Головна сторінка сайту
Сторінка 7 з 12«12567891112»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Довідник з історії України (Т-Я)
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:21 | Повідомлення # 31
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ФРОНТ (УНФ) - підпільна організація націоналістичноі орієнтації.
Створена у жовтні 1964 вчителем історії Кропивницької восьмирічної школи (Долинського р-ну ІваноФранківської обл.) Дмитром Квецком та З.Красівським. Складалася з кількох законспірованих груп. На
Львівщині їх очолювали Іван Губка та Мирослав Мелень. Івано-Франківською групою керував Д.Квецко.
Наприкін. 1964 член УНФ Михайло Дяк встановив зв'язок з існуючою самостійно з 1961 Українською
загальнонародною організацією, очолюваною Миколою Крайником. Остання також прийняла назву
Український національний фронт (умовно - УНФ-2). Члени УНФ підготували проекти організаційних
документів - “Програмові вимоги”, “Статутові принципи” і “Тактика УНФ”, що мали бути затверджені на з'їзді
організації влітку 1967. На поч. 1967 налічувала близько 150 членів. Групу прихильників УНФ, яка
налічувала 18 осіб, створив Ярослав Лесів у Кіровоградській обл. УНФ видавав ідейно-теоретичний
машинописний журнал “Воля і Батьківщина” (у 1964-66 вийшло 16 чисел), в якому друкувалися програмні
документи організації, позацензурні твори дисидентів, різноманітні звернення тощо.
Метою УНФ було створення самостійної демократичної Української держави; ідейною основою - український
націоналізм, соціальною базою - вся нація, у т. ч. як учасники попередніх етапів національно-визвольних
змагань, так і прозрілі комуністи. Документи УНФ констатували колоніальний статус України та фіктивність її
суверенітету; цілеспрямовану русифікацію та нищення історичної пам'яті українців; безперспективність
радянської економічної системи; фіктивність виборів представницьких органів влади; панування КПРС у всіх
сферах суспільного життя, перетворення її верхівки в привілейовану касту; утвердження в суспільстві
розгалуженої системи економічного, політичного, правового і духовного терору. УНФ вважав, що
комуністичний світ переживає глибоку й затяжну кризу, яка призведе до розвалу всієї комуністичної системи.
Каталізатором цього процесу буде руйнування російської колоніальної та радянської політичної систем.
Розпад СРСР на окремі самостійні держави зможе найбільш повно забезпечити інтереси кожної нації.
Кардинальною проблемою визвольної боротьби і будівництва незалежної України УНФ вважав об'єднання
національне свідомих, демократичних сил, усіх прихильників соборності й державності. Формою реалізації

волевиявлення щодо незалежності проголошувався всенародний референдум. Суспільний лад нової
держави загального інтересу мав бути побудований на принципах самостійності, народовладдя, соціальної
справедливості і свободи. Політична організація нового суспільства передбачала ліквідацію систем Рад,
розпуск КПРС, комсомолу та піонерської організації, проведення виборів на багатопартійній основі. У
зовнішній політиці УНФ виступав за вільний національний, економічний, політичний і культурний розвиток
народів, за співпрацю, дружбу і добросусідські відносини з усіма, хто поважатиме суверенітет і
територіальну цілісність України. УНФ передбачав перетворити свою організацію у політичну партію, здатну
агітаційно-пропагандистськими методами підготувати суспільство до мирного переходу від комуністичного
тоталітаризму до демократії.
Члени організації І.Могитич, М.Дяк, І.Губка, С.Корольчук, О.Геринович розповсюджували у Тернопільській,
Рівненській, Закарпатській, Чернігівській, Хмельницькій, Черкаській, Київській та ін. областях журнал “Воля і
Батьківщина”, розмножували та поширювали самвидав, літературу про ОУН-УПА, звернення та листівки. У
березні 1966 партійним інстанціям та центральним газетам було надіслано “Меморандум Українського
національного фронту XXIII з'їзду КПРС” з вимогами культурно-національного спрямування. У липні 1966
УНФ надіслав керівникам УРСР лист “Вищим урядовим чинникам на Україні” з протестом проти
насильницької русифікації та переслідування українців за патріотизм. Улипніі 966 органи КДБ вийшли на
слід організації, однак уміла конспірація уможливила уникнути масових арештів членів організації до весни
1967. У березні 1967 керівники УНФ були заарештовані. У липні-серпні 1967 Львівський облсуд засудив за
“антирадянську агітацію і пропаганду” Г.Прокоповича, І.Губку і М.Меленя до 6 років таборів суворого режиму
та 5 років заслання кожного, а в жовтні Івано-Франківський облсуд оголосив вирок М.Качуру - 5 років
ув'язнення. У листопаді 1967 на виїзному засіданні в Івано-Франківську Верховний Суд УРСР за “зраду
батьківщині” засудив Д.Квецка до 20 років ув'язнення та заслання, З.Красівського та М.Дяка - до 17 років,
Я.Лесіва та В.Кулинича - до 6 років. До тривалих термінів ув'язнення засуджені й ін. члени організації. На
поч. 1990 років усі учасники УНФ були реабілітовані. У 1995 Львівська обл. організація Конгресу українських
націоналістів відновила видання журналу “Воля і Батьківщина”.
Ю. Зайцев (Львів)
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЙ СОЮЗ (Український національний державний союз; УНДС) координаційний осередок українських політичних партій центристського і правоцентристського спрямування
та професійних організацій, що діяв у травні-липні 1918. Створений після встановлення влади гетьмана
П.Скоропадського 21.5.1918 з участю Української партії самостійників-соціалістів, Української партії
соціалістів-федералістів, Української демократично-хліборобської партії, Української трудової партії,
Об'єднаної Ради залізничників України та Головної Ради Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки. УНДС
головною своєю метою вважав гарантування української державності перед загрозою реставрації
російського правління в Україні. 24.5.1918 УНДС у зверненні до гетьмана П.Скоропадського висловив
недовіру урядові Ф.Лизогуба, складеного в основному з представників російських партій (кадети,
октябристи), звинувативши деяких міністрів в антиукраїнській діяльності. Протестуючи проти заборони
урядом з'їздів земських управ, робітничих і селянських конгресів, що викликало нестабільність у суспільстві,
автори заяви вказали на тенденційну кадрову політику уряду, розпуск місцевих демократичних органів
самоврядування і реставрацію дореволюційних управлінських структур. У заяві було наведено факти
закриття українських просвітніх установ, засилля російської мови в судах, усунення українців з цивільних,
урядових та військових посад. УНДС запропонував створити “національно-демократичний кабінет” з участю
його представників. Це 1 наступні звернення УНДС до гетьманської адміністрації залишилися без відповіді.
На поч. серпня 1918 УНДС після входження до його складу представників лівих партій був реорганізований
в Український національний союз (УНС).
Г. Кривоший (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКИЙ КОМІТЕТ (the Ukraine Committee) - громадська організація, що діяла у 1913-14 та у перші
роки Першої світової війни під проводом Дж.Раффаловича. Члени комітету ставили перед собою завдання
вивчення українського питання та поширення цих відомостей у Великій Британії з метою мобілізації
громадської думки країни на підтримку українського визвольного руху. Усі члени УК були британськими
підданими. УК перебував у тісному зв'язку з Інформаційним Комітетом у Львові, отримував від нього
літературу, необхідні відомості та фінансові засоби для своїх публікацій. УК опублікував окремою книгою
лекції Дж. Раффаловича “Україна” (Bed-win Sands: The Ukraine. Reprint of a lecture delivered on Ukrainian
history and present-day politikal problems, 2nd impression. London: Francis Griffiths, 1914) та “Меморандум про
українське питання в його національному аспекті” Ярослава Федорчука (Fedortchouk, Yaroslav: Memorandum
on the Ukrainian Question in its National Aspect. London: Francis Griffiths, 1914) Окрім Дж.Раффаловича,
активну роль в УК відігравав музикознавець Френсіс Бартлетт, який вивчав українські народні пісні. Членом
УК був також видатний дослідник Східно-Центральної Європи Р.В.Сітон-Вотсон.
О. Середа (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ у Берліні - наукова установа, заснована у 1926 за підтримки міністра
райхсверу генерала В.Гренера з ініціативи гетьмана П.Скоропадського. Метою інституту було поширення
знань та інформації про Україну, відомостей про український народ та проблеми української державності.
Головним напрямом досліджень науковців інституту була історія взаємин України з європейськими

державами й народами, у т. ч. й українсько-німецькі стосунки як в історичній ретроспективі, так і їх сучасний
стан. Інститут допомагав українським студентам у вивченні окремих питань історії й народознавства, а також
у їх професійній підготовці. У 1926-31 директором Інституту був відомий український політик і вчений, історик
Д.Дорошенко, з 1931 - І.Мірчук. Кураторами інституту від німецького уряду виступав ген. В.Гренер (до 1934),
з 1934-А.Пальме, з 1944 - Герілліс. Фінансову підтримку діяльності інституту надавало німецьке товариство
Об'єднання для дослідження української культури й науки. З 1931 через економічну кризу інститут
отримував кошти з бюджету міністерства освіти Німеччини і діяв як державна установа. Директором
інституту став І.Мірчук. Серед науковців УНІ були З.Кузеля (етнографія й краєзнавство), Б.Крупницький
(історія), Р.Димінський (економіка), М.Антонович (історія). Починаючи з 1930-х років інститут намагався
поширювати знання про Україну та її соціальне й політичне становище у країнах Центральної і Західної
Європи. Організовував різноманітні регулярні курси та лекції з українознавства, національної історії,
виставки, виступи в пресі тощо. Такі відомі вчені, як В.Кубійович, І.Мірчук, Б.Крупницький, готували
монографії й науково-популярні праці, статті до енциклопедій про Україну. Інститут видавав окремі томи
наукових праць та інформаційних матеріалів, брошури, наукові доповіді. При інституті діяла бібліотека, яка
мала велику збірку наукової літератури (бл. 35 тис. томів). З 1938 до 1946 виходили “Вісті Українського
наукового інституту у Берліні” (редактор З.Кузеля). Інститут видав ряд посібників і підручників з української
історії (нім. мовою), української мови, а також словники. Інститут утримував у Берліні гуртожиток для
українських студентів й надавав стипендії та ін. допомогу для навчання у вищих навчальних закладах
Німеччини. У 1945 інститут припинив існування.
М. Рожик (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ СОЮЗ ХЛІБОРОБІВ-ДЕРЖАВНИКІВ (УСХД) - українське політичне об'єднання
монархічного напряму. Заснований з ініціативи В.Липинського і С.Шемета у Відні в 1920. Політична
програма організації викладена у “Листах до братів-хліборобів” В.Липинського, опублікованих у друкованому
органі УСХД - збірнику “Хліборобська Україна” протягом 1920-25. У грудні 1920 прийнято статут і регламент
УСХД. Члени товариства ставили своєю головною метою боротьбу за відновлення суверенної Української
держави з класо-кратичним устроєм у формі традиційного Гетьманату. Статут визначив триступеневе
членство в УСХД: співробітники присяжні, співробітники дійсні й співробітники-однодумці. На чолі організації
стояла й координувала всю її діяльність Рада присяжних, до складу якої входили члени ініціативної групи,
що підписали статут і регламент (до останньої належали також Д.Дорошенко, М.Кочубей, А.Монтрезор,
Л.Сідлецький і О.Скоропис-Йолтуховський), і яка мала постійно поповнюватися новими членами з числа
дійсних співробітників. Головою Ради присяжних був В.Липинський. До УСХД приєднався гетьман
П.Скоропадський, який 1921 увійшов до Ради присяжних. УСХД налічував 6л. 70 членів. У 1929
загострилися суперечності у керівництві організації. У вересні 1930 В.Липинський оголосив про ліквідацію
УСХД і заснував Братство українських класократів-монархістів-гетьманців. Невдовзі після смерті
В.Липинського (1931) УСХД відновив свою діяльність. Раду присяжних очолив Й.Мельник. 16.7.1937 Рада
присяжних прийняла рішення про розпуск УСХД. Замість нього у вересні 1937 гетьманський центр оголосив
про створення Українського союзу гетьманців-державників (УСГД).
М. Швагуляк (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ ТЕХНІЧНО-ГОСПОДАРСЬКИЙ ІНСТИТУТ (УТГІ) - український вищий навчальний заклад
політехнічного профілю. Створений 20.7.1932 при Українській господарській академії у Подебрадах
(Чехословаччина), а в післявоєнний період продовжував свою діяльність у Мюнхені (Німеччина). УТГІ був
першим українським вищим навчальним закладом такого профілю, який проводив тільки заочне навчання.
До 1935 УТГІ діяв при Українській господарській академії, після 1935 став самостійною інституцією.
Основними завданнями УТГІ були: 1) підготовка українських висококваліфікованих фахівців для самостійної
практичної роботи в головних галузях техніки та економіки; 2) надання можливості практичним працівникам
тієї чи іншої галузі техніки або економіки здобувати теоретичні знання; 3) сприяння поширенню технічних та
господарських знань серед широких верств українського суспільства. В УТГІ було створено три відділи:
агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний і хімічно-технологічний (два останніх через технічні
труднощі практично не розпочали навчання). Найбільш успішно функціонував економічно-кооперативний
відділ, який складався з двох підвідділів: кооперативного та промислово-торговельного. При УТГІ було
організовано ряд курсів, зокрема бухгалтерії, обробки шкіри, основ радіотехніки, практичної фотографії та
ін., навчання на яких тривало від 1 до 4 семестрів. У 1933 на бажання українців з Канади відкрито
трисеместрові курси українознавства. У 1936 при УТГІ створено Високу школу політичних наук (фактично
стала підвідділом економічно-кооперативного відділу), яка готувала громадсько-політичних діячів та
журналістів. Навчання у школі тривало три роки (6 семестрів), протягом яких вивчалися 38 дисциплін,
зокрема загальна політика, правничі науки, соціологія та соціальна політика, економіка та економічна
політика, різні галузі українознавства, теорія і техніка журналістики, теоретичні основи військової науки,
техніка ведення громадської та парламентської роботи. З квітня 1937 при УТГІ відкрито технікум
сільськогосподарської промисловості, завданням якого була підготовка спеціалістів у галузі переробки
сільськогосподарської продукції. Протягом 1932-39 в УТГІ було 1003 слухачі, а протягом 1940-44 - 7017. Вік
слухачів -від 17 до 45 років, але переважну більшість становили люди середнього віку. Після закінчення
навчання та здачі всіх іспитів випускник отримував диплом про присвоєння відповідної кваліфікації (агроном,
економіст чи технолог). В УТГІ працювало біля 70 викладачів, основу яких становив професорсько-

викладацький склад Української господарської академії. Інститут видавав підручники, тексти лекцій чи
посібники практично з усіх навчальних курсів. За 1932-45 опубліковано 71 підручник, серед них:
Л.Бич “Загальна наука права”, Іс.Мазепа “Карпатські полонини”, Б.Мартос “Теорія кооперації”,
В.Старосольський “Державне право”, А.Яковлів “Цивільне право”, Л.Фролов “Технологія палива” та ін.
Виходив також періодичний орган “Журнал шкільного листування УТГІ” (1932-33), перейменований пізніше у
“Вісті УТГІ”. УТГІ фінансувався тільки за рахунок пожертвувань української громадськості та прибутків від
власної діяльності (плата за навчання, продаж інститутських видань).
У квітні 1945 УТГІ припинив свою діяльність у Подебрадах. 28.6.1945 інститут відновив функціонування у
Регенсбурзі (Німеччина), 26.11.1945 розпочалося аудиторне навчання. Паралельно з діяльністю інституту в
Регенсбурзі відкрито ветеринарний ф-тет у Мюнхені. УТГІ за період 1945-50 видав та перевидав 42
підручники. Серед них: О.Бочковський “Націологія”, А.Животко “Нарис історії української преси”, А.Яковлів
“Цивільний процес”, “Торговельне право” та ін. Продовжував виходити періодичний орган “Вісті УТГІ”.
Опубліковано ряд наукових збірників “Наукові записки УТГІ”. У цей період в інституті працювало багато
відомих українських вчених, зокрема Г.Ващенко, Д.Дорошенко, П.Зайцев, М.Стахів, С.Драгоманів, А.Яковлів,
Л.Окіншевич, В.Орелецький. 6.12.1945 прийнято новий статут УТГІ, який став основою подальшої діяльності
інституту. У Регенсбурзі інститут функціонував у 1945—49. Пізніше почався масовий виїзд професорськовикладацького і студентського складу до США та Канади. Після 1952 інститут функціонує у Мюнхені як
науково-дослідна інституція. Директорами УТГІ були в чеський період: Б.Іваницький, Б.Мартос, Л.Бич,
Л.Фролов; у німецький -ректорами - В.Доманицький, Б.Іваницький.
Т. Андрусяк (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ (УЦК) у Кракові (Ukrainische Hauptausschus-ses in Krakau) - єдина
легальна суспільно-громадська установа, що в 1939^45 відстоювала перед німецькими окупаційними
органами влади інтереси українського населення у Генеральній губернії. Створений у зв'язку з появою у
Генеральній губернії великої кількості втікачів (із зайнятої радянськими військами території Західної України)
як об'єднання усіх українських комітетів для допомоги місцевим і прибулим українцям. Остаточне
оформлення УЦК як центру Українських допомогових комітетів (УДК) відбулося у липні 1940. Протягом
усього часу існування УЦК очолював В.Кубійович. У політичному відношенні УЦК перебував під впливом
ОУН А. Мельника, багато прибічників якого були співробітниками комітету (зокрема О.Бойдуник, Н.Гірняк,
Атанас Мілянич, Іван Тесля та ін.). 1.3.1942 до УЦК приєднано Український крайовий комітет у Львові,
голова якого К.Паньківський став заступником провідника УЦК. До складу УЦК входили Українські окружні
комітети (УОК) у Галичині та Українські допомогові комітети на решті території Генеральної губернії, а також
делегатури на місцях. Головний філіал УЦК постійно знаходився у Кракові. 1.3.1942 у Львові був створений
крайовий осередок УЦК, який здійснював практичну роботу комітету в Галичині.
Апарат УЦК складався з кількох відділів (серед них: організаційний, суспільної опіки, шкіл, фінансовий, у
справах молоді) та двох колегій у справах українських греко-католицької і православної церков. До складу
УОК та УДК входили референтури: фінансова, опіки над молоддю і сім'єю, праці та господарства, суспільної
опіки, організаційних справ і кадрів, культурно-просвітницької роботи. Кожен УОК і УДК організував у
містечках та волостях свого округу делегатури, на чолі яких стояли делегати, котрі затверджувались
місцевим старостою за поданням голови окружного комітету УЦК. Делегат УОК-УДК особисто набирав собі
співробітників, розподіляв між ними обов'язки. У селах були представники УОК-УДК (т. зв. мужі довіри), які
виконували завдання комітету чи його делегатури. Щоб мати можливість продовжувати діяльність на
користь українського населення, службовці УЦК змушені усі плани та їх реалізацію на практиці узгоджувати з
німецькими окупаційними органами влади, що викликало негативну реакцію учасників українського
національного руху Опору. Суворо регламентована статутом, діяльність УЦК проводилась, головним чином,
у сфері освіти та соціальної опіки. УЦК організував адміністративні курси, частина випускників яких
відряджена на українські землі (1941—43), де вони стали міськими та районними старостами, керівниками
міських управ і службовцями ін. структур місцевого самоврядування. За ініціативою УЦК засновано банки й
створено розгалужену мережу приватновласницької кооперації, що забезпечувала українське населення
міст Генеральної Губернії продукцією сільського господарства, Весною 1942 УЦК провів акцію допомоги
населенню Прикарпаття, якому внаслідок повені загрожував голод. У квітні 1943 - на поч. 1944 УЦК брав
активну участь в організації набору добровольців до лав дивізії “Галичина”. УЦК видавав два друкованих
органи: неперіодичний офіційний часопис “Вісник УЦК” та газету (неофіційний орган) “Краківські вісті”
(виходила 1940-45 у Кракові та Відні; ред. М.Хом'як).
А. Бопяновський (Львів).
“УКРАЇНСЬКИЙ СТУДЕНТ” - назва студентських журналів. 1) Неперіодичний орган Головної Ради
українських студентських громад. Видавався у Петербурзі у 1913-14. Вийшло 3 номери. Журнал особливу
увагу приділяв культурно-просвітницькій діяльності українського студентства, публікував статті про історію
українського студентського руху та про наукові потреби студентів. 2) Друкований орган земляцтва студентівукраїнців з Наддніпрянської України у Празі. Виходив у 1920, 1922-24. Відіграв велику роль в об'єднанні
українських студентів в еміграції для культурно-національної та наукової діяльності, сприяв активізації
студентського життя.

В. Благий (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ СТУДЕНТСЬКИЙ СОЮЗ (УСС) - товариство українських студентів вищих шкіл в АвстроУгорщині. Заснований у Львові 7.11.1909 з ініціативи 1 з'їзду українського студентства з метою координації
діяльності українських студентських товариств, які діяли в Австро-Угорській імперії. Перший голова - М.
Залізняк. УСС ставив перед собою завдання стати осередком студентського життя, сприяти підвищенню
наукового та культурного рівня студіюючої молоді, її матеріального становища. Статут товариства
передбачав індивідуальне та колективне членство. Структура УСС була двоступенева: Головна Рада у
Львові та повітові осередки (секції), розгалужена мережа яких діяла майже по всій Галичині. Секції
виконували функції товариства на місцях і були підзвітні Головній Раді. У передвоєнний час УСС розгорнув
активну організаційну, просвітньо-культурну, видавничу діяльність. Для здійснення намічених завдань при
Головній Раді діяли комісії: просвітня, драматична, видавнича, статистична, редакційна та ін. УСС проводив
велику просвітню роботу, зокрема став ініціатором численних народних віч (літо 1912) для підтримки
заснування українського університету у Львові, одним із організаторів святкування 40-річчя літературної
діяльності І.Франка (липень 1913). Значну увагу товариство приділяло підтримці та розвитку українського
шкільництва, влаштовувало підготовчі курси для абітурієнтів, курси для неписьменних. Секції УСС тісно
співпрацювали з філіями “Просвіти”, секціями “Січі” та “Сокола”, влаштовували лекції, вечорниці, концерти,
урочисті святкування пам'ятних дат із життя видатних українських діячів. Важливою ділянкою роботи
товариства став збір статистики про українських студентів вищих шкіл Австрії. У 1911 УСС об'єднував 24
секції (бл. 514 членів) і 11 студентських товариств. У 1913 діяло 34 секції (595 членів). УСС був
понадпартійною структурою, на правах колективного члена входив до “Просвіти”, Наукового товариства ім.
Т. Шевченка, Українського педагогічного товариства “Рідна школа”. Мав друковані органи “Молода Україна”
(1910) та “Шляхи” (1913-14). З початком Першої світової війни 1914-18 багато членів товариства стали в
ряди Легіону українських січових стрільців. Членами УСС були відомі українські діячі Р.Дашкевич,
Є.Коновалець, Л.Курбас, К.Коберський, В.Левицький, Ю.Охримович, С.РІ-пецький, О.Степанів. Після
визвольних змагань УСС відновився, але в жовтні 1921 його діяльність була остаточно заборонена
польською владою. Останнім головою товариства був Я.Чиж.
В. Благий (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:22 | Повідомлення # 32
УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ - див. Легіон українських січових стрільців.
УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ - українські напіввійськові (парамілітарні) товариства, що існували у Галичині
напередодні Першої світової війни 1914-18. Засновані К.Трильовським у Львові при Українському січовому
союзі. Займалися організацією військового вишколу молоді. В 1914 у Галичині існувало 94 осередки
товариства УСС.
УКРАЇНСЬКИЙ СІЧОВИЙ СОЮЗ - центральний координаційний орган спортивно-протипожежних товариств
“Січ”. Заснований у квітні 1908 у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). Спочатку мав назву Головний січовий
комітет. Очолював К.Трильовський. Здійснював координацію січового руху в Галичині. З 1912 діяв у Львові,
змінивши назву на Український січовий союз. Генеральним отаманом був К.Трильовський. Припинив
діяльність через заборону польської влади у 1924.
УКРАЇНСЬКІ СТУДЕНТСЬКІ ГРОМАДИ (УСГ) - організації українського студентства в Російській імперії.
Створювалися у кін. 19-на поч. 20 ст. за національним принципом. Були виразниками інтересів українського
студентства, осередками національного життя та культури. Перша УСГ була створена в 1893 у Києві. Згодом
такі студентські організації засновано у Харкові (1897), Москві (1898), Петербурзі (1898), Тарту (1898),
Варшаві (1901), Одесі (1902). На поч. 20 ст. УСГ об'єднували 260 студентів, їх членами були активні діячі
соціал-демократичних гуртків, РУП, УПСР. Спочатку УСГ діяли нелегально, у тісному контакті з політичними
партіями. Після 1905 українські студенти легалізували свою діяльність і намагалися займатись в основному
проблемами студентства. Це призвело до зростання кількості членів УСГ, яких у 1908 налічувалося бл. 1000
чол., зокрема у Москві -250 чол., Харкові - 150 чол., Києві-130 чол., Варшаві - 120 чол., Петербурзі -100 чол.,
Тарту - 98 чол., Одесі - 64 чол., Томську - 40 чол. Для узгодження роботи різних УСГ відбувалися з'їзди їх
делегатів у 1891, 1899 і 1908 у Києві, 1901 у Полтаві, 1904 у Петербурзі. У 1913 для координації діяльності
УСГ створено Головну Раду, яка видавала у 1913-14 неперіодичний часопис “Український студент”. УСГ
мали тісні зв'язки з українськими студентами Галичини і Буковини. Найактивніше діяла УСГ у Петербурзі. У
1913 мала 300 чол., серед її членів були Д.Дорошенко, Д.Донцов, М .Скрипник, С.Шемет. Громада
проводила національно-виховну роботу серед студентських земляцтв, організовувала лекції, вечори, мала
хор. У першій пол. 20 ст. українське студентство в еміграції також об'єднувалося в УСГ.
В. Благий (Львів).
УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918-19 - збройний конфлікт між Західно-Українською Народною
Республікою та Польською державою у 1918-19. Внаслідок Листопадового повстання 1918 влада у Львові,
а згодом і в усій Галичині перейшла до Української Національної Ради ЗУНР ЗО-УНР 1918-19. У відповідь на
це 1.11.1918 проти української влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони, очолювані
капітаном Ч.Мончинським. Збройні заколоти проти законної влади польські боївки підняли і в ін.
західноукраїнських містах, зокрема Самборі, Дрогобичі, Перемишлі, які, однак, були швидко ліквідовані
українськими частинами. Варшавський уряд (Регентська Рада, пізніше Тимчасовий уряд Польщі) вислав із

Кракова на допомогу повсталим у Львові польським підрозділам додаткові значні військові частини під
командуванням майора Ю.Стахевича. Активна військова підтримка польських заколотників у Львові
варшавським урядом спричинила початок українсько-польської війни 1918-19.
Спочатку воєнні дії у Галичині проходили з перемінним успіхом. Великою стратегічною невдачею
українського командування стала втрата Перемишля (11.11.1918), через який польське командування
згодом здійснювало постачання польських військ озброєнням, боєприпасами, продовольством. У серед.
листопада 1918 до польських заколотників у Львові з Кракова пробилися відділи під командуванням
підполковника Токаржевського та ген. Б.Роя, що дало можливість полякам 21.11.1918 встановити контроль
над містом, а також ін. адміністративними центрами Східної Галичини. Українські частини були змушені
відступити на лінію Підбірці-Лисиничі-Винники-Чижки. Поступово воєнні дії набули масштабного характеру і
перенеслись на ін. місцевості Галичини і Волині.
У ході воєнних операцій українських військ з кін. грудня 1918 створювалася Галицька армія (ГА), основою
для формування якої став Легіон українських січових стрільців, доповнений новобранцями з мобілізації
згідно з законом Української Національної Ради (13.11.1918). Військові сили, що налічували бл. 100 тис.чол.,
були організовані в корпуси, бригади, курені. Для оперативного управління Галицькою армією створено
Начальну команду У ГА.
У першій пол. грудня 1918 утворився українсько-польський фронт, який проходив від Тісної і Хирова до
Львова і тягнувся далі через Любачів, Рава-Руську, Белз до Ярослава. Галицька армія (див. Українська
Галицька армія) у грудні 1918- січні 1919 вела виснажливі бої переважно за Львів. Протягом цього періоду
Галицька армія здійснила дві безуспішні спроби звільнення міста. Не принесла очікуваного результату і
Вовчухівська операція 1919, внаслідок якої командування УГА планувало, оволодівши залізничною лінією
Львів-Перемишль, здобути Львів та Перемишль і вийти на лінію р. Сян. Успішно розпочата операція
зупинена 25.2.1919 на вимогу Найвищої Ради держав Антанти.
Українська сторона погодилась на укладення перемир'я і приступила до переговорів з польським
командуванням та місією країн Антанти. Місія ген. Бертелемі висунула вимоги відвести українські війська за
“Бертелемі лінію”. Українська делегація відкинула пропозиції місії Бертелемі, і 2.3. воєнні дії на українськопольському фронті відновилися. Скориставшись перемир'ям, польська сторона стягла в р-н бойових дій
значні підкріплення (група ген. Александровича) і у серед, березня 1919 завершила операцію з
деблокування Львова.
У травні 1919 до ЗУНР прибула нова міжсоюзна комісія під керівництвом ген. Л.Боти, яка запропонувала
нові умови примирення ворогуючих сторін, але вони були відкинуті польською стороною. Польське
командування, посиливши фронтові частини на сході за рахунок вояків армії ген. Ю.Галлера (була
сформована у Франції і призначалась тільки для боротьби з більшовицькими військами), 15.5.1919
розпочало наступ на всьому фронті. Під тиском переважаючих сил противника Галицька армія змушена
була відходити на схід. Частина українських військ, втративши зв'язок з головними силами, відступила у
Закарпаття, де була інтернована чехословацькою владою. У кін. травня 1919 румунські війська почали
займати південно-східні повіти Покуття, створюючи реальну загрозу з півдня. Командування ГА змушене
відвести головні сили в південно-східну частину Галичини між річками Збруч і Дністер.
Після реорганізації і перегрупування частин Галицька армія під командуванням ген. О.Грекова 7.6.1919
розпочала наступальну операцію у напрямку Чортків-Львів (див, Чортківський наступ 1919). Українським
військам вдалося потіснити польську армію налінію Дністер-Гнила Липа-Перемишляни-Підкамінь. У цих
умовах Начальна Команда УГА відмовилася від дотримання умов нового перемир'я (див. “Дельвіга лінія”),
що його уклала з представниками Польщі делегація УНР на чолі з ген. С.Дельвігом і яке командування ГА
небезпідставно розцінювало як чергову спробу поляків виграти час для підтягування резервів на фронт.
Під час Чортківської операції галицькі частини відчували постійну нестачу в зброї, боєприпасах та
військовому спорядженні. Польське командування почало поспішно стягувати у район на пн.сх. від Львова
всі наявні резерви. 28.6.1919 польська армія перейшла в контрнаступ на фронті від Бродів до Коломиї.
Виснажені двадцятиденними наступальними боями, українські війська змушені відступити, і 16-17.7.1919
частини ГА перейшли Збруч. Західноукраїнські землі були окуповані Польщею, на них створена Польська
адміністрація. Партизанський рух проти окупаційної адміністрації продовжувався ще тривалий час.
Рішенням Найвищої Ради Паризької мирної конференції від 21.11.1919 затверджено статут для Східної
Галичини, за яким Польщі передано мандат Ліги Націй на управління нею протягом 25 років з обов'язковим
забезпеченням галицьким землям автономного статусу. За ухвалою Найвищої Ради 8.12.1919 діяльність
польської адміністрації допускалась лише на захід від Керзона лінії, однак це рішення повністю ігнорувалося
польським урядом. 14.3.1923 Рада послів держав Антанти прийняла остаточне рішення про приєднання
Сх.Галичини і Зх.Волині до Польщі. Причини поразки української сторони в українсько-польській війні 191819 полягали як у помилках провідників ЗУНР і ГА, так і в несприятливих зовнішніх обставинах, які позбавили
ЗУНР міжнародної підтримки.
П. Зашкільняк (Львів).
УЛИЧІ- один із східнослов'янських племінних союзів. Склався на поч. 7 ст. у межах розселення антів,
нащадками яких вони (як і тиверці) були. До кін. 9 ст. У. населяли територію на схід від нижньої та середньої

течії Дніпра, між Дніпром і Південним Бугом та західніше Бугу між Чорним морем і Лісостепом. Межували на
сході з тюрками, на заході - з тиверцями, на північному заході - з полянами. На поч. 10 ст. під ударами
печенігів причорноморські У, ймовірно, відійшли на північний захід, де, можливо, стали сусідами древлян.
Туди ж перебралася й ін. частина У, що розселилася у межиріччі Дніпра і Пд. Бугу після включення їхніх
земель у 940 (цим роком датується остання літописна згадка про У.) до складу Київської держави. Частина
У. поселилась у Прикарпатті й Закарпатті.
М. Крикун (Львів).
УЛЬЯНОВ ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ (Ленін; 22.4.1870-21.1.1924)- російський революціонер, засновник та ідеолог
більшовизму і міжнародного комунізму. Н. у м. Симбірську (тепер Ульяновськ). Навчався у Симбірській
гімназії та Казанському ун-ті, з якого був виключений у грудні 1887 за участь у студентському страйку. У
1887-89 ознайомився з творами К.Маркса. У 1888 брав участь у роботі нелегальних марксистських гуртків. У
1891 склав екзамени екстерном за курс юридичного ф-ту Петербурзького ун-ту. В 1892-93 працював як
помічник присяжного повіреного у Самарі та Петербурзі. У квітні-травні 1895 за дорученням петербурзьких
марксистів виїздив до Швейцарії, де познайомився з Г.Плехановим. Після повернення до Росії об'єднав
марксистські групи Петербурга в організацію під назвою “Союз боротьби за визволення робітничого класу”. У
1895 заарештований. У 1897-99 перебував на засланні у с. Шушенське Єнісейської губ. Після відбуття
заслання виїхав за кордон, де заснував і співредагував російську соціал-демократичну газету “Искра” (190003). Організатор другого з'їзду РСДРП (1903). Позиція Леніна з питань побудови та організації діяльності
партії призвела до розколу РСДРП на “більшовиків” і “меншовиків”. Очоливши “більшовиків”, Ленін вів
безперервну фракційну боротьбу, скеровуючи зусилля на підготовку і прискорення революції. У листопаді
1905, у період піднесення російської революції, повернувся у Росію. Під час революції відмовився від
співробітництва з ліберальними політичними течіями, виступав за радикалізацію революційного руху та
встановлення “диктатури пролетаріату”. Після поразки революції у грудні 1907 знову емігрував за кордон.
Під час Першої світової війни 1914-18 проголосив гасло поразки свого уряду у війні і перетворення війни з
імперіалістичної у громадянську. Однак ці лозунги йому не вдалося нав'язати ні більшовикам, ні соціалдемократичним партіям Європи. Позиція Леніна та його прихильників була вигідна державам Троїстого
Союзу, тому вони (в основному Німеччина) надавали більшовикам матеріальну підтримку. На поч. квітня
1917 Ленін повернувся в Росію і розпочав діяльність, спрямовану на повалення Тимчасового уряду і
ліквідацію двовладдя. Проголошене Леніним у “Квітневих тезах” гасло “Вся влада Радам!” означало мирний
перехід влади до Рад. Одночасно було висунуто лозунги про припинення воєнних дій, передачу землі
селянам, а заводів і фабрик-робітникам. Однак з липня 1917, після провалу невдалої спроби
більшовицького перевороту в Петрограді, поставив питання про перехід влади до Рад шляхом збройного
повстання. Деякий час через загрозу арешту і суду переховувався у Фінляндії, розробляючи план збройного
перевороту. З поч. жовтня 1917 перебрався нелегально до Петрограда, щоб безпосередньо керувати
підготовкою повстання. 24-25.10(7-8.11) 1917 більшовицька партія на чолі з Леніним захопила владу в
Петрограді. З перших днів встановлення радянської влади і до самої смерті - голова більшовицького уряду,
Ради Народних Комісарів (Раднаркому). Своєю незгодою віддати владу законно обраним Установчим
зборам, розігнаним за його наказом 5.1.1918, спровокував громадянську війну в Росії. У роки війни - Голова
Ради робітничої і селянської оборони (створена ЗО.11.1918). 30.8.1918 на нього здійснено невдалий замах
есерки Фані Каплан (за однією з версій, замах був містифікований більшовиками з метою розв'язання
масового терору). Ленін був натхненником й організатором перемоги більшовиків у Росії та радянського
завоювання майже всіх незалежних держав, які утворилися на руїнах колишньої Російської імперії. Цієї
перемоги вдалося добитися тільки внаслідок поєднання тотального терору і репресій проти політичних
противників, з одного боку, та компромісів із середнім та дрібним селянством і національними рухами - з
іншого. У березні 1919 для керівництва усім комуністичним рухом з метою здійснення світової революції
Ленін заснував Комуністичний Інтернаціонал. У 1921 наполіг на переході від політики “військового комунізму”
до т.зв. нової економічної політики. У 1922 виступив ініціатором створення СРСР. З серед, грудня 1922 після
різкого погіршення стану здоров'я і до самої смерті фактично був усунений від керівництва партією і країною.
Похований у Мавзолеї на Красній площі у Москві.
В Україні Л. ніколи не був, української мови не розумів, українською культурою та історією ніколи не
цікавився, взагалі, вважав Україну “закордоном”. Однак українське національне питання так чи інакше
цікавило Леніна протягом всієї політичної діяльності. На словах проголошував право націй на
самовизначення (у т.ч. й української нації), публічно підтримував український рух, коли це було в інтересах
перемоги над політичними опонентами (під час заборони святкувань ювілею Шевченка у 1914 та конфлікті
між Тимчасовим урядом і УЦР влітку 1917). Однак на практиці послідовно виступав проти ідеї української
окремішності, зокрема щодо проведення цього принципу в побудові робітничого руху і більшовицької партії
(за свідченням очевидців, здатний був погодитися на створення окремої литовської чи єврейської соціалдемократичної партії, але утворення окремої української партії вважав неприпустимим). З цих позицій
критикував М.Драгоманова, Л.Юркевича. Дотримувався думки, що “при єдиній дії пролетаріатів
великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути мови” (Повне
зібр. тв. т. 24., с. 125). Вважав питання контролю над Україною, їі хлібом та донбаським вугіллям питанням
життя і смерті російської більшовицької революції. З цих міркувань видав 3.12.1917 “Маніфест до
українського народу з ультимативними вимогами до Української [Центральної] Ради” та організував
більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917-18. Однак контролю над Україною не зміг втримати через

воєнні обставини і укладення УЦР Берестейського миру 1918. У липні 1918 під тиском обставин дав згоду
на утворення КП(б)У в межах російської Компартії (діяльність РКП(б) в Україні була б порушенням умов
Берестейського миру). Зазнав критики від українських комуністів (зокрема С.Мазлаха та В.Шахрая) за
нехтування українським рухом і українськими національними інтересами. Безпосередньо винний в
організації голоду 1921-22 в Україні, видавши наказ насильно вилучати і вивозити хліб з України в голодуючі
райони Поволжя, одночасно затягуючи з дозволом Американській адміністрації допомоги та ін. організаціям
надати допомогу голодуючому українському населенню. З іншого боку, невдалі спроби російських
більшовиків встановити контроль над Україною та розмах українських антибільшовицьких повстань у 191921 змусили Леніна змінити своє ставлення до українського селянства та національного руху, що, зокрема,
позначилося на його концепції побудови майбутньої договірної федерації радянських республік. Ленін,
відмовившись від ідеї “автономізації” незалежних республік, висунув план створення єдиної союзної
держави на федеративних засадах, в якій українцям та ін. неросійським народам гарантувалися б ширші
політичні й культурні права. Зміна поглядів Леніна на національну державність республік призвела до
гострих дискусій з ін. лідерами комуністичного руху - Р.Люксембург, Й.Сталіним та ін., які залишалися на
централістських позиціях. Оскільки ні Ленін, ні його опоненти ніколи не згоджувалися провести
федеративний принцип щодо самої Комуністичної партії, автономний статус УСРР та національні права
українців залишалися формальністю.
Я. Малик (Львів).
УМАНЕЦЬ ФЕДІР (1841-1908)- український письменник, історик і громадський діяч. Походив із старовинного
козацького роду з Глухівщини. У 1887-95 працював у Глухівській повітовій земській управі, з 1895 - у
Чернігівській губернській управі. У Чернігові залучив до праці у земстві Б.Грінченка, М.Коцюбинського,
М.Вороного, В.Самійленка та ін. Написав ряд праць з історії України і Польщі, серед яких: “Вырождение
Польши. Два года после Ягеллонов” (1872), “Князь Константин-Василий Острожский” (1901). Відомою була
його публіцистична робота “Общественное воспитание в России” (1861). Особливе значення має праця
“Гетьман Мазепа” (1897), написана на основі архівного матеріалу і збірок П.Дорошенка і Маркевичів. Це
перше видання, де в історичній літературі дано позитивну характеристику 1.Мазепі як державному діячу і як
особистості.
О. Сухий (Львів).
УНІВЕРСАЛИ (від лат. universalis - загальний, повсюдний, різнобічний) - 1) державні документи 15-18 ст., що
мали характер маніфесту або розпорядчо-адміністративного акта, наділеного вищою юридичною силою
щодо ін. правових документів. Видавалися королями Польщі, гетьманами України, іноді полковниками та
представниками генеральної старшини. Текст У. складався з трьох частин: вступної (зазначення того, хто
його видавав, осіб, яким його адресовано); розпорядчої (викладався зміст розпорядження); заключної
(місце, рік, дата видання та особистий підпис особи, яка його видала). Королівські У., як правило,
починалися фразою: “Всім і кожному зокрема, теперішнім і наступним” (“Universis et singulis, praesentibus et
futuris...”); гетьманські - “Ознаймуем сим писанем нашим, кому би отом ведати належало”. У 15 ст.
королівськими У. регулювалися господарські та військові справи, у 16 ст.-їх компетенція була поширена і на
питання, пов'язані із скликанням шляхти на сейм, посполитим рушенням, оголошенням конфедерацій. У
період безкоролів'я право видавати У. мав архієпископ (примас), які мали таку ж юридичну силу, як і
королівські. До 1564 У. видавались латинською мовою. Першим У, виданим польською мовою, був
“Uniwersal poborowy” короля Сигізмунда II Августа. У. про податки, які затверджувалися сеймом, визначали
предмети оподаткування, розміри податків, порядок і місце їх збору, відповідальних за збір, а також
встановлювали контроль за видатками. Гетьманські У. стосувалися справ військових (оголошення походу,
сторожова служба; напр. У. Б.Хмельницького від 7.1.1654 визначав дії козацької старшини щодо підготовки
зброї для відсічі ворогові), земельних (підтвердження землеволодіння, розмежування, роздача маєтностей;
напр. У. Б.Хмельницького від 26.6.1655 дозволяв Якиму Сомковичу користуватися панськими землями у
Воронькові і Рогозові), адміністративно-управлінських (призначення на уряди, стягнення податків, прийом
послів тощо; напр. У. Б.Хмельницького від 12.11.1649 Іван Скиндер був призначений на посаду
чернігівського війта). Королівські та гетьманські У. проголошувалися, як правило, в церквах і на торгових
площах. Гетьманські універсали розсилалися по полках, а в копіях - по сотнях. Найчастіше У. диктував
гетьман, інколи за дорученням гетьмана його складали генеральні писарі, або військові канцеляристи. У
кінці У. гетьман обов'язково ставив підпис і дописував слова “Рука власна”. Видавалися т. зв. закличні У.
(своєрідні прокламації, які закликали населення до повстання проти іноземних загарбників, до вступу у
козацьке військо), охоронні універсали (охороняли станові права козацтва, права монастирів і церков),
“проїзні” (право переїзду по території купцям, дипломатам), “митні” (запроваджували мито, давали перелік
товарів, що підлягали митним зборам) та ін. 2) Програмні та державно-правові акти Української
Центральної Ради. У цьому випадку назва “універсал” підкреслювала правонаступництво існуючої влади в
Україні з Гетьманською державою 17-18 ст. УЦР видала чотири. І У. 10(23).6.1917 проголошував автономію
України. Згідно з ним найвищим органом влади на території України ставали Всенародні українські збори,
вибори до яких мали проводитися на принципах рівного, прямого виборчого права за таємного голосування.
Українська Центральна Рада проголошувала себе виразником всенародної волі. Згідно з У. створювався
виконавчий орган - Генеральний секретаріат. II У. Універсал затверджений УЦР 3(16).7.1917. До У.
включено Декларацію Тимчасового уряду про визнання Генерального секретаріату найвищим виконавчим

органом влади в Україні, Передбачалося, що рамки автономії України остаточно визначать Всеросійські
установчі збори, а склад Генерального секретаріату затверджуватиме за погодженням з УЦР Тимчасовий
уряд. Поява III У. 7(20).11.1917 була спричинена більшовицьким збройним переворотом у Петрограді й
падінням Тимчасового уряду. Третій У. проголосив створення Української Народної Республіки як частини
Росії на правах федерації. Органами державної влади в Україні залишалися УЦР і Генеральний секретаріат
УНР. Ill Універсал визначив територію УНР: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина,
Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і Таврія (без Криму). Приєднання тих земель Курщини,
Холмщини, Воронежчини та суміжних губерній, де українці становили більшість, мало вирішуватися
населенням цих областей. У. скасовував приватну власність на землю, встановлював 8-годинний робочий
день, відміняв смертну кару, оголошував амністію політичним в'язням, проголошував і гарантував
демократичні свободи слова, друку, віросповідання, зібрань, спілок, страйків, недоторканність особи і житла,
а також право на вживання рідної мови. Національні меншини отримали право на створення національнокультурних автономій. Оголошення війни Раднаркомом РСФРР і більшовицька агресія проти УНР стали
причиною появи у січні 1918 IV У., який проголошував УНР "самостійною, ні від кого не залежною, вільною,
суверенною Державою Українського Народу". Джерелом державної влади визнавався народ України.
Генеральний секретаріат перейменовано на Раду Народних Міністрів УНР У проголошував принцип мирного
співіснуваня УНР з сусідніми державами - Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною. Підтвердив
усі демократичні права і свободи, гарантовані попередніми документами Центральної Ради. 3) Документ про
створення Української головної визвольної ради, виданий у червні 1944. У. проголошував основною метою
діяльності УГВР - створення Української самостійної соборної держави.
С. Білостоцький (Львів).
УНІВЕРСАЛИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ - акти законодавчого характеру верховного органу
влади в Україні, що визначали зміни державно-правового статусу українських земель колишньої Російської
імперії у 1917-18. Українська Центральна Рада видала 4 Універсали, за формою подібні до однойменних
актів козацьких гетьманів (17-18 ст.).
І Універсал УЦР видала 10(23).6.1917. Документ, зазначаючи невіддільність України від Росії, проголосив
автономію України. Законодавчий орган України - Всенародні Українські збори (Сойм), що мали бути обрані
всезагальним, рівним, прямим і таємним голосуванням. Зафіксував уповновласнення УЦР очолювати
організацію державного ладу автономної України. Виклав основні вимоги, висунуті УЦР до Тимчасового
уряду, які було відкинуто останнім: юридичне закріплення автономії України; встановлення при
Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ, який мав бути обраним УЦР і діяти від імені
Центрального російського уряду; передачі частини коштів, що збираються у Центральну казну Росії, на
національно-культурні потреби українського народу. Зобов'язав місцеві органи влади до підпорядкування
УЦР та до збору з 1(14).7.1917 окремого податку на українську справу, що мав регулярно пересилатись у
скарбницю УЦР. Закликав українську громадськість до згоди і порозуміння з громадами інших
національностей. Автор І У. - В.Винниченко. Вперше оголошений на Всеукраїнському військовому з'їзді. На
підставі І У. 15(28).6.1917 УЦР утворила Генеральний Секретаріат - уряд автономної України.
II Універсал затверджений УЦР 3(16).7.1917. Опублікований українською, російською, єврейською і
польською мовами. Зафіксував результати двосторонніх переговорів УЦР з делегацією Тимчасового уряду
(О.Керенський, М.Терещенко, І.Церетелі), що проходили в Києві 28.6.(11.7)-30.6.(13.7).1917. Тимчасовий
уряд видав 2(15).7.1917 постанову “Про національно-політичне становище України”, в якій регламентував
організацію влади і збройних сил в Україні. В II Універсалі УЦР оголосила, що не має наміру відділяти
Україну від Росії та зобов'язувалася не здійснювати самочинно автономії України. Склад УЦР мав
доповнитись представниками національних меншин, які проживають в Україні. УЦР зобов'язувалась подати
Тимчасовому уряду на затвердження склад нового Генерального секретаріату як найвищого крайового
органу управління Тимчасового уряду в Україні та за погодженням з національними меншинами готувати
проект закону про автономний устрій для внесення його на затвердження Всеросійських установчих зборів.
Представники УЦР при верховних армійських інституціях Росії (військовому міністерстві, Генеральному
штабі, Верховному головнокомандувачу) мали брати участь у комплектуванні українських військових частин.
II Універсал оголошений на сесії УЦР.
Ill Універсал виданий після жовтневого перевороту в Петрограді 7(20).11.1917. Проголосив Українську
Народну Республіку, яка зберігала федеративний зв'язок із Російською республікою. Ill Універсал визначив
територію УНР: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина,
Херсонщина і частина Таврії. Приєднання тих земель Курщини, Холмщини, Воронежчини та суміжних
губерній, де українці становили більшість, мало вирішуватися населенням цих областей. Універсал
ліквідував право приватної власності на землю (з передачею великих землеволодінь без викупу у власність
безземельних або малоземельних селян). Встановив на території УНР 8-годинний робочий день. В
Універсалі проголошувалося скасування смертної кари, амністія політв'язням, реформа судівництва та
національно-персональна автономія для національних меншин (росіян, поляків, євреїв). Вказувалося, що в
УНР будуть забезпечені всі демократичні свободи: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків;
недоторканність особи й житла; право вживання місцевої мови в зносинах з установами. Окремим
секретарствам Генерального Секретаріату було приписано: здійснювати контроль над виробництвом і
розподілом продукції; проробити заходи з упорядкування судівництва та закріплення прав місцевого

самоврядування; підготувати законопроект про національно-персональну автономію. Визначено термін
виборів до Українських установчих зборів -27.12.1917 та день їх скликання - 9.1.1918. Затверджений на
засіданні Малої Ради.
IV Універсал прийнято на засіданні Малої Ради, яке розпочалося 9(22).1.1918. Універсал проголошував
самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу і заявив про її
прагнення до мирного співіснування з сусідніми народами. Підтвердив повноваження влади УЦР до
моменту скликання Українських установчих зборів. Перетворив Генеральний Секретаріат у Раду народних
міністрів та доручив їй продовжувати переговори з Центральними державами і укласти мирний договір.
Закликав уряд та громадян УНР дати відсіч більшовикам. Оголосив про цілковитий розпуск постійної армії та
організації замість неї народної міліції. Призначив перевибори місцевих органів влади. Встановив термін
передачі соціалізованої землі - до початку весняних робіт. Зобов'язав РНМ негайно приступити до
відновлення промисловості, з переведенням її на виробництво мирної продукції. Оголосив про державний
контроль над банками, найважливішими галузями торгівлі, експортом-імпортом та ціноутворенням, з
встановленням монополії на найбільш прибуткову продукцію. Підтвердив усі демократичні свободи,
оголошені в III Універсалі, підкресливши право всіх націй УНР на національно-персональну автономію.
Питання про федеративний зв'язок з республіками колишньої Російської держави залишав на розгляд
Українських Установчих Зборів. Універсал був офіційно проголошений в останній редакції на засіданні Малої
Ради вночі 12(25).1.1918. Опублікований українською, російською, польською і єврейською мовами в газетах
та афішах. Положення IV У не були повністю зреалізовані внаслідок повалення влади УЦР і встановлення в
Україні режиму гетьмана П.Скоропадського (29.4.1918). Після антигетьманського повстання в листопадігрудні 1918, наслідком якого стало відновлення УНР, Директорія УНР замість Універсалів практикувала
оголошення Декларацій. Тексти Універсалів, подані у працях В.Винниченка, Д.Дорошенка, Іс.Мазепи,
П.Христюка, К.Костіва та в ряді ін. видань, е вільно відредаговані й не завжди відповідають оригіналу.
О. Павлишин (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:22 | Повідомлення # 33
УНІВСЬКА ДРУКАРНЯ - видавничий заклад, що діяв при монастирі у селі Уневі (Перемишлянський р-н
Львівської обл.). Заснована на базі Львівської друкарні єпископа А.Желіборського, діяла у 1648-99 і 1732-70.
Друкувала книги старослов'янською і українською мовами (у т.ч. букварі, твори Ф.Софоновича,
К.Ставровецького, україномовне Житіє святого Володимира). Видала також переклади митрополита
Досифея Сучавського з старослов'янської на румунську мову. Керівниками У.д. у різний час були відомі
українські друкарі А.Скольський, Д.Кульчицький, С.Ставницький.
Я. Ісаєвич (Львів).
УРОЧНІ ЛІТА - строк, протягом якого у Московському царстві власники маєтків за посередництвом держави
мали право вимагати повернення їм утікачів-селян і вивезених іншими землевласниками кріпосних селян,
Царським указом від 24.11(4.12).1597 був установлений п'ятирічний офіційний строк розшуку втікачів і
вивезених селян.
Після закінчення цього терміну селяни у випадку неподачі щодо них відповідних позовів підлягали
закріпаченню на нових місцях. Указ про У.л. діяв на Чернігово-Сіверщині, яка з 1503-1634 входила до складу
Московського царства. Згідно з Уложенням царя Василя Шуйського від 9.3.1607 термін У.л. збільшено до 15
років. У перші роки правління царя Михайла Федоровича діяв п'ятирічний строк розшуку селян-втікачів, але
згодом його поступово збільшували. Соборне Уложення 1649 скасувало У.л., що означало остаточне
юридичне оформлення кріпосного права у Московській державі.
М. Крикун (Львів).
УРЯД УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ в екзилі 1920—48 - орган державної влади Української
Народної Республіки, який після захоплення більшовиками України діяв поза її межами, продовжуючи
державницьку традицію та виборюючи державну самостійність українського народу. Після повної окупації
України з кін. 1920 Рада Народних Міністрів УНР перебувала на території Польщі. Після припинення
існування у серпні 1921 Ради Республіки (діяла з лютого 1921 у Tapнові) представницького органу УНР в
еміграції у міжвоєнний період не існувало. Лише влітку 1947 внаслідок порозуміння українських політичних
партій, що діяли за кордоном, створено Українську Національну Раду. У цей же період налагоджено
діяльність Ради Міністрів України та урядових місій у різних країнах світу, зокрема Франції, Румунії, Польщі,
Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії, Туреччині. Активна міжнародна діяльність державного центру мала
ряд здобутків, а саме: в 1921 Аргентина визнала УНР. У 1924 Головний Отаман та Голова Директорії Симон
Петлюра і заступник Голови уряду В.Прокопович, ряд ін. державних діячів УНР переїжджають до Парижа, де
прийнято рішення про необхідність збереження існування Уряду УНР.
До 25.5.1926 С.Петлюра виконував функції глави держави - затверджував закони, договори, керівників
дипломатичних представництв в ін. державах. У 1926-54 Державний центр УНР в екзилі очолював
А.Лівицький. Виконавчим органом Державного Центру була Рада Народних Міністрів, яку в різні періоди
очолювали: А.Лівицький (1920-21 і 1922-26), П.Пилипчук (1921-22), В.Протопович (1926-39, 1940-42),
О.Шульгін (1939^0), А.Яковлів (1944-45), К.Паньківський (1945-48). Уряд УНР в екзилі діяв через різні
міністерства й установи. Внутрішній ресорт очолювали О.Саліковський, О.Лотоцький, М.Ветухів;
зовнішньополітичною діяльністю уряду УНР керували А.Ніковський, О.Шульгин. Існував військовий ресорт,

який займався вишколом військових кадрів та організацією колишніх учасників збройної визвольної
боротьби. Діяльність уряду УНР зосереджувалась у Парижі, Варшаві і Празі. У міжвоєнний період головну
увагу в міжнародній діяльності уряд УНР зосередив на підтримці зв'язку з Лігою Націй (неофіційний
представник уряду О.Шульгін). Уряд УНР неодноразово звертався з протестами до Ліги Націй проти
більшовицької окупації України, порушення прав українського населення в Польщі та Румунії, проти
політичного терору та штучного голодомору в УСРР у 1932-33. У вересні 1939 Уряд УНР у Парижі на чолі з
В.Прокоповичем і О.Шульгіним задекларував свою солідарність із західними демократичними державами і
засудив нацистський і комуністичний тоталітаризм. У 1941 році, за порозумінням з Президентом УНР
А.Лівицьким, отаман Т.Боровець заснував “Поліську Січ”, яка в 1942 діяла під назвою Українська
повстанська армія (УПА) і боролася з німецькими військовими частинами та радянськими партизанами.
Уряд УНР сприяв розвитку громадського, наукового і культурного життя українців в еміграції. Зусиллями
уряду УНР створено Український науковий інститут у Варшаві, засновано бібліотеку ім.Симона Петлюри у
Парижі (1926), Українську Могилянсько-Мазепинську Академію наук (1938). В еміграції започатковано
видання урядових періодичних видань - “Український вісник”, пізніше -“Тризуб” (1925-40; гол. ред.
В.Прокопович, 1940 - О.Шульгін), а військовим ресортом -журналів “Табор” (1923-39, з перервою; гол. ред.
В.Кущ) і “За державність”.
Уряд УНР в екзилі після Другої світової війни діяв у Мюнхені, згодом - у Філадельфії.
Основні зусилля Уряду були спрямовані на консолідацію всіх українських політичних партій, рухів та
середовищ. На поч. 1946 почала діяти Контактна Комісія, пізніше було створено Координаційний український
комітет. Комітет, у роботі якого взяли участь усі діючі за кордоном українські політичні партії та організації,
схвалив резолюцію про необхідність заснування єдиного українського передпарламенту - Української
Національної Ради, створеної на основі реорганізації Державного центру УНР в екзилі.
Перша сесія Української Національної Ради відбулася 16-20.7.1948. На ній було схвалено “Тимчасовий
Закон про реорганізацію Державного Центру УНР”, який визначив структуру та компетенцію складових ДЦ
УНР, а саме: інституції Президента як Голови держави, Української Національної Ради як передпарламенту і
Уряду УНР. Всього відбулося десять сесій УНР. 24.8.1992 у Києві в Маріїнському палаці останній Президент
УНР в екзилі М.Плав'юк, відповідно до рішення надзвичайної сесії Української Національної Ради (1415.3.1992), передав Грамоту, Заяву, Президентську Відзнаку (клейнод гетьмана І.Мазепи), Президентську
печатку і прапор першому всенародне обраному Президентові України Л.Кравчуку. Після цієї церемонії було
заявлено про припинення діяльності ДЦ УНР в екзилі, що функціонував згідно з постановами Трудового
Конгресу України. Правовою базою створення та діяльності Уряду УНР в екзилі були “Закон про тимчасове
Верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці” від 12.11.1920 та
схвалений на першій сесії УНРади 16-20.7.1948 “Тимчасовий Закон про реорганізацію Державного центру
УНР”.
Керівниками Державного центру УНР в екзилі у післявоєнний період були: Степан Витвицький-Президент
УНР в екзилі (1954-65); Микола Лівицький - Президент УНР в екзилі (1967-89); Микола Плав'юк - Президент
УНР в екзилі (1989-92). Обов'язки Голови У. УНР в екзилі виконували: Іс.Мазепа (1948-51,1951-52), С.Баран
(1952-53), Спи-ридон Довгаль (1954, 1969-72), Симон Со-зонтів (1954-57), Атанас Фіголь (1967-69), Василь
Федорончук (1972-74), Теофіль Леонтій (1974-80), Ярослав Рудницький (1980-89), Іван Самійленко (198992).
Т. Андрусяк (Львів).
УСАТІВСЬКА ГРУПА (сатівська група, усатівський тип трипільської культури; серед. Ill тис. до н. е.) - бл. 50
поселень, курганних та ґрунтових могильників, залишених пізньотри-пільськими общинами, які
переселилися ї південної частини Середнього Подністров'я (Північна Молдова) в Північно-Західне
Причорномор'я і змішалися зі східним степовим кочовим та західним осілим населенням (культура
Чернавода). Назва походить від с. Усатове поблизу Одеси, де розташовані поселення, два курганних й два
грунтових могильники. Північна межа території усатівсько-го населення проходила південніше сучасних міст
Ясси, Кишинів, Первомайськ, на заході вона обмежена пониззям Дунаю і Пруту, на сході - Південного Бугу.
Досліджували пам'ятки У.г. М.Болтенко, О.Лагодовська, Е.Патокова та ін. Поселення (Усатове, Маяки,
Граденіце та ін.) мають укріплений характер, розташовані на високих мисах плато, захищені з доступного
боку ровами, валами й, можливо, дерев'яними загорожами на них. На поселенні в Усатовому відкрито
залишки наземних і заглиблених жител, а також кам'яні споруди (т. зв. кам'яні коридори) культового
призначення. На поселеннях знайдено знаряддя праці з кременю (ножі, скребки, свердла, наконечники стріл
та ін.), кісток тварин (мотики, прикраси). У похованнях виявлено близько 70 виробів із міді (сокири, долота,
ножі, шила, кинджали, скроневі кільця, про-низки тощо), більшість яких, як вважають дослідники, були
виготовлені на місці. Кинджали за складом металу і технологією виготовлення близькі до аналогічних
виробів з Анатолії. Посуд усатівців поділяється на дві групи: кухонний (глина містить домішку товчених
черепашок) та столовий, поверхня якого заполірована, прикрашена коричневим розписом та штамповим
орнаментом, заповненим білою крейдяною пастою. З ін. глиняних виробів виявлено схематичні маленькі
статуетки жінок на кубічних підставках і типові для Трипілля жіночі фігурки. Усатівське населення займалося
скотарством, різними ремеслами, обміном із сусідами. Судячи з кількості речей у похованнях, основу
соціального життя становили патріархальні сім'ї, які володіли різною кількістю майна. Небіжчиків усатівці

ховали в ґрунтових могильниках і під насипами курганів. Їх ховали в скорченому положенні в ямах,
перекритих кам'яними плитами. Під час спорудження курганів використовувався вапняк. У деяких
усатівських курганах простежувались кам'яні площадки (кромлехи), вертикальні плити, що свідчать про
існування складних релігійних вірувань. Могильники займали площу 2,5-5 га. В усатівських курганах
досліджено 44 поховання.
М. Пелещишин (Львів).
УСПЕНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ (1902 - 1940) - радянський державний діяч, народний комісар
внутрішніх справ УРСР. Н. у Тульській губ. 31917- секретар комітету бідноти Суходольського волосного
виконкому. З 1920 працював у ЧК. У 1927-37 обіймав посади уповноваженого представника ОДПУ на Уралі,
заст. начальника УДПУ-НКВС у Московській обл., начальника УНКВС по Оренбурзькій обл., коменданта
Кремля. З січня по жовтень 1938 - нарком внутрішніх справ УРСР. У період перебування У. на цьому посту
відбувались найбільш масові політичні репресії проти української інтелігенції, національне свідомих
українців. У жовтні 1938 У, передбачаючи свій близький арешт, імітував втоплення у Дніпрі і перейшов на
нелегальне становище. Незабаром був заарештований і розстріляний.
І. Підкова (Львів).
“УСТАВА НА ВОЛОКИ” 1557 - правовий документ, затверджений 1.4.1557 польським королем, великим
князем литовським Сигізмундом II Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на
території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до
деяких артикулів були внесені зміни, доповнення і поправки. Реформу провели у великокнязівських
володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні - у Кременецькому повіті, Ратненськомуі Ковельському
староствах на Волині.
За “У.на в.” всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки - волоки
(дорівнювали прибл. від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею
оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між
селянами. “Волочна поміра” проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім
селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір - дим, який відбував панщину)
отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система) кожна по
11 моргів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3
дворища. Крім цього, селяни отримували по одному моргу землі під городи, які не обкладалися податком.
“У. на в.” збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у
залежності від родючості грунту. Всі землі поділялись на добрий грунт, середній грунт, поганий грунт і дуже
поганий - пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати
податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової
приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці,
осочники), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання
військової та ін. повинностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім
сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були
відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.
За “У. на в.” безпосереднє управління фільварком здійснював “двірник”, котрий слідкував за дотриманням
визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу ведення. Вищою
посадовою особою на селі визнавався війт, якого обирала громада села і затверджував великокнязівський
ревізор. В обов'язки війта входило: здійснювати контроль за виконанням панщини, бути присутнім під час
збору податків, супроводжувати вози з вівсом і сіном до місця головного збору чиншу, здійснювати контроль
за користуванням землею, вирішувати господарські спори. Особи, обрані на війтівство, складали присягу.
Місцями збору податків були визначені будинки у селах та двори великого князя. “У. на в.” визначала
терміни сплати податків підданими - від 21.11. (св. Михайла)до6.12. (св. Мартина). Відспла-ти податків
звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та ін. стихійних лих, або у випадку хвороби всіх членів сім'ї. Осіб,
які ухилялися від податків, ув'язнювали до повної їх сплати.
Контроль за проведенням “волочної поміри” здійснювали ревізори, до компетенції яких належав нагляд за
дотриманням норм “У. на в.” Ревізорами могли бути осілі, компетентні у веденні сільського господарства
особи християнського віросповідання. Артикул 43 “У. на в,” забороняв застосовувати до осіб, які вчинили
злочин, покарання у вигляді конфіскації майна і землі.
“Волочна поміра” зруйнувала, хоча і не повністю, сільську громаду і пов'язану з нею громадську форму
селянського землекористування, замінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила
закріпачення селян, значно обмеживши їхні права переходу; зменшила площу земель суспільного
користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно
запроваджувана трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці. У другій пол. 16
ст. волочна система була розповсюджена і на приватновласницькі та церковні землі.
С. Білосіпоцький (Львів).
УСТИМОВИЧ МИКОЛА ІЛЛІЧ (17.1.1866-1918)-український військовий діяч, генерал-хорунжий. Закінчив

Оренбурзьку військову гімназію, офіцерські курси (екстерном) при штабі Туркестанського військового округу
(1888). Учасник російсько-японської війни 1904-1905. З 1908-командир 1-го Заамурського залізничного
батальйону, підполковник. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті. 3 1917 старший ад'ютант штабу Київського військового округу. Після проголошення незалежності України служив у
Вільному Козацтві. З травня 1918 -командувач власного конвою гетьмана П.Скоропадського (дві піші та
одна кінно-кулеметна сотні, всього-588 козаків). Загинув у 1918.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
УСТИМОВИЧ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ (Сахно-Устимович; 1863 - 1918)- український державний діяч
періоду Гетьманату. За фахом - інженер-технолог. Належав до монархічної організації “Українська
народна громада”, яка виступала за встановлення в Україні режиму сильної особистої влади і підтримувала
прихід до влади гетьмана П.Скоропадського. Після встановлення влади гетьмана П.Скоропадського 2930.4.1918 У. очолював уряд Української держави - Раду Міністрів. Підписав разом з П.Скоропадським “Закон
про тимчасовий державний устрій України”. Після відмови УПСФ взяти участь у формуванні уряду подав у
відставку. Загинув підчас антигетьманського повстання у кін. 1918.
УСТИЯНОВИЧ КОРНИЛО МИКОЛАЙОВИЧ (1839 - 22.7.1903) - український художник, письменник. Н. у с.
Вовкові (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). Син українського письменника М.Устияновича.
Мистецьку освіту здобув у Відні, де у 1858-63 навчався в Академії образотворчого мистецтва. Подорожував
по Галичині та Буковині; у 1867 побував у Петербурзі, 1872 - у Києві. У 1882-83 редагував та ілюстрував
сатирично-гумористичний часопис “Зеркало” (виходив у 1882-86; у 1884-85 під назвою “Нове Зеркало”), що
видавався у Львові і був спрямований проти ідеології москвофільства. Автор монументальних розписів на
релігійні теми-“Христос перед Пілатом” (1880), “Мой-сей” (1887), “Хрещення Руси”, “Володимир Великий”,
“Св. Ольга”, численних ікон, іконостасів тощо. Створив низку історичних полотен (“Василь
Теребовельський”, 1866; “Козацька битва”, 1890; “Літописець Нестор”, 1901; “Шевченко на засланні” та ін.),
пейзажів (“Дзвіниця”, “Морський пейзаж”, “Чорне море”, “Скит Манявський”, “Пейзаж з хрестом”), портретів
(Т.Реваковича, А.Вахнянина, Ю.Лаврівського та ін.), жанрових картин, в яких змалював життя селян
(“Бойківська пара”, “Гуцул”, 1891). Перші літературні спроби У. відносяться до 1861. Спочатку писав язичієм,
з 1872 - українською народною мовою. У.- автор історичних поем “Іскорос-тень”, “Вадим”, “Святослав
Хоробрий”, трагедій і драм “Олег Святославович, кн. Овруцький”, “Ольга”, “Ярополк” та ін. Деякі з творів У.
ставились на сцені Театру “Руської бесіди” у Львові. І.Франко, критикуючи твори У. за порушення історичної
достовірності та риторичність, одночасно відзначав їх багату й чисту мову та “немалий талант” автора.
УСТИЯНОВИЧ МИКОЛА (псевд.-Дротар, Николай з Николаева, Николай син Николая; 7.12. 1811 3.11.1885) - український поет, прозаїк, громадський діяч. Н. у м. Миколаєві (тепер Львівська обл.). Здобув
гімназійну освіту (1832-30). Навчався у Львівському ун-ті та греко-католицькій духовній семінарії (1832-37; з
перервою). У студентські роки був близький до “Руської трійці”, згодом спадкоємець і популяризатор її ідей.
У 1836 написав перший вірш народною мовою (елегію в пам’ять про галицького освітнього діяча) “Слеза на
гробі Михайла барона Гарасевича”, що й зблизило його з М.Шашкевичем. Був священиком у с. Вовкові
(побл. Львова), Славську та Сучаві (Буковина). Вражений кампанією проти народної мови до 1846 майже
нічого не писав. У 1847 в альманасі “Вінок русинам на обжинки” надруковано кілька поезій У. Пізніше його
твори часто з'являються на сторінках перших українських періодичних видань у Галичині (“Зоря Галицька”,
“Галичо-Руський Вісник”). Під час революції 1848-49 в Австрійській імперії активно включився у громадське
життя краю, плідно займався літературною роботою. У поетичних творах того періоду відчутні національні й
соціальні мотиви, любов до рідної карпатської природи, знання фольклору. У жовтні 1848 У. був одним з
ініціаторів проведення 1 з'їзду українських діячів науки, освіти і культури у Львові (див. Собор руських
учених), на якому закликав розвивати традиції М.Шашкевича і Т.Шевченка. У 1849-50 - редактор урядової
україномовної газети “Галичо-Руський Вісник”, у 1861-66 -посол Галицького сейму. Автор бл. 80 поезій і 6
повістей. Серед віршів: “Руслану-Маркіяну Шашкевичу в день імені його”, “Згадка за Маркіяна Шашкевича”,
“До Перемишлян”, “До “Зорі Галицької”, “Руська думка”, “Народний дім”, “Наддністрянка”. Історичні сюжети
відображено у патріотичних віршах “Похід Русі на Царгород” (1907), “Хрещення великої княгині Ольги”,
“Могила Святослава”, “Смерть князя Романа під Завихос-том в літо 1205”, “Княгиня Романова”,
“Святоубийство князів Ігоровичів у Галичині”, “Віче в Києві”, “Здвиг”, “Стичка на Половецькім полі”, “Битва
над Калкою”, “Київ” та ін. У. належить заслуга у становленні художньої прози на західноукраїнських землях.
В основі його повістей “Месть верховинця. Повіска з правдивого случаю” (1849-50), “Страсний четвер.
Повість верховинська, з місцевих поговорок” (1852) лежить фольклорно-етнографічний матеріал. У 1850
роках на сторінках галицької періодики друкувалися уривки з першої завершеної поеми нової української
літератури у західноукраїнських землях - “Путь на полонину”. Алегоричний образ “путі” у творі У.
символізував історичний поступ українського народу до кращого майбутнього. Велику популярність здобула
здійснена У. переробка п'єси Ю.Коженьовського “Карпатські горці” (під назвою “Верховинці”), пісні з якої
(“Верховино, світку ти наш”, “Гей, браття опришки”) стали народними. У численних газетних публікаціях
обстоював народну мову як основу літературної. У статті “Молода Русь” (“Зоря Галицька”, 1850) дав
короткий нарис національного відродження українців Галичини і визначив провідну роль у ньому “Руської
трійці” та М.Шашкевича. Перекладав з польської, чеської, латинської, російської, хорватської, німецької.
Автор перекладу фрагменту Вергілієвої “Енеїди”. У 1860 роках зблизився з москвофілами. У 1870 переїхав
зі Славська на Буковину, у Сучаву (тепер Румунія), де і помер. Залишив цінні спогади “Відродження

Галицької Русі і Маркіян Шашкевич” (1880). Вважається автором віршованої автобіографії “Вспомини”
(1884).
Р. Крохмальний, Ф. Стеблій (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:22 | Повідомлення # 34
УСТИЯНОВИЧ ОСИП (рр. н. і см. невід.) - український політичний діяч у Галичині першої чв. 20 ст. За фахом
- залізничник. Член Української соціал-демократичної партії. В 1918 увійшов до Тимчасового організаційного
комітету УСДП, метою якого було відновлення діяльності партії, що була фактично призупинена у роки
Першої світової війни. Делегат від Галичини на з'їзді залізничників Австрії (вересень 1918). У кін. 1918
обраний від м. Станіслава (тепер Івано-Франківськ) до Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР 191819. Входив до складу секретаріату УНРади, член комісій суспільної опіки та комунікацій. Один з
організаторів та лідерів Селянсько-робітничого союзу, відповідальний редактор його друкованого органу газети “Республиканець” (лютий-травень 1919). У травні 1919 головував на обласній конференції
українських залізничників у Станіславі. У квітні-серпні 1920 - член Галоркому КП(б)У. З 9.8.1920 У- голова
повітового ревкому в Заліщиках, працівник секретаріату Галревкому. Намагався залучати до співпраці з
радянською владою авторитетних місцевих громадських діячів, за що був критикований В.Затонським.
4.9.1920 призначений тимчасово виконуючим обов'язки коменданта Галревкому. Подальша його доля
невідома.
О. Павпишин (Львів).
УСТЬ-ДУНАЙСЬКЕ БУДЖАЦЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО - козацьке військо, сформоване у Південній
Бессарабії у 1806 (затверджене царським указом від лютого 1807). В обстановці підготовки до нової війни з
Туреччиною російський уряд, маючи потребу у військових контингентах, у грудні 1806 розпочав організацію
козацького війська, до складу якого дозволялося набирати чорноморських козаків, інші категорії українського
населення, що проживали в Бессарабії, Молдові та Волощині. Створення війська було розраховане і на
залучення козаків Задунайської Січі. Внутрішній устрій У.-Д.Б.к.в. нагадував устрій Запорозької Січі.
Центральним органом управління був Кіш, який очолював кошовий отаман. В У.-Д.Б.к.в. запроваджено
колишні старшинські посади. Військо поділялося на курені, на чолі яких стояли курінні отамани. Кошовий
отаман одержував ознаку влади - пернач, військовий прапор і військову печатку. Кошовий отаман і
старшина призначались урядом, а не обирались козаками. У військовому відношенні військо
підпорядковувалося російському командуванню. Першим кошовим отаманом став елисаветградський
поміщик Іван Підлесецький, згодом -Хома Бучинський. На серед, липня 1807 у У.-Д.Б.к.в. налічувалось
понад три тисячі козаків. Під час російсько-турецької війни 1806-12 козацькі відділи брали активну участь у
військових діях проти турецьких військ на Дунаї: несли розвідувальну і сторожову службу, брали участь в
облозі Ізмаїла, бойових операціях в Тульчі, Ісакчі, Браїлові, штурмі турецьких укріплень на дунайських
островах. Поширення серед українського населення чуток про створення “нової Січі” призвело до масового
руху селян-кріпаків на придунайські землі за “козацькою волею”. Це викликало занепокоєння у царського
уряду, і 20.7.1807 Олександр 1 видав наказ про припинення формування війська. У місце розташування
війська прибула спеціальна військова експедиція, яка мала заарештувати селян-втікачів і повернути їх
власникам, а колишніх задунайських і чорноморських козаків переселити на Кубань. У цих умовах частина
устьдунайців перейшла на Задунайську Січ, а переважна більшість козаків розійшлася і осіла в
придунайських степах. У 1828 у зв'язку з новою російсько-турецької війною уряд відновив у Південній
Бессарабії козацькі формування під назвою Дунайське козацьке військо. До його складу увійшли: колишні
устьдунайці, задунайські козаки, що оселилися в Бессарабії до 1828, російські відставні солдати та
волонтери з Балканських країн. Військо складалося з двох шестисотенних кінних полків. Служба тривала ЗО
років. Полки охороняли кордони по Дунаю, Пруту та по Чорноморському узбережжі, несли гарнізонну службу
в Ізмаїлі і Акермані. Під час Кримської війни 1853-56 дунайці брали участь в боях у Добруджі, на Кавказі. У
квітні 1854 обороняли Одесу від нападу англо-французької ескадри. В 1856 військо було перейменоване у
Новоросійське козацьке військо. В адміністративному і військовому відношеннях підлягало новоросійському і
бессарабському генерал-губернатору. Місцеве керівництво здійснювало військове правління на чолі з
наказним отаманом, якого призначав уряд. Серед найбільш відомих отаманів були генерал-майор
С.Василевський, генерал-лейтенант О.Шостак, генерал-майор І.Гангардт. Козаки обирали лише станичні
правління. У 1868 військо складалося з 10 станиць і хуторів (південна частина теперішньої Одеської обл.) з
населенням 13141 особи і мало в користуванні 56 тис. десятин землі. Козаки займались землеробством і
скотарством. Військо мало свій шпиталь та військове училище. У зв'язку з невдоволенням козаків важкою
військовою службою та зловживаннями старшини у 1842-45, 1849, 1855, 1858 відбувалися виступи за “вихід
з війська”. Згідно з царським указом від 3( 15). 12.1868 Новоросійське козацьке військо ліквідовувалось,
рядові козаки переводились на становище селян-власників.
О. Бачинська (Одеса).
УХОДНИКИ-у 15-16 ст. люди із пограничної зі степом смуги українських земель (Канівщини, Черкащини,
Київщини, Брацлавщини), які, об'єднавшись у ватаги, йшли на Середнє і Нижнє Подніпров'я для ведення
сезонного промислу. Осідали на “уходах” - у гирлах річок, на захищених від несподіваних нападів місцях,
будували тимчасові житла і приміщення для зберігання продуктів промислу. У. полювали на звірів і птицю,
ловили і в'ялили рибу, добували мед з лісових бортів, випарювали сіль на солоних озерах і лиманах,
виварювали селітру на майданах. Деякі У. не поверталися назад після завершення промислового сезону, а

влаштовували свої хутори, пасіки, засновували слободи. “Уходи” як тимчасові поселення зафіксовані в
урядових люстраціях (періодичні описи державних маєтностей) у серед. 16 ст. На чолі ватаги У. стояв
виборний отаман. Відпускаючи ватаги У. на промисли, черкаські і каневські старости зобов'язували їх
виконувати функції сторожової варти в степу. У разі необхідності такі ватаги вступали у боротьбу з
невеликими загонами татар, перешкоджали їхньому просуванню у глиб українських земель, відбивали у них
ясир і награбоване майно, попереджали старост про наближення татарської орди. У. були одним з основних
джерел формування козацтва до серед. 16 ст.
Г.Швидько (Дніпропетровськ).
УШАКЕВИЧ ВАСИЛЬ (рр. н. і см. невід.) - український гравер другої пол. 17 ст. Жив у Львові. У 1662-70 вчитель (дидаскал) школи Успенського братства, керував шкільним хором. Відомі гравюри датовані 1662-67.
Зареєстровано 18 видань 1663-1708 з гравюрами У, що вказує на довготривале використання його дошок.
Ілюстрував видання друкарні Успенського братства: “Тріодь цвітна” (1663), “Тріодь пісна” (1664), “Апостол”
(1666), “Євхологіон” (1668)та “Тріодь цвітна”, видана в друкарні Михайла Сльозки (1666-67). Серед гравюр титульні аркуші (“Апостол”, “Требник”), цілосторінкові композиції (апостоли Петро, Яків, Павло), невеликі за
розміром однофігурні ілюстрації та сюжетні композиції “Вигнання з раю”, “Ноїв ковчег”, “Страшний суд”
(“Тріодь пісна”). Гравюр У, виконаних після 1670, не виявлено. У виданнях, починаючи від “Служебника”
(1681), використовуються гравюри У. 1660 років.
О. Лильо (Львів).

Ф
ФАБРИЦЬКИЙ СЕМЕН СЕМЕНОВИЧ (14.2.1874 - р. см. невід.) - військовий діяч періоду Гетьманату, контрадмірал. У 1894 закінчив Морський кадетський корпус. Проходив службу на Балтійському флоті старшим
офіцером імператорської яхти “Александрия”. З 1912- командир есмінця “Амурець” 3-го дивізіону есмінців
Балтійського флоту, капітан 1 рангу. Нагороджений шістьма російськими і сімома іноземними орденами.
Вітав перемогу Лютневої революції 1917. За Гетьманату - командир Корпусу берегової охорони.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ФАКТОРИ - посадові особи у Гетьманщині, які збирали прикордонне мито. Ф. підпорядковувалися
головному екзактору (збирачу мита), котрим за універсалом Б.Хмельницького від 28.4.1654 став
О.Астаматій. Згадки про посади Ф. містяться у різноманітних торговельно-митних документах Гетьманщини і
навіть у ст. 16 Конституції П.Орлика 1710. Ф. найчастіше були багаті козаки, міщани, купці.
А. Кольбенко (Львів).
ФАЛЬКІВСЬКИЙ ДМИТРО НИКИФОРОВИЧ [справж. прізв. - Левчук; 22.10 (3.11).1898 -17.12.1934] відомий український поет. Н. у с. Великі Лепеси на Берестейщині (тепер Брестська обл., Білорусь) у
селянській сім'ї. Після закінчення Кобринського реального училища вступив у гімназію в Бересті. У 1918 за
агітацію серед кайзерівських солдатів (добре володів німецькою мовою) потрапив до концтабору в с. Лінове
Пружанського повіту. Втік з табору, став членом Кобринської підпільної групи РКП(б). Брав участь у
повстанському русі, у 1920 добровільно вступив до Червоної армії. У 1920-23 працював у органах ЧК у
Білорусі. Через хворобу залишив службу і в 1923 переїхав до Києва. У цей період змінив прізвище Левчук на
Ф. (очевидно, через чекістське минуле, про яке не любив згадувати). У 1924 у журналі “Більшовик” з'явилися
перші літературні публікації Ф. У 1924 в двотижневику “Глобус” надрукував поему “Чекіст”. Належав до
київської філії “Плугу”, потім - до “Гарту”, згодом увійшов до літературної групи “Ланка” (з 1926 - МАРС).
Підтримував творчі й товариські контакти з Б.Антоненком-Давидовичем, Г.Косинкою, В.Підмогильним,
Є.Плужником, П.Филиповичем, М.Зеровим та ін. Плідно співпрацював у журналах “Червоний шлях”,
“Всесвіт”, “Вапліте”, “Життя і революція”, “Літературний ярмарок”. У поемах “Краском”, “Селькор”, “Іоган”,
“Тов. Гнат”, “Чабан” (1925) окреслив свого сучасника як безкомпромісного і безстрашного бійця революції.
Видав збірки поезій “Обрії” (1927), “На пожарищі” (1928), “Полісся” (1931). Поезія Ф. була співзвучна
проблемам доби, ставила питання громадянської відповідальності митця за свої твори. Намагався
осмислити революційні події в Україні через призму морально-етичних критеріїв. Зазнав звинувачень у
декадентстві і виступах проти “революційної ідеї”. Пробував писати прозові твори, публіцистику. Автор
оповідання “Панна Яніна” (1925), нарису “Майстри букси” (1934). Робив переклади з російської (М.Ушакова),
білоруської (Я.Пуща), німецької (О.Копеля). У 1927-33 працював на посаді секретаря у журналі “Кіно”. Був
одним із авторів сценаріїв кінофільмів “Греблю прорвано” (разом з Л.Френкелем) та “Чорні дні” (разом з
О.Корнійчуком і П.Доленгою). У листопаді 1934 заарештований, звинувачений у підготовці терористичних
актів і розстріляний.
І. Роздольська (Львів).
ФАЛЬЦ-ФЕЙНИ - великі землевласники у Таврійській губ. З серед. 19 ст. володіли 200 тис. дес. землі в
Дніпровському й Мелітопольському повітах. У їхніх економіях випасалося 200-400 тис. овець, що становили

основу великого підприємницького господарства. Фрідріх Едуардович Ф.-Ф. (1863 - 1920) заснував у 1883
заповідник “Асканію-Нову”. У напівпустому степу виростив сад, організував зоопарк, акліматизував десятки
видів диких тварин і птахів, звезених з усіх континентів планети. У 1914 імператор Микола II надав родині Ф.Ф. спадкове дворянство за наукові заслуги. Після жовтневого перевороту 1917 родина Ф.-Ф. емігрувала до
Німеччини. У 1921 “Асканію-Нову” проголошено державним заповідником. Нині нащадок Ф.-Ф. барон Едуард
Фальц-Фейн мешкає у князівстві Ліхтенштейн. Багато уваги приділяє меценатству, зокрема поверненню
культурних цінностей у країни, звідки вони колись були вивезені. Його діяльність торкнулася й України: на
кошти Едуарда фон Ф.-Ф. побудована церква в Гаврилівці, колишньому маєтку батьків; виділив кошти на
реставрацію садиби Ф.-Ф. в “Асканії-Новій” та став одним із засновників Фонду “Асканія-Нова”; передав НАН
України бібліотеку Сержа Лифаря. 26.9.1994 Едуард фон Ф.-Ф. нагороджений Почесною відзнакою
Президента України.
Н. Темірова (Донецьк).
ФАНАГОРІЯ - античне місто на березі Таманської затоки (тепер городище побл. с. Сінної Темрюцького р-ну
Краснодарського краю, РФ). Заснована вихідцями з малоазійського міста Теоса в сер. 6 ст. до н. е (за
легендою, засновником міста був грек Фанагор). Ф. була значним торгово-ремісничим центром і фортецею.
З кін. 5 ст. до н. е. у Ф. почали карбувати срібні монети. У місті жили греки, меоти, сармати. Вони займались
землеробством, скотарством, рибальством, різноманітними ремеслами. Місто мало порт і вело жваву
торгівлю з Афінською державою та місцевими племенами. У місті були збудовані храми (Аполлона,
Афродіти, Артеміди), гімназії, терми тощо. Поблизу міста знаходився некрополь. У 4 ст. до н. е. місто
увійшло до складу Боспорського царства. Управляв намісник боспорських царів. Ф. стала першим містом,
яке в 63 до н.е. підняло повстання проти влади понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, за що римляни
надали місту самостійність і нову назву - Агріппія. Незабаром Ф. знову потрапила під владу Боспорської
держави і повернула попереднє найменування. У 4 ст. місто розгромлене гунами, але продовжувало
існувати до 11-12 ст. Розкопки Ф. (провадилися з 19 ст., систематично з 1936-40 і з 1947) дали багато
цінного мателіалудля вивчення історії, економічного і культурного життя міста.
О. Бандровський (Львів).
ФАРМАКОВСЬКИЙ БОРИС ВОЛОДИМИРОВИЧ [31.1.(12.2.)1870- 29.7.1928] - вчений-археолог та історик
античного мистецтва. Н. у В'ятці (Росія). Чл.-кор. АН (з 1914). У 1892 закінчив Новоросійський (Одеський) унт. З 1919 - професор Петроградського (Ленінградського) ун-ту. В 1901-18-член Археологічної комісії в
Петербурзі. З 1901 по 1915 за дорученням комісії проводив систематичні розкопки Ольвії. У 1924-26 керував
розкопками у державному заповіднику “Ольвія”. Встановив основну територію міста, систему міського
планування і оборонних споруд, житлових будинків і громадських споруд, основні риси культурного життя
Ольвії. Ф. створив наукову методику розкопок античного міста та методику використання археологічних
матеріалів як історичного джерела. З початком наукової діяльності Ф. польові дослідження античних містколоній були поставлені на науковий рівень. Ф. запровадив пошарово-квадратний метод, вів розкопку
кварталів великими площами, встановив основні типи поховань та дав характеристику поховального
інвентаря. Проводив археологічні розкопки у Києві (1908-09), Євпаторії (1916-17) та ін. місцях. Автор низки
наукових робіт з історії Північного Причорномор'я.
О. Бандровський (Львів).
ФАРНАК II (р. н. невід, -п. 47 до н.е.) - боспорський цар 63-47 до н.е. Син понтійського царя Мітрідата VI
Євпатора. В 64 до н.е.-намісник у Боспорі. Зрадивши батька, був призначений Гнеєм Помпеєм царем
Боспорського царства (крім Фанагорч). Скориставшись ускладненням політичної ситуації у Римі (боротьба
між Цезарем і Помпеєм у 49-48 до н.е.), Ф. у 47 до н. е. виступив проти Риму, маючи на меті відвоювати
колишні землі Понтійського царства. Підкорив Фанагорію (передав в управління своєму наміснику Асандру),
вторгся у Понт, захопив місто Аміс та область Віфінію. 2.8.47 до н.е. у битві під Зелою (Понтійське царство)
був розбитий військами Юлія Цезаря, який надіслав у Рим лаконічне повідомлення про наслідки битви
(“veni, vidi, vici” - “прийшов, побачив, переміг”). Ф. повернувся у Боспор, де почав вести боротьбу проти свого
намісника Асандра. Помер від ран, які отримав під час однієї з битв.
О. Бандровський (Львів).
ФЕДАК СТЕПАН (9.1.1861 - 6.1.1937) - видатний український громадсько-політичний діяч, адвокат,
засновник та керівник ряду українських економічних інституцій. Н. у Перемишлі (тепер Польща). Навчався у
Львівській академічній гімназії та Львівському ун-ті. У 1892, навчаючись в ун-ті, Ф. разом з К.Левицьким,
А.Чайковським та ін. став одним з організаторів першого професійного об'єднання українських правників
“Кружок правничий”. Після здобуття вищої освіти займався адвокатською практикою у Львові. На поч. 1890-х
активно включився в економічну діяльність “Просвіти”, ін. українських товариств та організацій. У 1891
виступив одним із співзасновників українського музично-співочого товариства “Боян”. Ф. був одним із
засновників і провідних діячів українських кооперативних та фінансово-кредитних установ у Галичині “Народної торгівлі”, “Крайового союзу кредитового” (пізніше “Центробанк”), “Української щадниці” у
Перемишлі, член-засновник Товариства взаємних забезпечень “Дністер” (з 1909 - головний директор),
“Земельного банку гіпотечного”, Товариства взаємних забезпечень на життя і ренти (пенсії) “Карпатія”, віцепрезидент (31913) Крайового банку (пізніше - Банк господарства крайового) та ін. Під час Першої світової

війни 1914-18 залишився у Львові й у 1915 був інтернований російською окупаційною владою до Києва. До
Львова повернувся у квітні 1917. Після проголошення Західно-Української Народної Республіки став членом
уряду -Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР, очолив державний секретаріат харчових справ. Після
захоплення Львова польськими військами у грудні 1918 Ф. організував і очолив Горожанський комітет для
опіки й допомоги українським полоненим, інтернованим і політичним в'язням, який надавав різноманітну
допомогу, в т. ч. і правову, потерпілим від воєнних дій та від свавілля польських цивільних і військових
властей. Комітет припинив своє існування у вересні 1921, а на базі його секцій утворилися окремі
товариства, зокрема, Українське товариство допомоги інвалідам, Союз українських адвокатів та
нелегальний Комітет допомоги політичним в'язням, який очолював Ф. У травні 1923 на установчому з'їзді
Союзу українських адвокатів Ф. був обраний президентом Союзу і перебував на цій посаді до 1925. Входив
до державної Палати адвокатів, де виконував обов'язки заступника голови відділу вдів і сиріт. У 1925
обраний почесним членом товариства “Просвіта”. Помер у Львові, де й похований.
Т. Андрусяк (Львів).
ФЕДАК-ШЕПАРОВИЧ ОЛЕНА (1884 -1982) - українська громадська діячка, журналістка. Н. у Львові.
Закінчила класичну гімназію, студіювала філософію у Львівському ун-ті, а також у Берліні. У роки Першої
світової війни 1914-18 працювала у Жіночому комітеті допомоги пораненим і полоненим українцям, у
Червоному Хресті при Горожанському комітеті у Львові. Належала до Союзу українок, у 1924-39 - заступник
голови організації. Брала участь у міжнародних жіночих конгресах у Парижі (1926), Берліні (1929), Відні
(1932). Член Українського національно-демократичного об'єднання. Співробітник часопису “Наша мета”
(1919), відповідальний редактор часописів “Жінка”, “Громадянка”, “Світ українки”, редактор “Українки”,
директор жіночого видавничого кооперативу “Союзу українок”. Автор статей з проблем емансипації жінки та
жіночого руху. З 1939 жила в еміграції. У 1949 переїхала до США. До 1966 працювала в Українському
інституті Америки. Померла у Нью-Йорку.
О. Рибак (Львів).
ФЕДЕНКО ПАНАС (13.12.1893-10.9.1981)-відомий український політичний діяч, історик, публіцист. Н. на
хуторі біля с. Веселі Терни на Катеринославщині. Вищу освіту здобув в Історико-філологічному ін-ті у
Петербурзі. З 1915 - член Української соціал-демократичної робітничої партії, з 1919 входив до складу ЦК
УСДРП. Навчаючись у Петербурзі, розпочав журналістську діяльність, був співробітником журналів “Наше
життя” та “Украинская жизнь” (видавався С.Петлюрою у Москві в 1912-17). Брав активну участь в
революційних подіях 1917 у Петрограді. У червні 1917 повернувся в Україну. У серпні 1917 на селянському
з'їзді Верходніпровського повіту Ф. обрано до Української Центральної Ради. Активно працював у
Центральній Раді аж до приходу до влади П.Скоропадського. У січні 1919 його обрано делегатом VI з'їзду
УСДРП та Трудового конгресу України. Ф. був редактором резолюцій Конгресу, покладених в основу “Закону
про владу” (затверджений 28.1.1919) і Універсалу Трудового конгресу України. Як політичний референт,
брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР (див. Зимові походи Армії УНР 1919 і 1920-21). З грудня
1920 перебував в еміграції, жив у Румунії, Львові, Берліні. У 1923-45 проживав у Празі. Активно
співпрацював у Соціалістичному Інтернаціоналі, був членом Виконавчого комітету Соцінтерну від УСДРП. У
1924 захистив докторат на філософському ф-ті Українського вільного університету в Празі. З 1925 займався
викладацькою роботою -викладав історію (1926 - доцент) в Українському високому педагогічному інституті
ім. М.Драгоманова у Празі, з 1932 - доцент Українського вільного університету. 31945 no 1951 проживав у
різних містах Німеччини, у 1951-59-у Лондоні, аз 1959 жив і працював у Мюнхені. Автор численних праць статей, нарисів, наукових досліджень, публіцистичних та художніх творів. До найвідоміших наукових праць
Ф. належать роботи “З дипломатичної діяльності Данила Грека” (1929), “Політичні плани Яна Амоса
Коменського та Україна” (1932), “Михайло Драгоманів і Жан Жак Прудон” (1930), “Історія соціальної і
політичної боротьби в Україні” (1936), “Український громадський рух у 20 столітті” (1934, 1959), “Іссак
Мазепа” (1954), “Україна в 20 ст.” (1959), “Марксистські і більшовицькі теорії національного питання” (1960),
“Соціалізм давній і новочасний” (1968) та ін. Серед художніх творів найбільш помітними є “Гомоніла Україна”
(1942), “Гетьманів кум” (1943), “Несмертельна слава” (1955), “Arnor Patriae” (1962). Був редактором і
співробітником цілого ряду українських періодичних видань у діаспорі.
Т. Андрусяк (Львів).
ФЕДЕРАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ (ФУЖО) - міжнародне громадське жіноче об'єднання,
до складу якого входять громадські осередки українських жінок США, Канади, Німеччини, Бельгії, Аргентини,
Франції, Венесуели, Бразилії. Створене в 1948 у Філадельфії. Займається координуванням діяльності
жіночих організацій у цих країнах; ФУЖО багато уваги приділяє культурно-освітній сфері, створенню дитячих
шкіл, читалень, бібліотек, спеціальних професійних курсів для жінок, закладів відпочинку для дітей.
Опікується виданням шкільних підручників, літературних творів українських авторів тощо. Має тісні зв'язки з
жіночими організаціями України - Союзом українок. Спілкою жінок України, Жіночою громадою та ін.
О. Кривоший (Запоріжжя).
ФЕДІР - київський князь. Згадується в літописах під 1331 у зв'язку із зустріччю під Черніговом його загону з
щойно висвяченим новгородським архієпископом Василем. Під час зустрічі поруч із князем був присутній
татарський баскак, що засвідчує підпорядкованість Ф. золотоординським ханам. Ряд дослідників вважає, що

київський володар водночас визнавав і верховенство Литви, більше того - сам був братом Гедиміна. Деякі
автори ототожнюють Ф. із Станіславом Київським, ідентифікують його як Ольговича тощо. Сам факт
існування Ф. засвідчує збереження на Київщині традиції князівського правління, успадкованої від
давньоруських часів. Ймовірно, що саме Ф. був усунутий від впади литовським князем Ольгердом
Гедиміновичем, котрий, за даними Густинського літопису (17 ст.) замість нього посадив на престол у Києві
свого сина Володимира.
О. Русина (Київ).
ФЕДІР ІВАНОВИЧ [31.5.1557- 7(17).1.1598] - московський цар з 1584. Син Івана IV Васильовича. Останній
представник роду Рюриковичів на московському престолі. Хворобливий Ф.І. майже не займався державними
справами, а фактичним правителем Московської держави був брат його дружини, цариці Ірини Федорівни,
Борис Годунов. Після смерті польського короля Баторія Стефана прихильники московської орієнтації у Речі
Посполитій у 1573-74 1 1587 безуспішно висували кандидатуру Ф.І. на польський престол. За правління Ф.І.
Московська держава поступово виходила з господарської кризи і тяжких наслідків Лівонської війни 1558-83.
Внаслідок московсько-шведської війни 1590-93 і підписання Тявзинського миру 1595 до Московського
царства відійшли міста Ям, Івангород, Копор'є і Корела. За Ф.І. Московія остаточно приєднала Західний
Сибір. Для боротьби проти Кримського ханства і Туреччини московський уряд використовував українських
козаків. Після смерті Ф.І. та постригу у черниці його дружини Земський Собор 1598, у Москві проголосив
царем Бориса Годунова.
І. Підкова (Львів).
ФЕДІР ЛЮБАРТОВИЧ (р.н.невід.-п. 1431) - син волинського князя Любарта Гедиміновича. Після смерті
батька (бл. 1384) успадкував Луцьку й Володимирську землі. У 1386 Ягайло відібрав у Ф.Л. частину
князівства з Луцьком й обмежив його владні прерогативи, вивівши з-під юрисдикції Ф.Л. князя Федора
Острозького. У 1393 Ф.Л. був остаточно позбавлений Ягайлом спадкових володінь, отримавши натомість
Сіверську землю, але, очевидно, так і не скористався з цього надання. Деякий час перебував разом із
Свидригай-лом в Угорщині. Після повернення бл. 1400 отримав у держання Жидачів, який раніше належав
Федору Ольгердовичу, а в 1431 - Володимир-Волинський.
О. Русина (Киів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:23 | Повідомлення # 35
ФЕДІР ОЛЕКСІЙОВИЧ [30.5.(9.6.)1661 -27.4.(7.5.)1682] - московський цар з 1676. Син Олексія Михайловича
і його першої дружини М.Милославської. Малолітній і хворобливий Ф.О. не був здатним до самостійного
правління. На початку царювання Ф.О. керівництво державою знаходилось у руках його найближчих родичів
Милославських; великим впливом при дворі користувався патріарх Іоаким і вихователь Ф.О. Симеон
Полоцький. У подальшому вирішальний вплив на державні справи здобули фаворити Ф.О. - І.Язиков і
А.Лихачов. За царювання Ф.О. зміцнилось централізоване управління державою: було створено розряди
(військові округи), посошне оподаткування було замінене подвірним оподаткуванням (1679), зміцнювалась
влада воєвод на місцях (скасовано місництво, 1682). За правління Ф.О. Московська держава у 1671-81 вела
війну з Туреччиною, під час якої відбулись Чигиринські походи 1677-78. Уряд Ф.О. уклав з Османською
імперією Бахчисарайський мирний договір 1681, за умовами якого Півобережна Україна з Києвом
залишалась у складі Московської держави. Після смерті Ф.О. царем проголошений його брат Петро І.
І. Підкова (Львів).
ФЕДІР ОЛЬГЕРДОВИЧ (р. н. невід. - п. 1400) - волинський князь. Володів Ратним, Любомлем, ймовірно,
Кобрином, а також маетностями в Галичині (зокрема, Жидачевом). Офіційно титулувався князем
ратненським. У 1377, посилаючись на своє родове старшинство, відмовився визнавати великим князем
литовським Ягайла й присягнув на вірність польському та угорському королю Пюдвіку І Великому. Після
Кревської унії 1358 перейшов під сюзеренітет Ягайла (1386). Родоначальник князів Кобринських і Сангушків.
О. Русина (Київ).
ФЕДОРОВ ІВАН, Іван Федорович [р. н. невід.-5(15). 12.1583] - видатний друкар і книговидавець. У 1550
роки, імовірно, працював у найстарішій московській т.зв. анонімній друкарні. Разом з П.Мстиславцем
керував державною друкарнею, де впиши перші у Москві точно датовані книги - “Апостол” (1564) і два
видання “Часовника” (1565). У 1569-70 видав дві книги в друкарні білоруського магната Г.Хоткевича у
м.Заблудові (тепер Польща). Останні роки працював в Україні: бл. 1572-75 і 1583 у Львові, 1575-76 у с.
Дермані (тепер Рівненська обл.), 1577-82 - в Острозі. З допомогою львівських ремісників видав перші в
Україні друковані книги: “Апостол” (25.2.1573-15.2.1574) і “Буквар” (1574)-найстаріший у Східній Європі
друкований підручник. Заснував Острозьку друкарню, де під його керівництвом надруковано грецькостарослов'янський буквар (1578), “Книгу Нового Завіту” і покажчик до неї (1580), “Хронологію” А.Римші
(1581), Острозьку Біблію (1581). Брав участь у редагуванні та оформленні книг, писав післямови, був
талановитим новатором у галузі поліграфічної техніки. Після смерті Ф. його друкарське обладнання
перейшло до Львівської братської друкарні. Поховано Ф. в Онуфріївському монастирі у Львові.
Я. Ісаєвич (Львів).
ФЕДОРОВИЧ ТАРАС (Трясило; рр. н. і см. невід.) - керівник національно-визвольного повстання в Україні у

1630, козацький гетьман (з 1629). У 1620 роках обіймав посаду корсунського полковника. Був обраний
гетьманом після загибелі у бою поблизу Кафи гетьмана М.Дорошенка. Вів боротьбу з гетьманом
реєстрового козацтва Г.Чорним, який виступав за досягнення порозуміння з польським урядом. Весною 1630
очолював національно-визвольне повстання проти польської влади на Київщині та Полтавщині. У квітні 1630
повстанці завдали поразки польським військам під Корсунем і здобули місто Переяслав. У травні 1630
польські війська під командуванням гетьмана С.Конецпольського неодноразово намагались здобути
Переяслав, але після тритижневих боїв повстанці розгромили польську армію у Переяславському бою 1630
(див. Федоровича повстання 1630). Після укладення Переяславської угоди 1630 Ф. з частиною козаків
відійшов на Запорожжя. Брав участь у московсько-польській війні 1632-34, що велась за Чернігово-Сіверську
і Смоленську землі. У 1635 Ф., будучи невдоволений угодою, безуспішно намагався організувати нове
повстання проти Польщі. У 1635 на чолі невеликого козацького загону ходив на Дон. У 1636 звернувся до
царя Михайла Федоровича з пропозицією перейти на московську службу. Проте царський уряд, не бажаючи
загострювати відносини з Річчю Посполитою після укладення Поляновського миру 1634, відхилив
пропозицію Ф. Подальша доля Ф. невідома.
М. Пасічник (Львів).
ФЕДОРОВИЧА ПОВСТАННЯ 1630 - національно-визвольне повстання в Україні у 1630 під проводом
гетьмана нереєстрових козаків Т.Федоровича. Посилення національно-релігійного і соціального гніту урядом
Речі Посполитої призвело до розгортання національно-визвольної боротьби українського народу і вибуху в
1630 роках ряду народних повстань проти польського панування. Повстання під керівництвом Т.Трясила
розпочалось ранньою весною 1630. На поч. березня бл. 10 тисяч нереєстрових козаків виступили з
Запорозької Січі й підійшли до Черкас. Повстанці захопили гетьмана реєстрових козаків Г.Чорного, який
проводив проурядову політику, і за вироком козацького суду стратили у Боровиці (тепер село Чигиринського
р-ну Черкаської обл.). У своїх універсалах Т.Федорович звернувся до українського народу із закликом
вступати до повстанського війська, “здобувати козацькі вольності” та “захищати православну віру”. Селяни і
городяни почали об'єднуватися у повстанські загони, нападали на панські маєтки, руйнували їх,
запроваджували козацькі порядки. Частина повстанських загонів невдовзі приєдналась до запорожців, ін.
діяли самостійно. Повстання швидко поширилося і в квітні-травні 1637 охопило значну частину Подніпров'я Київщину і Полтавщину. У кін. квітня 1630 козацьке військо переправилось на Лівобережжя. Т.Трясило
зосередив основні повстанські сили (налічували бл. ЗО тис. чол.) у Переяславі (тепер ПереяславХмельницький Київської обл.). Протягом трьох тижнів у районі Перяслава тривали запеклі бої між
повстанцями і польським військом під командуванням коронного гетьмана С.Конецпольського. Після
блискучої перемоги українського війська у Корсунському бою 1630 польське командування було змушене
розпочати переговори з козацькими представниками. 29.5(8.6). 1630 між С.Конецпольським і козацькою
старшиною укладено Переяславську угоду 1630. Невдовзі гетьманом було обрано Т.Орендаренка.
Т.Федорович з частиною незадоволених умовами угоди козаків повернувся на Запорожжя.
І. Підкова (Львів).
ФЕДОСІЇВ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ (11.1.1889 - 1943) - український військовий діяч, генерал-хорунжий.
Учасник Першої світової війни 1914-18. В українській армії- з 1918. Служив у штабах частин армії УНР під
час визвольних змагань 1917-21. З листопада 1920 у складі інтернованих українських частин перебував в
осідку екзильного уряду УНР у Тарнові, а з 1924 жив у Варшаві. Активний діяч Українського центрального
комітету в Польщі, викладач військових дисциплін старшинських гуртків (шкіл) Армії УНР, які діяли при
філіях УЦК. Помер у Варшаві.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ФЕДОСІЙ СЕРПІВ (1881 - бл. 1938) -український православний церковний діяч, архієпископ. 2.2.1923
висвячений на єпископа-вікарія Прилуцького (Полтавської єпархії) під юрисдикцією Московської патріархії. У
жовтні 1923 перейшов до Синодальної (обновленської) церкви, ставши єпископом Полтавським. У жовтні
1924 приєднався до Української автокефальної православної церкви: єпископ Переяславський, пізніше Бердичівський. З жовтня 1926 - член президії Всеукраїнської православної церковної ради, завідуючий
відділом богослужіння. Брав участь у редагуванні журналу “Церква й життя”. З 1928 - духовний керівник
Бердичівської церковної округи. Після церковного Собору (9-12.12.1930), що об'єднав частину парафій
“самоліквідованої” УАПЦ, приєднався до Української православної церкви, очолюваної Іваном Павловським.
З 1933 був священиком на Полтавщині. У 1936 заарештований і висланий до концтабору на Колиму, де і
загинув.
О. Ігнатуша (Запоріжжя).
ФЕДЯЙ ЛЕОНІД ВАСИЛЬОВИЧ (15.8.1859-р. см, невід.) - військовий діяч періоду Гетьманату, генераллейтенант. Н. на Полтавщині. Військову освіту здобув у Петровському Полтавському кадетському корпусі, 2му Костянтинівському військовому училищі (1879). Служив в Іркутському піхотному юнкерському училищі.
Після закінчення в 1888 Миколаївської академії Генерального штабу служив у Київському військовому
окрузі, обіймав посаду штаб-офіцера для доручень 9-го армійського корпусу, офіцера з особливих доручень
11-го армійського корпусу. З 1904 -командир 107-го піхотного Грозненського полку, генерал-квартирмейстер
штабу Туркестанського військового округу, полковник. У роки Першої світової війни 1914-18 на Південно-

Західному фронті. Влітку-восени 1917-голова Комісії з українізації військ Південно-Західного фронту. За
Гетьманату-командир 14-ої піхотної дивізії у Бахмуті, з вересня 1918-7-ої піхотної дивізії 4-го Київського
армійського корпусу.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ФЕДЬКОВИЧ ЮРІЙ АДАЛЬБЕРТОВИЧ (повне ім'я та прізвище: Осип-Домінік Гординський де Федькович;
8.8.1834 - 11.1.1888) - український поет, прозаїк, драматург, перекладач, фольклорист та громадськокультурний діяч. Н. у с. Сторонці Путилові (тепер с. Путила Вижницького р-ну Чернівецької обл.) на Буковині.
Походив зі шляхетської родини. У 1846-48 навчався у Чернівецькій нижчій реальній школі, згодом
наполегливо займався самоосвітою. Протягом 1852-63 перебував на службі в австрійській армії,
підпоручник. Брав участь у походах в Італію, де написав свій перший вірш “Нічліг” (1859). У 1864-71 жив у
Сторонці-Путилові, обіймав посаду війта. 31861 друкувався у львівській періодиці москвофільської та
народовської орієнтації (“Слово”, “Вечорниці”, “Мета”, “Нива”, “Русалка” та ін.). У 1866 створив “Буквар” для
народних шкіл. Кандидував на посла до буковинського сейму (1867), але не був обраний. У 1869-72 інспектор народних шкіл Вижницького повіту. Відстоював право українських дітей навчатися рідною мовою,
виступав за створення українських гімназій, за перетворення німецького ун-ту в Чернівцях в український. З
1871 жив у Львові. Працював на посаді редактора видавництва популярних книжок товариства “Просвіта”,
але через деякий час повернувся у село. З 1876 жив у Чернівцях, де займався літературною діяльністю. З
січня 1885 на прохання товариства “Руська бесіда” редагував газету “Буковина”. Збирав народні вірування,
фольклор, цікавився астрологією. Помер 11.1.1888. Похований у Чернівцях. Перші поетичні спроби Ф.
(німецькою мовою) відносяться до 1850. За життя Ф. були опубліковані: збірки віршів “Поезії Іосифа
Федьковича” (1862); “Gedichte von I.Fedkowicz” (“Вірші І.Федьковича”, 1865); “Поезії. Вип.І, 2, 3” (1867, 1868);
“Співаник для господарських діточок” (1869); “Дикі думи: думав гуцул-невір” (1877); повість “Люба-згуба”
(1863); “Казки для руського народу” (1873); “Дністрові кручі” (1885) та ін. Ф. - автор комедії “Так вам і треба”
(1865), драми “Довбуш” (1869, 1876), мелодрами “Керманич” (1876), історичної трагедії “Богдан
Хмельницький” (1886-87). Творчість Ф. позначена впливом західноєвропейського романтизму у поєднанні з
містичними мотивами буковинського фольклору та проблематикою тогочасного суспільного життя
(жовнірська тема у поезії та прозі; звернення до постатей ватажків українського, болгарського та сербського
національно-визвольного рухів (“Довбуш”, “Киртчалі”, “Празнику Такові”). Своєю творчістю Ф. продовжував
літературні традиції Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Т.Шевченка. Здійснив переклади з німецької
(твори Гете, Гейне, Шіллера. Уланда, братів Грімм, Гауфа, п'єси Р.Гоштая “Мазепа”); з англійської (“Гамлет”,
“Макбет” У.Шекспіра, а також переробку “Приборкання непокірної” - у Ф. має назву “Як козам роги
виправляють”). Переклав “Слово о полку Ігоревім”. Як фольклорист, займався збором і систематизацією
буковинських пісень, казок тощо. Видав “Руські церковні і народні коляди і щедрівки” (1873) та “Пісні
жовнірські з голосами” (1887). У 1945 у Чернівцях відкрито літературно-меморіальний музей Ф. у 1974 у
Путилі - народний музей-садибу.
І. Роздольська (Львів).
ФЕМІНІЗМ - теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю
феміністичних переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через
приналежність до своєї статі. Ф. виник у кін. 18 ст. у Пн. Америці. Для першого етапу розвитку Ф. (19 -перша
пол. 20 ст.) було характерним зосередження на питаннях рівноправності жінок і чоловіків. З серед. 20 ст.
починається другий етап, основним завданням якого є досягнення фактичної рівноправності двох статей. У
сучасних феміністичних доктринах поняття “чоловічий” і “жіночий” мають характер не так біологоанатомічний, а швидше культурно-психологічний. Серед численних напрямів Ф. найпоширенішим є
ліберальний Ф., який основне завдання вбачає у розвитку жіночої особистості та еволюційній трансформації
суспільства з метою якнайповнішого врахування інтересів та потреб жінок. У кін. 1960 років з'явився
радикальний Ф., представники якого закликають переглянути і змінити існуючі патріархальні відносини та
традиційний спосіб мислення. Для радикального Ф. характерною є ідея жіночого сепаратизму. Основними
вимогами жіночого руху протягом останніх двох століть були: правова рівність жінок і чоловіків, подолання
дискримінації жінок в освіті та вихованні, у системі виробничо-фахової діяльності, усунення різних проявів
сексизму (дискримінації через стать). У рамках жіночого руху обстоюються також права жінки-матері.
Під впливом феміністичної теорії сформувався український жіночий рух. Його особливістю є тісний зв'язок з
національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху були
зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема, вищу (“Общество помощи высшему женскому
образованию” у Харкові). У 1878 засновано Вищі жіночі курси у Києві, 1880 - у Харкові. В 1884 у Києві
засновано український жіночий гурток, який очолила О.Доброграєва. Згодом були засновані Київська жіноча
громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурноосвітньому русі (Олена Пчілка, Х.Алчевськата ін.), а також у суспільно-політичному житті, зокрема у
народницькому та соціал-демократичному русі.
У західноукраїнських землях у 1884 в Станіславі Н.Кобринська ініціювала створення Товариства руських
женщин, згодом виникли Клуб русинок, Жіноча громада, Кружок українських дівчат та ін. Ідеологічною
основою цих товариств був Ф. у поєднанні з національною ідеєю. Існували також релігійно-доброчинні жіночі
організації - Марійське товариство пань у Львові (1904), Товариство православних русинок у Чернівцях

(1908). У рамках жіночого руху проводились акції, спрямовані на розширення громадянських прав жінок
(виборчі права, право на вищу освіту), на створення навчальних закладів для дівчат. У 1887 зусиллями
Н.Кобринської та О.Пчілки вийшов у світ жіночий альманах “Перший вінок”, а в 1890 роках - три випуски
літературно-публіцистичного збірника “Наша доля” (1893, 1895-96; ред. Н.Кобринська) та ін.
Під час Першої світової війни 1914-18 та українських визвольних змагань 1917-21 жінки брали активну
участь у харитативній та санітарно-медичній праці. Окремі українські жінки перебували на військовій службі,
в Легіоні Українських січових стрільців (О.Степанів, С.Гапечко, Г.Дмитерко та ін.), в Армії УНР, у
повстанських загонах (Маруся Соколовська та ін). Активізувалась політична діяльність жінок. До Української
Центральної Ради увійшло 11 жінок{Л.Старицька-Черняхівська, З.Мірна, В.О'Коннор-Вілінська, С.Русова та
ін.). Традицію ліберального Ф. у міжвоєнний період розвинули жіночі організації у Західній Україні. У
Галичині найбільшим жіночим об'єднанням був Союз українок, на Волині - Союз українок Волині, на
Закарпатті - Жіночий союз. Були створені Жіноча громада, яка об'єднувала прихильників Радикальної партії,
Українське товариство жінок з вищою освітою, жіночі гуртки при Українському католицькому союзі. У 1939
замість забороненого польською владою Союзу українок у Львові була створена політична жіноча
організація - Дружина княгині Ольги. Жінки мали свої окремі секції та відділи у товариствах “Просвіта”,
“Сільський господар” та ін. Основними формами діяльності жіночих організацій були доброчиннохаритативна, кооперативно-господарська, освітньо-просвітницька, а також національно-виховна. Формально
рівні політичні права жінок дали їм можливість успішно займатись політичною діяльністю. У 1922 до
польського сенату обрано О.Левчанівську, в 1928 до сейму -М.Рудницьку, а до сенату - О.Кисілевську.
Українські жінки брали активну участь у націоналістичному русі, зокрема О.Басараб. Важливе значення для
поширення ідеї емансипації жінки мала т.зв. жіноча періодика. У міжвоєнний період у Галичині виходили
періодичні видання “Жіноча доля” (1932-39), “Жіноча воля” (1932-39), “Жіночий голос” (1931-39), “Нова
хвиля” (1925-39) та ін. Після встановлення у Західній Україні радянської влади у 1939 діяльність всіх жіночих
організацій було заборонено.
Після встановлення більшовицького режиму в Україні жіночі організації не мали умов для вільного розвитку.
Деякий час існували створені за ініціативою Компартії т. зв. жінвідділи. У 1930 роках “жіноче питання” в
СРСР і, зокрема, в УРСР було проголошене повністю вирішеним. Незважаючи на відхід від традиційного Ф.,
розв'язання проблеми суспільної рівноправності жінок у радянський період характеризувалося ростом їх
освітнього та професійного рівня, активною участю у науковому, літературно-мистецькому житті країни.
Водночас нерозв'язаними залишилися проблеми “подвійного навантаження” жінок (на виробництві та
вдома), захисту материнства тощо. У порівнянні з розвиненими країнами жінки України мають дуже
малочисельне представництво у вищих органах державної влади, порівняно небагато їх у виробничобізнесовій еліті. У незалежній Україні активно йде процес повернення до цінностей ліберального Ф.,
відроджуються жіночі організації (зокрема Союз українок), створюються нові, посилюються зв'язки
національних жіночих організацій з міжнародними жіночими об'єднаннями. Численні українські жіночі
організації створені й продовжують ефективно діяти в діаспорі, зокрема Союз українок Америки, Український
Золотий Хрест у США, Організація українок Канади ім.О.Басараб, Ліга українських католицьких жінок
Канади, Об'єднання українських жінок Німеччини, Союз українок Франції, Організація українських жінок
Великої Британії, Союз українок Австралії та багато ін. У 1948 на Світовому конгресі українського жіноцтва у
Філадельфії з метою згуртування українського жіночого руху в еміграції і для координації діяльності
українських жіночих організацій створено Світову федерацію українських жіночих організацій.
О. Рибак (Львів).
ФЕН ЮСЯН (справж. прізв. - Іреней Фендь, 1868 - п. після 1937) - китайський військовий та політичний діяч.
Українець за походженням. Н. у с. Біштр на Закарпатті у родині греко-католицького священика. Закінчив
гімназію в Експеріясі. Був моряком, згодом оселився у США. У 1890-х роках мешкав на Алясці та займався
видобуванням золота. Воював у складі американської армії в американсько-іспанській війні 1898. У 1900
брав участь у придушенні повстання боксерів у Китаї. У 1902 підвищений до рангу полковника, в 1903
вийшов у відставку. У 1903-13 мешкав у Сіетлі, був власником фірми з торгівлі китайськими товарами. З
1913 постійно проживав у Пекіні. Невдовзі вступив на службу до президента Юань Шікая. З 1927 - маршал
Китаю, активно впливав на політику Чан Кай-Ші. Був противником японо-китайської угоди. У 1932 після
завоювання Японією Маньчжурії вийшов у відставку. Подальша його доля невідома.
К. Бондаренко (Львів).
ФЕОГНОСТ (Теогност; р.н. невід. - п. 11.3.1353) - митрополит Київський та Всієї Русі. Грек за походженням.
Призначений на посаду Константинопольським Патріархом Ісайєю у 1328. Після нетривалого перебування у
Києві та Владимир! на Клязьмі Ф. переніс свою резиденцію до Москви. Ф. - автор ряду повчань догматичного
та адміністративно-обрядового характеру. За Ф. здійснено переклад з грецької мови на церковнослов'янську
“Требник”. Висвятив ряд єпископів для єпархій, що знаходилися на українських землях: володимирського
єпископа Афанасія (1328), галицького єпископа Феодора (1328), луцького єпископа Трифона (1331),
чернігівського єпископа Павла (1332) та ін. Помер і похований у Москві.
Р. Шуст (Львів)
ФЕОДОРО (Мангупське князівство) - середньовічна держава, що існувала у пд.-зх. частині Криму в 12-15 ст.

Територія князівства в основному співпадала з Готською єпархією у Криму. Столицею князівства було місто
Феодоро, яке виникло бл. 4 ст. і у 6-10 ст. носило назву Дорос (було центром області Дорі). З 10 ст. місто
вперше згадується під назвою Мангуп. Бл. 13 ст. воно стало адміністративно-політичним центром князівства
і називалося Ф. У руських джерелах мало назву Мангуп. У Ф. жили нащадки тавроскіфів, сарматоаланів,
кримських готів, греки та караїми. Основними заняттями населення було землербство, виноградарство і
скотарство. У містах (Феодоро, Чуфут-Кале, Ескі-Кермен) розвивалися ремесла (гончарство, обробка шкір
та ін.). Підтримувало політичні, економічні й культурні зв'язки з Херсонесом, а з 14 ст. - з Судаком.
Князівство вело тривалу боротьбу проти татар і генуезців. У 1427 правитель Ф. Олексій збудував у гирлі р.
Чорної фортецю Каламіту (Інкерман), а в 1453 здобув генуезьке місто Чембало (Балаклаву). В 1475 після
тривалої облоги Ф. розгромили турки. У Кримському ханстві деякий час було адміністративним округом.
Створена у місті цитадель стала місцем утримання особливих політичних в'язнів. Місто як населенний пункт
перестало існувати у кін. 18 ст. УФ. збереглися залишки базиліки (6 ст.), палацу (15 ст.), турецька цитадель
(16 ст.) та руїни оборонних споруд.
О. Бандровський (Львів).
ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ (Теодосій; бл. 1036 - 3.5.1074) - український письменник, визначний церковний
діяч Київської Русі, ігумен Києво-Печерського монастиря. Н. у Василеві (тепер м. Васильків) біля Києва в
боярській родині. Деякий час жив на Чернігівщині у його батька - великокняжого правителя (тіуна). У 1055
повернувся до Києва, де був прийнятий засновником українського чернецтва Антонієм до монастиря. При
чернечому постригу прийняв ім'я Феодосія (Теодосія; його світське ім'я невідоме). Бл. 1062 став
ієромонахом, згодом - ігуменом Києво-Печерського монастиря. Ф.П. вважається творцем т. зв. печорської
ідеології, яка привнесла в давньоукраїнську духовну думку впливи містико-аскетичних положень
візантійського і, перш за все, афонського чернецтва. У період ігуменства Ф.П. посилився зв'язок КиєвоПечерського монастиря з Візантією. За його ініціативи в монастирі введено Студитський статут (укладений
св. Теодором; 759-826), який характеризувався надзвичайною суворістю. Ф.П. прагнув здійснити головну
вимогу цього статуту: усунути приватну власність і завести спільну майнову власність для всіх ченців
монастиря. Проповідував думку, що шлях до спасіння пролягає через відречення людини від усього
земного, гріховного, пов'язаного зі світом диявола; головну увагу звертав на суть людської душі, її
призначення. Ф.П. висунув ідею духовного контролю над світською владою. Вважаючи, що врятуватися
може не кожен християнин, а тільки аскет, подвижник, або той, за кого він заступиться перед богом своїми
молитвами, висував положення, що ігумен - духовний вчитель князя, а князь -захисник і опікун монастиря.
Ф.П. розпочав будівництво церкви Успення Богородиці (1073-89) та монастиря з келіями. Був активним
учасником політичних подій, які відбувалися у Київській державі у 1060-70 роках, у період боротьби за
київський стіл між трьома братами Ярославичами. Зазнав переслідувань від князя Святослава Ярослави-ча.
Виступив рішучим прихильником Ізяслава Ярославича, що призвело до суперечностей у монастирі, адже
частина ченців на чолі з Антонієм підтримувала Святослава. Підчас другого вигнання Ізяслава (1073)
відбулося примирення Ф.П. зі Святославом Ярославичем. Збереглося 11 творів Ф.П.: два послання до князя
Ізяслава Ярославича, вісім повчань і одна молитва. Помер у Києві. У 1091 останки Ф.П. перенесено до
Печерсько-Успенського собору. Канонізований за ініціативою князя Святополка Ізяславича у 1108. Ідеї Ф.П.
були сприйняті його послідовниками, зокрема Нестором, який у 1080 написав “Житіє Феодосія”.
Т. Андрусяк (Львів).
ФЕОФАН СПОВІДНИК (бл. 752-12.3.817; за ін. дан. 818) - візантійський хроніст. Н. у Константинополі.
Належав до вищої константинопольської знаті. Став ченцем Сігріанського монастиря. Прихильник
іконопоклоніння. Помер на засланні на о.Самофракія. Канонізований церквою. Автор твору “Хронографія”
(810-814), що охоплює період з 284 до 813 і містить короткий щорічний опис подій. Для написання своєї
праці Ф.С. використав деякі джерела, які не дійшли до нашого часу (зокрема т.зв. Великий хронограф).
Хроніка періоду 769-813 - єдиний послідовний виклад історії Візантії та сусідніх країн. У творі Ф.С. містяться
цінні відомості про племена аварів, гунів і слов'ян (територію їх розселення, відносини з Візантійською
імперією тощо). Особливо цінним (велика кількість фактичного матеріалу, незважаючи на деяку
тенденційність у його поданні) є опис подій 8 - поч. 9 ст., зроблений за власними спостереженнями Ф.С. Твір
перекладений на латинську мову Анастасієм Бібліотекарем.
І. Підкова (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Сторінка 7 з 12«12567891112»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика