Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 712367»
Бібліотека » Різне » Українознавство » ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (Віталій РУСАНІВСЬКИЙ)
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:41 | Повідомлення # 1
Джерело - http://litopys.org.ua/rusaniv/ru.htm

РУСАНІВСЬКИЙ Віталій Макарович — доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, радник дирекції Інституту мовознавства HАНУ, голова Українського комітету славістів і наукової ради «Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності». Тривалий час працював заступником директора і директором Інституту мовознавства, очолював Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України. Автор численних праць з українського, слов’янського і загального мовознавства. Працює над проблемами граматики, лексикології і лексикографії, правопису, історії української мови, стилістики й культури мови.

У пропонованому читачам підручнику викладає цілком оригінальну, сперту на численні лінгвістичні і літературні джерела, історію української літературної мови.

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:42 | Повідомлення # 2
ДО ЧИТАЧІВ

Історія української літературної мови — це таїна за сімома печатками. Вона викладена і в підручнику П.П. Плюща «Історія української літературної мови» (1971 р.), і в двотомному академічному виданні (т. 1, 1958 р.; т. 2, 1961 р.) за ред. акад. І.К. Білодіда, і в книзі Г. Чапленка «Українська літературна мова, її виникнення й розвиток» (т. 1, 1955 р.; т. 2, вин. 1, 1962 р.), перевиданій 1970 р. під назвою «Історія нової української літературної мови» (Нью-Йорк, 1970 р.). Остання праця містить дуже багатий старанно зібраний матеріал; з висновками автора, оминаючи деталі, можна погоджуватися. Але ж тут розглянуто лише період від середини XVIII ст. і до 30-х рр. XX ст. включно. Автор подає розвиток української літературної мови на широкому тлі історичних подій і суспільної мовно-культурної ситуації за кожного конкретного часу. Підручник П.П. Плюща «Історія української літературної мови» надто заідеологізований. У вступі поряд з загальними питаннями розвитку української літературної мови з’ясовується роль російської літературної мови в історії світової культури. Початок виникнення української мови відноситься до XIV ст., не розкриваються причини занепаду староукраїнської літературної мови, не висвітлюються особливості мовотворчості письменників підрадянського періоду. Двотомна «Історія української літературної мови» за ред. І.К. Білодіда хронологічно охоплює майже всі етапи розвитку української літературної мови — від Київської Русі (ця мова згідно з тодішньою термінологією зветься не українською, а давньоруською) і до початку 50-х рр. XX ст. Так званий «дореволюційний» період розвитку висвітлюється в першому томі; другий том повністю присвячений радянському періодові; він досить повний, хоча у ньому свідомо оминаються ті творчі особистості, які були по-садистськи вилучені радянською владою з процесів творення. /4/

Пропонований підручник — не теоретичне дослідження; правда, деякі історико-культурні моменти викладаються з нових позицій. Це, зокрема, трактування старослов’янської мови в Київській Русі як функціонально української, хоч і відмінної від неї структурно. Не схожий на традиційний, започаткований ще в XIX ст., погляд на причини занепаду староукраїнської літературної мови у XVIII ст.: складаючись з тих же різнорідних елементів, що й російська літературна мова (церковнослов’янське джерело, народне, запозичення), староукраїнська літературна мова мала всі можливості задовольняти потреби українського суспільства і в нових умовах його розвитку, коли б не намагання української інтелектуальної еліти зблизити або й злити староукраїнську мову з церковнослов’янською, тобто замінити століттями вироблюване знаряддя літературного спілкування штучною слов’яноруською сумішшю; значно ширший, ніж у дотеперішній літературі, погляд на джерела мови Т.Г. Шевченка і на особливості художньої організації його мови. І, звичайно ж, інакше висвітлюється історія української літературної мови 20—80-х рр. XX ст. Це складний для об’єктивного вивчення період: він багатий творчими напрямками, кожен з яких має лексичні відмінності; щедрий він і на імена, багато з яких виявилися в умовах тоталітарного режиму під забороною; естетична цінність різних жанрів і напрямів має в цей час хвилеподібний характер — піднесення змінюється падінням, падіння — піднесенням і т. д. Як поєднати хронологічне висвітлення цього періоду з жанрово-тематичним? Коли б це був не розділ у підручнику, а окрема монографія, присвячена розглядові мови підрадянського періоду, варто було б, очевидно, розглянути її особливості за періодами (двадцяті роки, тридцяті роки, період війни, шістдесяті-сімдесяті роки, вісімдесяті роки) і в межах кожного періоду за жанрами (поезія, проза, драматургія), а в рамках жанру — за напрямами: громадянський, ліричний, побутовий, історичний, фантастико-футуристичний та ін. Але в підручнику, де історія української літературної мови викладається від витоків до сьогодні, причому в межах щонайменше столітніх періодів мовні особливості розглядаються за жанрами, мабуть, слід би було зберегти цей принцип і при розгляді особливостей мови в 20—80-ті рр. XX ст.

Отже, жанр підручника визначає певні змістові і структурні особливості: не оминаючи складних і дискусійних питань, стосовних /5/ історії української літературної мови, вона все ж насамперед має відповідати провідному завданню: подати систематичний опис функціонального використання української і церковнослов’янської мов у їх взаємодії для потреб української культури й освіти.

Підручник супроводжують покажчик імен, списки джерел і рекомендованої літератури. Імена в покажчику наводяться в такому вигляді, як у тексті: це може бути тільки прізвище, прізвище й ініціали, прізвище й ім’я та по батькові. У всіх випадках, коли власне ім’я зустрічається багато разів, наводиться його найповніший варіант.

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:42 | Повідомлення # 3
ПЕРЕДМОВА

Літературна мова в житті кожного народу — це надійна опора в його духовному й матеріальному розвиткові. Залежно від епохи літературна мова виконує то вужчі, то ширші функції. У період натурального господарства літературна мова плекається духовною елітою. Вона є чудом для неосвічених людей, засобом спілкування з Богом, знаряддям, з допомогою якого досягається вище одкровення. Ця мова, як правило, не збігається і не може збігатися з народною — святість межує з закритістю. В Україні-Русі першою, однофункціональною мовою була старослов’янська — перша слов’янська мова, якою заговорив Бог. Це була створена за зразком старогрецької мови солунськими братами Кирилом і Мефодієм мова, сперта на південнослов’янські говірки, на поширені тут слова, а головне — на слов’янські корені, з яких кувалися нові слова, що передавали наявні в Святому письмі складні абстрактні поняття.

Життя людини не обмежується спілкуванням з Богом — люди повинні знаходити взаємопорозуміння між собою. Для цього їм потрібен простіший інструмент, ніж той, що використовується для звернення до Всевишнього. Так на Русі за зразком старослов’янської мови і значною мірою на її основі, але з активним використанням місцевих лексичних і граматичних елементів, виробляється діловий стиль літературної мови, або, як його ще називають, давньоруська літературна мова. Обидва стилі активно між собою взаємодіють, що особливо чітко відбилося в давньоруському літописанні. При цьому треба усвідомлювати, що взаємозв’язок між писемною й усною мовою був у ті часи зовсім не такий, як тепер. І конфесійна література і ділова були тільки писемними. Як справедливо пише В.В. Колесов, «середньовічна літературна /7/ мова — тільки мова писемності, зібрання текстів літературного призначення» 1.

Розвиток агіографічної, літописної, художньої, згодом наукової літератури накладав свій відбиток на еволюцію літературної мови у кожного зі східнослов’янських народів — українців, росіян і білорусів, — оскільки всі вони успадкували той самий вихідний матеріал — старослов’янську мову як культову і утворену за її зразком давньоруську як стиль офіційно-ділового спілкування.

В основі східнослов’янської редакції старослов’янської мови були переважно пам’ятки південнослов’янської редакції цієї ж мови. Сюди належали рукописи X—XI ст. болгарської редакції (Зографське євангеліє, Савина книга, Супрасльський рукопис, Ассеманієве євангеліє, Синайський псалтир, Хіландарські листки, Рильський листок, Македонський кирилівський лист, Охрідські глаголичні листки, Листки Ундольського, напис царя Самуїла 993 р., — найдавніша датована пам’ятка, писана кирилівським письмом, — Темницький напис, Зографські листки, Зографський кирилівський підпис 980 р., Іверський глаголичний підпис 982 р.), сербської (Марийське євангеліє, Клоцові листки), словенської (Фразингенські уривки). Треба брати до уваги й західнослов’янську редакцію старослов’янської мови, зокрема Київські глаголичні листки і Празькі глаголичні листки. Усі ці тексти створені пізніше, ніж безпосередня кирило-мефодіївська спадщина, — від IX ст. до наших часів не дійшов жоден текст, писаний старослов’янською мовою 2. Деякі з цих давніх пам’яток, можливо, були створені й на східнослов’янських землях; це, зокрема, македонський кирилівський лист 3; окремі тексти перекладалися не з грецької мови, а з латинської, як, наприклад, Київські глаголичні листки.

1 Колесов В.В. Древнерусский литературный язык. — Л., 1989. — С. 5.

2 Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — Варшава, 1929. — С. 7.

3 Там же. — С. 49.

Літературні мови східнослов’янських народів пізнього середньовіччя були близькі між собою, оскільки всі вони мали в своїй основі старослов’янське джерело. Згодом виразні його прослідки зберегла тільки російська мова. Поширюючи свою експансію на український і білоруський народи, російська літературна мова поступово витісняє місцеві літературні мови, заступаючи їх місце у всіх сферах духовного життя. /8/

Поширення науки й освіти наприкінці XVIII — на початку XIX ст. пробуджує інтерес у місцевої української і білоруської еліти — значною мірою уже зрусифікованої — до минулого своїх країн, до тих історичних подій, які спричинили втрату ними національної самосвідомості, до народної мови, до історичної пам’яті, яку несе в собі фольклор. Це зумовило розвиток нових літературних мов, спершу української, згодом білоруської. Та й російська літературна мова зазнала певної модернізації: зберігаючи в собі багато старослов’янських елементів, — лексичних і фонетичних, — вона активно вбирала в себе суто народні слова і позбавлялася південнослов’янських граматичних форм.

Спершись на народне джерело, нова українська літературна мова одразу ж дихнула на повні груди. Це було юне, ще повністю не оформлене культурне явище, яке б розвивалося швидко й упевнено, коли б мало для цього відповідні умови. Спершу так і сталося: від «Енеїди» І. Котляревського до «Кобзаря» Т. Шевченка минуло неповних півстоліття, а за цей час літературна мова досягла таких успіхів у вираженні душі українського народу, як і інші споріднені й неспоріднені літературні мови. Одного їй не було дано: у світі науки, публіцистики, юриспруденції — в тих сферах, у яких за нормальних політичних умов панує національна літературна мова, — її місце посіла російська. Що далі, то гірше. У 1862 р., як відомо, проти російської окупації повстали поляки. І хоч українці не готові були підтримати цю свободолюбну акцію, їх звинуватили в злих намірах щодо імперії і на знак покарання взагалі заборонили вживання української мови як літературної. Та все ж могутній геній Т. Шевченка розбудив багато талановитих душ, надихнув їх патріотизмом і бажанням бачити свій народ вільним серед інших вільних народів світу. Це й Марко Вовчок, і Панас Мирний, і Л. Глібов, і С. Руданський, і А. Свидницький, і І. Нечуй-Левицький, і, звичайно ж, вершина злету української літератури — М. Коцюбинський, І. Франко, Леся Українка. Після революції 1905 року у царській Росії були частково скасовані репресивні заходи щодо української мови; ні українські університети, ні гімназії, ні навіть церковно-приходські школи з українською мовою викладання не відкривалися, зате значно зросла кількість видаваної українською мовою літератури, і не тільки художньої, а й науково-популярної, призначеної для освіти широких народних мас, переважно селянства. /9/

У Західній Україні (Галичина, Буковина) на цей час освіта українською мовою стала реальністю. Отже, потрібна була наукова література, зокрема підручники з різних соціальних, природничих і технічних наук. З великими труднощами творилася українська наукова термінологія. Ця робота набула цілеспрямованого характеру після утворення у Львові Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) — прообразу майбутньої української академії. Видавані в НТШ наукові записки і на сьогодні становлять значний науковий інтерес.

Злити воєдино дві літературні традиції — східноукраїнську й західноукраїнську, — витворивши при цьому одну багатофункціональну літературну мову, — це було обопільне бажання східноукраїнських і західноукраїнських діячів культури. Та було це завданням нелегким. Як показала мовна дискусія 90-х рр. XIX — початку XX ст., обидві сторони багато чого у мовотворенні одна одної приймати не хотіли. І все ж шляхом взаємних компромісів переважно в 20-ті рр. XX ст. кістяк єдиної літературної мови в основному зі спільною науковою термінологією склався. Та настали тяжкі 30-ті рр., а за ними ще тяжчі 40-ві. Українська мова не вмерла, але й не жила нормальним життям. Цей період, а за ним і 50-80-ті рр. називають часом насильницької русифікації. Про це докладно йтиметься у відповідних розділах. Тут же попередньо слід згадати про таке: звичайно, русифікація полягала не в тому, що українські слова замінювалися російськими (хоч було й це). Ліс лишився лісом, поле — полем, хата — хатою, граблі — граблями і т. д. Не слід вбачати русифікацію і в тому, що арабське з походження слово майдан заступилося слов’янським площа, або занесене з жаргону німецьких слюсарів слово мутра замінило слово гайка. Русифікація виявляла себе в іншому: українській мові були перекриті як прямі джерела поповнення всі інші мови, крім російської. Українська термінологія таким чином ставала тінню російської.

У наш час українська літературна мова знову піднімається на власні ноги. Для цього їй потрібні надійні опори. Однією з них є правдиво викладена власна історія: пізнай самого себе — й ти будеш непереможний. Отож від короткого екскурсу в минуле перейдемо до просторішого викладу історії літературних мов в Україні.

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:42 | Повідомлення # 4
ДАВНЬОКИЇВСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА
Основа давньокиївської літературної мови. Виклад головних поглядів на її походження

Літературна мова існує відтоді, відколи існують твори, написані нею. При цьому можна, не порушуючи цієї істини, зробити її на одне-два століття старшою, пам’ятаючи про те, що найперші пам’ятки могли й не зберегтися. Навряд чи можна сумніватися в тому, що мова Давньої Русі була тісно пов’язана зі старослов’янською мовою: про це говорять договори руських із греками (X ст.), свідчення про які зберіг наш Київський літопис. У своїй основі вони мають східнослов’янську мову, але щедро пересипані старослов’янізмами. Після прийняття Руссю християнства (988 р.) старослов’янська мова утверджується тут як головна священна літературна мова. На Західну Україну, зокрема в Закарпаття, вона прийшла ще раніше, під час діяльності Костянтина і Мефодія, тобто в другій половині IX ст. 1

1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. І. Крехівський «Апостол» 1560 року. — Варшава, 1930. — С. 110.

Поряд із канонічною старослов’янською мовою існувала юридично-ділова мова, що мала в своїй основі один із східнослов’янських (очевидно, старокиївський) діалектів, але не цуралася й старослов’янських слів та форм.

У науковій літературі йшли (та й досі ідуть) суперечки: то яка ж мова була головною в Київській Русі — старослов’янська чи руська? Спір цей ведуть головним чином російські вчені, які — незважаючи на різні вихідні позиції — доводять те саме положення: сучасна російська мова є прямим продовженням літературної мови давньокиївського періоду. Українські з походження вчені, наприклад, М.О. Максимович, цілком справедливо констатували генетичну відмінність старослов’янської і давньоруської мов. Разом з тим /11/ перший ректор Київського університету відстоював думку про те, що давньоруська літературна мова в основі своїй старослов’янська, але тривалий час зазнавала східнослов’янського впливу. Один із найвидатніших славістів середини XIX ст. І.І. Срезневський зводив усі жанри давньоруської писемності до єдиної літературної мови, східнослов’янської в своїй основі. О.О. Шахматов у низці праць обстоював думку про те, що російська літературна мова (про українську навіть не йшлося) за своїм походженням не російська, бо виникла вона на базі церковно-книжної мови, в основі своїй староболгарської; на російському (у даному разі краще б говорити на руському) грунті в процесі історичного розвитку ця мова зазнала русифікації, тобто стала літературною мовою росіян під впливом їхньої розмовної мови. Цю думку спробував категорично заперечити С.П. Обнорський: він висунув положення про самобутність давньоруської літературної мови. Витоки її вчений знаходив у стародавньому Новгороді, а наявність старослов’янізмів пояснював пізнішим (від XIV ст.) впливом південної, болгаро-візантійської культури 1. Дослідники пізнішого часу, зокрема Ф.П. Філін, все ж не підтримали високопатріотичного в своїй основі починання С.П. Обнорського. Адже важко заперечити залежність ділової писемності Стародавньої Русі від старослов’янської мови 2.

1 Обнорский С.П. «Русская Правда» как памятник русского литературного языка // Изв. АН СССР. Сер. 7. Отд. общественных наук. 1934. — № 10. — С. 776.

2 Филин Ф.П. Об истоках русского литературного языка // Вопр. языкознания. — 1974. — № 3. — С. 5.

Тут варто додати, що вірогідність східнослов’янського походження, тобто відповідність фіксованих у них слів і форм природній мові значно нижча, ніж текстів старослов’янських. Як зауважував І.С. Свєнціцький, найстарші копії руських пам’яток дійшли до нас в пізніших копіях: в Успенському Збірнику з кінця XII ст. («Руська Правда» 1019 р.) у списку 1282 р.; повчання Володимира Мономаха з 1096—1113 р. (у списку 1375 р.); Паломник («Житіє і ходіння...» ігумена Данила), у списках від XVI до половини XIX ст. Очевидно, що за цими списками не можна так впевнено говорити про звукові ознаки мови — доби, авторів і місця написання цих творів, як це можна робити за пам’ятками, що переписані в цей час із старослов’янських рукописів, тобто за Остромировим євангелієм 1056 р., /12/ Збірником Святослава 1073 p., Збірником Святослава 1076 p., Архангельським євангелієм 1092 р. та ін. 1

Як все ж таки визначити співвідношення між оригінальною старослов’янською літературою, старослов’янськими текстами, переписаними на Русі, оригінальною літературою, написаною старослов’янською мовою, старослов’янською з домішками староруської і староруської з домішками старослов’янської? Мабуть, варто відмовитися від конкуруючих у наш час теорій, згідно з якими ситуація із старослов’янською і руською мовами визначається або як диглосія, або як білінгвізм. Диглосія — нерівноправне становище двох мов, одна з яких (давньоруська) доповнює функції іншої (старослов’янської). Білінгвізм — рівноправне становище обох мов, кожна з яких має свою сферу вживання. Обидва положення були б правомірними, коли б носії літературної мови — старослов’янської і давньоруської — були різні. Так ні ж, це ті самі люди: князі, їхнє військове і духовне оточення. Для них старослов’янська й руська мови — різновиди тієї самої літературної мови. Давньокиївська літературна мова однаковою мірою використовувалась усіма східними слов’янами і складалася із трьох функціональних стилів: високого (конфесійна і ораторська література), середнього (мова літописів і художньої літератури) і зниженого («Руська Правда», грамоти). Високий стиль репрезентувала старослов’янська мова, яка, набувши деяких східнослов’янських рис (фонетичних, граматичних і лексичних), наблизилася до місцевого київського діалекту. І. Огієнко цілком справедливо вважав, що «написи вЂра, спаси, мене і т. п. були для слов’ян вже з найдавнішого часу лише графічними формулами, а вимова їх була ріжною» 2.

1 Свєнціцький І.С. Нариси про мову пам’яток староруського письменства XI віку // Учен. зап. Львовского гос. ун-та. 1948. Т. 7. Вопр. славянского языкознания. Кн. 1. — С. 123.

2 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 75.

Беручи до уваги головне функціональне призначення високого стилю, природно називати цей різновид літературної мови східних слов’ян церковнослов’янською мовою. Середній стиль поєднував у собі церковнослов’янські елементи — основа стилю — і в значній кількості місцеві фонетичні, граматичні і особливо лексичні особливості. Залежно від об’єкта опису мова цього різновиду змінювалась від майже стандартної /13/ церковнослов’янської до майже чистої народної. Знижений стиль може бути названий так тільки умовно. З походження, як про це вже згадувалось, він становить собою літературну мову східних слов’ян, що, очевидно, розвивалася ще до прийняття Руссю християнства. У ній домінують місцеві східнослов’янські риси, хоч наявні й церковнослов’янізми, які виступають тут не як природні елементи структури, а як своєрідний інкрустаційний матеріал.

У якій же послідовності викладати історію стилів давньокиївської літературної мови? Очевидно, в хронологічному. Спершу треба схарактеризувати перекладні, неоригінальні твори, писані по-старослов’янському, далі розглянути особливості оригінальної літератури як високого, так і «низького» стилів.

Перекладна література

Переклад Святого письма південнослов’янською мовою здійснили в IX ст. Кирило і Мефодій. Найдавніша пам’ятка духовного письма, переписана на Русі зі староболгарського оригіналу, — «Остромирове євангеліє» 1056 р. Переписувач не прагнув змінити в чомусь мову оригіналу, але все ж рідна мова інколи підштовхувала вишколену руку на помилки.

На останньому 294-му аркуші євангелія писар дрібними літерами написав, що він «написахъ єу[г]лиє сє.рабоу бж̃ию нарєченоу соущу въ крщєнии Иосиф. а мирскы Остромиръ близкоу сущу ИзАславоу кънАзоу». Отже, Ізяслав, який князював у Києві, послав Остромира до Новгорода, де писарі за майже сім місяців написали це євангеліє-апракос 1.

1 Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — С. 7.

Правда, писарі дотримувалися кожен своїх правописних звичок: перший писав глухий перед плавним (східнослов’янська особливість), а другий — глухий після плавного (старослов’янська традиція), перший уживав форми імперфекта на -ıаа- (бıааше), тоді як другий писав їх із старослов’янським -Ђa- (бЂаше). В ОЄ зрідка вживаються повноголосні форми (новЂгородЂ, володимира), інколи сплутуються Ђ з и (вЂдЂ замість видЂ), на місці жд 34 рази уживається східнослов’янське ж (прихожЖ; прЂже, рожьжоусА, роженыи, такоже та ін.); /14/ р у пам’ятці переважно тверде (боура, лазара, кесара, алтара, назаранинъ), а ц м’яке (коньць, отьць); форми третьої особи однини й множини теперішнього часу приймають переважно флексію -ть, а інколи в однині й зовсім її втрачають (напише); у першій і другій особах множини форми наказового способу майже послідовно уживаються з флексіями -Ђмъ, -Ђте (идЂмъ, възведЂте, идЂте, ръпъщЂте) і т. ін.

Ці ж особливості спостерігаються і в інших текстах конфесійного призначення, зокрема в Архангельському євангелії (назва умовна, пам’ятка поза всяким сумнівом українська) 1, Турівському євангелії, Реймському євангелії, в Купріянівських євангельських листах, у Толстовському псалтирі, в Казанні Григорія Богослова (Назіанзина), Пандектах Антіоха та інших пам’ятках. У Толстовському псалтирі привертає до себе увагу лексика. Тут багато українських слів типу ряснота, лЂкъ, натравити, крижъ, попелъ, плоть та ін. 2

Говорити про будь-які стилістичні особливості перекладних текстів не доводиться, бо вони відбивають стилістику оригіналів. І все ж варто відзначити, що такі ключові слова євангельських текстів, як богъ, ср̃дце, доуша, заповЂдь, словеса, небо, съвЂтильникъ, ст̃ы, бж̃ии, истина і подібні увійшли і в словник, і в образну систему оригінальних київських текстів. Згодом неусвідомлене відхилення від оригіналу замінюється прагненням мовно удосконалити текст, зробити його зрозумілі тим читачеві. Прикладом редакційної роботи київського книжника над канонічним текстом може бути мова так званого Оршанського євангелія 3.

1 Див.: Schachmatow AL Beiträge zur russischen Grammatik // Archiv fur slavische Philologie. — 1884. — T. 7. — C. 74.

2 Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — C. 165.

3 Пам’ятка XIII ст., яку за мовними особливостями дослідники відносять до другої давньоруської (власне київської) редакції євангелій (Воскресенский Г. Характеристические черты четырех редакций славянского перевода евангелия от Марка: По сто двенадцати рукописям евангелия XI—XVI вв. — М., 1896. — С. 47). Див. також: Соболевский А.И. Источники для знакомства c древнекиевским говором // Журн. Мин-ва нар. просвещения. — 1885, февр. — С. 356; Пылаев П. Описание пергаментного евангелия, хранящегося в музее, состоящем при Киевской духовной академии // Тр. Киев. духовной академии. 1876, дек., прил. — С. 1—45; Запаско Я. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. — К., 1960. — С. 38—41.

Порівняння Оршанського євангелія-апракоса з його попередником — Остромировим /15/ євангелієм дає змогу побачити, як окремі нові риси в структурі східнослов’янських діалектів, відбитих у тексті ОрЄ, так і тенденції у відтворенні особливостей старослов’янського тексту, якими керувався переписувач XIII ст. Привертає до себе увагу факт, що ті спільноруські риси, які потрапляли в текст ОЄ спорадично, у редакції XIII ст. виступають як норма. Тут можна помітити досить послідовну заміну у сильній позиції ъ>о та ь>е (пор. ръпътаахЖ, ОЄ, 114 — ропътахоу, ОрЄ, 76; скрьжьть, ОЄ, 108 зв. — скрьжєть, ОрЄ, 69), опущення вже зредукованих ъ та ь у колишніх слабких позиціях (пор. въси, ОЄ, 108 зв. — вси, ОрЄ, 69; мьнІЖ, ОЄ, 113 — мню, ОрЄ, 57 зв.) при досить частому збереженні їх у колишніх сильних позиціях; уживання літер оу (ю) замість Ж (ІЖ) та а (ıа) замість А (ІА); старослов’янські сполучення плавного з глухим ръ, лъ, рь, ль замінюються давньоруськими сполученнями глухих з плавними (зрьноу, ОЄ, 108 — зьрноу, ОрЄ, 68 зв.; оумлъчашА, ОЄ, 109 зв. — оумълчаша, ОрЄ, 71; высокомръзость, ОЄ, 112 — высокомьрзость, ОрЄ, 73 зв.); замість старослов’янського сполучення жд, як і в інших пам’ятках цього часу, послідовно вживається східнослов’янське ж (прохождааше, ОЄ, 108 — прохожаше, ОрЄ, 68 зв., даждь, ОЄ, ПО — дажь, ОрЄ, 71), замість старослов’янського початкового ю (jy) досить послідовно вживається східнослов’янське у (сЂвєра и юга, ОЄ, 108 зв. — 109 — сЂвєра и оуга, ОрЄ, 69, из юности, ОЄ, 111 — изъ оуности, ОрЄ, 71), замість нестягнених форм повних прикметників, дієприкметників, займенників, а також дієслівних форм імперфекта регулярно вживаються стягнені форми (которааго, ОЄ, 110 — котораго, ОрЄ, 71, званыимъ, ОЄ, 110 — званымъ, ОрЄ, 71, нищиимъ, ОЄ, 111 — нищимъ, ОрЄ, 71 зв., въпрашааше, ОЄ, 112 — въпрашаше, ОрЄ, 73). До власне українізмів можна зарахувати спорадичну заміну Ђ>и та и>Ђ, а також досить послідовне пом’якшення ц у формах іменника (въ тъмницю, ОрЄ, 2, поущеницю, 2 зв., пшеницю, 13 зв., коупцю, 14). Отже, на прикладі порівняння двох євангелій — XI і XIII ст. — видно, як старослов’янська мова поступово набуває фонетичних і морфологічних східнослов’янських рис, стаючи функціонально церковнослов’янською мовою. І все ж давні болгарські рукописи, зокрема такі, як Ассеманієве євангеліє, Зографське євангеліє, Маріїське євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, /16/ Супрасльське євангеліє та інші пам’ятки лишаються для руського книжника зразками для наслідування.

Якщо продовжити порівняння двох євангелій, які розділяє два століття, то найцікавіші явища спостерігаються в лексиці. Тут будуть відзначені лише деякі з них 1.

Редактор-переписувач замінює в тексті євангелія деякі неперекладені грецькі слова їх слов’янськими відповідниками. Так, переписувач ОрЄ передає грецьке мамона (μαμωνας, залишене в ОЄ без перекладу (111 зв.), давньоруським словосполученням нєправьдьное ба̃тьство (73 зв.). Грецьке δύο λεπτα (в ОЄ дъ†лєптЂ, 116) писар ОрЄ замінює вживанішим у ті часи д†цАтЂ (80). Слово цАта наявне також в Юр’євському євангелії 1119 р., в Ісході, гл. XXX, 13 за списком XIVст. (Ср. III, 1434—1435); воно вживається ще в значеннях «гроші», «дошка», «прикраса». Згодом з посиланням на Ісход, гл. XXX, 13 слово цата вміщує в своєму «Лексиконі» П. Беринда. Однією з найцікавіших замін цього типу в ОрЄ є передача грецьких слів сукамина (113) (συκαμινα) «дерево шовковиці», та сукомориıЖ (113 зв.) (σνχομωρέα) «смоковниця», давньоруськими відповідниками ıагодина (ОрЄ, 75 зв.) та ıагодичина (ОрЄ, 76). Варто відзначити, що в Юр’євському євангелії 1119 р. обидва слова — сукамина і сукомориıа — передаються однаково — ıагодичина. Однак у «Житії і ходінні» Данила 2 знаходимо: и овощнаа дрєвеса многоплодовита: смокви и ягодина, и масличіє и рожци (ЖХ, 20). В. Даль у гнізді ягода подає ягодичие з ремаркою «црк. плод ягодичины, дерева фига, смоква, сикамора» (Д., IV, 673).

1 Докладніше про це див.: Русанівський В.М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. — К., 1985. — С. 29—37.

2 Докладніше про цей твір див. на с. 27—29.

Церковнослов’янська мова на Русі перебувала в стані постійного розвитку, будучи активно використовуваним живим засобом літературного спілкування. В галузі лексики в ній можна було спостерігати ті ж процеси, що і в старослов’янській мові IX-X ст., зокрема утворення синонімічних рядів, а звідси лексичне варіювання. У більшості випадків лексичні і словотвірні варіанти входили до складу усталеного лексичного запасу старослов’янської мови. Наприклад, в аналогічних контекстах ОЄ та ОрЄ знаходимо такі варіантні пари: стдчдєньць — кладАзь, прЂлюбы — любодıєЂıаниıє, лъжьсъвЂдЂтЂль — /17/ лъжипослухъ, скръбь — печаль, црс̃твиıє — црс̃тво, небрЂжениıє — обида, идти — грАсти, сЖпьрь — соупьрникь, мьздоимьць — мытарь, пастырь — пастоухъ, животъ — жизнь та ін. Лексичне варіювання цього типу скоріше за все пов’язане з наявністю різних джерел у руках давньоруського переписувача. Так, стЖдєньць (ОЄ, ПО) характерне для таких джерел, як Маріїнське євангеліє, Ассеманієве євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, тоді як відповідне йому кладАзь (ОЄ, 71) звичайне для Зографського євангелія і трапляється в Синайському євхології 1.

1 Цейтлин Р.М. Лексика старославянского языка: Опыт анализа мотивированных слов по данным древнеболгарских рукописей X—XI вв. — М., 1977. — С. 247-248.

Крім того, переписувач євангелія прислухався й до того, як уживаються ті чи інші синоніми в інших жанрах тодішньої літератури. Так, з давніх суперників животъ і жизнь у давньоруських пам’ятках перемагає друге. Отже, йому і віддає перевагу переписувач ОрЄ: въ животь вЂчныи (ОЄ, 122) — въ жизнь вЂчьную (ОрЄ, 85 зв.). В ОрЄ текстуальним відповідником до прискръбьнъ (ОЄ, 111) виступає пєчалєнъ (71 зв.). Заміна явно мотивована тим, що в давньоруських пам’ятках, як списаних із старослов’янських джерел, так і з оригінальних, розширилося гніздо слів із коренем пєчал-: печаливый (Пандекти Антіоха XI ст.), печалити і пєчаловати (там же), печаловатисıа (Зб. Св. 1076 р., Іпат. літопис, Новг. І літопис, Лавр. літопис), печаль (Синайський патерик XI ст.) та ін. (Ср. II, 921—924). Очевидно, більшою поширеністю в давньоруських пам’ятках слова грабитель пояснюється витіснення ним слова хыщьникъ; слово брань замінюється звичнішим словом рать, ıазыкъ — словом страна та ін. У церковнослов’янській мові існував синонімічний ряд миноути — мимоити — прЂити, в якому об’єдналися дієслова за значенням «минути, відходити в минуле, у вічність». Разом з тим дієслова мимоити і прЂити мали ще й просторове значення: ıако нє мощи никомоу же мимоити пЖтьмь тЂмь (113 зв.). У південноруських пам’ятках у цьому значенні виступає й дієслово миноути. Зокрема, його фіксують Галицьке євангеліє 1144 р., Синайських патерик XI ст., Повчання Володимира Мономаха, Житіє і ходіння Данила XII ст., Полікарпове євангеліє 1307 р. та ін. Цю традицію продовжили згодом українські грамоти XIV-XV ст. (ССУМ, І, 594). /18/ В ОрЄ миноути також ужито в просторовому значенні: възлЂзЂ на ıагодичиноу видЂти іс̃а ıако тоудЂ хотАше миноути (ССУМ, І, 76).

Отже, давні переписувачі богослужбових книг творчо підходили до мови, вільно замінювали одні слова іншими, прагнучи якомога точніше довести думку до читача 1.

1 Див. ще: Жуковская Л.П. О некоторых проблемах истории русского литературного языка древнекиевского периода // Вопр. языкознания. — 1972. — № 5. — С. 70.

Церковнослов’янська мова південноруської редакції була живим організмом, який обмінювався творчою енергією як з канонічною літературою південнослов’янського походження, так і з давньоруськими творами духовного і світського характеру.

До найдавніших перекладних творів, у яких духовні сюжети переплітаються із світськими, належать збірники Святослава 1073 і 1076 рр. Повна назва Збірника Святослава 1073 р. «Съборъ отъ многъ оц̃ь. тълкованиıа о неразумьныихъ словесЂхъ. въ єуаггелии. и в апп̃лЂ и в инЂхъ книгахъ. въкратыцЂ съложены на памАть и на готовъ отъвЂтъ». Це переклад з грецького оригіналу IX ст., здійснений у X ст. для болгарського царя Симеона. Збірник 1073 р. — копія з болгарського перекладу. З художнього боку він оформлений посправжньому багато: малюнок із зображенням Святослава з дружиною і дітьми, Христос з благословляючою рукою, церква з рядами святих і т. ін. Збірник — своєрідна старослов’янська духовна енциклопедія. Крім того, це важлива лінгвістична пам’ятка, оскільки мовні ознаки Київської Русі тут проглядаються ще виразніше, ніж у перекладах богослужбової літератури. Очевидно, літери Ж і А уживалися вже тільки за традицією, не позначаючи носових звуків. Про це говорить їх часте сплутування з оу та ıа: соудъ, часто, чада, причастьникъ і под. Глухі в сполученні з плавними стоять перед ними: дьржати, жьртвы, пьрвоıє, простьрлосА, съвьрхоу, съвьршаıа, скърби, испълнить, въ мълчании, съл’нце і под. Досить численними є повноголосні форми: вереди, короставыимъ, полон’, полоньникъ, поросАте, серебро та ін. Часом замість Ђ уживається и: исцили, нимаıа, ниций, разуминиıа, видомыи, въ вЂри, на коупри та ін. І навпаки, іноді замість и маємо Ђ: ıавлıєнЂıє. Дуже часто плутаються літери ы та и: ахименыды, выны, градъ неправди, плътолюбьıа, приıалы, землАмЂрыи, отривааЖшти і под. Якщо початок слова складається з групи приголосних, воно набуває приставного и: ильстивыихъ, илъжаишта, /19/ икъ твоимъ людьмъ, исъвАжете. Після шиплячих та м’яких приголосних етимологічне е може переходити в о: чоловЂка, василиови. Фонема /р/, як і в конфесійній літературі, тверда: ψалтира, сътворЖ; дуже часто трапляється м’яке ц: игрець, коньць, мЂсАць, оц̃ь, самовидьць, самодьржьць, старьць, творьць, лихоимьцю, сьрдьцю, пиıаницıЖ та ін. Сполучення dj дає часто ж: осужени, прЂже, прЂпровожаıємъ, роженоıє, тожьство і под. Помітною південносхіднослов’янською ознакою є флексія -ови/-еви в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (господареви, израилеви, мωусеови, Петрови) і флексія -ове/-еве в називному відмінку множини цих же іменників (бЂсове, вождеве, врачеве, врЂдове, домове). У закінченні третьої особи однини теперішнього і простого майбутнього часу дієслова часто втрачають флексію -ть: боуде, бываıє, въпрашаıє, гниє, сА гнушає, довълЂıє, дьрзаıє, краде, може, назнаменоуıє, сА нарицаıє, начьне, сА покушаıє, прЂстане, разоуıє. Форми першої і другої особи множини наказового способу утворюються за допомогою флексій -Ђмъ, -Ђте: бЖдЂмъ, навыкнЂмъ, изидЂте, глаголЂте, приимЂте, рьцЂте та ін. Дуже продуктивним є суфікс -ова- в дієсловах: искоуповати, исповЂдовати, распытовати та ін. Багато тут слів, які є ознакою типово українського лексикону: праздьникъ върбьныи, готовизна, лоуками ходА, напослЂдъкъ, нашьскы, обрыдаıЖть, босааго онЖшта, акы въ повони (пор. суч. повінь), подоба, прикладъ, принада, принадивь, ıакоже каплА изгонАть чл̃вка въ дьнь слотьнъ отъ хлЂвины своıєıа і под. Про засвоєння тодішньою українською мовою грецьких та латинських власних імен промовляють такі написання, як Иллıа, Никола, Петро, Пауло 1.

Збірник 1076 р. оформлений значно скромніше, ніж попередня пам’ятка. За змістом це хрестоматія для релігійно-навчального читання, яка починається статтею про користь від читання книжок 2.

1 Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови. — С. 112—122.

2 Там же. — С. 124-132.

У ній ще більше східнослов’янських, зокрема українських мовних рис.

У давньокиївський період були також поширені твори на історичну тематику. Особливою популярністю користувалися «Хроніка Георгія Амартола» («Грішника») та «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія. Обидва твори були перекладені церковнослов’янською мовою з грецької ще в XII ст. і відомі в багатьох списках. /20/

У«Хроніці» Г. Амартола широко представлена лексика, що наближається до термінологічної. Це скальковані з грецької мови слова беззаконіє — ανομια, звЂздословіє — αστρονογια, звЂздословецъ — αστρολογος, звЂздозаконникъ — αστρονομος та ін. Широко представлена тут абстрактна слов’янська лексика, що утворювалася за допомогою суфіксів -ніє, -еніє, -аніє, -ство: молчаніє, оумЂніє, богатьство і под. Ця ж тенденція виявляє себе і в мові Йосифа Флавія, напр.: бЂганіє, гнаніє, злодЂиство, стонаніє, плененіє, устрЂмленіє та ін.

Дата: Четвер, 22.04.2010, 11:43 | Повідомлення # 5
Оригінальна література

Оригінальну літературу, створену в Україні-Русі, жанрово можна поділити на ораторську, агіографічну, паломницьку, історіографічну, художню і ділову. Якщо дотримуватися хронології, то ділову, чи юридично-ділову мову слід би було розглядати першою, адже договори Русі з греками належать ще до X ст., а коріння Руської Правди також, безперечно, входять у товщу дохристиянських часів. Але тоді б утратилася послідовність розгляду різних жанрів за ступенем їх мовної чистоти й унормованості, отже, належності до високого, середнього й «низького» стилів.

До високого стилю належить насамперед ораторська література. Відомо, що вона була представлена зверненням до воїнів перед битвою, промовами на князівських з’їздах, на вічах, у зверненнях до союзників і до ворогів. Найвиразніше ораторське мистецтво репрезентує «Слово о законЂ и благодати» київського митрополита русина Іларіона (бл. 1050 р.) 1. Як зауважував І.С. Свєнціцький, «...верхівка княжого двора і церковної ієрархії милувалися високим стилем і образністю старослов’янської красномовності, що її багатство на Русі вперше розкрив Іларіон саме на дуже важливій темі історично-річевої актуальності» 2.

1 Повна назва твору: «О законЂ мωусЂомъ данЂЂмъ. и ω бл̃годЂти и истинЂ іс̃у христомъ бывшіи. и како законъ ωтиде. блг̃дть же и истина. всю землю исполни и вЂра въ всА ıазыки простресА. и до нашего ıазыка роускаго. и похвала каганоу нашемоу влодимероу. ω[т] него же крщ̃ени быхомъ».

2 Свєнціцький І.С. Названа праця. — С. 129.

Автор «Слова» пишається Руссю, трудами і талантами свого народу. Він прославляє князів Володимира, Ігоря, /21/ Святослава, які «мЖжьствомъ же и храбръствомъ прослЖша в странахъ многах. и побЂдами и крЂпостїю поминаютсА нынЂ и словЖть. не въ хЖдЂ бо и невЂдомЂ земли владычьствоваша. нъ въ рЖськЂ. ıаже вЂдома и слышима есть. всЂми четырьми конци земли» (Ілар., 91—92). Писав Іларіон рафінованою старослов’янською мовою, вдаючись до яскравих метафор, алегорій, до оригінальних епітетів, до повторів; інколи він навіть ритмізував текст, як наприклад, у зверненні до князя Володимира:

Въстани ω честнаа главо, о[т] гроба твоего,

Въстани о[т]рАси сонъ,

НЂси бо умьрлъ, и спиши до ωбьшааго всЂмъ въстанїа,

Въстани, нЂси оумерлъ,

НЂс бо ти лЂпω оумрЂти (98).

Часто вдається Іларіон до протиставлень типу: ИудЂи бо при свЂшти закон нЂи s дЂлаахЖ свое ωправданїє, хрстїıани же при бл̃годЂтьнЂим сл̃нци своє спсенїє жиждють (82). Цілий ряд таких антонімічних пар використовується в протиставленнях: живые — мертвые, малый — великий, рабъ — свободный, уныи — старыи, богатыи — убогій. Цілі періоди будуються на протиставленнях, як наприклад, при перерахуванні людських і божеських якостей Ісуса Христа: ıако чл̃кь бо оутробЖ матерьню растАше. и ıако бъ изиде дЂвьства не врЂждь. ıако чл̃къ матерьне млЂко прїать. и ıако бъ̃ пристави агг̃лы съ пастЖхы пЂти. слава въ вышнїихь б̃Ж. ıако чл̃къ повитьсА въ пелены. и Іако бъ вълхвы зв-Ђздою ведлаше. Іако члкъ възлеже въ Іаслехъ. и ıако бъ̃ ω[т] волх’вь дары и поклоненїе прїать і т. д. (85).

Ораторське мистецтво Іларіона розцвічується афористичними побудовами, біблійними висловами: прийде бо сп̃съ и не прїать бысть о[т] иї̃лА и по еуагл̃ьскомЖ словЖ въ своА прїиде и свои єго не прїашА (87); лЂпо бо бЂ бл̃годати и истинЂ на новы люди въсїати. не вливають бо по словеси гс̃ню вина новааго. оученїА блд̃тьна въ мЂхы ветхы (88); єже познати его. по пророчь̃ствЖ. тогда ω[т]верзЖтсА ωчеса слЂпыихъ и оушеса глЖхыихъ услышать (89). Мова «Слова» прикрашена порівняннями: И хв̃а блт̃дть всю землю ωбАть і ако вода морьскаа покрыю (83); тогда скочить ıако елень хромыи (89); и изыдеть ıако свЂтъ спс̃енїє моє (91) та ін.

Проповідник удається до інверсії: часто означення виступають після означуваних іменників, напр.: украси камениемъ драгымъ, /22/ источникъ евангельскыи, благословить бо бога истиннаго, ведущаа в жизнь вЂчную, посети насъ человЂколюбіıє божіє і под.

Синтаксис проповіді Іларіона складний, прості речення змінюються складними з сурядністю і підрядністю, напр.: Несть ми хотЂнїа въ сынехъ иїле̃вЂхъ. и жертвы ω(т) рЖкъ ихъ не прїимЖ. понеже ω(т) въстокъ же и западъ имА мое славимо есть въ странах. и на всАкомъ мЂстЂ темїань имени моемЖ приноситсА (88).

Незважаючи на урочистість стилю і досить суворе дотримання норм старослов’янської мови, Іларіон все ж інколи наближається до живої мови, напр.: послухъ, сноху твою Ирину, скорчени бЂхомъ, в пристанища небеснаго завЂтрия пристати і под. Є відхилення від норм старослов’янської мови також у фонетиці і в морфології. Так, замість старослов’янського жд тут трапляється східнослов’янське ж (безнадежници, рожьсА, жажущїи, оутвержающа, распложено) 1, сполука *tj послідовно передається або через щ (частіше), або через шт (рідше) (коущу — коуштоу), Ђ уживається в основному етимологічно правильно 2, інколи трапляється повноголосся (Володимира, пелены). Привертає до себе увагу м’яке ц’ в кінці слів (творець, вЂнець).

У третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслова закінчуються на -ть 3. Аорист уживається в «Слові» дуже часто, навпаки, перфект трапляється порівняно рідко 4.

«Слово» — не єдиний твір Іларіона. Його перу належить також «Молитва», «ИсповЂдание вЂры» і невеликий уривок з повчання священикам. Крім того, є ще одинадцять творів, які, можливо, написані Іларіоном 5.

1 Молдован А.М. Слово о законе и благодати Илариона. — К., 1984. — С. 5.

2 Там же. — С. 48.

3 Там же. — С. 58.

4 Там же.

5 Там же. — С. 5.

Єпископ м. Турова Кирило (1130-1182) — автор восьми повчань: «Слово на пасху», «Слово на антипасху», «Слово на Фомину неділю», «В неділю про сліпого» та ін. Він використовує народні уявлення про зміну пір року, про весну як відродження всього живого, про працю на ріллі, життя стад на пасовищах, напр.: Днесь весна красуется, оживляюще земное єстество, и горнии ВЂтры, тихо повЂвающе, плоды гобьзують, и земля, семяна питающи, зеленую траву рожаеть: весна /23/ убо есть красная вЂра Хв̃а... Бурнии же вЂтри — грЂхотворении помысли, иже покаяниемь претворишася на добродЂтель, душеполезные плоды гобзують. Як бачимо, школа Іларіона не оминула Кирила Туровського. Як і в «Слові про закон і благодать», образи будуються тут на протиставленні протилежних понять: з одного боку, плідна, благодатна весна, з другого — злі, буйні вітри. І весна, і вітри — символи духовних понять. Поєднанням конкретних і абстрактних іменників проповідник створює яскраві метафори: ратай слова, лед невЂрия і под. Як і в Святому письмі, використовуються складні слова, що надає мові урочистого звучання: благоухания, плододавца, грЂхотворение, кумирослужение, идолослужение, смиреномудрие, доброглаголие, новоражаемии, трудолюбивая та ін.

Очевидно, до ораторсько-проповідницької літератури слід віднести й «Слово» (Моління) Даниїла Заточника, написане князеві Ярославу Всеволодовичу 1.

1 Це тільки одна з версій адресата «Моління». Див. коментар Д.С. Лихачова до цієї повісті в кн.: Повести Древней Руси XI—XII века. — Л., 1983. — С. 565.

Даниїл просить князя звільнити його від тих випробувань, які він терпить. Мова моління старослов’янська, пересипана біблійними ремінісценціями, напр.: Аз бо есмь, аки она смоковница проклятая: не имЂю плода покаянию; имЂю бо срдце, аки лице без очию; и бысть ум мои, аки нощный врань на нырищи забдЂх; и расыпася животъ мои, аки ханаанскыи царь буестию; и покрыи мя нищета, аки Чермное море фараона; Возри на птица нбсныя яко тии не орють, не сЂють і под. Ще частіше автор вдається до порівнянь із живою природою: Аз бо есмь, кн̃же, гс̃не аки трава блещена ростяще на застЂнии, на ню же ни солнце сиаеть, ни дождь иде; тако и азъ всЂмъ обидимъ есмь, зане ограженъ есмь страхомъ грозы твоеа яко плодомъ твердым (Заточн., 414). Автор іноді настільки захоплюється порівняннями, що нанизує їх як намисто: Кнж̃е мои гсн̃е! Избави мя от нищеты сея яко серну от тенета, аки птенца от кляпци, яко утя от когти носимаго ястреба, яко овца отъ устъ лвовъ (415).

Даниїл вдається до творення афоризмів типу: Злото съкрушается огнемъ, a члкъ напастьми (415); ЖелЂзо уваришь, а злы жены не научишь (419); Яко же бо олово гинеть часто разливаемо, тако и человЂкъ, приемля многия бЂды (415). Окремі сентенції перегукуються /24/ з народними прислів’ями: Безумных бо ни СЂють, ни орють, ни в житницю сбирають, но сами ся родят (417).

Описуючи різні ситуації, в які може потрапляти людина, автор порівнює духовні страждання з фізичними: Аще кто в печали чл̃ка призрит, какъ студеною водою напоить во знойный дн̃ь (416); Егда лежиши на мяккых постелях под собольими одЂялы, а мене помяни под единым платом лежаща и зимою умирающа, и каплями дождевыми аки стрелами срдце пронизающе (416). Під пером Даниїла оживає прадавній образ вовка і ягняти, який дожив і до наших днів: Но не възри на мя гс̃не, аки волкъ на ягня (414).

Хоч мова моління старослов’янська, але вже в цей високий стиль проникають окремі народні слова. Це, наприклад, те ж ягня у наведеному раніше вислові, орати (птица нб̃сныя... ни орють), тенета, трясцею болЂти. Як і в інших південноруських пам’ятках, тут у формах третьої особи однини й множини дієслів теперішньомайбутнього часу уживається флексія -ть (глаголеть, спасеть, препитаеть, гинеть), поряд із старослов’янським сполучником аки уживається український яко, фонема /ц/ часто пом’якшується (житницю, вЂнець), іменники чоловічого роду у давальному відмінку однини можуть приймати флексію -ови/-еви (мужеви), зворотна частка ся частіше, ніж в інших пам’ятках, уживається в препозиції (ся родять, чему ся хотите учити, ни бога ся боить, ни людей ся стидить). Можливо, це випадковість, але в окремих виразах слова римуються: Да не восплачю ся рыдая, аки Адам рая.

До агіографічної літератури належать житія Бориса і Гліба та Феодосія Печерського (†1074). Ці твори теж іще можна зараховувати до високого стилю, та це вже скоріше церковнослов’янська, а не чиста старослов’янська мова. Тут ще вживаються нестягнені прикметники (святааго, пьрвааго, чьрньчьскууму, великааго, отьчьскыихъ, посльдьниимъ, добрыими, преподобнууму), форми аориста (окусихъся, родиста, принесоста, показа), але вже помітні дуже виразні сліди проникнення повноголосних форм (простерети, сребро и золото, воротил, межю дъвЂма колодами, вьсю волость русьскую, Володимер, волочаху, деревяну, огородьником). Старослов’янське жд нерідко заступається східнослов’янським ж: нужа (зам. нужда), преже (зам. прежде), побежен (зам. побежден), вижь (зам. виждь) і под. У досить численних випадках між /з/ і наступним /р/ з’являється /25/ вставне /д/: вздраста, неиздрєченьною, раздрушить і навіть издростова (изъ Ростова). Характерною морфологічною рисою «Сказання про Бориса і Гліба» є флексія -ть, що виступає в третій особі однини й множини дієслів теперішньо-майбутнього часу: избиеть, горить, пролееть, прииметь, обрящеть, съхранить, съмущаеть, увядаеть, понудять, погубять, събирають. Слово Господь у давальному відмінку однини приймає, поряд з флексією -у, також флексію -еви: Господеви. Цікавою є мова цього твору і з художнього погляду. Тут багато оцінних епітетів типу оканьный. Святополк, пресквьрньнаıа оуста, противу безбожным печенегом, трьклятый Святополк. Епітети несуть у собі не лише негативну оцінку, а й позитивну: премоудрыи соломонъ, чьстьноıє и многомлстивоіє тЂло та ін. Часто епітети-прикметники нагадують сталі фольклорного типу: сЂча зла, смрадъ зълыи, быстрии кони, домове красынии, оунылъи възоръ, слезы горькыıа, плачь горькыи, печаль срдьчньнаıа і под.

Як і в Святому письмі, в «Сказанні» багато книжних слів віддієслівного походження на -ие, -ние: беззаконне, безълобие, въздыхание, възмездие, взискание та ін. Те ж стосується і складних слів, які є окрасою високого стилю: и не вЂдıахоу мнози тоу лежащу стою страстотьрпьцю телесоу (УЗ, 55); и без милости прободено бысть чьстьноıє и многомилостивоıє тЂло ст̃ого и бл̃женааго хв̃а страстотьрпьца Бориса (48); пор. ще скоропослоушьливааго, братоненавидьници та ін.

Як і в ораторсько-проповідницьких творах, метафоризація слововжитку може набирати форми уподібнення зображуваного явищам природи або характерові людської діяльності; ось так, наприклад, звучить моління Гліба: Помилоуите оуности моеЂ, помилоуите гьıє мои. вы ми боудЂте господиıє мои, азъ вамъ рабъ. не пожнЂте класа. не оуже съзьрЂвъша. нъ млеко безълобиıа носАща. не порЂжете лозы не до коньца възрастъша. а плодъ имоуща (52).

«Житіє» Феодосія Печерського написав Нестор — чернець Києво-Печерського монастиря, який упорядкував «Повість временних літ». Сам він про це пише так: Се бо ıєлико же выше ω блаженЂмъ и велицЂмъ оц̃и нашем θеодосию. оспытоваıа слышахъ ωт дрЂвниихъ мене оц̃ь. бывъшиихъ въ то врЂмА. та же въписахъ азъ грЂшьныи несторъ. мнии вьсЂхъ въ манастыри блаженаго и оц̃а вьсЂхь θеодосиıа (УЗ, 134). У цьому творі, як і в попередньому, зроблено певний крок від старослов’янської мови до східнослов’янської. /26/ Старослов’янське жд часто заступається тут фонемою ж: надежа, содежа, вижю, преже; інколи замість початкового ıє виступає о (одва); ъ уживається перед плавними р, л: хълмъ, пълкъ, стълъпъ і под.; повноголосні й неповноголосні форми чергуються: не отьврьзи вратъ — не ωтврьзе воротъ, въ володимирьскоую оболость, къ воротомъ; у формах теперішньо-майбутнього часу й імперфекта (третя особа однини й множини) послідовно вживається флексія -ть: дЂлають, имоуть, имЂıашеть, поустить, идуть, бысть, боудеть, придеть. З неодмінною послідовністю в «Житії» вживаються абстрактні слова з суфіксом -ние: прогнаниıє покорениıє, повиновениıє, съмирениıє, повелЂниıє, покорениıє, пощениıє, запрещениıє, тъщаниıє; частина з цих абстрактних слів — двокореневі: славословиıє, братоненавидЂниıє, ıєдинодушеıє.

У «Житії» активно вживається «космічна» лексика, напр.: отъ въстока дьньница възидеть събирающи окрьстъ себе ины многы звЂзды, ожидающи слн̃ца правьдьнааго (74). Чимало тут слів і форм, які згодом збереглися в українській мові. Це врьбнаıа недЂлıа, опоченоути, на возЂ, въкоупЂ боуде†въ свЂтЂ ономъ, побрати в кошь оукроухы ты, оукропъ («окріп»), вельми сА радую та ін. Окремі вирази — старослов’янські кальки з української мови, напр.: не имамъ чимъ коупити (не маю за що купити), покывавъ главою на село і под.

У тексті чимало епітетів, які прийшли з конфесійних текстів і мають характер постійних: духовное брашно, медоточивыи оуста, блаженныи кнАзь, свЂтлыıа дш̃а, соупостатьнаıа рать, праздьникъ свЂтълъ і под. Уживаються звороти з євангельських текстів, напр.: оудобЂе єсть вельбоудоу сквозЂ иглинЂ оуши проити нежели ба̃тоу въ цр̃ствие нб̃сное вънити (83); и молАсА къ бо̃у да бы ωтблоудивъшеесА овеча ωт стада его възвратилъ въспАть (108); съмотри же птицъ нб̃сныихъ. како не сЂють не жьнють. ниже събирають въ житьницА своıа. нъ оц̃ь нб̃сьныи питаеть ıа (117).

В обох агіографічних творах багато питальних і окличних речень, анафоричних побудов типу Оуви мнЂ свЂте очию моıєю сиıание и заре лица моıєго. [...] оувы мнЂ оч̃е и гн̃е мои (44); О блаженаıа оубо гроба приимьши телеси ваю чьстьнЂи акы съкровище многоцЂнно (57). В питальних реченнях нагромаджуються додатки, що ритмізує мову і надає їй патетичного звучання: Къде ли съкърыю мъножьство грЂха моего. чьто бо приобрЂтоша преже братиıа оц̃а моего или /27/ оц̃ь мои. къде бо ихъ житиıа и слава мира сего. и багрАница и брıачины. сребро и золото. вина и медове. брашьна чьстьнаıа и быстрии кони. и домове красьнии и велиции. и имЂниıа многа (45). Цій же меті підпорядковані повтори типу: вама бо дана бл̃годать да молитва за ны. вама бо далъ есть бъ̃ о насъ молıащасЂ и ходатаıа къ богоу за ны (57). Автори користуються метафорами, що виступають своєрідними синонімами до нейтральних слів. Так, замість оумрЂти маємо: ıако съконьчаша сıа дн̃иıє володимироу (43); замість велми плакати — сльзами разливаше сıа вьсь (45) і под.

Учені не мають єдиної думки щодо територіальної належності Успенського збірника, в якому вміщено житія руських святих. Як зазначають видавці збірника, «ряд учених, спершу істориків, а потім і лінгвістів, вважають, що Успенський збірник був створений на території південної Русі (в Києві) і тому мова його писарів відбиває давньокиївський говір. В інших працях робиться припущення, що місцем написання пам’ятки могла бути Ростово-Суздальська земля (Ростов або Володимир) і, таким чином, «у ній відбивається давньоруський північно-східний говір» 1.

1 Успенский сборник XII—XIII вв. Издание подготовили О.А. Князевская, В.Г. Демянов, М.В. Ляпон / Под ред. С.И. Коткова. — М., 1971. — С. 25, 26.

Порівняння мовних рис (фонетичних, граматичних, лексичних і навіть стилістичних) оригінальних пам’яток агіографічної літератури з відповідними мовними особливостями пам’яток інших жанрів оригінальної і перекладної літератури, південноруське походження яких не підлягає сумніву, схиляє до думки, що про київських святих писали все ж таки кияни. Це, як довелося дізнатися раніше, доводить і Нестор як автор житія Феодосія Печерського.

Паломницьку літературу представляє «Житіє і ходіння...» ігумена Данила. Автор намагається писати старослов’янською мовою, яку, очевидно, як духовна особа, знає досконало, але, вийшовши за межі перекладних текстів, часто не знаходить ні слів, ні форм для описання об’єктів, а тому вдається до засобів відомої йому розмовної мови. У зв’язку з цим віднести «Житіє і ходіння...» до високого стилю, мабуть, уже не можна. Це стиль середній, який однаковою мірою поєднує в собі старослов’янські і східнослов’янські особливості. Фонетика цього твору тяжіє до давньоруських рис. Голосні /28/ неповного творення в сильних позиціях послідовно передаються через о та е, в слабких позиціях вони, як правило, не засвідчуються, юси не вживаються (хоч треба взяти до уваги, що досліджуваний текст — копія XV ст.), замість жд і щ часто вживаються східнослов’янські відповідники ж і ч: хужчии, без вожа, ражаеться, печерка (і в печерку), дажь, доверечи, побЂжаи, досячи та ін; замість початкового є виступає о (одва), замість ю — у (угь). У творі багато спільносхіднослов’янських слів, таких як дружина «військо», «озброєний загін», дуплястый «порожній усередині», «полий», стогъ «стіг», червоточина «червоточина», скутъ «шмат тканини», «пола одягу», верещати «голосно кричати», «верещати», водокрещный — складник сполучення водокрещный праздникъ, тобто «водохреща». Тут же засвідчуються окремі слова, запозичені з грецької і латинської мов. Це, зокрема, калиги — лат. caliga «вид взуття», кокнитъ — гр. κοκκχινα «світло-червоний одяг», пардусъ — гр. πάρδος «барс», «пантера», коропіє — лат. cyprinus, carpio «коропи».

«Житіє і ходіння...» насичене й місцевими українськими словами. Це, скажімо, вытинати (огнь вытинаемъ — ЖХ, 5), доверечи «докинути», дощка «дошка», испорохнЂти «спорохніти» та ін. Сучасні українські слова прибережжя (СУМ, VII, 552), прибудівок (563), пригірок, пригарок, пригір (596) і подібні дають ключ до розуміння вжитого Данилом пригоріє: и ту есть мЂсто на пригоріи (ЖХ, 12). Віками зберігається в спільнослов’янському слові *sědeti значення «населяти», «мешкати». Із східнослов’янських мов його засвідчує тільки українська. Староросійській мові воно було відоме, про що свідчить його фіксація в грамоті Олега Рязанського після 1356 р., у псковській судній грамоті та ін. (Ср., III, 890), але сучасні словники російської мови його не подають. Данило вживає це слово в такому контексті, який повністю підтверджує значення «жити», «мешкати»: Силно множьство людей сЂдЂло перво на горЂ тои (34). Деякі давньоруські слова мають такі словотвірні елементи, що згодом збереглися тільки в українській мові. Це, скажімо, налıати, радущи, прикрутъ, ссЂсти. Не всі ці лексеми збереглися в сучасній українській мові, а недостатня вивченість лексичного складу її діалектів не дає змоги ні підтвердити, ні відкинути факт їхньої наявності на периферії сучасної лексичної системи.

Звичайно, значна частина слів, уживаних у східнослов’янських діалектах, вийшла з лексичного складу сучасних східнослов’янських мов. /29/ Проте збережені й досі в українській мові певні словотвірні моделі можуть свідчити про те, що їх походження й уживання локалізувалися в Україні-Русі. Привертає до себе увагу вжите тільки Данилом слово прикрутъ: Іорданъ же рЂка течеть быстро, бреги же имать обонъ полъ прикрутъ, а отсуду пологи (22). Префікс при- у поєднанні з якісними прикметниками передає в українській мові значення трохи зменшеної ознаки: приглухий, пристарий. Цей словотвірний тип українська мова зберігає як реліктовий. Можна припускати, що в південних східнослов’янських діалектах він охоплював ширше коло прикметників, а серед них і прикметник круть. У давньоруській літературній мові в значенні «забуття» (лат. oblivio) вживався утворений від дієслова забыти абстрактний іменник забыть: А еже отъ доуша погуби забыть и невЂдЂние, то естьствьное съвьрши разоумЂние лЂпоты — 36. 1073 (Ср., І, 899). Данило вживає присудкового типу сполучення не въ забыть, тобто на давгу пам’ять», «на незабудь»: дабы не въ забыть было то, еже ми показа богь видати (2). У словосполученні покровъ ручный (въ той пещерЂ далъ бяше Богь Саула царя въ руцЂ Давидови, и не уби его, оному спящу, но урЂза скуть окрайнища его и и взя меч его и покровь ручный — 45) можна бачити попередника українського рушник. До місцевих слів належать, очевидно, й такі як всямокачень «однаковий вздовж і вшир», днероденъ «блискучий», «світлий», «який світиться денним світлом», на дозорЂ граду «на виду міста», лукаряво «звивисто» (варіант прислівника лукаво: Течеть же Іордан быстро и чисто водою, и лукаряво — 48; ВсЂмъ же есть подобенъ Іорданъ къ рЂцЂ СновьстЂи, и вширЂ и въ глубле, и лукаво течеть — 22), силяжи «кизил», поноровъ «земляний червяк», сколія, сколъка «двостулковий молюск, черепашка якого зсередини вкрита перламутром».

До історіографічної літератури належать насамперед літописи: «Повість временних літ», Київський і Галицько-Волинський літописи. І хоч вони дійшли до нас лише в пізніх списках (XIV-XV ст.), та все ж зберегли давньокиївський аромат. «Повість временних літ» — твір багатьох авторів-літописців, що змінювали один одного. Останнім з них був Нестор, який подбав про художню й ідейну завершеність літопису і дав йому назву, що в повному обсязі звучить так: «Се повести времяньных лЂт, откуду есть пошла Руськая земля, кто в КыєвЂ нача первее княжити, и откуду Руськая земля стала есть». /30/ Мова літописів належить до середнього стилю. Її особливість полягає в тому, що суто старослов’янська (або вже церковнослов’янська) мова чергується із майже чистими східнослов’янськими текстами. Пор. Си бы[с] предътекущиıа хр[с]тьЂньскои земли. аки дЂньница пред слн̃цем. и аки зарА предъ свЂтомъ. си бо сиıаше аки лу[ч] в нощи. тако си в невЂрныхъ чл̃вцЂхъ. свЂтАшесА аки бисерь в калЂ. калнЂ бо бЂша грЂхом. не ωмовени ст̃ымъ кр[с]щением. си бо ωмысА ст̃ою купЂлью, съвлечесА грЂховныıа ωдеж[д]а ветхаго чл̃вка Адама (ІЛ, 56); И послаша КиıанЂ къ Ст̃ославу глюще. ты кнАже чюжеи земли ищешь и блюдешь. а своєıа сА лишивъ. малЂ бо на[с] не възАша ПеченЂзи. и мт̃рь тв[о]ю и дЂтий твоихъ. сице не придеши ни ωборониши на[с]. да пакы възмуть. аще ти не жаль ωтьчизны своıєıа. и мт̃рь стары суща и дЂти свои[х] (55).

Перший уривок і стилістично, і лексичне, і в фонетичному та граматичному відношеннях продовжує старослов’янську традицію, оскільки в ньому прославляється княгиня Ольга, яка першою серед князів прийняла християнство. У численних порівняннях, у біблійних ремінісценціях відчувається школа ораторського й агіографічного жанрів. У другому уривку йдеться про загрозу, яка нависла над Києвом з боку печенігів. Кияни звертаються до Святослава з проханням повернутися до Києва з чужих земель і захистити свою матір, своїх дітей і рідну землю. І хоч тут уживаються аорист і дієприкметники на -щий, старослов’янський сполучник аще, хоч форми дієслова теперішнього часу другої особи однини виступають і з закінченням -шь і з закінченням -ши, загальна тональність уривка чисто оповідна, а стиль побутовий.

Отже, залежно від об’єкта опису мова літопису іноді піднімається до високого стилю, але все ж переважно перебуває в межах середнього. Інколи ж опускається і до низького, тобто стає майже зовсім простонародною, коли літописець не гребує народними переказами. Читаючи наведений далі текст, зверніть увагу на синтаксис: замість ускладнених старослов’янських побудов тут переважає нанизування простих речень, з’єднуваних сполучником и: и налезоша волъ силенъ. и повелЂ раздражити вола. и побЂже волъ мимо нь. и похвати вола рукою за бокь. и вынА кожю c мАсы єлико єму рука ıа и рече єму ВолодимЂръ. може[сь] сА c нимъ бороти. и на завьтрЂє придоша ПеченЂзЂ и начаша звати вЂльможе. се нашь доспЂлъ (108). /31/

Цікаво, що оповідь про Бориса і Гліба й відповідний уривок у «Повісті временних літ» майже збігаються: це дві редакції того самого тексту. Пор.: Блж̃ныи же борисъ ıако же cАбЂ воротилъ и сталъ бЂ на льтЂ шатьры. и рЂша къ немоу дроужина поиди сАди кые†на столЂ отьни. се бо вси вои въ роукоу твоıєю соуть. ω[т]нь же имъ отъвЂщааваше. не боуди ми възнАти роукы на брата своıєго и еще же и на старЂиша мене, его же быхъ имЂлъ аки ωц̃а (УЗ, 46); И ста на АлтЂ пришедъ. рЂша єму дружина ωтнА. се дроужина оу тебе ωтнА и вои. поиди сАди в КыєвЂ на столЂ ωтнЂ ωнъ же ре[ч] не буди то мнЂ възнАти рукы на брата на старЂишаго. оже ωц̃ь ми оумре то сЂи ми будеть вь оц̃а мЂсто (ІЛ, 118). У розповіді про Бориса і Гліба стосовно дійових осіб уживаються ті самі епітети: Святополкъ ωканьныи, Борись блж̃ныи.

Близькі за змістом також розповіді про передсмертні години Феодосія Печерського у відповідному житії і в «Повісті временних літ». Пор.: и братии же вьсеи събравъшисА гл̃а имъ. братие моıа и они. се ıако оуже вЂмъ врЂмА житию моемоу кончаваеть сА. ıако же ıави ми г̃ъ въ постьноıє времА соущю ми вь печерЂ, изиди ω[т] своЂта сего. вы же помыслите в себЂ кого хощете. да азъ поставлю и вамъ въ себе мЂсто игоумена. то же слышавше братиıа. въ великоу печаль и плачь въпадоша. и по сихъ излЂзъше вънъ и сами въ себЂ съвЂтъ сътвориша. и ıако же съ съвЂта вьсЂхъ. стефана игоумена въ себЂ нарекоша быти. деместика соуща црковънааго (УЗ, 128); ωнь же ре[ч] имъ братьє моıа. и ωц̃и мои и чада моЂ. се азъ ω[т]хожю ω[т] васъ. ıако же ıави ми Г[с̃]ь. в постьное времА. в пещерЂ си сущю изыити ω[т] свЂта сего. вы же кого хощете. игоуменомъ поставити себЂ. да и азъ блг[с]ниє подалъ быхъ єму. ωни же рекоша єму ты єси ωц̃ь намъ всЂмъ да єго же изволиши самъ [...] и начаша братьıа просити Стефа доместьвАника. суща тогда оученика Феодосьева. глюще ıако сесь єсть въздраслъ (есть) подъ рукою твоєю (ІЛ, 176—177).

Є певні перегуки «Повісті» і зі «Словом о полку Ігоревім». Вони належать хронологічно ще до часів княгині Ольги. Деревлянам, які прийшли сватати її за свого князя Мала після убивства Ігоря, вона відповідає: оуже мнЂ своего мужа не крЂсити (44); пор. у «Слові о полку Ігоревім»: А Игорева храбраго плъку не крЂсити (СПІ, 31); згадується тут і Редедя, зарізаний перед полками касозькими (134). /32/ Переповідаються події, що супроводжували Ігорів похід, під 1185 роком. Тут же згадується річка Каяла, невідома з інших джерел. І сюжетні лінії схожі. В «Повісті», як і в «Слові», Игорь видЂ брата своего Всеволода крЂпко борющасА. и проси дш̃и своєи см̃рти. ıако да бы не видилъ падениıа брата своєго (ІЛ, 624); пор.: Игорь плъкы заворочаеть: жаль бо ему мила брата Всеволода (СПІ, 20). Правда, половець Овлур із «Слова» в «Повісті» зветься Лавором. Але тікають вони в Русь разом із князем Ігорем. У «Повісті» Ігор має інший маршрут, ніж у «Слові»: він не одразу потрапляє в Київ, а спершу їде до свого Новгорода, потім до Чернігова, а вже звідти «Ђха до Києвоу к великомоу кн̃зю Ст̃ославу. и радь бы[с] ємоу Ст̃ославъ. такъ же и Рюрикъ сватъ єго» (ІЛ, 651).

Бібліотека » Різне » Українознавство » ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (Віталій РУСАНІВСЬКИЙ)
Сторінка 1 з 712367»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика