Головна сторінка сайту
Сторінка 8 з 12«126789101112»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Довідник з історії України (Т-Я)
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:23 | Повідомлення # 36
ФЕОФІЛ БУЛДОВСЬКИЙ (1865-1944) - український православний церковний діяч, митрополит всієї України,
Української православної церкви з канонічною послідовною ієрархією (1929-37), митрополит Української
автокефальної православної церкви ( 1942-43). Н. у родині священика на Полтавщині. До Лютневої
ревопюці'і 19174 Російській імперії служив священиком; був відомий прогресивними поглядами і
українофільством. У травні 1917 брав участь у Полтавському єпархіальному з'їзді, на якому виступив з
доповідддю “Про українізацію церкви”. Член Полтавського єпархіального управління. 14.1.1923 висвячений
на єпископа Лубенського і Миргородського під юрисдикцією Московської патріархії. У червні 1925 виступив
одним із організаторів Собору єпископів у Лубнах (тепер Полтавська обл.), на якому було проголошено
утворення Української православної церкви з канонічною послідовною ієрархією (див. Соборно-єпископська
церква). Обраний заступником архієпископа всієї України Павла Погорілка, а після його арешту митрополит усієї України (з січня 1929) з місцем перебування у Харкові, пізніше - у Луганську. Із закриттям у

Луганську в 1937 останньої церкви повернувся до Харкова, де проживав як приватна особа. У 1942-43 митрополит Харківський УАПЦ.
О. Ігнатуша (Запоріжжя).
ФЕОФІЛАКТ СІМОКАТТА (рр. н. і см. невід.) - візантійський історик першої пол. 7 ст. Родом з Єгипту. Ф.
добре знав античну літературу, був обізнаний з сирійською і перською мовами. Обіймав відповідальні
посади при дворі імператора Іраклія (610-640 або 641). Автор “Історії” (“Всесвітня історія”, 8 книг), яка описує
події 583-603. Праця Ф.С. на основі документів, хронік та творів інших авторів (зокрема праці Іоанна
Єпіфанійського) характеризує політичну історію Візантії за правління імператора Маврикія. Твір містить ряд
унікальних відомостей, особливо з історії візантійсько-іранських відносин і слов'янсько-аварських війн з
імперією кін. 6 ст., е цінним джерелом з історії Візантії і Передньої Азії. Ф.С. також автор творів на
природничо-наукові теми “Питання фізики” та “Збірки листів”.
І. Підкова (Львів).
ФЕСІНГЕР СЕБАСТЬЯН (р. н. невід. -1769)-львівський скульптор та архітектор серед. 18 ст. Німець за
походженням. В архівних джерелах згадується з 1741. Найраніші роботи -вівтарики з алебастровими
рельєфами св. Маріанни (1741, Варшава, Національний музей), “Ессе Homo” (1742), апостола Петра, св.
Ігнація Лойоли з костьолу в Боцьках на Підляшші (обидва - 1747, Дрогочин, дієцезіальна курія). У Львові
виконав роботи для колегії єзуїтів (1743, не збереглись), вівтарі св. Яна Непомука, св. Йосифа, Архангела
Рафаїла в костьолі св. Миколая тринітаріїв (1745-47, збереглись фрагменти), скульптури на монастирській
брамі костьолу і колегіуму тринітаріїв (1756-58, не збереглись), реставрував вівтар каплиці Камп'янів при
кафедральному костьолі (1765), іконостас (царські врата та дияконські двері) собору св. Юра (1768). У 1765
працював як архітектор у палаці Станіслава Любомирського. Виконав також табернакль головного вівтаря
(1750) та вівтарі Христа і св. Иосифа в костьолі кармелітів у Теребовлі (1757, не збереглись), кам'яні фігури
Непорочного Зачаття, св. Ідзі та Яна Дунса Скота на парапеті сходів костьолу францисканців у Перемишлі
(1758), скульптури Архангела Рафаїла, Богоматері, св.Анни, св. Вацлава, Онуфрія, Петра та Йосифа для
фасаду костьолу в Підгірцях (1762). Вів активне громадське життя: належав до німецького братства св.
Варвари, в 1750-засідатель Святоянської юридики, з 1753 - війт. Його син Клеменс був відомим
архітектором.
О. Лильо (Львів).
ФЕЩЕНКО-ЧОПІВСЬКИЙ ІВАН (Фещенко; Фесенко-Чопівський; 19.1.1884 - 2.9.1952) -український
політичний діяч, вчений у галузі металургії та металознавства. Дійсний член НТШ (1926), чл.-кор. Польської
АН (1933). Н. у м. Чуднові Волинської губ. (тепер Житомирська обл.) у сім'ї поштового службовця. Навчався
у Житомирській гімназії. У 1907 закінчив хімічний ф-т Київського політехнічного ін-ту. Займався науковою
діяльністю в галузі металургії, був зарахований на посаду асистента в інституті. В 1913 стажувався у
Німеччині в м. Бреслау (тепер Вроцлав, Польща). На поч. Першої світової війни повернувся до Києва, де
продовжував займатися викладацькою і науковою роботою в Київському політехнічному ін-ті. Зі
студентських років брав участь в організованому українському русі - член “Просвіти”, “Української громади”.
Депутат від партії до Київської міської думи. У 1917 як голова Київської губерніальної ради увійшов до
Української Центральної Ради, член Малої Ради. Належав до Української партії соціалістів-федералістів. У
1918- керівник промислового департаменту Генерального Секретаріату промисловості та торгівлі. З березня
1918-генеральний секретар промисловості і торгівлі в уряді В.Голубовича. Після гетьманського перевороту
заарештований та ув'язнений. З приходом до влади Директорії УНР - заступник міністра народного
господарства, з лютого 1919-міністр господарства в уряді С.Остапенка. У кін. листопада 1918 С. разом з
К.Мацієвичем, В.Прокоповичем, А.Маргопіним направлений до Одеси і Ясс (Румунія) для ведення
переговорів з представниками Антанти, але Директорія УНР відкликала цю дипломатичну місію. Влітку 1919
дипломатичний радник і торговельний аташе української місії в Румунії. У 1920 жив у Польщі, керував
роботою військово-закупівельної комісії УНР у Варшаві. У лютому-серпні 1921 очолював тимчасовий
верховний орган УНР - Раду Республіки, сформовану в м. Тарнові (Польща). У 1920-30 роках займався
науковою роботою. Організував кафедру металографії та загальної металургії у Гірничій академії у Кракові.
У 1927 отримав докторський ступінь у Варшавській політехніці, з 1931 - професор Краківської гірничої
академії. Учасник численних міжнародних наукових конференцій та конгресів. Під час гітлерівської окупації
Польщі працював технічним консультантом на металургійному заводі “Байльдон” у м. Катовіце. Брав
активну участь в організаціях місцевої української еміграційної громади - Українському допомоговому
комітеті, Українському національному об'єднанні. Двічі заарештовувався німецькими властями. У березні
1945 схоплений радянськими спецслужбами в Катовіце і перевезений до Києва. Засуджений до 15 років
ув'язнення. Покарання відбував у Карелії. Помер у таборі біля м. Вяртсиля Сартавальського (за ін. дан. - у
таборі смертників в Абезі). Автор бл. 140 наукових праць з металознавства.
О. Дмитерко (Львів).
ФИЛИПОВИЧ ІВАН (Ян: р. н. невід, -п. 1767) - львівський гравер і видавець сер. 18 ст. На поч. 1740 років
жив у Любліні, де видав 8 гравюр. З 1744 працював у Львові. Перші львівські роботи майстра прикрашають
книгу Бенедикта Хмельовського “NoweAteny”, Творчий доробок Ф. нараховує бл. 200 книжкових і естампних
гравюр. У Львові ілюстрував видання друкарень братства Святої Трійці при кафедральному костьолі,

монастиря єзуїтів, Успенського братства (“Служебник”, 1759; “Іфіки ієрополітика”, 1760). Гравюрами Ф.
оздоблені видання Почаївського монастиря та Бердичівського монастиря кармелітів. Серед ін. гравюр - два
герби митрополита Афанасія Шептицького та 67 символічних і алегоричних ілюстрацій, численні
зображення святих, кілька гравюр чудотворних Богородичних ікон, бл. 13 портретів (зокрема Януша Сангушка і митрополита Афанасія Шептицького), генеалогічне дерево родини Курдвановських. Виконав перші в
Україні екслібриси для львівського католицького архієпископа Миколая Ігнація Вижицького (1756) та
бібліотеки Залуських. У 1752 отримав королівський привілей на відкриття друкарні, який надавав право
видавати і продавати книги релігійного та світського змісту, а також молитовники з гравюрами; у 1757 другий королівський привілей на друкування церковнослов'янських книг. Видання Ф. відзначаються високим
рівнем поліграфічного виконання. Загалом Ф. видав не менше як 44 друки: 3 світських, 28 на релігійну
тематику, 13 панегіриків. Серед них: “Dwanazcie wodzow polskich” Юзефа Олександра Яблоновського (1754),
“Niewiemy” Паоло Сегнері (1754), “Accessoria”, “Statut і Konstytucje” Михаила Слонського (1758), “Coloquia
Mariana”, “Missae defunctorum” та ін.
О. Лильо (Львів).
ФИЛИПОВИЧ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ (2.9.1891 - 3.11.1937) - український поет і літературознавець. Н. у с.
Кайтанівці Звенигородського повіту Київської губ. (тепер Катеринопільського р-ну Черкаської обл.) у родині
священика. Середню освіту здобув у Златопільській гімназії та у Колегії Павла Га-лагана у Києві. У 1910-15
навчався на правознавчому та історико-філологічному ф-ті Київського ун-ту. Почав друкуватися рос. мовою
з 1910 під псевдонімом П.Зорєв у журналах “Вестник Европы”, “Заветы”, “Куранты”. Ранні поетичні твори Ф.
позначені впливом символізму. Публікувалися у збірнику “Музагет” (1919), що об'єднував поетів-символістів.
Перша значна наукова праця - “Жизнь и творчество Е.Баратынского” (1917). 3 1917- приват-доцент
Київського ун-ту, в 1920-33 - професор Інституту народної освіти (тогочасна назва Київського ун-ту). Був
членом комісії ВУАН зі складання біографічного словника українських діячів, секретар історичнолітературного товариства при ВУАН, редактор різних наукових збірників та ін. Автор збірок поезій “Земля і
вітер” (1922), “Простір” (1925). Належав до літературної групи “неокласиків”. Вважав, що гармонійному
розвитку національної літератури необхідне підґрунтя класичного світового письменства, не сприймав
кон'юнктурної офіційної ідеологічної лінії в тогочасній поезії, виступав за підвищення культурного та
художнього рівня літературних творів. Поетична творчість Ф. відзначається культурологічною насиченістю,
осмисленням загальнолюдських етичних та естетичних цінностей. Здійснив переклади з французької
(Ш.Бодлера, П.Верлена, П.Ж.Беранже), російської (О. Пушкіна, В.Брюсова, Є.Баратинського).
Літературознавчі праці Ф. присвячені питанням західноєвропейської літератури, сучасного українського
літературного процесу, проблемам методології науки про літературу. Ф. - автор статей про І.Франка,
О.Олеся, Лесю Українку, О.Кобилянську, М.Коцюбинського, представників молодої української поезії
(П.Тичину, Я.Савченка, М.Рильського, М.Семенка). Один із фундаторів сучасного шевченкознавства, автор
спеціальних досліджень “Шевченко і романтизм” (1924), “Шевченко і Гребінка” (1925), “Шевченко і
декабристи” (1926), “До студіювання Шевченка та його доби” (1925). Своїми працями Ф. заклав наукові
основи українського літературознавства (ст. “Українське літературознавство за 10 років революції”, 1928).
Восени 1935 заарештований органами НКВС, звинувачений у причетності до терористичної групи і
засуджений до страти. Невдовзі вирок було замінено на 10-річний термін ув'язнення. Засланий на Соловки,
де і загинув.
І. Роздольська (Львів).
ФИЛИПЧАК ІВАН (27.1.1871 -21.10.1945)-український письменник і громадський діяч, краєзнавець. Н у с.
Лішня Сяніцького повіту (тепер Республіка Польща). У 1889 закінчив гімназію у м. Сянік, у 1894 філософський ф-тет Львівського ун-ту. Спочатку працював учителем у Сяніцькому повіті, з 1900 викладачем в учительській семінарії та гімназії у Самборі. Під час Першої світової війни 1914-18 жив
спочатку в Ростові-на-Дону, а потім у Вінниці. У 1919 повернувся до Самбора, де відновив педагогічну
діяльність. У серпні 1927 разом з В.Гуркевичем, В.Кобільником та М.Скориком виступив співзасновником
товариства і музею “Бойківщина” (у 1930-х роках музей був визнаний найкращим регіональним музеєм у
тогочасній Польщі). Допомагав в організації регіональних музеїв у Сяніку, Яворові, Теребовлі, Перемишлі,
Стрию. У 1940 Ф. затверджений директором Самбірського історикоетнографічного музею. У серпні-грудні
1941 - відповідальний редактор газети “Самбірські вісті”. Заарештований органами НКВС 4.11.1944,
вивезений до концтабору біля Омська, потім - до табору біля м. Тайшета (тепер Іркутська обл., РФ), де і
помер. Місце поховання невідоме. Автор історичних творів (“За Сян”; “Будівничий Держави”; “Іванко
Берладник, або Пропаща сила”; “Княгиня Романова”, у співавторстві з І.Зубенком; “Дмитро Детько”;
“Бутковичі”; “Юрій Кульчицький - герой Відня”; “Анна Ярославна - королева Франції”), соціальнопсихологічних повістей (“Сила волі”, “За вчительським хлібом”, “Як бідні доробилися” та ін.), краєзнавчих
досліджень (“З історії села Лішні Сяніцького повіту”, 1929; “Історія села Берегів Самбірського повіту”, 1935;
“Школа в Стрільбичах. Нарис з історії шкільництва”, 1936; “Історія Тиряви Сільної Сяніцького повіту”, 1937;
“Учительська семінарія в Самборі”, 1938), посібників з садівництва, шовківництва (“Короткий курс
шовківництва”, 1930) тощо.
О. Луцький (Львів).
ФИЛОНОВИЧ ВАСИЛЬ ЗАХАРОВИЧ (15.1.1890-3.6.1987)-український військовий діяч, генерал. Н. у Сумах

у старовинній козацькій родині. За участь у національному русі юнаком був засланий у Сибір, однак невдовзі
втік на Кубань. 31910 служив у 123-му піхотному Козловському полку. У роки Першої світової війни 1914-18
закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, відправлений на фронт. Після утворення
УкраїнськоїЦентральноїРади та проголошення рішень військових з'їздів про організацію українського війська
взяв активну учась в українізації свого полку. Наприкін. 1917 призначений військовим командантом
Сумщини, де сформував кінний полк, кілька стрілецьких сотень. У січні-лютому 1918 під час наступу
більшовицьких російських війск на Київ очолював відтинок фронту Ворожба-Суми-Гайворон. У ході
антигетьманського повстання Директорії УНР організував Сумський окремий курінь (1500 багнетів) і
приєднався до 4-го полку Окремого корпусу січових стрільців. На поч. 1919 призначений старшиною для
окремих доручень при ставці Головного Отамана. Влітку і восени 1919 брав учась у боях на більшовицькому
і денікінському фронтах. У грудні 1919 у складі групи з 32 старшин направлений у денікінський тил на
Катеринославщину для надання допомоги повстанським загонам. Потрапив у полон. Був вивезений денікінцями в Одесу, звідки вдалося втекти на Кубань і приєднатися до повстанців. У 1920 на чолі загону
відступив у Грузію. Був включений до складу української військової місії у Грузії, обіймав посаду віцеконсула у Поті. Звідти таємно проник у Крим, а восени 1920 разом з російськими військами П.Врангеля
виїхав до Туреччини. Невдовзі через Болгарію перебрався до Польщі. Урядом УНР призначений військовим
аташе у Болгарії. Після ліквідації посади виїхав у 1921 до Чехословаччини, де закінчив військово-технічну
школу. У 1939 взяв участь у боях військових підрозділів Карпатської України з угорською армією на посаді
начальника штабу. Під натиском переважаючих сил противника частини “Карпатської Січі” на чолі з
генералом Ф. відступили на територію Румунії. Після видачі румунським урядом січовиків угорським властям
22.3.1939 Ф. деякий час перебував у концтаборі. Після звільнення жив у Словаччині, а з 1951 - у США.
Очолював Союз українських ветеранів, Товариство прихильників УНР. Помер у Міннеаполісі, похований на
цвинтарі Форест Лавин у Сент-Полі.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ФІГУРА - сигнальна вогняно-димова споруда, що використовувалася козацькою сторожею для передачі
інфомації про наближення чи напад татарських загонів. Влаштовувалась на підвищеннях, курганах.
Складалася з 19 просмолених бочок із одним днищем і однією - без дна. Шість перших бочок ставили в коло
і обв'язували просмоленими канатами, на них ставили друге коло з п'яти бочок і так далі. На самому
вершечку стояла бочка без дна. У середину Ф. заливали смолу. Над верхньою бочкою встановлювали
залізний прут із блоком. Через блок протягували мотузок, один кінець якого із запалювачем і грузилом
опускався в порожнину. На території України існувала налагоджена система попередження населення про
татарські напади, створена на основі сигнально-сторожових постів.
О. Кривоший (Львів).
ФІЛАРЕТ [світське прізв. та ім'я - Дмитро Григорович Гумілевський; 23.10(6.11).1805-9(22).8.1866]церковний діяч, богослов та історик. Н. у с. Конобеєво Шацького повіту Тамбовської губ. у сім'ї священика.
Навчався в Шацькому духовному училищі, потім Тамбовській духовній семінарії. У 1826 вступив до
Московської духовної академії, де у 1830 прийняв постриг. Після закінчення академії працював у ній як
викладач. З 1835 архімандрит, ректор академії. Наприкін. 1841 висвячений єпископом ризьким. У 1848
переведений до Харкова. У 1857 возведений у сан архієпископа. З 1859 - чернігівський архієпископ. Чимало
зробив для розвитку духовних учбових закладів, видання “Черниговских епархиальных ведомостей”. Автор
близько 160 богословських та історичних праць. Серед них “История русской церкви”, “Святые южных
славян”, “Историко-статистическое описание Харьковской епархии”, “Историко-статистическое описание
Черниговской епархии” та ін. У 1860 Київською духовною академією Ф. було присуджено ступінь доктора
богослов'я. Визнанням заслуг Ф. стало обрання його у дійсні та почесні члени багатьох наукових товариств
(“Общества Истории и Древностей Российских”, “Русского Археологического Общества”, “Русского
Географического Общества”), почесним членом Харківського та Московського ун-тів, Київської та
Московської духовних академій. Помер у Конотопі.
Б. Зайцев (Харків).
ФІЛАРЕТ (світське прізв. та ім'я-Денисенко Михайло; 23.1.1929) - відомий український церковний діяч,
патріарх Українськоїпра-вославної церкви Київського патріархату. Н. у с. Благодатне Амвросіївського р-ну
Донецької обл. Навчався в Одеській духовній семінарії і Московській духовній академії. З 1950 - кандидат
богослов'я. У 1950 постригся в ченці. В 1951 висвячений у сан ієромонаха. У 1953 призначений на посаду
старшого помічника інспектора академії. Згодом о.Філарет - інспектор Саратовської духовної академії і
семінарії. З 1958-архімандрит. У 1960 призначений керуючим справами Українського екзархату РПЦ і
настоятелем Володимирського кафедрального собору м. Києва, згодом -настоятелем подвір'я РПЦ при
Александрійському патріархаті. З 1962 - єпископ Лузький, вікарій Ленінградської єпархії. З жовтня 1962 єпископ Віденський і Австрійський. З 1964 - єпископ Дмитровський, ректор Московської духовної академії. З
травня 1966 -архієпископ Київський і Галицький. З 1968 -митрополит. Після смерті патріарха Московського
Пимена 3.5.1990 обраний Патріаршим місцеблюстителем Російської православної церкви. З 1990 патріарший екзарх України, предстоятель УПЦ. Став ініціатором звернення духовенства Українського
екзархату РПЦ до новообраного московського патріарха Алексія II і архієреїв РПЦ про надання Українській
православній церкві незалежності в управлінні. 11.6.1992 архієрейським Собором РПЦ позбавлений всіх

церковних санів. У червні 1992 Ф., який вважав ці рішення незаконними, вийшов з-під юрисдикції РПЦ. На
Всеукраїнському православному Соборі (25-26.6.1992), який прийняв рішення про об'єднання двох
найбільших в Україні церков -УПЦ і УАПЦ в єдину Українську православну церкву-Київський патріархат,
главою об'єднаної церкви було обрано патріарха УАПЦ Мстислава, а Ф. — заст. патріарха Київського
патріаршого престолу. 22.10.1995 на Всеукраїнському православному помісному Соборі святійшого Ф.
обрано патріархом Київським і всієї України-Руси. Доктор honoris causa з богослов'я (1994), почесний доктор
богослов'я Будапештської реформаторської духовної академії, богословського факультету ім. Яна Гуса
(Прага), Пряшівського православного богословського факультету.
І.Підкова (Львів).
ФІЛАТОВ ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ [15(27).2.1875 - 30.10.1956] - видатний український офтальмолог та
хірург, академік Академії наук України (з 1939) та Академії медичних наук СРСР (з 1944). Н. у с. Ми-хайлівці
Саранського повіту (тепер Пензенська обл., Росія). Ф. - засновник великої офтальмологічної школи. У 1897
закінчив медичний ф-тет Московського ун-ту. У 1903-11 - співробітник університетської очної клініки. З 1911професор, завідуючий кафедрою очних хвороб медичного ф-ту Новоросійського ун-ту в Одесі та одночасно
(1936-50) - директор Інституту експериментальної офтальмології (нині - Одеський науково-дослідний
інститут очних хвороб та тканевої терапії ім. академіка В.Філатова). Збагатив пластичну хірургію методом т.
зв. філатовського стебла - пластика на круглому шкіряному стеблі (1917). Автор відомих праць з проблем
трансплантації роговиці: розробив нові методи повної та часткової наскрізної (1927-38) її пересадки, для
чого сконструював спеціальні інструменти; застосував для пересадки консервовані трупні тканини роговицю (1931). У 1933 розробив принципово новий метод лікування - тканеву терапію, ґрунтуючись на якій
створив вчення про біогенні стимулятори. Засновник та редактор “Офтальмологічного журналу” (1946),
тривалий час очолював Товариство офтальмологів України. Державна премія СРСР (1941). У 1951 отримав
золоту медаль ім. [.Мечникова АН СРСР. Помер в Одесі. Праці: “Вчення про кліткові ядра в офтальмології”
(1908), “Оптична пересадка рогівки і тканинна терапія” (1945, 1948), “Тканинна терапія” (1948), “Операції на
роговій оболонці” (1950) та ін.
Ф. Самойлов (Одеса).
ФІЛЕВИЧ МИХАЙЛО (р. н. невід.-п. 1804)-український скульптор другої пол. 18 ст. Представник майстрів
пізньобарокової скульптури. У Львові працював, ймовірно, з 1768. З 1770 виконував (разом з Олександром
Стажевським) внутрішнє й зовнішнє оформлення ансамблю собору св. Юра у Львові (зробив скульптури
Аарона і Мелхіседека у головному вівтарі, скульптурну декорацію воріт). Бл. 1773 створив статуї
запрестольного вівтаря Успенської церкви. У 1774 зобов'язався перебудувати головний вівтар костьолу
піярів у Холмі (тепер Польща), де виконав табернакль, амвон, хрещальню. У 1777-1804 жив у Холмі, де
виконав скульптурне оздоблення греко-католицького кафедрального собору Різдва Богородиці (збереглися
лише 2 фігури), фігури святих Августина, Григорія, Льва і Амвросія для костьолу піярів (1774-81). У Холмі
зробив 6 статуй святих для вівтарів церкви василіянського монастиря в Бучачі (1779, Національний музей у
Львові). Помер у Холмі.
В. Александрович (Львів).
ФІЛЯНСЬКИЙ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ [7(19).12.1873-12.1.1938]-український поет і краєзнавець. Н. у с.
Полівці Миргородського повіту (тепер Миргородського р-ну Полтавської обл.) у родині священика. Навчався
у Лубенській гімназії. У 1899 закінчив відділ природничих наук фізико-математичного ф-ту Московського унту. Під час навчання цікавився архітектурою, живописом, історією та етнографією України. У 1903-04 з
метою вдосконалення знань з архітектури і живопису їздив до Франції, де склав іспити на право вести
будівельні роботи. Влітку 1904 проводив історико-краєзнавчі дослідження у Лівобережній Україні. У 1906-17
жив на Уралі, де був головою технічного відділення товариства “Російський мармур”, У 1917 переїхав в
Україну. Поселився у с. Яреськах на Полтавщині, де працював завагрошколою та в Сорочинсь-кому
лісництві. З літа 1924 - працівник Полтавського історико-краєзнавчого музею. У період будівництва
Дніпрогесу в 1927 був учасником наукової експедиції до порогів Дніпра. На основі зібраних матеріалів видав
книгу “Від порогів до моря” (1928), що містила археологічні, геологічні, історичні, сільськогосподарські,
зоологічні та ін. етюди. Автор збірок поезій “Лірика” (1906), “Calendarium” (1911), “Цілую землю” (1928). Під
час революційних подій 1917 підготував поетичну збірку “Шукаю тих”, яка не була опублікована.
Друкувався у періодичних виданнях (“Шлях”, “Червоний шлях”, “Українська хата”, “Сяйво”, “Знання”,
“Культура”). На літературні твори схвально відгукнулися М.Зеров, Г.Хоткевич та ін. Вульгарно-соціологічна
критика (В.Коряк) звинувачувала Ф. у клерикалізмі. У творчості переважають риси символізму та пізнього
романтизму, присутні ліричні інтонаціїТ.Шевченка, Л.Глібова, авторське осмислення філософських ідей
Г.Сковороди та біблійних (Еклезіаст). Продовжив у літературі лінію, представлену творчістю Я.Щоголіва, був
предтечею П.Тичини, неокласиків. Готував збірку творів Г.Сковороди у перекладах сучасною українською
мовою (не збереглася). З 1930 працював у музеях Харкова і Запоріжжя, організовував музейні виставки у
Києві, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі. У 1936-37 брав участь в організації і оформленні Київського
історичного музею. У 1937 заарештований і знищений органами НКВС СРСР.
І. Роздольська (Львів).
ФІЛЯС ПЛАТОНЩ (27.9.1864-16.6.1930)-український церковний та громадсько-політичний діяч у Галичині.

Н. у Доброчині Сокальського повіту в Галичині. Був протоігуме-ном монастиря в Добромилі. У 1902-04
очолював першу василіянську місію в Канаді. У 1904-17- перший головний настоятель (протоігумен)
відновленого василіянського чину. В 1914-16 - апостольський адміністратор Української католицької церкви
в Австрії. Діяч Української національно-демократичної партії, член керівного органу партії - Ширшого
народного комітету. У 1918 - член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР. Один з авторів Закону “Про
вибори до Сейму ЗО УНР”. Співзасновник і редактор часопису “Місіонер” (1897-98; 1921-26). Помер у
Дрогобичі (тепер Львівська обл.).
О. Павлишин (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:23 | Повідомлення # 37
ФІЛЬВАРОК (польське folwark, від нім. Vorwerk - хутір, ферма) - у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у 14-19
ст. багатогалузеве панське господарство, яке грунтувалося на даровій праці кріпосних селян. В українських
землях Ф. вперше з'явилися в Галичині у 15 ст. У більшості українських земель, що входили до складу
Литви, фільваркова система господарювання почала запроваджуватися з серед. 16 ст. У зв'язку з розвитком
внутрішнього і особливо зовнішнього ринку (мануфактурне виробництво західноєвропейських країн
потребувало сільськогосподарської сировини) у феодалів виникла потреба організації власного
господарства з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської продукції. З іншого боку,
новосфор-мований шляхетський стан Великого князівства Литовського прагнув економічної стабільності
господарства в умовах постійного перебування шляхтичів у військових походах. Згідно з “Уставок) на
волоки” (1557) спочатку на великокнязівських (державних землях) Великого князівства Литовського було
проведено “волочну поміру” і кращі землі віддано під Ф. Селяни зобов'язувалися виконувати дводенну
панщину на тиждень з однієї волоки землі, що була у їхньому користуванні. У приватних маєтках магнати та
шляхта також стали запроваджувати Ф. як найбільш економічно вигідні для них господарства. Поширенню
Ф. сприяло не тільки обезземелення селян, але і наявність великої кількості вільних земель та
колонізаційний процес у напрямку на схід і південний схід. Сільськогосподарська продукція у Ф. не лише
вироблялась, але і перероблялася й відправлялася великими партіями на ринок у вигляді напівфабрикатів.
У Гетьманщині Ф. зникли у серед. 17 ст. У західноукраїнських та правобережних землях Ф. існували до
скасування кріпосного права у 19 ст. В Україні назва “фільварок” вживалася щодо означення поміщицького
господарства до 1917.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
ФІОЛЬ ШВАЙПОЛЬТ (р. н. невід. - п. між 7.5.1525 і 16.5.1526)-друкар, ювелір, гірничий майстер. Н. у м.
Нойштадт у Франконії. Був технічним керівником друкарні у Кракові, яка видала перші східнослов'янські
книги кириличним шрифтом: Часослов, Осмогласник (обидві -1491 ), дві недатовані Тріоді. Замовники їх
невідомі; припускають, що вони були пов'язані з Київською митрополією або однією з її єпархій. Основний
текст книг - церковнослов'янський. У післямовах вжито українську мову. Під час оформлення зразком
служили слов'янські рукописні книги, зокрема з Прикарпаття. Збереглося 79 примірників видань Ф.Ш., у т. ч.
у бібліотеках Києва, Львова, Одеси.
Я. Ісаєвич (Львів).
ФЛОРИН - золота монета, що карбувалася спочатку у Флоренції, а згодом і в ін. європейських державах.
Вперше відкарбували в 1252 у Флоренції (звідси і назва монети). Маса Ф. становила 3,53 г золота. На
лицьовій стороні зображувався герб міста - лілія (лат. flos). Ф. дуже швидко поширився у багатьох країнах
Західної Європи. За флорентійським зразком ряд держав розпочали виробництво власних монет цього типу.
Золоті монети, які карбували у Венеції у 1284, одержали назву “дукати”. Згодом ця назва закріпилася за
золотим Ф. майже у всій Європі і зберігалась до новітнього часу. Впродовж 15-1 ст. в українських землях
були особливо поширеними угорські та чеські золоті Ф., карбування яких розпочалося з 1325. З серед. 15 ст.
у Польщі Ф. стали називати суму срібних монет, вартість яких відповідала золотому Ф. З того часу золотий
Ф. (або дукат) одержав назву “червоного золота” (floreni rubens), а сума у ЗО грошів, що була еквівалентом
“червоного золота”, почала називатися просто Ф. або польським злотим (florenus polonicales). У
західноукраїнських землях з 16 ст. Ф. був лічильною одиницею, що дорівнювала 30 грошам польським.
Назва Ф. поширювалася також на гульден (маса 12,34 г) Австрійської (з 1867 - Австро-Угорської) імперії, які
карбували протягом 1857-92.
Р. Шуст (Львів).
ФОЛЬКСДОЙЧЕ (від нім. Volksdeutsche - етнічні німці) - загальна назва німецьких національних меншин у
Європі напередодні та в роки Другої світової війни 1939-45. У 1936 у Німеччині з метою встановлення
централізованого нагляду за субсидуванням установ й організацій Ф. у зарубіжних країнах створено
Центральне бюро Ф. Під час німецько-радянської війни 1941-45 на окупованій німецькою армією території
України налічувалося близько 200 000 Ф. (у т.ч. понад 29 000 в Галичині), які жили у 486 населених пунктах.
З них, за дан. нацистських “спеціалістів” з расових питань, лише 45.000 відповідали необхідним етнічним
нормам. Протягом нацистської окупації України Ф. мали ті ж привілеї, якими користувалися німецькі
нацменшини в ін. захоплених гітлерівцями землях, -перевагу в зачисленні до вищих та середніх ланок
адміністративного апарату тощо. Ф. широко залучались до роботи в цивільній адміністрації в Україні, у
поліційних органах, військах СС, до охорони об'єктів військового значення, а також до колонізації
українських земель у формі т. зв. німецьких поселень. Привілейоване становище німецьких національних

меншин спонукало деяких мешканців України (у Галичині та Волині здебільшого поляків) видати себе за Ф. З
відступом німецьких військ з території України частина Ф. відійшла на Захід. Ф., які залишилися в Україні,
були, як правило, звинувачені радянськими каральними органами у співробітництві з окупантами, засуджені
на тривалі строки ув'язнення та депортовані у північні області Радянського Союзу.
А. Боляновський (Львів).
ФОТІЙ (н. бл. 820 -п. 891)- визначний церковний і політичний діяч Візантії, константинопольський патріарх у
858-67 і 878-86. Походив із константинопольської знаті, до 858 був сановником при імператорі Михайлі III. З
858 - константинопольський патріарх. Боровся проти залишків іконоборства і павлікі-ан. Сприяв поширенню
впливу візантійської церкви на слов'янські землі - Болгарію, Моравію, Русь. За Ф. виникла болгарська
церква, що підпорядковувалася константинопольському патріарху. Ф. вступив у боротьбу з папою римським
Миколою I, який намагався поширити свою владу на Болгарію і ка-нонічно підпорядкувати собі візантійську
церкву, що у 867 призвело до конфлікту між римокатолицькою і візантійською церквами. Незабаром Ф. був
усунений з патріаршого престолу новим імператором Василієм І Македонянином, який прагнув союзу з
Римом. У 878 знову став патріархом. Прихильник централізованої бюрократичної монархії з сильною
імператорською владою, разом з тим прагнув до створення централізованої православної церкви на чолі з
патріархом. У 886 новий імператор Лев VI з метою повного підпорядкування церкви світській владі скинув Ф.
Помер на засланні. Ф. був високоосвіченою людиною свого часу, знавцем античної літератури. Автор твору
“Міріобіблон”. Склав тлумачний словник грецької мови, писав богословські трактати. У проповідях-го-міліях
Ф. за 860 і 866 містяться цінні відомості про похід Русі на Візантію у 860.
І. Підкова (Львів).
ФРАКІЙСЬКОГО ГАЛЬШТАТУ КУЛЬТУРА (гава-голіградська культура) - археологічна культура раннього
залізного віку, поширена в Східних Карпатах і Подунав'ї в кін. Ill -першій пол. І тис. до н.е. Назва “Ґава”
походить від культури Ґава у Північно-Східній Угорщині, “голігради” - від поселення біля с. Голігради на
Тернопільщині. В Україні пам'ятки цієї культури поширені в Тернопільській, Чернівецькій, Івано-Франківській,
Закарпатській, південній частині Львівської областей. Існувала в 11-8 ст. до н. е. Відомі понад 100 поселень,
6 городищ, 21 скарб. Городища виявлені біля сіл Лисинички та Нижнє Кривче на Тернопільщині. Городище
біля с. Лисинички займало 160 га, збереглися вал і рів. Поселення неукріплені, житла наземні і вкопані в
землю. Для поховального обряду (Сопіт) характерне тілоспалювання покійників і захоронения решток у
глиняних посудинах (урнах). З речей матеріальної культури переважає глиняний ліпний посуд (горщики,
глечики, миски) злощеною поверхнею, крем'яні, кам'яні і кістяні знаряддя. Багато бронзових знарядь - сокир
(кельтів), серпів, наконечників списів, браслетів та інших прикрас. Найвідоміші скарби: Михалківський скарб
золотих речей (тепер с. Михалків Тернопільської обл.), Грушківський (с. Грушки на Івано-Франківщині) скарб
бронзових речей (серпів, кельтів, мечів, кинджалів, прикрас). Населення Ф.г.к. займалось землеробством,
скотарством, різними допоміжними господарськими промислами. Серед ремесел велику роль відігравала
бронзоливарна справа. В с.Лоєва на Івано-Франківщині знайдено залишки соляних шахт і солеварного
виробництва. Основу соціального життя становили розвинені родопатріархальні відносини, виділялась
багата родоплемінна верхівка. В духовній культурі, крім традиційних релігійних уявлень, простежуються
вірування в священну силу вогню, культ сонця. Ф.г.к. почала формуватись у Верхньому Потиссі, поступово
просуваючись у сусідні райони. Пізні групи населення Ф.г.к. взяли участь у формуванні місцевих етнічних
груп, що належали до фракійців.
М. Пелещишин (Львів).
ФРАНК ГАНС (23.5.1900 - 16.10.1946) -німецький політичний діяч, один із нацистських лідерів. Н. у
Карлсруе. Під час Першої світової війни 1914-18 добровольцем пішов на фронт. З жовтня 1923 - член
нацистської партії. 31930 - депутат райхстагу, У 1933-34 -міністр юстиції Баварії. В 1934-39 - міністр юстиції
фашистської Німеччини. З 1939 до 1945 - генерал-ґубернатор Генеральної губернії, з центром осідку в
Кракові. Виходячи із стратегічного положення Галичини - території, наближеної до зони військових дій Ф.
ставив своїм підлеглим завдання утримувати тут спокій і стабільність. Завдяки його політиці Галичина була
відносно стабільним краєм, що давало можливість німецькому керівництву успішно заготовляти
продовольство та набирати робітників до Німеччини. До літа 1943 масові репресії у Галичині зачепили в
основному євреїв. Одним із елементів його політичної лінії було підтримання і розпалювання українськопольської ворожнечі. Толерував обмежену культурну і допомогову діяльність Українського центрального
комітету в Кракові та ін. Однак головною метою на дальшу перспективу вважав повну германізацію
Галичини. 6.5.1945 був заарештований американським спецпідрозділом. На Нюрнберзькому процесі
засуджений до страти через повішення.
Д. Кушплір (Львів).
ФРАНКО ІВАН [27(за м. дан. - 25).8.1856 -28.5.1916] - видатний український поет, письменник, громадськополітичний діяч, національний ідеолог. Н. у с. Нагуєвичах Самбірського округу (тепер с. Івана Франка
Дрогобицького р-ну Львівської обл.) у селянській сім'ї. Батько - сільський коваль Яків Франко, за
твердженням самого Ф., походив з сім'ї німецьких колоністів (п. 1865). Мати належала до сім'ї дрібної (т. зв.
ходачкової) шляхти (п. 1874). Навчався у початковій школі у с. Ясениці-Сільні (1862-63), у Дрогобицькій
школі василіян (1864-67). У 1875 закінчив Дрогобицьку гімназію і

вступив на філософський ф-т Львівського унту, але в червні 1878 був заарештований. Відновив навчання
восени 1880. Згодом навчався у Чернівецькому (1890) та Віденському (1890-93) ун-тах. У 1892-93 Ф. під
керівництвом проф. В.Ягича працював над докторською дисертацією, яку захистив 1.7.1893 і отримав
ступінь доктора філософії Віденського ун-ту. Почесний доктор Харківського ун-ту (1906).
Ф. був першим серед українських літераторів, який заробляв собі на життя літературною працею. Творча
спадщина багата й різноманітна. Ф. - автор бл. 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Він
один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською, німецькою) мовами, а
здійснював переклади з 14 мов. Літературну діяльність розпочав у 1868. Перший твір опубліковано у 1874.
Серед найбільш відомих творів - вірші “Каменярі” (1878), “Вічний революціонер” (1880), “Не пора, не пора...”
(1880, згодом став одним із національних гімнів); поема “Моисей” (1905), повісті “Boa constrictor” (1878),
“Борислав сміється” (1881), “Захар Беркут” (1883), “Основи суспільності” (1895), “Для домашнього вогнища”
(1897), “Перехресні стежки” (1900); драма “Украдене щастя” (1893), казка-поема для дітей “Лис Микита”
(1890). За життя Ф. було видано декілька збірок його літературних творів - поетичні збірки “З вершин і низин”
(1887), “Зів'яле листя” (1896), “Мій Ізмагард” (1897), “Із днів журби” (1900), “Sempertiro” (1906) та збірки
оповідань - “Галицькі образки” (1885), “У поті чола” (1890).
Значна частина творчої спадщини представлена науковими працями. Ф. належить значна роль у розвитку
української історичної науки. З-під його пера вийшло кілька десятків історичних праць, публікацій джерел,
рецензій та ін. (зокрема, перша в українській історіографії праця у жанрі історичної біографії “Життя Івана
Федоровича та його часи”, 1883).
Ф. був редактором і членом редакції журналів “Друг”, “Громадський друг” (1878), “Світ” (1881), “Зоря” (18831886), “Правда” (1888), “Товариш” (1888), “Народ” (1890-1895), “Громадський голос” (1895), “Житє і слово”
(1894-97), “Літературно-науковий вісник” (1898-1907), газет “Praca” (1879-81), “Діло” (1883-86), “ Pryzjaciel
ludu” (1886), “Kurjer Lwowski” (1887-97), “Przeglad spoleczny” (1886), “Хлібороб” (1891), збірників “Дзвін”
(1878), “Молот” (1898). Ф. регулярно дописував до журналів “Prawda” та “Glos” (Варшава), “Киевская
старина” (Київ), “Die Zeit” (Відень), газет “Kraj” (Петербург), “Северный курьер” (Петербург), “Arbeiter zeitung”
(Відень) та ін. Брав активну участь у громадському і політичному житті. Після вступу у Львівський ун-т
увійшов у студентську організацію “Академічний гурток”. У 1878-81 входив до складу редакції першої у
Галичині соціалістичної газети “Praca” та організованого навколо неї польсько-українсько-єврейського
соціалістичного комітету. Вів соціалістичну пропаганду серед робітників Львова, Борислава, Дрогобича та
селян Галичини. За це чотири рази заарештовувався і відбував тюремне ув'язнення - у червні 1877-березні
1878 у Львові, у березні - червні 1880 у Коломиї, у серпні -жовтні 1890 та у березні 1893 (обидва рази - у
Львові). Політичні погляди Ф. стали причиною певної його ізоляції від громадсько-політичного життя у
Галичині аж до кін. 1890-х років. Через “неблагонадійність” Ф. усували від редагування провідних
українських газет і журналів, перешкоджали його членству у “Просвіті” та НТШ, не допустили до кафедри
української літератури у Львівському ун-ті (1895). Ціле десятиріччя (1886-96) змушений працювати у
редакціях польських журналів і газет (згодом цей період свого життя Ф. назвав “наймами у сусідів”).
Водночас намагався організувати опозиційну політичну силу, яка б змогла модернізувати громадськополітичне життя Галичини, зокрема впровадити до нього нові європейські ідеології. У жовтні 1890 Ф. разом
М.Павликом, В.Будзиновським, Є.Левицьким та ін. заснував першу українську політичну партію Руськоукраїнська радикальна партія (див. Українська радикальна партія), став її першим головою (до 1898) та
одним із головних ідеологів. Від цієї партії безуспішно кан-дидував на виборах в австрійський парламент у
1897 та 1898. У 1899 вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії.
Перехід Ф. у національно-демократичний табір був пов'язаний зі змінами у проводі українського
національного руху в Галичині, у першу чергу, з приїздом у 1894 до Львова М.Грушевського. Тільки в 1899
завдяки підтримці М.Грушевського Ф. став дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка.
Активну участь у політичному житті припинив у 1904. Відхід від радикального руху, а згодом - і від
політичного життя частково був пов'язаний з великою зайнятістю Ф. справами Наукового товариства
ім.Т.Шевченка. У 1898-1901 та 1903-12 Ф. очолював філологічну секцію, а в 1898-1900 та 1908-13етнографічну комісію НТШ; був редактором багатьох видань Товариства, зокрема з 1898 по 1907 разом з
М.Грушевським та В.Гнатюком редагував “Літературно-науковий вісник”. У 1908 різко погіршився стан
здоров'я письменника, але, незважаючи на це, він продовжував творчо працювати.
За своє життя пройшов складну світоглядну еволюцію. В останні роки навчання у гімназії та відразу після
переїзду до Львова був близьким до москвофільства, мав намір писати лише для освіченої публіки, а не для
народу. Під впливом публіцистики М.Драго-манова разом з ін. студентами - членами “Академічного гуртка”
(М.Павликом, В.Левицьким, І.Белеєм та ін.) на поч. 1876 перейшов на народовські позиції. Досвід першого
арешту (червень 1877) та судового процесу (січень 1878) сприяв переходу Ф. на соціалістичні позиції. Був
одним із головних авторів “Програми соціалістів польських і руських Східної Галичини” (1881). У світогляді
Ф. цього періоду поєднувалося кілька впливових європейських соціалістичних ідеологій (у т. ч. й марксизм),
які він пробував критично застосовувати до галицьких обставин. Вважав, що провідну роль у
соціалістичному й демократичному русі в Галичині має відігравати не промисловий пролетаріат, а
селянство, яке було переважно українським. Однак із серед. 1890-х усе помітнішим стає негативне
ставлення Ф. до марксистської ідеології та практики соціал-демократичного руху (ст. “Соціялізм і соціялдемократія”, 1897); рецензії (1899) на кн. Фаресова “Народники и марксисты”; “Що таке поступ?” (1903), “До

історії соціялістичного руху” (1904) та ін., передруковані у зб. під редакцією Б.Кравціва “Іван Франко про
соціялізм і марксизм”, видані у Нью-Йорку (1966). У цей час критично переоцінив свій попередній досвід
співпраці з польськими соціалістами й демократами, що призвело до різкого розриву з польським
демократичним середовищем у 1897 (стаття “Поет зради”). Під впливом цих змін у другій пол. 1890 років
еволюціонував від заперечення до повної підтримки ідеї політичної самостійності України (рецензії 1896 на
кн. Ю.Ба-чинського “Україна ірредента” та стаття “Поза межами можливого”, 1900). З іншого боку, перехід на
самостійницькі позиції був результатом ідейного вивільнення Ф. з-під впливу свого політичного наставника
М.Драгоманова після його смерті у 1895 (ст. “Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова”, 1906), що,
зокрема, виявилося у нових рисах його політичного світогляду: на зміну старим раціоналістичним і
позитивістським засадам приходять ірраціональні та волюнтаристькі нотки, що зближувало його ідеологію з
міжвоєнним українським націоналізмом. Вершиною ідейно-філософських поглядів Ф., його політичним
заповітом стала поема “Моисей” (1905).
Найбільш повні видання творів Ф.: Твори у 30 т. (Київ, 1924-31 ), Твори у 20 т. (Київ, 1950-56), Твори у 20 т.
(Нью-Йорк, 1956-62), Зібрання творів у 50 т. (1976-86). У радянський період окремі твори публікувалися з
купюрами і відступами від оригіналу. Архів Ф. зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН
України.
Я. Грицак (Львів).
ФРАНЦ ИОСИФ І (1830 - 1916) - австрійський імператор і угорський король. Передостанній представник
династії Габсбургів на австрійському престолі. Став імператором внаслідок революційних подій, що
призвели до зречення від трону імператора Фердінанда І у грудні 1848. Після вступу на престол розпочав
боротьбу з революційним рухом, з допомогою Російської імперії придушив угорську революцію 1849. У 1851
відмінив конституцію 1848 і до 1860 правив самодержавне. Під час Кримської війни 1853-56 Ф.Й. І, всупереч
сподіванням Росії, зайняв нейтральну позицію. У 1859 Австрія зазнала поразки у війні з Францією та
П'ємонтом, а в 1866 -з Пруссією та Італією. Це змусило імператора піти на поступки у внутрішній політиці, У
1867 створено дуалістичну Австро-Угорську монархію (Ф.Й. І коронувався у Пешті короною св.Стефана) і
відновлено конституцію 1861 (скасовано у 1865). Під час франко-прусської війни 1870 Австрія займала
нейтральну позицію. У 1870-х розпочалося зближення Австрії з Німеччиною, яке завершилося утворенням
Троїстого Союзу (1879 - договір з Німеччиною, 1882 -договір з Італією). Одночасно загострилися відносини з
Росією, що було викликане окупацією Боснії 1 Герцоговини та підтримкою Фердінанда Кобурзького у
Болгарії. Це протистояння, що дедалі більше загострювалося (анексія Боснії і Герцеговини 1908, Бал-канські
війни 1912, 1913), призвело до вибуху в1914 Першої світової війни. За часів правління Ф.Й. І загострились
міжнаціональні стосунки між окремими народами імперії, зокрема між українцями і поляками.
Р. Шуст (Львів).
ФРАНЦ ФЕРДІНАНД (18.12.1863 -28.6.1914) - австрійський ерцгерцог, з 1896 -наступник престолу АвстроУгорської монархії. Н. у Граці (тепер Австрія). З 1898 - заст. головнокомандувача. З 1906 мав значний вплив
на державні справи, поступово перебрав керівництво збройними силами імперії. Намагаючись зменшити
вплив угорців в імперії, виступав за перетворення Австро-Угорщини на триєдину австро-угорсько-югослов'янську державу (триалізм). Ф.Ф. підтримував християнсько-соціальну партію. 28.6.1914 вбитий разом зі
своєю дружиною графинею Софією Хотек (герцогиня Гогенберзька) у м. Сараєво (Боснія) членами таємної
сербської організації “Чорна рука”. Т. зв. сараєвське вбивство стало безпосереднім приводом до початку
Першої світової війни 1914-1918.
Р. Шуст (Львів).
ФРАНЦ І, Йосиф Карл (12.2.1768-2.3.1835)-останній імператор Священної Римської імперії 1792-1806 (під
іменем Франц II), імператор Австрії (з 1804), король Угорщини та Чехії, представник династії Габсбургів. Н. у
Флоренції. Вдразу ж після вступу на престол продовжував війну з революційною Францією, яка завершилась
укладенням невигідного для Австрії Кампоформійського мирного договору (17.10.1797), за яким Габсбурги
втратили Нідерланди та Ломбардію, але одержали Венецію, Далмацію та Істрію. За Ф.І Австрія взяла участь
у III поділі Речі Посполитої (1795), за яким Австрія приєднала землі південної Польщі (т. зв. Західну
Галичину). Участь Австрії у другій коаліції проти Франції та поразка в битві при Маренго призвели до
укладення Люневільського миру 1801. 14.8.1804 Ф.І проголосив себе імператором Австрії. Після наступної
війни з Францією та поразки під Аустерліцом (1805) Ф. І змушений відмовитися від володіння Тіролем та
Венецією, Внаслідок створення Рейнського союзу німецьких держав під протекторатом Наполеона І
Бонапарта Ф. І 6.8.1806 відрікся від корони Священної Римської імперії. У 1809 розпочав четверту війну з
Францією, яка завершилася поразкою австрійських військ під Ваграмом, окупацією французькою армією
значної частини Галичини і укладенням 14.10.1809 Віденського мирного договору. У 1812 Наполеон І
примусив Ф. І взяти участь у поході на Росію. У серпні 1813 Ф.І знову приєднався до антинаполеонівської
коаліції. За Паризьким мирним договором (30.5.1814) австрійські володіння були суттєво збільшені. Після
Віденського конгресу 1815 Ф.І був одним із засновників Священного Союзу. Правління Ф. І
характеризувалося посиленням політичної реакції, ліквідацією позитивних наслідків реформ Йосифа II тощо.
Р. Шуст (Львів).
“ФРАНЦИСКАНСЬКА МЕТРИКА” (францисканський кадастр) - перепис і економічна оцінка земельних угідь

Галичини, проведені австрійським урядом у 1819-20. Назва походить від імені австрійського імператора
Франца І, під час правління якого був проведений перепис. “Ф.м.” докладно описує розміри поміщицьких
маєтків і селянських громад, якість грунту і стан використання земельних угідь, поземельні доходи,
відображає зміни у землекористуванні, що сталися за час після складення першого поземельного кадастру “Йосифинської метрики”. “Ф.м.” - важливе джерело для вивчення розвитку продуктивних сил у сільському
господарстві й промисловості, соціально-економічних відносин та культури Галичини в першій пол. 19 ст.
Матеріали “Ф.м.” мають певне значення і для вивчення історичної географії, метрології, сфрагістики, топо- і
антропоніміки.
Ф. Стеблій (Львів).
ФРАНЦИСКАНЦІ [мінорити - “меньші брати” (від лат. minor - малий), “сірі брати”] -католицький жебрацький
чернечий орден. Заснований у 1207-09 в Італії Франциском Ас-сізьким (1181/82-1226; звідси і назва)якбратство міноритів. У 1212 створено жіночу гілку чину - орден кларисок. У 1223 статут ордену затвердив Папа
Гонорій III. Завданням ордену була боротьба з єретиками і проповідницька діяльність серед народу ідеалів
аскетизму І любові до ближнього. На чолі ордену стояв генерал. З 1226 Ф. отримали право викладати в
університетах. У 1525 як відгалуження ордену виник чин капуцинів. Нині орден разом зі своїми
відгалуженнями налічує бл. 40 тис. чол. На українських землях Ф. з'явилися у другій чв. 14 ст. У своїй
діяльності серед некатолицького населення Ф. відзначалися віротерпимістю. Ф. мали підтримку польського
короля Казимира III Великого і Владислава Опольського. З 1409 після конфлікту Владислава II Ягайла з
львівськими Ф. орден був позбавлений державної підтримки. В українських землях Ф. належало 20
монастирів із невеликими землеволодіннями. Окремі місії Ф. існували до поч. 18 ст. у Судаку і Балак-лаві. У
16 ст. від Ф. відокремилися капуцини, які створили власний орден із більш аскетичним статутом. До поч. 19
ст. Ф. були повністю витіснені російською адміністрацією з Правобережної України. Осередки Ф. на
західноукраїнських землях діяли до 1946.
М. Чорний (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:24 | Повідомлення # 38
ФРОНТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ (ФНЄ) -українська політична організація праворади-кального
спрямування, що діяла у Західній Україні в 1933-1941. В українському політичному спектрі міжвоєнного
періоду займала місце між крайнім націоналізмом і консервативними угрупованнями. Виступала проти
політики “нормалізації”, яку проводила УНДО та проти тактики політичного терору, яку сповідувала ОУН.
Початок організаційному оформленню ФНЄ покладено в листопаді 1933 за ініціативою Д.Папіева. Остаточно
процес створення завершено на 1 Конгресі ФНЄ, що проходив у Львові у вересні 1936. Керівники ФНЄ
проголошували свою організацію носієм т. зв. творчого націоналізму, бачили її завдання в інтеграції нації та
створенні авторитетного національного проводу, щоб забезпечити повернення українського народу в коло
активних суб'єктів історії. Однією з найважливіших підстав реалізації мети вважали сприятливу
зовнішньополітичну кон'юнктуру, виникнення якої пов'язували з грядущими міжнародними катаклізмами. В
ідеології та політичній практиці ФНЄ помітними були впливи європейських тоталітарних течій, зокрема
німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму (принцип “вождизму”, форма привітання тощо).
ФНЄ критикував революційний націоналізм за екстремізм, оцінюючи терористичні акції ОУН як прояви
розпачу, та звинувачував УНДО в опортунізмі. З серед. 1930 років зблизився з гетьманським рухом, виявив
схильність до монархічної доктрини. ФНЄ вів активну роботу серед молоді, використовуючи для цього
створені при організації спортивно-гімнастичні секції, поширив свою діяльність на Воличь. Займав
опозиційне становище щодо Польської держави, бойкотував вибори до вищих законодавчих палат і органів
місцевого самоврядування. З 1937 провід ФНЄ виступав за консолідацію українських політичних та
громадських сил. Представники організації брали участь у роботі Контактного комітету. На чолі ФНЄ стояв
провідник, пост якого протягом усього часу існування організації займав Д.Паліїв. Керівні органи партії Політична колегія і Крайова рада. Серед лідерів організації були М.Шлимкевич, С.Волинець, Ю.Кро-хмалюк,
В.Кохан, І.Гладилович, Л.Савойка, М.Кушнір та ін. ФНЄ видавав ідеологічний квартальник “Перемога”
(виходив 1933-39, гол. ред. М.Шлимкевич), тижневик “Батьківщина” (1933-39; ред. Д.Паліїв, С.Волинець,
Я.Заремба) та щоденник “Українські вісті” (1935-39, гол. ред. І.Гладилович). При тижневику “Батьківщина”
виходив додаток “Нова молодь”. ФНЄ мав у Львові видавництво “Батьківщина” (1933-39). Після
встановлення у Західній Україні радянської влади ФНЄ припинив свою діяльність.
М. Швагуляк (Львів).
ФРОНТ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ- українське повстанське з'єднання під час радянсько-німецької війни
1941—45. Утворилося восени 1942 на Кременеччині (тепер Тернопільська обл.). На чолі ФУР стояв
колишній лейтенант Червоної армії Т.Басюк-“Яворен-ко”. ФУР декларував відданість демократичним
ідеалам та традиціям національно-визвольних змагань 1917-21. Чисельність ФУР, за різними дан., сягала
від 200 до 600 чол. У оперативно-тактичному плані ФУР співпрацювала з УПА Т.Боровця, збройними
формуваннями ОУН-М і деякий час з ОУН-Б. У липні 1943 значна частина бійців ФУР вступила до
Української повстанської армії. Майже одночасно ФУР вела бої із загонами радянських партизанів під
командуванням Д.Медведева. У вересні 1943 залишки ФУР приєдналися до Українського легіону
самооборони. Т.Басюк загинув наприкін. 1943.
К. Бондаренко (Львів).

ФРУНЗЕ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ [21.1(2.2).1885 - 31.10.1925] - радянський військовий і державний діяч.
Н. у м. Пішпеку (з 1926 - Фрунзе, тепер Бішкек, Киргизстан) у сім'ї медичного працівника. У 1904 закінчив
гімназію у м. Вірному (тепер Алмати, Казахстан). Навчався в Петербурзькому політехнічному ін-ті. З 1904член РСДРП. За участь у революційному русі кілька разів заарештовувався. В 1909-10 двічі засуджувався
до страти, яку замінили спочатку 10 роками каторги, а згодом - пожиттевим засланням. З 1914-15 перебував
на засланні в Іркутській губ. Втік із заслання ідо 1917 проводив революційну роботу в діючій армії. Брав
участь у жовтневому перевороті у Москві. У 1918-голова Іваново-Возне-сенського губернського комітету
партії, губ-виконкому, військовий комісар Ярославського військового округу. З кін. грудня 1918-командувач 4ї армії Східного фронту. В 1919 командував Південною групою Східного фронту. У серпні 1919-вересні 1920
командував Туркестанським фронтом, зайняв Середню Азію, Хіву і Бухару. У кін. вересня призначений
командувачем Південного фронту. У жовтні 1920 уклав угоду з Н.Махном про спільні дії проти
білогвардійських військ. У листопаді 1920 після розгрому ген. П.Врангеля Ф., порушивши угоду з
махновцями (за розпорядженням із Москви), провів операцію із знищення своїх недавніх союзників. З грудня
1920 - уповноважений Реввійськради республіки в Україні, командувач збройних сил УСРР. В листопаді
1921 -січні 1922 очолював місію УСРР у Туреччині. 2.1.1922 Ф. очолював делегацію УСРР, яка в Анкарі
підписала угоду про дружбу і братерство між Туреччиною і Україною. З лютого 1922 до березня 1924 - заст.
голови Раднаркому УСРР, одночасно працював заст. голови Української економічної ради. Ф. керував
боротьбою проти повстанського руху в Україні. У квітні 1924 призначений начальником Штабу РСЧА 1
начальником Військової академії. З 25.1.1925 - РВР СРСР, нарком військових 1 морських справ СРСР, з
лютого 1925 - член Ради праці 1 оборони СРСР. Ф. проводив значну військово-теоретичну роботу, написав
ряд праць, в яких розробляв проблеми військової теорії, зокрема місця і ролі армії у функціонуванні
тоталітарної держави. Під час хвороби Ф. за особистою вказівкою Й.Сталіна був госпіталізований в урядовій
лікарні, де йому примусово зроблено хірургічну операцію. Після операції, не приходячи до свідомості, Ф.
помер.
П. Панченко (Київ).
ФУКІДІД, син Флора (бл. 460 - 400 до н.е.)-видатний давньогрецький історик. Походив з афінської
аристократичної родини, яка володіла золотими рудниками. Здобув широку освіту в Афінах. Світогляд Ф.
сформувався під впливом філософських поглядів софістів, У 424 до н.е. під час Пелопоннеської війни 431404 до н.е. був стратегом і командував афінською ескадрою біля берегів Фракії. Після ряду поразок
афінського війська звинувачений у державній зраді й змушений залишити батьківщину. Протягом 20 років
збирав матеріал для своєї історичної праці. У 404 до н.е. повернувся в Афінську республіку. Написав працю
“Історія Пелопоннеської війни” (у 8 кн.), в якій опис подій довів до осені 411. Першим з істориків почав
використовувати як джерело державні документи (зокрема, міждержавні угоди), критично підходив до
аналізу історичних джерел та міфів. Високо цінив діяльність Фемістокла і Перікла. Праця Ф. відзначається
точністю у викладі фактів і прагненням до об'єктивності. У своєму творі Ф. наводить цікаві відомості про
скіфів, відзначає їх воєнну силу і вміння,
І. Підкова (Львів).

Х
ХАДЖІ-ГІРЕЙ (р. н. невід. -1466) -татарський хан, родоначальник династії Гіреїв Засновник Кримського
ханства. Правив у 1427-66. У 1449 X.-Г. завдяки підтримці польського короля та великого князя литовського
Казимира IV Ягеллончика проголосив незалежність Кримського ханства від Золотої Орди. У зовнішній
політиці орієнтувався на Польщу, допомагав їй у боротьбі з Московською державою. У 1461 підтримав
спробу Казимира IV Ягеллончика оволодіти Новгородом.
Р. Шуст (Львів).
ХАЛУПНИКИ - категорія залежних селян на українських землях у складі Речі Посполитої (2 пол. 16 -18 ст.),
Австрії (до серед. 19 ст.) та Російської імперії (до 1861). З'явилися після видання великим князем
литовським Сигізмундом II Августом “Устави на волоки” та проведення “волочної поміри”, що передбачало
розширення фільваркового господарства шляхом захоплення селянських земель. X. не володіли землею, а
тільки хатами (халупами - звідси й назва). Іноді X. були власниками невеликих садиб (до 3 моргів), за що
відбували пішу панщину (25 днів на рік) та ін. повинності. X. наймалися на працю у фільварках, займалися
ремеслом. У 1859 X. становили майже четверту частину всіх селянських господарств у Лівобережній Україні,
а в Правобережжі - бл. 7% (1848).
ХАНЕНКИ - козацько-старшинський рід у Гетьманщині. Походив від Степана X., який на поч. 17 ст. жив на
Запорожжі. Найвідоміші представники роду X.: Михайло Степанович X. (бл. 1620 - п. 1680) - гетьман
Правобережної України (1669 - 1674; див. М.С.Ханенко), Данило X. (р. н. невід. - п. 1695) - внук М.Ханенка,
наказний лубенський полковник. Разом із московськими військами брав участь у походах проти татар на
пониззя Дніпра, загинув під час облоги фортеці Кизи-Кермен; Микола Данилович X. (1693 -1760) визначний політичний і державний діяч Гетьманщини, дипломат, мемуарист (див. М.Д.Ханенко), Василь

Михайлович X. (бл. 1730 - кін. 18 або поч. 19 ст.) - один з найбагатших землевласників Гетьманщини.
Навчався у Глухові, Петербурзі і Кільському ун-ті. У 1752-62 був капітаном гольдштанського корпусу в
Петербурзі і флігель-ад'ютантом царя Петра III. У 1762 залишив військову службу і оселився у с. Лотаки
Стародубського полку, яке надав йому у володіння гетьман К.Розумовський; Іван Михайлович X. (1743 - бл.
1797) - військовий діяч у Лівобережній Україні. Навчався у Петербурзі. З 1767 був бунчуковим товаришем. У
1769-74 брав участь у рос.-турецькій війні, пізніше був флігель-ад'ютантом графа П.Рум'янцева. Після
виходу у відставку з 1763 був предводителем дворянства Погарського повіту. Згодом повернувся на
військову службу, обіймав посаду полковника Глухівського карабінерського полку; Олександр Іванович X.
(бл. 1776-1830) - дипломат. З 1799 працював надвірним радником у Колегії закордонних справ під
протекторатом канцлера О.Безбородька. Належав до українського автономістського гуртка. З 1800 був
секретарем російського посольства у Лондоні. Згодом поселився у своїх маєтках у Суразькому повіті й був
повітовим предводителем дворянства. Упорядкував родинний архів X.; Богдан Іванович X. (185026.5.1917)-український промисловець, колекціонер, меценат (див. Б.Ханенко). Архів X. до 1918 зберігався в
Городищі Стародубського повіту. У 1926 був перевезений до Гомельського обл. архіву. Тепер зберігається у
Києві.
А. Жуковський (Сарсепь, Франція).
ХАНЕНКО БОГДАН ІВАНОВИЧ (1850 -26.5.1917) - український промисловець, колекціонер, меценат.
Походив із стародавньої старшинсько-гетьманської родини. Закінчив першу Московську гімназію та
юридичний ф-тет Московського ун-ту (1871). Обіймав посаду мирового судді у Петербурзі. У 1876-82 - член
Варшавського окружного суду. Після виходу у відставку мандрував країнами Західної Європи. Колекціонував
західноєвропейське малярство, твори ужиткового мистецтва. Наприкін. 1880 років оселився у Києві. З 1892 один з організаторів, директор-розпорядник, а згодом - голова правління Півд.-Рос. Товариства сприяння
землеробству та сільській промисловості (“Землеробський синдикат”). З 1896-директор-розпорядник, потім
голова правління Товариства цукровобурякових та рафінадних заводів братів Терещенків. На поч. 1890
років - член Всеросійського товариства цукрозаводчиків, Біржового товариства, голова Київського комітету
торгівлі й мануфактури. У 1906-12 -член Державної Ради від промисловців. Належав до партії октябристів.
Провадив широкі археологічні дослідження у Наддніпрянщині, підготував каталог-альбом “Древности
Приднепровья” (вип. 1-6, 1899-1907) та “Русские христианские древности” (1899). Зібрав велику колекцію
творів світового мистецтва (“Музей”) та мистецтвознавчу бібліотеку. Окрасою колекції були “Портрет
інфанти” Д.Веласкеса, “Посуд і млинок для шоколаду” Ф.Сурбарана, твори Веронезе, Джотто,
Караваджо.Одним із перших почав збирати твори давньоруського іконопису. X. як один із керівників
Київського товариства старожитностей відіграв головну роль у заснуванні Київського художньопромислового 1 наукового музею (офіц. відкритий у 1904), основу експозиції якого склала археологічна
колекція X. (3145 предметів).
Під час російсько-японської війни X. перебував на Далекому Сході, де керував евакуацією поранених.
Увійшов до Торгово-промислової партії. X. був обраний почесним членом Академії художеств (1910) та
Петербурзької АН (1910), членом Історичного товариства Нестора-літописця. Заповів усі капітали Худ.-пром.
музеєві, а власний “Музей” - місту Києву. За дарчою дружини X. Варвари музей передано УАН (з 28.2.1921
“Музей мистецтв ВУАН ім. Б.1. та В.М.Ханенків”, тепер -Державний музей західного 1 східного мистецтва).
Похований у Видубицькому монастирі.
С. Білокінь (Київ).
ХАНЕНКО МИКОЛА ДАНИЛОВИЧ (6.12.1693 - 27.1.1760) - визначний політичний і державний діяч
Гетьманщини, дипломат, мемуарист. Походив з козацько-старшинського роду Ханенків. Навчався у
Київській Академії та у Львові. 31710 перебував на військовій службі. Брав участь у Прутському поході 1711.
Обіймав посади військового канцеляриста (1717-21), старшого військового канцеляриста. Був довіреною
особою гетьманів І.Скоропадського і П.Полуботка. У травні 1723 П.Полуботок послав X. у складі депутації
(“от всего малорусского народа”) до Петербурга домагатися дозволу на обрання гетьмана. За наказом
Петра І разом з П. Полуботком ув'язнений у Петропавловській фортеці. У 1726 X. повернувся в Україну. У
1727-38 обіймав посаду стародубського полкового судді, згодом був обозним Стародубського полку. У 173539 брав участь у російсько-турецькій війні у Криму як наказний стародубський полковник (див. Кримські
походи 1736-38). За військові заслуги в 1738 призначений генеральним бунчужним, в 1740 - членом
Генерального суду. З 1741 - генеральний хорунжий.
X. працював у “Комиссии перевода и овода правных книг малороссийских” — кодифікаційній комісії для
складання кодексу “Права, за якими судиться малоросійський народ”. У 1745-48 X. знову їздив до
Петербурга з домаганням відновити гетьманську владу в Україні. За гетьмана К.Розумовського був одним з
керівників Генеральної військової канцелярії. X. залишив листування зі своїм братом Василем (частина
опублікована в 1852). Відомими є “Щоденники” X., що охоплюють події 1719-54, — цінне джерело з історії
України першої пол. 18 ст. X. залишив багатий архів з цінними історичними матеріалами: українськомосковські договори (т. зв. гетьманські статті), конституції польських сеймів, укази царського уряду 17-18 ст.,
рукопис “Краткое описание Малороссийского края...” тощо.
А. Жуковський (Сарсель, Франція).

ХАНЕНКО МИХАЙЛО (6л. 1620-п. 1680)-гетьман Правобережної України (1669-74). Походив з козацькостаршинської родини Ханенків. Брав участь у національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького
1648-57. З 1656 - полковник Уманського полку. Належав до тієї частини козацької старшини, яка виступала
проти укладення гетьманом Ю.Хмельницьким Переяславських статей 1659 з Московським царством. У 1661
отримав від польського короля Яна II Казимира шляхетський титул. Підтримував П.Суховія в його боротьбі
проти гетьмана П.Дорошенка. Після П.Суховія став одним з претендентів на гетьманську булаву. У вересні
1669 на раді під Уманню, в якій взяли участь козаки Уманського, Кальницького, Паволоцького і Корсунського
полків, X. проголошено гетьманом Правобережної України. У 1670-71 X. разом з кошовим отаманом І.Сірком
здійснив успішні походи на Крим 1 в турецькі володіння - на міста Аслан, Джакерман та ін. У вересні 1670 X.
разом із запорожцями, уклавши з польськими представниками договір в Острозі, перейшов під протекторат
Польщі. З осені 1670 X. спільно з І.Сірком розпочав кількарічну боротьбу за владу в Правобережній Україні
проти гетьмана П.Дорошенка. Влітку 1672 загони X. та запорожці були розбиті полками гетьмана
П.Дорошенка біля Четвертинівки неподалік Ладижина (тепер Вінницька обл.). Деякий час X. жив на Волині. У
1673 знову розпочав за підтримкою польських військ боротьбу проти Дорошенка. Зазнав поразки у бою біля
Стеблова і змушений шукати порятунку у гетьмана І.Самойловича. На Переяславській раді 19.3.1674 X.
зрікся влади і присягнув на вірність Москві. Отримав від московського царя маєтності у Лівобережній Україні.
Останні роки життя провів у Козельці, Лохвиці й Києві. У 1677-78 перебував в ув'язненні за звинуваченням у
встановленні таємних контактів з Польщею.
І. Підкова (Львів).
ХАНУКОВ ОЛЕКСАНДР ПАВЛОВИЧ -(18.12.1867 - р. см. невід.) - військовий діяч Гетьманату, генераллейтенант (з 1917). Закінчив реальне училище, у 1890 - Михайлівське артилерійське училище. Проходив
службу в 4-й резервній гарматній бригаді. Після завершення навчання у Миколаївській академії
Генерального штабу (1899) обіймав посади старшого ад'ютанта штабів 5-ї піхотної дивізії, 9-го армійського
корпусу в Київському військовому округу, згодом - начальник стройового відділу штабу Владивостоцького
краю. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05.3 1905 - начальник штабу 15-ї піхотної дивізії в Одесі.
У роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті, начальник штабу 41-го піхотного
корпусу 9-ї армії (1914), командир 5-ї прикордонної піхотної Заамурської дивізії (1915), генерал-майор. В
українській армії -з 1918. У травні 1918 призначений губернським старостою Київщини. Сприяв формуванню
частин української армії на терені краю. М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ХАРАКТЕРНИК (химородник)-назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі. Займався не лише яснобаченням,
але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та психофізичною підготовкою. X. - своєрідний
духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового
мистецтва запорозького козацтва. За переказами, кошовий запорожців І.Сірко, якого обирали на цю посаду
протягом 24 років, був відомим козацьким характерником.
О. Кривоший (Запоріжжя).
ХАРКІВ - місто, обласний та районний центр України. Розташоване при злитті річок Харкова, Лопані й Уди
(басейн Сіверського Дінця). Населення міста 1550 тис. чол. (1861 -50 тис.чол., 1901 - 198 тис.чол., 1939 833 тис.чол., 1959 - 952,6 тис. чол., 1989 - 1611 тис.чол.). Місто знаходиться на межі лісостепової та
2
степової природно-географічних смуг. Площа міста перевищує 305 км . Складається з 9 міських районів.
Територія сучасного X. почала освоюватися людьми ще у давнину. Археологічні розкопки свідчать, що
первісні поселення на території сучасного X. виникли у 2 тис. до н. е. Згодом у цій місцевості проживали
скіфи, сармати та племена черняхівської культури. У другій пол. 1 тис. н. е. ці землі заселило
східнослов'янське плем'я сіверян. У 8 ст. сіверяни заснували на місці майбутнього X. поселення, яке у 10 ст.
перетворилося на місто Донець (зруйноване у 1239 під час монголо-татарської навали). Сучасний X.
заснований близько 1654 українськими переселенцями з Наддніпрянщини та Правобережної України. У
1656-59 у X. збудовано фортецю. З другої пол. 1650 років до 1765 X. - центр Харківського козацького полку.
Після ліквідації козацького устрою у Слобідській Україні (1765) X. став центром Слобідсько-Української
губернії. У 1780-96 -центр Харківського намісництва, а з 1797 -Слобідсько-Української (з 1835 - Харківської)
губернії. У 1793 утворено окрему Слобідсько-Українську єпархію з центром у X. Перші мешканці X.
займалися ремеслами, промислами та землеробством. У 18 ст. великого значення набули міські ярмарки
(Крещенський, Троїцький, Успенський та Покровський). Значним поштовхом для розвитку культури у
Слобожанщині стало відкриття в 1726 Харківського колегіуму. В 1789 у X. засновано перший в Україні
постійний театр. У першій пол. 19 ст. у місті відкрито перший у підросійській Україні університет (1805) та
Інститут шляхетних дівчат. З 1876 при Харківському ун-ті діяло Харківське історично-філологічне
товариство, членами якого були Д.Багалій, О. і П.Єфименки, О.Русов, Д.Яворницький та ін. Скасування
кріпацтва призвело до швидкого зростання великої промисловості. Місто перетворилося з торговоремісничого на фабрично-заводське. У 1869 через місто прокладено залізничну магістраль. У кін. 19 ст. X.
став не лише великим залізничним вузлом, але й центром паровозобудування (у 1897 збудовано перший
потяг на міському паровозобудівному заводі). На поч. 20 ст. у X. відбувалися важливі політичні події. В 1900
створена перша українська політична партія у підросійській Україні - Революційна українська партія.
Бурхливими були події революції 1905-07 та Лютневої революції 1917 у Російській імперії. 25.12.1917 у X.
проголошено радянську владу і створено перший радянський уряд - Народний секретаріат. До 1934 X. був
столицею УСРР. У міжвоєнний період у всіх сферах життя міста відбулися значні зміни. Зокрема, до ладу

стали такі гіганти промислового виробництва, як Харківський тракторний завод, турбінний завод та ін. На
1940 промисловість міста у 12 разів перевищувала рівень 1913. У 1925 X. був з'єднаний повітряним
сполученням з Києвом та Одесою. В 1924 у місті почала працювати перша в Україні радіостанція, в 1939
введено в дію першу тролейбусну лінію. Величезних втрат зазнало місто у роки Другої світової війни. Лише
на поч. 1950-х було досягнуто довоєнного рівня виробництва. Поступово збільшувалося населення міста (у
1962 перевищило 1 млн. чол.), відбувалися подальші зміни в побуті, ін. сферах життя. В 1955 у X. розпочала
роботу телестудія, у 1975 став до ладу метрополітен. Сьогодні X. - місто з розвинутим машино- та
приладобудуванням, хімічною, поліграфічною, легкою та харчовою промисловістю. Другий за значенням
науковий та культурний центр України. У місті діє 13 музеїв, 6 театрів, 21 спорткомплекс, 62 науководослідних та 48 проектних інститутів, 75 конструкторських бюро, 24 державних та 10 недержавних вищих
навчальних закладів, 5 коледжів, 206 загальноосвітніх шкіл, ліцеїв та гімназій. З X. пов'язана діяльність
багатьох діячів науки, літератури, мистецтва, громадських, політичних і державних діячів. У X. жили і
працювали: Г.Сковорода, А.Ведель, М.Остроарадський, І.Срезневський, О. Потебня, І.Мечников, П.ГулакАртемовський,
В.Блакитний,
О.Вишня,
О.Гончар,
П.Тичина,
С.Васильківський,
М.Самокиш,
М.Крушельницький, О.Курбас, І.Мар'яненко, Г.Квітка-Основ'яненко, М.Ковалевський, Г.Семирадський,
М.Лисенко, М.Сумцов, Д.Багалій, О.Ляпунов, В.Стеклов, А.Краснов, Т.Осиповський, М.Бекетов,
М.Костомаров, Д.Яворницький, О.Єфіменко, О.Бекетов, М.Пильчиков, М.Дринов, Х.Алчевська, Л.Ландау,
К.Синельников,
І.Ліфшиць,
В.Бузескул,
О.Палладін,
В.Воро-бйов,
В.Протопопов,
П.Левченко,
Д.Безперечний, М.Ткаченко, Н.Ужвій, Л.Сердюк, К.Шульженко, І.Дунаєвський, А.Федецький, П.Грабовський,
В.Гаршин, Б.Грінченко, І.Манжура, Я.Щоголів, М.Кропивницький та багато ін. У X. встановлено багато
пам'ятників (серед них один із найкращих у світі - Кобзарю), пам'ятних дощок, споруджено численні
архітектурні пам'ятки - Покровський собор (17 ст.), Успенський собор (18-19 ст.), старий корпус університету
(18 ст.), будинок Національної юридичної академії (1892), будинок бібліотеки ім. В.Короленка (1901),
Держпром (1927-29) та багато ін.
С. Кудепко (Харків).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:24 | Повідомлення # 39
ХАРКІВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ - навчальний заклад в Україні у 18- першій чв. 19 ст. Заснований як слов'янолатинська школа єпископом Єпіфанієм Тихорським у Бєлгороді в 1722. У 1726 переведений до Харкова і в
1731 отримав статус колегіуму. Створений за взірцем Києво-Могилянської академії, що обумовило схожість
основних принципів управління, навчально-виховного процесу. Становленню колегіуму сприяла широка
благодійна підтримка різних верств населення Слобідської України, завдяки якій склалися його значні
земельні та господарські володіння. До колегіуму приймали дітей усіх соціальних станів -козацтва,
духовенства, городян. Наявність великого господарства давала можливість навчати і утримувати значну
кількість учнів (у серед. 18 ст.- 400, на поч. 19 ст.- понад 800). Зміст навчальних програм був близьким до
програм Києво-Могилянської академії та Московського університету. З 1740 років на деякий час за закладом
закріпилася назва “академія”. У колегіумі вивчали слов'яно-руську, церковно-слов'янську, латинську,
грецьку, староєврейську мови, історію, географію, основи математики, катехізис, піїтику, риторику,
філософію та богослов'я. У 1768 при колегіумі почали діяти додаткові класи, освітня програма яких була
зорієнтована на світські потреби. У них викладали німецьку та французьку мови, математику, інженерну
справу, живопис, музику, архітектуру тощо. З відкриттям Харківського ун-ту (1805) учні колегіуму слухали
природничі (ботаніку та фізику) та медичні університетські курси. Колегіум мав велику бібліотеку, до якої
увійшло книжкове зібрання С.Яворського. У колегіумі був створений перший у Харкові церковний хор. У
колегіумі викладали Г.Сковорода, І.Двігубський, С.Вітинський, Л.Кордет. Учні відвідували заняття видатних
українських композиторів А.Веделя, М.Концевича, архітектора П.Ярославського, художників І.Саблукова,
В.Неминущого, Л.Калиновськогота ін. У X.к. вчилися відомі діячі науки і культури, зокрема фізик В.Петров,
перекладач М.Гнедич, лікарі Г.Базилевич та Є.Мухін, письменники П.Кореницький, С.Писаревський, С. і
В.Олександрови та ін. З поч. 19 ст. X.к. поступово почав втрачати своє значення і внаслідок церковних
реформ, які проводив уряд Російської імперії, колегіум у 1841 остаточно перетворився на духовну
семінарію. У 18 -поч. 19 ст. Х.к. був другим за значенням після Києво-Могилянської академії навчальним та
науковим центром в Україні, одним із провідних осередків формування української інтелігенції.
Л. Посохова (Харків).
ХАРКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. О.Горького - один із найстаріших і найвідоміших університетів в Україні.
Перший університет на українських землях, що входили до складу Російської імперії. Заснований у 1805 за
ініціативою відомого вченого і громадського діяча В.Каразіна. Харківський учбовий округ, на чолі якого
поставлено X.у., охоплював 11 губерній та 7 областей Російської імперії. У складі університету було 4
факультети - юридичний, медичний, історико-філологічний та фізико-математичний. З початку свого
існування ун-т став значним центром освіти і науки в Україні. Вчені університету були ініціаторами
створення, авторами, редакторами, видавцями перших у Підросійській Україні періодичних видань “Харьковский еженедельник”, “Харьковский демократ”, “Украинский вестник”, “Украинский журнал”,
“Запорожская старина” та ін. У другій пол. 19 ст. ун-т став центром діяльності різних наукових товариств, які
виникли завдяки зусиллям учених навчального закладу: Наукового товариства природодослідників (1869),
Медичного та товариства фізико-хімічних наук (1873), Історично-філологічного товариства (1876),
Математичного товариства (1879), Юридичного товариства (1900) та ін. На базі факультетів ун-ту були
засновані навчальні заклади, які з часом стали самостійними освітніми центрами, зокрема Національна

юридична академія, Медичний ун-т, Педагогічний ун-т, Інститут культури, Економічний ун-т, Фармацевтична
академія та ін. За час існування X.у. закінчило понад 100 тис. чол. Більше 50 випускників стали академіками
та членами-кореспондентами академій наук багатьох країн. В ун-ті навчалися та працювали видатні діячі
науки та культури - математики і механіки Т.Осиповський, М.Остроградський, О.Ляпунов, В.Стеклов, ботанік
Н.Турчанінов, ботанік-географ А.Краснов, філологи І.Срезневський, О.Білецький, Л.Булаховський, фізики
М.Ахієзер, Л.Ландау, Б.Веркін, астроном М.Барабашов, літературознавці Д.Овсянико-Куликовський,
М.Сумцов, історики М. Костомаров, Д. Багалій, М.Дринов, А.Ковалевський, правознавець М.Ковалевський,
поет П.Гулак-Артемовський, письменник О.Гончар, композитор М.Лисенко, художник Г.Семирадський та ін.
Серед вихованців ун-ту видатний біолог, лауреат Нобелівської премії, почесний член багатьох академій та
наукових товариств І.Мечников; президент Міжнародного астрономічного союзу, академік Національної АН
США О.Струве; директор Національного центру наукових досліджень Франції хімік М.Гайсинський та ін.
Почесними докторами і почесними членами X.у. свого часу обрані М.Грушевський, І.Франко, Й.В.Гете,
Л.Толстой та ін. У 1907 в X.у. вперше в Російській імперії визначний український фольклорист і етнограф
М.Сумцов прочитав університетську лекцію українською мовою.
Сьогодні X.у. - великий науковий та освітній центр. На 14 ф-тах навчається понад 10 тис. студентів, які
оволодівають знаннями з 34 спеціальностей. В ун-ті працює близько 2 тис. викладачів та наукових
спеціалістів, у т.ч. 160 докторів наук, професорів, 585 кандидатів наук, доцентів. Серед них такі відомі вчені,
як академіки А.Косевич, І.Островський, С.Пелетминський, А.Погорелов, члени-кореспонденти НАН України
І.Залюбовський, В.Дрінфельд, К.Степанов та ін. До складу університету входять два науково-дослідних
інститути - хімії та біології, астрономічна обсерваторія, ботанічний сад, наукова бібліотека (понад 3 млн. тт.).
X.у. підтримує тісні наукові та культурні зв'язки з 23 навчальними закладами Європи, Америки, Азії, Африки
та Австралії.
С. Посохов (Харків).
ХАРКІВСЬКО-КИЇВСЬКЕ ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО - підпільна організація революційно-демократичного
спрямування, що існувала в Харкові в 1856-60. Зародком товариства став гурток студентів Харківського унту, заснований на поч. 1856 Я.Бекманом, М.Муравським, П.Єфименком і П.Завадським. До гуртка входили
також В.Івков, О.Тищинський, К.Хлопов, В.Португалов, І.Марков, А.Савельев. Члени гуртка займалися
написанням і розповсюдженням листівок - політичних памфлетів з гострою критикою царського уряду.
Паралельно існував гурток під назвою “Пасквільний комітет”, учасники якого (студенти брати М. і В.Раєвські,
О. і Є.Маркови, М.Абаза) у своїх сатиричних творах (пасквілях) викривали свавілля місцевих урядовців та
університетської адміністрації. 13.11.1856 на спільних зборах обох гуртків прийнято рішення про їх
об'єднання та створення таємного товариства. Було розроблено статут товариства (не зберігся), обрано
президента (М.Рає-вський, згодом - Я.Бекман), визначено кінцеві цілі (політичний переворот, ліквідація
самодержавства і кріпосного права, встановлення демократичної республіки) і найближчі практичні
завдання (підготовка суспільства до повстання шляхом поширення ліберальних ідей, створення широкої
конспіративної організації). У 1857 товариство налічувало 40 членів. Видавало рукописний журнал
“Свободное слово”, в 1857 розповсюдило у Харкові дві революційні відозви. Для поширення опозиційних
настроїв серед студентства, підготовки нових членів до вступу в організацію і для прикриття було створене
“Літературне товариство”. У травні-червні 1858 більшість членів товариства за участь у студентських
заворушеннях у Харківському ун-ті, спрямованих проти сваволі адміністрації, виключено з ун-ту. У 1858-59
11 членів товариства (зокрема Я.Бекман, М.Муравський) вступили до Київського ун-ту і, перенісши туди
головний осередок організації, продовжили революційну діяльність. У кін. 1859 товариство об'єднувало
близько 100 чол. Під його впливом перебувала частина студентської молоді та демократичної інтелігенції у
Москві, Петербурзі, Курську, Одесі, Херсоні та ін. містах. Члени Т. підтримували зв'язок із О.Герценом,
публікувались у його виданнях, розповсюджували заборонені твори О.Герцена, П.Лаврова,
М.Чернишевського, Т.Шевченка, власні прокламації, у т.ч. й українською мовою. Товариство продовжувало
видання рукописного журналу “Свободное слово” та налагодило випуск часопису “Гласность” у Харкові.
Спільно зі студентами-українофілами (М.Драгоманов, В.Беренштам, А.Свидницький та ін.) організувало в
1859 у Києві перші в Росії недільні школи для дорослих. На поч. 1860 товариство було викрито. 22 членів
товариства заарештовано. Слідство велось у Харкові, потім - у Петербурзі. Заарештовані зуміли переконати
слідчих, що товариство припинило свою діяльність ще в 1857, і справу вирішили в адміністративному
порядку. 5 чол. (засновники та В.Івков) відправлено на заслання, інші зазнали символічного покарання або
були виправдані. Найдіяльніші члени Х.-К.т.т. продовжували роботу, в т.ч. й на засланні: поширювали
заборонену літературу, засновували недільні школи, встановлювали й підтримували зв'язки з однодумцями.
На поч. 1860 років одні з них приєдналися до українських Громад (П.Єфименко, О.Тищинський), інші
увійшли до складу загальноросійської таємної революційно-демократичної організації “Земля і воля”
(Я.Бекман, С.Римаренко, М.Муравський, В.Португалов).
С. Наумов (Харків).
ХАСЕВИЧ НІЛ (псевд. Бей, Зот, Старий; 13.11.1905 - 4.3.1952) - український художник, графік. Н. у с.
Дюксині на Рівненщині. У 1922 потрапив під поїзд і втратив ногу. Закінчив гімназію у Рівному. У жовтні 1926
вступив до Варшавської AM, де навчався до 1934. І Належав у Варшаві до Української студентської
громади, яка об'єднувала емігрантів з Наддніпрянської України, Галичини та Волині. Член Волинського
українського об'єднання, делегат з'їзду ВУО в 1935. Був одним із засновників мистецького гуртка “Спокій” у

Варшаві. Ілюстрував газету “Волинь”, яку редагував У.Самчук у Рівному. Як митець, працював переважно у
стилі деревориту, виконуючи портрети, пейзажі, плакати, екслібриси. Твори X. (графічні роботи, екслібриси)
у 1931-32 експонувалися на виставках у Львові, Празі, Берліні, а в 1932-33-Чикаго і Лос-Анджелесі. З 1931
до 1944 роботи X. експонувались на 35 виставках. У 1940-х перебував в українському підпіллі. У 1943-52 член Крайової референтури пропаганди на Північно-Західних українських землях, член Української головної
визвольної ради. Працював у редакції підпільного журналу “До зброї”, що видавався політвідділом Головної
команди УПА і друкувався на Волині. Перебуваючи в Українській повстанській армії, видав альбом “Волинь
в боротьбі”. Автор ескізів усіх нагород УПА та УГВР, двох альбомів: “Екслібрис Ніла Хасевича” (1939) та
“Графіка в бункерах УПА” (Філадельфія, 1952). Кавалер Срібного Хреста Заслуги (1948). Загинув у березні
1952 в бою з військами МДБ на хуторі біля села Сухівці Рівненської обл.
К. Бондаренко, І. Підкова (Львів).
ХАСИДИЗМ (буквально “вчення благочестя”, “хасид” - благочестивий, побожний) -релігійно-містичний рух
серед євреїв. Зародився на Поділлі в 1 пол. 18 ст. Згодом набув поширення серед єврейського населення
Волині, Галичини, Наддніпрянської України, пізніше-Литви, Білорусі, Румунії, Угорщини, а на рубежі 19-20 ст.
- США і Канади. Виникнення та еволюція X. обумовлені історико-соціальними та економічними умовами,
культурним рівнем єврейства у другій пол. 17-19 ст. в українських землях. Події козаччини, смутні часи
призвели до розорення українських євреїв, що жили по селах на значних відстанях від центрів єврейської
культури, у т. ч. шкіл. Це спричинилося до відсутності повністю автономних єврейських громад, на відміну
від та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок “Молодість” (1921), “Досвітні симфонії” (1923), збірок
оповідань “Сині етюди” (1923), “Осінь” (1924), романів “Вальдшнепи”, “Санаторійна зона”, “Сентиментальна
історія”. Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість
насадження масовості (лінія, яку проводили “Гарт” та спілка селянських письменників “Плуг”). Своїми
публіцистичними та критичними працями (серія “Камо грядеши?”, 1925; “Думки проти течії”, 1926; “Апологети
писаризму”, 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час дискусії висловив вимогу перед новою
українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на “психологічну Європу”. Вважав,
що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти “євроазійський Ренесанс”, в якому
провідну роль відводив новій українській культурі. Його літературний лозунг “Геть від Москви! Дайош
Європу!” набрав політичного звучання. З позицією X. солідаризувались українські націонал-комуністи,
літературна група “неокласиків” на чолі з М.Зеровим та широкі кола національне свідомої української
інтелігенції. У листі “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У” від 26.4.1926 И.Сталін вказав на
виступи X. як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з
боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л.Кагановича, А.Хвилі, б. Чубаря,
Г.Петровського). Разом з О.Шумським і М.Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох
течій національного ухильництва всередині комуністичної партії (“хвильовізму”, “шумськізму” і
“волобуєвщини”). Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, X. у 1926 визнав свої “помилки”, а в січні
1927 погодився на своє виключення з організації. У грудні 1927 - березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У
січні 1928, перед поверненням в Україну, в листі до газети “Комуніст” засудив свій лозунг “Геть від Москви!”.
Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після повернення в Україну пробував продовжувати
попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах “Літературний ярмарок” (1928-30) та
“Політфронт” (1930-31). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись “партійної лінії”,
однак був майже повністю ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту
проти голодомору 1932-33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових
репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть X.
стала символом краху ідеології українського національного комунізму й кінця українського національного
відродження 1920-30-х років. Твори та ім'я X. залишалися забороненими аж до останніх років існування
тоталітарного режиму в Україні.
В. Працьовитий, Д. Кушплір (Львів).
ХВОЙКО (Хвойка) ВІКЕНТІЙ (1850 -2.11.1914) - український археолог. Н. у Семині (Чехія). Закінчив
комерційне училище. У 1876 переїхав до Києва, працював учителем. У 1890 роках захопився археологією,
почав проводити розкопки. У 1893-1903 досліджував Кирилівську стоянку пізнього палеоліту на
Старокиївській горі в Києві. У 1896 відкрив перші поселення трипільської культури на Київщині. Досліджував
пам'ятки бронзового і ранньозалізного віків у Середньому Подніпров'ї (Пастирське і Мотронинське
городища). У 1899 відкрив пам'ятки зарубинецької культури, у 1900-01 - пам'ятки черняхівської кудьтури;
вивчав пам'ятки княжої доби на території Києва, Витичева, Чернігівщини. Був одним із засновників
Київського міського музею старовини і мистецтва (тепер Національний історичний музей), в якому працював
завідувачем археологічного відділу. X. активно пропагував ідею автохтонності східних слов'ян на території
Середнього Подніпров'я. На честь X. названа одна з вулиць Києва. Найважливіші праці: “Каменный век
Среднего Приднепровья” (1899), “Поля погребений в Среднем Приднепровье” (1901), “Городища Среднего
Приднепровья, их значение, древность и народность” (1905), “Древние обитатели Среднего Приднепровья и
их культура в доисторические времена” (1913).
М. Пелещишин (Львів).
ХЕРСОНЕС ТАВРІЙСЬКИЙ (грец. Chersonesos; у перекладі з грецьк. - “півострів таврів”)-давнє місто-

держава на південно-західному узбережжі Криму. Руїни міста виявлені за 2 км на захід від сучасного
Севастополя. Заснований у 422-421 до н. е. переселенцями з дорійського міста Гераклеї Понтійської на
місці іонійського поселення. Історію X.Т. поділяють на два періоди: античний (від заснування до 4 ст. н. е.) і
середньовічний (5-15 ст. н. е.). В античний період X.Т. займав близько 36 га. В місті було 36 вулиць, агора,
ринок, театр, ряд храмів, гавань. Головне божество міста - “царююча Діва”. У місті досліджено залишки
житлових будинків, культових та оборонних споруд, театру, монетного двору. Основою економіки X.Т. було
сільське господарство - землеробство, виноградарство та рибний промисел. Важливу роль відігравали різні
виробництва - будівельне, соледобувне, гончарне, бронзоливарне. Херсонес-ці вели жваву торгівлю з
Гераклеєю Понтійською, Афінами, Родосом, Синопом, Ольвією. X.Т. був демократичною республікою
вільних громадян. Вищі органи влади представляли народні збори та Рада. Виконавча влада знаходилась у
руках колегій архонтів, номофілаків (закони) та стратегів (військова справа). Колегія астіномів та агораномів
дбала про торгівлю. У Херсонесі була особа, яка носила титул “царя” (басилевса) і займалася переважно
релігійними відправами. До органів державної влади міг бути обраний кожний вільний громадянин міста.
Місто карбувало власну монету, мало сильні фортифікаційні укріплення. В історії міста були спроби
державних переворотів, які примусили ввести у кін. 4-3 ст. до н. е. присягу. У період розквіту місто володіло
землями Гераклійського півострова та Західного Криму (4-3 ст. до н. е.). X.Т. воював проти племен таврів та
скіфів. Після утворення скіфської держави з центром у Неаполі Скіфському відносини стали ще більш
напруженими. Посилення скіфів у Криму змусило херсонесців укласти угоду про взаємні дії з Боспором та
Понтом (179 до н. е.). У 110 до н. е. у X.Т. прибули понтійські війська на чолі з полководцем Діофантом, які
розбили армію скіфського царя Палака. Херсонес на тривалий час потрапив у залежність від Боспору. У 46
до н. е. Юлій Цезар на звернення херсонесців надав місту незалежність, але незабаром воно знову
потрапило під владу Боспору. У серед. 1 ст. н. е. на прохання аристократії у місті було розташовано
римський гарнізон, який перебував тут до 4 ст. н. е. Після падіння Західної Римської імперії увійшов до
складу Візантії, а на поч. 10 ст. потрапив під владу хозарів. У 989 Х.Т. здобув київський князь Володимир
Святославич. 310 ст. у місті посилився політичний вплив Київської Русі (на місто поширилась назва
Корсунь). Середньовічний Херсонес був значним торговельно-ремісничим і культурним центром. Тут
розвивались рибний і соляний промисли, різні ремесла-залізообробне, ковальське, бронзоливарне,
керамічне. У 1299 Корсунь захопили золотоординські татари, а наприкін. 14 ст. місто занепало. У 15 ст. Х.Т.
припинив своє існування.
О. Бандровський, М. Пелещишин (Львів).
ХИРА (Хіра) ОЛЕКСАНДР (17.1.1897 -26.5.1983) - єпископ Української греко-католицької церкви. Н. у с.
Вульхівці на Мармарощині. У грудні 1920 висвячений на священика. У 1924-47 - викладач Ужгородської
єпархіальної семінарії, в 1934—44 - ректор. Із встановленням радянської влади у Закарпатті єпископ
Т.Ромжа таємно висвятив X. на єпископа-помічника Мукачівської єпархії. Після смерті Т. Ромжі з 1.11.1947
X. став правлячим архієреєм Мукачівської єпархії. Підчас ліквідації УГКЦ на Закарпатті X. у лютому 1949 був
ув'язнений. З цього часу перебував у тюрмах, таборах і на поселеннях, однак ніколи не припиняв свого
служіння підпільній церкві. Помер у Караганді (Казахстан).
Р. Шуст (Львів).
“ХЛІБОРОБ” - перший часопис українською мовою у Підросійській Україні. Виходив з 25.11. до поч. грудня
1905. Видавався без дозволу влади на кошти Лубенської української громади. За відповідального редактора
підписувався М.Шемет, фактичним редактором був депутат Державної Думи від Полтавщини В.Шемет.
Епіграфом газети стало гасло “Селяни всієї України, єднайтеся!”. У “X.” подавалась інформація про
селянські виступи, огляд українського життя, оцінки Маніфесту 17.10.1905, Переяславської угоди 1654. Деякі
статті з'являлись у вигляді листівок. Газета мала самостійницьку, націонал-радикальну орієнтацію. Тираж
“X.” становив 5 тис. примірників. У грудні 1905 за розпорядженням російського уряду видання було закрите.
Г. Геращенко (Запоріжжя).
“ХЛІБОРОБ” - український часопис, що видавався у Галичині з квітня 1891 по вересень 1895. Виходив двічі
на місяць. Відіграв помітну роль у поширенні ідей Русько-української радикальної партії, в політичній та
правовій просвіті широких верств українського населення. Редакторами “X”. були: І.Франко (1891); Іларіон
Гарасимович (1891-92); Северин Данилович (1892-95, з перервами); М.Павлик (1893-94). Виходив у Львові,
пізніше продовжував друкуватися в Коломиї. Редактори “X.”, переважна частина дописувачів і
передплатників були членами радикальної партії, що визначало ідеологічне спрямування часопису. Основна
увага у “X.” приділялася суспільно-політичній та правовій проблематиці. У часописі постійно публікувалися
популярні статті на правничу тематику, в яких роз'яснювалися законні права та свободи громадян, шляхи їх
реалізації та захисту; інформація про віча та резолюції, які були прийняті на них. Серед авторів “X.” були
М.Драгоманов (опублікував у часописі праці “Віра в громадські справи”, 1892; “Про братства хрестителів або
баптистів на Україні”, 1893), І.Франко (“Спілки рільничі”, 1891; “Іван Наумович”, 1891; “Іван Вишенський.
Руський писатель 17 віку”, 1892 та ін.), К.Трильовський, І.Гарасимович, В.Стефаник, Л.Мартович та ін.
Номери “X.” неодноразово кон-фісковувалися владою. “X.”, як для тогочасного періодичного видання, мав
значну кількість передплатників (у 1891 - більше 200).
Т. Андрусяк (Львів).

ХЛОПОМАНСТВО - народницько-культурна течія української інтелігенції у Правобережній Україні в 1850-60х роках, яка прагнула зближення з народом. Хлопомани -польський термін для означення селянства; згодом
цю презирливу назву перебрали самі адепти “любові до простого українського народу”. Цей рух під впливом
соціально-революційних ідей Заходу (П.Прудон, Л.Бланкі) та демократичного народництва виник серед
студентів Київського університету, які походили з полонізованих шляхетських родин. Усвідомивши, що
належить служити “народу, серед якого живеш”, вони вийшли з польських студентських організацій і
заснували українську громаду. Рух хлопоманів мав також вплив на молодь Лівобережжя, зокрема Харкова,
Полтави, Чернігова й Одеси та ін. міст. Серед засновників руху - В.Антонович, Т.Рильський, Б.Познанський,
К.Михальчук, П.Житецький, П.Чубинський. Ідеологом руху був В.Антонович, який сформулював його основні
програмні засади. Відповідаючи на висунуті поляками звинувачення у зраді й переході на чужий бік, він
відкидав соціальний порядок польської знаті та єзуїтство як чужі “духові нашого народу і шкідливі для його
життя”, закликав сучасників полюбити народ, серед якого живеш, жити його інтересами, повернутися до
народності, колись покинутої предками, і спокутувати гріхи своїх батьків щодо народу активним служінням
йому. Обороняючись перед закидами, що українці співпрацюють з російськими революціонерами,
хлопомани опублікували в “Современной летописи” ( т. 11, 1862) спростування під назвою “Отзыв из Киева”.
У статті, під якою стояв 21 підпис, хлопомани відкидали революційні методи боротьби і єдиною своєю метою
проголошували просвіту народу. Хлопомани також заперечували звинувачення в сепаратизмі, оскільки не
підносили питання про відокремлення України від Росії, вважаючи, що в своїй більшості неграмотне
селянство не готове до сприйняття цієї ідеї. Обережне ставлення до існуючої влади і переконання, що
політичним діям повинен передувати освітній і культурний прогрес, спричинилися до підкреслення
хлопоманами аполітичної природи їхнього руху. Щоб уникнути підозри в революційній діяльності, хлопомани
діяли чітко в межах закону. З 1859 вони були активними членами Київської громади, допомагали
засновувати недільні школи, співпрацювали з журналом “Основа”. Під час літніх канікул організовували
мандрівки Україною, відомі як “ходіння в народ”, щоб пізнати край та його людей. Хлопомани були
несправедливо звинувачені російськими реакційними колами у політичній участі в польському повстанні
1863-64. Репресії російської влади змусили хлопоманів припинити свою діяльність. Проте вони
продовжували брати активну участь у роботі Київської Громади, займалися культурно-просвітницькою
діяльністю, але вже без організаційного оформлення.
А. Жуковський (Сарсель, Франція).
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ МИХАЙЛО (р. н. невід. -п. жовтень 1620) - чигиринський підстароста, батько
Б.Хмельницького. Ймовірно, народився у с. Хмельнику на Перемишльщині. На поч. 17 ст. служив при дворі
коронного гетьмана С.Жолкевського у м. Жовкві на Львівщині, потім - осадчим (засновником нових слобід) у
корсунь-чигиринського старости Я.Даниловича. Згодом став чигиринським підстаростою, придбав хутір у
Суботові. За деякими даними, X. певний час був сотником Війська Запорозького. Під час Хотинської війни
1620-21 брав участь у поході на Молдову. Загинув у Цецорській битві 1620.
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН (6л. 1595 -27.7.1657) — визначний український політичний і державний діяч,
полководець, гетьман України (1648-57). Засновник Української гетьманської держави. Н. у родині
українського шляхтича М.Хмельницького. Припускають, що місцем народження був хутір Суботів, неподалік
від Чигирина. Початкову освіту здобув у школах Чигирина та Києва. Згодом продовжував навчання у
Львівському (або Ярославському) єзуїтському колегіумі. Добре володів польською та латинською мовами,
знав історію. Після 1618 вступив до Чигиринської сотні реєстрового козацького війська. У серпні 1620 X.
разом з батьком вирушив до війська коронного гетьмана С.Жолкевського, яке готувалось до походу на
Молдову. Брав участь у Цецорській битві 1620, в якій загинув його батько, а сам X. потрапив у полон.
Перебуваючи у дворічному турецькому полоні в Стамбулі, добре оволодів турецькою мовою. Після
повернення з неволі (можливо, був викуплений матір'ю або козаками) служив у Чигиринському полку.
Припускають, що згодом X. брав участь у походах козаків проти татар та турків, а також у війні Речі
Посполитої з Московською державою (1632-34). Був учасником козацького повстання під керівництвом
Тараса Федоровича (див. Федоровича повстання 1630). У 1637 був учасником національно-визвольного
повстання під проводом П.Павлюка. Після битви під Кумейками брав участь у козацькій раді під Боровицею
як військовий писар Війська Запорозького. У 1638 X. - учасник козацького походу під проводом Я.Остряниці
та Д.Гуні. Брав участь у козацькій раді в Києві, де його обрано до складу посольства, яке мало домагатися у
короля пом'якшення умов прийнятої сеймом Речі Посполитої Ординації 1638. У грудні 1638 X. обрано
сотником Чигиринського полку. У 1639 знову побував у Вільно та Варшаві, де намагався добитися поступок
від польського уряду. За деякими даними, в 1644 вів переговори у Варшаві з французьким послом
Ніколасом де Брежі щодо умов найму на французьку службу 2600 запорозьких козаків. У квітні 1645 X. у
складі посольства побував у Франції, де укладено угоду про наймання козаків, які згодом брали участь у
воєнних діях проти іспанських Габсбургів під Дюнкерком. На поч. 1646 відбулася таємна зустріч X. з
Владиславом IV Вазою, під час якої польський король обіцяв збільшити козацький реєстр до 12 тис. чол. та
відновити права і вольності козацтва. У серед. 1640 років загострилися стосунки X. з представниками
королівської адміністрації, зокрема з чигиринським старостою О.Конєцпольським та підстаростою
Д.Чаплинським. Незважаючи на те, що король надав X. привілей на право володіння хутором Суботовим,
навесні 1647 Д.Чаплинський захопив хутір і вигнав звідти родину X. Впродовж 1647 X. неодноразово
звертався до О.Конецпольського та коронного гетьмана М.Потоцького з проханням припинити свавілля і
повернути Суботів, але безрезультатно. Наприкінці травня 1647 виїхав до Варшави, де обговорював

питання про організацію морського походу проти турків. На початку вересня 1647 коронний канцлер Єжи
Оссолінський вручив X. гетьманські клейноди. У вересні-жовтні 1647 під проводом X. відбувалися таємні
наради щодо організації антипольського повстання. У листопаді 1647 внаслідок доносу чигиринського
осавула Р.Пешти X. був заарештований і лише з допомогою друзів йому вдалося звільнитися. У грудні 1647
X. з невеликим загоном козаків і сином Тимошем вирушив на Запорожжя. На острові Томаківка, наприкін.
грудня 1647 — поч. січня 1648 під керівництвом X. створено табір. У січні 1648 X. відрядив посольство до
кримського хана Іслам-Гірея III з проханням допомогти козакам у війні з Польщею. 25.1.1648 повсталі козаки
здобули Запорозьку Січ на мисі Микитин Ріг, де на поч. лютого 1648 на козацькій раді X. було обрано
гетьманом. Відразу ж розпочалася підготовка до загальнонародної національно-визвольної війни проти
Польщі. На поч. 1648 X. уклав воєнно-політичний союз з Кримським ханством та відправив посольство до
турецького султана Ібрагіма і до донських козаків. Навесні 1648 українська армія під командуванням X.
завдала нищівних поразок польським військам у Жовтоводській битві 1648 і Корсунській битві 1648.
Намагаючись широко розгорнути визвольне повстання, гетьман звернувся з універсалами до українського
народу із закликом піднятися на боротьбу проти поневолювачів. Під час національно-визвольної війни
гетьман особливу увагу приділяв питанням створення української армії та забезпечення її боєздатності. З
цією метою він розробив і запровадив статут “Про устрій Війська Запорозького”, видав мобілізаційні
універсали до козацьких полків, займався питаннями матеріального забезпечення військ. Це дало
можливість українській армії 23.9.1648 розгромити королівські війська у битві під Пилявцями і розпочати
визвольний похід на західноукраїнські землі (див. Пилявецька битва 1648). За короткий час козацькі полки
під командуванням X. зайняли міста Збараж, Броди, Старокостянтинів. 26.9.1648 розпочалася облога
Львова, а вже j 5.10.1648 загони М.Кривоноса здобули Високий Замок. 16.10.1648, одержавши викуп від
міста, українська армія вирушила в похід на За^остя. Після зняття облоги цього міста (14.11.1648) козацькі
полки повернулися у Наддніпрянщину, і 17.12.1648 відбувся урочистий в'їзд X. до Києва. В цей час
продовжувалися переговори X. з новим польським королем Яном II Казимиром і одночасно посольства були
відправлені у Московське царство, Трансільванію та Кримське ханство. Невдоволені результатами воєнних
дій та умовами укладеного перемир'я, обидві сторони готувалися до продовження військових дій. Наприкін.
червня 1649 українські війська на чолі з Б.Хмельницьким розпочали облогу фортеці Збараж, для звільнення
якої вирушила польська армія на чолі з Яном II Казимиром. Внаслідок переможної Зборівської битви 1649 X.
уклав Зборівський мирний договір 1649 між Україною та Польщею, який передбачав обмеження території
Української гетьманської держави землями Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств,
встановлював реєстр чисельністю 40 тис чол., надавав амністію учасникам повстання, передбачав
можливість повернення шляхти у свої маєтки тощо. Перерва у воєнних діях дала можливість гетьману
зосередити зусилля на розбудові української державності: було встановлено козацький адміністративнотериторіальний устрій, зміцнювалися кордони держави, впорядковувалися фінанси, активізувалася
зовнішньополітична діяльність. У 1650 X. здійснив успішний похід на Молдову, внаслідок якого встановлено
союзницькі відносини з молдовським господарем В.Лупулом (див. Молдовські походи 1650, 1652 і 1653).
Успіхи політики гетьмана та зміцнення могутності України розцінювалися у Варшаві як загроза інтересам
Речі Посполитої, і вже наприкін. вересня 1650 польський уряд прийняв рішення продовжувати військові дії.
На поч. лютого 1651 польське військо розпочало наступ на Брацлавщину, але протягом лютого-березня
1651 зазнало ряд поразок від полковника І.Богуна і було змушене відступити до Кам'янця. Перебуваючи у
цей час на Волині, гетьман продовжував активно готуватися до війни. За його наказом проведено загальну
мобілізацію. У червні 1651 відбулася Берестецька битва 1651, яка закінчилася поразкою війська X. Гетьман
змушений підписати невигідний для України Білоцерківський мирний договір 1651, який обмежував
територію Гетьманської держави Київським воєводством і зменшував козацький реєстр до 20 тис. чол.
Умови миру викликали невдоволення козацтва, що призвело до відновлення воєнних дій навесні 1652. У
травні 1652 українське військо під командуванням Б.Хмельницького розгромило 25-тисячну польську армію
у Батозькій битві 1652. Протягом 1652-53 X. продовжував воєнні дії проти польських військ.
У складних військово-політичних умовах X. змушений був постійно шукати нових союзників для боротьби
проти Польщі. Грабіжницька, зрадлива політика кримських ханів та пасивність Туреччини, з одного боку,
непримиренність Речі Посполитої щодо Української держави - з другого, примусили X. укласти 8.1.1654 на
раді у Переяславі військово-політичний союз між Гетьманщиною та Московським царством. Зважаючи на
ряд непорозумінь і суперечок із керівником московського посольства Б.Бутурліним, X. відправив посольство
до царя з вимогою підтвердити права і привілеї Війська Запорозького (“21 стаття Б.Хмельницького”).
27.3.1654 у Москві були затверджені царем “Статті Богдана Хмельницького” (див. Березневі статті 1654),
гетьману надіслано “жалувану” грамоту, що знаменувало укладення міждержавного договору між Україною
та Росією. У 1655 відбувся спільний похід українсько-московських військ на Львів. У цей час дедалі більше
загострювалися стосунки гетьмана з царськими воєводами, які втручалися у внутрішні справи України,
порушуючи досягнуті домовленості. Занепокоєний зміною зовнішньополітичного курсу Москви, яка пішла на
примирення з Польщею (див. Віденське перемир'я 1656), X. вирішив заручитися підтримкою Трансільванії та
Швеції. У жовтні 1657 X. уклав договір з Трансільванією про взаємодопомогу, за яким Юрій II Ракоці визнав
за гетьманом право на “всю Русь до Вісли”. В цей же час X. активно налагоджував дипломатичні відносини
зі шведським королем Карпом Х Густавом. Активізувалися й стосунки гетьмана з Молдовою, Валахією,
Австрією І Бранденбургом. Проте раптова смерть гетьмана 27.7.1657 зупинила його величезну діяльність,
спрямовану на об'єднання всіх українських етнічних земель і зміцнення суверенітету Української держави. X.

похований 23.8.1657 в Іллінській церкві в Сувотові.
Р. Шуст (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:25 | Повідомлення # 40
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТИМІШ [Тимофій, Тимош; 1632-5(15).9.1653] - український військовий і політичний діяч під
час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. Старший син
Б.Хмельницького. У лютому-березні 1648 внаслідок переговорів гетьмана Б.Хмельницького з Кримським
ханом Ісламом-Гіреєм III і укладення угоди про спільну боротьбу проти Польщі Т. залишили заручником у
Бахчисараї. З 1648 Т. був чигиринським сотником і разом із батьком брав участь у походах української армії
в Галичину, Зборівській битві 1649, Берестецькій битві 1651, Батозькій битві 1652, під час яких відзначився
відвагою і хоробрістю. Після здобуття українськими військами столиці Молдови Ясс укладено українськомолдовський союз, для зміцнення якого Т. одружився з дочкою В.Лупула - Розандою (див. Р.ЛупулівнаХмельницька). Союз України з Молдовою викликав занепокоєння у трансільванського князя Юрія II Ракоці і
волоського господаря М.Бесараба, які, об'єднавшись із загонами претендента на молдовський престол
канцлера (логофета) Стефана Георгіцу, розпочали війну проти В.Лупула. У квітні 1653 об'єднані сили
противників В.Лупула захопили Ясси і посадили на молдовський престол С.Георгіцу. На допомогу В.Лупулу
прийшла українська армія на чолі з X., яка 21-22.4(1-2.5).1653 розгромила затони С.Георгіцу під Яссами.
Намагаючись закріпити успіх, X. розпочав наступ на Волощину, проте 17.5. зазнав поразки у битві під Фінтою
і змушений відступити. Намагаючись допомогти своєму тестеві, загони якого було оточено об'єднаними
волосько-польськими силами у Сучавській фортеці (тепер Румунія), Т. на чолі 9-тисячного козацького загону
10.8. прорвався до міста. 2(12).9.1653 під час захисту фортеці Т. було смертельно поранено. Після смерті Т.
сучавський гарнізон під керівництвом колишнього полковника І.Федоренка продовжував оборону фортеці й
змусив противника 9(19).9. підписати почесні умови перемир'я, за яким козаки в повному озброєнні вийшли
із Сучави і забрали з собою тіло Т. 22.10. скорботний кортеж прибув до Чигирина. 27.12.1653 (за ін. дан.30.12.) Т. поховали у церкві в Суботові.
І. Підкова (Львів).
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ЮРІЙ (6л. 1641 - 1685)-гетьман України (1657, 1659-63), гетьман Правобережної України
(1677-81; 1685), молодший син Б.Хмельницького. Н. на хуторі Суботові (тепер Чигиринський р-н Черкаської
обл.). Деякий час навчався у Києво-Могилянській колегії. У квітні 1657 на старшинській раді, скликаній
Б.Хмельницьким, 16-річний Юрій X. був проголошений гетьманом України. Після смерті Б.Хмельницького
козацька рада у Чигирині 23.8.1657 підтвердила це рішення. Оскільки ж X. був ще молодим і не закінчив
навчання у колегії, він за порадою старшини тимчасово склав владу. 25.10.1657 Генеральна Військова Рада
проголосила гетьманом генерального писаря І.Виговського. Союз із Польщею, незадоволення частини
козацтва зовнішньою політикою І.Виговського та інтриги деяких старшин на чолі з Я .Сомком призвели до
усунення його від влади (11.9.1659). На раді у Білій Церкві за підтримкою промосковськи настроєної частини
старшини X. було знову обрано гетьманом (згодом з'ясувалося, що на раді не було більшості).
Слабовільний і нерішучий, позбавлений військового і політичного хисту, X. постійно потрапляв у залежність
від Московщини, Польщі або Туреччини. У жовтні 1659, скориставшись тяжким становищем України,
московські війська під командуванням князя О.Трубецького захопили Лівобережну Україну. Під тиском
обставин X. змушений підписати Переяславські статті 1659, які значно обмежували державні права України.
У 1660 розпочалась нова війна між Польщею і Московщиною за українські землі, в якій взяли участь і
українські війська на чолі з X. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В.Шереметьева на
Волині, до яких приєднався за наказом X. козацький корпус під проводом Т.Цецюри, завершилася нищівною
поразкою під Чудновом на Житомирщині. 27.10.1660 X. уклав з Польщею Слободищенський трактат 1660, за
яким Україна відновила союз з Річчю Посполитою на умовах Гадяцького договору 1658. Проти політики X.
виступили, підбурювані Москвою, Ніжинський, Чернігівський та Переяславський полки. У 1661-62 кілька
походів X. на Лівобережжя завершилися невдачею. Після обрання весною 1662 на козацькій раді у Козельці
(біля Переяслава) наказним гетьманом Лівобережної України переяславського полковника Я.Сомка
почалися міжусобиці серед прибічників двох гетьманів. У січні 1663, відчуваючи власну неспроможність
опанувати ситуацією, X. зрікся булави і постригся у ченці під іменем Гедеона. Жив у монастирях Києва,
Корсуня, Сміли і Чигирина. У 1664-67 X. ув'язнений польським урядом у Марієнбурзькій тюрмі. Після
звільнення деякий час жив в Уманському монастирі. В 1670 (за ін. дан. -1673) X. захопили в полон кримські
татари і відправили до Стамбула, де його було ув'язнено в Едичкульській в'язниці. Згодом X. поселили в
одному з грецьких монастирів, де він обіймав посаду архімандрита. Під час Чигиринських походів 1677 і
1678 турецький уряд, намагаючись захопити Україну, спробував використати для цієї мети X. Турки
проголосили X. гетьманом і “князем малоросійської України” на правах султанського васала. Своєю
столицею X. обрав Немирів (тепер Вінницька обл.), звідки розсилав універсали, в яких титулував себе
“князем сарматським, Малої Росії-України, вождем Війська Запорозького”. У 1678-79 X. спробував з
допомогою турецько-татарського війська встановити владу над Лівобережною Україною, але зазнав невдачі.
Після підписання Бахчисарайського миру 1681 X. позбавлений гетьманства і восени 1681 за наказом
турецького уряду вбитий у Кам'янці-Подільському. За ін. даними, X. протягом 1681-85 жив у Немирові. У
1685 його знову призначили “гетьманом України”. Страчений турками у Кам'янці.
І. Підкова (Львів).
ХМЕЛЬНИЧЧИНА (Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-

57) - всенародне національно-визвольне повстання в Україні під проводом гетьмана Б.Хмельницького в
1648-57 проти політичної влади Речі Посполитої, внаслідок якого була відновлена українська державність
(див. Гетьманщина).
Поразка козацьких повстань у кін. 16 -першій пол. 17 ст. та затвердження сеймом Речі Посполитої
“Ординації війська Запорозького реєстрового” призвели до обмеження козацького самоврядування,
скорочення реєстру, посилення соціальної експлуатації, національного та релігійного гноблення
українського народу. Одночасно представники української старшини шукали шляхів відновлення колишніх
вольностей та привілеїв. Найбільш активним виразником цих ідей став чигиринський сотник
Б.Хмельницький, який навесні 1646 у складі козацького посольства вів переговори з польським королем
Владиславом IV Вазою про участь козаків у майбутній війні з Османською імперією.
Восени 1647 Б.Хмельницький спланував напад на резиденцію урядового козацького комісара Я.Шемберка у
Трахтемирові, однак змову було викрито, а її ініціаторів ув'язнено. Зумівши втекти з в'язниці,
Б.Хмельницький разом з однодумцями вирушив на Запорожжя, де на о.Томаківка почав гуртувати сили для
військового походу. На поч. 1648 Б.Хмельницького було обрано гетьманом Війська Запорозького. Із Січі
гетьман розсилав універсали, у яких закликав українське населення до всенародного повстання. За
дорученням Б.Хмельницького формувалися нові військові підрозділи, закуповувалась зброя та військові
припаси. Одночасно Б.Хмельницький проводив переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм III про спільну
боротьбу проти Польщі. Намагаючись виграти час для підготовки до воєнних дій та з'єднання з татарською
ордою, Б.Хмельницький листувався із коронним гетьманом М.Потоцьким. У листах він висував традиційні
вимоги, які відображали інтереси насамперед козацької старшини: скасувати сеймову Ординацію 1638,
відновити козацькі привілеї, вивести з українських земель коронне військо та дозволити морські походи
козаків на Кримське ханство і Османську імперію. У відповідь М.Потоцький 5.2.1648 розпочав військовий
похід з Бара на Корсунь, звідки на придушення виступу Б.Хмельницького вислав загін із 2500 реєстрових
козаків і 1500 жовнірів під загальним командуванням регіментаря С. Потоцького. Наприкін. квітня 1648
козацьке військо об'єдналось із ордою Тугай-бея і вирушило назустріч загонам С.Потоцького. Поблизу р.
Жовті Води (притока Інгульця) на бік повсталих перейшли реєстрові козаки, що й вирішило долю
Жовтоводської битви 1648. Польське військо зазнало поразки, а С.Потоцький загинув від ран. З-під Жовтих
Вод козацькі і татарські загони вирушили на північ з метою розбити основні польські сили під командуванням
М.Потоцького та М.Калиновського. Дізнавшись про плани противника, Б.Хмельницький заздалегідь
влаштував позиції у Горіховій Діброві поблизу Корсуня. Потрапивши у пастку, польське коронне військо було
знищене, а обидва гетьмани потрапили у полон. Корсунська битва 1648 поставила Річ Посполиту на грань
катастрофи. Шляхта покидала маєтки на українських землях, відбувалося масове покозачення населення.
За свідченням літопису Самовидця, “усе, що живо, поднялося в козацтво...”. Повстання охопило всі
українські землі, на Сіверщині діяли загони Петра Головацького, у Галичині - С.Височана, на Брацлавщині Трифона з Бершаді, на Уманщині - І.Ганжі, у володіннях магнатів Вишневецьких - М.Кривоноса. Їхні загони
приєдналися до армії Б.Хмельницького.
У травні 1648 помер король Владислав IV Ваза, і влада в Речі Посполитій тимчасово перейшла до
гнезневського архієпископа Мацея Лубенського. З ініціативи канцлера Єжи Оссолінського та православного
магната А.Киселя розпочалися переговори з Б.Хмельницьким. Вимоги гетьмана (збільшити козацький
реєстр до 12 тис., припинити боротьбу за храми, поновити козацькі вольності) засвідчили, що на першому
етапі національно-визвольної війни у нього не було чіткої державницької програми. Час переговорів обидві
сторони використали для організації війська. Коронні збройні сили очолили В.-Д.Заславський, М.Остроріг і
О.Конєцпольський, з сарказмом прозвані козаками “периною, латиною і дитиною”. Спонукуваний радикально
настроєною частиною козацького командування, Б.Хмельницький рушив з військом через Паволоч, Хмільник
до Пилявців над Іквою, де 12.(22).9.1648 розпочалася Пилявецька битва 1648, в якій козацьке військо
здобуло блискучу перемогу. Розвиваючи успіх, Б.Хмельницький спрямував наступний удар на Львів.
5.10.1648 загони М.Кривоноса здобули Високий Замок, а після сплати мешканцями Львова контрибуції
українська армія продовжила похід на захід і дійшла до Замостя.
Одночасно у Речі Посполитій відбувався елекційний сейм, на якому мали обрати нового короля. Козацький
чинник відігравав велике значення у передвиборчій боротьбі. Плекаючи ілюзію, що королівська влада може
вирішити “українське питання”, Б.Хмельницький підтримав кандидатуру Яна Казимира, якого й було обрано
королем. Проте в середовищі польської шляхти перемогла магнатська партія, яка вимагала від королівської
влади взяти реванш за поразки 1648. Наприкін. грудня 1648 Б.Хмельницький урочисто вступив у Київ, де
його вітали єрусалимський патріарх Паїсій, митрополит С.Косов, посли Молдови, Туреччини, Семигороддя,
Волощини, українські козаки, селяни та міщани. Саме у Києві гетьман вперше висловив польським послам
свою державницьку програму: “Визволю я з лядської неволі народ руський увесь... по Львів, Холм і Галич”.
На поч. 1649 бойові дії між сторонами розпочалися на Волині і Поділлі, а влітку стало зрозумілим, що
розв'язка конфлікту можлива лише у вирішальній битві. За цей час Б.Хмельницький провів військову
реформу, організувавши 150-тисячну армію, якій Річ Посполита могла протиставити 15-тисячне коронне
військо. Загроза для козацького війська полягала в тому, що польський наступ проходив у різних напрямах,
у Галичині і Волині формувалося посполите рушення під командуванням Адама Фірелея, у Польщі збирав
сили король Ян Казимир, а з Литви на Україну рушило військо литовського гетьмана Януша Радзивілла.
Частина польських збройних сил знайшла захист у добре укріпленому Збаражі, обороною якого керував

магнат Я.Вишневецький. У серед, серпня 1649 Б.Хмельницький підступив до Зборова і нав'язав бій
польському війську. Проте канцлер Є.Оссолінський зумів налагодити зносини з Іслам-Гіреєм III, який взяв на
себе повноваження посередника у переговорах між гетьманом і королем, чим врятував поляків від
остаточного розгрому. За цих умов був підписаний Зборівський мирний договір 1649, який відобразив в
основних пунктах вимоги козаків, проте повністю ігнорував інтереси селянства. Після укладення
Зборівського договору стала помітною тенденція до відходу частини селянства від участі у бойових діях,
наростання стихійних виступів проти польських панів та єврейських орендарів.
Після поразок влітку 1649 Річ Посполита продовжувала виношувати плани поновлення військових дій проти
України. Повернувшись із татарського полону, М.Потоцький очолив ту частину польської шляхти, яка
прагнула розв'язати “українське питання” силовими засобами. В оточенні Б.Хмельницького не було чіткої
програми подальших дій. Одна частина старшини схилялася до компромісу із поляками, прагнучи автономії
у складі Речі Посполитої, інша висловлювалася за продовження війни до повної перемоги. У різних
місцевостях продовжувалися сутички між шляхтою і козацькими та селянськими загонами. Становище
ускладнилося після спроби Речі Посполитої укласти військовий союз проти України з молдовським
господарем В.Лупулом. Восени 1650 відбувся перший похід української армії у Молдову. Внаслідок походу
встановився військово-політичний союз обох країн, який за тогочасною традицією мав скріпитися шлюбом
між сином Б.Хмельницького Тимошем та донькою В.Лупула Розандою (див. Молдовські походи 16501 1652).
У цей складний час Б.Хмельницький проводить перші державні реформи, зміни територіальноадміністративного устрою, заснування органів старшинського уряду (військової ради, ради генеральної
старшини, полкової, сотенної та міської адміністрації, козацького судочинства), організацію фінансової та
податкової системи, які у сукупності творили нову модель національної держави.
Значну перешкоду в здійсненні майбутніх планів гетьмана становили бойові дії, які поновилися у 1651.
Особливо жорстокі бої з поляками розпочалися на Поділлі, де діяли шляхетські загони під проводом
гетьмана М.Калиновського. В ніч з 9 на 10.2. один із цих загонів напав на містечко Красне, під час оборони
якого загинув полковник Д.Нечай. На поч. березня полковнику І.Богуну біля Вінниці вдалося стримати
польський наступ і, завдавши кількох ударів, змусити польські війська втікати спочатку до Бара, а потім - до
Кам'янця.
У серед, червня 1651 українська армія і польське військо зійшлися поблизу м. Берестечка на Волині (див.
Берестецька битва 1651). Внаслідок зради Іслам-Гірея III та захоплення татарами в полон гетьмана
Б.Хмельницького козацьке військо опинилося у тяжкому становищі. Керівництво армією взяв на себе
полковник І.Богун, який наказав спорудити через непрохідні болота три переправи і організував відступ
козацьких полків з поля бою.
У серпні 1651 українська армія, зазнавши під час боїв значних втрат, під тиском польського і литовського
війська була змушена відійти в р-н Білої Церкви. У таких умовах гетьман погодився розпочати переговори з
королівським урядом, які завершилися укладенням Білоцерківського мирного договору 1651. За умовами
договору більш як удвічі скорочувався козацький реєстр, утричі - підвладна йому територія, суттєво
обмежувалися зовнішньополітичні функції гетьмана. Незважаючи на це, польський сейм не затвердив
Білоцерківського миру, і в 1652 бойові дії розгорнулися з новою силою. Вже у квітні Б.Хмельницький
оголосив про початок нового походу. Цього разу загрозу з боку Литви прикривала армія під командуванням
полковника С.Пободайла, головні сили зосередились у р-ні Чигирина. Звідси Б.Хмельницький спрямував
частину війська на чолі з Т.Хмельницьким у Молдову, щоб змусити В.Лупула виконати союзницькі
зобов'язання. Польський уряд вислав проти війська Т.Хмельницького 20-тисячний загін під командуванням
польного гетьмана М.Калиновського. 22-23.5. біля г. Батіг поблизу м. Ладижина відбулася генеральна битва,
в якій козацьке військо вщент розгромило польські хоругви (див. Батозька битва 1652). У цій битві загинули
гетьман М.Калиновський та бл. 8 тис. жовнірів. Молдовський похід завершився шлюбом Т. Хмельницького з
Р.Лупул. Однак у Молдові Т.Хмельницькому протистояла могутня антиукраїнська коаліція, у боротьбі з якою
він і загинув (див. Сучавська оборона 1653). Козацьке військо було вимушене відступити з Молдови.
Протягом 1653 тривали бойові дії на Брацлавщині, де козаки під проводом І.Богуна розгромили під
Монастирищем військо С.Чарнецького. Восени коронне військо потрапило в оточення під Жванцем над
Дністром (див. Жванецька облога 1653). Але й цього разу польські війська від повного знищення врятували
татари. Кримський хан Іслам-Гірей III, підкуплений польським королем Яном II Казимиром, уклав з Польщею
сепаратну угоду.
За цих обставин Б.Хмельницький був змушений піти на переговори і погодитися на умови польського уряду,
оскільки дізнався про рішення Земського собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке “під
руку” царя Олексія Михайловича. 8.1.1654 у відбулася Переяславська рада, на якій Б.Хмельницький та
частина старшини склали односторонню присягу на вірність московському цареві. Складання присяги
відбувалося в умовах невдоволення іншої частини козацької старшини 1 міщанства. Запорозькі козаки,
духовенство на чолі з митрополитом С.Косовим відмовлялися від складання присяги, небезпідставно
остерігаючись поширення московських порядків на українські землі.
Вимоги української сторони були затверджені у Москві в березні 1654 (див. “Березневі статті”). Загалом
документ підтверджував незалежне становище Гетьманщини, однак окремі статті обмежували

зовнішньополітичну компетенцію гетьмана та по-різному трактувалися суб'єктами договору.
Згідно з домовленостями, навесні 1654 Московська держава розпочала війну проти Речі Посполитої. На
допомогу союзникам Б.Хмельницький вислав 20-тисячний корпус козаків під командуванням І.Золотаренка.
Спільно з московським військом козаки здобули Смоленськ, Мінськ та Вільно, що насамперед відповідало
планам московського царя. Спроби І.Золотаренка запровадити на відвойованих землях козацький устрій
наштовхнулися на опір московської адміністрації та воєначальників. Восени 1654 Річ Посполита, уклавши
союз з Кримом, спрямувала збройні сили на Поділля і Брацлавщину. Населення краю й козацькі полки
чинили героїчний опір противнику.
На поч. 1655 запекла битва відбулась під Охматовим (Київщина), яка не принесла перемоги жодній із сторін
(див. Охматівська битва 1655). У серпні-вересні 1655 Б.Хмельницький здійснив похід у Галичину, який
завершився розгромом польського війська у Городоцькій битві 29.10.1655, і в листопаді козаки удруге взяли
в облогу Львів. Дізнавшись про наступ татар на Україну, Б.Хмельницький був змушений відійти під Озерну, а
згодом у Подніпров'я.
У жовтні 1656 Московська держава та Річ Посполита заключили Віденське перемир'я 1656. Українську
делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир'я. Незважаючи
на це, Б.Хмельницький не квапився розривати союз з Москвою, прагнучи утворити антипольську коаліцію
європейських держав. Успішна діяльність корпусу полковника А.Ждановича завершилася включенням до
складу Гетьманщини Волині, Турово-Пінщини та Берестейщини. Влітку 1657 деякі непорозуміння між
А.Ждановичем і союзником Б.Хмельницького семигородським князем Юрієм II Ракой) під час походу у
Польщу та демагогічна агітація царського агента Желябуського призвели до відмови частини козацьких
військ від продовження воєнних дій і повернення їх в Україну. Звістка про самовільний відступ корпусу
А.Ждановича з Польщі тяжко вразила Б.Хмельницького і стала однією з причин його передчасної смерті
27.7.1657.
Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького привела до відновлення
української державності, справила вирішальний вплив на її наступний соціально-економічний і політичний
розвиток, формування національно-державницької ідеї та її практичної реалізації.
О. Мазур (Львів).
ХМІЛЬНИЦЬКИЙ ЛІТОПИС - пам'ятка української історіографії і літератури другої чв. 17 ст. Належить до т.
зв. місцевих літописів. Складений невідомою особою у м. Хмільнику Подільського воєводства (тепер
Вінницька обл). Автор літопису лаконічно реєстрував історичні події у Правобережній Україні, зокрема у
Хмільнику в 1636-50, а також факти буденного життя. Автор подав відомості про козацькі повстання 1637-38
лід проводом П.Павлюка й К.Скидана, про перші роки національно-визвольної війни українського народу під
проводом Б.Хмельницького - битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями тощо. X. л. видано у 1878.
М. Крикун (Львів).
“ХОДІННЯ В НАРОД” - рух демократичної молоді в Російській імперії у 1870 роках з метою революційної
пропаганди на селі. Народницька інтелігенція, вірячи в революційну природу селянства і можливість підняти
його на збройний виступ проти самодержавства, розглядала цей захід як етап підготовки селянської
революції в Росії. Ідея “В народ” була висловлена О.Герценим у 1861 в журналі “Колокол”. Намагання
зблизитися з народом як програмне завдання розглядали й ін. представники народницького руху (учасники
“Землі і волі”, члени інститутського гуртка, долгушинці та ін.). У 1870 роках необхідність “ходіння в народ”
підтримували у своїх роботах П.Лавров, М.Бакунін. Масова підготовка до “ходіння в народ” розпочалась
восени 1873. В народницьких гуртках йшов збір селянського одягу, вивчались селянські ремесла,
визначались маршрути руху народників. Було заготовлено значну кількість пропагандистської літератури.
Особливо активно підготовка до “ходіння в народ” проходила в 1873-74 у “Київській комуні”, члени якої
сподівалися підняти на революційний виступ українське селянство. Навесні 1874 сотні народників рушили у
село. Рух охопив 37 губерній Російської імперії, у т.ч. всі українські губернії. Народники діяли у Київській,
Харківській і Чернігівській губ., а також на Правобережжі та Півдні. Найактивнішу діяльність розгорнули
учасники трьох гуртків - “жебуністів”, “Київська комуна” та одеських “чайковців”. Пропагандисти закликали
відбирати у поміщиків землю, відмовлятися від сплати викупних платежів, говорили про підготовку
народного повстання, поширювали різні популярні книжечки (деякі з них друкувались українською мовою),
які містили заклики до революції. Теоретично народницький рух базувався на ідеї “общинного соціалізму”
(народники вважали сільську общину елементом майбутнього демократичного суспільства, для
встановлення якого необхідно ліквідувати поміщиків і царську владу). Однак під час пропаганди народники
не дотримувались єдиної програми. До кін. 1874 основні сили народників були розгромлені, хоча рух
продовжувався і в 1875. Активних учасників “ходіння в народ” засуджено за “Процесом 193-х”. Всього з 1873
до поч. 1879 до відповідальності за революційну пропаганду притягнуто 2564 чол. Найбільш активними
учасниками цього руху були В.Дебогорій-Мокрієвич, Я.Стефанович, брати В. і С.Жебуньови, С.Ковалик,
С.Кравчинський, М.Муравський, С.Перовська та ін. У другій пол. 1870 років народники змінили тактику праці
серед селянства у формі організованих “Землею і волею” поселень у сільській місцевості.
О. Сухий (Львів).

ХОДКЕВИЧ ІВАН (Ходкевич Івашко; р. н. невід. - п. 1484) - київський воєвода. Походив з давньої боярської
родини, що осіла на Київщині. У 1466 брав участь у війні з Тевтонським орденом. З 1470 став надвірним
маршалком Великого князівства Литовського. У 1476 X. призначено вітебським намісником, а в 1478 луцьким старостою. З 1480 -київський воєвода. Викрив змову князя Михайла Олельковича, Федора
Бельського та Івана Гольшанського проти короля Казимира ІV Ягеллончика. У жовтні 1482 під час нападу
кримських татар на Київ разом із родиною потрапив у полон. Завдяки старанням короля Казимира ІV
Ягеллончика хан Менглі-Прей відпустив його дружину, сина та доньку. Сам X. помер у полоні.
Р. Шуст (Львів).
ХОДКЕВИЧ ЯН (бл. 1537 - 1579) - один із найбільших магнатів Великого князівства Литовського. Походив з
давнього українсько-білоруського боярського роду. У 1547-50 навчався у Кенігсберзі та Лейпцигу, перебував
при дворі імператора Карпа V (1516-56), брав участь у війні з Францією. Наприкін. 1555 повернувся на
батьківщину, у 1559 отримав уряд стольника. Згодом, на прохання шляхти, був призначений жмудським
старостою, з 1566 - адміністратор Інфляндії. Вороже ставився до укладення унії між Литвою та Польщею.
Очолюючи литовську делегацію на сеймі у Любліні в 1569, намагався не допустити переходу Волині та
Київщини до складу Польщі. Після смерті короля Сигізмунда II Августа (1548-72) підтримував кандидатуру
Генріха Валуа.
Р. Шуст (Львів).
ХОДКЕВИЧ ЯН КАРОЛЬ (1560 - 1621) -польський військовий і політичний діяч, великий гетьман литовський
(1605-21). Походив із родини литовських магнатів. Учасник придушення Наливайка повстання 1594-96. У
1601-05 X. вів боротьбу проти шведів. У 1605 польські війська на чолі з X. розбили шведську армію під
Кірхгольмом (Саласпілсом). У 1612 польське військо під командуванням X. зазнало поразки від народного
ополчення під проводом Мініна і Пожерського під Москвою. У 1618 польсько-литовська армія під
керівництвом X. і королевича Владислава спільно з окремим козацьким загоном на чолі з гетьманом
П.Сагайдачним здійснила новий похід на Москву. Під час Хотинської війни 1620-21 командував польською
армією, яка обороняла фортецю Хотин від турецько-татарських військ. Помер у Хотині.
І. Підкова (Львів).
ХОДОРОВИЧ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (6.12.1858 - р. см. невід.) - український військовий діяч, генераллейтенант. Навчався у Київському реальному училищі. Військову освіту здобув у 2-му Костянтинівському
військовому училищі (1877-79). Служив у лейб-гвардії Литовського полку. Після закінчення у 1890
Миколаївської академії Генерального штабу направлений у Варшавський військовий округ, де обіймав
посади старшого ад'ютанта штабу 1-ої Донської козачої дивізії, помічника старшого ад'ютанта штабу округу,
начальника штабу 33-ї піхотної дивізії, командира піхотного Луцького полку. З 1904 -на Далекому Сході,
учасник російсько-японської війни, начальник військових сполучень 3-ї Маньчжурської армії. З 1905 генерал-майор. Наступного року переведений на службу у Київський військовий округ. У 1911 одержав
звання генерал-лейтенанта, призначений начальником штабу Омського військового округу. З 1916командувач Київського військового округу. Після утворення Української Центральної Ради і проголошення
постанов 2-го Всеукраїнського військового з'їзду активно включився в роботу з українізації армії,
формування національних військових частин. Зокрема, був одним з організаторів Першого Українського
полку ім. гетьмана Б.Хмельницького. Восени 1917 відмовився від посади командувача округу. Подальша
доля невідома.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ХОЗАРИ - кочовий тюркомовний народ, який з'явився в Пн.-Сх. Європі після нашестя гунів (4 ст.). Кочували
у Прикаспійських степах. Між 567-571 X. були підкорені Зх.-Тюркським каганатом. У серед. 7 ст. створили
власну державу - Хозарський каганат. У 10 ст. після падіння Хозарського каганату змішалися з тюркополовецькими племенами (див. Хозарський каганат).
ХОЗАРСЬКИЙ КАГАНАТ - хозарська держава, що виникла у серед. 7 ст. у степах між Каспійським і
Азовським морями внаслідок розпаду Зх.-Тюркського каганату. Столицею Х.к. до поч. 8 ст. було м.
Семендер у Пн. Дагестані, а згодом м.Ітіль на Волзі. На чолі Х.к. стояли верховний володар-каган та царнамісник, який фактично правив державою. Основним видом діяльності хозар було кочове скотарство,
розвивалось і землеробство. Столиця Х.к., м.Ітіль, стала важливим центром торгівлі й ремесла. У серед. 7
ст. хозари розбили болгар та гунів-савірів і на поч. 8 ст. заволоділи Пн. Кавказом, усім Приазов'ям і значною
частиною Криму (відвоювали від Візантії). У залежність до хозар потрапила і частина слов'янських племен в'ятичі, радимичі. поляни. У 735 на Х.к. напали араби, які розбили хозарське військо, примусили кагана і його
оточення (державну верхівку) прийняти іслам. У кін. 8 - на поч. 9 ст. князь Обадія проголосив державною
релігією іудаїзм, який, проте, загального поширення не набув. У кін. 9 ст. у хозар з'явився серйозний
суперник - печеніги, які захопили Пн. Причорномор'я 1 в 895 вигнали залежних від Х.к. мадяр на
придунайські землі. Проте основною силою, яка в кін. 9-10 ст. вела боротьбу з Х.к., стала Київська Русь. У
883-85 київський князь Олег, поширивши свою владу на придніпровські племена (полян, радимичів, сіверян),
визволив їх з-під залежності від хозар. У 913-14 і 943—44 через землі хозар проходило руське військо, яке
йшло у похід до Каспійського моря. У 964-65 князь Святослав Ігорович здійснив похід на Волгу і розгромив
Х.к. Після цієї поразки хозари потрапили під владу Хорезму і прийняли іслам. З кін. 10 ст. Х.к. перестав

існувати.
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Сторінка 8 з 12«126789101112»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика