Головна сторінка сайту
Сторінка 5 з 12«12345671112»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Довідник з історії України (Т-Я)
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:16 | Повідомлення # 21
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (УНР) - назва української держави у 1917-20. Утворення УНР у
федеративному зв'язку з Російською державою проголошено III Універсалом УЦР 7(20).11.1917 на землях
Наддніпрянської України. Після захоплення влади більшовиками і початку агресії радянської Росії проти
України Центральна Рада 9-11 (22-24).1.1918 проголосила самостійність УНР. У лютому 1918 УНР уклала
Берестейський мир 1918 і була визнана країнами Четверного Союзу як незалежна держава. У квітні 1918
внаслідок приходу до влади П.Скоропадського замість УНР була проголошена Українська Держава.
Відновлена Директорією УНР у грудні 1918. Після проголошення 22.1.1919 Акту Злуки до складу УНР
увійшла територія Західно-Української Народної Республіки. Перестала існувати наприкін. листопада 1920
внаслідок остаточного захоплення території УНР російськими більшовиками та виїзду голови Директорії
УНР і Ради Народних Міністрів УНР в еміграцію (див. також Українська Центральна Рада, Генеральний
Секретаріат УЦР-УНР, Рада Народних Міністрів УНР, Директорія Української Народної Республіки, Уряд
УНР в екзилі 1920-48, Українська Національна Рада).
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА САМООБОРОНА (УНС) - збройні формування українського національного руху
Опору, що діяли в Галичині у 1943. Організована на базі груп українського визвольного підпілля.
Формування відділів УНС викликане необхідністю захисту українського населення Галичини від діючого у
цей час у регіоні радянського партизанського з'єднання С.Ковпака і терору німецької окупаційної влади. У
квітні 1943 на Станіславщині (тепер Івано-Франківська обл.) сформовано перші два курені УНС - “Сіроманці”
та “Месники”. Протягом липня 1943 під керівництвом Олександра Луцького здійснено реорганізацію вже
існуючих і започатковано формування нових підрозділів. Шляхом мобілізації частини українського
чоловічого населення створено п'ять куренів УНС: “Чорні чорти” (“Леви”, командир Ілько Рачок, псевдо
“Липей”; діяв у Яремчанському повіті на Станіславщині); “Месники” (командир, відомий під псевдонімом
“Козак”; проводив операції у Долинському повіті); “Сіроманці” (командир - Д.Карпенко, діяв у Болехівському

повіті); “Підкарпатський” (командир - Яцик, псевдо “Прут”; діяв на Дрогобиччині); “Галайда” (командир Мирослав Онишкевич, псевдо “Богдан”; діяв в околицях м.Старий Самбір на Львівщині). Формування УНС
поділялися на курені (бл. 1000 вояків, за розміром наближались до полків), сотні (100 і більше стрільців),
чоти (30-40 повстанців) та рої (до 10 бійців). У другій пол. 1943 загони УНС провели ряд бойових операцій в
р-ні м.Сколе (18.8.) та в р-ні сіл Суходолі та Липовиці Долинського повіту. Після III Надзвичайного збору ОУН
СД (21-25.8.1943) збройні підрозділи українського національного руху Опору в Галичині поділено на дві
групи: УНС Карпатського краю (Станіславська і Дрогобицька, а згодом Чернівецька обл.) під командуванням
сотника О.Гасина та УНС Львівського краю (Львівська і Тернопільська обл.) під командуванням сотника
В.Сидора. Протягом останніх місяців 1943 загони УНС не вели активних бойових дій через запровадження в
Галичині (2.10.1943)системи розстрілу десяти заручників за вбивство одного німецького солдата або
представника окупаційної влади. Дії УНС у цей період зводились до оборонних боїв проти підрозділів
німецької поліції. У грудні 1943 УНС прийняла назву “УПА-Захід” (див. Українська повстанська армія).
А. Боляновський (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАРОДНО-РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ (УНРП) - українська партія ліберального напряму.
Заснована у Києві в березні 1918, але з певних причин не змогла розгорнути свою діяльність. Структурна
організація партії завершена у січні 1919. Керівним органом став ЦК, створено провінційні партійні комітети,
опублікована програма УНРП. Лідерами партії свого часу були О.Ковалевський, В.Корольов, С.Архипенко,
П.Пилипчук, К.Вронтовський-Сивошапка та ін. Висловившись за розбудову української державності, партія
виступила проти федеративного зв'язку з Росією, вбачаючи головне завдання у боротьбі з більшовизмом і
анархією. Програма підтримувала вирішення аграрного питання шляхом примусового викупу державою
поміщицьких земель. У програмі не згадувалось про максимум землі, що не підлягала викупу. Програма
передбачала забезпечення підприємствам “нормальних умов фінансово-комерційної діяльності” під час
проведення аграрної реформи. 20.1.1919 ЦК УНРП прийняв резолюцію про сучасний момент, в якій
містились вимоги реконструювати Раду Народних Міністрів УНР у Комітет Національної Оборони, створити
міцну владу на місцях, реорганізувати армію тощо. 29.4.1919 члени УНРП спільно із соціалістамисамостійниками, заарештувавши у Рівному членів уряду УНР, здійснили спробу державного перевороту
(очолив отаман В.Оскілко), який був безкровне ліквідований. Після встановлення більшовицької влади в
Україні діяльність УНРП була припинена.
Г.Кривоший (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА НАРОДНО-ТРУДОВА ПАРТІЯ (Трудова партія, Українська трудова партія, Українська
народна трудова партія) - українська політична партія у Західній Україні. Назву ухвалено на партійному з'їзді
у Станіславі 28.3.1919. До того часу називалася Українська націонал-демократична партія. Своїм
завданням ставила боротьбу за незалежну єдину Українську державу. Як найближче завдання-добитися
визнання Західно-Української Народної Республіки на території Східної Галичини, Холмщини, Волині,
Полісся та Підляшшя. Як Українська національно-демократична партія виникла 26.12.1899. Її утворення
було наслідком еволюції народовців, програмні документи яких ще з кін. 1870 років набули національного
забарвлення. У програмі, прийнятій 26.12.1899, проголошено кінцеву мету боротьби - створення самостійної
соборної Української держави. Найближче завдання - добитися широкої автономії українських земель:
Галичини і Буковини з окремою адміністрацією і національним сеймом у складі Австро-Угорщини; розвивати
почуття національної єдності з українцями, що знаходились у складі Російської імперії, підтримувати їхню
боротьбу за перетворення абсолютистської монархії в конституційно-федералістську і надання в ній
автономії для всіх народів. Щодо Угорської Руси, то програма передбачала налагодити тісні зв'язки з
українцями і розгорнути там національний рух, щоб спільно з ними вести боротьбу за своє національне
визволення. До активних діячів Національно-демократичної партії належали В.Охримович, Є.Певицький,
В.Будзиновський, Ю.Романчук, М.Грушевсь-кий, І.Франко, К.Левицький та ін.
УНТП відігравала провідну роль в Українській Національній Раді ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 та уряді ЗУНР Державному Секретаріаті ЗУНР ЗО УНР. Членом УНТП був президент Є.Петрушевич. Партія засудила
підписання Варшавського договору 1920 та Ризького договору 1921. УНТП розцінювала польську владу у
Західній Україні як окупаційну, визнавала еміграційний уряд Є.Петрушевича у Відні. У травні 1921 у Львові
провела перший повоєнний з'їзд, який засудив рішення Ради послів Антанти про анексію Східної Галичини
Польщею (14.3.1923), але прийняв рішення в ситуації, що склалася, домагатися територіальної автономії
українських земель у складі Польщі. Проти такої позиції виступили всі українські партії, які розцінили її як
капітулянтську. Автономістична течія, що виникла у партії, не мала впливу і проіснувала недовго. На
наступному з'їзді у квітні 1924 резолюцію з вимогою автономії було скасовано. Однак прийняття її викликало
гострі суперечки серед керівництва УНТП і стало причиною розколу партії на 3 крила: “незалежна група”
(Є.Евин, О.Стефанович, І.Голубович), яка не визнавала рішення Ради послів Антанти і засуджувала будь-які
спроби налагодити українсько-польські відносини, організаційно підпорядкувавши себе закордонній групі
партії; група “Діла”, що виступала за проведення самостійної політики, незалежної від закордонних центрів,
зокрема від Є.Петрушевича, який визнав радянську владу в Україні; група “Заграва” на чолі з Д.Донцовим,
яка проголосила вищість національної ідеї над соціальною. Остання вийшла з УНТП і заснувала Українську
партію національної роботи. На з'їзді, що відбувся 21.4.1924, перемогла політична лінія, яку відстоювала
“незалежна група”. Це, однак, не припинило внутріпартійні суперечності. З 1924 між цими групами
розпочалися переговори про об'єднання національно-демократичного руху в боротьбі проти окупаційного

режиму. 11.7.1925 у Львові два крила УНТП, Українська партія національної роботи і волинська національна
група Української парламентарної репрезентації утворили Українське національно-демократичне
об'єднання.
І. Пилипів, Л. Стояновська (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АРМІЯ (УНА) - назва, під якою робилися спроби сформування української
армії під час Другої світової війни 1939^5. Наприкінці війни деякі урядові кола Німеччини намагалися
залучити до боротьби проти СРСР народи Сх. Європи. З цією метою у Ваймарі 12-14.1945 утворено
Український національний комітет (УНК; голова - П.Шандрук, заст. - В.Кубійович та О.Семененко). 12.3.1945
німецький уряд визнав УНК єдиним представником українського народу, який “має право своє
настановлення до майбутнього України заступати та у відозвах і маніфестах проголошувати”. Подібні
комітети створили й ін. поневолені більшовизмом народи - білоруси, грузини, гірські народи Кавказу, татари,
туркестанці, які доручали П.Шандрукові представляти їхні інтереси перед вищим німецьким командуванням.
17.3.1945 з метою продовження боротьби за українську державність ухвалено Декларацію Українського
національного комітету, яка проголошувала створення УНА. Особовий склад УНА мав бути одягнений в
українські однострої, підпорядковуватися українському командуванню. Декларація передбачала, що
ідеологічний і політичний провід належатиме УНК, а також налагодження співпраці з національними
комітетами ін. народів. Згідно з наказом війську і флотові УНР від 15.3.1945, виданому Урядом УНР векзилі
на чолі з А.Лівицьким, та постановою Президії УНК (від 8.3.1945) генерал-поручник П.Шандрук був
призначений командувачем УНА. У всіх документах УНК (згодом видано відозву до українського
громадянства та до українських вояків) не йшлося про жодні зобов'язання щодо Німеччини. Вирішено
негайно вилучити дивізію “Галичина” з підпорядкування СС і зробити її 1 українською дивізією УНА.
Незабаром розпочалося формування II української дивізії, командиром якої призначено полковника
П.Дяченка. З огляду на спеціальне призначення дивізія складалася з 3 куренів загальною чисельністю 1900
осіб, а формувалася у м. Німеку під Берліном з радянських полонених-українців, які мали відповідний
військовий вишкіл. Протягом 10 днів (24.3.-5.4.1945) сформовано бригаду особливого призначення
(парашутну), командиром якої призначено отамана Т.Боровця. Бригаду, що складалася з 2 куренів (бл. 400
вояків), направили на вишкіл до Чехії. Проголосила про своє входження до УНА й бригада вільного козацтва
під командуванням полковника П.Терещенка (350 осіб), яку теж перевезли до Чехії. Незабаром повідомили
П.Шандрукові про своє підпорядкування УНА командир 281-ої запасної бригади полковник Ф.Гудима (5000
осіб; дислокована в Данії), два охоронні полки (близько 1000 осіб; дислоковані у Голландії і Бельгії).
Командування УНА ставило перед собою завдання зібрати всі формування УНА в Австрії, недалеко від
фронту, що його тримала дивізія “Галичина”. Щодо входження дивізії “Галичина” до складу УНА у квітні 1945
проведено переговори з командиром частини ген. Ф.Фрайтагом. Особовий склад дивізії присягнув на
вірність Україні. Під час відступу на захід генерал П.Шандрук зі своїм штабом старався випередити головні
частини дивізії, щоб поінформувати союзницькі командування про характер дивізії та УНА в цілому.
Офіційним наказом П.Шандрука від 27.4.1945 оголошено про перехід дивізії до союзників. У травні 1945
частина дивізії була інтернована англійцями у м. Філлаху, інша - американцями у м. Тамсвензі. Після
капітуляції Німеччини командир дивізії Ф.Фрайтаг покінчив життя самогубством. Українських вояків було
зосереджено в околиці Шпітталю. Згодом зі Шпітталю дивізію перевели до Белярії (Італія), а звідти -до
табору полонених у Ріміні. І українська дивізія УНА перестала існувати. Українські вояки отримали статус
членів ворожих збройних сил, що здалися добровільно. Після розслідування прийнято ухвалу не
застосовувати до них секретного параграфу ялтинських угод щодо примусової репатріації радянських
громадян: дивізія складалася з галичан, які станом на 1.9.1939 мали громадянство Польщі. У 1946—47
українські військовополонені були звільнені з таборів й емігрували до Великої Британії, США і Канади.
Б. Якимович (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АСАМБЛЕЯ (УНА) - політична організація в Україні. Створена на базі
Української міжпартійної асамблеї (УМА), яка виникла у 1990. УМА претендувала складати “альтернативу
окупаційно-угодовській Верховній Раді” та ставила за мету об'єднати всі національно свідомі сили у боротьбі
за державну незалежність України. УМА проводила кампанію реєстрації “громадян УНР” (до їхнього числа
записалось З млн. жителів України) та ін. заходи, які мали сприяти поширенню національної ідеї. На самому
початку існування УМА складалася з кількох невеликих політичних організацій. Провідними з них були
Українська національна партія (УНП: голова Григорій Приходько), Українська національно-демократична
партія (УНДП), націоналістичне крило СНУМ та деякі ін. праворадикальні організації. Органом УМА був
незалежний часопис “Золоті Ворота”, який редагував Анатолій Лупиніс. У листопаді 1990 після розколу
СНУМу виникає Українська національна спілка (УНС), яка скоро здобуває всі керівні позиції в УМА. За
короткий термін змінено статут, структуру та керівництво організації, яку очолив відомий діяч
націоналістичного руху - Р.Шухевич. Сама Асамблея перетворилася фактично на єдину партію, керівництво
якої проголосило себе єдиною націоналістичною організацією в Україні. 19.8.1991 під час серпневого
заколоту створена Українська народна самооборона (УНСО). У 1991 УМА трансформується в УНА. Таким
чином завершилася структуризація організації: УНА - політична партія, УНС - “внутрішня партія”, УНСО - як
бойові загони. Партія зареєстрована Міністерством юстиції 29.12.1994. На підставі наказу Міністерства
юстиції України від 6.9.1995 за участь партії в інцидентах на Софіївській площі в Києві під час похорону
Патріарха УАПЦ Володимира у липні 1995 запис у Державному реєстрі анульовано. Вищий керівний орган

партії - Загальні збори, на яких обирається голова партії та його заступники. У 1994 головою партії обраний
народний депутат України Олег Вітович. Члени УНСО брали участь у бойових діях у Придністров'ї (1992), в
Абхазії (1993), в Чечні (1995). УНА розцінює сучасну владу в Україні як “режим, який забезпечує їм (“групам
адміністративної і господарської номенклатури”) можливість безконтрольного з боку народу вивезення
капіталу”, що є “основною причиною економічної деградації”. Своїм політичним завданням УНА вважає
“побудову організованої і солідаризованої сили, яка зможе усунути режим, навести порядок, взяти на себе
відповідальність за державу, реформи і уряд...”. У сфері економіки УНА виступає за створення за
державною підтримкою сімейних, дрібних і середніх приватних підприємств та здійснення приватизації
дрібних державних підприємств. Всі, раніше приватизовані підприємства, мають бути повернені державі.
УНА підтримує існування на селі всіх форм власності. Видає часописи “Замкова гора”, “Українські обрії”,
“Голос нації”, “Черкаська зона”, “Наша справа” та теоретичний журнал “Націоналіст”. Орієнтовна кількість
членів партії 3-5 тисяч. У Верховній Раді України УНА представляють 3 депутати.
Під час парламентських виборів у березні 1998 за програму партії у багатомандатному загальнодержавному
виборчому округу проголосувало 0,39 % всіх виборців.
Ю. Шведа (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА КОНСЕРВАТИВНА ПАРТІЯ (УНКП) - політична партія в Україні. Виникла у
червні 1992 внаслідок об'єднання Української національної партії, Республіканської партії України та
Української національно-демократичної партії. Установчий з'їзд партії відбувся 27.6.1992 у Києві.
Зареєстрована Міністерством юстиції України у жовтні 1992. Першим головою партії став Г.Приходько. У
листопаді 1993 головою обрано Ю.Восковнюка, а 6.4.1996 відомого українського економіста Олега Соскіна.
Друкований орган УНКП - журнал “Український час”. На момент реєстрації чисельність партії становила 1500
членів. Основа партії -первинні організації, які об'єднуються в міські, районні, обласні. Органами УНКП є:
рада партії, комітет ради партії, голова партії. Вищий керівний орган - рада УНКП, у період між радами комітет ради. У 1994 партія брала активну участь у виборах до Верховної Ради України та місцевих Рад.
Входила до складу виборчого об'єднання “Демократична Україна”. Партії не вдалося здобути жодного місця
у Верховній Раді, але члени УНКП є депутатами обласних і місцевих рад Львівської, Тернопільської та
Донецької обл. УНКП сповідує ідеологію “українського національного консерватизму”. “У нинішних
політичних умовах перед українським націоналізмом постало нове стратегічне завдання - оволодіння
соціальною та економічною сферами і прийняття конкуренційного виклику цивілізованих націй. Саме на
цьому зосереджує увагу національний консерватизм. В цьому полягає його відмінність від інтегрального та
демократичного націоналізму”. Головна мета партії - утворення національної влади. “Нація має відновити
натуральний соціальний порядок, який стане базовим для подальшого поступу”. УНКП висуває ідею “нації
золотих комірців”, тобто побудови України на засадах ієрархічності та шанування традицій. УНКП відстоює
принцип конституційного затвердження інституту приватної власності, права і свободи людини, усунення
патернальної функції держави щодо суспільства.
Ю. Шведа (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ПАРТІЯ (УНП) - єдина легальна українська політична партія, що діяла в 192738 на окупованих Румунією землях Північної Буковини. Керівні органи партії знаходилися у Чернівцях.
Продовжувала традиції Української національно-демократичної партії у Буковині. УНП виступала проти
політики румунізації українського населення, домагалася впровадження української мови в школах, церкві, а
також перегляду аграрної реформи. Партія не мала постійної організації і кадрів, здійснювала свою роботу з
допомогою мужів довір'я. На виборах УНП підтримувало бл. 32 тис. виборців. З огляду на румунський
виборчий закон, УНП вступала у виборчі блоки з румунськими партіями (національно-цараністичною,
ліберальною, радикально-аграрною). Головою УНП був В.Залозецький (посол парламенту і сенату),
секретарем - Ю.Сербинюк. Від УНП до бухарестського парламенту обиралися: В.Дудчак, Ю.Сербинюк,
Д.Маєр-Михальський. Серед провідних членів партії були - Л.Когут, А.Кирилів, І.Стрийський, І.Жуковський,
Ю.Лисак, Р.Ясеницький, М.Вітан, М.Сивий та ін. Друковані органи, близькі до УНП: “Рідний край” (1926-30,
гол. ред. Л.Когут), “Час” (1928-40, ред. В.Мегидинюк, Ю.Сербинюк, Л.Когут), “Народна воля”, “Рада” (1934-38,
ред. Ю.Сербинюк). Після заборони діяльності в Румунії всіх політичних партій в 1938 УНП припинила своє
існування.
Я. Серкіз (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:16 | Повідомлення # 22
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА ЗУНР-ЗОУНР 1918-19 (УНРада) - вищий законодавчий орган ЗахідноУкраїнської Народної Республіки - Західної Області Української Народної Республіки. Створена 18.10.1918 у
Львові як Конституанта (Конституційні Збори) українського народу, що проживав на своїх етнографічних
землях в Австро-Угорській імперії. До складу УНРади згідно зі Статутом від 18.10.1918 увійшли: всі
українські депутати обох палат австрійської Державної Ради (Парламенту і Палати Панів), крайових соймів
Галичини й Буковини, по три представники українських політичних партій з цих земель. Крім зазначених у
Статуті делегатів, у засіданнях УНРади брали участь представники від українського студентства Галичини.
Функції президії УНРади у період львівської сесії виконувала президія Української парламентарної
репрезентації в австрійському парламенті. 19.10.1918 УНРада прийняла постанову про утворення
Української держави на українських етнографічних землях у складі Австро-Угорщини та закликала
національні меншини направити своїх представників до УНРади пропорційно кількості населення.

Президентом УНРади став Є.Петрушевич. Одночасно створено три делегації УНРади: виконавчу
(тимчасовий уряд) під головуванням Є.Петрушевича у Відні (25.10.1918); делегацію для вирішення справ
Галичини і Закарпаття у Львові (голова - К.Левицький) і буковинську - в Чернівцях (голова - О.Попович).
25.10.1918 буковинську делегацію доповнили 10 представників і вона отримала назву: “Український
крайовий комітет Буковини”. Після встановлення української влади в Чернівцях та обрання О.Поповича
президентом краю 7.11.1918 “Крайовий комітет” ухвалив назву “Українська крайова національна рада”
(голова - А.Артимович). 9.11.1918 після окупації Буковини румунськими військами більшість її делегатів
залишили Чернівці.
25.10.1918 віденська делегація офіційно повідомила створення УНРади і представила її державну програму
голові австрійському уряду Гусареку й безуспішно домагалася легітимної передачі влади від австрійського
уряду. 26.10.1918 Є.Петрушевич від імені УНРади вислав ноту до президента США Будро Вільсона, в якій
доводив до його відома факт утворення Української держави та просив підтримки у вирішенні українського
питання. 30.11.1918 у Києві О.Колесса від імені УНРади зробив офіційну заяву гетьманові П.Скоропадському
про утворення самостійної Української держави на західних українських землях.
Львівська делегація УНРади, делегати якої постійно проживали у Львові, здійснювала заходи з організації
української влади в Східній Галичині. 29.10.1918 утворено Центральне бюро УНРади у Львові (голова Р.Перфецький) та Харчовий уряд (голова - С.Федак). 30.10.1918 УНРада закликала українське населення
Галичини не виконувати розпорядження Польської ліквідаційної комісії та визнала Легіон українських
січових стрільців як основу національних збройних сил проголошеної держави. Кілька членів УНРади були
серед організаторів Листопадового повстання 1918 у Львові, внаслідок якого влада у Західноукраїнських
землях перейшла до УНРади. Новопризначений намісник В.Децикевич офіційно передав владу в Галичині
К.Левицькому. У жовтні-листопаді 19183 участю членів Конституанти у більшості повітів Східної Галичини
утворено Повітові (в Коломиї та Стрию - окружні) УНРади (їхній склад та діяльність не регламентовано).
2.11.1918 до складу УНРади повернулися представники УСДП, що вийшли з неї 19.10.1918 в знак протесту
проти відмови більшості УНРади проголосити негайну злуку з Наддніпрянською Україною. 12.11.1918 до
УНРади були кооптовані представники від політичних партій та війська. 9.11.1918 УНРада утворила
виконавчий орган - Раду державних секретарів (див. Державний Секретаріат VHP-30 VHP), яку очолив
К.Левицький. 10.11.1918 УНРада доручила Раді державних секретарів здійснити необхідні заходи для
об'єднання всіх українських земель в одну державу. 13.11.1918 УНРада прийняла Тимчасовий Основний
закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, який проголосив
утворення Західно-Української Народної Республіки: 16.11.1918 - Тимчасовий Закон про адміністрацію ЗУНР
Після захоплення польськими військами Львова Рада державних секретарів та частина членів УНРади
21.11.1918 залишили місто і виїхали до Тернополя. Захищати інтереси українського населення у Львові
було уповноважено членів УНРади Л.Ганкевича, В.Охримовича та С.Томашівського.
У кін. листопада - на поч. грудня 1918 у Галичині проведено додаткові вибори від громадських організацій
повітів і великих міст. Національні меншини з свого права представництва в УНРаді не скористалися. В 1919
УНРада продовжила свої засідання у м. Станіславі (тепер Івано-Франківськ), де відбулися три сесії (2-4.1,415.2 та 25.3-15.4.1919). Доповнена представниками від повітів та міст, УНРада номінально мала складатися
з бл. 150 членів. Але в сесіях брали участь бл. 130 делегатів - частина депутатів постійно перебувала у Відні
та в дипломатичних відрядженнях, ін. залишились у захоплених польськими і румунськими військами землях
(частина з них була інтернована). 2-4.1.1919 створено 9 комісій УНРади: земельна, військова, законодавча,
технічної відбудови, фінансова, шкільна, закордонних справ, суспільної опіки, комунікацій; 15.2.1919адміністративна.
4.1.1919 УНРада прийняла ряд законів, регламентуючих її компетенцію, організацію та діяльність: про Виділ
УНРади; доповнюючий Статут; про спосіб оголошення законів та розпоряджень; про недоторканність членів
УНРади. Пленум обрав виділ УНРади (9 членів і президент). До компетенції виділу належало: призначати
членів уряду, приймати рішення про їхню відставку, амністію, призначати керівників вищих державних
цивільних і військових керівників, затверджувати і проголошувати закони. Рішення схвалювалися більшістю і
були правомірні за присутності щонайменше шести членів виділу. До виділу були обрані (крім президента
Є.Петрушевича): Л.Бачинський (УРП), С.Вітик (УСДП), А.Горбачевський (УНДП), Г.Дувіряк (УРП),
М.Новаковський (б/п), Т. Окуневський (УНДП), 0.Попович (УНДП) А.Шмігельський (УРП), С.Юрик (УНДП).
Згідно із законом доповнюючого Статут УНРада вибрала Президію: (президент - Є.Петрушевич, заступники Л.Бачинський, С.ВІтик, О.Попович, А.Шмігельський) і Секретаріат (секретарі - С.Витвицький і О.Устиянович;
заст. секретаря - С.Сілецький)
3.1.1919 УНРада, затвердивши перед-вступний договір (підписаний делегацією Ради державних секретарів
1.12.1918 у Фастові), одноголосно прийняла Ухвалу про злуку ЗУНР з УНР, в якій зазначалося, що до часу,
коли зберуться Установчі збори об'єднаної республіки, законодавчу владу на території ЗУНР виконує
УНРада. 22.1.1919 делегація УНРади (36 осіб) взяла участь в урочистому проголошенні Акту Злуки у Києві.
23.1.1919 Акт Злуки затверджено на Трудовому конгресі України, в роботі якого взяла участь делегація
УНРади. Члени УНРади були обрані до Президії Трудового конгресу (Т.Старух від галицьких партій, С.Вітик
від українських соціал-демократів) та увійшли до його комісій (Т.Старух, І.Калинович, П.Шекерик-Доників).
Після злуки ЗУНР отримала назву Західна Область Української Народної Республіки із забезпеченням
повної територіальної автономії. Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії УНР як представник

Наддністрянської України, члени УНРади - А.Крушельницький, О. Назарук, Л.Цегельський, О.Безпалко,
В.Темницький призначались міністрами Української Народної Республіки. Під час станіславських сесій
УНРада ухвалила ряд важливих законів щодо державного будівництва ЗО УНР. Серед них: про основи
шкільництва (13.2.1919); про вживання мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних властей та
урядів, публічних інституцій і державних установ; Закон про право громадянства у ЗО УНР (8.4.1919).
14.4.1919 прийнято Земельний закон для ЗО УНР, що визначав основи земельної реформи і проголошував
скасування великої земельної власності та наділення землею безземельних і малоземельних селян на
правах власності. Переведення в дію закону мала здійснювати Обласна земельна комісія (Л.Бачинський,
С.ВІтик, С.Данилович, М.Загульський, Т.Кормош, М.Королюк, С.Матковський, К.Трильовський, С.Юрик).
15.4.1919 УНРада прийняла закони про скликання Сойму ЗОУНР та про вибори (виборчу ординацію) до
Сойму ЗОУНР. Законом визначалося загальне, без різниці статі, рівне, безпосереднє, таємне і пропорційне
виборче право для всіх громадян держави, яким виповнилось 20 років. Послом міг бути обраним кожен з 28річного віку. Обраний в червні 1919 однопалатний Сойм мав складатися з 226 послів: 160 українців (70,8%
загального числа), 33 поляків (14,6%), 27 євреїв (11,9%) і 6 німців (2,7%). Для кожної національної меншини
були намічені окремі виборчі округи (15 українських, 5 польських, 5 єврейських, 1 німецька). Після обрання
нового Сойму УНРада мала самоліквідуватися. Події українсько-польської війни 1918-19 не дозволили
провести вибори.
9.6.1919 у Заліщиках (тепер. Тернопільська обл.), перед переходом апарату влади ЗОУНР і УГА за Збруч,
Президія виділу УНРади і Рада державних секретарів спільною постановою передали свої конституційні
повноваження уповновласненому диктатору Є.Петрушевичу, надавши йому право виконувати всю військову
і цивільну владу до моменту відкликання. Після окупації Галичини Польщею окремі делегації УНРади
засідали у Відні та Львові в 1919-23.
О. Павпишин (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА (УНРада) у Львові - представницький орган українського населення
Галичини, що діяв у 1941-42. У липні 1941 за ініціативою ОУН-Р у Львові була створена Рада сеньйорів
(6.7.1941), яка складалася з відомих українських політичних, громадських і культурних діячів (спочатку
складалася з 16, згодом - 30 осіб). 30.7.1941 Раду сеньйорів перетворено на УНРаду. УНРада
задекларувала, що вона є перехідним координуючим центром української нації у Західній Україні до часу
відновлення державної незалежності України і “достосовується до вимог німецької влади, щоб тим чином
здійснити якнайскоріше Соборну Україну”. В умовах закріплення на українських землях нацистського
окупаційного режиму УНРада стала єдиним дозволеним німецькими органами влади представницьким
органом населення Галичини. До складу УНРади увійшли Й.Сліпий, К.Паньківський, Ю.Дзерович,
Г.Костельник, Л.Турчин, М.Панчишин, В.Сімович, Ю.Павликовський та ін. (всього 45 членів). УНРаду
очолив К.Левицький. Почесним президентом було обрано митрополита УГКЦ А.Шептицького (очолив
УНРаду після смерті К.Левицького в листопаді 1941). 31.7.1941 УНРада створила виконавчий орган Генеральний Секретаріат, який очолив К.Паньківський. УНРада координувала діяльність Українського
крайового комітету, сприяла відновленню українських шкіл, займалась питанням відкриття у Львові
філіалу Українського видавництва (див. Українське видавництво у Кракові) тощо. Разом з тим, окремі дії
УНРади свідчили про її незгоду з кроками окупаційних органів влади. Це виявилось у кількох зверненнях за
підписом президента УНРади А.Шептицького до вищого керівництва нацистської Німеччини, в яких
обстоювалась ідея української державності, ставились вимоги надання українському народові можливості
нормального політичного, культурного і громадського життя, а також містився осуд німецької політики щодо
українських земель (зокрема, їх розчленування й приєднання Галичини до Генеральної губернії). Після
листа-звернення А.Шептицького до Г.Гімлера з осудом геноциду єврейського народу німецька окупаційна
влада заборонила діяльність УНРади. Щоб не викликати німецьких репресій проти членів УНРади, її
керівництво 27.2.1942 оголосило про розпуск УНРади. А. Боляновський (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА - законодавчий органу системі Державного Центру Української
Народної Республіки в екзилі (див. Уряд УНР в екзилі 1920-48). Створена зусиллями Уряду УНР в екзилі з
метою консолідації всіх українських політичних партій, рухів та середовищ, що діяли в діаспорі для
відновлення незалежної Української держави. Вже на поч. 1947 за активної допомоги заокеанської
української громади створено Координаційний український комітет, який розглянув питання про організацію
єдиного координаційного центру політичного життя української діаспори. Підготовчу роботу в процесі
реорганізації Державного Центру і створення УНРади виконала підготовча комісія, яку очолював Іс.Мазепа.
Перша Сесія УНРади відбулася 16-20.7.1948 в Аугсбурзі (Баварія). В її роботі взяли участь представники
таких організацій і партій: Український національно-державний союз, Організація українських націоналістів
під проводом А.Мельника, Українське національно-демократичне об'єднання, Українська революційнодемократична партія, Союз земель соборної України - Селянської спілки, Української соціал-демократичної
партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Організації українських націоналістів під проводом
С.Бандери. В роботі першої сесії взяли участь визначні українські громадські й політичні діячі: С. Баран, В.
Мудрий, Яків Зозуля, М. Стахів, Іс. Мазепа, П.Феденко, А.Лівицький, П.Мірчук, Л.Шанковський, О.Бойдуник,
С.Росоха, К.Паньківський, М.Омелянович-Павленко та ін. На сесії прийнято “Комунікат Української
Національної Ради” та “Декларацію Української Національної Ради”.
Правовою основою діяльності УНРади був “Тимчасовий Закон про реорганізацію Державного Центру УНР”

від 10.6.1948. Закон регламентував порядок діяльності та повноваження УНРади. Згідно із законом УНРада
мала виконувати функції “тимчасового законодавчого представництва аж до скликання на звільненій від
окупації українській національно-державній території Установчих Зборів”. УНРада створювала Виконавчий
Орган і обирала президента УНР в екзилі. Робота Ради проводилася сесійно, термін каденції - 5 років. У
період між сесіями частину функцій УНРади виконувала Президія, яка обиралася з членів Ради на першому
засіданні.
За період існування УНРади відбулося десять сесій. Надзвичайна Сесія, яка проходила 14-15.3.1992,
схвалила постанови, відповідно до яких 24.8.1992 у Маріїнському палаці відбулася передача грамоти,
Заяви, президентської Відзнаки (клейнода гетьмана І.Мазепи), президентських печатки і прапора останнім
президентом УНР в екзилі М.Плав'юком першому всенародно обраному Президентові України Леоніду
Кравчуку.
Головами Президії УНРади були Б.Іваницький (1948-52), Іван Багряний (1952-54; 1957-61), О.Бойдуник
(1954-55; 1961-65), Спиридон Довгаль (1966-67; 1972-75), Яків Маковецький (1967-71), Петро Балей (197172), І.Кедрин-Рудницький (1976-78), Володимир Біляїв (1979-1984), Павло Лимаренко (1984-89). Останній
голова Президії УНРади Михайло Воскобійник (1989-92) разом з М.Плав'юком та Іваном Самійленком
22.8.1992 у Києві підписали Грамоту про складення повноважень і припинення діяльності Державного
Центру Української Народної Республіки в екзилі.
Т. Андрусяк (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА у Києві - політично-громадське надпартійне утворення
передпарламентарного типу. Заснована 5.10.1941 з ініціативи ОУН-М. Головним організатором УНРади був
член Проводу українських націоналістів О.Кандиба. Очолити УНРаду мав акад. А.Кримський, однак на
початку війни його було заарештовано радянськими спецслужбами. Головою УНРади став проф.
М.Величківський, першим секретарем Президії УНРади - А.Баранівський (після його загибелі - I.Дубина),
другим секретарем - О.Бойдуник. Заступниками голови УНРади стали С.Сколибог, О.Корсунський та
М.Капустянський. Шефом Головної канцелярії Президії УНРади призначено Я.Жуковського. УНРада змогла
встановити зв'язки з усіма українськими землями, окупованими німцями, і започаткувати організацію
адміністративних органів на місцях. УНРада видавала у Києві газету “Українське слово” (ред. І.Рогач) з
літературним та російськомовним додатками. Членам УНРади вдалося встановити на деякий час контроль
за київською міською управою і відновити культурно-мистецьке життя міста. Робилися спроби заснувати
народні університети у Вінниці, Умані. У Києві створено Спілку українських письменників (голова - О.Теліга).
Німецька окупаційна влада, незадоволена зростаючим впливом УНРади, з листопада 1941 розпочала акцію
на її ліквідацію. 20.11.1941 німецька адміністрація в ультимативній формі зажадала припинення діяльності
УНРади, а з січня 1942 перейшла до репресій щодо її членів. У таких умовах ОУН-М та М.Величківський
вирішують перейти у підпілля. Діяльність УНРади відновилася у 1944. 22.4.1944 у Львові в соборі св. Юра
урочисто прийнято Акт злуки трьох основних державних центрів - Львівської та Київської УНРади, а також
Центральної Народної Ради Карпатської України. Акт злуки підписали М.Величківський, А.Шептицький,
А.Штефан, 1.Дубина та Я.Гайвас. Внаслідок цього об'єднання утворилася єдина Всеукраїнська Національна
Рада (ВУНРада). Спроби ВУНРади і Головної Української Визвольної Ради виробити засади спільної
діяльності не мали успіху. ВУНРада припинила свою діяльність в еміграції в 1946.
К. Бондаренко (Львів).
УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ОБ'ЄДНАННЯ (УНО) - українська політична організація у Закарпатті.
Засноване 18.1.1939 у Хусті для відстоювання інтересів українського населення. В УНО об'єдналися
колишні члени українських політичних партій і груп (Християнсько-народної партії, Української національної
селянської партії, Аграрної партії, Соціал-демократичної партії, групи націоналістичної молоді), які за
розпорядженням празького уряду від 23.12.1938 було розпущено. До складу проводу УНО увійшли Ф.Ревай
(голова, згодом - Ю.Перевузник), Михайло Тулик (заст. голови), Андрій Ворон (генеральний секретар),
І.Рогач (секретар), Василь Гренджа-Донський (редактор друкованого органу), Володимир Комаринський та
ін. У лютому 1939 на виборах до Сойму Карпатської України УНО висунуло спільний список кандидатів, до
якого приєдналися і кандидати від національних меншин. За кандидатів УНО проголосували 92,4% всіх
виборців, що дало можливість здобути 32 депутатські мандати у вищому законодавчому органі Карпатської
України.
Депутатами від УНО було обрано А.Волошина, Ю.Ревая, М.Бращайка, Ю.Бращайка, Івана Григу,
O.Адальберта Довбака, Миколу Долиная, Мілоша Дрбала (представник від чеської національної меншини),
Августина Дутка, Івана Ігнатка, Володимира Комаринського, Івана Качалу, В.Кпимпуша, В.Клочура-ка,
Василя Лацанича, Миколу Мандзюка, Михайла Марущака, Леоніда Романюка, Грігоре Мойша (представник
від румунської меншини), Дмитра Німчука, Антіна Ернеста Ольдофреді (представник німецької
національної меншини), Юрія Пазуханича, І.Перевузника, Петра Поповича, Ф.Ревая, Миколу Різдорфера,
С.Росоху, Юрія Станинця, Василя Шобея, Августина Штефана, о. Кирила Феделеша, М.Тулика.
Друкований орган об'єднання - щоденник “Нова свобода” (виходив 1938-39 в Ужгороді й Хусті; ред.
С.Довгаль, Василь Гренджа-Донський). З окупацією території Карпатської України угорськими військами
УНО припинило свою діяльність.

І .Підкова (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (спочатку-Українське національно-демократичне
сторонництво) - провідна українська політична партія у Галичині на поч. 20 ст. Утворилася внаслідок злиття
двох важливих політичних течій - національно-радикального крила Русько-української радикальної партії та
народовців - членів Народної ради. Установчий з'їзд партії відбувся 26.12.1896 у Львові. З'їзду передувала
робота міжпартійного комітету, який з огляду на присутність позапартійних осіб отримав назву Комітет
львівських русинів. Ініціатором проведення узгоджувальної акції між українськими партіями Галичини
виступив М.Грушевський.
Виробленням ідейно-політичної платформи нової партії займався часопис “Будучність”, редагований
Є.Левицьким, В.Охримовичем та І.Трушем, в якому були опубліковані проекти програми і статуту партії.
Виконавчим органом партії був Тісніший народний комітет, що підпорядковувався Ширшому народному
комітету. Серед провідних діячів партії були: Ю.Романчук (голова), К.Левицький (секретар), О.Борковський,
І.Белей, М.Грушевський, Є.Левицький, В.Нагірний, Є.Озаркевич, В.Охримович, Д.Савчак, О.Темницький,
І.Франко. З 1907 партію очолював К.Левицький. Друкованим органом партії був тижневик “Свобода” (18971939, орган партії з 1899; ред. В.Охримович, Є.Левицький, 1902; В.Будзиновський, 1903-06; Л.Цегельський,
1907-08; В.Бачинський, 1909-13; М.Заячківський, 1913-14; С.Баран, 1914-18), на національно-демократичній
платформі стояли “Діло” і “Буковина”.
Перехід до лідерства в народовецькому русі групи Ю.Романчука і створення окремої партії клерикальноконсервативного крила зблизили ідейні позиції народовців та націонал-радикалів. Втрата домінуючих
позицій драгоманівцями через перехід лівого крила РУРП на соціал-демократичні позиції та оформлення у
ній правого (національно-радикального) крила сприяли проникненню в український рух нових ідейнотеоретичних концепцій. Утворення УНДП ознаменувало перехід української суспільності до нового, вищого
етапу свого розвитку. Нова політична структура поєднала в собі широку організаційну мережу народовців та
інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об'єднала різні
верстви українського суспільства і стала першою реальної силою, що змогла протиставитися польському
націоналістичному натискові в Галичині.
Створення власної інституційної бази на повітовому та громадському рівнях, тісне переплетення партійної
організації з мережою культурно-просвітніх та економічних товариств перетворило УНДП на провідну
політичну силу українського національно-політичного руху. Партія зосередила у своїх руках основні засоби
інформації, а завдяки відкриттю закордонних пресових бюро надала українській справі міжнародного
звучання. Ідейно-політична платформа УНДП була поєднанням радикальної та народовецької програми. її
творці, вдало використавши теоретичне надбання українських радикалів та багаторічний досвід народовців,
створили програму центристської партії. Помірковане та лояльне ставлення українських націоналдемократів до існуючої влади позначилося на формуванні національно-політичного ідеалу. Постулат
політичної незалежності України не був чітко визначений у програмі партії, а ідея незалежності
розглядалася як дуже віддалена перспектива. Центральне місце у програмі партії займала автономістська
ідея як найбільш реальна вимога тогочасної політики. Партія наголошувала на необхідності проведення
глибокої політичної та економічної організації українського суспільства. Одночасно УНДП продовжувала
активно впливати на культурно-освітнє життя Галичини. Вимоги реформи австрійської системи шкільництва
та утворення українського університету протягом всього часу існування УНДП були найбільш актуальними
напрямами її практичної діяльності. Ідея поділу крайової шкільної ради та відкриття Українського унту у
Львові розглядалися партією як складові концепції поділу Галичини і утворення української національноадміністративної автономії в імперії Габсбургів.
Демократизм ідейних засад УНДП проявився у прагненні ліквідувати куріальну виборчу систему і
запровадити загальне, пряме і таємне голосування. Реформа виборчого закону у 1908 значно збільшила
чисельність української парламентської репрезентації (із 27 мандатів, що одержали українці, 17 належали
депутатам від УНДП). У відносинах з ін. українськими партіями УНДП спрямувала свої зусилля на створення
спільного парламентського клубу з метою концентрації всіх сил для боротьби в парламенті.
У 1918 партія відіграла провідну роль у творенні Західно-Української Народної Республіки. У квітні 1919
змінила назву на Українську трудову партію (див. Українська народнотрудова партія).
В. Расевич (Львів).
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УНДП) - політична організація на Волині та
Поліссі, що утворилася у другій пол. 1942 внаслідок об'єднання т. зв. “групи Івана Мітринги” (лівого крила
бандерівського ОУН) та ряду лівих груп (зокрема, Української партії селян та робітників). Лідерами УНДП
були І.Мітринга, Б.Левицький та ін. У червні 1943 до УНДП вступив Т.Боровець, який фактично перебрав
лідерство в партії. У серпні 1943 УНДП практично припинила своє існування, а в листопаді 1943 її лідера
Т.Боровця заарештовано німцями. У 1944 Т.Боровець здійснив спробу відновити діяльність УНДП в умовах
еміграції. Представники партії брали участь у роботі УНРади. Однак у 1945 більша частина членів УНДП
вступила в Українську революційно-демократичну партію І.Багряного. У 1950 Т.Боровець з прихильниками
вийшли з УРДП, але намагання організувати роботу УНДП не увінчалися успіхом.
К. Бондаренко (Львів).

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-РЕВОЛЮЦІЙНА ПАРТІЯ - назва фракції Української партії соціалістівреволюціонерів, що існувала у липні-серпні 1917. Очолював М.Любинський. Члени фракції вимагали
відхилити “Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретаріату”, а деякі вимагали перейти до збройної
боротьби з Тимчасовим урядом.
Б. Вол (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:17 | Повідомлення # 23
УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ ПРАЦІ (УПП) - українська політична партія радянофільського напряму, що діяла в
Галичині у 1927-30. Заснована у травні 1927 у Львові із членів Українського національно-демократичного
об'єднання. УПП стояла на ідеологічних засадах “незалежної групи” Української трудової партії, яка, не
визнаючи рішення Ради послів антанти про включення Галичини до складу Польської держави (1923),
засуджувала будь-які спроби налагодити українсько-польські відносини і підтримувала діяльність
закордонного уряду ЗУНР Є.Петрушевича. УПП виступала за орієнтацію на УСРР і була активним
пропагандистом ідеї радянофільства, що поширилося як реакція на колоніальну політику польського уряду в
Західній Україні. Голова партії - В.Будзиновський. Мала представництво у польському сеймі (М.Західний).
Друковані органи - “Рада” (ред. В.Будзиновський і В.Микитей) та “Праця”. УПП само-розпустилась у 1930.
В. Тарабан (Львів).
УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РОБОТИ (УПНР; група “Заграва”)-українська політична партія, що
діяла у Галичині в 1923-24. Заснована 21.4.1923 колишніми членами Української народно-трудової партії
на чолі з Д.Донцовим. Партійна програма проголошувала вищість національної ідеї над соціальною та гасло
“Україна для українців”. До керівництва УПНР були обрані: посол з Волині до польського сейму Самійло
Підгурський (голова), О.Луцький, Д.Паліїв (секретар), Кирило Троян, Юліан Шепарович. Окружні виконавчі
комітети були створені у Львові, Тернополі, Луцьку, Дубно, Ковелі й Пінську. Друковані органи партії журнал “Заграва” і газета “Новий час”. У 1925 внаслідок переговорів між “загравістами” і волинською групою
Української парламентської репрезентації (УПР) обидві групи об'єдналися в єдину партію. 11.7.1925 на з'їзді
у Львові представники від УПНР, УНТП та волинської групи УПР утворили Українське національнодемократичне об'єднання, після чого УПНР перестала існувати.
Я. Серкіз (Львів).
УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЛІДАРНОСТІ ТА СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ (УПССС)-політична партія в
Україні. Створена у липні 1993 на базі Спілки солідарності та соціальної справедливості. Установчий з'їзд
УПССС відбувся 10.7.1993 у Києві. На з'їзді ухвалено проект програми, програмні принципи, статут.
Висуваючи популістські гасла, УПССС дуже швидко здобула прихильність певної частини населення.
Осередки партії виникли у 13 областях України. Місцеві осередки партії формувалися за територіальною
ознакою, місцем проживання членів партії, в трудових колективах. Вищий орган партії - з'їзд. З'їзд обирає
Координаційну раду та її президію, секретаріат, редакторів засобів масової інформації, директора науковотеоретичного центру, відповідні комісії партії строком на два роки. Голова партії - підприємець Едуард
Лашутін. УПССС визначає себе як партію парламентського типу, виступає за підтримку і розвиток контактів з
іншими партіями і рухами, насамперед центристської орієнтації, за солідарність усіх громадян України
незалежно від національної і соціальної приналежності. Партія пропонує поєднання інтересів класів та
соціальних верств замість їх протистояння, сповідує ідеї соціального партнерства, стверджує пріоритет
інтересів народу над інтересами держави у відповідності до принципу “Менше держави - більше демократії”.
Партія виступала за те, щоб інститут Президентства України виконував лише представницькі функції. В
економічній сфері виступає за пріоритет розвитку національної економіки, органічне поєднання ініціативи
народу з ініціативою у державному секторі, тобто, загальному секторі промисловості та сільського
господарства. У програмі УПССС профспілкам відводилася провідна роль у приватизації державної
власності. Соціальну справедливість УПССС розглядає як право людини розпоряджатися результатами
своєї праці, заробляти стільки, скільки дають можливості кожного. Виступає за державний захист інтересів
соціальне незахищених груп населення - пенсіонерів, дітей, інвалідів. У зовнішній політиці партія виступає
за перетворення України в майбутньому на нейтральну і без'ядерну державу. Після від'їзду за кордон лідера
партії (Е.Лашутін не має українського громадянства) її діяльність практично припинилась. Друкований орган
партії - часопис “Край” (виходив до 1994 українською та російською мовами).
Ю. Шведа (Львів).
УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (УПСР; популярна назва - есери) - українська
політична партія. Як всеукраїнська політична організація УПСР організувалась у квітні 1917 внаслідок
об'єднання окремих гуртків і груп есерів, котрі існували в Україні з 1905. До керівництва партії входила
переважно студентська молодь, зокрема, М. Ковалевський, Л. Ковалів, В.Залізняк, О.Севрюк, П.Христюк,
М.Шраг. Тісно співпрацював з партією М.Грушевський. У програмі УПСР поєднувались національні інтереси
з ідеями ліберального народництва. Партія з перших кроків діяльності висувала ідею національнотериторіальної автономії України, стояла на грунті безкласовості української нації, націоналізації великих
земельних володінь, популяризувала принципи дрібноселянського господарювння. У соціальній стратегії
орієнтувалася на селянство та солдатські маси. Визначальним питанням революційних перетворень партія
вважала національне питання, а своєю кінцевою метою ставила завдання побудови Української незалежної
самостійної держави. У своїй діяльності серед селянства спиралась на “Селянську спілку”, що забезпечило

їй належне організаційне зміцнення і відповідну соціальну базу. У листопаді 1917 в рядах партії
налічувалось 75 тис. чол. Друковані органи: щотижнева газета “Народна воля” і тижневик “Боротьба”.
Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 у Петрограді УПСР вживала енергійних заходів, аби не
допустити в Україні зміцнення позицій Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів. У перший
період Української Народної Республіки партія мала більшість в Українській Центральній Раді, члени УПСР
входили до складу Генерального Секретаріату УЦР-УНР та Ради Народних Міністрів УНР В урядах В.
Винниченка есери керували роботою секретарств: продовольчих справ (М. Стасюк, М. Ковалевський),
шляхів (В. Голубович), пошт і телеграфу (М. Шаповал), П. Христюк обіймав посаду генерального писаря. У
січні-квітні 1918 головою Ради Народних Міністрів УНР був український есер В.Голубович і більшість
міністерств у ній очолювали члени УПСР.
У період Гетьманату на IV з'їзді 13-16.5.1918 партія розкололась на праве і ліве крило. Праві есери (т. зв.
центральна течія; В.Голубович, І.Лизанівський, М.Шаповал, М.Чечель, Н.Григоріїв, О.Жуковський, О.Севрюк,
П.Христюк та ін.), які вважали революцію завершеною, виступали за проведення легальної опозиційної
діяльності до уряду гетьмана П.Скоропадського. Ліве крило (Л.Ковалів, М.Полоз, Г.Михайличенко,
О.Шумський, В.Блакитний, А.Приходько, П.Любченко, Ю.Мазуркевич та ін.) пропагували “радянську”
форму влади, домагалися співпраці з більшовиками, виступали за організацію підпільної боротьби та
підготовку збройного повстання проти гетьманського режиму. Захопивши домінуюче становище в ЦК, ліві
есери домагались усунення з партії “правих” і, оголосивши розпуск місцевих організацій, перевели партію на
нелегальне становище. Згодом ця частина українських есерів отримала назву “боротьбисти” (від назви
газети “Боротьба”, яку вони видавали) і у березні 1919 організаційно оформились в Українську партію
соціалістів-революціонерів-боротьбистів (комуністів). Праві есери утворили свій організаційний центр і
.заснували свою партію (січень 1919), яка в квітні 1919 повернулась до старої назви - УПСР. Праві есери
входили до Українського національного союзу і брали участь у підготовці й проведенні протигетьманського
повстання. Мали свої друковані органи: журнал “Трудова республіка” (1918-19) і газету “Трудова громада”
(1917-19).
За Директорії УНР представники УПСР входили до складу урядів В.Чеховського, Б.Мартоса, Іс.Мазепи (див.
Рада Народних Міністрів УНР). У кін. 1919 частина членів виїхала в еміграцію, де відстоювала принцип
“диктатури трудових мас” (М.Шаповал, Н.Григоріїв). У 1920 у Відні була створена “Закордонна делегація”
УПСР (М.Грушевський, М.Шраг, П.Христюк, М.Чечель, Д.ісаєвич та ін.), яка виступала за перетворення УНР
у “радянську республіку”. У 1920-22 видавала неперіодичний орган “Борітеся-поборете” (ред. П.Христюк і
М.Чечель). У 1920 роках партія зазнала чергових розколів і фактично як єдина організація перестала
існувати. У 1921 у Харкові відбувся показовий судовий процес над членами ЦК УПСР. У 1924 більшість
членів “Закордонної делегації” УПСР повернулася в УСРР і в 1930 роках була репресована. У 1934
есерівські організації об'єдналися і створили у Празі спільний ЦК УПСР за кордоном (у 1932-39 видавала
неперіодичний орган “Трудова Україна”; ред. Н.Григоріїв та П.Богацький). У 1950 УПСР разом з іншими
партіями соціалістичного спрямування утворили Українську соціалістичну партію.
П. Панченко (Київ).
УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ-БОРОТЬБИСТІВ (комуністів) - українська
політична партія, яку створили ліві есери в березні 1919. На IV з'їзді УПСР (11-16.5.1918) відбувся розкол
партії на дві частини - ліве і праве крило. Ліві есери (Г.Михайличенко, В.Блакитний, О.Шумський, М. Полоз,
Л.Ковалів, А.Приходько, Ю.Мазуркевич та ін.) стояли на позиції більшовиків і ставили за мету сприяти
розгортанню соціалістичної революції в Україні, виступали за організацію підпільної боротьби та підготовку
збройного повстання проти гетьманської адміністрації. Здобувши більшість у ЦК, ліві есери заявили про
перехід партії у підпілля і оголосили нову реєстрацію. Наприкін. 1918 ліве крило УПСР виступило за “перехід
влади в руки робітників і біднішого селянства”, організованих у “ради депутатів”, заявляло про необхідність
“викриття антинародної політики Директорії і збройного виступу у підтримку радянської влади”. Але разом з
тим вони протиставляли себе більшовикам: боротьбисти (назва походить від друкованого органу лівих
есерів - газети “Боротьба”) намагалися згуртувати ліві українські партії навколо свого організаційного
центру (Центр-ревкому), протиставивши його маріонетковому Тимчасовому робітничо-селянському уряду
України. Організаційне оформлення партії боротьбистів відбулося на V з'їзді УПСР (3-11.3.1919) у Харкові,
який був проголошений установчим з'їздом нової партії-Української партії соціалістів-революціонерівборотьбистів (комуністів). З'їзд ухвалив тези політичної і соціально-економічної комісій як основу майбутньої
програми партії (не була вироблена) і прийняв статут. Було визнано, що “комуністичний характер сучасної
революції ставить умовою її успіху диктатуру пролетаріату, яка найкраще здійснюється встановленням
влади рад”. Завершальний етап організаційного оформлення боротьбизму відбувся шляхом об'єднання
двох загонів українського комунізму. 6.8.1919 ЦКУПСР-Б (комуністів) і ЦК УСДРП (незалежні ліві) підписали
акт про їхнє злиття і утворили Українську комуністичну партію (боротьбистів). Боротьбисти були впливовою і
досить чисельною партією, яка налічувала понад 15 тис. членів.
На поч. 1920 боротьбисти взяли участь у формуванні органів радянської влади, до участі в яких були
допущені більшовиками. Члени УКП(б) сприяли реалізації більшовицьких планів насадження радянського
режиму в Україні, зокрема, в українському селі. Однак, більшовики, які проводили роботу з усунення з
політичної арени конкуруючих партій, у т.ч. тих, що стояли на радянських позиціях, розпочали роботу з

ліквідації УКП (боротьбистів). ЦК КП(б)У відмовила боротьбистам у рівному представництві у Всеукрревкомі
та у збереженні окремої української Червоної армії. Це призвело до значного загострення відносин між
КП(б)У і УКП (боротьбистів). Так, у січні-лютому 1920 відбулися організовані антибільшовицькі виступи у
Київській, Полтавській і Катеринославській губ. В.Ленін, враховуючи чималий вплив, який мали боротьбисти
серед селянства, пішов на компроміс, обіцяючи “незалежність” УСРР, і в березні 1920 УКП (боротьбистів) з
допомогою Комінтерну схилив до саморозпуску і злиття з КП(б)У.
Цю подію на 9 з'їзді РКП(б) у квітні 1920 він охарактеризував так: “все краще, що було серед боротьбистів
увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з політичної арени. Ця
перемога варта кількох добрих битв”. До КП(б)У було прийнято 6л. 4 тис. боротьбистів, які зайняли в ній
провідне місце. Найвідомішими діячами УКП (боротьбистів) були Л.Ковалів, Г.Михайличенко, О.Шумський,
М.Полоз, П.Любченко, В.Еллан-Блакитний, А.Приходько, В.Чумак, Г.Гринько, М.Панченко, О.ЛІсовий,
Ю.Мазуркевич, О.Довженко та ін. Відіграли визначну роль на етапі українізації. У 1930 роках репресовані.
Я. Малик (Львів).
УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-САМОСТІЙНИКІВ (УПСС) - українська партія національно-радикальної
орієнтації. Створена 17.12.1917 на Всеукраїнському з'їзді самостійників у Києві. До її складу увійшли члени
Української народної паріпії, військовики, безпартійні, що гуртувались навколо Союзу української
державності. Головою УПСС став О.Макаренко, товаришами голови І.Луценко (представник Вільного
Козацтва), О.Андрієвський, П.Макаренко; секретарі: І.Андрущенко, Андрус, Зайченко-Жадько. ЦК партії
складався з 21 особи. На з'їзді прийнято програму партії. Головні засади: негайне проголошення самостійної
Української Народної Республіки, перехід землі до українських хліборобів, а фабрик - до українських
робітників. Партія виступала за передачу землі селянам за трудовою нормою в тимчасове користування.
Земельна реформа мала проводитись поетапно: спочатку ліквідовувалась велика земельна власність,
згодом - середнє землеволодіння, потім-дрібне. Кінцевою метою реформи мала стати національна
соціалізація землі, створення Всеукраїнського земельного фонду. Головною умовою успішного проведення
земельної реформи було створення незалежної УНР. Програма УПСС передбачала проведення виборів на
демократичній основі до Українського парламенту як вищої законодавчої влади. Головою виконавчої влади
призначався президент, який затверджував уряд - Раду Міністрів. Програму доповнювали прийняті на з'їзді
постанови із земельного, робітничого, адміністративного, судового, релігійного та ін. питань. Вплив УПСС в
Українській Центральній Раді був обмеженим. Соціалістична більшість УЦР вважала її буржуазнопоміщицькою партією. Наприкін. 1917 УПСС пропонувала створити військовий уряд на чолі з
самостійниками, по суті виступаючи за введення національної військової диктатури. У період Гетьманату
УПСС стояла в опозиції до політики П.Скоропадського. Входила до складу Українського національнодержавного союзу. Представник УПСС О.Андрієвський водночас був членом Директорії УНР. Окремі члени
УПСС входили до урядів В.Чехівського та С.Остапенка, зокрема, М.Білинський, Ю.Липа, О.Осецький,
Д.Симонів, О.Шаповал. Через непорозуміння з соціалістичною більшістю Директорії УНР 2.9.4.1919 члени
УПСС зробили невдалу спробу державного перевороту на чолі з отаманом В.Оскілком. Напередодні
перевороту в УПСС стався розкол. З поразкою Директорії УПСС припинила свою діяльність. Окремі члени
УПСС від імені партії продовжували роботу в Раді Республіки. У січні 1920 постанова Центрального Комітету
УПСС (УНП) внесла важливі зміни в аграрну частину програми. Вона передбачала парцеляцію великої
земельної власності з передачею землі за викуп безземельному і малоземельному українському селянству,
об'єднання його у кооперативах. На поч. 1920 років відновила діяльність у Відні. З 1922 виступала під
назвою Українська народна партія. Деякий час діяла на Волині. Періодичні видання УПСС - тижневик
“Самостійник”, щоденні газети “Самостійна Україна”, “Україна”, “Українські вісті” (Тернопіль), “Українська
справа”, “Українське діло” (Рівно).
Г. Геращенко (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-ФЕДЕРАЛІСТІВ (УПСФ, популярна назва — есефи) — політична
партія, що оформилася у червні 19173 колишніх членів Української демократично-радикальної партії та
Товариства українських поступовців, які у кін. березня 1917 утворили Союз українських автономістівфедералістів, а згодом - УПСФ. Партія поновила програму УДРП й складалася переважно з інтелігенції, яка
проводила національно-культурну роботу, маючи найкращі з усіх партій фахові кадри. Назва партії скоріше
віддавала данину духові часу (соціалізм її був поміркований), фактично ж вона стояла на позиціях
консерватизму, а федералізм розуміла як світову форму міждержавних взаємин і децентралізовану
адміністративну побудову. Головою УПСФ був С.Єфремов, до керівних її членів належали: А.Ніковський,
І.Шраг, О.Лотоцький, П.Стебницький, А.В'язлов, І.Мірний, В.БІднов, Ф.Матушевський, В.Прокопович,
М.Кушнір, В.Шелухин та ін. Органом УПСФ була газета “Нова рада”.
У період Української Центральної Ради до урядів В.Винниченка входили С.Єфремов, О.Шульгин,
О.Лотоцький, П.Стебницький, І.Мірний, до уряду В.Голубовича — С.Шелухин, В.Прокопович, О.Лотоцький,
І.Фещенко-Чопівський. За Гетьманату УПСФ брала участь у формуванні Українського національнодержавного союзу і Українського національного союзу, її члени входили до другого уряду Ф.Лизогуба
(24.10.1918): О.Лотоцький, П.Стебницький, А.В'язлов, М.Славінський. У період Директорії УНР брали участь
в урядах В.Чехівського (П.Холодний, О.Шелухин, І.Огієнко, М.Корчинський), С.Остапенка (І.ФещенкоЧопівський, К.Мацієвич, Д.Маркович, І.Огієнко, О.Корчак-Чепурківський, М.Корчинський, М.Кривецький),

Іс.Мазепи (І.Огієнко); у травні 1920 есеф В.Прокопович сформував Кабінет міністрів. В еміграції у Празі в
1923 УПСФ перейменувалася на Українську радикально-демократичну партію, яку очолив О.Лотоцький.
Партійні лідери (М.Славінський, А.Яковлів, О.Шульгин, К.Мацієвич, В.Прокопович, О.Саліковський та ін.)
співпрацювали з екзильним Державним Центром УНР. Після Другої світової війни радикальні демократи не
відновили діяльності своєї партії: ідейно близьким до них був Український національно-демократичний союз,
створений у 1946.
А. Жуковський (Сарсель, Франція).
УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ (УПС) - українська політична партія. Створена на установчому
з'їзді партії 19.12.1992. Ініціаторами створення УПС виступили Українська спілка ветеранів Афганістану,
спілка “Чорнобиль України”, Союз “Чорнобиль” України, організація “Афганці Чорнобиля”, творча та наукова
інтелігенція, студентська молодь. Головою партії обрано полковника КДБ, заступника голови Українського
союзу воїнів Афганістану М.Гречку. Чисельність партії - понад 4000 членів. Власного друкованого органу не
має. Використовує газету Спілки ветеранів України “Третій тост”. УПС оголосила себе центристською
партією. Мета партії - створення демократичного, людяного, справедливого суспільства, в якому будуть
гарантовані рівні можливості кожній людині і водночас надійний соціальний захист. Основні принципи
діяльності партії - гуманізм, справедливість, верховенство закону, рівність і відповідальність перед ним. В
економічній сфері УПС підтримує курс, спрямований на розвиток ринкової економіки, плюралізм форм
власності. УПС виступає за державний устрій унітарно-децентралізованого типу, хоча не відкидає ідею
федеративного устрою України. На рубежі 1994-95 в організації спостерігалися кризові явища, викликані
розбіжностями у підходах керівництва щодо діяльності партії. 24.12.1994 М. Гречка без наданих відповідних
повноважень прийняв участь у нараді представників Соціал-демократичної партії України та Партії прав
людини, на якій підписав постанову про проведення об'єднавчого з'їзду з цими організаціями. 20.1.1995 з
порушеннями статуту відбувся з'їзд, який ухвалив рішення про об'єднання УПС з СДПУ та ППЛ. У квітні 1995
в Києві відбувся II з'їзд УПС, який виключив М.Гречку та його прихильників з партії. Обов'язки голови партії
було покладено на Юрія Зубка (з лютого 1995 - голова партії).
Ю. Шведа (Львів).
УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ ШАНУВАЛЬНИКІВ ПИВА (УПШП) - політична партія в Україні. Установчий конгрес
партії відбувся 4.4.1992. Зареєстрована Міністерством юстиції 8.8.1992. УПШП не є чисельною та
впливовою партією. Кількість її членів - 1,5 тис. чоловік. Найбільші осередки партії - у Києві, Одесі, Кривому
Розі, Запоріжжі, Миколаєві. Партія не брала участі у виборах до Верховної Ради в 1994: мае незначне
представництво в органах місцевого самоврядування. Блокується із партіями центристської та поміркованої
націонал-демократичної орієнтації. Свого друкованого органу не має. Очолюють партію троє співголів:
В.Єрмаков (голова Держкомітету України у справах захисту споживачів), П.Сергієнко (голова СП “Крипп”),
П.Тарновський (генеральний директор фірми “Алімекс”); відповідальний секретар партії - О.Зирянов.
Керівний орган партії - Вища рада. Пиво як ознака демократичності, спілкування, екологічності, єднання є
символом партії. УПШП сповідує ліберально-демократичну політичну орієнтацію. Мета партії - формування
в Україні громадянського суспільства на засадах приватного підприємництва, ринкових відносин та
загальнолюдських цінностей. Добиватись реалізації цього завдання партія має намір, у тому числі, і через
відтворення цивілізованого типу шанувальників пива. В економічній сфері виступає за розвиток приватного
сектора і підприємництва, допущення іноземного капіталу; розвиток сільського господарства - на основі
приватної власності на землю. У галузі національних відносин партія відстоює рівність всіх людей
незалежно від їхньої національності, місця народження, віросповідання.
Ю. Шведа (Львів).
УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (Українська повстанча армія; УПА) - назва ряду українських
військово-політичних структур, що діяли в Україні протягом 20 ст. 1) УПА - назва повстанських загонів
отамана Ю.Тютюнника під час Другого зимового походу (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921) 2)
УПА - див. “Поліська січ”. 3) УПА - збройно-політична формація, що діяла в Україні у 1942-50-х роках.
Ідея створення українських військових загонів, які виконували б роль національної армії, обговорювалася
українськими політичними силами протягом всього міжвоєнного періоду. Організація українських
націоналістів більше, ніж будь-яка інша партія чи політичне об'єднання, приділяла увагу військовому
вишколу своїх кадрів, розробці військових доктрин і концепцій. Після поч. німецько-радянської війни 1941-45
ОУН-СД, проголосивши у Львові відновлення Української держави (30.6.1941), в умовах окупаційного
режиму розпочала роботу зі створення збройних сил. Однак німецька окупаційна адміністрація вдалася до
жорстоких репресій проти українських самостійницьких течій і ліквідувала всі спроби легального творення
військових структур. 4.7.1942 у львівській в'язниці гестапо закатувало військового референта ОУН І.Климіва,
ще раніше проведено масові арешти членів ОУН. До кін. 1942 в ОУН переважала доктрина, згідно з якою
необхідно було створювати регулярну армію. При цьому прояви партизанських дій засуджувалися як
провокаційні. Наприкін. 1942 поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищих проводів
ОУН, яка переглянула існуючі концепції і висловилася за доцільність творення партизанських і регулярних
структур під назвою Військові відділи ОУН-СД. Одночасно створено робочу групу у складі Василя Івахіва
(псевд. “Сонар”), Михайла Медвідя (“Карпович”) і Луки Павлишина для вироблення військових статутів та
інструкцій.

Формування перших Військових відділів ОУН-СД почалося на Волині під керівництвом Сергія Качинського
(“Остап”) у серед. жовтня 1942. 7.2.1943 сотня Григорія Перегійняка (“Коробка”) напала на німецькі поліційні
бараки у містечку Володимирець (Рівненщина). З цього часу розпочинається антинацистська боротьба ОУН.
Третя конференція ОУН-СД 17-21.2.1943 схвалила прийнятий курс на збройну боротьбу з окупаційним
режимом. Перші підрозділи УПА створювалися на Волині та Поліссі для оборони населення від німецького
терору і захисту від радянських партизанів (діяли у цьому регіоні з зими 1942—43 і своїми акціями
провокували каральні заходи гітлерівців щодо українського цивільного населення). Наприкін. 1942 -першій
пол. 1943 Військові відділи налічували кілька тисяч чоловік. Загальне керівництво відділами здійснював
командир - Р.-Д.Клячківський. На чолі штабу стояв В.Івахів. Після загибелі В.Івахіва 13.5.1943 Крайовий
військовий штаб очолив В.Сидор.
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:17 | Повідомлення # 24
Однак дії Військових відділів ОУН-СД не переносилися з Волині та Полісся у Галичину, а робилися спроби
поширити впливи на Білорусь та Наддніпрянську Україну. Це пояснювалося тим, що німецький окупаційний
режим у райхскомісаріаті “Україна” був значно жорстокішим, ніж у дистрикті “Галичина” (східній частині
Генеральної Губернії). Відповідно були й передумови для стрімкого росту чисельності УПА та поширення
антинімецьких настроїв серед населення. У Галичині нацисти робили спроби загравати з українським
населенням, намагаючись протиставити українців полякам. У 1942-43 саме польський визвольний рух
становив головну небезпеку для німецького режиму, тому українцям було дозволено створити Український
центральний комітет у Кракові та Український крайовий комітет у Львові, мережу Українських
допомогових комітетів, згодом оголошено набір до дивізії “Галичина” (у планах було створення дивізії
“Карпати”). Окрім того, культивувався міф про споконвічне германофільство галичан і про їхній німецький
ультра-лоялізм, що знижувало активність місцевого населення.
У Галичині ОУН-СД могла розраховувати лише на створення малочисельних груп, які навіть не декларували
(з тактичних міркувань) своєї приналежності до організації, а виступали під назвою Українська народна
самооборона чи Самооборонні кущові відділи (СКВ). Загальне командування відділами здійснював поручник
Олександр Луцький (“Андрієнко”). Навесні 1943 військові відділи ОУН-СД провели консолідаційну акцію,
спрямовану на об'єднання зусиль усіх розрізнених груп, що існували на Поліссі та Волині. З цією метою
відбулися переговори з УПА, очолюваною Т.Боровцем. У травні 1943 переговори завершилися
домовленістю про об'єднання обох груп у єдину УПА. Представники Військових відділів ОУН-СД мали увійти
в Штаб УПА. Однак відмітність доктрин і статутів, а також особисті амбіції лідерів призвели до наростання
протиріч між Т.Боровцем і ОУН-СД. Сторони почали звинувачувати одна одну у деструкції та розпалюванні
отаманщини. Окрім того, Т.Боровець не наважувався вступати у конфлікт з польською Армією Крайовою, що
активно діяла на Волині, а Р.-Д.Клячківський (як і вся ОУН-СД) розглядав поляків як окупантів, тому вважав
антипольські акції необхідними. Намагаючись відмежуватися від Клячківського, Т.Боровець у липні 1943
від'єднався від УПА і оголосив про створення Української народної революційної армії (УНРА).
7-8.8.1943 відділи УПА-Південь на чолі з Іваном Климишиним (“Круком”) на Кременеччині провели
роззброєння та структурну ліквідацію військових відділів ОУН (А.Мельника) під командуванням Миколи
Недзведзького (“Хрона”). Більша частина мельниківців влилася в УПА, а такі діячі ОУН-М., як Федір
Польовий (“Поль”), Василь Штуль (“Чорнота”), Максим Скорупський (“Макс”), Олександр Яценюк
(“Волинець”), обійняли керівні посади в УПА.
19.8.1943, продовжуючи консолідаційну акцію, спрямовану на створення єдиної потужної військової
структури, відділи УПА атакували штаб УНРА на Поліссі, внаслідок чого в УПА влилося чимало колишніх
прихильників Т.Боровця. Восени 1943 на Волині ліквідовано групу Тимофія Басюка (“Яворенка”) під назвою
“Фронт української революції”, яка займала антибандерівську позицію. У листопаді 1943 в основному
завершилися переговори між ОУН-СД та ОУН А.Мельника, під час яких досягнуто домовленостей: про
утворення єдиної УПА, про допустимість поєднання легальної участі в українських збройних формуваннях у
складі німецької армії (їх планувалося використати як підготовчо-вишкільну базу) та підпільної роботи, про
припинення міжфракційної ворожнечі на час боротьби за визволення України та про участь мельниківських
представників у єдиному штабі. Однак після загадкової загибелі Р.Сушка (січень 1944) у нетривкому
мельниківсько-бандерів-ському альянсі стався новий розкол.
Бойові дії УПА у 1943 на Волині та Поліссі призвели до того, що у ряді районів було повністю ліквідовано
німецьку окупаційну адміністрацію і проголошено тимчасову українську військову владу (“Колківська
республіка” тощо). Внаслідок цілого ряду продуманих та вдало проведених бойових операцій значно зріс
авторитет УПА як військової структури. 21.3.1943 здійснено напад на Горохів, підчас якого курінь
С.Качинського (“Остапа”) здобув численні трофеї та кілька стратегічних об'єктів. 2.5.1943 на трасі БрестКовель вбито командувача “Штурмабтайлюнга” генерала Віктора Лютце. У сер. травня 1943 неподалік від
Дубно обстріляно автомобіль, у якому їхали німецькі офіцери та митрополит Української автономної церкви
Олексій (Громадський), відомий своїми антинаціоналістичними виступами, вірністю Московському патріарху
та відвертою колаборацією з німцями.У серпні 1943 відбувся бій у Загорові чоти Андрія Марцинюка
(“Берези”), під час якого німецька сторона застосовувала важку авіацію. У бою загинули 31 повстанець (з 42)
та понад 100 німців (з понад 500). Підрозділи УПА здійснювали рейди (у Правобережжя, Буковину,
Закарпаття, Підляшшя, Посяння), частина з яких мала бойовий характер (боротьба проти польських боївок і
радянських партизанів), ін. - переважно пропагандистський.

У відповідь на розгортання повстанського руху німецька адміністрація вдалася до масового терору (деякий
час відповідальним за каральні антипартизанські акції був ген. Еріх фон дем Бах, у майбутньому - керівник
придушення Варшавського повстання 1944). У регіоні відбувалися постійні каральні акції, під час яких
гітлерівці знищили велику кількість заручників із числа мирного населення. Керівники ОУН та УПА були
поставлені поза законом. За голову провідника ОУН-СД М.Лебедя (“Максима Рубана”) гестапо призначило
нагороду в 50 тис. німецьких марок. 10.10.1943 нацистська влада проголосила військовий стан у Галичині,
скерований проти УНС та СКВ.
У грудні 1943 УНС прийняла назву “УПА-Захід”, що означало завершення періоду становлення УПА і
початок розширення її діяльності на регіони, опанування яких перед тим було проблематичним. Перш за
все, втілювався в життя план опанування Карпатських гір та налагодження дипломатичної служби. У 194344 представники УПА налагодили контакти з угорськими, румунськими, словацькими військовими
чинниками, а також з представниками союзників. Восени 1943-44 командування У ПА досягло домовленості
про дотримання нейтралітету з командуванням угорських і румунських частин, що перебували на
українських землях; у лютому 1944 укладено угоду з польською Армією Крайовою про взаємовизнання
боротьби обох народів за незалежність.
У 1943 радянські війська вступили на територію України, і УПА опинилася перед загрозою війни на два
фронти. З літа 1943 почастішали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби переговорів з
представниками з'єднань О.Сабурова, С.Ковпака, Д.Медведева, А.Бегми та П.Вершигори не дали реальних
наслідків. Радянська сторона та гітлерівці трактували УПА як бандитів, “ворогів народу”. У свою чергу, і
український націоналізм був послідовно антирадянським.
У листопаді 1943 на Житомирщині відбувся конгрес антибільшовицького блоку народів, який намітив
проект створення спільного антирадянського фронту усіх поневолених націй. У цей час у складі УПА
воювали представники ін. національностей, робилися спроби створення національних формувань з числа
узбеків, грузинів тощо. Однак ці формування, як і сама участь неукраїнців в УПА, носили більше
пропагандистський, аніж практичний характер. Велика увага приділялася агітаційно-пропагандистській
діяльності УПА. У 1943-45 віддруковано листівки-звернення “Червоноармійці!”, “Брати-поляки!”, “Білоруси!”,
а також ряд листівок російською мовою.
Навесні 1944 відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими частинами. 12.2.1 944
перший секретар ЦК КП(6)У М.Хрущов підписав офіційне звернення до УПА з пропозицією добровільно
скласти \ зброю. Однак УПА продовжувала боротьбу. У квітні 1944 неподалік с. Гурби Мізоцького р-ну
Рівненської області відбулася велика битва між відділами НКВС (ЗО тис. чол. під командуванням ген.
Марченка) та УПА-Південь (5 тис. чол. під командуванням Миколи Свистуна, “Ясеня”). Радянські війська
завдали відчутної поразки УПА, яка втратила у цьому бою 3588 чоловік. Внаслідок каральних акцій
радянської армії УПА-Північ скоротилася до 11 куренів, УПА-Південь - до 3 куренів.
В умовах появи другого фронту проведено реорганізацію командування УПА та змінено тактику дій у нових
умовах. Насамперед вирішено об'єднати пости провідника ОУН та головного командира УПА. 27.1.1944 РД.Клячківський передав свої повноваження Р.Шухевичу (“Тарас Чупринка”), а сам залишився командуючим
УПА-Північ (після загибелі Клячківського 12.2.1945 цей пост обійняв майор Іван Литвинчук, “Дубовий”).
Головна команда УПА розпочала переговори з німецькими військами про припинення конфронтації.
Представник УПА о.Іван Гриньох (“Герасимовський”) зустрівся 5.3.1944 у Тернополі з представником
командування охоронної поліції та СД кримінал-комісаром Паппе, а 28.3. -з СС-оберштурмбанфюрером
Вітиском. Під час розмов ішлося про можливість українсько-німецької співпраці у спільній боротьбі проти
Радянської армії, забезпечення УПА зброєю з німецьких складів, обмін інформацією, яка становить
тактичний інтерес для обох сторін, звільнення німцями українських повстанців, що потрапили у полон.
Щоправда, співпраця, яка намітилася на рівні охоронної поліції (шуцманншафт) і УПА, не принесла
реальних наслідків, насамперед через брак часу, погану поінформованість низових структур, а також через
неможливість досягти згоди з такими німецькими структурами, як гестапо тощо. Гітлерівці продовжували
репресивні акції щодо повстанців, а повстанці протягом першої пол. 1944 неодноразово вели бої з
нацистами.
Влітку 1944 особовий склад УПА значно поповнився за рахунок розбитої у бою під Бродами дивізії
“Галичина”. Наприкін. 1944 Р.Шухевич, перегрупувавши війська, відмовився від тактики широкомасштабних
бойових операцій. Зросла роль зв'язкових, які підтримували зв'язок між командуванням та тактичними
одиницями, а також між окремими сотнями. УПА однозначно визнала себе не збройними формуваннями
якоїсь однієї групи (ОУН-Р), а загальноукраїнською армією, яка з липня 1944 підпорядкувалася Українській
головній визвольній раді. Основною тактичною одиницею УПА став не курінь, а сотня, що давало
можливість діяти більш мобільно і ефективно. Зросла роль надрайонних провідників. Служба безпеки УПА
розпочала боротьбу з радянськими диверсіями, провокаціями, із зрадниками та агентами.
З 1945 основний тягар боротьби УПА припав на УПА-Захід, а бойові дії перенеслися з Волині та Полісся в
Галичину і на Буковину, де діяла Буковинська українська самооборонна армія. Не припинився повстанський
рух і на Волині. Більшість політичних і збройних акцій УПА були спрямовані проти дій радянських
адміністративно-каральних органів, зокрема, проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ,
депортації місцевого цивільного населення. Командуванням УПА розроблялися плани зі створення загону

особливого призначення УПА-Схід під командуванням Костянтина Гіммельрайха, який мав пробитися в
околиці Києва для організації масових антирадянських виступів.
На поч. 1946 з метою ліквідувати УПА у західні області України перекинуто частини Червоної армії,
прикордонних і внутрішніх військ, посилені загони МДБ з танками, артилерією і літаками (за деякими дан. 585 тис. чол.). Під час бойових дій, що тривали бл. 6 місяців, відбулося більше 1.5 тис. боїв і сутичок. Втрати
були великими з обох сторін: УПА втратила 5 тис. вояків, радянські війська - бл. 15 (загальні втрати УПА за
роки боротьби -20 тис. чол.; військовослужбовців Червоної армії, органів держбезпеки і внутрішніх військ -22
тис. чол.). Масований наступ радянських регулярних частин і каральних загонів примушував підрозділи УПА
постійно міняти місця дислокації та щоразу застосовувати іншу тактику ведення боїв. Внаслідок втрат під
час кровопролитних боїв з противником, поранень і хвороб особовий склад армії у 1946 скоротився на 40%,
що призвело до зниження ефективності бойових дій. Проблематичним став зв'язок між командуванням та
окремими частинами. До УПА потрапляли і випадкові люди, які підривали авторитет армії. Одночасно для
дискредитації УПА радянські каральні органи створювали спецчастини, які у формі вояків УПА захоплювали
села і знищували мирне населення - активістів радянської влади, вчителів, лікарів тощо. Радянські каральні
органи своїм завданням вважали не тільки ліквідацію УПА, але і залякування населення. Зокрема,
проводилися широкомасштабні акції депортації населення, масово фальсифікувалися карні справи,
спалювалися та вирубувалися лісові масиви, прилюдно демонструвалися вбиті повстанці тощо. Одночасно
для дезорганізації руху Опору радянський уряд оголосив амністію повстанцям, які складуть зброю і
припинять боротьбу. Урядові звернення до учасників повстанського руху, в яких їм обіцялося помилування,
оголошувалися сім разів (останній раз у грудні 1949). Але тільки амністія 1945 мала реальний вплив на УПА.
У цей період з лісів вийшли, за деякими дан., бл. 41 тис. повстанців.
У цих умовах командування УПА прийняло рішення про часткове виведення своїх підрозділів з України до
Німеччини та Австрії. Восени 1945 і навесні 1946 з цією метою було проведено два великі рейди територією
Словаччини. У 1947 окремі групи повстанців здійснили рейди в ЧСР та Румунію. У 1946 припинила
діяльність УПА-Північ, а влітку 1947 - групи “Буг” і “Лисоня”. У 1948-49 активно діяла лише група “Говерла”
(Дрогобиччина) та окремі сотні на Гуцульщині. Однак наприкін. 1949 і вони були змушені припинити опір.
Зазнало значних втрат і командування УПА. 31.1.1949 у Львові загинув шеф Головного військового штабу
полковник О.Гасин (“Лицар”), 14.4.1949 командир УПА-Схід полковник В.Сидор. Після загибелі 5.3.1950 у
бою під Львовом головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Р.Шухевича УПА як єдина військова
формація припинила існування.
Проте обмежені бойові дії продовжували вести окремі підрозділи УПА. Через їх велику рухливість і
блискавичність у проведенні операцій та зв'язки з місцевим підпіллям регулярні війська були
малоефективними у боротьбі з цими підрозділами. Після смерті Р.Шухевича головнокомандувчем УПА став
полковник Василь Кук (“Юрій Леміш”). Окремі загони УПА припинили боротьбу тільки після захоплення в
полон у травні 1955 В.Кука. За деякими дан., окремі боївки УПА продовжували зберігати боєздатність і були
ліквідовані лише наприкін. 1950 років.
Протягом 1944-48 частини УПА ефективно діяли на українських землях (Холмщина, Лемківщина, Посяння,
Підпяшшя), які внаслідок радянсько-польського договору 16.8.1945 залишилися у складі Польщі. У
Закерзонні відділи УПА (зокрема, армійська група “Сян”; командир полк. М.Онишкевич, псевд. “Орест” і
крайовий провідник ОУН Я.Старух) вели боротьбу проти комуністичного режиму, радянських і польських
спецпідрозділів та шовіністичних елементів, які тероризували українське населення і проводили акції
масового насильного переселення українців.
Наприкін. Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.5.1946) з Армією Крайовою, а згодом з
повстанською структурою “Воля і Незалежність” (“ВІН”) про встановлення демаркаційної лінії і взаємну
співпрацю в боротьбі проти спільного ворога. У Польщі існують різноманітні точки зору на діяльність УПА,
однак незаперечним є факт спільної боротьби УПА та “ВІН” проти комуністичного режиму. 27.5.1946
польські та українські повстанські підрозділи провели спільну операцію на м. Грубешів. Українським загоном
командував хорунжий Євген Штендера (“Прірва”). Навесні 1947 у бою з відділом УПА під командуванням
Степана Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі ген. К.Свєрчевський, що стало приводом для
розгортання акції депортації українського населення з етнічних українських земель (див. “Вісла” операція). У
новостворені на колишніх німецьких землях воєводства (Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Щеці-нське,
Познанське) насильно переселено бл. 150 тис. українців. Масові репресії польського комуністичного уряду
викликали рішучу протидію УПА. Для боротьби з частинами УПА польське командування направило на
територію Закерзоння 20-тисячну армію під командуванням ген. С.Моссора. 20.9.1947 у бою з підрозділами
польських урядових військ загинув провідник ОУН на Закерзонні Я.Старух. Після тривалих кровопролитних
боїв з переважаючими силами противника командування УПА вирішило вивести 16 бойових сотень з
території Закерзоння. 29.6.1947 три сотні (у-З, у-5, у-8) прорвалися на територію Дрогобицької обл., сотня у2 під командуванням Михайла Дуди (“Громенка”) пробилася через територію Чехо-Словаччини у Західну
Німеччину. Решта відділів УПА були розбиті, і тактичний відтинок “Сян” припинив своє існування.
Структура УПА. На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. Армія ділилася на три
Генеральні воєнні округи: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, українські землі у складі
Польщі), УПА-Схід (УПА-Південь) - Кам'янець-Подільська, Вінницька області та Крем'янеччина. Головну

команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Штаб ділився на сім
управлінь: 1 - оперативне, 2 - розвідувальне, 3 - постачання, 4 - персональне, 5 - вишкільне, 6 - політичного
виховання, 7 - військових інспекторів. Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) поділялася на воєнні округи
(ВО). На поч. 1944 їх було в УПА-Північ - З, УПА-Захід - 6, УПА-Схід - 2. У серпні 1944 УПА-Північ
реформовано на 2 ВО, а УПА-Захід -на 4. УПА-Схід фактично припинила своє існування. Кожною ГВО і ВО
керував командир та штаб на чолі з шефом штабу та штабними відділами. Основною бойовою одиницею
УПА була сотня (рота), яка об'єднувалася в курені (батальйони). Групи куренів утворювали загони (полки).
Усі військові одиниці ВО становили групу (дивізію) з різною чисельністю -від 12 до 36 сотень. Групи однієї
ГВО творили тактичну одиницю, рівну армійському корпусові. Як правило, сотня ділилася на три чоти, кожна
чота - на три рої, а кожен рій - на дві ланки. Однак у деякі періоди сотні могли мати по чотири чоти, а чота по чотири рої. Почет командира складався з політвиховника, бунчужного, представника Служби безпеки,
санітара, зв'язкових, іноді - з представників військово-польової жандармерії та розвідників. Командир першої
чоти автоматично ставав заступником командира сотні.
Кожен курінь складався з 2-4 сотень. Командир куреня мав почет у складі шефа штабу (або ад'ютанта),
політвиховника, бунчужного, капелана, лікаря та референта СБ. У 1944 відбулася реорганізація УПА.
Тактичними одиницями стали “бригади” (6л. 400 чол.). Бригада ділилася на загони, а ті-на відділи і
підвідділи. Тактичні одиниці УПА ідентифікувалися за кодовими назвами, іменами історичних осіб, подій,
загиблих бійців. Іноді вживалися шифри чи порядкові номери. Основу УПА складали піхотні підрозділи, хоча
кожен ВО мав по 1-2 сотні кінноти, а також відділи важкої артилерії. Існують суперечливі дані про
використання частинами УПА у бойових діях захоплених у противника танків і літаків. Найрозповсюдженою
зброєю були автомати німецького виробництва (“Шмайсер” тощо), гвинтівки типу “Карабін”, пістолетикулемети Шпагіна (ППШ) та ручні кулемети Дегтярьова.
Військові ранги та звання. В УПА було запроваджено традиційну систему рангів, базовану на Прусському
статуті. Існували рядові ранги: стрілець і старший стрілець: підстаршинські: вістун, старший вістун,
булавний, старший булавний: старшинські: хорунжий, поручник, сотник, майор, підполковник, полковник;
генеральські: генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник (останні два звання ніколи не
присвоювались). За час існування УПА лише тричі присвоювалися генеральські звання.
Одночасно існувала система функціональних призначень: ройовий, чотовий, сотенний, курінний, командир
загону або тактичного відтинку, командир ВО чи групи, крайовий командир УПА, головний командир УПА.
Деякий час вживалася система нашивок для відзнак командирів. Ройовий носив одну прямокутну “шпалу”,
чотовий - дві, сотенний -три, курінний - одну фауподібну нашивку, командир загону-дві, командир ВО
(командир групи)-3, крайовий командир-Тризуб і одну фауподібну нашивку, головний командир -Тризуб і
дубовий листок. З приходом радянських військ та посиленням системи конспірації нашивки було
ліквідовано.
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:18 | Повідомлення # 25
Вишкіл. УПА постійно відчувала брак кадрових офіцерів. Спочатку використовувалися на старшинських
посадах старшини Армії УНР та Української галицької армії. Проте згодом через їхній вік було прийнято
рішення частково демобілізувати, а частково використати для роботи у штабах. Використовувалися кадри,
котрі пройшли вишкіл у бойовій референтурі ОУН чи на військових курсах ОУН у Кракові або Відні. У 1943
прийнято рішення створити школи (вишкільні сотні) для майбутніх старшин. Як правило, вишкіл у таких
школах тривав чотири місяці. У липні-жовтні 1 944 на теренах УПА-північ діяла школа “Дружинники” під
командуванням поручника “Гориня”. У жовтні 1943 - січні 1944 на Волині діяла школа “Лісові чорти” під
командуванням поручника Федора Польового (“Поля”). З наближенням радянських військ вишкільні курси
було перенесено у Галичину. В Карпатах у лютому 1944 засновано школу “Олені”, яка дала два випуски:
“Олені-1” та “Олені-2” (березень-жовтень 1944). Командував школою “Олені” поручник “Хмель”, а після його
смерті - Ф.Польовий. Всього через вишкіл у трьох школах пройшло 700 майбутніх старшин. У 1943-44
підстаршинські школи існували і при деяких групах.
Преса УПА. Головними виданнями УПА були журнали: “До зброї” (1943), “Повстанець” (1944-46),
“Український перець” (1943-45), “Ідея і чин” (1942-46), “Осередок інформації і пропаганди” (1948-51). На
окремих теренах друкувалися газети “За самостійну Україну” (1942), “Бюлетень” (1942), “Інформатор” (1942),
журнали “Юнак”, (1943), “Вісті” (1943), газети “За Українську державу” (1944), “На чотах” (1946), “На зміну”
(1946), “Молодий революціонер” (1948). Випускали свої друковані органи й окремі тактичні відділи: “Шлях
перемоги” (Група “Говерля”), “Стрілецькі вісті” (Група “Буг”), “Лісовик” (Група “Сян”), “Чорний ліс”
(Станіславський тактичний відтинок) тощо. Група “Говерля”, окрім того, видавала одноднівки “Чин зброї”, а
група “Буг” -“Літопис УПА”. Виходило чимало брошур, підручників, листівок тощо. Усі видання УПА
контролювалися (готувалися та проходили цензуру) у 6 відділах штабів різних рівнів. До найвизначніших
підпільних публіцистів належали Я.Старух, Михайло Дяченко (“Марко Боєслав”), Яків Бусла (“Галина”),
П.Полтава, О.Дяків та ін. Деякий час у Карпатах діяла підпільна радіостанція “Афродіта”, керівником якої
був Я.Старух.
Нагороди УПА. В УПА в 1944 було введено спеціальні нагороди: Золотий Хрест Бойової заслуги - 1 і 2
ступенів, Срібний Хрест Бойової заслуги - 1 і 2 ступенів, Бронзовий Хрест бойової заслуги, відзначення в
наказі Крайового військового штабу, похвала в наказі військової округи та вирізнення в наказі відділу. Членів
теренової мережі ОУН, політвиховників, членів СБ та цивільних осіб нагороджували Золотим Хрестом

заслуги, Срібним Хрестом заслуги, Бронзовим Хрестом заслуги. За поранення в бою нагороджували
Срібною Зіркою, а за п'ять поранень - Золотою Зіркою. Нагороджені відзнаками отримували звання “лицар” напр., “Лицар Золотого Хреста Бойової заслуги”. Металеві нагороди та нагрудні знаки з'явилися у 1951 і
були виготовлені підпільно за проектом члена референтури пропаганди Н.Хасевича.
Чисельність. Питання про чисельність УПА залишається одним із найсуперечливіших в історії українського
повстанського руху. Німецькі офіційні документи наводили цифру 100-200 тис. чол. на 1944. Ця оцінка часто
зустрічається в працях істориків на Заході. Натомість радянські джерела називали число 6л. 90-100 тис. чол.
Відповідно цю цифру можна зустріти у радянській і пострадянській історіографії. Архівні документи ОУН та
УПА, що збереглися на Заході, засвідчують, що армія налічувала у кін. 1943 бл. 20 тис. чол., сягнувши своєї
максимальної цифри - 25-30 тис. чол. - весною 1944. Деякі дослідників вважають число 90 тис. сильно
занижения, що підтверджують недавно оприлюднені секретні радянські документи. За дан. НКВС УРСР, за
період з лютого 1944 по 1.1.1946 внаслідок боротьби з УПА 103313 “бандитів” було убито, 110 785 затримано, 15 959 -заарештовано, ще 50 тис. прийшло “з повинною”, що в загальному становить 280 тис
чол. Врахувавши те, що в це число потрапили люди не причетні до діяльності УПА, все одно чисельність
УПА була значно більша за 90 тис. чол. За найновішими підрахунками, за весь час збройної боротьби під
час Другої світової війни і післявоєнний період через УПА й підпілля ОУН перейшло понад 400 тис. чол. майже вдвічі більше, ніж через радянські парті.занські загони.
К. Бондаренко, Ю. Киричук (Львів).
УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА АВТОКЕФАЛЬНА ЦЕРКВА з канонічне послідовною ієрархією (коротка
назва - Українська православна церква; Соборно-епископська цер-кєа; за статутом, затвердженим
радянською Е-ладою - Братське об'єднання парафій Української православної автокефальної церкви БОПУПАЦ) - одна з православних церков в Україні у 1920-30-х роках. Оформилась 4-5.6.1925 на сесії
собору єпископів України у Лубнах (тепер Полтавська обл.), організованого прихильниками автокефалії
Української церкви, національного реформування та собороправності на традиційних канонічних засадах (у
лоні Російської православної церкви). Прихильники Соборно-єпископської церкви не визнавали канонічності
собору 1921 і відмежовувалися від Української автокефальної православної церкви. На 1927 налічувала
418 (бл. 5%) православних парафій України. Найбільшого поширення набула на Полтавщині, Поділлі,
Харківщині, Херсонщині, Донеччині. Впроваджувала у богослужіння українську мову. Не поділяла позиції
УАПЦ й обновленців щодо заміни церковних канонів і протестанської за змістом ревізії норм церковної етики
та обрядовості. Система управління відзначалась демократизмом: на рівні парафій, благочиній, округ
передбачалась діяльність церковних представництв, які на дві третини складалися з мирян, очолюваних
священнослужителями. Керівний орган церкви - Священний собор православних єпископів усієї України, а
його виконавчий орган - президія у складі голови, двох заступників і секретаря. Голова собору одночасно
був і головою виконавчого органу. Першим очолив церкву та одержав титул архієпископа всієї України
єпископ Кам'янецький Павло Погорілко. Після арешту П.Погорілка радянськими органами влади його
наступником з титулом митрополит усієї України став у січні 1929 єпископ Лубенський Феофіл (Теофіл)
Булдовський. Місцем перебування виконавчого органу церкви був Харків, пізніше (до 1937)-Луганськ. Із
закриттям останньої парафії Соборно-єпископської церкви у м. Луганську та переїздом митрополита
Феофіла до Харкова церква як організаційна цілісність перестала існувати. У липні 1942 Феофіл
Булдовський, як митрополит Харківський і Полтавський, приєднався до відновленої УАПЦ.
О. Ігнатуша (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА (УПЦ) - православне церковне утворення, що діє в Україні.
Створена як автономна складова частина РПЦ у січні 1990. У процесі національного відродження в Україні
відбувалося відновлення статусу традиційних церков українського народу - УАПЦ і УГКЦ. На поч. 1989
православні парафії Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей розпочали процес розриву з
Московським патріархатом та висунули ідею створення власного патріархату. Намагаючись зберегти
контроль над православними парафіями в Україні, Архієрейський собор РПЦ 1.1.1990 прийняв “Положення
про екзархати”, відповідно до якого РПЦ в Україні було перейменовано на Українську православну церкву
(УПЦ), надано адміністративну автономію при збереженні канонічного підпорядкування Московському
патріархату. 9.6.1990 Предстоятелем УПЦ був обраний Філарет. Однак керівництво УПЦ стало на шлях
виборювання повної незалежності Церкви. Неодноразове звернення духовенства УПЦ до Московського
патріархату про надання Церкві самостійності, складна релігійна ситуація та міжконфесійні конфлікти в
Україні спонукали ієрархію РПЦ надати УПЦ незалежність в управлінні, що і було ухвалено в жовтні 1990
Архієрейським собором у Москві. Константинопольський патріарх Димитрій визнав УПЦ частиною РПЦ.
У листопаді 1991 Помісний собор УПЦ звернувся до Московського патріарха Алексія II і архієреїв РПЦ з
проханням дарувати УПЦ повну незалежність відповідно до церковних традицій, що призвело 6 до
утвердження в Україні канонічної автокефалії православної церкви. Проте рішення про надання автокефалії
УПЦ штучно гальмувалося у Москві. Наприкін. 1991 у російських засобах масової інформації розпочалася
кампанія з дискредитації митрополита Філарета (11.6.1992 Архієрейським собором РПЦ позбавлений усіх
церковних санів). У червні 1 992 на зібранні у Харкові частина духовенства проголосила себе собором УПЦ і
ухвалила рішення про зміщення предстоятеля УПЦ митрополита Філарета та обрала предстоятелем
керуючого справами Московської патріархії митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира

(Сабодана).
Станом на 1.1.1998 УПЦ нараховує 7386 громад, що складає бл. 37% усіх релігійних громад в Україні.
Л. Харькова (Львів).
УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ (УПЦ КП) — утворена на об'єднавчому
Всеукраїнському помісному православному соборі, що відбувся 25-26.6.1992 у Києві. Учасниками Собору
були духовенство і миряни Української автокефальної православної церкви та представники частини УПЦ,
яка визнала необхідність автокефалії Української церкви у незалежній державі, на чолі з митрополитом
Київським і всієї України Філаретом. Собор проголосив визнання авторитету і повноважень Патріарха УАПЦ
Мстислава (див. С.Скрипник). Після незгоди Патріарха з деякими умовами об'єднання частина УАПЦ
відійшла від УПЦ-КП.
Предстоятелем УПЦ-КП є Патріарх. Вища влада належить Помісному собору, членами якого є всі правлячі
та вікарні архієреї. При Патріарху діє Священний синод. Для вирішення особливої ваги загальноцерковних
питань (зокрема, обрання Патріарха) скликається Всеукраїнський православний собор. Можливості
врахування голосу мирян в організації церковного життя реалізується через Вищу церковну раду.
На поч. 1993 УПЦ КП об'єднувала 20 єпархій, бл. десятка монастирів, 4 духовні семінарії. Після смерті у
червні 1993 патріарха Мстислава УПЦ КП вперше провела вибори свого предстоятеля. 20-24.10.1993 у
Києві Всеукраїнський православний собор обрав на престол Патріаршого місцеблюстителя митрополита
Чернігівського і Сумського Володимира (див. В.Романюк) із титулом Святійшого патріарха Київського і всієї
Руси-України. Після обрання Святійшого Патріарха Володимира п'ятеро єпископів на чолі з колишнім
митрополитом Антонієм (Масендичем) проголосили своє повернення у лоно РПЦ.
УПЦ КП намагалася згуртувати православних українців як на Батьківщині, так і в діаспорі навколо єдиного
церковного центру - Київського Патріаршого Престолу. Водночас УПЦ КП гарантувала вільний розвиток усіх
національних меншин, що виявляють прихильність до незалежної Помісної Православної Церкви у
самостійній державі (цим зумовлене, зокрема, використання поряд з українською церковно-слов'янської
мови в обох її фонетичних варіантах - рос. і укр). Налагоджувалася видавнича діяльність. Крім постійних
періодичних видань, з'являється ряд репринтів та нових богослужбових, катехитичних книг, молитовників,
друкується Святе Письмо. З благословення Патріарха Володимира видрукувано перекладений з російської
мови один із найновіших православних катехизисів - “Закон Божий” (прот. Серафима Слободського, 1996).
УПЦ КП поступово розбудовувала свої структури, здобувала прихильність частини вірних в Україні,
налагоджувала контакти з Українськими православними церквами за кордоном. У грудні 1993 до складу
УПЦ КП прийнято громаду Російської православної вільної церкви м. Ногінська Московської обл. на чолі з
архімандритом Андріаном (Стариною). 29.9.1997 спецпідрозділи ФСБ РФ і міліції захопили кафедральний
собор та комплекс споруд Богородської єпархії УПЦ КП у м. Ногінську. Понад сто парафіян заарештовано,
серед травмованих - архієпископ Андріан. У зв'язку з цими подіями МЗС України 7.10.1997 надіслало ноту
протесту з вимогою повернути УПЦ КП відібраний храм, резиденцію владики, приміщення навчальних
закладів (духовної семінарії та українського ліцею) і жіночого монастиря. Сьогодні УПЦ КП налічує у РФ три
єпархії: Богородську (архієпископ Андріан), Обоянсько-Білгородську (єпископ Іоасаф; Шибаев) та
Тобольсько-Єнісейську (єпископ Варух; Тищенков). На умовах автономної церкви до складу УПЦ КП
прийнято також єпархії у Західній Європі та Канаді (очолювані митрополитом Євлогієм; Хесслером).
З проханням прийняти їх під юрисдикцію патріарха Київського звернулися ряд єпархій і громад у США, Греції
та ін. країнах.
Після смерті (14.7.1995) патріарха Володимира рішенням Всеукраїнського православного собору УПЦ КП від
20.10.1995 патріархом Київським і всієї Руси-України було обрано митрополита Київського Філарета.
Всеукраїнський помісний православний собор УПЦ КП підтверджує право Архієрейського собору
створювати нові єпархії, змінювати їх межі в Україні й за кордоном. Архієрейському собору доручено
створити комісію з канонізації київського митрополита Петра (Могили). Обрано новий склад Вищої Церковної
Ради, куди увійшли також І.Драч, П.Мовчан, В.Мулява, В.Червоній та ін. Кілька архієреїв, проголосивши
свою незгоду з рішенням Собору, вийшли зі складу УПЦ КП і перейшли в УАПЦ - митрополит Андрій
(Абрамчук), єпископи Вінницький Роман (Балащук), Тернопільський і Бучацький Василь (Боднарчук),
Хмельницький і Кам'янець-Подільський Мефодій (Кудряков). На поч. 1996 УПЦ КП налічувала 22 єпархії, 15
монастирів та 7 духовних навчальних закладів.
20.2.1997 Архієрейський собор Російської православної церкви проголосив відлучення від церкви глави УПЦ
КП патріарха Філарета і відомого церковного діяча, правозахисника, священика Гліба Якуніна. Священний
синод УПЦ КП визнав це рішення таким, що не має канонічної та юридичної сили.
УПЦ КП послідовно виступає за об'єднання всіх гілок українського православ'я в єдину Українську
православну церкву та визнання за нею канонічної автокефалії. У квітні 1997 рішенням Святійшого синоду
до складу УПЦ КП прийнято (за власним проханням) парафії і духовенство ряду районів Івано-Франківської
єпархії УАПЦ, що спричинилося до чергової адміністративної реформи - поділу Івано-Франківської єпархії
УПЦ КП на Івано-Франківську та Коломийську. До складу єпископату церкви, згідно з поданим проханням,
прийнято також Іоана (Бойчука), єпископа Рівненського і Житомирського, керуючого справами УАПЦ.

30.9.1997 Священний синод УПЦ КП ухвалив прийняти до складу УПЦ КП митрополита Тернопільського і
Бучацького УАПЦ Василія (Боднарчука) з духовенством і парафіями. На Синоді було вирішено розділити
Чернівецьку єпархію на Чернівецьку і Кіцманськута створити окрему Херсонську єпархію. На кін. 1997 УПЦ
КП налічувала 25 єпархій в Україні, 24 архієреї, понад 3000 парафій, чотири духовні семінарії, дві духовні
академії (у Києві та у Львові), богословський ф-т при Чернівецькому ун-ті, кілька духовних училищ, бл.
чотирьох сотень недільних шкіл, 23 чоловічі і жіночі монастирі. В духовних навчальних закладах навчається
6л. 1500 студентів.
УПЦ КП активно залучає до діяльності і сама стає ініціатором проведення ряду благодійних акцій,
організацій виставок, фестивалів, круглих столів, наукових конференцій. У 1996 УПЦ КП широко відзначала
75-ту річницю утворення УАПЦ та 400-річчя від дня народження київського митрополита Петра (Могили). У
квітні 1996 українські дослідники брали участь у роботі наукової конференції, присвяченої ювілею
митрополита Петра і організованої Богородською єпархією УПЦ КП у підмосковному м. Ногінську. 12.12.1996
Архієрейський собор УПЦ КП прийняв рішення про канонізацію київського митрополита Петра (Могили) з
вшануванням його пам'яті удень 1.1. (за новим стилем). Прийнято текст тропаря і кондака святителю,
укладено його “Житіє”. Патріарх Філарет брав участь у роботі II Всесвітнього форуму українців у Києві 2123.8.1997.
Видавництво УПЦ КП друкує богослужбову літературу українською мовою. Виходять часописи
“Православний вісник”, “Інформаційний бюлетень”. Власну газету “Духовна академія” видає КДА. Протягом
останнього часу активну видавничу діяльність розгорнула місія “Волинь православна” Рівненської єпархії
(архієпископ Серафим; Верзун). Створено спеціальну Богословську комісію для перекладу Святого Письма і
богослужбової літератури. Наслідком її діяльності стала поява в 1997 “Апостола”, двох видань Молитовника
(1997, 1998); виходить з друку Богослужбове Євангеліє. З благословення Патріарха Філарета розпочато
третє видання “Нарису історії Української православної церкви” проф. І.Власовського.
Церква підтримує дружні відносини з рядом православних церков за кордоном. Здійснюється євхаристійне
єднання з Болгарською православною церквою, очоленою Патріархом Пименом: УПЦ КП надаватиме
допомогу у підготовці священиків для Білоруської автокефальної православної церкви (предстоятель митрополит Ізяслав). Ускладнення в стосунках УПЦ КП з УПЦ в діаспорі виникли після прийняття до складу
УПЦ КП у 1998 кількох парафій УПЦ у США на їхнє прохання, через незгоду з “простам-бульською”
орієнтацією своєї ієрархії. УПЦ КП відкрита до діалогу з усіма християнськими конфесіями. Виявляється
готовність до переговорів з УПЦ МП: діалог любові проводить Церква з Українською греко-католицькою
церквою. У березні 1998 з метою подолання кризи в Українському православ'ї підписано Меморандум
предстоятелів УПЦ КП та УАПЦ про об'єднання церков у єдину Українську помісну православну церкву з
патріаршим управлінням. Згодом патріарх Димитрій опротестував чинність цього документа.
22.5.1997 Київською міською радою прийнято рішення (через можливе загострення міжправославного
конфлікту поки що заблоковане) про передання УПЦ КП у безоплатне користування низки об'єктів КиєвоПечерського історико-культурного заповідника, зокрема, Троїцької надбрамної церкви, церкви Спаса на
Берестові, церкви Всіх Святих, Микільської церкви, Великої Лаврської дзвіниці та ряд ін. корпусів. 24.5.1997
Патріархом та єпископами УПЦ КП освячено наріжний камінь та закладено капсулу у фундамент
відбудовуваного Золотоверхого Свято-Михайлівського собору і монастиря. 30.5.1998 відбулося урочисте
відкриття і освячення відбудованої дзвіниці собору. 11.4.1998 Патріарх Філарет освятив відбудований храм
Успення Пресвятої Богородиці (Пирогощі) в Києві.
21.7.1997 предстоятель УПЦ КП одним із перших поставив свій підпис під Меморандумом про
незастосування сили у міжконфесійних відносинах.
В. Кметь (Львів).
УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (спершу - Русько-українська радикальна партія; з 1926 - Українська
радикально-соціалістична партія) - перша українська політична партія. Утворена в 1890 у Львові.
Засновниками і лідерами були І.Франка (до 1899), М.Павлик (до 1914), В.Будзиновський, С.Данилович,
Є.Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М.Драгоманов. У своїй
діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини з
захистом національних прав українського народу. Під час гострих внутрішньопартійних дискусій між т. зв.
старими (І.Франко, М.Павлик) та молодими (В.Будзиновський, В.Охримович, Є.Левицький та ін.) вперше
висунуто і обгрунтовано постулат політичної самостійності України (книжка Ю.Бачинського “Україна
ірредента”, 1895 та друга програма партії РУРП , 1895). Після розколу РУРП у 1899 частина членів увійшла
до складу новоорганізованих Української національно-демократичної партії та Української соціалдемократичної партії. Разом з УНДП утворила в українському політичному русі неофіційну двопартійну
систему, в якій РУРП припадала роль лівої опозиції до центристської УНДП. Діячі партії відіграли значну
роль в організації селянських страйків у Галичині 1902, січового руху (К.Трильовський), посідали провідні
пости в уряді ЗУНР (Л.Бачинський.Д.Вітовський, Г.Дувір'як, І.Макух, А.Шмігельский). У 1919-39 під час
польської окупації Галичини УРП була однією з найвпливовіших партій т. зв. легального сектора. У 1926
об'єдналася з волинською Українською соціально-революційною партією під назвою - Українська
радикально-соціалістична партія. Чисельність партії сягала 20 тис. чол. У 1931 вступила до II
Соціалістичного Інтернаціоналу. Головами партії під час Першої світової війни і у міжвоєнний період були

М.Лагодинський (1914-19), Л.Бачинський (1926-30), І.Макух (1930-39). Основні видання: “Народ” (1890-95,
1918), “Хлібороб” (1891-95), “Громадський голос” (1895-1939, з перервами). Після Другої світової війни діяла
в еміграції. У 1950 разом з ін. партіями соціалістичного спрямування увійшла до новоствореної Української
соціалістичної партії.
Я. Грицак (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Сторінка 5 з 12«12345671112»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика