменники чоловічого роду можуть приймати закінчення -ови: Романови, Игореви, королеви.

У поемі є такі слова і форми, які пізніше локалізувалися в українській мові. Це кожух, потручяти, яруга, не доста, жалощи, година (у значенні «часи»), брехати, туга і под., напр.: орьтьмами и ıапончицами и кожухы начаша мосты мостити по болотомъ (14); Ту ся копієм приламати, ту сА саблям потручАти о шеломы половецкыА (15); ıаруги им знаемы (11); Ту кроваваго вина не доста (20); Ничить трава жалощами (20); Тугою взыдоша по Рускои земли (19); лисици брешутъ на чръленыА щиты (13).

Використовуються і церковнослов’янізми, особливо тоді, коли в руській мові немає слова для позначення певного поняття або ж для посилення урочистості звучання. Так, поряд з прикметником хоробрыи уживається його церковнослов’янський відповідник храбрыи: храбрыя плъкы, храбрии русичи, храбриА сердца, храбраА дружина. Однак повноголосні форми все ж переважають: воронъ, головы, дорога, болота, ворота, сорокы і под. Автор послідовно дотримується старослов’янської традиції уживання глухих голосних після плавних приголосних: бръзыи, влъкъ, плъкы і под. Цікавою фонетичною рисою пам’ятки є, як і «Повісті временних літ», сплутування фонем /ц/ і /ч/, не характерне для Південної Русі: русици, /39/ вЂчи (вЂци), галичкы, чепи. Можливо, це також особливість мови пізнього переписувача. Трапляються в тексті і тюркізми, зокрема назви титулів, чинів високих осіб із тюркських племен, що перебували на службі у чернігівського князя: могуты, татраны, шельбиры, топчаци, ревузи, ольбери.

Цікавим є факт лексичного перегуку «Слова» з чеською мовою. Ідеться принаймні про одне слово, яке, крім цього твору, не зустрічається в інших текстах. Це хоть («жінка», «дружина»): забывъ чти и живота, и града Чрънигова отнА злата стола, и своА милыА хоти, красныА ГлЂбовны (17); a самъ подъ чрьлеными щиты на крова†тра†притрепанъ литовскыми мечи, и c хотию на кровать и рекъ (33); Рекъ БоАнъ a ходы на СвАтославлА пЂстворца стараго времени ıарославлА, Ольгова коганА хоти (43). Поки що будьякі припущення з приводу цієї особливості «Слова» робити рано.

Юридично-ділова література представлена насамперед «Руською Правдою», а також кількома дарчими грамотами. Їм передували, очевидно, договори руських князів із греками. Усі ці документи писані в основі своїй східнослов’янською мовою, проте наявні у ній і церковнослов’янізми. Так, уже в договорах руських князів із греками (907, 912, 945, 971 рр.) їх не бракує. Правда, автентичність текстів, передаваних через два століття людиною іншого вишколу, викликає певні сумніви. Оригінали, звичайно ж, не збереглися. Разом з тим руська людина, щоб писати слов’янською мовою, могла здобути відповідну освіту скоріше за все у південних слов’ян. Якщо вірити літописцеві, то договір Олега з греками існував завдяки Ивановы[м] (тобто християнином. — В.Р.) написаниемъ на двою харатью цр̃А вашего и своєю роукою. пред/лежащи[м] ч[с]тнымъ кр̃томъ. и ст̃ою єдиносущною Трц̃ею. єдино[г] истина[г] Бг̃a наше[г]. извЂсти и дасть наши[м] посло[м] (ЛЛ, 38).

Договір Ігоря з греками не засвідчив імені того, хто писав (складав) його текст. Зате є згадка про те, що серед руського посольства було вже чимало християн: мы же єлико нась хр[с]тилисА єсмы. клАхомъсА црк̃вью ст̃ого ИльЂ въ сборнЂи цр̃кви. и предлежащемъ ч[с]тным кр[с]томъ и харатьею сею. хранити все. єже єсть написано на нем (52). Договір Святослава (971 р.) найлаконічніший. Він також не містить відомостей про те, хто його готував, а крім того, у ньому немає згадки про християнське віросповідання: да имЂемъ клАтву ω[т] б̃а.въ єго же вЂруємь в Перуна и въ Волоса скотьıа Ба̃ (73). /40/

У договорах переважають повноголосні форми (городъ, волости, колоти, золото, боронити, возборонити[с], поздорову, [во]волочи, полонАникъ, сторона, ω[т]полонени, золотникъ), хоч неповноголосні теж наявні (страна, глава, златыи, хранити, [г]радь, брашно); старослов’янському початковому є відповідає о (графічно ω) (ωсЂнь, ωдинЂнни); старослов’янському жд майже завжди відповідає руське ж (преже, тАжа, чюжии, прежереченныи, по нужи, на оутвержение, межею та ін.), жд трапляється дуже рідко (многажды, враждолюбецъ); шт (щ) уживається більш послідовно (хотАщии, помощь). Цікавою є форма вустьє (и да не имЂють власти Русь, зимовати въ вустьи ДнЂпра БЂлъбережи — 51).

Абстрактні іменники на -ние переважно старослов’янського походження (извещение, изволения, исповедание, ıавление і багато ін.).

У морфологічній структурі привертає до себе увагу майже повна відсутність простих форм минулого часу — аориста й імперфекта. У всіх трьох договорах такі форми трапляються дуже рідко: гостиє [аще] погубиша челАдинъ. и жалують да ищут[т] ωбретаемоє (36); ношаху сли печати злати (48); клАхъсА ко цр̃мъ Гречьскимъ (73); написахомъ на харатьи сеи и своими печатьми запечатахомъ (73). Можливо, рідкісність цих форм у договорах не є свідченням структури мови, а функціональним призначенням текстів. Адже вони повинні насамперед засвідчити взаємні зобов’язання русинів і греків, а тому відбивають переважно мовно-причинові і часові відношення типу: аще [ж] ключить[с] тако[ж] проказа ло[д]и Роу[с]кои. да проводимъ и в Рускую землю (35). Форми наказового способу, які виступають у другій частині таких речень, утворюються поєднанням форм теперішньо-майбутнього часу з часткою да: да клене[т]сА, да оумреть, да вдасть, да не взищеть, да возме[т], да примуть, да витають і под. Ці ж форми, про що йтиметься далі, наявні і в «Руській Правді».

Ділова мова, звичайно, позбавлена «плетіння словес», поетичних фігур і под. І все ж елементи поетики інколи потрапляють і в ці тексти, напр.: створити любовь... на всА лЂта (ІЛ, 36); дондеже сл̃нце сиıаєть и всь миръ стоить (41).

Уживана в договорах юридична термінологія перегукується з тією, що характерна для «Руської Правди». Це слова на позначення соціального становища осіб (великий кнАзь, великие боıары, болАре, /42/ челАдинъ), майнового стану (имови[т], неимови[т]), видів правопорушень та їх наслідків (оубои, тать, татьба, творити криво, творити пакости, оускочити «втекти», да ищють), взаємних зобов’язань сторін між собою і перед законом (ротЂ ходит своєю вЂрою — 34), тАжа, клАтьва, законъ), видів майна (рухло, лице) і под.

Звичайно, в «Руській Правді» адміністративно-правова лексика значно численніша. Поряд з боляринъ, убієніє, тать, рота, вира (вЂра), тяжа, лице тут уживається ще вервиння «община з круговою порукою», вервь «волость, община, мир», видокъ «очевидець, свідок», головникъ «убивця», головничьство «пеня за вбивство», гостиное «одне з внутрішніх мит», гостьба «торгівля», гридь, гридинъ «член молодшої князівської дружини», добытокъ «майно», духовная грамота «заповіт», дЂлъ «поділъ», задница «спадщина», закупъ «особа, яка працює на кредитора», запа «підозра», изводъ «доказ», изгои «людина, що лишилася поза своїм становим середовищем», исправа «випробування», истець «сторона на суді», людинъ «проста людина» і под. Природно, що в цій пам’ятці лексика значно багатша, ніж у договорах, оскільки окремі її списки досягають 135 статей 1.

1 Див.: Русская Правда. Текст, изданный по трем спискам c предисловием и кратким объяснительным словарем, составленным кандидатом прав А.Б. Гинцбургом. — СПб., 1888. — С. 6.

Тут простежуються явні українізми: теля, тынъ, наиметъ «наймит», бчелы, гостинець «шлях», пакощи, батогъ, око, пуща, осподарь, волога і под. У «Руській Правді» вжито тільки три неповноголосні форми (вражда, срЂда, чрево) і це при 40 повноголосних. У словах аче, бъчела, госпожа, межа, нужа виступають відповідно східнослов’янські фонеми /ч/ і /ж/, а не старослов’янські сполучення шт, жд. Синтаксис у всіх трьох групах документів — договорах з греками, «Руській Правді» і грамотах — фактично єдиний.

У «Руській Правді», як і в інших південноруських пам’ятках, досить часто плутаються ц і ч. Можливо, це пояснюється тим, що жоден із виявлених варіантів не переписаний на своїй природній батьківщині: личе «лице», до конча «до конца», истьчю «истьцю», человЂцьку, купечь, цюжего, доцери і под. Інколи Ђ замінюється на и (даст ли всимъ да вси раздЂлять — РП, 39), після шиплячих у поодиноких випадках замість е виступає о (пшона), можна натрапити на перехід л у в (не знаєть оу кого коупивъ — 18). /42/

Як і у усіх інших південноруських пам’ятках, іменники чоловічого роду в давальному відмінкові однини часто приймають закінчення -ови/-еви (сынови, моужеви), зворотна частка ся може передувати дієслівній формі (тЂм ся подЂлять, како ся будеть рядилъ), у формах третьої особи однини і множини дієслів теперішньо-майбутнього часу кінцеве т пом’якшується (начьнеть, ринеть, поиметь, познаеть, хощеть, ведеть, дойдеть, переореть, заплатять, выдадать, стяжуть, корчьмъствують).

Прості форми минулого часу дієслова практично не вживаються. Є тільки кілька випадків сумнівного типу: И Господь рече (29); Оже кто купи хотя полугривны (39). Є випадки відпадіння флексії -ть в формах дієслів теперішньо-майбутнього часу (Оже краде скотъ въ хлЂвЂ или клЂть, то оже будеть одинъ, то плати ему 3 гривны и 30 кунъ (33); не оублюде ли, то платити ему 4 гривны куны за холопъ — 40). Дуже поширена форма майбутнього часу, що складається з форми на -ль і допоміжного дієслова бути в майбутньому часі: боудуть видЂли людіе (19); колико ихъ боудеть крало (19); кто боудеть яль (25).

У тексті переважають конструкції з умовно-часовою взаємозалежністю, напр.: Оже ли себе не можеть мьстити, то взяти емоу за обидоу 3 гривнЂ (11); А иже оубьють огнищанина оу клЂти, или оу коня, или оу говяда, или оу коровьи татьбы, то оубити въ пса мЂсто (12); Искавше ли послоуха, и не налЂзоуть, а истьца начьнеть головою клепати, то ти имъ правьдоу желЂзо (16); Аже господинъ закупа бьеть про дЂло, то безъ вины єсть (35).

Окремо слід згадати про напис на Тмутороканському камені 1068 р. Він короткий: въ лЂто S̃.Ф̃.ÕS і [д]ні. s̃ глЂбъ кнАзь мЂрилъ мо[ре] по леду ω[т] тьмутороканА до кърчева .і̃. и д̃. сАже[нии]. Пам’ятка цікава тим, по-перше, що вона автентична, по-друге, в ній відбито ті мовні процеси, що були характерні для XI ст.: падіння глухих (кнАзь) або їх вокалізація (по лєду), уживання глухих перед плавними (Кърчєва), опущення допоміжного дієслова у третій особі однини перфекта (мЂрилъ).

Певну інформацію про особливості літературної мови XI-XIII ст. дають написи на монетах 1. Проте вони не становлять окремого літературного жанру і є цінними тільки з погляду історичної фонетики, граматики і лексикології.

1 Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — С. 186—187.

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:44 | Повідомлення # 7
ЛІТЕРАТУРНА МОВА ПІСЛЯМОНГОЛЬСЬКОЇ ДОБИ
(друга половина XIII — XVI ст.)

Окремі дослідники вважають, що після татаро-монгольського погрому (середина XIII ст.) у Києві, Чернігові, Переяславі зовсім заглухло культурне життя. Це не так, — воно, звичайно, втратило загальноруське значення, вплив на всі «україни» Київської держави, але все ж лишилося живим в Україні центральній, а згодом перейшло і в Волинь, де зберігалася сильна князівська влада (Острозькі, Черторийські, Сапіги та ін.) і де ширилися освіта й культура.

Нашестя Батия великою мірою приглушило, але не перервало остаточно традицію роботи над церковнослов’янськими книгами. Як зазначав М. Грушевський, «поки церковне життя України не було зломлене до решти, що в Східній Україні сталось тільки в другій половині XIII в., по тім, як митрополити закинули свою резиденцію, а в Західній Україні з другої половини XIV в., по польській окупації, ся тенденція до вищої освіти все мусила жити і по хвилях занепаду мабуть, поновлювалась з новою енергією при поліпшенні зовнішніх умов життя» 1. Є й свідчення археологів про те, що Київ і після золотоординської навали продовжував жити, у ньому не припинявся розвиток культури, будувалися нові кам’яні церкви 2. «Навіть в першій пол. XVI ст., яка вважається часом найбільшого занепаду українського церковного життя, — пише М. Грушевський, — навіть тоді ще Київ заховує стару репутацію культурного, літературного осередка» 3.

1 Грушевський М. Історія української літератури: В 6-ти т. — К., 1993. — Т. 2. — С. 26.

2 Див.: Ивакин Г.Ю. Киев в XIII-XV веках. — К., 1982.

3 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 241.

Про це, зокрема, свідчить «Київський псалтир» — пам’ятка 1397 р., виготовлена в Києві. /44/ У ній наявні ті ж графічні особливості, які характеризували церковнослов’янську мову XII — першої половини XIII ст.: оу зам. Ж і ıа зам. А (соудитель, КП, 8; въ ıазыцЂхъ, 11), о<ъ і е<ь (забовєнъ, 11, песьıа моухы, 108), ж зам. жд (вижь, 113, насажени, 130) та ін. Є, правда, не досить певні свідчення про змішування е з и в ненаголошеній позиції (ω[т] нищиты, 121, в зимли єгипєтьстЂи, 109). Уживання ъ та ь слабо диференційоване: у позиції після задньоязикових, а також після м, в виступає переважно ь (кь цр̃кви, ихь, 6; гь̃, 132; вь ср̃ци моємь, 5; множьствомь, 6; вь оустЂхъ их, 6; левь, 8; лоукь свои, 8), але ця закономірність досить часто порушується (створихъ, 8; въ ıазыцЂхъ, 11; пло[д]ихъ, 109; в ровъ, 120).

Лексичний склад «Київського псалтиря» засвідчує синонімічні ряди переважно в межах церковнослов’янської лексики. Деякі з церковнослов’янізмів, можливо, з’явилися вже на південноруському ґрунті. Це, зокрема обаче «однак», «проте» (обаче ωчима своима смотриши, 28), вселитисА «вселитися» (вселиласА бы въ адъ дш̃а моıа, 132), пєрвєнєць «первісток» (и поби всАкъ пєрвєнєць в зимли єгипєтьстЂи, 109) та ін. Названі слова досить широко представлені в давньоруських пам’ятках київського походження. Слово обаче фіксує Остромирове євангеліє, 13 слів Григорія Назіанзина XI ст., «Руська Правда» Володимира Мономаха (Ср., II, 499); вселитисА також представлене в Остромировому євангелії, в обох Святославових збірниках Григорія Назіанзина. XI ст.

Такі слова, як желаньє «бажання», сиръ «сирота», слана «іній» і подібні, наявні в пам’ятці, приходили на Русь, очевидно, зі слов’янського півдня, поповнюючи запас традиційних церковнослов’янських слів. Про це свідчить їх поширеність у давньоруських пам’ятках південного походження (Ср. І, 848; III, 360, 411) і наявність їx у сучасних південнослов’янських мовах (Ф., II, 40; III, 627, 666).

І все ж літератури конфесійного змісту у цей час стає значно менше. Можливо, це пояснюється й тим, що Київ і прилеглі землі втрачають безпосередні контакти з Північною Руссю, куди раніше часто потрапляли книжки (зокрема в Новгород) південноруського походження і де вони мали змогу ліпше зберігатися, ніж у пограбованій Київщині.

Після татаро-монгольського погрому руське культурне життя поступово переміщується на захід — у галицькі й волинські землі. Тут продовжувалась робота над літописами. Так, остаточна редакція /45/ Галицько-Волинського літопису припадає на 1292 р. 1 З мовного погляду частина літопису, написана до 1260 р. (галицька), відрізняється від тексту пізнішого походження (волинська частина). Якщо в першій частині переважають неповноголосні форми слів, то в другій частині вони є винятком 2; у першій частині поряд із руським ж в окремих лексемах уживається також церковнослов’янське жд (надежда поряд з надежа), у другій виступає тільки ж 3; галицька частина віддає майже повну перевагу лексемам з церковнослов’янським щ (нощь, немощь), волинська — лексемам з ч (ночь, помочь)» 4; лексичних церковнослов’янізмів у першій частині також значно більше, ніж у другій 5. У літопису, особливо в його галицькій частині, дуже багата синоніміка. Ось слова й вирази для поняття «втеча»: возбЂчи, наворотити конь на бЂгъ, навратитися на бЂгъ, направити конь на бЂгъ, побЂчи, поскочити, увратитися на бЂгъ, устремитися на бЂгъ 6. Деякі слова фіксуються у Галицько-Волинському літописі вперше. Це, наприклад, дЂлъ «перевал», лозина (збірне від лоза), отьчичь «спадкоємець», подЂлъ «поділ», пристанокь «пристановище», ровень «рівнина», численница «цифра», полохий «заляканий», слЂпоокий, гордЂти «пишатися», доволЂ «досить» та ін. 7 А.І. Генсьорський відзначає стилістичну відпрацьованість літопису, яка в окремих місцях «піднімається до висот поезії і майже переходить у художньо-літературний стиль». Так, наприклад, описано «знамение» під 1249 р.: «Не дошедшимъ же воемъ рЂки Сяну, сосЂдшимъ же на поли воружиться, и бившу знамению сице надъ полкомъ: пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ, яко оболоку велику, играющимъ же птицамъ, орломъ же клекьщущимъ и плавающимъ криломы своими и воспромЂгающимъся на воздусЂ, яко же иногда и николи же не бЂ, и се знамение на добро бысть (c. 532)» 8.

1 Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). — К., 1961. — С. 6.

2 Там же. — С. 9—10.

3 Там же. — С. 42.

4 Там же. — С. 42—43.

5 Там же. — С. 48.

6 Там же. — С. 54.

7 Там же. — С. 86-94.

8 Там же. — С. 229.

У цьому ж, як про це пише М. Грушевський, «перед нами /46/ дійсно не літопис, а повість в повнім значенні слова, як ті... київські воїнські повісті XII в., тільки в небувалім — після «Повісті временних літ» — розмірі: цілого півстоліття. З сього боку вона становить дуже інтересне явище, унікат нашої літератури. Вона свідомо ставить собі літературні, навіть естетичні завдання: можливо живо і глибоко, емоціонально закріпити в уяві читачів постаті своїх головних героїв і найбільш чулі, героїчні, взагалі ефектовні ситуації — на протязі цілого півстоліття... Відповідно тому ціла манера повісті сильно імпресіоністична. У автора зовсім нема того любування в широкім, багатім, многословнім стилі, який нас чарує в повісті про Ізяслава, найкращій дружинній повісті XII в. В галицькій повісті більше нервового пафосу «Слова о полку Ігоревім», його нахилу до окремих яскравих імпресіоністично взятих образів» 1. Така творча настанова автора не могла не позначитись на синтаксисі галицької частини літопису. М. Грушевський відзначає «безконечне нагромадження дієприкметників» як спеціальну прикмету стилю цього твору 2, напр.: СтрЂльцем же стрЂляющим, оружником же не бывшимъ съ ними, прибЂгшимъ же у ворота, друзии же нарвернувшася, многим же летЂвшим друг на друга, бЂ бо ледъ ползокъ (ІЛ, 552). Цей же дослідник звертає увагу на певну ритмізацію тексту:

Князю бо же обличившю Жирослава, изгна и отъ себе,

якоже изгна Богъ Каина отъ лица своего,

рекы: проклять ты буди, стеня и трясыйся на земли,

якоже раздвиже земля уста своя

приняти кровь брата твоєго! (499) 3.

Чимало в цій повісті афористичних виразів типу: Соцкий Микула рече: «Господине! не погнетше пчелъ меду не Ђдать» (509); Данилови же рекшю: «Подобаеть воину устремившуся на брань или побЂду прияти или пасти ся оть ратныхъ» (515); РЂша Прузи Ятвяземь: «Можете ли древо поддержати сулицами и на сию рать дерзнути?» (540) та ін. 4

1 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 144.

2 Там же. — С. 145.

3 Там же. — С. 146.

4 Там же. — Т. 3. — С. 148.

У фразеології галицької частини літопису відчувається залежність від біблійних сталих виразів. Пор.: Предалъ Богь врагы наша в руку ваю! (ІЛ, 502) — І дав Господь, Бог Ізраїля, Сихона та ввесь народ його в Ізраїлеву руку, — вони побили їх (Книга суддів, 11, 21). /47/

Стиль волинської частини літопису стоїть ближче до київських повістей XII ст. і до «Слова о полку Ігоревім». Подібні тут, зокрема, порівняння, напр.: на НемизЂ снопы стелють головами (СПІ, 35) — а друзии падахоу c мостка. в ровъ. акы сноповье (ІЛ, 853); и поидоша полци Половецьстии. аки борове (ІЛ, 254) — бАхоуть бо полчи видемиємь акы боро†велицЂи (ІЛ, 866).

У волинській частині представлене і ділове письмо: дві грамоти (заповіти) князя Володимира на ім’я брата свого Мстислава і своєї дружини Ольги, а також грамота князя Мстислава на ловче від жителів Берестя.

Отже, Галицько-Волинський літопис — пам’ятка унікальна. Можливо, від тих часів збереглися й інші літературні твори, оскільки Галичина й Волинь XIII—XIV ст. були осердям руської культури, але, на жаль, вони не виявлені. Як пише М. Грушевський, літературно освічених галичан та волиняків стрічаємо на різних ієрархічних позиціях Великоросії, але від тих книжних скарбів, які вони мусили приносити з собою до своїх нових столиць, не зосталося нічого, крім сеї дорогоцінності — Галицько-Волинського літопису» 1.

1 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 243.

На кінець XIV ст. українські землі входили до складу кількох держав. Більша частина території України, а саме: Київщина з Переяславщиною, Чернігівщина, Волинь і північно-східне Поділля — входили до складу Великого князівства Литовського, Галичина й південно-західне Поділля були захоплені Польщею, частина подільських і галицьких земель (Буковина) відійшла до Молдавського князівства, Закарпаття було під владою угорських королів.

Політична, економічна і культурна роз’єднаність українських земель не сприяла виробленню єдиної літературної мови: місцеві риси характеризували писемні тексти з Волині, Середньої Наддніпрянщини, Галичини і, звичайно ж, Молдавії.

Головним репрезентантом української мови XIV — першої половини XVI ст. стають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, заповіти і под. їхня мова — це колишній «низький» стиль літератури Київської Русі. Проте ця мова, як губка, вбирала в себе місцеві українські і засвоєні іншомовні елементи, все далі відходячи від церковнослов’янської традиції. /48/

І все ж церковнослов’янська мова не здавала своїх позицій: точилася постійна боротьба між церковнослов’янськими і живомовними елементами. Це відображалося насамперед у графіці. Староукраїнська мова того часу не розлучалася з традицією уживання таких літер, як Ђ, ω, Ж, А, хоч могла б використати (і робила це) для передачі відповідних звуків літери и, о, у, ıа.

Графічна система грамот у різних регіонах варіювалася. Так, у грамотах XV ст. з Центральної України зовсім не вживалися юси (правда, до наших днів дійшли не оригінали документів, а їх копії), в галицьких і волинських грамотах Ж відсутній, а А виступає або на місці етимологічного ę* (кнА[з] 1, землА, зАть, мЂсАць, тисАча) або ж як /а/ з попереднім пом’якшенням приголосного (днА, досмотрАть, дАдА, жАловали); що ж до молдавських грамот, де найповніше виявляє себе церковнослов’янська традиція, обидва юси вживаються, але якщо Ж виступає переважно в своєму природному значенні (єдиносЖщнаа, бЖдет[ь], пЖтевех[ъ]), то А переважно позначає м’якість попереднього приголосного перед /а/ (хотарА), сполучення /йа/ (боАрин, хр̃[с]тїАнского) або навіть виступає замість Ђ (вАрному, прА[д], въсА[м]).

1 Усі приклади наводяться у тому написанні, в якому вони засвідчені у виданнях: Грамоти XIV ст./ Упорядкування, вступна стаття, коментарі і словники-покажчики М.М. Пещак. — К., 1974; Українські грамоти XV ст./ Підготовка тексту, вступна стаття і коментарі В.М. Русанівського. — К., 1965.

І хоч фонетична й морфологічна системи української мови у грамотах, здається, повністю перемогли, але традиційна система письма часто це приховувала. До того ж такі традиційні церковнослов’янські риси, як щ замість східнослов’янського ч, жд замість ж та є замість о на початку слова, інколи виступають у тих самих словах паралельно: помочь — помощь, будучии — будущий, тисяча — тысАща, сущь, творясчыхъ; рожества — рождества; озера — єзера. Українські фонетичні риси, закамуфльовані традиційним письмом, виступають все ж значно виразніше, ніж у попередній період. Цьому сприяла і та обставина, що тогочасна українська літературна мова була представлена переважно діловими документами, тобто «низьким», або іншими словами, «розкованим» стилем.

У мові грамот панує повноголосся (берег, болота, веременьемъ, городъ, володети, стороною — страна[мъ]), в на початку слова /49/ послідовно чергується з у /оу/ і навпаки (всякій — усАкии, вси — оуси, внучатомъ — оунучАтом; оучинила — вчинила, оужитки — вжитки, оударилъ — вдарилъ), на місці етимологічного Ђ уживається е (частіше) або и (вЂчные — вечные, всЂмъ — всемъ, всимъ, всЂхъ — всихъ, дЂтем — детемъ — дитемъ, свЂдци — свидци, рЂцЂ — рЂци); очевидно, впливом такого поширеного в той час явища, як перехід /о/, /е/ в /і/ у новозакритих складах, пояснюється поява таких форм, як всюмь; літера Ђ нерідко виступає замість етимологічного и: наши — нашЂ, никоторою — нЂкоторою, послуси — послусЂ, привЂсили — привЂсЂли, судЂчь — суфікс -ичь і под.), етимологічні е та о найчастіше позначаються відповідними їм літерами, а проте непоодинокими прикладами засвідчуються випадки переходу їх у монофтонг — можливо, й не повністю переданий дифтонг, — що передається літерою у, часто з пом’якшенням попереднього приголосного (грошювъ, глинарюмъ, королювъ, нюмъ, своюи, торгувлА, чтюнъ); етимологічне е інколи передається літерою и (шисть, потрибно); /е/ після шиплячих досить послідовно переходить в /о/, особливо в суфіксах пасивних дієприкметників під наголосом (женою — жоною, нашею — нашою, прирожоный, уложона, чотыриста, ничого, жонъки, чоловєкъ), утверджується середнє /и/, що засвідчують такі приклади, як млына, могыла, памАтаты, пожиткы, прыдаємо, чынимъ, нашымъ, чтучы, початы, не далы); середнє /и/ було наближене до /е/ (чирвоный); трапляються випадки відпадіння початкового /і/ і, навпаки, поява протетичного /в/ перед голосним (вовса, Родивона, вотнıал, воны); сполучення ър, як і в сучасній українській мові, дає рефлекс ри: кривавої.

У консонантизмі слід насамперед відзначити появу нового звука /ґ/, який прийшов в українську мову разом зі словами іншомовного походження; передавався він у цей час буквосполукою кг: буркгомистру, кгвалть, кгды, кголдова[т] (і голдовати), кгрунть, довкговдъ; звук /ц/ переважно м’який: истцю, истця, околицю, о[ть]цю (і отцу), половицю, самодержець, дворець та ін.; між /з/ і /р/, як і в мові Київської Русі, з’являється вставне /д/: уздрАть.

У морфології більш-менш регулярно проглядаються ті риси, які в давньоруській мові були спорадичними або ж були відсутні в інших східнослов’янських мовах.

В іменнику це чергування /г/ з /ж/ у давальному відмінку однини сучасної першої відміни (дорозе, слузЂ), закінчення -ею в орудному відмінку однини цих же іменників, вживане після м’яких і шиплячих приголосних (душею, землею); у родовому відмінку однини іменники чоловічого роду, особливо односкладові (не тільки колишніх ŭ-основ) поряд з традиційним закінченням -а часто приймають закінчення -у: листу, меду, лану, року, скарбу, темьıану, хоч леса; у давальному відмінку цих же іменників нерідко трапляється закінчення -ови/-еви: господареви, жидови, зАтеви, кгвалтови, листови, львови, манастыреви, ивашкови, королеви; у називному множини назви осіб, належні до чоловічого роду, можуть виступати із закінченням -ове/-еве: жидове, панове, писареве, попове, поповичове, послове; цікаво, що поряд з формою люди тут уже свідчиться люде.

З особливостей відмінювання прикметників треба відзначити, що в родовому відмінку однини чоловічого роду інколи дає себе знати традиційне церковнослов’янське закінчення -аго (лоеваго, неумытнаго, хр[с]толюбиваго), хоч воно в цей час уже сприймається як глибока архаїка — переважає українське закінчення -ого (цЂлого, литовского, милого, милостивого, написаного, ночного); у родовому відмінку однини прикметників і прикметникових займенників, уживаних в жіночому роді, виступає закінчення -oЂ/-еЂ, -oi/-ei, що вірогідно позначають /і/ з попереднім /й/: кривавоЂ, мокроЂ, молдавскоЂ, нашеі, никакоЂ, освЂценоі, рускоЂ, вашеЂ.

З дієслівних форм найцікавішими є інфінітив, третя особа однини й множини теперішнього/майбутнього часу, перша особа множини теперішнього/майбутнього часу: всі вони є прямим продовженням мови давньокиївських часів. Форми інфінітива з дієслівною основою на /г/ або /к/ з приєднанням до них суфікса -ти змінюють цей останній на -чи: помочи, ω[т]веречи, насЂчи, рЂчи; у третій особі однини й множини теперішнього/майбутнього часу дієслова приймають здебільшого м’яку флексію -ть: имаеть, молвить, належить, пишеть, побЂгнеть, хочеть, оузрить, будеть, можеть, везеть, дадуть, живуть, знають, мають, приЂдуть, проорють; у першій особі множини в цих же дієсловах часто виступає закінчення -мо поряд з традиційними -мъ та -мы: даємо, продаємо, слуб[о]уємо, хочемо, познаменуємо.

У наказовому способі використовується частка нехай: Нехай оть тыи вси вышеписаныи земли и сЂножати и гай и прудъ держить — П., 9, 25. Будівельним матеріалом для нинішнього майбутнього /51/ синтетичного часу послужили словосполучення, до складу яких входили дієслово ıати (имати) в особових формах теперішнього часу й інфінітив як носій основного значення: имаю дати, не имаю волочити, имаю заступати, имаеть платити, имаемъ давати, мають увезатисе. У грамотах була досить поширена форма давноминулого часу: послалъ был, были позычили. З’являються синтетичні форми майбутнього часу: иматиму, битиму 1.

Даниною минулому є вжита в одній із грамот (присяга на вірність луцького намісника Федора Даниловича польському королеві, бл. 1386 р.) форми двоїни: Се Азъ федоръ данильевичь. исъ братомъ своимъ михаиломъ дала єсва правду... мы два исъ братом моимъ цЂлуєва кр̃сть — П., 34, 65.

Серед синтаксичних форм українських грамот треба відзначити розширення кола сполучників (абы, абыхомъ, абыхмо, але, кгды, иж) і появу віддіеприкметникової безособової форми на -но: а то все куповано, твоıєми пЂнАзми — П., 38, 72.

Лексика українських грамот, звичайно, специфічна. Вона значно бідніша, ніж лексика літературних творів попереднього періоду, особливо високого стилю, на якому позначився візантійсько-болгарський вплив. Але в одному аспекті ця лексика все ж багатша — на власне українські і на запозичені із західних мов слова. На основі східнослов’янського кореневого й афіксального складу в мові українських грамот розвиваються і набувають поширення такі слова, як бачити 2, борзость «швидкість» (від д.-р. бързъ), братаникъ «син брата», буковина, бЂлиця «шкурка білки як товар», вага «прилад для зважування», важити, валило «млин-сукновальня», вбачити «зважити (на що)», великость, веснина «збіжжя, посіяне весною»,

1 Грунський М.К., Ковальов П.К. Нариси з історії української мови. — Львів, 1941. — С. 215.

2 До слів, які вживаються в сучасній українській мові в тій же фонетичній формі і з тим же значенням, тлумачення не подаються.

вжити «спожити що-небудь», вжитокь, виновати «звинувачувати», вольность «звільнення від певних повинностей», волАны «селяни, звільнені від повинностей» (опроче волАнъ што на воли сЂдАть — П., 38, 72), всказати «сповістити», «повідомити», вспытати «запитати», встАгати «вимагати сплати», втискь «утиск», входы «право вільного вступу в господарські ліси і води», выгонъ, вызнавати /52/ «офіційно повідомляти, заявляти», вымелокъ «оплата за помел зерна», выслуга «земельне володіння, одержане за службу», выходъ «оплата феодалові за право виходу із села або переходу до іншого господаря», глинарь «особа, що обмазує глиною хату», головное «штраф за вбивство», господарство «держава», грабити «описувати майно», гребля, гырло, данина «дарування, надання», дЂдизна (також дЂдичь, ДЂдичьство), дисный «нині діючий», добытокъ «худоба», «товар», добродЂйство, дозволити, допомагати, дорадитися, дорозумЂти «довідатися», достатокъ, дяковати, забороняти, завишенье (печаті), завЂдати «відати (чим)», загинути, займище «недавно освоєна ділянка землі, що знаходиться віддалік від інших земель», закопъ «рів з насипом», залежати, залежность, замежокъ «смуга землі за межею», зброя, землАнинъ «особа шляхетного стану, що посідає земельну власність», иншій, колода «міра місткості рідких і сипучих тіл», копецъ «межовий знак у вигляді насипного горба», корец «міра місткості», материзна «спадщина по матері», мочило «копанка, озерце, взагалі місце для мочіння конопель, льону», мЂрка «одиниця виміру сипких речовин», надЂя, належати, намолва «намова», нащадокъ, новина «вперше зорана земля», обора «огороджене місце для худоби», озимина, осадити «поселити», охаба «вічне володіння», повЂтъ «одиниця адміністративного поділу», податокъ «грошові й натуральні збори з тяглих людей», повинности, прорва, полЂпшивати та ін. З’являються нові слова для позначення абстрактних понять (личба, зарука, лагода, згода, пригода), виникають узагальнюючі слова в ономастичній лексиці (прузвище).

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:44 | Повідомлення # 8
В українських документах поширюються слова, що виступають порівняно з давньоруськими у видозміненій фонетичній формі відповідно до звукових законів народнорозмовної мови: бчола (зам. пчела), вольшина «вільховий лісок» (зам. ольшина), вотнина (зам. отнина) і под. Набувають поширення два типово українські словотвірні типи із суфіксом -щина: на позначення земель за назвою власника або її адміністративного центру (василевщина: Игнат дє[р]жить землю василє[в]щину — 1471, ССУМ, І, 153) або на позначення податків (вєрховщина, воловщина, головщина). Назви лісів і гаїв за панівним деревом утворюються за допомогою суфікса -ина: вольшина «вільховий ліс», дубина «дубовий ліс» і под. Поширюються узвичаєні в Україні особові імена, похідні від /53/ спільнослов’янських: Ванько (від Іван), Васко, Васюта, Вахно (від Василий), Ганка (від Анна), ГлЂбько (від ГлЂбъ), Григоръ, Hrydko, Гринко, Гринь, Грицко, Гриць, Гришко (від Григорий), Данко, Дашко (від Данило), Дмитро (від Дмитрий) та ін.

У ділову мову проникають локальні назви, пов’язані з діалектними особливостями певних територій: верховина «верхня течія ріки» (А перешедши верховину Ровця, на другую сторону той верховины, засталисмо пана Максыма Тышковича, который повидилъ, же одъ той верховины на полудень у право грунтъ мой, а в лево лисъ Мыховъ — 1430, ССУМ, І, 166), грунь «пагорок» (Тамъ мы... дали и потвръдили єсми ємоу... млин на матки Малом БахлоуєцЂ, и пасикоу на конєц грунЂ от Шавковци, на потока КръницЂмъ — 1458, ССУМ, І, 267), дидка «мати батька або матері» (мы Стефан воєвода... знамєнито чиним... ожє прїидо(ша)... Тома и сестра єго... и продали сво[ю] правоую отнину, що била дидки их ИлЂни — 1489, ССУМ, І, 300), дЂлъ «гірський хребет» (ділить гору пополам), а також перевал (а хотарь... по краи буковины дЂломъ доловь до валу — 1392, ССУМ, І, 337), криничина «місцевість, багата джерелами (тог[д]Ђ єсмо выиха[л]и исъ зємлАны... оучинили єсмо имъ границю повыше манастырА свАто[г] михайла. прєзь криничину — 1404, Р., 37); полонина «гірське пасовище» (а тоє сєло... имЂють. на(м). давати. подлу[г]. пра[в]. волоско[г]. ты то доходы. што[ж]. c по[ло]нинъ аю[т] (?) — 1424, P., 54) та ін.

З часом кількість регіоналізмів у мові українських грамот зростає, поповнюючи собою засоби загальнонародної номінації. Ось кілька прикладів з актів місцевого самоврядування села Одрехови, що в Прикарпатті: живина «худоба» (живина тота теди то при ва[с]ку при дЂдоу оставає — серед. XVI ст., АО, 5), маца «міра сипких речовин» (а тєпє[р] да[л]ем на трє[х] нєдєлА[х] мацоу пшеницЂ на погроубь — 6), стрьткь «дядько по батьковій лінії» (єсли бы пришло на прода[и] тому то фєдорови ролА тота а дЂти бы иванови дужЂ суму таковую о[д]ложи[ти] стрыкови своє[му] — 1574, 14). Проте цей процес не був нескінченним: поступове формування мовного узусу обмежувало введення вузьколокальних слів у літературну мову.

Поширеним засобом розвитку лексики староукраїнської мови був семантичний зсув. Так, у грамотах слово боронити поряд із давнім значенням «заважати, чинити перепони» і «захищати» розвиває /54/ нове — «забороняти» (И тые Токаревскіе рекли: мы дей вамъ не боронимъ стада господарского паствити тамъ — 1495, ССУМ, І, 113); іменник братьство із сфери монастирського життя поширюється на розвиток ремісництва і входить до складу сполучень типу братьство мєстьскоє, тобто об’єднання ремісників однієї або близьких професій, цех (ССУМ, І, 121); розширює коло значень слово вина: якщо в давньоруський період воно означало провину, звинувачення, пеню (Ср., І, 258-259), то в мові українських грамот це слово набуває ще ряду термінологічних значень — «грошовий штраф», «судова справа», «оплата за суд», «позичені гроші, борг» (ССУМ, І, 173-174); слово воєвода, яке в старокиївській мові позначало воєначальника військ певного князя, в староукраїнських грамотах уживається як верховний титул правителів Молдавського князівства та їхніх синів, а також виступає в значенні «намісник польського короля або великого князя литовського». Багато нових значень одержують загальновживані слова у зв’язку з їх функціонуванням у мові ділових документів; так, вивести набуває значення «вилучити, звільнити з-під чого» (мы оуставляємь съ своими паны гдє боуде[т] знайдєны боудоуть в сєлє[х] алюбо в мєстє[х] нємєцькы[х] имають быти инАты и вывєдєни а имають быти по[л]скымъ правомъ осоу[же]н[и] — XV ст., ССУМ, І, 212), выправити «вимагаючи, дістати», «видобути» (а такъже коли быхомъ имъ жолъду нє поплатили и щькодъ тогды имъ поволєваємь (!) и тымъ што суть c ними насъ оупоминати намъ лаАти нашихъ купцехъ брати нашихъ людехъ доколи свои записъ о[т] нихъ выправимы — 1433-1443, ССУМ, І, 220), высветлити «з’ясувати, вияснити» (а... ижє мы доброую <з>авжды мЂли єсмо яко и ныне мамы волю тако яко коро[л] хрестья[н]<с>кии коу покоєви а коу єдності а справедливосте нашоу высвєтли[в]ши о[т] ровности нє хочє[м] cА выламавати вартуючисА розлиянья <к>рови хрєстьянскои — 1447-1492, ССУМ, І, 220), выстояти сА (про маєток) «перейти у власність кредитора за давністю користування» (ИмЂнїя дЂди[ч]но которыи [ж] то оу пєнАзА[х] запїсоують нєкоторы[х] оу наши[х] сторона[х] дЂржано до и̃і лЂ[т] а потомъ сА выстояло — XV ст., ССУМ, І, 222), завЂзовати сА «зобов’язуватися до чого-небудь» (оучинили є[с]ми... доброво[л]но сА завЂзоуючи... голдъ прЂ(д)реченныи... на кажды[и] ча[с] ховати — 1436, ССУМ, І, 373), завЂсити «відкласти, відстрочити» /55/ (О дЂтЂ[х] што[ж] нє маю[т] лЂ[т] розоумоу своєго а боудоуть на соуд позваны имаєть имь соу[д]я ро[к] завЂсить и запи[с] до лЂ[т] розоумоу ихъ — XV ст., ССУМ, І, 373), завЂзка (завіска) «грошове забезпечення на користь правителя або його урядників у випадку порушення однією із сторін укладеної угоди» (а кто сЂ покуси[т] тєгати бу[д] оу которы[х] днє[х] и часо[х] ...то[т] тогди да заплати[т] завЂзкоу ξ рубли срєбра чистого — 1474, ССУМ, І, 373), кмєть «незакріпачений оброчний селянин з правом виходу» (а и гдЂ коли слоужєбникъ бєрє[т] волы а па[н] свои[м] сєло[м] и зъ свои кмєти боронить а не хочє[т] выда[т] тогды на[м] маєть заплатить винЖ — XV ст., ССУМ, І, 478), ламати «порушувати, не дотримуватися угоди» (ВЂдомо то єть [!] всємъ присылалъ да (!) на[с] Бг̃омолєць нашь архима[н]дри[т] Пєчє[р]скїи c Кієва и вся братїя мн̃[с]тыря пєчє[р]ского... жалуючися на митрополита кїєвского и всєя роусїє што[ж] и[м] насилїє чини[т] и права имь давные и [з]вєчистыє ламати хоще[т] — 1481, ССУМ, І, 538), невЂста «доросла особа жіночої статі» (коли моужь жєнє оумрєть тогды жона всє именїє своє брала, а оу томъ дЂти шкодила мы оуставлАє[м] и[ж] такая нєвЂста имЂеть изостать прї жївотїнЂ и прї винЂ — XV ст., ССУМ, II, 33), объихати «об’їздивши якусь територію, визначити її межі» (прыйшовши передъ насъ... Карпъ Ивановичъ... покладалъ пєрєдъ нами лыстъ... дворанъ нашихъ... што єсмо имъ пєрвєй сего велилы именя єго Мыкулинскіє объихати — 1430, ССУМ, II, 71), позвати «подати позов, судову скаргу на кого-небудь» (а сє АЗЪ. па[н] .пєтрашь. староста, галицкыи ... свЂдчю то ... ижє пришєдь передъ ma. васко мошєнчичь. и позваль. коундрата борєничА. ω границю. ω вашичиньскоую — 1401, Р., 36), тАгатисА «брати участь у судовій розправі» (туть будеть судъ тАгатисА ис королемъ — 1352, II, 14) та ін.

У літературній мові нарощується запас характерних фразеологічних зворотів. Це, наприклад, бъчолы дєрти (ССУМ, І, 134), быти у вене «володіти майном, одержаним у віно» (139), быти оу соромотЂ «бути позбавленим честі» (140), на бЂгъ повернути са «кинутися тікати» (148), седити на вдовим столци «залишатися вдовою щонайменше протягом шести місяців після смерті чоловіка, щоб не втратити права на віно, яке залишив чоловік» (II, 332), вЂдати дати «повідомити» (І, 227), головою заплатити (248), горла избавити (251), дєржати оу пра†«поводитися з кимось згідно з /56/ законом» (297), оу ласцЂ держати «ласково, з прихильністю ставитися до кого-небудь» (539), дорости лЂтъ (320), мати за собою «бути одруженим» (435), имати над собою «підкорятися кому-небудь» (там же), мати твердость «мати законне право» (там же) та ін.

Українська й білоруська донаціональні мови постійно підтримували літературно-писемні контакти з чеською й польською мовами. Через західнослов’янське літературне джерело в українську мову (як і в білоруську) вливався потік латинізмів, германізмів і власне західнослов’янізмів, напр.: броваръ (ст.-п. browar, свн. brouwer), будованє (ст.-п. budowanić від budouwać, що розвинулося на базі buda, очевидно, від свн. boude «шалаш», «намет»), боургаръ (свн. burger «житель міста»), боуръмистръ (ст.-п. burmistrz, burgmistrz, свн. bürge-, burge-, byrgermeister), бытлєнє «репутація» (ст.-ч. bytelnost/bytedlnost, ст.-п. bydlenie), варовати сА «остерігатися» (ст.-ч. varovati se), власност (ст.-ч. vlasnost, ст.-п. włostność), воитъ (ст.-п. wójt, свн. voget, лат. vocatus, advocatus), вымЂнити «відмітити», «відзначити» (ст.-п. wymienić), габати «напастувати» (ст.-п. gabać), гетман (ст.-п. hetman, ст.-ч. hejtman, схсн. hetman, свн. häuptmann), глейтовати «гарантувати безпеку охоронною грамотою» (ст.-ч. glejtovati, ст.-п. gleitować, свн. geleiten), голдовати «присягати на вірність» (ст.-ч. holdovati, ст.-п. hołdować, свн. holden), грунтъ (ст.-ч. grunt, ст.-п. grunt, свн. grunt), доконати (ст.-ч. dokonali, ст.п. dokonać), домнивати сА «думати, припускати» (ст.-ч. domnivati se, ст.-п. domniewać się), досытьоучинєнїє «відшкодування» (ст.-ч. dosti učiněnie, ст.-п. dosyćuczynienie), єднати «погоджувати що з ким» (ст.-ч. jednati, ст.-п. jednać), єднота «єдність, згода» (ст.-ч., ст.-п. jednota), жолдъ «оплата найманим солдатам» (ст.-ч. žołd, ст.п. żołd, свн. solt), жолнер «солдат» (ст.-ч. žoldněř, ст.-п. żołnierz), завитє «остаточно» (ст.-п. zawicie), замєшкати (ст.-п. zamieszkać), зацний «належний до благородного стану, шляхетний» (ст.-п. zacny), зрада (ст.-ч. zrada, ст.-п. zdrada), каплица (ст.-ч. kaplice, ст.-п. kaplica, лат. capella), квитацыя і квитанція «письмове доручення про видачу з митного збору певної грошової суми» (ст.-п. kwitacja, лат. quitatio), кєліхъ (ст.-ч. kelich, ст.-п. kieliech, свн. kelch, лат. calix), конати сА «відбуватися» (ст.-ч. konati se, ст.-п. konać się), коштъ «ціна», «зусилля» (ст.-ч. košt, ст.-п. koszt, свн. kost(e)), маршалок «службова особа» (ст.-ч. maršálek, ст.-п. marszałek, всн. marschalc), /57/ цмынтаръ «цвинтар» (ст.-п. cmentarz, лат. caemēntērium, caemeterium, гр. κοιμητήριον під впливом лат. caementum) та ін.

Досить помітними є запозичення, що означали звання, чини і сани службових осіб — світських і духовних, — належних до структури польського суспільства: маршалок, подкоморий та ін. Набуло поширення слово панъ (п., ч. слв. pan <* gьpanъ — давньоіранське запозичення).

Чужі слова проникали в літературну мову також із розмовних української та білоруської мов. Частина з них потрапляла в обидві мови з польської, а також через польську (або й безпосередньо) з німецької: баволна «бавовна» (ст.-п. bawełna, ст.-ч. bavlna, свн. baumwolle), быдло «худоба» (п. bydło), вшитокъ «увесь» (ст.-п. wsztytek), гандель «торгівля» (ст.-п. handel, свн. handel) і под. Польський вплив на українську ділову мову XIV-XVI ст. виявляє себе по-різному в галицьких, подільських і власне польських, але написаних по-українському грамотах, з одного боку, і у волинськокиївсько-литовських — з другого.

Так, для галицьких грамот характерний насамперед певний польський «фон» — деякі слова, запозичуючись, набували східнослов’янського фонетичного оформлення (у них з’являється повноголосся, носові звуки замінюються неносовими, замість сполучення dz виступає ж і под.), напр. вдоложь (Р., 1404, 33; 1400, П., 80), твєржа (1386-1418, 18; 1388, 44) і под. Проте слова нерідко запозичуються й у польському фонетичному і словотвірному оформленні, пор.: велЂ (1412, P., 44; 1414, 38), круль (1434, 71; 1435, 72); кторый (1394, П., 29; 1404, P., 37, 38 та ін.). Крім того, тут уживаються слова, характерні для польського правового і церковного устрою: арцибискупъ (1415, P., 47; 1433, 66), бискупъ (1398, П., 75), буркгмистръ (1339, П., 77), буръкрабъ (1434, P., 71), волАнє (Варш., VII, 686), гофмистръ (1394, П., 64), плебанъ (1411, P., 43) — з польського pleban, що від лат. plebanus, в основі якого лежить plebs, plebis (Br., 417, Mach., 378), оурАдникъ (1413, P., 45; 1421, 52; 1435, 72) — від urzędnik, що в свою чергу від ч. úřad. Значну частину запозичень становлять згадувані вже юридичні терміни типу доконати, нагабати, оуморити і подібні, що не набули поширення в документах із Київщини, Волині, Білорусі й Литви. /58/

До східнослов’янської лексики, показової переважно для документів з північної України й Білорусі, можна віднести такі, як бочка в значенні «площа землі, міра якої визначалась бочкою засіяного на ній зерна» (ССУМ, І, 116), вкупе «разом» (вкупе зъ сынклитомъ нашимъ — 1322, 178), вЂлми (мы ислюбуємъ тоть миръ дєржати вЂлми твєрдо — 1352, P., 3), нАтство (ятьство), «стан позбавлення волі» (выбавили ma... ис того нАтства — 1435, Р., 72), обаполъ «з обох боків» ( у значенні прийменника) (ωбаполъ бугу — 1376, Р., 11; обаполъ немна — 1387, П., 40; обаполъ улицы — 1389, 49), пошлина «податок грішми або натурою» (1387, П., 40), оттуля «звідти» (1387, 40), пашнА «орна земля», «пашня» (ССУМ, II, 131), поуща «густий ліс», «лісові зарослі» (278), рожъ «жито» (297) та ін. Окремий шар становлять запозичення з польської мови, властиві тільки цим документам: заволаний «оголошений» (ст.-п. zawołany) (1445, Р., 80), мєновати «викликати поіменно, називати», «перераховувати» (ст.-п. mianować) (вєрхоу мєнованаıа мЂста — 1433, Р., 65); ласкаве склоняючисе ку менованому привилєю — 1389, П., 49), повЂть «одиниця адміністративного поділу» (п. powiat) (Радуньского повЂта земли поля и сЂножати и гаи — 1342 [?] II, 9; оу Подолской земли, оу Каменецком(ъ) повЂтЂ — 1383, 31; от мЂста до мЂста, от повЂта до повЂта, або от одное земли до другое земли — 1388, 45) та ін. Різні значення розвивають окремі слова, що позначали належність людини до певних соціальних станів, визначали її майнове становище і т. ін. Л.Л. Гумецька зауважувала, зокрема, що слово боярин у пам’ятках з території Великого князівства Литовського позначало дрібного землевласника — дворянина, згадуваного при переліку свідків юридичного акту після «князів» і «панів». І навпаки, в молдавських грамотах боярин — це великий феодал, вельможа. Такий же різний зміст у слова державца: у Польському королівстві — це помічник старости, що завідував королівським маєтком, у Литовсько-Руській державі — намісник, який управляв волостю 1.

1 Гумецкая Л.Л. K вопросу об определении значения слова в словаре староукраинского языка XIV—XV вв. // Вопросы исторической лексикологии и лексикографии восточнославянских языков. — M., 1974. — C. 56.

Українсько-білоруські грамоти засвідчують порівняно мало запозичень з мов інших народів — тюркських, балтійських, /59/ молдавської, угорської, південнослов’янських. Це лексеми, що потрапляли спершу в діалекти української і білоруської мов, а вже потім — у спільну літературну мову або в формовані літературні мови східнослов’янських народів. Серед тюркізмів слід відзначити кантарь «одиниця вимірювання ваги» (тюрк, kantar «вага» — ССУМ, І, 469), єсакь «податок натурою» (тур. jasaq — ССУМ, І, 349), орда «середньовічна феодальна держава у тюркських і монгольських народів, а також територія цієї держави» (тюрк, ordu «військо, воєнний табір» — ССУМ, II, 91), санжакъ «губернатор у давній Туреччині» (тур. sandżaq «невелика провінція» — 319), тебенка «шкіряна прикраса на кінському сідлі» (тюрк. tébéngii — 425). Литуанізми засвідчують грамоти з території північної України, Білорусі і Литви. Вони нечисленні. Це, зокрема, дякло «подать натурою від урожаю і загального прибутку в селянському господарстві, крім худоби» (лит. dúokle, dōkle — ССУМ, І, 342) і стиръта «скирта, стирта» (лит. stirta — II, 387). Запозичення з молдавської (румунської) мови можна розподілити на дві групи: 1) ті, що проникали в діалекти української мови; 2) ті, що використовувалися як терміни в мові грамот для позначення посадових осіб і згодом безслідно зникли. Серед першої групи слів можна для прикладу назвати такі, як орашанє «городяни» (рум. oras «місто» — ССУМ, II, 91), паровъ «потік, струмок» (рум. pfrau — 127), пискъ «вершина гори, верх» (рум. pisc — 148), оулмъ «берест», «в’яз» (рум. ulm — 475) і под. Через молдавську (румунську) мову в українські діалекти проникають окремі мадяризми і південнослов’янізми: оурикъ «спадкове феодальне володіння», «княжий привілей на спадкове землеволодіння» (рум. uric, мад. örök «спадщина» — ССУМ, II, 482), хотаръ «природна або умовна лінія, яка відмежовує одне володіння від другого» (рум. hotar, мад. határ — 513), градина «сад», «город» (рум. gradina, бл., серб. градина — І, 259), слатина «соляне джерело, солотвина» (рум. slatina, серб. слатина — II, 351) та ін.

Однією з ознак українського синтаксису стає вживання сполучника поки в складнопідрядних реченнях із значенням часової межі: и тая Ганка мешкала на той дЂльници мужа своєго... до тыхъ часовъ, поки пошла замужъ (1494, ССУМ, II, 177). Варіантами цього сполучника є наколи, поколЂ, поколА, поколє (ССУМ, II, 179). /60/

В усіх східнослов’янських літературних мовах збереглися спільні для них і для більшості інших слов’янських мов первинні прийменники въ, для, до, изъ (исъ), за, къ, мєжи, мимо, на, надъ, о, отъ, пєрєдь, по, подъ, съ, оу; правда, відповідно до фонетичних і ритмікоінтонаційних особливостей української мови розвиваються і масово фіксуються варіанти цих прийменників: зу, исо, надо, одь (одо), поудъ (подо). Разом з тим помічається активне вживання вторинних прийменників, тобто прислівників у прийменниковій ролі: вниз, водле, въмЂсто, заради, звыше, зниже, напротиву, обаполъ, окромъ, пєрєжє, повєрхъ, подлє, понадь, попєрєкь, попоудь, посєрєдъ та ін. Активно проникають у прийменниково-сполучникову систему також запозичення з інших мов, переважно з церковнослов’янської і західнослов’янських: албо (альбо), але, ачьколи, водлуг, гдыжъ (кдыжь), гды, khdyby, дондєжє, идєжє, како, понєжє, пачє та ін. Активно розвивається категорія прислівника. Поряд з традиційними відприкметниковими прислівниками типу близько, вєрнє, вєньно, вирно, давно, далеко, добрє (добро), дївно, высоко, долго, должно, достаточнЂ, конєчно (конечнЂ) конно, криво, надобно, низко і под., уживаються нові, утворені від прикметників, що розвинулися на південноруському ґрунті або були запозичені з близькоспоріднених мов. Це такі, як безпечне, безправне, вдячно, велико, вЂчисто, доводливо, єдностайно, збройно, закладнЂ, заровно, знакомито, значне, зраднє, справно, непожиточне, непорухомо, непорушанно, нерухомо, нешкодно, потаємно та ін. Прислівники, утворені на базі сполучення імені з прийменником, мають рухливіший склад. Поряд з давніми в вЂкы, до вЂка, навЂкъ, вгору, влево, въ дроугоє, горою, горЂ «угору», дома, домовъ, замоужъ, наверхоу, навЂрхъ, навЂкъ, направо і подібними, уживаються українські новотвори вєрхомъ «горою», въ вєрхоу, въ готовє «напоготові», въ день, въ єдно «одностайно», кгвалтомь, додому, досыть, заєдно, за мЂсто «замість», нагору «вгору», на долЂ «внизу», напослиде, ниотколЂ і под.

Безпосередні традиції ділового стилю давньокиївської мови, трансформованого на українському (також білоруському) грунті, продовжувались і розвивалися у мові ділових документів Великого князівства Литовського, де ця мова в силу історичних умов стала офіційною в урядових канцеляріях. Навіть у XVI ст., коли з підкоренням Литовського князівства Польщею українська літературна /61/ мова уже не тільки в Галичині, але й на всьому просторі її поширення стала зазнавати польського впливу, Литовський статут 1588 р. вимагав: «Писар земский маеть по руску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иным языком и словы». З 1529 р. скрізь в Україні постають актові книги — гродські і земські. Сюди вписувалися різні акти — судові, мирові, тестаменти, договори, дарчі, закладні, купчі і под. Зразком для урядової української мови були чеські актові книги, звідки взято й саму форму цих актів 1. «Руська мова», як тоді називали офіційну мову Литовського князівства, була по суті спільною мовою українців і білорусів, становлячи в цілому факт історії літературних мов обох народів 2.

1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 126.

2 Див. про це також: Булаховський Л.А. Питання походження української мови. — К., 1956. Плющ П.П. Начальний этап формирования русского национального языка // Науч. зап. Ленинградского гос. ун-та. — 1961. — С. 220. Гумецька Л.Л. Уваги до українсько-білоруських мовних зв’язків періоду XIV—XVII ст. // Дослідження з української та російської мов. — К., 1964. — С. 252—258.

Немає сумніву в тому, що протягом XIV—XV ст. в Україні тривала робота щодо збагачення церкви богослужбовими книгами: переписувалися євангелія, псалтирі, четьї-мінеї. Але відтоді до нашого часу дійшов тільки згадуваний уже Київський псалтир 1397 р. (церковнослов’янський з українськими рисами) та Четья 1486 р. (спроба перекладу з церковнослов’янської на літературну українську мову).

Ділова мова, звичайно, була позбавлена усяких «красивостей». Проте вона мала досить струнку структуру: початок кожної грамоти засвідчував, ким вона дається, далі йшов виклад подій, що спричинили появу грамоти, і насамкінець з’ясовувалися обставини, за яких постала грамота, називалися свідки її написання і под. Так, грамоти великого князя Вітовта характеризуються одним із варіантів поширеного тоді в Україні стандартного зачину: Мл[с̃]тью бж̃ью мы кн̃зь вєлики[и] витовтъ чинимъ знаменито и даєм вєдати симъ нашимъ листомъ каждому доброму нынєшнимъ и пото[м]ъ будучи[м], хто нань оузрить или чтучи єго вс[л]ышить коли кому будеть єго потребно». Стандартний початок є і в грамотах вел. князя Швидригайла Ольгердовича: «Мл[с̃]тью бж̃ьєю мы вєликий кнзь швитрикаила ωлкердови[ч] чыни[м] знамєнито симъ нашы[м] листо[м] и даємъ вЂдати каждому доброму хто нань оузрить или /62/ оуслыши[т] єго чтучи». Подібні стандартні зачини подекуди трапляються і в приватних грамотах, пор.: ıа хвє[д]ка пашкова до[ч]ка дохновича сознаваю си[м] мои[м] листо[м] хто на нє[г] посмотри[т] алибо чтучи є[г] услыши[т]». Грамоти польського короля Казимира написані у формі листів і починаються традиційним називанням скороченого королівського титулу, після чого йде звернення до особи: «Казими[р] божью мл̃стью. наместьнику вруцъкому пану го[р]ностаю романовичу...» Кожна грамота великого князя Олександра починається стандартною формулою, що становить титул великого князя: «са[м] алекса[н]дръ бω[ж]ю мл̃[с]тью вєлики[и] кнзь ли(т)[о]вскии рускии жомои[т]ски[и] и ины[х]». Подібні зачини характерні й для молдавських грамот: «Мл[с̃]тїю бж̃їєю. мы алеξандръ воєвода, господарь землі мо[л]давскои. чини[м] знамєнито, ис си[м] листомь нашимь. оусЂ[м] кто на[н] оузри[т]. или єго оуслыши[т] чтучи»; досить часто ця традиційна формула зачину розширюється у першій своїй частині: «Въ имЂ ωц̃а и сн̃а и ст̃го дх̃а. тр[о]ица ст̃аа и єдиносЖщнаа и нєраздЂлимаа. сє ıазъ ра[б] вл̃[д]кы моєго. іс̃у х̃а іω стєфа[н] воєвода бж̃їєю мл[с]тїю гп[д]рь зємли. мо[л]давскои. знамєнито чини[м] и[с] си[м] листо[м] наши[м] въсЂ[м] кто на[н] възри[т] или єго чтучи оуслыши[т]».

Стандартизовані були й фіналі грамот. У багатьох молдавських документах наявне закінчення-закляття, що стало своєрідним штампом: «А кто бы хотЂлъ тоє порушити, или радити на порушенїє: таковы да є[ст] проклА[т] ω[т] г̃а б̃а. и ω[т] прис̃ты[х] и връховны[х] ап[ст̃]лъ. и ω[т] тыі стыхъ и бг̃оносны[х] ωцъ, иже в никєи. и да є[ст] подобєнъ юдЂ: и проклАтому арїю. и оучастїє да имать съ ωними иже возъпишА на вл̃[д]ку х̃а. кръвь єго на ны[х], и на чАдЂхъ ихъ».

Таким був стиль українських грамот, що засвідчує літературну обробку їх мови.

Арій, який згадується недобрим словом у закінченні-проклятті, був засновником аріанства — течії в християнстві, що заперечувала церковний догмат про єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (Христа). Вселенські собори 325 і 381 років засудили аріанство як єресь. І все ж воно ще довго поширювалось і мало своїх прихильників. Зокрема, набуло визнання донесення Божого слова до віруючих їхньою рідною мовою. Уже в XIV ст. в Англії багато працює для поширення св. Письма народною мовою Дж. Віклеф. У Чехії на ідеях /63/ поширення Віклефа виріс Ян Гус 1. Навіть після спалення Яна Гуса його ідеї не були змарновані, їх сприйняли широкі маси чеського народу. Гусити в основу свого духовного життя поставили живу мову. Початок перекладів св. Письма на польську мову сягає XIII ст.: є свідчення, що дружина Болеслава Огидливого Кунегунда читала псалтиря польською мовою 2. Реформаційні рухи, що почалися в Європі наприкінці 20-х років XVI ст., були найтісніше пов’язані з тими релігійними вченнями, що йдуть від аріанства. «Лютер ніколи не запалив би такого сильного вогню протесту проти Риму, коли б не мав грунту, підготовленого наукою Віклефа і Гуса» 3. У XVI ст. продовження аріанства (социніанство) проникає й в Україну, причому у вищі соціальні антикатолицьки настроєні сфери, зокрема їх поділяв князь К. Острозький. Реформаційний рух сильно захопив був Польщу: у середині XVI ст. тут навіть поширювалась ідея створення народного костьола — церкви, незалежної від Риму з польською богослужбовою мовою. У Польщі і в Україні засновувалися социніанські школи, в яких велика увага приділялася богословській полеміці з католицизмом, викладанню філософії, математики, латини, риторики та ін. Прийшла в Україну і реформація: згідно з її вченням душа віруючого спілкується з Богом без посередництва церкви та її ієрархів. «Нововірство все зростало на українських землях з половини XVI віку і найдовше трималося власне на Волині» 4.

1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 10—11.

2 Там же. — С. 13.

3 Там же. — С. 19.

4 Там же. — С. 54.

Безпосередня розмова людини з Богом вимагала взаєморозуміння, а це можливо лише за послуговування рідною мовою. Отож «єресі» мають безпосередній стосунок до проникнення простої мови — а це була мова юридичних документів — у конфесійну літературу, а також у полемічну й художню. З розвитком багатостильової літератури пробуджувалася національна самосвідомість. В Україні розвивається панегірична література, в якій прославляються подвиги світських і духовних осіб у їхній боротьбі проти іноземних завойовників.

Традиційно в конфесійній, проповідницькій і художньо-панегіричній літературі використовувалась і церковнослов’янська мова. /64/ Проте українські книжники користувалися нею досить довільно. Ю.Ф. Карський уважав навіть, що в XVI ст. у Західній Русі (в Україні й Білорусії) легше було знайти людину, яка знала латинську й грецьку мови, ніж церковнослов’янську 1. Занепад церковнослов’янської мови продовжувався до кінця XVI ст. Цю обставину стала активно використовувати єзуїтська пропаганда, що пильно дбала про поширення католицизму. Так, П. Скарга в книзі «О jedności Kościoła Bożego» (1-ше вид. 1577 p., 2-ге — 1590 p.) писав: «За допомогою слов’янської мови ніхто ніколи вченим бути не може, бо вже її нині ніхто не розуміє. Немає в світі народу, який би нею, так, як у книгах, розмовляв; мова та своїх правил, граматик і словників не має і мати не може. Тому-то руські попи, коли хочуть щось у слов’янській зрозуміти, мусять звертатися до польської за перекладом» 2.

1 Карский Е Ф. Белорусы. T. 3. Очерки словестности белорусского племени: Старая западнорусская письменность. — Пг., 1921. — С. 46.

2 Див.: Русская историческая библиотека. — СПб., 1882. — Т. 2. — Кн. 3.

Так, справді, церковнослов’янська мова була в XVI ст. досить занедбана. І. Вишенський наприкінці віку писав: «Сказую вамъ тайну великую, яко діяволъ толикую зависть имаеть на славянскій языкъ, же ледво живъ отъ гнЂва; радъ бы єго до щеты погубилъ, и всю борбу свою на тоє двигнулъ, да єго обмерзитъ и въ огиду и ненависть приведеть» (Виш., 23).

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:44 | Повідомлення # 9
Ніби у відповідь (а можливо, й у відповідь) на цей закид П. Скарги наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні й Білорусі виходять друком словники («Леξісъ» Л. Зизанія, 1596 р.) і граматики церковнослов’янської мови з елементами української («Кграматыка словеньска языка», 1586 p., «Грамматіка доброглаголіваго єллинославянского языка», 1591 р., «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, 1596 р.). Отже, у мовно-функціональному відношенні на літературному рівні сімнадцяте століття відрізняється від шістнадцятого як подальшим розвитком староукраїнської літературної мови, так і великою увагою до священної церковнослов’янської мови. Але про це докладніше йтиметься в наступному розділі. У XVI ст. домінувала «руська» мова. 1517 р. у Празі було видано псалтир, а 1520 р. — біблію в перекладі Ф. Скорини з вульгати на білоруську (фактично на українсько-білоруську) мову. У 1556-1560 рр. архімандрит Григорій і писар Михайло Василевич, син протопопа із Санока, переклали на староукраїнську мову четвероєвангеліє, /65/ що за місцем написання (м. Пересопниця) дістало назву Пересопницького. Переклад було здійснено з церковнослов’янської мови, але перекладачі спиралися, крім того, й на польські переклади євангелія, зроблені С. Мужиловським-Сушинським (видання Яна Секлюціана) у 1551—1553 рр. і Н. Шарфенбергом у 1556 р. Переклад засвідчує значну кількість чехізмів, оскільки польські перекладачі користувалися і чеською версією перекладу євангелія 1, та полонізмів. Щоправда, місце полонізмів у мові Пересопницького євангелія інколи перебільшують, відносячи до польських запозичень звичайні українські слова типу аби, умирала, вечерови і под. 2

Крім Пересопницького євангелія від другої половини XVI ст. збереглися ще такі переклади євангельських текстів, як Волинське євангеліє 1571 р. 3, Хорошівське 1581 р., перекладене В. Негалевським 4, так зване Літківське (уривок українського перекладу в церковнослов’янському тексті, відшуканому в селі Літках 5, «Крехівський апостол», перекладений у 60-х роках XVI ст. з так званої Радзівіллівської польської біблії 1563 р. і знайдений у Василіанському монастирі в Крехові 6, Нягівські повчання 7 та ін. Крім того, від XVI ст. дійшло до нашого часу декілька десятків учительних євангелій (рукописних і друкованих), написаних староукраїнською мовою 8.

1 Біблійні тексти перекладалися чеською мовою ще в останній чверті XIV ст. — В.Р.

2 Hrabec S., Lehr-Splawiński T., Zwoliński P. Rozwój języka ukraińskiego. — Kwart. Instytutu pol.-radzieckiego. — 1955. — 1/2. — S. 85.

3 Трипольский И. Волынское рукописное евангелие XVI в. // Волынский историко-археологический сборник. — Житомир, 1900. — Вып. 2.

4 Рукопис Хорошівського євангелія зберігається у відділі рукописів ЦНБ НАН України, інв. № 421 (1636).

5 Грузинский С. Из истории перевода евангелия в Южной России в XVI веке: Летковское евангелиє // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. — 1911. — Кн. 21. — Вып. 1-2. С. 42-79; 1912. — Кн. 22. — Вып. 3. — С. 68-69; 81-124; Кн. 23. Вып. 1. — С. 1-48.

6 Рукопис зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки НАН України, інв. № ВМ (1291).

7 Петров А. Отзвук реформации в русском Закарпатье XVI в. // Материалы для истории Закарпатской Руси. — Прага, 1923. — Т. 8. — С. 1 — 122.

8 Тиховский Ю.И. Малорусские и западнорусские учительные євангелия XVI—XVII вв. и их место среди южнорусских и западнорусских переводов священного писания // Труды XII археологического съезда в Харькове 1902 г. — М., 1905. — Т. 3. — С. 355. /66/

Цікаво простежити за глосами (покрайніми написами-тлумаченнями), до яких часто вдаються в цій літературі. Як правило, важке для розуміння слово (давньоєврейське, грецьке, старослов’янське) пояснюється зрозумілішим, поширенішим, дуже часто взятим із народної мови. Ось кілька прикладів із Пересопницького євангелія: єдинъ ω[т] ар[ь]хисинагога — оучителя люду жидовьско[го] (ПЄ, 252); ассарій — пЂнезь (51); грецки слово дидрагма, а по нашему два гроша (78); б[ь]дЂти — не спати (112); съ оружїємъ и дрекол[ь]ми — з[ь] мечЂ и рогатинам[и] (113); жи[т]ницоу мою — клуню, або стодолу (273-284 зв.); имаете кустодїю — сторожу (121 зв.); ароматы и миро — пахоучии рЂчи и масти (329 зв.); коуръ запЂ[л], або пЂвень (323); на трапезЂ — або за столом (319); в[ь] скоуделници водоу понесе[т] — в збаноу, або в[ь] глекоу (318); но кро†— на дахоу, або на с[т]рЂсЂ (298); на брак, або на веселА (284)’.

До цього ж XVI ст. належить і така визначна пам’ятка української церковної літератури, як Крехівський апостол 1560 рр., всебічний опис якого дано в фундаментальній праці І. Огієнка 2. Як зазначає дослідник, «духовенство, як то було й по інших країнах, стало пильнувати чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало богословські книжки; на цьому дуже виграла українська мова; вона сильно зросла й літературно вигладилася на самий навіть XVI вік. Уже під кінець цього століття богословська література, писана доброю українською мовою, набрала показних розмірів. З того часу (рівночасно з польською мовою) вже на широку міру усталилася українська літературна мова, і в цім була величезна заслуга передусім реформації» 3.

1 Див.: Русанівський В.М. Слов’янські міжмовні зв’язки і формування функціональних стилів української літературної мови XVI—XVII ст. // VII міжнародний з’їзд славістів. — К., 1973. — С. 22—23. Чепіга І.П. Глоси Пересопницького євангелія і питання нормування староукраїнської літературної мови XVI ст. // Питання східнослов’янської лексикографії XI—XVI ст. — К., 1979. — С. 64—68.

2 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття.

3 Там же. — С. 58-59.

Поширенню української літературної мови сприяла діяльність церковних братств, в які організовувалось міщанство. Вони виникають у Львові, Рогатині, Городку, Бересті, Перемишлі, Комарні, Сатанові, Галичі, Красноставі, Більську, Києві, Луцьку та інших містах. /67/

З діяльністю братств, безперечно, пов’язана й історія «Крехівського апостола». Це переклад з польської біблії 1563 р. 1 Друге джерело для «Крехівського апостола» — церковнослов’янський текст. На думку І. Огієнка, «мова КА без порівняння живіша, більше народня, ніж мова Пересопницької євангелії, в котрій ще занадто багато церковнослов’янізмів 2. Все ж і в «Крехівському апостолі» використовувався старий болгарський правопис, а тому тут практикуються написання типу всякаа, дикаа, добраа і подібні, що для української мови було цілком неприродним. Повноголосся відбите в цій пам’ятці повною мірою: боронитися, оборона, оборочает, нагороды, дорога, здоровя, король, короткий і под. 3 Звук /е/ після шиплячих переходить в /о/: жона, вчора, учоный, чорт, чорный і под. 4 Звук /ц/ у більшості випадків за традицією передається як твердий, хоч є й написання чистець, отець, девицю і под. 5 Лексика цієї пам’ятки переважно народна. Зважмо на слушне зауваження І. Огієнка: «Не забудьмо, що в той час не було ще наших розумінь «панської» літературної мови й мови народної, ці розуміння повстали на Україні тільки з XVII віку, головно по приєднанні правобережної України до Росії, коли українська мова потроху зводилася до місцевого «діялекту», гідного хіба для вжитку селян» 6. Чимало слів, особливо з абстрактним значенням, запозичується з польської мови. Це, зокрема, іменники на -ость — модель давно узвичаєна в східнослов’янських мовах: вольность, добротливость, досконалость, зацность, непобожность, неповстяжливость, невстыдливость, неусътавичность, обличность, омылность і под.

У давальному відмінкові іменників чоловічого роду дуже поширене закінчення -ови: Авраамови, ангелови, антихрестови, апостолови, баранкови, волови, грекови, духови, жидови і под. 7 Регулярно вживається кличний відмінок: брате, гробе, доме, Павле, пане, Петре, Савле, жиде і под. 8

1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 160, 206—207.

2 Там же. — С. 206-207.

3 Там же. — С. 261.

4 Там же. — С. 263.

5 Там же. — С. 281.

6 Там же. — С. 302.

7 Там же. — С. 319.

8 Там же. — С. 321.

У називному відмінкові множини досить часто /68/ виступає закінчення -ове/-еве: ангелове, апостолове, арабове, богачове, грекове, духове, жидове, отцове, панове і т. ін. 1 У місцевому відмінку множини переважають давні форми із закінченнями -ох, -ex, -ix: о апостолех, о болванех, о волех, дарех, по домех, на конех, людех, в смуткох, греках і под. 2 Кінцеве -ть/-т у третій особі однини дієслів теперішньо-майбутнього часу інколи відсутнє: буде, дає, може, обецує, обманує, ознаймує, оказує, пише і под. 3 Характерною особливість КА як північноукраїнської пам’ятки є закінчення -ет у третій особі множини теперішнього/майбутнього часу: блудет, боронет, бурет, вчинет, говорет, грЂшет, губет, згладет, значется і под. 4 Перша особа множини наказового способу твориться, як це засвідчують й інші українські тексти, за допомогою закінчення -Ђмо або -мо (загрозЂмо, кленЂмо, єжмо, откинмо), а друга особа множини відповідно на -Ђте/-те (будьте, важте, очистЂте). У третій особі однини й множини використовується частка нехай: нехай бачит, нехай будет, нехай выкладает, нехай ся дЂет, нехай досвЂдчить, нехай згинут 5.

Багатий матеріал для пізнання всіх рівнів карпаторуського варіанту староукраїнської літературної мови дають «Нягівські повчання», або «Нягівська Постила» — пам’ятка середини XVI ст. невідомого автора. Докладний аналіз цього твору здійснено в праці Ласло Деже 6.

1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 311.

2 Там же. — С. 330.

3 Там же. — С. 338-339.

4 Там же. — С. 360.

5 Там же. — С. 373.

6 Дэже Ласло. Украинская лексика середины XVI века: Няговские поучения (словарь и анализ). — Дебрецен, 1985.

У тексті «Нягівських повчань» регулярно засвідчується чергування /о/ з /у/ (б[у]къ — бік, булше — більше, гурше — гірше, думъ — дім) та /е/ з /у/ (у своюй, у нюм, людюмъ), м’яке /ц/ (пяниця, загодованець, издавця, королиця, лиця), повноголосся (голова, голодъ, голосъ, городъ, дерево, дорого, золото), перехід /л/ у /у/ (довгъ, довгый, довжны) та ін.

Є чимало цікавих явищ у словотворенні. Так, поряд із абстрактними іменниками, утвореними за церковнослов’янською моделлю (изогнаніє, имЂніє, искунчаніє), уживаються українські на -ня, -тя (переважна більшість) (измаганя, исповнЂня, истисканя, келтованя, крещеня, проклятя); /69/ дієслова з основою на /г/, /к/ послідовно приймають в інфінітиві суфікс -чи (измочи, изогнечи, изречи, испомочи, истечи, печи).

Серед найхарактерніших морфологічних рис можна зазначити такі. У першій особі множини іменників теперішньо-майбутнього часу виступає флексія -ме (береме, лишаєме, чиниме, не можеме); у чоловічому роді однини дієслів минулого часу кінцевий суфікс -л- регулярно переходить у -в- (натокмивъ, лишивъ, заказавъ), хоч інколи може зберігатися й традиційне -лъ (любилъ, миловалъ, ходилъ); у майбутньому синтетичному часі флексія -му, -меш часто виступає в препозиції (кулько мете што просити у о[т]ца моего у мое имя, дасть ся вамъ 1; а кто меть пити, што я ему дамь воды, будеть у нюмъ кырниця 2). Замість узвичаєної українською мовою частки нехай, за допомогою якої утворюється третя особа однини й множини наказового способу, в «Нягівських повчаннях» уживається її варіант нагай (Нагай не лестить ся никто на васъ; «Коли чинить милостиню, нагай не знаєть лЂвая твоя, што чинить правая твоя»,) 3.

1 Дэзке Ласло. Названа праця. — С. 163.

2 Там же. — С. 166.

3 Там же. — С. 169, 172.

Найцікавішим рівнем мови цієї пам’ятки є лексика. Поряд із спільноукраїнськими словами і церковнослов’янізмами (а таких більшість), уживаються місцеві слова типу вершинокъ «кінець», винниця «виноград», вогень (огень) «вогонь», выдказъ «відповідь», выдку «звідти», вырозумЂти «зрозуміти», добытокъ «худоба», доку «поки», дотудъ «доти», дЂтвакъ «дитина», житлусть «життя», заранокъ «ранок», идця «ненажера», извуръ «джерело», издавця «зрадник», изудну «назовні», ино «хіба», иства «їжа», казда «господар», калный «брудний», кмЂть «селянин», кортань «покарання, марга «маєтність», «домашні тварини», назадарь «даремно», найбулма «найбільше», натокмити «створити», «зробити», «набути», спасти та ін.

Чимало слів утворено від угорських коренів: будушловати «блудити», уг. bujdosik; бЂзентовати «свідчити», «доводити», уг. bizonýsit; бЂзоншакъ «свідок», уг. bizonyság; бЂнтетовати «карати», уг. büntet; бЂчелованя «повага», «честь», уг. becsül (becsöl); валость «відповідь», уг. válasz (váluszt); валтовати «викупити», уг. vált; варошь «місто», уг. város; гаталомъ «влада», «зловживання владою», уг. hatalom; ингедливый «слухняний», уг. engedl; кедведзовати «догоджати», уг. kedvez; /70/ келтованя «витрати», уг. költ «витрачати»; керешкедовати «скористатися», уг. kereskedik «торгувати»; мештершикь «ремесло», уг. mesterség та ін.

Трапляються тут і румунізми: дуката «м’ясо», рум. bucată; варе «справді», рум. oare (пор. також похідні варе де, варе котрый, варе кто, варе кулько, варе чій, варе што, варе якъ) та ін.

Отже, конфесійний стиль староукраїнської мови формується під впливом церковнослов’янської, на той час уже досить розхитаної з погляду норм. Значна частина церковнослов’янізмів, уже адаптованих на українському Грунті, лишається в мові конфесійної літератури, звідки проникає і в інші стилі староукраїнської літературної мови: художній, полемічний і, як про це вже йшлося, навіть діловий.

Художня література зароджується в останній чверті XVI ст. у вигляді панегіриків і полемічних віршів, спрямованих проти папи й католицизму. Символом кінця віку можна вважати рядки із одного з тогочасних віршів: Не въ школахъ латинськихъ розум купуйте и их трутизмами души не питайте (УП, 131). Українська поезія кінця XVI ст. бідна тропами, але для неї вже характерні ті ключові слова, що згодом визначатимуть особливості барокових творів. Це солнце (крест животворящий царєм и народом, яко солнце свЂтящий — 38), сердце (сердца вЂрных людей увеселить значне — 38; сладость в сердцу стане — 100), небо (коли его узрять на небеси — 38), вЂра (цвЂты прекрасныи вЂры — 38; вЂра бо єсть дар божій — 74); звЂзда (въсіяла звЂзда ясно от востока — 61), свЂтъ (сіяет бо солнце неприступнаго свЂта — 61; был бо аггел свЂта, нынЂ уже темность — 72; иже свЂтом и огнем так ся называет — 94; небесным свЂтом мир ся просвЂщает — 100), свЂтлость (иж востока свЂтлость нынЂ оставляють и до тьмы запада по прелесть отбЂгають — 72), церква (восточные церкве в русінском народЂ — 62). І звичайно ж, головною особою, до якої звернені очі поетів, є Ісус Христос: Сынове темности, Христу апостаты, от духа святого въвЂки прокляты (71); Не шукайте Христа на западЂ в РимЂ (72); Мы же съхранЂмо Христовы науки (73).

У тематичному, а частково й у художньому відношенні поезія XVI ст. пов’язана з проповідницькою і агіографічною літературою Київської Русі. У ній часто згадуються давні князі, які принесли в Русь християнство і спорудили величні храми, київські святі подвижники: Прежде бо Великій Владимер крещенієм просвЂтил всю /71/ землю рускую (62); Володымер Великій вас у ВЂру крестил (86); Єрослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси (65); Преподобный Антоній, иноком начальник, общого житія по БозЂ наставник, Блаженный Феодосій, ангелский сожитель, братіи игумен и Христу ревнитель (88). Давні князі порівнюються з нинішніми: Владимер бо свой народ крещенієм просвЂтил, Конъстаньтин (Острозький. — В.P.) же благоразумія писанієм освЂтил (64).

Автори віршів намагаються писати церковнослов’янською мовою, але оскільки в той час вона не була в усному ужитку, а граматик і словників ще не було, то вони раз у раз збивалися на староукраїнську мову. Пор.:

Аз єсмь всему миру свЂт,

Богъ єсмь прежде всЂх вЂк,

Вижу всю тайну человЂческую,

Глаголю же вам, сыном человЂческим:

«Добро єсть вЂрующим въ имя моє» (59);

З якою пильностью бчела мед збираєт,

Же у борти ледво ся затворяєт,

C такою ж въ тые книжки наношено

C писма римских докторов

Против фальшови отпоров (66).

Окремо слід виділити вірші (сатири) Яна Жоравницького, який писав тодішньою розмовною мовою:

Хто йдеш мимо, стань годину,

Прочитай сюю новину.

Чи єсть в Луцку бЂлоглова,

Як та пани ключникова?

Хоча й вЂк подойшлый має,

А розпусты не встыдає (60).

Передбарокова українська поезія небагата на художні засоби. Епітети здебільшого фольклорні, хоч їх і небагато: хищные волки, ясное солнце, ясная заря, марные лЂта, темъныи оболоки, студеная зима, вЂтръ быстрый. Але є й епітети, освячені книжною мовою: небесные уста, многоцЂнный бисер, святая вЂра. Порівняння теж переважно грунтуються на народному сприйнятті, напр.: якъ трава сухая, огнем испалени (39), ...Твоих людей, яко хлЂбъ, сънЂдають (71); и вЂтром, як порох, скоро розлетЂли (71); И на всЂ языки дали єпископы, их же обирали, як честныи снопы (74); СнЂдающе, яко лвы, отеческіи права (78); УтЂкает, яко звЂрь из горы и яко /72/ вода быстро минает воскори (80); Никогда же бЂсове тебе одолЂють и, якъ сЂно огня, скоро отпадають (94).

У віршах виявляється народна мудрість: A которым мняша роскош, ниж цнота — Предъ такими кажи замыкати ворота (65). Фразеологічні звороти скупо проникають у цю поезію, але все ж є чимало усталених словосполучень типу поки свет не минеш (69), приходять до згоды (71), вЂры не давати (87), мают ся явити (87) і под.

Оскільки сюжети віршів переважно спираються на євангельські оповіді, час від часу трапляються образи, запозичені із Святого Письма: Меч... острый обоюду (61); Ибо смоковницу усхнути сотвори, иже тобЂ плода сия не сотвори (90).

Незважаючи на те, що автори віршів намагалися дотримуватися церковнослов’янської мови, вони, як про це вже йшлося, не могли уникнути українізмів — лексичних, фонетичних і граматичних, — на поетів не могла не справляти впливу ділова староукраїнська мова. У віршах уживаються такі українські слова, як бачити, блищати, бридитися, буяти, богатЂти, вбогий, вельми, витати, глитати, згуба, зготовати, забути, застати, збагатЂти, згода, завжды, зопсовати, заживати, мова, мачуха, мусити, надЂя, невымовне, нищыть, око, ображати, оздоба, обЂцяти, почути, погамувати, панувати, памятати, помста, палати (про вогонь), прудко, праця, попувати, скарб, трывати, тын, товарыство, утЂкати, фарбованый, хмары, шукати, чоло та ін. Абстрактна лексика була переважно церковнослов’янського походження: смєлость, гордость, честность, добродЂтель, пагуба, немощ, чистота, доброта, блаженство і под. Але активно входила в староукраїнську поезію й власне українська абстрактна лексика: згода, незгода, невдячность, єдность, цнота, марность, покора, помста і под. Окремі абстрактні слова, утворені за церковнослов’янським зразком, не набули згодом поширення. Це, скажімо, проклятство, доброть, свЂдецтво, багатество та ін. Відчувається помітний вплив польської мови: коруна, фортуна, голдовати, члонки, кламати, кгды, офЂра, обфито, камыки, оброна, чистец (п. cryściec «чистилище») та ін.

Мова віршів пересипана лексико-фонетичними церковнослов’янізмами. Так, переважають слова з неповноголоссям (врата, глава, злато, древо), хоч наявні й повноголосні слова (голова, ворог), спільнослов’янським *tj i *dj майже регулярно відповідають щ і жд /73/ (нощь, немощ, хощет, в нощи, побЂждал), хоч надежа, одежа. Серед граматичних церковнослов’янізмів треба відзначити форми називного відмінка множини іменників чоловічого роду на -и, причому кінцеві к і г основи чергуються відповідно з ц і з (єретицы, отступници, врази), прикметникові форми без проміжного /j/ у закінченнях (чловєчаа, святаа), форми родового відмінка однини на -аго (славимаго); значно частіше, ніж у діловій і конфесійній мові, використовуються форми аориста (воста, прозябе, обрЂтохомъ, принесохомъ).

Незважаючи на явні намагання авторів віршів писати по-церковнослов’янському, фонетичних українських рис у їхній мові все ж було чимало. Виявленню цих рис допомагає й римована мова творів. Так, вимова Ђ як /і/ засвідчується поплутанням літер Ђ та и: винець, въ тЂли та ін. Але ще виразнішим доказом є особливості римування, напр.:

Убогій рубы и нагоє тЂло,

иже нужнЂйшои смеръти вокусило (82);

Началником вЂри зватися не хотЂл

и всю свою волю Христу поработил (82);

Раз єсте крещени, любимій друзи,

мужайтеся нынЂ о преблагом бозЂ (86).

Зрідка трапляється перехід /с/ в /з/ (живет з богом, возсіяв) і чергування /д/ з /ждж/ (въеждъжает); чітко простежується така фонетична українська риса, як чергування /у/ з /ў/ і навпаки: устал «встав», повчишся, вмирають, вбивати, въбыйство та ін.

Усі ті морфологічні риси, які спорадично трапляються в мові часів Київської Русі, і багато репрезентовані в ділових документах XIV— XVI ст., системно представлені в художній літературі. Іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини приймають переважно закінчення -ови/-еви; це стосується як назв осіб, так і назв неживих предметів, переважно абстрактних понять: цареви, господарови, Петрови, господеви; слухови, раєви, дьневи, грєхови, мирови, костелови, духови, крестови; це не означає, що закінчення -у в цій формі уже зовсім не вживається, пор.: пану, отцу. Ці ж іменники в називному відмінку множини часто приймають закінчення -ове/-еве: жидове, поганове, патриархове, бЂсове, отцеве. Уживання кличного відмінка було тут нормою: пане, отче, боголюбче, рабе, посте, душе.

Закінчення -т у фомах третьої особи однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслів, як правило, пом’якшується: /74/ блицить, ныщить, слынеть, измышляють, въбивають, любять; але чимало й таких випадків, коли в третій особі однини -т/-ть зовсім відпадає: поможе, коронує, може, каже, забуде, иде, не схоче, стане і навіть гряде (церковнослов’янське дієслово). Традиційно в чоловічому роді минулого часу виступає суфікс -л, проте й форми на -в уже не є рідкістю: научив, послав, заверещав, мЂв, указав, приняв, отдав, помышляв. З’являються й синтетичні форми майбутнього часу на -му, -меш, -ме: которого злыи матимуть якъ Бога (127). Перша особа множини наказового способу послідовно утворюється за допомогою флексії -Ђмо: любЂмо, служЂмо, стережЂмо, съхранЂмо, прийдЂмо, дадЂмо; виняток становлять дієслова з основами на -а-, -ова- і атематичне дати: увеселяймо, радуймо, празднуймо, подражаймо, даймо. У другій особі множини наказового способу виступає флексія -Ђте/-ите (крім дієслів з основами на -а-, -ова- і атематичного дати): почтите, хранЂте, шукайте, ожидайте, спЂвайте, минайте, заховайте, наслЂдуйте, приготуйте, познайте, дайте. Третя особа наказового способу однини й множини утворюється за допомогою формотворчої частки нехай: Нехай вам дарует благоденствовати (41), нехай тебе славят (90), нехай же заплаты сея ожидають (111), нехай же дружатся съ Каином римляне (129). Інколи в цій функції виступає і церковнослов’янська частка да: да святится (103). У віршовій мові досить послідовно зберігаються форми перфекта: єси сподобил, єсь ся почтила, єси нисходил, возлюбил єси, есте погордЂли і под. У формах першої і другої особи множини умовного способу виступають допоміжні дієслова бысмо і бысте: иж бысмо папежа головою звали (79), БерЂмо потЂху в души свои нынЂ, иж бысмо витали в том ЄрусалимЂ, У котором Христос вЂчно царствует (107); А чому ж до чистцу бЂсов не пошлете и милостивого лЂта не подаєте, Же бысте и ангельми могли учинити (127). Зворотна частка ся нерідко передує дієслівній формі: ся надЂєт, ся надносять, ся смирити, ся брыдили, ся почтила, ся похвалити, Бога ся не боять, ся кланяет.

Із синтаксичних рис варто звернути увагу на уживання сполучника бо в умовних реченнях: він не відкриває собою підрядного речення, а виступає після іменника-підмета: Слава бо и злато, яко тЂнь, мимо ходить (80), Любов бо Бога роскоши минает (97). Набуває певного поширення безособова віддієприкметникова форма на -но: въ тые книжки наношено C письма римських докторов (66), Із Єрусалима вЂрным даровано и всю вселенную Богови призвано (75). /75/

Нарешті, кілька завваг з приводу словотвору. Як і в конфесійній літературі, тут поширені двокореневі складні слова типу душегубный, лъжехресты, многоценный, мужебойство, славолюбный, твердосердечній та ін.

Що українська поезія кінця XVI ст. була спадкоємницею давньокиївської літератури свідчить не лише згадувані в ній давні князі і святителі. Протиставлення творців старого й нового заповітів нагадують нам «Слово» Іларіона:

Они бо кровию прачи знаменали,

мы же знамение крестное приняли.

Они преходили от страны в страну,

a мы c невЂрия въ вЂру избранну.

Они через море сухо преведени,

а мы от идоловъ к Богу присвоени (90).

Такий же перегук зі «Словом» Іларіона відчувається в характеристиці Ісуса Христа як боголюдини:

Ибо яко чловєк на осля всЂдаєш,

А як Бог идолы сильно сокрушаєшь,

и ими прелщеных к собЂ призываєш,

Яко чловєк на земли труды въсприемлеш,

а на небесЂ ангелы на службу приємлеш (89).

На завершення розділу треба ще раз відзначити, що літературна мови післямонгольського часу, спершу дуже збіднена, поступово набирала сили, використовуючи в своєму розвиткові як церковнослов’янську основу, так і лексико-граматичні та фонетичні особливості ділового («зниженого») стилю. Вона проклала шлях для вдосконалення староукраїнської й церковнослов’янської мов у наступному столітті.

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:45 | Повідомлення # 10
РОЗКВІТ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (XVII — перша чверть XVIII ст.)

XVII ст. в історії українського народу сповнене драматизму. З одного боку, це відстоювання своєї національної, релігійної і культурної самостійності, з другого — небачене з часів Київської Русі піднесення національної самосвідомості, розквіт науки, культури, мистецтва.

Від початку XVII ст. починає руйнуватися традиційна для України опора православ’я — княжа Волинь. Син великого подвижника віри й освіти Костянтина Острозького Януш Острозький прийняв католицьку віру. Відтоді, як пише один з дослідників історії релігії в Україні, «світ православ’я починає окутуватися густим туманом латино-польської пропаганди... Чинячи в дусі свого нового вірування, Януш після батькової смерті почав зводити костьоли на землях Острозьких і виганяти руських священиків з церков, побудованих його предками. Так, у 1610 р. він відібрав у православних церкву св. Трійці, засновану його прадідом у Межирічі і, добудувавши до неї кляштор, віддав ксьондзам Францисканського ордену» 1, а в 1624 р. внучка Костянтина Острозького Анна-Алоїза Ходкевичева на місці Острозької школи заснувала єзуїтську колегію 2. Те ж саме сталося і з князем Миколою Черторийським, який після смерті свого батька Юрія, ревно відданого православ’ю, просив Сигизмунда III повернути йому родовий маєток — Пересопницю з монастирем і обернути їх на користь заснованої ним у Клевані єзуїтської колегії світських ксьондзів, що звалися мансіонаріями 3.

1 Древние волынские православные помяники.— Житомир, 1892. — С. 33.

2 Возняк М.С. Історія української літератури. Кн. перша. — Львів, 1992. — С. 341.

3 Древние волынские православные помяники. — С. 41.

Так поступово руські князівські родини зраджували православ’я, а /77/ разом з ним і свій народ з його давньою оригінальною культурою і власною мовою. І хоч ще й на початку XVII ст. у віршах Д. Наливайка, звернутих до синів князя Олександра Острозького, чується заклик зберігати предківську віру:

Памятайте, же сте c княжат руских острозких вышли,

их вЂру, дЂльность и набожность мЂйте на мысли.

Вами хочу похвалитися перед божим маєститом,

кгды з вас жаден не будет апостатом,

Отъ вЂры кгрецкоє апостольскоє церкви вЂсточноє

дому нашему и славным продком нашим пожиточниє.

Продкове бовЂм ваши, кгды вЂpy, якъ тарч, держали,

непріятели дому ихъ завше предъ ними дрыжали (УП, 152),

але це вже був голос волаючого в пустелі: князівські роди приймали католицизм. Зникало й протестанство. Якщо під його впливом у XVI ст. один за одним з’являлися переклади св. письма на близьку до народної мову, то в XVII ст. такі твори поодинокі. Проте православ’я не здавало своїх позицій. Головними його захисниками були священики й православні братства, що розвивалися в містах, брали під свій захист церкви, фундували школи, дбали про розвиток науки й мистецтв. Спершу братство виникло у Львові, згодом наприкінці XVI — у перших десятиліттях XVII ст. вони засновуються в Гологорах, Замості, Любліні, Рогатині, Бересті, Перемишлі, Красноставі, Городку, Галичі, Більську, Києві, Луцьку та інших містах. Де виникало братство, там засновувалися школи, пожвавлювалося культурне життя. Близько 1572 р. князь Костянтин Острозький відкрив на свій кошт початкову школу в Турові, в 1577 р. другу школу у Володимирі на Волині. У своєму рідному місті Острозі він заснував школу вищого типу, яку його сучасники називали «Тримовним ліцеєм», «Колегією» або навіть «академією» 1. Школи позасновувалися також у Рогатині, Городку, Перемишлі, Комарні, Любліні, Бересті, Кам’янці на Поділлі, Замості, Галичі, Луцьку, Холмі, Вінниці, Немирові, Пересопниці та в інших містах 2.

1 Возняк М.С. Названа праця. — С. 341.

2 Там же. — С. 358.

Українське політичне, релігійне й культурно-освітнє життя з початку XVII ст. складалося під впливом берестейської унії, прийнятої у Бересті (Бресті) в 1596 р. Почалася велика свара між /78/ уніатськими і православними єпископами. Це й знайшло своє відбиття в розвитку полемічної літератури. Власне полемічну літературу, користуючись сучасною термінологією, можна було б назвати публіцистичною. Але здебільшого полемічний характер мала й тодішня художня література.

Як полеміст зажив собі слави Іван Вишенський. Перший свій твір він надсилає з Афону в Україну-Русь ще наприкінці XVI — у 1592 або в 1593 р. Це було «Посланіє до всЂх обще в лядской земли живящих». Далі він жив і писав переважно на Афоні і зрідка в Україні і закінчив свій життєвий шлях близько 1620 р. в Афонському монастирі. Влучну характеристику загальному напрямові творів І. Вишенського дав І. Франко: «Івана Вишенського зачисляють звичайно до полемістів, що боронили православіє проти заходів латинства та унії. Се вірно, але тілько в часті. Властивої полемічної аргументації в його писаннях не так багато, як би веліла догадуватися назва полеміста, та й то властиві догматичні дискусії у нього не оригінальні, а взяті переважно з сучасних руських або польських полемічних творів. Головна сила полеміки Вишенського, яка дуже часто переходить у сатиру (виділення наше. — В.Р.) лежить у його глибокім розумінні етичної сторони спору між латинниками й православними, а головна сила його таланту — в ілюструванні релігійних віроучень та суспільно-політичних відносин драстичними прикладами, подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя» 1.

1 Франко Іван. Іван Вишенський. — Львів, б/д. — С. 25—26.

І. Вишенський, як істинний захисник православного християнства, всі інші віровчення сприймав як єресь. Тому переклади святого письма на просту мову засуджував. Він писав: «Евангелия и Апостола в церкви на литургии простым языком не вывирочайте. По литургии же для зрозуменя людского попросту толкуйте и выкладайте. Книги церковные всЂ и уставы словенским языком друкуйте. Сказую бо вам тайну великую: як диявол толикую завист имает на словенский язык, же ледве жив от гнЂва; рад бы его до щеты погубил и всю борбу свою на тое двигнул, да его обмерзит и во огиду и ненавист приведет. И што нЂкоторие наши на словенский язык хулят и не любят, да знаеши запевно, як того майстра дЂйством и рыганем духа его поднявши творят. Ато для того диавол /79/ на словеский язык борбу тую мает, зане ж ест плодоноснЂйший от всЂх языков и богу любимший: понеж без поган — ских хитростей и руководств, се ж ест кграматик, рыторык, диалектик и прочих коварств тщеславных, диавола въмЂстных, простым прилежным читанием, без всякого ухищрения, к богу приводит, простоту и смирение будует и духа святого подемлет» (Виш. 23). Сучасники й наступники І. Вишенського, який сидів на Афонській горі і не відчував, що боротьба за віровчення йде пліч-о-пліч зі змаганням за освіту, усвідомлювали цю проблему значно краще уже наприкінці XVI ст., а XVII ст. у цьому відношенні повністю спростувало афонського інока.

Толерантніше ставилися вони й до давніх слов’янських свят. У всякому разі не повторювали слідом за І. Вишенським: «Коляды з мЂст и з сЂл учением выженЂте; не хочет бо Христос, да при его рождест†диаволские коляды мЂстце то мают, але нехай собЂ их в пропаст свою занесет. Щедрый вечер з мЂст и з сЂл в болота заженЂте, нехай з диаволом сЂдит, а не з христиан ся ругает. Купала на Крестителя утопЂте и огненое скаканя отсЂчЂте; гнЂвает бо ся Креститель на землю вашу, што ся на день памяти его попущаете диаволу ругатися вами з вас же самых. Петр и Павел молят вас, если хочете от них ласку мЂти, да потребите и попалите колыски и шибеницЂ на день их, чиненые по Волыню и Подолю» (44).

І. Вишенський у всьому, в тому числі і в мові, — традиціоналіст. Він добре знає церковнослов’янську мову, обстоює її перед П. Скаргою як знаряддя істинної святості: «То всЂ, Скарго, род руский в писмЂ и науке славянскаго языка благодатию Христа бога одержал, засвидЂтельствовал и тако достатечне спробовал» (193). І разом з тим кілька разів підкреслює, що він якихось особливих шкіл не закінчував, а до філософії, риторики й інших «латинських» наук відчуває відразу. «Наперед тебе от тое прелести остерегаю, любимый прочитателю, — пише він, — да не ищеши зде хитростей слогов сплетенорЂчивых наказания еллинскаго»; і далі: «А о собЂ аз и сам свЂдительство вам даю, яко грамматичкого дробязку не изучих, риторичное игрушки не видах, философского высокомечтателного ни слыхах» (10). Іноді його мова майже чисто церковнослов’янська. Це переважно тоді, коли він цитує апостолів або говорить про високі церковні цінності, напр.: «А егда сие исправите, чаю на милость божию, яко /80/ призрит на нас паки милосердним оком и благочестие наше въздвигнет, и всЂх, в нем благочестно живущих, спасет, и царства небеснаго наслЂдниками быти сподобит, еже всЂм получити, господи, дажд (7); ...по Иоану: «Елици же, — рече, — приаша ero, даст им власт чадом божиим быти, вЂрующим во имя его, иж не от кръви, ни от похоти плотскиа, ни от похоти мужескиа, но от бога родишася» (43); Михайло Матеолог: «Приключися вам и нам от превозношеных скиф, вам, неповинным ни в чесом же, боязнь тЂх имуще римской церкви, в твердости стоящей, нашей же в колЂбании и не мирЂ, обаче приидЂте нам на помощ скоро, хощем единомудрствовати c вами, яко погибаем злЂ от мерзких варвар» (79); «Кое же причастие свЂту во тмЂ! Не буди се примЂшатися во вЂки нам!» (81).

Церковнослов’янською лексикою пересипано тексти усіх творів І. Вишенського: «Книжки» («Обличение диавола-миродержца», «Писание до кн. Василия», «Буди ж вам извЂстно, правовЂрным», «Писание до всЂх обще...», «Писание к утЂкшим...», «ИзвЂщение краткое», «О єретиках», «Загадка философом латинским», «СлЂд к постыжению и изучению художества», «Новина, или вЂcT»), «Краткословного отвЂта Петру СкарзЂ», «Послання Домникии», «ЗачапцЂ мудраго латынника с глупым русином», «Послання львовскому братству», «Послання Иову Княгиницкому», «Позорище мысленому». Це переважно абстрактні слова на -ние, -ие (запустЂние, мудрование, высокомудрие, тщеславие, благочестие, пришествие, утЂшение, безвЂрствие, изчезновение), а також активні дієприкметники на -ый, -ий, -ай (протерпЂвый, грядый, вЂруяй, поминаяй). Часто трапляються й інші дієслова церковнослов’янського походження і службові слова: рещи, изректи, внийти, восприяти, зане, занеже, сице, зде і т. д.

І все ж українська лексика в творах І. Вишенського переважає. Уривками в них вкрапляються суто народні вирази типу: не минай скорогонцем, яко пустое коло вЂтрное, очима пробЂгаючи от мЂста на мЂсто вперед писанного (10); Нехай ся не хвалит силный силою своєю, богатый богатством своим, премудрый премудростию своєю (18); Не толко не были есте, небожята, непорочными нЂколи, але есте еще и нынЂшняго жития, рекомо в духовном стану, различных злоб пороками тое непороченство убили, уморили и запамятаням погребли (77); махлюйте як хочете и лжЂте и тую ж лож другими подпорами неправд боронЂте (78). /81/

Серед іменників у творах І. Вишенського найбільше таких, що позначають різноманітні реалії: ременец, лычко, грошики, хата, кутык, землиця, скарбниця, волося, чоботища, свитка, копеняк, потылиця, черевики, обора, полмысок, колиска, порхавка, оборог, вЂхоть, шматина, вечеря, горелка, поливка, борщик, ворочок, опрЂснок і под. Уживаються назви осіб за різними ознаками — віком, статтю, суспільним становищем і под.: вязень, волоцуга, дЂдич, неборак, жебрак, тесля, хлопчик, поганець, небожата.

Звичайно ж, знаходять відбиття народні назви природних і штучних ландшафтних явищ: вир, гостинец, жерело, поточец/поточок та ін. Крім лексики на означення конкретних реалій, чимало також абстрактних українських слів: брЂдня, забобон, згуба, зрада, згода, недбальство, омылка, перешкода, праця, пыха, пожиток, сором, справа, щирост і под.

Дієслова трапляються також досить рясно: ся не почуєте, пытати, скважитися, куповати, досягнет, посоромити, чудуватися, запитати, загамувати, зажмурити, даровати, зрозумЂти, пановати, дбати, отруити, катовати, поздыхати, будовати, згвалтовати, керовати, прагнути, сваритися та ін. Порівняно рідше трапляються українські слова серед прикметників і прислівників: щирый, смачный, затышный; запевне, марне, голосно, бридко, досыть та ін.

Не уникає полеміст і правничої та адміністративної лексики: войский, подкоморий, судия, каштелян, староста, воєвода, гетман, канцлер, хитрец «митець», майстер, ремесник, статут, констытуция, право, практыка, свары, артикул, войт, бурмистр, лантвойт, власт мирская і под.

Як письменник І. Вишенський був сміливим у поводженні з мовою. Він не зупинявся перед творенням власних слів за зразком існуючих. В його мові наявні десятки (якщо не більше) неологізмів типу дарохитрство, иисусоругатель, детиноигралский, златолюбец, сребролюбец, тонкодорогий, хлопати «обзивати хлопом», кожемякати «обзивати кожум’якою», звЂролютство, скверноначалник, каменносЂянний, бЂднотворение, попапежити «стати католиком» та ін.

Подібно до перекладачів Святого письма, І. Вишенський іноді вдається в тексті до глос, напр.: на опоцЂ или на камени вЂры Петрови (8); новина, или вЂст (9); от которого источника или студнЂ (16); свята и праздники променил (110); попят, сирЂчь в попы стригутся (117). /82/

Не уникає І. Вишенський народних фразеологізмів. Є у нього такі, як зубы наострил ecu (42); Вопросил бых вас, что ест труд очищення, але вЂм, иж вам ни снилося о том (52); каждая, рече, лишка свой хвост хвалит (60); Тот закон есте попрали и внивеч обернули (62); злоба же и лжа всЂх опанует и гору возмет (157) і под.

У фонетиці, морфології і синтаксисі виявляються ті ж риси, що і в творах попередніх століть. Відбивається чергування /у/ з /в/: не вмЂет, товчет, увес, вкрадут; засвідчується м’яке /ц’/: в концю, потылицю. Іменники систематично вживаються у кличному відмінку: дияволе, гласе, брате, любимиче, кглупче, папо, Петре, владыко, народе, богомольне, причитателю, сестро. У давальному відмінкові однини іменники чоловічого роду приймають здебільшого закінчення -ови/-еви: трупови, ругателеви, баламутови, судови, Петрови, костелови, духови, миролюбцови, коневи і под. У наказовому способі дієслів у множині вживаються закінчення -Ђмо/-Ђм (перша особа) та -Ђте (друга особа): розорЂм, стогнЂте, обернЂтеся, возвратЂмся, творЂте, ходЂте, приходЂте, стережЂтеся. У минулому часі однини нерідко трапляються дієслова на -в у чоловічому роді: язык тое брЂдив, што ему дух лукавый шептав (60); не учив і под. У третій особі однини й множини наказового способу часто використовується граматична морфема нехай: Нехай буде тое сокровище ваше вам послом до нядр Авраамлих (49); Але нехай толко от сея жизни изгнани будете, тогда будете видЂти, што будете мЂти (89). Минулий час І. Вишенський уживає традиційно, переважно без скорочення допоміжного дієслова: осиротЂли есте, яко ж камень ко оной жизни онечуствЂли суть (47); От главы и до ног острупЂли есте (48); видите ли вашу слЂпоту, яко во прелести вЂка сего угрязли есте (57); есми ее аж до сего часу не читал (182). Хоч трапляються й скорочені форми типу «Молоком вас, — рече, — напоилем, а не цЂлым и твердым кусом стравы» (38).

Дуже поширені форми активних дієприкметників, а також форми аориста: любяй, грядый, предадоша, покушахуся, содЂяся, остависте господа и разгнЂвасте святого Израилева, отвратистеся въспят! (48); у синтаксисі привертають увагу дієслова-присудки, які здебільшого виносяться в кінець речення: духи ж лукавий поднебеснии... в християнстві нашем владЂют (7); Да терпишь без лакомства книжного прочитания до того часу, ажь ум твои з Исусовым помыслом бЂсы /83/ поборет (182); И колись ми тую книжку, силою принудивши себЂ, прочитал, праведно вам правовЂрным глаголю, иж есми от страха и ужаса в забвЂние и изступление мыслное пришол (183).

І. Вишенський любить висловлюватись афористично, напр.: А в тебе што среда — рождество череву, а што пятница, то Великдень (42).

Як письменник І. Вишенський нестримний у нагромадженні слів. Здебільшого це однотипні словотворчі утворення, переважно авторські: еще еси кровоед, мясоед, вълоед, скотоед, звЂроед, свиноед, куроед, гускоед, птахоед, сытоед, сластноед, маслоед, пирогоед; еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал; еще еси тЂлоугодник, еще еси тЂлолюбител; еще еси кровопрагнител; еще еси перцолюбец, шафранолюбец, имберолюбец, кгвоздиколюбец, кминолюбец, цукролюбец (38); ВъмЂсто зась вЂры и надежды, и любви безвЂрство, отчаяние, ненавист, завист и мрЂзост владЂет (46); НЂсть мЂста цЂлого от грЂховного недуга — все струп, все рана, все пухлина, все гнилство, все огнь пекелный, все болЂзнь, все грЂх, все неправда, все лукавство, все хитрост, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтание, все сънь, все пара, все дым, все суєта, все тщета, все привидЂние — сущеє ж нЂст ничтоже (48—49); Чого в мирскум чину не имЂли есте, тучнитеся, кормите, питаєте, насыщаете чрево роскошными снЂдми, гласкаете гортань смачнЂйшими кусы, услаждаете, смакуєте, мажете, собЂ угаждаете, волю похотную во всем исполняете? (55); Бо есть так сладкая латынское прелести трава, иже еЂ воли на широком поли вкусивый своеволне заживати, нижли в стайни благочестия на привязех законных наилепшим овсом истинное науки питатися хочет? (164). Запитальні речення, як і слова, можуть нагнітатися, йти одне за одним і при цьому початки питальних речень повторюються: Чи не лЂпше было вЂрою живым быти, нижли невЂрием здохнути? Чи не лЂпше было смирением живым быти, нЂжли гръдостию здохнути? Чи не лЂпше было в едности з нами быти и вЂчне жити, нижли, отлучившися от нас, нагле здохнути и погибнути? Чи не лЂпше было свЂт присносущнаго разума, православной церкви дарованный, видати, нЂжели нынЂ в тмЂ поганских наук затворитися и умерети? (19); А што ж инок не вмЂет бесЂдовати c тобою? Албо его пытаеш о диаволских прилогах? Албо его пытаеш о борбЂ духа c тЂлом и безпрестанном мечтании мысльном? Албо его пытаеш о скорбех внутръних, алчи и жажди? /84/ Албо его пытаеш o войнЂ помысла c духи лукавыми поднебесными? Албо его пытаеш о подвизЂ молитвенном тЂла и мысли? (31); Не судом ли испытан будеши за житие вЂка сего так же, яко и убогий? Что о собЂ велемудруеши? Что ся възносиши? Что ся хвалиши? Что ся, як порхавка, надымаеши? (43).

Полемічна пристрасть письменника часто виливається в запитання до опонентів: Или не відаєш, яко в замкох, мЂстах, селах, полях, кгрунтах, границах, розширенях мысль блудячая о царствии божом мыслити не может? Или не вЂдаеш, як многопредстоящим гологлавым, трепЂрным и многопЂрным макгероносцем, шлыком, ковпаком, кучмам, высоконогим и низкосытым слугам, дворяном, войном, жолнЂром цвЂтнопестрым и гайдуком — смрътоносцем радуючийся о царствии божом не толко мыслити, но ни помечтати не может? (31).

За питанням нерідко надходить і відповідь: Але яко учинЂмо? K папЂ рымскому бЂжЂмо. И c того сорома ся выкрутимо, и на Рус, да ся поклонят папЂ, бЂду навалимо, и свое желание исполнимо (41).

І. Вишенський — автор розгорнутих метафор, напр.: Як будеш зас тое гнЂздо миролюбия в вЂрных и крещеных вити и основание невЂрия языческаго фундовати (11); Але потръпи мало, я тобЂ тот узлик короткими словы розвяжу (27); Видиш ли, яко еси зъеден от того волка, который под оборою лежит, пилнуючи, да нЂкоторая овца спосрЂд вЂрных и единогласных мнЂманем ся на двор з загороды выхватит, да ю поймает и обЂд собЂ еретичества з нее учинит! (31); Чудуюся тому твоєму незносному осЂдланю тым тяжким и бремененосным сЂдлом кглупства (35); Видите ли, як дух антихристов, ваши мЂхи надув, и усты гордо дыхает и рыгает (69).

Порівняння у І. Вишенського нерясні і досить прості. Базуються вони на народній напівфразеології: Егда же истинна воссияет, тогда мечтание лжи, якоже дым от вЂтра, исчезнет (109); Но нехай ся он, як змия, въет и скачет (115); ТЂми и большими баснями и лжами ДЂвицу, яко масло, на блуд растопил (135); Скаржино сограждение, яко тЂнь и ВЂтр лжи есть, а не власная непоколебимая стоящая истина (142); Придет же день господень, яко тать в нощи (155).

І. Вишенський був талановитим письменником. Перебуваючи на Афоні, він не був свідком тих подій, що відбувалися в Україні, але відчував їх серцем і не міг на них не реагувати. Як пише про нього І. Франко, він думав: /85/

І яке ж ти маєш право,

черепино недобита,

про своє спасення дбати

там, де гине міліон? (Фр., 69).

Твори І. Вишенського і за його життя і після смерті читали, переписували, поширювали. Так що його вплив на суспільнорелігійне життя, а отже, й на літературну мову, був безперечним.

Цікаво, що І. Вишенський жодного разу не згадує К. Острозького як захисника православ’я. Це тим більше дивно, що автор полемічного твору «Палінодія» 3. Копистенський у похвальному слові «пресвітлому» князю Острозькому називав його «великим заступом і потіхою» народу руського, «муром желізним», «славою і свічею ясносвітлою королевства», «оздобою і окрасою» сеймових засідань, «оком і силою потужною» публічних з’їздів; він порівнював його з Ганнібалом, Помпеєм, Фемістоклом, Велісарієм, з Василем Македонянином і царем Йосипом Прекрасним.

Існує думка, що Іван Вишенський був тісно пов’язаний з братствами. Таку думку висловлював, зокрема, П. Куліш 1. Однак це не зовсім так. Його не влаштовував рівень тодішньої освіти, що заводився при братських школах. На його думку, всі ці «риторики й діалектики», латинська мова і подібне були абсолютно зайві: суперечили традиційному православному християнству на Русі. У листі до стариці Домнікії він писав: «Присмотрися, госпоже, что пользуют их чернилом хитрости, а не духа святого словесы, воспитанные школные казнодЂи, которые з латинской ереси себЂ способ ухвативши, бают, проповЂдают и учат, а полЂровнаго и безстраснаго жития не хочют» (162).

У 1620—1622 рр. З. Копистенський, продовжуючи полемічну традицію, започатковану І. Вишенським, написав свою знамениту «Палінодію» («Оборону»). Це була дуже освічена людина: не рахуючи книг Святого Письма, автор використовував твори ще понад 100 письменників 2.

1 Кулиш П.А. История воссоединения Руси. — СПб., 1874. — Т. 1. — С. 298— 299, 318-319; Т. 2. — С. 167, 252.

2 Возняк М.С. Названа праця. — С. 500.

Українську лексику З. Копистенський поєднував зі старослов’янською. Це особливо помітно при аналізі синонімічних рядів, /86/ пор.: печера — пещера — вертеп — яскиня; гром — перун; бездна — отхлань; камень — опока; вселенная — весь свЂт; повЂтре — аер 1. Тут використовуються народні фразеологізми типу «ако так им в том скоро, як мусЂ в окропЂ»; «ано так ся ему в том щастит, як голому в кропиві» 2. Суспільно-політична й економічна лексика містить у собі багато елементів української мови, але багато й запозичень з латинської, часто через польське посередництво 3. Латинізми, як і церковнослов’янізми, можуть використовуватися як синоніми до українських слів; так маємо і суд і юрисдикція (jurisdictio). Грецизми тут також наявні, але це переважно вузькофахові терміни з церковного побуту (газофилакия, диитиха, сакое, сакра, омофор) 4.

1 Див.: Молодид T.K. Язык «Палинодии» З. Копыстенского (общая характеристика лексики и словообразования). — K., 1963. — C. 6.

2 Там же.

3 Там же. — С. 7.

4 Там же. — С. 8.

Відгомін писань Вишенського відчувається в творах Мелетія Смотрицького, в «Пересторозі», (1605-1606 рр.), у «Вопросахъ и отвЂтахъ православного зъ папЂжникомъ» з 1603 р., у «Советовании о благочестіи» 1621 р. та ін. Найближче до стилю І. Вишенського стоїть, мабуть, «ОтвЂтъ Клирика Острожского Ипатію Потею» 1598 р. Тут є простонародні порівняння: Але, яко пастушокъ, надь гусятками поставленый, видячи хитрого лиса, укладностю до оныхъ прилужаючогося, хотя не можеть его покопати, предся доколя хто силнЂйшій на ратунокъ не припадеть, и онъ отгоняетъ (ОКО, 380). Трапляються тут і чисто народні фразеологізми: На тое око мЂmu (390); [унЂя] лежала отлогомъ полтораста лЂтъ (411); Не заходячи у велико до свЂдоцтв давных, которых есть яко волосовъ на головЂ... (427); Забралесься, отче Ипатій, ажъ дивъ, на такъ потужный доводь, яко паукъ на сЂти! (428). До стилю І. Вишенського «ОтвЂтъ Клирика Острозького» наближається і нагромадженням слів одного й того ж семантичного поля, напр.: Якого есте преслЂдованя, якого оплеваня, якого замешаня і потрясеня, якого на остатокЂ кровопроліиства, мужобойства, забійства, тиранства, мордырьства, нахоженья, кгвалтовъ на домы, на школы, на церквы, обелженья шкарадного невЂсть, паненекъ чистыхъ, душъ невинныхъ, паній зацныхъ и велможныхъ, при самой ничистьшой /87/ и страшной и непостижимой таемници и офЂре при пріймованю святЂишихъ таинъ тЂла и честныя крови Христовы наполнили и наброили!! (405); Нерідко подібні нагромадження виступають у складі питальних речень, які змінюють одне одного: Якожъ тутъ побожного й святобливего душа человЂка умыслу, на тое смотрячи, не мает в’здыхати, не маеть стогнати, не мает плакати?! Яко побожное и чистое сердце не маеть ся пукати?! Яко земля не вострепещеть, небо не ужаснется, солнце не померкнеть, луна не изменится, громы не в’дарят, силы небесные не подвигнутся?! (405); того ж походження і метафори, напр.: Ты, отче владыко, присмотрися в’ст̃ое зерцало згоды святыхъ апостолъ (429); подъ тотъ плащикъ згоды тиснучися, лЂзетЂ! (429).

Бібліотека » Різне » Українознавство » ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (Віталій РУСАНІВСЬКИЙ)
Сторінка 2 з 7«123467»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика