Головна сторінка сайту
Сторінка 4 з 12«1234561112»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Довідник з історії України (Т-Я)
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:14 | Повідомлення # 16
Бойові формації. Піхота. Основною тактичною одиницею піхотних частин УГА був курінь, який складався з
трьох стрілецьких сотень і однієї сотні скорострілів. Кожна бригада налічувала 3-5 куренів, причому деякі з
них мали сотні важких скорострілів. Окремі курені мали ще мінометні відділи та піхотні гармати. На
озброєнні були австрійські скоростріли системи Шварцльозе, пізніше - російські, системи Максима. Піхотинці
були озброєні крісами системи Манліхера, а після переходу через Збруч - гвинтівками російського зразка.
Відзнакою піхоти були сині смужки на шапках і такого самого кольору зубчатка на ковнірі. Відзнаки старшин і
підстаршин нашивалися на підкладці синього кольору. Попри недостатню організацію вишколу, галицький
вояк був дисциплінованим, невибагливим, а визвольні змагання робили його ініціативним та ідейним,
здатним на геройські вчинки і самопосвяту.
Артилерія. Артилерія була найорганізованішою і найпотужнішою військовою формацією, перевищувала
своїх противників і чисельністю, і вмінням, була кращою, аніж артилерія Дієвої армії УНР У багатьох
випадках завдяки майстерності галицьких гармашів вдавалося стримати наступи ворога. Саме завдяки

артилерії досягнуто успіху в Чортківському наступі 1919, наступі об'єднаних українських армій на Київ. Кожна
бригада УГА мала артилерійський полк, що складався з 4-5 батарей, а кожна батарея - з 4-6 гармат. Батареї
важкої артилерії мали по 2 гармати. Всіх полків налічувалося відповідно до кількості бригад. Оперативно
артилерія підлягала команді бригади і корпусу, а навчання гармашів проводилося безпосередньо в
батареях і частково в Запасовому гарматному полку, що дислокувався у Золочеві. Після переходу УГА за
Збруч до артилерії приділено наддніпрянські частини з особовим складом. Відзнакою артилерії стали
червона смужка на шапці та червоного кольору зубчатка на ковнірі.
Кіннота. Кіннота Галицької армії була найслабшим місцем. Тому в багатьох випадках ця обставина
відігравала негативну роль, особливо тоді, коли в прориви треба було кидати високомобільні частини
(Чортківська офензива, бої під Теребовлею і Бережанами). Бригади мали кінні сотні з 2-3 кінних чет, кожна з
яких налічувала по 40-50 шабель. Кінні відділи використовувались переважно для стежної служби, розвідки і
зв'язку. У червні 1919 ген. О.Греков взявся за формування більших кінних відділів, одначе безперервні
воєнні дії не дали реалізувати цей план. Відразу ж після переходу на Наддніпрянщину в бригадах були
створені численні відділи кінноти, які, одначе, багато в чому поступалися навіть кінноті Дієвої армії УНР.
Кіннотники УГА були озброєні шаблями і короткими крісами-карабінами. При кожній сотні кінноти був свій
відділ скорострілів, здебільшого ручних. Відзнакою кінноти були жовта смужка на шапці і жовта зубчатка на
ковнірі.
Летунство (авіація). Летунська частина Галицької армії сформована в грудні 1918 за допомогою Армії УНР. її
організатором став поручник Петро Франко. Летунство підлягало безпосередньо Начальній команді ГА. Під
базу для армійської авіації обрано містечко Красне. Було сформовано групу, яка зберегла все з летунського
обладнання, що залишили після себе німецька та австрійська армії. В перших числах грудня 1918 сюди
перелетіла з Одеси допоміжна сотня летунів на 6 літаках, яка складалася з 6 бойових старшин (полковник
Джан Булат Кануков, Борис Губер, сотник Сергій Євський, Василь Булатов, поручник А.Шеремецінський і
хорунжий Хаз Булат Кануков), 6 підстаршин-механіків і 9 рядовиків. Разом з П.Франком, С.Слєзаком,
С.Кузьмовичем вони створили старшинське ядро летунського відділу, який на поч. травня 1919 складався з
трьох боєздатних летунських сотень і однієї летунської бази. Перша сотня під командуванням поручника
А.Хруща передислокувалася у с. Дуліби поблизу Стрия для обслуговування Третього корпусу ГА. На серед,
травня 1919 у сотні було 12 бойових машин, а також 2 легкі і 4 важкі автомашини та 7 пар коней. Друга сотня
(командир сотні і водночас полку полковник Д.Б.Кануков) обслуговувала Перший і Другий корпуси і
базувалася в Красному. У Красному було сформовано 3-тю сотню під командуванням сотника Н.Залозного,
яка передислокувалася до Тернополя.
На поч. травня 1919 у полку нараховувалося близько 80 літальних апаратів, з них частина тихохідні австрійські “Бранденбург-64” та “Альбатрос-27”, німецькі “LFW”, “LWA”, “Ллойд”, “Фокер” (розвивали
швидкість 100-110 км/год), та швидкохідні - французькі мисливці-винищувачі “Нюпорт” (швидкість 150
км/год). Як відзнаки на літаках вживалися вималювані два круги: всередині жовтий, назовні синій, а
мисливці-винищувачі “Нюпорт” мали ще по боках схрещені кістки і череп, бо належали до “відділу смерті”.
Під час боїв з більшовиками, після переходу УГА через Збруч, замість синьо-жовтих кругів були синьо-жовті
паси на крилах і на бічній кермі хвоста, на кадовбі намальовано чорною фарбою Тризуб. Відзнака летунів
УГА - нашитий пропелер на рукавах однострою і на краю ковніра.
Першим командиром полку був Борис Губер, а після його трагічної смерті (загинув під час навчання зі
старшинами від вибуху бомби 5.2.1919) ним став полковник Д.Б.Кануков. Полк виконував розвідку фронту
противника, слідкував за переміщенням його військових частин, бомбардував важливі об'єкти запілля і
фронту, виконував комунікаційну службу між Начальною командою ГА і корпусами, навіть дипломатичними
закордонними представництвами. Летунство УГА упродовж усієї польсько-української війни переважало
поляків в умінні, силі і відвазі. У повітряних боях українські летуни збили 16 польських літаків, з них 9
перемог було на рахунку сотника С.Євського. Під час першого відступу до Збруча полк передислокувався в
с.Звиняч поблизу Чорткова, після переходу УГА через Збруч -у с.Макову під Кам'янцем-Подільським, згодом
- до Шатави (поблизу Нової Ушиці), відтак - до Вінниці. Під час відступу УГА з-під Києва полк перебував у
Могилеві, пізніше -в Одесі, а після з'єднання з більшовиками-у Бердичеві і Козятині, де частину полку
захопило польське військо.
Залізничні і автомобільні частини. На озброєнні УГА мала лише два панцерні поїзди, причому спочатку це
були прилаштовані за допомогою брусів та ін. підручних матеріалів імпровізовані вагони. Пізніше було
знайдено панцерові вагони і паровоз. Один із цих поїздів належав до Другого корпусу і курсував лінією
Ходорів-Львів, ін. підлягав Третьому корпусу і діяв на шляхах Стрий-Самбір-Львів. Поїзди мали кілька
скорострілів і 1-2 легкі польові гармати. Дивізіон автопанцерників (бронемашин) спочатку належав до
Третього, а пізніше до Другого корпусу і складався з 6 авто, надісланих з Куреня січових стрільців у Києві, і
2 виготовлених у місцевих майстернях.
Технічні частини. Кожна бригада мала невеликі саперні відділи у складі 2-3 чет, що робили в. основному
ремонт мостів, шляхів та здійснювали будівництво військових об'єктів. При корпусах і Начальній команді УГА
існували технічні сотні з окремими відділами - залізничними, будівельними, саперними, з майстернями, де
ремонтувалася стрілецька зброя, гармати. Автоколона УГА складалася з 4 сотень - по одній у кожному
корпусі і при Начальній команді УГА. Кожна сотня складалася з трьох чет: вантажних, легкових автомобілів і

пересувної майстерні. У кожній сотні було кілька мотоциклів і санітарних автомобілів.
Допоміжні формації. До допоміжних формацій, завданням яких було забезпечити лад і спокій у
прифронтових смугах і на фронті, належали булавні відділи (для охорони штабів), станційні команди (дбали
про порядок у місцях перебування військових частин), відділи польової жандармерії (для боротьби з
дезертирством). Польова жандармерія мала малинові відзнаки.
Служба зв'язку. В УГА застосовувалися для зв'язку вістові (зв'язкові), телеграф і телефон.
Радіотелеграфний пересилач мала лише Начальна Команда УГА. Для пересилання таємних наказів
використовувався шифр.
Пропаганда. Велася за допомогою часописів, книжок, усних засобів. У бригадах і корпусах працювали
пропагандні старшини, у підрозділах - підстаршини і стрільці. Її ефективність і серед вояків, і серед
цивільного населення була явно недостатньою.
Розвідка. Розвідувальні операції провадили розвідчі відділи (Р.В.) при Начальній команді УГА і командуванні
корпусами. Корпусні відділи складалися з одного старшини і одного-двох підстарший. Розвідчий відділ при
Начальній команді УГА мав 6 старшин і кількох підстаршин. Низька фахова освіта, малі сили (у розвідці
служили 30 старшин, з них лише 6 мали фахову освіту), недостатне виділення коштів призводили до того,
що назагал розвідка УГА суттєво поступалася розвідці противника. Контррозвідку провадили фахові
детективи та державна і польова жандармерія.
Санітарна служба. Організована на зразок австрійської армії, а її реорганізацію проведено спільно із
загальною реорганізацією армії у січні-лютому 1919. Кожен корпус мав одну або дві лічниці (госпіталі), склад
санітарного матеріалу і санітарну валку. Наприкін. січня 1919 армія мала 5 польових шпиталів, З санітарні і
2 купальні поїзди, 4 склади санітарного матеріалу (корпуси і Начальна команда УГА). В армії були 14 лікарів
і 38 фельдшерів (їх називали “медики”), окрім того, в запіллі - 97 лікарів і 74 фельдшери, 25 окружних
шпиталів, 18 аптек, 48 дезінфекторів. Через втрату великої кількості санітарного матеріалу під час відступу
УГА через Збруч санітарно-медичне забезпечення армії значно погіршилося. Збереглося 7 польових
шпиталів, які обслуговували 35 лікарів, що не дало можливість погасити епідемію тифу, яка восени 1919
охопила УГА і від якої загинуло 30% особового складу. Санітарним шефом при Начальній команді УГА в
Галичині був сотник д-р К.Танячкевич, на Наддніпрянській Україні - полковник д-р А.Бурачинський.
Постачання. Постачання УГА було організоване на зразок австрійського. Завдяки роботі інтендантів
галицький вояк не голодував і одержував регулярну платню, а галичани ніде не робили реквізицій. Контроль
за видатками вели рахункові старшини при корпусах, яким підлягав весь рахунковий апарат у підлеглих
частинах і підрозділах.
Обозництво. Обозні формації УГА були підпорядковані корпусним обозним референтам. У травні 1919 УГА
мала близько 16 тис. коней і 8 тис. возів. Після ліквідації Державного секретаріату військових справ питання
обозів передано Команді запілля, а згодом -Етапу армії.
Польова пошта. Організована в лютому 1919. Мала станиці в кожному корпусі та при Начальній команді
УГА, користувалася також і цивільною поштовою мережею. Після переходу через р. Збруч створено спільну
станцію для обслуговування армії і фронту. Працювали у цій службі бл. 50 урядовців.
Б.Якимович (Львів).
УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНСЬКА СПІЛКА (УГС) - легальна загальнонаціональна організація партійного типу,
заснована 7.7.1988 на зборах членів Української гельсінської групи сприяння виконання Гельсінських угод.
Збори прийняли Декларацію принципів (програму) та Статут УГС. Головою Спілки було обрано Левка
Лук'яненка, який перебував на засланні (повернувся в Україну в січні 1989). До Виконавчого комітету
увійшли Микола Горбаль, Михайло Горинь, Євген Пронюк, Степан Хмара, В'ячеслав Чорновіл. У грудні 1989
Всеукраїнська координаційна рада УГС кооптувала у виконком Комміра Крижанівського, Петра
Розумовського та Олеся Шевченка. Спілка конституювалася як федеративне об'єднання самоврядних
правозахисних груп і організацій. Основним напрямом діяльності УГС проголосила захист національних
прав, зокрема, права націй на самовизначення. Спілка виступала за перетворення СРСР на конфедерацію
незалежних держав, передачу влади від КПРС демократично обраним Радам народних депутатів. Згідно з
програмою УГС політичні права громадян мали гарантуватися демократією з багатопартійною системою, а
економічні - ринковою економікою. На селі заохочувався вихід селян з колгоспів із землею та спадкове
користування нею. УГС виступала за надання українській мові статусу державної. Друкованим органом УГС
став ж-л “Український вісник”. Окрім Києва, прес-центри УГС створено у Москві та Львові. Закордонне
представництво Української гельсінської групи перетворене у ЗП УГС, яке очолив Микола Руденко
(емігрував до США в грудні 1987) і до якого входили Леонід Плющ та Надія Світлична. Представництва УГС
були засновані у Прибалтиці й Москві. Поступово УГС перетворилася у вагому політичну силу. Члени Спілки
брали активну участь у демократизації суспільства, створенні та організації діяльності неформальних
об'єднань (Товариство української мови ім. Т.Шевченка, Меморіал, Народний рух України, Всеукраїнске
товариство репресованих), у формуванні незалежної преси, проведенні мітингів та робітничих страйків,
легалізації УГКЦ. У вересні 1989 основна програмна вимога УГС щодо конфедеративного об'єднання
незалежних держав була замінена тезою про необхідність виходу України зі складу СРСР. У березні 1990

під час виборів 12 членів організації стали народними депутатами України, чимало - депутатами місцевих
Рад. У сфері міжнародних стосунків УГС брала участь у проведенні нарад представників національнодемократичних рухів народів СРСР, у роботі з'їздів, конференцій дружніх партій, об'єднань, спілок;
розширила контакти з опозицією Польщі, демократичними інституціями західних держав. У квітні 1990 УГС
налічувала 2300 членів і мала свої філії та осередки в усіх областях України. Відіграючи роль політичної
партії, УГС фактично започаткувала політичний плюралізм та багатопартійність в Україні. 29-30.4.1990 у
Києві відбувся установчий з'їзд, який на базі УГС утворив Українську республіканську партію.
Ю. Зайцев (Львів).
УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА (УГВР)-всеукраїнський представницький орган політичного
керівництва національно-визвольною боротьбою українського народу в 1940-50-х роках. Заснований з
метою об'єднання всіх політичних сил, які визнавали і боролися за державну самостійність України
незалежно від їхньої ідеологічної та світоглядної орієнтації. Ідея створення УГВР виникла у середовищі
Головного командування Української повстанської армії, яка в 1943 перетворилася в загальнонаціональну,
понадпартійну збройну силу українського народу в його боротьбі за національне визволення. План
створення представницького органу, який би здійснював політичне керівництво збройною боротьбою
українського народу, своєрідного предпарламенту, почав розроблятися з осені 1943. Весною 1944 було
створено ініціативний комітет, на чолі якого стояв Л.Шанковський. УГВР вирішено було будувати на
демократичній основі, що дало б можливість залучити до участі в ній всі самостійницькі політичні сили. 1115.7.1944 поблизу с. Недільної на Самбірщині, на території, контрольованій збройними силами УПА,
зібралися представники всіх регіонів України, різних політичних сил та орієнтацій, які проголосили себе
тимчасовим українським парламентом і прийняли назву УГВР. Перший великий збір УГВР проходив під
головуванням Р.Волошина і секретаря М.Дужого. На Зборі розроблено і прийнято програмні документи:
“Тимчасовий устрій УГВР”, “Платформа УГВР” та “Універсал УГВР”. Два перші документи були, по суті,
законодавчими актами конституційного характеру. У “Тимчасовому устрої УГВР” визначалися основи органу,
його структура, компетенція Великого збору, президента і президії УГВР, виконавчого органу УГВР Генерального секретаріату, Генерального суду та Контрольної колегії. У “Платформі УГВР” визначені
головні політичні та соціальні ідеї, втілення яких було метою національно-визвольної боротьби українського
народу. Серед них: “забезпечення народно-демократичного способу визнання політичного устрою в
українській державі шляхом загального народного представництва”; “забезпечення свободи думки,
світогляду й віри”; “забезпечення справжньої законності в українській державі та рівності всіх громадян
перед законом”; “забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні” та ін. Великий
збір ухвалив текст присяги бійців Української повстанської армії. 15.7.1944 головою Президії УГВР обрано
К.Осьмака; членами Президії-В.Мудрого, Івана Гриньоха, Івана Вовчука; головою Генерального
секретаріату УГВР -Р.Шухевича (також ген. секретар військових справ); генеральним суддею - Я.Біленького.
Було також обрано членів Генерального секретаріату: генеральним секретарем закордонних справ М.Пебедя, внутрішніх справ -Р.Волошина, бюро інформації -Й.Позичанюка. Великий збір постановив, що
місцем перебування УГВР е українські землі, а за кордон можуть виїжджати тільки окремі члени з
конкретними дорученнями. УГВР як підпільний уряд України керувала національно-визвольною боротьбою
українського народу аж до поч. 1950 років. На заклик УГВР проведено бойкот виборів до центральних та
місцевих Рад народних депутатів 10.2.1946 та у лютому і грудні 1947. У жовтні 1949 УГВР разом з УПА і
ОУН виступила зі “Зверненням Воюючої України до всієї української еміграції”, в якому наголошувалось на
необхідності консолідації всіх українських сил у боротьбі за власну державність. УГВР, незважаючи на
складні умови, видавала друковані органи, зокрема “Вісник УГВР” (1944-45), “Бюлетень інформації УГВР” (9
випусків, 1948-51), “Самостійність” (1 номер, 1946). Більшість членів УГВР в Україні загинула або була
заарештована. У 1950 роках УГВР в Україні практично перестала існувати.
Починаючи з кін. 1944, налагоджується більш широка діяльність УГВР за кордоном. У 1945 утворено
Закордонне представництво (ЗП УГВР), головою якого став священик І.Гриньох. У 1945 М.Лебедь (ген.
секретар закордонних справ) встановив зв'язки з представниками західних держав. ЗП УГВР розіслало низку
меморандумів, у тому числі і на Паризьку мирну конференцію 1946 (спільно з представником екзильного
уряду УНР); проводило інтенсивну інформативну діяльність (Українська пресова служба); організувало
допомогу рейдуючим на захід відділам УПА та підтримувало контакти з національно-визвольним рухом в
Україні. При ЗП УГВР діяла Місія УПА. Спроби ЗП УГВР стати базою для ширшої консолідації українських
організацій і партій, що діяли в еміграції, не мали успіху. З утворенням в 1947 Української Національної Ради
ЗП УГВР заявило, що не має на меті очолити українське політичне життя в еміграції, а є лише
представником національно-визвольного руху в Україні.
З сер. 1960 років відбувалися неперіодичні конференції середовища УГВР, на яких було кооптовано нових
членів та обиралися керівні органи ЗП УГВР. У 1980 ЗП УГВР налічувала понад 20 членів, у т. ч. 10
засновників. З першого складу УГВР в еміграції померли І. Вовчук, Є.Врецьона, о. О.Малиновський,
В.Мудрий, З.Пеленський, І.Сім'янчук і П.Чуйко.
3 1951 у Мюнхені ЗП УГВР почало видавати двотижневу газету “Сучасна Україна” і щомісячник “Українська
літературна газета”, на базі яких з 1961 почав виходити ж-л “Сучасність”. В 1952 у Нью-Йорку ЗП УГВР
створило аналітично-видавничий центр “Пролог”, який в 1957-61 видавав одноіменний журнал англійською
мовою, а також часопис “Digest of the Soviet Ukraine” (1957-77). Видавництва “Сучасність” і “Пролог”

випустили понад 100 назв книг історичного, політичного та літературно-мистецького змісту. З 1960 років
пресове бюро ЗП УГВР систематично публікувало матеріали “Самвидаву” та популяризувало український
дисидентський рух.
4-5.4.1992 у Нью-Йорку відбулася конференція Середовища УГВР (48 делегатів із США, Канади і Європи),
яка привітала відродження незалежності Української держави та доручила президії Середовища підготувати
проект його реорганізації і подальшої діяльності.
Т. Андрусяк (Львів).
УКРАЇНСЬКА ГОСПОДАРСЬКА АКАДЕМІЯ у Подебрадах - український вищий навчальний заклад
політехнічного профілю, який діяв у Подебрадах (Чехо-Словаччина) в 1922-35. Ініціатором створення
Академії був Український громадський комітет. Значну роль в організації навчального закладу відіграла
Всеукраїнська спілка сільськогосподарських техніків, яка перебувала в еміграції у Тарнові (Польща). Статут
Академії затверджено 16.5.1922 Міністерством хліборобства Чехо-Словацької Республіки. У травні 1925
професорською радою Академії до статуту внесено зміни. За новим статутом Академія функціонувала як
вища школа з 4-річним планом навчання. Після закінчення навчання випускники здобували звання інженера.
Згідно з 1 параграфом Статуту “Українська Господарська Академія ...є приватна висока школа, яка має
своїм завданням підготовляти своїх слухачів до самостійної господарської та технічної праці, дослідної,
творчої, проектної, організаційної, виконавчої та адміністративної у всіх галузях агрономії, лісівництва,
технології, межевої справи, гідротехніки, економіки, статистики та кооперації”. У складі Академії існувало 3
факультети: агрономічно-лісовий (нараховував 19 кафедр), який мав два відділи: агрономічний та лісовий;
економічно-кооперативний (20 кафедр), мав три відділи: економічний, кооперативний та статистичний;
інженерний (20 кафедр) мав два відділи: гідротехнічний та хімічно-технологічний. Крім 59 кафедр були ще
лекційні курси з ряду ін. предметів, зокрема, історія українського права, адміністративне право, а також
іноземні мови. Навчальні плани відповідали європейським, зокрема, чехословацьким вимогам і творилися
на їхній основі, з тією різницею, що, крім фахових предметів, введено також українознавчі науки.
Кооперативний же відділ Академії був першою у світі вищою кооперативною школою. Академія
фінансувалася урядом Чехо-Словаччини, а підпорядковувалася двом чехословацьким міністерствам:
міністерству хліборобства (навчання) і до 1928- міністерству закордонних справ (адміністративногосподарські справи). Упродовж перших десяти років УГА мала 118 педагогів (92 українці і 26 чехів). За час
існування навчального закладу в ньому навчалося 786 студентів (закінчило навчання 559 чол.). Навчання в
УГА було безплатним, деякі студенти отримували стипендії. При Академії діяла низка навчальнодопоміжних установ: бібліотека (нараховувала більше ЗО тис. томів), 33 навчальні кабінети, 14 лабораторій,
2 ферми, лісовий розсадник, метеорологічна станція тощо.
Академія проводила значну науково-видавничу діяльність. За час її існування опубліковано 698 наукових
робіт (у т. ч. 229 монографій), здебільшого підручників для студентів, технічних довідників (37 випущено
друком, ін. -літографічним способом). 31927 виходили наукові збірники “Записки УГА” (вийшло 3 т. у 7
випусках). В Академії працювали професори Л.Бич (місцеве самоврядування і господарське право),
С.Бородієвський (історія кооперації та кредитна кооперація), О.Ейхельман (адміністративне та міжнародне
право), Б.Іваницький (лісівництво та дендрологія), Б.Мартос (теорія кооперації, споживча кооперація),
О.Мацюк (політична економія), Ф.Щербина (статистика), В.Старосольський (державне право) та ін.; доценти
О.Бочковський (соціологія), В.Іванис (хімічна технологія), Іс. Мазепа (луківництво та болотознавство),
В.Королів (анатомія і фізіологія с/г тварин) та ін. Ректорами Академії були І.Шовгенів (1922-25 і 1926-27),
Б.Іваницький (1925-26 і 1928-35), С.Тимошенко (1927-28). При Академії діяло бл. 50 різних організацій наукових, студентських, культурно-просвітніх та ін., що сприяли активізації українського життя в ЧехоСловаччині, поглибленню контактів як між українськими організаціями, так і з іноземними.
У 1928 міністерство хліборобства заборонило приймати нових слухачів і розпорядилося приступати до
ліквідації Академії. З 1935 Академія припинила своє існування. У 1931 з метою підтримки діяльності
навчального закладу було створено Товариство прихильників академії (голова - проф. Б.Матюшенко), яке,
однак, не змогло зібрати необхідні фонди для продовження її роботи. У грудні 1932 засновано Український
технічно-господарський інститут заочного навчання, який після ліквідації Академії продовжував виконувати її
завдання.
Т. Андрусяк (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:14 | Повідомлення # 17
Бойові формації. Піхота. Основною тактичною одиницею піхотних частин УГА був курінь, який складався з
трьох стрілецьких сотень і однієї сотні скорострілів. Кожна бригада налічувала 3-5 куренів, причому деякі з
них мали сотні важких скорострілів. Окремі курені мали ще мінометні відділи та піхотні гармати. На
озброєнні були австрійські скоростріли системи Шварцльозе, пізніше - російські, системи Максима. Піхотинці
були озброєні крісами системи Манліхера, а після переходу через Збруч - гвинтівками російського зразка.
Відзнакою піхоти були сині смужки на шапках і такого самого кольору зубчатка на ковнірі. Відзнаки старшин і
підстаршин нашивалися на підкладці синього кольору. Попри недостатню організацію вишколу, галицький
вояк був дисциплінованим, невибагливим, а визвольні змагання робили його ініціативним та ідейним,
здатним на геройські вчинки і самопосвяту.
Артилерія. Артилерія була найорганізованішою і найпотужнішою військовою формацією, перевищувала
своїх противників і чисельністю, і вмінням, була кращою, аніж артилерія Дієвої армії УНР У багатьох
випадках завдяки майстерності галицьких гармашів вдавалося стримати наступи ворога. Саме завдяки

артилерії досягнуто успіху в Чортківському наступі 1919, наступі об'єднаних українських армій на Київ. Кожна
бригада УГА мала артилерійський полк, що складався з 4-5 батарей, а кожна батарея - з 4-6 гармат. Батареї
важкої артилерії мали по 2 гармати. Всіх полків налічувалося відповідно до кількості бригад. Оперативно
артилерія підлягала команді бригади і корпусу, а навчання гармашів проводилося безпосередньо в
батареях і частково в Запасовому гарматному полку, що дислокувався у Золочеві. Після переходу УГА за
Збруч до артилерії приділено наддніпрянські частини з особовим складом. Відзнакою артилерії стали
червона смужка на шапці та червоного кольору зубчатка на ковнірі.
Кіннота. Кіннота Галицької армії була найслабшим місцем. Тому в багатьох випадках ця обставина
відігравала негативну роль, особливо тоді, коли в прориви треба було кидати високомобільні частини
(Чортківська офензива, бої під Теребовлею і Бережанами). Бригади мали кінні сотні з 2-3 кінних чет, кожна з
яких налічувала по 40-50 шабель. Кінні відділи використовувались переважно для стежної служби, розвідки і
зв'язку. У червні 1919 ген. О.Греков взявся за формування більших кінних відділів, одначе безперервні
воєнні дії не дали реалізувати цей план. Відразу ж після переходу на Наддніпрянщину в бригадах були
створені численні відділи кінноти, які, одначе, багато в чому поступалися навіть кінноті Дієвої армії УНР.
Кіннотники УГА були озброєні шаблями і короткими крісами-карабінами. При кожній сотні кінноти був свій
відділ скорострілів, здебільшого ручних. Відзнакою кінноти були жовта смужка на шапці і жовта зубчатка на
ковнірі.
Летунство (авіація). Летунська частина Галицької армії сформована в грудні 1918 за допомогою Армії УНР. її
організатором став поручник Петро Франко. Летунство підлягало безпосередньо Начальній команді ГА. Під
базу для армійської авіації обрано містечко Красне. Було сформовано групу, яка зберегла все з летунського
обладнання, що залишили після себе німецька та австрійська армії. В перших числах грудня 1918 сюди
перелетіла з Одеси допоміжна сотня летунів на 6 літаках, яка складалася з 6 бойових старшин (полковник
Джан Булат Кануков, Борис Губер, сотник Сергій Євський, Василь Булатов, поручник А.Шеремецінський і
хорунжий Хаз Булат Кануков), 6 підстаршин-механіків і 9 рядовиків. Разом з П.Франком, С.Слєзаком,
С.Кузьмовичем вони створили старшинське ядро летунського відділу, який на поч. травня 1919 складався з
трьох боєздатних летунських сотень і однієї летунської бази. Перша сотня під командуванням поручника
А.Хруща передислокувалася у с. Дуліби поблизу Стрия для обслуговування Третього корпусу ГА. На серед,
травня 1919 у сотні було 12 бойових машин, а також 2 легкі і 4 важкі автомашини та 7 пар коней. Друга сотня
(командир сотні і водночас полку полковник Д.Б.Кануков) обслуговувала Перший і Другий корпуси і
базувалася в Красному. У Красному було сформовано 3-тю сотню під командуванням сотника Н.Залозного,
яка передислокувалася до Тернополя.
На поч. травня 1919 у полку нараховувалося близько 80 літальних апаратів, з них частина тихохідні австрійські “Бранденбург-64” та “Альбатрос-27”, німецькі “LFW”, “LWA”, “Ллойд”, “Фокер” (розвивали
швидкість 100-110 км/год), та швидкохідні - французькі мисливці-винищувачі “Нюпорт” (швидкість 150
км/год). Як відзнаки на літаках вживалися вималювані два круги: всередині жовтий, назовні синій, а
мисливці-винищувачі “Нюпорт” мали ще по боках схрещені кістки і череп, бо належали до “відділу смерті”.
Під час боїв з більшовиками, після переходу УГА через Збруч, замість синьо-жовтих кругів були синьо-жовті
паси на крилах і на бічній кермі хвоста, на кадовбі намальовано чорною фарбою Тризуб. Відзнака летунів
УГА - нашитий пропелер на рукавах однострою і на краю ковніра.
Першим командиром полку був Борис Губер, а після його трагічної смерті (загинув під час навчання зі
старшинами від вибуху бомби 5.2.1919) ним став полковник Д.Б.Кануков. Полк виконував розвідку фронту
противника, слідкував за переміщенням його військових частин, бомбардував важливі об'єкти запілля і
фронту, виконував комунікаційну службу між Начальною командою ГА і корпусами, навіть дипломатичними
закордонними представництвами. Летунство УГА упродовж усієї польсько-української війни переважало
поляків в умінні, силі і відвазі. У повітряних боях українські летуни збили 16 польських літаків, з них 9
перемог було на рахунку сотника С.Євського. Під час першого відступу до Збруча полк передислокувався в
с.Звиняч поблизу Чорткова, після переходу УГА через Збруч -у с.Макову під Кам'янцем-Подільським, згодом
- до Шатави (поблизу Нової Ушиці), відтак - до Вінниці. Під час відступу УГА з-під Києва полк перебував у
Могилеві, пізніше -в Одесі, а після з'єднання з більшовиками-у Бердичеві і Козятині, де частину полку
захопило польське військо.
Залізничні і автомобільні частини. На озброєнні УГА мала лише два панцерні поїзди, причому спочатку це
були прилаштовані за допомогою брусів та ін. підручних матеріалів імпровізовані вагони. Пізніше було
знайдено панцерові вагони і паровоз. Один із цих поїздів належав до Другого корпусу і курсував лінією
Ходорів-Львів, ін. підлягав Третьому корпусу і діяв на шляхах Стрий-Самбір-Львів. Поїзди мали кілька
скорострілів і 1-2 легкі польові гармати. Дивізіон автопанцерників (бронемашин) спочатку належав до
Третього, а пізніше до Другого корпусу і складався з 6 авто, надісланих з Куреня січових стрільців у Києві, і
2 виготовлених у місцевих майстернях.
Технічні частини. Кожна бригада мала невеликі саперні відділи у складі 2-3 чет, що робили в. основному
ремонт мостів, шляхів та здійснювали будівництво військових об'єктів. При корпусах і Начальній команді УГА
існували технічні сотні з окремими відділами - залізничними, будівельними, саперними, з майстернями, де
ремонтувалася стрілецька зброя, гармати. Автоколона УГА складалася з 4 сотень - по одній у кожному
корпусі і при Начальній команді УГА. Кожна сотня складалася з трьох чет: вантажних, легкових автомобілів і

пересувної майстерні. У кожній сотні було кілька мотоциклів і санітарних автомобілів.
Допоміжні формації. До допоміжних формацій, завданням яких було забезпечити лад і спокій у
прифронтових смугах і на фронті, належали булавні відділи (для охорони штабів), станційні команди (дбали
про порядок у місцях перебування військових частин), відділи польової жандармерії (для боротьби з
дезертирством). Польова жандармерія мала малинові відзнаки.
Служба зв'язку. В УГА застосовувалися для зв'язку вістові (зв'язкові), телеграф і телефон.
Радіотелеграфний пересилач мала лише Начальна Команда УГА. Для пересилання таємних наказів
використовувався шифр.
Пропаганда. Велася за допомогою часописів, книжок, усних засобів. У бригадах і корпусах працювали
пропагандні старшини, у підрозділах - підстаршини і стрільці. Її ефективність і серед вояків, і серед
цивільного населення була явно недостатньою.
Розвідка. Розвідувальні операції провадили розвідчі відділи (Р.В.) при Начальній команді УГА і командуванні
корпусами. Корпусні відділи складалися з одного старшини і одного-двох підстарший. Розвідчий відділ при
Начальній команді УГА мав 6 старшин і кількох підстаршин. Низька фахова освіта, малі сили (у розвідці
служили 30 старшин, з них лише 6 мали фахову освіту), недостатне виділення коштів призводили до того,
що назагал розвідка УГА суттєво поступалася розвідці противника. Контррозвідку провадили фахові
детективи та державна і польова жандармерія.
Санітарна служба. Організована на зразок австрійської армії, а її реорганізацію проведено спільно із
загальною реорганізацією армії у січні-лютому 1919. Кожен корпус мав одну або дві лічниці (госпіталі), склад
санітарного матеріалу і санітарну валку. Наприкін. січня 1919 армія мала 5 польових шпиталів, З санітарні і
2 купальні поїзди, 4 склади санітарного матеріалу (корпуси і Начальна команда УГА). В армії були 14 лікарів
і 38 фельдшерів (їх називали “медики”), окрім того, в запіллі - 97 лікарів і 74 фельдшери, 25 окружних
шпиталів, 18 аптек, 48 дезінфекторів. Через втрату великої кількості санітарного матеріалу під час відступу
УГА через Збруч санітарно-медичне забезпечення армії значно погіршилося. Збереглося 7 польових
шпиталів, які обслуговували 35 лікарів, що не дало можливість погасити епідемію тифу, яка восени 1919
охопила УГА і від якої загинуло 30% особового складу. Санітарним шефом при Начальній команді УГА в
Галичині був сотник д-р К.Танячкевич, на Наддніпрянській Україні - полковник д-р А.Бурачинський.
Постачання. Постачання УГА було організоване на зразок австрійського. Завдяки роботі інтендантів
галицький вояк не голодував і одержував регулярну платню, а галичани ніде не робили реквізицій. Контроль
за видатками вели рахункові старшини при корпусах, яким підлягав весь рахунковий апарат у підлеглих
частинах і підрозділах.
Обозництво. Обозні формації УГА були підпорядковані корпусним обозним референтам. У травні 1919 УГА
мала близько 16 тис. коней і 8 тис. возів. Після ліквідації Державного секретаріату військових справ питання
обозів передано Команді запілля, а згодом -Етапу армії.
Польова пошта. Організована в лютому 1919. Мала станиці в кожному корпусі та при Начальній команді
УГА, користувалася також і цивільною поштовою мережею. Після переходу через р. Збруч створено спільну
станцію для обслуговування армії і фронту. Працювали у цій службі бл. 50 урядовців.
Б.Якимович (Львів).
УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНСЬКА СПІЛКА (УГС) - легальна загальнонаціональна організація партійного типу,
заснована 7.7.1988 на зборах членів Української гельсінської групи сприяння виконання Гельсінських угод.
Збори прийняли Декларацію принципів (програму) та Статут УГС. Головою Спілки було обрано Левка
Лук'яненка, який перебував на засланні (повернувся в Україну в січні 1989). До Виконавчого комітету
увійшли Микола Горбаль, Михайло Горинь, Євген Пронюк, Степан Хмара, В'ячеслав Чорновіл. У грудні 1989
Всеукраїнська координаційна рада УГС кооптувала у виконком Комміра Крижанівського, Петра
Розумовського та Олеся Шевченка. Спілка конституювалася як федеративне об'єднання самоврядних
правозахисних груп і організацій. Основним напрямом діяльності УГС проголосила захист національних
прав, зокрема, права націй на самовизначення. Спілка виступала за перетворення СРСР на конфедерацію
незалежних держав, передачу влади від КПРС демократично обраним Радам народних депутатів. Згідно з
програмою УГС політичні права громадян мали гарантуватися демократією з багатопартійною системою, а
економічні - ринковою економікою. На селі заохочувався вихід селян з колгоспів із землею та спадкове
користування нею. УГС виступала за надання українській мові статусу державної. Друкованим органом УГС
став ж-л “Український вісник”. Окрім Києва, прес-центри УГС створено у Москві та Львові. Закордонне
представництво Української гельсінської групи перетворене у ЗП УГС, яке очолив Микола Руденко
(емігрував до США в грудні 1987) і до якого входили Леонід Плющ та Надія Світлична. Представництва УГС
були засновані у Прибалтиці й Москві. Поступово УГС перетворилася у вагому політичну силу. Члени Спілки
брали активну участь у демократизації суспільства, створенні та організації діяльності неформальних
об'єднань (Товариство української мови ім. Т.Шевченка, Меморіал, Народний рух України, Всеукраїнске
товариство репресованих), у формуванні незалежної преси, проведенні мітингів та робітничих страйків,
легалізації УГКЦ. У вересні 1989 основна програмна вимога УГС щодо конфедеративного об'єднання
незалежних держав була замінена тезою про необхідність виходу України зі складу СРСР. У березні 1990

під час виборів 12 членів організації стали народними депутатами України, чимало - депутатами місцевих
Рад. У сфері міжнародних стосунків УГС брала участь у проведенні нарад представників національнодемократичних рухів народів СРСР, у роботі з'їздів, конференцій дружніх партій, об'єднань, спілок;
розширила контакти з опозицією Польщі, демократичними інституціями західних держав. У квітні 1990 УГС
налічувала 2300 членів і мала свої філії та осередки в усіх областях України. Відіграючи роль політичної
партії, УГС фактично започаткувала політичний плюралізм та багатопартійність в Україні. 29-30.4.1990 у
Києві відбувся установчий з'їзд, який на базі УГС утворив Українську республіканську партію.
Ю. Зайцев (Львів).
УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА (УГВР)-всеукраїнський представницький орган політичного
керівництва національно-визвольною боротьбою українського народу в 1940-50-х роках. Заснований з
метою об'єднання всіх політичних сил, які визнавали і боролися за державну самостійність України
незалежно від їхньої ідеологічної та світоглядної орієнтації. Ідея створення УГВР виникла у середовищі
Головного командування Української повстанської армії, яка в 1943 перетворилася в загальнонаціональну,
понадпартійну збройну силу українського народу в його боротьбі за національне визволення. План
створення представницького органу, який би здійснював політичне керівництво збройною боротьбою
українського народу, своєрідного предпарламенту, почав розроблятися з осені 1943. Весною 1944 було
створено ініціативний комітет, на чолі якого стояв Л.Шанковський. УГВР вирішено було будувати на
демократичній основі, що дало б можливість залучити до участі в ній всі самостійницькі політичні сили. 1115.7.1944 поблизу с. Недільної на Самбірщині, на території, контрольованій збройними силами УПА,
зібралися представники всіх регіонів України, різних політичних сил та орієнтацій, які проголосили себе
тимчасовим українським парламентом і прийняли назву УГВР. Перший великий збір УГВР проходив під
головуванням Р.Волошина і секретаря М.Дужого. На Зборі розроблено і прийнято програмні документи:
“Тимчасовий устрій УГВР”, “Платформа УГВР” та “Універсал УГВР”. Два перші документи були, по суті,
законодавчими актами конституційного характеру. У “Тимчасовому устрої УГВР” визначалися основи органу,
його структура, компетенція Великого збору, президента і президії УГВР, виконавчого органу УГВР Генерального секретаріату, Генерального суду та Контрольної колегії. У “Платформі УГВР” визначені
головні політичні та соціальні ідеї, втілення яких було метою національно-визвольної боротьби українського
народу. Серед них: “забезпечення народно-демократичного способу визнання політичного устрою в
українській державі шляхом загального народного представництва”; “забезпечення свободи думки,
світогляду й віри”; “забезпечення справжньої законності в українській державі та рівності всіх громадян
перед законом”; “забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні” та ін. Великий
збір ухвалив текст присяги бійців Української повстанської армії. 15.7.1944 головою Президії УГВР обрано
К.Осьмака; членами Президії-В.Мудрого, Івана Гриньоха, Івана Вовчука; головою Генерального
секретаріату УГВР -Р.Шухевича (також ген. секретар військових справ); генеральним суддею - Я.Біленького.
Було також обрано членів Генерального секретаріату: генеральним секретарем закордонних справ М.Пебедя, внутрішніх справ -Р.Волошина, бюро інформації -Й.Позичанюка. Великий збір постановив, що
місцем перебування УГВР е українські землі, а за кордон можуть виїжджати тільки окремі члени з
конкретними дорученнями. УГВР як підпільний уряд України керувала національно-визвольною боротьбою
українського народу аж до поч. 1950 років. На заклик УГВР проведено бойкот виборів до центральних та
місцевих Рад народних депутатів 10.2.1946 та у лютому і грудні 1947. У жовтні 1949 УГВР разом з УПА і
ОУН виступила зі “Зверненням Воюючої України до всієї української еміграції”, в якому наголошувалось на
необхідності консолідації всіх українських сил у боротьбі за власну державність. УГВР, незважаючи на
складні умови, видавала друковані органи, зокрема “Вісник УГВР” (1944-45), “Бюлетень інформації УГВР” (9
випусків, 1948-51), “Самостійність” (1 номер, 1946). Більшість членів УГВР в Україні загинула або була
заарештована. У 1950 роках УГВР в Україні практично перестала існувати.
Починаючи з кін. 1944, налагоджується більш широка діяльність УГВР за кордоном. У 1945 утворено
Закордонне представництво (ЗП УГВР), головою якого став священик І.Гриньох. У 1945 М.Лебедь (ген.
секретар закордонних справ) встановив зв'язки з представниками західних держав. ЗП УГВР розіслало низку
меморандумів, у тому числі і на Паризьку мирну конференцію 1946 (спільно з представником екзильного
уряду УНР); проводило інтенсивну інформативну діяльність (Українська пресова служба); організувало
допомогу рейдуючим на захід відділам УПА та підтримувало контакти з національно-визвольним рухом в
Україні. При ЗП УГВР діяла Місія УПА. Спроби ЗП УГВР стати базою для ширшої консолідації українських
організацій і партій, що діяли в еміграції, не мали успіху. З утворенням в 1947 Української Національної Ради
ЗП УГВР заявило, що не має на меті очолити українське політичне життя в еміграції, а є лише
представником національно-визвольного руху в Україні.
З сер. 1960 років відбувалися неперіодичні конференції середовища УГВР, на яких було кооптовано нових
членів та обиралися керівні органи ЗП УГВР. У 1980 ЗП УГВР налічувала понад 20 членів, у т. ч. 10
засновників. З першого складу УГВР в еміграції померли І. Вовчук, Є.Врецьона, о. О.Малиновський,
В.Мудрий, З.Пеленський, І.Сім'янчук і П.Чуйко.
3 1951 у Мюнхені ЗП УГВР почало видавати двотижневу газету “Сучасна Україна” і щомісячник “Українська
літературна газета”, на базі яких з 1961 почав виходити ж-л “Сучасність”. В 1952 у Нью-Йорку ЗП УГВР
створило аналітично-видавничий центр “Пролог”, який в 1957-61 видавав одноіменний журнал англійською
мовою, а також часопис “Digest of the Soviet Ukraine” (1957-77). Видавництва “Сучасність” і “Пролог”

випустили понад 100 назв книг історичного, політичного та літературно-мистецького змісту. З 1960 років
пресове бюро ЗП УГВР систематично публікувало матеріали “Самвидаву” та популяризувало український
дисидентський рух.
4-5.4.1992 у Нью-Йорку відбулася конференція Середовища УГВР (48 делегатів із США, Канади і Європи),
яка привітала відродження незалежності Української держави та доручила президії Середовища підготувати
проект його реорганізації і подальшої діяльності.
Т. Андрусяк (Львів).
УКРАЇНСЬКА ГОСПОДАРСЬКА АКАДЕМІЯ у Подебрадах - український вищий навчальний заклад
політехнічного профілю, який діяв у Подебрадах (Чехо-Словаччина) в 1922-35. Ініціатором створення
Академії був Український громадський комітет. Значну роль в організації навчального закладу відіграла
Всеукраїнська спілка сільськогосподарських техніків, яка перебувала в еміграції у Тарнові (Польща). Статут
Академії затверджено 16.5.1922 Міністерством хліборобства Чехо-Словацької Республіки. У травні 1925
професорською радою Академії до статуту внесено зміни. За новим статутом Академія функціонувала як
вища школа з 4-річним планом навчання. Після закінчення навчання випускники здобували звання інженера.
Згідно з 1 параграфом Статуту “Українська Господарська Академія ...є приватна висока школа, яка має
своїм завданням підготовляти своїх слухачів до самостійної господарської та технічної праці, дослідної,
творчої, проектної, організаційної, виконавчої та адміністративної у всіх галузях агрономії, лісівництва,
технології, межевої справи, гідротехніки, економіки, статистики та кооперації”. У складі Академії існувало 3
факультети: агрономічно-лісовий (нараховував 19 кафедр), який мав два відділи: агрономічний та лісовий;
економічно-кооперативний (20 кафедр), мав три відділи: економічний, кооперативний та статистичний;
інженерний (20 кафедр) мав два відділи: гідротехнічний та хімічно-технологічний. Крім 59 кафедр були ще
лекційні курси з ряду ін. предметів, зокрема, історія українського права, адміністративне право, а також
іноземні мови. Навчальні плани відповідали європейським, зокрема, чехословацьким вимогам і творилися
на їхній основі, з тією різницею, що, крім фахових предметів, введено також українознавчі науки.
Кооперативний же відділ Академії був першою у світі вищою кооперативною школою. Академія
фінансувалася урядом Чехо-Словаччини, а підпорядковувалася двом чехословацьким міністерствам:
міністерству хліборобства (навчання) і до 1928- міністерству закордонних справ (адміністративногосподарські справи). Упродовж перших десяти років УГА мала 118 педагогів (92 українці і 26 чехів). За час
існування навчального закладу в ньому навчалося 786 студентів (закінчило навчання 559 чол.). Навчання в
УГА було безплатним, деякі студенти отримували стипендії. При Академії діяла низка навчальнодопоміжних установ: бібліотека (нараховувала більше ЗО тис. томів), 33 навчальні кабінети, 14 лабораторій,
2 ферми, лісовий розсадник, метеорологічна станція тощо.
Академія проводила значну науково-видавничу діяльність. За час її існування опубліковано 698 наукових
робіт (у т. ч. 229 монографій), здебільшого підручників для студентів, технічних довідників (37 випущено
друком, ін. -літографічним способом). 31927 виходили наукові збірники “Записки УГА” (вийшло 3 т. у 7
випусках). В Академії працювали професори Л.Бич (місцеве самоврядування і господарське право),
С.Бородієвський (історія кооперації та кредитна кооперація), О.Ейхельман (адміністративне та міжнародне
право), Б.Іваницький (лісівництво та дендрологія), Б.Мартос (теорія кооперації, споживча кооперація),
О.Мацюк (політична економія), Ф.Щербина (статистика), В.Старосольський (державне право) та ін.; доценти
О.Бочковський (соціологія), В.Іванис (хімічна технологія), Іс. Мазепа (луківництво та болотознавство),
В.Королів (анатомія і фізіологія с/г тварин) та ін. Ректорами Академії були І.Шовгенів (1922-25 і 1926-27),
Б.Іваницький (1925-26 і 1928-35), С.Тимошенко (1927-28). При Академії діяло бл. 50 різних організацій наукових, студентських, культурно-просвітніх та ін., що сприяли активізації українського життя в ЧехоСловаччині, поглибленню контактів як між українськими організаціями, так і з іноземними.
У 1928 міністерство хліборобства заборонило приймати нових слухачів і розпорядилося приступати до
ліквідації Академії. З 1935 Академія припинила своє існування. У 1931 з метою підтримки діяльності
навчального закладу було створено Товариство прихильників академії (голова - проф. Б.Матюшенко), яке,
однак, не змогло зібрати необхідні фонди для продовження її роботи. У грудні 1932 засновано Український
технічно-господарський інститут заочного навчання, який після ліквідації Академії продовжував виконувати її
завдання.
Т. Андрусяк (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:15 | Повідомлення # 18
УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА (УГКЦ) - Українська католицька церква, утворена на
Берестейському церковному соборі 1596 внаслідок відмови Київської митрополії від ієрархічного
верховенства Константинопольського патріарха і переходу під протекторат папи Римського. Первісна назва
церкви - уніатська. З 1774 церкву називали Греко-католицька церква, а вірних - греко-католиками. У 1930
роках почала вживатися назва Українська греко-католицька церква (раніше - Руська греко-католицька
церква), а пізніше-Українська католицька церква. Ця назва з 1960 років вживається в офіційних документах
Ватикану.
Особливість віровчення УГКЦ полягала у поєднанні католицької і православної догматики, проголошеної
Флорентійським собором 1439, при збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція з'єднаної Київської
(уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські землі у складі Речі Посполитої за

винятком Львівської і Перемиської єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору.
В історії церкви виділяють два періоди -Київської православної митрополії (до кін. 18 ст.) і Галицької
митрополії (з поч. 19 ст.). За період існування Київської митрополії її митрополитами були: Михайло Рогоза
(1596-99), Іпатій Потій (1600-13), Йосиф Веніамин Рутський (1613-37), Рафаїл Корсак (1637-40), Антон
Селява (1641-55), Гавриїл Коленда (1656-74), Киріан Жоховський (1674-93), Лев Слюбич-Зелевський (16941708), Юрій Винницький (1708-13), Лев Кишка (1714-28), Атанасій Шептицький (1728-46), Флоріан
Гребницький (1748-1762), Феліціан-Пилип Володкович (1762-78), Лев Шептицький (1778-79), Ясон
Смогоржевський (1780-88), Теодосій Ростоцький (1788-1805).
Протягом 18 ст. уніатська церква пройшла складний період свого становлення. Відновлення у 1620
православної ієрархії загострило протистояння між прихильниками і противниками унії з Апостольським
Престолом. Для примирення ворогуючих сторін митрополит В.Рутський запропонував об'єднання у рамках
єдиного Києво-Руського патріархату. У 1626, 1629, 1636-37, 1680 робилися спроби порозуміння між
православними і уніатами та обрання спільного патріарха, однак вони були безуспішними. За королівським
“укладом” Владислава IV Вази від 1.11.1632 від Київської з'єднаної митрополії відходила Луцька єпархія і
частина Полоцької (утворена нова православна Могилівська єпархія), а також усі храми Києва, по 4 у Вільні і
Мстиславі, кілька монастирів. Разом зі Львівською і Перемиською єпархіями вони підпорядкувались
православному митрополитові П.Могилі. За Андрусівським перемир'ям 1667 відійшла ще Смоленська
єпархія. Після того, як у 1685 православний Київський митрополит під тиском російської влади був змушений
визнати верховенство Московського патріарха, три єпархії (Перемиська, 1692; Львівська, 1700; Луцька,
1702), Львівське Ставропігійське братство (1708) та Почаївський монастир (1721) перейшли на унію з
Римом. У 1720 відбувся Замойський собор, який впорядкував канонічні засуди церкви і наблизив їх частково
обрядово і організаційно до латинської.
У 1743 всі василіанські монастирі Литовської і Руської конгрегації були об'єднані у Руський чин св. Василія
Великого на чолі з єдиним архімандритом. У серед. 18 ст. Київській з'єднаній митрополії підпорядковувалися
Полоцька, Луцько-Острозька, Львівсько-Галицька, Холмсько-Белзська, Перемиська, Пинсько-Турівська
єпархії.
Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої Київська митрополія була розділена на дві частини між Австрією і
Росією. На землях, що відійшли до Російської імперії, унія була ліквідована указом Катерини II у 1795, але
після її смерті деякі греко-католицькі єпархії були відновлені. Митрополити І.Лісовський (1806-09),
Г.Коханович (1809-14), Й.Булган (1817-38) були членами Духовної колегії, мали осідок у Петербурзі,
призначалися царями і не мали апостольських освячень з Риму. 12.2.1839 цар Микола 1 підписав акт про
ліквідацію унії в імперії і возз'єднання її з православною церквою. На Холмщині Греко-католицька церква
була ліквідована в 1875.
На відміну від російського царизму Австрійська держава проводила політику сприяння унійним процесам. У
1649 була проголошена Ужгородська унія на Закарпатті, в 1699 -Трансільванська унія в Семигороді. У 1808
у Львові відновлена Галицька митрополія, яка перейняла духовну традицію і правовий статус Київської
митрополії. У 19 ст. УГКЦ очолювали митрополити Антін Ангелович (1807-14), Михайло Левицький (181658), Григорій Яхимович (1860-63), Спиридон Литвинович (1863-69), Йосиф Сембратович (1870-82),
Сильвестр Сембратович (1882-98), Юліан Сас-Куїловський (1899-1900).
В умовах відсутності української державності церква відігравала консолідуючу роль в українському
суспільстві, підтримувала розвиток культурно-освітнього життя у західноукраїнських землях, чим сприяла
пробудженню національної свідомості місцевого населення. У 1885 була створена Станіславська єпархія.
Ціла епоха в історії церкви пов'язана з іменем митрополита А.Шептицького (1900—44). Протягом свого
перебування на чолі УГКЦ А.Шептицький приділяв постійну увагу організації та розвитку національнорелігійного життя у західноукраїнських землях. Зокрема, за його ініціативою і сприянням було засновано чин
студитів (1904); Станіславська (1906) і Перемиська (1907) духовні семінарії; Богословське наукове
товариство (1923) і Богословська академія у Львові (1929), Національний музей (1905) та ін.У вересні 1914
після захоплення Галичини російськими військами митрополит А.Шептицький був інтернований і
утримувався у Нижньому Новгороді, Курську, Суздалі. У 1917 провів низку заходів, спрямованих на
поширення і зміцнення католицької церкви в Росії та підросійській Україні. У березні 1917 організував у
Петрограді синод Російської католицької церкви і призначив о.Леоніда Федорова екзархом для католиків
візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив о.Михайла Цегельського
екзархом для католиків візантійського обряду в Україні.
У міжвоєнний період А.Шептицький, як і все керівництво УГКЦ, обстоював ідею незалежності та соборності
України. УГКЦ засуджувала окупацію Польщею Галичини, насильну полонізацію краю та антиукраїнську
національну політику польського уряду.
Митрополит А.Шептицький неодноразово наголошував на необхідності об'єднання всіх християн України
навколо Київського патріархату в єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих
ієрархів церкви та української інтелігенції. Після смерті А.Шептицького (1944) його наступником став Йосип
Сліпий.

Зі встановленням радянської влади у західноукраїнських землях УГКЦ була ліквідована. 11.4.1945
заарештовано всіх ієрархів церкви. Створена радянськими органами держбезпеки “Ініціативна група” на чолі
з Г.Костельником була визнана “єдиним тимчасовим адміністративним органом УГКЦ”. 8-10.3.1946 у Львові
відбувся псевдособор, який проголосив скасування Берестейської унії 1596 і “возз'єднання” УГКЦ з
Російською православною церквою (див. Львівський собор 1946). 28.8.1949 на регіональному релігійному
з'їзді у Мукачеві таким самим чином проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування грекокатолицької церкви на Закарпатті Московському патріархові. На Заході Львівський собор був визнаний
неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась незаконною (папська енцикліка “Східні Церкви” від
15.12.1958). Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав Українську грекокатолицьку церкву скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Бл. тисячі греко-католицьких
священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув'язнення або депортовано. Більше 200
священиків взялися творити структуру Української греко-католицької церкви у підпіллі. Понад 40 років
священнослужителі й вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї церкви,
наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади.
У 1956 en. М.Чарнецький дозволив священикам, що перейшли в православ'я, таємно повертатись до УГКЦ
через накладання епітимії. Після смерті єп. Чарнецького його наступником було обрано ігумена
редемптористів В.Величковського. У 1963 з ув'язнення звільнено митрополита Й.Сліпого, 4 лютого йому
дозволили виїхати на Другий Ватиканський собор. У лютому 1963 И.Сліпий у Московському готелі таємно
передав свої повноваження з особливою відповідальністю за Львівську єпархію єп. Величковському
(виконував до свого арешту в 1969). У лютому 1972 (перед виїздом за межі СРСР) Й.Сліпий передав свої
повноваження єп. В.Стернюкові. Для Івано-Франківської єпархії таємно було рукоположено в 1968
о.Софрона Дмитерка. Апостольським адміністратором Мукачівсько-Ужгородської єпархії у 1983 став Іван
Семедій.
З переїздом за кордон митрополита Й. Сліпого відбулась консолідація роз'єднаних діаспорних грекокатолицьких парохій в єдину помісну церкву. Після смерті патріарха Йосифа (1984) Верховним
архієпископом УГКЦ став Іван Мирослав Любачівський (з 1985 - кардинал).
У кін. 1980 років розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ, однієї з двох українських національних церков.
4.8.1987 у Львові група представників церкви звернулася з заявою до Римського папи Іоана Павла та
тодішнього керівника СРСР М.Горбачева про вихід греко-католиків України з підпілля. Заява стала початком
відкритої боротьби за легалізацію УГКЦ в Україні. Протягом 1989-90 відбувалися масові віча, пікетування,
голодівки в краю і в Москві з вимогою визнання офіційного статусу Української католицької церкви в Україні.
У грудні 1989 уряд СРСР офіційно визнав легальною діяльність УГКЦ в Україні. 20.3.1991 патріарх УГКЦ
кардинал Іван Мирослав Любачівський повернувся до свого престолу на Святоюрській горі у Львові.
Нині на території України нараховується бл. 3200 греко-католицьких громад, 2,5 тис. священнослужителів,
55 монастирів, виходить 23 релігійних видання. УГКЦ в Україні представлена сімома єпархіями західних
областей: Львівською, Самбірсько-Дрогобицькою, Тернопільською, Зборівською, Івано-Франківською,
Коломийською, Чернівецькою і Мукачівською. Парафії інших територій України підпорядковані КиєвоВиноградській Екзархії на чолі з владикою Любомиром Гузаром. 4-10.1996 у Львові проходив помісний
Патріарший собор УГКЦ, на якому були представлені всі єпархії з України і діаспори.
У діаспорі діють Апостольські Екзархати Німеччини, Франції, Великобританії, Чехії, 5 єпархій у Канаді
(Вінніпезька Архієпархія, Едмонтонська, єпархії Торонто, Сакстауна і Нью-Вестмінстера), 4 єпархії у США
(святого о.Миколая в Чикаго, Стемфорді, св. Йосафата у Пармі і Філадельфійська Митрополича
Архієпархія), єпархія українців католиків в Австралії, Новій Зеландії і Океанії, св. Покрови Буенос-Айреса в
Аргентині, Куритибська св.Івана Хрестителя в Бразилії, Гайдудорська в Угорщині, Пряшівська в Словаччині,
Криживецький єпископат у Хорватії, вікаріат єпархії Бая Маре в Румунії, прокураторія в Італії, ПеремиськоВаршавська митрополія в Польщі і підпорядкована їй Вроцлавсько-Гданська єпархія.
О.Киричук (Львів).
УКРАЇНСЬКА ГРОМАДСЬКА ГРУПА СПРИЯННЯ ВИКОНАННЮ ГЕЛЬСІНСЬКИХ УГОД (Українська
гельсінська група; УГГ) -перша легальна правозахисна організація в радянській Україні, створена 9.11.1976 у
Києві. Продовжила правозахисні традиції Української робітничо-селянської спілки та Громадського комітету
захисту Ніни Строкатої (створений 21.12.1971; голова - Вячеслав Чорновіл). Діяльність УГГ грунтувалася на
Загальній декларації прав людини ООН (10.12.1948) і гуманітарних статтях Заключного Акту Наради з
безпеки та співробітництва в Європі (1.8.1975), який був підписаний СРСР. Засновниками УГГ виступили
письменники Микола Руденко (керівник) та Олесь Бердник, учителі О.Мешко та О.Тихий, юристи Левко
Лук'яненко та Іван Кандиба, генерал-майор Петро Григоренко, історик Микола Матусевич, інженер Мирослав
Маринович і мікробіолог Ніна Строката (Караванська). УГГ стала другою в СРСР після Московської
гельсінської групи (МГГ; заснована 12.5.1976; Литовська виникла 25.11.1976, Грузинська - 14.1.1977,
Вірменська - 1.4.1977). Декларація УГГ проголошувала головною метою діяльності організації ознайомлення
урядів країн-учасниць гельсінської Наради та світової громадськості з фактами порушень прав людини на
території України. УГГ зазначала, що керується у своїй діяльності не політичними, а гуманітарно-правовими
мотивами. Відкритим листом “До людей доброї волі” (14.11.1976) УГГ, задекларувавши готовність співпраці
з Московською гельсінською групою, заявила про свій автономний статус. Представником УГГ у Москві став

П.Григоренко. Група зробила кілька марних спроб зареєструватися як громадська організація.
У програмному Меморандумі № 1 “Вплив Європейської Наради на розвиток правосвідомості на Україні”
(6.12.1976) викривалися злочини комуністичного режиму: геноцид та етноцид, розкуркулення, голодомор
1933, політичні репресії 1930 років, винищення УПА та мирного населення (у т.ч. чекістами, переодягненими
у “повстанців”), русифікація, розгром УРСС та шестидесятництва. У Меморандумі відзначалася
конституційна правомірність можливого виходу України з СРСР, а боротьбу за права людини пропонувалося
вести доти, “доки ці права не стануть щоденною нормою життя”. Наприкін. подавався список українських
політв'язнів у таборах та спеціальних психіатричних лікарнях. У меморандумі № 5 “Україна літа 1977-го”
(15.2.1977) існування опозиції визначалося як атрибут цивілізованої держави, висувався принцип: “Не
людина для держави, а держава для людини”, ставилися вимоги вільного виїзду з країни та в'їзду до неї,
безперешкодного поширення ідей, створення неконтрольованих державою об'єднань, ліквідації цензури,
звільнення політв'язнів, скасування смертної кари. До кін. 1980 УГГ оприлюднила ЗО меморандумів,
декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетнів (видавалися з лютого 1978).
У відповідь на створення організованого правозахисного руху офіційна влада вдалася до масових репресій.
Політбюро ЦК КПРС, вирішивши розправитись із гельсінським рухом, за поданням Генпрокурора СРСР
Р.Руденка та голови КДБ Ю.Андропова дало згоду на арешт М.Руденка, лідерів Московської групи Юрія
Орлова і Олександра Гінзбурга та лідера Литовської групи Томаса Венцлова. Протягом 1977 заарештовано і
засуджено до тривалих термінів ув'язнення М.Руденка (після його арешту групу очолив О. Бердник),
О.Тихого, М.Мариновича, М.Матусевича, Л.Лук'яненка. У 1977 в УГГ вступили Петро Вінс, Ольга ГейкоМатусевич, Віталій Калиниченко, Леонід Плющ і Василь Стрільців, а в 1978 - Василь Січко, Петро Січко,
Ю.Липівин, Надія Світлична, Володимир Малинкович, Михайло Мельник, Василь Овсієнко. Протягом 1979 в
УГГ вступили Святослав Караванський, Оксана Попович, Богдан Ребик, Василь Романюк, Ірина Сеник,
Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич, В.Чорновіл, Иосиф Зісельс, Зіновій Красівський,
Ярослав Лесів, Петро Розумний, І.Сокупьський, В.Сіпус, Микола Горбаль (частина з них уже перебувала у
таборах або на засланні). У 1979 внаслідок широкомасштабних репресивних акцій більшість членів УГГ
опинилася в ув'язненні. Комуністичний режим фабрикував справи проти членів УГГ не лише за
“політичними”, а й за суто кримінальними статтями, намагаючись дискредитувати їх в очах громадськості,
створити їм репутацію звичайних кримінальних злочинців. За правозахисну діяльність засуджені О. Бердник
(керівником УГГ з 6.3.1979 стала О.Мешко), Й.Зісельс. В.Калиниченко, М.Литвин, В.Овсієнко, П.Розумний, В.
та П.Січки, В.Стрільців і Я.Лесів. У 1980 на 15 років, тобто посмертно, ув'язнили хворого В.Стуса, який з
осені 1979 очолював УГГ. В жовтні 1980 заарештовано і засуджено до 6 місяців таборів і 5 років заслання
75-річну О.Мешко. До в'язниць потрапили З.Красівський, В.Чорновіл, М.Горинь, Раїса Руденко, Я.Лесів,
О.Гейко-Матусевич. Після арешту у березні 1981 І.Кандиби УГГ в повному складі опинилася у таборах або
на засланні.
Внаслідок репресивних заходів влади у 1982 оголосила про припинення діяльності МГГ, а незабаром й інші
групи в СРСР. З усіх гельсінських груп, що існували в СРСР, тільки УГГ перенесла діяльність у табори, де
члени групи продовжували виступати за право людини на свободу слова, відстоювали право на існування
незалежної Української держави.
В умовах жорстокого політичного терору в УГГ продовжували вступати нові члени. У 1982 у таборі в Кучино
в Групу прийняли Михайла Гориня, іноземними членами організації стали естонський правозахисник МартОлав Ніклус та литовський Вікторас Пяткус; у 1983 в УГГ вступив В.Марченко, у 1985 -Петро Рубан.
Водночас продовжувався погром правозахисників. У 1982 засудили Ю.Литвина (15 років), 1983 - В.Марченка
та В.Овсієнка (по 15 років), повторно - О.Гейко-Матусевич, В.Калиниченка та В.Січка (по 3 роки), 1984Й.Зісельса, 1985-П.Рубана (13 років), М.Горбаля та повторно І.Сокульського.
Продовжувало діяльність і Закордонне представництво (ЗП) УГГ у складі Л.Григоренка, Л.Плюща, Надії
Світличної (емігрувала у жовтні 1978) та Ніни Строкатсї-Караванської (емігрувала з чоловіком 30.11.1979).
ЗП УГГ видавало українською та англійською мовами “Вісник репресій в Україні” (1979-85).
У радянських концтаборах загинули члени УГГ О.Тихий (1984), Ю.Литвин (1984), В.Марченко (1984) та
В.Стус (1985). Вчитель Михайло Мельник під загрозою арешту 9.3.1979 покінчив життя самогубством.
Діяльність УГГ отримувала підтримку демократичних організацій різних країн, зокрема, Міжнародної амністії
(Лондон), Вашингтонського Комітету гельсінських гарантій для України (ств. в листопаді 1976), організації
“Американці в обороні людських прав в Україні” (США, 1980) та ін. Резолюцією № 205 від 21.6.1982 Конгресу
США 9.11.1982 оголошено днем вшанування УГГ. Відповідну заяву виголосив Президент США Рональд
Рейган. Подібну резолюцію Конгрес США прийняв і на відзнаку десятиріччя УГГ (1986), в якій пропонувалося
Президенту та Держсекретарю США наполягати на негайному звільненні з ув'язнення членів Української та
ін. гельсінських груп.
Діяльність УГГ, яка у своїй боротьбі з комуністичним режимом опиралась на гельсінський Заключний Акт,
поставила національно-визвольну боротьбу українського народу на міжнародну правову основу, ввела її у
контекст світового демократичного процесу. Звільнені з ув'язнення члени УГГ у грудні 1987 відновили
діяльність групи, а редколегія “Українського вісника” (В.Чорновіл, В.Барладяну, М.Горинь та П.Скочок)
проголосила часопис органом УГГ. У липні 1988 УГГ було реорганізовано в Українську гельсінську спілку.

Ю. Зайцев (Львів).
УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УДП) - українська партія ліберально-народницького спрямування,
створена у 1904 у Києві з членів Загальної української безпартійної демократичної організації. Серед
членів УДП були С.Єфремов, Є.Чикапенко, Б.Грінченко. В 1905 опубліковано програму УДП. В ній
засуджувався самодержавно-бюрократичний лад, що протягом тривалого часу гнітив народи Російської
держави, і доводилась необхідність запровадження конституційної форми правління. У національному
питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення Українського сойму,
який міг би самостійно проводити фінансову та економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби.
Програма відстоювала повноправне використання української мови в шкільництві, судочинстві,
адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні передбачалося передати державні, удільні,
кабінетські та монастирські землі у власність краю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє.
Партія відстоювала примусовий викуп приватної землі з наступною передачею місцевим органам
самоуправління для розподілу їх за доступну плату серед окремих осіб та організацій. Умови викупу та
продажу земель мав виробити майбутній сойм. Заводи, фабрики та інші капіталістичні підприємства шляхом
викупу повинні були перейти у власність краю, а потім - у користування трудящих. Торгові та монополістичні
підприємства повинні бути муніципалізовані. Ставлення ліберал-демократів до соціалізму і соціалістичного
ідеалу партії яскраво характеризують слова одного з лідерів партії Є.Чикаленка: “взагалі, соціалізм я
вважаю провідною зіркою, яка показує шлях, яким людство повинно йти, але ніколи не досягне його”.
Соціалістичні ідеї повинні, на думку лідерів УДП, привернути до партії широкі кола суспільства. Після
Маніфесту 17.10.1905 УДП включилася у легальну політичну діяльність, взялася за організацію “Просвіт”,
українських періодичних видань. Один із членів УДП В.Шемет був обраний депутатом Державної Думи.
Революційні події 1905-07 викликали радикалізацію поглядів членів УДП, що призвело до її розколу і
створення нової Української радикальної партії. Восени 1905 УДП об'єдналася з УРП і створили Українську
демократично-радикальну партію.
Г. Кривоший (Запоріжжя).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:15 | Повідомлення # 19
УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНО-РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (УДРП) - партія ліберально-демократичного
спрямування, створена у кін. 1905 у Києві внаслідок об'єднання Української демократичної партії і
Української радикальної партії. 30.12.1905 об'єднана комісія від двох партій (від УДП - Є.Чикапенко,
Є.Тимченко та І.Шраг, від УРП - Б.Грінченко, М.Левицький) виробила програму і назву нової партії. Обрано
керівний орган УДРП -Раду партії, до складу якої увійшли Б.Грінченко, С.Єфремов, Ф.Матушевський,
М.Левицький, Є.Чикаленко. Первинними осередками партії стали громади. В 1906 на 1 з'їзді партії
затверджено програму, побудовану на принципах парламентаризму і федералізму. УДРП виступала за
створення загальнодержавного парламенту і крайових представницьких рад для націй, що мають
автономію. Оновлена держава розглядалась УДРП як “федерація рівноправних автономно-територіальних
одиниць”. Автономна Україна повинна була управлятись виборною Українською народною радою (сеймом).
Рада займалася б виробленням крайової конституції, яку не міг відмінити загальнодержавний парламент.
Конституція України не повинна вступати у протиріччя із загальнодержавними законами. До компетенції
загальнодержавного парламенту відносилися всі зовнішньополітичні, зовнішньоторгові та фінансові
питання, оголошення війни та укладення миру, встановлення митних правил, формування і утримання армії.
Всі інші питання знаходилися у віданні Українського сойму. В соціально-економічній сфері УДРП
проголошувала боротьбу проти “всякої експлуатації”. У програмі зазначалося, що соціалістичний лад, до
якого рухається людство, найкраще забезпечить інтереси громадян. Партія вважала, що земля, фабрики,
заводи з часом повинні стати спільною народною власністю. УДРП відстоювала передачу всіх державних,
удільних, монастирських, церковних земель у крайовий земельний фонд під управління самоурядових
громад та округів. Партія вимагала насильної конфіскації всіх приватних земель і, перш за все, тих, які
здавались в оренду. В цей період передача землі селянам мислилась лише за викуп. Партія виступала за
гармонізацію відносин у сфері промислового виробництва. Програма створення цивілізованої системи
стосунків між пролетаріатом і підприємцями передбачала запровадження 8-годинного робочого дня,
упорядкування питань найму робочої сили тощо.
Близькість позицій УДРП і Конституційно-демократичної партії під час революції 1905-07 призвела до того,
що багато членів партії належали до організації кадетів. Це створювало небезпеку поглинання партії більш
сильною політичною організацією. Отож з'їзд УДРП у жовтні 1906 визнав неможливим одночасне членство у
двох партіях.
У практичній діяльності в роки революції УДРП прагнула здійснити одну із своїх центральних вимогавтономію України і культурне самовизначення української нації. Для пропаганди ідеї автономії радикалдемократи широко використовували трибуни різних з'їздів, пресу, міські думи і земства, громадські
організації. Члени партії брали участь у підготовці численних петицій проти переслідування української
мови, в депутаціях до органів влади з проханням задоволення національних потреб, в обговоренні
українського питання в міських думах і земствах. Зокрема, складанням записок з вимогою відміни закону
1876 займались на прохання УДРП В.Антонович та М.Сумцов. Радикал-демократи разом з іншими партіями
брали участь у створенні культурно-просвітницьких організацій -“Просвіт”. УДРП мала своїх депутатів у І і II
Державних Думах, які заснували окрему українську фракцію (І.Шраг, В.Шемет, П.Чи-жевський, О.В'язлов),
що згодом оформилася в Українську думську громаду. Члени УДРП брали активну участь в роботі Думи,

виступили ініціаторами багатьох проектів. Офіційним органом УДРП стали щотижневики “Рідний край” (1900)
та газета “Громадська думка”, яку згодом змінила “Рада”. На поч. 1908 УДРП розпалася, а її члени утворили
Товариство українських поступовців. На поч. квітня 1917 члени Союзу українських автономістівфедералістів тимчасово реформували його (до скликання партійного з'їзду) в УДРП, прийнявши і програму
цієї партії. У червні 1917 партійна конференція перейменувала організацію в Українську партію соціалістівфедералістів.
Г. Кривоший (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА
ДЕМОКРАТИЧНО-ХЛІБОРОБСЬКА
ПАРТІЯ
(УДХП)-українська
політична
партія
консервативного напряму. Виникла у травні (за деяк. дан - влітку) 1917 у Лубнах. Засновники-М.Боярський,
С.Шемет, В.Шкляр, В.Чигрин, І.Корнієнко, М.Макаренко. Спочатку партія мала назву Українська
демократична партія. 29.6.1917 у Лубнах відбулися установчі збори партії (взяли участь 1500 селян і 20
поміщиків), на яких ухвалено основні засади її діяльності: досягнення суверенності українського народу,
збереження приватної власності, вирішення земельного питання Українським соймом на основі парцеляції
поміщицьких земель за викуп. На основі цих принципів члени організації В.Андрієвський, С.Шемет та
В.Липинський розробили проекти програми. Офіційною програмою став проект, підготовлений В.Липинським
(виданий у жовтні 1917), за пропозицією якого партія отримала назву УДХП. Програма партії передбачала
досягнення політичної самостійності України, формування провідної верстви з державницькою свідомістю,
розробку демократичного проекту державного устрою (в ім'я самостійності В.Липинський на деякий час
поступився ідеєю монархізму). Програма проголошувала загальні громадянські права та автокефалію
релігійних конфесій в Україні. В економічному розділі передбачалось встановлення державного контролю за
національним господарством, співіснування орендної та приватновласницької форм землеволодіння. Партія
відстоювала ідею створення єдиного національного фронту для розбудови Української держави. У березні
1918 керівництво УДХП вело переговори з Українською Центральною Радою про входження членів партії до
її складу. УДХП сприяла приходу до влади П. Скоропадського, але згодом ставилася із застереженнями до
політики гетьманського уряду. У травні 1918 УДХП увійшла до складу Українського національно-державного
союзу. У жовтні 1918 учасники II з'їзду виступили проти курсу гетьманського уряду на утворення федерації з
небільшовицькою Росією та схвалили рішення про встановлення контактів з Українським національним
союзом. У період Директорії УНР у партії відбувся розкол. В боротьбі з більшовиками шукала підтримки у
П.Болбачана і Є.Коновальця. Навесні 1920 у Відні окремі лідери партії (С.Шемет, В.Липинський, О.СкорописЙолтуховський) створили монархічну організацію Український союз хліборобів державників, інші увійшли до
складу Ради республіки. Своїх періодичних видань партія не мала; використовувала газету “Вісник
лубенського громадського комітету”. З 1920 у Відні виходив періодичний збірник УСХД з матеріалами з
історії партії.
Г. Геращенко (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА -офіційна назва гетьманського державного устрою (Гетьманату), який існував в
Україні у квітні-грудні 1918. Під час підготовленого з допомогою німецької окупаційної адміністрації
перевороту генерала П.Скоропадського було ліквідовано Українську Народну Республіку, розігнано
Українську Центральну Раду і скасовано мандати обраних демократичним шляхом на більшій частині
території УНР депутатів Українських Установчих зборів. Розпочата УЦР підготовка до виборів припинилася,
а її закон про відкриття з 12.5.1918 Установчих зборів втратив силу. Удень перевороту 26.4.
П.Скоропадський оголосив себе гетьманом і запровадив “Закони про тимчасовий державний устрій України”.
Гетьман самочинно взяв на себе роль законодавця, яку Центральна Рада відводила Установчим зборам.
Успіх перевороту забезпечила присутність півмільйонної німецько-австрійської армії. Універсал (“Грамота до
всього українського народу”), оголошений одночасно із законами про тимчасовий державний устрій, містив
обіцянку гетьмана видати найближчим часом закон про порядок виборів до Українського сейму
(парламенту). Це була єдина непевна згадка про парламент, яка не визначала співвідношення влади
гетьмана і сейму. Водночас 44 пункти гетьманських законів про Тимчасовий державний устрій свідчать, що
українському суспільству нав'язувалася застаріла абсолютистська монархія. Проте назвати УД абсолютною
монархією не можна з двох причин. По-перше, гетьман та його чиновники на місцях цілком залежали від
німецько-австрійської військової адміністрації. По-друге, за стінами гетьманського палацу вирувало життя, в
якому прийняті закони не діяли. У нелегальних, часом напівлегальних умовах відбувалися з'їзди і
конференції політичних партій. Нагромаджений у суспільстві революційний потенціал відновлювався в міру
того, як розгорталася підпільно-партизанська боротьба з окупаційними військами. Австро-німецькі війська
досить швидко відчули себе в українських містах і селах небезпечніше, ніж на фронті. П.Скоропадський
оголосив про скасування усіх законів Тимчасового уряду і Центральної Ради - одночасно пообіцяв вжити
заходів до викупу земель великих власників за справжньою вартістю з метою наділення ділянками
малоземельних хліборобів. На практиці, однак, відбулася реставрація поміщицького землеволодіння. З
допомогою окупаційної армії у селян відбирали землю і майно, передане їм земельними комітетами.
Поміщики одержали право викликати для охорони маєтків військові команди. У липні 1918 прийнято закон
“Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства”. Губернським земельним комісіям надавалося
право видавати обов'язкові постанови про примусове використання живого і мертвого реманенту власників,
котрі “не вповні використовують його у власних господарствах”. Отже, селянські господарства фактично
віддавалися у розпорядження поміщиків. Організатори страйків на польових роботах підлягали тюремному

ув'язненню. У травні 1918 в Києві відбувся з'їзд представників промисловців, фінансистів і поміщиків, який
утворив представницький орган - Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства
(Протофіс). Під його тиском гетьманський уряд перейшов у наступ на робітничий клас з метою знищити
поступки, завойовані в революційну добу. Німеччина і Австро-Угорщина уклали з Українською Державою
угоди на поставку великої кількості продовольства. Але селяни не бажали віддавати поміщикам землю, а
державі - свою продукцію. В Україні розгорнулася справжня війна селян з окупантами і гетьманською
адміністрацією. Політичні партії, яким не було місця у будованій Гетьманом державі, прагнули надати
стихійній боротьбі тривку організаційну основу. Найбільш активну участь у ній брали більшовики, російські
та українські ліві есери. У липні-серпні відбувся загальний страйк залізничників. Страйкували 200 тис. осіб.
Провал соціально-економічної політики гетьманського уряду пояснювався як антидемократичною основою
режиму, так і цілковитою залежністю П.Скоропадського від кайзерівської воєнної адміністрації. Однак у
галузі національно-культурної політики гетьман досяг певних здобутків. Як нащадок козацького роду,
П.Скоропадський вважав відродження національних традицій державною необхідністю. Він виявив велику
наполегливість у спробах за короткий строк українізувати державний апарат, який складався переважно з
колишніх царських чиновників-українофобів. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української
мови та літератури, а також історії та географії України в середній школі, створено до півтори сотні
українських гімназій. Почалося заснування українських університетів. При російськомовних університетах
відкривався комплекс українознавчих кафедр мови, літератури, історії, права. У листопаді 1918 гетьман
оголосив про утворення Української академії наук і призначив своїм наказом перших 12 академіків. Були
організовані Національна бібліотека України, Національний архів України, Національна галерея мистецтв,
Український історичний музей, Український національний театр. Можливості проведення УД зовнішньої
політики обмежувалися об'єктивними причинами: світовою війною і цілковитою залежністю України від
Німеччини та її союзників. Антанта із зрозумілих причин ставилась до України вкрай вороже. Тим не менше,
П.Скоропадський проводив активну зовнішню політику. Зокрема, чинив тиск на Румунію, яка анексувала
Бессарабію і Підляшшя, старовинні українські землі, окуповані Німеччиною та Австро-Угорщиною. Восени
1918 послано дипломатичні місії до Фінляндії, Швейцарії і скандинавських країн. Влітку 1918 становище УД
погіршилося. Утворився Український національний союз-антигетьманський блок політичних партій, який
заявив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом,
обраним на демократичних засадах. Поразка Німеччини у світовій війні остаточно підірвала позиції
гетьмана. У ніч на 14.11.1918 у Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, на якому постав
верховний орган відновленої УНР - Директорія. За місяць Директорія УНР встановила контроль над усією
Україною. В ніч на 14.12 у Києві підняли повстання партійні бойові дружини. Гетьман зрікся влади і
незабаром виїхав до Німеччини. УД перестала існувати.
С. Кульчицький (Львів).
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ МИСТЕЦТВ - перша українська вища мистецька школа. Заснована у
серпні 1917 у Києві комісією на чолі з Г.Павлуцьким, створеною за розпорядженням генерального секретаря
освіти І.Стешенка. Статут Академії був затверджений УЦР 18.11.1917. Урочисте відкриття Академії
відбулося 5.12.1917 у приміщенні Центральної Ради. 31.12.1917 УЦР надала академії як автономній
державній інституції з щорічним бюджетом 97.400 крб. право безмитно одержувати зарубіжну літературу і
мистецькі твори. У січні 1918 Академія переїхала в колишню школу Терещенка. Академією керувала Рада,
призначена27.10.1917 у складі: Д.Антонович, П.Зайцев, Д.Щербаківський (вчений секретар). Ректорами
Академії були: В.Кричевський (1917-18), Ф.Кричевський (1918, 1920-22), Ю.Нарбут (1919-20), М.Бойчук
(1920). Факультетами керували М.Бойчук (фрески і мозаїка), М.Бурачек (пейзаж), В.Кричевський (народне
мистецтво, орнамент, архітектура, композиція), Ф.Кричевський (портрет, скульптура, побутово-історичне
малярство), А. Маневич (пейзаж), О. Мурашко (жанровий живопис), М.Жук (портрет), Ю.Нарбут (графіка). У
цьому навчальному закладі також викладали Ф.Ернст, М.Макаренко, В.Модзалевський, Д.Щербаківський. У
квітні 1919 приміщення Академії було закрито більшовицькою владою. Навчання проходило до жовтня 1919
у приватних помешканнях професорів, а згодом Академії передали в оренду приміщення кооперативного
об'єднання Дніпросоюз. У 1920 скульптор Б.Кратко замінив А.Маневича. У 1921 на викладацьку роботу в
Академію прийшли Л.Крамаренко (монументально-декоративне малярство), В.Меллер (театральне
оформлення), С.Налепінська-Бойчук (дереворит), Є.Сагайдачний (скульптура), А.Таран (мозаїка). У 1918-19
в Академії навчалося 140 студентів, ужовтні 1919-253, у 1921-22 - бл. 400. Серед студентів були Т.Бойчук,
С.Колос, О.Лозовський, О.Павленко, І.Падалка, В.Седляр, Р.Лісовський, О.Довженко, В.Кричевськиймолодший, С.Пожарський, М.Рокитський, О.Саєнко, М.Юнак, К.Антонович, О.Сахновсь-ка. В 1922-23
київський губернський відділ професійної освіти перетворив Академію на Київський ін-т пластичних
мистецтв. У 1924 новостворений ін-т об'єднали з Українським архітектурним ін-том (існував з 1918) і на їх
базі створили Київський державний художній інститут. Першим ректором ін-ту був І.Врона.
С.Білокінь (Київ).
УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА - означення української національної спільноти поза політичними кордонами
України. Головним джерелом утворенння у.д. стала еміграція. Масова еміграція українців розпочалася в
останній чверті 19 ст. Головною причиною еміграції українців було аграрне перенаселення. Еміграція
українців за океан, початок якої відноситься до 1871, була спрямована у США, де вони працювали, в
основному, у промисловості й на будівництві. У 1890-х розпочалася еміграція українських селян у Канаду (у

т. зв. степові провінції), Бразилію (штат Парана) і Аргентину (провінція Міссіонес). Всього до Першої світової
війни в Америку виїхало 500 тис. українців, з них у США-350 тис., у Канаду - 100 тис., у Бразилію і Аргентину
- 50 тис. чол. На американському континенті українці створили розгалужену мережу власних релігійних,
господарських, просвітницьких, громадських, спортивних і політичних організацій, які допомагали їм
зберегти зв'язок з рідними землями і національну самобутність.
У.д. в Російській імперії (зокрема, в Азії), яка була переважно землеробською, мала зовсім інший характер,
ніж в Америці. Після 1861 еміграційні потоки з України спрямовувались на Поволжя і Урал. В останній чв. 19
ст., коли вільних земель в Європейській Росії вже не було, українці емігрували в Західний Сибір і сусідню
частину Туркестану, а потім - на Далекий Схід, у т. зв. Зелений Клин. Згідно з переписом 1897 у Російській
імперії в діаспорі проживало 1.560 тис. українців. У наступні роки українська еміграція постійно зростала. В
результаті цього процесу в 1914 в Російській імперії поза етнічними територіями проживало бл. 3,4 млн.чол.
(з них в Азії-майже 2 млн. чол.). Перша світова війна 1914-18 і поразка українських національно-визвольних
змагань 1917-21 викликали першу масову українську політичну еміграцію. Вона поповнила існуючу Уд,
свіжими кадрами політичних, наукових, господарських, культурних діячів. Головними центрами нової
еміграції стали країни Середньої і Західної Європи (Чехо-Словаччина, Німеччина, Польща, Франція, Австрія,
Румунія, Югославія). У післявоєнний період відродилась трудова еміграція із західноукраїнських земель за
океан. Кількісно вона була значно меншою, ніж до Першої світової війни. Разом уся західна Уд. налічувала
1,7-1,8 млн. чол. (США-700-800 тис. чол., Канада - 200 тис. чол., Аргентина - 100-120 тис. чол., Бразилія - 80
тис. чол., Румунія - 350 тис. чол., Польща -100 тис. чол..Франція-40 тис. чол., Югославія - 40 тис. чол., ЧехоСловаччина - 35 тис. чол., в інших країнах Західної і Центральної Європи - 15-20 тис. чол.). Чисельною була
Уд. на території СРСР. За переписом 1926, поза українськими землями в СРСР проживало 3,4 млн.
українців. Масштаби і географія У.д. значно розширились після 1945. Нова хвиля політичної еміграції одразу
після війни опинилася в Німеччині і Австрії, у таборах для переміщених осіб (бл. 200 тис. чол.), а наприкін.
1940-х - на поч. 1950-х розпорошилася по різних континентах і країнах. Так виникли нові українські
поселення в Австрії, Тунісі, Венесуелі, зміцніли існуючі общини у США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Парагваї.
В Європі залишилося приблизно 550 тис. чол., які утворили нову українську групу у Великій Британії,
зміцнили спільноти у Франції, Бельгії, Голландії. Нині Уд. налічує у Чехії 40-60 тис. чол., Словаччині - 80-100,
Польщі - 300-350, Румунії - 250-280, Сербії - ЗО, Хорватії - 6, Боснії і Герцеговині - 5, Австрії - 4-5, Німеччині 20-25, Франції - 40-45, Бельгії - 3-5, Великій Британії-30-35, США-1250-1500, Канаді - 800-900, Бразилії - 150,
Аргентині -200, Парагваї - 10, Уругваї - 10, Чилі - 2, Венесуелі - 2, Австралії та Новій Зеландії-35 тис. чол.
У середовищі західної У.д. діє значна кількість політичних, науково-просвітних, культурних організацій,
учбових закладів. Однак, тільки незначна частина емігрантів готова повернутися на історичну батьківщину.
Народжена в нових країнах поселення генерація вважає їх за свою батьківщину. Вона інтегрувалася в їхнє
життя, а свою етнічну приналежність прагне зберегти як окрему культурну спадщину. В значно гіршому
становищі перебуває східна Уд., розміщена на території колишнього СРСР. У Російській Федерації проживає
3,7 млн. чол., у Казахстані - бл. 700 тис. чол., в Узбекистані-112, у Киргизії-120, у Молдові - 507, у Білорусі 133 тис. чол.
Чисельністю східна У.д. значно переважає решту У.д., але вона не користується ніякими гарантованими
правами та інституціями національного життя. Наприкін. 1980-х - на поч. 90-х років розпочалося певне
відродження українського національного життя. У 1989 в Москві утворено Товариство української мови
“Славутич” (перший голова - льотчик-космонавт П.Попович), виникли українські науково-просвітницькі,
культурні організації на Далекому Сході, в Казахстані, Узбекистані, Киргизії, Білорусі, Молдові.
С. Качараба, Ю. Киричук (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:16 | Повідомлення # 20
УКРАЇНСЬКА ДОПОМІЖНА ПОЛІЦІЯ (Українська поліція допоміжна; Ukrainische Hilfs-polizei) - назва
охоронних з'єднань, створених для підтримання порядку серед місцевого населення під керівництвом
німецьких поліційних органів на території Генеральної губернії (у т. ч. і Галичини) та окупованій території
України в роки Другої світової війни. Перші підрозділи УДП виникли наприкін. 1939 під назвою “Українська
поліція” у Генеральній губернії. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 на окупованих нацистською
Німеччиною українських землях за ініціативою похідних груп ОУН та місцевих мешканців і з відома
комендатур німецької армії організовувались загони української міліції. Після запровадження німецького
цивільного управління в Україні осередки української міліції перейменовано в УДП або реорганізовані в
охоронні загони (Schutzmannschaten). Згідно з наказом райхсфюрера СС Г.Гіммлера від 27.7.1941
утворювались філіали УДП, підпорядковані керівникам СС і поліції окупованих східних територій. У Галичині
підрозділи УДП створювались за розпорядженням уряду Генеральної губернії від 18.8.1941 на базі
української народної міліції. УДП підпорядковувалась німецькій поліції порядку (Ordnungs-polizei - ORPO) та
охоронній поліції (Schutz-polizei) і перебувала під політичним контролем нацистської служби безпеки (СД).
Як і в інших окупованих Німеччиною країнах Східної Європи, чисельність такого типу допоміжних формувань
німецької поліції в Україні не перевищувала 1% від загальної кількості місцевого населення. У другій пол.
1941-42 у райхскомісаріаті “Україна” і на прилеглих до нього українських територіях під німецьким
військовим управлінням було приблизно 14 тис. службовців УДП, у дистрикті Галичина - бл. З тис., у
Генеральній губернії - понад 5 тис. чол. У кожному повіті (районі) створено повітові команди УДП, а в
багатьох селах - пости УДП. Повітові команди підпорядковувались окружним командам УДП, керівники яких,
у свою чергу, підпорядковувались лише окружним комендантам німецької поліції. У великих містах діяли

комісаріати і пости УДП. З метою надання УДП характеру національних органів підтримання порядку її
службовцям дозволялось носити синьо-жовті нарукавні пов'язки і кокарди із тризубами на шапках.
Співробітники УДП були озброєні німецькою і трофейною зброєю, в основному карабінами.
У ряді випадків гітлерівські поліційні служби залучали УДП поряд з Єврейською допоміжною поліцією до
антиєврейських акцій, зокрема, облав. Такі вимушені дії розходилися з переконаннями більшості особового
складу підрозділів поліції та основними функціями, покладеними на УДП, головними з яких були
підтримування порядку й охорона безпеки місцевих мешканців. Весною 1943 бл. 4 тис. співробітників УДП
на території Волині із зброєю в руках приєдналися до частин Української повстанської армії. Невелика
частина співробітників у 1944 -весною 1945 воювала у складі дивізії “Галичина” і Українського визвольного
війська. Після закінчення німецько-радянської війни 1941-45 більшість із захоплених радянськими органами
безпеки службовців УДП засуджено за співпрацю з німецькими окупаційними властями до смертної кари або
на тривалий строк ув'язнення у концтаборах. У 1955 ті з них, хто не брав участі в каральних акціях, були
амністовані.
А. Боляновський (Львів).
УКРАЇНСЬКА ЕКОНОМІЧНА РАДА (УЕР) -найвищий господарський орган на території УСРР у 1920-30-х
роках. Створений за постановою ВУЦВК від 28.9.1921 для узгодження, керівництва, регулювання і
контролювання діяльності економічних наркоматів УСРР та уповноважених наркоматів РСФРР при
Раднаркомі республіки у процесі вироблення загальногосподарського плану та його практичного втілення.
При економічній раді була заснована Українська державна загальнопланова комісія (Укрдержплан). До
складу УЕР входили: голова Раднаркому УСРР (голова УЕР), наркоми УСРР, уповноважені об'єднаних
наркоматів РСФРР при уряді України і голова південного бюро ВЦРПС. Виконавчими органами УЕР були
спеціальні планові комісії, організовані безпосередньо при раді (комісія використання матеріальних ресурсів,
комісія перевезень, комісія з сільського господарства, комісія зовнішньої торгівлі, комісія з державних
фінансів, комісія використання робочої сили та ін.). Після утворення СРСР УЕР у листопаді 1923
реорганізовано в Українську економічну нараду (УЕН), яка діяла на правах постійного органу Раднаркому
УСРР (стару назву повернено у 1927). На УЕР покладалося здійснення єдиного господарського і
фінансового плану СРСР у частині, що стосувалась УСРР, і узгодження діяльності економічних наркоматів
республіки. Місцеві органи УЕР (економічні ради при губернських виконавчих комітетах) ліквідовано у серпні
1924. УЕР ліквідовано в 1936, у 1940 відновлено. Існувала до березня 1941.
В. Кульчицький (Львів).
УКРАЇНСЬКА ЗАГАЛЬНОНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ (УЗНО) - нелегальне об'єднання національносамостійницького спрямування на Івано-Франківщині. Утворене 7.1.1961 ус. Солуків (тепер Долинського р-ну
Івано-Франківської обл.) мешканцями сусідніх сіл (всього 14 осіб). Керівником організації обрано Григорія
Диндина (“Воробця”), згодом - Миколу Крайника, колишнього керівника юнацької організації ОУН “Нескорені”
(діяла 1951-59). Члени організації поширювали літературу ОУН, дорадянські газети і журнали, самвидав та
власні видання, готували до вступу нових членів, передплачували видання українців Словаччини і Польщі
(“Дукля”, “Дружно вперед”, “Нове життя”, “Наше слово”, “Український календар”). У 1962-69 члени УЗНО
випускали машинописний ж-л “Прозріння”. Наприкін. 1964 УЗНО встановила контакт з Українським
національним фронтом, проте організаційно продовжувала діяти самостійно, що згодом вберегло її від
розгрому під час арештів активістів УНФ. Після припинення виходу самвидавного ж-лу “Український вісник”
(ред. В.Чорновіл) УЗНО з 1972 розпочала випуск власного видання під такою ж назвою (виходив 1972-79). З
1975 видавала також “Інформаційний бюлетень”.
У жовтні 1975 до УЗНО увійшла підпільна група “За волю!” (створена у 1966 І.Мандриком). Керівництво
організації намагалося встановити контакти з осередками ОУН 34, що діяли за кордоном. На поч. 1970-х
років організація налічувала бл. 200 членів, що проживали в 11 областях України та за її' межами.
Цілісної програми та статуту УЗНО не мала, керувалася ідейними засадами Організації українських
націоналістів. Видала низку документів програмного характеру, зокрема, “Декларацію групи українських
патріотів”, “Основні пункти діяльності кожного свідомого українця”, “Звернення до українського народу на
Україні й у всьому світі” (підписали 35 членів УЗНО) та ін. У своїх документах УЗНО констатувала
фіктивність радянської форми державності УРСР, колоніальне становище України, проведення московським
центром шовіністично-русифікаторської політики, відсутність можливостей національного розвитку українців
Росії, обмеження прав національних меншин в Україні (зокрема, євреїв, кримських татар, поляків та ін.),
переслідування релігійного життя, ігнорування владою задекларованих Конституцією прав та свобод
громадян, інформаційну блокаду населення, політичний терор тощо.
Головною метою своєї боротьби УЗНО визначила “визволення українського народу від усіх форм гноблення
і побудова на українській землі суспільства загального добробуту, рівності, демократії, правди, свободи,
людських прав у рамках Української Самостійної Держави”. Майбутній суспільний лад-демократичний
соціалізм, встановлення якого слід досягти мирними, конституційними засобами, через згуртування
державницьких політичних об'єднань як націоналістичних, так і націонал-комуністичних, з громадськими і
релігійними організаціями в Український національний фронт.
УЗНО - одна з небагатьох підпільних організацій 1960-80-х років, що не була повністю розгромлена КДБ.

Перші репресії почалися у червні 1962, коли заарештували члена УЗНО Миколу Кудибина (засуджений до 8
років таборів особливого режиму). У 1979-80 заарештовано і засуджено Василя Зварича та керівника
організації М.Крайника (7 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання). Після арешту за нез'ясованих
обставин 18.9.1979 загинув І.Мандрик. Проте, незважаючи на численні арешти членів організації, УЗНО
своєї діяльності не припинила. Перший легальний з'їзд членів УЗНО (УНФ-2) з участю 62 делегатів з різних
областей України (50 членів організації до того часу загинули або померли) відбувся 21.1.1996 у Долині
(Івано-Франківська обл.).
Ю. Зайцев (Львів).
УКРАЇНСЬКА КАТОЛИЦЬКА НАРОДНА ПАРТІЯ (УКНП) - політична організація, заснована у вересні 1930 у
Львові; з травня 1932 - Українська народна обнова (УНО). У жовтні 1930 у “Програмній заяві” оприлюднено
політичну платформу УКНП-УНО (внесено зміни у 1933). УКНП стояла на засадах католицтва та
консерватизму, виступала проти атеїзму, ліберального вільнодумства, масонства та сектанства, вимагала
національно-територіальної автономії для українських земель у складі Польщі. Діяльність організації
поширювалась на Станіславську та Перемиську єпархії. Проте УКНП-УНО не стала партією у повному
значенні цього слова: не створено розгалуженої мережі місцевих груп, не проведено жодного партійного
з'їзду. Керівним органом організації була Управа (проводила свої засідання у Станіславі). З 1933 головою
УКНП-УНО був І.Волянський. Провідна група діячів організації працювала в неофіційних друкованих органах
партії (т. зв. новозорянська група) - католицьких газетах “Нова зоря” і “Правда”, що виходили у Львові.
Станіславський єпископ Г.Хомишин посідав неофіційний пост опікуна партії. Одним із найвизначніших діячів
УКНП-УНО був О.Назарук. Неофіційні пресові органи - газети “Нова зоря” (виходила 1926-39, з 1930 -орган
УКНП-УНО; ред. - О.Назарук) і “Правда” (1927-39; ред. - Р.Гайдук). Представники УКНП-УНО брали участь у
консолідаційних заходах, спрямованих на об'єднання українських політичних сил, зокрема, у русі за
скликання Всеукраїнського національного конгресу (у 1933-36) та у діяльності Контактного комітету. На
виборах до вищих законодавчих органів Польщі у 1935 і 1938 партія за згодою уряду та домовленістю з
проводом Українського національно-демократичного об'єднання висувала по одному кандидатові на посла
сейму та сенатора.
М. Швагуляк (Львів).
УКРАЇНСЬКА КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ (УКП, популярна назва - укапісти)-українська партія комуністичного
спрямування. УКП створена на установчому з'їзді 22-25.1.1920. Стала найпослідовнішим теоретичним і
організаційним оформленням українського комунізму. На відміну від інших його течій, УКП не лише
обґрунтовувала потребу такої партії інтересами революції в Україні, але й доводила своє право на існування
посиланнями на органічний зв'язок з попереднім розвитком громадсько-політичного руху: від створення РУП
(1900), з якої у 1905 виділилася УСДРП, до участі УСДРП у національно-визвольних змаганнях 1917-18. У
1919 з УСДРП відокремилося ліве крило (незалежних; ставилося з застереженням до централістської
політики більшовиків в Україні, але виступало за встановлення в Україні радянської влади і “диктатури
пролетаріату”), яке і утворило УКП УСДРП (незалежні), організовану за зразком німецької соціал-демократії,
що вважалась еталоном у світовому соціалістичному русі. Посилаючись на свій органічний зв'язок з
українською нацією та її історією, УКП пікреслювала, що саме вона має право бути керівною силою
революції в Україні, а не КП(б)У, яка як неподільна частина РКП(б) була чужа українській нації та її
відродженню і об'єктивно стала знаряддям відновлення “єдиної і неділимої” Росії. УКП вважала, що
українська революція, на відміну від революції в Росії, не могла перерости з буржуазно-демократичної
революції в соціалістичну, не завершивши національно-визвольної боротьби українського народу.
Радянська влада не повинна стояти на перешкоді національній революції, а допомагати завершувати її
державотворчий етап. На думку укапістів, на зміну самостійній Українській Народній Республіці повинна
прийти самостійна УСРР, проте цей етап мають здійснити лише внутрішні сили українського народу.
Представником таких сил члени УКП вважали свою партію, що зародилась у боротьбі українського народу
не тільки за соціальне, але й національне визволення. Виходячи із засади “внутрішніх сил”, УКП
започаткувала теорію відмітності комунізму поневоленої нації від комунізму панівної. На відміну від
боротьбистів УКП не стала масовою партією (З тис. членів), що пояснювалося рядом факторів: УКП
боролася за свій вплив у містах серед робітників, які у той час були дуже зрусифіковані; для агітації проти
партії більшовики використали антибільшовицьке повстання “незалежників” у 1919, заперечуючи їхні
радянські позиції; партія УКП утворилася вже під час остаточного встановлення воєнно-політичної диктатури
РКП(б) в Україні, яка шляхом терору гальмувала її зростання. Проте у боротьбі з КП(б)У УКП була набагато
ідейно сильнішою від боротьбистів. Це можна пояснити тим, що УКП походила із соціал-демократії і, за
традицією соціал-демократичних партій, здійснювала науковий підхід до соціальних проблем. Партія
надавала велике значення теоретичному навчанню, освіті партійних кадрів. Орган УКП газета “Червоний
прапор” за теоретичним і публіцистичним рівнем стояла вище від усіх тогочасних видань КП(б)У. Значна
заслуга у цьому відомого публіциста й ідеолога УКП А.Річинського. Найвідомішими діячами УКП були
М.Ткаченко, А.Річинський, А.Драгомирецький, М.Авдієнко, Ю.Мазуренко, Ю.Лапчинський, П.Кулиниченко,
О.Яворський, Й.Дідич, В.Животков, Я.Замочних, А.Симон та ін. У 1923 в УКП виникла ліва течія, яка
виступала за входження партії до складу КП(б)У, мотивуючи це рішення можливістю українізації останньої.
Зазнаючи постійного тиску з боку КП(б)У і не маючи перспектив в умовах наростання монополізму однієї
партії, ЦК УКП у серпні 1924 подав до Комінтерну меморандум, в якому висунув умову: якщо Комінтерн

визнає незалежність УСРР і право комуністів України мати свою партію в Комінтерні, то УКП
самоліквідовується. Комінтерн запевнив УКП, що УСРР- суверенна держава, а КП(б)У е членом Комінтерну,
тож УКП повинна самоліквідуватися, а її члени перейти до КП(б)У Укапісти розуміли всю фальшивість цих
запевнень, але під тиском КП(б)У змушені підпорядкуватися рішенню Комінтерну. Значна частина її членів
увійшла до КП(б)У. У 1930 роках більшість з них була репресована.
Я. Малик (Львів).
УКРАЇНСЬКА КОНСЕРВАТИВНА РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ (УКРП) - політична партія в Україні.
Створена в 1992 внаслідок розколу, який відбувся в лавах Української республіканської партії. Після 3-го
з'їзду УРП частина делегатів (т. зв. група Степана Хмари), яка не погоджувалась з “аморально-угодовською
політикою” верхівки УРП, скликала 6.6.1992 “Надзвичайну конференцію УРП”. З метою розмежування з
“ревізіоністами” вирішено створити нову партію -УКРП, яка проголосила себе правонаступницєю Української
гельсінської спілки - УРП. Головою партії обрано народного депутата С.Хмару, першим заступником Ю.Муратова. 21.7.1992 партію зареєстровано Мінюстом України. Офіційний орган партії - часопис “Клич”,
який видається у Житомирі. На виборах до Верховної Ради України в 1994 році партії вдалося провести
двох кандидатів -С.Хмару та Р.Купера (невдовзі помер). Чисельність партії - 1000 чоловік. Організації партії
існують в 13 областях, найбільші - у Львівській та Тернопільській обл. УКРП складається з низових
осередків, районних, міських, міжрайонних та обласних організацій. Керівні органи партії-з'їзд, Рада партії,
Провід, голова партії, всеукраїнські референти. Загалом, партія створена під лідера й існує завдяки постаті
С. Хмари, який, займаючи позицію “борця з мафією”, користується популярністю серед частини електорату.
Пріоритетом для УКРП є українська нація. “УКРП вважає, що макроосновою держави має стати відроджена
українська нація, мікроосновою - здорова, морально, фізично міцна українська родина, виплекана на
національних і християнських традиціях. Міцна родина -міцна держава, здорове суспільство”. УКРП
відзначається крайнім антикомунізмом і антиросійською спрямованістю. Основна мета партії “декомунізація та дерусифікація української нації”. За методами своєї діяльності партія скоріше належить до
числа праворадикальних об'єднань. У парламенті, частіше за все, позиція С.Хмари співпадає із позицією
Української національної асамблеї. УКРП не має докладно розробленої економічної програми. В програмі
партії міститься кілька загальних положень про необхідність функціонування економічної системи на базі
ринкових відносин, “проведення справедливої приватизації державного сектору”, про заборону передачі в
оренду чи продажу земель та інших об'єктів господарювання негромадянам України.
Ю. Шведа (Львів).
УКРАЇНСЬКА ЛІНІЯ - система прикордонних укріплень, що існували у 1730-60-х роках в Україні для оборони
від нападів кримських та ногайських татар. Спорудження У.л. розпочалося за наказом імператриці Анни
Іоанівни у 1731 за проектом ген. фон Вейсбаха. Передбачалося збудувати систему укріплень завдовжки 700
верст. Будівельні роботи активно велися у 1731-33. У наступні роки У.л. постійно удосконалювалася, хоча
повністю не була завершена і в 1740 роках. На будівництві У.л. з 1731 щорічно працювали 20 тис.
лівобережних козаків, 2 тис. слобідських козаків та 10 тис. українських посполитих. На земляні роботи вони
споряджалися зі своїм продовольством, зброєю, заступами, сокирами тощо. У 1736 на лінію направлено 15
тис. лівобережних козаків для обкладення валу дерном. Система оборонних укріп-пень починалася від
Дніпра, проходила по правому березі р. Орілі (Орелі) та її притоки Берестової, далі - по р.Береці до її
впадання у Сіверський Дінець біля м. Ізюма. Довжина У.л. на початок російсько-турецької війни 1735-39
сягала 268,5 верст (бл. 286 км). Складалася з 16 фортець (св. Петра, Тамбовська, св. Михайла, Слобідська,
св. Олексія, Єфремівська, св. Параскеви, Орловська, св. Іоанна, Білевська, св. Федора, Козловська,
Ряськівська, Василівська, Лівонська, Борисоглібська) і понад 200 редутів (у т. ч. у сотенних містечках
Полтавського полку Царичанці та Китайгороді), зв'язаних між собою високим суцільним земляним валом.
Обороняли лінію спочатку 9 полків ландміліції, які у 1736 реформовано у 20 драгунських полків (загальна
чисельність бл. 22 тис. чол.). Поглинувши величезні матеріальні та людські ресурси, У.л. жодного разу не
виконала свого прямого призначення - захисту кордонів від татарсько-турецької агресії, адже будувалася не
на кордоні з татарськими володіннями, а по північному контуру Вольностей Війська Запорозького Низового
на межі з Гетьманщиною та Слобідською Україною (опосередковано мала виконувати також військовополіційні функції, перешкоджаючи втечам селян на Січ і вільному пересуванню запорожців у Лівобережну
Україну та Слобожанщину). Татарські загони, часто прориваючи У.л., спустошували українські землі. У 1743
Воєнна Колегія підготувала доповідь Сенату про катастрофічний стан військових поселенців уздовж У.л.
Збитки держави, пов'язані з будівництвом У.л., становили 5 млн. крб. У 1760 роках російський уряд
намагався реорганізувати систему оборони У.л. Зокрема, з більшої частини військ сформували три корпуси,
які несли службу тилу і використовувалися до боротьби проти татарських загонів, що прорвалися у глиб
України. Одночасно для оборони від нападів татар і для приборкання запорожців російський уряд створив
на Півдні України військово-адміністративні одиниці -Нову Сербію і Спов'яно-Сербію. Внаслідок російськотурецької війни 1768-74 і укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 кордони Російської
імперії перемістилися на південь і У.л. втратила своє стратегічне значення. На Півдні України була
збудована нова система прикордонних укріплень -Дніпровська лінія.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
УКРАЇНСЬКА МОРСЬКА РАДА - керівний орган моряків-українців, створений під час роботи III

Всеукраїнського військового з'їзду у жовтні 1917. До складу УМР увійшли делегати від військових кораблів,
моряків торговельного флоту та військово-морських частин - всього 20 чол. Очолив УМР В.Лотоцький.
Існувала поряд з Генеральним морським секретарством (створене в грудні 1917) і з Міністерством морських
справ. УМР займалася питаннями українізації Чорноморського флоту, організацією моряків-українців
Чорноморського і Балтійського флотів. З участю УМР розроблено проект морського українського прапора,
затвердженого Малою Радою 18.1.1918. У січні 1918 УМР підготувала і провела 1 Український морський
з'їзд.
Г. Кривоший (Запоріжжя).
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПАРТІЯ (УНП) - перша українська партія самостійницького напряму в
Наддніпрянській Україні. Заснована М.Міхновським у 1902, партія об'єднала прихильників націоналізму та
ідеї боротьби за створення національної незалежної держави. До УНП увійшли національно-радикальні
члени Революційної української партії і молоді представники українських громад. До провідних членів партії
належали М.Шемет, С.Шемет, О.Макаренко, С.Макаренко, В.Шевченко, Г.Шевченко, О.Степаненко та ін.
Програмні засади УНП викладені у брошурі М.Міхновського “Самостійна Україна”. Основними засобами
досягнення поставленої мети - здобуття незалежості України партія вважала страйки та збройне повстання.
Після перемоги передбачалось встановлення самостійної демократичної республіки. Партія проголосила
лозунг “Україна для українців”. Виступала за шанобливе ставлення до української мови та національних
традицій, застерігала українських робітників від співпраці та єднання з російськими і польськими
пролетарями. УНП наголошувала, що українцям має бути байдуже, який політичний лад існуватиме в Росії, і
заперечувала необхідність участі українців у боротьбі проти самодержавного режиму за свободу Росії. Під
впливом революційних подій 1905-07 УНП почала звертатись до соціалістичних ідей і гасел, що знайшло
вияв у партійній програмі, прийнятій у 1907. Боротьбу за національне визволення УНП розуміла як боротьбу
проти панування в Україні чужих держав, так і проти капіталізму. УНП була готова прийняти також тимчасову
автономію в межах Всеросійської імперії. Майбутню самостійну Україну програма УНП бачила тільки
соціалістичною. У соціальній сфері висувала вимоги 8-годинного робочого дня, скорочення робочого дня на
шкідливих виробництвах, заборону дитячої праці тощо. Аграрна програма передбачала націоналізацію землі
шляхом позбавлення земельної власності іноземців (росіян, поляків, німців та ін.) без компенсації, а
українських поміщиків - з компенсаційними виплатами. Українські селяни отримували землю в користування
і наділялися такою кількістю земельних угідь, які могли обробити, не використовуючи найману працю. У
1904 у складі УНП створена бойова група “Оборона України”, яка ставила за мету досягнення політичних
цілей партії збройними методами. Найвідомішими акціями групи були спроби підірвати пам'ятник О.Пушкіну
в Харкові і царські монументи у великих містах України. УНП брала активну участь у кампанії за скасування
закону 1876, у виборах до Державної Думи, але не здобула жодного депутатського мандату. Основні ідейні
засади діяльності партії розвинуті в пропагандистських статтях і відозвах УНП: “Робітницька справа в
програмі УНП” (1902), “10 заповідей УНП” (1903), “Справа української інтелігенції в програмі УНП”,
“Робітниче свято 1 Мая” та ін. Матеріали УНП друкувалися за кордоном у Львові та Чернівцях і
транспортувалися в Наддніпрянщину нелегальним шляхом. Пресовими органами партії були щомісячник
“Самостійна Україна” (у Львові в 1906 вийшов один номер) та газета “Слобожанщина” (у Харкові в 1906
вийшов один номер). Після 1907 діяльність УНП занепала і не мала систематичного характеру. У грудні
1917 члени УНП створили Українську партію соціалістів-самостійників.
Г. Кривоший (Запоріжжя).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Сторінка 4 з 12«1234561112»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика