Головна сторінка сайту
Сторінка 3 з 12«123451112»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Довідник з історії України (Т-Я)
Дата: Понеділок, 14.07.2014, 20:11 | Повідомлення # 11
ТРУДОВИЙ КОНГРЕС УКРАЇНИ (ТКУ) -політична партія, що існувала в Україні у 1993-96. Створений у 1993
за ініціативою українського політика А.Матвієнка. У вересні 1993 ТКУ було зареєстровано Міністерством
юстиції України. У час заснування спирався на центр “Справедливість”, Союз підприємців, Спілку
співробітництва. На виборах 1994 ТКУ не отримав жодного місця у Верховній Раді України. До складу
парламенту не потрапив і лідер партії. ТКУ налічував бл. 5200 членів у 17 обласних осередках. Первинні
організації (за місцем проживання) об'єднуються в районні та міські, а вони, у свою чергу, в обласні та
кримську республіканську організацію. Вищим партійним органом був з'їзд, який (скликався не рідше одного
разу на два роки). З'їзд обирав Раду ТКУ та контрольну комісію. Рада ТКУ організовувала всю роботу у
період між з'їздами. Рада ТКУ обирає політвиконком, координаторів. Головою Політвиконкому було обрано
А.Матвієнка (голова Вінницької обласної державної адміністрації). З моменту свого заснування ТКУ зайняв
конструктивну центристську позицію у політичному спектрі України, заявивши про себе як про “партію
власників, здатною стати політичною базою українських реформ”.
ТКУ вдалося об'єднати навколо себе багатьох відомих політиків, урядовців, бізнесменів. ТКУ виступав за
побудову демократичного, справедливого, солідарного суспільства, в основу розвитку якого покладено
загальнолюдські цінності. На відміну від консервативної моделі ринку, до якої схиляється значна частина
партій України, ТКУ відстоював принцип соціально-регульованих ринкових відносин через поєднання
ефективної ринкової економіки з активною соціальною політикою держави. У галузі міжнаціональних
взаємин ТКУ виступив за повагу до прав та інтересів представників усіх національностей і національноетнічних груп. У зовнішній політиці ТКУ не підтримував прийняття Україною статусу постійно нейтральної
держави. Здекларувавши свою прихильність до соціально-ліберальної ідеології, ТКУ зблокувався з Партією
демократичного виродження України в рамках об'єднання “Нова Україна”, сформувавши політичне ядро
останньої. 24.12.1996 ТКУ та ПДВУ на об'єднавчому з'їзді центристських сил проголосили про розпуск своїх
партій і утворення на їх основі Народнодемократичної партії (НДП).
Ю. Шведа (Львів).
ТРУТЕНКО ВАЛЕНТИН МАКСИМОВИЧ (12.3.1881-30.1.1953)-український військовий діяч, генералхорунжий. Н. у м. Звенигородці на Київщині. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, у 1901 Київське піхотне юнкерське училище, пізніше -Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Першої
світової війни 1914-18 - на Західному фронті. У 1916- командир 175-го піхотного Батуринського полку,
підполковник. Після Лютневої революції 1917- організатор українського військового з'їзду Західного фронту у
Ризі, здійснював українізацію частин 12-ї російської армії. У листопаді 1917 очолив і привів на Чернігівщину
зукраїнізований Батуринський полк, який взимку 1918 брав участь у боях з більшовицькими військами. За
Гетьманату командував частинами на Катеринославщині й Черкащині. Під час антигетьманського повстання
виступив на боці Директорії УНР. Був призначений начальником Могилів-Подільської юнацької школи. З
грудня 1919- помічник командира 3-ї Залізної дивізії, а під час Першого зимового походу 1919-20 виконував
обов'язки командира. Учасник боїв на більшовицькому фронті восени 1920. З листопада 1920 перебував
серед військовиків інтернованих частин Армії УНР у Польщі, начальник Спільної юнацької школи (1922). У
1924 після ліквідації таборів виїхав у Німеччину, де приєднався до угруповання гетьмана П.Скоропадського.
Обирався отаманом Українського вільного козацтва, був військовим аташе гетьманського екзильного уряду
в Німеччині. Після Другої світової війни деякий час перебував у німецькому таборі Міттенвальді. У 1948
емігрував у Чилі. Помер у Сант-Яго.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ТРУТОВСЬКИЙ КОСТЯНТИН ОЛЕКСАНДРОВИЧ (28.1(9.2)1826 - 17(29).3.1893) -український художник і
графік. Н. у Курську (Росія). Виховувався у родинному маєтку в с. Полівці на Харківщині (тепер Охтирського
р-ну Сумської обл.). Навчався у Петербурзі. У 1845-49 - вільнослухач Петербурзької академії мистецтв, з
1860 - академік. У 1871-81 - інспектор Московського училища живопису, скульптури і архітектури.
Співпрацював як художник-графік у багатьох періодичних виданнях (“Русский худ. листок”, журнал “Искра”).
Ілюстрував твори українських і російських письменників, зокрема Гоголя (альбом літографій до “Вечорів на
хуторі поблизу Диканьки”; 1874), Т.Шевченка (до біографії, 1885, “Гайдамаків”, 1886), Марка Вовчка (1860),
О.Пушкіна, М.Лермонтова, І.Крилова (1864). У 1861-62 разом із Л.Жемчужниковим, І.Соколовим,
О.Бойдеманом, В.Верещагіним подав свої малюнки до “Живописної України”. Автор полотен “Хоровод у
Курській губернії” (1860), “Колядки у Малоросії” (1864), “Переселенці в Курській губернії” (1864),
“Сорочинський ярмарок” (1872), “Білять полотно” (1874), “Кобзар надДніпром” (1875), “В місячну ніч” (1881),
“Весільний викуп” (1881), “Хворий” (1883). Помер у с. Яковлівці (тепер Обоянського району Курської обл.,
Російська Федерація). Твори Т. зберігаються у Музеї українського мистецтва в Києві, Третяковській галереї у
Москві.
ТРУШ ІВАН ІВАНОВИЧ (17.1.1869 -22.3.1941) - український живописець і громадський діяч. Н. у с.
Висоцькому (тепер Бродівського р-ну Львівської обл.). З 1881 вчився у Бродівській гімназії. У 1891 вступив у
Краківську академію красних мистецтв, де навчався у польського майстра Вигулковського, згодом - у
відомого пейзажиста Я.Станіславського. Був членом товариства “Громада”. Після закінчення у 1897 академії
Т. переїхав до Львова. У 1898 очолив перше об'єднання художників Галичини “Товариство розвою руської
штуки”. У 1905 разом з М.Грушевським заснував Товариство прихильників українського письменства, науки і
штуки, яке відіграло важливу роль у популяризації та пропаганді українського мистецтва. Підтримував

дружні стосунки з В.Стефаником та І.Франком. Своєю творчістю Т, розпочав відродження галицького
малярства. Поступово утвердився як художник-реаліст, прекрасний пейзажист, майстер психологічного
портрета та побутового жанру. Майже щороку їздив у Карпати, подорожував по Україні, Криму (1901, 1903),
в Італії (1902, 1908), Єгипті й Палестині. У 1900 їздив у Київ, де познайомився з Лесею Українкою. Т. - автор
бп. 250 великих полотен, переважно пейзажів. Серея них - “Могила Тараса Шевченка у Канові” (1900), “Захід
сонця в лісі” (1904), “Дніпро біля Києва” (1910), “Полукіпки під лісом” (1919); цикли картин: “Квіти”, “Луки і
поля”, “Сосни”, “Італійські пейзажі”, “В обіймах снігу” (1925), “З життя пнів” (1929); пейзажі з архітектурними
мотивами “Лавра у Києві” (1901), “Михайлівський собкор”, “Андріївська церква в Києві”; створив цілий ряд
пейзажів Італії, Єгипту, Палестини з характерними для цих країн рисами архітектури тощо. Великою
заслугою Т. є створення ним цілої галереї портретів його сучасників - І.Франка (1897), В.Стефаника (1897),
М.Драгоманова (1897), Лесі Українки (1900), М.Лисенка (1900), І.Нечуя-Левицького (1900), М.Грушевського,
Б.Грінченка, П.Житецького (1900) та ін. (всього бл. 350 портретів). Т. став ініціатором проведення першої
всеукраїнської художньої виставки у Львові в 1905. Перша персональна виставка творів Т. відбулася у 1899,
брав участь у виставках українських і польських митців у Києві, Кракові, Варшаві, Лондоні, Відні, Софії.
Найбільші колекції полотен митця зберігаються у львівських музеях - Національному музеї та І.Труша, є
також у музеях Києва, Харкова, Одеси, Ужгорода та ін. міст України. На поч. 20 ст. Т. розгорнув багатогранну
діяльність як літературно-художній критик і публіцист. Літературна спадщина Т. становить понад сотню
статей з літературознавства, історії і теорії мистецтва. Друкувався у журналах “Літературно-науковий
вісник”, “Будуччина”, “Ruthenische Rundschau” (Відень), газетах “Діло”, “Зоря” та ін. виданнях. На поч. 1905
спільно з композитором С.Людкевичем почав видавати перший у Галичині український мистецький
щомісячник “Артистичний вісник”. Помер у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.
Т.Галайчак (Львів).
ТУГАЙ-БЕЙ (р.н. невід-п. червень 1651) - видатний кримсько-татарський полководець і політичний діяч.
Походив з одного з чотирьох впливових родів Кримського ханства - роду Аргін. Звання бея (князя) Тугаймурза (шляхтич) отримав як керівник перекопського санджаку (округу). Перекопським беєм став між 1642 і
1644 (за правління хана Мухамеда-Гірея IV). Посада Т.-б. була однією з важливих посад у ханстві, оскільки
на нього покладалися обов'язки з прикордонного захисту держави. Єдиний серед беїв мав хоругву і 3тисячний загін особистої гвардії. Йому підпорядковувався гарнізон Перекопу та підрозділи прикриття (15 тис.
чол.), а також ногайські орди: Єдичкульська, Перекопська, Очаківська та Буджацька. На думку О.Прицака,
познайомився з Б.Хмельницьким під час його перебування у татарському полоні (1620-22), що згодом
відіграло важливу роль в укладанні та реалізації українсько-татарського союзу 1648 проти Польщі. У серед.
квітня 1848 Т.-б. за наказом хана Іслама-Гірея III на чолі 20-тисячного загону (за ін. дан. - 6-тисячного)
прибув на допомогу Б.Хмельницькому на Микитинську Січ. Татарська кіннота на чолі з Т.-б. і українська
армія під командуванням Б.Хмельницького спільно билися проти польського коронного війська у
Жовтоводській битві 1648 і Корсунській битві 1648. У 1648 Т.-б. брав участь в облозі Львова (вересеньжовтень) та Замостя (грудень), а також у Берестецькій битві 1651, під час якої і загинув. Кримськотатарське військо, зокрема, очолюване Т.-б., відіграло важливу роль у перемогах Б.Хмельницького,
татарська кіннота ліквідувала польську перевагу в кавалерії. Поєднання козацької піхоти і татарської кінноти
створило оперативно-тактичну перевагу української армії над польською у цих битвах, оскільки після
переходу на бік повстанців реєстровців польське командування не мало піхоти, рівноцінної козацькій, і для
оборонних дій було змушене спішувати свою кінноту. У складі української армії татарська кіннота,
очолювана Т.-б., виконувала функції передового загону (у похідних порядках) та авангарду (у бойових
порядках), а також здійснювала завдання у проведенні тактичної розвідки. Крім того, на прохання
Б.Хмельницького і за згодою кримського хана Іслама-Прея III, Т-б. влітку 1648 та весною 1649 перебував з
15-тисячним військом на кочів'ях біля Дніпра (на Синіх Водах), виконуючи функції резерву української армії.
Відносини між Б.Хмельницьким і Т.-б., за дан. деяких джерел, були дружніми. Зокрема, відомі слова
Б.Хмельницького: “...Тугай-бей близький мені є, він мій брат, моя душа...”.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ (21.1.1865-22.1.1919; за ін. дан.-20.1.1865 -21.1.1919) український учений-економіст, політичний діяч. Н. у с. Солоному Куп'янського повіту Харківської губ. у
дворянській родині. Навчався у гімназіях Києва та Харкова У 1884 вступив на фізико-математичний відділ
Харківського ун-ту, який закінчив екстерном у 1888. У 1892 стажувався в Англії. Займався науковою
діяльністю з окремих проблем економічної теорії: кон'юнктури, кооперації, обгрунтування періодичності
кризових явищ. Читав лекції з економіки у вищих навчальних закладах Петербурга та Москви. З 1906 був
головним редактором журналу “Вестник кооперации”, згодом редагував серійне видання “Новые идеи в
економике” (вийшло 5 випусків). У ранній період своєї діяльності захоплювався ідеями “легального
марксизму”, однак на поч. 20 ст. відмовився від попередніх поглядів. Належав до партії кадетів. У 1901-05
жив на Полтавщині, співпрацював із земськими установами. У 1917 переїхав до Києва. Вступив до
Української партії соціалістів-федералістів. У період Української революції брав активну участь у
формуванні українських фінансових інституцій. 3.9.1917 призначений генеральним секретарем фінансів
Української Центральної Ради. Перебуваючи на цій посаді, деякий час жив у Петрограді, а в середині грудня
подав у відставку. Т.-Б. був автором декларації Генерального секретаріату УЦР-УНР “Економічна
політика” (30.8.1917). З липня 1918- редактор журналу “Українська кооперація”, до якого писав статті

українською мовою. Був головою на установчому з'їзді Центрального українського кооперативного комітету
(1-3.9.1918). На поч. жовтня 1918 очолив його керівний орган - Раду. У 1917-18- професор Державного
українського університету в Києві. В липні-вересні 1918 працював у комісії з вироблення законопроекту про
заснування Української академії наук. З 22.11.1918-дійсний член УАН, на поч. 1919 очолив соціальноекономічний відділ академії. Організатор Українського кооперативного інституту. У період Директорії УНР
входив до складу спеціальної комісії, яка розробляла проект проведення грошової реформи. У січні 1919
призначений радником з економічних питань делегації УНР на Паризькій мирній конференції 1918-19. Помер
раптово у поїзді, по дорозі до Парижа, на станції Затишок поблизу Одеси. Похований в Одесі. Т.-Б. - автор
праць з економічної теорії (“Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на
народную жизнь”, 1894; “Русская фабрика в прошлом и настоящем”, 1898; “Бумажные деньги и металл”,
1917), історії економічних доктрин (“Очерки по истории политической экономии”, 1901-02; “Очерки по
новейшей истории политической экономии”, 1903,1915; “Теоретические основы марксизма”, 1905 та ін.), з
теоретичних засад кооперативного руху (“Социальные основы кооперации”, 1916, 1919; “Кооперація, її
природа і мета”, 1919; “О кооперативном идеале”, 1918), підручників (“Основы политической экономии”,
1907, 1919, 1924), біографічних нарисів (“Прудон, его жизнь и деятельность”, 1891; “Д.С.Милль, его жизнь и
учено-литературная деятельность”, 1892). У 1914-16 разом з М.Грушевським, Ф.Вовком, М.Ковалевським,
А.Кримським, О.Шахматовим брав участь у підготовці енциклопедичного довідника “Украинский народ в
его прошлом и настоящем”.
О. Павпишин (Львів).
ТУКАЛЬСЬКИЙ-НЕЛЮБОВИЧ ЙОСИФ (р. н. невід. - 26.7.1675; за ін. дан. 1676) -Київський православний
митрополит (1663-75). У молодому віці прийняв чернечий постриг. З 1654 - архімандрит Ліщинського
монастиря і старший Віденського Святодухівсько-го монастиря. З серпня 1661 - єпископ могилівський.
Невдовзі переїхав до Чигирина, де був у 1663 (за ін. дан. - 1664) обраний на Київський митрополичий
престол. Поряд з Т-Н. на митрополичий престол претендували єпископ Мефодій (Филимонович), кандидат
московського уряду, а також перемишльський єпископ Антоній Винницький, що користувався підтримкою
гетьмана П.Тетері. У зв'язку з цим Т.-Н. фактично керував лише частиною митрополії, бо західними
єпархіями управляв А.Винницький. Виступав проти втручання польського уряду в українські церковні справи,
за що у червні 1664 ув'язнений у Марієнбурзькій фортеці в Пруссії. Звільнений у 1667 (за ін. дан. - у 1666).
Деякий час перебував у Вільно та Могилеві, а згодом повернувся до Чигирина. Дворічне перебування у
польському ув'язненні сприяло зростанню авторитету Т.-Н. у середовищі православного духовенства,
козацтва та української шляхти. Незважаючи на існування місцеблюстителя митрополичого престолу
Мефодія Филимоновича (згодом - Л.Барановича), Т.-Н. продовжував вважатися Київським митрополитом і
переважно самостійно вирішував усі питання церковного життя. За підтримки гетьмана П.Дорошенка
6.3.1668 (за ін. дан. -1670) отримав благословення від Константинопольського патріарха. Похований у
Троїцькому чоловічому монастирі. Згодом прах Т.-Н. було перенесено до Лубенського Мгарського
монастиря.
Р. Шуст (Львів).
ТУЛУБ ЗІНАЇДА ПАВЛІВНА [16(28).11.1890-26.9.1964] - українська письменниця. Н. у Києві в родині
відомого київського адвоката. Дитячі роки минули у містечку Брацлаві Подільської губернії і в Таганрозі, куди
її батька переводили по службі. У 1904 родина повернулася до Києва. У 1904-09 навчалася у Київській
жіночій гімназії, а в 1909-17 на слов'янсько-російському відділенні історико-філологічного ф-ту Вищих
жіночих курсів. Займалася науково-дослідницькою роботою. За працю “Погляди М.В.Гоголя на проблеми
мистецтва в світлі західноєвропейських та російських філософських теорій першої пол. 19 ст.” їй було
надано вчений ступінь кандидата філологічних наук і залишено при Київському ун-ті для підготовки до
професури. Через матеріальні труднощі змушена припинити наукову діяльність. У 1919 деякий час керувала
лекторською секцією в політуправлінні Київського військового округу, в Одеському губернському
військкоматі, пізніше працювала на різних посадах у радянських установах. Літературну діяльність
розпочала у 1916. Спочатку писала, під впливом батька, російською мовою поезії, а згодом прозові твори. У
1916 в популярному ліберальному журналі “Вестник Европы” було опубліковано повість “На перепутье”. Під
впливом подій Української революції розпочала писати українською мовою. Працювала в галузі
кінодраматургії, написала кілька сценаріїв для ВУФКУ, збирала матеріали для більш масштабних творів:
“Гайдамаки”, “Джордано Бруно”, “Йоган Вюртемберзький” та ін. Працювала як перекладач з французької,
німецької, російської мов. Здійснила переклади на російську мову творів М.Коцюбинського, Ю.Яновського,
Г.Епіка, П.Качури та ін. Успіх Т. приніс роман “Людолови”. Зданий до видавництва “Молодий більшовику
1933 перший том твору вийшов друком, “відредагований” відповідно до тодішніх ідеологічних вимог, на поч.
1935. У 1937 надруковано другий том роману. У цьому масштабному і багатоплановому творі представлено
широке історичне тло України 17 ст., соціальні, національні, релігійні суперечності й конфлікти цієї доби. У
1937-56 Т. була репресована і відбувала заслання в Казахстані. Після повернення написала роман-хроніку
“В степу безкраїм за Уралом” (1964) про життя Т.Шевченка на засланні, спогади “Моє життя”, оповідання для
дітей “Заважалочка-допомагалочка”. Померла у Києві.
М. Лабач (Львів).
ТУЛЬЧИНСЬКА УПРАВА - філія Південного товариства декабристів. Створена в 1818 за ініціативою

П.Пестеля, ад'ютанта кoмaндувача 2-ої російської армії, яка була розквартирована у Тульчині (тепер
Вінницька обл.) після завершення війни з наполеонівською Францією. Спочатку Ту. була філією "Союза
благоденства". У березні 1821 члени Ту. заснували Південне товариство декабристів, яке очолив П.Пестель.
У 1823 після утворення Васильківської та Кам'янської управ Ту. стала головною управою Південного
товариства. Членами Ту. були: П.Пестель, О.Юшневський, І.Аврамов, О. та М.Крюкови, В.Івашов, Ф.Вольф,
О.Барятинський, М.Бестужев-Рюмін, М.Басаргін, С.Важковський, В.Раєвський, М. і П. Бобрищеви-Пушкіни.
Члени Ту. виступали за повалення самодержавства та встановлення республіканського правління (причому
після перевороту необхідно було встановити революційну диктатуру для здійснення перетворень у країні). У
національному питанні члени Ту. притримувались поглядів П.Пестеля, який заперечував право неросійських
народів імперії на самовизначення (крім поляків) та був противником перебудови Росії на федеративних
засадах. Після арешту П.Пестеля і придушення повстання Чернігівського полку Ту. припинила своє
існування.
А. Пономаренко (Вінниця).
ТУМАНСЬКИЙ ФЕДІР ЙОСИПОВИЧ (бл. 1757 - листопад 1810) - український письменник, перекладач і
видавець. Н., можливо, у Глухові. У 1773 вступив до Кенігсберзького ун-ту, де вивчав право в Д.Лестока та
філософію у Д.Бука. Був обраний членом Королівського прусського німецького т-ва. Бл. 1778 повернувся в
Україну, У 1779 висунув проект влаштування у Глухові академічної книгарні та запропонував заснувати
Академічне товариство як зародок Академії наук. За дорученням П.Рум'янцева розробив проект всебічного
вивчення Лівобережної України, на основі якого складено “Топографічний опис” А.Шафонськогота “Опис”
Д.Пащенка. Переїхавши до Петербурга, одержав посаду директора Державного позичкового банку (178993). У 1789-87 видавав тижневики “Зеркало света” (ч. 1-6, разом з П.Богдановичем) та “Пекарство от скуки и
забот”. У 1792-94 видавав журнал “Российский магазин”, де помістив ряд статей з історії України. Вперше
видав Літопис Граб'янки (у другій, пізнішій ред.) під назвою “Летописец Малыя России” (1793, ч. 2-3), який
став джерелом для праць Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича та ін. Вивчав історію Росії. Переклав на
російську мову “Путешествие по разным провинциям Российской империи” П.Палласа (1786), видав праці
першого російського африканіста М.Коковцева “Описание Архипелага и Варварийского берега” (1786) та
“Достоверные известия о Алжире” (1787). Т написав оди на честь П.Завадовського і Г.ПотьомкінаТаврійського. У жовтні 1779 був обраний чл.-кор. Петербурзької АН, з січня 1794 - чл.-кор. Королівського
геттінгенського наукового товариства. Помер на хуторі Родіонівка Глухівсь-кого повіту.
С. Білокінь (Київ).
ТУМАНСЬКІ - дворянський рід, що походить від шляхтича Тимофія Ігнатовича Т. (р. н. невід, -п. 1710),
який, ймовірно, походив з Правобережної України. Жив у Еорисполі. Серед інших представників роду:
Василь Григорович Т. (бл. 1723 - 1809) - державний діяч Гетьманщини. Разом з Г.Кониським навчався в
Київській академії. У 1750 - переяславський полковий писар. У 1751-62 старший військовий канцелярист,
помічник генерального писаря А.Безбородька, у 1662-64 - останній генеральний писар Гетьманщини. Після
скасування гетьманства став правою рукою П.Рум'янцева в Малоросійській колегії. Дійсний штатський
радник (1779), Новгород-Сіверський віце-губернатор (1784-85). Йосиф Григорович Т. (бл. 1733 -1795) український правник. Навчався в Київській академії. У 1764 керував похідною канцелярією при гетьмані
К.Розумовському в Петербурзі. У 1871-82 - член Генерального суду, з 1783 -голова Новгород-Сіверської
палати карного суду. Іван Григорович Т. (бп. 1740-бл. 1800) - обер-секретар сенату, приятель
О.Безбородька. Навчався в Київській академії. У 1758-61 - у гімназії при Петербурзькій АН разом з
О.Лобисевичем та С.Дівовичем. Служив у Герольдмейстерській конторі сенату. Переклав книгу “О
воспитании девиц” Ф.Фенелона (1763, 1774) та дві статті Луї де Жокура з “Енциклопедії”. За поданням
П.Рум'янцева переведений до Малоросійської колегії. Бл. 1778-79 брав участь в упорядкуванні
Генерального архіву. У 1781 зробив подання до Петербурзької АН про заснування у Києві книгарні. У 1782 київський губерніальний прокурор, 1791-95 - голова Київської палати цивільного суду. Михайло
Васильович Т. (бл. 1758 - 1827) - член Малоросійської колегії (з 1778). Навчався у Кенігсберзькому ун-ті.
Після ліквідації Малоросійської колегії працював у Комісії для впорядкування Генерального малоросійського
архіву (1778-82). Віце-губернатор Олонецький (1795) та Костромський (1797), петербурзький цивільний
цензор (1797-98).
С. Білокінь (Київ).
ТУПТАЛО ДИМИТРІЙ РОСТОВСЬКИЙ (світське ім'я - Данило Савич Туптало, Тупталенко; - 11.12.1651 28.10 (8.11).1709) -український церковний діяч 17 ст., письменник-енциклопедист, проповідник. Н. у містечку
Макарові на Київщині в козацькій родині. Початкову освіту отримав удома. З 1662 навчався у КиєвоМогилянській колеги. Учень відомого богослова Іоаникія Галятовського. У зв'язку із захопленням Києва у
1665 поляками Т. змушений залишити навчання і повернутися додому. 9.7.1668 прийняв чернечий постриг у
Києво-Кирилівському монастирі. 25.3,1669 Київський митрополит Й.Тукальський-Нелюбович висвятив його у
сан ієродиякона. У Кирилівському монастирі перебував до 1675. Під час перебування у ГустинськоУспенському монастирі архієпископа Лазаря Барановича 23.5.1675 висвячений у сан ієромонаха.
Проповідував у Віленському Святодухівському та Слуцькому монастирях. На запрошення гетьмана
І.Самойлови-ча у лютому 1679 повернувся в Україну. У 1684 за сприянням архімандрита Києво-Печерської
лаври Варлаама Ясинського розпочав роботу над фундаментальною працею про Житія святих “Четьї-Мінеї”.

Був ігуменом Максаківського Преображенського (1681-82), Миколаївського Батуринського (з 1682-83, 168692), Києво-Кирилівського (1697), Чернігівського Єлецького Успенського (1797-99), Спаського НовгородСіверського монастирів. На поч. 1701 Петро І запросив Т. до Москви, де 23.3.1701 був висвячений на
митрополита Сибірського і Тобольського. 4.1.1702 призначений Ростовським митрополитом. Входив у групу
українських ієрархів Російської православної церкви, очолювану митрополитом С.Яворським, котра
боролася проти старовірів та ін. сект, що відкололися від церкви після реформ царя Олексія, однак не
сприймала радикальніших реформ, пропонованих Петром І, особливо нову систему управління церквою
(узаконювала царя над церковною організацією). Дбав про поліпшення духовного життя вірних своєї єпархії,
видав два листи до священиків, закликаючи їх поліпшити стан справ у парохіях. Заснував школу на 200
учнів у Ростові. Похований у Ростовському Свято-Яковлівському монастирі. 22.4.1757 канонізований. Т. автор численних богословських праць, проповідей, літературних творів. Перша друкована праця - “Руно
орошенное” (1680). Найвідоміший твір - велика збірка з чотирьох книг “Четьї-Мінеї” (1689-1705, багато разів
перевидавалась). Серед ін. праць: “Вопросы и ответы краткие о вере”, “Розиск о раскольніческой бринской
вере”, (1709), “Зерцало православного исповедения” (1805), “Поклонение Пресвятой Богородице”, “О
причащении Святых Тайн”, “Алфавит духовный”, “Диарий” (щоденник за 1689-1703), “Каталог киевских
митрополитов” та ін.
Р. Шуст (Львів).
ТУРАШ МИРОСЛАВ (Грабовський; 26.2.1910 - квітень 1939) - діяч Організації українських націоналістів. Н. у
с. Ніжанковичах біля Перемишля. Навчався у гімназіях Перемишля і Дрогобича. У 1928-31 - провідник
“Пласту” і “Сокола”. Член ОУН з 1929. У 1930 роках повітовий провідник ОУН Дрогобиччини, згодом окружний провідник ОУН Стрийщини. З 1935 - член Крайової екзекутиви ОУН. У лютому 1939 Т.
призначений на пост крайового провідника на Західноукраїнських землях. Внаслідок різниці поглядів на
стратегію і тактику ОУН щодо подій у Карпатській Україні між проводом Українських націоналістів та
Крайовим проводом намітилися серйозні суперечності. У квітні 1939 Т. як крайовий провідник їздив для
зустрічей та консультацій з керівництвом ОУН. У Празі та Відні під час зустрічей з А.Мельником,
Я.Барановським і Р.Ярим висловив невдоволення пасивною політикою офіційного керівництва ПУН. Т. було
запропоновано викласти позицію Крайового проводу на II Великому зборі українських націоналістів у Римі. У
квітні 1938 пропав безвісти, повертаючись у Галичину.
К. Бондаренко (Львів).
Дата: Понеділок, 14.07.2014, 20:12 | Повідомлення # 12
ТУРБАЇВСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1789-93 -один із найбільших антикріпосницьких селянських виступів у
Лівобережній Україні в 2 пол, 18 ст. Відбулося у селі Турбаях Градизького повіту Катеринославського
намісництва (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.). Безпосередньою причиною повстання стала
спроба селян добитися звільнення від кріпосної залежності. На поч. 18 ст. жителі села, яке вважалося
вільним військовим селом, були козаками і належали до Миргородського полку. Згодом їх було насильно
переведено у стан залежних селян. Селянські хвилювання виникли вже у 1776, коли село Турбаї було
продано поміщикам Базилевським. Останні почали активно розвивати своє господарство, примушуючи
селян відбувати повинності. Турбаївці не хотіли миритись із положенням кріпосних селян й активно
домагались підтвердження свого козацького стану, звертаючись у місцеві й центральні адміністративні
установи. У червні 1788 сенат прийняв рішення про визнання козацьких прав і привілеїв лише за 76
турбаївськими родинами (у селі проживало бл. 2 тис. чол.), які ще у 1738 були переведені у козаки
миргородським полковником В.Капністом. Ухвала сенату, яку турбаївцям було оголошено 5 (16). 1.1789,
викликала невдоволення в частини селян, чиї козацькі права не були визнані. Селяни, вирішивши добитись
волі власними силами, створили самоврядування за козацьким зразком на чолі з Назаром Оліфером
(отаман), Григорієм Яструбенком (суддя) та Трохимом Довженком (писар) і відмовились виконувати
панщину. Найважливіші питання вирішувались на загальному сході жителів села. Для врегулювання “справи
про козацтво” і втихомирення селянського заворушення у село в травні 1879 прибули представники
Голтвянського нижнього земського суду разом з військовою командою. Проте суд, під впливом поміщиків
Базилевських, визнав козаками лише 29 турбаївців, до того ж з'ясувалося, що судді не мали і списка осіб,
визнаних сенатом приналежними до козацького стану. 8(19).6. селяни висловили свої обурення проти такого
рішення суду і за ініціативою селян Г.Ракші, С. і Л.Рогачків, М. і М.Пархоменків, Г.Величка, А.Бондаря та ін.
розпочали збройне повстання. Повстанці роззброїли військову команду, розправились із Базилевськими і
зруйнували їхню садибу та, заарештувавши суддів, добилися від них написання документа про “добровільне
переведення в козаки” турбаївських селян. Запровадивши самоврядування - “Громадську збірню”, селяни
протягом чотирьох років самостійно вирішували всі громадські справи. За прикладом турбаївців виступили
селяни навколишніх сіл Очеретувате, Кринок, Остап'я. Через ускладнення міжнародного становища (війни з
Туреччиною і Швецією, революційні події у Франції) уряд Катерини // тривалий час намагався припинити
селянський виступ без застосування військової сили. Проте, зазнавши невдачі, власті вдалися до жорстоких
каральних дій. У червні 1793 у село було введено батальйон піхоти Бузького єгерського полку і 200 козаків.
Урядові війська провели масові арешти селян. Суд над повстанцями тривав з 11(22).7.1793 до
31.1(11.2).1794. Більше сотні селян були піддані тілесним покаранням батогами і відправлені на довічні
каторжні роботи до Сибіру. 15 селян після знущань померли. Частину турбаївців виселено у степи
Херсонської і Таврійської губ. Власті змінили навіть назву села Тур-баї, перейменувавши його у Скорбне (до
колишньої назви повернулись лише у 1919). Виступ турбаївських селян знайшов широке відображення у

пісенній народній творчості, художній літературі та легендах.
О. Сухий (Львів).
ТУРІВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО - князівство, що існувало у серед. 10-12 ст. у центрі правобережного Полісся.
Утворене на території, більша (північна) частина якого була населена дреговичами, менша (південна) древлянами (південь цієї території входить до складу України). Через князівство пролягали важливі торгові
шляхи (водний і сухопутний з Києва до Польщі, сухопутний - з Києва на Литву), що сприяло його
економічному і політичному піднесенню. На півдні й заході Т.к. межувало з Волинською, на сході - з
Київською, а на півночі - з Полоцькою землями. Політичним центром князівства було місто Турів (перша
літописна згадка під 980). За Володимира Святославича князівство було приєднано до Київської держави. У
980 першим київським намісником у Т.к. став Володимирів син Святополк Володимирович. Відтоді у ньому
постійно правили Рюриковичі. На Любецькому з'їзді 1097 Турівську землю було закріплено за нащадками
Ізяслава - сина Ярослава Мудрого. За князя Юрія Ярославича Т.к. відокремилося від Києва, а після його
смерті (1166) дійшло до поділу князівства між його синами на уділи, з яких відомо три - Турівський,
Дубровицький і Пінський. У пізніші часи дроблення території Т.к. продовжувалося. У 1330 роках землі Т.к.
повністю потрапили під владу представників литовської династії Гедиміновичів. Поширена в науковій
літературі думка про існування у серед. 10-12 ст. Турово-Пінського князівства є сумнівною, оскільки до 1166
вся Турівська земля являла собою однойменне князівство. Щодо Пінська, який не відігравав помітної ролі в
цій землі, то перші літописні згадки про дане місто відносяться до 1097 і 1166.
М. Крикун (Львів).
ТУРКОВСЬКИЙ ВАСИЛЬ (псевд. Павло; 1910-1.11.1944) - діяч Організації українських націоналістів. Н. на
Тернопільщині. Член ОУН з 1929. Навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. У 1933-35 та 1939
перебував у польських тюрмах. У 1935-39 - референт пропаганди Крайової екзекутиви ОУН на
Західноукраїнських землях. Один з 15 членів організації, які підписали 10.2.1940 у Кракові Акт про створення
Революційного проводу ОУН. Був членом Крайового проводу ОУН у Кракові, один з організаторів служби
безпеки ОУН. Учасник II великого збору ОУН у Кракові, у 1941—44 - заступник головного керівника СБ при
проводі ОУН. На III надзвичайному великому зборі ОУН у 1943 обраний членом Головної ради ОУН та
організаційним референтом проводу. Загинув у бою з військами НКВС у Чорному Лісі біля Станіслава (тепер
Івано-Франківськ).
К. Бондаренко (Львів).
ТУРЯНСЬКИЙ РОМАН (справж. прізв. -Кузьма; 25.5.1894-16.7.1940)-діяч Комуністичної партії Західної
України. Н. у с. Стриївка (тепер Збаразького р-ну Тернопільської обл.). Навчався в Академічній гімназії
Львові, на медичному ф-ті Львівського ун-ту. У 1915-16 брав участь у створенні “Інтернаціональної
революційної соціал-демократії”, написав низку антивоєнних статей. У 1919-20 працював у більшовицькому
підпіллі у Наддніпрянській Україні, служив полковим лікарем у Червоній армії. У 1921-24 перебував на
партійній, профспілковій і викладацькій роботі в УСРР. З 1924 - член ЦК, з 1925-член Політбюро ЦК КПЗУ 3
1926-представник КПЗУ в польській секції Комуністичного Інтернаціоналу. 28.3.1927 на засіданні
секретаріату Виконкому Комінтерну (ВККІ) виступив проти звинувачень на адресу колишнього наркома
освіти УСРР О.Шумського. У 1927-28 разом з Й.Кріликом (Васильківим) очолював більшість ЦК КПЗУ, яка
критикувала політику більшовицького керівництва в УСРР на чолі з Л.Кагановичем. 18.2.1928 ВККІ виключив
“групу Василькова-Турянського” з КПЗУ і з Комінтерну. У квітні 1928 Т. у “Листі з Польщі”, опублікованому в
органі німецьких троцькістів “Die Fahne des Kommunismus” (“Прапор комунізму”) піддав критиці сталінську
політику в національному питанні. Після саморозпуску КПЗУ-більшості (жовтень 1928) очолював “групу
колишньої КПЗУ-більшості”. У 1929 відмежувався від Й.Крілика, визнав свої “помилки”. Звертався до ЦК
КПЗУ І ЦК Компартії Польщі з проханням поновити його в партії, але безуспішно. У 1932 прибув до Москви,
де працював у видавництві Профінтерну. 8.2.1933 заарештований 1 незабаром засуджений за
сфабрикованою ДПУ справою “Української військової організації”. У 1939 безпідставно звинувачений у
шпигунській діяльності на користь Німеччини і Польщі. Засуджений до розстрілу. О. Зайцев (Львів).
ТУСТАНЬ - наскельна фортеця у Галицькій землі. Згадана в літописі серед давньоукраїнських міст, які в
1340-1349 були захоплені польським королем Казимиром III Великим. Знаходилась за 1 км на північний схід
від с. Урича (тепер Сколівський р-н Львівської обл.). На основі джерел 16 ст. припускають, що Т. була
збудована в серед. 13 ст. на місці ранішого городища, розташованого на терасі, яка підіймається бл. 50 м.
над рівнем долини. Т. споруджена з дерев'яних балок на скелях Камінь, Гострий камінь і Мала скеля.
Свідченням цього є вирубані в скелях пази, що дають можливість припустити існування 5-поверхової
будівлі, У середині фортеці було споруджено кілька цистерн для зберігання води. На дослідженій площі
(розкопки проводяться з 1971) знайдено уламки глиняного посуду, різноманітні залізні інструменти,
предмети озброєння (наконечники стріл, бронзова булава). 5.10.1994 постановою Кабінету Міністрів України
на території Т. засновано державний історико-культурний заповідник “Тустань”.
М. Пелещишин (Львів).
ТУЧАПСЬКИЙ ПАВЛО (1869-1922)-діяч українського та російського соціал-демократичного руху. Н. у с.
Бесідці Таращанського повіту Київської губ. Навчався у Київському ун-ті. Наприкін. 1880 - на поч. 1890-х
років -член нелегального українського студентського просвітницького гуртка “Хрестоматія”. Активно

співпрацював з виданнями Русько-української радикальної партії у Галичині. На поч. 1890 років перейшов на
марксистські позиції. 31896 - член київської соціал-демократичної групи “Рабочее дело” та київського “Союзу
за освобождение рабочего класса”, редактор “Рабочей газеты”. Делегат першого (1898) з'їзду Російської
соціал-демократичної партії. З 1904 - діяч та ідеолог Української соціал-демократичної спілки. Видавав
журнал “Правда” у Львові (1905). У 1903-10 був близьким до більшовицької течії у РСДРП. 31910 зблизився
з російськими меншовиками. У 1921-22 працював бібліотекарем в УВАН. Автор брошури “Шевченкові ідеали
і українська дійсність” (1891, під криптонімом “E.G.” ) та спогадів “Із пережитого. Дев'яності роки” (1923,1931).
Я. Грицак (Львів).
ТЩИНЕЦЬКА КУЛЬТУРА (Тшинецька культура, тщинецька етнокультурна спільність) -археологічна
культура бронзового віку. Назва походить від могильника біля с.Тшинці у Повісленні. Існувала в 16-11 ст. до
н.е. Т.к. поділяють на західнотщинецьку культуру на території Польщі і східнотщинецьку культуру на
території України. Східнотщинецька культура виділена С.Березанською. Поширена в північній лісовій смузі
Правобережної України і на Лівобережжі - в межиріччі Дніпра і Десни. Представлена переважно
поселеннями. Виділяють чотири локальні групи: рівненську, прип'ятську, київську та сосницьку. Поселення
невеликі (Пустинка), житла заглиблені в землю, покрівля двосхила. Долівка інколи вимощувалась глиняними
вальками. Поховання різні: грунтові й підкурганні, з обрядом тілопокладання і тілоспалення. Знаряддя праці
і предмети побуту представлені ліпним посудом (тюльпаноподібні горщики, черпаки, миски, друшляки),
прикрашеним валиками, заглибленими лініями, заштрихованими трикутниками; крем'яними виробами
(клиноподібними сокирами, серпами, наконечниками списів і стріл), кам'яними сокирами з отвором,
кістяними речами. Бронзові вироби представлені ножами, кинджалами, прикрасами (браслети, перстені,
різноманітні шпильки). Основою господарства племен східнотщинецької культури були осіле скотарство,
різні промисли, в деяких місцях було поширене землеробство. Значну роль відігравали різні ремесла, обмін
з сусідніми племенами. В соціальному житті панували родопатріархальні відносини, виділялась багатша
верхівка. В духовній культурі домінували культ предків, вогню, різні форми прикладного мистецтва. Тк.
сформувалась на території Польщі на основі традицій культур лійчастого посуду та шнурової кераміки, на
території України -різних груп культури шнурової кераміки, а також пізнього Трипілля. Племена Т.к., на думку
лінгвістів та археологів, лягли в основу праслов'янської людності між Віспою і Дніпром.
М. Пелещишин (Львів).
ТЮТЮННИК ВАСИЛЬ НИКИФОРОВИЧ (17.8.1882 - 19.12.1919) - український військовий діяч, генералхорунжий. Н. у с. Єнках на Полтавщині. Навчався у Хорольській гімназії, Тифліському піхотному
юнкерському училищі. З 1905 проходив службу у піхотних частинах російської армії. У роки Першої світової
війни - на фронті, підполковник, командир батальйону 25-ї Сибірської стрілецької дивізії (1917). У березні
1918 зголосився на службу до українського війська. Увійшов до складу оперативного управління
Українського Генерального військового штабу, невдовзі призначений заступником начальника Генштабу. За
Гетьманату деякий час продовжував службу, але змушений був залишити посаду. Член Українського
національного союзу, брав участь у підготовці антигетьманського повстання. Призначений заступником
начальника Генштабу - начальником оперативного відділу під час наступу Армії УНР на Київ у листопадігрудні 1918. У травні-липні 1919 обіймав посаду начальника штабу, виконував обов'язки командувача Дієвої
армії УНР. Підвищений у званні до генерал-майора. У листопаді 1919 захворів на тиф. Помер у шпиталі в
Рівному.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ТЮТЮННИК ГРИГІР МИХАЙЛОВИЧ (5.12.1931- 6.3.1980) - видатний український прозаїк. Брат
Г.Тютюнника. Н. ус. Шилівці на Полтавщині (тепер Зіньківського р-ну Полтавської обл.). Рано залишився
без батька, деякий час виховувався у родині дядька на Луганщині. У 1946 вступив до ремісничого училища,
після закінчення працював слюсарем на заводі ім. Малишева у Харкові, згодом на будівництві Миронівської
ДРЕС. У 1951 призваний у військо. Після демобілізації закінчив вечірню середню школу. У 1957-62 навчався
на філологічному ф-ті Харківського університету. Після закінчення навчання учителював на Луганщині.
31963 працював у редакції газети “Літературна Україна”, видавництвах “Молодь”, “Веселка”. Уже першою
збіркою оповідань “Зав'язь” заявив про себе як про зрілого, оригінального письменника. У ній, а також у
наступних (“Деревій” (1969), “Батьківські пороги” (1972), “Крайнебо” (1975), “Коріння” (1976)) нелише
відтворив життя українського села, вивів яскраві національні характери, але й тонко психологічно мотивував
вчинки своїх героїв. Т. виступив в українській літературі як блискучий новеліст. Він також автор повістей
“День мій суботній”, “Житіє Артема Безвіконного”, творів для дітей “Ласочка” (1970), “Лісова сторожка”
(1971), “Степова казка” (1973), “Климко” (1976; екранізовано в 1983), “Вогник далеко в степу” (1979). Лауреат
Шевченківської премії та премії імені Лесі Українки (1980).
Г. Чуба (Львів).
ТЮТЮННИК ГРИГОРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (6.4.1920 - 29.8.1961) - відомий український письменник. Брат
Г.Тютюнника. Н. ус. Шилівці на Полтавщині (тепер Зіньківського р-ну Полтавської обл.). Після закінчення
Шилівської семирічки та середньої школи у Зінькові у 1938 вступив на філологічний ф-т Харківського ун-ту.
Під час радянсько-німецької війни 1941-45 перебував у складі діючої армії, у 1942 потрапив у попон, утік. До
зими 1943 воював у партизанському загоні, знову був полонений, утік у квітні 1944. Партизанив на території

Чехословаччини, Після тяжкого поранення повернувся у с. Шилівку. У 1946 закінчив Харківський ун-т. У
1946-47 учителював у Львові та Кам'янці-Бузькій (Львівщина). У 1946-58 завідував відділом прози журналу
“Жовтень” (тепер “Дзвін”). Згодом перейшов на творчу роботу. Літературну діяльність почав у студентські
роки. Проте перша збірка оповідань “Зорані межі” (1951) була скоріше учнівством. Як зрілий письменник, Т.
заявив про себе повістю “Хмарка сонця не заступить” (1956). Справжнє визнання приніс роман-хроніка “Вир”
(перша частина 1960, повністю надрукований у 1962) - один із перших правдивих творів про складні
соціально-психологічні процеси в українському передвоєнному селі, про долю українського селянства під
час Другої світової війни. Після смерті Т. вийшли друком збірка поезій “Журавлині ключі” (1963) і
незакінчений роман “Буг шумить” (1965). Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1963, посмертно).
Г. Чуба (Львів).
ТЮТЮННИК ЮРІЙ НИКИФОРОВИЧ (20.4.1891 - 1929) - український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. у
с. Будищі на Київщині. Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. У роки Першої світової війни
1914-18 - на фронті, отримав офіцерський чин. Після утворення Української Центральної Ради взяв активну
участь в українізації частин російської армії. У березні-квітні 1917 сформував у Сімферополі український
полк ім.П.Дорошенка. У червні 1917 Т. як делегат від 228-го піхотного запасного полку взяв участь у роботі
Другого всеукраїнського військового з'їзду у Києві. У липні обраний членом Української Центральної Ради.
Переведений по службі у Катеринослав. Восени 1917 організував у Звенигороді Кіш вільного козацтва, став
його отаманом. Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 розгорнув Звенигородський кіш до 20
тис. повстанців. У запеклих боях розгромив збільшовичену 8-у армію, зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв
частину 2-го російського корпусу, кінну бригаду, розгромив у Бобринську 8-тисячну групу М.Муравйова. До
травня 1918 контролював великі території Київщини і Херсонщини. Влітку і восени повстанці під
командуванням Т. вели бої з німцями і гетьманцями. У лютому 1919 частини Т. об'єдналися з загонами
М.Григоріїва, утворивши могутню військову групу (23 тис. багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів).
Командування повстанською армією перебрав на себе М.Григоріїв, начальником штабу став Т. Повстанці
разом з Червоною армією повели бойові дії проти денікінців та військ Антанти, зайняли у березні 1919
Херсон і Одесу. У травні 1919, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Т. і М.Григоріїв повернули
зброю проти більшовицької Росії. Після загибелі командувача армії у липні 1919 Т. на чолі частини
Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР. Влітку 1919 очолював групу в запеклих
боях на більшовицькому фронті. Спільно із 3-ю Залізною, 2-ю Волинською дивізіями і 2-ю Галицькою
бригадою частини під командуванням Т. визволяли Житомир, а потім через Брацлав, Гайсин, Христинівку,
Умань вийшли в р-н Шполи. У кін. серпня 1919 частини Т. протистояли Південній групі Й.Якіра, а в жовтнілистопаді-денікінському корпусу генерала Я.Слащова. У грудні 1919 Т. призначений помічником
командувача Армії УНР. Після інтернування українських частин у Польщі Т. не склав зброї. Влітку і восени
1921 підготував план Другого зимового походу на територію України з метою підняти антибільшовицьке
повстання. Операція була проведена у листопаді 1921, однак закінчилася трагічно: групу розбили
більшовицькі війська, 359 полонених козаків було розстріляно поблизу Базару на Житомирщині. У 1924 Т.
повернувся в радянську Україну. Поселився у Харкові, отримав посаду викладача тактики і стратегії у
Харківській школі червоних старшин. Написав спогади про Зимовий похід, кілька кіносценаріїв, працював
редактором художніх фільмів, навіть зіграв роль самого себе у фільмі “ПКП”. У 1929 був заарештований,
вивезений до Москви, де без суду за наказом начальника ОГПУ Менжинського розстріляний.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ТЯГЛІ СЕЛЯНИ - 1) Категорії залежних селян на українських землях у складі Російської держави 15 - поч. 18
ст., котрі виконували натуральні й грошові державні повинності - тягло. Т.с. поділялись на “чорносошних”
(державних) і приватновласницьких, які були зобов'язані, крім тягла, виконувати повинності на користь
землевласників. Т.с. у кін. 16 ст. були прикріплені до землі. Після заміни посошного (поземельного)
оподаткування подвірним (кін. 17 ст.) у розряд Т.с. увійшли бобилі, а після запровадження подушного
податку (1722) - холопи. З цього часу Т.с. почали називатись податним населенням. 2) На українських
землях під владою Польщі, Великого князівства Литовського (14-18 ст.) та у Правобережній Україні у складі
Російської імперії (до 1861)- категорія селян, які відбували панщину, обробляючи панську землю своєю
тягловою худобою (кіньми, волами) й с.-г. реманентом. Розмір панщини встановлювався відповідно до
майнового стану селянського господарства. За Інвентарними правилами 1847-48 тягловий двір був
зобов'язаний відробляти щотижня 3 дні панщини тяглом і один день жіночий, а напівтягловий (або піший) два дні піших і один жіночий.
/. Підкова (Львів).
ТЯГЛО (від. староруського - тягнути, відбувати повинність) - узагальнена назва грошових і натуральних
державних повинностей селян в українських землях, що входили до складу Московської держави у 15-18 ст.
До селянської реформи 1861 у поміщицькому господарстві Т. було умовною одиницею (звичайна сім'я)
обкладання, відповідно до якої визначався загальний розмір селянських повинностей на користь поміщиків і
держави.
ТЯГНО БОРИС ХОМИЧ (10(23).8.1904 -18.1.1964) - відомий український актор, педагог. Н. у Харкові. У 1923
закінчив Київський музично-драматичний ін-т ім. М.Лисенка. З 1926 навчався на режисерських курсах при
театрі “Березіль”, згодом викладав на драматичних курсах цього театру. Був учнем Л.Курбаса, послідовник

Б.Романицького. У 1932-37 - художній керівник Харківського ТРОМу. У 1938-40 - очолював
Дніпропетровський український драматичний театр ім. Т.Шевченка, у 1944-47 - Одеський театр української
драми. У 1948-62 Т. - головний режисер Львівського українського драматичного театру ім. М.Заньковецької.
Викладав акторську майстерність у драматичній студії театру. Кращі вистави: “Гамлет” У.Шекспіра, “Сон
князя Святослава” І.Франка, “Міщани” М.Горького. Зняв фільми “Охоронець музею” (1930), “Фата моргана”
(1931), “Вирішальний старт” (1933). Народний артист УРСР (1954). Похований у Львові на Личаківському
кладовищі.
М. Ерстенюк (Львів).

У
УВАРОВ ОЛЕКСІЙ СЕРГІЙОВИЧ (28.2.1825-29.12.1884) - російський археолог, граф. Син російського
державного діяча С.Уварова. У 1845 закінчив Петербурзький ун-т. У 1851-54 дослідив бл. 7 тис. курганів у
Володимирській і Московській губ. Був одним із засновників Російського археологічного товариства,
Московського археологічного товариства і Державного історичного музею у Москві. У 1853-54 досліджував
пам'ятки античної культури на Півдні України, зокрема, вів розкопки в Ольвії і Херсонесі. Методи розкопок і
досліджень У. вирізняли дилетантизм; вони стояли на низькому навіть для того часу рівні. Роботи У. в
більшості застаріли. У. - автор праць “Дослідження про старожитності південної Росії і берегів Чорного моря”
(тт. 1-2, 1851-56), “Археологія Росії. Кам'яний період” (тт. 1-2,1881).
І. Підкова (Львів).
УГОРЩИНА, УГОРСЬКА РЕСПУБЛІКА - держава у Центральній Європі, в середній частині басейну Дунаю.
Межує з Україною, Словаччиною, Австрією, Словенією, Хорватією, Союзною Республікою Югославією,
2
Румунією. Територія 93 тис. км . Населення бл. 10,4 млн., понад 96% - угорці. Столиця -м. Будапешт. В
адміністративному відношенні поділяється на 19 медье (комітатів) і м. Будапешт (прирівняний до медьє).
Угорська Республіка, згідно з Конституцією (1990), - демократична правова держава. Законодавчий орган однопалатні Державні збори. Глава держави - президент. Вищий орган державного управління - уряд.
Територія сучасної У. була заселена з часів палеоліту. Перші писемні джерела, які подають відомості про
історію цього регіону, походять з 6-5 ст. до н.е. В цей період на території У. проживали іллірійські, фракійські
та ін. племена. У 4 ст. до н.е. на Дунаї з'явилися кельти, які відтіснили іллірійське та фракійське населення.
У наступному ст. кельти, осівши у завойованих ними областях, перейшли до землеробства. З другої пол. 1
ст. до н.е. починається занепад кельтського суспільства. На рубежі нашої ери територія Задунав'я, що була
заселена кельтськими та іллірійськими племенами, потрапила під владу Римської імперії. Ці землі увійшли
до складу новоствореної провінції Паннонії, яка мала велике військово-стратегічне значення для імперії.
Суміжна з Паннонією область на схід від Дунаю (сучасний Альфельд), населена кельтами та фракійцями,
починаючи від серед. 1 ст. до н.е., зазнавала впливу з боку даків (дако-гетських племен), що проживали в
сучасній Трансільванії. У другій пол. 1 ст. даки підкорили більшу частину Альфельду і чинили напади на пн.сх. райони Паннонії. У серед. 1 ст. н.е. у межиріччі Дунаю й Тиси з'явилися сармати, які витіснили звідси
даків. Згодом імператор Троян підкорив даків, створивши в 106 на їхніх землях провінцію Дакія.
З кін. З ст. у Паннонії почало поширюватись християнство. Тоді ж посилюються варварські (германські,
кельтські та сарматські) напади на Паннонію. У 3 ст. Паннонію розорюють германські племена, а також
сармати. У 271 римляни змушені були відступити з Дакії, а наприкін. 4 ст. фактично залишити і Паннонію,
яку почергово займали окремі варварські народи (римляни надають їм права федератів). В останній третині
4 ст. зі сходу на Дунай перекочували гунни. Спустошивши дунайські провінції, основна маса гуннів осіла на
Альфельді, а до серед. 5 ст. під їхнім пануванням опинились великі території, включаючи Паннонію і Дакію.
Досягнувши найбільшої могутності за Аттіли, гунська держава після його смерті (453) розпалася.
Через Середнє Подунав'я пересуваються на південь германські та ін. народи. У 6 ст., витіснивши германців,
цей регіон зайняло тюркське плем'я аварів, яке створило сильне державне об'єднання -Аварський каганат.
Одночасно у 5-6 ст. сюди починають проникати й слов'яни, які потрапляють під владу аварів. У 623 слов'яни
під проводом Само підняли повстання проти аварів, створивши союз племен (держава Само), - одне з
найперших політичних об'єднань у слов'ян (розпалося у 658). У 890 роках Аварська держава зникла під
ударами франків, які опанували Середнє Подунав'я. Під їхнє верховенство потрапили і слов'янські племена
цього регіону, які протягом 9 ст. робили спроби унезалежнитися від германців, створивши свої державні
об'єднання - Паннонське (Блатенське) князівство, Великоморавську державу (деякий час входили землі
Паннонії). Слов'яни намагалися також добитися своєї самостійної церковної організації, про що свідчить
діяльність слов'янського просвітителя Мефодія (у 870-ті роки був архієпископом Моравії та Паннонії), проте
ці спроби не мали успіху.
Наприкін. 9 ст. у Середнє Подунав'я проникли угорці. Починаючи з 5 ст. н.е., вони кочували на широких
просторах Північного Кавказу та Північного Причорномор'я, перебуваючи під владою різних тюркомовних
племен, зокрема, хозар (7-9 ст.). Територія, яку вони займали, на півночі межувала з поселеннями східних

слов'ян. Угорці нападали на сусідні слов'янські племена, забирали в полон людей, яких потім продавали в
рабство грекам. З “Повісті временних літ” відомо, що наприкін. 9 ст. угорці-кочівники (очевидно, якась
окрема ватага) пройшли на захід повз Києва, зробивши зупинку біля нього (звідси назва Угорське урочище).
Під проводом князя Арпада (бл, 890-907) союз угорських племен, подолавши бл. 895-896 Карпати,
розташувався в Середньому Подунав'ї. У наступні роки угорці зайняли Затисся, долини Мароша й Тиси,
межиріччя Тиси та Дунаю, Задунав'я. Протягом 902-906 підкорили Великоморавську державу.
З Середнього Подунав'я протягом першої пол. 10 ст. угорці здійснювали численні грабіжницькі походи не
тільки в суміжні, але й у віддалені країни Західної, Південної та Південно-Східної Європи. Після поразки від
військ німецького імператора Оттона 1 (955) угорці осіли у Паннонії, витіснивши звідти або асимілювавши ін.
народи, зокрема, слов'ян. Наприкін. 10 ст. угорці прийняли християнство, і князь з династії Арпадів став
першим угорським королем Іштваном І Святим (1000-1038). Протягом 11 ст. відбувався процес оформлення
феодальних відносин в У. Зокрема, основна маса вільних общинників перетворилася у феодально
залежних селян. У 11-12 ст. угорські королі поширили свою владу на територію сучасних Словаччини,
Трансільванії, Хорватії та Закарпаття. У першій пол. 13 ст. угорська ранньосередньовічна держава досягла
свого найвищого розвитку.
Угорські королі проводили активну зовнішню політику. Ще в 970, коли київський князь Святослав Ігорович
вів боротьбу з візантійцями у Болгарії, один з угорських загонів виступав на його боці. У 992 Володимир
Святославич організував похід на білих хорватів (тобто у Закарпаття), де стикалися територіальні інтереси
Русі й У. Як зазначає “Повість временних літ”, Володимир жив у мирі зі Стефаном І Угорським (Іштваном І).
Після смерті князя Володимира (1015) його син Святослав Володимирович, переслідуваний братом
Святополком Окаянним, намагався втекти в У. Скориставшись з князівських міжусобиць, Іштван і захопив
Закарпаття. Його син Імре мав титул “князя русів”. Арпади і Рюриковичі були пов'язані династичними
шлюбами. Зокрема, двоюрідний брат Іштвана І був одружений з київською княжною; один з наступників
Іштвана Ендре І (див. Андрій І, 1046-60), перш ніж стати королем У, тривалий час жив (разом зі своїм
братом) у Києві при дворі князя Ярослава Мудрого і був одружений з руською княжною (дослідники
ототожнюють її з дочкою Ярослава Анастасією); король Бела І (див. Бели, 1060-63) видав свою дочку Ланку
за тмутороканського князя Ростислава Володимировича - внука Ярослава Мудрого. Дочка короля Ласло І
(1077-1095) вийшла заміж за Володимир-волинського князя Ярослава Святополковича. Невдалим виявився
шлюб короля Кальмана Книжника (див. Коломан, 1095-16) з дочкою Володимира
Мономаха Єфимією. їхній син Борис (не визнаний батьком) протягом багатьох років за підтримки галицьких
бояр вів наполегливу, проте безрезультатну боротьбу за угорський престол. Дочка Кальмана (від іншого
шлюбу) стала дружиною князя Звенигородського, потім - галицького Володимирка. Нарешті, король Геза II
(1141-62) був одружений з дочкою великого князя київського Мстислава Володимировича Єфросинією.
За правління Ендре І та його сина Шаламона (Соломона; 1063-74) в У. посилився руський вплив - русичі
займали високі посади, поширився візантійський церковний обряд, при дворі вживалася слов'янська мова.
Якщо до кін. 11 ст. відносини У. з Руссю носили переважно мирний характер, то в наступні десятиліття
угорські напади на Русь стають нерідким явищем. Згідно з угорськими джерелами, перший похід у Галичину
бл. 1095 зробив Ласло І. Угорські королі дедалі частіше втручалися у внутрішню міжусобну боротьбу руських
князів, здійснюючи походи у Галицьку землю. Король Кальман у 1099 пішов у Галичину як союзник
київського князя Святополка Ізяславича в боротьбі проти Василька Ростиславича та його брата Володаря,
однак був розгромлений у битві на р.Вігор під Перемишлем. Іштван II (1116-31) у 1123 здійснив похід на
Володимир-Волинський. Бела II (1131-41; див. Бели) у 1139 послав багатотисячне військо на допомогу
великому князю київському Ярополку Володимировичу, що вів боротьбу з чернігівським князем Всеволодом.
Геза II протягом 1148-52 здійснив ряд походів у Галичину на підтримку великого князя київського Ізяслава
Мстиславича проти галицького князя Володимирка. У 1188 Бела III (1172-96; див. Бело) під приводом
допомоги князю Володимиру Ярославичу намагався приєднати галицькі землі до Угорщини, проголосивши
себе “королем Галичини” 1 зробив намісником у Галичі свого сина Ендре (пізніше - король Ендре II: див.
Андрій II). Проте галицькі бояри за підтримки польського князя Казимира II Справедливого у 1189 вигнали
Ендре (див. Галицьке повстання 1189).
Дата: Понеділок, 14.07.2014, 20:52 | Повідомлення # 13
Після загибелі князя Романа Мстиславича (1205) його вдова Анна, прагнучи утвердити на престолі
Галицько-Волинської держави свого малолітнього сина Данила Романовича Галицького, вдалася під опіку
короля Ендре II. Протягом кількох років Едре II підтримував їх у боротьбі проти галицьких бояр та інших
руських князів, що зазіхали на Галичину, прийнявши при цьому титул “короля Галичини і Володимири”. У
1214 Ендре II уклав у Спіші з краківським князем Пешком Білим угоду (див. Спішська угода 1214), за якою
галицькі землі були приєднані до У, а його малолітній син Коломан проголошувався королем Галичини.
Окупація Галичини угорськими військами викликала Галицьке повстання 1219-21. У травні 1221 об'єднані
сили Данила Галицького і Мстислава Удатного розбили угорські війська під командуванням Коломана біля
Галича. Проте Мстислав Мстиславич Удатний, який зайняв галицький престол, видав свою дочку Марію за
молодшого сина угорського короля - Ендре (див. Андрій Андрійович) і в 1227 передав йому Галичину. У 1230
Данило Галицький звільнив Галич від угорських військ, а сам Андрій Андрійович потрапив у полон. У
наступні роки угорці зробили ще кілька безрезультатних спроб зайняти Галичину. Після навали монголотатар на У. (1241-42), король Бела IV, підтримуючи свого зятя, чернігівського князя Ростислава
Михайловича (видав за нього дочку Анну), вислав у Галичину угорське військо на чолі з воєводою Фільнеєм.

17.8.1245 угорські війська та їхні союзники - загони польських феодалів були розгромлені у битві під
Ярославом дружиною Данила Галицького. Після поразки в Ярославській битві 1245 Бела IV погодився на
шлюб своєї дочки Констанції з Левом Даниловичем, який відбувся у 1247. Це сприяло встановленню тісних
союзницьких відносин між Галицько-Волинською державою і У. (хоча Бела й надалі залишав за собою титул
“короля Галичини і Лодомерії”). Данило Романович підтримував Белу IV у його боротьбі за австрійське
герцогство (1252-53). Добросусідські відносини між У. і Галицько-Волинською державою тривали й після
смерті Данила та Бели, за всіх останніх королів династії Арпадів. Князь Лев Данилович у 1260-х виступав
союзником У. в боротьбі проти Чехії. Бл. 1280 (за ін. дан. - бл. 1299) Лев Данилович звільнив частину
Закарпаття з Мукачевом з-під влади У. і приєднав її до Галицько-Волинської держави.
У кін. 13 ст.- поч. 14 ст. У. розпалась на ряд самостійних володінь. Після смерті останнього представника
старої династії Ендре III (1290-1301) розгорілася боротьба за угорську корону. Королем було проголошено
Карла І Роберта (1301—42) - представника Анжуйської династії, однак протягом двох десятиліть йому
довелося утверджувати свою владу, поборюючи інших претендентів на королівський престол. Зокрема,
наджупан Земплинського та Ужанського комітатів П.Петуня (Петро Петрович), очоливши в 1315 повстання
проти Карла Роберта, запропонував запросити на угорський престол одного з галицько-волинських князів Лева Юрійовича або його брата Андрія Юрійовича. Лише на поч. 1320 років Карлу Роберту вдалося
покінчити з політичною анархією в країні. За деякими дан., саме в цей час він захопив Мукачеве.
Після смерті галицько-волинського князя Юрія II Болеслава (1340) У. надавала допомогу Польщі у
загарбанні галицько-волинських земель. У 1340 У. і Польща розпочали війну проти Литви за Галичину, яка
тривала з перервами багато років. У 1349 польський король Казимир III Великий за підтримки угорських
військ захопив Галичину, а згодом -Холмську та Белзьку землі. У 1349 південна частина Галичини, що
пізніше одержала назву Буковина, відійшла до Угорщини (з 1359 Буковина перебувала у складі князівства
Молдова). У 1350 наступник Карла Роберта, угорський король Людвік І Великий (1342-82) уклав угоду зі
своїм дядьком, польським королем Казимиром III Великим, згідно з якою У. “відступала свої спадкові права”
на “Руське королівство” (Галичину) Казимирові, а після його смерті (коли у нього не буде синів) Польща
разом з Галичиною, Холмською та Волзькою землями і Крем'янцем перейде до Людвіка. Після смерті в 1370
Казимира III Людвік 1 став польським королем. У 1372 він передав владу над Галичиною своєму наміснику
князю шлезькому Владиславу Опольському (1372-1379, 1385-1387). У 1376-77 Людвік І вів запеклу боротьбу
з волинським князем Любартом і великим князем литовським Кейстутом за Західну Волинь, внаслідок якої
до У. було приєднано Холмську та Белзьку землі. Зі смертю Людвіка І особиста унія У. й Польщі розпалася.
Королевою У. стала старша дочка Людвіка Марія (1382-87), а королевою Польщі - його молодша дочка
Ядвіга. У 1387 Галичина була остаточно приєднана до Польської держави.
Закарпаття продовжувало перебувати під владою Угорщини. У 1393-1414 (або 1417) володарем
Мукачівської домінії та наджупаном Берегівського, Земплинського та Мармароського комітатів був князь
Ф.Корятович.
За правління короля Жигмонда (Сигізмунда) Люксембурга (1387-1437) в У посилюється міжусобна боротьба
між окремими угрупованнями магнатів (т.зв. лігами баронів). На поч. 15 ст. на У. насувається загроза
турецького завоювання (1416, 1418 - перші вторгнення турецьких військ в У). У боях проти турків уславився
полководець Янош Гуняді, який, об'єднавши під своїм керівництвом угорські, румунські, польські, сербські та
волоські загони, в 1456 розбив турецькі війська в битві під Бєлградом. У 1458 під тиском середнього
дворянства королем У. було обрано сина Яноша - Матяша Гуняді (Корвіна; 1458-90), який зміцнив
королівську владу, здійснив ряд успішних військових походів (завоював Моравію, Сілезію, Східну Австрію),
вів успішну боротьбу проти Османської імперії.
Наприкін. 15-на поч. 16 ст. відновилися феодальні чвари. Посилення тиску землевласників на закріпачене
селянство викликало велике селянське повстання 1514 під проводом Д.Дожі, в якому взяло участь і кілька
загонів із Закарпаття. Повстання було з нечуваною жорстокістю придушене феодалами, що полегшило
останнім законодавче оформлення в У. кріпацтва.
Після поразки угорської армії під Могачем (1526) центральну частину країни захопили турки, західні та
північно-західні землі У. відійшли до австрійських Габсбургів. У східній частині колишнього Угорського
королівства утворилося князівство Трансільванія (Семигород), яке перебувало у васальній залежності від
султана, але користувалося широкою автономією. До складу князівства ввійшла й більша частина
Закарпаття, решта - до
держави Габсбургів. Трансільванський князь Дьердь II Ракоці (див. Юрій II Ракоці; 1648-60), що претендував
на польський трон, підтримував дипломатичні зв'язки з українським гетьманом Б.Хмельницьким, з яким
підписав договір про спільну боротьбу проти Речі Посполитої. У 1657 на допомогу Ракоці у поході на
Польщу Б.Хмельницький направив 20-тисячне козацьке військо на чолі з наказним гетьманом
А.Ждановичем (1657). Трансільванська армія за підтримки шведських загонів здобула Краків і Варшаву,
однак у липні 1657 була змушена капітулювати перед польськими військами під Чорним Островом на
Поділлі.
У 17 ст. внаслідок війни 1683-1699 австро-угорські війська вигнали турецькі війська із Середнього Подунав'я.
За рішеннями Карловицького конгресу 1698-99 майже вся територія Угорського королівства, включаючи й

Трансільванське князівство, перейшла під владу Габсбургів. Заміна турецького поневолення на австрійське
панування аж ніяк не відповідала прагненням широких верств угорського народу. Протягом 1703-11 у країні
тривало національно-визвольне повстання, яке очолив трансільванський князь Ференц II Ракоці.
Незважаючи на мужність повстанців, серед яких билося чимало словаків, закарпатських українців і волохів,
повстання було придушене.
Імператриця Марія-Терезія (1740-80) та імператор Йосиф II (1780-90; одночасно угорські королева й король)
намагалися провести обмежені реформи в дусі “освіченого абсолютизму”, які, однак, не могли задовольнити
широкі верстви угорського суспільства. Під впливом Великої французької революції в У. виникли таємні
організації т.зв. угорських якобінців, одним з керівників та ідеологом яких був Ігнац Мартинович. У 1820-40-х
роках 19 ст. на тлі поступового розвитку промисловості й індустріальних відносин наростав рух за
скасування феодальних пережитків, зокрема, кріпацтва. Небажання Габсбургів стати на шлях проведення
широких ліберальних реформ призвело до революційних виступів у частинах Австрійської імперії, у т.ч. в У.
Внаслідок повстання в Пешті 15.3.1848 влада в У перейшла до рук сформованого в ході революції уряду.
Було скасоване кріпосне право та відмінено цензуру. Спроба австрійських властей придушити угорську
революцію збройним шляхом зазнала невдачі. Провідну роль у розгортанні революції відіграли Лайош
Кошут, Шандор Петефі, Йожеф Бем та ін. Угорський парламент у 1849 проголосив повну незалежність У. від
Австрії. Однак австрійський уряд звернувся за збройною допомогою до російського імператора Миколи II. У
серпні 1849 російська армія примусила угорські війська капітулювати біля фортеці Віллагош. Революція
зазнала поразки. Габсбурги, опанувавши ситуацією, ліквідували значну частину революційних здобутків (за
винятком скасування кріпацтва). У. (від якої були відокремлені Трансільванія, Хорватія, Славонія та
Воєводина), по суті, було перетворено на звичайну австрійську провінцію (див. також Революції 1848-49).
Ослаблення міжнародних позицій Австрії внаслідок поразок у війні з Пруссією та гостра
внутрішньополітична криза, пов'язана з національною проблемою, змусили віденський двір піти на
компроміс з поміркованою частиною угорської суспільності. Внаслідок австро-угорської угоди 1867
габсбурзька імперія була перетворена на двоєдину Австро-Угорську імперію (див. Австро-Угорщина), в
рамках якої У, як і Австрія, визнавалася суверенною частиною держави, в якій усі внутрішні справи
розв'язувались угорським парламентом і урядом. Як і раніше, австрійський імператор залишався одночасно
й угорським королем (Франц Йосиф 1 коронований угорською короною 8.6.1867). Територію У. було значно
розширено: до неї увійшли фактично всі т. зв. “землі корони св. Стефана”, у т.ч. Трансільванія, Банат,
Воєводина, Хорватія, Славонія, Словаччина, Закарпаття.
Друга пол. 19 ст. відзначалася прискореним економічним розвитком У, посиленням робітничого руху. Разом
з тим залишилося чимало феодальних пережитків, зокрема, наявність великого поміщицького
землеволодіння. Загострювалося і національне питання: неугорські національності виступали проти
політики насильницької мадяризації, за визнання своїх прав на самовизначення та вільний розвиток
національних мов і культур. На поч. 20 ст. широко розгорнулася боротьба демократичної громадськості
Австро-Угорщини за встановлення загального виборчого права (запроваджене 1907). Участь АвстроУгорщини у Першій світовій війні 1914-18 в складі блоку Центральних держав загострила до краю
нерозв'язані соціально-політичні проблеми, призвела до зубожіння широких верств населення країни.
В умовах поразки габсбурзької монархії у війні та розвалу Австро-Угорської імперії 31.10.1918 в У.
перемогла демократична революція, внаслідок якої країна відновила свою незалежність і була проголошена
республікою (16.11.1918). Після революції на перший план виступило національно-територіальне питання,
оскільки немадярські народи - румуни, серби, хорвати, словаки рішуче прагнули відокремлення. На
Закарпатті угорський уряд схвалив автономне утворення - т. зв. Руську Країну. Однак Всекарпатський
конгрес, що відбувся у січні 1919 в Хусті, висловився за возз'єднання Закарпаття з Українською Народною
Республікою. Одночасно на Рахівщині та Мармарощині утворилася Гуцульська Республіка. У 1919-20 у
Будапешті перебували українські дипломатичні місії: УНР (гол. М.Ґалаґан) і ЗУНР (гол. Я.Біберович).
Різке загострення внутрішньополітичного та міжнародного становища У. спричинилося до захоплення на
короткий час (березень-липень 1919) влади в країні комуністами, які проголосили У. радянською
республікою. Після ліквідації комуністичної влади в У. було встановлено диктатуру М.Хорті, який
формально відновив монархію. Королівський трон залишився незайнятий (Габсбурги були його позбавлені),
а сам Хорті став регентом країни. Хоча встановлений М.Хорті режим був украй правим, авторитарним за
своїм характером, в країні зберігалися певні залишки демократичних свобод: існували парламентська
система, політичні партії (крім крайніх лівих), профспілки. За Тріанонським мирним договором 1920
територія У. скоротилася на дві третини (Словаччина і Закарпаття включені до Чехо-Словаччини;
Трансільванія, Східний Банат, Мармарощина - до Румунії; південнослов'янські землі - до Королівства сербів,
хорватів і словенців; провінція Бургенлянд - до Австрії), а населення -приблизно на 60%. Це викликало
зародження серед угорських правлячих кіл і частини угорського суспільства реваншистських настроїв.
Сподіваючись, що гітлерівський уряд допоможе У. повернути втрачені території, хортистський режим пішов
на встановлення союзницьких відносин з нацистською Німеччиною. У 1939 У. приєдналася до
“Антикомінтернівського пакту”, а в 1940-до Берлінського пакту (Німеччина, Японія, Італія). У 1938 У. взяла
участь в розчленуванні Чехо-Словаччини. За першим Віденським арбітражем 2.11.1938 до У. відійшли
південні райони Словаччини й південна частина Закарпатської України з містами Ужгород, Мукачево,
Берегів. На решті земель Закарпаття 14-15.3.1939 було проголошено незалежну українську державу -

Карпатську Україну. Одночасно У. за згодою керівництва нацистської Німеччини напала на новостворену
державу і, долаючи впертий опір Збройних сил Карпатської України - “Карпатської січі”, окупувала її
територію. Внаслідок другого Віденського арбітражу (1940) від Румунії до У. відходила північна частина
Трансільванії. У червні 1941 У. слідом за Німеччиною оголосила війну Радянському Союзу. В 1943 значна
частина її армії, відправлена на німецько-радянський фронт, була вщент розбита у р-ні Воронежа. У вересні
1944 Радянська армія, переслідуючи гітлерівські війська, вступила на угорську землю. Командування
німецької армії усунуло від влади М.Хорті (зробив спробу вивести країну з війни) і створило новий уряд з
відвертих нацистських колабораціоністів - партії “Схрещених стріл” (т.зв. “нілашистів”). На поч. квітня 1945
вся територія У. була звільнена від німецьких збройних сил та угорських підрозділів, підпорядкованих
нілашистському урядові. Під контролем радянської адміністрації було створено нові органи державної
влади. Вони мали коаліційний характер, але все більшу роль у них відігравали комуністи. Держави
антигітлерівської коаліції уклали з У. мирний договір (див. Паризькі мирні договори 1947), який остаточно
зафіксував скасування рішень обох Віденських арбітражів. Державні кордони У. були встановлені відповідно
до рішень Тріанонського мирного договору 1920.
У 1947-48 компартія під керівництвом Матяша Ракоші нейтралізувала шляхом терору своїх політичних
опонентів (Партію дрібних сільських господарів, Соціал-демократичну партію) і остаточно захопила владу в
країні. В У. була встановлена комуністична диктатура на чолі з М.Ракоші, лідером компартії (з червня 1948 Угорської партії трудящих). Реальну основу комуністичного режиму становили радянські війська, які
залишались у країні. Комуністична влада поспішала оволодіти всіма важелями економіки. Протягом 1947—
49 було націоналізовано банки, середні й дрібні підприємства. Одночасно розпочато колективізацію
сільського господарства, що проводилася насильницькими методами. У країні запанував політичний терор.
Невдоволення широких верств народу тоталітарним режимом спричинило революцію 1956, яку жорстоко
придушили радянські війська. Нове партійно-державне керівництво на чолі з Яношем Кадаром змушене
було провести в країні помірковано-ліберальні господарські реформи, допустивши функціонування
елементів ринкової економіки.
У роки комуністичного ладу в рамках угорсько-радянських економічних і культурних відносин набули
помітного розвитку зв'язки У. з Україною. У. експортувала в СРСР (зокрема, в Україну) автобуси,
устаткування для підприємств, металорізальні верстати, електротовари, боксити й глинозем, медикаменти,
вироби легкої промисловості, продукти харчування. З України в У. надходило вугілля, кокс, залізна руда,
прокат чорних металів, електроенергія, мінеральні добрива, а також сільськогосподарські машини та
заводське устаткування. Розширювався науковий та культурний обмін, існували досить тісні зв'язки між
вузами обох країн. У Будапештському університеті та Ньїредьгазькому педінституті відкрито кафедри
української філології. Здійснювалися переклади української літератури в У. й угорської в Україні, взаємні
театральні гастролі й виступи художніх колективів, обмін мистецькими виставками тощо.
Суспільно-політичний поворот, започаткований в СРСР у 1985, розвал комуністичного блоку й самого
Радянського Союзу спричинили докорінні зміни в У. В 1989 в У. мирним шляхом відбувся перехід від
тоталітарного режиму до демократичного устрою. Втратила монополію на владу й розпалася правляча
Угорська соціалістична робітнича партія (її членський склад скоротився з 700 тис. до кількох десятків тис).
Ця партія зазнала докорінної реорганізації: змінено назву на “Угорська соціалістична партія” та керівництво
УСП. Партія відмовилася від марксистсько-ленінської ідеології й перейшла на соціал-демократичні позиції.
Навесні 1990 відбулися перші з часу встановлення комуністичного режиму вільні парламентські вибори.
Найбільшу кількість голосів одержав Угорський демократичний форум (УДФ) - правоцентристське
об'єднання, що спиралося на християнські та національні традиції. Парламент обрав президентом Угорської
Республіки лідера ліберального угруповання Союзу вільних демократів Арпада Гонца (у 1995 обраний
президентом країни на другий строк).
Новий уряд провів радикальну чистку державного апарату, армії, керівництва підприємств від засилля
комуністів. Створено новий, демократичний державний механізм. Здійснено глибокі перетворення в галузі
економіки, яку поставлено на ринкові рейки. Господарство У, хоча й з труднощами, виходило з кризового
стану. Проте реформування економіки країни супроводжувалося зростанням безробіття й інфляції,
тимчасовим спадом життєвого рівня широких верств населення. Це спричинило падіння популярності УДФ і
керованого цим угрупованням уряду. На парламентських виборах 1994 УДФ зазнав поразки. Перемогу
здобула УСП. Її лідер Дьюла Горн став прем'єр-міністром. При цьому основні риси економічного курсу уряду
не зазнали суттєвих змін.
Після 1989 докорінно змінився характер зовнішньої політики У. її основним пріоритетом стало включення
країни у процес європейської інтеграції, зокрема, прагнення увійти до НАТО і Європейського союзу.
Протягом 1990-91 з У. виведено радянські війська, які постійно там перебували з 1944-45. На поч. грудня
1991 встановлено дипломатичні відносини між У. та Україною. 6.12.1991 під час візиту до Києва прем'єрміністра Угорської Республіки Йожефа Антала відбулося підписання Договору про основи добросусідства і
співробітництва між Україною та Угорщиною.
В У. є невелика українська громада (прибл. З тис. чол.). Це здебільшого вихідці з Закарпаття, які
проживають переважно вздовж середньої течії р. Тиси, займаються сільським господарством. Мешкають
також у Будапешті. У попередні століття українців в У. було значно більше, але вони зазнали майже

цілковитої асиміляції. До поч. 1990 років не існувало ніяких форм організованого українського національного
життя. Нині робляться лише перші кроки в цьому напряму. Нащадки українців у багатьох випадках зберегли
греко-католицьку релігію, до якої належали їхні предки; богослужіння проводиться угорською мовою.
Г. Кипаренко (Львів).
УДІЛЬНІ ЗЕМЛІ - частина державних земель в Російській імперії в 18-20 ст., які на основі указу Павла 1
“Установлення про імператорську фамілію” 1797 були виділені (разом з поселеними на них селянами) у
власність царської родини. Знаходились під управлінням особливого адміністративного органудепартаменту уділів (31892- головне управління уділів Міністерства імператорського двору). Прибутки з Уз.
повністю надходили на утримання членів імператорської родини, не включалися в бюджет країни і не
підлягали контролю зі сторони органів державної влади. Розмір Уз. збільшувався, в основному, за рахунок
державних земель. У серед. 19 ст. Уз. становили бл. 10 млн. десятин. Уз. були на Поволжі, Кавказі, в Криму,
на Алтаї. Незначна кількість Уз. була і в Україні - Харківській, Катеринославській і Чернігівській губерніях.
Селяни, що проживали на цих землях, були звільнені від особистої залежності в 1858-59. Указом від
26.6.1863 удільні селяни за обов'язковий викуп отримали у власність частину Уз. Ліквідовані у 1917.
УДІЛЬНІ КНЯЗІВСТВА (від уділ - частка члена князівської сім'ї в родовому володінні) -князівські володіння,
що утворились внаслідок розпаду Київської держави. Перші У. к. з'явилися в серед. 11 ст. Після смерті
Ярослава Мудрого землі Київської Русі були поділені між його синами, чим фактично покладено початок
існуванню Київської, Чернігівської і Переяславської земель як окремих уділів. У 1070 роках князі-ізгої
Ростиславичі захопили галицькі землі й утворили ряд Ук. Любецький з'їзд 1097, маючи на меті припинення
княжих міжусобиць, узаконив поділ на уділи 1 тим самим юридично закріпив політичне роздроблення Русі.
Процес поділу єдиної держави на Ук. був призупинений у часи правління Володимира Мономаха і його сина
Мстислава Володимировича, однак незабаром відокремлення земель від Києва набуло невідворотного
характеру. У.к. з'являлися внаслідок земельних перерозподілів, захоплень, передачі у спадок різних міст
членами князівських династій. В серед. і другій пол. 12 ст. внаслідок роздроблення Київської Русі на
українських землях виникли Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Нові Ук.
являли собою майже самостійні держави на зразок західноєвропейських королівств. Кожен удільний князь
мав власний адміністративний апарат, монету, військо, судові установи тощо. З часом відбувалось дальше
роздроблення Ук., в зв'язку з чим зростала їхня кількість, а розміри уділів змешувалися. В удільний період
складається характерна для феодалізму система сюзеренно-васальних відносин. Удільні князі знаходилися
у васальній залежності від великого князя, однак ця залежність нерідко була лише номінальною. Політична
роздробленість руських земель призвела до частих міжусобних війн між У.к. і ослаблення Київської Русі.
Одночасно з процесом роздроблення в 12-13 ст. на українських землях проявлялася і тенденція до
об'єднання, внаслідок якої виникла Галицько-Волинська держава. Залежність від Золотої Орди, а пізніше
від Литви і Польщі, стримувала об'єднавчі тенденції в українських землях, сприяла збереженню удільної
системи. У першій пол. 15 ст. уділи були ліквідовані на галицьких землях, що входили до складу Польщі, у
другій пол. 15 ст.-на більшій частині українських земель, що входила до складу Великого князівства
Литовського. У 1471 було ліквідовано останнє українське У.к. -Київське.
О. Щодра (Львів).
УДОВИЧЕНКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ (27.5.1885-21.7.1937) - український військовий діяч, генерал-хорунжий.
Н. у Харкові. У 1907 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. У роки Першої світової війни 1914-18на Південно-Західному фронті, командир роти, батальйону 129-го піхотного Бессарабського полку. Після
закінчення топографічного відділення Миколаївської академії Генерального штабу - офіцер штабу фронту. З
утворенням Української Центральної Ради У. активно включився у створення українських збройних
формувань та в процес українізації військових частин. У червні 1917 брав участь у II Всеукраїнському
військовому з'їзді, обраний членом Українського генерального військового комітету, восени 1917- комісар
УЦР у штабі Південно-Західного фронту. Відповідав за проведення українізації російських частин,
об'єднання Румунського і Південно-Західного фронтів в Український фронт, укладення перемир'я. У січнілютому 1918 командував українськими загонами, які обороняли Київ. Навесні 1919 - начальник
персональної управи Військового міністерства УНР, на цій посаді залишався за Гетьманату і Диpeкmopiї
УHP. Багато робив у справі добору, розстановки та вдосконалення старшинського складу і генералітету
українського війська, їх збереження у складних ситуаціях, особисто розробляв плани реформування
українських військових звань регулярної армії. Протягом 1918 під керівництвом У. розглянуто 13 тис.
прохань щодо прийому на службу (прийнято до української армії 202 генерали). Призначено на посади
командирів корпусів -11, дивізій - 29, полків - 89 військовослужбовців. Підвищено у рангах 2800 старшин. З
грудня 1920 перебував у таборах інтернованих частин Армії УНР у Польщі. У 1924 виїхав у Францію.
Співпрацював з товариствами колишніх вояків Армії УНР, українських ветеранів Першої світової війни,
Українським військово-історичним товариством. Помер у м. Омскурі (Франція).
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
УДОВИЧЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ -[20.2.(можливо, 3) 1887 - 19.4.1975] -український військовий діяч,
генерал-полковник. Н. у Харкові. У 1908 закінчив військово-топографічне училище, у 1916- Миколаївську
академію Генерального штабу. Службу проходив у лейб-гвардії Єгерському, Єнісейському полках. У роки
Першої світової війни 1914-18 -на фронті, офіцер штабів 21-ї піхотної дивізії, 3-го Кавказького корпусу,

Південно-Західного фронту. У званні полковника командував 129-м піхотним Бессарабським полком. Після
утворення Української Центральної Ради перейшов на її бік, учасник Всеукраїнських військових з'їздів,
організатор українізації 3-го Кавказького корпусу. У жовтні 1917 на запрошення С.Петлюри очолив штаб
Гайдамацького коша Слобідської України. Один з керівників оборони Києва у січні 1918. Входив до складу
відділу формування війська при Генеральному штабі армії УНР. За Гетьманату -офіцер Генерального штабу
Збройних сил Української Держави. Восени 1918 приєднався до антигетьманського повстання. Призначений
командиром 2-ї дивізії Окремого корпусу січових стрільців. Короткий час виконував обов'язки генералквартирмейстера групи військ Південно-Західного фронту, а з березня 1919 очолив 3-ю Залізну дивізію.
Дата: Понеділок, 14.07.2014, 20:53 | Повідомлення # 14
Відзначився у червні 1919, розгромивши в районі міста Скали полк Бессарабської дивізії Червоної армії. В
обороні Кам'янця-Подільського, оперативного району Армії УНР, 20-22.7 війська під командуванням У.
завдали відчутної поразки 45-й стрілецькій дивізії Й.Якіра і розгромили 2,5-тисячний Одеський матроський
полк. У серпні 1919 призначений командувачем групи українських військ (9-та Залізна, 9-та стрілецькі дивізії,
11-та бригада УГА), яка успішно протистояла Південній групі більшовицької Дванадцятої армії. У грудні 1919
захворів на тиф, потрапив у денікінський полон і був вивезений до Одеси. Командування військ Антанти
запропонувало У. очолити оборону міста, до якого підступила 14-та більшовицька армія, однак у зв'язку з
протестом денікінського ген. Шілінга переговори було перервано. Після повернення до Армії УНР
сформував у березні 1920 у р-ні Могилева-Подільського 3-ю Залізну дивізію, яка в боях із більшовицькими
військами біля Ямполя забезпечила перехід через фронт 5.5.1920 частинам Армії УНР, що поверталися з
Першого зимового походу (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). У травні 1920 спільно з дивізіями
6-ї польської армії частина У. брала участь у наступі на Київ і першою вступила до міста (див. Польськорадянська війна 1920). Влітку-восени 1920 очолював Праву групу Армії УНР на більшовицькому фронті. У
грудні 1920 призначений генеральним інспектором Армії УНР, перебував з інтернованими частинами у
таборі Каліш (Польща). У 1924 переїхав до Парижа, брав активну участь у громадсько-політичному житті
української військової еміграції. У 1954-60 - віце-президент УНР в екзилі, у 1927-75 очолював Товариство
вояків УНР, Європейську федерацію українських військових організацій (з 1953), був заступником голови
Об'єднання вояків Армії УНР на чужині (з 1937). За плідну працю і активне співробітництво з Національною
федерацією комбатантів Франції 1933 йому вручено Diplome d'Honneur. Під час Другої світової війни 1939-45
як член уряду УНР задекларував підтримку антигітлерівській коаліції. Помер у французькому місті
Ментеноні.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
УЖВІЙ НАТАЛІЯ МИХАЙЛІВНА [27.8 (8.9). 1898 - 22.7.1986] - видатна українська актриса. Н. у м. Любомлі
(тепер Волинська обл). З 1915 вчителювала у селах Волині й Полтавщини. З 1916 брала участь у виставах
аматорського гуртка в м. Золотоноші (тепер Черкаська обл.). У 1922 вступила до Першого державного
драматичного театру УРСР ім. Т.Шевченка в Києві. В 1925-26 - актриса Одеської державної драми, в 192634 грала в театрі “Березіль”, до 1936 - у Харківському українському драматичному театрі ім. Т.Шевченка. З
1936 працювала в Київському державному академічному українському театрі ім. І.Франка. З 1954-голова
Українського театрального товариства. Кращі ролі: Оксана (“Гайдамаки” за Т.Шевченком), Анна (“Украдене
щастя” 1.Франка), Варка (“Безталанна” І.Карпенка-Карого), Софія, Глафіра (“Останні”, “Єгор Буличов”
М.Горького), Седі (“Седі” С.Моема і Колтона), циганка (“Король бавиться” В.Гюго), Джулія, Єлизавета
(“Змова Фієско в Генуї”, “Дон Карлос” Ф.ШІллера), Беатріче (“Багато галасу даремно” У.Шекспіра) та ін. З
1926 знімалася в кіно. Виконувала ролі у фільмах “Прометей” (1935), “Назар Стодоля” (1937), “Тарас
Шевченко” (1951), “Тарас Трясило”, “Устим Кармелюк” (1939), “Райдуга” (1944) та ін. На сцені і в кіно зіграла
бл. 110 ролей. Народна артистка СРСР (1954). Нагороджена Державною премією СРСР (1946,1949,1951).
М. Ерстенюк (Львів).
УЖГОРОДСЬКА УНІЯ 1646 - об'єднання православної церкви на Закарпатті з католицькою церквою.
Укладена 24.4.1646 в замковій каплиці Другешів у м. Ужгороді, де 63 православних священики проголосили
визнання католицької віри перед римо-католицьким єпископом Юрієм Якушичем. Ще у 1642 перехід на
католицьке віровизнання проголосив єпископ Мукачівський і Марамороський Василь Тарасевич. Завдяки
підтримці римо-католицької церкви, імператора та магнатів унія у Закарпатті швидко поширилась. 14.5.1648
акт У.у. підтвердив примас Угорщини Ю.Ліппай, а восени - синод Угорського єпископату у Тирнаві. В
основному положення У.у. відповідали артикулам Берестейської унії 1596. Наступником єпископа
В.Тарасовича став Артелій Петро Петрович. Впродовж століть завдяки діяльності уніатської церкви у
Закарпатті вдалося не допустити мадяризації українського населення, зберегти його мову, звичаї та обряди,
національну самобутність. Ліквідацію У.у. проведено органами радянської влади у 1947-49, проте грекокатолицька церква продовжувала діяти у підпіллі. У 1989 греко-католицька церква у Закарпатті отримала
офіційний статус.
Р. Шуст (Львів).
УЗОЛЬЦОВЕ - торговельний митний збір у Київській Русі за обв'язування і пакування товару з додатком
митних печаток. Цей вид митного збору був гарантією, що запакований товар не буде продаватися там, де
немає митних знаків. У. стягувалося митниками у розмірі 0,5 або 1 гріш з упакованого місця.
А. Копьбенко (Львів).

“УКРАИНСКИЙ НАРОД В ЕГО ПРОШЛОМ И НАСТОЯЩЕМ” - перший довідник з українознавства. Вийшов
за ініціативою М.Грушевського. Друкувався російською мовою. Перший том з'явився у 1914, другий-у 1915 у
Петербурзі. До редакції входили Ф. Вовк, М.Грушевський, М.Ковалевський, Ф.Корж, А.Кримський, М.ТуганБарановський, О.Шахматов. Перший том містив праці М.Грушевського про історіографію та історію України;
другий том - статті про географію (С.Рудницького), статистику (О.Русова, В.Охримовича, С.Томашівського),
антропологію і етнографію українського народу (Ф.Вовка), короткий нарис українського права
(О.Єфименка)та історію малоросійської (української) мови О.Шахматова. Появі наступних томів видання
перешкодила Перша світова війна.
І. Підкова (Львів).
“УКРАЇНА” - українське спортивне товариство студентів вищих шкіл Львова. Засноване 12.11.1911
студентами університету і політехніки - випускниками Академічної гімназії - з метою пропаганди рухових ігор,
народних вправ та ін. видів спорту. Перший голова “У” - студент-юрист М.Яворський. Ініціатива заснування
та назви товариства належить І.Боберському. Товариство поділялося на секції за видами спорту. На поч.
1912 товариство налічувало 43 члени 1 мало 7 секцій - шкіряного м'яча (футболу), лещетарську (лижну),
совгарську (ковзанярського бігу), сітківкову (волейболу), легкої атлетики, прогульково-забавову (туристичну),
у яких комплексно поєднувалися теоретичні заняття з практичними вправами. При товаристві існувала
футбольна команда з однойменною назвою. До 1914 “У” розгорнула активну діяльність: організувала перші
(15.11.1911)та другі (9.6.1912) “Запорозькі змагання”, влаштовувала руханкові вечори, вечорниці, була
одним з організаторів Шевченківського руху у Львові 28.6.1914. У 1915-21 товариство не діяло; відновило
роботу в 1922. У 1935 товариство налічувало 242 члени. Активними діячами товариства були проф.
С.Рудницький, О.Навроцький, Тарас і Петро Франки, Я.Пастернак та ін. Емблемою “У” було зображення
грецького юнака з щитом та здійнятим над головою мечем. У 1939 діяльність товариства була заборонена
радянською владою.
В. Благий (Львів).
УКРАЇНІЗАЦІЯ -тимчасова політика ВКП(б), здійснювана в Україні у 1920 - поч. 30-х роках. Український
різновид політики коренізації. Політика коренізації проголошена у квітні 1923 на 12 з'їзді РКП (б) з метою
укорінення (звідси і назва політичного курсу - коренізація) компартійно-радянських структур влади у
національних республіках. Її суть полягала в тому, щоб управлінські структури оволодівали мовами і
культурами місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників. Це мало
забезпечити московському центру контроль над периферією не тільки силовими, а й адміністративнополітичними засобами. Крім того, здійснювана місцевими мовами ідеологічна робота мала неспівставно
більшу ефективність. Однак, в офіційних партійних документах декларувалося, що основною метою цієї
політики є сприяння розвиткові культур і мов корінних національностей.
Основні напрями політики У. були проголошені дещо раніше. 19.11.1919 Х.Раковський звернувся до
В.Леніна з документом під назвою “Тези з українського питання”, в якому обґрунтовувалася необхідність
дальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, але при об'єднанні в єдиному
центрі оборонного і господарського апарату. Ленін вніс тези на розгляд політбюро ЦК РКП(6) від свого імені.
Пізніше цей документ обговорювався на черговому пленумі ЦК і був затверджений як резолюція VIII
Всеросійської партконференції “Про радянську владу на Україні”. У документі містився наступний пункт, з
якого пізніше почалася політика У: “Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право
трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою”. Радянський апарат
республіки, що складався переважно з дореволюційних чиновників, глухо, але загалом успішно опирався У.
Керівний склад КП(б)У також не виявляв особливого бажання прокладати дорогу українізації. Партійний
апарат також не виявляв ентузіазму в торуванні шляху українській мові. За дан. 1923, тільки 797 з 11 826
відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її. Секретар ЦК
КП(б)У Д.Лебідь спробував “по-науковому” обгрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури
і мови, заявивши неминучість “боротьби двох культур”. Мовляв, російська культура в Україні пов'язана з
містом і пролетаріатом, тобто “найпрогресивнішим” класом, а українська культура - з селом і “відсталим”
селянством. Обов'язок кожного комуніста, на його думку, полягав у сприянні “природному процесові”
перемоги російської культури. Такі ідеї поділялися багатьма партійними керівниками. В цих умовах
позбавлена державної підтримки українська культура занепадала. Зокрема, під час переходу на ринкові
умови тираж і випуск газет значно скоротився. Та особливо зменшилася кількість українських газет -з 123 у
1921 до 53 у 1922 (російських -відповідно з 182 до 168). Національний склад державного апарату республіки
теж був переважно неукраїнським. У 1923 питома вага українців не перевищувала в ньому 35%, особливо
незначною вона була у керівних структурах державного апарату (у колегіях наркомату росіяни становили
47%, євреї -26%, українці -12%).
Х.Раковський піддав критиці теорію “боротьби двох культур”, але російськомовна більшість в ЦК КП(б)У і
губкомах партії майже нічого не робила, щоб прискорити У навіть після проголошення цього курсу
обов'язковим для партії. Становище змінилося з приходом в Україну людини И.Сталіна - Л.Кагановича. У
боротьбі за владу, яка відбувалася в Кремлі у 1923-28, Сталін поставив за мету добитися підтримки
місцевого партапарату, особливо в найбільшій національній республіці. Бажаючи завоювати популярність
не тільки в апараті, а й серед населення України, Сталін і Каганович готові були поширити курс на

коренізацію далеко за межі укорінення влади, їхню підтримку дістали нечисленні націонал-комуністи
(О.Шумський, М.Скрипник) у керівництві КП(б)У, які прагнули перетворити У. на ефективний важіль
національного відродження.
Як наслідок, з 1923 по 1927 кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 45%. На
кін. 1927 на українську мову викладання перейшло понад чверть інститутів, більше половини технікумів і 4/5
загальноосвітніх шкіл. Більша частина книжок і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи
М.Скрипника національна мова впроваджувалася у школах командного складу і в деяких червоноармійських
частинах. На Кубані і в Казахстані, де компактно проживали українці, відкривалися національні школи,
видавалися газети, працювало радіомовлення.
Українці дістали перевагу під час чергових масових наборів у партію. Якщо 1923 вони становили лише 23%
членів КП(б)У, то 1927 -52%. Представництво українців у ЦК КП(б)У, однак, не перевищувало чверті.
Першими (з березня 1925 - генеральними) секретарями ЦК КП (б)У призначалися більшовицьким центром
тільки неукраїнці: росіяни Г.П'ятаков, В.Молотов, М.Хрущов, поляки С.Косіор і Ф.Кон, євреї Д.Мануїльський і
Л.Каганович, німець Є.Квірінг. Національне відродження служило сприятливим грунтом для посилення
відцентрових тенденцій у республіці і для опору комуністичній диктатурі.
Перші успіхи у розв'язанні національного питання в республіці, проведенні У. співіснували з широкими
кампаніями пошуків націоналістичних ухилів, звинуваченнях провідників У в націоналізмі й сепаратизмі. Ще
в серед. 1920 років И.Сталін потурбувався врівноважити негативні для центральної влади наслідки У.
жупелом “націнал-ухильництва”. Л.Каганович розпочав кампанію з викриття “шумськізму”. О.Шумський, який
відстоював свою точку зору на темпи проведення У. і ставив питання про заміну Л.Кагановича на посаді
генерального секретаря ЦК КП(б)У, був звинувачений у “націоналістичному ухилі”. Після лютневоберезневого пленуму ЦК у 1927 став помітним і процес згортання У, замість чого посилилася боротьба
проти уявного українського “буржуазного націоналізму”.
З 1930 почалося масштабне цькування національної інтелігенції, особливо шляхом створення фіктивних
“контрреволюційних” організацій. У грудні 1932 вийшла постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) за
підписами В.Молотова і Й.Сталіна, в якій У. “в ряді районів України” таврувалася як “петлюрівська”. З
призначенням у січні 1933 на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У П.Постишева
У. була припинена. У пресі розгорнулася широка кампанія звинувачень і очорнювання одного з
найактивніших її провідників М.Скрипника. Протягом 1933-38 внаслідок політичного терору сталінської
диктатури проти української інтелігенції більшість провідних діячів У та їхні прихильники були репресовані
або шляхом цькування і переслідування доведені до самогубства.
С. Кульчицький (Київ).
УКРАЇНКА ЛЕСЯ [справжн. прізв., ім'я та по батькові - Косач-Квітка Лариса Петрівна; 13(25).2.1871 19.7(1.8.) 1913] - велика українська поетеса, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик та
фольклорист. Дочка відомої письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, рідної сестри М.Драгоманова.
Дитячі роки минули у с. Колодяжному (тепер Ковельського р-ну Волинської обл.) Значний вплив на
формування світогляду У. мав М.Драгоманов. Через хворобу (туберкульоз кісток) навчалася вдома, у
приватних вчителів. Стан здоров'я змушував її подовгу лікуватися на півдні -в Криму, Грузії, Італії, Єгипті.
Здобула різнобічну (переважно історико-філологічну) освіту. Досконало володіла кількома іноземними
мовами (російською, французькою, німецькою, англійською, італійською, грецькою, латинською, польською,
білоруською). Згодом здійснила чимало майстерних перекладів Г.Гейне, В.Гюго, Дж.Байрона, А.Міцкевича,
Гомера та ін. У 1890 написала (для сестри) підручник “Стародавня історія східних народів” (виданий у 1918).
Підтримувала дружні творчі стосунки з О.Кобилянською, І.Франком, А.Кримським, В.Гнатюком,
М.Павликом, О.Маковеєм, Л.Старицькою-Черняхівською, М.Грушевським.
Дебютувала в літературі як поет-лірик у 1884 у львівському журналі “Зоря”, де під псевдонімом “Леся
Українка” були опубліковані вірші “Конвалія” 1 “Сафо”. За життя У. вийшли поетичні збірки “На крилах пісень”
(1893), “Думи і мрії” (1899), “Відгуки” (1902). Поезія У. великої емоційної напруги, сповнена глибоких
патріотичних почуттів до України. Призначення поета У. вбачала в творчій праці для духовного і
національного визволення свого народу. Найповніше виявила себе в драматургії (створила понад 20 драм).
Перший драматичний твір-психологічна драма “Блакитна троянда” (1896). У. - автор драматичних поем і
соц.-філософських драм “Одержима” (1901), “Осіння казка” (1905), “В катакомбах” (1905), “Кассандра”
(1907), “У пущі” (1897-1909), “Бояриня” (1910), “Адвокат Мартіан” (1911), “Лісова пісня” (1911), “Камінний
господар” (1912), “Оргія” (1913), “На полі крові” (1910). Звертаючись до образів і сюжетів, взятих із світової
літератури, історії, міфології, розглядала соціально-політичні та морально-етичні проблеми, які хвилювали
тогочасне українське суспільство. Суттєво модернізувала поетику української драми (загостреністю діалогу,
багатопроблемністю, перенесенням наголосу із зовнішньої дії на внутрішню, умовністю і символічністю
декорацій). Вершиною творчості поетеси е драма “Лісова пісня”, яка утверджує людську мрію, високі
почуття, перемогу краси життя над бездуховністю. Активно друкувалася в періодиці (“Літературно-науковий
вісник”, “Нова громада”, “Народ”, “Дзвін”, “Рідний край”, “Киевская старина” та ін.). Спільно з Ф.Колессою, К.К. була організатором фольклорної експедиції для запису на фонограф українського героїчного епосу
(1908). Цікавилась тогочасним українським і європейським літературним процесом, написала літературно-

критичні й філософсько-публіцистичні статті, зокрема, “Малоросійські письменники на Буковині”, “Два
напрями в новітній італійській літературі”, “Замітки про новітню польську літературу”, “Новітня суспільна
драма”, “Утопія в белетристиці” та ін. Померла у м. Сурамі (Грузія). Похована у Києві на Байковому
кладовищі. Пам'ятники поетесі встановлено у Києві (1973, скульптор Г.Кальченко), Сурамі (1952, скульптор
Т.Абакелія), Клівленді (США), Торонто і Саскатуні (Канада; обидва-скульптор М.Черешньовський).
І. Роздольська (Львів).
УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА (УАПЦ) - православна церква в Україні.
Організаційне становлення УАПЦ відбувалося в контексті національного відродження України. Стрімкого
поширення ідея автокефалії набула в умовах Української революції 1917-20 та демократизації суспільства.
За відбудову Української національної церкви висловилися делегати багатьох повітових та єпархіальних
з'їздів духовенства і мирян, ініціюючи розгляд питання про незалежність церкви на Всеукраїнському
православному церковному соборі (1918). 1.1.1919 Директорія УНР прийняла закон про автокефалію
Української церкви, однак внаслідок зміни політичної влади він не був реалізований. Дерусифікація церкви
стихійно розпочалась у Полтаві, Кам'янці-Подільському, Лубнах, Катеринославі. У Києві перша служба в
першій українській парафії (військовий Микільський собор) відбулась 22.5.1919. Організаційне оформлення
УАПЦ було довершено на Всеукраїнському православному соборі у Києві 14-30.10.1921, де були
затверджені канони та устрій церкви, сформована ієрархія. Самобутність УАПЦ полягала в канонічних
новаціях - соборній висвяті в єпископи одружених священиків, соборноправності її устрою, сакралізації
української мови та впровадження у церковне життя національних звичаїв і традицій. Керівництво церквою
здійснював Всеукраїнський православний церковний собор, а в міжсоборний період - постійно діюча
Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР); на місцевому рівні - округові, районні, парафіяльні
собори та відповідні їм церковні ради. Почесним головою ВПЦР був митрополит Київський і всієї України: у
1921-27-митрополит Василь Липківський, у 1927-30 - митрополит Микола Борецький. Головами ВПЦР були:
Михайло Мороз (1919-24); протодиякон Василь Потієнко (1924-25), єпископ Петро Ромоданів (1926-27),
протоієрей Леонід Юнаків (1927-30). У 1920 роках УАПЦ налічувала 6л. 1100-1200 парафій та 2 млн.
віруючих (12-14% православного населення), 30 єпископів, 1500 священиків. Районами найбільшого
поширення були Київщина, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь. Мала єпископа у США (Іоанна
Теодоровича), де виходив орган УАПЦ-газета “Дніпро” (Чикаго). Вважаючи, що 2/3 духівництва нелояльні до
більшовицької влади, державні органи чинили постійний тиск на УАПЦ, організовували цькування церкви у
пресі. Прагнучи максимально поглибити внутрішньоцерковні суперечності, влада сприяла перетворенню
братства Діяльно-Христової церкви, що виникло при УАПЦ, на окрему структуру (зареєстрована на поч.
1924). У жовтні 1927 делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту і заслання всіх його
учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з еп. П.Ромадановим, проголосували за усунення
від церковного управління митрополита В.Липківського (17.10.1927). 28-29.1.1930 на Надзвичайному соборі
під тиском державної влади церква проголосила про “самоліквідацію” у зв'язку з інкримінуванням їй
антирадянської діяльності та участі у сфабрикованій органами ДПУ Спілці визволення України. Значна
частина її діячів була заарештована за звинуваченням у приналежності до СВУ 9-12.12.1930 на церковному
Соборі відновлено діяльність церкви під назвою “Українська православна церква”. Церкву очолив
митрополит Харківський і всієї України Іван Павловський (1930-36), який водночас був головою постійно
діючого керівного органу Всеукраїнської церковної ради. Церква, поділена на 7 єпархій, нараховувала бл.
300 парафій. Припинила існування під тиском влади.
Нове відродження УАПЦ почалось у роки радянсько-німецької війни 1941—45 за благословенням (декрет
від 24.12.1941) першоієрарха Польської автокефальної церкви митрополита Варшавського Діонісія
(Валединського), якому до німецької окупації були підпорядковані православні парафії Волині та Західної
України. Очолив УАПЦ Тимчасовий адміністратор архієпископ Луцький і Ковельський Полікарп. За Статутом
керівним постійно діючим органом між Помісними соборами визначались Собор єпископів та вище церковне
управління під назвою “Адміністратура Св. Православної автокефальної української церкви”. На поч. 1943
окупаційна влада вдалася до реорганізації керівної структури церков в Україні, намагаючись підпорядкувати
УАПЦ німецькій адміністрації. У серед. 1943 УАПЦ налічувала 13 єпископів, 1700 священиків, 3 тис. парафій.
Після закінчення війни частина духовенства на чолі з митрополитом Полікарпом та вірних перебралася на
Захід. У Німеччині частина вірних, послідовників УАПЦ митрополита В.Липківського (відкидали синодальний
устрій церкви, керованої Радою єпископів, домагалися допущення мирян до всіх церковних справ),
відокремилася від ієрархії УАПЦ митрополита Полікарпа і на церковному з'їзді в Ашаффенбурзі (серпень
1947) створила Українську автокефальну православну церкву-собороправну. Згодом були створені численні
парафії УАПЦ у США, Канаді, Франції, Великій Британії, Австралії та ін. країнах Західної Європи і Південної
Америки. У цей період церкву очолювали митрополит Полікарп (1942-52), митрополит Ніканор Абрамович
(1953-69) і митрополит Мстислав (Скрипник, 1969-93). У діаспорі видавалися друковані органи УАПЦ: “Рідна
Церква”, “Відомості Генерального церковного управління УАПЦ у Великій Британії” (1950) та “Праця й життя”
в Австралії.
Новий рух за відродження УАПЦ в Україні почався в лютому 1989 із створення “Ініціативного комітету
відновлення УАПЦ”. У червні 1990 відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, який прийняв Статут церкви та
обрав її главу, яким став першоієрарх Українських православних церков США і Канади митрополит
Мстислав (Скрипник) з титулом “Патріарх Київський та всієї України” (інтронізований 18.11.1990). 25-

26.6.1992 у Києві на Всеукраїнському православному соборі було прийнято рішення про об'єднання двох
найбільших в Україні церков - Української православної церкви і УАПЦ в єдину Українську православну
церкву - Київський патріархат. Главою об'єднаної церкви обрано патріарха УАПЦ Мстислава, заступником
патріарха Київського Патріаршого Престолу - митрополита Філарета (Денисенка). Було створено Священний
Синод УПЦ-КП і Вищу Церковну Раду. Однак 24.12.1992 Патріарх Мстислав відновив УАПЦ, призначивши
архієпископа Петра (Петруся) тимчасовим керуючим справами Патріархату. Після смерті патріарха
Мстислава (11.6.1993) на Другому помісному соборі УАПЦ обрано (7.10.1993) та інтронізовано (14.10.1993)
нового патріарха, яким став єпископ Переяславський і Січеславський Дмитрій (у миру - Володимир Ярема).
В червні 1995 державними органами зареєстровано Статут УАПЦ. Церква нараховувала бл. 1200 парафій,
переважна більшість яких (1100) діяла в Галичині. 15.8.1996 частина єпископату схвалила рішення про
перейменування УАПЦ на Українську автокефальну православну церкву Київського патріархату і зреклася
(18-19.9.1996) послуху патріархові Дмитрію. 18-20.10.1996 без патріаршого благословення вони провели в
Києві Архієрейський та 26.11.1996 - Помісний собор УАПЦ, який вивів за штат Собору єпископів патріарха
Дмитрія та єпископів, що його підтримували. Ці дії внесли напруження в становище УАПЦ, розколовши П
провід, меншість якого залишилась вірною патріархові.
С. Біпокінь, О. Ігнатуша.
Дата: Понеділок, 14.07.2014, 20:54 | Повідомлення # 15
УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК (УАН; Всеукраїнська академія наук (ВУАН); Академія наук УРСР, АН УРСР;
тепер - Національна Академія наук України, НАН України) - одна з провідних наукових установ світу за своїм
інтелектуальним і матеріальним потенціалом. Закон про заснування УАН і наказ про призначення першого
складу академіків були підписані гетьманом П.Скоропадським 14.11.1918. Згідно зі статутом Академія мала
3 відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Засновниками стали
визначні українські вчені Д.Багалій, А.Кримський, М.Петров, С.Смаль-Стоцький, В.Вернадський,
М.Кащенко, С.Тимошенко, П.Тутковський, М.Туган-Барановський, Ф.Тарановський, В.Косинський,
О.Левицький. Нові члени УАН обиралися на загальних зборах шляхом таємного голосування. Установче
спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН В.Вернадського. До першого складу дійсних членів
УАН увійшли також історики Д.Багалій і О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський і В.Косинський,
сходознавець М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, правознавець Ф.Тарановський, біолог М.Кащенко,
механік С.Тимошенко, геолог П.Тутковський. Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших
науково-дослідних кафедр, інститутів та ін. установ академії.
З приходом радянської влади УАН дістала у користування садибу пансіону графині Левашової у Києві
(тепер резиденція президента НАН України). У червні 1921 РНК УСРР схвалила положення, згідно з яким
Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки. Академію було
перейменовано на Всеукраїнську (таким чином декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації
наукову інтелігенцію всіх українських земель) і підпорядковано наркомату освіти. Відносини ВУАН з
керівництвом були напруженими, оскільки вчені не бажали коритися диктату. Зв'язки із західноукраїнськими
вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу “залізною завісою”.
Після від'їзду В.Вернадського з України президентом Академії у липні 1921 було обрано М.Васипенка
(наркомат освіти не затвердив його на посаду, і він був змушений подати у відставку). У березні 1922
президентом став О.Левицький, а в травні 1922 - B.Лuпcькuй. Протягом 1919-30 було обрано 103 академіки
ВУАН. У 1924-25 Академія вперше провела вибори іноземних членів, але їх не затвердив нарком освіти. У
1920 роках у ВУАН існували три відділи -історико-філологічний, фізико-математичний і соціальноекономічний. У першому з них плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та
Археографічна комісії. З 1921 організовано Археологічний інститут. Після приїзду в Україну в 1924
М.Грушевського істотно розширилися дослідження з вітчизняної історії. У фізико-математичному працювала
найбільша кількість академічних кафедр - 30. На світовому рівні проводилися дослідження на кафедрах
прикладної математики (Г.Пфейффер), математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології
(І.Шмальгаузен) та ін. У соціально-економічному відділі особливо плідно працювала перша у світі науководослідна установа з проблем демографії-Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи.
Майже до кін. 1920 років ВУАН зберігала певну автономність. Проте з 1929 через зміну процедури виборів і
посилення репресій влада повністю взяла під контроль діяльність ВУАН. Вибори 1929 проводилися на
розширеному засіданні нового Органу-Ради ВУАН, до складу якої входили представники наркомосвіти.
Кількість вакансій було істотно розширено (до 34), щоб поряд з ученими, які мали об'єктивні підстави для
обрання, проштовхнути партвисуванців. Процедура голосування по кандидатурах проходила відкрито. В
умовах газетної і профспілкової істерії, яка піднялася навколо виборчої кампанії, до складу Академії були
прийняті народні комісари О.Шліхтер, М.Скрипник, В.Затонський, голова Держплану СРСР
Г.Кржижановський. За списком кандидатів, рекомендованих до обрання ЦК КП(6)У, пройшли в академіки
комуністи-суспільники С.Семковський, В.Юринець, М.Яворський. На перевиборах президії були
підтверджені повноваження обраного у травні 1928 на вимогу влади президента Д.Заболотного. У 1928
усунено від обов'язків незмінного секретаря ВУАН А. Кримського. Влітку 1929 заарештовані два члени
Академії (С.Єфремов і М.Слабченко) і 24 співробітники ВУАН, яких було звинувачено у приналежності до
неіснуючої контрреволюційної організації “Спілка визволення України” і згодом засуджено до тривалих
термінів ув'язнення. У 1930-31 “чистки” співробітників ВУАН продовжувались. Повного розгрому зазнали
історичні установи, створені у ВУАН під керівництвом М.Грушевського, а його самого заарештовано і

примушено жити у Москві.
У липні 1930 президентом Академії став О.Богомолець. Новообраний президент здійснив докорінну
структурну реорганізацію. Замість колишніх трьох відділів Академії було створено два нові - природничотехнічний і соціально-економічний. У 1931 ВУАН налічувала 164 науково-дослідні установи, в яких
працювало лише 242 наукових співробітники, з них 79 академіків. Чимало кафедр мало 1-2 штатних
працівників, практично не існувало лабораторно-експериментальної бази досліджень, бракувало коштів для
експедиційних і натурних робіт. Після січневої сесії ВУАН у 1934 основною структурною одиницею став
науково-дослідний інститут, що сприяло концентрації наукових сил.
У 1934 ВУАН було передано у безпосереднє підпорядкування РНК УСРР. Тоді ж із наркомосвіти передали у
підпорядкування президії ВУАН інститути фізики, ботаніки, мікробіології та епідеміології, біохімії, геології,
водного господарства, а також створено нові інститути: електрозварювання, гірничої механіки, хімічної
технології, клінічної фізіології; раду з вивчення продуктивних сил УСРР, геофізичну обсерваторію. У 1935
ВУАН передано Дніпропетровський інститут фізичної хімії.
У лютому 1936 ВУАН перейменували в АН УСРР. До її складу увійшли інститути історії України, економіки,
української літератури і українського фольклору. У 1920-30-х роках в АН УСРР розвивалися всесвітньовідомі
наукові школи Д.Граве (алгебра), М.Крилова (математична фізика), Л.Писаржевського (хімія), О.Динника
(механіка і теорія пружності), О.Богомольця (експериментальна патологія), Є.Патона (електрозварювання),
М.Федорова (гірнича механіка), М.Холодного і О.Фоміна (ботаніка), І.Шмальгаузена (зоологія) та ін.
У 1938 до АН УРСР увійшов Харківський фізико-технічний інститут, який займав провідні позиції в розробці
ряду напрямів ядерної фізики. Вперше в СРСР тут провели ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра
літію. В Інституті фізичної хімії 1934 одержано важку воду (О.Бродський). На поч. 1941 у складі АН УРСР
існувало 26 інститутів. У них працювало 3092 співробітники, серед яких 60 академіків, 66 членівкореспондентів, 164 доктори і 325 кандидатів наук. Інститути розміщувалися в Києві, Харкові,
Дніпропетровську та Львові.
Під час війни інститути були евакуйовані в Уфу, Свердловськ, Нижній Тагіл, Челябінськ, Златоуст та інші
міста на Сході СРСР. Кількість наукових співробітників скоротилася утричі, але ядро кваліфікованих
спеціалістів було збережене. Першочергове місце посіли наукові розробки в галузі оборонної промисловості,
поліпшення методики лікування поранених тощо. 31944 почала відновлюватися робота академічних
інститутів безпосередньо в Україні.
Після смерті О. Богомольця президентом став у листопаді 1946 видатний біохімік О.Палладін. У післявоєнні
роки АН УРСР швидко розбудовувалася. До 1960 були створені 20 нових інститутів (всього існувало 44). У
1954 засновано Кримський філіал АН УРСР.
Найбільших успіхів у післявоєнний період досягнуто в галузі фізико-математичних 1 хімічних наук. У 1950 під
керівництвом С.Лебедєва побудовано першу електронно-обчислювальну машину. У 1956 створена
лабораторія моделювання та обчислювальної техніки (очолив В.Глушков), яка через рік перетворилася на
обчислювальний центр АН УРСР. В інституті фізики, очолюваному О.Лейпунським, розроблялися
перспективні наукові напрями, на основі яких виникли інститути металофізики, напівпровідників, теоретичної
фізики, ядерних досліджень. Великий внесок у створення ракетно-ядерної техніки зробили Харківський
фізико-технічний інститут, а також створений на базі частини його відділів Інститут низьких температур та
Інститут механіки. На світовий рівень вийшли розробки електрозварювальників (Б.Патон), ливарників
(А.Горшков), металофізиків (Г.Курдюмов). Розвиток біологічних наук було істотно загальмовано
некомпетентним втручанням влади, зокрема, її боротьбою проти генетиків. Не менш руйнівний вплив
компартійні структури здійснювали на інститути гуманітарного профілю.
З лютого 1962 HAH України очолив Б.Патон. У ці десятиліття найбільш прискореними темпами розвивалися
технічні інститути. З 1970 років в АН УРСР почали створюватися науково-технічні комплекси, які складалися
з інститутів, конструкторських бюро, дослідних виробництв і заводів. У 1962 Обчислювальний центр було
перетворено на Інститут кібернетики. Незабаром він завоював провідне становище в СРСР в галузі
створення автоматизованих систем управління виробництвом. У Фізико-технічному інституті споруджено
найбільший в Європі лінійний прискорювач електронів. У матеріалознавчих інститутах успішно
розроблялися технологічні процеси, які давали можливість по-новому спрямувати розвиток цілих галузей
економіки. Вагомі наукові результати одержано в інститутах хімії та хімічної технології, біохімії, фізіології і
теоретичної медицини, загальної біології.
У 1980 роках більшість наукових співробітників Академії була зосереджена у Секції фізико-технічних і
математичних наук (у 1986-76% працюючих), у Секції хіміко-технологічних і біологічних наук (19%), у Секції
суспільних наук (5%). Загальна кількість наукових співробітників зросла до 15340. У складі АН УРСР
налічувалося 143 академіки і 203 члени-кореспонденти, 1394 доктори наук, 8141 кандидат наук. Вони
працювали в 78 наукових установах і 72 підприємствах дослідно-конструкторської і виробничої бази.
Вчені багатьох академічних інститутів зробили істотний внесок у подолання тяжких наслідків Чорнобильської
катастрофи. Зусилля їх координувалися комісією президії АН УРСР під головуванням академіків
В.Трефілова, В.Скока, В.Бар'яхтара.

Після досягнення незалежності НАН України вперше стала справді самоврядною організацією з правами
власності на матеріальну базу, якою вона користувалася. Перед вченими, особливо в галузі гуманітарних
наук, розкрилися великі перспективи творчої праці. Юристи, історики, соціологи, економісти взяли активну
участь у процесах державотворення. Якісно поліпшилися умови спілкування вчених із колегами за рубежем.
С. Кульчицький (Київ).
УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ (УВО) - нелегальна військова організація, що існувала у 1920 поч. 1930 років у Західній Україні. Створена за ініціативою колишніх старшин Армії УНР- членів Стрілецької
ради (Є.Коновалець, І.Андрух, В.Кучабський, М.Матчак, Я.Чиж) з метою продовження збройної боротьби за
незалежність України. Рішення про заснування УВО було прийнято на нараді Стрілецької ради у липні 1920
та на з'їзді представників військових організацій наприкін. серпня 1920 у Празі. Організаційні заходи зі
створення УВО розпочато у Львові у вересні 1920 (первісну організаційну основу УВО в Галичині становило
товариство “Воля”). За короткий час сформовано начальну Колегію українських військових організацій
(координуючий голова - О.Навроцький, члени -Я.Чиж, М.Матчак, Ю.Полянський, В.Целевич), створено
округи, повітові відділи та місцеві осередки організації. З серед. 1921 діяльність УВО у краї очолив
Є.Коновалець, який з невеликою перервою (у 1923-24) перебував на посту головного коменданта УВО аж до
1931. Начальником штабу організації призначено Ю.Отмарштайна. Є.Коновалець здійснив реорганізацію
керівного центру організації: замість Начальної колегії створено Начальну команду зі штабом і
референтурами, її склад поповнено старшинськими кадрами. В УВО створені організаційно-кадрова,
розвідча, бойова і пропагандистсько-політична референтури. Галичину, як основну територію, на якій діяла
УВО, поділено на 13 військових округ. Кожна військова округа складалася з повіту з округовими і повітовими
командами, загальна кількість яких сягала 58.
Серед членів УВО на першому етапі діяльності організації переважали колишні вояки Армії УНР та
Української галицької армії, люди різної партійної приналежності та різних політичних поглядів. УВО, не
маючи чітко окресленої ідеології та політичної програми, визначала своїм головним завданням організацію
боротьби проти окупаційних режимів на українських землях. У перші часи існування (1921-23) УВО була
організаційно пов'язана з українським екзильним урядом Є.Петрушевича у Відні і координувала свою
діяльність з його зовнішньополітичною акцією, що ставила за мету домогтися підтримки держав Антанти у
справі відродження української державності в Галичині. Широкомасштабні акції опору (терористичні замахи
на представників польської влади та українських діячів, що виступали за порозуміння з польською
державою, масові саботажні кампанії, бойкот польської адміністрації), здійснювані національним підпіллям,
мали водночас служити українській дипломатії аргументами для вирішення “галицького питання” на користь
українців.
Восени 1922 осідок Начальної команди УВО перенесено за кордон, а діяльністю організації у
західноукраїнських землях стала керувати Крайова команда під командуванням А.Мельника. У 1923-25 в
УВО точилися дискусії щодо подальшого політичного курсу організації, під час яких обговорювалися питання
її зовнішньополітичної орієнтації. Після
перемоги концепції про самостійний характер політики УВО в 1925 з неї виключено прибічників орієнтації на
радянську Україну, які у травні 1925 створили нову підпільну організацію - Західно-українську народну
революційну організацію (ЗУНРО), очолювану О.Думіним.
Ставлячи українську справу в міжнародному контексті, провід УВО бачив серед ймовірних союзників
українців у боротьбі проти версальської системи Німеччину, що спонукало до тісніших контактів і співпраці з
німецькими відомствами, зокрема міністерством райхсверу. Начальна команда УВО з 1926 знаходилася у
Берліні.
УВО видавала власний друкований орган -журнал “Сурма” (виходив 1927-28 у Берліні; 1928-34 - у Каунасі;
гол. ред. В.Мартинець), який нелегально поширювався у Західній Україні.
У серед. 1920 років відбувалися суттєві зміни у кадрах УВО. Організація поповнювалася студентською і
шкільною молоддю. Одночасно з відродженням та реорганізацією в Галичині політичних партій їхні члени
відходили від участі в революційному підпіллі.
УВО співпрацювала з новоутвореною у 1925 партією - Українським національно-демократичним
об'єднанням: окремі чільні діячі УНДО були водночас членами проводу УВО (Д.Паліїв). У 1927-28 в УВО
посилилися націоналістичні тенденції: організація все більше політично орієнтувалася на ідеологію
українського націоналізму (сформульована Д.Донцовим); домінуючим в її ідейному арсеналі ставав постулат
національної революції -загального революційного здвигу українського народу за власну національну
самостійну і соборну державу. На цьому ідейному грунті УВО зблизилася з іншими націоналістичними
осередками - Групою української національної молоді (Прага), Легією українських націоналістів
(Подебради), Союзом Української націоналістичної молоді (Львів), Групою української національної молоді
(Берлін) і виступила з ініціативою об'єднання цілого руху в одній організації. На 1 Конгресі українських
націоналістів, що відбувся у Відні (28.1 -3.2.1929), завершився процес об'єднання націоналістичних груп і
організацій в одну українську націоналістичну революційно-визвольну
організацію - Організацію українських націоналістів. Однак зі створенням ОУН УВО не ліквідовувалася, а

деякий час продовжувала діяти автономно, зберігаючи Начальну команду. Крайовими командантами були
Ю.Головінський, Р.Сушко, О.Сеник, Б.Гнаткевич, В.Горбовий.
УВО як окрема організація фактично припинила своє існування у 1931, її кадри перейшли до ОУН,
переважно до її бойової референтури, хоча сама назва УВО в пропагандистсько-політичних цілях ще
зберігалася протягом кількох років.
М. Швагуляк (Львів).
УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ (УГА; до 6.11.1919- Галицька армія) - Збройні сили ЗУНР. Процес
творення Галицької армії (назву Українська галицька армія ця структура отримала після вимушеного
об'єднання з Добровольчою армією ген. А.Денікіна 6.11.1919; остаточно з 17.11.1919) розпочався відразу
після Листопадового повстання 1918 у Львові. Початок українсько-польської війни 1918-19 змусив уряд
ЗУНР приділити особливу увагу розбудові власних Збройних сил. 13.11.1918 Українська Національна Рада
ЗУНР ЗО-УНР 1918-19 видала закон про загальну військову службу громадян ЗУНР. Відповідно до цього
закону Державний секретаріат військових справ 15.11.1918 проголосив загальну мобілізацію чоловічого
українського населення віком від 18 до 35 років та встановив військово-територіальний поділ держави.
Особи інших національностей мобілізації не підлягали, але до армії зголосилося багато німців і євреїв,
здебільшого лікарів. Територію ЗУНР було поділено на три військові області: Львів, Тернопіль, Станіслав, на
чолі кожної стояв військовий командант. До обов'язків команданта входили набір новобранців, їхній вишкіл
та поповнення діючої армії вишколеними підрозділами.
Для керівництва всіма військовими справами ЗУНР Державному секретаріаті ЗУ HP-30 УНР 9.11.1918
створено військове міністерство - Державний секретаріат військових справ (ДСВС). Структурно ДСВС
поділявся на Військову канцелярію і 16 відділів.
Посаду державного секретаря військових справ обіймали полк. Д.Вітовський (до 13.2.1919) і полк.
В.Курманович (до 9.6.1919). Після встановлення на території ЗО УНР диктатури Є.Петрушевича (див.
Диктатор ЗО УНР-ЗУНР) функції ДСВС перейшли до Військової канцелярії диктатора (керівник К.Долежал)
та Начальної команди Української галицької армії. У травні 1919 створено підлеглу Начальній команді
Галицької армії команду запілля (тимчасово виконувала функції ДСВС), яка в червні була реорганізована в
Команду етапу Галицької армії.
Творенням і розбудовою Галицької армії керувала Начальна команда Галицької армії (НКГА), яка до
8.11.1918 називалася Українська генеральна команда. Начальна команда була найвищим органом
управління Української галицької армії, який фактично виконував функції генерального штабу і керував усіма
воєнними операціями, організовував фронт і прифронтову смугу. НКГА відповідала штабові Дієвої армії УНР
(див. Армія Української Народної Республіки). Під час Листопадового повстання 1918 Д.Вітовський іменував
себе наказним отаманом, згодом головокомандувач Збройних сил ЗУНР називався головним командантом.
З червня 1919 головнокомандувач Галицької армії мав титул начальний вождь, його помічник - начальник
булави (шеф генерального штабу). Після відступу українських військ зі Львова Начальна команда деякий
час перебувала в Бережанах, пізніше -у Бібрці. 320.1.1919 знаходилася у Ходорові, де остаточно було
сформовано два відділи - оперативний та організаційно-матеріальний. До оперативного належали підвідділи
- референтури: оперативний, зв'язку, розвідки, летунства, автомобільний, персональний та ін. Аналогічно
організовано штаби корпусів і бригад. У червні 1919 ген. О.Греков провів реорганізацію НКГА, внаслідок якої
створено Оперативний штаб, Головний відділ фронту і Етапну команду (див. також Начальна команда
Української галицької армії).
Основою Галицької армії стали військові частини, які брали участь Листопадовому повстанні 1918 та два
бойові курені Легіону українських січових стрільців, які 3.11.1918 прибули з Буковини до Львова. Вже під
час боїв з польськими загонами у місті до них долучалися українські робітники і студенти, а також військові
підрозділи, сформовані на провінції повітовими командами. 13.11.1918 до галицьких частин приєднався
козацький загін ім. І.Гонти під командуванням отамана А.Долуда, який складався з добровольців із
Наддніпрянської України. На 21.11.1918 в українських військових підрозділах налічувалося 161 старшина і
4517 стрільців. Під час формування Галицької армії гостро відчувався брак вишколених старшин. В
австрійській армії служила значна кількість старшин-українців, але здебільшого це були старшини запасу
нижчого рангу. Старшин вищих рангів, а особливо штабних, із вищою військовою освітою, практично не
було. До цього спричинилися також ті обставини, що назагал серед галицької інтелігенції панували
антивоєнні настрої, а служба в армії вважалася непрестижною.
Перші польові формації Галицької армії творилися стихійно, мали напівпартизанський характер. У грудні
1918 існувало 15 бойових груп різної величини. До їх складу входили самостійні полки, курені, навіть
самостійні сотні. Командири цих військових підрозділів призначені в різний час різними командними
структурами - колишнім командантом Г.Стефанівим, Державним секретаріатом військових справ. Не
існувало системи і порядку в назві військових частин. Так, колишній 15-й піхотний полк австрійської армії
взяв собі назву “Перший Львівський піхотний полк ім. князя Льва”, деякі частини називалися за місцем свого
формування (“Сокальський курінь” тощо). Не була організована як слід центральна військова влада, тому
багато командирів діяли на власний розсуд.
Після відступу зі Львова першою створилася група “Схід” - на сході від міста, відтак-“Старе село” на півдні.

До їхнього складу входив полк Українських січових стрільців. З названих груп пізніше сформувався II корпус
Галицької армії. З військових підрозділів, які діяли проти польських відділів, що намагалися зі Львова
прорватися у північну частину Галичини, сформовано групу “Північ”. До неї входили сокальська, белзька,
угнівська, равська підгрупи, які стали ядром 1 корпусу Галицької армії. Поблизу Перемишля створено групу
“Південь”, до якої входили практично самостійні бойові групи “Щирець”, “Наварія”, “Рудки”, “Крукеничі”,
“Хирів”, “Лютовиська”, “Карпатська”, “Глибока”, що згодом стали ядром III корпусу У ГА.
На початку організації Галицької армії найвищою тактичною і адміністративною одиницею були групи, куди
входили відділи кінноти. В оперативному плані ці досить різнорідні групи підлягали Начальній команді
Галицької армії, а адміністративно були практично автономні: самостійно дбали про забезпечення
особового складу продовольством і боєприпасами, організовували і забезпечували запілля та поповнення
особового складу.
Нечіткість і різнобій військових формацій Галицької армії, їхня невпорядкованість змусили Начальну
команду на поч. січня 1919 провести повну реорганізацію для перетворення Збройних сил ЗУНР у регулярну
армію. Ідея реорганізації і її проведення належала тодішньому начальникові штабу НКГА полковникові
Є.Мишковському. Усі військові формування звели до трьох корпусів. До корпусу входило 4 бригади, кожна з
яких складалася з 3-5 піхотних куренів, полку артилерії, кінної сотні, сотні зв'язку, технічної сотні і
допоміжних формацій. Назви корпусів і бригад мали порядкові номери, а бригади, окрім числа, отримували
ще й назву тієї місцевості, де вони починали формуватися. Наприклад, “2-га Коломийська бригада” і т.д.
Перший корпус створено з “Групи Північ”, до нього увійшли: “5-та Сокальська”, “6-та Равська”, “9-та Белзька”
і “10-та Янівська” бригади та кінний полк. Під час польсько-української війни 1918-19 цим корпусом
командували полковник В.Курманович, згодом - полковник О.Микитка, полковник А.Шаманек, а під час
існування Червоної української галицької армії - отаман Осип Лисняк і сотник Ю.Головінський.
Другий корпус, який спочатку називався “Осадним” (облягав Львів), сформовано з груп “Схід”, “Старе село”,
“Наварія”. До нього увійшли “1-ша бригада УСС”, “2-га Коломийська”, “3-тя Бережанська” і “4-та Золочівська” бригади. Командантами корпусу були полковник М. Тарнавський, а після його призначення
начальним вождем - полковник А.Вольф. II корпус, маючи у своєму складі гвардію ГА - бригаду Українських
січових стрільців, відіграв значну роль у Чортківському наступі 1919 і створив ядро лівої армійської групи
під час наступу на Київ.
До III корпусу, сформованого з “Групи Південь”, увійшли: “7-ма Львівська”, “8-ма Самбірська”, “11-та
Стрийська” і “1-ша Гірська” бригади. На антибільшовицькому фронті до корпусу належали також “2-га
Коломийська бригада” та окрема бригада кінноти. Командантами корпусу були полковник Г.Коссак, потім генерал В.Гембачів, а згодом - ген. А.Кравс.
У червні 1919 Начальна команда на чолі з генералом О.Грековим запланувала створення ще восьми
бригад, тобто, двох нових корпусів. Під час Чортківської офензиви утворено штаби 14-оїСтаніславської, 15ої Теребовлянської, 16-ої Чортківської, 17-ої Бучацької, 18-ої Тернопільської та 21-ої бригад, але після
переходу Збруча штаби розформували. Залишилися тільки 14-та Станіславська бригада, яка замінила у III
корпусі 1-шу Гірську бригаду отамана Черського, що під час польського наступу весною 1919 була відрізана
від решти частини ГА і перейшла на територію Чехословаччини, де її інтернували. Закінчував реорганізацію
УГА В.Курманович, який заступив полковника Є.Мишковського на посаді шефа штабу НКГА. Реорганізована
Галицька армія налічувала, за дан. Б.Гнате-вича, 45 куренів піхоти, близько 40 батарей і кілька сотень
кінноти, що становило приблизно 25 000 крісів, 150 гармат і близько 600 шабель. Окрім того, армія мала
багато допомогових відділів та установ, що збільшувало її загальний чисельний склад удвічі.
Поповнення бойових частин і військових формацій, вишкіл, постачання харчів і амуніції здійснював
Державний секретаріат військових справ зі своїми виконавчими органами на місцях - окружними і
повітовими командами. Після ліквідації у червні 1919 ДСВС цю роботу виконувала Команда запілля, а
пізніше - Команда етапу армії, якою керували спочатку полковник Г.Коссак, а пізніше - отаман Зегорш.
На березень 1919 до Галицької армії мобілізовано 126 тисяч старшин і вояків. Чисельність на фронті - 52
тис. вояків і 1412 старшин. У квітні 1919 Галицькій армії протистояло 62-тис. угруповання польських військ.
До нього у травні 1919 приєдналося 30 тис. старшин і вояків зі 100-тисячної армії генерала Ю.Галлера,
сформованої у Франції, і всупереч зобов'язанням польського уряду використовувати її лише для боротьби з
більшовиками, спрямували проти УГА.
За короткий час, продовжуючи вести запеклі бої на фронті, Галицька армія була перетворена у бойову силу
загальною чисельністю бл. 60 тис. бійців із забезпеченим запіллям. Проте відсутність ритмічного
матеріального забезпечення (зброї, боєприпасів, амуніції), регулярного поповнення особового складу,
недостатній вишкіл новобранців та брак вищих старшин (на службу до Галицької армії запросили колишніх
офіцерів австрійської армії) значно послаблювали боєздатність армії.
Незважаючи на чисельну і технічну перевагу польського війська, Галицька армія під час українськопольської війни 1918-19 провела ряд блискучих наступальних операцій і тільки втручання міжнародних
чинників або брак матеріально-технічного забезпечення рятував противника від воєнної поразки. У лютому
1919 командування Галицької армії розробило і успішно розпочало Вовчухівську операцію 1919. Внаслідок
наступу українських частин практично завершилося оточення Львова. Проте на вимогу Найвищої ради країн

Антанти просування частин ГА було зупинено. Після безплідних переговорів із союзницькою місією на чолі з
ген. Бертепемі, яка висунула неприйнятні для української сторони умови перемир'я, бойові дії
продовжились. Але час був втрачений, і польське командування, підтягнувши стратегічні резерви, зупинило
наступ українських підрозділів. Безрезультатно завершилася і місія ген. П.Боти, яка виїхала у зону
конфлікту в серед. травня 1919. Саме у цей час поляки, всупереч зобов'язанням перед Антантою, кинули
проти УГА шість добре озброєних дивізій ген. Ю.Галлера і 15.5.1919 розпочали наступ по всьому фронту.
Під натиском переважаючих сил ворога частини УГА змушені відступати на схід. На додаток, 24.5.1919
румунське військо спільно з дивізією польського генерала Л.Желіговського вдарило з тилу і окупувало
Покуття разом з Коломиєю і Снятином. УГА була затиснута у невеликий трикутник біля Чорткова на
південному сході Галичини. У цей критичний момент 9.6.1919 уряд ЗУНР-Державний Секретаріат склав свої
повноваження, а УНРада призначила Є.Петрушевича диктатором ЗУНР. 9.6.1919 командувачем 25тисячної Галицької армії був призначений ген. О.Греков, який разом з групою старшин підготував план
наступальної операції у напрямку Чортків, Львів. 7-28.6.1919 з метою розгрому угруповань противника у р-ні
м. Чорткова і визволення всієї території ЗУНР Галицька армія провела Чортківський наступ 1919.
Прорвавши польську оборону і розвиваючи успішний наступ III корпусу, частини УГА 15.6. заволоділи
Тернополем, а 25.6. Ожидовом і Белзцем. Стомлена тритижневим наступом і відчуваючи постійний брак
набоїв, УГА перейшла до оборони. Польське керівництво перекинуло на Галицький фронт кілька нових,
добре озброєних дивізій під проводом маршала Ю.Пілсудського. 28.6.1919 було прорвано фронт І ill
корпусів, розпочався другий відступ УГА до Збруча. Серед частин, які прикривали відступ основних сил
українського війська, був Жидівський курінь УГА під командуванням С.Ляйнберга. 6.7.1919 начальним
вождем УГА замість ген. О.Грекова призначено ген. М.Тарнавського. 16-17.7 УГА переправилася на лівий
берег Збруча, де незабаром з'єдналася з Армією УНР. На територію УНР перейшло 12 піших 1 одна кінна
бригади загальною чисельністю 49 800 старшин і вояків (при 603 кулеметах і 187 гарматах), що разом з
етапними і запільними частинами становило 85 000.
До кін. липня 1919 частини Галицької армії зайняли позиції на українсько-більшовицькому фронті. На поч.
серпня 1919 об'єднані українські армії, керівництво якими здійснював Штаб головного отамана (очолив ген.
М.Юнаків, ген.квартирмейстер - В.Курманович), розпочали наступ на Київ і Одесу. 30.8.1919 передові
частини УГА під командуванням ген. А.Кравса вступили у столицю України. 31.8. галицькі бригади зустрілись
у Києві з кінними відділами Добровольчої армії під командуванням ген. М.Бредова. Щоб уникнути збройних
сутичок (командування плекало надії створити з денікінцями спільний фронт проти більшовиків), ген.
А.Кравс віддав наказ про відступ на лінію Ігнатівка-Васильків. Бої на одеському напрямку в р-ні Вапнярки
тривали 23-30.8. Наприкін. серпня 1919 дивізії О.Удовиченка і Волинської групи розгромили 45-ту
більшовицьку дивізію і продовжили наступ на Одесу, куди одночасно просувалися частини Добрармії. У
вересні-жовтні 1919 українські армії опинилися між трьома силами: більшовицькими військами, денікінцями
та польською армією і під їхнім натиском змушені відступити в “чотирикутник смерті” на Поділлі в р-н Вінниці.
Відсутність боєприпасів і медикаментів, епідемія плямистого тифу (на думку Л.Шанковського, епідемія була
викликана штучно і стала першим в історії людства прикладом застосування бактеріологічної зброї)
поставили УГА перед катастрофою (у листопаді 1919 тільки 7% особового складу армії були боєздатними).
У цих умовах командування Галицької армії 6.11 уклало перемир'я і союзний договір з Добровольчою
армією. Уряди УНР і ЗУНР визнали цей договір недійсним, але захоплення денікінцями Жмеринки (10.11) та
Могилева-Подільського (14.11) змусило Начальну команду УГА поновити угоду з А.Денікіним. Військовий
союз галичан з денікінцями не тривав довго. Наприкін. грудня 1919 білогвардійські війська під ударами
більшовиків відступили на південь. На поч. січня 1920 більшовицьке військо підійшло в район розташування
галицьких частин. Єдиним виходом для УГА стала військова угода з більшовиками, внаслідок якої галицькі
частини були реформовані і під назвою Червона українська галицька армія у березні 1920 увійшли до
складу Червоної армії. У кін. квітня 1920 друга і третя бригади ЧУГА, дізнавшись, що поляки обіцяють
широку автономію Галичині, залишили фронт і перейшли в р-ні Летичева і Ялтушкова на бік Армії УНР і
польських військ. 30.4.1920 у бою з польськими військами поблизу Козятина була розсіяна і бригада УСС.
Галицькі формації, що потрапили у полон до поляків, були роззброєні, стрільці відпущені, а старшини
інтерновані у таборі Тухолі на Помор'ї. Більшість старшин і стрільців УГА, які перебували у той часу Києві і
Одесі, більшовики заарештували і відвезли в табори у глиб Росії, де практично всіх знищили. Українська
галицька армія перестала існувати.
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Сторінка 3 з 12«123451112»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика