Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 12«12341112»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Довідник з історії України (Т-Я)
Дата: Понеділок, 14.07.2014, 19:40 | Повідомлення # 6
ТИСЯЦЬКИЙ - 1) У Київській державі -воєначальник, який очолював міське військове ополчення (“тисячу”) в
9-10 ст. У давньоруських містах 11-13 ст. Т. - вища виборна особа, начальник міського ополчення і міський
суддя. Обирався з числа бояр на вічі. 2) У Новгородській феодальній республіці Т. - перший помічник
виборного посадника у військових і судових питаннях, якого обирали на вічі із бояр. У 14-15 ст. Т. -член
князівської ради і начальник міського ополчення, якого призначав князь. Згодом посада Т. стала спадковою.
З 1374 Т. стали заміняти воєводи та намісники, і до серед. 15 ст. посада Т. була ліквідована.
ТИТЛЕВСЬКИЙ МАТВІЙ (рр. н. і см. невід.) - польський дипломат і хроніст. Був абатом бенедиктинського
монастиря в Любліні (По-знанщина). На підставі реляцій очевидців, зокрема, записок Т.Шемберга і
Я.Остророга, Т. описав Цецорський і Хотинські походи українських козаків (див. Хотинська війна 1620-21).
Цей твір видано латинською мовою під назвою “Розповіді про битви між поляками і турками 1620-21 рр.”
(1622). Українською мовою його переклали С.Величко І С.Лукомський.
Я. Ісаєвич (Львів).
ТИХИЙ ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ (Олекса Тихий; 27.1.1927 - 6.5.1984) - відомий український поет,
правозахисник. Н. на хуторі Їжівка (Костянтинівського р-ну Донецької обл.). Закінчив філософський ф-тет
Московського унту. З 1950 працював учителем біології у Ново-Костянтинівській школі (тепер Приазов-ського
р-ну Запорізької обл.). З 1953 мешкав у селі Рубцове (тепер Краснолиманського р-ну Донецької обл.),
викладав у школі. З 1954 -вчитель історії у рідному селі. У 1948 вперше засуджений військовим трибуналом
Сталінської (тепер Донецька обл.) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але
військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне. Заарештований у лютому 1956
за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину.
18.4.1957 на закритому засіданні Сталінського обласного суду на підставі ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу
УРСР “за антирадянську агітацію та пропаганду” засуджений на 7 років позбавлення волі. Термін покарання
відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлагу. Після звільнення 15.2.1964 Т., не маючи можливості
влаштуватись на роботу за спеціальністю, працював вантажником, слюсарем-механіком, операторомдефектоскопістом, пожежником. Водночас проводив велику роботу з укладання словника української мови,
розробив “метод навчання без школи” (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав
за відродження української мови та національної культури на Донеччині. У січні 1972 Т. надіслав до редакції
газети “Радянська Донеччина” статтю “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області”, а на
поч. 1973 - до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою “Думки про рідний донецький край” (у квітні
листа було виправлено на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР І.Грушецького). У 1974 Т. написав
нарис “Сільські проблеми” та роздуми “Ви і ми”, в яких виступив проти процесу русифікації та на захист
української мови. У листопаді 1976 Т. разом з М.Руденком, О.Мешко, П.Григоренком, Л.Лук'яненком,

О.Бердником та ін. виступив членом-засновником однієї з перших правозахисник асоціацій - Української
громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ - “Декларацію
Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод” та “Меморандум № 1”. Літературна і
правозахисна діяльність Т. стала причиною його другого арешту на поч. лютого 1977. Справу Т. було
об'єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України М.Руденка. У червнілипні 1977 під час судового процесу в с. Дружківці (Донецької обл.) засуджений за звинуваченням у
“антирадянській агітації і пропаганді” та “за незаконне зберігання зброї” (було підкинуто гвинтівку) до 10річного позбавлення волі у таборах особливо суворого режиму і 5-ти років заслання. 21.7.1977 оголошено
вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Т. було позбавлено волі на 10 років з засланням на 5 років та за ст. 222 ч.І - на
3 роки; остаточно -10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на
5 років. Відбував покарання у мордовському таборі (с. Соснівка). У березні 1980 переведений у табір
особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський р-н Пермської обл., Росія). Кілька разів
оголошував голодовки (найдовша -52 дні). З 1981 Т, тяжко хворів. Помер 6.5. у тюремній лікарні у Пермі.
Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7.12.1990 вироки щодо Т. скасовано і справу закрито “за
відсутністю складу злочину”. 19.11.1989 прах Т. перепохований разом з тлінними рештками В.Стуса і
Ю.Литвина на Байковому кладовищі у Києві.
б. Нікольський (Донецьк).
ТИХОНІВЦІ - побутова назва духовенства і вірних Російської православної церкви після 1917. Назва
походить від імені патріарха Тихона (з 21.11.1917; справжн. прізв. Белавін; 1865-1925). Ін. назви - Патріарша
церква, Старослов'янська церква. Т. зазнали переслідувань з боку більшовицької влади. Протягом довгого
часу державні органи не реєстрували церкви. Єпископам були заборонені поїздки по їхніх єпархіях.
Незважаючи на організаційну нелегальність, церковне управління її було чітким. Зокрема, єпископи, вислані
за межі України (Амвросій Полянський, Прокопій Титов, Димаскин Цедрик), продовжували керувати своїми
єпархіями через довірених осіб. Дотримувались церковних канонів, не приймали нововведень ін. церковних
течій (одруження ієрархів, новий календар тощо). Загальна кількість парафій у серед, 1920-х нараховувала
бл. 6 тис. Перейняті великодержавними ідеалами, Т. в Україні протистояли національно-визвольному руху.
Разом з тим у жовтні 1922 екзарх України митрополит Михаїл (Єрмаков; 1862-1929) розіслав правлячим
архієреям циркулярний указ про перехід Всеукраїнської православної церкви на засади канонічної
автокефалії. Патріарх Т. був заарештований і деякий час перебував в ув'язненні. У 1923 підписав заяву про
лояльність його церкви до радянської влади, що послабило утиски і переслідування Т. Внаслідок енергійних
заходів ГПУ 29.7.1927 заступник патріаршого місцеблюстителя митрополит Сергій (Старогородський; 18671944) видав “Декларацію” про лояльність церкви до більшовиків, невдовзі продубльовану митрополитом
Київським Михайлом. 21.10.1927 патріарх Ієрусалимський, а 12.11. Антіохійський підтримали новий курс
сергіанців. Традицію Т. продовжила Істинно-православна церква (єп. Павел Кратиров), єпископат і
духівництво якої були згодом ліквідовані. Зазнали репресій і сергіанці. У 1943 за ініціативою Й.Сталіна
церкву було реформовано і повністю підпорядковано комуністичній владі.
С. Білокінь (Київ).
ТИХОРСЬКИЙ ЄПІФАНІЙ (р. н. невід. -1731)- церковний і освітній діяч у Слобідській Україні першій пол. 18
ст. Засновник Харківського колегіуму. Навчався у Києво-Могилянській академії, згодом - викладач академії,
помічник ректора Ф.Прокоповича. Був архімандритом Ніжинського Благовіщенського монастиря. З 1722 бєлгородський єпископ. Заснував духовну школу в Бєлгороді, яка в 1726 була переведена до Харкова і
отримала назву Харківський колегіум. За підтримки Т. у колегіумі запроваджено повний курс наук
(включаючи філософію, богослов'я та ін.), створено з учнів перший у Харкові церковний хор, засновано
бібліотеку колегіуму. Деякий час Харківський колегіум на честь Т. називався “Тихореціанською академією”.
Л. Посохова (Харків).
ТИЧИНА ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ [15(27). 1.1891 -16.9.1967]-видатний український поет. Академік АН України
(з 1929). Н. у с. Пісках на Чернігівщині (тепер Бобровицького р-ну Чернігівської обл.) у родині сільського
дяка. Початкову освіту здобув удома, пізніше - у земській школі. З 1900 перебував у Чернігові: співав у
монастирському хорі, навчався в бурсі та семінарії. З дитинства проявляв здібності до малювання і музики,
зокрема, був кларнетистом семінарського хору. У 1910 познайомився з М.Коцюбинським, який на одній із
своїх літературно-мистецьких “субот” передбачив молодому початківцю майбутнє справжнього поета. В
1912 у періодичних виданнях з'явилися перші поетичні твори Т. З 1913 жив у Києві. У 1913-17 навчався у
комерційному ін-ті, співпрацював у журналі “Світло”, газеті “Рада”, українському театрі М.Садовського. Вітав
націонално-визвольні події в Києві у 1917, про що, зокрема, свідчить його містична візія “Золотий гомін”
(1917). У 1918 виходить перша поетична збірка Т. “Сонячні кларнети”, що стала помітним явищем в
українській літературі. Наступні книжки віршів -“Плуг”, (1920), “Замість сонетів і октав” (1920), “В космічному
оркестрі” (1921), “Сковорода. Уривки з симфонії” (1923), “Вітер з України” (1924; з присвятою М.Хвильовому)
закріпили за Т. славу одного з найвизначніших українських поетів 20 ст. У цих збірках відображене складне й
суперечливе світосприйняття українця в періоди оптимістично-трагічних історичних подій на рідній землі. У
1923 Т. переїхав до Харкова, де працював у журналі “Червоний шлях”. Був одним з яскравих представників
революційно-романтичної течії в літературі (В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, М.Бажанта ін.). З 1925 належав до
Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22 письменників. У 1934 повернувся до

Києва. Яскравий талант Т. був деформований умовами тоталітарного режиму. У складних суспільнополітичних подіях 1930 років Т. змушений всупереч історичній правді оспівувати революційний героїзм,
прославляти радянський патріотизм та інтернаціоналізм, возвеличувати Сталіна і більшовицьку партію. Для
того, щоб втриматися на “Голгофі слави”, як висловився В. Стус, Т. змушений з роками перетворитися на
“живу мумію”. Під час радянсько-німецької війни 1941-45 жив у Башкирії. У цей період написав кілька збірок,
зокрема, “Чернігів” (1931), “Партія веде” (1934), “Чуття єдиної родини” (1938), “Сталь і ніжність” (1941) та ін.,
які, як і наступні, все більше зазнають впливу радянської кон'юнктури. Т. видавав книжки для дітей: “ІвасикТелесик” (1929), “Дударик” (1950) та ін. Володіючи багатьма мовами, Т. залишив значний доробок як
перекладач. Значним внеском Т. у філологічну науку є літературознавчі праці про творчість Т.Шевченка,
1.Франка, М.Коцюбинського, Я.Купали, М.Гафурі, Х.Ботева та ін. У 1943-48 Т. - міністр освіти УРСР. У 195359 - голова Верховної Ради УРСР. Державна премія України ім.Т.Шевченка (1962). Погляди
літературознавців щодо оцінки т. зв. “радянського” періоду творчості Т, неоднозначні. Окрім звинувачень
автора “Золотого гомону” в зраді національних ідеалів, деякі сучасні дослідники його творчості
(О.Тарнавський, С.Тельнюк, М.Жулинський) вбачають у писаннях Т., що “вихваляють” радянський лад, певні
поетичні пародії, глибоку іронію. Помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі. У 1980 у Києві відкрито
музей П.Тичини.
М. Крупач (Львів).
ТИШКЕВИЧ МИХАЙЛО [псевд.: Михайло Калинин, Маляр Каленик; 7(20).4.1857 -3.8.1930] - український
політичний та культурний діяч, граф. Н. у с. Андрушівці Липовецького повіту Київської губ. (тепер
Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл.). Походив із старовинного українського шляхетського роду.
Володів значними маєтками на Київщині. До 17 років жив у Варшаві і Вільно. Займався живописом. Віддавав
перевагу історичній та жанровій тематиці. Деякий час навчався у Петербурзькій академії мистецтв.
Протягом 1879-80 служив у російській армії. Після знайомства з В.Антоновичем захопився українськими
справами. Матеріально підтримував українських митців, літераторів і науковців. У 1888 заснував при
львівській “Просвіті” спеціальну премію за кращі драматичні й прозові твори на українську тематику, своїм
коштом забезпечував навчання молодих художників з незаможніх родин у Петербурзькій академії мистецтв.
Пропагував серед української шляхти автономістичні ідеї. Т. був засновником і активним учасником ряду
товариств: католицького об'єднання, ліберально-консервативного Союзу шляхти і земельних власників
(1906) та Крайової партії. Після невдалої спроби реалізувати свої ідеї через партію вийшов з її складу і
заснував у Києві Товариство прихильників миру. Виступав у російській, польській і французькій пресі в
обороні українських національних інтересів. Був меценатом Українського наукового товариства у Києві,
часописів “Przeglad Krajowy”, “Рідний край” та ін. З 1909 жив у Швейцарії. Друкував у європейських виданнях
наукові розвідки з історії України та публіцистичні статті, переважно французькою мовою, в яких відстоював
українську справу перед політичними колами західних країн. Серед них: “Documents historiques sur [Ukraine
et ses relations avec la Pologne, la Russe et la SuOde (1569-1764)” (1919), “[Ukraine en face du Congre's” (1919),
“La Litte'rature Ukrainienne” (1919). Під час Першої світової війни жив у Лозанні, де за його фінансового
сприяння та участі виходив тижневик “Ukraine”. В 1914 опублікував в “Journal de Geneve” статтю про репресії
і безчинства російської адміністрації щодо українства у Галичині та Буковині, яка привернула увагу значної
частини європейської громадськості. Підтримував дружні стосунки з митрополитом А.Шептицьким. Доклав
багато зусиль для звільнення А.Шептицького, якого у вересні 1914 було інтерновано царським урядом. У
1917 Т. обрано головою Об'єднання українських католиків у Києві. У період Директорії УНР 15.2.1919 Т. був
призначений на посаду голови надзвичайної дипломатичної місії УНР при Римському престолі. Протягом
травня-липня 1919 одержав приватну аудієнцію у папи Бенедикта XV, зустрічався з кардиналом П'єтро
Гаспаррі, державним секретарем Римської курії, надіслав ряд листовних послань до Папи та Римської курії
щодо ситуації в Сх. Галичині, можливих перспектив розвитку українсько-ватиканських відносин та
становища католицької церкви в УНР тощо. Т., незважаючи на активну діяльність, не вдалося одержати
офіційного визнання незалежності УНР Римським престолом. 16.7.1919 розпорядженням міністра
закордонних справ УНР Т. призначено головою української делегації на Паризькій мирній конференції 191920, головою дипломатичної місії УНР у Франції. За час праці як голова української дипломатичної місії в
Парижі Т. написав та подав на адресу голови Паризької мирної конференції 13 дипломатичних нот з
пропозиціями визнати самостійність України, з протестом проти військових дій Добровольчої армії
А.Денікіна, щодо східногалицького питання. 20.9.1920 постановою РНМ УНР було скасовано українську
делегацію при Паризькій мирній конференції, і незабаром Т. переїхав до Польщі. У 1920 роках Т. відійшов
від політичної діяльності. Помер у м. Гнєздно (Польща).
Л. Гентош (Львів).
ТІБЕРІІ ЮЛІЇ - династія боспорських правителів у перших століттях н. е. Засновником династії був
Рескупорід I (68/69 -91/92), який на честь римського імператора Тіберія (14-37 н.е.) присвоїв собі ім'я
Тіберій Юлій. Визначніші представники династії: Савромат І (93/94-123/124), Котіс II (123/124-131/132),
Реметалк (131/132 - 153/154), Євпатор (153/154-210/211), Рескупорід II (210/211-228/229) та ін. Знаходились
у васальній залежності від Римської імперії, яка проявлялась в обов'язковому використанні римських
династичних імен Тіберіїв Юліїв, розміщенні портретів римських імператорів на монетах із золота та
встановленні культу римських імператорів, першосвящениками якого стали боспорські царі.
О. Бандровський (Львів).

ТІМУР - (перс. Тімур-е ленг, європ. Тамерлан; 1336 - 18.2.1405) - середньоазіатський державний діяч і
політик, засновник династії Тімуридів, емір 1370-1405. Н. ус. Ходжа-Ільгар біля Шагресябза (тепер
Сурхандарська обл., Узбекистан). Походив з отюрченого монгольського племені барласів. Син бека Тарагая.
У 1362 поступив на службу до монгольського хана Тоглук-Тімура, який захопив владу в Мавераннахрі, і був
призначений правителем Кашкадар'їнського вілайєту. Після призначення правителем Мавераннахра ІльясХоджи, сина Тоглук-Тімура, Т. не підпорядкувався розпорядженню хана і зробився самостійним правителем.
Уклав союз з правителем Балха та Самарканда еміром Хусейном і почав тривалу боротьбу проти ІльясаХоджи та його батька. У 1362 під час однієї з сутичок Т. був поранений в ногу і з того часу був кульгавим
(звідси прізвисько “Тімур-е ленг”, європ. Тамерлан). У 1370 Т. сам захопив владу над Мавераннахром і
прийняв титул великого еміра. Згодом скинув з престолу та вбив еміра Хусейна, одружився з його вдовою і
прийняв титул “гурган” (чагатайською мовою означає “зять” дому Чингісхана). Т., не будучи нащадком
Чингісхана, все життя правив через підставних ханів-чингізідів (нащадків Чингісхана), які були маріонетками
в його руках. Столицею держави Т. стало місто Самарканд. Т. сприяв розвитку науки і культури, особливо
багато уваги приділяючи будівництву палаців, мечетей, мавзолеїв. Володіючи визначними
організаторськими і військовими здібностями, сформував велику, дисципліновану і добре озброєну армію.
Внаслідок численних військових походів Т. захопив і приєднав до своєї держави практично всі території
тогочасного персомовного світу за винятком Північної Індії: у 1381 завоював Хорасан, 1384 - Гурган, 1385Північний Іран, 1386 - Азербайджан, 1387 - Ісфаган. Походи Т., незалежно від їхнього правового
оформлення, носили загарбницький характер. В 1376-77 Т. надавав підтримку хану Гійяс едін Тохтамишу в
боротьбі за сингацький престол, після чого останній, об'єднавши Білу і Синю Орди, зробився суперником Т.
Внаслідок трьох великих походів проти Тохтамиша (1389, 1391,1394-96) Т. розгромив Золоту Орду,
пограбував її столицю Сарай аль-Джадід (Сарай Берке), міста Хаджі-Тархан (Астрахань), Азак (Азов) та ін.
Під час останнього походу війська Т. двічі вторгалися на територію сучасної України: один раз,
переслідуючи емірів Тохтамиша, дійшли до Дніпра, а звідти - до Дону, потім повернули на північ і
спустошили Рязанську землю (здобули місто Єлець); пізніше війська Т. повернули на Кримський півострів,
де спустошили міста Крим (очевидно, Солхат) та Кафу (Феодосію). У 1398-99 здійснив похід в Індію, де
захопив Делі та ін. міста. У 1399-1400 війська Т. захопили і зруйнували Халеб та Дамаск. У 1400 розпочав
війну проти турецького султана Баязіда І Йилдерима (“Блискавичного”). У 1402 під час походу в Малу Азію
під Анкарою Т. розгромив турецьке військо, взяв у полон султана і його двох синів. Т. прославився своєю
підступністю, жорстокістю щодо завойованого місцевого населення. Похід Т. у Китай, який розпочався в кін.
1404, був перерваний через його смерть у лютому 1405. Помер у м. Отрарі. Похований у мавзолеї Гур-Емір
у Самарканді.
Я. Полотнюк (Львів).
ТІРА (Тира) - античне місто-держава в гирлі р. Тирас (сучасн. Дністер) на правому березі його лиману (на
місці сучасного Білгород-Дністровського, Одеська обл.). Заснована в 6 ст. до н.е. вихідцями з грецького
міста Мілета. Згадувалась утворах Геродота, Страбона та ін. античних авторів (зустрічається й інша назва
міста - Офіуса). Спочатку була лише невеликим поселенням землеробського типу. З 4 ст. до н.е. набула
значення торгового центру. Підтримувала жваві торговельні відносини з Афінами, малоазійськими містами,
Ольвією, Херсонесом, населенням Придністров'я. Мала міське самоуправління (народні збори, раду,
архонти і т. п.). Бл. 360 до н.е. Т. почала карбувати власні мідні, срібні та золоті монети. У кін. 2 ст. до н.е.
була завойована Мітрідатом VI Євпатором. У 48 до н.е. зазнала нападу готів. За римського імператора
Августа (27-14 до н.е.) потрапила під впаду Римської імперії. У 56-57 н.е. увійшла до складу римської
провінції Нижня Мезія. Наприкін. З ст. як античне місто занепала. Археологічні дослідження Т. проводяться з
1900.
О. Бандровський (Львів).
ТІРІТАКА - місто Боспорського царства, що, за повідомленнями античних авторів (Птолемей, Стефан
Візантійський та ін.), знаходилось неподалік від Пантікапея (сучасн. Керч) на березі Керченської протоки.
Залишки Т. утотожнюються з городищем у сучасн. с-щі Аршинцеве (тепер у складі Керчі). Місто засноване
іонійськими поселенцями в сер. бет. до н.е. Т. була найбільшим рибопромисловим центром Боспору. Місто
мало фортифікаційні укріплення. Археологічні дослідження у місті проводилися з 1932 до 1952 (з
перервами; В.Гайдукевич). Знайдено залишки поселення кіммерійського періоду поч. 1 тис. до н.е. Знайдено
рештки винокурень та рибальських переробних промислових приміщень, житлові будинки, монетні клади.
На околиці міста відкрито святилище Диметри, де знайдено багато культових статуеток 5-4 ст. до н.е. Місто
зруйноване під час навали гуннів у 70-х роках 4 ст. Однак поселення на місці Т. існувало до 9 ст.
О. Бандровський (Львів).
ТІТМАР МЕРЗЕБУРЗЬКИЙ (25.7.975 -1.12.1018) - німецький церковний діяч і хроніст. Належав до одного з
наймогутніших німецьких родів. Син саксонського графа Готфріда фон Бальбека, родич імператорів
Саксонської династії. З 1000 - канонік у Магдебурзі. У 1009-18 - мерзебурзький єпископ (Саксонія).
Мерзебурзьке єпископство, яке очолював Т.М., було відновлене на поч, 2 ст. імператором Генріхом II для
поширення християнства серед полабських слов'ян та посилення впливу Німеччини на слов'янські народи.
Т.М. - автор цінної “Хроніки” (написана лат. мовою у 1012-18), в котрій висвітлюються події 908-1018 у
Німеччині і сусідніх з нею країнах. “Хроніка” насичена багатим фактичним матеріалом, який авторові

вдалося зібрати завдяки високому становищу у Священній Римській імперії. Значна частина цього матеріалу
стосується відносин зі слов'янськими народами, відомості про які Т.М., зокрема, черпав під час
безпосередніх контактів з ними (знав слов'янські мови). Тенденційно підходить до висвітлення німецькослов'янських, особливо німецько-польських, взаємин (можливо, через те, що імперія в цей період - 1003-05,
1007-13 і 1015-18 вела війни з Болеславом I Хоробрим). Доброзичливо пише про Київську Русь, яку, проте,
не вважав слов'янською державою. Т.М. називає київських князів королями. Твір Т.М. містить опис Києва як
великого міста (понад 400 церков і 8 торгів).
М. Крикун (Львів).
ТІУН (тивун) - назва кількох категорій посадових осіб у Київській Русі та на українських землях у складі
Великого князівства Литовського і Московської держави (до 17 ст.). У Київській Русі Т. називались
господарські управителі князя або бояр. Т. огнищанний (пізніше Т. двірський) відав домом (огнищем,
двором) феодала; Т. конюшний відав конюшнями і табунами; Т. ратайний - польовими роботами і т.д. Т,
були найближчими помічниками феодалів-землевласників у галузі суду і управління. Більшість із них були
невільними людьми. Однак за вбивство Т. згідно з “Руською правдою” платилось подвійну виру. У 14-17 ст.
існували Т. великого князя, що займались його господарством і управляли окремими містами, волостями, та
Т., що входили до апарату намісників і виконували судові функції. У Великому князівстві Литовському Т.
називались великі феодали, що здійснювали управління волостями (пізніше -намісники). В окремих
місцевостях Галицької Русі, де чинність зберігало давньоруське право, Т. були виборними представниками
сільських громад.
ТКАЧЕНКО МИХАЙЛО СТЕПАНОВИЧ (1879 - 1920) - український політичний діяч, правник. Родом із
Чернігівщини. Навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту. Був одним із лідерів української студентської
громади. Належав до Революційної української партії, очолював гурток пропагандистів, який готував
партійні кадри. Після розколу партії (грудень 1904) Т. приєднався до Української соціал-демократичної
спілки РСДРП і був одним із лідерів її київського комітету. У березні 1917 перейшов до Української соціалдемократичної робітничої партії, брав участь в установчих зборах київської організації (22.3.1917),
конференції УСДРП (4-6.4.1917). Виступив з критикою колишніх партійних однодумців по Спілці,
зауважуючи, що “розвиток революційних подій з неминучістю веде до повної самостійності України”. У квітні
1917 на Всеукраїнському національному конгресі Т. виступив з доповіддю “Автономія України в
федеративній республіці”. Був обраний до Української Центральної Ради від УСДРП, входив до складу
Малої Ради. Член Крайового комітету для охорони революції в Україні, тимчасової комісії з охорони
порядку. 2.11.1917 затверджений Центральною Радою генеральним секретарем судових справ, з січня до
кін. квітня 1918- міністр судових справ УНР в уряді В.Голубовича. Під час Гетьманату перебував у Харкові.
Після розколу УСДРП на 4 партійному з'їзді (10-12.1.1919) Т. став одним із лідерів лівої течії і засновником
УСДРП (незалежних), яка вимагала негайного встановлення радянської влади в Україні і укладення мирного
договору з більшовицькою Росією. На установчому з'їзді Української комуністичної партії, реорганізованої з
УСДРП (незалежних; 22-25.1.1920), обраний до складу ЦКУКП. Т. песимістично оцінював майбутнє України
за більшовицької влади, вважаючи, що встановлення комуністичного режиму призведе до масової
русифікації, якої не зазнавав український народ за часів Російської імперії. У 1920 був інтернований у
більшовицькому концтаборі, де і помер.
Т. Осташко (Київ).
Дата: Понеділок, 14.07.2014, 19:41 | Повідомлення # 7
ТМУТОРОКАНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (Тмутараканське князівство)-давньоруське князівство 10-11 ст.,
розташоване на Таманському півострові. Утворилося внаслідок колонізації Північного Причорномор'я
східнослов'янськими племенами, насамперед, сіверянами. Під час походу 943 князь Ігор встановив контроль
над Таманню, де залишив свого посадника. Після розгрому Хозарського каганату (965) дружиною
Святослава Ігоровича територія Таманського півострова увійшла до складу Київської Русі.
Адміністративним центром новозаснованого Т.к. стало м. Тмуторокань (у 8-9 ст. - Таматарха). Т. к. вперше
згадується у “Повісті временних літ” під 988 як уділ князя Мстислава Володимировича (982-1036), який він
отримав від свого батька -київського великого князя Володимира Святославича. У період князювання у
Тмуторокані (1010-23) Мстислав розширив територію князівства, перемігши князя касогів Редедю. Мстислав
Володимирович укріпив місто, а в 1023 заклав церкву Богородиці. У серед. 11 ст. Т.к. підпорядковувалось
чернігівським князям: Святослав Ярославич надавав його членам своєї родини. У 1060-64 та 1066-69 у
Тмуторокані княжив син Святослава - Гліб Святославич. У 1068 Гліб Святославич виміряв відстані між
Тмутороканню та Керчю по льоду Керченської протоки, що засвідчує напис на Тмутороканському камені. У
1064 Тмуторокань захопив Ростислав Володимирович - родоначальник династії галицьких князів.
Посилення Т.к. у роки правління Ростислава Володимировича (1064-66) непокоїло візантійців, які й отруїли
князя під час банкету в Корсуні. Після смерті Ростислава свою владу над Т.к. поновили чернігівські князі.
Тмутороканський князь Роман Святославич (1070-79) готував із Тмуторокані походи у боротьбі за
чернігівський стіл. Протягом 1081-83 у Т.к., вигнавши з міста чернігівського посадника Ратибора, правили
князі-ізгої Давид Ігорович та Володар Ростиславич. У 1083 із візантійського заслання у Тмуторокань
повернувся Олег Святославич, названий у “Слові о полку Ігоревім” Гореславичем. Прийнявши титул
архонта Матрахи, Зіхії і усієї Хазарії, він правив князівством до 1115. Населення Т.к. було
багатонаціональним: крім слов'ян, у ньому проживали греки, вірмени, хозари. У Тмуторокані існувало
окреме єпископство. У 1061-74 поблизу міста у монастирі жив і творив літописець Никон Великий.

Неодноразові напади половців на Т.к. на поч. 12 ст. порушили його торгові й політичні зв'язки з
Подніпров'ям. Ослаблене князівство незабаром припинило своє існування, а його територія увійшла до
складу Візантії.
О. Мазур (Львів).
ТМУТОРОКАНСЬКИЙ КАМІНЬ - мармурова прямокутна плита з висіченим на ній руським написом 1058.
Знайдений у 1792 на Таманському березі Керченської протоки. Довжина плити 2,25 м., ширина 70 см.,
товщина 24 см. Вага бл. 850 кг. Напис “У літо 6576 індикта 6 (тобто 1068) Глеб князь мерил море по леду от
Тьмутороканя до Крчева (Керчі) 14 000 сажень”. Текст вперше опублікував у 1794 А.Мусін-Пушкін. Знахідка
мала велике наукове значення, адже допомогла визначити місцезнаходження давньоруського міста
Тмуторокані і Тмутороканського князівства. Унікальність напису викликала жваву дискусію про його
автентичність. Т.к. досліджували російські історики А.Оленін, А.Спіцин, Б.Рибаков, А.Монгайт. Відомості
напису повністю підтверджуються даними літописних давньоруських джерел. У 1068 у Тмуторокані дійсно
князював Гліб Святославич, який згодом був новгородським князем. У Візантії відлік років ішов по індиктах і
подано тут вірно. Відстань від Тмуторокані (сучасн. Тамань) до Керчі рівно 23 км., що повністю відповідає
відстані 14 000 махових сажень. Проведена наукова експертиза Т.к. (палеографії літер, ідентифікації князя,
перевірка сучасними методами відстані між поіменованими пунктами) підтверджує давньоруське
походження пам'ятки. На місці знахідки Т.к. археологи виявили споруди літописної Тмуторокані - центру
Тмутороканського князівства. З 1857 Т.к. зберігається в Ермітажі (Санкт-Петербург; Росія).
О. Мазур (Львів).
ТОБІЛЕВИЧІ - родина видатних діячів української театральної культури. До родини Т. належали: Іван
Карпович Т. (літ. псевд. -Карпенко-Карий;17(29).9.1845-2(15).9.1907) - видатний український драматург,
актор, режисер. Н. у с. Арсенівці (тепер с. Веселівка Новомиргородського р-ну Кіровоградської обл.). У 1859
закінчив Бобринецьке повітове училище. Служив дрібним чиновником (писар). У 1865 переїхав до
Єлизаветграда, де разом із М.Кропивницьким організував аматорський театральний гурток. Підтримував
контакти з українськими революційними гуртками, за що восени 1883 звільнений з роботи і у 1884 висланий
на три роки до Новочеркаська під нагляд поліції. Пізніше деякий час жив на хуторі Надія. Літературну
діяльність розпочав у кін. 1870 років. Як драматург виступив на поч. 1880-х. 31889 працював на сцені як
актор і один із керівників трупи П.Саксаганського. Створив на сцені образи Мартина Борулі та Омелька
(“Мартин Боруля” І.Карпенка-Карого), Прокопа (“Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ'яненка), Опанаса
(“Бурлака”), Назара і Хоми (“Назар Стодоля” Т.Шевченка), Пузиря (“Хазяїн” І.Карпенка-Карого), городничого
(“Ревізор” М.Гоголя)та ін. Помер у Берліні, де перебував на лікуванні. Похований біля хутора Надія (тепер
поблизу с. Миколаївки Кіровоградського р-ну Кіровоградської обл.). К.-К. написав сатирично-викривальні
комедії “Розумний і дурень” (1885), “Мартин Боруля” (1886), “Сто тисяч” (1890), “Хазяїн” (1900), “Суєта”
(1902) та ін., побутові драми - “Підпанки” (1883), “Наймичка” (1885), “Безталанна” (1886), “Батькова казка”
(1892), п'єси на історичні теми - “Бондарівна” (1884), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Чумаки”
(1897), “Гандзя” (1902), трагедію “Сава Чалий” (1899) та ін. І.Франко писав про К.-К., що він був одним з
“батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому
рівного не має наша література”. У 1956 відкрито музей-заповідник К.-К. - “Хутір Надія”. Марія Карпівна Т.
(сценічн. псевд. - Садовська; за чоловіком -Садовська-Барілотті; 4.1855 - 27.03.1891)-визначна українська
співачка та драматична артистка. Н. у с. Кам'яно-Костуватому Бобринецького повіту на Херсонщині (тепер
Братського р-ну Миколаївської обл.). Виступала на сцені в трупах М.Старицького, П.Саксаганського,
М.Садовського. Серед ролей та партій С.: Наталка (“Наталка Полтавка” І.Котляревського), Одарка
(“Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського), панночка (“Утоплена” М.Лисенка), Маруся (“Дай серцю
волю, заведе в неволю” М.Кропивницького), Проня (“За двома зайцями” М.Старицького), Варка, Софія,
Харитина (“Безталанна”, “Наймичка” І.Карпенка-Карого) та ін. (див. М.Садовська), Микола Карпович Т.
[сценічн. псевд. - Садовський; 1(13).12.1856 -7.2.1933] - видатний український актор і режисер, один з
основоположників українського професійного театру. Н. у с. Кам'яно-Костуватому. У 1888 разом з
М.Заньковецькою заснував власну трупу, яка у 1898 об'єдналася з “Товариством російсько-малоросійських
артистів під керівництвом П.Саксаганського”. У 1905-06 очолював у Львові театр “Руська бесіда”. У 1907 С.
разом із М.Заньковецькою створив у Києві перший стаціонарний український професійний театр. Серед
ролей: Гнат, Тарас, Панас (“Безталанна”, “Бондарівна”, “Бурлака” І.Карпенка-Карого), Микола, Виборний
(“Наталка Полтавка” І.Котляревського), Панас, Мартин Боруля, Пузир, Барильченко (“Бурлака”, “Мартин
Боруля”, “Хазяїн”, “Суєта” І.Карпенка-Карого), Назар (“Назар Стодоля” Т.Шевченка), Богдан Хмельницький,
Тарас Бульба (“Богдан Хмельницький”, “Тарас Бульба” М.Старицького), Сава Чалий (“Сава Чалий”
І.Карпенка-Карого), командор (“Камінний господар” Лесі Українки) та ін. Помер і похований у Києві (див.
М.Садовський)-, Панас Карпович Т. [сценічн. псевд. - Саксаганський; 3(15).5.1859 - 17.9.1940] - видатний
український актор, режисер, театральний діяч. З 1883 виступав на сцені українського театру під
керівництвом М.Старицького і М.Кропивницького. У 1918 заснував Народний театр у Києві (тепер Львівський
державний академічний театр ім. М.Заньковецької). Особливо великої слави і досконалої акторської
майстерності досяг у комедіях І.Карпенка-Карого (див. П.Саксаганський)-, Софія Віталіївна Т. [дівоче прізв. Дітковська; 3(15).10.1860 - 7.10.1953] - українська актриса, письменниця. Дружина І.Карпенка-Карого.
Племінниця польського революціонера З. Сераковського. Н. у с. Новоселиця (тепер Жмеринського р-ну
Вінницької обл.). У 1883-85 співала в аматорському хорі М.Лисенка. Грала у трупах М.Старицького (1883-

84), М.Садовського (1888-90), П.Саксаганського (1890-1907)та І.Карпенка-Карого.У 1908-16 виступала як
драматична акторка у театрі М.Садовського в Києві. Кращі ролі: Тетяна (“Суєта” І.Карпенка-Карого),
Лимериха (“Лимерівна” Панаса Мирного), Терпилиха (“Наталка Полтавка” І.Котляревського). Автор книг
“Життя Івана Тобілевича” (1945), “Корифеї українського театру” (1947), “Мої стежки і зустрічі” (1957) та ін.
П. Панченко (Київ).
ТОВАРИСТВО ІМЕНІ МИТРОПОЛИТА П.МОГИЛИ - культурно-освітнє релігійне товариство, засноване 1931
у Луцьку. Ставило за мету поширення релігійної освіти і православної свідомості. Члени товариства стояли
на засадах соборноправності української церкви. Товариство проводило широку видавничу діяльність,
опублікувало у перекладі українською мовою “Чини Требника”, “Літургію св. Іоанна Златоуста”, “Малий
Октоїх”, “Акафісти”, “Малий Богогласник”, “Молитовник”, видавало часописи “За соборність” (ред.
І.Власовський), релігійний щомісячник “Шлях” (1936-39; ред. В.Островський, з вересня 1939 Є.Богуславський). У 1930 роках товариство очолювали С.Тимошенко, М.Ханенко. Товариство припинило
свою діяльність після вступу Червоної армії на Волинь у вересні 1939.
О. Мазур (Львів).
ТОВАРИСТВО ІСТОРИЧНЕ у Львові - науковетовариство, засноване 14.10.1886 польським істориком
К.Ліске з метою “сприяння розвитку історичних наук, з особливим висвітленням історії Червоної Русі”.
Товариство об'єднувало, головним чином, польських істориків, зокрема, Освальда Бальцера, Людвіка
Фінкеля, Людвіка Цвіклінського. Головним друкованим органом товариства був “Kwartalnik historyczny”
(“Квартальник історичний”). Перед Першою світовою війною з Ті. співпрацювали також українські вчені:
М.Грушевський, К.Студинський, Ю.Цепевич, О.Колесса, М.Кордуба, Іван Белей, О.Барвінський. Активним
членом Ті. у 1880-90 роках був І.Франко. Українські вчені постійно виступали на засіданнях товариства. На
сторінках “Квартальника” публікувалися дослідження українських вчених та рецензії на них, періодично
подавалися огляди української політичної та наукової преси. У міжвоєнний період товариство було
перейменовано у Польське історичне товариство, а його співпраця з українськими істориками значно
послабилася. У наш час товариство продовжує свою діяльність у Польщі.
О. Середа (Львів).
ТОВАРИСТВО НАУКОВИХ ВИКЛАДІВ ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ - громадська просвітницька організація в
Галичині, яка ставила за мету поширювати і популяризувати серед українського населення наукові знання з
різних ділянок природознавства і суспільного життя - економіки, політики, культури, мистецтва тощо.
Засноване 1908 за ініціативою професора Львівського у-ту О.Колесси, який очолював Головну раду
товариства до 1912. Організовувало науково-популярні лекції, курси на зразок народних університетів для
піднесення освітнього і культурного рівня галицьких українців, надсилало лекторів на прохання інших
громадських і культурних товариств (“Зоря”, “Просвіта”, “Українське педагогічне товариство”, “Сила”).
Членами Товариства були переважно українські науковці Львівського у-ту, Наукового товариства ім.
Т.Шевченка: Б.Загайкевич, І.Кокорудз, І.Крип'якевич, В.Левицький, В.Охримович, І.Раковський,
І.Свенціцький, С.Рудницький, С.Томашівський, М.Федюшко та ін. - всього понад ЗО чоловік. Тематика лекцій
була різноманітною - з природознавства, географії, історії, філософії, літератури, мистецтва. За перші
чотири роки існування члени товариства прочитали понад 400 лекцій, на яких побувало понад 45 тис.
слухачів. Було створено сім філій (Львів, Перемишль, Рогатин, Самбір, Сокаль, Станіслав, Тернопіль). Після
Першої світової війни відновило свою діяльність і продовжувало її до 1939. У 1921-25 товариство
підтримувало зв'язок з Львівським (таємним) українським університетом. Головами Товариства у різний
час були В.Щурат, В.Кучер, І.Свенціцький, Д.Лукіянович. З 1929 у львівській філії організації значний вплив
мав Союз української націоналістичної молоді, який використовував товариство як прикриття для політичної
роботи. Діяльність Товариства мала помітний вплив на культурно-освітнє життя галицьких українців,
особливо напередодні Першої світової війни. Припинило діяльність у вересні 1939 після встановлення
радянської влади у Західній Україні.
Л. Зашкільняк (Львів).
ТОВАРИСТВО ОБ'ЄДНАНИХ СЛОВ'ЯН -таємна політична організація. Заснована на поч. 1823 у НовоградіВолинському колишніми членами Товариства першої згоди - офіцерами А. та П.Борисовими і учасником
польського визвольного руху Ю.Люблінським. До складу ТОС входили понад 50 офіцерів нижчих чинів із
військових частин, що дислокувалися на Волині та Київщині. Окрім засновників, найбільш активними
членами Товариства були Я.Андрієвич, О.Усовський, І.Горбачевський, І.Сухинов, Я.Драгоманов,
П.Громницький, Я.Андрієвич, М.Лісовський, В.Бечаснов, І.Іванов, А.Кульмін, О.Пестов, В.Соловйов,
О.Тютчев, М.Щепилло. Керівником товариства був П.Борисов, а ідеологами - Ю.Люб-лінський та
І.Горбачевський. Головні засади діяльності ТОС відображені у програмних документах - “Клятвенній
обіцянці” і “Правилах” (17 пунктів), в основі яких лежала ідея панславізму. ТОС ставило за мету звільнення
слов'янських народів від деспотичної абсолютистської влади й іноземного панування, встановлення
республіканського ладу в слов'янських країнах та їхнє об'єднання у федеративний союз. Передбачалося
подолання незгод між слов'янськими народами, чітке означення кордонів між національними державами.
Кожна з держав мала право самостійно вирішувати питання політичного устрою, організації виконавчих
органів влади, прийняття основних законів. На чолі федеративного союзу мало постати зібрання

представників усіх республік - конгрес, які могли приймати спільні закони. Кожен народ-член федерації - має
свою демократичну конституцію, свій уряд і самостійно вирішує всі питання свого внутрішнього життя.
Соціальна програма ТОС передбачала знищення кріпацтва. До складу федерації мали увійти Росія,
Польща, Молдова, Валахія, Моравія, Богемія, Сербія, Трансільванія, Далмація, Кроація та Угорщина
(угорські українці). Щодо українців та білорусів, то їх зачислили до “русского” народу, в чому виявилася
обмеженість національної програми та самосвідомості членів ТОС. Члени товариства мали намір досягнути
поставленої мети шляхом військового повстання. У вересні 1825 на зборах у с. Ліщині на Житомирщині
члени ТОС погодилися із пропозицією представників Південного товариства декабристів С.МуравйоваАпостола та М.Бестужева-Рюміна про об'єднання і увійшли до його складу, зберігаючи свою програму і
окрему управу. Члени ТОС брали участь у підготовці збройного повстання, проводили агітацію у військах.
Під час виступу Чернігівського полку вони приєдналися до повстанців, зазнали поразки і були заслані до
Сибіру (див. Чернігівського полку повстання).
О. Мазур (Львів).
ТОВАРИСТВО ПРИХИЛЬНИКІВ СЛОВ'ЯНЩИНИ - таємний польський громадсько-літературний гурток,
заснований студентською молоддю Львівського ун-ту. Діяв у 1821-26. Провідні діячі: Л.Набєляк (керівник),
А.Бельовський, Л.Семенський та ін. За свідченням Л.Набеляка, поштовх до створення товариства дали
“історичні дослідження Зоріана Ходаковського на ниві слов'янщини, а крім того, недавні, хоч і невдалі,
політичні зусилля Постеля і Муравйова”, які надихнули молодь “слов'янським духом”. Товариство ставило
перед собою завдання: по-перше, за рахунок використання давньослов'янських пам'яток збагачувати
національну літературу; по-друге, шляхом ознайомлення з літературою та історією різних слов'янських
народів установлювати тісніші відносини дружби і доброзичливості між цими народами. Т.п.с. являло собою
по суті дискусійний клуб, в якому формувались естетичні та політичні погляди його членів і прихильників.
Члени товариства, дотримуючись ідейних засад гуртка, продовжували діяльність і в 1830 роках. Його
підсумком стало видання альманахів “Haliczanin” (1830), “Ziawonia” (т. 1, 1834; т. 2, 1837 - конфіскований
цензурою, перевиданий у Страсбурзі у 1839), видавці та автори яких підтримували тісні творчі зв'язки з
“Руською трійцею”.
Ф. Стеблій (Львів).
ТОВАРИСТВО ПРИХИЛЬНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, НАУКИ І ШТУКИ у Львові - громадська
організація, створена 1904 за ініціативою М.Грушевського. Основним своїм завданням товариство вважало
сприяти розвиткові української культури і науки, підтримувати інтелігенцію з усіх українських земель.
Головою товариства незмінно був М.Грушевський, заступником - І.Франко, секретарем - /.Труш.
Напередодні Першої світової війни налічувало 36 членів, що походили з Галичини і Над дніпрянської
України {В.Вин-ниченко, І.Джиджора, М.Василенко, М.Заньковецька, О.Кандиба, І.Кревецький, В.Липинський,
І.Нечуй-Левицький, М.Садовський, В.Симиренко та ін.). Товариство популяризувало твори українських
митців і науковців шляхом їх видання, влаштовувало лекції, виставки тощо. У 1904 товариство організувало
наукові курси, в 1905 - виставку творів ужиткового мистецтва. Члени товариства організували відзначення
ювілею І.Нечуя-Левицького, а в 1907 - вшанування М.Садовського. Надавало премії українським митцям
(І.Франку, Ф.Вовку, М.Шкрібляку, В.Доманицькому, С.Томашівському), пенсії (М.Коцюбинському). Видало
низку праць І.Франка, перекладів В.Щербаківського, поезії Г.Чупринки, дослідження С.Томашівського,
планувало широкомасштабні видання творів Лесі Українки, В.Леонпіовича, В.Липинського, О.Левицького,
М.Вовчка. Частину коштів передавало на підтримку Української видавничої спілки. З початком Першої
світової війни 1914-18 припинило свою діяльність.
Л. Зашкільняк (Львів).
ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКИХ ПОСТУПОВЦІВ (ТУП) - нелегальна міжпартійна громадсько-політична
організація, що діяла у Наддніпрянській Україні в 1908-1917. Створена на поч. 1908 у Києві за ініціативою
членів Української демократично-радикальної парти для координації діяльності українського національного
руху в період наростання реакції в Російській імперії. До ТУП, крім дем.-радикалів, увійшли діячі соціалдемократичних (С.Петлюра, М.Шаповал, В.Винниченко) та ліберальних (А.В'язлов, Є.Чикаленко,
А.Ніковський, Ф.Матушевськийіа ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та
конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних
з'їздах організації. Осередки організації - “громади ТУП” діяли по всій Україні (бл. 60), а також у Петербурзі
та Москві. Напередодні Першої світової війни до Ради ТУП входили Є.Чикаленко, С.Єфремов,
Ф.Матушевський, О.В'язлов, В.Леонтович, О.Ніковський, Л.Яновська, В.Прокопович, Д.Дорошенко,
Л.Старицька-Черняхівська, О.Корчак-Чепурківський, Л.Жебуньов, П.Холодний. Неофіційними друкованими
органами ТУП були газета “Рада” та журнал “Украинская жизнь” (виходив у Москві в 1912-17, ред.
О.Саліковський та С.Петлюра). На щорічних нелегальних з'їздах ТУП обговорювалися назрілі політичні та
культурницькі питання. Основні напрями діяльності - культурницька робота (створення “Просвіт”, клубів,
поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з ін. організаціями у відстоюванні
політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної Думи, поширення кооперативного руху. ТУП
виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі,
судівництві, церковному житті. Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог:
парламентаризму, перебудови Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальної

автономії України. З поч. Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у
війні. Одна частина тупівців (Є.Чикаленко, А.Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні, інша
(Л.Яновська) стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії. Восени 1914
прийнято компромісне рішення - ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП
засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 випустила декларацію під заголовком
“Наша позиція” з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії,
забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо. Рада ТУП підтримала
ноту Вільсона у справі примирення воюючих держав. ТУП встановило тісні зв'язки з думськими фракціями
трудовиків та конституційних демократів (кадетів), які підтримали українські домагання у сфері культурнонаціонального самовизначення і виступили в Думі щодо заборони святкування в Києві століття від дня
народження Т.Шевченка. Після Лютневої революції 1917 Рада ТУП разом з представниками інших
громадських і політичних організацій утворили Українську Центральну Раду, обравши на посаду голови
М.Грушевського. 25-26.3.1917 у Києві відбувся з'їзд ТУП, на якому були делегати від багатьох громад
України, а також Петербурга, Катеринодара, Москви. Резолюція з'їзду включала такі вимоги: підтримувати
Тимчасовий уряд; домагатися легальними засобами автономії України у складі демократичної Російської
держави і у зв'язку з цим змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів;
забезпечити права національних меншин. Члени Ради ТУП увійшли до складу тимчасового ЦК СУАФ. У
червні 1917 Союз українських автономістів-федералістів було перетворено на Українську партію
соціалістів-федералістів.
Г. Геращенко (Запоріжжя).
ТОВАРИШ - титул рядового козака, повноправного члена січового товариства. У 18 ст. за військові заслуги
гетьман присвоював титул військовий Т. (дорівнював сотникові). Військові Т. виконували особисті доручення
гетьмана і мали право брати участь у раді старшини. У 17-18 ст. в українському війську існував титул
бунчукового Т. (див. Бунчуковий товариш). У Гетьманщині в 2 пол. 17 - наприкін. 18 ст. існував титул
значковий Т., який надавався гетьманом або Генеральною військовою канцелярією (див. Значковий
товариш). Козаки, які служили під полковою хоругвою “значком”, мали титул значкових товаришів.
О. Кривоший (Запоріжжя).
“ТОВАРИШ” -літературно-науковий журнал радикального студентства. Виходив у Львові. Ідея його видання
виникла в середовищі “Академічного братства”, її ініціаторами були студенти В.Будзиновський,
М.Ганкевич, О.Маковей, Є.Козакевич, С.Козловський. До редакції журналу, крім студентів, входили
М.Павлик, І.Франко, О.Терлецький. Вийшов лише один номер 24.7.1888 (на титулі зазначено 10.7.) за
фактичною редакцією І.Франка (обсяг -116 с.). Містив вірші О.Маковея і М.Старицького, оповідання І.
Франка, розвідку М.Павлика “Русини в Америці”, дві наукові статті М.Драгоманова, листи Ю.Федьковича і
Т.Шевченка. Через суперечності між видавцями редакція журналу перейшла до рук “молодих” радикалів, які
виявилися неспроможними продовжити видання “Т.”.
В. Благий (Львів).
ТОВАРНИЦЬКИЙ ІВАН (1782-29.12.1869) - один із перших українських промисловців у Львові, колекціонер,
меценат. Походив із бідної родини. Завдяки своїй праці став власником найбільшого у місті кондитерського
закладу. Був членом міської ради, куратором Галицької ощадної каси (з 1850), почесним членом музичного
товариства. Ставши членом Ставропігійського інституту Львові (1842), неодноразово обирався його
старшиною (у 1846-51, 1861-69 - віце-сеньйор, у 1852-60 - сеньйор). Підтримував український національний
рух. У 1848-51 - член-засновник Головної руської ради, один з ініціаторів заснування української газети
“Галицька пчола”, співорганізатор Першого з'їзду українських діячів науки, освіти і культури у Львові (див.
Собор руських учених), співзасновник Галицько-руської матиці, член комісії побудови Народного Дому у
Львові. У 1864 був одним з ініціаторів заснування українського професійного театру “Руської бесіди” у
Львові. Зібрав цінні колекції рідкісної зброї (пограбована під час Львівського збройного повстання 1848),
нумізматики, мінералів та живопису (подаровані Народному Дому у Львові). Матеріально підтримував
монастирську дівочу школу в Яворові. Значні кошти заповів Ставропігійському ін-ту, Успенській церкві у
Львові та призначив 5 стипендій для незаможних студентів.
Ф. Стеблій (Львів).
ТОВСТА МОГИЛА - скіфський курган 4 ст. до н.е. біля м. Орджонікідзе Дніпропетровської обл. Досліджений
у 1971 київським археологом Б.Мозолевським. Висота кургану -8,6 м, діаметр - 57 м. Обведений по колу
ровом, в якому були залишки тризни (кістки тварин і уламки посудин). Відкрито центральну і бокову
гробниці. Центральна гробниця складалася з глибокої вхідної ями (7,75 м), двох ніш-катакомб для
зберігання їжі та центральної ями з коридором для вхідної ями. У центральній гробниці поховано знатного
скіфа 40-50 років, який лежав на дерев'яному помості. Його одяг був прикрашений золотими бляшками. Тут
знайдено срібний ріг-ритон, бронзову булаву, зброю тощо. Численні речі (з них бп. 600 золотих), у т. ч.
золота нагрудна підвіска (пектораль), знаходились у коридорі. У бокових нішах виявлено кістяки трьох
“конюхів”, чотирьох коней, залишки візка. У боковій гробниці поховано молоду жінку (20-30 років) у золотому
головному уборі із золотими браслетами і перснями на руках та золотими підвісками біля скронь. Поруч неї
у саркофазі лежала малолітня дитина. Недалеко знайдено срібний і скляний посуд, бронзове дзеркало, а в

одній
із ніш знаходилися бронзові жаровня і казан. Курган був усипальницею знатної сім'ї, що належала до одного
з племен т. зв. царських скіфів. Курган пограбований у давнину.
М. Пелещишин (Львів).
Дата: Понеділок, 14.07.2014, 19:42 | Повідомлення # 8
ТОЛСТОЙ ДМИТРО АНДРІЙОВИЧ (1(13).3.1823 - 25.4.(7.5).1889) - російський державний діяч. У 1843
закінчив Царсько-сельський ліцей. З 1853-директор канцелярії Морського міністерства. У 1865-80 - оберпрокурор Синоду, з 1866 - одночасно міністр народної освіти та член Державної Ради. Провів у 1871
гімназійну реформу, яка забезпечила перевагу класичної освіти. У 1882-89 - міністр внутрішніх справ і шеф
жандармів. Прихильник політики “сильної влади”. Був відвертим ворогом українського національного руху,
брав участь у підготовці Емського акту 1876. У 1884 видав розпорядження про нагляд за українськими
театральними трупами та українофілами. Т. був ініціатором прийняття “Тимчасових правил”, які значно
посилювали цензуру преси. З 1882 -президент Російської Академії наук.
/. Підкова (Львів).
ТОМАКІВСЬКА СІЧ - одне з перших укріп-пень запорозьких козаків на дніпровському острові Томаківка
(поблизу сучасного м. Марганця; затоплений водами Каховського водосховища). Існувала з серед. 16 ст. до
1593. Перші відомості про Томаківський уход вміщені в люстрації 1552. Точної дати будівництва укріплення і
перетворення поселення у центр запорозького козацтва немає. Опис побуту і звичаїв козаків у час існування
Т.С. зробив польський хроніст шляхтич Папроцький. До періоду існування Т.С. відноситься поява в
історичних джерелах (“Хроніка М.Бєльського”) терміну “Кіш” (див. Кіш Запорозької Січі). Після нападу на Січ
у 1593 кримських татар (скористалися відсутністю запорожців у зв'язку з походом проти польської шляхти)
та зруйнування ними всіх укріплень запорожці збудували Базавлуцьку Січ.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
ТОМАРИ - українізований грецький рід у Лівобережній Україні. Відомий з серед. 17 ст. Володіли значними
маєтками на Полтавщині та Катеринославщині у 18-19 ст. Представники: Іван Т. (рр. н. і см. невід.) грецький купець. У 1662-75 торгував у Переяславі; Степан Іванович Т. (р. н. невід, -п. 1715) - козацький
полковник. Син Івана Т. Служив при дворі гетьмана І.Самойловича. Зять чернігівського полковника
Я.Лизогуба. З 1684 - домонтовський сотник. У 1706-15 - полковник Переяславського полку; Василь
Іванович Т. (р. н. невід. - п. 1726) - син Івана Т., був вибельським сотником (1704—15), а при гетьмані
І.Скоропадському став чернігівським полковим суддею (1715-26). Їхні потомки традиційно обіймали різні
посади в домонтовській сотні і в Переяславському полку, були бунчуковими або значковими товаришами,
набули значні маєтності. Онук Степана Івановича Т. бунчуковий товариш Степан Васильович Т. володів
2499 кріпаками. У нього служив домашнім учителем І.Котляревський.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
ТОМАШІВСЬКИЙ СТЕПАН (9.1.1875 -21.12.1930) - визначний український історик, громадський та
політичний діяч, дійсний член Наукового товариства ім.Т.Шевченка. Н. у с. Купновичі Рудківського повіту
(тепер Самбірського р-ну Львівської обл.). Середню освіту здобув у Самбірській гімназії. Навчався у
Львівському ун-ті, який закінчив зі ступенем доктора філософії. Деякий час учителював у гімназіях у
Перемишлі, Бережанах і Львові. У 1912-14 - доцент австрійської історії у Львівському ун-ті. Був активним
учасником суспільно-політичного життя, у 1913-14 - в.о. голови НТШ у Львові. Належав до Української
національно-демократичної партії. Організатор стрілецького руху, член Бойової Управи УСС та
Загальноукраїнської культурної ради у Відні. У роки Першої світової війни жив у Закарпатті та Відні. У
листопаді 1918- лютому 1919- делегат Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 для
спеціальних доручень. З березня 1919 по червень 1921 - на українській дипломатичній службі: радник
делегації УНР та керівник делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919-21. У 1920 - представник
уряду ЗУНР у Лондоні. У 1921-25 жив у Берліні, співпрацював
у газеті “Українське слово”, був редактором тижневика “Літопис політики, письменства і мистецтва”. У 1925
повернувся до Львова, де редагував часопис “Політика”, учителював у гімназії. З 1928 і до кінця життя доцент історії України Краківського ун-ту. У повоєнний час Т. став однією з чільних постатей українського
консервативного табору, був членом головної управи Української християнської організації, співтворець
ідеології й тактики Української католицької народної партії. Т. - один із засновників т. зв. державницької
школи.
Наукові зацікавлення Т. охоплювали історію України від початків Київської держави до повоєнного
десятиліття. Упродовж тривалого часу його увага була зосереджена на вивченні історії Хмельниччини та її
відгомонів у Галичині, чому присвячено ґрунтовні наукові розвідки та зібрано багатий джерельний матеріал.
Паралельно Т. займався історією Гетьманщини періоду правління 1.Мазепи. Результатом багаторічної праці
стало написання історії Галичини (2 тт.), рукопис якої втрачений у роки Першої світової війни. У 1915
опубліковано нарис німецькою мовою підзаголовком “Світово-політичне значення Галичини” та
україномовний варіант цієї праці - “Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни” (1915). Т.
студіював також історію Закарпатської України, зокрема, її етнографічні відносини та становище українців.
Опублікував низку ґрунтовних розвідок на тему історії Української церкви. У 1928 розпочав працю над

великою історією церкви (планувалося 4 томи). У “Записках ЧСВВ” надруковано вступ до “Історії церкви на
Україні”.
Власну концепцію історії України Т. виклав у праці “Українська історія” (1919), перша і єдина опублікована
частина якої охоплювала період до 1569. Процеси історичного розвитку України зводив до трьох основних
визначальних ідей, що випливали з її географічного положення: боротьба зі степом (кочівниками);
суперництво із Польщею, що є виразом політико-культурної суперечності Заходу і Сходу; боротьба з
суперматією Московщини, в основі якої лежить політико-господарський контраст Півночі й Півдня.
Важливими етапами на шляху цього поступального розвитку були:
здобування землі, відокремлення від “руськості”, витворення окремої національно-культурної
індивідуальності та здобуття політичної самостійності. Т. особливо високо цінував державу; переломний
момент у процесі творення української нації вбачав у досягненні українським народом власної державності.
Першою справді українською національною державою вважав Галицько-Волинське князівство. Однією з
характерних рис Т. як дослідника та громадського діяча було вміння екстраполювати досвід історичного
аналізу та синтезу на сучасні суспільно-політичні явища і процеси.
Серед найголовніших праць Т.: “Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки” (1906),
“Угорщина і Польща на початку 18 ст.” (1908), “Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину /Два місяці
української політики 1648 р.” (1914), “DieWest-politische Bedeutung Galiziens” (1915), “Галичина. Політикоісторичний нарис з приводу світової війни” (1915), “Українська історія: нарис І. Стародавні і середні віки”
(1919), “Бісмарк і Україна” (1924), “Петро - перший уніатський митрополит” (1928), “Десять літ українського
питання в Польщі” (1929), “Вступ до “Історії Церкви в Україні”. З церковною малою Східної Європи в 9-13 ст.”
(1932) та ін. Т. підготував численні зб. документів, зокрема, “Матеріали до історії Галичини” (т. 1-3, 1889,
1901, 1913), “Матеріали до історії галицько-руського шкільництва 18-19 ст.” (1900), “Ватиканські матеріали
до історії України. Донесення римських нунціїв про Україну 1648-1957” (1919).
Н. Бортник, М. Швагуляк (Львів).
ТОН АНДРІЙ АНДРІЙОВИЧ (1800 - р. см. невід.) - архітектор. У 1820 закінчив Петербурзьку AM. Викладав
архітектуру в Харківському ун-ті, працював на посаді архітектора в Харківському інституті шляхетних дівчат.
Міський архітектор Харкова до 1845. Після смерті арх. Є.Васильєва закінчував дзвіницю-пам'ятник
Успенського собору на честь перемоги над Наполеоном І. За його проектами споруджено будинок
драматичного театру (тепер театр ім.Т.Шевченка) у Харкові.
М. Ерстенюк (Львів).
ТОРГОВИЦЬКА КОНФЕДЕРАЦІЯ 1792 (Тарговицька конфедерація) - союз польських магнатів на чолі з
К.Браницьким, В.Жевуським і Щ.Потоцьким, створений з метою ліквідації прогресивних реформ державного
устрою, ухвалених Чотирирічним сеймом (1788-92), та конституції Речі Посполитої 1791. У 1788-92
польський сейм провів ряд реформ, спрямованих на послаблення позицій магнатської олігархії, посилення
королівської влади та зміцнення становища Польщі щодо Російської імперії. Здійснені реформи і положення
нової конституції (скасовували виборність королів, ліберум вето та позбавляли права голосу малоземельну
шляхту, яка підтримувала інтереси магнатів) значно посилювали королівську владу та зміцнювали
зовнішньополітичне становище Речі Посполитої, що не могло не викликати незадоволення як магнатської
політичної опозиції, так і російського уряду. 14.5.1972 у м. Тарговиця (тепер с. Торговиця
Новоархангельського р-ну Кіровоградської обл.) одночасно з вторгненням російських військ на територію
Правобережної України, що входила до складу Речі Посполитої, було проголошено про створення Т.к. План
збройного виступу польських магнатів проти королівської влади (рокош) було розроблено ще в 1791 у
Петербурзі за участю російської імператриці Катерини II. У міру просування царських військ конфедерати
встановлювали свої тимчасові органи влади, придушували повстання українських селян. Прагнучи
припинити розгортання громадянської війни і зберегти за собою престол, король Станіслав Понятковський
за вказівкою Катерини II приєднався до конфедерації. В умовах терору і репресій реформаторського табору
конфедерати провели нові вибори до сейму, який зібрався 1793 не у Варшаві, де міцні позиції мали
патріоти-реформатори, а в Гродно. Речі Посполитій було нав'язано правління магнатської олігархії та
окупантів, усі демократичні реформи скасовано. Результатом Т.к. став другий поділ Польщі (1793) Росією і
Пруссією, за яким до складу Російської імперії відійшла Правобережна Україна. У відповідь на політику Т.к. і
розподіл країни вибухнуло повстання патріотичних сил під проводом Т.Костюшко (1794). Т.к. увійшла в
історію Польщі як символ національної зради.
Л. Зашкільняк (Львів).
ТОРКИ -тюркомовні племена, які становили частину гузів. Останні вперше згадуються у працях Гардізі й
Костянтина VII Багрянородного (10 ст.). Гузи жили в басейні р. Урал, на межі тайги і степу. Основу їхнього
господарства становило кочове тваринництво. Перебували в постійному суперництві з найближчими
сусідами -печенігами. В серед. 10 ст. гузи підкорили частину печенігів. Згодом, рятуючись від посухи,
частина гузів переселилася у верхів'я Амудар'ї, інші рушили на захід і дійшли до руських земель.
Виокремленню Т. із гузів сприяв і релігійний фактор. За відомостями історика Шараф аттахір Марведі (поч.
12 ст.), серед гузів внаслідок прийняття частиною з них ісламу стався розкол і почалася ворожнеча. Та
частина гузів, яка не перейшла на мусульманство, поступово була витіснена на Захід і згодом згадується в

руських літописах під назвою “Т.”. У другій пол. 10 ст. виступали союзниками князів Святослава Ігоровича й
Володимира Святославича. У 963 воювали на боці князя Святослава проти Хозарського каганату. В 985 Т.
підтримували руську дружину у війні з волзькими булгарами. У серед. 11 ст. Т. витіснили печенігів і
розселились у степах Південної Русі. У 1060 просування Т. далі у Придніпров'я було зупинено після
розгрому їхніх орд об'єднаними силами князів Ярославичів. У 1064 Т. переправилися через Дунай,
спустошили Македонію й Фракію, дійшли до Константинополя. Значні людські втрати, постійна ворожнеча з
печенігами змусила частину Т. стати васалами київських князів і розселитися в Київському й Волинському
князівствах. Руські князі використовували військову силу Т. у міжусобних війнах та для охорони південних
кордонів Київської Русі проти кочівників. У 1092 Т. у союзі з волинським князем Васильком Теребовельським
напали на Польщу. В 1116 частина Т. разом з печенігами зазнала поразки від половців і переселилася в
межі Русі. Т. розмістилися в басейні р. Рось (притоки Дніпра), де ними було засноване селище Торчеськ, і на
Переяславщині (т. зв. переяславські Т.). Частина Т., що перейшла до осідлості, послов'янилася, решту
асимілювали половці. У топоніміці сучасної України збереглися сліди перебування Т. на південноруських
землях - річки Торець і Торч; Торське городище (побл. Слов'янська Донецької обл.); Торський шлях уздовж
р. Тетліги тощо.
Н. Темірова (Донецьк).
ТОХТАМИШ Пяс ед-Дін (р. н. невід. - п. 1406) - золотоординський хан-чингізид, син Туй-Ходжі оглана,
нащадка хана Джучі. Останній правитель Золотої Орди. За Т. Золота Орда досягла вершини своєї
економічної та військової могутності. У 1376 Т. втік у Самарканд до Тімура. За підтримки Тімура отримав
області Отрара (півд. Казахстан) 1 Саурана (бас. р. Сирдар'ї) і протягом 1378-79 завоював Сигнак. У 1380,
використавши поразку темника Мамая на Куликовому полі, посів біло-ординський престол, а згодом захопив
владу і в Синій Орді. Протягом кількох років зумів відновити державну єдність Золотої Орди. У 1382 Т.
захопив Москву, жорстоко пограбував І спалив місто. У 1389 Т. напав на володіння Тімура і розпочав з ним
тривалу боротьбу. У 1385 Т. пограбув Тебріз, де захопив у полон персомовного поета Кемаля Ходжені, якого
тримав три роки в Сараї на Волзі, У 1391 військо Т. було розгромлено арміями Тімура при Кундурчі, а в 1395
зазнало поразки в долині ріки Терек, внаслідок чого Т. втратив усі свої володіння на схід від Волги. Під час
цієї війни Тімур зруйнував золотоординські міста, які арабські мандрівники називали “зосередженням наук та
багатств”, зокрема Хаджі-Тар-хан (Астрахань) та Сарай аль-Джадід (Сарай Берке). У 1398-99 військо Т. було
розбите ханом Заволзької орди Тімур-Кутлуєм, і він був змушений втекти у Литву до великого князя
литовського Вітовіпа. Деякий час проживав з родиною у Києві та в м. Ліді (тепер Білорусь). У 1399 загони Т.
разом з литовськими військами на Ворсклі, при впадінні її в Дніпро, зазнали поразки від орд хана ТімурКутлуя та його мурзи Едигея. Загинув у Сибіру 1406 від руки хана Шадібека. Нащадки Т. пізніше володіли
золотоординським престолом, однак Золота Орда вже ніколи не піднялася до того рівня, якого вона досягла
в сер. 1380 років.
Я. Полотнюк (Львів).
ТРАНСІЛЬВАНІЯ (Семигород)-історична область на півночі Румунії. Займає Трансільванське плато і
частину гірських хребтів східних та південних Карпат. Площа 60 тис. км". Населення - понад 4 млн. чол., в
основному румуни та угорці, живуть також німці, євреї, українці та ін. У другій пол. 1 тис. до н.е. Т. населяли
даки, в яких у 1-2 ст. виникають зародки державності. На поч. 2 ст. територію Т. захопили римляни, що
заснували провінцію Дакія (106-271 ). Після відступу римлян, спричиненого вторгненням кочових племен,
через територію даків у 3-6 ст. пройшли готи, гуни, гепіди, авари. У 6-7 ст. у Т. поселилися слов'яни. Разом
з тим збереглося і романізоване гото-дакійське населення, на основі якого в 10 ст. утворилася
східнороманська етнічна спільність волохів - предків румунів.
Наприкін. 9 ст. у Т. прийшли угорці. З 11-12 ст. територія Т. належала до Угорського королівста. Частина
волоського населення перейшла у Валахію та Молдову, натомість Т. заселяють угорці-секеї та німецькі
колоністи - сакси (останні дали назву краю - Sieben-burgen, Семигород). Серед слов'янського населення Т.
частину становили українці, які згодом були асимільовані угорцями та румунами. У 1241—42 Т. зазнала
монголо-татарської навали. Посилення соціального гніту викликало селянське повстання 1437-38 під
проводом Д.Дожі, яке поширилося й на Т. З 15 ст. Т. зазнала турецьких вторгнень. У 1541 було утворено
Трансільванське князівство, яке стало васалом Османської імперії. Наприкін. 16 ст. валаському господарю
Михайлу Хороброму, що вів уперту боротьбу проти турецьких завойовників (в його війську служили 7 тис.
українських козаків), вдалося на нетривалий строк об'єднати Валахію, Молдову і Т. в єдине князівство. У 17
ст. за територію Т. вели запеклу боротьбу імперія Габсбургів та Туреччина.
Трансільванські князі Юрій І Ракоці і Юрій II Ракоці підтримували союзницькі воєнно-політичні контакти та
дипломатичні відносини з Українською гетьманською державою - Гетьманщиною (див. також Угорщина). У
1687 Т. потрапила під владу Габсбургів, що було закріплено Карловицьким конгресом 1698-99. У 1703-11 Т.
стала центром угорського національно-визвольного руху під проводом Ференца Ракоці II, спрямованого
проти Габсбургів. У повстанні разом з угорцями брали участь румуни та закарпатські українці. Під час
революції 1848-49 у Т. загострилися угорсько-румунські суперечності, які вміло використав віденський уряд
для придушення національно-визвольного руху на цих землях. З утворенням Австро-Угорщини Т.
знаходилась у складі Угорського королівства. Після розпаду Австро-Угорської імперії землі Т. наприкін. 1918
відійшли до Румунії, що було підтверджено Тріанонським мирним договором 1920. За Віденським

арбітражем 1940 (див. Віденські арбітражі 1938 і 1940) північну частину Т. було передано Угорщині, проте
після зайняття восени 1944 Т. радянськими військами її знову було повернуто Румунії. Паризький мирний
договір 1947 з Румунією та Угорщиною підтвердив приналежність Т. до Румунії. В умовах комуністичної
диктатури в Румунії на суспільне життя багатонаціонального населення Т. наклали відбиток етнічні
проблеми, в першу чергу румунсько-українські взаємини. У 1940-50-х роках Бухарест проводив порівняно
лояльну політику щодо розвитку освіти й культури нерумунських національностей. У 1962-65 у східній Т.
існувала Угорська автономна область. Згодом румунський тоталітарний режим почав утискати права
національних меншин і проводити політику румунізації, що призвело до зростання напруження у
міжнаціональних відносинах. У трансільванському місті Темішоара у грудні 1989 розпочалася демократична
революція, внаслідок якої було повалено комуністичний режим Н.Чаушеску (див. також Румунія).
Г. Кипаренко (Львів).
“ТРАНСНІСТІЯ” (у перекладі з румунської-“Задністров'я”) - назва, яка вживалась німецько-румунськими
окупаційними властями щодо земель між ріками Дністер, Буг, Рів, Лядова та Чорноморським узбережжям
під час радянсько-німецької війни 1941-45. Після окупації частини півдня України німецьке командування
30.8.1941 передало під тимчасове управління свого союзника - Румунії територію, яка охоплювала Одеську,
Ізмаїльську, Чернівецьку обл., пд. райони Вінницької, зх. райони Миколаївської та Херсонської обл.
Румунська адміністрація створила на цих землях адміністративну одиницю - “Т.” (цю назву румунські
історики вживали з поч. 20 ст. для окреслення земель на схід від Дністра, що розглядалися
націоналістичною ідеологією як одвічна румунська територія). “Т.” займала територію 40 тис. кв. км.
(складалася з 13 повітів і 65 волостей) і налічувала бл. 2,2 млн. чол. Адміністративний центр знаходився
спочатку у Тирасполі, пізніше в Одесі. Губернатором “Т.” у 1941-44 був Г.Алексіану. Він підпорядковувався
військово-цивільному кабінетові для управління Бессарабії, Буковини та “Т.”. Окупаційний режим у “Т.” був
дещо ліберальнішим, ніж у Райхскомісаріаті Україна; хоча “Т.” трактувалася як колонія, румунській
адміністрації йшлося не про масове винищення місцевого населення, а лише про його румунізацію.
Територія “Т.” розглядалася Бухарестом як “румунський Сибір”; у 1941—43 сюди масово виселяли з
румунських етнічних земель, Буковини і Бессарабії євреїв (100 тис.) та циганів (23 тис.), де значна частина з
них загинула. На поч. 1944, з наближенням фронту, управління “Т.” було передано спочатку румунській, а
пізніше - німецькій військовій адміністрації. Перестала існувати у березні 1944 після зайняття радянськими
військами у березні 1944 території “Т.”.
Д. Кушппір (Львів).
ТРАЯНОВІ ВАЛИ (Троянові вали) - назва стародавніх оборонних споруд, які знаходилися у Пд.-Зх. Україні,
Молдові, Румунії. В Україні збереглися на території Вінницької, Хмельницької, Тернопільської та
Чернівецької обл. Спорудження Т.в. приписується римському імператорові Траяну (98—117). Найпотужніша
лінія Т.в., яка складалася з трьох рядів валів (з двох земляних і одного кам'яного валів) завдовжки 60-120
км., знаходиться на території Добруджі (Румунія). Висота валів у деяких місцях сягала 8 м. Час спорудження
і призначення Т.в. точно не встановлено. Припускають, що деякі з них входили у воєнно-стратегічну лінію
римських укріплень, які справді споруджувались за Траяна (кін. 1-поч. 2 ст.н.е.). За деякими даними,
кам'яний вал було збудовано у 4 ст. н. е. Деякі Т.в. належать до більш раннього, інші - до більш пізнього
часу. У 3—4 ст. місцеві слов'янські племена використовували Т.в. для оборони від римлян (для цього було
засипано рів з північного боку валу і викопано з південного). Згідно з іншою версією, частину Т.в., які
служили перешкодою для кінноти кочівників, спорудили анти для захисту від кочових племен у серед. 1
тис.н.е. Назва “траяни” походить від слова “потрійні”. Спорудження валів свідчить про наявність у антів
міцної військової організації, здатної мобілізувати населення для будівництва оборонних споруд такого
масштабу. У Середньому Подніпров'ї подібні споруди носять назву Змійові вали.
/. Підкова (Львів).
“ТРЕТІЙ РИМ”- ідеологічна доктрина, що існувала в Московському царстві в 16-18 ст. З'явилася у 16 ст.
після перетворення Московського князівства в централізовану державу. Теорію сформулював чернець
Єлізаровського монастиря (під Псковом) Філофей, підкреслюючи всесвітнє значення Московської держави
як спадкоємиці Візантійської і Римської імперій. Минуле людства Філофей розглядав як історію трьох
обраних Богом народів і держав. Першою (“Перший Рим”) була Римська імперія, що впала під навалою
варварів. Другою (“Другий Рим”) - Візантія, яка після укладення Флорентійської унії 1439, а отже відступу від
істинної християнської віри, якою являється лише православ'я, була покарана Богом, покараний і “другий
Рим” - Константинополь (в 1453 взятий турками). “Третім Римом” стала Москва, а четвертому Риму, за
висловом Філофея, не бути (“Два убо Рими падоша, а третий стоит, а четвертому не быти”). Певне підґрунтя
для цієї теорії давав шлюб великого Московського князя Івана III з племінницею останнього візантійського
імператора Софією Палеолог, після якого Іван III титулувався царем, а на гербі Росії з'явився візантійський
двоголовий орел. Православна церква підтримала ідеї Філофея, представляючи Москву центром і
останньою опорою світового християнства. Уявлення про вищість (“богообраність”) Москви, її месіанської
ролі у християнському світі здобули популярність серед широких верств населення Росії, формуючи
національну свідомість російського народу. Ця ідеологія стала підґрунтям для завойовницької політики
російського самодержавства та підкорення інших народів, що виправдовувалося необхідністю збереження і
поширення “істинної віри”.

О. Щодра (Львів).
Дата: Понеділок, 14.07.2014, 19:42 | Повідомлення # 9
ТРЕТЯК ЮЗЕФ (28.9.1841 - 18.3.1923)-польський історик літератури, критик. Н. у с. Малих Біскупицях на
Волині у сполонізованій українській шляхетній родині. Навчання розпочав у Київському ун-ті. Брав участь у
Польському повстанні 1863-64, після поразки якого емігрував за кордон. Продовжив навчання в ун-тах
Цюриха і Парижа, а після переїзду до Галичини у Львівському ун-ті. Викладав у гімназіях Львова та Кракова.
Після захисту у 1885 докторської дисертації у Ягеплонському ун-ті працював у ньому доцентом, а з 1894 професором кафедри історії руської (української) та східнослов'янських літератур. Викладав історію
української літератури. З 1900 -дійсний член краківської Академії знань, з 1920 - Львівського наукового
товариства. Залишив численні праці з історії польської літератури доби романтизму (багатотомні
дослідження про життя і творчість А.Міцкевича, Ю.Словацького, Б.Залеського та ін.). Критичні оцінки,
висловлені ним щодо Ю.Словацького (“Юліуш Словацький. Історія духа поета...”, тт. 1-2, 1904), викликали
гостру полеміку в польській періодиці й звинувачення автора у “приниженні велетнів”. Багато уваги приділяв
вивченню взаємних впливів польської, російської та української культур (“Міцкевич і Пушкін”, 1906, “Богдан
Залеський...”, тт. 1-3, 1911-14). Підготував нарис “Давня руська поезія” (1918), а також декілька праць
історичного плану - “Історія Хотинської війни 1621 р.” (1889), “Петро Скарга в історії і літературі
Берестейської унії” (1912) та ін. У своїй творчості поєднував ідейно-естетичні підходи з високими вимогами
до особистості митця.
Л. Зашкіпьняк (Львів).
ТРЕЩАКІВСЬКИЙ ЛЕВ (1810-17.5.1874) - український громадсько-політичний діяч, греко-католицький
священик. Н. у м. Станіславі.
Вивчав теологію у Львівському ун-ті, пізніше закінчив духовну семінарію. Після висвячення у 1840 був
священиком у селах Коршів (бп. Коломиї), Рудно (бл. Львова) та у Городку. У 1848-51 - один з найдіяльніших
членів Головної руської ради, укладач багатьох її документів (звернень до парламенту й уряду у Відні,
інструкцій для депутатів райхстагу, протестів, відозв до поляків і німецьких поселенців). Т. - послідовний
борець за впровадження в офіційний вжиток української мови, поділ Галичини за етнічним принципом на дві
провінції, ініціатор спорудження пам'ятника Б.Хмельницькому та заснування Народного Дому у Львові. Під
час роботи Собору руських учених у Львові виголосив доповідь про потребу піднесення землеробства. У
липні 1848 виступив одним із співзасновників Галицько-руської матиці. У 1861-66 - депутат Галицького
сейму. Т. - автор численних статей у часописах “Зоря галицька”, “Галичо-рускій вестникь”, “Union” та
першого українського підручника з пасічництва - “Наука о пчоловодстві” (1855).
Ф. Стеблій (Львів).
ТРИБУНАЛ КОРОННИЙ - найвищий апеляційний суд для всіх станових шляхетських судів у Польському
королівсті (Короні), який розглядав скарги на рішення судів нижчої інстанції - громадських, земських і
підкоморських. Т.К. було утворено відповідно до постанови варшавського сейму в 1578. Члени Т.К. (всього
27 суддів) називалися депутатами. Обиралися воєводськими сеймиками по одному-два від воєводства
терміном на 1 рік. Вів засідання Т.К. маршалок, що обирався з-поміж депутатів. Групу духовних суддів
(депутатів), яких обирали капітули, очолював один із них - президент. Т.К. розглядав справи (цивільні і
кримінальні) на сесіях. Справи, де однією стороною були духовні особи або установи, розглядалися спільно
однаковою кількістю світських і духовних депутатів (по 6 суддів від кожного стану). Найбажанішим
вважалося прийняття одностайного рішення щодо справи. Однак, якщо після двох голосувань цього не
вдавалося досягти, рішення приймалося простою більшістю голосів. У випадку рівності голосів справу
відсилали до сеймового суду. Рішення Т.К. було остаточним (підтверджував або відкидав вироки судів
нижчої інстанції, вносив у них певні зміни). Інколи суд переносив розгляд справ на наступні засідання.
Одночасно з Т.К., на вимогу української шляхти, для Брацлавського, Волинського і Київського воєводств був
утворений Трибунал Луцький. Однак через протести польської шляхти і католицького духівництва з 1589
справи воєводств Волинського і Брацлавського, з 1590 - воєводства Київського знову розглядалися в Т.К. У
1581 на зразок Т.К. було утворено трибунал для литовських земель -Трибунал Головний Литовський. Сесії
Т.К. проводилися по черзі у Пйотркові та Познані - для Великої Польщі, а в Любліні та Львові - для Малої
Польщі (пд. част. Польської держави, куди входили Волинське, Руське, Брацлавське, Подільське, Київське,
Чернігівське воєводства). У 1764 сейм у Варшаві утворив замість Т.К. два трибунали: один для провінції
Малопольщі (з садибою у Любліні; див. Трубунал Люблінський), другий -для провінції Великопольщі (з
садибою у Пйотркові).
М. Крикун (Львів).
ТРИБУНАЛ ЛУЦЬКИЙ - найвищий апеляційний суд для Брацлавського, Волинського і Київського воєводств,
утворений на вимогу української шляхти ухвалою вального сейму у Варшаві в 1578. Був організований на
зразок Трибуналу Коронного - найвищого апеляційного суду для всіх станово-шляхетських судів польських
земель. Діяв у Луцьку (звідси і назва). Складався з 13 суддів (депутатів), яких обирали на один рік з шляхти
на воєводських сеймиках (5 депутатів від Волинського і по 4 -від Брацлавського та Київського воєводств).
Розглядав скарги на рішення і вироки земських, гродських і підкоморських судів на підставі Литовського
статуту 1566. Судочинство велося українською мовою. На вимогу польської шляхти і католицького
духівництва Т.Л. у 1589 був приєднаний до Трибуналу Коронного, який з того часу розглядав справи й

українських воєводств. 31764 їх розглядав Трибунал Люблінський. Ліквідація Т.Л. була одним із заходів, що
їх здійснював польський уряд для полонізації українських земель.
В. Кульчицький (Львів).
ТРИБУНАЛ ЛЮБЛІНСЬКИЙ - найвищий апеляційний суд для Малої Польщі (південна частина Польської
держави, куди входили Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське і Чернігівське воєводства). У
1774 виділився як окремий суд з Трибуналу Коронного. Складався з 21 світського судді (депутата), яких
обирали на один рік з шляхти на воєводських сеймиках, і 9 духовних суддів, що обиралися на капітулах
(єпископські ради). Засідав по черзі в Любліні і Львові, а після приєднання Галичини до Австрії (1772) -лише
у Любліні (звідси і назва). Як і Трибунал Луцький, розглядав скарги на рішення і вироки земських, гродських і
підкоморських судів, а також судові справи - на підставі Литовських статутів. Був знаряддям соціального і
національного гноблення українського населення в Речі Посполитій. З документів ТЛ., що збереглися в
архівах Варшави, стали відомі матеріали з історії Чернігівської землі.
В. Кульчицький (Львів).
ТРИЗУБ (Тридент) - геральдичний знак київських князів династії Рюриковичів. З 1992 -малий Державний
герб України. Про походження і значення Т. (символ державної влади, релігійна чи військова емблема,
геральдичний знак, герб, монограма, геометричний орнамент тощо) існують різні гіпотези. Проблему
походження Т. досліджував ряд істориків, зокрема, М.Грушевський, М.Таубе та ін. Стилізовані зображення
Т. виявлено в культурах древніх цивілізацій Індії, Греції, Риму. Є версії норманського походження Т.
Найдавніші археологічні знахідки із зображенням Т. на українській території датовані 1 ст. н.е. У ті часи Т. міг
бути знаком влади, символом місцевого племені. Зображення Т. було серед іменних знаків царів
Боспорської держави у перших ст. н.е. Знак Т. присутній на археологічних знахідках Перещепинського
(Полтавщина) та Мартинівського (Київщина) городищ, датованих 6-8 ст. З 10 ст. Т. відомий як
великокнязівський знак Київської Русі - як двозуб зустрічається на печатці Святослава Ігоровича (960-72),
на золотих і срібних монетах Володимира Святославича (980-1015). Згодом Т. став спадковим
геральдичним знаменом Святополка 1 Окаянного (1015-19), Ярослава Мудрого (1019-54) і його дочки Анни
Ярославни. Спадкоємці Ярослава Мудрого - Ізяслав Ярославич (1093-1113), Ярополк (п. 1087), Святополк
(1093-1113), Всеволод (1078- 1093) використовували як княжий знак двозуб. Володимир Всеволодович
Мономах (1113-25) знову прийняв Т. Володимира Великого. Т. у давньоруський період не мав офіційного
статусу державного герба в сучасному розумінні, а був, на думку М.Грушевського, знаком власності місцевої
правлячої еліти. Зображення Т. зустрічається на матеріалі (цеглі, плитці, кам'яних блоках), який
використовували для будівництва та оздоблення Десятинної церкви в Києві, Успенського собору у
Володимирі-Волинському, а також на мурах багатьох церков, замків, палаців, на посуді, зброї, перснях,
медальйонах, печатках, рукописах. Знак Т. (також у формі двозуба) знайдено під час археологічних розкопок
у Галичі, Звенигороді, Новгороді. Поширений у всіх князівствах Київської держави протягом кількох століть.
Т. видозмінювався, але зберігав свою первісну давньоруську структуру. Серед видозмін Т. - додавання
хреста на одне з рамен чи збоку, півмісяця, орнаментальних прикрас. Т. вживався також як символічний і
релігійний знак в українському фольклорі та у церковній геральдиці. Деякі князівські роди використовували
Т. як свій родинно-династичний знак аж до 15 ст., але вже з 12 ст. на землях України його почав заміняти
герб із святим архістратигом Михайлом. Як державна, національна та релігійна символіка України,
зображення Т. широко застосовувалось у період Української революції 1917-20. На пропозицію
М.Грушевського, Т. на синьому тлі (автор проекту - В.Кричевський) як державний герб УНР був прийнятий
Малою Радою 12.2.1918 у Коростені і затверджений Українською Центральною Радою 22.3.1918 в Києві. Як
герб Української Держави, Т. використовувався в період правління Гетьмана П.Скоропадського, згодом - за
Директора УНР. Зображення Т. було на державних грошових знаках УНР, Української Держави (автори
проектів Ю.Нарбут, О.Красовський, І.Модзалевський, В.Кричевський та ін.). Т. з хрестом угорі був емблемою
українського Чорноморського флоту (закон від 18.7.1918). Після проголошення злуки з УНР (22.1.1919) Т.
використовувався на печатках ЗО УНР, відзнаках Української галицької армії. У 1920 Т. був відзнакою
Червоної української галицької армії (ЧУГА). У міжвоєнний період в радянській Україні знак Т. був
нелегітимний і його використання переслідувалося. На українських землях під польською владою знак Т.
використовувався українськими політичними організаціями, зокрема, Українською військовою організацією,
Організацією українських націоналістів, а також керівництвом Уряду УНР в екзилі, проводом українських
політичних партій, представництв, громадських організацій в еміграції. 15.3.1939 Сойм Карпатської України
визнав Т (з хрестом) за Державний герб Карпатської України. У період Другої світової війни символіку з
тризубом використовували похідні групи ОУН, уряд Я.Отецька - Українське державне правління. Т. був
відзнакою Першої Української дивізії Української національної армії (див. Дивізія “Галичина”). Зображення Т.
присутнє на агітаційних листівках, виданнях, відзнаках, грошових знаках (бофонах), підпільній пошті,
печатках Української повстанської армії. Української головної визвольної ради. Після Другої світової війни
зображення Т. широко використовували в емблематиці, відзнаках, виданнях, листівках, календарях
численних об'єднань та організацій української діаспори. Зображення Т. є на військових відзнаках
українських комбатантських організацій в еміграції. Відомо понад 200 видозмін Т. В емблематиці ОУН,
зокрема, середній зуб Т. замінений мечем, в українських католиків і гетьманців - хрестом. Після відновлення
державної незалежності України постановою Верховної Ради від 19.2.1992 “Про Державний герб України” Т.
Володимира Великого затверджено як малий Державний герб. Згідно з Конституцією України, прийнятою

28.6.1996., Т. - елемент великого Державного герба України.
В. Платниш (Львів).
ТРИЛЬОВСЬКИЙ КИРИЛО (літ. псевд. -Гайдамака, Гриць Покотило, Клим Обух, Приятель, Січовий батько
та ін.; 6.5.1864 -19.10.1941) - український громадсько-політичний діяч, адвокат, публіцист, видавець.
Організатор січового та січово-стрілецького руху в Галичині. Н. у с. Богутин Золочівсько-го повіту (тепер с.
Поморяни Золочівського р-ну Львівської обл.) в сім'ї греко-католицького священика. Навчався у
Золочівській, пізніше - у Коломийській гімназіях. Вивчав право в ун-тах Чернівців та Львова. Ще будучи
студентом, вступив до Русько-української радикальної партії, входив до її Головної управи. З 1901
працював адвокатом в Коломиї, пізніше - в Яблоневі. Брав участь в культурно-просвітній та агітаційній
роботі серед селянства Гуцульщини й Покуття. Один з організаторів селянських страйків 1902. Закладав
бібліотеки, читальні “Просвіти”. 5.5.1900 організував у с. Заваллі Снятинського повіту перший в Галичині
осередок українського пожежно-гімнастичного товариства “Січ”. Заснував численні осередки “Січей” у
Снятинському і Коломийському повітах. Т. складав січові пісні та марші, видав низку літератури, в якій
роз'яснював основні засади стрілецького руху, влаштовував січові свята. У 1904 заснував у с. Іспасі
Коломийського повіту перший кооператив на Покутті - “Народна спілка”. У квітні 1908 очолив у Станіславі
(тепер Івано-Франківськ) центральну управу “Січей” -Головний січовий комітет. У 1912 став генеральним
отаманом об'єднання “Січей”-Українського січового союзу, при якому в 1913 було засновано напіввійськову
організацію -Українські січові стрільці. У 1907 і 1911 обирався до Палати послів австрійської Державної
ради у Відні. 31913- Галицького сойму. На поч. Першої світової війни увійшов до складу Головної української
ради, з серпня 1914 очолював Бойову управу Українських січових стрільців. З 1915- член Загальної
української ради у Відні. У жовтні 1918 увійшов до Української Національної Ради ЗУНР-30 УНР. У 1918-19
заступник голови виділу Окружної національної ради в Коломиї, член комісії закордонних справ, військової
та адміністраційної комісій УНРади. В УНРаді очолював селянсько-радикальний клуб, який став
організатором Селянсько-радикальної партії (згодом вийшов з партії). У лютому 1919 відновив видання в
Коломиї радикальної газети “Громадський голос”. 15.4.1919 обраний до обласної земельної комісії, що мала
реалізувати аграрну реформу. Після поразки ЗУНР Т. емігрував до Відня, де працював у кодифікаційній
комісії при екзильному уряді Є.Петрушевича. У січні-квітні 1921 як представник Селянсько-радикальної
партії Східної Галичини входив до Виконавчого комітету Всеукраїнської національної ради. Брав участь у
громадському та культурному житті української еміграції, дописував до української преси у США і Канаді. В
1921 р. заснував у Відні робітниче спортивне товариство “Січ”, з делегацією якого виїжджав на Міжнародну
робітничу олімпіаду в Прагу. У кін. 1927 повернувся у Галичину. Займався адвокатською практикою у
Коломиї та Гвіздці. У міжвоєнний час відновив публіцистичну діяльність. Опублікував низку статей, поезій і
січових пісень, видав ряд брошур. В Коломиї видавав і редагував часописи “Громада” (1896-97), “Зоря”
(1904), двотижневий часопис “Хлопська правда” (1903, 1909), тижневик “Громадський голос” (1919),
календарі “Запорожець”, “Отаман”, співредактор інших радикальних видань. Відповідальний редактор
двотижневика “Січовий голос” (1919). Автор історичних нарисів: “Про велику Французьку революцію”
(1913,1918,1934); “Російська цариця Катерина II” (1927); “Боротьба італійців за свободу та соборність”
(1928). Помер у Коломиї.
О. Павлишин(Львів).
ТРИНКЛЕР МИКОЛА ПЕТРОВИЧ [7(19).11.1859-10.08.1925] - видатний хірург, вчений та педагог. Н. у
Петербурзі. Початкову освіту здобув у німецькій приватній школі. У 1877 закінчив (із золотою медаллю)
Сімферопольську гімназію. Вивчав медицину у Харківському ун-ті. Після завершення навчання в 1884
працював на посаді ординатора університетської хірургічної клініки. У 1899 захистив докторську дисертацію
на тему: “К хирургии поперечных переломов надколенника”. 3 1905 - екстраординарний, з 1910 -ординарний
професор Харківського ун-ту на кафедрі хірургічної паталогії. З 1913-завідувач факультетської хірургічної
клініки, з 1921 - професор Харківського медичного інституту. Т. був одним із засновників Товариства
російських хірургів, очолював редколегію журналу “Врачебное дело”. Член Нобелівського комітету. Автор
близько 80 наукових праць.
С. Кудапко (Харків).
ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА (трипільська етнокультурна спільність) - археологічна культура мідного віку.
Існувала у 38-26 ст. до н.е. Отримала назву від поселення, відкритого і дослідженого В.Хвойкою у 1890
роках біля с. Трипілля на Київщині. Поширена на території лісостепової і частково степової смуги
Правобережної України, Молдови і Сх.Румунії. На території Сх.Румунії подібні пам'ятки відносять до
культури Кукутені (від поселення біля с. Кукутені). На території Тернопільщини перші пам'ятки Т.к. були
відкриті в 1870-80-х роках під назвою “культура мальованої кераміки”. Вивченням Т.к. займались В.Хвойко,
К.Гадачек, О.Кандиба, Т.Пассек, С.Бібіков, К.Черниш, Ю.Захарук та ін. Т.к. пройшла три основні етапи
розвитку: ранній (“А”), середній (“В”), пізній (“С”). У кожному з них на підставі особливостей глиняного посуду
та його орнаменту виділяють ряд фаз. О.Цвек поділяє Т.к. на дві споріднені культури: східнотрипільську
культуру в межиріччі Дніпра і Пд. Бугу і західнотрипільську культуру - від Пд. Бугу на захід. Обидві культури
представлені в основному поселеннями і кількома могильниками (Вихватинський у Молдові, Червоний хутір,
Софіївка та ін. на Київщині). Поселення розміщені в різних топографічних умовах і різні за розмірами. На
етапі “А” вони були невеликі, забудовані наземними і напівземлянковими житлами. На етапі “В” у межиріччі

Південного Бугу і Дніпра поселення були великі, розташовувались на плато, забудовані великими
наземними будівлями. Деякі поселення (Майданецьке, Таллянки на Черкащині) займали площу в 300-400 га,
мали радіально-концентричне вуличне планування і були густо забудовані. Частина будівель були 2поверховими, складалися з кількох кімнат, мали великі глиняні печі. На пізньому етапі (3200-2600 до н.е.)
трипільські общини заселяють правобережжя середньої течії Дніпра, Східну, а згодом і Західну Волинь
включно до межиріччя Стиру і Західного Бугу, а також Верхнє Подністров'я до вододілу Сти-ру і Дністра.
Волинські поселення були невеликі, часто розташовані на високих берегах річок, горбогір'ях, мали штучні
земляні укріплення (Лози, Листви, Голишів, Костянець). Житла на пізньому етапі стають невеликими, із
заглибленою долівкою та глиняними черенями для вогнищ. Господарство трипільців постійно розвивалось.
На етапі “А” домінувало осіле скотарство, існувало мотичне землеробство, різні допоміжні господарські
промисли, було поширене виробництво глиняного посуду, крем'яних знарядь, прядіння й ткацтво. На етапі
“В” різко зросла роль землеробства із застосуванням тяглової сили тварин, удосконалюються різні ремесла
-крем'яне, будівельна справа, виготовлення глиняного посуду. Пожвавився обмін з різними сусідніми
племенами, зокрема, дунайсько-балканського регіону. На етапі “С” у зв'язку зі зміною економічної ситуації та
впливу кочових племен посилилась роль осілого скотарства, удосконалилося виробництво крем'яних
знарядь, глиняного посуду, з'явилися великі горни для випалювання посуду. Трипільська людність пройшла
тривалий етап соціального розвитку - від невеликих родів і племен з сильними традиціями вшанування жінок
і культу матері-землі до скупчень великої кількості населення у великих селах протоміського типу, виділення
різних категорій населення, що займалось ремеслами, будівництвом тощо. На етапі “С” виготовлялося
більше зброї з кременю, каменю та міді. Духовна культура трипільців була досить розвиненою. Вона
включала різні землеробські культи - космогонічні уявлення, культ матері-землі, культ домашніх тварин
(здебільшого бика), вогню. Трипільці опанували різні форми мистецтва, зокрема, розпис мінеральними
фарбами приміщень, глиняного посуду. На етапах “А” і “В” був поширений лінійно-заглиблений орнамент, на
етапі “С” - шнуровий та заглиблений. Широко відома мікроскульптура трипільців: фігурки жінок, тварин,
моделі жител.
Складними є питання походження та історичної долі трипільців. Майже всі дослідники сходяться на думці,
що на формування трипільців вплинули як місцеве буго-дністровське неолітичне населення, так і частина
балкано-дунайської людності, знайомої із землеробськими народностями Передньої Азії. Трипільські
племена мали широкі зв'язки з населенням Центральної Європи, зокрема, племенами культури лійчастого
посуду. Історична доля трипільських племен у різних районах їхнього проживання склалась неоднаково.
Основною причиною занепаду трипільського етносу була загальна нерозвиненість матеріального
виробництва, а також зовнішні деструктивні впливи, зокрема, посилення степових племен ямної культури,
лісових племен у Середньому Подніпров'ї, деяких племен культури кулястих амфор на Волині. Трипільська
культура була вершиною розвитку енеолітичних землеробських суспільств у Європі. Багато дослідників
вважає, що традиції Т.к. у видозміненому вигляді існували і в наступні часи і збереглися у традиційній
народній культурі українців (тип жител у степових районах, розпис будинків і глиняного посуду, візерунки
вишивок, писанок тощо).
М. Пелещишин (Львів).
ТРІАНОНСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1920 -підписаний 4.6.1920 у Великому Тріанонському палаці Версалю
між союзними державами-переможницями (Велика Британія, Франція, США, Італія, Греція, Японія та ін.) і
Угорщиною. Т.м.д. став складовою частиною Версальсько-Вашингтонської системи. Вступив у силу з
26.7.1921. Т.м.д. зафіксував розпад Австро-Угорщини, визнав раніше встановлені кордони сусідніх держав.
За Т.м.д. Словаччина і Підкарпатська Русь (Закарпаття) були включені до складу Чехословаччини;
Трансільванія, схщна частина Банату передавались Румунії; Хорватія, Воєводина і Західний Банат Королівству СХС; провінція Бургенлянд -Австрії. Угорщина відмовлялася від будь-яких прав на порт Рієку
(Фіуме), визнавала незалежність Чехословаччини і Королівства СХС, зобов'язувалась визнати відміну
Берестейського миру 1918. Виконання умов Т.м.д. призвело до втрати Угорщиною довоєнної території та
зменшення населення більш як удвічі в порівнянні з 1914. Угорщині заборонялось мати на озброєнні
авіацію, танки, важку артилерію. Максимальна чисельність угорської армії, яка могла формуватись лише з
добровольців, мала не перевищувати 35 тис. чол. Військово-морський флот, у тому числі кораблі Дунайської
флотилії, передавались союзникам. Контроль за виконанням статей договору покладався на Союзну
контрольну комісію. Угорщина зобов'язувалась надати країнам-переможцям в односторонньому порядку
режим найбільшого сприяння на транзит, ввіз та вивіз товару. Угорщина зобов'язувалась сплатити репарації
загальною сумою в двісті млн. золотих крон. У міжвоєнний період угорські урядові кола намагались
переконати населення, що Т.м.д. недовговічний, розпалювали шовіністичні настрої і закликали до
відродження “Великої Угорщини”. Зовнішньополітичний курс уряду на ревізію Тріанонського договору
спричинявся до напруження між сусідніми країнами. Внаслідок Віденських арбітражів 1938 і 1940
територіальні статті договору були переглянуті за рахунок Румунії та Чехословаччини. Незалежна
Українська держава - Карпатська Україна, що утворилася в Закарпатті у березні 1939, була окупована
хортистською Угорщиною. З поч. Другої світової війни Т.м.д. втратив силу.
С. Мовчан (Львів).
ТРОЇСТИЙ СОЮЗ - військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, який склався в 1879-82
і був спрямований проти Франції і Росії. Започаткував утворення Т.С. Австро-Німецький договір від

7.10.1879, який передбачав спільні дії обох країн у випадку нападу Росії на одну із них. Цей двосторонній
союз 20.5.1882 був доповнений договором між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією. Німеччина і
Австро-Угорщина зобов'язувалися надавати всіма засобами допомогу Італії у випадку нападу на неї Франції,
а Італія брала на себе зобов'язання допомогти Німеччині, якщо 6 вона стала жертвою неспровокованого
нападу з боку цієї ж держави. Австро-Угорщина звільнялась від допомоги Німеччині у випадку військових дій
проти Франції їй відводилась роль резерву на випадок втручання у конфлікт Росії). Окремі статті договору
стосувались великих держав і передбачали, що у випадку нападу двох або кількох великих держав на
одного члена Т.С. у війну з ними вступають всі учасники договору. У випадку нападу однієї з великих
держав, дві інші зобов'язувались зберігати сприятливий нейтралітет. Виняток робився лише для Франції: у
випадку її нападу на одну з країн союзу, всі інші виступали на спільну боротьбу проти неї. Відразу ж після
підписання договору Італія заявила, що не зможе надати допомогу союзникам, якщо на них нападе Велика
Британія, у зв'язку з підвищеною вразливістю берегових комунікацій у випадку нападу на них британського
військового флоту. Держави зобов'язувались у випадку спільної участі у війні не підписувати сепаратного
миру і дотримуватись таємниці про укладений союз. Договір трьох держав у наступні роки поновлювався:
20.2.1887 у Берліні підписано другий союзний договір; 6,5.1891 - третій союзний договір; 28.6.1902 четвертий союзний договір. Тексти цих договорів в основному повторювали положення документа 1882 і
лише включали окремі додаткові угоди. Договір 1887 містив австро-італійську угоду про збереження статусукво на Балканах, а у випадку, якщо це виявилося б неможливим, сторони передбачали узгоджувати свої дії,
що свідчило про зародження суперечностей між цими країнами на Балканах. У кін. 19-на поч. 20 ст. Італія
почала переорієнтовувати зовнішньополітичний курс і поступово відходити від своїх союзників. Різке
загострення англо-німецьких відносин, збитки від митної війни, яку з 1880-х повела Франція проти Італії,
змусили останню шукати зближення з Францією та Англією. До значного послаблення позицій Т.С. призвело
підписання 1.11.1902 франко-італійської угоди, за якою Італія зобов'язувалася зберігати нейтралітет у
випадку нападу Німеччини на Францію. У наступні роки Італія, залишаючись формально членом Т.С.,
поступово зближувалася з Францією та Великою Британією. Німеччина і Австро-Угорщина вступили в
Першу світову війну без військової підтримки Італії, яка у травні 1915 заявила про свій вихід з Т.С. і
оголосила війну Австро-Угорщині.
С. Мовчан (Львів).
Дата: Понеділок, 14.07.2014, 19:43 | Повідомлення # 10
ТРОЇЦЬКИЙ СОБОР у Новомосковську -видатна пам'ятка української архітектури 18 ст. Знаходиться у м.
Новомосковську (Дніпропетровська обл.). Збудований на пожертви січовихкозаків, кошового отамана
І.Чепіги у с. Новоселиця у 1773-78 (за ін. дан. - 1772-81). Дев'ятибанна церква споруджена (без жодного
залізного цвяха) за макетом народного архітектора Якима Погребняка. Найвища баня сягає висоти бл. 65 м.
Має три престоли: Святої Трійці, апостолів Петра і Павла та Трьох Святителів. У радянські часи
перетворена на склад. Ставлення тодішньої влади до цієї духовної пам'ятки українського народу покладене
в основу роману Олеся Гончара “Собор”.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
ТРОПІНІН ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ [19(30).3.1776 - 3(15).5.1857] - видатний російський художник-портретист.
Н. у с. Карпово Новгородської губернії. Був кріпаком графа А.Мініха, потім - [Маркова. У 1798 вступив у
Петербурзьку AM, де навчався у С.Щукіна. У 1804 1 .Марков, побоюючись втратити талановитого кріпака,
відкликав його з академії. До 1823 жив, в основному, в Україні у с. Кукавці (тепер Могилів-Подільського р-ну
Вінницької обл.). У період творчості, пов'язаний з Україною, Т. створив жанрову картину - “Весілля в Кукавці”
(1810), портрети українських селян -“Дівчина з Поділля”, “Українець”, “Українка”, “Молодий український
селянин”, “Хлопчик з топірцем”, а також портрети Н. та І. Маркових (бл. 1813), портрет сина (бл. 1818). У
1823 звільнений з кріпацтва, оселився у Москві. У 1824 отримав звання академіка. Т. написав портрети
П.Булахова (1823), К.Равича (1825), О.Пушкіна (1827), А.Мазуриної (1829), К.Брюллова (1836), Ю.Самаріна
(1846), полотна “Мереживниця” (1823), “Старий жебрак” (1823), “Гаптарка” (1826), “Гітарист” (1823, 1832) та
ін. Твори Т. знаходяться у Державній Третяковській галереї у Москві, Київському музеї українського
мистецтва, Львівському музеї українського мистецтва.
ТРОЦЬКИЙ ЛЕВ ДАВИДОВИЧ [справжн. прізв. Бронштейн Лейба; 25.10(7.11). 1879 -20.8.1940] - один із
визначних діячів більшовизму і радянської держави. Н. у с. Янівці Єлизаветградського повіту Херсонської
губ. у сім'ї заможного єврейського господаря-землевласника. Спочатку вчився у єврейській початковій школі
(хедері). У 1888-95 навчався в Одеському, а в 1895-96 - у Миколаївському реальному училищах. У юнацькі
роки вважав себе противником марксизму. У серед. 1890 років став одним з організаторів напівлегального
Південноросійського робітничого союзу. У 1898 Т. був заарештований і після дворічного слідства засланий
на чотири роки у Сибір. У 1902 втік із заслання, перебрався у Лондон, де зустрівся з Леніним (див.
В.Ульянов) і за його рекомендацією був введений у 1903 до складу редакції газети “Іскра”. Після II з'їзду
РСДРП (1903) перейшов на бік меншовиків. З того часу аж до 1917 перебував у постійній опозиції до Леніна.
У лютому 1905 повернувся у Російську імперію, спочатку до Києва, у травні 1905 через загрозу арешту
перебрався у Фінляндію, звідти у жовтні 1905 - до Петербурга. Редагував меншовицьку газету “Начало”, був
заступником, а потім головою Петербурзької ради. 3.12.1905 заарештований, а в лютому 1907 вивезений на
вічне поселення у Сибір. По дорозі втік і знову емігрував за кордон. Розробив теорію “перманентної (т.зв.
безперервної) революції”, згідно з якою перемога соціалістичної революції неможлива у рамках однієї
країни, а може успішно завершитися лише у всесвітньому масштабі. У 1908-12 редагував у Відні газету

“Правда”, в якій проповідував соціал-демократичні принципи західноєвропейських партій. З поч. Першої
світової війни 1914-18 Т. разом з Мартовим видав у Парижі газету “Наше слово”, яка через антивоєнне
скерування була розцінена французьким урядом як пронімецька і була закрита. Наприкінці 1916 Т. висланий
у Іспанію, звідки переїхав у Нью-Йорк, де працював у редакції соціал-демократичної газети “Новый мир”. У
травні 1917, повернувшись у Росію, Т. припинив критику Леніна і перейшов на бік більшовиків. Влітку 1917
прийнятий до лав РСДРП(б) й обраний членом ЦК партії. 25.9.1917 став головою Петроградської ради.
Перебуваючи на цьому посту, зробив значний внесок у підготовку більшовицького перевороту. Зокрема,
підтримав Леніна у питанні підготовки повстання, став одним з організаторів створення Військовореволюційного комітету, що підготовив та здійснив жовтневий переворот. Взяв участь у підготовці II з'їзду
Рад. У першому радянському уряді - Раді Народних Комісарів обіймав посаду комісара іноземних справ.
Очолював російську мирну делегацію у Бресті (див. Берестейський мир 1918). Відмовився підписати
мирний договір з Німеччиною, висунувши гасло: “Ні миру, ні війни, а армію розпустити”, мотивуючи своє
рішення тим, що підписання такого миру буде зрадою світовій революції. З березня по вересень 1918
виконував обов'язки голови Вищої військової ради республіки, а в 1918-25-нарком військових справ, голова
Реввійськради республіки. Відіграв значну роль у формуванні Червоної армії, застосовуючи як головні
методи військового будівництва адміністрування та репресії щодо командного і рядового складу. У 1920 Т.,
залишаючись на попередніх постах, був деякий час наркомом шляхів сполучення. Саме у цей період
намагався втілювати ужиття модель т. зв. мілітаристського соціалізму, в основі якого лежала вимога
перетворення країни у гігантську військову казарму. У часи революції та громадянської війни висунувся як
другий (після Леніна) найвизначніший лідер більшовицького уряду. Після смерті Леніна був одним з
найзапекліших противників Й.Сталіна і найвірогіднішим претендентом на лідерство партії та керівництво
державою. У 1926 суперництво між Т. та Й.Сталіним завершилося послабленням впливу Т. у партійних
структурах, зняттям його з вищих державних посад та проголошенням “троцькізму” - ворожою ВКП (б) і
радянській державі течією. У листопаді 1927 рішенням ЦК і ЦКК ВКП (6) Т. був виключений із партії і
висланий в Алма-Ату. У січні 1929 Т. депортований за межі СРСР, а в 1932 позбавлений радянського
громадянства. До 1933 Т. жив на Принцевих островах поблизу Стамбула, потім перебрався до Франції, а
31935—37 перебував у Норвегії. У 1937 оселився у Мексиці в м. Кайокан. У період третьої еміграції Т.
вдалося створити групи своїх прибічників у багатьох країнах світу, які в 1938 об'єдналися у IV Інтернаціонал.
Головною метою IV Інтернаціоналу проголошувалося поширення комуністичної революції у всьому світі та
“відродження” СРСР, очистивши його від влади бюрократії. У політичній діяльності Т. цього періоду
центральне місце займала боротьба проти сталінізму. За особистим дорученням Й.Сталіна НКВС
організував убивство Т., яке здійснив іспанець Рамон Меркадер.
Значна частина життя і діяльності Т. була пов'язана з Україною: тут минули його дитинство й частина юності,
як професійний революціонер, він деякий час проживав у Києві, а перебуваючи в еміграції у 1907-17,
дописував до газети “Киевлянин”. Однак українське національне життя було йому чуже; за свідченням
деяких західних істориків, ненавидів буквально все українське, пов'язуючи його з контрреволюційним
селянством. Як нарком військових справ та голова Реввійськради, відіграв значну роль у ліквідації
української державності та встановленні більшовицького режиму в Україні. Вороже ставився до українізації
Під час боротьби за владу між Й.Сталіним та Т. більша частина більшовицького партійного керівництва в
Україні стала на бік першого, оскільки на чолі КП(б)У та уряду стояли безпосередні висуванці Сталіна Каганович і Чубар. Українська інтелігенція теж вороже поставилася до троцькістської опозиції, пам'ятаючи
роль її лідера в розгромі Української революції, його “антиселянську” поставу та ворожі висловлювання
щодо політики українізації. Незважаючи на слабкість троцькістської опозиції в УСРР, під час хвилі
політичних репресій 1937-38 значна частина керівників більшовицької партії та державних органів в Україні
(зокрема, Ю.Коцюбинський, Іван Голубенко та ін.) були заарештовані та репресовані за звинуваченням у
приналежності саме до троцькістських організацій (т. зв. Українського троцькістського центру). У березні
1937 П.Постишева усунено від влади (згодом розстріляли) за втрату пильності й надання троцькістам
притулку в республіканській партійній організації. Згідно із заявою ДПУ, в січні 1937 троцькістські групи
нібито існували в усіх великих українських містах. Уже в еміґрації в 1939 Т. несподівано виступив із серією
статей, у яких висловлювався за надання політичної самостійності радянській Україні. У 1920-30-х роках
існували малочисельна група соціалістів, яка стояла на засадах троцькізму, в Галичині та невелика фракція
серед українсько-канадських комуністів, що видавала в 1933-38 газету “Робітничі вісті” й переклала кілька
творів Т. Відродження троцькізму пов'язане з діяльністю у 1970 групи молодих українських інтелектуалів у
Канаді (Богдан Кравченко), які дописували про Україну до різних троцькістських видань, передруковували
окремою брошурою статті Т. про політичну самостійність Української РСР (Trotsky L. For a Free Independent
Soviet Ukraine. Toronto.).
Я. Малик, Д. К. (Львів).
ТРОЦЬКИЙ МИКОЛА - (рр. н. і см. невід.) -український військовий діяч, генерал-хорунжий. У роки Першої
світової війни 15114-18-командир піхотного батальйону на Румунському фронті. В українській армії-з кін.
1917. Командував сотнею Кінно-гайдамацького куреня ім. Кармалюка, сформованого на Поділлі. Курінь Т.
воював із збільшовиченими частинами російської армії у р-ні Кам'янця-Подільського. У квітні 1918 частини
було перекинуто до Харкова. За Гетьманату - курінь під командуванням Т. перебував у складі Запорозької
дивізії (пізніше - корпусу), згодом розгорнуто у полк. Командиром полку призначено Т. Влітку 1918 Т. у складі
військової місії виїжджав до Відня у справі звільнення військовополонених українців. Під час

антигетьманського повстання виступив на боці Директорії УНР. Призначений командиром 3-ї ім. Кармалюка
бригади Армії УНР. Після інтернування частин Армії УНР у Польщі перебував у таборі Пйотркува. Дальша
доля невідома.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ТРОЩИНСЬКИЙ ДМИТРО ПРОКОПОВИЧ (1754 - 1829) - державний діяч Російської імперії, меценат
української культури. Походив з українського старшинського роду Трощинських. Син військового товариша
Прокопія Трощинського. Після закінчення Києво-Могилянської академії служив у Малоросійській колегії м.
Глухові. У 1773 - гадяцький полковий писар. Наприкін. російсько-турецької війни 1768-74 відряджений у
Молдову в розпорядження командувача окремого корпусу князя М.Рєпніна для виконання секретарських
обов'язків. Перебував на цій посаді 13 років, доки М.Рєпнін був російським послом у Стамбулі,
Смоленським, а потім Псковським генерал-губернатором. З 1784 - керуючий справами канцелярії графа
О.Безбородька, згодом - член Головного поштового управління у званні статс-секретаря. У 1793
призначений статс-секретарем Катерини II. Отримав у власність містечко Кагарлик на Київщині, а згодом великі земельні володіння на Полтавщині, Київщині та Воронежчині. За Павла/став сенатором. На поч.
царювання Олександра І призначений членом Державної Ради. У 1802-06 - міністр уділів. Деякий час
перебував у відставці, жив у своєму маєтку в с. Кибенцях Миргородського повіту Полтавської губ. У 1812-14
- полтавський губернський предводитель дворянства. Завдяки підтримці Т. у Ніжинському ліцеї навчався
М.Гоголь. У 1814-17 - міністр юстиції Російської імперії. 31817-у відставці. Т. був шанувальником української
старовини. У Кибенцях заснував приватний театр, кілька творів для якого написав Гоголь-Яновський, батько М.Гоголя. У м. Кагарлику Т збудував палац, створив бібліотеку і висадив великий парк. Зібрана Т.
багата бібліотека після його смерті була розпродана, частина бібліотеки і папери з його особистого архіву в
1833 були передані його племінником цареві Миколі 1. Т. надавав підтримку діячам української науки,
літератури та мистецтва -Я.Марковичу, В.Ломиковському, В.Капністу, В.Гоголю, В.Боровиковському,
А.Веделкпа ін. Т. став одним з ініціаторів видання у 1798 “Енеїди” І.Котляревського.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
ТРОЩИНСЬКИЙ СТЕПАН (рр. н. і см. невід.) - державний і військовий діяч Гетьманщини. Племінник
І.Мазепи. Засновникукраїнського старшинського роду Трощинських. У 1690-97 обіймав ранг господаря
Гадяцького замку. У 1697-1704 - обозний Гадяцького полку, а в 1704-08 - гадяцький полковник. Був
одружений з дочкою полковника охочекомонного полку Іллі Новицького Марією. Мав двох синів - Андрія та
Івана. Обидва були бунчуковими товаришами. Прадід Д. Трощинського.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
ТРОЯК (тригрошовик) - польська срібна, а згодом білонна і мідна монета, номінальною вартістю 3 гроші.
Вперше запроваджена у 1528 королем Сигізмундом І Старим. Вміст чистого срібла у цих монетах складав
2.31 г. Найбільш масовою емісія Т. була під час правління короля Сигізмунда III Вази, коли ці монети стали
популярним номіналом грошового ринку в українських землях. У 18 ст. Т. став спочатку білонною, а потім
мідною монетою.
Р. Шуст (Львів).
ТРУБЕЦЬКОЙ ОЛЕКСІЙ МИКИТОВИЧ (р. н. невід. - п. 1680) - московський державний і військовий діяч,
дипломат, князь (з 1645). У 1646-62 очолював прикази - Сибірський, Казанського палацу та Полкових справ.
У березні 1654 брав участь у переговорах з гетьманським урядом про умови укладення українськомосковського військово-політичного союзу. Під час московсько-польської війни 1654-57 і 1654-55 очолював
південне угруповання московських військ, вів воєнні дії з польською армією у р-ні Луцька. У 1656 брав участь
у здобутті Юр'їва (Дерпт, сучасн. Тарту, Естонія) під час московсько-шведської війни. У 1659-60 командував
московськими військами, що діяли в Україні. У червні 1659 очолювана Т. і Г.Ромадановським московська
армія була розгромлена українськими військами під командуванням гетьмана І.Виговського у Конотопській
битві 1659. У жовтні 1659 Т. оточив своїми військами козацьку раду в Переяславі й примусив новообраного
гетьмана Ю.Хмельницького підписати Переяславські статті 1659. Хрещений батько Петра І.
І. Підкова (Львів).
ТРУВОР - один з братів князя Рюрика. За літописною легендою, поданою у “Повіст временних піт”, у 862
прийшов разом з Рюриком і Синеусом у землі ільменських слов'ян і протягом двох років правив у Ізборську.
Реальність існування Т., як і другого брата Синеуса, тривалий час піддавалася сумніву. Деякі історики
висловлювали припущення, що Т. і Синеуса не існувало, а відомості про них - наслідок неправильного
перекладу літописцем слова “thru waring” (шведськ. - вірна дружина) як власного імені. В останній час
історичність Т., як і Синеуса, визнається більшістю дослідників.
О. Щодра (Львів).
ТРУДОВИЙ КОНГРЕС УКРАЇНИ (Конгрес трудового народу України; Веукраїнський трудовий конгрес) вищий тимчасовий законодавчий орган Української Народної Республіки у період Директорії УНР.
Скликаний Директорією з метою організації влади в Україні та визначення форми державного правління
після повалення влади гетьмана П.Скоропадського. Проходив у Києві 23-28.1.1919. У грудні 1918 на нараді

членів Директорії УНР і представників політичних партій з метою ефективної боротьби з більшовиками було
запропоновано покласти в основу організації влади т. зв. “трудовий принцип”, за яким влада на місцях мала
належати радам робітників, селян і трудової інтелігенції. У Декларації Директорії УНР пропонувалося
скликати Конгрес трудового народу України як найвищий орган влади в Україні. Проведення виборів до
Конгресу регламентувалось спеціальною Інструкцією Директорії УНР від 5.1.1919. Вибори мали відбуватися
по куріях (від робітників, селян та “трудової інтелігенції”). Виборче право надавалось усім громадянам УНР
віком від 21 року, крім позбавлених громадянських прав у судовому порядку і військовиків республіканської
армії. До Конгресу мали бути обрані 593 делегати. З них від Київщини (67 делегатів), Поділля (59),
Харківщини (65), Херсонщини (52), Волині (60), Чернігівщини (54), Полтавщини (58), Катеринославщини (46),
Таврії (18) Холмщини, Підляшшя, Поліської округи (19), Західно-Української Народної Республіки (65); від
професійних організацій: Всеукраїнського залізничного з'їзду (20); Всеукраїнського поштового з'їзду (10).
Із 528 делегатів ТКУ, що мали бути обрані на території УНР, 377 - селяни, 118 - робітники, 33 - представники
“трудової інтелігенції”. Головою виборчої комісії призначено А.Лівицького. Вибори вибувалися 12-15.1.1919.
На території Західно-Української Народної Республіки через воєнні дії на українсько-польському фронті (див.
Українсько-польська війна 1918-19) вибори до ТКУ не проводились. 22.1.1919 у Києві відбулося урочисте
проголошення злуки ЗУНР з УНР, в якому взяла участь делегація Української Національної Ради ЗУНР-ЗО
УНР 1918-19 у кількості 36 осіб під головуванням заступника Президента УНРади Л.Бачинського. Директорія
звернулась до галичан з проханням, щоб уся делегація УНРади взяла участь у роботі ТКУ як
представництво від Західної України, на що було дано згоду. Заплановане на 19.1.1919 відкриття ТКУ через
неприбуття до Києва частини делегатів було перенесено. ТКУ розпочав роботу 23.1.1919 в приміщенні
оперного театру. На момент відкриття Конгресу прибуло 400 делегатів (згодом - ще частина делегатів). До
ТКУ обрано всіх членів Директорії УНР, крім С.Петлюри, котрий як представник військової влади не
виставляв своєї кандидатури. Охорону Конгресу забезпечував відділ січових стрільців. У склад колегіальної
президії ТКУ увійшли: від найчисельнішої фракції Селянської спілки і Української партії соціалістівреволюціонерів Д.Одрина, від українських соціал-демократів -С.Вітик, від галицьких партій - Т.Старух. На
пленарних засіданнях почергово головували члени президії. До складу секретаріату ТКУ входили
С.Бачинський (УПСР), В.Злотчанський (УСДРП), Л.Гаврилюк (російські есери), Вороний (УПСС), І. Біск
(РСДРП). 23.1.1919 Конгрес затвердив ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії
УНР про об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу. На наступних пленарних засіданнях ТКУ заслухав звіти
Директорії (виступ В.Винниченка)-, уряду (виступ В.Чехівського), Головного отамана С.Петлюри. Основні
дискусії та редакційна робота розгорнулися у Конвенті сеньйорів, який складався з представників фракцій,
та на засіданнях тимчасових комісій і фракцій. У ході роботи конгресу більшість делегатів висловилася
проти встановлення в Україні радянської форми правління.
28.1.1919 делегати Конгресу схвалили текст резолюції про владу, внесеної С.Бачинським (узгоджений з
делегацією ЗО УНР, більшістю фракції УПСР та Селянської спілки) як проект тимчасової конституції
України. В цьому документі оголошувалось про вимушене тимчасове припинення діяльності Конгресу через
наступ російських військ на Київ. До наступної сесії Конгресу верховна влада і оборона держави доручались
Директорії УНР, доповненої представником від Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Закарпаття;
до складу Директорії увійшов Президент УНРади ЗУНР Є.Петрушевич). Закони, видані Директорією УНР,
мали затверджуватись найближчою сесією Трудового конгресу. Виконавча влада мала належати Раді
народних міністрів, яка призначалася Директорією і була підзвітна Трудовому конгресу (на час перерви
засідань Директорії УНР). У документі зазначалася необхідність створити комісії з контрольними функціями
для розробки законопроектів до наступної сесії Трудового конгресу. Склад комісій мав обиратися на підставі
пропорційного представництва від фракцій Конгресу (1 представник від 15 делегатів).
З метою закріплення демократичного ладу в Україні ТКУ висловився за підготовку “закону для виборів
всенародного Парламенту Незалежної Соборної Української Республіки”. Владу на місцях було доручено
здійснювати урядовим уповноваженим, що мали діяти під контролем місцевих Трудових рад, обраних
пропорційно з представників селянства і робітництва. Окремо в універсалі підкреслено потребу негайної
всенародної боротьби за самостійну УНР проти інтервенції радянської Росії. ТКУ затвердив Універсал “До
українського народу”, ноту “До народів світу”, в якій заявлено право українського народу бути
представленим на Паризькій мирній конференції 1919-21, та протест проти російського більшовицького
наступу на Україну, відозву до армії УНР. Ухвалена більшістю ТКУ резолюція згодом була опублікована як
“Закон про тимчасову владу в Українській Народній Республіці” за підписами Вітика і Бачинського. Для
підготовки законопроектів до наступної сесії Конгрес обрав ЗО депутатів, котрі 29.1.1919 розділились по 6
комісіях: комісія оборони (10 осіб, голова-Мацюк); земельна комісія (12 осіб, голова - Петренко); бюджетна
комісія (6 осіб, голова - Чайківський); комісія закордонних справ (8 осіб, голова -Л.Бачинський); харчова
комісія (9 осіб, голова - Мельник); культурно-просвітня комісія (10 осіб, голова - Вировий). Після відступу
Директорії УНР і уряду з Києва внаслідок більшовицького наступу комісії ТКУ проводили засідання та брали
участь у спільних нарадах Директорії УНР та Ради Міністрів у Вінниці, Рівному, Кам'янці-Подільському.
Протягом весни-літа 1919 комісії ТКУ поступово втрачали вплив на державне життя УНР. 11.7.1919 у
Кам'янці-Подільському на спільній нараді членів комісій (бл. 10 осіб) під головуванням С.Вітика була
прийнята постанова про припинення їхньої роботи.
В. Задунайський (Донецьк).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Сторінка 2 з 12«12341112»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика