Головна сторінка сайту
Сторінка 9 з 12«12789101112»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Довідник з історії України (Т-Я)
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:25 | Повідомлення # 41
ХОЛМЩИНА (Забужжя) - історико-етнографічна область, що займає територію на Зх. від середньої течії
Західного Бугу (тепер територія Польщі). Отримала назву від м. Холма (тепер Хелм), заснованого у серед,
30-х рр. 13 ст. галицько-волинським князем Данилом Романовичем Галицьким. X. займає частину
Волинсько-Люблінської височини, обмеженої зі сходу і півночі р. Західний Буг, частину Підляської низовини
на півночі і Надсянської низовини на південному заході. Західна межа X. частково проходить по р. Вепр 2
правій притоці Вісли. Площа X. - бл. 6500 км Територія X. була заселена з часу кам'яного віку (бл. 40 тис. р.
тому). У серед. І другій пол. 1 тис. до н. е. тут проживали літописні давньоукраїнські племена дулібів 1
бужан, яким належали Червенські городи. З 980 років X. входила до складу Київської держави. З поч. 13 ст.до Володимирського князівства, з серед. 13 ст. до 1340 - до Галицько-Волинського князівства. Холм у 123060 роках був столицею Галицько-Волинського князівства. X. зазнала нападів татаро-монголів у серед, і
другій пол. 13 ст. У 1340-77 X. перебувала під владою Литви. Боротьбу за володіння холмськими землями
вели галицько-волинські, польські та литовські князі. В 1377-87 X. залежала від Угорщини. У 1387 остаточно
перейшла під владу Польщі, в складі якої перебувала до 1795. З 15 ст. існувала Холмська земля (повіти
Холмський і Красноставський), яка входила до складу Руського воєводства. У 1648 на X. перебували війська
Б.Хмельницького. На рубежі 17-18 ст. тут відбувались сутички між польськими і шведськими військами.
Після третього поділу Речі Посполитої X. приєднали до Австрійської імперії. В 1809-15 - у складі
Варшавського герцогства, 1815-1914- Королівства Польського, яке було частиною Російської імперії.
Економічний і соціально-політичний розвиток X. відрізнявся від розвитку Галичини та ін. українських земель.
На території X. діяла польська адміністрація, польська мова була урядовою. Велику роль ужитті
українського населення X. відігравала церква. Холмська єпархія, створена Данилом Галицьким, з 1240
перебувала в м.Холмі. Холмськими єпископами були М.Терлецький (1628-49), Я.Суша (1652-87),
П.Володкевич (1731-56) та ін. На X. діяли братства і церковні школи, духовна семінарія у Холмі. Грекокатолицька церква підпорядковувалась Галицькій митрополії, з 1839 - безпосередньо Риму. З 1830-х
значний вплив на церковні справи в цих землях мав уряд Росії. Після поразки Польського повстання 1863-64
посилився вплив російської мови в урядових установах, освіті, в церковних справах. У 1875 російський цар
Олександр II, на пропозицію греко-католицького духовенства (еп. М.Попеля), включив Холмську єпархію до
Варшавської православної єпархії, яку перейменовано в Холмсько-Варшавську єпархію. Греко-католицькі
священики, які не перейшли у православ'я, зазнавали утисків з боку царської адміністрації. Після революції
1905-07 в Росії бл. 200 тис. чол. у X. прийняли римо-католицьку віру (цих українців називали калакутами). У
1905 утворено Холмську єпархію, яку очолив відомий противник унії Євлогій Георгієвський. У 1885-1917
культурну діяльність проводило Холмське православне братство, яке видавало тижневик “Братська бесіда” і
тижневик “Холмская жизнь”, а також “Холмские народные календари”, які вміщували статті російською та
українською мовами. На поч. 20 ст. розвивалась народна освіта. У Холмі та в м. Білій діяли вчительські
семінарії, розгортався національний рух. На пропозиції Холмського братства Державна Дума Росії у
23.6.1912 прийняла закон про утворення Холмської губ., яка охоплювала повіти Люблінської та Седлецької
губ., заселених в основному українцями. Холмська губ. повинна була підпорядковуватись безпосередньо
Міністерству внутрішніх справ Російської імперії. Закон не був реалізований у зв'язку з початком Першої
світової війни.
У 1914-19 становище в X. було складне. Влітку 1915 на X. відбувались активні бойові дії між австроугорськими і російськими військами. Російська армія провела насильну евакуацію українського населення в
глиб імперії, знищила велику кількість сіл, пам'яток культури. На X. залишилось бл. 30 тис. українського
населення. Австро-польська адміністрація, незважаючи на звернення Загальної Української Ради, не
дозволила українцям вести культурно-освітню роботу. Відродження Української держави у Підросійській
Україні сприяло посиленню національного руху серед холмщан, переселених у Росію. В квітні 1917 в Києві
відбулась нарада представників українського населення Холмщини, пізніше-Всехолмський з'їзд, на якому
було обрано Холмський губернський виконавчий комітет. 27.11.1917 УЦР ухвалила резолюцію про
приналежність X. і Підляшшя до Української Народної Республіки. За Берестейським миром 1918 X. і
Підляшшя в межах колишньої Холмської губ. визнані складовою частиною УНР. Однак під тиском польських
політичних кіл цісарський уряд не допустив у X. призначеного гетьманом П.Скоропадським губернського
комісара О.Скоропис-Йолтуховського з його адміністрацією. На поч. листопада 1918 польські збройні сили
зайняли територію X. і Підляшшя. Більшість депортованого в Росію населення після війни повернулось у X.
У 1919-39 X. перебувала в складі Польщі. Ризький договір 1921 узаконив польську окупацію цих земель.
Польська влада переслідувала українців, навчання велось польською мовою, масово закривались церкви.
Незважаючи на шовіністичну політику польського уряду, українське населення продовжувало відстоювати
свої права на розвиток національно-культурного життя. У міжвоєнний період засновано культурно-освітнє
товариство “Рідна хата”, діяли численні кооперативи, молитовні доми (влада забороняла відкриття церков).
На виборах 1922 до польського сейму було обрано 5 українських депутатів від X.
З вересня 1939 по червень 1944 землі X. перебували під німецькою окупацією і належали до Генеральної
губернії. В 1939-41 у X. відкрито українські школи, культурно-освітні організації, Українські освітні товариства
(УОТ), православні церкви. У Холмі створений Український допомоговий комітет, який здійснював
керівництво українським культурно-національним життям і координував свою діяльність з Українським
Центральним Комітетом у Кракові (голова - В.Кубійович). 19.5.1940 українській громаді повернули

православний собор у Холмі, відновила діяльність УАПЦ і Холмська єпархія, висвячено на архієпископа (з
1944 - митрополита) І.Огієнка (Іларіона). У 1942-44 на X. почало діяти польське збройне підпілля (пізніше Армія Крайова), яке проводило терористичні акції проти жителів українських сіл та інтелігенції. З метою
самозахисту українське населення на Грубешівщині організувало загони самооборони, які пізніше увійшли
до складу Української повстанської армії. У 1943 на X. діяли радянські партизани. У липні 1944 X. зайняли
радянські війська. У Холмі перебував польський уряд - Комітет національного визволення. У серпні 1945
було встановлено кордон між ПНР і УРСР по колишній Керзона лінії, який залишав X. у складі Польщі.
3.9.1944 між урядом УРСР і Комітетом національного визволення у Любліні підписана угода про добровільне
переселення українців з ПНР в Україну, поляків - з УРСР до Польщі. Протягом жовтня 1944-серпня 1946 з X.
і Підляшшя в УРСР переселилося бл. 193 тис. чол. Невелика кількість українців (бл. ЗО тис. чол.), що
залишилася на пд-сх. Грубешівщині та у повітах Біла Підляска і Володава, в 1947 була .насильно
депортована в ново-створені на колишніх німецьких землях воєводства - Вроцлавське, Гданське,
Ольштинське, Познанське і Щецінське (див. “Вісла” операція). У 1960 роках бл. 12 тис. переселенців з X.
повернулися на рідну землю. Церковне і культурне життя незначної кількості українців у X. зосереджене в
окремих церквах Польської православної автокефальної церкви.
М. Пелещишин (Львів).
ХОЛОДНИЙ ПЕТРО ІВАНОВИЧ (18.12.1876-7.6.1930)-визначний український маляр, громадський і
педагогічний діяч, учений-хімік. Н. у Переяславі Полтавської губ. Закінчив четверту Київську гімназію (1894)
та природничий відділ фізико-математичного ф-ту Київського ун-ту (1898). Мистецьку освіту здобув у
Київській рисувальній школі М.Мурашка. Працював викладачем у приватних київських гімназіях, проводив
хімічні аналізи у лабораторіях проф. М.Бунге. У 1899-1917 працював асистентом, викладачем і професором
на кафедрі фізики Київського політехнічного ін-ту. У 1906-17-директор комерційної школи першого
Товариства вчителів Києва.
Був одним із організаторів та діяльним членом Київського товариства “Просвіта”. Працював у природничотехнічній секції Київського наукового товариства і був одним із редакторів збірників секції. Належав до ТУП.
На Всеукраїнському національному конгресі X. обрали членом УЦР від просвітницьких організацій Києва.
Входив до складу Малої Ради від УПСФ. У березні 1917 був серед організаторів Товариства шкільної освіти і
Всеукраїнської учительської спілки. У період УНР доби УЦР та Директорії УНР - товариш генерального
секретаря (міністра) народної освіти. Після еміграції уряду УНР X. опинився в польському таборі для
інтернованих осіб у Тарнові. У 1921 переїхав до Львова, де став сгівзасновником Гуртка діячів українського
мистецтва й учасником його виставок. Своїми малярськими роботами львівського періоду зажив світового
визнання (ікони 1 вітражі Успенської церкви, іконостас і фрески Духовної семінарії у Львові, ікони в церквах
сіл Раделичі, Холоїв, Боршевичі, Зубрець, вітражі церкви в Мразниці). Автор художніх полотен “Дівчина і
пава”, “Івасик і відьма”, “Вітер”, “Катерина”, “Похмурий день”, “Виїзд із замку”, “Похід князя Ігоря на половців”,
“Ой у полі жито”, портретів В.Самійленка, А.Ніковського, Ю.Романчука, о.Й.Сліпого, Д.Вітовського,
М.Безручка, Ю.Тютюнника та ін. Як хімік, здійснював пошуки технічних засобів вдосконалення малярської
техніки. Помер у Варшаві.
В. Верстюк, Т. Осташко (Київ).
ХОЛОДНИЙ ЯР - урочище в лісі неподалік м. Чигирина (тепер Черкаська обл.). У 1730-40 X.Я. став одним з
місць, де створювались гайдамацькі загони для збройної боротьби за національне визволення України. У ці
роки в Х.Я. організували свої військові табори гайдамацькі загони під проводом М.Гриви, І.Жили, Г.Голого.
Восени 1767 запорозький козак М.Залізняк зібрав у Х.Я. загін повстанців. Навесні 1768 гайдамаки на чолі з
М.Залізняком, вирушивши з Х.Я., розпочали у Правобережній Україні велике національно-визвольне
повстання - Коліївщину. Під час українських національно-визвольних змагань у 1917-21 X.Я. став центром
антибільшовицького повстанського руху. Українські повстанці діяли в р-ні Черкас, Чигирина, Знам'янки. У
1920-22 у Х.Я. діяли повстанські загони отаманів Загороднього, Петренка, Хмари, Ламайярмо, Нагірного,
Деркача та ін. Один із найбільших повстанських загонів, який базувався на околицях Х.Я., очолював учитель
з с. Мельники В.Чучупака. Під час білогвардійської окупації в околицях Х.Я. діяли повстанці, які активно
боролися з денікінцями. На Чигиринщині була створена “Чигиринська республіка” на чолі з отаманом
Коцуром.У 1941-43 у Х.Я. перебував радянський партизанський загін під командуванням П.Дубового.
ХОЛОПИ - 1) У Київській державі та пізніше (до 18 ст.) в Московському царстві категорія залежного
населення, яка за своїм правовим становищем була близькою до рабів. У 11-12 ст. термін “холопи”
вживався для означення різних категорій залежних людей, особливо рабів. X. ставали внаслідок полону,
одруження з холопом чи холопкою, самопродажу, продажу за борги і народження від невільних батьків.
Згідно із законом, X. не мали жодних юридичних прав. Господар міг необмежено розпоряджатись X.:
продати, вбити, віддати за борги, подарувати. За часів Київської Русі з X. складалася челядь. Частина X.
використовувалась на військовій та адміністративній службі, займалась землеробством і ремеслом. У 15-16
ст. X. поступово почали перетворюватись на кріпаків. У 1722-24 після запровадження в Російській імперії
подушного податку X. стали складовою частиною всієї маси кріпосних селян. 2) У Речі Посполитій X. (хлопи)
- загальна назва залежного селянства.
ХОМЕНКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (25.3.1867 - р. см. невід.) - військовий діяч Гетьманату, віцеадмірал. У 1887 закінчив Морський корпус. Служив на Далекому Сході старшим офіцером крейсерів “Новик”

і “Азия”. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05. Після війни командував крейсером “Абрек”,
учбовим судном “Ринда”. З 1911- комендант Кронштадтського порту, контр-адмірал (1912). У роки Першої
світової війни 1914-18 - командир транспортної флотилії Чорноморського флоту (1915). На службі в
українському військово-морському флоті з 1918. За Гетьманату X. очолював демобілізаційну комісію
Чорноморського флоту. У 1919-20 служив у Червоній армії.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ХОМИШИН ГРИГОРІЙ (25.3.1867 -24.12.1947) - єпископ Української греко-католицької церкви. Н. ус.
Гадинківці Гусятинського повіту в Галичині. Богословську освіту здобув у Львові та Відні. Доктор теології
(1899). У листопаді 1893 висвячений у сан священика. Протягом 1902-04 був ректором Львівської духовної
семінарії. З 1904 - станіславський єпископ. У 1907 заснував духовну семінарію у Станіславі. Сприяв
діяльності релігійних організацій, протегував Українській католицькій народній партії. Започаткував видання
квартальника для священиків “Добрий пастир” (1931-39). Мав вплив на видання газети “Нова зоря”, органу
УКНП. Створив мережу читалень “Скала”. Значної уваги надавав налагодженню харитативної діяльності. З
цією метою створив кооперативну організацію “Священича самопоміч”, “Дієцезіальний фонд”, “Товариство
Івана Милостивого”. У міжвоєнний період X. відстоював політику “нормалізації” стосунків українців з
польською державою, за умови надання українським землям автономного статусу. Згодом, з огляду на
політику польського уряду, відмовився від своїх поглядів. У церковному житті X. дотримувався
пролатинського спрямування. У 1916 здійснив невдалу спробу запровадити григоріанський календар, а в
1921 -обов'язковий целібат для греко-католицького духовенства своєї єпархії. У 1946 заарештований
радянськими каральними органами і засуджений до 10 років примусових робіт за “антинародну діяльність”.
Помер у Київській тюрмі.
Р. Шуст (Львів).
ХОРВАТ ІВАН САМІЙЛОВИЧ (р. н. невід.-п. 1780) - генерал-лейтенант російської служби. Походив із
сербських дворян. У серед. 18 ст. під його проводом відбувалося переселення сербів з Австрії на південь
України. У 1751 X. прибув до Києва з першою групою емігрантів (218 чол.), для поселення яким було надано
землі у межиріччі Дніпра і Синюхи (територія сучасн. Кіровоградської обл.). У 1752 призначений правителем
Нової Сербії та командиром Новосербського корпусу, до складу якого входили гусарський і піхотний полки (у
гусарському полку його родині надали право спадкового полковництва). Приєднав до Нової Сербії значну
частину земель Запорожжя. Неодноразово звинувачувався у зловживанні владою (розкраданні державних
коштів і земель) і знущанні над поселенцями, за що в 1763 позбавлений усіх чинів і засуджений на довічне
заслання до Вологди. У 1770-х роках, завдяки клопотанню генерала П.Текелія, повернувся у Єлисаветградську провінцію, де і помер.
О. Посунько (Дніпропетровськ).
ХОРТИЦЯ (колишня - Велика Хортиця) -острів на Дніпрі. Входить у міську смугу м. Запоріжжя. Довжина - 12
км, ширина -2,5 км. Загальна площа - близько 2650 га. Вперше згадується у праці Константина VII
Багрянородного “Про управління імперією” (серед. 10 ст.) під назвою о. Святого Григорія. За часів Київської
Русі острів був важливим торговельним пунктом. Сюди звозили хліб, рибу, мед, а з Константинополя і
грецьких колоній - різні цінні товари. В Іпатіївському літописі 1103 X. згадується як місце, де збирались руські
дружини перед походом на половців. На північ від X. біля дніпровського порога Вільного знаходився о. Мала
X. Бл. 1552 на Малій X. Д.Вишневецький заснував першу Запорозьку Січ. У січні 1557 на Хортицьку Січ
напала татарська орда, але змушена була відступити. Влітку 1557 об'єднане турецько-татарське військо
зруйнувало козацькі укріплення на острові Мала Хортиця. В 1596-1648 на X. перебувала залога реєстрових
козаків. У 1648 Б.Хмельницький розгромив на острові польський військовий загін. До 1775 X. входила до
складу володінь Запорозької Січі. У 1735-39 під час російсько-турецької війни на острові збудовано
укріплення, залишки яких збереглися до наших днів. 18.9.1965 X. перетворено на історико-культурний
заповідник. Тут розташований Музей історії запорозького козацтва.
О. Кривоший (Запоріжжя).
ХОРТІ МІКЛОШ (Горті; 18.6.1868 -9.2.1957) - угорський державний діяч. Н. у м. Кендереші (Угорщина). З 14
років навчався у Віденській морській академії, після її закінчення розпочав кар'єру морського офіцера. У
1909-14 - морський ад'ютант цісаря Франца-Йосифа 1. Під час Першої світової війни 1914-18 брав участь у
бойових діях, проявив себе здібним командиром. 14.5.1917 командував австро-угорським флотом у битві
при Отранто. З травня 1917- адмірал. З січня 1918- головнокомандувач австро-угорського флоту. Після
встановлення в Угорщині комуністичної диктатури Бели Куна у травні 1919 X. у м. Шегеді створив
альтернативний уряд та організував за підтримки Франції Національну армію. У серед, листопада 1919
війська X. здобули Будапешт. У січні 1920 обраний членом угорського парламенту, який 1.1. проголосив
Угорщину монархією. X. призначено регентом з фактично необмеженою владою при королі Карлу.
Встановлена в Угорщині диктатура X. була однією з перших фашистських диктатур у Європі, хоча й мала
свої особливості (на відміну від інших фашистських диктаторів, X. опирався, в першу чергу, не на середній
клас, а на великих землевласників). У 1 920-30 роках зовнішньополітичний курс X. був спрямований на
зближення з Італією та Німеччиною. 15.3.1939 за наказом X. угорські війська окупували Карпатську Україну 1
встановили там жорстокий терористичний режим. З наближенням радянських військ до Будапешта

16.10.1944 X. виїхав до Берліна. 4.5.1945 у Тіролі здався американським військам. Союзницьке
командування не розглядало X. як військового злочинця і дозволило йому оселитися у Західній Європі. На
запрошення португальського диктатора А.Салазара X. з родиною оселився у м. Ешторілі (Португалія). У
1956 вийшли друком його мемуари. Помер і похований в м. Ешторілі.
К. Бондаренко (Львів).
ХОРУНЖИЙ (від хоругва - прапор) - 1) У середньовічній Польщі спочатку прапороносець, який охороняв
військовий стяг (хоругву), пізніше - особа, яка очолювала військовий підрозділ (див. Корогва). З 14 ст. посада
і чин при польському королівському дворі -великий коронний і надвірний X. З 15 ст. у Польщі 1 Литві посадова особа, яка очолювала шляхетське ополчення кожного воєводства. 2) В Україні у 17-" 8 ст. генеральний X. - член генеральної старшини, який відав військовими справами і в урочистих випадках
тримав хоругву (див. Генеральний хорунжий). У кожному полку і сотні були полкові й
сотенні X. Відав стройовою частиною, носив і охороняв полкову хоругву або курінний значок - невеликий
прапор. Входив до складу паланкової та курінної старшини. 3) У роки українських національно-визвольних
змагань 1917-21 - військове звання в Армії УНР, що відповідало підпоручнику.
О. Кривоший (Запоріжжя).
ХОТИНСЬКА ВІЙНА 1620-21 - війна Османської імперії проти Польщі. Воєнні дії розпочала Туреччина з
метою загарбання польських і українських земель. У Цецорській битві 1620 польські війська були вщент
розгромлені турецькою армією. Під час битви загинув коронний гетьман С.Жолкевський , частина польських
воєначальників потрапила у полон. Навесні 1621 султан Осман ІІ, зібравши понад 150-тисячну армію з 60
гарматами і 4 бойовими слонами, рушив на Молдову. До турецького війська приєдналася 60-тисячна
кримська орда. Опинившись у катастрофічному становищі, польський уряд звернувся до українських козаків
із закликом узяти участь у війні проти Туреччини, обіцяючи їм розширити права і привілеї. Польський сейм
ухвалив козацький реєстр у 20 тис. чол. з платнею 100 тис. злотих на рік. Розуміючи, яку небезпеку
становить турецько-татарська агресія не лише для польських земель, але і для України та всієї Європи,
козаки вирішили прийняти пропозицію сейму про спільну боротьбу проти турків. 15-17.6.1621 в урочищі Суха
Діброва на Черкащині відбулася козацька рада, що висловилася за негайний виступ козацького війська у
похід. Рада також прийняла рішення вислати до Варшави делегацію на чолі з П.Сагайдачним та єпископом
Й.Курцевичем-Коріятовичем, яка мала добитися від польського уряду відновлення вищої православної
ієрархії в Україні. У той же час козацьке військо (41 тис. чол.) на чолі з гетьманом Я.Бородавкою вирушило у
Молдову назустріч турецько-татарській армії. Коронна армія, яка налічувала ЗО тис. чол. під командуванням
литовського гетьмана К.Хоткевича, розташувалася навпроти Хотина. Незабаром туди з боями підійшли
козаки. Після усунення з гетьманства Я.Бородавки, настроєного вороже до поляків, і обрання гетьманом
П.Сагайдачного українське військо 24.8(1.9) з'єдналося з польською армією під Хотином. Ще з 23.9.1621
турецько-татарські частини повели запеклі атаки на козацький табір. Втрати противника в цих боях
становили 20 тис. чол. Відбивши один із штурмів, козаки перейши у контрнаступ і, увірвавшись до табору
ворога, знищили майже всі гармати. 18(28).9 турецько-татарські підрозділи розпочали генеральний наступ
на позиції українсько-польських військ, проте фланговими ударами козацьких полків були зупинені.
Втративши бл. 80 тис. чол. і не досягнувши жодного успіху, турецьке командування змушене піти на
переговори та укладення мирного договору. Хотинська битва, що тривала до 23.9(3.10), завершилась
перемогою об'єднаної українсько-польської армії. 23-25.9(3-5.10).1621 між Туреччиною і Річчю Посполитою
укладено Хотинський мир 1621. Вирішальну роль у воєнній поразці Туреччини у X.в. відіграло українське
козацьке військо. Героїчна боротьба українських козаків розвіяла міф про непереможність турецької армії,
ліквідувала небезпеку іноземного поневолення українського та польського народів і зупинила експансію
Османської імперії у Європу.
І. Підкова (Львів).
ХОТИНСЬКИЙ МИР 1621 - мирний договір між Річчю Посполитою і Османською імперією, який завершив
Хотинську війну 1620-21. Укладений 9.10.1621. За умовами X.м. припинялася польсько-турецька війна і
встановлювався кордон по р. Дністер. Кримське ханство і Туреччина зобов'язувались не нападати на
українські та польські землі. В свою чергу, Польща за X.м. віддавала васалу турецького султана Молдовському князівству Хотин і зобов'язувалася заборонити козакам судноплавство по Дніпру й не
допускати походів запорожців на кримські й турецькі володіння. Умови X.м. викликали невдоволення серед
українського козацтва і спричинили наростання нової хвилі національно-визвольної боротьби в Україні.
ХОТИНСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1919 - національно-визвольне повстання населення Хотинського повіту в
Бессарабії проти румунських окупантів. 13.1.1918 румунські війська під командуванням ген. Бручану,
незважаючи на активний опір українського населення та офіційний протест міністра закордонних справ УНР
Д.Дорошенка, окупували Бессарабію. Почалися масові арешти та розстріли українських громадських і
політичних діячів, репресії щодо місцевого українського населення. 23.1.1919 у Хотинському повіті
вибухнуло антирумунське повстання. Повстанці здобули Хотин і за три дні визволили територію всього
повіту. Для керівництва повстанням була створена Хотинська Директорія, до складу якої увійшло 5 чоловік
(голова - М.Лискун, секретар - Л.Токан). Під час X.п. створено три повстанських полки: Рукшинський,
Анадольський, Данковецький. Директорія УНР через свого представника І.Маєвського допомогла

повстанцям зброєю та військовим спорядженням, проте критичне становище на українсько-більшовицькому
фронті не дозволило уряду УНР надати військову допомогу Хотинській Директорії. У січні 1919 румунське
командування, підтягнувши значні сили, розпочало наступ проти українських повстанців. 1.2.1919 після
запеклих боїв румунські підрозділи захопили Хотин. Бл. 4 тис. повстанців разом з 50 тис. біженців під
натиском переважаючих сил ворога змушені були відступити за річку Дністер на Поділля. Румунські каральні
загони жорстоко розправилися з українським населенням Хотинщини. Спалено десятки сіл (Рукшин,
Недобоївці, Ширівці, Ставчани, Керстенці та ін.). Понад 15 тис. селян розстріляно або замордовано.
І. Крецул (Львів).
ХОТКЕВИЧ ГНАТ МАРТИНОВИЧ [(псевд. -Гнат Галайда, Георгій Хвилинський та ін.; 19(31).12.1877 8.10.1938] - український письменник, мистецтвознавець, музикант, актор, режисер, діяч національного руху.
Н. у Харкові. У 1900 закінчив Харківський технологічний ін-т, інженер-технолог. Під час навчання брав участь
у заходах Української студентської громади, студентських виступах у 1899, за що був тимчасово виключений
з ін-ту. В наступні роки був одним із лідерів українського культурного руху в Харкові, проводив нелегальну
роботу. Відіграв визначну роль у відродженні кобзарського мистецтва. У 1902 організував виступ кобзарів і
лірників на 12 археологічному з'їзді в Харкові. Був засновником і керівником аматорських українських театрів
на Харківщині: селянських у Дергачах (1895), Печенігах (1900) та першого робітничого в Харкові (1901). На
поч. 20 ст. разом з Д.Антоновичем, Б.Камінським, О.Катренком створив у Харкові видавничу спілку під
колективним псевдонімом “Вс. І.Гуртом”, яка випустила 14 творів Т.Шевченка, І.Франка та ін. Заснував і
очолив видавничу українську комісію при Харківському товаристві грамотності. Літературну діяльність
розпочав в 1897 (оп. “Грузинка” у львівському ж-лі “Зоря”). У 1902 у Харкові вийшла перша збірка творів X.
під назвою “Поезії в прозі”. Згодом багато друкувався в українських літературних альманахах і часописах
(“Літературно-науковий вісник”, “Рідний край”, “Рада”, “Село” та ін.). Твір X. “Дума про похід ситого князя
Оболенського на голодних селян” - гостра політична сатира на тогочасну харківську владу поширювалася в
нелегальних виданнях Революційної української партії. Підчас російської революції 1905-07 X. став
організатором і головою Центрального організаційного (страйкового) комітету Харківсько-Миколаївської
залізниці, обраний делегатом Всеросійського з'їзду залізничників. Під час грудневого повстання 1905
перебував у Москві, після придушення якого в січні 1906 змушений емігрувати до Галичини. В с. Красноїлові
(тепер Івано-Франківської обл.) організував Гуцульський театр, з яким багато гастролював по Галичині,
Буковині та Польщі. У 1912 повернувся у Наддніпрянську Україну. Був заарештований у справі
“Люботинської республіки” 1905, згодом звільнений “за недоведеністю злочину”. В 1913 редагував журнал
“Вісник культури і життя”. У роки Першої світової війни очолював літературно-науковий відділ Українського
товариства ім. Г.Квітки-Основ'яненка в Харкові. У кін. березня 1916 X. як “особливо шкідливого елемента”
вислано за межі України: до Бєлгорода, потім - до Воронежа. У березні 1917 очолив Український
організаційний комітет у Харкові, у квітні 1917 увійшов до складу Української губернської ради. Згодом
відійшов від політичної діяльності. Був організатором і викладачем учительських курсів з українознавства в
Харкові, працював в архіві. У 1920 - на поч. 1930 років викладав українську літературу в зооветтехнікумі. З
1926 вів клас бандури в музичному інституті в Харкові. У 1927 займався організацією Державної капели
бандуристів ім. Т.Шевченка. 23.2.1938 X. заарештований, звинувачений у шпигунстві, створенні
контрреволюційних націоналістичних організацій. За постановою “трійки” страчений 8.10.1938 у підвалі
харківського управління НКВС. Реабілітований 11.5.1956.
X. належать збірки оповідань: “Життєві аналогії” (1903, 1928), “Гірські акварелі”, “Гуцульські образки” (1914,
1915, опубліковані 1931). Спеціально для Гуцульського театру X. написав п'єси “Довбуш” (1909),
“Гуцульський рік” (1910), “Непросте” (1911), “Антін Ревізорчук” та “Прахтикований жовнір”. Вершиною
прозової творчості X. стала лірико-романтична повість “Кам'яна душа” (1911). X.- автор творів на історичну
тематику: драм “О полку Ігоревім” (1926) і “Рогнідь”, роману “Берестечко” та тетралогії “Богдан
Хмельницький” (1929). Здійснив перекладина українську мову окремих творів У.Шекспіра, Ф.Шіллера,
Ж.Б.Мольера, В.Гюго, Калідаси та ін. Написав ряд музичних творів - “Гуцульська сюїта”, “Репертуар для
бандури”, романси та хори на слова Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Я.Щоголіва, П.Тичини та ін. поетів.
Йому належать наукові розвідки та навчальні посібники в галузі історії та мистецтвознавства: “Богдан
Хмельницький” (1909-10), “Гетьман Іван Мазепа” (1917), “Історія України для шкіл” (1918), “Кооперація в
Галичині” (1918), “Григорій Савич Сковорода” (1920), “Народний і середньовічний театр в Галичині” (1924),
“Театр 1848 року” (1932), “Музичні інструменти українського народу” (1930) та ін. Створив “Підручник гри на
бандурі” (1907) та перший самовчитель (1929-30).
С. Наумов (Харків).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:25 | Повідомлення # 42
ХОТОВИЦЬКИЙ СТЕПАН (1794 -11.4.1885) - відомий український лікар. Н. у с. Красилові Подільської губ.
(тепер місто Хмельницької обл.). У 1817 закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію. У 1823 захистив
дисертацію з питань педіатрії та гінекології, фактично поклавши початок комплексному вивченню цих наук у
Російській імперії. Протягом 1833-39 редагував “Военно-медицинский журнал”. 31832-професор кафедри
акушерства та судової медицини Петербурзької медико-хірургічної академії. Автор ряду праць з питань
акушерства, гінекології, педіатрії, гігієни. У 1844 видав “Лікарсько-народний порадник для духовних училищ”
-перший посібник зі шкільної гігієни, у 1847 -підручник “Педіатрика”. Помер і похований у Петербурзі.
А. Пономаренко (Вінниця).

ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (ХДПУ) - політична партія в Україні. Заснована на
установчому з'їзді у червні 1992. Ініціатором створення партії виступив В.Журавський. Зареєстрована
офіційно Міністерством юстиції 23.11.1992. Власного друкованого органу не має. Нараховує близько 12
тисяч членів. Керівництво ХДПУ обирається терміном на чотири роки - Голова, Головна Рада, Голова
Виконавчого комітету. Голова партії обирається на з'їзді партії. Голова партії - В. Журавський. Структура
ХДПУ складається з первинних (міських, районних, обласних) організацій. Після створення ХДПУ відразу
стала в опозицію до уряду Л.Кравчука. Перебуває у конструктивній опозиції до Президента та Уряду
України. Представлена 7-ма депутатами у Верховній Раді України 13-го скликання. За ідеологічною
орієнтацією ХДПУ - правоцентристська партія. Теоретичною основою її світогляду є християнська
філософія. Головний принцип формування ХДПУ - визнання членами партії християнського світосприйняття
як форми самоусвідомлення та самовираження особи, всебічне сприяння поширенню віровчення і традицій
християнства на засадах екуменізму. Християнський світогляд передбачає захист соціальних груп,
солідарність, демократизм, неконфесійність, демократичний націоналізм. ХДПУ вдалося об'єднати у своїх
лавах значний інтелектуальний потенціал, що дало можливість партії виступити з низкою суспільне
важливих пропозицій. Зокрема, ХДПУ представила свій проект нової Конституції України, проекти законів
про політичні партії, про вибори, про свободу совісті та релігійні організації, про соціальний захист дітей
тощо. Помітною є міжнародна діяльність ХДПУ. Підтримує тісні стосунки з християнсько-демократичними
організаціями ряду держав, е членом Християнсько-Демократичного Інтернаціоналу, входить як спостерігач
до Європейського Демократичного Союзу.
Під час березневих виборів 1998 до Верховної Ради України у багатомандатному загальнодержавному
округу за партію проголосувало 1,29 % всіх виборців.
Ю. Шведа (Львів).
ХРИСТИЯНСЬКО-ЛІБЕРАЛЬНИЙ СОЮЗ (ХЛС) - політична партія в Україні. Ініціатива створення партії
належить частині членів Християнсько-демократичної партії України, які не поділяли її політики. 19.3.1995
проведено установчий з'їзд партії, яка отримала назву Християнсько-Демократичний Союз. На з'їзді, де були
представники 13 областей України, прийнято Програму і Статут партії. В основу програмних принципів ХЛС
закладені ідеї християнського гуманізму. Програма партії мало чим відрізняється від програми ХДПУ та
УХДП. Головою партії обрано І.Степанюка, головою виконкому - Ю.Іванова. II з'їзд партії (1995) змінив назву
партії з Християнсько-Демократичного Союзу на ХЛС. Програма і Статут змін не зазнали. 2.8.1995 партія
була офіційно зареєстрована Міністерством юстиції України.
Ю. Шведа (Львів).
ХРИСТИЯНСЬКО-НАРОДНА ПАРТІЯ -політична партія народовецького напряму в Закарпатті. Діяла в 192438. До провідних діячів ХНП належали А.Волошин, М.Бращайко, М.Долинай, К.Феделеш та ін. Друкований
орган партії - тижневик “Свобода” (виходила в Ужгороді у 1922-38; гол.ред. А.Волошин). Завдяки підтримці
Чехословацької народної партії і особисто о. Яна Шрамка член партії А.Волошин у 1925 став депутатом
празького парламенту. Зумівши згуртувати лише невелику частину інтелігенції та духовенства, партія не
змогла одержати підтримки у широких колах українського суспільства Закарпаття. Восени 1938 внаслідок
зміни міжнародних та внутрішніх обставин партія саморозпустила-ся, підтримавши створення нової
політичної організації закарпатських українців - Українського національного об'єднання.
В. Тарабан (Львів).
ХРИСТИЯНСЬКО-СУСПІЛЬНА ПАРТІЯ (Християнсько-суспільний союз) - поміркована консервативна
галицька партія. Заснована весною 1911 у Львові. Попередником ХСП був Католицький русько-народний
союз (КРНС), створений 14.10.1896 українськими політичними діячами на чолі з О.Барвінським за підтримки
греко-католицької ієрархії та митрополита С.Сембратовича. З 1897 видавав щоденний часопис “Руслан”,
згодом орган ХСП (виходив до 1914). Засновники КРНС не підтримали відхід Ю.Романчука від політики
“нової ери” і створення в 1896 під час виборів до віденського парламенту блоку з москвофілами. Часопис
“Руслан” звинувачував Ю.Романчука і Народну Раду у національній зраді і політичній короткозорості. З
обраних 9 українських послів у 1897 від Галичини до Державної Ради 6 представляли КРНС (О.Барвінський,
А.Вахнянин, І.Гро-бельській, М.Каратницький, Є.Мандичевський, В.Охримович). На першому засіданні
парламенту вони створили Руський посольський клуб, а 1.4.1897 разом з християнськими депутатами від
чехів, словенців, хорватів і сербів утворили “Слов'янський християнсько-національний клуб”. КРНС мав
представництво у Галицькому крайовому сеймі. Союз стояв на позиціях легітимної опозиції до австрійської
адміністрації і повної вірнопідданості цісарському престолу та австрійській монархії; визнавав за українцями
право на створення в рамках австрійської імперії національного коронного краю, але також і право в
майбутньому на побудову соборної незалежної Української держави; виступав за рівноправність української
мови в крайовій адміністрації, судівництві, шкільництві; вимагав відкриття нових українських початкових
середніх шкіл, гімназій; гостро критикував москвофілів, звинувачуючи їх у антинаціональній і антидержавній
діяльності. На виборах 1907 до австрійського парламенту КРНС не здобув жодного мандата. Ослаблення
КРНС призвело до його реорганізації 1 створення весною 1911 ХСП. За статутом ХСП - політичне
товариство з осідком у Львові, що ставило собі за мету вводити практичні постулати християнства в
суспільне життя на користь людини і народу. Формами діяльності ХСП були різноманітні збори, сходини,
петиції, звернення, участь у виборах, підтримка християнської преси. До ХСП могли належати тільки

повнолітні чоловіки католицького віровизнання. Управа ХСП була зосереджена в руках обраної старшини з 9
чоловік. Першим головою партії обрано О.Барвінського. У рамках ХСП діяли секції, створені за
професійними, становими та ін. інтересами. До складу партії входили селяни, робітники, але більшість
складала інтелігенція (вчителі, священики). ХСП мала свої осередки в ряді міст Галичини. ХСП була
малочисельною організацією і значної ролі в політичному житті Галичини не відігравала. За релігійний
характер, консерватизм і стосунки з польськими політичними колами ХСП часто критикували інші українські
партії, особливо радикали. Партія виступала за проведення змін у політичному, суспільному, культурному і
економічному житті шляхом реформ. Закликала українські політичні об'єднання підтримувати австрійську
монархію як гарант всестороннього національного розвитку українців. У зверненнях до польських політичних
організацій закликала не підтримувати антиукраїнські сили, зокрема москвофілів та наголошувала на тому,
що антиукраїнська політика деяких польських партій і діячів шкідлива насамперед для польської справи.
Вимагала заборонити діяльність москвофільських організацій в Галичині. Партія відстоювала права
української мови в краю, вимагала від австрійської адміністрації відкриття українського університету у Львові
та нових шкіл. ХСП опікувалася сім'ями померлих священиків і молодими сільськими парохами. Серед
провідних членів ХСП були О.Барвінський, К.Студинський, Д.Лопатинський, О.Маковей, Й.Романович, о.
Ю.Дзерович, Я.Гординський, І.Кокорудз, Р.Ковальов та ін. На поч. Першої світовоюї війни 1914-18 ХСП
відійшла від активної політичної роботи. Відновила діяльність у період існування Західно-Української
Народної Республіки. У 1921-23 входила до Міжпартійної Ради. У серед. 1920 років вплив ХСП на суспільнополітичне життя Галичини значно зменшився і партія саморозпустилася. Частина її членів на поч. 1930-х
років увійшла в Українське народно-демократичне об'єднання, а частина створила в 1930 лояльну щодо
польської влади Українську католицьку народну партію під патронатом єпископа Станіславського
Г.Хомишина. Т. Антошввський (Львів).
ХРИСТОВИЙ ЛЕОНТІЙ (бл. 1896 - березень 1922) - отаман повстанського загону на Полтавщині. Н. у с.
Лютеньках (тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл.) у селянській сім'ї, Брав участь у Першій світовій війні,
був офіцером російської армії. З листопада 1918 перебував на службі в Армії УНР. Після окупації
Полтавщини більшовицькими військами з грудня 1918 перебував у підпіллі. У 1919-20 жив у Києві,
підтримував контакти з українськими підпільними патріотичними організаціями, брав участь у розробці
планів повстанської боротьби проти більшовицької влади. Влітку 1920 X. очолив повстанський загін, який
діяв у р-ні Гадяча, Зінькова, Миргорода. 20-22.7.1920 загін X. спільно з повстанцями отаманів Масюти і
Мандика чинили героїчний опір частинам 14-ї більшовицької армії поблизу с. Лютеньки, але змушені були
відступити. Після відходу повстанських загонів село було спалене, а більшість жителів розстріляно. X.
загинув у бою з чекістами в березні 1922 у с. Загрунівці (тепер Полтавська обл.).
І. Підкова (Львів).
ХРИСТЮК ПАВЛО ОНИКІЙОВИЧ (1880 -28.9.1941)- український громадсько-політичний діяч, публіцист. Н. у
станиці Єлизаветградській Краснодарського краю (тепер Росія) у родині кубанського козака. Навчався у
Київському політехнічному ін-ті. Друкувався у газетах “Рада”, “Боротьба”, “Трудова громада”. В період
Української революції брав активну участь у громадсько-політичному житті України. В квітні 1917 разом з
М.Ковалевським, М.Шрагом, М.Шаповалом виступив ініціатором створення Української партії соціалістівреволюціонерів, входив до складу ЦК партії. З квітня 1917 редагував (спільно з М.Ковалевським)
позапартійну газету “Народна воля”. Організовував партійну роботу серед селянства, що дало можливість
партії очолити професійну організацію українського селянства - “Селянську спілку”. На поч. червня 1917
обраний членом ЦК “Селянської спілки”. Брав участь у роботі Української Центральної Ради та Малої Ради.
У червні 1917 увійшов до складу першого Генерального Секретаріату УЦР-УНР, де обіймав посаду
генерального писаря. З січня 1918 X.-міністр внутрішніх справ, з кін. лютого 1918-державний секретар УНР.
Виступив одним із співавторів земельного закону Центральної Ради. Після розколу УПСР на черговому з'їзді
в травні 1918 увійшов до т. зв. центральної течії (В.Голубович, І.Лизанівський, М.Шаповал, М.Чечель,
Н.Григоріїв, О.Жуковський, О.Севрюк та ін.), яка наприкін. січня 1919 виділилася в окрему партію-УПСР
(центральної течії), а в квітні 1919 повернулася до старої назви - УПСР. Брав участь у виданні друкованого
органу партії - газети “Трудова громада”. У період Директорії УНР X. обіймав посаду товариша міністра
внутрішніх справ в уряді Іс.Мазепи. 31919 перебував в еміграції в Австрії. Жив у Відні, де увійшов до
закордонної делегації УПСР, яку очолював М.Грушевський. У 1920-22 працював співредактором журналу
“Борітеся-поборете!”, входив до Спілки українських письменників і журналістів. В еміграції підготував і видав
4-томну працю “Замітки і матеріали до історії Української революції 1917-1920 рр.” (1922). У 1923
повернувся в Україну. З весни 1923 працював інспектором Українського банку. В 1925-28 - член правління
Державного видавництва України. У 1928-31 працював у народному комісаріаті фінансів (зі 930 - заст.
керівника сектора економічного планування). У 1928 став одним з ініціаторів створення у Харкові
Українського товариства робітників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву, керував у
ньому культурно-освітньою секцією. 31931 науковий співробітник в Інституті літератури ім. Т.Шевченка. У
березні 1931 X. заарештовано і звинувачено у приналежності до “контрреволюційної організації” “Український національний центр”. 7.2.1931 постановою колегії ОДПУ СРСР засуджений до 5 років
позбавлення волі, а в 1935 засланий на Північ. Після короткого перебування на волі у листопаді 1936 знову
заарештований і у вересні 1937 засуджений до 8 років позбавлення волі. Помер 28.9.1941 у “Севвостлаге”
Архангельської обл. (Росія). X. - автор численних наукових розвідок (“1905 рік на Україні”, 1925: “Селянські

виступи та війна”, 1928; “Письменницька творчість Винниченка”, 1928), дослідницьких статей про творчість
Г.Квітки-Основ'яненка, С.Єфремова, Ю.Смолича та ін.
Я. Малик (Львів).
ХРОНІКА БИХОВЦЯ - найширший з білорусько-литовських літописів. Названий за прізвищем власника поміщика О.Биховця. Єдиний список цієї пам'ятки зник невдовзі після її публікації Т.Нарбутом у 1846.
Тривалий час X.Б. вважалася фальсифікатом. Сьогодні її автентичність не викликає сумнівів у фахівців.
Хроніка не має початку й кінцівки, а опис подій у хроніці закінчується 1506. Укладена в першій третині 16 ст.
Містить цінні відомості з історії України.
О. Русина (Київ).
“ХРОНІКА НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМ. Т.ШЕВЧЕНКА” - друковане видання Наукового товариства ім.
Т.Шевченка. Видавалася на зразок наукових бюлетенів академій наук європейських країн. Окремі
повідомлення про діяльність товариства публікувалися також у відповідних рубриках “Записок НТШ”. За
період 1900-14 з'явилося 59 випусків “Хроніки” (українською та німецькою мовами). У чотирьох щорічних
номерах друкувалася інформація про наукові заходи і адміністративні справи товариства, подавався перелік
звичайних членів НТШ, короткі біографії дійсних членів НТШ, огляд нових надходжень до бібліотеки тощо.
До 1939 видано 74 номери. Тільки у 1949 вийшов черговий 75-й номер “Хроніки”, який підготувало
відновлене в еміграції НТШ. Наступні випуски висвітлювали діяльність НТШ у 1950-60 роках уже в нових
умовах -за наявності окремих осередків НТШ у США, Канаді, Австралії та Європі. Після відновлення
діяльності НТШ у Львові (жовтень 1989) протягом 1993-96 вийшло 82-85 номерів “Хроніки НТШ”.
Т. Романюк (Львів).
ХРУЩОВ МИКИТА СЕРГІЙОВИЧ (5(17).4.1894-11.9.1971)- відомий партійний і державний діяч СРСР,
генеральний секретар ЦК КПРС (1953-64). Н. у с. Калинівці Курської губ. (тепер Дмитрівського р-ну Курської
обл., Російська Федерація) у селянській сім'ї. У 1908 сім'я переїхала у Донбас, де оселилася неподалік від
Юзівки (тепер Донецьк). У 1908 X. почав працювати слюсарем на заводі, потім - на шахтах Донбасу. У 191216 брав участь у робітничих страйках. У 1917-голова місцевої ради робітничих депутатів. У 1918 вступив у
більшовицьку партію. У 1918-20 брав участь у громадянській війні. Протягом 1922-25 навчався на робітфаці
Юзівського гірничого технікуму, 1929-30-у Московській промисловій академії. У 1920-28 - на партійній роботі
в Донбасі, у 1928-29 - у Харкові та Києві. З 1931 - партійний функціонер у Москві. З 1935 - перший секретар
Московського міського та обласного комітетів ВКП(6). З січня 1938 (з перервами у квітні-листопаді 1947) до
грудня 1949 - перший секретар ЦК Компартії України. Під час німецько-радянської війни 1941-45 - член
військових рад Південно-Західного напрямку, Південно-Західного, Сталінградського, Південного,
Воронезького, 1-го Українського фронтів. У 1943 X. було присвоєно звання генерал-лейтенанта. З лютого
1944 - Голова Раднаркому (згодом - Ради Міністрів) України, а в грудні 1944 - перший секретар ЦК КП(б)
України. З грудня по березень 1949 - секретар ЦК і перший секретар Московського обласного комітету
партії. З березня 1953 - секретар, з вересня 1953 до жовтня 1964 - перший секретар ЦК КПРС, одночасно в
1958-64 - Голова Ради Міністрів СРСР. З 1934 -член ЦК ВКП(6), 1938-39 - кандидат у члени Політбюро, з
1939 до 1952 - член Політбюро, з 1952 до 1964-член Президії ЦК КПРС.
Історична роль X. е дуже суперечливою. Сучасники відзначали прагнення X. вирішувати масштабні
проблеми, його бурхливу енергію, настирливість, яка межувала з грубістю. З іменем X. пов'язані
широкомасштабні кампанії освоєння цілинних земель та повсюдного запровадження кукурудзи як “цариці
полів”; “промивання мізків” радянській інтелігенції; продовольча криза поч. 1960 років; третя програма
Комуністичної партії (прийнята у 1961 на 22 з'їзді КПРС), що поставила завдання побудови комунізму за 20
років; Карибська криза (жовтень 1962), яка ледве не призвела до початку атомної війни. Проведена за X.
реформа шкільної освіти (1958) відкрила двері для прискореної русифікації неросійських республік, у першу
чергу - Української РСР Найбільшою заслугою X. були викриття культу особи Сталіна, що дало можливість
реабілітувати сотні тисяч колишніх жертв тоталітарного режиму в СРСР (реабілітація не поширювалась,
однак, на засуджених за антирадянську і націоналістичну діяльність), та відносна лібералізація радянської
системи у другій пол. 1950 - першій пол. 60-х років (т. зв. “відлига”). За ініціативою X. почалося скорочення
озброєнь, відбувся перехід на п'ятиденний робочий тиждень, збільшилися масштаби виробництва легкої
промисловості та житлового будівництва. X. пробував реформувати радянську адміністративну систему
шляхом ліквідації галузевих міністерств й заміни їх територіальними органами управління (раднаргоспами,
1957) і введенням принципу ротації (регулярної заміни) партійного та державного керівництва. Усі реформи
X. зазнали невдачі, що наочно продемонструвало принципову неможливість реформування радянської
системи.
Значна частина життя X. була безпосередньо пов'язана з Україною. Стрімка партійна кар'єра X. у 1920-30-х
роках була можлива завдяки підтримці Л.Кагановича і Й.Сталіна, які довіряли йому як виконавцю лінії
Компартії в Україні та Москві. X. відповідальний за репресії та чистки 1930-40 років в Україні, зокрема за
каральні дії спецпідрозділів МВС-МДБ проти цивільного населення західноукраїнських земель під час
боротьби з формуваннями ОУН-УПА. Разом з тим під час голоду 1946—47 в Україні X. доповідав Й.Сталіну
про неможливість виконання планових поставок зерна з України та просив допомоги з державних запасів. За
це був усунутий з березня по грудень 1947 з поста першого секретаря ЦК КП(б)У і замінений Л.Кагановичем

(за ін. версією, усунення X. було пов'язане з його невдачами у придушенні повстанського руху в Західній
Україні). Піднесення X. після смерті Сталіна та його перемога у боротьбі з колишніми соратниками
(Л.Берією, Г.Жуковим, Л.Кагановичем, В.Молотовим та ін.) стали можливими завдяки підтримці української
партійної та державної еліти, з якою X. єднали старі зв'язки. Це, в свою чергу, призвело до появи вихідців з
українського істеблішменту на всесоюзній арені в період перебування X. у Кремлі. Одночасно критика X.
українського керівництва спричинила виникнення опозиції у середовищі вищих партійних і державних
функціонерів (М.Підзорний, Ю.Шелестта ін.), які відіграли важливу роль в усуненні X. та приходу до влади
Л.Брежнєва. Помер у Москві. Похований на Новодівочому кладовищі.
М. Рожик (Львів).

Ц
ЦАМБЛАК ГРИГОРІЙ (Саблак, Самвлак, Цамвлак; світське ім'я - Гавриїл; н. бл. 1364 -п. 1419, за ін. дан. 1420, після 1450)-церковний і освітній діяч, митрополит Київський (з 1415). Н. у Тирново (Болгарія). Походив
з болгарського аристократичного роду. Був учнем болгарського просвітителя Є.Тирновського. З 1389
перебував на Афоні, пізніше - у Пантократоровському монастирі у Константинополі. У 1401-09 обіймав
церковні (пресвітер та ігумен монастиря) посади у Молдові та Сербії, займався проповідницькою і
літературною діяльністю. У 1409 виїхав до Києва. Здобув прихильність великого князя литовського Вітовта.
За його підтримки в листопаді 1415 у Новогрудці на соборі руських єпископів (були присутні також бояри і
князі) Ц. без згоди Константинопольського Патріарха обраний Київським митрополитом. У 1416 позбавлений
ієрейського сану і відлучений від церкви Константинопольським Патріархом Матфеем. У 1416 після
зруйнування Києва кримськими татарами хана Едигея Ц. переніс кафедру до Вільно. У 1418 у Констанці
(Румунія) як представник великого князя литовського зустрічався з Папою Римським Мартіном V.
Відстоюючи православну віру, виступав за продовження діалогу між православною й католицькою
церквами. Під тиском Константинополя змушений покинути митрополичу кафедру і виїхати до Молдови, де і
помер. Автор понад 50 творів та проповідей, зокрема “Слово надгробне митрополиту Кипріяну”, “Слово
похвальне Євфимію Тирновському”, “Житіє Стефана Дечанського” та ін.
М. Чорний (Львів).
ЦАРСЬКИЙ КУРГАН - поховальна споруда 4 ст. до н. е. Розташований за 4 км на пн. сх. від Керчі. Курган
(заввишки 17 м, окружність 260 м) досліджувався А.Ашиком у 1837. Під насипом виявлено квадратну
поховальну камеру (склеп) прямокутної форми (4,37 на 4,25 м) заввишки 8,37 м. Склеп складений з
вапнякових плит та перекритий уступчастим куполом. До поховальної камери веде дромос (коридор)
завдовжки 36 м і заввишки 7,14 м. Стіни дромоса викладені з блоків вапняку й мають стрілчасте перекриття.
Сама гробниця обкладена бутом. У насипі зафіксовані прошарки морської трави (камки) та буту. Гробниця
повністю пограбована у давнину. Припускають, що в кургані був похований один із боспорських царів (звідси
і назва кургану). Ц.к. - видатна пам'ятка античної архітектури.
Г. Тощев (Запоріжжя).
ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ ЛЬОНГИН (29.8.1875 -13.12.1950) - український громадсько-політичний діяч, дипломат,
адвокат, журналіст, видавець. Син М.Цегельського. Н. у Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька
Львівської обл.). З 1886 навчався в Академічній гімназії^ Львові. У 1894 вступив на юридичний ф-тет
Львівського ун-ту. З 1898 - член літературної секції наукового гуртка “Академічної громади”. Був одним з
активних учасників українського студентського руху, організатор з'їзду українських студентів у Львові (1899),
один з ініціаторів студентських виступів у Львівському ун-ті (1901) та селянських страйків у Галичині (1902).
Захистив у Львівському ун-ті докторську дисертацію з міжнародного права. Деякий час займався
адвокатською практикою, проте незабаром повністю присвятив себе політичній та журналістській діяльності.
У 1900-02 редагував журнал “Молода Україна”. Підтримував тісні зв'язки з М.Міхновським, видав у Львові
його брошуру “Самостійна Україна” (1900). Належав до провідних діячів Української національнодемократичної партії, входив до її керівних органів. У 1907-08 - видавець і відповідальний редактор газети
“Діло”, редагував газету “Свобода”, у 1915-18-“Українське слово”, відповідальний редактор “Літературнонаукового вісника”. У 1901 вийшла з друку його брошура “Русь-Україна і Московщина-Росія”, що мала
широкий суспільний резонанс. Член Головної управи товариства “Сокіл”, входив у Надзірну раду товариства
“Дністер”. У 1911-18 від УНДП обирався депутатом до австрійської Державної Ради, у 1913- послом до
Галицького сейму. У 1914-18 Ц. був членом усіх провідних українських організацій у Галичині - Головної
української ради, Загальної української ради, Бойової управи УСС, Союзу визволення України. 18.10.1918
увійшов до складу Української національної ради ЗУНР-ЗОУНР. З 11.11.1918 - секретар внутрішніх справ
першої Ради державних секретарів ЗУНР. 1.12.1918 разом Д.Левицьким підписав у Фастові від імені
Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР передвступний договір з Директорією УНР про об'єднання
ЗУНР і УНР в єдину Українську державу. У січні-лютому 1919 в уряді С.Голубовича - секретар без портфеля
і керівник секретаріату зовнішніх справ. У складі делегації Наддністрянської України брав участь в
урочистому проголошенні злуки ЗУНР з УНР та в роботі Трудового конгресу України. 22.1.1919 призначений

заступником міністра зовнішніх справ Української Народної Республіки. У січні-березні 1919 здійснив ряд
дипломатичних поїздок до Австрії, Німеччини та Чехії. У 1920-21 - представник уряду ЗУНР у США, де
згодом залишився в еміграції. Співпрацював у газеті “Америка”, з 1943 - її редактор. Автор спогадів “Від
легенди до правди” (1960), в яких подав свою версію підготовки та здійснення Листопадового повстання
1918 у Львові. Помер у Філадельфії (США). О. Павлишин (Львів).
ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ МИХАЙЛО (6.11.1848 -5.4.1944) - український громадсько-політичний діяч у Галичині, грекокатолицький священик. Батько Л.Цегельського і Р.Цегельського. Н. у с. Висоцьке у Галичині. Середню \
освіту здобував у гімназії в Бродах та в Академічній гімназії у Львові. Вивчав право і теологію у Львівському
ун-ті. У 1873 висвячений на диякона, з 1875 - душпастир, парох, отець-шамбелян (папський парох) і декан в
Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька Львівської обл.). Член-засновник товариства “Просвіта”,
засновник її філії в Кам'янці-Струмиловій (1892). Один із засновників “Руського педагогічного товариства”. У
1915 вивезений російськими окупаційними властями до Києва. В 1917-18-генеральний вікарій митрополита
А.Шептицького у центральних землях України. В листопаді 1918 був одним із організаторів встановлення
української влади в Кам'янці-Струмиловій. У кін. 1918 обраний до Української Національної Ради ЗУНР-30
УНР 1918-19, член її військової комісії. Після відступу Української галицької армії за р. Збруч у вересні
заарештований і на деякий час ув'язнений окупаційною польською владою. У міжвоєнний період - діяч
Українського національно-демократичного об'єднання. У 1931 був членом-засновником Українського
католицького союзу. Помер у Кам'янці-Струмиловій.
О. Павлишин (Львів).
ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ РОМАН (12.7.1882 -3.10.1956) - український вчений-фізик, педагог, громадсько-політичний
діяч у Буковині та Галичині. Син М.Цегельського. Н. у Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька
Львівської обл.). У 1892-1900 навчався в Академічній гімназії у Львові, після закінчення якої вступив на
філософський ф-тет Львівського ун-ту. З 1901-04 продовжував навчання в унтах Праги та Чернівців. У 190405 працював учителем української гімназії в Тернополі. З 1905 - професор учительської семінарії в
Чернівцях, одночасно - викладач фізики в ун-ті. У 1907 здобув ступінь доктора філософії. В 1914
призначений доцентом фізики Віденського ун-ту. Під час російської окупації Буковини перебував на
території Австрії, в 1917 повернувся до Чернівців. 18-19.10.1918, як делегат від Народної партії, узяв участь
у засіданні Української Національної Ради у Львові. В кін. жовтня 1918 очолив фінансову комісію
Українського крайового комітету Буковини (розширеної Буковинської делегації Української Національної
Ради). Після окупації території Буковини румунськими військами на поч. 1919 переїхав у Галичину. Викладав
у навчальних закладах Тернополя, Львова. Дійсний член HTLU, його секретар (1926-36). Був одним із
засновників Українського католицького союзу. З 1944 до 1953 доцент, завідувач кафедри фізики Львівського
педагогічного інституту. Весною 1953 заарештований радянськими органами та вивезений у Теміртау
(Казахстан), де працював учителем фізики і математики. У 1954 реабілітований, повернувся до Львова, де
продовжив викладацьку працю в педагогічному інституті. Автор численних наукових статей у галузі атомної
фізики, науково-популярних брошур з математики, фізики, хімії. Помер у Львові.
О. Павлишин (Львів).
ЦЕЛЕВИЧ ВОЛОДИМИР (1890 - можливо, 1944) - відомий український політичний діяч у Галичині, юрист.
Один з організаторів Українського національно-демократичного об'єднання. У 1925-28 і 1932-37 генеральний секретар УНДО, в 1928-30 - депутат до польського сейму і заст. голови Українського
посольського клубу. Виступив одним з ініціаторів (разом з В.Мудрим і О.Луцьким) політики “нормалізації”
українсько-польських стосунків у Західній Україні. У 1932-35 очолював редакцію тижневика “Свобода”. У
1935 за свою політичну діяльність заарештований, відбував ув'язнення у Бресті. Після звільнення
продовжував брати активну участь в українському національному русі. В 1935 знову обраний депутатом до
польського сейму. Після встановлення радянської влади у Галичині був заарештований і ув'язнений.
Подальша його доля невідома.
ЦЕЛЕВИЧ ЮЛІАН (23.3.1843-24.12.1892)-український історик і педагог, дійсний член Наукового товариства
ім.Т.Шевченка. Н. у с. Павелчі (тепер Івано-Франківська обл.) у родині священика. Гімназійну освіту здобув у
Станіславі (1853-61), вищу історичну - у Львівському (1861-65) та Віденському (1866-68) ун-тах. Викладав у
гімназіях Львова (1868-71)та Станіслава (1871-75). У 1875-92-викладач історії в Академічній гімназії у Львові.
У 1878 присвоєно науковий ступінь доктора філософії. У 1892 став першим головою Наукового товариства
ім. Т.Шевченка. Був упорядником першого тому “Записок наукового товариства ім. Т.Шевченка” (1892),
членом головного Відділу, заступником голови і почесним членом товариства “Просвіта”, редактором його
видань (“Народний календар на 1872”, “Читанка” 1874). Ц. - автор низки наукових праць, серед яких розвідка
“Чи було в Польщі невільниче підданство?” (1880-81), статті з історії козацької доби (“Історичний причинок
до нашої мартирології і рицарської слави”, 1880; “Облога міста Львова в році 1772”, 1883; “Перехід козаків
через Покуття до Молдавії в році 1739”, 1885), цикл нарисів про опришківський рух на Прикарпатті під
загальної назвою “Опришки”, монографія “Історія Скиту Манявського” (1886-87). В останній період життя
спільно з А.Вахнянином працював над підручником з історії України для середніх шкіл (не завершений).
Автор ряду науково-популярних праць, зокрема “Життя просвітителів слов'ян святих рівноапостольних
Кирила і Методія” (1881, 1891). Зібрав велику збірку народних переказів, легенд про карпатських опришків
(О.Довбуша та ін.).

Ф. Стеблій (Львів).
ЦЕНГЕЛЕВИЧ КАСПЕР (1808 - 1886) - польський поет-романтик і громадсько-політичний діяч у .Галичині в
1830 роках. Належав до Таємного польського товариства. Автор віршів українською мовою, в яких агітував
селян проти панщини та австрійської влади. Написав призначену для підпільників агітаційну бесіду
“Інструкція для вчителів руського народу”. У ній містились заклики до об'єднання зусиль для спільної
боротьби за свободу і відновлення державної незалежності Польщі, до якої зараховувались і українські та
литовські землі. За свою діяльність у 1838 був заарештований австрійською владою, перебував до 1848 в
ув'язненні. У 1848 став одним із організаторів Руського Собору. У 1848 брав участь у Слов'янському з'їзді
1848 у Празі.
Ф. Стеблій (Львів).
ЦЕНТРАЛЬНА РАДА НАРОДОВА -польська політична ліберальна організація у Галичині. Створена
13.4.1848 у Львові. Була керівним органом польського національно-визвольного руху. Домагалася
перетворення Галичини в польську автономну провінцію у складі Австрії та проведення демократичних
реформ. Захищаючи польські економічні й політичні інтереси, заперечувала право українського населення
Східної Галичини на національний розвиток, займала ворожу позицію щодо українського національновизвольного руху. Щоби спрямувати український національно-визвольний рух в інтересах польської шляхти,
за ініціативою ЦРН, на противагу Головній Руській Раді, створено Руський Собор. Під час Львівського
збройного повстання 1848 Рада займала вичікувальну позицію. Припинила своє існування в листопаді 1848
після поразки повстання.
Ф. Стеблій (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:26 | Повідомлення # 43
ЦЕНТРОСОЮЗ (повна назва - Союз кооперативних союзів у Львові) - українська господарсько-економічна
інституція на західноукраїнських землях у кін. 19 - першій пол. 20 ст. Заснований 1899 у Перемишлі як
Спілка для господарства і торгівлі (пізніше “Крайова спілка для господарства і торгівлі”) за ініціативою
Т.Кормоша. Налічувала 40 членів. У 1911 з ініціативи Є.Олесницького Спілка перенесла свій центр до
Львова і, об'єднавшися з торговельним синдикатом товариства “.Сільський господар”, отримала назву
Крайовий союз господарських спілок. У 1912 Союз мав філії у 16 містах Галичини, а його діяльність
охоплювала Буковину, Закарпаття, Боснію та українську еміграцію в Канаді й США. В цей час Союз
налічував 481 чл., мав 66 кооперативів та установ. Обсяг товарообігу досяг 10 737 000 крон. Перед Першою
світовою війною 1914-18 директорами Ц. були Т.Кормош і С.Герасимович; функції голови ради директорів
виконував Є.Олесницький. Під час війни Ц. припинив свою діяльність.
У 1921-22 у містах Західної України виникли окружні й повітові кооперативні союзи, для координації
діяльності яких було відновлено Ц. Діяв під назвою Союз господарських спілок (СГС). У 1924 було
затверджено новий статут об'єднання і змінено назву на Союз \ кооперативних союзів (СКС) або Ц. У цей
час Ц. представляв 5 центральних кооперативних організацій, 25 окружних, повітових і 1491 сільський
кооперативи. Вартість оборотних фондів у 1924 становила 321 567 злотих (у т.ч. власних фондів 49 941
злотий), а торговельні обороти сягнули 1 733 437 злотих. Ц. поставляв промислові товари, зокрема
сільськогосподарську техніку і обладнання, будівельні матеріали, паливо, штучні добрива, насіння. У
власності Ц. знаходилися промислові підприємства з виробництва мила, галантереї, переробки
сільськогосподарської продукції. Значне місце в діяльності Ц, посідала заготівля та збут
сільськогосподарської продукції, яку Ц. поставляв не тільки в центральну Польщу, але й у країни
Центральної та Західної Європи. Український кооперативний рух у західноукраїнських землях поширювався
швидкими темпами. У кін. 1938 Ц. об'єднував 189 чл., у т. ч. 4 центральні союзи, 26 окружних 1 повітових
союзів, 16 кооперативних гуртівень і 143 інші кооперативи. Обороти Ц. постійно зростали: у 1933 -10626 000
злотих, 1935 - 12 832 000 злотих, 1937 - 37 504 000 злотих. У 1924-30 членами дирекції Ц. були
С.Герасимович, Ю.Шепарович, В.Медвецький, президент надзірної ради - Д.Коренець; у 1930-39 членами
дирекції були Ю.Шепарович, М.Мартюк, згодом - О.Радловський; головою Ради директорів - Д. Коренець,
пізніше - О.Луцький. Ц. продовжував діяти і в роки Другої світової війни. У цей період керівником Ц. був
І.Сем'янчук. Після встановлення у західноукраїнських землях радянської влади Ц. припинив свою діяльність.
Т. Андрусяк (Львів).
“ЦЕРКВА Й ЖИТТЯ” - журнал, друкований орган Української автокефальної православної церкви.
Видавався в 1927-28 у Харкові. Вийшло 7 номерів: 1927 - чч. 1-5, 1928 - чч. 6-7. Головою редколегії спочатку
був митрополит В.Лепківський, згодом -архієп. Іван Павловський. На обкладинці зазначено: “Видання
Всеукраїнської православної церковної ради”, хоча з 1928 за ухвалою
ВПЦР видання передано видавничій комісії при Харківській округовій церковній раді. Мав рубрики:
“Філософія і етика християнства”, “Історія релігії”, “Церковна історія”, “Студія над Св. Письмом”, “Релігія й
наука”, “Релігія та економічне й соціальне життя”, “Церковне мистецтво та церковна археологія”, “Релігія й
красне письменство”, “Бібліографія й критика”, “Богословські наукові й церковно-історичні матеріали”,
“Церковна апологетика й полеміка”, “Пастирська практика”, “Богослужбовий культ”, “Релігійне навчання й
благовістя”, “Сучасне релігійне життя в УАПЦ і за її межами” та ін., вміщував також вірші та оповідання
релігійного змісту. Серед провідних співробітників журналу були В.Чехівський, К.Кротевич, К.Малюшкевич,
В.Юхимович та ін. За змістом і характером журнал наближався до видання академічного типу, хоча

видавнича комісія ставила за мету в майбутньому зробити журнал за змістом більш доступним для
широкого кола читачів. Припинив своє існування під тиском органів влади.
О. Ігнатуша (Запоріжжя).
“ЦЕРКОВНА ГАЗЕТА” - релігійна православна газета, що видавалась з 1.2.1906 у Харкові. Вийшло 25
номерів. Редактор і видавець - приват-доцент Харківського ун-ту священик Іоанн Філевський. На шпальтах
газети друкувалися статті на релігійні, виховні та суспільні теми, публікувалась інформація про завдання 1
поширення демократичного руху в українських єпархіях, духовних навчальних закладах, популяризувалися
національні традиції української церкви. З газетою співпрацював проф. М.Сумцов. Видання припинено в
адміністративному порядку в 1906.
О. Ігнатуша (Запоріжжя).
“ЦЕРКОВНАЯ ГАЗЕТА” - релігійний часопис русофільського спрямування, що видавався у 1856-58 в
Будапешті угорським католицьким Товариством ім. св. Стефана. Був призначений для українського
населення Закарпаття. “Ц.Г” друкувалася “язичієм”. Редактор - священик І.Раковський. Публікувалися
життєписи святих, релігійні проповіді, вірші релігійної тематики, подавалася інформація про події релігійного
життя у світі. З червня 1858 замість “Ц.Г” видавався “Церковний вестник для русинов Австрійськой
Держави”. До жовтня 1858 вийшло 10 номерів.
Н. Федорович (Львів).
ЦЕРКОВНІ СЕЛЯНИ - категорія феодально залежних селян на українських землях, які належали
монастирям і церквам. У Київській Русі виникли після заснування монастирів (10-11 ст.), яким князі й
бояридарували землі разом із селянами. Значно збільшилася чисельність Ц.с. після входження українських
земель до складу Російської імперії, велика кількість яких належала патріархові (згодом -синоду). Були
найбільш численною (після поміщицьких) категорією кріпосних селян. Становище Ц.с. і умови не
відрізнялись від становища поміщицьких селян. У 1760 роках у Російській імперії, включаючи й українські
землі, Ц.с. становили 991 761 ревізьку душу або бл. 14% усіх селян. Велика кількість Ц.с. належала КиєвоПечерській лаврі, Густинському, Новгород-Сіверському та ін. монастирям. У 1768 в Лівобережній Україні 61
монастирю належало бл. 160 тис. селян. Царським указом 26.2.1764 у Росії була проведена секуляризація
церковних володінь, в Україні - у 1786-88. Ц.с. створили категорію економічних селян (з підпорядкуванням
Колегії економії), що увійшли до складу державних селян.
ЦЕРТЕЛЄВ (Церетелі) МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ [1790 - 8(20).9.1869] - фольклорист, один із перших
дослідників і видавців української народної поезії. Н. у м. Хоролі (тепер Полтавська обл.) у родині
грузинського князя. Попри грузинське походження і російське виховання став глибоким шанувальником
культури українського народу. В 1814 закінчив Московський ун-тет. У 1819 опублікував у Петербурзі “Опыт
собрания старинных малороссийских песен”. У передмові збірки зазначав, що українську народну пісню
ставить вище найталановитіших романів і поем, оскільки ці пісні демонструють геній і дух народу. Вивчав
звичаї українського народу, наголошуючи, що українці завжди відзначались чистотою моралі. Брав участь у
роботі громадської організації Вільного товариства аматорів російської словесності. Займався теоретичними
проблемами фольклору: вивчав жанрову специфіку, класифікацію фольклорних видів. Засуджував підробки
під фольклорно-етнографічні твори, що мали місце в добу романтизму у 1820-40 роках. Вивчав “Слово о
полку Ігоревім”. У 1830-х почав працювати інспектором Полтавського інституту шляхетних дівчат,
помічником попечителя Харківського учбового округу. Підтримував особисті контакти з українськими діячами
першої пол. 19 ст., зокрема з Т.Шевченком. Сприяв Т.Шевченкові у поширенні на Харківщині “Живописной
старины”.
О. Сухий (Львів).
ЦЕХИ (від нім. zeche - спілка, гільдія) -корпоративні союзи особисто вільних міських ремісників (однієї чи
кількох споріднених спеціальностей), які забезпечували своїм членам господарську і особисту незалежність,
монополію заняття даним видом ремесла в місті та привілейоване становище на місцевому ринку. Ц.
регулювали закупку сировини, виробництво і збут продукції; були політичними організаціями для захисту
громадянських прав ремісників від утисків міського патриціату; воєнними одиницями під час оборони міст від
ворога; церковно-релігійними і благодійними організаціями для допомоги бідним, вдовам і дітям ремісників.
Хоча ремісниче виробництво було досить розвиненим і в часи Київської Русій існували ремісничі артілі, але
Ц., як виробничо-правова організація, близька до класичних західноєвропейських об'єднань ремісників,
з'явилися в українських містах разом із наданням їм Магдебурзького права. В Україні найраніше з'явилися в
Галичині - у кін. 14 ст. Виникнення Ц. свідчило про ступінь розвитку міської общини і було однією з основних
привілеїв міста. Розквіт Ц. в Україні припав на 16-17 ст. - час, коли в Західній Європі цехова система вже
занепала. Виникнувши в умовах вузького внутрішнього ринку, Ц. в Україні мали свої особливості (відсутність
абсолютної замкненості, існування значної кількості позацехових ремісників - партачів тощо). Структура Ц.
складалася з майстрів, підмайстрів та учнів. Очолювали Ц. виборні цехмістри. Ц. мали свої скарбниці.
Виробнича діяльність і відносини в Ц. регулювалися статутом. Щоб стати майстром, підмайстер повинен був
визначений статутом час мандрувати по ін. містах для вдосконалення своєї кваліфікації у Ц. великих міст і,
повернувшись з “листом” (свідоцтвом про успішне стажування), мав виготовити замовлений Ц. виріб “шедевр”, а також влаштувати для цехових братчиків дружню вечірку. Ц. мали свої суди і

підпорядковувалися магістратам. Цехові книги із записами прибутків і витрат, судових постанов, записами
про прийом і випуск учнів збереглися до наших днів. У другій пол. 17-18 ст. у Гетьманщині до Ц. входили не
лише ремісники-міщани, але й ремісники-козаки та ремісники навколишніх сіл. За підпорядкування деяких Ц.
(ковальських, музицьких та деяких ін.) йшла боротьба між магістратами і полковими урядами. Залишки Ц. у
Лівобережній Україні збереглися до поч. 20 ст.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
ЦЕХІН (цехин; від італ. zесса - монетний двір, або арабського siccah - карбована монета) -з 13 ст. назва
золотих венеціанських дукатів масою 3,49 г високопробного золота, що були в обігу на українських землях у
16-18 ст. Ц. карбувалися впродовж 1284-1797. Термін “цехін” поширювався також на ін. монети цього типу,
що випускалися в різних італійських державах.
Р. Шуст (Львів).
ЦЕЦОРСЬКА БИТВА 1620 - битва польських військ із турецько-татарською армією поблизу Ясс (тепер
Румунія). Відбулася під час Хотинської війни 1620-21. Влітку 1620 турецько-татарські війська під
командуванням Іскандера-паші, що налічували 80 тис. чол., вторглися у межі Валахії і Молдови. Їм назустріч
на поч. вересня вийшла польська армія на чолі з коронним гетьманом С.Жолкевським і невеликий козацький
загін (у складі його були чигиринський сотник М.Хмельницький 1 його син Б.Хмельницький). На допомогу
С.Жолкевському прийшов молдовський господар Граціон зі своїм полком (600 чол.).
10.(20).9.1620 противники зустрілись біля с. Цецори. Під час битви, не витримавши безперервних атак
турків, польське військо почало безладно відступати до Дніпра. 27.10.(6.11.)1620 польський табір під
Могилевом-Подільським був оточений турецько-татарською армією і наступного дня вщент розгромлений. У
битві загинули С.Жолкевський і М.Хмельницький, а Б.Хмельницький, польний гетьман Конецпольський та ін.
польські воєначальники потрапили у полон. Скориставшись з перемоги, турки і татари спустошили Поділля і
Галичину. У 1621 об'єднане українсько-польське військо розгромило турецько-татарську армію в Хотинській
битві 1621.
І. Підкова (Львів).
ЦЕЦЮРА (Цицюра) ТИМІШ (рр. н. і см. невід.) - полковник переяславський (1658). Походив з
Переяславщини. Вперше його ім'я зустрічається в документах у 1653. Підтримував гетьмана І.Виговського,
брав участь у Конотопській битві 1659. Згодом, прагнучи захопити гетьманську владу, організував повстання
проти І.Виговського. У вересні 1659 козаки Ц. спільно з підрозділами В.Золотаренка та московськими
військами напали на гетьманські полки під командуванням Ю.Немирича, що розташовувалися на
Чернігівщині, та розбили їх. Позиція Ц. сприяла царському уряду домогтися значних поступок Москві від
гетьмана Ю.Хмельницького при укладенні Переяславських статей 1659. Мав політичні зносини з царськими
воєводами в Україні, у 1660 побував у Москві й просив царя надати йому у володіння маєтності. У серпні
1660 призначений наказним гетьманом під час походу частини лівобережних полків і московських військ на
чолі з В.Шереметьєвим проти Польщі. Після поразки московської армії під Чудновом перейшов на бік
гетьмана Ю.Хмельницького. У 1660-62 перебував у Кракові. Весною 1662 прибув у Переяслав, де за
наказом гетьмана Я.Сомка був заарештований 1 висланий до Москви, в 1667 - до Томська, У 1671 був ще
живий, бо тоді гетьман Д.Многогрішний у своїй чолобитній цареві просив повернути Ц. в Україну, проте
безуспішно. Подальша його доля невідома.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
ЦИСТЕРЦІАНЦІ (бернардинці) - члени католицького ордену, заснованого у Франції ченцями
бенедиктинцями в 1098. Перший монастир у м. Цистерціумі організував абат Робер. Вплив чину значно зріс
після реорганізації його діяльності абатом Бернаром Клервоським (звідси друга назва чину). У 1119 був
затверджений Папою Римським статут чину. У 13-14 ст. орден Ц. став одним із найвпливовіших серед
католицьких чернечих чинів. У цей період існувало бл. 700 монастирів у всіх країнах Європи. Діяльність Ц.
поширилась і в Україні. Монастирі Ц. були у Львові, Луцьку, Дубно, Житомирі, Бережанах та ін. містах. У 1819 ст. більшість монастирів Ц. було ліквідовано.
ЦИЦОВИЧ ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ (7.10.1853 - р. см. невід.) - військовий діяч періоду Української
Центральної Ради, генерал-лейтенант. Н. в Омську (Росія). Закінчив міську гімназію, 2-ге Костянтинівське
військове училище (1879). Служив у лейб-гвардії Ізмаїльського полку. Після навчання у Миколаївській
академії Генерального штабу командував батальйоном 3-го Олександрівського військового училища,
батальйоном Усть-Двинської фортеці. З 1904 - командир піхотного полку Ковенської фортеці. У роки Першої
світової війни 1914-18-на фронті. Післяутворення Української Центральної Ради і проголошення
незалежності УНР у 1917 був військовим комендантом м. Києва.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ЦІРІЦ ГУСТАВ (15.2.1872 - серпень 1920)-український військовий діяч, генерал-майор Української галицької
армії. Н. у м. Сатмарі (Угорщина). Дитинство та юність минули у Стрию на Львівщині. У 1891 закінчив
Стрийську гімназію, згодом навчався у Віденській кадетській школі. У 1897 завершив навчання в офіцерській
піхотній школі й отримав звання четаря. З 1900 служив у Генеральному штабі австро-угорської армії, у 1903-

06 - професор Кадетської школи у Львові. Після закінчення в 1909 військової Академії служив у Галичині.
Автор низки військово-теоретичних праць. Перед війною призначений професором кафедри тактики і
стратегії Вищих гарматних курсів у Відні. У роки Першої світової війни 1914-18 - начальник штабу 43-ї
стрілецької дивізії, яка формувалася влітку 1914 у Львівському і Станіславському округах. Брав участь у
боях на російському фронті під Львовом і Чернівцями. З 1915 - начальник вишкільного відділу військового
міністерства, командир 29-ї піхотної дивізії. В УГА - з лютого 1919. Під час українсько-польської війни 191819- начальник штабу корпусу, заступник військового міністра, начальник штабу УГА. Після переходу частини
Галицької армії на бік Червоної армії 10.2.1920 заарештований і разом із командувачем армії генералом
О.Микиткою вивезений до Москви. Влітку 1920 помер у тюремній лікарні. За ін. дан., на поч. серпня 1920
разом з генералом О.Микиткою розстріляний.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ЦЬОКАН ІЛЛЯ (Ілько; 1887-1940)-український військовий діяч. Н. у Сторонибабах Золочівського повіту на
Львівщині. Закінчив Золочівську гімназію та правничий ф-тет Львівського ун-ту. Учасник Першої світової
війни 1914-18, сотник Легіону українських січових стрільців. Підчас українсько-польської війни 1918-19
відзначився в боях за Львів. У 1918-19 очолював Золочівську військову округу, військову округу Тернополя,
командував 18-ю галицькою бригадою. У 1919 призначений начальним інтендантом Української галицької
армії У 1930 роках заарештований і засуджений до тривалого терміну ув'язнення в концентраційних
таборах. Загинув на засланні у Семипалатинську (тепер Республіка Казахстан). Автор спогадів “Від Денікіна
до большевиків”, виданих 1921 у Відні.
І. Підкова (Львів).

Ч
ЧАБАНІВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ (рр. н. і см. невід.) - український військовий діяч, генералхорунжий. В Українських збройних силах -31918. Учасник визвольних змагань 1917-21, старший ад'ютант
штабу 6-го Полтавського корпусу, начальник оперативного відділу Запорозького корпусу Армії УНР. Згодом начальник штабів 4-ї стрілецької бригади, 5-ї Херсонської дивізії (вересень 1920), вишкільного відділу, 192022 - начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ЧАЙКА-ВІЙСЬКОВИЙ човен запорозьких козаків у 16-17 ст. Завдовжки 18-20 м, завширшки 3-3,5 м (за
деякими дан. - до 6 м), заввишки 3,5-4 м. Кожну Ч. будувало не менше 60 чол. протягом 15 днів. Основою Ч.
служив липовий або вербовий стовбур, обшитий з боків дошками та осмолений. Для надання Ч. більшої
стійкості, забезпечення від затоплення та ворожих стріл під час бою до бортів із зовнішнього боку
прив'язували ликом із липи або черешні снопи очерету, які поліпшували плавучість, пом'якшували удар під
час абордажу ворожого судна і захищали корпус корабля від пошкоджень вогнепальною зброєю. Ч. мала
два стерна - на носі й на кормі, що забезпечувало судну швидкість під час розворотів. На Ч., в залежності
від величини, було 20-40 весел, встановлювали щоглу, до якої, за потребою, кріпили вітрило. Екіпаж човна
складався з 40-70 чоловік. Із січової гавані виходило іноді понад 300 Ч., екіпаж яких налічував бл. 20 тис.
бійців. Озброєння Ч. становили 4-6 гармат, переважно фальконетів. На Ч. запорожці плавали по Дніпру,
Дунаю і Бугу. Воюючи з турками і татарами, запорозькі козаки вже у 16 ст. здійснювали на Ч. походи Чорним
морем на Кримське ханство і Османську імперію, вели морські бої з турецькими галерами.
О. Кривоший (Запоріжжя).
ЧАЙКОВСЬКИЙ АНДРІЙ (Чайківський, 15.5.1857-2.6.1935)- український письменник, громадський діяч,
адвокат. Н. у Самборі (тепер Львівська обл.) у сім'ї урядовця. Середню освіту здобув у Самбірській гімназії
(1869-77), де був членом таємного товариства “Громада”. У 1877-83 навчався на філософському ф-ті,
згодом - юридичному ф-ті Львівського ун-ту. Очолював студентське товариство “Дружній лихвар”. У 1881
став співзасновником “Кружка правників”. У 1882 мобілізований до війська, в чині офіцера австрійської армії
брав участь у поході до Боснії. Після армійської служби займався адвокатською практикою в Самборі. У
1890 відкрив власну адвокатську канцелярію в Бережанах. На Бережанщині проводив активну громадську та
освітню роботу - очолював місцеву філію “Просвіти”, організовував осередки “Січей”, був повітовим
кошовим. Належав до Української народно-демократичної партії, з 1899 входив до її керівного органу Ширшого народного комітету. У 1914 переніс свою адвокатську канцелярію до Самбора. На поч. Першої
світової війни 1914-18 організував набір до лав Легіону українських січових стрільців у Самбірському повіті.
Після вступу до Галичини російських військ був інтернований. У 1915 очолив “Комітет українців” міста
Львова. Після встановлення української влади в Галичині в 1918-19-повітовий комісар Самбірського повіту.
В 1919 оселився в Коломиї. Продовжував займатися громадською діяльністю, за що був заарештований
польськими властями. У 1923 виступив одним з організаторів Спілки українських адвокатів. У 1926-27
очолив осередок “Рідної школи”. Почесний член товариства “Просвіта”, голова Товариства письменників і
журналістів ім. І.Франка. З молодих років займався літературною діяльністю. Друкуватися почав з 1892.

Автор історичних творів: “За сестрою” (1907), “Віддячився” (1913), “Козацька помста” (1919), “На уходах”
(1921), “Олексій Корнієнко” (1924), “До слави” (1929), “Полковник Михайло Кричевський” (1935), “Петро
Конашевич-Сагайдачний”, “Московський цар Дмитро Самозванець. Хотинська справа”, “Сонце заходить” та
ін.; повістей “Олюнька” (1895), “В чужім гнізді” (1896), “Бразілійський гаразд” (1896) та ін.; науковопопулярного нарису “Запорозька Січ” (1929); оповідань. Залишив спогади “Спомини з перед десяти літ”
(1892), .“Чорні рядки: Мої спомини за час від 1 листопада 1918 до травня 1919”. Помер у Коломиї.
О. Павлишин (Львів).
ЧАЙКОВСЬКИЙ МИКОЛА (Чайківський; 2.1.1887 - 7.10.1970) - український вчений-математикта педагог,
громадський діяч. Син А.Чайковського. Н. у Бережанах (тепер Тернопільська обл.) У 1905 закінчив
Бережанську гімназію. Вищу освіту здобував у Празі - в Німецькій вищій технічній школі, Празькому та
Віденському ун-тах. У Відні був членом студентського товариства “Січ” (секретар, голова) і робітничого
товариства “Поступ”. У 1911 захистив у Віденському ун-ті дисертацію на ступінь доктора філософії. У 191213 займався науковою роботою у Берліні. В 1913 обраний дійсним членом математично-природничолікарської секції Наукового товариства ім. Т.Шевченка. У 1910-18 викладав математику в середніх школах
Львова, Тернополя, Рави-Руської. З квітня 1915 за дорученням Союзу визволення України працював серед
військовополонених-українців російської армії у таборі Фрайштадт (Австрія). Як співробітник “Просвітнього
відділу” СВУ проводив з полоненими навчальні заняття з математики, фізики, хімії, географії, біології,
німецької мови, організував фотогурток. Після встановлення української влади в Галичині місяць очолював
Рава-Руський повітовий комісаріат ЗУНР. У січні 1919 у складі делегації ЗУНР брав участь у роботі
Трудового конгресу України, обраний головою бюджетної комісії. З лютого 1919 читав лекції з вищої
математики у Державному Українському університеті у Кам'янці-Подільському. Після поразки Української
революції протягом двох років гастролював по Європі у складі українського хору О.Кошиця. У 1922-24
викладав математику в Львівському (таємному) Українському університеті. У 1922-26 очолював приватні
гімназії “Рідної школи” в Яворові, а в 1926-29 - в Рогатині. У 1929 на запрошення місцевої української
громади переїхав до Одеси, де працював на посаді професора математики Інституту народної освіти. У
березні 1933 заарештований і засуджений у справі міфічної “Української військової організації”. Відбував
заслання в Карелії на будівництві Біломоро-Балтійського каналу, Архангельську (1941-43), Томську (194344), Семипалатинську (1944-47), Уральську (1947-56). У 1956 повернувся в Україну, був реабілітований.
Обіймав посаду доцента Львівського педагогічного інституту, з 1962 - професор Львівського ун-ту. Автор
численних статей та монографій: “Систематичний словник української математичної термінології” (1924);
“Квадратні рівняння” (1959), співавтор “Російсько-українського математичного словника” (1960). Автор
довідок з математики в Загальній українській енциклопедії (Коломия, 1933) та в Українській радянській
енциклопедії. Помер у Львові.
О. Павлишин (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:27 | Повідомлення # 44
ЧАЙКОВСЬКИЙ МІХАЛ (Садик-Паша; 1804-4.01.1886)-політичний діяч і письменник. Представник т.зв.
української школи у польській літературі. Н. у с.Гальчині (тепер Бердичівського р-ну на Житомирщині) у
родині шляхтича. По материнській лінії був нащадком гетьмана Лівобережної України І.Брюховецького.
Навчався у Бердичеві, потім - у Межиріччі та у Варшавському ун-ті. Був учасником Польського повстання
1830-31, після поразки якого емігрував до Франції. Жив у Парижі, де співпрацював спочатку з
демократичним, згодом - з монархічним крилом польської еміграції. Тут розпочав літературну діяльність.
Видав низку романів, повістей та оповідань на теми, пов'язані з українською історією: “Козацькі повісті”
(1837), “Вернигора” (1838), “Стефан Чарнецький” (1840), “Кошовата”, “Овручанин”, “Гетьман України” (1841)
та ін. У своїх творах популяризував козацьку традицію в її пропольському трактуванні, козакофільську
романтику поєднував з ідеалізацією козацько-польських взаємин у минулому. У 1835 брав участь у
Паризькому історичному конгрес, де виступив з рефератом про вплив української козаччини на європейську
літературу. Політичним ідеалом Ч. було відродження колишньої козацької України як автономної частини у
складі відродженої незалежної Польщі. Можливість здійснення своїх планів вбачав у співпраці з лідером
польської монархічної еміграції А.Чарторийським - ініціатором спільної збройної національно-визвольної
боротьби поневолених Росією народів. У 1841 за його дорученням очолив східне агентство у Стамбулі,
звідки координував підривну діяльність політичних емісарів у південних районах Російської імперії (в Україні,
на Дону, Кубані, Кавказі), зокрема українців І. Терлецького та М.Свідзинського. У 1844 виступив ініціатором
створення у Добруджі, заселеній переважно нащадками запорожців та селянами-втікачами з України,
спеціальної бази для політичної пропаганди серед навколишнього населення та її поширення в Україні. Щоб
уникнути виселення, якого домагалося російське посольство в Стамбулі, у 1850 прийняв турецьке
підданство і перейшов в іслам. Під час Кримської війни 1853-56 організував і очолив козацький полк, який
брав участь у воєнній кампанії 1854 (звільнив від росіян Сілістрію та Бухарест). На чолі цього формування
планував вступити на територію України, щоб підняти повстання та відновити Гетьманщину в дусі традицій
гетьмана П.Дорошенка та П.Орлика і, ймовірно, стати українським гетьманом під сюзеренітетом султана або
польського короля. Однак цей план не узгоджувався з реаліями доби. На поч. 1855 полк Ч. був відведений у
тил, а згодом включений до складу регулярної турецької армії. Розчарований крахом своїх планів, Ч. у 1873
попросив помилування в Олександра II, повернувся в Україну і перейшов у православ'я. Покінчив життя
самогубством. Залишив спогади: “Записки Михайла Чайковского” (“Русская старина”, 1895-1904) та про події
Кримської війни (видані у Польщі в 1961).

Ф.Стеблій (Львів).
ЧАЛИЙ САВА(р.н. невід.-п. 1741)-полковник надвірного війська магнатів Потоцьких. Н. у с.Комаргороді на
Вінниччині (тепер Томашпільського р-ну Вінницької обл.). Деякий час перебував на Запорозькій Січі, а
згодом служив сотником надвірного загону польських князів Четвертинських. У 1734 Ч. приєднався до
гайдамацького загону під проводом сотника Верлана, який іменував його полковником. Після придушення
повстання Ч. у 1736 знову склав присягу на вірність Польщі. З 1738 - полковник надвірного війська магнатів
Потоцьких у Немирові (тепер Вінницька обл.). У 1741 викрадений зі свого маєтку і страчений за вироком
гайдамацької ради у загоні повстанського ватажка Г.Голого.
А. Пономаренко (Вінниця).
ЧАПЛИНСЬКИЙ ДАНІЄЛЬ (Данило; рр.н. і см. невід.) - польський шляхтич, підстароста чигиринський.
Походив із Брацлавщини. З 1646 служив управителем маєтків коронного хорунжого О.Конєцпольського, а
згодом був призначений чигиринським підстаростою. Користуючись підтримкою О.Конєцпольського, із
загоном своїх слуг Ч., ймовірно, навесні 1647 напав на Суботів. Захопивши хутір Б.Хмельницького, Ч.
привласнив його, вигнавши звідти родину Б.Хмельницького та жорстоко побивши його сина. На поч.
національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-57 Ч. брав участь у боях проти
української армії. Дружина Ч. Мотрона вийшла заміж за Б,Хмельницького.
І. Підкова (Львів).
ЧАРНЕЦЬКИЙ СТЕФАН (1599-16.2.1665)-військовий і політичний діяч, воєвода руський (з 1657), коронний
гетьман Польщі (1665). Активний учасник козацьких воєн серед. 16 ст. в Україні. Н. у с.Чарнці (тепер
Польща). Походив з польського шляхетського роду. Здобув військову освіту. Брав участь у війні з Швецією
1626-29. У 1638 був учасником каральних загонів, що придушували козацькі повстання в Україні. Член комісії
на Масловому Ставі, що займалася виробленням умов щодо реєстрового козацтва. Під час національновизвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 активно боровся проти
українських військ. Під час Жовтоводської битви 1648 потрапив у татарський полон, згодом був переданий
козакам. Звільнений з полону після укладення Зборівського мирного договору 1649. Непримиренний
противник національного визволення українського народу. У 1649-68 - військовий радник короля Яна II
Казимира. Противник укладення Білоцерківського договору 1651. У 1652-53 брав участь у походах
польських військ на Поділля і Брацлавщину, учасник битви під Жванцем у 1653. У 1653 загони, очолювані
Ч., на Поділлі були розгромлені українськими військами під командуванням І.Богуна. З травня 1655 київський каштелян. У 1654-56 брав участь у війні проти Швеції, а в 1655-58 - проти Трансільванії. Під час
війни Речі Посполитої з Швецією командував обороною Кракова. У 1656 призначений регіментарем, очолив
воєнні дії проти шведської армії. У березні 1656 розгромив шведські війська під Ярославом, а згодом - у
Помор'ї. У квітні 1656 Ч. брав участь в облозі та звільненні Варшави. У 1657 під Чорним Островом на
Поділлі примусив капітулювати трансільванські війська князя Юрія II Ракоці. У 1657 Ч. присвоєно звання
генерал-лейтенанта і призначено руським воєводою. У червні 1660 здобув перемогу у бою під Паланкою.
Восени 1663 разом з королем Яном II Казимиром здійснив похід на Лівобережжя. На чолі окремого загону
захопив Бориспіль, Ромни, двічі штурмував Глухів. Здобувши Суботів, Ч. наказав викинути з могили прах
гетьмана Б.Хмельницького та його сина Тимоша. За наказом Ч. було розстріляно гетьмана І.Виговського. З
січня 1665 - польний коронний гетьман. Помер у с.Соколівка біля Бродів (тепер Львівська обл.).
Р. Шуст (Львів).
ЧАРНИШ (Чорниш) ІВАН (р.н. невід. -п. 10(21). 12.1728) - український військовий і політичний діяч першої
половини 18 ст., гадяцький полковник (1709-14), генеральний суддя Лівобережної України (1715-23). Н.
поблизу Гадяча. Був військовим канцеляристом, виконував важливі дипломатичні доручення 1.Мазепи в
Москві (1699) 1 Константинополі (1700). У 1705 Ч. призначений резидентом гетьмана при Петрі 1 у Гродно.
На чолі Гадяцького полку брав участь у Північній війні 1700-21. За причетність до змови проти гетьмана
І.Мазепи, яку очолювали В.Кочубей та І.Іскра, був ув'язнений. Після поразки І.Мазепи Ч. звільнили. У 170914 очолював Гадяцький полк, з 1715- генеральний суддя. Власник значних земельних маєтностей. Належав
до козацької старшини, очолюваної П.Полуботком, яка відстоювала політичну автономію Лівобережної
України, домагався права на обрання нового гетьмана та ліквідації Малоросійської колегії. У 1723 Ч. разом з
П.Полуботком і генеральним писарем С.Савичем було викликано до Петербурга і ув'язнено у
Петропавлівській фортеці. Після звільнення в 1725 жив у Петербурзі та Москві.
І. Підкова (Львів).
ЧАРНЕЦЬКИЙ АДАМ ЗОРІАН (Доленга-Ходаковський Зоріан Якович; 14.4.1784 -29.11.1825) - польський і
український археолог, етнограф і фольклорист. Н. у с.Підгайному Мінського воєводства. У 1800 закінчив
Слуцьке повітове училище. Працював адвокатом, багато подорожував, збираючи при цьому пам'ятки
слов'янської старовини (звичаї, обряди, народні пісні), вивчав життя народу. Побував у багатьох місцевостях
Польщі, Білорусі, України (Волинь, Поділля, Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Галичина) та у північних
районах Росії. Підтримував зв'язки з культурно-освітніми осередками Варшави, Кракова, Києва, Львова,
Перемишля, Петербурга, з видатними діячами слов'янських культур: польської (Й.Лелевелем,
І.Немцевичем, Ляхом Ширмою), української (М.Груневицьким, І.Лаврівським, І.Могильницьким,
В.Кукольником, П.Подієм, І.Орлом, М.Максимовичем), російської (М.Погодіним, М.Полевим, П.Кеппеном).

Член-кореспондент Варшавського товариства друзів наук та Вільного товариства прихильників російської
словесності - фактичного філіалу декабристського Союзу благоденства. Автор досліджень з історичної
географії, топоніміки, археології, етнографії, фольклористики, історії і культури давніх слов'ян. Основна
праця - “Про Слов'янщину до прийняття християнства” (1813), в якій зроблена перша спроба дати загальний
огляд народної поетичної творчості як цінного джерела для характеристики стародавньої історії слов'янства,
високо підносились моральні якості селянства як носія національної культури, кріпосницькій дійсності
протиставлялась відносна свобода у ранніх слов'ян, піддавалась критиці норманська теорія, пропагувалась
ідея слов'янської єдності. Ідеї і науковий доробок Ч. високо цінували діячі слов'янських культур, зокрема,
Й.Лелевель, засновники “Руської трійці”. Його діяльність викликала чимало послідовників, зокрема серед
членів таємних товариств “філоматів” і “філаретів” (Вільнюс), Товариства прихильників слов'янщини.
Ф. Стеблій (Львів).
ЧАРТОРИЙСЬКА СОФІЯ (рр. н. і см. невід.) -волинська княгиня, меценатка і громадська діячка кін. 16 серед. 17 ст. Разом із сестрою Оленою Чарторийською 6л. 1597 надала фундацію Пересопницькому
монастирю. Заснувала при монастирі шпиталь для вбогих, недужих та школу для селянських дітей. У своєму
маєтку в с.Рахманові на Волині відкрила друкарню. Перекладала з грецької на українську мову Святе
Письмо. Будучи палкою прихильницею православної віри і освіти, княгиня підтримувала відомого діяча
Львівського братства Кирила Транквіліона-Ставровецького, автора “Євангелія Учительного”. Цей твір
віддруковано в 1619 у Рахманові на кошти Ч. О. Кривоший (Запоріжжя).
ЧАРТОРИЙСЬКИЙ АДАМ (Чарториський А.; 14.1.1770- 15.7.1861)-князь, польський та російський
політичний діяч. Після придушення польського повстання під керівництвом Т.Костюшка (1794) перебував як
заручник при дворі Катерини II. Пізніше деякий час жив в Англії, став прихильником конституційного устрою.
Зблизився зі спадкоємцем російського престолу, майбутнім імператором Олександром 1. Став членом т. зв.
таємного комітету та міністром закордонних справ (1804-06). Намагався добитися об'єднання всіх територій
колишньої Польщі, поділених між Росією, Австрією та Пруссією, шляхом династичної унії Польського
королівства з Російською імперією. Представляв інтереси частини великого дворянства, яке намагалося
пристосувати кріпосні умови до умов капіталістичного розвитку. Брав участь у Віденському Конгресі 1814-15,
де був радником царя Олександра I з польського питання. Створення Королівства (Царства) Польського
відповідало політичним планам Ч. З 1815-сенатор Королівства Польського. Постійні порушення царським
урядом польської конституції та наростання реакції спричинили перехід Ч. до табору ліберальної опозиції.
Під час Польського повстання 1830-31 очолював Національний уряд, який виступав за відновлення
Польської держави у кордонах 1772. Після поразки повстання емігрував до Франції, де жив у Парижі. В
еміграції очолював консервативно-аристократичний табір. Розвивав програму відновлення незалежної
Польщі за підтримки західноєвропейських держав. До боротьби проти Російської імперії намагався залучити
і українців. Серед близьких співробітників Ч. були вихідці з України -Ф.Духінський і М.Чайковський. Щодо
українського питання політичні плани Ч. передбачали створення у Наддніпрянській Україні козацької
держави, яка б перебувала у федеративних зв'язках з Польщею; Галичина мала перебувати у складі
Польської держави.
Ф. Стеблій, Р. Шуст (Львів).
“ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА” (Журнал для теорії і права) - перший український правничий науковотеоретичний та практичний журнал. Виходив з 1.4.1889 у Львові за редакцією К.Левицького,
А.Горбачевського та Є.Олесницького (з 1891 - К.Левицького). З 1894 виходив як орган правничої комісії
НТШ. Спочатку виходив щомісячно, згодом - щоквартально. З 1896 виходив раз на рік під дещо зміненою
назвою - “Часопись правнича - розвідки правничої комісії історико-філософічної секції НТШ”. З цього часу
було припинено подачу інформаційних матеріалів, публікації журналу висвітлювали лише наукові проблеми.
У “Ч.п.” вперше в Галичині надруковано визначну пам'ятку давнього українського права - “Руську правду”. В
журналі публікували свої праці визначні українські правники -М.Зобков, К.Левицький, С.Дністрянський,
П.Стебельський, учені з Наддніпрянської України, зокрема М.Володимирський-Буданов (“Начерк родинного
права Литовської Руси XVI в.”, 1895). У “Ч.п.” співпрацював відомий український письменник і громадський
діяч М.Павлик. У 1900 на базі видання створено журнал “Часопись правнича і економічна”.
Т. Андрусяк (Львів).
“ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА” ЕКОНОМІЧНА” (Правничі і економічні розвідки Історично-філософічної секції
НТШ) - український науковий юридичний та економічний журнал. Створений у 1900 на базі реформованої
“Часописі правничої”. Редактор видання - академік ВУАН С.Дністрянський. Виходив у 1900-06, 1912- раз на
рік. Всього вийшло 10 томів у 8 випусках (останній 10-й том у 1912). До співпраці у щорічнику залучались
учені, студентська молодь та практичні працівники. Серед авторів журналу були також І.Франко, М.Зобков,
Я.Олесницький, Я.Ільницький, В.Старосольський, А.Гошовський, І.Макух та ін. При журналі С.Дністрянський
започаткував видання “Правничої бібліотеки”, яку в 1901 почала видавати Правнича комісія. Всього у
“Правничій бібліотеці” вийшло чотири випуски у двох томах. У першому томі опубліковано працю
П.Стебельсько-го “Австрійський процес карний”, в другому, який вийшов трьома випусками, - працю
С.Дністрянського “Австрійське право облігаційне”. Виходила ця серія протягом 1901-09. У квітні 1909 у
Львові було засновано Товариство українсько-руських правників, яке об'єднувало національне свідомих
українських юристів Галичини та Буковини. При Товаристві працювала видавнича комісія, яка почала з січня

1910 видавати орган Товариства - журнал “Правничий вісник”, що став продовженням “Часописі” (гол. ред. С.Дністрянський). До 1913, коли журнал “Правничий вісник” припинив існування, вийшло 10 номерів.
Т. Андрусяк (Львів).
ЧАШНИК (від “чаша”) - представник вищої князівської адміністрації у Київській Русі. Ч. керував відомством у
господарстві князя, що займалося бджільництвом і медоварінням. Згадується у джерелах 13 ст. У Ч.
зосереджувалось також господарське, адміністративне і судове управління палацовими селами, які були
населені бортниками. Ч. належали до вищого прошарку феодалів і були найближчими родичами князя.
ЧЕБОТАРІВ МИКОЛА (1884 - 1972) - український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР. Н. у
Полтаві. Був членом Революційної української партії та Української соціал-демократичної робітничої партії.
У 1917-18 входив до складу Української Центральної Ради і Українського військового генерального комітету.
У 1918-19 Ч., будучи полковником Армії УНР, організував і очолював українську контррозвідку. Згодом Ч.
керував роботою політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ, а з 1920 - начальник охорони
Головного Отамана. В еміграції жив у Польщі, пізніше - у Німеччині, де і помер. Особистий архів Ч. зник за
нез'ясованих обставин відразу після його смерті.
ЧЕЛЕБІЄВ ЧЕЛЕБІ (1885 - 23.2.1918) - визначний кримсько-татарський політичний і державний діяч. Н. у
с.Санаку Перекопського повіту Таврійської губ. у селянській сім'ї. Закінчив медресе у Сімферополі, навчався
у Стамбульському ун-ті. За пропаганду соціалістичних ідей був заарештований, потім повернувся в Росію. У
роки Першої світової війни 1914-18 служив добровольцем у російській армії. Після Лютневої революції 1917
Ч. повернувся до Криму, очолив національний рух кримських татар. На їх першому з'їзді у Сімферополі
25.3.1917 обраний головою Всекримського Мусульманського виконкому і муфтієм-головою Таврійського
мусульманського духовного управління. Ч. організував маніфестації кримських татар на підтримку революції
в Росії, збір пожертвувань у “фонд перемоги” над Німеччиною, Туреччиною та її монархічними союзниками.
Очолюваний ним Мусульманський виконком визнано органом Тимчасового уряду в управлінні кримськими
татарами з підпорядкуванням його міністерству внутрішніх справ Росії. Ч. підтримував зв'язки з Українською
Центральною Радою. У вересні 1917 на її запрошення направив до Києва від Мусульманського виконкому
делегацію в складі 10 чол. для участі в роботі З'їзду народів Росії. Кримсько-татарська делегація підтримала
рішення з'їзду про перетворення Росії у федерацію рівноправних республік. У вересні 1917 очолюваний Ч.
Мусульманський виконком висловив солідарність з боротьбою українського народу за самовизначення і
делегував своїх представників до УЦР. На Всекримському з'їзді татар у Сімферополі 2.10.1918 Ч. виклав
програму реорганізації Мусульманського виконкому в Курултай - парламент кримсько-татарського народу.
Перед ним ставилось завдання взяти участь у здійсненні територіальної автономії півострова під гаслом:
“Крим для кримчан”. Ч. засудив більшовицький переворот у Петрограді 25.10.1917, виступав за утворення
революційної влади з участю всіх соціалістичних партій (без кадетів). Вітав утворення Української Народної
Республіки. У блоці з лідерами місцевих українських організацій на поч. листопада 1917 взяв участь в
утворенні кримського революційного штабу у Сімферополі без більшовиків і кадетів. На поч. грудня на з'їзді
Курултаю у Бахчисараї Ч. обрали головою Курултаю та його виконавчого органу - Ради директорів. Виявив
нерішучість у збройній боротьбі з більшовиками і 4.1.1918 подав у відставку з керівних посад. На його
пропозицію 10.1.1918 Курултай утворив комісію, яка вела переговори з більшовиками про припинення
збройної боротьби в Криму. Скориставшись цим, більшовики 14.1.1918 безперешкодно захопили владу в
Сімферополі, заарештували Ч. і літаком перевезли у Севастополь. 23.2.1918 був розстріляний у міській
в'язниці.
П. Грачев (Сімферополь).
ЧЕЛЯДЬ - назва залежного населення у Київській Русі. До 9 ст. вживалася для означення рабів у стані
патріархального рабства; у 9-10 ст. - раби, які стали об'єктами купівлі-продажу. Згодом (з 11 ст.) - збірна
назва населення феодальної вотчини, яке знаходилось у різних формах залежності від землевласника
(холопи, закупи, смерди та ін.). В Україні у 15-19 ст. Ч. називали слуг у господарстві. Подекуди в Україні так
називали молодь, учасників весілля.
ЧЕМЕРИНСЬКИЙ ОРЕСТ (1910 - лютий 1942) - український політичний діяч, публіцист. Н. у Золочеві (тепер
Львівська обл.). Брав участь у діяльності Організації українських націоналістів у Галичині, згодом став
членом Проводу ОУН. У 1935^0 Ч. очолював Націоналістичну пресову службу в Берліні, співпрацював з
“Українським словом” у Парижі. У 1941 брав участь у діяльності Похідних груп ОУН-М, був співредактором
самостійницького часопису “Українське слово”, який виходив у Києві. У лютому 1942 Ч. разом з дружиною
Дарією Гузар розстріляний німцями у Бабиному Яру. Автор численних розвідок, зокрема “Відродження
української політичної думки”, “Німецька політика супроти націоналізму” (1938), “Українська політична думка
останні сто років” (нім. мовою, 1930) та ін.
ЧЕПА АНДРІЯН ІВАНОВИЧ (бл. 1760-бл. 1822) - український колекціонер писемних пам'яток з історії
України. Н. на Полтавщині у козацькій родині. Здобув добру освіту. Служив писарем при земському суді
Роменського повіту, а потім 19 років - у канцелярії малоросійського генерал-губернатора П.Рум'янцева. Мав
можливості збирати рукописи і документи з історії України - переважно доби Гетьманщини і Запорожжя. У
1809 за дорученням полтавського маршала В.Чарниша склав “Записку о преимуществах чинов
малороссийских”. Мав намір видавати українську історичну бібліотеку. Листувався з дослідниками

української старовини В.Полетикою, О.Рігельманом, Я.Марковичем, М.Берлінським, Д.Бантиш-Каменським,
які користувалися його послугами для написання своїх праць. Частину матеріалів (14 книг) Ч. передав у
Петербург Я.Марковичу для написання великої історії України, які після його раптової смерті безслідно
зникли. Переважна більшість зібраних Ч. матеріалів загинула під час пожежі у його маєтку. Г. Швидько
(Дніпропетровськ).
ЧЕРВЕНСЬКІ ГОРОДИ (Червенські міста, Червенські гради) - група міст у Волинській землі в 10-13 ст.
Термін “Ч.г.” зустрічається у літописах під 1018 і 1031. їхній центр -м.Червен вперше згадується у літописах
під 981 у зв'язку з походом київського князя Володимира Великого і приєднанням “Червена та інших міст” до
Київської держави. Лаконічні повідомлення джерел не дають можливості визначити їхні межі, що спричинило
появу низки гіпотез про територію Ч.г. та їх приналежність до 981. На думку одних дослідників, територія Ч.г.
охоплювала всі західноукраїнські землі, інших-тільки землі Червенського та Бузького князівств, інколи
трактувалася як об'єднання міст. Очевидно, що Ч.г. - одна з найстаріших земель Волинського князівства, що
знаходилася на його західних рубежах і була предметом суперечок і військових зіткнень між Руссю,
Польщею і Угорщиною. Ч.г. становили невелике територіальне об'єднання, центром якого було м.Червен,
що на заході межувало з Польщею, а на сході його землі доходили до Західного Бугу. Точно не
встановлено, які саме міста, крім Червона і, можливо, Сутейська, входили до об'єднання. За деякими
даними, до Ч.г. також належали м.Волинь на р.Бузі (тепер с.Ґрудек Надбузький), Шеполь (тепер с.Шепель)
та ін. Центр цієї території- місто Червен (тепер с.Чермно Люблінського воєводства, Польща) виник не
раніше другої пол. 10 ст. До 981 Ч.г. перебували у залежності від Чеського князівства. Внаслідок походів
київського князя Володимира Святославича в 981 увійшли до складу Київської Русі. В 1018 польський князь
Болеслав І Хоробрий захопив Ч. г., але в 1931 князі Ярослав і Мстислав Володимировичі повернули їх Русі.
В 13-14 ст. територія Ч.г. входила до складу Галицько-Волинського князівства. У серед. 13 ст. Ч.г.
завоювали монголо-татари, і вони занепали. У 14 ст. територія Ч.г. була захоплена Польщею і Великим
князівством Литовським.
О. Щодра (Львів).
ЧЕРВІНЕЦЬ (рос. - червонец) - 1 ) Російська назва іноземних дукатів, головним чином, голландського
карбування. Назва “червінець” походить від кольору високопробного золота, яке тоді мало назву “червоного
золота”. Перший Ч., який відповідав стандарту золотого дуката (3,48 г), випущено в Росії за Петра 1 у 1701.
З цього часу Ч. відігравали значну роль на грошовому ринку Росії. Інколи випускались подвійні Ч., а з 1755
до поч. Першої світової війни 1914-18 переважно монети вартістю 5-10 рублів (див. Рубль). Золоті монети
карбувалися у Москві (до 1762), згодом - у Петербурзі. До 1867 у Росії було відкарбовано бл. 29 млн штук Ч.
Назва “червінець” поширювалась на карбовані у 1863-85 золоті монети номінальною вартістю 3 рублі, а
також 10 рублів, що випускались у 1897-1911. 2) Грошова одиниця Радянської Росії, а згодом СРСР,
запроваджена у 1922 з метою стабілізації валюти. Один Ч. дорівнював 10 рублям. Державний банк розпочав
випуск банківських білетів вартістю 1,2,3,5, 10 та 25 Ч. Золотий вміст Ч. становив 7,7423 г чистого золота,
тобто він прирівнювався до дореволюційної золотої монети вартістю 10 рублів. Незабаром повновартісні Ч.
поширилися на грошовому ринку СРСР, що сприяло успішному завершенню грошової реформи 1922-24. У
1923 відкарбовано золоті Ч. масою 8,6 г. (7,74 г. чистого золота). Невелику кількість Ч. із золота випущено в
1925. Внаслідок грошової реформи 1947 Ч. були замінені новими банківськими білетами, номінал яких
позначався в рублях. Ч. карбували також у 1975-82, але винятково для потреб колекціонерів.
Р. Шуст (Львів).
ЧЕРВОНА ГВАРДІЯ - добровільні напіввійськові та військові формування, що виникли під час Лютневої
революції 1917. В Україні Ч. г. створювалась з березня 1917 комітетами РСДРП(б) як частина всеросійської
Ч.г. До Ч.г. вступали більшовики, анархісти, есери-максималісти та співчуваючі їм безпартійні робітники і
службовці. Всі інші соціалістичні партії (у т.ч. українські), керовані ними Ради робітничих і солдатських
депутатів, профспілки виступали проти організації Ч.г., тому до липня 1917 була нечисленною. В Україні у
цей час червоногвардійські загони існували лише в Одесі (до 1000 чол.), Києві, Харкові та Катеринославі (по
250-300 чол.). З вересня 1917 лави Ч.г. зростали, наприкін. жовтня в 40 містах і робітничих селищах України
налічувалось бл. 12 тис. червоног-вардійців. На поч. українсько-більшовицької війни (з кін. листопада 1917
До лютого 1918) Ч. г. одержала з Росії (Москви, Петрограда, Тули, Курська) понад 70 тис. гвинтівок, 2750
станкових і ручних кулеметів, кілька тисяч револьверів, понад 10 мільйонів патронів, багато військового
спорядження. Чисельність Ч.г. в Україні зросла наприк. грудня до 40 тис. чол., у січні-до 130 тис. чол. 40% її
становили робітники Донбасу. У Чернігівській 1 Полтавській губ. були утворені загони сільської Ч. г. з числа
демобілізованих солдатів і дезертирів. Ч.г. поділялась на десятки і сотні, в Донбасі - на батальйони і полки.
Мала спеціальні підрозділи - кулеметні, артилерійські, інженерні та ін. Були утворені селищні, районні і міські
штаби Ч.г, їх очолювали члени більшовицьких, лівоесерівських і анархістських комітетів. Більшість
червоногвардійців становила молодь віком 20-30 років. З листопада 1917 Ч.г. України стала знаряддям ЦК
РСДРП(б) і Раднаркому Росії у війні з Українською Народною Республікою. З грудня 1918 безпосередньо
підлягала наркому В.Антонову-Овсієнку. Разом із збільшовизованими російськими військами Ч.г. розганяла
есеро-меншовицькі Ради робітничих і солдат, депутатів в Україні, замінювала їх анархістськобільшовицькими Радами. В листопаді 1917 - лютому 1918 у складі збройних сил більшовицької Росії Ч.г.
взяла участь майже у 200 збройних сутичках і боях з військами Української Центральної Ради.
Найзапеклішими були бої з підрозділами Армії УНР в Одесі (30.11-2.12.), на ст. Лозова (15-16.12), у

Катеринославі (27-29.12), Одесі (13-17.1), на ст. Бахмач (15-16.1), у Києві (16-25.1). Загони Ч.г. Донбасу в
складі військ наркома В.Антонова-Овсієнка відіграли велику роль у встановленні більшовицької диктатури у
Донській обл., Ростові. Ч.г. була знаряддям більшовицьких і анархістських організацій у здійсненні червоного
терору, стягненні “контрибуцій” з “буржуазії” та продрозверстки з селянства. На грунті політичних репресій,
масових реквізицій, вилучення цінностей у населення, пияцтва в середовищі червоногвардійців у березніквітні 1918 розклалася, вийшла з-під контролю більшовицьких комісарів, місцевих органів радянської влади.
У березні-квітні 1918 під натиском частин Армії УНР та австро-німецьких військ Ч.г відступила в Росію, де
була розформована. Особовий склад Ч.г. став основою для формування частин Червоної армії.
П. Грачев (Сімферополь).
ЧЕРВОНА РУСЬ - історична назва Галичини, що зустрічається в писемних джерелах, переважно іноземних,
у 16-19 ст. Термін Ч.Р. вжив італійський картограф 15 ст. Фора Мауро для позначення земель у басейні р.
Дон. Польський історик поч. 17 ст. Ш.Старовольський називав Ч.Р. укр. землі. Однак поступово цей термін
закріпився в історичній та географічній літературі для позначення території колишнього Галицького
князівства (за адм. поділом 15-18 ст.- Руське і Волзьке воєводства). Назву Ч.Р. вживали тільки в літературі,
серед місцевого населення вона не поширилася. Виникла, ймовірно, під впливом поширених у народів
Сходу складних географічних назв, в яких окремі слова, що визначали відповідний колір, вживались для
розрізнення сторін світу. Безпідставні спроби пов'язати назву Ч.Р. з Червенськими містами використовували
деякі польські історики для того, щоб поширити на всю територію Ч.Р. тенденційні висновки про
“неукраїнський характер” Червенських міст. З цією метою в польській публіцистиці 1920-30-х років замість
Ч.Р. писали “Червенська Русь”. У кін. 19 - на поч. 20 ст. термін Ч.Р. деякі автори москвофільського табору
пропагували для штучного протиставлення українців Галичини решті українського народу. В сучасній
літературі для позначення пд.-зх. частини Київської Русі до 14 ст. вживається термін “Галицька земля”,
“Галицько-Волинська Русь”, а починаючи з 14 ст. - “Галичина”, “Західна Україна”.
Я. Ісаєвич (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:27 | Повідомлення # 45
ЧЕРВОНА УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ (ЧУГА) - військове формування, створене у лютому 1920 з
частин Української Галицької армії, що змушені увійти до складу Червоної армії. У кін. вересня 1919 обидві
українські армії-Армія УНР і УГА розпочали воєнні дії проти Добровольчої армії ген. А.Денікіна. Наступ
українських військ відбувався у надзвичайно складних умовах - раптово вдарили морози і спалахнула
епідемія тифу. Не маючи через блокаду Антанти ні ліків, ні санітарних матеріалів, українські армії незабаром
втратили бл. 70 відсотків особового складу. На поч. листопада понад 15 тис. старшин і вояків УГА
знаходились у шпиталях в р-ні Вінниці. За цих обставин командування УГА підписало перемир'я з
Добровольчою армією. За його умовами УГА приєднувалась до військ АДенікіна і відводилась у тил на
перепочинок. У кін. грудня - на поч. січня 1920 УГА, яка фактично втратила боєздатність, відступила на
Східне Поділля в р-н міст Бершадь, Чичельник і Бірзула (тепер Котовськ). У цей час більшовицька армія,
розгромивши у Правобережній Україні денікінські війська, наближалась до місця розташування галицьких
корпусів. Не маючи іншого виходу, частини УГА на поч. лютого 1920 змушені увійти до складу Червоної
армії. Попередні умови приєднання галичан до складу Червоної армії було вироблено у першій половині
лютого 1920 під час переговорів ревкому УГА з представниками більшовицького командування у Києві.
7.2.1920 наказом армійського ревкому УГА утворено ЧУГА. У кін. лютого - на поч. березня 1920 більшовики
провели реорганізацію УГА, відповідальним за проведення якої ЦК КП(б)У призначило В.Затонського. Вже
10.2.1920 було заарештовано Начального вождя УГА ген. О.Микитку й начальника штабу ген. Г.Ціріца (в
липні 1920 обох розстріляно у підмосковному таборі для військовополонених Кожухові). Галичани входили
до складу 12-ї армії і повністю підпорядковувались наказам її Реввійськради. Начальна команда УГА
ліквідовувалась, створювався Польовий штаб ЧУГА, командантом якого призначили В.Порайка.
Начальником булави (оперативне командування) став російський полковник В.Іванов, політкомісаром М.Михайлик. Новостворений Ревтрибунал очолив Пучко (згодом - Кириченко), особливий відділ - галицький
комуніст В.Сірко. Було проведено переформування галицьких частин. Замість корпусів створювались три
бригади. Кожна з них складалася з трьох стрілецьких, артилерійського і кінних полків. Командантами бригад
було призначено: першої бригади - підполковник А.Бізанц, начальник штабу - підполк. А.Шаманек; за ін.
дан., командант Б.Білинкевич, потім - А.Шаманек, згодом - М.Баран; другої бригади - сотн. Ю.Головінський,
нач. штабу-отаман Ф.Льорнер, третьої бригади - О.Станимір, нач. штабу - В.Льобковіц. У березні 1920
особовий склад ЧУГА налічував 1485 старшин і 16 688 бійців. Після реформування галицьких корпусів
новостворені бригади розподілено до різнихдивізій 12-ї і 14-ї більшовицьких армій, чим було порушено
цілісність ЧУГА. У ЧУГА заборонялось виконувати український національний гімн “Ще не вмерла Україна”,
використовувати синьо-жовтий прапор та герб-тризуб, відмінялись українські військові звання і відзнаки. Ці
заходи викликали серед галичан невдоволення і всезростаючі антибільшовицькі настрої, які згодом
призвели до виходу галицьких частин зі складу Червоної армії. Ще на поч. 1920 у р-н Бершаді підійшли
підрозділи Армії УНР під командуванням колишнього Начального команданта УГА ген. М.ОмеляновичаПавленка, які перебували у Першому Зимовому поході (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921)
6.4.1920 першим покинув ЧУГА і перейшов у повному складі до Армії УНР кінний полк (команд, отаман
Е.Шепарович) разом з запасним куренем (сотн. І.Козак). Через деякий час приєднався до повстанського
загону отамана Д.Зеленого технічний курінь під командуванням К.Кізюка. Після укладення Варшавського
договору 1920 і початку спільного наступу польської армії і військ Директорії УНР проти більшовиків друга і

третя бригади ЧУГА у ніч з 23 на 24.4.1920 залишили своє розташування і почали пробиватись на з'єднання
з Армією УНР. Проте 27,4 ці частини в р-ні Летичева і Ялтушкова були оточені польськими військами,
роззброєні та інтерновані (старшини) у польських таборах. Окремим підрозділам ЧУГА все ж вдалося
з'єднатися з Армією УНР. У складі Червоної армії залишилась тільки перша бригада, командування якої
через збіг обставин не отримало наказу Ю.Головінського про перехід галицьких частин на бік Армії УНР. Ця
бригада в бою під Махнівкою була оточена польською дивізією ген. Я.Ромера. Частина бригади під
командуванням А.Бізанца здалась у польський полон, а друга - двотисячний загін - вирвалася з оточення і
пішла на з'єднання з Армією УНР. 30.4.1920 поблизу Козятина потрапила в оточення одна з
найбоєздатніших частин ЧУГА-бригада УСС. ЧУГА перестала існувати. Перехід кількох частин ЧУГА на бік
Дієвої армії мав трагічні наслідки для галицьких старшин і вояків, які перебували в тилу у Києві та Одесі.
Тільки в Одесі було заарештовано 640 бійців і старшин, котрі лікувалися в місцевих шпиталях. Значна
частина їх загинула в застінках ВЧК. Частину заарештованих старшин вивезено до підмосковного табору
Кожухів. 217 старшин УГА у липні 1920 з табору було переведено до Архангельська і там знищено.
І. Підкова (Львів).
ЧЕРВОНЕ КОЗАЦТВО - назва армійських з'єднань, сформованих більшовиками на противагу збройним
формуванням Вільного козацтва. Перший підрозділ Ч.к. організовано у грудні 1917 у Харкові. Присвоєння
більшовиками своїм військовим формаціям назви “Червоне козацтво” пов'язане з намаганням максимально
наблизити їх найменування до звичного і глибоко шанованого в Україні військового стану - козацтва. Загони
Ч.к. підпорядковувались тільки Москві й використовувались у боротьбі з частинами Армії УНР та загонами
українських повстанців, а також з військами А.Денікіна, П.Врангеля, збройними силами Польщі. Ч.к.
структурною побудовою не відрізнялося від ін. військових з'єднань більшовиків. Більшість командного
складу, а також рядових бійців були неукраїнці. Командиром першого полку Ч.к. став В.Примаков. У січні
1918 перший полк Ч.к. виступив з Харкова і спільно з ін. військовими силами, що прибули з Росії, розпочав
похід на Київ. У січні-лютому 1918 полк ніс охоронну службу в Києві, використовувався більшовиками для
масових розправ над населенням, У квітні 1918 полк відведено у Донбас і перетворено у перший
Катеринославський партизанський загін. У кін. 1918-на поч. 1919 полк Ч. к. розгорнуто у бригаду. У листопаді
1919 на базі бригади сформовано восьму Червону козачу дивізію, яка за наказом командування здійснила
рейд по тилах денікінців. У травні 1920 частину Ч.к. було передислоковано на Західний фронт. У складі 14-ї
армії восьма Червона козача дивізія перейшла Збруч. У серпні 1920 створено перший кінний корпус
Червоних козаків, який спрямовано на боротьбу із загонами Н.Махна, Ю.Тютюнника. У роки сталінських
репресій частини Ч.к. розформували, а колишніх командирів розстріляли. Тривалий період (до сер. 1950-х )
взагалі були заборонені в СРСР згадки про Ч.к. Лише після смерті Й.Сталіна з'явились перші публікації про
Ч.к., розстріляних командирів було посмертно реабілітовано.
С. Мовчан (Львів).
ЧЕРЕМШИНА МАРКО (справжнє ім'я, по батькові - Семанюк Іван Юрійович; 13.7. (за ін. дан. - 13.6.)1874 25.4.1927) - український письменник. Н. у с.Кобаки (тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл.). Закінчив
Коломийську гімназію. У 1896-1901 навчався на юридичному ф-ті Віденського ун-ту. З 1906 займався
адвокатською практикою у Делятині. У 1906 захистив докторську дисертацію. У 1912 заснував власну
адвокатську канцелярію в м.Снятині. Разом з В.Стефаником проводив культурно-освітню і громадську
роботу серед місцевого населення. Творчий шлях розпочав драмою “Несамовиті” (1895), яку надіслав на
конкурс до Львова. Перший твір - оповідання “Керманич” опублікував у газеті “Буковина” в 1896. Писав
переважно малу прозу. У 1920-х Ч. налагодив і підтримував зв'язки з видавництвами УСРР, де вийшли деякі
з його творів. Помер і похований у Снятині. Новели Ч. увійшли до збірок: “Карби” (1901), “Село вигибає”
(1925), “Верховина” (1929). Кращі твори письменника складають 4 цикли: “Карби”, "Село за війни”,
“Парасочка”, “Верховина”. Ч. - співець Гуцульщини. У циклі “Карби” відобразив тяжке становище
гуцульського селянства. В антивоєнних новелах (“Село вигибає””, “Після бою”, “Село потерпає”, “Перші
стріли” та ін.) описав трагічну долю гуцульського села у часи світової війни. У новелах циклу “Парасочка”
письменник створив галерею образів життєрадісних, розкутих людей, поведінка яких випливає зі стилістики
гуцульських кахлів та співанок-хронік, чим досяг абсолютної оригінальності у побудові сюжету. У циклі
“Верховина”, що вийшов збіркою вже після смерті автора, Ч. розвинув патріотичну ідею опору, актуальну
для західноукраїнського села часів польської окупації. Стиль Ч. тяжіє до віншувальних медитацій з
елементами різдвяного, великоднього та купальського фольклору. Писав Ч. також поезії у прозі (цикл
“Листки”, “Посвяти Василеві Стефанику”). Здійснив низку високохудожніх перекладів з угорської (К.Міксат),
німецької (Р.Шай, М.Юнгнікель, Й.Шлаф) та ін. У доробку письменника - твори для дітей, літературнокритичні та науково-публіцистичні виступи, спогади, автобіографія. У 1949 у Снятині відкрито літературномеморіальний музей Ч.
Р. Чопик (Львів).
ЧЕРКАСИ - назва українських козаків в офіційних актах Московської держави у другій пол. 16 - першій пол.
17 ст. Існують дві гіпотези походження назви “черкаси”. Перша пов'язує її з назвою міста Черкаси, поблизу
якого у той час жило багато козаків. Прихильники другої гіпотези виводять назву Ч. від кавказьких черкесів,
пов'язуючи виникнення українського козацтва з чорними клобуками. Друга гіпотеза формувалася деякими
російськими істориками для підтвердження тези про неукраїнське походження козаків. З другої пол. 17 ст.

назву “черкаси” поступово витіснив термін “малоросійські козаки”.
ЧЕРНЕЦЬКИЙ АНТІН (8.4.1887 -15.2.1963)-український громадсько-політичний діяч у Галичині, журналіст. Н.
у Бережанах. З 189^ навчався в Бережанській гімназії, де, ознайомившись із радикальною пресою, став
членом таємного гуртка “Молода Україна”. Визначний діяч Української соціал-демократичної партії, член і
секретари' керівного органу - Екзекутивного комітету. Секретар крайової професійної організації українських
залізничників. У 1918 увійшов до складу Організаційного комітету УСДП з відновлення діяльності партії, що
була фактично призупинена в роки Першої світової війни. Редактор та співредактор періодики УСДП “Земля
і воля”, “Вперед”, “Професійний вісник”. У жовтні 1918 увійшов до складу Української національної ради
ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 як делегат від УСДП. 9.11.1918 призначений секретарем праці та суспільної опіки в
першій Раді державних секретарів ЗУНР (Див. Державний секретаріат ЗУНР-ЗО УНР). Емігрував до
Німеччини, згодом - до Швейцарії. Помер у Швейцарії.
О.Павлишин (Львів).
ЧЕРНИК ТЕОДОР (Федір, Федь; 1894 -18.11.1918) - український військовий діяч. Н. у Якимчицях під
Львовом. Закінчив гімназію у Перемишлі, навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. У серпні 1914
вступив добровольцем до Легіону Українських січових стрільців. З червня 1916- командир сотні скорострілів,
хорунжий. У кін. вересня 1916 потрапив у російський полон під Потуторами. Після Лютневої революції 1917
в Росії Ч. разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) Є.Коновальцем,
А.Мельником, Р.Сушком, В.Кучабським, І.Чмолою розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу
серед полонених українців. Восени 1917 утік з табору. В листопаді 1917 став одним з організаторів Куреня
січових стрільців у Києві. Очолював кулеметну сотню Куреня СС, входив до складу вищого дорадчого органу
частини - Стрілецької Ради. Відзначився під час ліквідації більшовицького повстання у Києві в січні 1918 та
оборони міста від більшовицьких військ. Сотня Ч. зробила вагомий внесок у перемогу республіканських
військ у Мотовилівському бою 1918. У цьому ж бою Ч. загинув.
І Підкова (Львів).
ЧЕРНИШ ОЛЕКСАНДР (25.12.1918 -16.8.1993) - український археолог, доктор істор. наук (з 1961), професор
(1969). Н. у Холмах (тепер Корюківського р-ну Чернігівської обл.). У 1946 закінчив історичний ф-т Київського
ун-ту. У 1946-50 працював в Ін-ті археології АН УРСР (м.Київ). У 1951-93 - в Ін-ті суспільних наук АН УРСР
(м.Львів): у 1951 - науковий працівник, 1957-61 - старший науковий працівник, 1962-86 - завідувач відділу
археології, 1987-92 - провідний науковий працівник. Був одним із найбільш відомих українських учених
другої пол. 20 ст. у вивченні найдавнішої історії Східної Європи. Наукову діяльність розпочав з дослідження
пам'яток палеоліту межиріччя Південного Бугу і Дніпра. Відкрив і дослідив понад сотню стоянок палеоліту по
берегах середньої течії Дністра, головним чином, у Чернівецькій обл. Здобув світове визнання своїми
численними працями з палеоліту та мезоліту Північного Прикарпаття, в яких розкрив на великому
фактичному матеріалі процес заселення людиною Північно-Східного Прикарпаття, взаємозв'язок між життям
і діяльністю людини та навколишнього середовища в льодовикову епоху. Багато уваги приділяв вивченню
матеріальної і духовної культури палео-мезолі-тичного населення. Висунув оригінальну ідею про
зародження родового ладу в середньому палеоліті (мустьєрська доба). Подав ґрунтовний опис мезолітичної
печери Бала-мутівки на Середньому Дністрі - єдиної пам'ятки в карпатсько-волинському регіоні, де
збереглися численні оригінальні малюнки. Відкрив рідкісні музичні інструменти палеолітичної доби, заклав
основи львівської палеолітичної школи. Автор кількох сотень наукових публікацій, у тому числі десяти
монографій, зокрема “Поздний палеолит Среднего Поднестровья” (М., 1959), “Ранний и средний палеолит
Поднестровья” (М., 1965), “Многослойная палеолитическая стоянка Молодове-5” (М., 1987).
М. Пелещишин (Львів).
ЧЕРНІГІВСЬКЕ ВОЄВОДСТВО - адміністративно-територіальна одиниця, створена у складі Польського
королівства у 1635 на місці Сіверської (Чернігівської) землі. Воєводство поділялося на Чернігівський і
Новгородський (Новгород-Сіверський) повіти. Під час національно-визвольної війни під проводом БХмельницького діяльність польської адміністрації на території воєводства ліквідовано. Продовжувало
певний час формально існувати як підконтрольна гетьманському уряду територія, яку було поділено на
полки. Згодом потреба в його існуванні у Лівобережній Україні відпала. До 1795 назва воєводства вживалася
в Речі Посполитій у зв'язку з традиційним наданням шляхті земських урядів - воєвода чернігівський,
чернігівський каштелян, чернігівський підкоморій тощо, землями якого польська корона фактично не
володіла.
М. Крикун (Львів).
ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПОЛКУ ПОВСТАННЯ -збройний виступ проти царизму в Україні 29.12.1825-3.1.1826 (1015.1.1826). Виступ готувався Південним товариством декабристів і його планувалося провести одночасно з
Північним товариством у Петербурзі. Декабристи розраховували підняти на повстання війська трьох
корпусів - понад 50 тис. чол., розташованих в Україні. Згідно з планом декабристи повинні були виступити
влітку 1826, однак смерть Олександра І змусила членів Північного товариства спішно виступити в
Петербурзі. Виступ 14 (25).12.1825 Північного товариства у столиці закінчився поразкою. Напередодні
виступу було заарештовано керівника Південного товариства П.Пестеля. Ситуація, що складалась, змусила
членів Південного товариства до негайного виступу. В нових умовах члени Південного товариства повинні

були підняти військові з'єднання для захоплення Москви і Петербурга, скинення самодержавства і
створення під Києвом укріпленого табору для боротьби з контрреволюцією. Повстання очолили керівники
Васильківської управи Південного товариства - командир батальйону Чернігівського полку С.МуравйовАпостол і поручик М.Бестужев-Рюмін. 24.12. С.Муравйов-Апостол виїхав до Василькова для повідомлення
командирів полків про майбутній виступ. 25.12. у Житомирі він довідався про поразку декабристів у
Петербурзі й прийняв рішення про негайний початок повстання, однак командири полків А.Муравйов,
В.Тізенгаузен та І.Повало-Швейковський ігнорували його вказівки. Більше того, командир полку заарештував
29.12. у с.Трилісах самого С.Муравйова-Апостола. Цього ж дня молоді офіцери В.Соловйов, А.Кузьмін,
І.Сухинов, М.Щепилло звільнили С.Муравйова-Апостола з-під варти. Повстання почалося 29.12.1825
(10.1.1826) виступом у с.Триліси 5-ї роти Чернігівського полку на чолі з С.Муравйовим-Апостолом, до якої
незабаром приєдналися солдати 2-ї гренадерської роти із с.Ковалівки. Зранку 30.12.1825 (12.1.1826) перед
повсталими військами була зачитана революційна прокламація - “Православний катехізис”, де містилися
заклики до збройного повстання з метою повалення самодержавства, скасування кріпацтва і встановлення
демократичного ладу в Росії. Війська вирушили в напрямку містечка Брусилів. У селі Велика Мотовилівка до
повсталих приєдналися дві роти Чернігівського полку. Однак з'єднатись з іншими частинами, де служили
декабристи, не вдалося. Загальна кількість повстанців становила 1020 солдатів і 18 офіцерів. Повстанці на
чолі з С.Муравйовим-Апостолом і М.Бестужевим-Рюміним вирушили у напрямку Житомира, де також були
осередки Південного товариства. Однак урядові війська перекрили дорогу на Житомир, і повстанцям
довелося повернути на Білу Церкву. З (15).1.1826 поблизу сіл Ковалівки і Устимівки вони вступили в бій з
каральним загоном генерала Гейсмара. Урядові війська відкрили артилерійський вогонь, а згодом кинули у
бій кавалерію. Бл. 50 чол. було вбито й поранено. Поранені офіцери А.Кузьмін та І.Муравйов-Апостол, щоб
не потрапити під арешт, застрелилися. 895 солдатів і унтер-офіцерів було заарештовано і відправлено до
Білої Церкви. За вироком суду С.Муравйова-Апостола і М.Бестужева-Рюміна повісили 13.(25)7.1826 у
Петропавловській фортеці разом з ін. керівниками декабристського руху. Офіцери В.Соловйов, І.Сухинов,
О.Мозолевський були засуджені до довічної каторги, 6л. 100 солдатів піддані тілесним покаранням і заслані
до Сибіру на каторгу, 805 чол. переведено на Кавказ у діючу армію. Чернігівський полк було розформовано.
О. Сухий (Львів).
ЧЕРНІН ОТТОКАР (26.10.1872 -4.4.1932)-австрійський політичний і державний діяч, дипломат, граф. У 1903
став депутатом чеського сейму від Німецької партії. З 1912-член Палати панів у Відні. У 1913-16 очолював
дипломатичну місію в Румунії. Намагався не допустити вступу Румунії у війну на боці Антанти. Ставши у
1916 міністром закордонних справ Австро-Угорщини, намагався встановити таємні контакти з керівниками
країн Антанти для обговорення можливості укладення компромісного миру. Очолював австро-угорську
делегацію на мирних переговорах у Бересті. 9.2.1918 підписав Берестейський мир 19183 Українською
Народною Республікою. Уклав також таємну угоду з українською делегацією про поділ Галичини на польську
та українську частини й об'єднання Східної Галичини та Буковини в окремий коронний край. Протести
польських політичних сил проти таємної частини договору змусили Ч. у квітні подати у відставку. Ч.
приписують авторство терміну для означення Берестейського миру - “хлібний мир” (“Brotfrieden”). У 1920-23 депутат австрійського парламенту. Автор спогадів “У дні світової війни”.
І. Підкова (Львів).
ЧЕРНЯВСЬКИЙ ІВАН (1867 - 1959) -український громадсько-політичний діяч у Галичині, адвокат. Н. у
м.Збаражі (тепер Тернопільська обл.). Вивчав право у Львівському ун-ті. Працював у судових установах
Ходорова, Львова, Коломиї. У кін. 1918 обраний до Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР від
Коломиї. Член законодавчої та військової комісій УНРади, референт у справах пошти і телеграфу відділу
“Окружної Національної Ради” в Коломиї. У лютому 1919 призначений президентом окружного суду в
Коломиї. Після відступу УГА за Збручі встановлення окупаційного режиму в Галичині за антипольські
виступи заарештований та ув'язнений у тюрмі в Новому Сончі. Ч. був одним з організаторів випуску в
Коломиї поштових марок для потреб ЗУНР. Автор книги “Історія коломийських поштових марок” (1928), що
була перевидана німецькою мовою. Збирав фольклорний та етнографічний матеріал на Гуцульщині та
Покутті. У післявоєнні роки працював у Музеї народного мистецтва Гуцульщини, який організував разом з
В.Кобринським.
О. Павлишин (Львів).
ЧЕРНЯВСЬКИЙ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ (псевд. - Микола Ч., Наум Чермак, Чермак; 22.12.1867 (3.1.1868)26.11.1946)-український письменник, перекладач. Н. у слободі Торській Олексіївці Бахмутського повіту
Катеринославської губ (тепер. с.Октябрське Добропільського р-ну Донецької обл.) в родині дяка. Навчався у
початковій школі в станиці Митяківській, у приватній духовній семінарії в м.Луганську; з 1878 - з Бахмутській
та Катеринославській бурсах, після закінчення яких учителював у першій з них. У 1901-03 служив статистом
у Чернігівському земстві, а потім до 1919 працював у Херсонській земельній управі. В останні роки життя
вчителювавна Херсонщині. Літературну діяльність розпочав у 1895, видавши у Харкові збірку поезій під
назвою “Пісні кохання”. В 1898 у Бахмуті вийшла у світ збірка поезій “Донецькі сонети”, 1903 у Києві видано
третій збірник-“Зорі”. Ліричними героями своїх поезій Ч. обрав шахтарів-заробітчан, селян-бідняків. Писав
також на історичні теми (козацтво), вбачаючи причини підневільного становища України не лише в її
колоніальному поневоленні, а й у зраді значної частини української еліти національних інтересів

батьківщини. Ч. друкував свої твори в “Літературно-науковому віснику”, журналі “Киевская старина”. Брав
участь у виданні альманахів “Дубове листя”, “З-над хмар і з долин”, “На вічну пам'ять Котляревському”, “За
красою”, “Досвітні огні”. У 1905 видав у Херсоні альманах молодих українських письменників “Перша
ластівка”, разом з М.Коцюбинським -альманах “З потоку життя”, з Б.Грінченком та М.Коцюбинським альманах “Дубове листя”. Автор багатьох оповідань і повістей, сюжети для яких брав переважно з життя
українського робітництва, інтелігенції, що проходило в умовах провінційного містечка, з пориванням
персонажів до кращого й пасивним упокоренням перед гнітючим впливом оточення (оповідання “Кінець гри”,
“Vae victis”, “Тополя”, “Товариші”, та ін.). Провідна проблема художнього доробку Ч. - дисгармонія між
духовним і матеріальним світом, світлом і темрявою, добром і злом. Його хвилюють плинність буття людини,
її роду, нації (поезії в прозі “Комета”, “Зорі”), проблеми життя і смерті (“Сон життя”, “На крилах смерті”, “Хай
буде світ”). Стильова манера Ч. позначена відбитком еклектизму: у поезії відшукуються риси романтичні й
реалістичні, імпресіоністські й символістські. Тема життя інтелігенції представлена повістями “Весняна
повідь” (1906), “Варвари” (1908), “Під чорною корогвою”, в яких створено образ інтелігента-песиміста,
зневіреного в ідеї соціальної справедливості. Ч. поєднував у собі елементи натуралізму й неореалізму, йому
притаманна політична розважливість і моральна незалежність, глибока стурбованість долею нації за умов
радянізації суспільства. У творчому доробку Ч. - переклади з Пушкіна, Лєрмонтова, Майкова, Фета, Надсона,
Гейне, Міцкевича. Здійснив переспів “Слова о полку Ігоревім”. Автор ряду критичних статей (“П.Куліш і його
оповідання”).
О. Легка (Львів).
ЧЕРНЯВЩЕНКО ДЕМ'ЯН (рр. н. і см. невід.) - український військовий діяч, один із соратників гетьмана
Б.Хмельницького. Брав участь у військових діях української армії проти шляхетської Польщі, виконував
дипломатичні доручення гетьмана. У 1648-49 - генеральний обозний. Рішуче виступав проти укладення
угоди з Річчю Посполитою. Після підписання Зборівського договору 1649 призначений головою комісії з
укладення списків козацького реєстру. Подальша доля невідома.
І. Підкова (Львів).
ЧЕРНЯХІВСЬКА КУЛЬТУРА - археологічна культура 2-5 ст. Поширена в лісостеповій і степовій смугах
Правобережної, частково Лівобережної України. Близькі за характером пам'ятки виявлено в суміжних
районах Молдови, Румунії, а також Південно-Східної Польщі. Назва походить від могильника біля
с.Черняхова (тепер Кагарлицького р-ну Київської обл.), дослідженого 1900-01 В.Хвойкою. В Україні відомо
бл. 2 тис. пам'яток цієї культури, переважно поселень. Вони різні за розмірами, неукріплені. Залежно від
території переважають наземні та заглиблені в землю житла (землянки і напівземлянки). Матеріальна
культура населення Ч.к. представлена ліпним посудом місцевого виробництва та привізним гончарним,
виготовленим на крузі за римською технологією (горщики, амфори, миски). Поширені посудини зі скла,
різноманітні вироби із заліза (ножі, сокири, вістря, наральники та ін.). На поселеннях і особливо в
похованнях часто трапляються різноманітні шпильки (фібули), пряжки, намисто. Населення Ч.к. вело осілий
спосіб життя, основними заняттями були обробіток землі з допомогою рала і тяглової сили тварин,
скотарство. Значного розвитку набули залізодобувна та ковальська справи, деревообробне, косторізне,
ткацьке виробництво. Населення підтримувало активні економічні та ін. .зв'язки з античними містами
Північного Причорномор'я та римськими придунайськими провінціями. Свідченням цього є привізні ремісничі
вироби і численні знахідки монет та грошово-речових скарбів (Машів на Волині). Основою соціального життя
була сусідська община з сильними пережитками родової общини, удосконалювалась система племінної
організації, формувались військові дружини для боротьби з готами, а також для служби в римських військах.
Серед релігійних вірувань помітно виділяється віра в священну силу вогню. Люди володіли різноманітними
прикладними знаннями, пов'язаними з циклом сільськогосподарських робіт, торгівлею. Більшість сучасних
дослідників вважають, що Ч.к. сформувалась на основі зарубинецької, частини пшеворської культур у
лісостеповій смузі Правобережної України, фракійського населення даків у Підкарпатті, сарматів у степах
між Дністром і Дніпром. Певну роль у формуванні Ч.к. відіграли германські племена готів, а також римські
впливи. Ч.к. з приходом гунів зникла. З середовища племен Ч.к. в 6 ст. виділились ранньослов'янські
племена, які утворили кілька культур: київську, пеньківську між Дністром і Дніпром, на заході - культуру
дулібів, білих хорватів.
М. Пелещишин (Львів).
ЧЕТВЕРНИЙ СОЮЗ (Четвірний союз, По-чвірний союз) - військово-політичний блок Німеччини, АвстроУгорщини, Болгарії і Туреччини, що протистояв країнам Антанти в Першій світовій війні 1914-18. Після
розпаду в травні 1915 Троїстого Союзу внаслідок укладення договорів урядами Німеччини і АвстроУгорщини з Туреччиною та Болгарією до осені 1915 було створене нове військово-політичне об'єднання Ч.с. Туреччина, підписавши 2.8.1914 договір про військовий союз з Німеччиною, через два місяці оголосила
війну Великобританії, Франції, Росії. Болгарія 6.9.1915 підписала договір про союз з Німеччиною та військову
конвенцію з Австро-Угорщиною про спільні дії проти Сербії. Аналогічний договір підписано між Болгарією та
Туреччиною. У жовтні 1915 Болгарія оголосила війну Сербії та Росії. Найбільших успіхів у наступальних
операціях країни Ч.с. досягли в 1915, коли австрійські й болгарські війська окупували Сербію, а російська
армія залишила територію Польщі, Галичини, частину Прибалтики. Країни Ч.с. в лютому 1918 підписали
договори у Бересті з Українською Народною Республікою (див. Берестейський мир 1918), а 3.3.1918- з

більшовицькою Росією. У травні 1918 країни Ч.С. в Бухаресті підписали договір з Румунією. Після виходу з
війни Болгарії (30.9.1918) і Туреччини (30.10.1918) Ч.с. припинив своє існування.
С. Мовчан (Львів).
ЧЕХІВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР МУСІЙОВИЧ (Чеховський; 20.7.1876 - бл. 1938) - визначний український
політичний і церковний діяч, ідеолог УАПЦ, професор. Н. у с.Горохуватці Київського повіту Київської губ. у
родині священика. У 1896 закінчив Київську духовну семінарію, в 1900 - Київську духовну академію, одержав
ступінь кандидата богослов'я (у 1905 присвоєно звання магістра). У 1900-01 вчителював у с.Янівці та
Горохуватці на Київщині. У 1901-03 працював помічником інспектора Кам'янець-Подільської духовної
семінарії, з якої 1904 за активну національну роботу переведений з попередженням до Київської духовної
семінарії. У 1905-06 - учитель російської мови в Черкаському духовному училищі, учитель історії літератури
та теорії словесності в Черкаській чоловічій гімназії. З 1905 належав до Української соціал-демократичної
робітничої партії. За свою політичну і громадську діяльність постійно перебував під наглядом поліції. У 1906
обраний депутатом 1 Державної Думи, в якій входив до складу Української парламентської громади. У 1906
за участь в українському національному русі заарештований і засланий до Вологодської губ. У 1907
повернувся в Україну. У 1908-17 жив в Одесі. Викладав історію, психологію, логіку в середніх навчальних
закладах Одеси. Брав активну участь у роботі місцевих осередків Громади і “Просвіти”, редагував газету
“Українське слово”, яку видавав Український комітет. У 1917 переїхав до Києва, де активно займався
національно-державотворчою та церковною діяльністю. Входив до складу керівних органів Української
соціал-демократичної робітничої партії. З квітня 1917 - член Української Центральної Ради від м.Одеси. З
квітня 1918 - на посаді директора департаменту віросповідань УНР. Директор департаменту загальних
справ Міністерства віросповідань Української Держави. Восени 1918 Ч., будучи членом Українського
військового революційного комітету, брав участь у підготовці збройного повстання проти гетьмана
П.Скоропадського. У період Директорії УНР з 26.12.1918 до 11.2.1919 очолював Раду Міністрів і
Міністерство закордонних справ УНР. Надзвичайно багато зробив для становлення Української
автокефальної православної церкви. За його безпосередньою ініціативою уряд УНР 1.1.1919 проголосив
автокефалію УАПЦ. У 1919-20 -професор історії культури в Державному Українському університеті в
Кам'янці-Подільському. У 1920-22 - професор Вінницького ін-ту народної освіти та Київського медичного інту, доцент Київського політехнічного ін-ту. З 1920 близько співпрацює з Всеукраїнською православною
церковною радою, яка очолювала Всеукраїнську спілку православних парафій та вела підготовку до
Всеукраїнського православного церковного собору з метою завершення організаційного оформлення УАПЦ.
Учасник 1 і II Всеукраїнських православних церковних соборів. На 1 Всеукраїнському соборі (14-30.10.1921) голова ідеологічної комісії УАПЦ, засновник і голова “Братства робітників слова”. У 1921-24 - член президії
ВПЦР, благовісник УАПЦ, організатор і викладач пастирських курсів у Києві. 17-30.10.1927 - голова другого
Всеукраїнського собору. 29.7.1929 заарештований за звинуваченням у приналежності до сфабрикованої
органами ДПУ Спілки визволення України. Під час процесу СВУ 19.4.1930 засуджений до страти. Згодом
вирок замінили на 10-річне ув'язнення. Відбував покарання в Харківському 1 Ярославському
політізоляторах. У 1933 Ч. переведено до таборів особливого призначення без права листування. Ймовірно,
загинув в ув'язненні. Автор праць на релігійно-церковну тематику (деякі роботи підписував псевдонімом Ілля
Братерський): “Київський митрополит Гавриїл Банулеско-Бодоні. 1799-1908”, “Боротьба чехів за волю 1
правду в часи Гуса”, “Кому служить церковне панство на Україні”, “Основи визволення Церкви з-під влади
князів тьми”, “За Церкву, Христову громаду, проти царства тьми”, “Церковне панство на Україні”.
О. Ігнатуша (Запоріжжя).
ЧЕХІВСЬКИЙ МИКОЛА МУСІЙОВИЧ (18.12.1878-1938)-український православний церковний діяч,
священик УАПЦ. Н. у с.Горохуватці на Київщині. Навчався в Київській духовній семінарії та в Київській
духовній академії, яку закінчив 1902 з відзнакою. Професор на кафедрі церковної історії Київської духовної
академії. У 1905 звільнений за “мазепинство”, перебував під негласним наглядом поліції. Працював у Києві в
приватних середніх школах учителем історії, пізніше - у гімназіях повітових міст Київщини. Закінчив
Чугуївську військову школу; підполковник російської армії. З 1917 був активним учасником національноцерковного руху на Київщині. У грудні 1920 заарештований органами радянської влади, деякий час
перебував в ув'язненні. У 1921 висвячений на священика УАПЦ; служив у Святошині. З 1925 - священик на
Харківщині. У травні 1928 відзначений грамотою Всеукраїнської православної церковної ради як зразковий
священик УАПЦ. З вересня 1928 відійшов від праці для церкви під тиском радянської влади. У 1929
заарештований і під час процесу Спілки визволення України засуджений до 3 років ув'язнення. Покарання
відбував у Ярославському політізоляторі. У 1933 термін ув'язнення було продовжено на 10 років. Помер у
таборах в Якутії.
О. Ігнатуша (Запоріжжя).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Сторінка 9 з 12«12789101112»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика