Головна сторінка сайту
Сторінка 6 з 12«12456781112»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Довідник з історії України (Т-Я)
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:18 | Повідомлення # 26
УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (УРП) - українська партія ліберально-народницького напряму.
Створена восени 1904 групою членів, що вийшли з Української демократичної партії. Лідерами партії стали
Б.Грінченко, С.Єфремов, Модест Левицький, Ф.Матушевський, Л.Юркевич та ін. Програмні вимоги УДП і
УРП у багатьох випадках, зокрема, з національного питання, співпадали. УРП висувала вимоги надання
широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою
частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і
адміністративних установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного впливу
соціал-демократичних ідей. УРП розгорнула широку видавничу роботу. У 1904-05 видала у Львові та
Петербурзі велику кількість політичних брошур, зокрема: “Чому у нас досі немає доброго ладу?”, “Чого нам
треба?”, “Як люди собі прав добувають?”. У брошурі С.Ярошенка “Як люди собі прав добувають?” докладно і
доступно викладено програмні цілі партії - боротьба проти абсолютизму за землю і волю. Головним методом
боротьби селян під час революції партія вважала “тихий бунт”, “сидячий страйк”, які, з одного боку, не
спровокують поліцію та солдат на активні дії, а з іншого - забезпечать можливість вирішення вимог
страйкуючих. Після видання Маніфесту 17.10.1905 УРП разом з ін. українськими партіями взялася за
організацію “Просвіт”, драматичних і музичних гуртків, товариств українознавства тощо. Незначний вплив
партії серед населення та подібна оцінка подій революції 1905 сприяли зближенню позиції УДП і УРП, які в
грудні 1905 об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію.
Г. Кривоший (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА РЕСПУБЛІКА (УРСР; до 1937 - Українська Соціалістична
Радянська Республіка, УСРР) - штучна форма державності, що існувала в Україні у 1917-91. Виникла в
умовах соціальної і національної війни, яка розгорнулася в Російській імперії після падіння самодержавства.
Являла собою сурогат національної державності. У центральній Росії революційний процес визначався
боротьбою лівих і правих партій, а також суперництвом лівих за вплив на ради - позапартійні класові
організації, які виникли в країні через особливу гостроту соціально-класового протистояння. У національних
окраїнах імперії таке протистояння мало місце, але на передньому плані опинилася боротьба пригноблених
народів за державні права. Гострота соціальної боротьби зумовила дрейф правого і лівого таборів до
політичного екстремізму. В обох таборах перемогли сили, які прагнули встановлення диктатури, а не
демократії. Однак опанований більшовиками радянський табір виявився гнучкішим у “збиранні” імперії, ніж
білогвардійський. Замість дореволюційних форм адміністративного управління він запропонував народам
національних окраїн радянську форму співдружності незалежних радянських республік. Принципова
можливість такої побудови без шкоди для більшовицької диктатури зумовлювалася самою природою
радянської влади як форми диктатури. Комуністична партія здійснювала диктатуру шляхом прямого
контролю над одержавленою економікою, системою рад, профспілок, громадських організацій, силовими
структурами і засобами масової інформації. До нижчих щаблів управління були залучені мільйони людей з
обмеженими владними функціями, чим створювалася ілюзія народовладдя. Завдяки ієрархічній побудові
партії та ін. організацій повнота влади зосереджувалася на вершині управлінської вертикалі - у
компартійному керівництві.
Після жовтневого перевороту у Петрограді лідер більшовиків України Г.П'ятаков 17.11.1917 запропонував
скликати Всеукраїнський з'їзд Рад, щоб сформувати на ньому вищий законодавчий орган радянської України
- Центральну Раду. Нарком у справах національностей радянської Росії И.Сталін схвалив підступну тактику
підміни Української Центральної Ради маріонетковою установою під тотожною назвою і 30.11.1917 порадив
більшовикам українських губерній, включаючи південні та східні, організувати такий з'їзд. В умовах боротьби
за владу в Україні центральний російський уряд виявив готовність, як того постійно вимагала УЦР, поширити
кордони радянської України на територію дев'яти губерній (Тимчасовий уряд і Раднарком визнавали Україну
тільки в кордонах держави Б.Хмельницького). Це пояснювалося тим, що більшовики мали сильні позиції
лише у південних та східних губерніях. 11-12(24-25).12.1917 у Харкові, який уже зайняли червоногвардійці
В.Антонова-Овсієнка, організований більшовиками з'їзд рад висловився за встановлення радянської влади
й проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Домігшись створення
паралельної радянської “Української Народної Республіки” та маріонеткового більшовицького уряду —
Народного Секретаріату, Раднарком направив в Україну свої війська, поступово усуваючи від влади
Центральну Раду. Новостворена радянська державність була привнесена ззовні, а не сформувалася
органічно всередині українського суспільства. Те, що майже всі члени радянського уряду в Україні були
більшовиками і підпорядковувалися внутріпартійній дисципліні, перетворювало його у “кишеньковий” для
Раднаркому. Проте невдовзі територія Української Народної Республіки була звільнена Армією УНР та
німецько-австрійськими військами.
Другий наступ радянської Росії на Україну розпочався у листопаді 1918 під прикриттям Тимчасового
робітничо-селянського уряду України, утвореного на вже захопленій більшовицькими військами території

Української Держави у Суджі (тепер Курська обл., Росія). 6.1.1919 Тимчасовий уряд відмовився від
визначеної Центральною Радою назви держави - Українська Народна Республіка. Нова назва
встановлювалася за аналогією з радянською Росією-Українська Соціалістична Радянська Республіка
(УСРР). 29.1.1919 уряд реорганізовано в постійний і названо теж за російським взірцем - Раднарком. На
з'їзді КП(б)У, що відбувся на поч. березня 1919, прийнято принципове рішення взяти за основу конституції
УСРР конституцію радянської Росії. 10.3.1919 на III Всеукраїнському з'їзді Рад прийнята перша конституція
УСРР. УСРР з'явилася за волею Комуністичної партії з метою послаблення національно-визвольного руху,
однак її поява свідчила про те, що комуністична влада (на відміну від царської) визнала існування
українського народу і була змушена миритися з існуванням української національної державності (хоча в
дуже усіченому вигляді). За лаштунками сурогатної радянської державності стояв народ, який не забув своєї
тисячолітньої історії, поважав звичаї та традиції предків і мав своє бачення власної перспективи.
Національне життя надавало радянській Україні як державі цілком реального змісту. Прийнята в грудні 1936
нова Конституція СРСР перевтілила радянську владу в парламентську форму, проте суть її від цього не
змінилася. За конституцією радянської України, прийнятої у січні 1937, встановлювався інший порядок
означень в офіційній назві держави: Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Ця назва
залишилася незмінною до 1991.
З приходом у 1938 на пост першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова в Україні розпочався поступовий
процес русифікації, який зачепив, передусім, шкільництво. Однак державні права українського народу не
заперечувалися навіть в найтяжчі роки сталінщини. У політичну практику увійшло поняття “титульної нації”
(тобто нації, яка давала ім'я республіці). Й.Сталін з особливою жорстокістю застосовував свої терористичні
2
методи управління в Україні. За 1939-54 територія республіки зросла більше, ніж на 150 тис. км
Дипломатична активність радянської України припинилася в 1923 у зв'язку з перетворенням її на союзну
республіку. У 1945 УРСР стала членом-засновником Організації Об'єднаних Націй, а згодом членом
багатьох міжнародних організацій. Москва дозволила утворити у складі республіканського уряду мініатюрне
міністерство закордонних справ, але суворо заборонила двосторонні контакти з ін. державами на постійній
основі. УРСР припинила своє існування 24.8.1991, коли її Верховна Рада прийняла “Акт незалежності
України”. 1.12.1991 відбувся всеукраїнський референдум, під час якого громадяни нової держави повинні
були дати відповідь на питання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?”. Позитивну
відповідь на це питання дали 28 804,1 тис. громадян, тобто 90,3% тих, хто взяв участь у голосуванні.
С. Кульчицький (Київ).
УКРАЇНСЬКА РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ (УРП) - політична партія в Україні. УРП, в яку 30.4.1990
реорганізувалася Українська гельсінська спілка, стала першою альтернативною КПРС-КПУ політичною
партією в Україні. Зареєстрована Міністерством юстиції України 5.11.1990. Історія УРП розпочалася із
створення у листопаді 1976 Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод Української гельсінської групи (УГГ). На поч. 1980 років абсолютна більшість членів УГГ була заарештована і
кинута до радянських таборів. Після повернення з ув'язнення члени УГГ 7.7.1988 заснували Українську
гельсінську спілку. Активними діячами УГС були Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, брати Михайло і
Богдан Горині, Степан Хмара. 29-30.4.1990 з'їзд УГС проголосив себе установчим з'їздом УРП. З'їзд прийняв
Програму та Статут партії. Першим головою УРП став Л.Лук'яненко, його заступниками -С.Хмара (Львів) та
Г.Гребенюк (Донецьк). До складу УРП перейшли не всі члени УГС. На установчому з'їзді В.Чорновіл та ще
11 делегатів підписали заяву, якою відмежувалися від новоствореної партії, звинувачуючи її' в тому, що
вона базована на авторитарних засадах. II з'їзд УРП, що проходив 1-2.6.1991, вніс зміни та доповнення до
Статуту і Програми і сформував Раду партії.
У травні 1992 на III з'їзді УРП відбувся розкол між прихильниками поміркованої лінії і радикалами на чолі з
С.Хмарою. Останні вийшли з партії і утворили нечисленну Українську консервативну республіканську
партію. У зв'язку з тим, що Л.Лук'яненко був призначений послом України в Канаді, головою УРП обрано
М.Гориня (Л.Лук'яненко залишився почесним головою партії). 2.8.1992 за ініціативою УРП та Демократичної
партії України створено політичний блок - Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), до складу якого
ввійшло 18 політичних і громадських організацій. У лютому 1993 УРП і КНДС стали ініціаторами створення
Антикомуністичного антиімперського фронту України (ААФ).
У 1994 напередодні виборів УРП взяла активну участь у створенні демократичного об'єднання “Україна”.
Партія висунула 137 кандидатів у народні депутати, ставши четвертою після КПУ, СПУ та НРУ за кількістю
висунутих кандидатів. На парламентських виборах 1994 УРП здобула 11 мандатів. Де-путами від УРП стали
М.Горбаль, С.Пронюк, Л.Горохівський, М.Поровський, М.Павповський, О.Шандрук, В.Терен, Б.Ярошинський,
Р.Безсмертний, Л.Лук'яненко, Б.Горинь. Однак лідер УРП М.Горинь програв на виборах С.Хмарі. У
Верховній Раді депутати від УРП стали ядром депутатської фракції “Державність” (голова фракції - академік
І.Юхновський). На президентських виборах партія підтримувала свого кандидата - Л.Лук'яненка. Після
перемоги на виборах Л.Кучми партія стала в опозицію до президентського курсу. V з'їзд партії, який відбувся
10.9.1994, проголосив про опозицію партії до структур Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів.
Головою партії знову обрано М.Гориня.
На VI з'їзді (21-22.10.1995) відбулася певна корекція політичного курсу партії, зміна орієнтирів та
керівництва. Головою партії обрано Богдана Ярошинського, першим заступником - Олега Павлишина. Це

призвело до значної радикалізації політичного курсу партії. Частина депутатів - членів УРП залишила
фракцію “Державність”.
В ідеологічному плані УРП орієнтується на сучасний європейсько-американський консерватизм, який
характеризується сильним дотриманням національних традицій, повагою до правових способів діяльності і
правопорядку. За визначенням теоретиків УРП, “Українська республіканська партія займає
правоцентристські позиції в політичному спектрі України і виступає як носій традиційних консервативноліберальних і християнських цінностей, партія респектабельного націонал-консерватизму, виваженого
радикалізму”.
УРП складається з первинних осередків, районних, міських, обласних і крайових організацій. Вищими
органами партії є з'їзд партії, рада партії, провід партії. На червень 1990 в рядах УРП налічувалось 2 тис.
членів, на час III з'їзду - бл. 12 тисяч. Найбільші організації УРП діяли у Львівській, Тернопільській, ІваноФранківській, Київській, Закарпатській, Донецькій областях. Партія видає щотижневу газету “Самостійна
Україна”, теоретичний журнал “Республіканець” та 5 місцевих газет. Інформвідділ видає щотижневий
бюлетень “УРП-Інформ”. УРП є членом Християнсько-демократичного Інтернаціоналу.
14-15.12.1996 відбувся черговий з'їзд УРП, який засвідчив певні розходження у керівництві партії.
Л.Лук'яненко і Б.Ярошинський виступали за перехід у жорстку опозицію до всіх гілок існуючої влади,
радикалізацію діяльності партії, консолідацію націоналістичних організацій. Михайло і Богдан Горині, Микола
Поровський відстоювали більш поміркований курс, вибіркову співпрацю з існуючою владою, блокування з
правоцентристськими організаціями, проведення просвітницької діяльності, необхідність консолідації
української нації. З мінімальною перевагою на посаду голови УРП обрано Б.Ярошинського. Після з'їзду
боротьба двох ліній в УРП набрала рис непримиренності. Група М.Поровського, братів Горинів настоювала
на проведенні позачергового з'їзду партії і зміни керівництва. Керівництво УРП на чолі з Л.Лук'яненком і
Б.Ярошинським звинуватило М. і Б.Горинів, М.Поровського, М.Горбаля у розкольницькій діяльності і на Раді
УРП у березні 1997 вони були виключені з партії. Такий крок прискорив розкол УРП і спричинив відхід не
лише лідерів, але і частини членів партії, які на установчому з'їзді 1.5.1997 утворили Республіканську
християнську партію (РХП). Основними принципами своєї діяльності РХП проголосила толерантність,
впровадження норм християнської моралі у сферу політичної боротьби, необхідність блокування усіх
національно-демократичних сил. При цьому найбільш вірогідним союзником РХП назвала Народний рух
України. Головою РХП обрано народного депутата України М.Поровського. РХП зареєстрована Мінюстом у
липні 1997. За твердженням лідерів, РХП налічує бл. 6 тис. членів. Найбільш чисельні організації в ІваноФранківській (голова - І.Банах) та Тернопільській (голова - Л.Горохівський) областях. Блокуючись з іншими
націоналістичними організаціями для вирішення конкретних питань державного будівництва, УРП спільно з
Конгресом українських націоналістів утворили Національний фронт, куди, крім цих партій, увійшли і такі
радикальні організації, як Українська консервативна республіканська партія і Державна самостійність
України.
На березневих виборах 1998 за виборчий блок Національний фронт проголосувало 2,7% усіх виборців.
Республіканська християнська партія, що йшла на вибори у загальнодержавному багатопартійному округу
окремим списком, здобула 0,54% голосів виборців і теж не отримала представництва у Верховній Раді
України.
Є. Болтарович, Ю. Шведа (Львів).
УКРАЇНСЬКА РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКА СПІЛКА (УРСС) - підпільна організація української інтелігенції
націонал-комуністичного спрямування. Існувала на Львівщині в 1959-61. Одна з перших правозахисник
організацій у Радянському Союзі. Ініціатором створення УРСС виступив пропагандист Радехівського
райкому КПУ Л.Лук'яненко, до якого приєдналися Степан Вірун, Василь Луцків, Іван Кандиба, Олександр
Лібович та ін. Члени організації ставили собі за мету створити альтернативну КПРС організацію, яка б
мирними, ненасильницькими діями домоглася виходу України з СРСР (право на вихід республік із Союзу
було задекларовано Конституціями СРСР та УРСР). Влітку-восени 1959 складено проект програми
майбутньої партії. У ній проголошувалась спадковість засад українського національно-визвольного руху,
базування на ідеях Миколи Міхновського, Революційної української партії та “справжнього” марксизму, ідеї
якого були дискредитовані соціальною практикою КПРС. Документ констатував колоніальний статус України,
політичну організацію суспільства визначав як “диктатуру партійної верхівки”, підкреслював безправне
становище робітництва і кріпацьке - селянства, ізоляцію СРСР від зовнішнього світу, вимагав визнати
характер боротьби ОУН-УПА як національно-визвольний, ставив завдання конституційним шляхом
домогтися самостійності України. Першим етапом на шляху до незалежності члени організації вважали
демократизацію суспільства, другим -здобуття суверенітету через референдум. У випадку негативного
результату всенародного голосування населення України партія зобов'язувалася припинити свою
діяльність. Водночас програма пропонувала не руйнувати, а реформувати радянсько-соціалістичні засади
побудови УРСР, дерусифікувати українське суспільство, демократизувати виборчу систему, ліквідувати
цензуру, наповнити конституційні положення реальним змістом, забезпечити дотримання декларованих
прав і свобод, залучити до боротьби за незалежність громадян усіх національностей, які проживають в
Україні. У майбутньому самостійна Україна “на ґрунті усуспільненої економіки” мала б розвиватися у
“напрямку до комунізму”. Під час обговорення 6.12.1960 проекту програми і тактики УРСС головні ідеї

документа визнані занадто радикальними, і Л.Лук'яненку було доручено підготувати новий проект, в якому б
підсилювалися загальнодемократичні положення і пом'якшувались самостійницькі. І.Кандиба різко виступив
проти марксистсько-ленінського ідейно-теоретичного підґрунтя організації. На зборах вирішено утворити
осередки партії на підприємствах, в установах, районах та областях, передусім, на сході України. 20.1.1961
за доносом провокатора розпочалися арешти засновників та активістів УРСС.
Під час дізнання Л.Лук'яненко нагадав слідчому про конституційний характер діяльності УРСС, на що
одержав відповідь: “Конституція існує для закордону”. Суд відбувся у слідчій в'язниці КДБ. 20.5.1961 за
“зраду батьківщини” Л.Лук'яненка засудили до розстрілу, І.Кандибу - до 15 років позбавлення волі у колоніях
суворого режиму, С.Віруна - до 11, В.Луцьківа, О.Лібовича, Йосипа Боровницького та Івана Кіпиша - до 10
років. Незабаром ухвалою Верховного суду УРСР смертний вирок Л.Лук'яненку замінили на 15 років
ув'язнення, а Й.Боровницькому та І.Кіпишу присуд зменшили до 7 років. Всі засуджені були відправлені у
концтабори в Мордовію.
Ю. Зайцев (Львів).
УКРАЇНСЬКА СЕЛЯНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УСДП) - політична партія в Україні. Ініціатором її
створення став письменник С.Плачинда. 28.4.1990 у Львові відбулася установча конференція партії, яка
прийняла Статут і Декларацію основних принципів УСДП. Після установчого з'їзду, який проходив у Києві
9.6.1990 і прийняв Програму і Статут, УСДП стала всеукраїнською політичною організацією. На з'їзді обрано
співголів партії - С.Плачинду, В.Щербину, Г.Криворучка, Р.Кузьмича. У цей період УСДП виступала “за
незалежну самостійну Українську народну державу”, різноманітність форм власності, ринкову економіку та
перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав. На час реєстрації Міністерством юстиції України
15.1.1991 (перереєстрована 3.11.1993) налічувала 4 тис. членів. У 1992-94 керівництво партії стояло на
позиціях націоналізму. Голова партії С.Плачинда виступав за побудову “українського народного капіталізму”
та вважав, що “сучасний український націоналізм має стати державною ідеологією”. 20.4.1994 відбулося
об'єднання УСДП з Партією прихильників приватної власності (ПППВ). Головою УСДП (назва партії була
збережена) обрано М.Шкарбана (президент Асоціації фермерів України). С.Плачинда став почесним
головою партії. З приходом до керівництва М.Шкарбана УСДП зайняла більш помірковану позицію. На
виборах 1994 не здобула жодного мандату у Верховній Раді України. Партія, відстоюючи інтереси
українського селянства, виступає за пріоритетність приватної власності в Україні та за утвердження
українського народного (симиренківського) капіталізму. Стоячи на засадах українського демократичного
націоналізму, УСДП прагне об'єднати український народ навколо національної ідеї. УСДП виступає за
унітарно-централізований устрій України та підтримує розвиток українського козацтва. Керівний орган партії
- Велика рада (обирає з'їзд), яка обирає президію Великої ради. УСДП видає часописи - “Сільський майдан” і
“Український шлях”.
На березневих виборах 1998 УСДП спільно з Ліберально-демократичною партією України створила
передвиборний блок “Європейський вибір України”, який зумів здобути лише 0,13 % голосів усіх виборців
Т. Марискевич (Львів).
УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УСДП) - легальна реформістська соціалістична партія,
що діяла в Галичині й Буковині у складі Австро-Угорщини як одна з автономних секцій Соціал-демократичної
робітничої партії Австрії, згодом - як самостійна партія в західноукраїнських землях у складі Польщі. Стояла
на позиціях незалежності й соборності України. Спиралась на промислових і сільськогосподарських
робітників. Значного впливу в суспільно-політичному житті регіону не мала. Створена у Львові 17.9.1899
“молодими” радикалами, які вийшли з УРП (див. Українська радикальна партія) за участю М.Ганкевича,
С.Вітика, Ю.Бачинського, І.Возняка, С. і П.Новаківських, Я.Остапчука, А.Шмігельського. На парламентських
виборах 1907 отримала бл. 29 тис. голосів (8% відданих за українські партії) і 2 посольські мандати (С.Вітик і
Я.Остапчук). З 1907 одержала 2 постійні місця на конгресах II Інтернаціоналу у складі австрійської делегації.
У 1911 налічувала 1366 членів і мала місцеві комітети в 13 містах. Партійно-просвітнє товариство “Воля”
мало 13 філій. На виборах 1911 здобула 6л. 25 тис. голосів (у т. ч. З тис. на Буковині) і один посольський
мандат (С.Вітик). М.Гаврищук став послом буковинського сейму.
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:20 | Повідомлення # 27
3-4.12.1911 на IV з'їзді у Львові через розбіжності з питань тактики щодо польської соціал-демократії
розкололась на “централістів” (М.Ганкевич, С.Вітик.Т.Мелень та ін.) і “автономістів” (В.Левинський,
Л.Ганкевич, П.Бунякта ін.). Єдність партії відновив V з'їзд (1-2.3.1914). У роки Першої світової війни
співпрацювала з Союзом визволення України, взяла участь у заснуванні й діяльності Головної Української
Ради, пізніше - Загальної Української Ради, Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. З січня
1919 перебувала в опозиції до уряду ЗУНР, підтримувала соціалістичний уряд Директорії VHP, членами
якого були В.Темницький, О.Безпалко, В.Старосольський, С.ВІтик. Мала визначальний вплив на діяльність
Селянсько-робітничого союзу. З 1920 перейшла на радянофільські позиції, висунувши у січні 1922 вимогу
возз'єднання західноукраїнських земель з УСРР. У березні 1923 відповідно до рішень партійного VI з'їзду
УСДП остаточно перейшла на комуністичні позиції. Від керівництва партією було усунуто провідних членів
М. і Л.Ганкевичів, В.Старосольського, П.Буняка, І.Квасницю та ін. На 1923 налічувала 4,2 тис. членів.
ЗО.1.1924 заборонена польською владою. Частина членів УСДП приєдналася до Комуністичної партії
Західної України, а 4 члени польського сейму від УСДП (А.Пащук, X.Приступа, Й.Скрипа, Я.Войтюк) вступили
у комуністичну посольську фракцію. Члени УСДП, що стояли на соціал-демократичних позиціях,

оформилися як група “Вперед” під проводом Л.Ганкевича. Процес поступової відбудови партії на соціалдемократичних засадах остаточно завершив з'їзд 8-9.12.1928 у Львові. УСДП брала участь у спробах
консолідації національно-державницького табору, засудила політику “нормалізації”, виступила проти
диктатури фашизму і комунізму (конгреси партії у Львові - VII (4.3.1934) і VIII (17.10.1937). У 1930 роках
організаційно була дуже слабкою і помітної ролі у політичному житті не відігравала. Брала участь у роботі II
соціалістичного Інтернаціоналу. Припинила діяльність на поч. Другої світової війни 1939-45.
О. Жернокпеєв, І. Райківський (Івано-Франківськ).
УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА РОБІТНИЧА ПАРТІЯ (УСДРП, популярна назва - есдеки) політична партія, що утворилася у грудні 1905 з Революційної української партії. Визнавала марксистську
ідеологію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання і
домагаючись автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соціалдемократичної робітничої партії. У період столипінської реакції виступала разом з Бундом, частково з
меншовиками. У 1908 налічувала бл. З тис. членів. Видавала газети “Праця” (1909-10, виходила у Львові;
ред. Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, В.Садовський), “Робітник” (виходила у Харкові з червня 1918), “Наш
голос” (1910-11; виходила у Львові за ред. Л.Юркевича). Провідними діячами партії були: В.Винниченко, С.
Петлюра, Д.Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М.Ковальський, М.Порш. УСДРП поновила свою
діяльність на з'їзді у Києві 17-18.4.1917 і домагалася автономії України. її органом був щоденник “Робітнича
газета” (1917-19; виходив у Києві, Вінниці, Кам'янці-Подільському; ред. В.Винниченко, у 1919 - Іс.Мазепа).
За української Центральної Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади (уряди
В.Винниченка). Стоячи на поміркованих позиціях щодо вирішення аграрного питання, УСДРП втратила
підтримку селянства на користь Української партії соціалістів-революціонерів. Після проголошення IV
Універсалу в уряді залишилося тільки 2 члени партії - Д.Антонович і М.Ткаченко. За Гетьманату УСДРП
перебувала в опозиції до режиму П.Скоропадського, а її лідери (В.Винниченко, С.Петлюра та ін.) тимчасово
були ув'язнені. УСДРП входила до складу Українського національного союзу, брала участь у підготовці
протигетьманського повстання і формуванні Директорії УНР, до якої увійшли В.Винниченко і С.Петлюра. У
1918-20 члени УСДРП очолювали Раду Народних Міністрів УНР (В.Чехівський, Б.Мартос, Іс.Мазепа). На IV
з'їзді (10-12.1.1919) УСДРП розкололася на дві фракції: праву - “офіційну соціал.-дем.” і ліву - “незалежну”,
яка ставилася з застереженням до централістичної політики російської Компартії в Україні, але визнавала
потребу організації більшовицької влади в Україні, встановлення “диктатури пролетаріату” та негайного
миру з радянською Росією (А.Пісоцький, В. і Ю.Мазуренки, М.Ткаченко, М.Авдієнко). Більшість з'їзду, яку
очолювали М.Порш, В.Винниченко, С.Петлюра, Іс.Мазепа, відстоювала ідею “трудової демократії”,
висловилася за повільну соціалізацію головних галузей господарства і підтримку Директорії УНР. Під час
Трудового конгресу України УСДРП висловилася за демократичний парламентаризм, здійснення важливих
соціальних реформ, збереження повноти влади в руках Директорії УНР
Щоб уможливити Директорії УНР порозуміння з Антантою, соціал-демократи відкликали 7.2.1919 своїх
міністрів з уряду, надавши можливість голові РНМ С.Остапенкові розпочати переговори з представниками
французького військового командування в Одесі. Одночасно С.Петлюра вийшов з УСДРП, а В.Винниченко
вибув зі складу Директорії УНР, передавши свої повноваження С.Петлюрі. ЦК УСДРП (Й.Безпалко,
А.Лівицький, М.Шадлун, І.Романченко), що залишився в Україні, продовжував підтримувати політику
Директорії УНР й урядів Б.Мартоса та Іс.Мазепи. Ті ж члени партії, що виїхали в еміграцію (В.Винниченко,
Б.Матюшенко, В.Левицький, П.Дідушок, М.Порш, В.Мазуренко, С.Вікул), на конференції 9-13.1919 у Відні
домагалися виходу есдеків з уряду. “Незалежні” есдеки в січні 1920 створили Українську комуністичну
партію, що стала легальною радянською партією і виступала за самостійність УСРР В еміграції “Закордонна
делегація УСДРП” (лідери: Іс.Мазепа, П.Феденко, О.Козловський, О.Бочковський, В.Матюшенко,
В.Старосольський, Й.Безпалко) мала центр у Празі та належала до Соціалістичного Інтернаціоналу.
Партійні органи: “Вільна Україна”, “Соціалістична думка” (1922-23), “Соціаліст-демократ”. УСДРП не входила
до Уряду УНР в екзилі, але лояльно ставилася до його діяльності. Після Другої світової війни 1939-45
УСДРП взяла участь у створенні Української Національної Ради. У 1950 УСДРП об'єдналася з ін.
соціалістичними партіями в Українську соціалістичну партію.
А. Жуковський (Сарсель, Франція).
УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНО-РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (УСРП) - українська партія у Галичині. Виникла у
1926 внаслідок об'єднання Української радикальної партії з групою українських есерів, що діяла на Волині.
Лідером партії був Л.Бачинський, а після його смерті у 1930 партію очолив адвокат І.Макух. Відомими
діячами УСРП у 1920-30-х роках були депутати сейму Семен Жук, Іван Власовський, Микола Рогуцький,
Осип Когут, Клим Стефанів, Дмитро Ладика. Програма УСРП головну увагу приділяла політичним та
соціально-економічним реформам суспільства, розвитку українського національно-культурного життя.
Партія, відмежовуючись від лівих і правих політичних сил, виступала за соціальну справедливість, передачу
землі без викупу для всіх безземельних селян. Велика увага приділялась розвитку кооперації. В
національній політиці партія відстоювала лозунг самовизначення націй і “Соборності України”. УСРП
виступала з критикою комуністичного режиму в радянській Україні у кін. 1920 - на поч. 1930 років. На
парламентських виборах здобула 11 мандатів до сейму і 3 до сенату. У квітні 1931 вступила до II
Соціалістичного Інтернаціоналу. У 1934 налічувала 20 тис. членів. У січні 1935 партія фактично розпалася

на дві фракції - УСРП-лівицю і УСРП-опозицію. У вересні 1939 повністю припинила своє існування.
Друкованими органами партії були газета “Громадський голос” (видавалась у 1895-1939) і журнал “Живе
слово” (виходив у 1938-39).
Н. Шевченко (Львів).
УКРАЇНСЬКА ФЕДЕРАТИВНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УФДП) - організація поміркованих поступовських
кіл. Заснована в грудні 1917 у Києві кадетами-українофілами І.Лучицьким, В.Науменком, А.Десницьким,
Г.Квітковським, Б.Кістяківським. Програма УФДП видана в 1918. Виступала за перетворення Росії на
федеративну державу - “союз земств”, ідею якого висунув ще М.Драгоманов. Помітної ролі в політичному
житті України не відігравала. Брала участь у виборах до Українських установчих зборів. Виступивши
окремим списком у Києві, отримала лише 587 голосів. У 1918 припинила свою діяльність.
Г. Кривоший (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА ТРУДОВА ПАРТІЯ - політична партія, заснована в жовтні 1917 у Києві. Головою партії був
Ф.Крижанівський, який представляв УТП в Українській Центральній Раді і Малій Раді. Стояла на позиціях
соціал-демократії. Помітної ролі в політичному житті України не відігравала.
/. Підкова (Львів).
“УКРАЇНСЬКА ХАТА” - щомісячний літературно-публіцистичний журнал національно-радикального
спрямування. Видавався у Києві з 24.3.1909 до осені 1914 за редакцією П.Богацькото та М.Шаповала
(вийшло 64 номери). Навколо “У.х.” гуртувалися переважно молодь, народні вчителі, дрібні урядовці,
невдоволені поміркованим змістом газети “Рада”. Виник внаслідок полеміки радикально настроєних
літераторів, які згуртувались навколо альманаху “Терновий вінок”, та прихильників ліберальної газети
“Рада”. Співробітниками журналу були О.Коваленко, В.Скрипник, Ю.Будяк, Ю.Сірий (Тищенко), О.Олесь,
Г.Чупринка та ін. Журнал виступав з критикою традицій українофільства, поверхового демократизму,
угодства та орієнтацію на чужі суспільні сили, намагався формулювати нові ідейні засади українського
визвольного руху. Ідеалом для “хатян” була незалежна Україна, в якій би поєднались соціалізм та ідеалізм.
У журналі публікували свої твори О.Олесь, М.Вороний, В.Винниченко, О.Кобилянська, М.Рильський,
П.Тичина, М.Семенкота ін. На поч. Першої світової війни журнал був заборонений.
Г. Геращенко (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ (УХО; з 1930 - Українська католицька організація) українське суспільно-релігійне товариство. У серпні 1925 за ініціативою ректора духовної семінарії
Т.Галущинського створено Тимчасовий організаційний комітет, який провів організаційні заходи із
заснування у грудні 1925 УХО. Одночасно створено керівний орган товариства, який з листопада 1927
називався Центральний Комітет. З січня 1926 виходив неофіційний друкований орган товариства - газета
“Нова зоря” (гол. редактор - Т.Галущинський; з січня 1928 - О.Назарук). УХО ставила за мету поглиблення,
підтримку і захист католицького світогляду як у релігійно-церковних, так і в політичних, суспільних,
культурних та економічних справах, боротьбу з лібералізмом та атеїстичним комунізмом. Значний вплив на
спрямування діяльності УХО мав станіславський єпископ Г.Хомишин, який надавав фінансову підтримку
“Новій зорі” та заснованій у 1927 газеті “Правда”. Наприкін. 1927 - на поч. 1928 до Центрального Комітету
УХО було кооптовано ряд відомих громадсько-політичних діячів, зокрема О.Назарука, В.Охримовича,
С.Томашівського, які виробили статут та ідейно-політичну платформу організації. Проте товариство не
стало вагомим чинником українського релігійного та суспільного життя. Після того, як у 1930 на базі УХО
заснували Українську католицьку народну партію, товариство практично припинило свою діяльність.
Головою проводу товариства у 1925-30 був Т.Галущинський.
М. Швагуляк (Львів).
УКРАЇНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УХДП) - політична партія в Україні. Створена на
основі Українського християнсько-демократичного фронту. У жовтні 1989 УХДФ, що виник у січні 1989,
перейменував себе в УХДП. 21-22.4.1990 відбувся установчий з'їзд партії. Головою УХДП обрано В.Січка,
затверджено програму і статут партії. У листопаді 1991 партія зареєстрована Міністерством юстиції України.
На момент реєстрації налічувала у своїх рядах бл. 7 тис. членів. Партія виступала за досягнення “повної
політичної незалежності України, ліквідації існуючої колоніальної структури, виведення іноземних військ”.
Перед III з'їздом УХДП (квітень 1992) частина членів партії на чолі з В.Журавським провела роботу із
створення нової організаційної структури, яка у червні 1992 оформилася в Християнсько-демократичну
партію України. У лютому 1993 УХДП перереєстрована Мін'юстом України. У кін. жовтня 1995 у Львові
проходив IV з'їзд УХДП, на якому головою партії обрано О.Сергієнка, головою Секретаріату - В.Завальнюка.
В.Січко став почесним головою партії. Найвищий орган партії - З'їзд (Конгрес). Керівним органом партії є
Головна Рада (обирається на з'їзді), яку очолює голова партії. Більшість первинних організацій партії
знаходиться у західних областях України. В галузі економіки УХДП виступає за стимулювання урядом
окремих напрямів промисловості, пріоритет екології над економікою та за ліквідацію колгоспів і радгоспів,
повернення землі селянам. Основними завданнями у сфері культури і освіти УХДП вважає національне і
культурне відродження українського народу, ліквідацію наслідків насильної русифікаторської політики і
повернення реальних прав українській мові. УХДП зажадала від владних структур вільної пропаганди релігії

та своїх поглядів, права на видання періодичних видань та літератури, права громадської діяльності, права
віруючих на вищу освіту, надання рівних прав усім християнським церквам і конфесіям в Україні. У своїх
програмних документах УХДП розробила цілу низку заходів соціального захисту населення, проблем
селянства, економіки, екології, етики. Партія ставить своїм завданням заборонити практику смертної кари в
будь-якій формі та практику абортів. Найвищою цінністю серед існуючих цінностей на Землі партія визнає
людське життя.
На березневих виборах 1998 виборчий блок "Вперед, Україно!", до складу якого увійшла УХДП, здобув 1,73
% голосів виборців, що не дало можливості кандидатам від УХДП здобути депутатські мандати в
багатомандатному загальнодержавному виборчому округу.
Т. Марискевич (Львів).
УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА (УЦР) -заснована у Києві як міська громадсько-політична організація,
яка під впливом революційних подій перетворилася у лідера українського національно-визвольного руху.
Після проголошення Української Народної Республіки виконувала роль вищого законодавчого державного
органу. Ідея створення українського керівного центру виникла на поч. березня 1917 у середовищі київської
української інтелігенції. Протягом 3-7(16-20).3.1917 у суперечках і консультаціях між представниками різних
політичних, громадських, наукових і культурних кооперативних осередків (Товариство українських
поступовців, Українське наукове товариство, Українське технічно-агрономічне товариство, Українське
педагогічне товариство, українські соціал-демократи та ін.) було узгоджено рішення про створення УЦР як
представницького органу, об'єднуючого “українські організації на спільних домаганнях: територіальної
автономії України з державною українською мовою”. 7(20).3.1917 обрані перші керівні структури Ради, її
президія та керівники 9 комісій. До складу президії увійшли: М.Грушевський - голова, його заступники Ф.Крижанівський і Д.Дорошенко, товариші голови Д.Антонович, писар-С.Веселовський, скарбник В.Коваль. До повернення у Київ М.Грушевського на переважній частині засідань, які відбувались практично
щоденно, головував Ф.Крижанівський (після відставки 9.3.1917 Д.Дорошенка на посаду заступника голови
15.3.1917 було запрошено В.Науменка). 9(22).3.1917 УЦР ухвалила першу відозву до українського народу, в
якій закликала взяти активну участь у виборах до Установчих Зборів, організовуватися в політичні та
громадські товариства, домагатись від Тимчасового уряду запровадження української мови в шкільних,
судових та урядових закладах. Відозва засвідчила, що в перші дні свого існування УЦР не мала плану
широкої політичної діяльності, її дії були обережними і поміркованими. Переломним моментом в історії УЦР
стало повернення 14.3.1917 до Києва М.Грушевського, який 15.3.1917 вперше головував на засіданні Ради.
М.Грушевський сформулював головне стратегічне завдання Центральної Ради - досягнення національнотериторіальної автономії України у складі реформованої федеративної, демократичної Російської держави.
М.Грушевський провів значну роботу з реорганізації складу УЦР, перетворення її в загальноукраїнський
представницький громадсько-політичний орган. Першим кроком у цьому напрямі стало переобрання УЦР у
квітні 1917 на Всеукраїнському національному конгресі. До нового складу УЦР обрано 118 осіб, які
репрезентували окремі українські губернії, громади Москви, Кубані, Ростова-на-Дону, політичні партії,
громадські та культурно-освітні організації. Головою Центральної Ради обрано М.Грушевського, його
заступниками - В.Винниченка і С.Єфремова. Всеукраїнський національний конгрес та другі загальні збори
Ради висловилися за кооптацію нових членів до складу УЦР (зафіксовано 23.4.1917 в “Наказі Українській
Центральній Раді”). Протягом травня-липня 1917 до УЦР включені Український генеральний військовий
комітет, Всеукраїнські ради робітничих, селянських та військових депутатів. Влітку 1917 згідно з
домовленістю з Тимчасовим урядом склад УЦР розширено за рахунок представників національних меншин,
які отримали 202 місця дійсних членів УЦР та 51 кандидата, За даними мандатної комісії VI загальних зборів
(сесії) Ради її розрахунковий склад становив 798 місць, на які обрано 643 особи. За рахунок ротації кадрів та
наступного кооптування нових членів (у кін. 1917 до складу УЦР залучено Морську Генеральну Раду,
обраних від України членів Всеросійських Установчих зборів, представників окремих рад) загальна кількість
членів УЦР була значно більшою, однак і тепер вона ще не піддається точному обчисленню. 75% мандатів в
УЦР належали українцям, решта - національним меншинам. Переважну більшість з них розділили між
собою росіяни (14% усіх мандатів), євреї (близько 6%) та поляки (2,5%), тоді як молдовани отримали 4
місця, німці й татари - по 3, білоруси, чехи, греки - по одному.
Більшість у повному складі УЦР складали представники від селянства. Їм належали практично всі мандати
Всеукраїнської ради селянських та значної частини Всеукраїнської ради військових депутатів. Другою за
кількістю і найактивнішою соціальною групою УЦР була інтелігенція. Однак вона не являла єдиної
соціальної сили, ділилася на окремі табори за партійними та національними ознаками.
До складу УЦР входили представники 19 політичних партій (з них 17 називали себе соціалістичними). Крім
українських партій, представництво у Центральній Раді мали російські, єврейські, польські політичні
організації, які утворили у Раді власні фракції. З українських партій найбільші фракції мали Українська
партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія та Українська
партія соціалістів-федералістів. Українські есери завдяки своєму впливу на селянство мали
найчисельніше представництво в УЦР, проте у персональному підборі кадрів поступалися УСДРП.
Українські соціал-демократи В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Д.Антонович, Б.Мартос, В.Садовський,
І.Стешенко, М.Ткаченко, Л. Чикаленко складали ядро Ради і тривалий час (до січня 1918) відігравали у Раді
провідну роль.

З розвитком діяльності Центральної Ради ускладнювалась її структура. Згідно регламенту загальні збори
мали збиратися не рідше ніж раз на місяць, проте відбулося лише дев'ять таких зборів (1 - 6-8.4.1917; II -2223.4.1917; Ill-7-9.5.1917; IV-1-3.6.1917; V - 20.6-1.7.1917; VI - 5-9.8.1917; VII -29.10-2.11.1917; VIII -1217.12.1917; IX- 15-25.1.1918). Загальні збори заслуховували і затверджували звіти про діяльність Комітету
УЦР (див. Мала Рада), на їх порядок денний виносилися актуальні питання поточного моменту. Найвагоміші
рішення і документи УЦР готувалися і ухвалювалися в Комітеті УЦР, реорганізованому 29.6.1917 у Малу
Раду. Постановою V сесії УЦР Мала Рада отримала право “вирішення всіх негайних справ, що належать до
компетенції Центральної Ради”. Тією ж постановою її склад збільшувався з 20 до 40 членів, поновившись
представниками національних меншин (у січні 1918 налічувала бл. 80 членів). Склад Малої Ради
формувався на фракційних (партійних) засадах. Кожна з політичних партій мала квоту пропорційно до своєї
чисельності у Великій Раді. Проте усталеного, затвердженого списку членів Малої Ради не існувало.
Побутувала практика заміни одних діячів іншими (заступниками). Функції повсякденного керівництва
підготовчою роботою до зборів і сесій Ради, а згодом і Малої Ради, здійснювала Президія УЦР (вперше
обрана Всеукраїнським національним конгресом у складі голови УЦР -М.Ґрушевського і двох його
заступників - В.Винниченка та С.Єфремова). 27.6.1917 Президію доповнено чотирма товаришами Голови
(М.Шрагом, С.Веселовським, А.Ніковським, Ф.Крижанівським) та чотирма секретарями (М.Чечелем,
А.Постоловським Л.Чикаленком, Я.Левченком).
15(28).6.1917 Комітет УЦР створив Генеральний секретаріат - свій виконавчий орган Ради, якому було
доручено “завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими,
міжнаціональними та іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ
торкаються” (див. Генеральний секретаріат УЦР-УНР). З проголошенням Української Народної Республіки
виконував функції її уряду, а після ухвалення IV Універсалу Генеральний секретаріат реорганізований в
Раду народних міністрів УНР. Частиною структур УЦР були чисельні комісії, які утворювалися за рішенням
Ради на постійній чи тимчасовій основі.
Тринадцятимісячний період діяльності УЦР поділяється на три неоднозначних етапи. Перший (від створення
УЦР до Всеукраїнського національного конгресу) характеризувався спонтанним накопиченням сил,
відсутністю чіткої політичної програми, спробами сформулювати головні стратегічні гасла.
Другий етап (від Всеукраїнського національного конгресу до падіння Тимчасового уряду) засвідчив
перетворення УЦР у провідну політичну силу в Україні, лідера українського національно-визвольного руху.
Діяльність Центральної Ради у цей час відбувалась в умовах демократичного державного ладу і мала
демократичний характер. Головною особливістю цього періоду була боротьба за національно-територіальну
автономію України у складі федеративної демократичної Росії. Ця боротьба передбачала, з одного боку,
мобілізацію сил українського суспільства, з іншого - складні політичні маневри у стосунках з петроградським
урядом. Мобілізація мас відбувалась шляхом проведення численних всеукраїнських, губернських і повітових
з'їздів, які розглядали питання підтримки політики УЦР, ставлення до національно-територіальної автономії,
українізації армії, освіти, державних установ. УЦР виступила ініціатором створення губернських і повітових
українських Рад. Центральна Рада широко практикувала апеляцію до мас через різноманітні відозви,
заклики, декларації. Найпоказовішим з них слід визнати 1 Універсал (10.6.1917), яким УЦР закликала
український народ “творити новий лад вільної автономії України” (див. Універсали Української Центральної
Ради).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:20 | Повідомлення # 28
Одночасно 1 Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до
проголошення Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс та розраховувала на позитивне
ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до
Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, а вислав до Києва
повноважну делегацію у складі міністрів І.Церетелі, О.Керенського, М. Терещенка. Переговори
завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та II Універсалі
Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати представникам неукраїнської революційної демократії
місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний.
У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві
домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась
його діяльність. Видана 4(17).8.1917 Тимчасовим урядом “Тимчасова інструкція Генеральному
секретаріатові Тимчасового уряду” спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. Не наважившись
відкинути ті невеликі легальні можливості перебрання влади в Україні, які давала урядова “Інструкція”, УЦР
в підсумку втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні
місяці існування Тимчасового уряду в стосунках Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність.
Захоплення більшовиками в кін. жовтня 1917 влади у Петрограді, падіння Тимчасового уряду створило
принципово іншу політичну ситуацію в Україні. УЦР висловилась проти подій у Петрограді, вважаючи
відповідальними за них уряд і більшовиків, оголосила, що “буде боротися з усякими спробами піддержки
цього повстання на Україні”. 31.10.1917 сьома сесія УЦР ухвалила поширити владу Генерального
секретаріату, окрім Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської та Подільської губерній, на Херсонську,
Харківську, Катеринославську, Таврійську, Холмську, частково Курську і Воронезьку. На поч. листопада 1917
влада в Україні перейшла до рук Центральної Ради. 7(20).11.1917 УЦР III Універсалом проголосила про

створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. Розпочався третій і останній етап
історії Центральної Ради. В основі його лежала державотворча діяльність, спрямована на побудову
демократичних засад влади, повне унезалежнення України. УЦР ухвалила низку законів - Конституцію УНР,
запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статусу
державної.
Державотворча діяльність наштовхувалась на ряд перешкод, головними серед яких з кін. 1917 стали
більшовицька агресія проти України, незавершеність Першої світової війни 1914-18, падіння авторитету
влади і держави. В таких умовах Центральній Раді довелося вести війну з більшовиками і одночасно вести
мирні переговори з представниками Четверного Союзу в Бересті, а після підписання мирного договору
27.1(9.2).1918 звернутися до німців та австрійців за військовою допомогою (див. Берестейський мир 1918).
Звільнивши з допомогою іноземних військ територію України від більшовиків, УЦР потрапила у залежність
від німецького та австрійського військового командування. Спроби діячів Ради продовжувати
ліводемократичний курс, накреслений III і IV Універсалами, викликали невдоволення і роздратування
окупаційного командування. Воно дозволило правим консервативним силам здійснити 29.4.1918 державний
переворот. “Грамотою до всього українського народу”, підписаною П.Скоропадським, УЦР була розпущена,
а видані нею закони скасовані.
Діяльність Центральної Ради в часі була нетривалою, але її історичне значення виходить далеко за
хронологічні рамки існування. Історія УЦР не належить якійсь одній політичній течії, це велике надбання
українського народу, історичне явище, з яким пов'язуються глобальні процеси консолідації української нації,
відновлення української державності, надання національній державі демократичних, парламентських форм.
В. Верстюк (Київ).
“УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО” у Кракові та Львові - єдине офіційно дозволене німецькою окупаційною
владою українське видавництво в Генеральній губернії. Засноване 27.12.1939 у Кракові. Одержало
монопольне право на видання українських книжок і преси. Ініціатором створення і організатором
видавництва виступила група української інтелігенції на чолі з проф. В.Кубійовичем. Було тісно пов'язане з
Українським центральним комітетом, члени якого очолювали видавництво. Незмінним головою Надзірної
ради “У.в.” був В.Кубійович, директорами - Є.Пеленський (до кін. травня 1940), І.Зелінський та І.Коцур (до
червня 1941), І. Зелінський (до літа 1944), О.Тарнавський (з літа 1944). У липні 1941 у Львові утворилося
самостійне видавництво під такою ж назвою, яке спочатку співпрацювало з краківським, а в грудні 1941
об'єдналося з ним на правах філії. Відділом “У.в.” у Львові керував М.Матчак, відділом у Кракові - І.Федів.
Дирекція “У.в.” перебувала у Кракові. Постійними співпрацівниками книжкового відділу у Львові були
В.Сімович, С.Гординський, Ю.Стефаник, Д.Штикало, І.Крип'якевич, З.Храпливий та ін. Вся друкована
продукція “У.в.”, особливо газети та журнали, підлягала суворій цензурі окупаційної влади. Основну частину
продукції видавництва (крім періодики) складали шкільні підручники (букварі, читанки, посібники з
арифметики), навчальні посібники, методична література для вчителів і вихователів дитячих садків, збірки
народних пісень, казок тощо. Великим досягненням видавництва в умовах окупаційного режиму став випуск
кількох десятків літературно-художніх видань, розрахованих здебільшого на масового читача. Серед нихповні видання творів В.Стефаника, Л.Мартовича (у 3-х томах), окремі твори Т.Шевченка, І.Франка,
І.Вишенського, П.Куліша, М.Коцюбинського, Г.Квітки-Основ'яненка, Ю.Опільського, С.Руданського,
Ю.Федьковича та ін. У 1942-43 у Львові під редакцією С.Гординського видана низка творів представників
“розстріляного відродження” 1930 років О.Близька, М.Зорова, М.Хвильового, В.Підмогильного, М.Куліша та
ін., які були мало відомі у західноукраїнських землях. Видавництво опублікувало чимало оригінальних праць
з вітчизняної історії, краєзнавства, географії, книгознавства та ін. областей гуманітарних знань, зокрема
монографії Я.Пастернака (“Старий Галич. Археологічно-історичні досліди у 1850-1943 рр.”), О.Степанів
(“Сучасний Львів”), М.Кордуби (“Історія Холмщини і Підляшшя”) та ін. Однак багато творів, зокрема з історії
України, цензура відкинула. Із періодичних видань у видавництві виходили газети: щоденник “Краківські
вісті” (виходив у Кракові 1940-44, ред. М.Хом'як) та однойменний тижневик (1940-44, ред. Я.Заремба),
тижневик “Холмська земля” (регіональне видання тижневика “Краківські вісті”); журнали: щомісячники для
дітей “Малі друзі”, юнацтва “Дорога”, літературно-мистецький щомісячник “Ілюстровані вісті” (з поч. 1942
замість нього виходив щомісячник “Наші дні”). Періодика “У.в.” намагалась подавати максимум інформації
(хоч і сильно цензурованої) про життя українського населення у тогочасній Україні та за її межами,
виступала ефективним інструментом виявлення і формування громадської думки та національної
самосвідомості українців на окупованих територіях. Усього в “У.в.” вийшло 1416 номерів щоденника
“Краківські вісті” (загальним тиражем 18 млн примірників), 204 номери тижневика “Краківські вісті” (32,4 млн),
81 - “Холмської землі” (800 тис.), 50 - журналу “Малі друзі” (1,0 млн), 38 - “Дороги” (300 тис.), 20 “Ілюстрованих вістей” (100 тис.), 25 - “Наших днів” (1,3 млн). У видавництві друкувалися численні листівки,
портрети (святих, українських історичних діячів, зокрема Б.Хмельницького, І.Мазепи, Т.Шевченка, І.Франка),
картини, географічні карти, календарі. Основним тереном збуту продукції “У.в,” була Генеральна губернія,
частково - Німеччина. Весь прибуток видавництва йшов на культурні цілі. У квітні 1944 припинило діяльність
Львівське, а восени 1944-Краківське відділення “У.в.” У серпні 1944 видавництво відкрило свою філію у Відні,
куди було перенесено львівський відділ “У.в.”. На поч. жовтня 1944 з Кракова перенесено до Відня також
редакцію щоденника і тижневика “Краківські вісті”. Останній номер щоденника вийшов на австрійській землі
4,4.1945. У квітні 1945 “У.в.” остаточно припинило свою діяльність.

О. Луцький (Львів).
УКРАЇНСЬКЕ ВИЗВОЛЬНЕ ВІЙСЬКО (УВВ) - загальна назва частини українських національних збройних
формувань, що у 1943—45 діяли на боці німецької армії. Попередниками і основою УВВ були сформовані з
українців східні відділи при німецькій армії, відомі як підрозділи т. зв. гіві (“добровільних помічників”; від нім.
Hiwi - Hilfswilligen), що діяли у складі вермахту з осені 1941. Військовослужбовці загонів “гіві” (переважно
колишні солдати і офіцери Червоної армії) були задіяні як обслуговуючий персонал вермахту та як охоронці
об'єктів військового значення. З часом “гіві” залучили до боротьби проти радянських партизанів на території
України та Білорусі. Протягом 1942 при німецькій армії було утворено 74 українських батальйони “гіві”.
18.12.1942 командування вермахту і керівництво міністерства окупованих східних територій визнало
необхідним створення при німецькій армії національних збройних формувань із східних народів для
боротьби на боці Третього райху проти Радянського Союзу. У лютому 1943 вирішено, що сформовані з
українців збройні відділи візьмуть назву “Українське визвольне військо - УВВ”. Ідею створення УВВ
підтримали лідери уряду УНР в екзилі та ОУН, очолюваної А.Мельником. У травні 1943 у Берліні вийшов
друком перший номер щотижневого ілюстрованого органу УВВ - “Український доброволець”. До серпня 1943
на території райхскомісаріату “Україна” і прилеглих до нього земель проведено акцію набору добровольців
до УВВ, внаслідок якої створено кілька мобільних військових частин. У серпні 1943 за розпорядженням
А.Гітлера формування УВВ призупинилось і було поновлене лише через кілька місяців. У грудні 1943
створено штаб УВВ, який очолив полковник Петро Крижанівський. До складу штабу УВВ увійшло кілька
відділів (пропагандистський, військового навчання, підготовки офіцерських кадрів тощо). Наприкін. січня
1944 під тиском німецьких органів безпеки штаб був розпущений. Структура підрозділів УВВ повторювала
структуру Армії УНР. До складу УВВ входили полки, курені (за кількістю особового складу наближались до
батальйонів), сотні, чоти і рої. У січні 1944 до складу УВВ увійшов Український легіон самооборони під
командуванням колишнього полковника Володимира Герасименка, що в 1943 діяв на території Волині. На
поч. 1944 частина бійців-українців східних батальйонів була примусово зачислена до Російської визвольної
армії (РОА) генерала А.Власова, що діяла у складі німецьких військ. Внаслідок численних протестів
більшість українських підрозділів (але не всі українці) весною 1944 були виведені з РОА й реорганізовані в
УВВ. За весь час свого існування підрозділи УВВ налічували близько 75 тис. бійців. УВВ діяло переважно в
Україні, Білорусі, а також на Західному фронті (один із підрозділів УВВ - ім. І.Богуна перейшов на бік
французького руху Опору). В оперативному відношенні формування УВВ підпорядковувалися командуванню
німецької армії. Бійці УВВ користувалися зброєю й носили уніформу радянського або німецького
виробництва, без будь-яких знаків - за винятком синьо-жовтих нарукавних емблем з літерами “УВВ” і
тризубів на кокардах шапок. Весною 1944 затверджено текст присяги військовослужбовців УВВ. Кожен
присягав “обороняти Батьківщину свою-Україну від усіх ворогів її”. У польському місті Лодзі створено школу
офіцерських кадрів УВВ. Єдиного центру бойової підготовки особового складу УВВ не існувало.
Побоюючись самовільних дій військовослужбовців української національності, командування німецької армії
не дозволило на зосередження в єдине ціле підрозділів УВВ, які постійно перебували при різних частинах
вермахту й тим самим виконували роль лише допоміжних частин у системі збройних сил Третього райху. У
березні 1945 УВВ увійшло до складу Української національної армії. Із закінченням Другої світової війни
частина колишніх вояків УВВ опинилась у таборах для переміщених осіб у Західній Німеччині, інші були
насильно вивезені в глиб північних областей СРСР, де відбували 15-20-річне ув'язнення у концтаборах за
співробітництво з німецькою армією. 17.9.1955 указом Президії Верховної Ради СРСР особи, засуджені за
службу в німецькій армії та спеціальних формувань при ній (у т. ч. й ті, хто перебував на той час за
кордоном), були амністовані.
А. Бопяновськцй (Львів).
УКРАЇНСЬКЕ ВІЛЬНЕ КОЗАЦТВО - див. Вільне козацтво.
УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЖАВНЕ ПРАВЛІННЯ - коаліційний крайовий уряд, сформований після проголошення у
Львові 30.6.1941 Акта відновлення Української держави. Створений за ініціативою та активною участю ОУНР під проводом С.Бандери. УДП було сформоване з представників різних політичних сил на засіданні
Національних зборів у Львові 30.6.1941. Національні збори, в силу неможливості проведення у тогочасних
умовах загальнонародних виборів, були скликані місцевою мережею ОУН-Р. У них взяло участь понад сто
представників української громадськості як зі Львова, так і з ін. регіонів України, серед яких - єпископ
Й.Сліпий, о. Іван Гриньох та ін. Головував на зборах Я.Стецько. Національні збори підтримали рішення
ОУН-Р про відновлення української державності та заходи з організації українського державно-політичного
життя. Збори схвалили створення УДП на чолі з Я.Стецьком (отримав повноваження призначати та
звільняти його членів). Хоча німецька окупаційна влада 4.7.1941 заборонила проголошення Акта
відновлення державності, в Галичині продовжувалося створення органів місцевого самоврядування, які
визнавали УДП. На 5.7.1941 склад УДП був таким: Я.Стецько - Голова і керівник міністерства соціальних
реформ (член ОУН-Р); М.Панчишин - перший заступник Голови і керівник міністерства здоров'я
(безпартійний, депутат Верховної Ради СРСР); О.Барвінський-державний секретар у міністерстві здоров'я
(безпартійний); Л.Ребет - другий заступник Голови (член ОУН-Р); В.Петрів - міністр оборони (УСРП);
Р.Шухевич і О.Гасин - заступники міністра оборони (ОУН-Р); В.Лисий - міністр внутрішніх справ (УСРП);
К.Паньківський - заступник міністра внутрішніх справ (УСРП); М.Лебедь - міністр державної безпеки (ОУН-Р);
В.Стахів - міністр закордонних справ (член ОУН); О.Марітчак - заступник міністра закордонних справ

(УНДО); Юліян Федусевич - міністр справедливості (безпартійний); Богдан Дзерович - заступник міністра
справедливості (безпартійний); Дмитро Яців і Роман Ільницький-державні секретарі міністерства народного
господарства (ОУН-Р); Євген Храпливий - міністр сільського господарства (УНДО); Ілярій Ольховий - міністр
фінансів (безпартійний); Андрій Пясецький - міністр лісництва (ФНЄ); Володимир Радзикевич - міністр освіти
та віровизнань (безпартійний); Олександр Гай-Головко - міністр інформації і пропаганди (безпартійний);
Й.Позичанюк і Я.Старух (ОУН-Р)-державні секретарі міністерства інформації і пропаганди; І.Климів-міністр
політичної координації (ОУН); Н.Мороз - міністр пошти 1 телеграфу (безпартійний); Михайло Росляк начальник президіальної канцелярії (УСРП). Перед УДП стояли завдання організації системи державного
управління, що охоплювала б усі українські землі; керівництво господарським та культурно-освітнім життям;
формування української армії та міліції. Однак УДП не вдалося реалізувати поставлених завдань, оскільки
незабаром розпочалися репресії з боку німецької окупаційної влади. 12.7.1941 німецька поліція
заарештувала голову УДП Я.Стецька та ряд ін. членів уряду, зокрема Р.Ільницького, В.Стахіва. Ще раніше
7.7.1941 було заарештовано керівника ОУН-Р С.Бандеру.
Після припинення функціонування УДП інтереси українського населення перед німецькою окупаційною
владою представляла Рада сеньйорів (створена 6.7.1941, гол. К.Левицький), яку невдовзі перетворили на
Українську Національну Раду. Протягом тривалого часу німецьке керівництво постійно домагалося від
С.Бандери та Я.Стецька відкликання Акта від 30.6.1941, але так і не змогло добитися бажаних результатів.
Значення Акта від 30.6.1941 та сформованого на його основі УДП полягало у політико-правовому
закріпленні прагнення українського народу до державної самостійності. Саме тому, будучи ініціативою ОУНР, Акт підтримали ряд ін. українських політичних сил та ієрархи українських церков - митрополит УГКЦ
А.Шептицький (пастирський лист “До українського народу” від 1.7.1941) і майбутній митрополит УАПЦ
Полікарп (архіпастирське послання “До всіх українців, сущих на Волині” від 10.7.1941). Заборона діяльності
УДП та арешт його членів переконливо показали вороже ставлення гітлерівської Німеччини до української
державності, що сприяло розгортанню національно-визвольного руху на окупованих нацистами землях
України, створенню Української повстанської армії та утвердженню ідеї розрахунку лише на власні сили в
боротьбі за національне визволення.
Т. Андрусяк (Львів).
УКРАЇНСЬКЕ ІСТОРИЧНЕ ТОВАРИСТВО-незалежна асоціація українських істориків діаспори (США,
Канада, країни Європи, Австралія) та України. Виникло поза Україною в березні 1965 р. за ініціативою
Любомира Винара, Олександра Оглоблина, Наталі Полонської-Василенко та інших науковців з числа членів
УВАН та НТШ, університетських професорів, членів редколегії журналу “Український історик”. Метою
створення УІТ було поєднання зусиль істориків-фахівців та прихильників української історії в діаспорі заради
збереження кращих традицій національної історіографії, виявлення та вивчення джерельних матеріалів з
історії України в зарубіжних архівах та бібліотеках, спростування фальсифікацій історії України в радянських
та зарубіжних дослідженнях, а також для видання друкованого органу-журналу “Український історик”. До
видатних історичних дат УІТ ініціювало численні наукові конференції істориків та громадські заходи в
діаспорі, а з кінця 1990 років здійснює такі серійні видання: “Історичні монографії”, “Історичні студії”,
“Грушевськіана”, “Мемуаристика”, “Українські вчені” та інші. За три роки десятиліття своєї діяльності УІТ
видало більше 80 окремих книжок українською та англійською мовами, в т. ч. перший “Атлас історії України”.
З початком 1990-х років УІТ поширило свою діяльність в Україні: його осередки діють у Києві, Львові,
Острозі, Дніпропетровську, Черкасах. В діяльності УІТ від самого початку значне місце посідає
грушевськознавство як окрема міждисциплінарна ділянка наукового українознавства. УІТ співпрацює в
цьому напрямі з науковими, музейними установами, університетами і науковими бібліотеками України.
Товариство очолює Л.Винар.
Л. Сакада (Київ).
УКРАЇНСЬКЕ НАРОДНЕ ОБ'ЄДНАННЯ (УНО) - політична організація, заснована 19.9.1922. у м. Хотячеві
Володимирського повіту Волинської губ. Програму партії прийнято 26.9.1922 у Луцьку. Згідно з програмою,
УНО виступало за об'єднання всіх верств українського народу, що стояли на грунті самостійної України.
Керівний орган - Управу партії очолював Іван Горемика-Купчинський (заст. - Іван Волошин, секретар Микола Юфімюк). У 1925 активна діяльність УНО припинилася.
Я. Серкіз (Львів).
УКРАЇНСЬКЕ НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО в Києві - громадське наукове товариство академічного типу.
Засноване у кін. 1906 за ініціативою М.Грушевського і групи київських громадівців за зразком Наукового
товариства ім. Т.Шевченка з метою організації та розвитку української науки і пропаганди її здобутків
серед широкого загалу. Головою УНТ став М.Грушевський, секретарем І.Стешенко. Фінансову основу для
діяльності товарства склали членські внески і пожертвування меценатів (зокрема В.Симиренка). УНТ мало
три секції (історичну, філологічну і математично-природничу) та дві комісії (медичну і статистичну). Членами
УНТ були В.Антонович, К.Мельник-Антонович, М.Біляшівський, М.Василенко, Ф.Вовк, Б.Грінченко,
І.Джиджора,В.Дурдуківський, П.Житецький, І.Каманін та ін. Видавало наукові праці (29 томів обсягом 350
друк.арк. у 1907-17), влаштовувало публічні засідання з науковими доповідями в приміщенні Українського
клубу в Києві. Було опубліковано 18 тт. “Записок УНТ”, в яких друкувались переважно праці історичної та
філологічної секцій, “Збірники” праць математично-природничої секції та медичної комісії. У 1914 і 1917

вийшли два томи квартальника “Україна” (у 1915-16 у Москві видруковано 2 т. “Українського наукового
журналу”). УНТ не увійшло до створеної 1918 Української академії наук. У 1921 було адміністративним
порядком включене до Всеукраїнської Академії Наук, де його секції ще певний час зберігали свою
автономність, а згодом стали секціями відповідних відділів ВУАН. УНТ мало значні заслуги в пропаганді
української науки і культури.
Л. Зашкільняк (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:20 | Повідомлення # 29
УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНЕ ОБ'ЄДНАННЯ (УНДО) - найбільша українська політична
партія міжвоєнного періоду, що діяла в Галичині в 1925-39. Ідейно стояла на програмних засадах
Української національно-трудової партії (до 1919- Українська національно-демократична партія).
Установчий з'їзд, що відбувся 11.7.1925, прийняв політичну платформу партії. Програму 1 статут УНДО
ухвалено на другому з'їзді, що проходив у Львові 19-20.11.1925. Програма нової партії майже не
відрізнялася від програми УНДП і базувалася на ідеології соборності й державності. Ставилося завдання
створити в майбутньому самостійну Українську державу. У зверненні ЦК УНДО до населення вказувалося,
що “партія не може дати своєї апробати (офіційного схвалення. -Авт.) на існуючий на радянській Україні
переходовий диктаторський режим і однокласовий устрій, однак визнає радянську Україну поважним і
далекосяжним етапом державності українського народу та вірить, що під напором свідомих українських мас
та своєрідна державна організація завершиться здійсненням універсальних змагань української нації”. На
міжнародній арені УНДО вело боротьбу проти легалізації чужоземного панування, а в сеймі й сенаті - за
виконання Польщею її міжнародних і конституційних зобов'язань. Найвищим органом УНДО був т. зв.
Народний з'їзд (скликався раз на два роки), який обирав Центральний (Народний) Комітет; на місцях
обиралися повітові народні комітети, у селян - мужі довір'я. УНДО являло собою не стільки політичну
організацію, скільки широкий національний рух без точної реєстрації своїх членів, членських внесків (за
винятком Львова), але з досить строгою партійною дисципліною і взаємною лояльністю між керівництвом
організації та місцевими осередками. Під впливом УНДО перебували великі господарські, культурно-освітні
та спортивні організації: Ревізійний союз українських кооператорів (3261 кооператив і 448 239 членів),
Центросоюз, “Дністер”, “Просвіта” (бл. 100 тис. членів), “Сокіл” (380 гуртків), “Луг” (520 гуртків), “Рідна
школа” (1075 гуртків, 43 тис. членів), Союз українок (25 тис. членів) та найбільша галицька щоденна газета
“Діло”. З 1925 офіційним органом партії став тижневик “Свобода” (ред. М.Струтинський і О.Кузьма). Навколо
УНДО було об'єднано майже 3/4 громадських активістів Галичини. У другій пол. 1920 років об'єднання
поширило свій вплив і на Волинь. У 1928 УНДО брало участь у виборах до польського парламенту і здобуло
26 мандатів до сейму (із 40 всіх українських) і 9 до сенату (з 11 ). У 1930 в умовах пацифікації (тоді польська
влада заарештувала 19 послів від УНДО, обраних у 1928) - 17 (з ЗО), 1935 і 1938-23. В обох законодавчих
палатах польського парламенту партія мала свої клуби, а в президії сейму і сенату - представництва.
Керівництво УНДО, намагаючись нормалізувати українсько-польські відносини, пішло на укладення
компромісної угоди з польським урядом. Політика “нормалізації” викликала невдоволення серед населення і
спричинила гостру кризу в партії. У 1935 Д.Левицький склав із себе обов'язки голови, і партію очолив
редактор “Діла” В.Мудрий. Група на чолі з Д.Палієвим вийшла з УНДО і заснувала Фронт Національної
Єдності. В УНДО сформувалася внутрішня опозиція, що об'єднувалася навколо “Діла” (Д. і К.Левицькі,
І.Кедрин-Рудницький, С.Баран га ін.), і опозиція жіночої організації “Дружина княгині Ольги” на чолі з
М.Рудницькою. Проти політичної лінії УНДО розпочали активну кампанію УСПП і ОУН. Відмова В.Мудрого
від політики “нормалізації” дещо стабілізувала внутрішньопартійну ситуацію, але не зупинила падіння
впливу УНДО серед українського населення Галичини та посилення авторитету ОУН і ФНЄ. У вересні 1939
УНДО припинила своє існування. У 1947 група його членів відновила партію за кордоном і вона входила до
складу Української Національної Ради та виконавчого органу, Державного Центру УНР. Серед провідних
діячів партії були В.Бачинський, С.Витвицький, М.Волошин, М.Галущинський, А.Горбачевський,
В.Загайкевич, О.Кисілевська, В.Кузьмович, С.Кузик, П.Лисяк, О.Луцький, Л.Макарушка, І.Німчук,
Ю.Павликовський, З.Пеленський, М.Творидло, К.Троян, О.Яворський.
Я. Серкіз (Львів).
УКРАЇНСЬКЕ ПРАВНИЧЕ ТОВАРИСТВО в Чехії-об'єднання українських правників, учених та практиків, що
існувало у міжвоєнний період у Празі. Створене за ініціативою науковців, зосереджене, в основному,
навколо Українського вільного університету. Статут товариства зареєстровано 17.3.1923. Завданням
товариства, яке мало продовжувати діяльність заснованого у Києві в період Української Народної Республіки
Українського правничого товариства, було об'єднання українських правників для дослідження питань
українського права, відстоювання соціальних, матеріальних та моральних інтересів українських правників у
Чехії та сприяння встановленню тісних стосунків між українськими та чехословацькими юристами.
Товариство виступало за створення Українського правничого інституту. Кількісний склад УПТ був невеликий
(у 1923 -21 член, у 1928 - 32). Головою УПТ були Р.Лащенко, А.Яковлів, К.Лоський, С.Дністрянський.
Товариство проводило наукові конференції, засідання тощо. УПТ виступило ініціатором та організатором
Українського правничого з'їзду в Празі (4—7.10.1933). УПТ здійснювало також видавничу діяльність.
Зокрема, видано працю проф. Р.Лащенка “Лекції з історії українського права. Литовсько-польська доба.
Пам'ятники права” та текст короткої редакції “Руської Правди”. У 1932 змінено статут УПТ і з того часу
засідання товариства відбувалися спільно із зборами професорів ф-ту права і суспільних наук Українського
вільного університету.

Т. Андрусяк (Львів).
УКРАЇНСЬКЕ СЕЛЯНСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ (УСО) - масова селянська організація, створена в липні 1931.
Діяла легальне, продовжувала політичні традиції “Сельробу” (див. Українське селянсько-робітниче
соціалістичне об'єднання). Знаходилось під впливом Комуністичної партії Західної України. Виступало за
національне самовизначення аж до відокремлення українських земель від Речі Посполитої і встановлення
радянського ладу. Друковані органи - газети “Боротьба”, “Праця”, з 4.10.1932 - тижневик “Народна трибуна”.
УСО мало вплив на частину українських селян і робітників у селах і містечках Західної України. УСО
співпрацювало з профспілками, кооперативами, товариствами “Просвіта”, “Рідна школа” та ін. громадськокультурними організаціями і на перших порах діяльність не виходила за рамки економічних вимог. У
погодженні з КПЗУ організовувались антиподаткові селянські страйки, особливо на Волині, а також
економічні акції сільськогосподарських робітників. З часом діяльність УСО набула політичного характеру і
воно включилося у боротьбу з польським окупаційним режимом. УСО висувало ідею скликання Робітничоселянського конгресу Західної України. Після вбивства членом ОУН Г.Мацейком у червні 1934 у Варшаві
польського міністра Б.Перацького польська влада розгорнула широкомасштабну акцію проти українського
національно-визвольного руху. У перелік організацій, які підлягали розпуску, потрапило і УСО. 16.7.1934 на
території чотирьох південно-східних воєводств Польщі - Львівського, Тернопільського, Станіславського і
Волинського діяльність УСО заборонено. Десятки активістів УСО заарештовано і відправлено до концтабору
в Березі Картузькій. Припинили своє існування друковані органи УСО, а також профспілки, кооперативи,
громадсько-культурні організації, які перебували під його впливом.
/. Пилипів, Л. Стояновська (Львів).
УКРАЇНСЬКЕ СЕЛЯНСЬКО-РОБІТНИЧЕ СОЦІАЛІСТИЧНЕ ОБ'ЄДНАННЯ (Сельроб) -українська політична
партія радянофільського напряму, що існувала у Польщі в 1926-32. Створена 10.10.1926 на основі
об'єднання Холмсько-Волинського селянського союзу (виник наприкін. 1923 на Волині) і партії “Народна
воля” (заснована в 1923 у Львові). Було обрано Тимчасовий Центральний Комітет новоствореної організації,
який очолили лівий москвофіл К.Вальницький та український соціаліст Павло Васильчук. З поч. існуваня
Сельроб керувалося настановами Комуністичної партії Західної України. Через Сельроб, як легальну
організацію, комуністи вели агітацію серед селянства, висували своїх кандидатів на виборах. Головним
завданням у програмі Сельробу визначалася боротьба за соціалізм, очолювати яку повинен робітничий клас
у союзі з трудовим селянством. Проте внутрішні суперечності в середині КПЗУ, інспірований ЦК КП(б)У
розкол у партії негативно позначились і на діяльності Сельробу. Восени 1927 з ЦК партії вийшла частина
колишніх членів “Народної волі” (К.Вальницький, М.Заяць, К.Пелехатий) і створила організацію СельробЛівиця, яка підтримувала політичну лінію Й.Сталіна й Л.Кагановича. Сельроб (Сельроб-Правиця) стояв на
позиції українських націонал-комуністів, виступав проти більшовицької національної політики в УСРР,
домагався наповнення радянської української державності реальним змістом. У 1928 обидва крила
налічували бл. 10 тис. членів. На виборах 1928 до польського сейму Сельроб-Лівиця здобула 2 мандати, а
Сельроб (Сельроб-Правиця)-4. У березні 1928 під керівництвом ЦК КПЗУ було створено ініціативний комітет
для відновлення єдності Сельробу. У травні 1928 відбулося об'єднання розколених груп під назвою
Українська селянсько-робітнича соціалістична єдність (Сельроб-Єдність) і прийнято Декларацію єдності.
Сельроб-Єдність стояла на позиціях КП(б)У. Частина діячів Сельроб-Правиці перейшла до українських
національних партій. Остаточну консолідацію організації закріплено на III з'їзді Сельробу, який відбувся в
лютому 1930. Керівні органи -Центральний Комітет і Головний Секретаріат. Друковані органи - газети
“Сельроб”, “Воля народу”, “Наше слово”, “Нове життя”, журнал “Сяйво”. Провідними діячами Сельробу були
О.Букшований, К.Вальницький, М.Голінатий, Д.Грицай, І.Довганик, М.Заєць, Ф.Кульницький, С.Маківка,
П.Остафійчук, К.Пелехатий, М.Хімчин та ін. Найбільший вплив Сельроб мав серед населення Волині і
Холмщини. 15.9.1932 польська влада заборонила діяльність партії та закрила її видання.
Н. Шевченко (Львів).
“УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО” - українське видавництво в Берліні (1921-26). Засновник, директор і редактор З.Кузеля. З 1921 до 1923 видавало газети прогетьманського спрямування та ряд інших видань. Зокрема,
часопис “Літопис політики і письменства” (1923-24) та “Бібліотеку “У.с.”” (1921-26). При видавництві діяли
курси заочної освіти для української еміграції, редакція підтримувала зв'язки з Галичиною. “Бібліотека “У.с.”
нараховувала понад 50 книг, серед яких фундаментальні видання: антологія української поезії “Золоті
струни”, монографія про О.Архипенка у 4-х томах, словник Б.Грінченка, праця Д.Дорошенка “Слов'янський
світ” та ряд ін. видань, які поповнили скарбницю українського друкарства.
А. Середяк (Львів).
“УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО” - назва ряду часописів та газет, що виходили у різний час в Галичині та за її
межами. 1) Щоденна львівська газета, що видавалася в 1915-18 як орган Українського Комітету. Редакція
відображала політичні позиції більшості у Загальній Українській Раді (ред. Ф.Федорців та С.Чарнецький).
31916 видання перейшло у власність о. Тита Войнаровського-Столобута. З цього часу “Ус.” (ред. С.Чарнецький, С.Голубович) відстоювало погляди опозиції в ЗУР, яку очолював Є.Петрушевич. 2) Газета
гетьманського спрямування, що в 1921-23 видавалася у Берліні. Виходила з різною періодичністю (щоденно,
щотижня) за редакцією З.Кузелі та Д.Дорошенка. 3) Щотижнева газета української еміграції в Аргентині
націоналістичного спрямування, орган товариства “Просвіта”. Стоїть на позиціях ОУН С.Бандери. Виходить

у Буенос-Айресі з 1928. Редактори: Г.Голіян, М.Данилишин та ін. 4) Українська суспільно-політична газета,
що виходила в Яворові в 1929-39 (двічі на тиждень, зі 938 - щомісячно). Редактори: Є.Яворівський,
С.Харамбура. 5) Щотижнева газета Українського народного союзу в Парижі, неофіційний орган Проводу
ОУН А.Мельника. Заснована в 1933. З 1939 видає Перша українська друкарня у Франції. У 1941-48 часопис
не видавався. З газетою співпрацювали О.Опьжич, Є.Онацький, Д.Андріевський, М.Сціборський,
М.Капустянський та ін. Часопис намагався розкрити панораму українського визвольного руху, згуртувати
українську молодь поза Україною. У 1960-70 роках підтримував дисидентський рух в Україні. Редакторами
газети були: О.Бойків (1933-34), В.Мартинець (1934-40), О.Штуль-Жданович (1948-77), М.Стиранка (197792). З лютого 1992 видається у Києві. В 1967 у Першій українській друкарні вийшли книга В.Чорновола “Лихо
з розуму” та “Український вісник” (№ 1-8), ряд художніх та історичних творів. 6) Суспільно-політичний
часопис національно-демократичного напряму, що виходив в Ужгороді з 1932 до 1938. Видавав і редагував
М.Бращайко. Часопис видавав літературний додаток “Слово”. Серед співробітників: В.Бірчак, І.Роман,
о.К.Феделеш. 7) Щоденна українська газета, що видавалася у період німецької окупації. Виходила з осені
1941 в Житомирі, пізніше - в Києві (з додатком “Література і мистецтво”). Редагувалася членами ОУН-М
(І.Рогач, П.Олійник, О.Чемеринський), які за національно-самостійницьке спрямування часопису були
розстріляні німцями. 8) Газета, що в 1941-42 виходила у Станіславі. Редактор Д.Греголинський. З червня
1942 заборонена німецькою владою. 9) Щотижневий часопис радянофільського напряму, що виходив у
Вінніпегу з 1943 до 1965. Редактори - М.Шатульський, М.Гринчишин. У 1965 “У.с.” об'єдналося з газетою
“Українське життя”, що виходила в Торонто.
А. Середяк (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ ВИСОКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ ім. М.ДРАГОМАНОВА(УВПІ)-український вищий
педагогічний навчальний заклад, заснований 7.7.1923 Українським громадським комітетом у Празі. Перші
роки УВПІ функціонував як дворічний навчальний заклад, що повністю підпорядковувався Українському
громадському комітетові. Тільки в 1926-27 навч. роках завершилося остаточне формування інституту як
самостійного вищого навчального закладу. УВПІ ставив перед собою завдання готувати вчителів для
українських середніх шкіл, а також організаторів шкільництва й народної освіти. Спочатку інститут складався
з трьох відділів: літературно-історичного з двома підвідділами (мови і літератури та історії й суспільних
наук); природничо-географічного та фізико-математичного (були об'єднані в математично-природничий). У
1924 відкрито музично-педагогічний відділ з двома підвідділами: вокальним та інструментальним. В УВПІ
засновано 39 кафедр, при деяких ф-тах утворено спеціальні кабінети та лабораторії. Навчання в УВПІ було
безплатним. За весь період функціонування в УВПІ працювало 92 викладачі. Серед них - проф.
А.Артимович (мовознавство), В.Барвінський (теорія музики і композиції), Л.БІлецький (історія української
літератури), В.Гармашів (біологія і гігієна), І.Горбачевський (хімія), Д.Дорошенко (історія України),
О.Ейхельман (правознавство), С.Рудницький (географія), С.Русова (педагогіка), В.Сімович (українська
мова), Д.Чижевський (філософія), С.Шелухин (правознавство), В.Щербаківський (археологія) та ін.
Професорсько-викладацький склад УВПІ проводив значну наукову і літературно-видавничу діяльність. Для
видання навчальних посібників та підручників було створено спеціальне видавниче товариство “Сіяч”. УВПІ
видавав наукові збірники, зокрема в 1933 вийшов “Драгоманівський збірник”, у якому вміщено 15 статей про
М.Драгоманова. При УВПІ діяв цілий ряд наукових інституцій - Товариство ім. Григорія Сковороди (1924; з
1925-Науково-педагогічне товариство), Біологічне товариство (1928; згодом - Математично-природниче
товариство) та ін. За весь час існування УВПІ повний курс прослухали 178 студентів, докторський ступінь
отримали 31. Значна частина випускників працювала у Закарпатті. У 1933 УВПІ припинив своє існування
через відсутність коштів. Ректорами УВПІ були професор Л.Білецький (1923-26), професор В.Сімович (192630), професор В.Гармашів (1930-33).
Т. Андрусяк (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КЛУБ ІМЕНІ ГЕТЬМАНА П.ПОЛУБОТКА -українська військова організація,
заснована 16(29).3.1917 на військовій нараді представників київського гарнізону. 18(31).3.1917 на засіданні
Клубу затверджено Статут, який розробив М.Міхновський. Згідно зі статутом, головною метою організації
було визнано згуртування всіх військовиків, лікарів, військових урядовців (українців за національністю) для
створення української армії та для продовження боротьби “за повну свободу України”. Справами клубу
керувала Рада, що складалася з 24 членів і 12 кандидатів. Очолював Раду М.Міхновський. Клуб відкривав
свої філії на фронтах і по всій Україні. Перед місцевими осередками ставилося завдання сприяти зростанню
національної свідомості шляхом розповсюдження брошур, часописів та відозв із закликом до військовиківукраїнців об'єднуватися в окремі національні громади та встановлювати зв'язок із організацією. У травні
1917 за участю клубу сформовано Перший український козачий полк ім. гетьмана Богдана Хмельницького
на чолі з штабс-капітаном Д.Путником-Гребенюком. Під впливом членів організації відбувалася українізація
й ін. військових частин. Члени клубу М.Міхновський та В.Павелко брали участь у підготовці Полуботківців
виступу 1917, внаслідок якого планувалося захопити владу в Києві і змусити Українську Центральну Раду
проголосити незалежність України.
Г. Кривоший (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКИЙ ВІЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ (УВУ) - перший вищий навчальний заклад і наукова установа
української еміграції за кордоном. Заснований у Відні з ініціативи Союзу українських журналістів (В.Кушнір,

О.Олесь), Товариства прихильників освіти (С.Дністрянський) і Українського соціологічного інституту
(М.Грушевський). Під час заснування УВУ виявилися розбіжності у поглядах на його структуру між
О.Колессою (традиційний університет) та М.Грушевським (народний університет), внаслідок чого останній
відійшов від організаційних справ. Офіційне відкриття УВУ відбулося в Будинку інженерів і архітекторів у
Відні 17.1.1921. Спочатку в УВУ було 90 слухачів, 12 професорів та три доценти. Після поразки українських
національно-визвольних змагань 1917-21 осередком політичної еміграції стала Прага, куди, за згодою
міністерства шкільництва і просвіти Чехословаччини, переніс свою роботу УВУ. Урочисте відкриття ун-ту
відбулося 23.10.1921. Адміністрація УВУ розмістилася у приміщеннях посольства Західно-Української
Народної Республіки, а навчальний процес відбувався в аудиторіях та кабінетах Кардового ун-ту.
Передбачалося також паралельне навчання студентів у ін. вищих навчальних закладах. Мовою викладання
прийнято українську, хоча окремі предмети могли читатися іноземними мовами. У “празький” період
функціонування УВУ діяли філософський (з історико-філологічним та природничим відділами) та правничий
(юридичний) ф-ти. Ротація керівництва навчального закладу відбувалася щороку. У період 1921-45
ректорами УВУ були О.Колесса (1921-22, 1925-28, 1935-37, 1943-44), С.Дністрянський (1922-23),
І.Горбачевський (1923-24, 1931-35), Ф.Щербина (1924-25), Д.Антонович (1928-30,1937-38), А.Яковлів (193031, 1944-45), О.Мицюк (1938-39, 1940-41), І.Борковський (1939-10,1941-43), А.Волошин (1945). Деканами
філософського ф-ту були С.Дністрянський, Д.Дорошенко, О.Колесса, А.Артимович, В.Біднов, Д.Антонович,
В.Щербаківський, Б.Матюшенко, Ф.Слю-саренко; правничий ф-т очолювали Ф.Щербина, О.Ейхельман,
Р.Лащенко, В.Старосольський, К.Лоський, С.Шелухин, О.Андрієвський. Щорічний набір студентів до УВУ
становив 325 чол.: 221 на філософський ф-т, 104-на правничий. Найбільша кількість викладачів - 46 (з них
ЗО професорів) працювала в 1933/34 н. р. У 1920-30 роках викладачами УВУ були науковці світового рівня:
О.Андрієвський, Д.Антонович, А.Артимович, В.Біднов, Л.БІлецький, І.Борковський, С.Бородаєвський,
І.Горбачевський,
С.Дністрянський,
Д.Дорошенко,
О.Ейхельман,
О.Колесса,
Д.Коропатницький,
Б.Крупницький, В.Кубійович, З.Кузеля, Р.Лащенко, В.Липинський, М.Лозинський, І.Мірчук, О.Лотоцький,
О.Орлов, Я.Пастернак, С.Рудницький, Ю.Русов, Ф.Слюсаренко, Р.СмальСтоцький, В.Старосольський,
Д.Чижевський, О.Шульгін, С.Шелухин, В.Щербаківський, Л.Шрамченко, Ф.Щербина, А.Яковлів та ін. Вони
читали й публікували курси історії та географії України, української історіографії та джерелознавства, історії
українського права, церкви, мистецтва, етнології, археології, української мови та літератури, філософії,
педагогіки. Лише у перше десятиліття видавничий відділ УВУ випустив 27 томів наукових праць, окремі з
яких увійшли до “золотого фонду” української науки. Викладачі УВУ представляли українську науку на
міжнародних та регіональних з'їздах, конференціях, симпозіумах, підтримували зв'язки з українськими
(зокрема, Науковим товариством ім. Т.Шевченка) та зарубіжними науковими товариствами, обиралися
членами Всеукраїнської академії наук, почесними членами іноземних АН, ун-тів та ін-тів. Вони працювали в
ун-тах Праги, Подебрад, Варшави, Львова, міст США. УВУ мав право надавати звання почесних докторів.
До їх числа увійшли письменники О.Олесь, О.Кобилянська, Б.Лепкий, В.Стефаник, композитори О.Кошиць,
В.Барвінський, громадські та наукові діячі І.Горбачевський, О.Колесса, А.Волошин та ін. У перше десятиліття
свого існування УВУ надав ступінь доктора філософії або права 109 особам.
У міжвоєнні роки УВУ працював у складних умовах. У 1922 зменшилася сума субсидіювання ун-ту, що
поставила його на грань закриття. Завдяки заходам ректора І.Горбачевського вдалося частково подолати
труднощі й продовжити діяльність навчального закладу. На перешкоді повноцінного функціонування УВУ
стало також зовнішньополітичне зближення Чехословаччини з СРСР та Польщею, внаслідок чого зменшено
права української політичної еміграції у країні. У зв'язку з проголошенням автономної Карпатської України
(1938) керівництво УВУ прийняло рішення про перенесення його роботи до Хусту, але угорська окупація
Закарпаття перекреслила ці плани. Подальший поділ Чехословаччини і утворення протекторату Чехії і
Моравії позначилося на становищі УВУ. Його підпорядковано ректору Кардового унту, змінено статут і
учбову програму, а викладачів піддано суворій перевірці про “арійське” походження. Нездійсненною
залишилася спроба перенести роботу УВУ до Ужгорода у 1942. Остаточного розгрому ун-т зазнав після
вступу Червоної армії до Праги у травні 1945. Більшість викладачів та студентів встигла виїхати на Захід,
проте частина викладацького складу на чолі з о.А.Волошином, що залишилася в місті, була репресована,
майно й архів УВУ конфіскували радянські окупаційні органи влади або ж були розграбовані
“колекціонерами”. За ініціативою В.Щербаківського, до якого приєдналася група науковців з Історичного
наукового інституту з Берліна на чолі з І.Мірчуком, діяльність УВУ було відновлено восени 1945 в Мюнхені.
До його розбудови долучилося молодше покоління українських дослідників, що емігрувало за кордон,
уникаючи репресій радянської влади. Навчальний процес в УВУ відновився вже у 1946/47 н. р. Наступного
року в ун-ті навчалось 493 студенти, а навчальний процес забезпечували 44 професори, 16 доцентів, 18
викладачів та асистентів. Діяльність ун-ту стала можливою завдяки фінансовій підтримці Конгрегації для
Східної Церкви Апостольського Престолу (єп. І.Бучко став куратором УВУ) та фонду “Українського
видавництва” у Кракові. Проте і в перші повоєнні роки матеріальне становище ун-ту залишалося непевним,
особливо після проведення у Західній Німеччині грошової реформи (1948). У 1949 в УВУ навчалося 272
студенти, в 1950 - 137, у 1956 стаціонарні заняття були припинені. У перше повоєнне десятиліття в ун-ті
видано 206 докторських і 103 магістерських дипломи. 16.9.1950 баварський федеральний уряд надав УВУ
статус приватного ун-ту з академічними правами.
У 1950 роках значне скорочення навчального процесу УВУ компенсовував широкою видавничою діяльністю.
З 1957 почали виходити “Наукові записки”, курси лекцій, розширився обсяг заочного навчання студентів. У

цей час УВУ налагодив відносини із зарубіжними науковими установами, осередками українознавства у
США, Канаді, Франції. Становище УВУ поліпшилося після заснування Товариства сприяння українській науці
(1962), що дало можливість у 1965 відновити навчальний процес. Розпочали роботу також курси
українознавства, сходознавства, англомовні курси, що навчали слухачів у зимовий та літній періоди.
Педагогічний колектив зріс з 56 чол. у 1965 до 84 у 1981. На пожертвування митрополита Й.Сліпого у 1974
УВУ придбав велике приміщення для аудиторій, кабінетів та бібліотеки. Щорічно ун-тет проводив наукові
конференції, відзначав ювілеї видатних українських діячів, роковини української державності, організовував
мистецькі виставки. З 1981 при УВУ почав роботу Інститут досліду національних проблем. У 1966-81
докторські дипломи отримали 98 випускників, 36 - магістерські. У післявоєнні десятиліття ректорами УВУ
були В.Щербаківський, І.Мірчук, Ю.Панейко, М.Васильїв, О.Кульчицький, В.Орелецький, Ю. Бойко, В.Янів. У
післявоєнний період в ун-ті плідно працювали видатні українські історики Д.Дорошенко, О.Оглоблин,
Н.Полонська-Василенко; географи С.Рудницький, В.Кубійович; філологи С.Смаль-Стоцький, О.Колесса,
Ю.Шевельов, Я.Рудницький, О.Горбач; філософи Д.Чижевський, І.Мірчук, О.Кульчицький, В.Янів; етнографи
З.Кузеля, В.Петров; історики мистецтва Д.Антонович, В.Залозецький; історики церкви В.БІднов, М.Чубатий,
О.Лотоцький; правники С.Дністрянський, А.Яковлів, В.Панейко; економісти В.Тимошенко, О.Мицюк,
Є.Гловінський.
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:21 | Повідомлення # 30
Протягом всього часу свого існування УВУ намагався активно впливати на наукове та суспільно-політичне
життя в Україні. Позбавлені можливості легальної співпраці, його співробітники несли слово правди про
Україну, її історію та культуру через друковані органи, радіо. З їхньою допомогою друкувалися твори
“шістдесятників”. Реальні можливості співпраці з українськими науковими установами та навчальними
закладами стали можливі лише після проголошення незалежності України. Розпочалися обміни науковими
делегаціями, стажування українських істориків в УВУ, проведення спільних заходів. Науковці УВУ брали
участь у роботі 1-111 Конгресів україністів, наукових конференціях, проведених в Україні. Докторські та
магістерські дипломи ун-ту отримали молоді українські вчені. Нині УВУ зберігає значення важливого
осередку інтелектуального життя українців у Німеччині та світі.
О. Мазур (Львів).
“УКРАЇНСЬКИЙ ВІСНИК” - нелегальний суспільно-політичний часопис. Виходив від січня 1970 до березня
1972(вип. 1-6) у Львові. Засновник, автор, редактор і видавець -В'ячеслав Чорновіл. У вступному слові
“Завдання “Українського вісника””, яке відкривало усі шість випусків, декларувалося, що видання
подаватиме об'єктивну інформацію про порушення свободи слова та прав, гарантованих Конституцією
СРСР, про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв'язнів,
про акції протесту, а також друкуватиме твори самвидаву. У підготовці журналу брали участь Ярослав
Кендзьор, Михайло Косів, Валентин Мороз, Юрій Шухевич, Микола Плахотнюк, Ніна Строката, Надія
Світлична, Василь Стус, Атена Пашко. Умови для конспіративного друку часопису забезпечувала Олена
Антонів, друкували журнал Людмила Шереметьева (випуски 1-4), В.Чорновіл та Я.Кендзьор. Кур'єрами та
розповсюджувачами були Стефанія Гулик, Ганна Садовська. Сприяли розповсюдженню журналу Зіновія
Франко, Ярослав Дашкевич, Валентина Чорновіл. Студентка КДУ з Чехословаччини Анна Коцур вивозила
журнал у Пряшів, звідти Павло Мурашко передавав “У.в.” на Захід. Журнал передруковували видавництво
“Смолоскип” ім. В.Симоненка (США), видавництво “Сучасність” (Мюнхен), Українська видавнича спілка у
Лондоні та ін. До української та світової громадськості публікації журналу доносило радіо “Свобода”. В
Україні випуски “У.в.” поширювалися самвидавом. За довідкою Львівського УКДБ, “журнал друкувався на
друкарських машинках, а потім шляхом розмноження перших примірників розповсюджувався серед різних
осіб” машинописом, ксероксуванням та фотоспособом. У багатьох містах “У.в.” мав своїх кореспондентів та
розповсюджувачів. За розпорядженням В.Чорновола, заарештованого у січні 1972, видання журналу було
припинене. На сторінках “У.в.” публікувалися документи про політичні репресії та дисидентський рух кін.
1960 - поч. 1970-х років, публіцистичні статті, листи протесту та літературні твори, авторами яких були
В.Симоненко, В.Стус, І.Світличний, В.Романюк, В.Чорновіл, І.Дзюба, С.Караванський та ін. Зважаючи на
великий авторитет позацензурного часопису, в Україні здійснено кілька спроб продовжити його випуск. У
1972 намагалися поновити видання журналу в Києві Євген Пронюк, Василь Овсієнко, Василь Лісовий та Іван
Гайдук, але появі журналу завадили арешти. У 1974 Степан Хмара з Червонограда (Львівська обл.) спільно
з київськими журналістами Олесем Шевченком та Віталієм Шевченком видали свій “У.в.” під числом 7-8 (у
1975 опублікований за кордоном). Кілька чисел журналу під назвою “У.в.” видала Українська
загальнонародна організація. Після звільнення з ув'язнення В.Чорновіл разом з Михайлом Горинем, Павлом
Скочком, Василем Барладяну у серпні 1987 відновив видання “У.в.” як першого в Україні опозиційного до
влади легального літературно-художнього та суспільно-політичного часопису (до березня 1989 вийшли 7-14
випуски). Від випуску 11 (січень 1988) журнал був органом Української гельсінської групи, згодом - органом
Української гельсінської спілки. Поліграфічним способом його тиражувало Закордонне представництво УГС
(Нью-Йорк). З 5.12.1987 почали виходити щомісячні експрес-випуски “У.в.”, з 11.7.1988 - листки прес-служби
УГС (по 2-3 на тиждень) і невдовзі випуск “У.в.” було припинено.
Ю. Зайцев (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАРІАТ (Військовий комітет)-таємна військова
організація, створена у вересні 1918 для підготовки збройного повстання у Львові і встановлення української
влади в Галичині. Складався з старшин-українців, які служили в австрійській армії та Легіоні українських

січових стрільців. З жовтня 1918 головою УГВК став сотник УСС Д.Вітовський. До складу комітету входили
сотник О.Кузьма, підхорунжий Д.Паліїв, поручники П.Бубела, Л.Огоновський, І.Рудницький та ін. Члени
комітету розробили план Листопадового повстання 1918. 31.10.1918 перейменований в Українську
Генеральну команду. У зв'язку з організацією регулярних військ генеральна команда 8.11.1918 була
реформована у Начальну команду, згодом - Начальна команда Української Галицької Армії.
І. Підкова (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОМІТЕТ - найвища військова установа в Україні у травнілистопаді 1917. Створений у травні 1917 на 1 Всеукраїнському військовому з'їзді для керівництва
українським військовим рухом. До першого складу УГВК увійшли: В.Винниченко, С.Петлюра, ген. М.Іванів,
полк. І.Луценко, полк. О.Пилькевич, полк. В.Павленко, пполк. Ю.Капкан, пполк. В.Поплавко, пор.
А.Чернявський, пор. М.Міхновський, хор. А.Певний, хор. В.Потішко, хор. М.Полоз, хор. Ф.Селецький,
військовий урядовець І.Горемика-Крупчинський, солдати С.Граждан і Д.Ровинський, матрос С.Письменний.
У червні 1917 до складу УГВК кооптовано: ген. Л.Кондратовича, полк. О.Жуковського, пполк. Матяшевича,
пполк. О.Сливинського, сотн. С.Білецького, сотн. Г.Глібовського, пор. В.Кедровського, пор. М.Левицького,
пор. П.Скрипчинського, солдата С. Колоса. Головою Комітету обрано С.Петлюру, заст. голови В.Кедровського, секретарем - С.Колоса. Керівним органом Комітету була президія, до складу якої входило 5
членів. УГВК поділявся на відділи: агітаційно-освітній та організаційний, із редакційно-видавничим
підвідділом (гол. Д.Ровенський); інспекторський (М.Іванів), мобілізаційний та військової комунікації
(В.Кедровський), військово-інженерний (М.Шумицький), санітарно-медичний (Д.Одрина), юрисконсультський
(М.Левицький), відділ вишколу (В.Поплавко), канцелярія (С.Колос), комендатура комітету та організація
Вільного Козацтва (А.Певний), комісія спеціальних служб (Л.Кондратович). Комітет мав своїх представників
при Головному штабі у Петербурзі (О.Пилькевич), при Генеральному штабі у Петербурзі (О.Жуковський),
при міністрі військових справ у Петербурзі (М.Полоз) та при штабі Півд.-Зах. фронту (П.Скрипчинський).
Питаннями, пов'язаними з військово-морським флотом, займався С.Письменний. Після проголошення
Українською Центральною Радою III Універсалу (див. Універсали УЦР) реорганізований у Генеральне
секретарство військових справ. Генеральним секретарем призначено С.Петлюру, його товаришем В.Кедровського. У січні 1918 Генеральне секретарство було перетворено на Міністерство військових справ.
/. Підкова (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ШТАБ - вищий орган управління Збройними Силами УНР.
Створений у листопаді 1917. Складався з наступних відділів: організаційний - нач. сотн. О.Данченко; зв'язку
- нач. полк. Козьма; артилерійський - нач. підполк. Пащенко; постачання - нач. підполк. Матіяшевич;
військового шкільництва - нач. ген. М.Омелянович-Павленко; загальний - нач. підполк. Пономаревський.
Начальник штабу - ген. Б.Бобровський. У березні 1918 проведено реорганізацію штабу, який очолив полк.
О.Сливинський. Створено два відділи: перше генерал-квартирмейстерство (нач. ген. Дроздовський), яке
керувало оперативною діяльністю армії, і друге генерал-квартирмейстерство (нач. полк. М.Какурін), що
займалося організацією армії. Функції УГВШ зводились, в основному, до організації війська і підготовки
військових резервів. Безпосередньо оперативне керівництво армійськими підрозділами на фронті
здійснював Штаб Армії УНР.
/. Підкова (Львів).
“УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК” - журнал Українського історичного товариства. Заснований у 1963 р. Л.Винаром
у США як науково-інформаційне видання української національної історіографії, що базується на історичній
схемі і науковій періодизації історії України М.Грушевського. Підтримуючи розвиток української історичної
науки поза межами України, “У.і.” сприяв збереженню національної свідомості українців і був спрямований
проти фальсифікацій історичного минулого українського народу радянською історико-партійною наукою.
Перші числа “У.і.” вийшли у 1963-64 рр. у формі історичного бюлетеню Історичної комісії “Зарево”
Української вільної академії наук у США. За ініціативою співробітників журналу О.Оглоблина, Н.ПолонськоїВасиленко. Л.Винара та інш. в березні 1965 р. було засновано Українське історичне товариство (УІТ),
офіційним друкованим органом якого став “У.і.”. Від 1985 р. “У.і.” єжурналом історії та українознавства,
матеріали якого представляють близько 50 тематичних рубрик. Журнал є основним виданням у царині
грушевськознавства. На сторінках “У.і.” з'явилося більше ста статей і документальних публікацій про життя,
діяльність та наукову спадщину М.Грушевського. Журнал виходив іноді тематичними ювілейними
збірниками, які було присвячено М.Грушевському (1966, 1984, 1991, 1996), В.Антоновичу (1984), О.КандибіОльжичу (1984), 50-літтю Української національної революції (1967), 100-літтю поселення українців у Канаді
(1991), ювілеям УІТ (1985, 1995) та ін.
Із зміною історичної ситуації з 1990 р. до співпраці в “У.і.” було запрошено багатьох науковців України, а
співредактором журналу став М.Брайчевський. “У.і.” тепер спільно видають науковці України і діаспори, в
ньому широко представлено джерельні публікації, тематичні розвідки, біобібліографічні матеріали та
наукову хроніку.
У 1960-1970 рр. “У.і.” друкувався у Мюнхені, тепер виходить у США, у 1993 р. частину тиражу віддруковано у
Києві. Виходить як щоквартальник, але переважно поєднаними числами. Всього за 1963-96 рр. вийшло 131
число журналу (33 томи у 50 книгах). Розповсюджується в Європі, Америці та Австралії, а з кінця 80-х рр. і в

Україні. За ініціативою УІТ, за сприяння Національної комісії з питань повернення культурних цінностей в
Україну, комплекти “У.і.” в 1997 р. було ввезено в Україну і передано до багатьох наукових бібліотек. Є
покажчик змісту “У.і.” за 1963-92 рр. (К.,1993). Видання продовжується, незмінним головним редактором “У.і.”
є Любомир Винар.
Л. Сакада (Київ).
“УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖУРНАЛ” (“УІЖ”) — науковий часопис, орган Інституту історії України та
Інституту національних відносин і політології Національної Академії наук України. Виходить у Києві з липня
1957 (у 1960-80 роках раз на місяць; у 1990-ті роки - раз на два місяці). До 1997 вийшло понад 410 номерів
журналу. Автори публікацій - відомі фахівці з проблем історії України та всесвітньої історії. Серед них не
лише відомі дослідники з України, а й вчені з-за кордону, зокрема зі США, Канади, Франції, Німеччини,
Великої Британії, Чехії, Словакії, Болгарії, Польщі, Росії, Білорусі та ін. Часопис велику увагу приділяє
проблемам історії України, всесвітньої історії, а також питанням змісту і методики викладання історії в
навчальних закладах країни. Матеріали, що публікуються у журналі в останні роки, подаються в контексті
нового осмислення історії українського народу. Наукові статті та документальні матеріали переважно
висвітлюють ті сторінки історії, які тривалий час з ідеологічних міркувань розглядались поверхово,
замовчувалися або свідомо перекручувалися. У журналі друкуються дискусійні матеріали, обговорення яких
допоможе визначити більш точні концептуальні лінії у висвітленні цілих напрямів історії України. Журнал має
постійні розділи: статті, повідомлення, замітки на допомогу вчителеві історії, огляд джерел та літератури,
хроніка, інформація тощо. “УЇЖ” розповсюджується у більш як 70 країнах світу. Редакція часопису
знаходиться у Києві. Головними редакторами журналу у різний час були: Ф.Шевченко (1957-67,1968-72),
К.Дубина (1967), П.Калиниченко (1972-79), О.Кондуфор (1979-88), М.Коваль (з 1988).
П. Панченко (Київ).
УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ СОЮЗ - суспільно-політична організація у Галичині в 1930-х роках.
Заснована в січні 1931 у Львові з ініціативи митрополита А.Шептицького в умовах поглиблення
диференціації в українському суспільно-політичному житті, зокрема, у внутрішньоцерковних відносинах та
спробах деяких ієрархів створити окрему католицьку політичну організацію (див. Українська католицька
народна партія). Ставив за мету забезпечення католицькій вірі та моралі належного місця в суспільному
житті, посилення впливу Церкви на національний рух, сприяння консолідації українського суспільства на
основі християнських принципів, поборювання матеріалістичного світогляду. В політичному плані УКС був
тісно зв'язаний з УНДО, об'єднуючи у керівних органах та осередках значну частину членів партії і творячи
свого роду консервативну надбудову. У ставленні до організованого українського націоналізму УКС займав
гнучку позицію: засуджуючи екстремізм у тактиці ОУН, зокрема її терористичні методи, разом з тим вбачав у
націоналістичних переконаннях молоді прояви високого патріотизму і виступав за порозуміння з нею та
залучення її на свій бік. УКС стояв на ґрунті легальності щодо польської держави, ставлячи своїм завданням
сприяти здобуттю для українського народу широких політичних прав, сприятливих умов для розвитку освіти
та культури, підвищення його добробуту. Обстоюючи точку зору про канонічність справедливого
загальнодержавного розв'язання українського питання в Польщі, керівництво УКС поставилося критично до
угоди між міністерством внутрішніх справ Польщі та проводом УНДО у 1935, розцінивши її як спробу
польської адміністрації поглибити розкол в українському суспільстві (див. “Нормалізація”) і підтримало
консолідаційні зусилля українських партій та організацій Галичини напередодні Другої світової війни,
здійснювані на противагу політиці “нормалізації” (див. Контактний комітет). У 1935 уряд обмежив сферу
діяльності УКС лише Львівською архієпархією. Наприкін. 1935 союз нараховував 416 організаційних
комітетів, 261 гурток і окружні ради в повітових осередках. Перший голова УКС - В.Дашкевич, з 1932 З.Лукавецький. З березня 1931 УКС видавав тижневик “Мета” (ред. В. Кузьмович і М.Гнатишак), а також
додаток “Христос - наша сила” і літературно-науковий щомісячник “Дзвони” (1931-39, гол. ред. колегії
Й.Сліпий).
М. Швагуляк (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ КРАЙОВИЙ КОМІТЕТ (УКК) у Львові - українська легальна громадська установа у Галичині,
яка представляла інтереси українського населення перед німецькою окупаційної владою. Створений у
серпні 1941. Спершу діяльність УКК скеровувалась Українською Національною Радою у Львові, але
поступово УКК став діяти незалежно від неї. Протягом усього існування УКК його керівником був
К.Паньківський (заст. М.Добрянський-Демкович). Свої дії координував з Українським Центральним
Комітетом у Кракові. Для ефективної діяльності УКК протягом вересня-грудня 1941 у структурі комітету
були створені підрозділи: організаційний, фінансовий, юридичний, суспільної опіки, господарський, шкільний,
опіки над полоненими та ін., ав округах Галичини - філіали УКК. Головним завданням, яке ставив перед
собою УКК, був захист українського населення від зловживань окупаційної адміністрації і терору німецьких
карально-поліційних органів. УКК спрямовував свої зусилля на нормалізацію суспільного життя українського
населення галицьких земель. Структури УКК надавали соціальну допомогу українському населенню та
здійснювали заходи щодо запобігання відновлення польських впливів у регіоні. Так, завдяки старанням УКК
восени 1941 на території Галичини відновлено діяльність більшості українських шкіл, проведено допомогову
акцію для підтримки найбільш соціальне незахищених мешканців, організовано сотні громадських і шкільних
кухонь, налагоджено безпосередню допомогу військовополоненим-українцям Червоної армії, що потрапили

у німецький полон влітку 1941. Згідно з розпорядженням головного відділу у справах населення і опіки
Генеральної губернії від 15.1.1942 УКК з 1.3.1942 втратив свою автономність та назву і став філіалом УЦК у
Кракові.
А. Боляновський (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕГІОН САМООБОРОНИ (Волинський легіон, 31-й батальйон СД)-українське військове
формування у складі німецької армії у роки Другої світової війни 1939-45. Утворився за ініціативою
Волинського обласного Проводу ОУН-М у вересні 1943 як військова частина, призначена для боротьби з
польськими боївками, радянськими партизанами та Українською повстанською армією. Основну масу бійців
УЛС становили члени ОУН-М, а також прихильники Т.Боровця та Фронту української революції В УЛС
влилося чимало колишніх політичних в'язнів, випущених із німецьких тюрем згідно з домовленістю між ОУНМ та шефом поліції Волині й Поділля д-ром Піцом. Спочатку командував УЛС полк. В.Герасименко (“Тур”), у
серпні-вересні 1944 - полк. П.Дяченко (“Квітка”). Військовий штаб очолював поручник М.Солтис (“Черкас”).
УЛС складався з трьох бойових і однієї господарської сотні (командири - сотники “Нечай”, М.Карковець,
Ю.Макух та О.Гуня). Загальна кількість бійців-бл. 500. При УЛС створено підстаршинську, а з літа 1944 старшинську школи. Представниками німецького командування при УЛС були капітан О.Асмус, а після його
загибелі влітку 1944 - майор В.Бігельмаєр. УЛС діяв на Волині, згодом - на Холмщині (Грубешів, Новий
Сонч, Криниця, Бохня, Тарговіце, Клай). Восени 1944 М.Солтиса було заарештовано німцями і, ймовірно,
страчено. УЛС під командуванням П.Дяченка взяв участь у придушенні Варшавського повстання 1944. У
жовтні 1944 УЛС переведено в Моравію, а наприкін. 1944 - у Югославію для боротьби з партизанськими
загонами Й.Броз Тіто. Після невдалої спроби 11.3.1945 значної частини бійців УЛС перейти на бік
партизанських формувань четників ген. Д.Міхайловіча батальйон було розформовано і приєднано до дивізії
“Галичина”.
К. Бондаренко (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ у Варшаві - науково-дослідна установа, що діяла в 1930-39 у Польщі.
Створена зусиллями діячів екзильного уряду УНР при міністерстві віровизнань і освіти. Рішення про
організацію УНІ схвалене Радою Міністрів Польської Республіки 7.2.1930. На інститут покладались обов'язки
вивчення господарського життя, культури та історії українського народу, підготовки українських науковопедагогічних кадрів для вищих шкіл, публікації документів і наукових розвідок. Статут УНІ написаний його
першим директором О.Лотоцьким. Керівним органом інституту була Наукова колегія (О.Лотоцький директор, керівник кафедр історії, права і духовних течій, Р.Смаль-Стоцький- секретар, керівник кафедри
філології; члени колегії Б.Лепкий, керівник кафедри історії літератури, В.Садовський, керівник кафедри
економічних наук). Інститут очолювали О.Лотоцький (1930-38) і А.Яковлів (1938-39). В інституті діяли три
відділи: українського господарського і громадського життя; української політичної історії та історії культури;
історії церкви. Після реорганізації у 1932 у складі відділів були створені кафедри: теорії права і духовних
течій (О.Лотоцький), філології (Р.Смаль-Стоцький), історії літератури (Б.Лепкий), економічних наук
(В.Садовський). Діловодство вів Є.Гловінський. Співробітники поділялись за зразком академічних установ на
звичайних і надзвичайних; останні не були штатними, а отримували дотації і стипендії на проведення
дослідницьких та видавничих завдань. Звичайними або надзвичайними (пізніше - почесними) членами були
Д.Дорошенко, В.Біднов, К.Мацієвич, С.Наріжний, Б.Крупницький, Б.Іваницький, І.Кабачків, М.Кордуба,
В.Кубійович, Є.Мапанюк,Л.Чикапенко, П.Шандрук, І.Шовгенів, П.Зайцев та ін. Наукова діяльність велась у
рамках комісій і семінарів; існували комісії - історико-літературна, правнича, перекладу св. Письма та
богослужбових книг (голова-Діонісій, Архієпископ Варшавський і Митрополит Польщі, заст. голови О.Лотоцький), дослідження історії українського руху (голова О.Лотоцький), польсько-українських стосунків
(голова - М.Хандельсман); семінари - економічний, філологічний, шевченкознавства. До співпраці з УНІ були
також залучені українські вчені-емігранти з ін. європейських країн. Співробітниками інституту були також
польські дослідники - Л.Василевський, С.Слонський, В.Томкевич, О.Халецький, М.Хандельсман,
Г.Яблонський та ін. УНІ розгорнув широку науково-видавничу діяльність, видавав 13 серій “Праць”, котрі
включали документальні матеріали, мемуари, переклади, наукові розвідки. Статистична серія (зокрема,
Т.Олесевич “Статистичні таблиці українського населення СРСР за переписом 1926”, 1930 та ін.), економічна
серія (Є.Гловінський, К.Мацієвич, В.Садовський “Сучасні проблеми економіки України”, 1931 та ін.),
філологічна серія (Р.Смаль-Стоцький “Українська мова в Совітській Україні”, 1936 та ін.), правнича серія
(О.Лотоцький “Українські джерела церковного права”, 1931; А.Яковлів “Українсько-московські договори в
XVII-XVIII ст.”, 1934 та ін.), серія мемуарів (спогади О.Лотоцького, Л.Василевського, М.Галина та ін.),
історична серія (“Діярій гетьмана Пилипа Орлика”, 1936; О.Доценко “Зимовий похід Армії УНР”, 1932;
Б.Крупницький “Гетьман Пилип Орлик”, 1938: “Українсько-московська війна 1920”, 1930 та ін.), історичнолітературна серія (Р.Смаль-Стоцький “Т.Шевченко. Інтерпретації”, 1935), серія підручників (Д.Дорошенко
“Нарис історії України”, 1932-33), філософська серія (Д.Чижевський “Філософія Г.С.Сковороди”, 1934),
педагогічна серія (С.Сірополко “Народна освіта в Совєтській Україні”, 1934), серія досліджень українського
руху (“Архів М.Драгоманова і листування Київської старої громади з М.Драгомановим”, 1938), серія праць з
досліджень над польсько-українським питанням (праці Л.Василевського, С.Кучинського, М.Хандельсмана),
серія перекладів Святого Письма та богослужбових книг (літургія св. Іоанна Златоустого, 1936 та ін.). У 1932
УНІ розпочав повне академічне видання творів Т.Шевченка (за ред. П.Зайцева). Вийшло 13 із запланованих
16 томів. За неповних 10 років існування інститут підготував та надрукував понад 70 томів документів і

досліджень. Бібліотека інституту (завідувач - Є.Гловінський), сформована на основі обміну виданнями з
українськими, польськими та зарубіжними науковими інституціями, стала осередком “Україніки” у Варшаві, в
1939 нараховувала бл. 10 000 одиниць наукових друків. На поч. Другої світової війни 1939-45 інститут
припинив свою діяльність.
Л. Зашкільняк, О. Павпишин (Львів).
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ СОЮЗ (УНС) - координаційний осередок українських політичних партій,
професійних та культурних організацій, опозиційних до правління гетьмана П.Скоропадського.
Організований на поч. серпня 1918 на основі Українського національно-державного союзу після виходу
Української демократично-хліборобської партії і вступу до нього лівих українських партій. Включав
Українську соціал-демократичну робітничу партію, Українську партію самостійників-соціалістів,
Українську партію соціалістів-федералістів, Українську трудову партію, Українську партію соціалістівреволюціонерів, Селянську спілку, Всеукраїнський союз земств, Союз залізничників, Поштово-телеграфний
союз, Лікарську спілку, “Просвіту” тощо. УНС виступав за встановлення самостійної демократичної
української республіки; проголосив, що відстоюватиме відновлення в Україні законної влади, відповідальної
перед парламентом, та прийняття демократичного виборчого закону. Головою УНС був А.Ніковський, а з
18.9.1918 - В.Винниченко. Створив філії у Вінниці, Полтаві, Кременчуці, Одесі, Кам'янці-Подільському. УНС,
вибірково співпрацюючи з гетьманськими установами, вів політику на повалення гетьманської влади і
відновлення Української Народної Республіки. Лідер УНС В.Винниченко підтримував контакти з
керівництвом більшовицької делегації (Х.Раковський, Д.Мануїльський) на мирних переговорах з Українською
Державою у Києві, намагаючись домовитися про допомогу в боротьбі проти гетьманської влади. 5.10.1918
делегація УНС (В.Винниченко, А.Ніковський і Ф.Швець), зустрівшись з гетьманом П.Скоропадським,
висловила погляд Союзу на внутрішню і зовнішню політику уряду, вказала на необхідність проведення
аграрної реформи (ліквідувати великого землевласника, наділити землею трудове селянство) та
вироблення демократичного виборчого законодавства і запропонувала реорганізувати кабінет міністрів
шляхом включення до його складу представників УНС. В умовах політичної кризи П.Скоропадський
погодився сформувати новий уряд з участю представників УНС. 24.10.1918 до складу реформованого
кабінету міністрів (голова - Ф.Лизогуб) ввійшли п'ять міністрів, запропонованих УНС,-А.В'язлов, В.Леонтович,
О.Лотоцький, М.Славінський, П.Стебницький. Проте компромісний склад нового уряду (гетьман був
змушений рахуватися і з силами, що виступали за об'єднання України з білогвардійськими силами Росії в
боротьбі проти більшовиків) не влаштовував лідерів УНС і вони продовжували підготовку повстання проти
гетьманської влади. Після того, як більшість членів уряду проголосувала за заборону проведення
Українського національного конгресу (за задумом керівництва союзу, як “народоправний орган” мав відіграти
головну роль у “легітимному” поваленні Гетьманату), з уряду вийшли міністри, делеговані УНС. 14.11.1918
П.Скоропадський утворив новий уряд на чолі з С.Гербелем і видав “Грамоту”, в якій оголосив про вступ
України у федеративний зв'язок з майбутньою небільшовицькою Росією. У ніч з 13 на 14.11.1918 на
засіданні УНС було створено Директорію УНР, яка оголосила повстання проти влади гетьманського режиму
з метою відновлення Української Народної Республіки. Після падіння гетьманського уряду УНС очолював
М.Шаповал (14.11.1918-січень 1919).
Г. Кривоший (Запоріжжя).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Сторінка 6 з 12«12456781112»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика