Головна сторінка сайту
Сторінка 12 з 12«12101112
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Довідник з історії України (Т-Я)
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:33 | Повідомлення # 56
ЩЕРБИЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ (17.2.1918 - 16.2.1990) - радянський партійний та державний
діяч в Україні. Н. у м. Верхньодніпровську (Дніпропетровської обл.) в сім'ї робітника. У 1941 закінчив
механічний ф-т Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. У роки війни навчався в Академії

хімічних військ та проходив військову службу під Москвою, потім на Кавказі. Після демобілізації - інженер на
коксохімічному заводі в м. Дніпродзержинську, з 1946 - секретар парткому на цьому ж підприємстві. З того
часу постійно перебував на штатній роботі: зав. оргвідділом, другий секретар Дніпродзержинського
міськкому КП, другий секретар Дніпропетровського обкому, а в 1955-57 - перший секретар цього ж обкому
партії. З 1957 - член президії та секретар ЦК КПУ. 1961-63 - голова Ради Міністрів УРСР, кандидат до
президії ЦК КПРС. Знятий з цих посад за розпорядженням М.Хрущова у зв'язку з тим, що виступив проти
його ідеї поділу партійних комітетів на промислові й сільські. У 1963-65 - перший секретар
Дніпропетровського обкому КПУ. Після зміщення М.Хрущова знову обійняв посаду голови Ради Міністрів
УРСР (1965-72). Член Політбюро ЦК КПУ (з 1966) та ЦК КПРС (з 1971). Відновленню свого попереднього
становища завдячував Л.Брежнєву, якого знав з часів праці у Дніпропетровську. Належав до т. зв.
дніпропетровського клану, який за роки правління Л.Брежнєва добився керівних позицій у партійному і
державному апараті. Відіграв одну з провідних ролей у знятті П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК
КПУ. З травня 1972 по вересень 1989 - перший секретар ЦК КПУ. Відповідальний за чистку українського
державного і політичного апарату, який за роки правління П.Шелеста наважився проводити автономний
щодо Москви курс, за русифікацію політичного і культурного життя в Україні (показово, що на офіційному
рівні вживав тільки російську мову), розправу з дисидентством. Однозначно підтримував лінію московського
центру щодо України, погоджуючись на її статус “другої серед рівних”. Лояльність Щ. належним чином була
оцінена московським керівництвом, хоча після приходу М.Горбачева до влади мав із ним деякі конфлікти
(зокрема, щодо обнародування масштабів Чорнобильської катастрофи та необхідності евакуації населення
із зони радіоактивного забруднення) і навіть був його опонентом. Тим не менше став одним із трьох останніх
брежнєвських висуванців, які у часи “перебудови” найдовше втрималися у Політбюро ЦК КПРС. М.Горбачев,
залишаючи Щ, при владі, намагався забезпечити таким чином контроль над Україною (за іншою версією,
голос Щ. був вирішальним під час виборів М.Горбачева на посаду Генерального секретаря, тому Горбачев
утримував його при владі з особистої вдячності). Щ. робив усе можливе, щоб стримати розвиток
демократичних процесів і гласності в Україні, перетворивши республіку в “заповідник застою”. Відправлений
на пенсію лише у вересні 1989, коли його лінія зазнала краху і постала потреба у більш гнучкому лідері КПУ,
який пішов би на діалог з опозицією. Ймовірно, покінчив життя самогубством. Похований на центральному
Байковому кладовищі в Києві.
П.Панченко (Київ), Д.К. (Львів).
ЩЕРБІЧ ПАВЛО (1555-1609) - львівський правник. Н. у Кракові. Закінчив Краківський ун-т, обіймав посаду
писаря ради м. Львова. У 1577-82 - посаду синдика міста. Після запровадження у Львові польським королем
Стефаном Баторієм у 1578 колегії 40 мужів робив запит до Краківського лавничого суду про порядок
формування її складу і компетенцію. Отримав від короля право на заснування у Львові друкарні. У 1581
видав перекладені з латинської на польську мову кодекси міського права “Jus Municipale” (“Міське право,
тобто міське магдебурзьке право”) Та “Speculum Saxonum” (“Саксонське право”). Один примірник цього
видання автор подарував раді міста. У 1588 Щ. увійшов до складу комісії для розробки і виправлення
Литовського статуту 1588. Помер у Варшаві.
С.Білостоцький (Львів).
ЩИРСЬКИЙ ІВАН (у чернецтві - Інокентій; р. н. невід. - п. 1714) - видатний український гравер і маляр кін.
17- поч. 18 ст. Навчався у Чернігівському колегіумі. Мистецьку освіту здобув, імовірно, в О.Тарасевича у
Вільно. Підписні твори відомі від 1680. Ранні віденські роботи - репродукції Ченстоховської та Тризнянської
ікон Богородиць, титул книги “Iter gloriae” (1680). До 1683 працював у Вільно, пізніше - у Чернігові та Києві.
Бл. 1686 постригся у ченці під іменем Іларіона у Києво-Печерській лаврі. У Любечі на Чернігівщині відновив
монастир святого Антонія Печерського (з 1697 - архімандрит цього монастиря), а в 1711 збудував за
підтримки І.Мазепи церкву св. Онуфрія. У 1707-09 викладав поетику в Чернігівському колегіумі. Помер у
Любечі. У Києві вийшли друком видання з ілюстраціями Щ. - “Arctos et antarctos” С.Яворського (1683), “Echo
glosu...” (“Відлуння голосу волаючого в пустелі ...”) С.Яворського (1689), “Hippomenes sarmacki” (“Гіппомен
Сарматський”) П.Орлика (1698), “Прогностик...Даниїла Апостола” П.Орлика (бл. 1698), Октоїх (1699), “Bogaty
wirydarz” (“Багатий сад”) Яна Орновського (1705); у Чернігові -“Благодать і істина” Л.Барановича (1683),
“Redivivus Phoenix” (“Відроджений Фенікс”) Лаврентія Крщоновича (1683), Дари Святого Духа Івана
Богдановського (1688), Молитвослов (1693), “Руно Орошене” Д.Туптала (1696), Акафісти (1697), “Ilias
oratoria” Л.Крщоновича (1698). Виконав антимінс патріарха Адріана (бл. 1695, разом з Л.Тарасевичем та
Федором), митрополита Івана Максимовича (1697), переяславського єпископа Захарі)' (1700), митрополита
Іоасафа Кроковського (1701). У відомій гравюрі на честь ректора Київської академії П.Колачинського (16971702) зобразив групу студентів на чолі з ректором на тлі будинку академії. Останні гравюри Щ. - зображення
Христа та Богородиці (датовані 1711). Єдина відома малярська робота - ікона Любецької Богородиці (1698) з
детальним авторським рисунком (Київ, Національний художній музей).
В.Александрович (Львів).
ЩОГОЛІВ (Щоголев) ЯКІВ ІВАНОВИЧ [24.10.(5.11.)1823-27.5.(8.6)1898]-український поет. Н. в Охтирці
Харківської губернії (тепер Сумська обл.). За походженням росіянин. У 1848 закінчив першу Харківську
гімназію. У 1843-48 навчався на історико-філологічному відділенні філософського ф-ту Харківського ун-ту.
Після закінчення ун-ту служив урядовцем у Харкові і в Богодухові. Ще під час навчання у гімназії спробував

писати вірші. Перші твори (рос. мовою) надруковані в “Литературной газете” и “Отечественных записках”.
Пізніше виступив як український поет. Кілька віршів Щ. надруковано в літературному альманасі “Молодик”
(1843 1 1844). Після критики В.Бєлінського, який рецензував усі чотири випуски альманаху, на деякий час
перестав писати. З серед. 1860 років відновив літературну діяльність. Численні поїздки по губернії у справах
служби дали можливість досконало ознайомитися з народною мовою, традиціями, фольклором, що значною
мірою вплинуло на його поезію. У 1883 на власні кошти надрукував свою першу збірку віршів під назвою
“Ворскло”, після чого став відомим у широких літературних колах України. Листувався з М.Лисенком,
М.Спіарицьким, Д.Яворницьким. У 1890 роках його вірші друкувалися у львівському журналі “Заря”,
альманасі “Складка”. У 1898 вийшла друга збірка його віршів “Слобожанщина”. Обом збіркам властиве
поєднання творчих методів романтизму і реалізму. Романтичні твори Щ. писав переважно на історичні
мотиви, оспівуючи героїчне минуле України - козаччину (“Запорожець”, “Запорожець над конем”, “Хортиця”,
“Січа”, “Остання Січа”, “Запорозький марш”). У реалістичних творах поет подав барвисті картини народного
побуту на Слобожанщині. Створив оригінальний цикл ліричних портретів людей праці, сільських ремісників,
заробітчан, наймитів: “Бурлаки”, “Чумак”, “Поштар”, “Ткач”, “Пряха”, “Кравець”, “Швець”, “Косарі”,
“Чередничка”, “Чабан”, “Рибалка”, “Пасічник”, “Мірошник” та ін. Високу художньо-естетичну вартість мають
пейзажні ліричні етюди - “Степ”, “Осінь”, “Листопад”, “Зимній ранок”. Кілька ліричних поезій Щ. покладені на
музику і виконувались як народні пісні: “Хортиця”, “Гей, у мене був коняка”, “У полі”, “Пряха”, “Баю, баю”,
“Черевички”. Характерною своєрідністю індивідуального стилю Щ. є впровадження в поетичні тексти
лексичних раритетів, архаїзмів і діалектизмів. Помер у Харкові.
В.Лесик (Львів), С.Посохов (Харків).
ЩОРС МИКОЛА (1895-30.8.1919) - більшовицький військовий діяч. Н. у м.Сновськ (тепер Щорс Чернігівської
обл.). У 1914 закінчив Київську військово-фельдшерську школу, а в 1916- Віденське військове училище в
Полтаві. Був підпоручником царської армії, учасник першої світової війни. 31918 член партії більшовиків. У
лютому 1918 очолив червоногвардійський загін на Чернігівщині. Згодом брав участь у формуванні
військових підрозділів у Самарській та Самбірській губерніях Росії. У вересні 1918- командир Богунського
полку, сформованого ним із розрізнених партизанських загонів у “нейтральній зоні”. У жовтні 1918 очолив
бригаду Першої Української радянської дивізії, сформованої, в основному, з полків ВЧК, угорських
інтернаціоналістів, поволзьких татар тощо. На поч. 1919 бригада під командуванням Щ. брала участь у боях
з українськими військами на напрямку Чернігів - Київ. Після захоплення більшовиками Києва Щ. був
призначений комендантом міста. З березня 1919- командир 1-ї Уманської радянської дивізії. У серпні
призначений командиром Таращанської 44-ї стрілецької дивізії 12-ої армії, що вела бої з Львівською
бригадою УГА. Через конфлікт щодо організації дивізії командування армії намагалося звільнити Щ., але
було змушене зважати на популярність начдива у військах. Убитий на позиціях одного з підрозділів дивізії
під Білошицею (недалеко від Коростеня) комісаром армійського штабу за згодою командування і
Реввійськради 12-ї армії. Похований у Самарі (Росія).
І .Підкова (Львів).
ЩУРАТ ВАСИЛЬ (24.8.1871 - 27.4.1948) -український учений-літературознавець, педагог і перекладач. Н. у
с. Вислобоки на Львівщині. У 1884-92 навчався в Академічній гімназії у Львові. Вивчав слов'янську філологію
у Львівському і Віденському ун-тах. У 1896 захистив у Відні докторську дисертацію з філософії. Був добре
знайомий з [.Франком та М.Драгомановим. У Відні входив до товариства української молоді “Громада” і “Січ”.
У 1896-98 був співредактором газети “Буковина” у Чернівцях, редактором журналів “Молода муза” (1906),
“Світ” і тижневика “Неділя” (1912). Друкував в українській, австрійській, польській пресі, чеських виданнях
поетичні твори, літературознавчі статті, переклади. На сторінках “Діла” виступав зі статтями на політичну
тематику. 31898 вчителював у державних гімназіях Перемишля і Бродів, з 1907 - Львова. У 1914 Щ. був
обраний дійсним членом Наукового товариства Ш.Т.Шевченка, у 1915-23 -його голова. У 1921 не присягнув
на вірність польській державі, через що позбавлений права займати державну посаду. У 1921-34 -директор
приватної жіночої гімназії василіанок у Львові, одночасно викладав українську мову і літературу. Боровся за
створення Львівського ун-ту, але, отримавши заборону, разом з іншими представниками української
громадськості взяв участь у створенні Львівського (таємного) українського університету. Став першим
ректором навчального закладу, завідувачем кафедри української літератури. У 1921 заарештований
польськими властями, кілька місяців перебував в ув'язненні. У червні 1929 обраний дійсним членом ВУАН,
однак у 1930 у зв'язку з процесом Спілки визволення України і політичними репресіями в радянській Україні
зрікся цього звання. У 1939-41 - професор Львівського ун-ту, одночасно (з лютого 1940) - завідувач групи
шевченкознавства Інституту української літератури у Львові. У грудні 1939 поновлений у званні дійсного
члена АН УРСР. У 1944-48 - директор львівської бібліотеки АН УРСР. У післявоєнний період активної участі
у культурному і громадському житті не брав. Негативно ставився до політичних репресій радянської влади,
ліквідації у 1946 гуманітарних науково-дослідницьких і культурних осередків міста. Автор понад 200 статей і
монографій з літературознавства від староукраїнської літератури (“Слово Данила Заточника”, 1896) до
літератури 19 ст., зокрема розвідок про Т.Шевченка, М.Шашкевича, П.Куліша, І.Котляревського,
Ю.Федьковича, І.Франка, В. Самійленка та ін. Щ. - автор збірок поезій “Lux in tenebris” (1895), “Мої листи”
(1898), “Раз до мене молодість прийшла”, “На трембіті” (1904), “Історичні пісні” (1907), “Вибір пісень” (1909),
поеми “В суздальській тюрмі” (1916). У 1900 і 1905 видав віршований молитовник “Із глибин воззвах”. Робив
численні переклади творів Г.Гейне, И-В.Ґете, А.Міцкевича, Ю.Словацького, К.Тетмаєра та ін. Автор єдиного

перекладу на українську мову пам'ятки французького епосу “Пісні про Роланда”, од Горація. Посмертно
видані “Поезії” (1957, 1962) та “Вибрані праці з історії літератури” (1963).
Т.Галайчак (Львів).
ЩУРАТ СТЕПАН (7.1.1909 - 14.3.1990) - відомий український учений-літературознавець. Син В.Щурата. Н. у
Львові. У 1931 закінчив Львівський ун-т. У 1934 захистив магістерську дисертацію “Тимко Падура, його життя
і творчість”. Деякий час працював учителем гімназії. Ще у студентські роки на сторінках журналу “Нові
шляхи” виступив з першими своїми віршами, публікував переклади творів російських поетів П.Орешина,
В.Маяковського, С.Єсеніна. Тоді ж надрукував одну з перших своїх літературознавчих праць про
українського поета і громадського діяча Є.Григорука та статтю (у співавторстві з І.Крушельницьким) “Лірика
на манівцях емігрантщини” - про творчість українських поетів, які опинились в еміграції. З 1933 видавав
перший український спеціальний журнал для фотографів “Світло і тінь”. З 1937 редагував щомісячний
часопис із краєзнавства і туризму “Наша Батьківщина”. На поч. 1940 років Щ. - науковий співробітник
Інституту літератури АН УРСР у Львові, викладач художньо-промислового училища. У повоєнні роки
працював в установах АН УРСР. З 1951 - науковий співробітник відділу літератури Інституту суспільних наук
АН УРСР, а в 1958-1971 -завідувач відділу, доктор філологічних наук (з 1971). Зазнав переслідувань під час
кампанії погрому наукових установ України на поч. 1970 років. У вересні 1972 змушений звільнитися з
роботи. За час роботи в Інституті суспільних наук АН УРСР учений опублікував понад 50 наукових праць.
Увагу Щ. привертали різні періоди і постаті українського письменства, але основною темою досліджень Щ.
стала творчість I.Франка, якій присвячені монографії “Рання творчість Івана Франка” (1956), “Повість Івана
Франка “Борислав сміється” (1966), цілий ряд розвідок і статей. Керував підготовкою до друку п'яти томів до
двадцятитомного і п'ятдесятитомного видань творів І.Франка. Помер і похований у Львові.
Т.Галайчак (Львів).

Ю
ЮДОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ [3(15).8.1880 - 24.10.1949] - більшовицький діяч. Н. у Воронежі
(Росія, за ін. дан. - у Новогеоргієвську Херсонської губ.). З 1903-член РСДРП(б). У 1912-14-один із керівників
Луганської більшовицької організації. Після Лютневої революції 1917 в Росії працював у Петрограді, 3
жовтня 1917-член Одеського обласного комітету РСДРП(б), з грудня - голова ЦВК Румчороду. Один з
організаторів і керівників Одеського січневого повстання, після перемоги якого була встановлена
більшовицька влада у краї. З січня 1918 - голова Одеського раднаркому. Згодом - на партійній і викладацькій
роботі, переважно у Москві. Працював у Московському ун-ті, професор.
О.Фесик (Одеса).
ЮЗЕФОВИЧ ЯН ТОМАШ (1669 -19.4.1729) - польський хроніст. Н. у Львові у родині вірменського купця.
Навчався у Львівській єзуїтській колегії, Ягеллонському ун-ті у Кракові. Був доктором філософії, деякий час
викладав у Краківському ун-ті. У 1693-1729 був львівським каноніком. У вересні 1704 після захоплення
Львова шведською армією Ю. очолив посольство міщан до Карла XII, яке домоглося зменшення розмірів
контрибуції. Склав опис матеріальних цінностей, вивезених шведами з львівських храмів. У
неопублікованому творі “Стурбований Львів” достовірно описав штурм і захоплення міста шведами. Ю. автор “Хроніки міста Львова з 1634-1703”, де описані не лише події у Львові, але і в Україні, зокрема, воєнні
дії гетьманів Б.Хмельницького і П.Дорошенка проти Польщі. Історичні події висвітлював тенденційно,
негативно ставився до українського козацтва. У 1888 один із найдавніших списків “Хроніки” знайшов у
львівських архівах В.Антонович.
М. Чорний (Львів).
ЮЗЕФСЬКИЙ ГЕНРИК (1892 - 1981) - польський політичний діяч. Родом з Київщини. У 1920 - товариш
міністра внутрішніх справ УНР. У 1927-29 і 1930-38 - воєвода волинський, 1929-30 - міністр внутрішніх справ
Польщі. Один з ініціаторів встановлення “Сокальського кордону”, який, розмежувавши Волинь і Галичину,
повинен був не допустити консолідації української спільноти в Польщі та сприяти успішному проведенню
політики асиміляції місцевого населення. За розпорядженням Ю. на Волині закривались українські
товариства, керівні органи яких знаходились у Львові (“Просвіта”, кооперативні організації тощо),
заборонялось розповсюдження української преси. Національна політика Ю. викликала всезростаючий опір
українського населення Галичини і Волині, стала однією з причин, що змусили Організацію українських
націоналістів вдаватися до активних радикальних дій. У 1930 Ю. змушений подати у відставку. Помер у
Варшаві. Залишив спогади (опубліковані у Парижі в 1982), в яких є матеріали про українсько-польські
взаємини міжвоєнного періоду.
М.Швагуляк (Львів).
ЮЗЬКОВ ЛЕОНІД ПЕТРОВИЧ (28.1.1938-2.3.1995) - український учений-правознавець, перший голова
Конституційного суду України. Н. у с. Новоселиця Полонського району Хмельницької обл. Навчався на

юридичному ф-ті та в аспірантурі Київського ун-ту ім.Т.Шевченка. Працював на посадах старшого
викладача, доцента. Певний час працював доцентом, завідувачем кафедри, професором Київської вищої
партійної школи, пізніше -професором Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. У 1990
керував робочою групою з розробки проекту Декларації про державний суверенітет України. У липні 1992 Ю.
обраний головою Конституційного суду України. Був членом Венеціанської Ради Європи “Демократія через
право”. Очолював групу науковців, які розробили концепцію Основного Закону, пізніше - робочу групу з
розробки проекту нової Конституції України. Ю. вважав, що нова Конституція України повинна поєднувати
кращі досягнення світового конституціоналізму з “історичними й національними традиціями українського
державотворення”. Відстоював закріплення в Конституції такої політико-правової категорії як “український
народ” (а не “народ України”). Автор понад 200 наукових праць.
Т.Андрусяк (Львів).
ЮЛЬ ЮСТ (1664 - 1715) - датський дипломат і військовий діяч, віце-адмірал (з 1712). Н. у м. Виборгу в
знатній сім'ї. У 1709-11 Ю. - посол Данії в Росії. У 1711 подорожував по Україні. Залишив щоденник,
опублікований Г.Грове (Копенгаген, 1893; рос. переклад видав Ю.Щербачов, 1892, 1899-1900), в якому
подав опис ряду міст України, цікаві відомості про побут і звичаї населення українських земель.
Я. Ісаєвчч (Львів).
ЮНАКІВ МИКОЛА ЛЕОНТІЙОВИЧ (6.12.1871- 1.8.1931)-український військовий діяч, генерал-полковник
Армії УНР, Н. у Чугуєві на Харківщині в родині військових. Навчався в кадетському корпусі, потім - у
Павлівському військовому училищі у Петербурзі. З 1891 служив у лейб-гвардії Семенівського полку. У 189497 навчався у Миколаївській академії Генерального штабу. Після закінчення (з відзнакою) академії обіймав
посади старшого ад'ютанта штабів 53-ї піхотної бригади, 27-ої піхотної дивізії, викладача Оранієнбурзької
офіцерської стрілецької школи, Пажеського корпусу, штаб-офіцера з особливих доручень, начальника штабу
1-го Прикордонного корпусу. У 1907 призначений викладачем Миколаївської академії Генерального штабу, а
після захисту у 1910 дисертації “Похід Карла XII на Україну 1708-1709 рр.” став професором кафедри
військового мистецтва. У 1912 йому присвоєно звання генерал-майора. Пропаговані ним новаторські
концепції реформування академії Генштабу і російських збройних сил взагалі зустріли опір з боку
військового міністра Сухомлинова. У лютому 1914 Ю. призначено командиром 37-ї піхотної бригади. У роки
Першої світової війни 1914-18 безперервно знаходився на Південно-Західному фронті, обіймав посади
командира бригади, начальника штабів 25-го армійського корпусу, 4-ї армії, командира 7-го армійського
корпусу, командувача 4-ї армії, які діяли на території України. 31916-генерал-лейтенант. Після утворення
Української Центральної Ради підтримав український національний рух, сприяв українізації частин, за що у
грудні 1917 усунений з посади більшовицьким наркомом М.Криленком і направлений у розпорядження
голови Реввійськради Л. Троцького. У Києві отримав нове призначення - командувача 4-ї армії Румунського
фронту. У складний період розпаду російської армії доклав багато зусиль для збереження боєздатності
молодих українських формувань. З квітня 1918-на службі в українській армії. У період Гетьманату очолював
Головну шкільну управу другого генерал-квартирмейстерства і Комісію з утворення військових шкіл та
академій Генерального штабу, у якій над укладанням військових статутів молодої української армії та
організацією мережі військових навчальних закладів працювали В.Петрів, В.Сальський, В.Садовський,
В.Євтимович та ін. Після падіння влади гетьмана П.Скоропадського Директорія УНР призначила Ю.
помічником Головного інспектора Армії УНР. З 1918 Ю. очолював Головну вишкільну управу Міністерства
військових справ, а в серпні 1919 був призначений начальником штабу Головного отамана об'єднаних
українських армій УНР і ЗУНР. За участю Ю. було розроблено і блискуче проведено у серпні 1919 військову
операцію з визволення від більшовицьких військ Правобережної України і звільнення Києва. У 1920
призначений військовим радником Української дипломатичної місії у Варшаві. Брав участь у переговорах з
Ю.Пілсудським, підготовці військово-політичних угод 1920, зокрема Варшавського договору 1920. На поч.
1920 років перебував у Тарнові, був радником військового міністра, військовим міністром, членом Вищої
військової ради УНР при Головному отаманові С.Петлюрі, Ради Українського Центрального комітету в
Польщі, очолював Українське військово-історичне товариство. В еміграції підвищений у ранзі до генералполковника. Плідно співпрацював у альманасі “За державність”, готував низку військово-історичних праць. У
1927 через тяжку хворобу змушений відійти від активної громадської діяльності. Помер і похований у
Тарнові. Автор праці “Російсько-японська війна 1904-1905 рр.” (1911), спогадів “Матеріали до мого
життєпису”.
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ЮНАЦЬКА СПІЛКА (ЮС) - безпартійна молодіжна організація у підросійській Україні. Утворена на з'їзді
студентської громади в квітні 1915 у Харкові. Мала філіали у Києві, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Чернігові.
Вищим органом був з'їзд представників ЮС Лівобережної і Правобережної України, виконавчим - ЦВК.
Лідерами організації були М.Криворотченко, М.Петренко, З.Сало, О.Мицюк та ін. У травні 1916 на другому
з'їзді було прийнято програму та статут спілки. Основні програмні засади: автономія України, аграрна
реформа, 8-годинний робочий день. На другому з'їзді стався розкол через перехід ЮС до партійної роботи.
У грудні 1916 в Полтаві відбувся третій з'їзд ЮС. Більшість його членів відкинула пропозицію Української
народної партії про посилення германофільської пропаганди і організації партизанської боротьби для
швидкої поразки Росії. ЮС виступала за союз з демократичними силами, пропаганду української ідеї, зняття

заборони на українські видання, відкриття “Просвіти”, амністію політичним в'язням-українцям. Видавала
листівки, підписувала петиції до членів Державної Думи. У 1915 в Києві виходив щомісячник “Зоря київська”,
а з другого номера - просто “Зоря”, навколо якого гуртувались члени ЮС.
Г.Геращенко (Запоріжжя).
ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури; англ. UNESCO - United Nations
Educational, Scientific and Cultural Organisation) - міжнародна організація, спеціалізована установа Організації
Об'єднаних Націй. Створена 4.11.1946 двадцятьма державами, які підписали її статут. Штаб-квартира
знаходиться у Парижі. Мета діяльності ЮНЕСКО: сприяти справі миру та міжнародної безпеки шляхом
розвитку співробітництва між країнами у сфері науки, освіти й культури. Організація виступає за всезагальне
додержання прав людини й основних свобод, справедливості й правопорядку для всіх народів світу,
незалежно від раси, статі, мови чи релігії, як це передбачається Статутом ООН, Декларацією прав людини
та ін. документами цієї міжнародної світової організації. Для досягнення поставленої мети ЮНЕСКО
допомагає взаємному ознайомленню і взаєморозумінню між народами, використовуючи для цього засоби
масової інформації, сприяє розвитку й удосконаленню народної освіти, розповсюдженню культури й
популяризації науки та її новітніх досягнень. Організація сприяє розширенню міжнародного
взаєморозуміння, доступу людей до освіти й культури, підготовці кадрів, усуває перешкоди на шляху
вільного обміну ідей. ЮНЕСКО з допомогою Національних комісій в усіх країнах, які е її членами, вирішує
головні завдання: боротьба з неписьменністю, розповсюдження інформації про ООН, дотримання прав
людини, введення обов'язкової освіти, обмін людьми і надання допомоги експертами з різних галузей науки
й просвіти на прохання держав-членів ООН. Понад 250 міжнародних неурядових організацій мають
консультативний статус при ЮНЕСКО, а понад 400 підтримують з нею постійні зв'язки. Бюджет організації
формується з внесків країн-членів. Україна стала членом ЮНЕСКО 12.5.1954. Головним органом
Організації, в якому представлені усі країни-члени, є Генеральна конференція. Скликається раз на рік для
вироблення програми й політики. Генеральною конференцією обирається Виконавча рада, яка складається
з 34 членів, скликається не рідше ніж двічі на рік. Секретаріат Організації очолюється Генеральним
директором і складається з штату службовців. ЮНЕСКО проводить велику видавничу роботу.
Найпоширенішими виданнями є журнал “Кур'єр ЮНЕСКО”, який публікується майже тридцятьма мовами, в
т. ч. й українською мовою (виходить 11 разів на рік). Серед інших 26-ти видань вирізняються такі як
“Культура”, “Музеум”, “Перспективи освіти”, “Імпакт”, “Природа і ресурси” та ін. ЮНЕСКО бере участь у
відзначенні ювілеїв видатних діячів науки й культури, дат загальноосвітнього значення. Організація
відзначала 1500-річчя Києва, 500-річчя від дня народження Миколи Коперника, 150-річчя від дня
народження Т.Шевченка, ювілеї Лесі Українки, М.Коцюбинського, І.Франка, українських і зарубіжних вчених у
галузі природничих наук, зокрема, Д.Заболотного. Оголошує роки, присвячені видатним явищам у сфері
культури, науки й освіти (наприклад, “Міжнародного року книги”). У системі ЮНЕСКО діє Регіональний
Інститут із шкільного будівництва для Африки, міжнародний ун-т тощо. Організація проводить заходи з
проблем навколишнього середовища, співпрацює з Програмою розвитку ООН (ПРООН) і Організацією ООН
з промислового розвитку (ЮНІДО).
М.Рожик (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:33 | Повідомлення # 57
ЮРА ГНАТ ПЕТРОВИЧ [27.12.1887 (8,1.1888) - 18.1,1966] - видатний український режисер і актор. Народний
артист СРСР (1940). Н. у с. Федварі (тепер с. Підлісне Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.).
Сценічну діяльність почав у 1904 в аматорському гуртку. У професійному театрі з 1907 у трупі
С.Максимовича. У 1913-14 грав у театрі “Руська бесіда” у Львові. Протягом 1917-19 був актором і режисером
у київському “Молодому театрі” та Першому державному драматичному театрі УСРР ім.Т.Шевченка. У 1920
Ю. виступив одним із співзасновників створеного у Вінниці українського драматичного театру ім. І.Франка (з
1926 - Київський академічний український драматичний театр ім. І.Франка), до 1961 -художній керівник і
режисер театру (з 1954 - разом з М.Крушельницьким). У 1938-61 -викладач (з 1946 - професор) Київського
державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Ю. як актор сформувався на традиціях
українського театру, під впливом творчості видатних майстрів української сцени П. Саксаганського,
М.Кропивницького, М.Садовського. Виступаючи замолоду переважно у драматичних ролях, Ю. в подальші
роки свій акторський хист найбільше виявив у характерних та комедійних образах, які відзначалися правдою
почуттів та соковитим народним гумором. Кращі ролі: Копистка (“97” М.Куліша), Мартин Боруля, Стьопочка,
Крамарюк, Терешко, Сурма, Бонавентура (“Мартин Боруля”, “Житейське море”, “Суєта”, “Сто тисяч”
І.Карпенка-Карого), Швейк (“Пригоди бравого вояка Швейка” за Я.Гашеком), Калеб (“У пущі” Лесі Українки),
Освальд (“Примари” Г.Ібсена)та ін. Серед його вистав відзначаються: “Свіччине весілля” І.Кочерги, “Мартин
Боруля”, “Суєта”, “Безталанна” І.Карпенка-Карого, “Маруся Богуславка”, “Лиха доля” (“Циганка Аза”)
М.Старицького, “Украдене щастя” І.Франка, “Дон Карлос” Ф.Шіллера. Знімався в кіно (фільми “Кармелюк”,
“Прометей”, “Тарас Шевченко”, “Балада про солдата”, “Чисте небо”, “Пам'ять” та ін.). Автор літературних
праць з питань театрального мистецтва: “20 років” (1940), “Режисер у театрі” (1962), “Життя і сцена” (1962).
Державна премія СРСР (1949, 1951).
М.Ерстенюк (Львів).
ЮР'ЄВИЧ АНТОН (1839 - 1868) - діяч польського національно-визвольного руху в Україні у 1850-60 роках.
Походив із шляхетної родини Київської губернії. У 1857-62 навчався на історико-філологічному ф-ті

Київського ун-ту, брав участь у таємних польських організаціях студентів. Був членом, а потім головою
“Провінційного комітету на Русі”, який готував польське повстання у Правобережній Україні, зокрема, у
Київській губ. На поч. повстання навесні 1863 проголошений “диктатором Русі” (Правобережної України).
Очолив загін повстанців, з яким вирушив по селах Київщини і Волині, намагаючись залучити до повстання
українське селянство. У квітні 1863 Ю. був схоплений царськими військами і ув'язнений у Києві. В 1864 втік із
Київської фортеці й виїхав за кордон. Останні роки прожив у Бельгії та Франції.
Л.Зашкільняк (Львів).
ЮРИК СТЕПАН (1868 - 1937) - український громадський і політичний діяч, греко-католицький священик,
папський шамбелян. Діяч Української національно-демократичної партії. Парох м. Золочева (Львівська обл.).
Учасник Греко-католицького синоду 1891. З жовтня 1918- член Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР,
входив до комісій закордонних справ, шкільної, адміністраційної та Обласної земельної комісії, яка мала
провести земельну реформу. У квітні 1919 був одним з організаторів з'їзду українського католицького
духовенства ЗО УНР. Після відступу Української галицької армії за р. Збруч залишився у Станіславі. На поч.
березня 1920 заарештований польськими властями, деякий час перебував в ув'язненні. У міжвоєнний період
входив до складу Тіснішого народного комітету УНТП, очолював золочівську філію Товариства охорони
військових могил.
О .Пав лишим (Львів).
ЮРІЙ І ЛЬВОВИЧ [24.2.1252; за ін. дан. 1257 - 24.4.1308; за ін. дан. 1315] - галицько-волинський князь
(1301-1308, можливо 1315). Син Лева І Даниловича та Констанції, дочки угорського короля Бели IV. У 12691301 правив на Холмщині, був князем белзьким. У 1282 одружився з дочкою тверського князя Ярослава
Ярославича. В 1287 одружився вдруге з дочкою куявського князя (Польща) Казимира Конрадовича, Після
смерті батька об'єднав усі землі Галицько-Волинської держави під своєю владою. Переніс столицю до
Володимира-Волинського. За правління Ю.І Л. Польща захопила Люблінську землю (1302), а Угорщина частину Закарпаття. Проте внутрішнє становище князівства в цей період було стабільним, що сприяло
швидкому економічному розвитку. В 1303 Ю. І Л. домігся утворення Галицької митрополії, до складу якої
увійшли: Галицька, Володимирсь-ка, Перемиська, Луцька, Холмська, Турівська єпархії. У 1312-13 угорські
феодали висували Ю.І Л. претендентом на угорський престол. Ю.І Л., бажаючи підкреслити могутність
Галицько-Волинської держави і наслідуючи свого діда Данила Романовича Галицького, прийняв титул
“короля Русі”.
Р. Шуст (Львів)
ЮРІЙ І РАКОЦІ (Юрій І Ракочі; Дердь І Ракоці; 8.6.1593-11.10.1648)-князь Трансільванії (Семигороддя) з
1630. Син князя Трансільванії Сигізмунда Ракоці (1544-1601). Сповідував кальвінізм. Проводив політику,
спрямовану на об'єднання угорських земель, які загарбали Габсбурги й Османська імперія. У 1643 уклав
союз із Швецією та Францією, брав участь у Тридцятилітній війні 1618-48. У лютому 1644 на чолі 30-тисячної
армії розпочав воєнні дії проти Габсбургів, внаслідок яких було звільнено частину Словаччини. У 1645 разом
із шведами війська Ю.І Р. облягли Брно. За умовами Лінцського мирного договору 1645 під владу Ю.І Р.
відійшло 7 комітатів Словаччини та пд.-зх. частина Закарпаття. У серпні 1648 через Ю.Немирича встановив
союзницькі відносини з гетьманом Б.Хмельницьким і заручився його підтримкою в боротьбі за польський
престол після смерті короля Владислава IV Вази.
Р.Шуст (Львів).
ЮРІЙ II БОЛЕСЛАВ Тройденович (бп. 1306-7.4.1340)-галицько-волинський князь (1323-40). Син
мазовецького князя Тройдена II і Марії, дочки Юрія І Львовича. Будучи католиком, прийняв православну віру
й ім'я Юрій. Намагаючись протистояти експансії Польщі й Угорщини, підтримував союзні відносини з
Тевтонським орденом і Литвою. Робив спробу повернути Люблінщину, яку в 1303 захопила Польша. Ю.ІІ Б.
був одружений з донькою Великого князя Литовського Гедиміна. Прагнучи зміцнити князівську владу, вів
боротьбу проти бояр, в якій спирався на міщан. Ю.ІІ Б. підтримував розселення німецьких колоністів,
задумав запровадити католицтво. Ці заходи Ю.ІІ Б. підривали значення місцевої аристократії. У 1340 бояри
організували проти Ю.ІІ Б. змову і отруїли його у Володимирі. Невдовзі після смерті Ю.ІІ Б., останнього
представника династії Романовичів, Галицько-Волинське князівство перестало існувати як незалежна
держава.
І.Підкова (Львів).
ЮРІЙ II РАКОЦІ (Юрій II Ракочі, Дердь II Ракоці; 30.1.1621 - 7.1.1660) - князь Трансільванії (Семигороддя) з
1648. Син Юрія І Ракоці. За правління батька у 1642 був обраний наступником престолу. Одружений із
Софією Баторій. У Трансільванії почав правити з 1648. Отримав у ленне володіння від турецького султана
Молдову та Волощину. Був претендентом на польський престол. У 1648-49, намагаючись заручитись
підтримкою України в боротьбі за польський престол, вів переговори з гетьманом Б.Хмельницьким. Після
походів української армії у Молдову (див. Молдовські походи 1650, 1652 і 1653) Р., занепокоєний політикою
Чигирина, розірвав відносини з Б.Хмельницьким і перейшов на бік короля Яна II Казимире. У 1654 Ю.ІІ Р.
відновив дипломатичні стосунки з Українською державою. Після успішних переговорів у 1656 підписано
українсько-трансільванський договір, за яким Б.Хмельницький погодився підтримати кандидатуру Р. на

польський престол і надати йому військову допомогу, розраховуючи використати союз із Трансільванією для
здобуття західноукраїнських земель. Тоді ж Ю.ІІ Р. уклав союз із королем Швеції Карпом Х Густавом. У 1657
трансільванські війська на чолі з Ю.ІІ Р. здійснили похід на Польщу. У складі цих військ був загін українських
козаків на чолі з А.Ждановичем, який, однак, у зв'язку з недоброзичливим ставленням трансільванців улітку
1657 повернувся в Україну. 12(22).7.1657 трансільванська армія змушена капітулювати перед польськими
військами під Чорним Островом на Поділлі. У 1659 Ю.ІІ Р. позбавлений турецьким султаном ленних
володінь, але не визнав цього рішення. Під час збройного опору був смертельно поранений.
Р. Шуст (Львів).
ЮРІЙ ЖЕВЧЕНКО(17.2.1885-бл. 1938)-український православний церковний діяч, архієпископ УАПЦ. Н. у
слободі Єлисаветградка Єлисаветградського повіту Херсонської губ. (тепер Кіровоградської обл.). Закінчив
духовну семінарію, у 1911 - Одеський університет, У1912- учитель першої Одеської гімназії. У 1914
висвячений на священика. Під час Першої світової війни 1914-18 -військовий священик у російській армії, у
1917-18 - душпастир Інструкторської школи старшин у Києві. Член “Кирило-Мефодіївського братства”, що
об'єднало прихильників автокефалії Української церкви після першої (січень 1918) сесії Всеукраїнського
православного церковного собору. Ув'язнений гетьманською владою за співпрацю з Українським
національним союзом. У листопаді 1918-голова Церковної комісії УНС, згодом - душпастир та викладач
Інженерної школи старшин Армії УНР. З 1920 - настоятель парафії у м. Сквирі на Київщині, з липня 1920 священик Андріївської церкви в Києві, член Всеукраїнської православної церковної ради. У жовтні 1921 брав
участь у роботі Українського православного церковного собору Київщини, на якому було завершено
організаційне оформлення УАПЦ. У квітні 1922 висвячений на єпископа Сквирського. У 1924-27 - єпископ
Полтавський, 1928-29 - єпископ Одеський. 1.9.1929 заарештований ДПУ в Одесі. Засуджений до 8 років
ув'язнення, засланий до Сибіру. У 1937 повторно заарештований і засуджений до 10 років ув'язнення.
Загинув у Карагандинському таборі.
О.Ігнатуша (Запоріжжя).
ЮРІЙ МІХНОВСЬКИЙ (18.1.1866 -16.10.1937)-український православний церковний діяч, архієпископ
Української автокефальної православної церкви, архієпископ УПЦ (з 1930). Н. у с. Піщаному Золотоніського
повіту Полтавської губ. Навчався в духовній школі, згодом - у Полтавській духовній семінарії. У 1889
вчителював у с. Піщаному. У 1889-91 - дяк у м. Ірклієві, а згодом - у Домантовому, церкві архістратига
Михаїла в Нових Санжарах, потім - у Золотоноші. У 1894 висвячений на священика. З 1895 обіймав
священичу кафедру у Комарівці на Переяславщині, у 1895-1908 -у Богданах на Золотонощині, згодом - у
селах Жовнине і Бубнівська Слобідка. У 1917- настоятель парафії в с. Прохорівці Золотоніського повіту,
Учасник Всеукраїнського православного церковного собору (14-30.10.1921), на якому завершено
організаційне оформлення УАПЦ. 28.10.1921 висвячений на єпископа Чернігівського і отримав сан
архієпископа з кафедрою при Борисо-Глібському соборі у Чернігові. У 1922 переведений до Золотоноші, де
організував повітову церковну раду, яка об'єднала 10 парафій УАПЦ. У 1926-27 - настоятель парафії у с.
Прохорівці на Золотонощині. Після церковного собору (9-12.12.1930), що об'єднав частину парафій
“самоліквідованої” (28-29.1.1930) УАПЦ, перебував у складі Української православної церкви, очолюваної
митрополитом Іваном Павловським. На поч. 1930 років переїхав до Києва. У 1932-33 - настоятель
Софійського собору. У 1934 служив в Успенському соборі на Подолі і до його закриття радянською владою
(грудень 1934) виконував обов'язки вікарія митрополита Івана Павловського. Перейшов з митрополичою
кафедрою до церкви св. Миколая (“Притиського”) на Подолі, після закриття якої у червні 1935 відійшов від
церковної діяльності. 11.7.1937 заарештований органами НКВС, звинувачений у створенні “антирадянської
фашистської організації українських церковників” та розстріляний.
О.Ігнатуша (Запоріжжя).
ЮРІЙ ТЕСЛЕНКО (1894-1943)-український православний церковний діяч, єпископ УАПЦ. Н. на Поділлі. З
1918 - священик. У червні 1925 висвячений на єпископа Білоцерківської округи. У червні 1930
заарештований і засуджений до 10 років ув'язнення. Покарання відбував у таборах на півночі СРСР. У 1941
переїхав до Воронежа, потім - до Вінниці. Деякий час працював у колгоспі. Помер від сухот.
О.Ігнатуша (Запоріжжя).
ЮРКЕВИЧ ЛЕВ (псевд.: Л.Рибалка, Е.Ніколет; 1884 -1917 або 1918) - український політичний діяч і
письменник. Н. у с. Кривому Сквирського повіту Київської губ. З 1904 навчався у Київському ун-ті, 3 1904
належав до Революційної української партії, один із засновників Української соціал-демократичної
робітничої партії (1905). Пізніше був висунутий кандидатом у члени Центрального комітету УСДРП. У 1907
виїхав за кордон і там закінчив університетську освіту. 31911 жив у Франції, Львові, а з 1914 - у Швейцарії.
Використовуючи чималу спадщину, що дісталася йому від батька, заснував і видавав у Львові щомісячник
УСДРП “Наш голос” (1910-11), фінансував київський журнал “Дзвін” (1913-14). Під псевдонімом Л.Рибалка
писав і публікував у Києві брошури, присвячені національному питанню та проблемам робітничого руху “Національна справа і робітництво” (1913), “Кляси і суспільство” (1913). Відстоюючи ідею української
пролетарської революції, Ю. виступав проти українського міщанства та орієнтації на Австрію й Німеччину. У
“Дзвоні”, брошурах, а також у часописі “Боротьба” (7 випусків, 1915-16), що виходив у Женеві, фінансувався і
видавався Ю., під псевдонімом E.Nicolet він полемізував із “буржуазно-націоналістичною” позицією

Д.Донцова щодо відокремлення України від Росії та входження до складу Австрії, піддавав осудові
українську буржуазію в Російській імперії (за рабську підтримку царизму) та емігрантську Спілку визволення
України (як агентів австрійського і німецького імперіалізму). Його відкритий лист, адресований Другій
міжнародній конференції соціалістів у Кентхолі в 1916, опубліковано в Лозанні у вигляді брошури під назвою
“L'Ukraine et la guerre”. Ю. критикував шовіністичне, централістське мислення російських більшовиків і
захищав необхідність української автономії, окремої української пролетарської революції та української
соціал-демократичної робітничої партії. В.Ленін, вважаючи Ю. небезпечним противником, інтригував проти
нього. У 1917 у Женеві Ю. видав російською мовою брошуру, присвячену російським соціал-демократам і
національному питанню, котра була одним із найкращих зразків критики ленінської позиції демократичного
централізму і його національної політики (англійський переклад статті див. у “Journal of Ukrainian Studies”,
1982). Після Лютневої революції 1917 Ю. намагався повернутись в Україну. Помер у Москві.
М.Юркевич (Едмонтон, Канада).
ЮРКЕВИЧ ПАМФИЛ (Памфіл, 16.2.1826-4.10.1874) - український філософ і педагог. Н. у с. Ліпляве
Золотоніського повіту на Полтавщині у родині православного священика. Закінчив Полтавську духовну
семінарію. У 1847-51 вивчав богослов'я у Київській духовній академії, з 1852 - магістр та бакалавр. У 1854-57
- асистент інспектора, з 1857 - викладач філософії і німецької мови в академії. У 1861 Ю. став ординарним
професором і за рішенням Міністерства освіти був призначений ординарним професором кафедри
філософії Московського ун-ту. З 1869 Ю. виконував обов'язки декана історико-філологічного факультету.
Серед студентів, які слухали лекції Ю. були майбутній російський філософ В.Соловйов та історик
В.Ключевський. Найбільш плідним для наукової діяльності Ю. був період роботи в академії, коли він створив
майже всі свої основні філософські праці, зокрема, “Ідея” (1859), “Серце і його значення у духовному житті
людини згідно з ученням Слова Божого” (1860), “З приводу статей богословського змісту, вміщених у
“Філософському Лексиконі” (1861), “Матеріалізм та завдання філософії” (1860), “Мирз ближнім як умова
християнського співжиття” (1861), “Докази буття Божого” (1861). Після переїзду до Москви Ю. працював
переважно над педагогічними проблемами. Філософська концепція Ю., яка підкреслювала значення “всього
емоційного, несвідомого, випадкового в душі людини”, викликала різкі нападки з боку прихильників
матеріалізму і позитивізму, що домінували тоді у російській філософській думці, зокрема,
М.Чернишевського, М.Салтикова-Щедріна, Д.Писарєва та ін. У Москві Ю. підготував кілька праць з
педагогіки, серед яких “Читання про виховання” (1865), “Курс загальної педагогіки” (1869). Не зберігся твір
“Метафізика”.
Ю. залишив самобутнє вчення, яке стояло на рівні тогочасної західної філософії й водночас було цілком
оригінальним, побудованим на глибоких національних традиціях. Наука про людину була пріоритетною
сферою його зацікавлень, Ю. прагнув збагнути духовне життя людини як вираз неповторності,
індивідуальності. Рішуче відкидаючи однобічний інтелектуалізм новочасної доби, він обґрунтовував
“філософію серця”, наполягав на гармонійній взаємодії всіх прошарків душі людини - розумової, чуттєвоемоційної та ін. Розум, стверджував філософ, є лише вершиною духовного життя, коріння якого містяться у
серці, а життя серця утворює сутність людини, її моральну свободу. Українські філософи Д.Чижевський і
В.Рудко відзначали безперечний зв'язок Ю. з його попередниками в українській філософії- Г.Сковородою,
М.Гоголем, ін. українськими мислителями. Твори Ю. видавалися в Канаді (Вінніпег, 1979; ред. С.Ярмусь) та
в Україні (Київ, 1993; гол. ред. В.Жмир, упорядник А.Тихолаз).
С.Вільчинська (Львів).
ЮХИМ КАЛІШЕВСЬКИЙ (1892 - р. см. невід.) - український православний церковний діяч, єпископ
Української автокефальної православної церкви. Н. на Київщині. Закінчив Київський ун-т, деякий час
учителював. Згодом - священик у с. Петрівка Звенигородського пов. Київської губ. У травні 1921 був
делегатом Українського православного церковного собору Київщини, на якому обраний головою
Звенигородської тимчасової повітової церковної ради і членом Всеукраїнської православної церковної ради
- тимчасового керівного органу Всеукраїнської спілки православних парафій. 6.2.1922 висвячений на
єпископа Звенигородського; після включення Звенигородської округи до Черкаської став єпископом
Черкаським. Керована Ю.К. єпархія була однією з кращих і найбільших в УАПЦ (у 1926 - 110 парафій). З
1929 - єпископ Одеський. Після ліквідації УАПЦ належав до новоствореної у грудні 1930 Української
православної церкви, очолюваної митрополитом Іваном Павловським. У 1936 заарештований, помер у
таборі.
О.Ігнатуша (Запоріжжя).
ЮХНІВСЬКА КУЛЬТУРА - археологічна культура ранньої залізної доби. Поширена у 8-6 ст. до н. е. у
басейнах верхньої і середньої течій Десни і частково Сейму. Пам'ятки Ю.к. вивчались Д.Самоквасовим у
1870 роках і М.Воєводським у 1930 роках. Назва походить від городища біля с. Юхнів (тепер Чернігівська
обл). Відома за невеликими городищами (0,2-0,3 га) на мисах високих берегів річок (Юхнів, Пісочний Рів,
Кузина Гора та ін.). Городища були укріплені дерев'яним частоколом, житла наземні, стіни плетені й
оштукатурені глиною, глиняні черені для вогнищ. Предмети домашнього вжитку представлені ліпними
невеликими горщиками з ямковим орнаментом, мисками з дірочками під краем. Населення Ю.к, виготовляло
залізні сокири, тесла, долота, коси, серпи і ножі. З озброєння - мечі, бронзові наконечники стріл, нашивні
бляшки на панцирі. Бронзові прикраси представлені спіральними кільцями, шпильками, сережками з

пласкими шляпками. Населення Ю.к. вело осілий спосіб життя, займалось приселищним скотарством,
землеробством, традиційними промислами. З домашніх виробництв важливу роль відігравали виплавка
заліза і ковальська справа. Племена Ю.к. були нащадками населення бондарихівської культури бронзового
віку. Деякі дослідники вважають, що племена Ю.к. - це Геродотові меланхлени - “люди в чорному одязі”. За
етнічною приналежністю племена Ю.к. - ймовірно, одна з локальних етнографічних груп балтів.
М.Пелещишин (Львів).
ЮШКОВ СЕРАФИМ ВОЛОДИМИРОВИЧ (1888 - 1952) - відомий історик держави і права, член-кор. АН
УРСР (з 1939). Н. у с. Трофимовщина Пензенської губернії (нині Мордовська АРРФ). У 1906-12 навчався на
юридичному та історико-філологічному ф-тах Петербурзького ун-ту. Працював на викладацькій роботі в
Петербурзькому, Саратовському ун-тах, ряді педагогічних інститутів та Свердловському юридичному
інституті.
З 1938 - співробітник Всесоюзного інституту юридичних наук у Москві, де з 1939 очолював сектор історії
держави і права. Тісно співпрацював з українськими науковими інституціями, зокрема, з Археографічною
комісією ВУАН та Інститутом історії України АН УРСР. Протягом 1943-49 працював старшим науковим
співробітником Інституту історії і археології АН УРСР, у 1949-50 - Інституту історії АН УРСР. Автор
численних праць з історії держави і права України княжої доби. Запропонував власну теорію походження
Русі - “До питання про походження Русі” (1914). У 1921 опублікував працю, в якій розглядалися проблеми
історії формування князівських уставів часів правління Володимира та Ярослава, запропонував власну їх
класифікацію за редакціями та зводами. Досліджував історію створення тексту Устава князя Володимира та
Устава князя Всеволода Мстиславича - “Устав князя Всеволода: до зовнішньої історії пам'ятки” (1927).
Підготував і видав збірник текстів “Руської правди” (1935). Запропонував власну класифікацію списків цієї
пам'ятки. За ініціативою Ю. почалося видання серіалу “Пам'ятники руського права” (перші два випуски
вийшли за редакцією ученого). Помітним явищем в історіографії Київської Русі стала фундаментальна
монографія “Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі” (1939), в якій
учений підбив своєрідний підсумок своїх багаторічних досліджень над проблемою генезису феодалізму в
Київській державі. Вивчення княжої доби Ю. завершив фундаментальною працею “Общественнополитический строй и право Киевского государства” (1949).
Т.Андрусяк (Львів).

Я
ЯБЛОНОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ВАЛЕРІАН (Валер'ян; 9.4.1829 - 22.8.1913) - відомий польський історик та
етнограф. Походив із шляхетної родини на Підляшші. Середню освіту здобув у повітовій школі (1837-42) в
Дорогичині та у гімназії (1843—47) в Білостоку. Згодом вступив на філологічно-історичний ф-тет Київського
ун-ту св. Володимира, де у 1847-49 вивчав славістичні дисципліни. Продовжував навчання у Дерптському
(Тартуському) ун-ті, студіював класичну та германську філософію, історію. У 1853-58 працював учителем на
Київщині та Брацлавщині. Намагаючись поглибити свої знання, вивчав загальну історію у Берлінському унті, Британському музеї у Лондоні, а також в ун-тах Парижа, Праги та Відня. З 1861 проживав у Києві. Брав
участь у польському національному русі, за що у 1867 висланий у Пензенську губ. У 1868 одержав дозвіл на
проживання у Варшаві. Здійснив подорожі на Близький Схід і до Пн. Африки. Після повернення в 1875 разом
з А.Павлеським розпочав публікувати джерела з історії Польсько-Литовської держави, у т. ч. і українських
земель у складі Речі Посполитої (1876-1910). Ряд праць Я. присвячені проблемам історії, етнографії та
географії України. Видав історичний атлас земель Речі Посполитої 16-17 ст., а також дослідження історії
Києво-Могилянської академії. З 1892 - член Історичного товариства Нестора-літописця у Києві. З 1894 - член
краківської Академії наук, доктор Львівського ун-ту (з 1912), з 1913 - член Королівського Історичного
товариства у Лон-доні. Похований у Варшаві.
Р.Шуст (Львів).
ЯБЛОНОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ЯН (бл. 1670 - 28.7.1723) - представник знатного польського магнатського
роду Яблоновських, великий коронний хорунжий (з 1693). Освіту здобув у єзуїтських навчальних закладах
Львова та Праги, Здійснив подорож до країн Західної Європи. Тривалий час жив у Франції. Після повернення
до Польщі вступив на військову службу. У 1687 став корсунським і бузьким старостою. З 1693 - великий
коронний хорунжий. Учасник воєнних дій проти турків і татар, зокрема, боїв під Львовом у 1695 і 1697. У
1702 на чолі збройного загону воював проти українських козаків під керівництвом С.Палія. Був маршалом
воєводського сеймику, обирався послом від галицької землі на сейм до Варшави (1720 і 1722). Помер
28.7.1723 у Буську (тепер Львівської обл.).
Р.Шуст (Львів).
ЯБЛОНОВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ ЯН (3.4.1634 - 3.4.1702) - відомий польський воєначальник та політичний
діяч. Належав до магнатського роду Яблоновських. Навчався у Краківському ун-ті, згодом - у Франції. Брав
участь у воєнних діях проти козацьких військ під час національно-визвольної війни під проводом

Б.Хмельницького, війнах з Московською державою 1655 і Швецією 1656. З 1664-руський воєвода. Був у
дружніх стосунках з Яном III Собеським і підтримував його політику. Учасник всіх великих битв, що відбулися
на землях Речі Посполитої у другій пол. 17 ст. У 1673 керував загонами польської кінноти у битві під
Хотином. У 1676 Я. призначено гетьманом польним коронним, у 1682 -великим коронним гетьманом. У 1683
відзначився у битві під Віднем. У наступних роках брав участь у походах польського війська на Кам'янецьПодільський (1684), у Буковину (1685), Волощину (1686). У 1692 став краківським каштеляном. Після смерті
Яна III Собеського Я. намагався здобути польський престол, але згодом підтримав кандидатуру Августа II
Фридерика. Помер у Львові.
Р.Шуст (Львів).
ЯБЛОНОВСЬКИЙ ЯН СТАНІСЛАВ (1669-28.4.1731) - один із найбільших магнатів Речі Посполитої, руський
воєвода (з 1697), великий коронний канцлер (1706-09). Освіту отримав у Франції. Після повернення на
батьківщину брав участь у політичному житті Речі Посполитої. У 1677 підтримав кандидатуру саксонського
курфюрста Августа Фридерика на польський престол (з 1697 - король Польщі Август II Фридерик). Брав
участь у Північній війні 1700-21. З 1706 підтримував С.Лещинського. Після повернення до влади Августа II Я.
належав до опозиції, і впродовж 1713-16 перебував у в'язниці замку Кенрінгштейн у Саксонії. Я. відомий як
автор літературних творів, зокрема, збірки байок, політичних трактатів. Помер у Львові.
Р.Шуст (Львів).
ЯБЛОНОВСЬКІ - польський магнатський рід. У 18-19 ст. володіли значними маєтками у Західній і
Правобережній Україні. Відігравали значну роль у політичному житті Польщі. Найвідоміші представники:
Станіслав Ян Я. (3.4.1634 - 3.4.1702) - руський воєвода (з 1664), коронний польний гетьман (з 1676), великий
коронний гетьман (з 1682), краківський каштелян (з 1692). Ян Станіслав Я. (1669-28.4.1731)-руський воєвода
(з 1697), великий коронний канцлер (1706-09), виступав проти ліберум вето. Антоні Я. (27.1.1732-4.4.1799)познанський воєвода (з 1760), краківський каштелян (з 1782). Посол Барської конфедерат 1768 у Відні.
Антоні Я. (7.12.1793 - 26.12.1855) -учасник Патріотичного товариства у Варшаві, від імені якого вів
переговори з представниками Південного товариства декабристів про спільний виступ проти царизму.
Людвік Я. (24.8.1810-9.11.1887)-поет, учасник польського повстання 1830-31, член організації карбонаріїв у
Галичині, автор цікавих спогадів про Галичину серед. 19 ст. Ф.
Стеблій (Львів).
ЯВДАСЬ МИТРОФАН (3.06.1903 -29.12.1966) - діяч Української автокефальної православної церкви,
священик. Н. у с.Якимово на Полтавщині. Закінчив Полтавський інститут народної освіти. У січні 1925
висвячений на диякона, 12.7.1925 - на священика. У 1925-27 служив у Святотроїцькій парафії УАПЦ у с.
Куземин на Полтавщині, 1927-29 - у Зінькові. У вересні 1929 заарештований у Підвисокому на Уманщині,
засуджений до 7 років ув'язнення. Покарання відбував на Далекому Сході. У серпні 1937 повернувся в
Україну, жив у Донбасі, на Кубані, пізніше - у Нікополі. З жовтня 1941 виступив одним з організаторів
церковного життя на Дніпропетровщині. У 1941—44 служив у Нікополі, Червоногригорівці, був настоятелем
кафедрального Спасо-Преображенського собору в Дніпропетровську, адміністратором єпархіального
управління УАПЦ. У 1944 емігрував на Захід. Жив у ФРН. У 1957 переїхав до США. Помер у Вотербурі (штат
Коннектікут). Автор публікацій про УАПЦ: “Українська Автокефальна Православна Церква. Документи до
історії УАПЦ”, “Як большевики мучили духівництво”, “Протидиякон Василь Потієнко”, “Брати В. і М.Чехівські”,
“Священик УАПЦ о. Михайло Науменко” та ін.
О.Ігнатуша (Запоріжжя).
ЯВОРНИЦЬКИЙ (Еварницький) ДМИТРО ІВАНОВИЧ [25.10 (6.11).1855 (за ін. дан. -7.11)-5.8.1940] видатний український історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник, академік АН УРСР (з 1929).
Н. у с. Сонцівці (тепер с. Борисівка Харківського р-ну Харківської обл.) у родині сільського дяка. Початкову
освіту здобув у рідному селі, згодом навчався у Харківському повітовому училищі. У 1874 Я. вступив до
Харківської духовної семінарії, проте не завершив навчання. У 1877-81 навчався на історико-філологічному
ф-ті Харківського ун-ту. Знаходився під впливом учених-філологів О.Потебні, М.Сумцова, творчості
М.Гоголя. Після закінчення ун-ту залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського
звання при кафедрі російської історії. Працював викладачем історії у чоловічій гімназії Харкова.
Проблематику наукових досліджень -історію запорозьких козаків обрав ще в студентські роки, незважаючи
на негласну її заборону. Перша наукова праця Я. - “Виникнення і устрій Запорозького Коша”. Я. їздив
місцями колишньої Запорозької Січі, збирав археологічні, фольклорно-етнографічні та архівні матеріали.
Був членом Харківського історико-філологічного товариства. В умовах наступу реакції запідозрений в
українофільстві та звільнений з роботи. У 1885 змушений переїхати у Санкт-Петербург. Протягом 1886-91
викладав історію у гімназії і на педагогічних курсах, продовжував займатись історією запорозького козацтва.
У столиці імперії Я. майже весь час перебував під наглядом поліції. У 1892, як політичне неблагонадійного,
заслано (під виглядом відрядження для проведення археологічних розкопок) до Ташкента. У Туркестан! Я.
досліджував історико-топографічні особливості краю, вивчав культуру і побут народів Середньої Азії.
Результати досліджень публікував у місцевих газетах та окремих виданнях. У 1893 у Ташкенті видав
“Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях”. За
дослідження історії народів Середньої Азії бухарський емір нагородив Я. орденом Бухарської золотої зірки

III ступеня. Весною 1895 переїхав до Варшави, отримав там звання магістра російської історії. З осені 1896 приват-доцент Московського ун-ту, де викладав археологію та історію українського (“малоросійського”)
козацтва. У цей час Я. завершив 3-томну працю “Історія запорозьких козаків”. У московський період життя
вів активну літературно-громадську діяльність. Підтримував дружні й творчі зв'язки з видатними діячами
української та російської культури, зокрема, з І.Рєпіним, М .Лисенком, Б.Грінченком, М.Старицьким, Лесею
Українкою, М.Коцюбинським, П.Саксаганським, В.Ключевським, Л.Толстим, В.Гіляровським, В.Стасовим.
Щороку влітку Я. організовував і вів археологічні розкопки та фольклорно-етнографічні експедиції в Україні,
зокрема, на Запорожжі. У 1902 на запрошення Катеринославського наукового товариства Я. очолив
новостворений Катеринославський історико-краєзнавчий музей і обіймав посаду директора до 1933. За час
роботи перетворив цей заклад в один із найкращих музеїв України. Поповнюючи його матеріалами власних
археологічних та етнографічних експедицій, а також подарованими чи купленими експонатами (рукописи,
картини, зброя і одяг запорожців тощо), створив унікальну колекцію матеріальних пам'яток із Запорожжя і
Пд. України (нараховувала бл. 75 тис. одиниць зберігання). У цей період тісно співпрацював із
катеринославською “Просвітою” та Губернською вченою архівною комісією, був у дружніх стосунках з
В.Бідновим, Д.Дорошенком, які працювали в Катеринославі. У 1920-33 працював у Катеринославському
(Дніпропетровському) інституті народної освіти, де очолював кафедру українознавства. У 1927-32 керував
роботою Дніпрогесівської археологічної експедиції Наркомосу УСРР у зоні затоплення. У цей час
опублікував велике зібрання історичних джерел “До історії Степової України” (1929), альбом “Дніпрові
пороги”, дослідження “На порогах Дніпра”. Фактично це були останні (за винятком двох невеликих заміток
про І.Рєпіна і Т.Шевченка, опублікованих у 1939) праці видатного дослідника історії Запорозької Січі. На поч.
1930 років звинувачений в ідеалізації козацтва та “буржуазному націоналізмі” і звільнений з роботи.
Безробітний академік останні роки життя був позбавлений можливості займатися науковою творчістю.
Помер у 1940 і похований біля історичного музею, який тепер носить його ім'я.
Наукова діяльність Я., яка тривала понад 50 років, умовно поділяється на три періоди: 1-й - від поч. 1880
років до поч. 20 ст. (видання великих за обсягом збірок історичних джерел та найбільш значних історичних і
фольклорно-етнографічних праць); 2-й -організаційно-наукова праця у Катеринославському історикокраєзнавчому музеї (організація і розбудова музею, педагогічна робота, заходи для збереження музейної
колекції під час громадянської війни); 3-й - радянський період (переважно археологічні дослідження в рамках
Дніпрогесівської експедиції Наркомосу України у 1927-1932). Найбільш значні праці Я. (всього понад 200):
“Сборник материалов по истории запорожских козаков” (1888), “Запорожье в остатках старины и преданий
народа” (1888), “Очерки по истории запорожских Козаков и Новороссийского края” (1889), “Вольности
запорожских Козаков” (1890), “История запорожских козаков” (тт. 1-3, 1892-1897), “Иван Дмитриевич Сирко славный кошевой атаман Войска запорожского низовых Козаков” (1894), “По следам запорожцев” (1898),
“Источники для истории запорожских Козаков” (тт. 1-2, 1903) та багато ін. Автор низки художніх творів,
зокрема, поетичної збірки “Вечірні зорі” (1910), повістей і оповідань (“Наша доля - Божа воля!”, 1901 і 1905;
“У бурсу!”, 1908; “Русалчине озеро”, 1911; “Три несподівані зустрічі”, 1912), роману “За чужий гріх” (1907) та
ін.).
Оцінка місця і ролі Я. в українському історіографічному процесі як за життя вченого, так і після смерті не
була однозначною. Творчість Я. припала на період пошуків наукових методів дослідження 1 археографічної
обробки джерел. Публікуючи архівні джерела, Я. переслідував мету популяризації знань про запорозьке
козацтво. Дотримувався поширеної у другій пол. 19-на поч. 20 ст. теорії про публікацію джерел як засобу
збереження заключеної в них інформації в умовах загрози їх фізичного знищення. Можливі недоліки праць
Я., на які вказували рецензенти (В.Антонович, Д.Багалій, М.Сумцов, О.Лазаревський, Б.Грінченко та ін.),
компенсуються доступністю сприйняття наукових досліджень для широкого кола читачів, тому вони не
втратили свого значення і нині. Монографічні праці Я. і його історична белетристика, яка публікувалася на
шпальтах багатьох тогочасних газет і часописів, пробуджувала інтерес читачів не лише до історії
запорозьких козаків, але й загалом до історії й культури українського народу, надихали українських
художників, композиторів, поетів. У Дніпропетровську в будинку Я. в 1946 відкрито меморіальний музей. У
1995 біля могили вченого споруджено бронзовий пам'ятник.
Г.Швидько (Дніпропетровськ).
ЯВОРСЬКИЙ ІВАН (1858 - 1930) - український громадсько-політичний діяч у Галичині, греко-католицький
священик. Н. у с. Ступниці Самбірського повіту (тепер Львівська обл.). З 1895 - парох с. Стрільбичі.
Організатор українського культурного та економічного руху на Самбірщині. Діяч Української національнодемократичної партії, з 1899 -член її Ширшого народного комітету. Один з організаторів селянських страйків
1902. Активно виступав на захист прав українського шкільництва. У 1913-18 був послом до галицького
сейму. З жовтня 1918 член Української Нащональної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Помер у с. Стрільбичі.
О.Павлишин (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:34 | Повідомлення # 58
ЯВОРСЬКИЙ МАТВІЙ [28.11.1884 (за ін. дан., 15.11,1885) - 3.11.1937] - відомий український історик. Н. ус.
Корчмині Сокальського повіту на Галичині в сім'ї селянина. У 1910 закінчив юридичний ф-тет Львівського унту, вивчав право у Віденському ун-ті. Володів дев'ятьма мовами. Працював на фабриці у Сілезії, а під час
навчання в ун-ті -в товаристві “Дністер”. У 1912 захистив дисертацію на звання доктора політичних наук.
Належав до Русько-української радикальної партії. У роки Першої світової війни служив у австрійській армії.

У 1914-16 - хорунжий в австрійській армії. З 1917- військовий перекладач, працював у штабі військового
уповноваженого австрійського уряду при Українській Центральній Раді, згодом - при уряді гетьмана
П.Скоропадського. Після про-гопошення Західно-Української Народної Республіки у листопаді 1918
повернувся в Галичину, служив у військовій жандармерії. З кін. 1918 під впливом краху гетьманського
режиму перейшов на більшовицькі позиції. Належав до числа офіцерів Української галицької армії, які
готували перехід УГА на бік Червоної армії. Був начальником політшколи для червоних старшин у Києві.
Після переходу Червоної української галицької армії на бік Армії УНР залишився у складі Червоної армії.
Виїхав до Москви, а згодом - до Казані, де у квітні 1920 вступив до більшовицької партії. Член
організаційного комітету КПСГ (1920-21), уповноважений партії при ЦК КП(б)У. В серпні 1920 повернувся в
Україну, викладав в Інституті народної освіти та Центральній партійній школі у Харкові. З грудня 1922
працював в Українському інституті марксизму і марксознавства в Харкові. У 1924 призначений заступником,
у 1926-29 виконував обов'язки завідувача Управління науковими установами в Україні (Укрнаука) при
наркоматі освіти УСРР. Один з організаторів Українського товариства істориків-марксистів. Я. першим з
українських істориків створив узагальнений курс історії України на методологічних засадах марксизму.
Автор перших в українській історіографії марксистських підручників (“Нарис історії України”, 1923-24, 2 т.;
“Коротка історія України”, 1927; “Історія України у стислому нарисі”, 1928-29; “Україна в епоху капіталізму”;
1924-25; у 3 т.), праць з історії громадських рухів та революції в Україні (“История революционного движения
на Украине”, 1922; “Революція на Україні в її головніших етапах”, 1923; “Нариси з історії революційної
боротьби на Україні”, 1927-28; тт. 1-2), численних статей у спеціалізованих журналах. Я. вів боротьбу проти
“української буржуазної історіографії”, головним чином проти школи М.Грушевського. У грудні 1928 Я. було
надано ступінь доктора історичних наук без захисту дисертації за опублікованими працями. У 1928
розпочалася критика Я. російськими істориками-марксистами, зокрема, М.Покровським за “націоналістичні
перекручення”. Я. було звинувачено у підміні класового підходу “формально-націоналістичним”, запереченні
ним існування великої української буржуазії, надання українській соціал-демократії революційних рис,
недооцінці діяльності більшовицької партії в Україні в дожовтневий період. Боротьба з “яворщиною” стала
одним із напрямків ліквідації української національної історіографії в УСРР. У червні 1929 обраний дійсним
членом ВУАН. У лютому 1930 виключений з партії та звільнений від обов'язків у ВУАН. Виїхав з України до
Ленінграда. Заарештований органами ДПУ у 1931. У 1932 за звинуваченням в участі неіснуючого
“Українського національного центру” засуджений до 6 років ув'язнення. Покарання відбував на Соловках. Під
час ув'язнення виступив з різкою критикою Комуністичної партії та самого Сталіна за їхню злочинну політику,
зокрема, щодо українців. Звинувачений у створенні табірної підпільної організації і засуджений до розстрілу.
Реабілітований радянською владою у 1989.
Я. Грицак (Львів).
ЯВОРСЬКИЙ СТЕФАН (світське ім'я - Симеон; 1658 - 27.11.1722) - український церковний діяч, письменникполеміст, проповідник. Н. в Яворові (тепер Львівська обл.) у шляхетній родині. У 1684 закінчив КиєвоМогилянську академію. Виїхав до Речі Посполитої, де навчався в єзуїтських школах Львова, Любліна,
Познані, Вільно. Перейшов на католицтво. Бл. 1689 (за ін. дан. - 1687) повернувся до Києва. Знову прийняв
православ'я і постригся у ченці. Був професором і префектом Києво-Могилянської академії. У квітні 1700
висвячений на митрополита рязанського і муромського. В 1700 після смерті Московського патріарха Адріана
призначений екзархом і блюстителем патріаршого престолу. У 1701 очолив Слов'яно-греко-латинську
академію в Москві. Реформував навчальний процес у цьому навчальному закладі за зразком КиєвоМогилянської академії, заснував при академії театр. Був прихильником політики І.Мазепи, однак після
виступу українського гетьмана на боці Карпа XII став одним із найзапекліших його противників. Я. не
підтримав проведення церковної реформи, головним ініціатором якої був Ф.Прокопович. У своїх
філософських творах у завуальованій формі виступав проти підпорядкування церкви світській владі. З 1721
Я. призначений президентом Синоду, хоча впливу на його справи не мав. Автор філософських трактатів,
проповідей, віршів (у т.ч. і лат. мовою), зокрема, “Виноград Христов...” (1698), “Знаменія пришествія
антіхрістова...” (1728). У 1718 Я. написав свій найвизначніший полемічний твір -“Камінь віри ...” (опубл.
1728), спрямований проти протестантизму (лютеранства).
І .Підкова (Львів).
ЯГАЙЛО (Йогайла, Ягелло, Владислав II Ягайло; 1348 - 1.6.1434) - великий князь Литовський (1377-92) і
польский король (1386-1434). Син Ольгерда Гедиміновича. Засновник династії Ягеллонів. Після смерті
батька отримав великокнязівський престол і став разом із своїм дядьком Кейстутом володарем Литви. Цей
діархічний режим, успадкований від попередніх років, виявився нетривким: між співправителями спалахнула
відверта боротьба, що закінчилась ув'язненням і загибеллю Кейстута (1382). Проти Я. розпочав боротьбу в
союзі з хрестоносцями Вітовт Кейстутович, що змусило Я. шукати союзу з Польщею. Уклав Кревську унію
1385, що передбачала інкорпорацію його держави до складу Польської Корони й перехід у католицтво всіх
мешканців Литви. У 1386 Я. одружився з польською королевою Ядвігою і 4.3.1386 під ім'ям Владислава II
коронувався у Кракові на польський престол. У 1387 Я. захопив і приєднав до Польщі галицькі землі. В 1392
за Острівською угодою змушений частково відродити політичну самостійність Литви, передавши її в
управління Вітовту. У Грюнвальдській битві 1410 Я. і Вітовт очолювали об'єднане польсько-литовськоукраїнсько-московсько-білоруське військо, яке розгромило війська Тевтонського ордену.

О.Русина (Київ).
ЯГЕЛЛОНИ - династія польських королів (1386-1572) та великих князів литовських. Представники династії
Я. правили також у Чехії (1471-1526) та Угорщині (1440-44; 1490-1526). Династія Я. литовського походження,
одна з ліній князівського роду Гедиміновичів. Засновник династії великий князь литовський Ягайло. Після
одруження з королевою Польщі Ядвігою коронований на польський престол під ім'ям Владислава II Ягайла.
Ін. представники династії: Владислав IV Варненьчик, Казимир IV Ягеллончик, Ян І Ольбрахт, Сигізмунд І
Старий, Сигізмунд II Август. За правління Я. в Україні завершився процес ліквідації удільних князівств,
значно посилилася полонізація українського населення, відбувалось подальше закріпачення селян і
зміцнювались позиції католицької церкви. Польська лінія Я. обірвалась після смерті бездітного короля
Сигізмунда II Августа.
О.Русина (Київ).
ЯГІЧ (Ягич) ВАТРОСЛАВ (6.7.1838 -5.8.1923) - хорватський лінгвіст, палеограф і археограф,
літературознавець, історик, філолог-славіст. Н. у м. Вараждин (Хорватія). Після закінчення у 1860 відділення
класичної філології Віденського ун-ту тривалий час працював викладачем грецької і латинської мов у
Загребській гімназії. Одночасно був секретарем Ради у справах середніх навчальних закладів Хорватії,
редактором філологічної частини журналу “Літератор” (1863-66), секретарем літературно-наукового і
просвітнього товариства “Матиця Іллірська”. У 1870 здобув науковий ступінь доктора філософії у
Лейпцизькому та доктора слов'янської філології у Петербурзькому ун-тах. Професор Новоросійського (187274), Берлінського (1874-80), Петербурзького (1880-86) та Віденського (1886-1908) ун-тів. Член
Югослов'янської академії наук і мистецтва у Загребі (1867), Краківської (1878) і Петербурзької (1880)
академій наук, Сербської Матиці у м. Нові-Сад, Товариства сербської літератури у Белграді, Наукового
товариства ім. Шевченка (1903). Я. багато зробив для організаційного розвитку науки: став засновником
першого міжнародного славістичного журналу (“Архів слов'янської філології”, 1875-1920); виступив
ініціатором видання і був редактором “Енциклопедії слов'янської філології” (виходила в Петербурзі протягом
1908-29, видання не закінчене). Автор бл. 700 досліджень з різних галузей слов'янознавства. Опублікував
багато пам'яток слов'янської писемності (Зографське, Маріїнське, Добрилово Євангелія, Болонський
Псалтир та ін.). Я. автор праць з палеографії, старослов'янської мови та її історії (“Чотири критикопалеографічні статті”, 1882; “Питання про руни у слов'ян”, 1911; “Глаголичне письмо”, 1911; “Історія
виникнення церковнослов'янської мови”, 1913); історії науки і культури слов'ян (“Історія слов'янської
філології”, 1910; “Джерела до історії слов'янської філології”, “Історія сербо-хорватської літератури”, 1871),
дослідження про Ю.Крижанича та ін. Для вивчення історії слов'янських народів особливе значення мають
дослідження Я. про діяльність просвітителів Кирила та Мефодія, публікація окремих важливих правових
пам'яток (Поліцький статут, Вінодольський закон та ін.) з коментарями. Досліджував давньоукраїнські
пам'ятки, яким присвятив низку праць -“Галицьке Євангеліє 1144”, “Іван Ужевич -граматик 17 ст.” та ін.
Значну увагу приділяв вивченню української мови і літератури (використовував опрацьовані матеріали,
зокрема, граматики Л.Зизанія, М.Смотрицького у своїх працях), фольклору, народної поезії. Питання
фонетики і морфології української мови грунтовно розглянув у рецензії на працю “Нарис звукової історії
малоруського наріччя” П.Житецького. Наукові праці Я. були знані й високо оцінені українськими вченими та
письменниками О.Калужняцьким, О.Колессою, О.Маковеєм, К.Студинським, І.Франком, В.Щуратом та ін.
Помер у Відні.
М .Кріль (Львів).
ЯГОДА (Іегуда) ГЕНРІХ ГРИГОРОВИЧ (Гіршович; 1891 - 15.3.1938) - перший нарком внутрішніх справ
СРСР (з липня 1934). Одержавши середню освіту, працював статистиком (за Р.Гулем - фармацевтом).
Змолоду приєднався до антидержавного руху, брав участь у нелегальній організації в Нижньому Новгороді.
У 1904-05 працював у підпільній друкарні, у 1907 вступив до РСДРП. Підтримував тісне знайомство з
Я,Свердловим. У 1911-13 перебував на засланні у Сибіру, згодом працював на Путиловському заводі в
Петрограді. Активний учасник жовтневого перевороту 1917. Працював у Вищій військовій інспекції РСЧА,
31919- член колегії Наркомату зовнішньої торгівлі, з 1920 - член колегії ВНК, з 1924 - заступник голови ОДПУ
У 1931-32 займався організацією каторжних робіт в'язнів на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу
(ББК), за що був нагороджений орденом Леніна. На ББК йому встановлено пам'ятник, а його ім'ям названо
Вищу прикордонну школу ОДПУ. Розпочав будівництво каналу Москва-Волга.
У липні 1934 призначений наркомом внутрішніх справ СРСР. На 17 з'їзді ВКП(6) обраний членом ЦВК СРСР.
Серією наказів і розпоряджень (зокрема, наказом від 26.1.1935 про реорганізацію тюремного режиму,
розпорядженнями про максимальне посилення вимогливості до співробітників) перетворив своє відомство
на винятково ефективну машину насильства. Створив всеохоплюючий репресивний апарат, що став
досконалим знаряддям тоталітарної системи. Після провокаційного убивства С.Кірова (1.12.1934) Я.
розгорнув широкомасштабну кампанію політичного терору, жертвами якого, зокрема, стали укр.
письменники К.Буревій, О.Близько, Г.Косинка, І.Крушельницький, Д.Фальківський та багато ін. За 1935-36
кількість в'язнів у концтаборах зросла у 4 рази. У листопаді 1935 Я. першим із наркомів внутрішніх справ
удостоєний звання комісара державної безпеки, що відповідало військовому званню маршала.
У внутрішньопартійній боротьбі позиція Я. була близькою до позиції М.Бухаріна й Грикова, що було
небезпечним для Сталіна. Не розібравшись у політичній розстановці сил, у 1935 розгорнув т. зв. кремлівську

справу, за якою було засуджено 110 осіб на чолі з Каменевим (інкримінували підготовку вбивства Сталіна).
У вересні 1936 Я. спочатку було переведено на посаду наркома пошти й телеграфу, а у квітні 1937
заарештовано. Під час процесу “правотроцькістського блоку” (2-13.3.1938) Я. разом із Бухаріним, Риковим,
Раковським та ін. засуджено до розстрілу. Після цього було репресовано 15 його найближчих родичів батьків, дружину, п'ять сестер з Їхніми чоловіками та ін. Новий нарком М.Єжов послідовно винищував кадри
Я. (всього ліквідовано 14 тис. чекістів).
С.Білокінь (Київ).
ЯГОЛДАЙ САРАЙОВИЧ - князь тюркського походження (можливо, тотожний беку Ягалтаю, котрий у 134050 роках перебував при дворі золотоординських ханів Джанібека та Бірдібека). Наприкін. 14 ст. Я.С.
належали маєтності у складі Мужеча (на Пслі, десь між суч. Суджею та Обоянню), Милолюбля (на Донці) й
Осколу (сучасн. Старий Оскол, у р-ні якого джерела 17 ст. нотують “Яголдайове городище”). Цей феод,
зафіксований в ярлику Тохтамиша як “тьма Сарайового сина Яголдая”, був успадкований його нащадками. У
1497 володіння роду Я.С. як складову частину Путивльського повіту поділено між кількома київськими
боярами (у 1500 ці землі, як і решта Путивльщини, відійшли до складу Московської держави).
О.Русина (Київ).
ЯДВІГА (1371 -17.7.1399)-польська королева 1384-99. Наймолодша з трьох дочок короля Угорщини і Польщі
Людвіка І Угорського та Ельжбети - дочки боснійського правителя (бана) Степана II Котроманича. У 1378
була заручена з Вільгельмом - сином і спадкоємцем австрійського герцога Леопольда III Габсбурга і після
досягнення 12-річного віку мала стати його дружиною. Відтоді виховувалась у віденському герцогському
дворі. Після смерті Людвіка (1382) повинна була разом з Вільгельмом успадкувати угорський престол, однак
королевою стала середня сестра Я. Марія. Незабаром польська шляхта, розчарована у персональній унії з
Угорщиною, домоглася згоди на передачу Я. польського престолу, призначеного для Марії. Я. була
коронована у Кракові 16.10.1384. У 1386 розірвала шлюб з Вільгельмом 1 в лютому 1386 одружилася з
великим князем литовським Ягайлом (коронований королем Польщі 4.3.1386 під ім'ям Владислава II), що
оформило Кревську унію 1385. Внаслідок укладення унії в Польщі встановилася система співправління Я. і
Владислава II Ягайла. На Я. покладався обов'язок забезпечити спадковий характер польської корони. Я.
мала свою державну канцелярію, брала участь у вирішенні зовнішньополітичних питань. У 1387 Я. очолила
похід польської шляхти у Галицьку Русь, що призвело до остаточного включення частини земель ГалицькоВолинського князівства до складу Польщі. Я. намагалася мирним шляхом вирішити територіальні проблеми
між Польщею і Тевтонським орденом. У 1397-98 вела переговори з великим магістром ордену Конрадом
фон Юнінгеном з метою повернення Польщі Добжинської землі. Протидіяла політичній діяльності князя
Вітовта, який намагався розірвати Кревську унію і відновити незалежність Литви. Я. підтримувала розвиток
науки і мистецтва, сприяла підготовці відновлення Краківського (Ягеллонського) ун-ту. Похована у
кафедральному соборі в Кракові.
М.Крикун (Львів).
ЯЗИГИ - сарматські племена, що розселились у 2 ст. до н.е. в Пн. Приазов'ї. Про Я. згадують античні автори
- Страбон, Таціт, Клавдій Птолемей, Пліній, Стефан Візантійський. У 2 ст. до н.е. жили на побережжі
Меотиди (Азовське море), у пониззі Дону. Вели кочовий спосіб життя, займались скотарством; жили
первіснообщинним ладом, що перебував на стадії розкладу. Я. спільно з роксоланами вели війни з
Римською імперією (зазнали остаточної поразки у 174). Взимку 69-68 до н. е. здійснили два походи у Мезію.
На рубежі н. е. просунулися на території між Дунаєм і Тисою, звідки витіснили даків. Частина Я. поселилася
поблизу кордонів Римської імперії, а в 2 ст. н.е. перейшла в Паннонію. У період раннього середньовіччя
асимільовані навколишніми народами Центральної Європи.
“ЯЗИЧІЄ” - зневажливо-полемічна назва мови, якою користувалися москвофіли на західноукраїнських
землях (Галичина, Буковина, Закарпаття) у другій пол. 19 - поч. 20 ст., відстоюючи тезу національнокультурної й мовної єдності українців і росіян. Основу “Я.” становила церковно-слов'янська мова в суміші з
елементами російської, але з домішкою українізмів і полонізмів та з українською вимовою. “Я.” вийшло з
ужитку наприкін. 19-поч. 20 ст. після переходу провідних москвофільських видань на російську літературну
мову.
Ф. Стеблій (Львів).
ЯКІВ ЧУЛАЇВСЬКИЙ (1889-р. см. невід.) -український православний церковний діяч, єпископ Української
автокефальної православної церкви. Н. на Київщині. У 1914 висвячений на священика. Служив у с.
Овечачому Бердичівського повіту. У травні 1921 був учасником Українського православного церковного
собору Київщини, на якому обраний до тимчасового керівного органу Всеукраїнської спілки православних
парафій -Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР). 14.10.1923 висвячений на єпископа
Бердичівської округи, згодом - духовний керівник Глухівської округи. У жовтні 1926 обраний членом президії
ВПЦР, завідувачем відділу церковної освіти. У жовтні 1927 на другому Всеукраїнському православному
церковному соборі УАПЦ переобраний членом президії ВПЦР, завідувачем книжкової комори ВПЦР. У 1931
заарештований органами НКВС, засланий до сибірських таборів, де і загинув.
О.Ігнатуша (Запоріжжя).

ЯКІР ЙОНА ЕММАНУЇПОВИЧ [3(15).8.1896-11.6.1937] - радянський військовий діяч. Н. у Кишиневі в сім'ї
аптекаря. За походженням єврей. Закінчив реальне училище. Деякий час навчався в Базельському ун-ті, з
1915 - у Харківському технологічному ін-ті. Під час навчання в інституті брав участь у роботі студентських
політгуртків, У квітні 1917 вступив до більшовицької партії, у грудні став членом Бессарабського губревкому.
У січні 1918 організував і очолив загін червоногвардійців, який вів боротьбу проти румунських окупаційних
військ, що захопили Бессарабію. З вересня 1918- член Реввійськради 8-ої армії, командував групою військ.
Восени 1918 керував бойовими операціями проти білокозаків генерала Краснова, згодом - 45-ою
стрілецькою дивізією, яка вела бойові дії проти військ під командуванням генералів А.Денікіна, М.Юденича,
а також армії отамана Н.Махна. У серпні-вересні 1919 очолював південну групу військ 12-ої армії, що
здійснила бойовий похід з Одеси до Житомира. У березні-вересні 1920 командував Фастівською, потім
Золочівською та Львівською групами військ Червоної армії під час польсько-радянської війни 1920. У 192124 - командувач 14-ої армії, військами Кримського (з квітня 1921) та. Київського (з жовтня 1921) військових
округів. У 1924-25 Я. очолював головне управління навчальних закладів Червоної армії. З листопада 1925
протягом 12 років командував військами Українського військового округу. У 1930-34 - член Реввійськради
СРСР, з 1936 - член Військової ради НКО СРСР. Обирався делегатом з'їздів РКП(б), а також дев'яти з'їздів
Компартії більшовиків України. Неодноразово входив до складу ЦВК УСРР, а також ЦВК Союзу РСР. Автор
праць з питань військового будівництва, місця армії у функціонуванні політичної системи. У 1937
заарештований і за особистою санкцією Й.Сталіна 11.6.1937 розстріляний. Згодом реабілітований.
П.Панченко (Київ).
ЯКОВЛІВ АНДРІЙ (11.12.1872-14.5.1955)-український учений, громадсько-політичний діяч, юрист. Н. у
Чигирині (тепер Черкаська обл.). Дійсний член Українського наукового товариства та Наукового товариства
ім. Т.Шевченка. У 1894 закінчив Київську духовну семінарію. Працював учителем у Черкасах. У 1898-1902
навчався на юридичному ф-ті Дерптського ун-ту (Тартуському; тепер Естонія). Займався науковою роботою
під керівництвом проф. М.Дьяконова, вивчав історію західноросійського і українського права. Залишений при
ун-ті для підготовки до здобуття професорського звання, але через ряд обставин змушений повернутись до
Києва. У 1904 закінчив Київський ун-т. Служив у Київській казенній палаті. Продовжував дослідження з
історії українського права. Друкувався у тижневику “Україна”, був членом управи “Просвіти”. У 1908 залишив
державну службу і перейшов до адвокатури. 31910 працював помічником юрисконсульта, а згодом
юрисконсультом Київської міської управи. У 1917 організував Товариство українських адвокатів, був одним із
співзасновників Українського юридичного товариства. У квітні 1917 обраний до складу Української
Центральної Ради від Києва. На поч. 1918 - директор канцелярії УЦР, пізніше - надзвичайний посол в
Австро-Угорщині. У січні 1919 Я. був призначений головою дипломатичної місії УНР у Бельгії і Голландії. З
1923 жив у Празі. Обіймав посаду доцента кафедри цивільного процесу на ф-ті права і суспільних наук
Українського вільного університету. З 1926 -професор, з 1929 - звичайний професор. У 1930-31 і 1945 ректор УВУ. В 1937 переїхав до Варшави, де з 1939 очолював Український науковий інститут. У 1940—45
знову перебував у Празі. Після закінчення війни переїхав до Бельгії, звідки перебрався до США. Помер і
похований у Нью-Йорку. Я. був одним з найвизначніших дослідників історії українського права. Серед
найважливіших праць: “Цивільний процес” (1926), “Договір гетьмана Б.Хмельницького з Москвою 1654 р.”
(1927), “Впливи старочеського права на право українсько-литовської доби 15-16ст.” (1929), “Про копні суди
на Україні” (1931), “Московські проекти договірних пунктів з гетьманом І.Виговським” (1933), “Українськомосковські договори 16-17 вв.” (1934), “Основи Конституції УНР” (1935), “Das Deutsche Recht in der Ukraine
und seine Einflusse aufdas Ukrainische Recht im 16-17 Jahrhundert” (1942), “Український кодекс 1743” (1949),
“Договір Б.Хмельницького” (1954) та ін.
І .Підкова (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:34 | Повідомлення # 59
ЯЛТИНСЬКА КОНВЕНЦІЯ 1945 (Кримська конференція 1945)-дипломатична зустріч глав урядів трьох
союзних держав - США, СРСР і Великої Британії, що відбулася поблизу м. Ялти (у Лівадії) 4-12.2.1945.
Делегації держав очолювали: СРСР - Й.Сталін, США - Ф.Рузвельт, Великої Британії У.Черчілль.
Конференція стала важливим етапом у погодженні дій головних учасників антигітлерівської коаліції щодо
організації спільних воєнних заходів для остаточного розгрому нацистської Німеччини. Я.к. визначила
позиції союзників щодо Німеччини після її остаточної капітуляції й зафіксувала головні принципи, на яких
мала здійснюватись мирна політика й післявоєнне влаштування Європи. В основу погодженої політики
закладалися принципи демократизації й демілітаризації Німеччини. На Я.к. було вирішено, що її територія
буде окупована союзними військами і над нею встановиться контроль трьох держав - США, СРСР, Великої
Британії. Учасники конференції заявили: “Нашою непохитною метою є знищення німецького мілітаризму й
нацизму... Ми сповнені рішучості роззброїти й розпустити усі німецькі збройні сили, знищити німецький
генеральний штаб, який неодноразово сприяв відродженню німецького мілітаризму, вилучити або знищити
все німецьке військове обладнання, ліквідувати або поставити під контроль всю німецьку промисловість, яку
могли 6 використовувати для воєнного виробництва; притягнути усіх воєнних злочинців до справедливого і
скорого покарання, стерти з поверхні землі нацистську партію, нацистські закони, організації й установи,
усунути будь-який нацистський і мілітаристський вплив із громадських установ, із культури і економічного
життя німецького народу...”. Глави трьох держав схвалили проекти угод, розроблених Європейською
Консультативною Комісією (ЄКК) - “Про зони окупації Німеччини і про управління “Великим Берліном”, “Про
контрольний механізм у Німеччині”. Згідно з останнім документом верховна влада в Німеччині у період

окупації мала здійснюватись головнокомандувачами збройних сил США, СРСР, Великої Британії. Учасники
конференції домовилися діяти щодо загальнонімецьких проблем спільно як члени Центральної Контрольної
Комісії (згодом - Союзна Контрольна Рада). Вирішено також виділити зону окупації Франції. Ухвалено
зобов'язати Німеччину відшкодувати заподіяну нею шкоду переважно у формі репараційних поставок.
Попередньо “Великий Берлін” відходив до радянської зони окупації, а управління ним повинна здійснювати
міжсоюзна комендатура, підпорядкована Контрольній Раді. Контрольна Рада мала діяти “впродовж
початкового періоду окупації Німеччини, який наступить безпосередньо за капітуляцією, тобто протягом
періоду виконання Німеччиною основних вимог беззастережної капітуляції”. Разом з тим конференція,
стурбована проблемами всезагального миру та безпеки народів, в офіційному комюніке наголосила на
необхідності створити таку міжнародну організацію, яка б відігравала суттєву роль як у “попередженні
агресії, так і для усунення політичних, економічних і соціальних причин війни шляхом тісної й постійної
співпраці всіх миролюбних народів”. З цією метою 25.4.1945 у Сан-Франциско була скликана конференція
Об'єднаних Націй для підготовки статуту міжнародної організації безпеки і співпраці. Вирішено, що в основі
діяльності ООН має бути принцип одностайності великих держав під час вирішення важливих проблем
забезпечення миру. Я.к. прийняла “Декларацію про визволену Європу”, яка визначила принципи перебудови
національно-економічного життя, остаточного знищення слідів фашизму і нацизму, створення
демократичних інститутів тощо. Щодо Польської держави конференція висловила “спільне бажання бачити
встановлену сильну, вільну, незалежну і демократичну Польщу”. Східний кордон Польщі визначався по
Керзона лінії ї незначними відхиленнями на користь Польської держави. На заході Польща мала отримати
значні територіальні прирощення. Ряд рекомендацій було схвалено щодо післявоєнної Югославії, зокрема,
про її Тимчасовий уряд і створення Тимчасового парламенту на основі Антифашистського віча
національного визволення Югославії. Конференція схвалила “Угоду трьох великих держав з питань
Далекого Сходу”, яка передбачала вступ СРСР у війну з Японією, а також передачу Радянському Союзу
південного Сахаліну, прилеглих до нього островів та Курильських островів. Незважаючи на виваженість
рішень конференції й продуманість її документів, вони не були повністю виконані у післявоєнні роки через
“холодну війну” і деструктивну позицію Радянського Союзу та його сателітів. Я.к. відіграла важливу
історичну роль і стала взірцем демократичного вирішення найскладніших світових проблем.
М.Рожик (Львів).
ЯМКОВО-ГРЕБІНЦЕВОЇ КЕРАМІКИ КУЛЬТУРИ (культурно-історична область ямково-гребінцевої кераміки)
- археологічні культури неоліту Північно-Східної Європи. Поширені від Прибалтики і Кольського півострова
до Уралу та Зауралля. Окремі пам'ятки знайдені у північно-східних районах Польщі. Назва походить від
характерного орнаменту на глиняному посуді у вигляді ямок, нанесених одно- і багатозубчастим штампом.
Складається з ряду локальних археологічних культур: льянівської, балахнинської та ін. у верхів'ях Оки;
каргопільська, біломорська та ін. на Півночі. Спільними рисами культур е короткочасні поселення на берегах
річок і озер, округлі та овальні наземні дерев'яні житла з вогнищами, глиняний посуд з округлим та гострим
дном. Локальні відмінності проявляються переважно в орнаментації глиняного посуду. Господарський і
соціальний розвиток лісових племен Я.-г.к.к. відзначався сповільненими темпами через несприятливі умови.
Основними заняттями були мисливство, рибальство, збиральництво. Домашні заняття: виготовлення
крем'яних і кам'яних, кістяних та дерев'яних знарядь, глиняного посуду. Соціальне життя вивчене
недостатньо. Поширені патріархальні відносини, характерні для мисливських племен. У духовній культурі
мали місце анімалістичні й тотемістичні вірування, в деяких районах набув розвитку на-скельний
заглиблений живопис, виготовлення кістяних і крем'яних фігурок тварин (лосів, змій) та людей. Пам'ятки Я.г.к.к. знаходять на Лівобережжі Дніпра, в басейнах річок Десни, Сейму, Сули, Ворскли та верхів'ях
Сіверського Дінця. За особливостями кераміки їх виділяють в окрему деснянську групу. Поселення:
Погоріловка, Лизогубове, Грішевка та ін. Виділяють ранній і пізній етапи розвитку культури на Лівобережжі
Дніпра. Час існування - друга пол. IV - III тис. до н.е. Припускають, що населення Я.-г.к.к. взяло участь у
формуванні фіномовних народів.
М.Пелещишин (Львів).
ЯМНА КУЛЬТУРА (ямна етнокультурна спільність) - археологічна культура, створена великою групою
близьких за походженням племен, що жили в другій пол. IІІ тис. - на поч. II тис. до н.е. у степовій і частково в
лісостеповій смугах Сх. Європи - від Південного Уралу до пониззя Дунаю. Вони залишили кургани, рідше відомі поселення. Відкрив Я.к. на поч. 20 ст. російський археолог В.Городцов. Назву отримала від звичаю
хоронити покійників у прямокутних ямах під невисокими насипами курганів. У 1820—40-х роках часто
вживалась назва “культура скорчених або пофарбованих кістяків” (від звичаю посипати ноги, руки, голову
покійників червоною вохрою). У 1860-70 роках на території Я.к. виділено локально-хронологічні групи з
характерними етнографічними рисами. Найбільш ранніми вважаються рєпінська і хвалинська групи в
Поволжі та Подонні. Існують й інші, детальніші схеми територіально-хронологічного розчленування пам'яток
Я.к. На території України виділяють два етапи розвитку - ранній і пізній. Ранній етап представлений
поселенням біля присілка Рєпіно в Донецькій обл., нижніми горизонтами в урочищі Скеля-Каменоломня в
Дніпропетровській обл. До пізнього етапу відносять поселення Михайлівка-З та верхній горизонт поселення
в Скелі-Каменоломні. На пізньому етапі виділяють п'ять груп племен: донецька, нижньодніпровська,
середньодніпровська, приазовсько-кримська та південнобузька. Населення Я.к. жило в наземних будівлях з
кам'яним підмурком, користувалося крем'яними (ножі, скребки, наконечники стріл, списів), кістяними

(проколки, гарпуни, молотки) та бронзовими знаряддями (ножі, шила). Глиняний посуд ліпний, опуклодонний
(горщики, амфори, черпаки та ін.), прикрашений заглибленнями від зубчастого штампу, мотузка. Творці Я.к.
займались землеробством, скотарством (велика і дрібна рогата худоба, свині, коні), про що свідчать
знахідки рогових мотик, кам'яних зернотерок, крем'яних серпів. Значну роль відігравали полювання і
рибальство. Знахідки в кургані Сторожова могила та в ін. залишків дерев'яних коліс свідчать про відкриття
населенням Я.к. колісного транспорту. Як тяглову силу використовували волів. У курганах Я.к. часто
знаходять кам'яні стели зі схематичним зображенням воїнів. У племен Я.к. панували патріархально-родові
відносини. У багатших похованнях зустрічаються срібні й золоті речі. Про походження племен Я.к. немає
єдиної думки. На території України ранні групи населення Я.к. вступили в контакти з жителями
пізньотрипільських поселень у Південному Побужжі, а пізніші групи -з населенням катакомбної культури.
Населення Я.к. мало вплив на етнокультурну історію Південно-Східної Євроди, окремі групи його проникли
на Балкани. За етнічно-мовною приналежністю населення Я.к. походило, ймовірно, від іранської групи
індоєвропейців.
М.Пелещишин (Львів).
ЯН І ОЛЬБРАХТ (27.12.1459-17.6.1501)-польський король (1492-1501). Син Казимира ІV Ягеллончика.
Організатор походу 1497 у Молдову, який завершився розгромом польського війська у Буковині армією
молдовського господаря Стефана Великого й спровокував спустошливий турецько-татарський напад на
Поділля та Галичину в 1498. За ініціативою Я. І О. в 1499 було відновлено польсько-литовську унію у формі
підтвердження Городельського акту 1413 (див. Городельська унія 1413).
О.Русина (Київ).
ЯН II КАЗИМИР (22.3.1609 - 16.12.1672) -польський король (1648-68) з династії Ваза. Син Сигізмунда III
Вази. До вступу на польський престол був кардиналом. Обраний на польський престол після смерті свого
брата Владислава IV Вази. Всі сили спрямовував на придушення національно-визвольної війни українського
народу 1648-57. У 1649 і 1653 Я. II К. особисто очолював посполите рушення на Україну. У 1655-60 вів війну
з антипольською коаліцією, до якої входили Швеція, Гетьманщина, Бранденбург і Трансільванія. Глибока
внутрішня криза, в якій у 1660 роках опинилася Річ Посполита, й нездатність Я. II К. зміцнити позиції
королівської влади змусили його добровільно зректися престолу. Я. II К. скінчив життя в Парижі, де мав
власне абатство.
О.Русина (Київ).
ЯН III СОБЄСЬКИЙ (17.8.1629-17.6.1696)-польський полководець, король Польщі (з 1674). Н. в Одеському
замку на Львівщині. Син руського воєводи Якуба Собєського та Софії Данилович, внучки польського
гетьмана С.Жопкєвського. Навчався у Краківському ун-ті. Згодом здійснив подорож країнами Західної
Європи. Брав участь у Зборівській битві 1648 і Берестецькій битві 1651. У 1656 призначений коронним
хорунжим, пізніше брав участь у воєнній кампанії С.Чарнецького. У 1665 отримав посаду великого коронного
маршалка, у 1666 - коронний польний гетьман. Після перемоги у битві під Підгайцями призначений великим
коронним гетьманом (з 1668). Командував польськими військами під час українсько-турецько-польської
війни 1672-76. У 1673 очолював польську армію у битві під Хотином, в якій було розгромлено турецькі
війська. Після смерті короля М.Вишневецького 19.5.1674 Я.Ill С. обрано королем Польщі та великим князем
литовським (коронований 1676). За його правління укладений Журавненський мирний договір 1676 між
Річчю Посполитою і Туреччиною. Намагався обмежити вплив магнатів та шляхти на державні справи,
проводив реформу управління країною для зміцнення королівської влади. Прагнув утворити воєнний союз з
Францією, Швецією і Московською державою проти Габсбургів - Бранденбурзько-Прусської держави. З цією
метою уклав договори з Францією (1675) та Швецією (1677). У 1683 армія на чолі з Я. IІІ С., у складі якої
воювали козацькі полки (бл. 5 тис. чол.), примусила турків під командуванням візира Кара-Мустафи зняти
облогу Відня. За правління Я. Ill С. Польща разом з Австрією, Венецією, Ватиканом і Запорожжям належала
до антитурецької коаліції- “Священної Ліги”. У 1684 Я. Ill С. видав універсал, який узаконив існування
козацтва у Правобережній Україні. Підписав з Московською державою “Вічний мир” 1686, що завершив поділ
українських земель між Польщею і Московською державою. Помер у замку Вілянув поблизу Варшави.
Похований у Кракові.
Р.Шуст (Львів).
ЯНЕНКО-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПАВЛО (Янович-Хмельницький; рр. н. і см. невід.) - український військовий діяч,
дипломат, київський полковник (з 1653; за ін. дан.-1654). Небіж Б.Хмельницького. У жовтні 1652 за наказом
гетьмана Б.Хмельницького супроводжував тіло його сина до Чигирина. Один з найактивніших противників
воєнно-політичного союзу Гетьманщини з Московським царством. Прихильник політики І.Виговського. У 1658
разом з Бихівським полковником Д.Виговським та уманським і подільським полковником О.Гоголем брав
участь у невдалій спробі звільнити Київ від московської залоги князя Ю.Барятинського. Очолив посольство
Ю.Хмельницького до польського короля Яна II Казимира. У січні 1676 за дорученням гетьмана П.Дорошенка
їздив із посольством до московського царя Олексія Михайловича. В 1679 Я.-X. проголосив себе гетьманом
Лівобережної України. Розбитий козаками стародубського полковника І.Скоропадського. Захоплений у полон
і ув'язнений у Сосниці, де і помер.
І.Підкова (Львів).

ЯНИЧАРИ - турецька регулярна піхота, створена в другій пол. 14 ст. султаном Мурадом І. Разом із сипахі та
акиджи (кіннота) складали основу турецької армії. Спочатку комплектувалась із військовополонених, пізніше
-шляхом насильницького набору хлопчиків із християнського населення Османської імперії. Хлопчиків
насильно навертали в іслам, виховували в дусі мусульманського фанатизму і суворої дисципліни, відданості
султанові. З часом, навчивши військовій справі, з них формувався спеціальний корпус. У різний період
чисельність корпусу Я. сягала 40 тис. чол. На чолі яничарського корпусу стояв ага. Я. брали участь у
завойовницьких походах султанської Туреччини, несли гарнізонну службу на Балканах і в арабських країнах.
Я. було заборонено одружуватись. Вони жили в казармах, їли зі спільного казана, який служив символом
яничарського корпусу. З кін. 16 ст. Я. почали втручатись у державні справи, здійснювати перевороти.
Жертвою бунту Я. став султан Осман II. 15.6.1826 Я. підняли повстання проти військових реформ Махмуда
Ч. Заколот жорстоко придушено, а корпус ліквідовано.
ЯНІВ ВОЛОДИМИР (21.10.1908 -19.11.1991) - відомий український учений, громадський діяч, активний
учасник національно-визвольної боротьби українського народу, поет. Н. у Львові. Після закінчення гімназії
вчився у Львівському та Берлінському ун-тах, де вивчав психологію, філософію, соціологію та історію. Ще у
гімназійні роки включився в політичну боротьбу, був одним із засновників та провідних членів Організації
вищих класів українських гімназій. Згодом став членом Організації українських націоналістів, співредактором
нелегального націоналістичного журналу “Юнак”. Був членом Крайової екзекутиви ОУН, головним
співробітником “Бюлетня КЕ на ЗУЗ” - крайового органу ОУН, в якому висвітлювалися проблеми ідеології та
діяльності організації. На Львівському процесі 1936 засуджений до 5 років позбавлення волі за
приналежність до ОУН. Ув'язнення відбував у польському концентраційному таборі Береза Картузька. На
поч. Другої світової війни звільнений. Під час розколу ОУН підтримав позицію С.Бандери. У червні 1941 був
активним учасником підготовки Акту проголошення відновлення Української держави у Львові. Невдовзі
заарештований німецькою окупаційною владою і ув'язнений у концентраційному таборі. Після закінчення
війни жив у еміграції в Німеччині, де продовжував активну політичну і громадську діяльність. Незважаючи на
складні умови, плідно займався науковою діяльністю. Захистив докторську дисертацію на тему “Душевні
переживання в'язня”. Автор низки праць з питань психології, соціології, історії та української етнопсихології.
У своїх працях з етнопсихології розглядав фундаментальні проблеми українського національного характеру,
його особливостей, проблеми релігійності тощо. З 1946 проживав /Мюнхені. Викладав в Українському
вільному університеті, тривалий час очолював цей навчальний заклад. Я. був також професором
Українського католицького університету, дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка (деякий час
заст. голови НТШ в Європі), Німецького психологічного товариства, Інституту славістичних студій у Парижі
та ін. Помер у Мюнхені, де і похований.
Т.Андрусяк (Львів).
ЯНІВ ТРИФОН (1898 - 1920) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, Н. у Бориславі на
Львівщині в сім'ї робітника нафтопромислів. Навчався в гімназії. У серпні 1914 пішов добровольцем до
Легіон українських січових стрільців. Брав участь у боях у Карпатах, на Стрипі, Лисоні. У листопаді 1916
потрапив у російський полон. Під час Лютневої революції 1917 перебував в Одесі. Брав активну участь у
діяльності Української військової ради. З кін. 1917 - командир військових загонів, один з організаторів
антигетьманських повстанських частин на півдні України. У січні 1919 командував Окремою групою у складі
військ Південного фронту генерала О.Грекова. Частина Я. відзначилась у боях з Добровольчою армією під
Роздільною. За бойові заслуги урядом УНР призначений командиром дивізії і підвищений у ранзі до отамана
(генерал-хорунжого), став наймолодшим генералом в історії Армії УНР. Взимку 1920 потрапив у
більшовицький полон і був розстріляний.
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ЯНІВСЬКИЙ КОНЦЕНТРАЦІЙНИЙ ТАБІР-нацистський концентраційний табір. Створений у Львові (у кін.
вулиці Янівської - звідси і назва) в листопаді 1941 за наказом губернатора дистрикту “Галичина” Ляша та
керівника СС і поліції дистрикту Катцмана. На території табору площею 2990 м^ постійно перебувало
близько 11 000 чол. (військовополонені, політичні в'язні та ін.). На одязі в'язні носили спеціальні відзнаки:
трикутники синього кольору - для українців, червоного - для поляків, жовтого-для євреїв. Крім українців,
євреїв, поляків, росіян, у таборі перебували громадяни Франції, Чехословаччини, Югославії, Італії, США і
Великої Британії. Значна частина в'язнів загинула від голоду, епідемій, виснажливої праці або була
страчена. За деякими дан., у концтаборі знищено понад 200 тис. чол. Лише влітку 1943 знищено понад
тисячу в'язнів, переважно єврейської національності. Основними місцями страт в Я.к.т. були табірна площа
та розміщений неподалік яр, названий “долиною смерті”. Частину в'язнів табору вивозили і розстрілювали у
Лисиницькому лісі. Табірна адміністрація створила з ув'язнених музикантів симфонічний оркестр під
керівництвом відомого скрипаля Якуба Штрікса та львівського композитора Якова Мунда. Я.Мунд змушений
написати “Танго смерті”, яке звучало під час екзекуцій. Наприкін. німецької окупації Галичини в'язнів
єврейської національності, які залишились живими, вивезли для знищення до нацистського концтабору
Бельзен. Ув'язнених ін. національностей переважно відправили на примусові роботи до Німеччини.
А.Боляновський (Львів).
ЯНКО ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ (11.4.1879-22.9.1938) - український громадський і політичний діяч,
журналіст. Н. у м. Старі Санжари на Полтавщині у селянській родині. Закінчив початкову школу. Не маючи

можливості продовжувати навчання, займався самоосвітою. У 1896-1905 працював у Полтавському
губернському земстві, спочатку-помічником секретаря, згодом - завідуючим підвідділом і секретарем в.дділу
земських благодійних установ. З 1904 належав до гуртків українських есерів, був одним із провідних діячів
соц.-революційного руху на Полтавщині. За політичні переконання зазнав переслідувань царської
адміністрації. Уперше заарештований 18.12.1905 у Полтаві. У 1908 засуджений до 3-х років ув'язнення,
згодом -на довічне поселення в Сибіру. На засланні оволодів бухгалтерською справою, працював
бухгалтером на будівництві залізниці у Нижнєдунську. Велестовських кам'яновугільних копалень в Іркутській
губ., Кемеровської гілки Кольчугінської залізниці та ін. роботах. Після Лютневої революції 1917 деякий час
залишався у Західному Сибіру, де працював комісаром торгівлі. З квітня 1917 - член Української партії
соціалістів-революціонерів, входив до складу ЦК УПСР. Влітку 1917 повернувся на Полтавщину, де його
обрали головою Полтавської губернської ради робітничих і солдатських депутатів, а також членом
губернської і повітової земських управ. Член Української Центральної Ради. У червні 1917 на
Всеукраїнському селянському з'їзді обраний делегатом на Всеукраїнські установчі збори від Полтавської
губернії. У листопаді 1918 за списком Селянської спілки І УПСР був обраний делегатом Всеросійських
установчих зборів. Редактор партійного органу УПСР - часопису “Народна воля”. У період Української
Держави - член Українського національного союзу, один з організаторів протигетьманського повстання. У
листопаді 1918 Я. був одним із кандидатів до складу Директорії УНР. Після відновлення УНР обраний
головою ЦК Селянської спілки, очолював організаційний комітет УПСР. У січні 1919 частково перейшов на
позиції більшовизму. Працював як журналіст у різних українських часописах. У 1920-1923 жив у Томську,
згодом повернувся в Україну, У 1930 став членом Київського відділення Всесоюзного товариства політичних
каторжан, 26.12.1937 заарештований за “участь у націоналістичній терористичній організації”. 2.9.1938
військовою колегією Верховного суду СРСР засуджений до розстрілу.
Т.Осташко (Київ).
ЯНОВСЬКИЙ ЛЮДВІК (7.3.1878 -18.9.1921)- польський історик культури і освіти. Н, на Київщині. У 1903
закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту, викладав грецьку мову в київських гімназіях. У 1909 в
Краківському (Ягеллонському) ун-ті під керівництвом проф. Ю.Третяка здобув ступінь доктора філософії. У
1912-13 очолював кафедру руської (української) та східнослов'янських літератур Краківського ун-ту.
У 1913 залишив кафедру і виїхав у Швейцарію, де пробув до 1917. Повернувшись до Києва, став
організатором і ректором (1917-19) Польської університетської колегії. 31919 був професором Віденського
ун-ту. Досліджував історію польської культури і освіти в литовських та українських землях (“Харківський
університет на початку свого існування 1805-20”, 1911; “У проміннях Вільна і Кременця”, 1923 та ін.). У праці
“Про так звану “Історію Русів” (1913) дуже критично оцінив зміст цього твору, який хоча і містив багато
романтичних вигадок, проте активно використовувався українськими літераторами та істориками для
популяризації історії України, пробудження національної самосвідомості народу.
Л.Зашкільняк (Львів).
ЯНУШЕВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ЮХИМОВИЧ (18.11.1861 - р. см. невід.) - український військовий діяч, генералпоручник. Закінчив гімназію, у 1883 - Варшавське піхотне юнкерське училище, Миколаївську академію
Генерального штабу (1890). Служив у Варшавському військовому окрузі старшим ад'ютантом штабу 18-ї
піхотної дивізії, штаб-офіцером для особливих доручень штабу округу, начальником штабів 6-ї кінної та 10-ї
піхотної дивізій. Учасник російсько-японської війни 1904-05, нагороджений двома орденами, підвищений у
ранзі до генерал-майора. З 1906 - у Московському військовому окрузі, генерал-квартирмейстер штабу
округу, начальник штабу 9-го корпусу. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті,
командував 19-ю піхотною дивізією. На службі в українській армії з 1918. Влітку 1919 Я. у складі
оперативного відділу армійської групи брав участь в операціях Армїї УНР під час наступу на Одесу. Після
відступу Армії УНР за Збруч, перебрався у Крим, де вступив на службу в адміністрацію уряду П.Врангеля. У
1920 був головою Українського гуртка в Севастополі, за дорученням уряду УНР вів переговори з
П.Врангелем. Згодом переїхав до Польщі. Відновлений на службі в Дієвій армії у 1922. Займав посаду
помічника начальника Генерального штабу.
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ЯНЧЕВСЬКИЙ МИКОЛА (1888 - 1923) -український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. на Херсонщині. У
1910 закінчив Єлизаветградське кінне училище. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Румунському
фронті, командир ескадрону 12-ї кінної дивізії, ротмістр. Після утворення Української Центральної Ради і
проголошення ухвал Всеукраїнських військових з'їздів став активним провідником українізації 12-ї кінної
дивізії. Восени прибув з її частинами до Одеси, де виступив співзасновником Одеської гайдамацької дивізії.
На поч. 1918 призначений до вишколу кінних військ УНР. За Гетьманату-командир куреня, помічник
командира 3-го піхотного полку Сердюцької дивізії, за Директорії УНР - начальник інспекторського відділу
штабу 6-ї дивізії Окремого корпусу січових стрільців. У 1920 брав участь у боях на більшовицькому фронті. З
листопада 1920 перебував у таборі Каліша серед інтернованих українських військовиків. На поч. 1920 років
був старшиною для доручень інспекторського відділу Генерального штабу, один із керівників просвітницьких
товариств, зокрема, Братства Кирила і Мефодія. Очолював комісію з розробки статутів Армії УНР. Помер
1923 у Каліші.

М.Литвин, К.Науменко (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:34 | Повідомлення # 60
ЯНЧЕНКО ВОЛОДИМИР АНАНІЙОВИЧ (1880 - р. см. невід.) - український військовий діяч, генералхорунжий Армії УНР. У роки Першої світової війни 1914-18 - полковник російської армії. 31918 перебував на
службі в українській армії. У період Гетьманату служив у складі другої кінної дивізії армії УНР на Волині. У
1919 командував кінним полком на Південному фронті. З 1920 - генерал-хорунжий. Учасник Другого
зимового походу Армії УНР. У складі Волинської групи командував Київською дивізією (див. Зимові походи
Армії УНР 1919-20 і 1921). Після повернення з операції у листопаді 1921 перебував у таборі для
військовополонених у Щеп'юрно. До 1934 перебував на генеральському обліку екзильного уряду УНР.
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ЯРЕМА ВОЛОДИМИР (9.12.1915; чернече ім'я - Димитрій) - патріарх Київський і всієї України Української
автокефальної православної церкви. Н. у с. Глідні Березівського повіту на Сяноччині (тепер Кросненське
воєводство, Польща). У 1931-38 здобував художню освіту в живописця П.Ковжуна у Львові. У 1938-39
перебував на дійсній військовій службі в польській армії. На поч. Другої світової війни 1939—45 потрапив у
німецький полон. У 1942-44 навчався у Львівській мистецько-промисловій школі під керівництвом
М.Осінчука. З благословення митрополита Андрея Шептицького направлений на навчання до семінарії. З
квітня 1945 - на військовій службі в Радянській армії. Звільнившись із військової служби, деякий час
працював у Національному музеї. Після ліквідації УГКЦ, маючи на меті протистояти остаточній русифікації
та знищенню українського православ'я, прийняв у серпні 1947 священичий сан. Навчався у Ленінградській
духовній академії (заочно), але був відрахований за національні переконання. У 1947-58 служив у сільських
парафіях у Галичині. У 1958 був переведений до Львова, де відправляв службу в Андріївській (1958-60),
П'ятницькій (1960-65), Преображенській (1965-69) церквах. З 1969 - настоятель церкви Петра і Павла. На
поч. 1989 звернувся з листом до екзарха Російської православної церкви в Україні митрополита Філарета
(Денисенка) із закликом до реабілітації національних церков. 19.8.1989 разом з о. Іваном Пашулею
проголосив вихід Петропавлівської парафії м. Львова з-під юрисдикції Московського патріархату і перехід
під омофор митрополита Мстислава (Скрипника; УАПЦ в США). Став ініціатором і активним учасником
проведення Помісного собору 5-6.6.1990, на якому було ухвалено статут УАПЦ й обрано її патріарха Мстислава. У серпні 1993 за рішенням єпископату прийняв чернечий постриг з іменем Димитрія. 5.9.1993
висвячений на єпископа Переяславського і Січеславського. 7.9.1993 Другий помісний собор обрав його
патріархом Київським і всієї України. 14.10.1993 у церкві на Берестові відбулася інтронізація. Я. - автор книги
“Дивний світ ікон” (1994), статей на богословську тематику та з історії іконопису. Лауреат премії ім.
Свєнціцьких за наукову роботу в галузі мистецтвознавства.
ЯРЕМА ЯКИМ (23.9.1884 - 15.12.1964) -український літературознавець, етнопсихолог і педагог. Дійсний член
НТШ (з 1940). Н. у с. Арламівська Воля (тепер Мостиського р-ну Львівської обл.). Закінчив Перемиську
гімназію. У 1903-08 навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту і в ун-ті Граца (Австрія). У 1909-11
працював учителем Самбірської гімназії, а з 1913 - в українській гімназії у Тернополі. На поч. Першої
світової війни мобілізований до австрійської армії. У березні 1915 у складі залоги Перемиської фортеці
потрапив у російський полон, в якому перебував до листопада 1917. Наприкін. 1917 вступив у Києві до Армії
УНР, брав участь у боях з більшовицькими військами у січні 1918. Учасник українсько-польської війни 191819, сотник УГА. У 1919-21 перебував у таборі інтернованих українських вояків у Німецькому-Яблінному, де
керував роботою “Просвітнього гуртка”, редагував табірний тижневик “Український стрілець”. У 1922 у
Карловому ун-ті здобув учений ступінь доктора філософії. У 1923-25 - професор кафедри філософії
Українського педагогічного інституту ім. М.Драгоманова в Празі, а з 1925 -завідувач кафедри педагогічної
психології. У 1930 повернувся у Тернопіль, працював учителем приватної гімназії УПТ “Рідна школа”. У 1930
роки був головою тернопільського відділу “Учительської громади”. У 1932 заснував “Подільську музейну
збірку” при гуртку “Рідної школи” - перший український краєзнавчий музей у Тернополі. З поч. 1940 жив у
Львові, працював у львівському відділі Інституту української літератури АН УРСР та у Львівському ун-ті. У
1946-50 - старший науковий співробітник Інституту літератури АН УРСР. З вересня 1950 займав посаду
завідувача кафедри іноземних мов Львівського зооветеринарного інституту. Автор численних наукових
праць 1 підручників з літературознавства, психології та лінгвістики, зокрема, “Маркіян Шашкевич як лірикпоет” (1911), “Моисей” - поема Івана Франка: критична студія” (1912), “Українська духовність в її культурноісторичних виявах” (1937), “Педагогічна психологія” (1928), “Вступ до філософії” (1924, перший підручник з
філософії для вищої школи, виданий укр. мовою). З 1948 працював над хронологією життя і творчості
І.Франка (залишилась незавершеною). Визначним здобутком Я. у галузі лексикографії був великий
українсько-німецький словник (1941) і російсько-український ветеринарний словник (1964).
О.Луцький (Львів).
ЯРЕМЕНКО ВАСИЛЬ СЕРГІЙОВИЧ [20.10(1.11).1895 - 6.3.1976] - український актор, режисер. Народний
артист СРСР (1954). Н. у с. Рогинці (тепер Роменського р-ну Сумської обл.). Сценічну діяльність почав в
українському театрі у Ромнах (1918-22). З 1922 - у театрі ім. М.Заньковецької (Львів), один з його
засновників. Я. був яскравим актором герої-коромантичного плану, блискучим інтерпретатором складних
людських характерів. Створив сценічні образи Ґонти, Назара і Гната (“Гайдамаки”, “Назар Стодоля”
Т.Шевченка), Тараса Бульби (“Тарас Бульба” за М.Гоголем), Гната Голого, Опанаса, Гната та Івана (“Сава
Чалий”, “Бурлака”, “Безталанна” І.Карпенка-Карого) та ін. Серед комедійних та характерних ролей Я. -

Шельменко (“Шельменко-денщик” Г.Квітки-Основ'яненка), Городничий (“Ревізор” М.Гоголя), Яго (“Отелло”
У.Шекспіра) та ін. Державна премія СРСР (1950). Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
М.Ерствнюк (Львів).
ЯРИЙ РІХАРД [Ярри Ріко, псевд. - Карпат; 14.4.1898-20.5.1969]-український військовий і політичний діяч,
член Української військової організації та Організації українських націоналістів, сотник Української галицької
армії та Армії УНР. Н. у словацько-австрійській родині у Р'їсіоні (Австрія). У 1912 закінчив військову
Академію у Відні. Під час Першої світової війни 1914-18 поручник 9-го драгунського полку австрійської армії.
У 1918 перейшов на бік Української галицької армії, у складі якої командував саперною сотнею, згодом - 2-м
кінним полком. З 1919 воював у складі 5-го Херсонського полку Армії УНР. У 1920 Я. разом з полком
змушений відступити на територію Чехо-Словаччини. Деякий час перебував у таборі для інтернованих в
Ужгороді. У 1921-29 - активний член Української військової організації. Один із найближчих співробітників
Є.Коновальця. У січні 1929 брав участь у роботі І Конгресу українських націоналістів у Відні, на якому
створено ОУН. У 1937-38 Я. став зв'язковим між Є.Коновальцем і шефом німецької розвідки адміралом
В.Канарісом. Я. очолював мережу ОУН у Німеччині, працював над розробкою військових проблем. Член
ПУН у 1929-40, 1934-39 - член Вужчого (чотириособового) проводу. Деякі історики приписують йому
ініціативу розколу ОУН у 1940. Після розколу - на боці С.Бандери. У листопаді 1940 налагодив контакти між
С.Бандерою та командуванням абверу. Очолював бюро ОУН-Б у Відні, яке у квітні 1941 здійснювало
формування батальйону “Роланд”. Після проголошення Акту відновлення Української держави 30.6.1941
призначений послом у Японії, однак широкомасштабні репресії гітлерівців проти лідерів ОУН, членів
Українського державного правління та неприйняття ними ідеї української державності зробили неможливим
це призначення. У 1942 мешкав у Бессарабії, виступав проти Української повстанської армії в окупаційній
пресі. Наприкін. 1943 заарештований гестапо і кинутий до концтабору. Після виходу з ув'язнення мешкав у
Австрії, на віллі Глогніц біля Відня, що дало підстави певним колам звинуватити його у шпигунській роботі
на користь СРСР. У повоєнний час повністю відійшов від політичної діяльності. Помер у Відні.
К.Бондаренко (Львів).
ЯРИЛО (Ярун) - один з язичеських богів у східних слов'ян. В українській міфології Я. -бог Сонця, весни,
плодючості й кохання. Культ Я. був поширений у Київській Русі в дохристиянські часи, пізніше як пережиток
язичництва перейшов у християнську традицію. Весняні свята на честь Я. у східних слов'ян (в Україні,
зокрема, на Поділлі) відомі ще на поч. 20 ст. Свята на честь Я. влаштовували переважно у травні-червні. Із
запровадженням християнства місце Я. у релігійних віруваннях зайняла постать св. Юрія.
ЯРЛИК (від тюрк. ярл-ек - наказ, веління) -грамоти ханів Золотої Орди, що надавали право на управління
окремими державами чи областями, підлеглими Орді. Наданням Я. хани затверджували руських князів у
їхніх удільних князівствах. Я. - важливі історичні документи, що містять відомості про адміністративнотериторіальний устрій Золотої Орди, види та порядок феодальної залежності. Я. ханськими називались
також дипломатична документація або документи, що стосувалися внутрішньодержавного управління в
Золотій Орді, а після її розпаду - у Казанському, Астраханському та Кримському ханствах.
Р.Шуст (Львів).
ЯРМАРКИ КОНТРАКТОВІ - ярмарки, на яких укладали контракти (угоди) на гуртову купівлю-продаж
ремісничих, пізніше промислових виробів, сільськогосподарських продуктів, на продаж, купівлю та оренду
поміщицьких маєтків, а також оформляли кредитні операції (застава маєтків, грошові позики тощо), родинні
справи землевласників, пов'язані з майном (шлюбні договори, сплата посагу, заповіти) та ін. Існували,
починаючи з кін. 15 ст., у містах Польщі та України, зокрема, у Львові, Дубно, Києві. Відбувалися щороку в
зимові місяці. З 17 ст. найважливіше значення мали Я.к. у Львові. Після загарбання у 1772 Галичини
Австрією поступово втратили своє значення і на поч. 19 ст. занепали. У 1774 засновано Я.к. у Дубно (тепер
Рівненська обл.), який у 1797 переведено до Києва і об'єднано з Хрещенським ярмарком, що відбувався
там, починаючи з 16 ст. У Києві Я.к. відбувалися щорічно взимку на Подолі, спочатку - у будинку ратуші, а
31801 -у спеціально спорудженому будинку. Великі угоди, що укладалися на Я.к., підлягали реєстрації у
головному цивільному суді, дрібні - у повітовому суді. Найбільшого розквіту Я.к. досягли у першій пол. 19 ст.
У другій пол. 19 ст. вони втратили своє колишнє значення, перетворившись на звичайні торгові ярмарки.
Існували до 1927 (у період 1918-22 не відбувались).
Ф.Стеблій (Львів).
ЯРМОЛЕНКО ДАНИЛО (Єрмоленко Данило; р. н. невід. - п. 1666) - наказний полковник Переяславського
полку (з 1663). У вересні-грудні 1665 під час перебування гетьмана Лівобережної України І.Брюховецького у
Москві Я. призначено наказним гетьманом. Я., будучи противником гетьмана П.Дорошенка, посилав доноси
на нього московському уряду. 18.7.1666 козаки Переяславського полку підняли повстання проти
І.Брюховецького, вбили Я. і приєднались до військ гетьмана Правобережної України П.Дорошенка.
І. Підкова (Львів).
ЯРОПОЛК ВОЛОДИМИРОВИЧ (н. 1082 - п. 18.2.1139) - великий князь Київський (15.4.1132 -18.2.1138), син
Володимира Всеволодовича Мономаха. У 1101-03 та 1107-18 був князем смоленським, у III 4-32-князем
переяславським. У 1116 одружився з Оленою, дочкою князя Алатії. У 1103, 1109, 1111 та 1113 брав участь у

походах руських князів проти половців. Як удільний князь переяславський, Я.В. підтримував політику батька,
спрямовану на збереження єдності Київської Русі, вів боротьбу з чернігівськими князями з роду Ольговичів,
які намагалися з допомогою половців укріпитися на київському великокняжому престолі. Після смерті
Володимира Мономаха (1125) Я.В. продовжував княжити у Переяславі. Підтримував політику старшого
брата Мстислава, а після його смерті (1132) посів київський престол, передавши Переяславське князівство
своєму небожу Всеволоду Мстиславичу. Літописці характеризують Я.В. як мужнього воїна, що здобув славу
завдяки успішним походам проти половців.
Р. Шуст (Львів).
ЯРОПОЛК І СВЯТОСЛАВИЧ (р. н. невід. -п. 980) - великий князь Київський (972-980). Старший син
Святослава Ігоровича. Бл. 972 князь Святослав перед другим походом на Балкани доручив Я. І С. правити
Києвом. Після смерті батька, прагнучи об'єднати всю Київську державу під своєю владою, вів війну з братом
Олегом, князем Древлянської землі, та Володимиром Святославичем, тодішнім новгородським князем. Я. І
С. підтримував зв'язки з країнами Західної Європи, імператором Священної Римської імперії Отгоном І. У
977 захопив володіння Олега, а в 980 - і Новгород. Володимир утік у Скандинавію, де, найнявши дружину
варягів, у 980 з їхньою допомогою зайняв Новгород, а через деякий час і Київ. Я. І С. утік до м. Родні, де з
відома Володимира його було вбито.
ЯРОСЛАВ МУДРИЙ (бл. 978 - 2.2.1054) - видатний державний діяч і полководець Київської Русі, великий
князь Київський (1019-54). Син Володимира Святославича і полоцької княжни Рогніди Рогволодівни. За
життя батька управляв Ростовом, згодом - Новгородом. У 1014 відмовився сплачувати данину Києву і тільки
смерть Володимира Святославича запобігла війні. Протягом 1015-19 Я.М. вів запеклу боротьбу за київський
престол з братом Святополком Окаянним. У 1019 остаточно розбив його війська в битві на р.Альті й став
великим князем Київським. Я.М. воював і з братом Мстиславом Володимировичем, який княжив у
Тмуторокані (з 988). У Лиственській битві 1024 Я. М. зазнав поразки, внаслідок якої змушений передати
Мстиславу Чернігівську та ін. землі на схід від Дніпра (ці землі перейшли під владу Я.М. лише у 1036, після
смерті Мстислава). Період князювання Я.М, позначився новим піднесенням Київської держави. Я.М., на
думку М.Грушевського, зумів повернути всі українські етнічні землі на Заході. У 1030-31 війська Я.М. і
Мстислава Володимировича відвоювали Червенські міста, які в 1018 захопив польский князь Болеслав І
Хоробрий. Уклав союз з польським королем Казимиром І Обновителем, видавши за нього свою сестру
Добронігу і оженивши свого старшого сина Ізяслава з сестрою Казимира. У 1031 Я.М. на відвойованих у
Польщі українських землях заснував над р. Сян місто Ярослав, яке стало форпостом Київської держави на
Заході. Я.М. здійснив ряд походів проти племен естів (1030) і ятвягів (1038). У 1030 заснував над Чудським
озером м. Юр'єв (тепер Тарту). Здійснював енергійні заходи щодо зміцнення південних кордонів держави.
За Я.М. для захисту кордонів від нападу кочівників споруджена нова оборонна лінія вздовж річок Сули,
Стугни, Росі, Трубежа. У 1036 руські війська вщент розгромили печенігів біля Києва. На честь цієї перемоги
закладено в 1037 Софійський собор. У 1043 організував похід київської дружини під проводом сина
Володимира і воєводи Вишати на Візантію. За князювання Я.М. значно розширилися і зміцнилися
міжнародні зв'язки Київської держави. Русь підтримувала тісні відносини з Візантією, Німеччиною,
Угорщиною, Францією та скандинавськими країнами. Міжнародне становище держави Я.М. закріпив
родинними зв'язками з багатьма європейськими правителями - сам Я.М. був одружений з донькою
шведського короля Олафа - Інгігердою, а згодом - з Анною, дочкою візантійського імператора; дочка Я.М.
Єлизавета Ярославна вийшла заміж за норвезького короля Геральда Суворого, друга дочка - Анна
Ярославна за французького короля Генріха II, третя дочка Анастасія була дружиною угорського короля
Андрія І (Андраша І). Я.М. приділяв велику увагу організації внутрішнього життя країни. За Я.М. укладено
збірник законів, т.зв. “Правду Ярослава”, що становить найдавнішу частину “Руської правди”. За правління
Я.М. християнство остаточно утвердилося в Київській державі. У 1039 засновано Київську митрополію, яка
підпорядковувалась Константинопольському патріарху. У 1051 Я.М., щоб звільнитися з-під опіки Візантії у
церковних справах, всупереч канонові собором руських єпископів обрав митрополитом київського
церковного діяча і письменника Іларіона. За Я.М. у Київській Русі засновано перші монастирі - св. Юрія, св.
Ірини та Києво-Печерський монастир, які стали великими церковними і культурно-освітніми центрами.
Будучи високоосвіченою людиною, Я.М. дбав про розвиток освіти в державі. За його розпорядженням
створено школу і бібліотеку при Софійському соборі; зібрано перекладачів, які переклали на давньоруську
мову багато грецьких книг. За правління Я.М. Київська держава зберегла свою могутність і міжнародний
авторитет. Помер Я.М. у Вишгороді. Похований у Софійському соборі в Києві.
І .Підкова (Львів).
ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ (1130 роки - п. 1.10.1187)-князь галицький (1153-1187). Син Володимирка
Володаровича (див. Володимирко). Названий у “Слові о полку Ігоревім” Осмомислом, тобто мудрим,
розумним (той, хто має “вісім мислів”). На початку свого правління змушений обороняти Галицьке князівство
від нападів київського князя Ізяслава Мстиславича і свого племінника Івана Ростиславича Берладника.
Прагнучи зміцнення князівської влади, Я.О. боровся проти боярської опозиції, яка намагалася втрутитись в
управління державою і навіть у родинні справи князя. У 1172 внаслідок цього конфлікту частина бояр разом
з дружиною Я.О. княгинею Ольгою, дочкою Юрія Долгорукого, залишила Галичину. За правління Я.О.
Галицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між Карпатами і Дністром,
пониззям Дунаю. Брав участь у боротьбі за Київ. Спільно з іншими князями вів боротьбу проти половців.

Уклав союзницькі договори з Угорщиною і Польщею, підтримував дружні стосунки з Візантією та
імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою. У 1167 союзницькі відносини з
Угорщиною Я.О. зміцнив завдяки шлюбу своєї дочки з угорським королем Стефаном III. За правління Я.О. у
Галицькому князівстві збудовано і укріплено багато міст, а 1153-57 у Галичі споруджено Успенський собор. У
“Слові о полку Ігоревім” згадується про могутність Галицького князівства за Я.О., який “підпер гори Угорські
своїми військами” і “зачинив ворота Дунаю”.
І.Підкова (Львів).
ЯРОСЛАВСЬКА БИТВА 1245 - битва між військами галицько-волинського князя Данила Романовича
Галицького та об'єднаною угорсько-польською армією, що відбулася 17.8.1245 біля м. Ярослава на р. Сян
(тепер територія Польщі). Послабленням могутності Галицько-Волинського князівства внаслідок монголотатарської навали і боротьби князя Данила Галицького проти влади великих бояр вирішили скористатися
сусідні країни - Угорщина і Польща. Угорський король Бела IV з метою захоплення Галичини і перетворення
її у майбутньому на провінцію Угорського королівства організував великий військовий похід, який очолив
його зять - чернігівський князь Ростислав Михайлович та бан Фільней. Влітку 1245 угорське рицарське
військо спільно з польськими загонами під командуванням Флоріана Войцеховича Авданца та дружинами
галицьких бояр вдерлися у Галичину, захопили Перемишль і розпочали облогу м. Ярослава. Князь Данило
Галицький, зібравши велике військо і отримавши підтримку з боку литовського князя Міндовга, мазовецького
князя Конрада та половців, вирушив з Холма під Ярослав. 17.8.1245 відбулася вирішальна битва, в якій
українські війська розгромили противника. Серед полонених, яких захопили галицькі дружинники, були і
угорський та польський воєначальники - Фільней та Флоріан Войцехович. Князь Ростислав Михайлович утік
на захід. Перемога в Я.б. зміцнила владу Данила Галицького і завершила тривалу міжусобну боротьбу в
Галицько-Волинському князівстві. Внаслідок Я.б. значно зріс міжнародний авторитет Галицько-Волинської
держави.
І .Підкова (Львів).
ЯРОСЛАВСЬКИЙ ПЕТРО АНТОНОВИЧ (1750 - 1810) - перший харківський професійний архітектор, автор
планів забудови кількох місту Слобідській Україні, цілого ряду архітектурних споруд на Харківщині, Сумщині,
Чернігівщині, Новгород-Сіверщині. Закінчив Харківський колегіум, потім викладав архітектуру. У 1770 роках
навчався у відомого російського зодчого В.Баженова, брав участь у проектуванні та будівництві споруд
московського Кремля. Майже ЗО років виконував обов'язки архітектора Слобідсько-Української губернії.
Л.Посохова (Харків).
ЯРОШЕНКО ВОЛОДИМИР МУСІЙОВИЧ (псевд. Воляр; 5.6.1898 - 13.7.1937) - український поет-символіст,
байкар, прозаїк, драматург, літературний критик, кіносценарист. Н. у с. Яхники Лохвицького повіту на
Полтавщині в сім'ї учителя. Закінчив реальну школу в Лохвиці. До 1917 навчався у Київському комерційному
ін-ті. Перші літературні спроби належать до 1915. У 1917 вийшла друком поетична збірка Я. “Стихи” (рос.
мовою). Протягом 1918-19 перебував у вирі літературно-мистецького життя Києва. Брав участь у роботі
журналу “Мистецтво”. Разом з В.Елланом-Блакитним, В.Коряком, М.Семенком видавав збірник “Веселка”.
Входив у літературно-мистецьке угруповання символістського спрямування “Музагет”, брав участь в
Українській студії мистецького слова (1919). Разом з /7. Тичиною, В.Коряком, М.Семенком готував і видавав
“Зшитки боротьби” (ред. В.Еллан, Г.Михайличенко). Після самоліквідації “Музагету” зблизився з М.Семенком
та ін. футуристами. Був учасником “Аспанфуту”, потім -“Комункульту”, друкував свої твори у футуристичному
збірнику “Гольфштром”. У цей період з'являються збірки поезій Я. “Світотінь” (1918) та “Луни” (1919).
Поетичні твори, в яких Я. вдавався до філософського осмислення людського буття (проблема відчуження
людської особистості; пошук понадреальної істини через призму христологічних символів та символів
природи), позначені впливом символізму. Водночас у поезії Я. присутні антитоталітарні, національновизвольні мотиви, що розроблятимуться згодом у поезії 1940-50-х років. У 1919-22 працював у відділі
народної освіти у Білій Церкві, у 1922-23 - вчителем математики с.Трушки Білоцерківського р-ну. З серед.
1923 завідував відділом “Голос села” обласної газети “Більшовик”. Видав збірки байок “Що й до чого” (1924),
“Через решето” (1924), “Байки” (1926). У 1923-25 Я. активно виступав у періодиці (“Життя і революція”,
“Шлях”, “Червоний шлях”) з критичними статтями, рецензіями, текстами пісень тощо. Автор соціальногумористичних поем (“Екало”, “Царинник Мина з України”), “серйозних” поем (“Сількор Чамата”, “Гарасько”),
пародій, в яких поетизував радянський побут, колективізацію, подав образи зразкових радянських
кооператора, сількора, жінки-активістки. Виявив себе і як драматург (п'єса-агітка “Кооперативна мобілізація”
- 1924; комедія “Шпана” - 1926, її поставив Лесь Курбас у “Березілі”). У 1924-25 працював над книгою
“Вилами по...”, п'єсою “Донкіхоти”; підготував нову збірку віршів “Серце” (жоден з цих творів не був
опублікований). Після тимчасового перебування у “МАРСІ” (1926) залишився осторонь будь-яких
літературно-мистецьких груп. Написав роман “За вугілля, за нафту, за метал” (1924), повість “Гробовище”
(1922), збірку оповідань “Кримінальна хроніка” (1929). У 1930-х працював редактором, потім завідувачем
сценарного відділу Київської кінофабрики. Я. - автор кіносценаріїв “Земля”, “В заметах”, “Слово о полку
Ігоревім” (з Д.Загулом). У 1937 Я. було заарештовано і розстріляно.
І.Роздольська (Львів).
ЯРОШЕНКО МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ [1(13).12.1846 - 25.6. (7.7).1898] - український художник. Н. у

Полтаві. У 1870 закінчив Михайлівську артилерійську академію у Петербурзі. Працював на Петербурзькому
патронному заводі. З 1892 - у відставці, генерал-майор. У 1867-74 навчався як вільний слухач у
Петербурзькій AM у О.Волкова та І.Крамського. З 1876 належав до Товариства пересувних художніх
виставок. У 1880-95 здійснив ряд подорожей у країни Західної Європи, Палестину, Єгипет. Автор картин
“Невський проспект вночі” (1875), “Кочегар”, “В'язень” (обидві -1878), “Студент”, “Старе і молоде” (обидві 1881), “Курсистка” (1883), “Всюди життя”, “На гойдалці” (обидві -1888), “В теплих краях” (1890), “Селянська
дівчина” (1891), “Хор” (1894) та ін. У 1880-90-х роках Я. написав низку психологічних портретів І.Крамського
(1876), В.Максимова (1878), Г.Успенського (1884), П.Стрепетової (1884), М.Салтикова-Щедріна (1886),
Д.Менделеева (1885, 1886), В.Короленка (1898); пейзажів “В горах Кавказу” (1888), “Ельбрус у хмарах”
(1894) та ін. Приїздив в Україну, де, живучи у Києві, на Полтавщині й Чернігівщині, створив полотна “Єврей і
українець”, “Сліпі каліки під Києвом” (1879), “Жебраки в Києво-Печерській лаврі” (1879-80), малюнок “Дівчина
з рогачем” (1864) та ін. В останні роки життя тяжко хворів, але творчої діяльності не припиняв. Помер і
похований у Кисловодську.
ЯСИНСЬКИЙ АНТОН (22.9.1864 -13.9.1933) - російський історик. Українець за походженням. Н. у с.
Межиріччя Канівського повіту на Київщині в купецькій родині. У 1888 закінчив історико-філологічний ф-т
Київського ун-ту. Своїми вчителями вважав Т.Фортинського, В.Антоновича, В.Іконникова. Залишений в ун-ті
професорським стипендіатом. У 1895 захистив магістерську дисертацію на тему “Падение земского строя в
Чешском государстве (10-13 вв.)”, а в 1901 -докторську “Очерки и исследования по социальной и
экономической истории Чехии в средние века. т. 1. Основы социального строя чешського народа в эпоху
господства обычного права”. У 1896-1911 - професор Юр'ївського (нині Тартуського) ун-ту. У 1907 за праці з
історії середньовічної Чехії обраний дійсним членом Чеської академії наук. У 1911-19 працював директором
Педагогічного інституту в Москві і одночасно викладав у Московському ун-ті. У 1920-22 - професор
Московського археологічного інституту. З 1922 до 1928 їздив у Мінськ читати лекції в Білоруському ун-ті,
викладав історію середніх віків, історію західних слов'ян, історію Візантії у Воронезькому і Смоленському унтах. У 1928 обраний дійсним членом Білоруської академії наук і переїхав до Мінська. З кін. 1920 років через
хворобу припинив активну наукову діяльність.
Л.Зашкільняк (Львів).
ЯСИНСЬКИЙ ВАРЛААМ (р. н. невід. -22.8.1707) - київський православний митрополит. Освіту здобував у
Києво-Могилянській колегії. Деякий час навчався в ун-ті м.Оломоуц (Чехія). Отримав диплом доктора
філософії Краківського ун-ту. Після повернення до Києва у 1661 розпочав вчительську працю в КиєвоМогилянській колегії, де викладав курс філософії. Протягом 1665-73 - ректор Києво-Могилянської колегії. У
1669-73 - ігумен Києво-Братського монастиря, у 1673-80 - ігумен Михайлівського Золотоверхого, у 1680-84 Пустинно-Миколаївського монастирів. 31684 до 1690 Я. - архімандрит Києво-Печерської лаври. У 1688
добився надання статусу ставропігії для Лаври. У 1690 обраний митрополитом Київським (висвячений
патріархом Московським Адріаном 30.8.1690). Під юрисдикцією митрополита залишались Чернівецьке
архієпископство та Києво-Печерська архімандрія. Добивався надання титулу екзарха Московського
патріаршого престолу і додання до титулу митрополита слів “всієї Малої Росії”. Сприяв наданню КиєвоМогилянській колегії офіційного статусу академії (царська грамота від 11.1.1694, підтверджено у 1701).
Похований у Києво-Печерській лаврі.
Р.Шуст (Львів).
ЯСИР (тур. єсир - бранець) - бранці, що їх захоплювали татари і турки під час розбійницьких походів на
українські землі з 15 ст. до 1760 років. Частину бранців продавали в рабство на невільничих ринках Кафи
(тепер Феодосія), Газлева (Євпаторія), Бахчисарая. Іншу частину місцеві феодали залишали для роботи у
своїх маєтках, на галерах, рудниках. Часто бранців визволяли з неволі запорозькі козаки, які здійснювали
морські походи на Крим і Туреччину. Деколи бранців викупляли з неволі родичі, а також запорожці. Інколи
невільники повставали і визволялися з неволі. У 1599 успішне повстання невільників на турецькій галері
організував С.Кішка, а на поч. 17 ст. невільницьке повстання у Криму очолив запорозький полковник
О.Шафран. Важке життя бранців у неволі відображено в народних думах та історичних піснях, покладено в
основу сюжету драми М.Старицького “Маруся Богуславка” (1899), історичних романів З.Тулуб “Людолови” та
Р.Іваничука “Мальви”, ін. творів. О.Кривоший (Запоріжжя).
ЯССЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1791 - мирний договір, укладений між Російською імперією і Туреччиною
(Оттоманською імперією) 29.12.1791 (9.1.1792) у м. Ясси після завершення російсько-турецької війни 178791. За Російську імперію договір підписали Самойлов, де Рібас і Лашкарєв, за Оттоманську імперію-Абдулаефенді, Ібрагім Ісмет-бей і Мехмед-ефенді. Договір підтвердив Кючук-Кайнарджійський мирний договір 1774,
за яким Росія захопила Крим (царський указ про приєднання Криму проголошений у 1783). Після розгрому
турецької армії в липні 1791 під Мачином російський командувач Н.Рєпнін підписав з великим візиром
Юсуфом-пашою у Галаці 31.7. прелімінарні (попередні) умови миру. З російської сторони переговори
очолювали Г.Потьомкін, пізніше О.Безбородько. Під час мирних переговорів у Яссах турецька делегація
через відсутність підтримки з боку Англії і Пруссії погодилася на більшість вимог російської сторони. Договір
підтвердив приєднання Криму й Кубані до російських володінь. Туреччина відмовлялася від будь-яких
претензій на Грузію і зобов'язувалась не вдаватися до ворожих дій проти неї. Російська імперія повертала
Туреччині Молдову і Волощину, зайняті під час воєнних дій. Новий кордон між двома державами

встановлювався на південному заході по р. Дністер, на Кавказі - по р. Кубань. До складу Російської імперії
переходили українські землі між річками Південним Бугом і Дністром. Я.м.д. змінював становище Російської
імперії на Півдні України та на всьому північному узбережжі Чорного моря, забезпечивши свободу російської
морської торгівлі в цьому регіоні. За умовами договору турецький уряд зобов'язувався забезпечити інтереси
російської торгівлі в Алжирі, Тунісі й Тріполі. Я.м.д. посилив позиції Російської імперії на Кавказі й Балканах,
призвів до остаточного загарбання усіх південноукраїнських земель російським царизмом, створював
сприятливі умови для розгортання експансіоністської політики Російської імперії.
М.Рожик (Львів).
ЯСТРЕБОВ ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ [6(18).7.1855 - 21.12.1898 (2.1.1899] -український етнограф і
археолог. Н. у с. Крива Лука Самарської губ. (тепер Росія). У 1876 закінчив Новоросійський (Одеський) ун-т.
Працюючи вчителем у Єлизаветграді (тепер Кіровоград), вивчав побут, легенди, пісні, обряди населення
Південної України. Займався археологічними дослідженнями на території Херсонської губернії. Одним із
перших вів розкопки некрополя Ольвії. Автор праць - “Малоросійські прізвища Херсонської губернії” (1893),
“Матеріали з етнографії Новоросійського краю” (1894) та ін.
ЯТВЯГИ - плем'я етнічно близьке до литовців. Жило між середньою течією р. Німан і верхів'ям р. Нарев, у
т.зв. Судовії. Вперше плем'я Я. згадує у 2 ст. н.е. Таціт. У давньоруських документах перша згадка про Я.
міститься у договорах 944 між Київською державою і Візантійською імперією. Я. відзначались войовничістю.
Київські князі часто здійснювали походи проти Я. (983, 1038,1112-13). У 1240-50 роках Я. були підкорені
Галицько-Волинським князівством і Мазовією. У 1283 землі Я. захопив Тевтонський орден. У 13 ст. частина
земель Я. увійшла до складу Великого князівства Литовського.
ЯХИМОВИЧ ГРИГОРІЙ (16.2.1792-квітень 1863) - український церковний і громадсько-політичний діяч,
учений-теолог, греко-католицький митрополит Галицький. Н. ус. Підбірці поблизу Львова. Навчався у
Львівській гімназії, Богословну освіту здобув у Відні. У 1818-19 служив у парохії св. Варвари у Відні,
одночасно навчаючись в інституті св. Августина. Отримав ступінь доктора богослов'я, філософії і вільних
мистецтв. Після повернення був професором теології та педагогіки у Львівському ун-ті (з 1819), обирався
його ректором. Виконував обов'язки директора Львівської духовної семінарії та крилошанина митрополичої
капітули. У липні 1841 папа Римський Григорій VI призначив Я. єпископом-помічником митрополита
Львівського. У 1848 призначений єпископом Перемишльської єпархії. Під час Революції 1848 очолив
Головну руську раду. Став одним із провідних діячів українського національного відродження серед. 19 ст.
Брав участь у роботі Собору руських учених. Добивався запровадження викладання української мови у
школах Галичини, вимагав від духовенства вживання української мови під час проповідей. З 1860 Львівський митрополит.
Як член Палати панів австрійського парламенту та імперський радник, відстоював права українського
населення Галичини, виступав на захист української мови та за збереження православного церковного
обряду. Помер у Львові. Похований на Городецькому кладовищі. У 1880 прах Я. перепоховано на
Личаківському кладовищі у Львові.
Р.Шуст (Львів).
ЯХІЯ ОЛЕКСАНДР (1589 - р. см. невід.) - політичний авантюрист, претендент на турецький престол.
Видавав себе за сина турецького султана Магомета III (п. 1603) і грекині Єлени з візантійської
імператорської династії Комнинів. У 1520 роках зробив спробу організувати військову коаліцію проти
Туреччини, до якої входили б запорозькі та донські козаки, військові сили претендента на кримський престол
Шагін-Гірея. У 1624-25 побував у Києві в митрополита Й.Борецького та на Запорожжі, де пробував схилити
козаків до походу на Стамбул. Деякий час жив на Запорожжі. На поч. 1625 з метою залучити до цього плану
Московію Й.Борецький вислав до царя Михайла Федоровича козацьке посольство, у складі якого був і
посланець Я. Марко Македонянин. Після невдачі козацького посольства до Москви (цар не погодився
приєднатись до антитурецької коаліції) Я., очевидно, відмовився від свого плану й через Путивль, Мценськ і
Архангельськ виїхав за кордон. Подальша його доля невідома.
І.Підкова (Львів).
ЯХНЕНКИ - родина українських промисловців-цукрозаводчиків. Походила з заможних селян-кріпаків м.
Сміли на Черкащині. Викупившися з кріпацтва, Я. розбагатіли з гуртової торгівлі промисловими виробами,
худобою, хлібом. У 1820-30-х роках брати Я. (Терентій, п. 1866; Кіндрат, п.1863, за ін. дан. -1867, 1868 і
Степан, п. 1866) разом з Ф.Симиренком (був одружений з їхньою сестрою Анастасією) займалися торгівлею
борошном, збіжжям, шкірами, орендували млини в Умані та Смілі. Бл. 1815-20 разом з Ф.Симиренком
заснували фірму “Брати Яхненки і Симиренко” (див. Симиренки). Під час голоду 1830 протятом тривалого
часу годували кілька тисяч бідних селян. З поч. 1840 років почали торгувати цукром. У 1843 спільно з
Ф.Симиренком збудували перший у Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод у с. Ташлику.
Згодом фірма поширила свою діяльність на машинобудівні заводи, спричинилася до зростання
пароплавства на Дніпрі. Керували фірмою Кіндрат Я. (1783 - 1868) і Ф.Симиренко. У 1861 фірма мала бл. 4
млн. крб. майна, володіла рафінадним заводом у Городищі (Київська губ.), цукроварнями у с. Руська Поляна
і Ташлику, млинами, двома пароплавами та будинками у Києві, Харкові, Одесі, Ростові. Кіндрат Я. у 1859
познайомився з Т.Шевченком під час перебування поета у Млієві. У зв'язку з кризою цукрової промисловості

та нестачею кредитів у пореформений період фірма “Брати Яхненки і Симиренко” занепала, а в 1880 роках
припинила існування. Л.Винар (Кент, США).
ЯЦЕК ОДРОВАНЖ (Іоакинф Одровонж; 1188 - 1257) - домініканський монах. Вважається одним із головних
організаторів римо-католицької церковної ієрархії на території Київської Русі. Н. у Кракові. Вчився на
теологічному ф-ті Паризького ун-ту, де вступив у домініканський орден. У 1228 Я. разом з братом приїхав до
Києва. Князь Володимир Рюрикович дозволив їм збудувати церкву Діви Марії і монастир. У 1233 цей же
князь за невідоми
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Сторінка 12 з 12«12101112
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика