Головна сторінка сайту
Сторінка 10 з 12«1289101112»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Довідник з історії України (Т-Я)
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:29 | Повідомлення # 46
ЧЕХОВИЧ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (23.11.1870- р.см.невід.)-український військовий юрист,
генерал-хорунжий (з 1920). Н. у Кам'янці-Подільському. Після закінчення Олександрівської військовоюридичної академії- військовий юрист російської армії. За Гетьманату - член Головної військово-судової
управи. Усунутий з посади за прихильне ставлення до українських справ. За Директорії УНР повернувся до
виконання своїх обов'язків. Влітку 1920 - помічник начальника Головної управи військового суду, головного
прокурора УНР. З жовтня 1920 - генерал-хорунжий. З лютого 1921 - начальник Головної військово-судової

управи військового міністерства, водночас Головний прокурор УНР. Подальша доля невідома.
М. Литвин, К.Науменко (Львів).
ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА (Чехо-Словаччина, Чехо-Словацька Республіка) - держава у Центральній Європі в
1918-92. За формою державного устрою в 1918-68 унітарна, в 1968-92 - федеративна республіка, яка
складалася з Чеської і Словацької республік. Вищий законодавчий орган - двопалатні Національні (з 1968 Федеральні) збори (Національна палата і Палата національностей). Глава держави - президент. Обирався
парламентом терміном на 5 років. Столиця -м.Прага. Загальна площа - 127,9 тис.кв.км. Населення (1991)15,7 млн. чол.
В умовах воєнної поразки Австро-Угорщини під час Першої світової війни 1914-18 розпочалася практична
реалізація планів чеських і словацьких політичних кіл щодо утворення чесько-словацької держави. У
державно-правовій декларації чеських депутатів австрійського парламенту від 30,5.1917 містився пункт про
включення Словаччини до складу майбутньої держави чехів і словаків. Великий міжнародний резонанс мав
словацький маніфест від 1.5.1918 про утворення спільної держави. 30.5.1918 у м.Піттсбург (США) між
чеськими і словацькими політичними організаціями в еміграції була укладена угода, що закладала основи
майбутнього устрою Чехословацької держави, в якій словаки мали отримати автономію. 13.7. чеські
політичні лідери, які діяли на батьківщині (К.Крамарж, А.Швегла, В.Клофач), утворили у Празі Національний
чехословацький комітет. До його складу входили також чеські словакофіли, які утворили Словацьке
відділення цього комітету. У жовтні 1918 між керівниками двох політичних центрів - празьким Національним
комітетом і Тимчасовим чехословацьким урядом (утвореним 14.7. у Парижі) - розпочалися переговори щодо
практичної реалізації накреслених заходів. 28.10. Національний комітет у Празі проголосив створення
самостійної Чехословацької республіки і заявив про тимчасове взяття на себе функцій вищого органу влади.
30.10. у м.Мартін Словацька Національна Рада внаслідок своєї політичної слабкості не змогла забезпечити
перехід влади у свої руки і прийняла рішення про приєднання словацьких земель до Чехії у рамках єдиного
державного утворення. Після укладення 5.11. компромісної угоди між двома центрами чеського
національного руху Чехословацька республіка офіційно стала незалежною державою. 13.11. Національний
комітет затвердив тимчасову конституцію, а 14.11.1918 Національні збори обрали першим президентом
республіки Т.Масарика. Уряд, склад якого був узгоджений ще 28.10. під час переговорів у Женеві
представників двох керівних політичних центрів, очолив голова празького Національного комітету, лідер
Національно-демократичної партії К.Крамарж. Кордони республіки були визначені Версальським (1919),
Сен-Жерменським (1919) і Тріанонським (1920) мирними договорами. Сен-Жерменський договір містив
щодо українського Закарпаття спеціальний документ - “Генеральний статут Підкарпатської Русі”. Територія
Закарпатської України під назвою Підкарпатська Русь увійшла до Чехословацької республіки та мала
отримати автономний статус (див. Підкарпатська Русь, Закарпаття).
Чехословацька держава охоплювала площу 140,4 тис. км" з населенням 13,6 млн чол. (чехи - 6,8 млн,
словаки - 2 млн, німці - 3,1 млн, угорці - 0,7 млн, українці - 0,5 млн, ін. національності - 0,5 млн). Понад
третину населення Ч. складали національні меншини, становище яких було визначене т.зв. Малим СенЖерменським договором. У перші роки існування Чехословацької республіки одне з центральних місць у
зовнішньополітичній діяльності її уряду займала українська проблема. Празький уряд намагався встановити
тісні політичні та економічні зв'язки з українськими державами, зокрема відбувся обмін делегаціями з
урядами Західно-Української Народної Республіки (1918) та Української Народної Республіки (1919). У 1921
були налагоджені економічні контакти з радянською Україною. Значну увагу чехословацький уряд приділяв
вирішенню проблеми біженців і української еміграції у Ч. Однак широкі можливості й перспективи
чехословацько-українських відносин, закладені у перші міжвоєнні роки, не мали подальшого розвитку. Із
утворенням СРСР українська проблема була зовсім згорнута у зовнішньополітичних концепціях і доктринах
Чехословацької держави.
У кін. лютого 1920 Національні збори прийняли конституцію Чехословацької республіки. Вищим
законодавчим органом держави ставали Національні збори, які обирали президента, офіційною державною
мовою - т. зв. чехословацька мова. У районах, де проживало не менше 20% нечеського населення, у
державних установах поряд з державною використовувалась мова даної національності. У національному
питанні конституція виходила з тези про єдину чехословацьку націю, яка перекреслювала саму суть спільної
держави чехів і словаків. Зафіксована конституцією теза про автономію українського Закарпаття у рамках
Чехословацької держави так і не була реалізована і мала суто символічний характер. У країні діяли численні
політичні партії, зокрема у парламентських виборах 1925 брало участь 29, а 1929 - 19 партій. Велика
кількість політичних партій і організацій призвела до виникнення урядових коаліцій (загальнонаціональна;
чесько-словацько-німецька; панівна з участю національних чеських, словацьких, німецьких і угорських партій
та ін.), ядром яких, як правило, були Аграрна, Національно-демократична і Народна партії. Правлячі кола
створювали також неформальні осередки реального владного впливу, одним з найвпливовіших серед яких
було пропрезидентське угруповання “Град”. Поряд з “Градом” значну роль у державному житті країни у 1920
роках відігравали політичні об'єднання “П'ятірка” і “Вісімка”, які складалися з лідерів партій урядової коаліції і
офіційно виступали як координатори парламентських партійних клубів. Економічні позиції Чехословацької
республіки визначало те, що в її межах опинилося бл. 70% всієї промисловості колишньої Австро-Угорської
імперії. Завдяки цьому Ч. у міжвоєнний час увійшла в першу десятку індустріальне розвинених країн світу. У
промисловості домінували великі монополістичні об'єднання (“Шкода”, “Батя”, “Центрокооператив”).

Основними фінансовими центрами були Живностенський і Аграрний банк. Хоча чеським промисловцям
вдалося відтіснити іноземних конкурентів з провідних позицій у господарстві країни, останні продовжували
відігравати значну роль в економіці Ч. Промислове виробництво було зосереджене в основному в чеських
землях, а в Словаччині та Підкарпатській Русі переважало сільськогосподарське виробництво. Протягом
1920-х років уряд провів аграрну реформу, яка хоч і обмежила, проте не ліквідувала великого
землеволодіння. З поч. 1930 років спостерігався процес поляризації суспільних сил, характерною рисою
якого була трансформація політичної системи. Національні демократи, зробивши ставку на створення під
своєю егідою опозиційного політичного блоку, у 1934 спільно з Національною лігою і Національним фронтом
утворили Національне об'єднання. У свою чергу, лідери аграріїв також шукали можливості зміцнення своїх
позицій і вели переговори з німецькими та словацькими партійними керівниками. Словацька народна партія
почала висувати ідею відокремлення словацьких земель і створення незалежної Словацької держави.
У травні 1935 відбулися парламентські вибори, внаслідок яких основні партії урядової коаліції зберегли свої
позиції. Аграрії виявилися найсильнішими у правлячій коаліції, хоча і втратили абсолютну першість. У
листопаді 1935, зважаючи на домінуюче становище своєї партії у коаліції, аграрії без попереднього
узгодження з іншими партнерами замінили главу уряду. Новопризначеним прем'єром став лідер
словацького відділення партії М.Годжа (1878-1944). У листопаді 1935 подав у відставку з посади Президента
республіки Т.Масарик. Цією ситуацією вирішили скористатися аграрії, щоб провести на посаду глави
держави одного із своїх лідерів, або, у випадку невдачі, малопомітну політичну фігуру. Після тривалих
міжпартійних дискусій єдиним претендентом на посаду президента виявився Е.Бенеш, міністр закордонних
справ в усіх урядах Чехословацької республіки. У грудні 1935 Е.Бенеш, якого підтримала більшість
впливових політичних партій, здобув перемогу під час президентських виборів.
Певне місце у внутрішній політиці чехословацького уряду займала українська проблема, зокрема його
ставлення щодо етнічних українців Закарпаття (400 тис. чол.) і політичних емігрантів (20 тис. чол.).
Чехословацький уряд підтримував насамперед демократичні течії в середовищі еміграції. З допомогою
урядових і громадських кіл Ч. та за ініціативою провідних діячів української еміграції в 1920-30-ті роки в
республіці були створені й успішно діяли десятки українських наукових установ, навчальних закладів,
організацій, об'єднань, зокрема Український вільний університет (перенесений з Відня у 1921,), Український
високий педагогічний інститут ім. Драгоманова (з 1923), Українська господарська академія у Подебрадах
(1922) , Музей визвольної боротьби України (засн. 1925), Центральний союз українського студентства
(1922), Український громадський комітет (1921-25), Український комітет у ЧСР, Чесько-український комітет
допомоги українським і білоруським студентам. Прага у міжвоєнні роки стала одним із центрів українського
громадського, культурного і наукового життя. Однак з кін. 1920 - поч. 1930 років політика чехословацького
уряду щодо української еміграції почала зазнавати істотних змін. Ряд українських організацій та установ
втратив урядову підтримку, чимало з них було розпущено. Одна з головних причин цього - посилення
самостійницьких течій в українському суспільному середовищі, насамперед на території Закарпаття, що
розцінювалося урядовими чиновниками як загроза територіальній цілісності Чехословацької республіки.
Проте до 1945 Ч. продовжувала залишатися найактивнішим осередком української еміграції.
Після парламентських і президентських виборів 1935 загострилося національне питання в республіці. У
березні 1938 уряд М.Годжі запропонував проект його вирішення. У липні 1938 проект був схвалений під
назвою “Національні положення”. Документ містив статті про рівноправність громадян без огляду на їхню
національність у всіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. У галузі державного
управління Чехословацька республіка поділялась на чотири землі з власними сеймами: Чехія, Моравія та
Сілезія, Словаччина, Підкарпатська Русь. Сеймам надавалися законодавчі права в межах даної території.
Таке вирішення питання не влаштовувало лідерів Судето-німецької партії на чолі з К.Генлейном, які
виношували ідею включення Судетської області до складу Німеччини. У вересні 1938 вони влаштували
збройний путч, який був швидко придушений. Однак уряди Англії та Франції в ультимативній формі
запропонували Ч. почати з Берліном переговори про передачу Німеччині прикордонних районів, де німці
складали більше половини населення, обіцяючи взамін гарантію недоторканності нових кордонів
Чехословацької республіки. Дії західних держав викликали у країні загальний політичний страйк, який
призвів до зміни уряду. Однак новий уряд зайняв позицію очікування. У таких умовах 28-29.9.1938 у Мюнхені
відбулася конференція з участю глав держав Англії, Франції, Німеччини та Італії, на якій без участі
чехословацького представника прийнято рішення про розчленування території Чехословацької республіки Німеччині передавалися західні райони Чехії, Польщі - Тешинська область, а Угорщині - південні райони
Словаччини і південна частина Підкарпатської Русі. Таким чином Ч. втратила третину своєї території і
населення, більше 40% промисловості, значну частину сировинних і паливних ресурсів, важливі комунікації
та потужні оборонні споруди на кордонах. Глибока політична криза, яка охопила країну, призвела до
відставки президента. Е.Бенеш на знак протесту проти дій західних держав 5.10.1938 подав у відставку і
покинув країну. У серед, листопада 1938 всі чеські політичні партії, крім комуністичної, оголосили про свій
саморозпуск. Натомість було створено Партію національної єдності на чолі з лідером аграріїв Р.Бераном.
На основі Соціал-демократичної партії створена Національна партія праці, яка перебувала у лояльній
опозиції до правлячої Партії національної єдності. 30.11. новим президентом Ч. став Е.Гаха (1872-1945).
У Жиліні всі словацькі партії підписали угоду, за якою визнавали платформу Глінківської Словацької
народної партії та поставили вимогу негайного надання Словаччині автономії. З такою ж вимогою виступили

українські політичні партії. Центральна влада у Празі змушена була змиритися з фактичним створенням
автономних урядів у Словаччині на чолі з Й.Тісо і в Закарпатті на чолі з А.Бродієм. 22.1.1938 празький
парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехословаччина
перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. У листопаді 1938
Національні збори затвердили закон “Про автономію Словаччини і Підкарпатської Русі”. Республіка стала
офіційно називатися Чехословаччиною (див. Карпатська Україна). 15.12. парламент прийняв закон, згідно з
яким уряд на два роки одержав законодавчі повноваження, а президент, за згодою уряду, - право змінювати
конституцію. Декрети президента набирали сили закону.
На поч. 1939 словаки поставили перед центральним урядом ряд політичних вимог, що послужило приводом
для розпуску 10.3. автономного словацького уряду і запровадження на території Словаччини воєнного
стану. У відповідь на ці заходи Праги 14.3. за підтримки Німеччини був скликаний Словацький сейм, який
проголосив самостійну і незалежну Словацьку державу. Новостворену державу незабаром визнало 33
країни світу. 15.3.1939 Сейм Карпатської України проголосив повну державну самостійність Карпатської
України на чолі з Президентом А.Волошиним (див. Карпатська Україна). У цих умовах керівництво
фашистської Німеччини вирішило остаточно покінчити із залишками державності Ч. 15.3.1939 гітлерівські
війська зайняли територію Чехії і Моравії, і Чехословацька республіка остаточно припинила своє існування.
Карпатську Україну окупували війська хортистської Угорщини. На окупованих чеських землях було утворено
формально автономний “Протекторат Богемія і Моравія”, який перебував у складі німецького райху
Президентом “протекторату” став Е.Гаха, а головою уряду Р.Беран. Їх влада поширювалася лише на чеське
населення, німці ж -вони одержали німецьке громадянство -підпорядковувалися особливим
адміністративним органам. З утворенням “протекторату” його економіка повністю працювала на райх.
Більшість великих і середніх підприємств були включені до німецьких монополістичних об'єднань, сотні
тисяч чехів вивезені на примусові роботи до Німеччини та в захоплені нею країни. Маріонетковий
словацький уряд, підписавши у 1939-40 з Німеччиною договори про воєнно-політичний союз (у листопаді
1940 приєднався до Антикомінтернівського пакту) і економічне співробітництво, втягнув Словаччину у війну
на боці країн гітлерівського блоку.
Жорстокий окупаційний режим, терор та репресії викликали наростання антифашистських настроїв. Під час
розгортання загальнонаціональної боротьби проти окупантів сформувалися два політичних центри та
викристалізувалися дві ідейні платформи визвольного руху. Одним з цих центрів був Лондон, де знаходився
емігрантський чехословацький уряд Е.Бенеша (ств. 194Q), другим - Москва. де перебувало керівництво
Компартії Ч. не чолі з К.Готвальдом. Важливою справою діяльності зарубіжних центрів чехословацького руху
Опору стало створення військових частин на території Франції, Англії та СРСР. Московські переговори 1943
між керівництвом Компартії Ч. і президентом Е.Бенешом сприяли істотному зближенню позицій двох
основних центрів чехословацького руху Опору, формування широкого антифашистського національного
фронту. Проте масові арешти підпільників-антифашистів у чеських землях влітку 1944 зірвали спробу
організаційного об'єднання патріотичних сил в еміграції та на батьківщині. У кін. серпня-жовтні 1944
словацькі антифашисти під керівництвом Словацької національної ради підняли повстання проти
окупаційного режиму і незабаром визволили бл. ^ території Словаччини. Однак у другій пол. жовтня
гітлерівці, стягнувши значні сили, заволоділи основними опорними пунктами повстання.
Наприк. березня 1945 у Москві відбулися переговори між представниками трьох основних політичних сил
чеського і словацького руху Опору: президента, уряду в еміграції, Словацької національної ради (вищий
керівний орган словацького руху Опору) і чехословацької Компартії. Підчас переговорів було досягнуто
політичного компромісу і організаційно оформився Національний фронт чехів і словаків. До його складу
увійшли представники чехословацьких політичних партій - національно-соціалістичної, соціалдемократичної, народної і комуністичної. На цій зустрічі досягнуто угоди про створення уряду Національного
фронту. Склад нового уряду на чолі з З.Фірлінгером та його програму оголошено 4.4.1945 у м.Кошице;
одночасно пішов у відставку емігрантський уряд у Лондоні.
Звільнення чеських земель від гітлерівських військ відбувалося у взаємодії частин Червоної армії та
чехословацьких збройних формувань, утворених на території СРСР. Одночасно із західного напрямку
просувалися англо-американські війська. На поч. травня розпочались збройні виступи проти окупантів у ряді
чеських міст, а 5.5. вибухнуло повстання у Празі. Чеська національна рада, утворена з ініціативи Компартії
Ч., об'єднала основні сили внутрішнього руху Опору і проголосила про перехід усієї влади на чеській
території до уряду Національного фронту, представником якого вона себе вважала. Проте повстанці не
розрахували свої сили, і німецьким військам вдалося оволодіти значною частиною міста. На допомогу
повстанцям прийшли радянські війська, що і забезпечило звільнення Праги від гітлерівців 9.5.1945.
Розроблена урядом Національного фронту програма відображала нове співвідношення політичних сил у
країні, передбачала проведення глибоких демократичних перетворень. У національно-політичному плані в
програмі відзначалося, що Чехословацька республіка є державою двох рівноправних народів - чехів і
словаків. Згодом питання державотворення були предметом тривалих переговорів між чехословацьким
урядом, представниками чеських політичних кіл та Словацькою національною радою - вищим органом
словацького народу. Наслідком цих переговорів стало укладення трьох Празьких угод, які мали значення
тимчасової конституції Ч. 29.6,1945 між Ч. і Радянським Союзом було підписано договір, за яким
Закарпатська Україна возз'єднувалась за побажанням населення зі своєю споконвічною батьківщиною -

Україною і включалася до складу Української РСР.
У травні 1946 відбулися вибори до Національних зборів Ч., які проходили окремо у чеських і словацьких
землях. У чеських землях найбільше голосів (40%) здобули комуністи, що позначилося на складі й програмі
нового уряду, який очолив комуністичний лідер К.Готвальд. Після парламентських виборів 1946 політичне
становище у країні ускладнилося. Комуністи, які у виборах на території Словаччини зазнали невдачі,
вирішили взяти всю повноту влади у свої руки і всі свої зусилля перенесли на позапарламентські форми
боротьби. Обстановка в країні сягнута кульмінаційної напруженості у лютому 1948. Намагання
комуністичних керівників повністю поставити під свій контроль органи поліції спричинило гостру урядову
кризу. Вивівши на вулицю своїх прихильників, комуністи шляхом проведення численних
позапарламентських акцій (масові демонстрації, утворення і озброєння робітничої міліції, збирання підписів
тощо) добилися відставки більшості міністрів празького уряду, представників демократичних партій і
формування нового складу кабінету міністрів, в якому більшість мали представники лівих сил. Після приходу
до влади у Чехословацькій республіці комуністів та їхніх прихильників почалося відверте формування
тоталітарно-репресивного режиму та встановлення диктатури Комуністичної партії Чехо-словаччини. У
травні 1948 Національні збори ухвалили нову конституцію країни, яка законодавче закріпила державну
єдність ЧСР та проголосила “побудову соціалізму”. Були створені єдині вищі органи влади, до компетенції
яких відносилися питання, що мали загальнодержавне значення. У червні 1948 президент Е.Бенеш
відмовився підписати текст нової конституції й подав у відставку. Використовуючи свою більшість у
парламенті, комуністи новим президентом держави обрали К.Готвальда. Компартія розпочала зміцнення
тоталітарного режиму, реорганізацію економічного і політичного життя на радянський взірець. Реальну
опору комуністичного режиму становили радянські війська, які залишилися у країні після Другої світової
війни. Командні методи, якими користувалася Компартія, з поч. 1950 років були перенесені на систему
державного управління. Суспільно-економічні зміни проходили в умовах політичного і фізичного терору.
Жорстоко переслідувалося будь-яке інакодумство, практично повністю ліквідовано приватний сектор у
промисловості, селян примушували вступати до сільськогосподарських кооперативів.
У 1960 парламент Ч. прийняв чергову конституцію, яка затвердила нову назву держави - Чехословацька
Соціалістична Республіка (ЧССР). У конституції своєрідне пояснення знайшла ідея коаліційного способу
управління: Компартія визнавалася як керівна, інтегруюча і об'єднуюча сила у суспільстві та державі, а не як
рівноправний партнер інших політичних організацій, які продовжували існувати після державного перевороту
1948.
З поч. 1960 років у Ч. почала формуватися політична опозиційна течія. Своїми програмними документами
вона проголосила теорію політичного плюралізму і одержала підтримку практично всього суспільства.
Ідеологами опозиції були О.Шік, Е.Льобл та ін., які виступали зі своїми програмами оновлення суспільства.
Суспільно-політичні реалії у країні призвели до появи в середовищі Компартії реформістського крила,
очолюваного її лідером А.Дубчеком. У квітні 1968 була затверджена Програма дій Компартії, метою якої
було проведення реформ для побудови “комунізму з людським обличчям”. Ця програма містила положення
про розвиток демократії, нову систему політичного управління суспільством, вказувалося на необхідність
встановлення партнерських відносин з партіями Національного фронту та перебудову державного устрою
країни на засадах федералізму.
Події у Ч. викликали занепокоєння у керівництва держав Варшавського блоку, у першу чергу СРСР.
Політичний курс лідерів Ч. загрожував демонтажем комуністичної системи у країні та втратою союзника по
військовому блоку. Оскільки керівництво Ч. не відмовлялося від прийнятого курсу реформ, країни
Варшавського блоку здійснили військову інтервенцію у Ч. і окупували країну. Широка програма докорінних
суспільних перетворень, яка проводилась у період “празької весни”, залишилась нереалізованою. У 1968
зроблено чергову спробу розв'язати чесько-словацькі відносини. 27.10.1968 прийнято конституційний закон
“Про Чехословацьку федерацію”. Вперше з 1918 суб'єктами державного утворення ставали дві національні
держави - Чеська і Словацька республіки. Найвищим органом політичної влади федерації проголошувалися
Федеральні збори. Незважаючи на те, що були створені окремі Національні ради як верховні представницькі
органи обох республік, а також республіканські уряди, фактично продовжувала існувати унітарна держава.
Між республіками не було укладено державного кордону. Федеральні збори видавали єдині закони для двох
держав не лише у сфері зовнішньої політики, федеральних матеріальних резервів, а й у питаннях
планування, фінансів, валюти, промисловості, сільського господарства тощо.
У 1970-80-х роках тоталітарна система у країні продовжувала штучно підтримувати політичну атмосферу,
яка виключала найменшу можливість реформування суспільства. Хоча формально багатопартійна система
продовжувала існувати, фактично всі партії, крім комуністичної, були усунені від реальної участі у
політичному житті. Внаслідок репресій проти активних учасників суспільного життя у період реформ
особливо постраждала інтелігенція. Однак уже в кін. 1970 років дисидентський рух почав набирати силу. В
1977 виникла політична правозахисна організація “Хартія-77”, її лідери (В.Гавел, І.ДІнстбір, 1.Гаек,
Я.Паточка та ін.) вимагали від державно-партійного керівництва дотримання конституції, звільнення
політв'язнів, виведення радянських окупаційних військ тощо. Учасники руху прав людини зазнавали
переслідувань і не мали можливості вільно відстоювати свої погляди. Більшість з них була заарештована і
ув'язнена. Загальна політична криза поглиблювалася економічною стагнацією. Урядові економічні програми
не виконувалися, спостерігалося значне сповільнення темпів зростання економіки країни. Деякі ринкові

елементи, що зберігалися у діяльності сільськогосподарських кооперативів, забезпечували стабільне
становище у виробництві продуктів харчування, завдяки чому вдавалося стримувати падіння життєвого
рівня населення.
Наприкінці 1980 років “Хартія-77” та інші опозиційні групи посилили критику офіційного державного курсу.
Проте комуністичне керівництво країни відмовилося вступити в діалог з опозицією. У листопаді 1989
розпочались масові антиурядові виступи, початок яким дала т.зв. студентська революція. Маніфестації та
мітинги студентської молоді були розігнані поліцією. У відповідь на репресивні заходи комуністичної влади
антиурядові виступи набули масового характеру. Опозиційні сили утворили у листопаді 1989 суспільний рух
- Громадянський форум, який поставив собі за мету відновлення демократії в країні. Правляча партія
виявилася неспроможною вести політичну боротьбу з опозицією, партійно-державний апарат було
паралізовано. Листопадові події 1989 стали початком демонтажу тоталітарно-репресивної системи у .4. У
грудні відбулися зміни в державному керівництві: сформовано новий уряд, президентом держави обрано
В.Гавела, а головою парламенту - О.Дубчека. На поч. 1990 внаслідок вільних виборів до парламенту
увійшли представники багатьох політичних партій та організацій. У лютому 1990 припинив свою діяльність
Національний фронт Чехословаччини. На поч. червня 1990 у країні проходили парламентські вибори, які
ознаменували завершення перехідного періоду від монополії партійно-державної влади до політичного
плюралізму. Тоталітарна система, яка існувала з лютого 1948, була ліквідована без гострої політичної
конфронтації, що дало підстави називати події листопада 1989 у Ч. “оксамитовою”, “ніжною” революцією.
Демократичні процеси у країні не могли не зачепити проблем міжнаціональних взаємовідносин. У цей час
проявилися деякі суперечності між чехами і словаками, які в тоталітарний період приховувалися. Рішенням
Федеральних зборів про подвійну назву держави (Чеська і Словацька Федеративна Республіка та її
словацький аналог - Чехословаччина) послужило причиною бурхливих демонстрацій у Словаччині й
викликало неоднозначну реакцію у Чехії та призвело до прийняття у грудні 1990 Закону про розмежування
компетенції між федерацією і республіками. Згідно із новим законом у віданні центральних органів
залишалися лише питання оборони, зовнішньої політики, фінансів і створення умов для єдиного ринку, що
значно посилило відцентрові тенденції у державі. Впливові політичні організації Словаччини, зокрема Рух за
демократичну Словаччину, почали вимагати перетворення федерації на конфедеративне утворення двох
народів. На поч. 1991 суспільно-політична ситуація ще більше загострилася у зв'язку з вимогою лідерів
політичних організацій і рухів Моравії та Сілезії реорганізувати Ч. у федерацію трьох республік: Чеської,
Моравсько-Сілезької та Словацької. Цій проблемі був присвячений “круглий стіл”, проведений у березні
1991 у Брно з участю 25 партій і рухів. У той час, коли моравська проблема не набрала дальшого розвитку, у
Словаччині виникла політична криза. Словаччина не була задоволена прокламованими ухвалами
центральних органів і вимагала підписання державного договору з Чеською республікою. Невирішеність
цього питання, добровільна відставка президента у 1992 фактично визначили розпад Чехословацької
федерації. Наприкінці 1992 чехословацький парламент прийняв рішення про розділ федерації і утворення з
1.1.1993 двох незалежних держав - Чеської і Словацької республік (див. також Словаччина).
М. Кріль (Львів).
ЧЕЧЕЛЬ ДМИТРО (р.н. невід. - листопад 1708)-український військовий діяч. Походив з української шляхти
на Брацлавщині (тепер територія Вінницької і частини Хмельницької обл.). У 1696-1708 - полковник
сердюцького полку, на чолі якого брав участь у воєнних діях під час Північної війни 1700-21. Прихильник
гетьмана І.Мазепи. У кін. жовтня - на поч. листопада 1709 Ч. керував обороною гетьманської столиці
Батурина від московських військ під командуванням О.Меншикова. У ході битви Ч. був поранений і потрапив
у полон. Колесований у Глухові.
ЧЕЧЕЛЬ МИКОЛА ФЛОРОВИЧ (1891 -9.1.1937) - український політичний і державний діяч, Н. на Волині у
сім'ї робітника. Середню освіту одержав у Житомирській гімназії. 31910 навчався на кораблебудівному
відділі Петербурзького політехнічного ін-ту. У 1911 перевівся до Петербурзького інституту інженерів шляхів
сполучення. Належав до Української студентської громади та петербурзького осередку Товариства
українських поступовців. З березня 1917- член Української національної ради в Петрограді. 17.3.1917 у
складі української репрезентації зустрічався з прем'єр-міністром Тимчасового уряду Росії Г.Львовим, якому
передали меморандум з українськими вимогами, що не потребували рішення Установчих зборів. У квітні
1917 обраний членом Української Центральної Ради від студентських організацій, входив до складу Малої
Ради. З липня 1917 до квітня 1918- секретар УЦР. Член комісії УЦР із розробки проекту статуту автономії
України. За політичними переконаннями належав до Української партії соціалістів-революціонерів, на II з'їзді
УПСР (15-19.7.1917) обраний членом ЦК. Репрезентував Україну на Демократичній нараді у Петрограді, був
делегатом Всеросійських установчих зборів від українських соціалістичних партій. Напередодні
гетьманського перевороту призначений РНМ УНР членом української делегації на переговорах з РСФРР
Політичний однодумець М.Грушевського, разом з яким у 1919 емігрував до Відня. Належав до “Закордонної
делегації” УПСР. У 1920-21 продовжував освіту у Віденському політехнічному ін-ті, редагував журнал
“Борітеся-поборете”. У вересні 1921 разом із М.Шрагом приїздив до Харкова, де вів переговори з головою
Раднаркому УСРР Х.Раковським про повернення в Україну. Викладав у 3-й харківській профшколі
архітектурно-будівельного фаху, з 1927 - у Харківському технологічному ін-ті, очолював секцію
промисловості будівельних матеріалів Держплану. На поч. 1931 заарештований у справі т. зв. Українського

національного центру. У 1932 засуджений до 6 років позбавлення волі, а 2.6.1937 постановою особливої
наради при наркоматі внутрішніх справ СРСР повторно засуджений до 5-річного ув'язнення. 9.1.1937 за
вироком УНКВС по Івановській обл. Ч. було розстріляно.
Т. Осташко (Київ).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:29 | Повідомлення # 47
ЧИВАДЗЕ КОСТЯНТИН ОЛЕКСАНДРОВИЧ (20.5.1866 - р. см. невід.) - військовий діяч періоду УНР і
Гетьманату, генерал-майор (з 1908). Військову освіту здобув у Тифліському кадетському корпусі, 3-му
Олександрівському військовому училищі (1884). Після служби у військах у 1894 закінчив Олександрівську
військово-юридичну академію. Обіймав посади військового судді, помічника військового прокурора,
військового слідчого. Військовий суддя Віденського військового округу. Після проголошення незалежності
УНР - в українській армії. З 10.7.1918 - начальник Головного військово-юридичного управління Збройних Сил
Української Держави. Подальша доля невідома.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ЧИГИРИН - місто Черкаської обл. Розташований на р.Тясмин (притока Дніпра). Відомий з 1 пол. 16 ст. як
укріплений козацький зимівник. У 1592 Ч. дістав магдебурзьке право. Населення Ч. брало участь у
національно-визвольних повстаннях під проводом С.Наливайка, Т.Федоровича, К.Скидана. У 1638-48
чигиринським сотником був Б.Хмельницький. У 1648-60 Ч. - гетьманська резиденція і столиця Гетьманщини.
В 1648-1712 Ч. - центр Чигиринського полку. Під час Чигиринських походів 1677! 1678 турецько-татарська
армія зруйнувала місто. Після повернення гетьманської столиці до Батурина Ч. занепав. 31797 - повітове
місто Київської губ. У 1843 і 1845 у Ч. перебував Т.Шевченко. У роки українських національно-визвольних
змагань 1917-21 на околицях Ч. проходили бої Армії УНР з більшовицькими військами, діяли українські
повстанські загони.
ЧИГИРИНСЬКА ЗМОВА 1877 - невдала спроба українських народників підняти селянське повстання у
Чигиринському повіті на Київщині. Протягом 1870, 1873 і 1875 у зв'язку з проведенням реформ відбулися
заворушення державних селян, які відстоювали душовий принцип розподілу землі та общинне
землекористування. Члени гуртка “Південних бунтарів” (В.Дебогорій-Мокрієвич, Я.Стефанович, Л.Дейч,
І.Бохановський) вирішили використати селянські настрої для організації місцевого бунту, який повинен був
перерости у велике селянське повстання. Оскільки селяни вірили в допомогу з боку царя, змовники
вирішили діяти від його імені. Згідно із задумом В.Дебогорія-Мокрієвича кінний загін народників повинен
об'їжджати села і від імені царя оголошувати про конфіскацію поміщицької землі та відразу ділити її між
селянами. Народники планували виготовляти маніфести і представляти їх селянам як царські укази, що
закликали населення ділити поміщицьку землю. Виникнувши в одному місці, повстання згідно з планом
повинно перекинутись на сусідні повіти й губернії. Для цього передбачалося заготовити велику кількість
зброї. Взимку 1876 Я.Стефанович, видаючи себе за ходока херсонських селян до царя Дмитра Найду,
встановив зв'язки з чигиринськими селянами і погодився передати цареві “клопотання” і в справі чигиринців.
Однак у кін. 1876 гурток “Південних бунтарів” розпався і підготовку повстання продовжували тільки
Я.Стефанович, Л.Дейч, І.Бохановський. Невдовзі Я.Стефанович привіз чигиринським селянам складені ним
самим (надруковані І.Бохановським) “Височайшу таємну грамоту”, статут селянського товариства “Таємна
дружина” і текст “Обряду священної присяги”, які нібито передав для них цар. У документах селянам
пропонувалось створити нелегальну організацію “Таємна дружина”, підняти повстання і заволодіти всією
землею. У лютому 1877 “Таємна дружина” почала створюватись у с.Шабельники, згодом в ін. селах
Чигиринського і Черкаського повітів. До серед, літа 1877 в організації було бл. 1 тис. чол. Повстання
планувалося розпочати 1 (13). 10.1877. У червні 1877 організація була розкрита поліцією. До вересня 1877
заарештовано і притягнуто до слідства понад 1 тис. чол. Рішенням київської судової палати у червні 1879
п'ятеро селян (Л.Тененик, Ю. Олійник, К.Прудкий, 1.Пісковий, М.Ґудзь) і 3 народники були засуджені до
каторжних робіт, решту заслано до північних губерній Росії. Я.Стефанович, Л.Дейч та І.Бохановський, яким
загрожувала смертна кара, в ніч на 27.5.1878 втекли з Лук'янівської в'язниці.
О. Сухий (Львів).
ЧИГИРИНСЬКІ ПОХОДИ 1677-1678 -військові походи турецько-татарської армії на Чигирин. Після зречення
в 1676 гетьмана П.Дорошенка Туреччина прагнула зберегти свій вплив в Україні. Намагаючись використати
ім'я Б.Хмельницького, навесні 1677 султанський уряд проголосив Ю.Хмельницького гетьманом і “князем
Малоросійської України” та вислав його з невеликим військовим загоном на Поділля. Турецьке
командування планувало здобути політичний і воєнно-стратегічний центр Правобережної України - Чигирин,
а потім розпочати наступ на Київ і Лівобережну Україну. У кін. червня 1677 120-тисячна турецька армія і 40тисячний загін кримських татар під єдиним командуванням Ібрагім-паші переправились через Дунай і 3.8.
розпочали облогу Чигирина. У триденних боях українсько-московська армія (ЗО тис. козаків 1 24 тис.
московських солдатів) на чолі з гетьманом І.Самойловичем і воєводою Г.Ромодановським, завдавши
татарсько-турецьким військам значних втрат, примусила їх відступити. Перший Ч.п. закінчився невдачею.
У червні 1678 двохсоттисячна турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи розпочала
другий Ч.п. У серпні 1678 після місячної облоги турки здобули Чигирин. Московська армія (70 тис. чол.) і
козацькі полки (50 тис.чол.) на чолі з Г.Ромодановським та гетьманом І.Самойловичем під натиском
противника відійшли до Дніпра і 30.8. переправилися на лівий берег. Однак виснажена тривалими боями і

частими нападами запорожців під проводом 1.Сірка османська армія не переслідувала противника, а
відступила з України. Після походу турецько-татарських військ вся влада у Правобережній Україні перейшла
до рук гетьмана Ю.Хмельницького. Наслідком Ч.п. стало підписання між Московською державою, з одного
боку, та Туреччиною і Кримським ханством, -з другого, Бахчисарайського миру 1681.
ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО (5.4.1894 -18.4.1977) - визначний український славіст, філософ та громадський
діяч. Виходець із козацько-старшинського роду. Н. в Олександрії Херсонської губ. (тепер Кіровоградська
обл.). Навчався в Петербурзькому (1911-13) та Київському (1913-17, 1919) ун-тах. У молоді роки - член
РСДРП (меншовиків). Під час революції - член Української Центральної Ради, її виконавчого органу - Малої
Ради. У 1921 з політичних мотивів покинув радянську Україну і виїхав до Німеччини, де продовжував
навчання у Гейдельберзькому (1921-22) та Франкфуртському (1922-24) ун-тах. Слухав лекції відомих
філософів Карпа Яс-перса, Едмунда Гуссерля, Мартіна Гайдегера. У 1933 захистив дисертацію “Hegel in
Russland” (“Гегель в Росії”, опублікована у 1934), в якій досліджував вплив Гегеля на слов'янську науку і
німецької філософії - на російську літературу. У 1924-26 належав до німецьких соціал-демократів, з 1926 і до
кінця життя був пов'язаний з екуменічним рухом у Німеччині. Професор Українського Високого педагогічного
інституту ім. Драгоманова в Празі, Українського вільного університету, німецьких університетів у Галле, Єні,
Марбурзі, Гейдельберзі, Кельні; у 1949-53-гість-професор Гарвардського ун-ту. З 1962 -дійсний член
Гейдельберзької академії. Член-засновник Української вільної академії наук і мистецтв у США. Помер у
Гейдельберзі. Автор понад 1000 наукових праць у галузі славістики, історії літератури, філософії, філології,
інтелектуальної історії. Серед них: “Логіка” (1924), “Філософія на Україні” (1926), “Нарис з історії філософії на
Україні” (1931), “Dostojevskij Studien” (1931), “Hegel bei den Slaven” (1934), “Geschichte deraltrussischen
Literarur. Kiever Epoche” (1948, 1960), “Історія української літератури від початків до доби реалізму” (1956;
англійська версія: А History of Ukrainian Literature; From the End of 19th century. Littleton, Colo, 1975),
“Dasheilige Russland” (1959), “Russland zwischen Ostund West” (1961) та ін.
Я. Грицак (Львів).
ЧИЖЕВСЬКИЙ ПАВЛО ІВАНОВИЧ (1860-17.4.1925) - український громадський і політичний діяч. Н. на
Полтавщині. Вивчав фізику в Київському ун-ті, пізніше - у Швейцарії (1884). Студентом за політичну
діяльність висланий до Сибіру. Член Української радикально-демократичної партії і Товариства українських
поступовців. У 1906-07 Ч. був депутатом till Державних Дум, входив до складу Української парламентарної
громади. З квітня 1917- член Української Центральної Ради від Полтавської губ. Член Центрального
Комітету Української партії соціалістів-федералістів. У 1918- голова української торгової делегації у
Швейцарії. Голова закордонного бюро УПСФ у Відні. 3.2.1921-5.8.1921-член Ради Республіки, тимчасового
верховного органу УНР, що діяв у Тарнові (Польща). Автор публіцистичних статей. Помер і похований у
Женеві.
О. Павлишин (Львів).
ЧИКАЛЕНКО ЄВГЕН ХАРЛАМОВИЧ (9.12.1861 -20.6.1929)-визначний український громадський 1
культурний діяч, меценат, теоретик і практик сільського господарства. Н. у с. Перешори на Херсонщині.
Навчався на природничому ф-ті Харківського ун-ту. У 1884 за участь в українському національному русі
заарештований і на 5 років засланий у рідне село під нагляд поліції. У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 - до
Києва. У 1897 почав видавати власну працю “Розмови про сільське господарство” у 5 книгах. З 1900 Ч. став
активним членом “Старої громади”, Загальної української безпартійної демократичної організації. З 1904
належав до Української демократичної партії, з 1905 - Української демократично-радикальної партії. У 1908
Ч. після заборони українських організацій виступив одним із засновників Товарства українських поступовців.
Разом із В.Симиренком і Л.Жебуньовим фінансував видання щоденних українських газет “Громадська
думка” (1906), “Рада” (1906-14), журналу “Селяни”, виплачував гонорари та премії за найкращі історичні,
наукові та художні твори в “Киевской старине”. Виділив 25 тисяч карбованців на будівництво “Академічного
дому” у Львові, де жили львівські студенти, організацію Українських наукових курсів у Львові. У роки Першої
світової війни 1914-18 зазнав переслідувань з боку російських властей і був змушений переховуватись у
Фінляндії і Москві. У квітні 1917 став членом Української Центральної Ради від Союзу українських
автономістів-федералістів, стояв в опозиції до її соціалістичного курсу. Після встановлення більшовицької
влади Ч. у 1919 виїхав в еміграцію. З січня 1919 жив у Галичині. На поч. 1920 у Варшаві зустрічався з
С.Петлюрою, який допоміг йому виїхати до Чехословаччини, а потім - до Австрії. Жив у складних
матеріальних умовах на невелику допомогу Українського громадського комітету. Після припинення цієї
допомоги у 1925 переїхав у Чехословаччину, де очолив термінологічну комісію при Українській
господарській академії в Подебрадах. Після тривалої хвороби помер 20.6.1929 у Празі. Автор книги
“Спогади” (1925-26) та “Щоденника. 1917-19” (1931).
Г. Кривоший (Запоріжжя).
ЧИКАЛЕНКО ЛЕВКО ЄВГЕНОВИЧ (3.3.1888-7.3.1965)-український громадсько-політичний діяч, археолог.
Дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка (з 1932) і Української вільної академії наук (з 1945). Син
Є.Чикаленка. Н. у с.Перешори на Херсонщині. Займався археологічними дослідженнями, збирав
етнографічні матеріали. З 1909 брав участь в археологічних розкопках, які вів Ф.Вовк на Волині та
Чернігівщині (стоянка біля с.Мізин, тепер Чернігівська обл.). Належав до Української соціал-демократичної
партії. У квітні 1917 на Всеукраїнському національному конгресі у Києві обраний до складу Української

Центральної Ради (був секретарем УЦР), а 8(21).4.1917 - Малої Ради. Після поразки визвольних змагань
жив у еміграції в Польщі, Чехословаччині, Франції. У Чехословаччині вивчав археологічні культури періоду
неоліту. З 1948 жив у США. Помер у Нью-Йорку. Автор наукових праць з археології: “Нарис розвитку
геометричного орнаменту палеолітичної доби” (1923), “Техніка орнаментування керамічних виробів
мізинських неолітичних селищ” (1925) та ін.
І. Підкова (Львів).
ЧИНСЬКИЙ ЯН (20.1.1801 - 31.1.1867) -польський письменник, журналіст і публіцист. Єврей за
національністю. Н. у Варшаві. Закінчив Варшавський ун-т. Учасник Польського повстання 1830-31, віцепрезидент Патріотичного товариства, представник його лівого крила. Після поразки повстання жив в
еміграції у Франції, Бельгії, Англії, входив до складу емігрантських організацій (Польського національного
комітету, заснованого Й.Лелевелем, 1831-33; Польського демократичного товариства, 1833-35 та ін.),
співробітничав у багатьох французьких та польських емігрантських періодичних виданнях, публікуючи статті
на суспільно-політичну та історичну тематику. Спільно з Ш.Конарським у 1835-36 видавав демократичний
часопис “Північ”, в якому пропагував ідею спільної боротьби поневолених народів проти російського царизму
та побудови на руїнах імперії слов'янської республіки. Помер у Лондоні. Ч. - автор повісті “Козак: історичний
роман” (1836, фран. мовою; 1837 голланд. мовою), в якій у дусі естетичних засад романтизму художньо
відтворив героїчну постать Б.Хмельницького як провісника всесвітньої боротьби за волю народів.
Найвидатнішого представника козаччини 17 ст. автор зобразив союзником усіх антикріпосницьких сил Речі
Посполитої. Невдачу політичних планів гетьмана України Ч. пояснював помилковим укладенням політичних
союзів з ворогами Польщі, зокрема з кримським ханом. Пропагуючи українські традиції національновизвольної боротьби 17 ст., Ч. відстоював ідею спільної боротьби польського та українського народів за своє
національне визволення.
Ф. Стеблій (Львів).
ЧИНШ (старослов. киньсъ; польс. - czynsz; від нім. Zins - податок; першодж. лат. census - податковий
перепис майна) - у середньовічній Європі регулярний податок натурою чи грошима, який платила державі
або сеньйору (власнику землі) категорія вільного населення (селяни, городяни), позбавлена власності (див.
Чиншові селяни), за право безстрокового спадкового користування землею. На українських землях селяни
сплачували Ч. з 14 ст. Як правило, розмір Ч. визначався звичаєвим правом або постановами уряду (див.
Чиншове право). Несплата Ч. вела до передачі землі іншій особі.
ЧИНШОВЕ ПРАВО - за середньовіччя система правових норм, що регулювали тимчасове або безстрокове
спадкове землекористування вільних селян і городян (чиншовиків). За Ч.п. феодали-землевласники
передавали свою землю в користування за певну грошову або натуральну плату-чинш. Розмір і характер
чиншу встановлювався звичаєвим правом або законом. Землевласники накладали свавільно на чиншовиків
різні додаткові побори і повинності, характер і розмір яких встановлювався, як правило, звичаєвим правом.
Ч.п. виникло у 13 ст. у Західній Європі. Після загарбання Польщею в 14-16 ст. українських земель і масового
поселення на них польських та німецьких колоністів стягування чиншу стало основною формою експлуатації
селян; з серед 15 ст., з розвитком панщини, кількість вільних селян (чиншовиків) скоротилася. Ч.п. знову
відродилося й поширилося з кін. 17. ст. і особливо у 18 ст., коли до польських магнатів і шляхти потрапило
багато земель у Правобережній Україні. Остаточно Ч.п. ліквідовано після 1917, у західноукраїнських землях
- після 1939.
В. Кульчицький (Львів).
ЧИНШОВІ СЕЛЯНИ - категорія особисто вільних селян на українських землях під владою Великого
князівства Литовського, Польщі і Російської імперії у 14-19 ст. Ч.с. сплачували за безстрокове спадкове
користування орними землями та ін. земельними угіддями державі або феодалу регулярний податок - чинш
і виконували на їхню користь ін. повинності. Взаємовідносини між землевласниками (державою, феодалом) і
Ч.с. регулювалися чиншовим правом. Вперше чиншове землекористування з'явилося на українських землях
під владою Польського королівства у 14 ст., трохи пізніше - у Великому князівстві Литовському. Після
проведення “волочної поміри” (див. “Устава на волоки” 1557) розпочався процес занепаду чиншових
правовідносин. Більшість Ч.с. поступово було перетворено у державних селян і кріпаків. Чиншове
землекористування продовжувало існувати у Правобережній Україні, а в другій пол. 17 ст. у зв'язку із
збільшенням вільних і необроблених ділянок кількість Ч.с. навіть збільшилася. У Правобережній Україні Ч.с.
як стан було ліквідовано після 1917.
ЧИТАЛЬНЯ - сільська культурно-освітня установа, найнижча ланка українських просвітніх організацій.
Перша Ч. була заснована в м.Коломиї у 1848 під час революції 1848-49 в Австрійській імперії. Ч. масово
почали відкриватися в Галичині з 1876, на основі відповідного закону Австрійської держави (найчастіше під
назвою “Руська читальня”). Ч. організовували селян до культурної та господарської праці. При Ч. нерідко
діяли допомогові каси, драматичні гуртки, хори, бібліотеки спільного користування. Особливо розвинулася
мережа Ч. у 1890 роках, коли наймасовіші галицькі культурно-просвітні товариства “Просвіта” і “Общество
им. Качковского” згідно із затвердженими владою статутами перетворилися на триступеневі організації
(централя - філія -Ч.). Ч. присвоювали назву товариства і надавали можливість придбавати щомісячні його
видання на правах колективного члена. Часом сільські Ч. були колективними членами кількох товариств.

Напередодні Першої світової війни галицькі товариства відкривали Ч. на Лемківщині та Буковині. Згідно із
щорічними звітами, у 1910 “Просвіта” налічувала 2355 Ч., а “Общество им. Качковского” - 1225. Ч.
згуртовували широкі селянські маси, сприяли формуванню національної свідомості, залучали українське
населення до національно-визвольного руху. Після революції 1905-07 Ч. відкривалися у селах
Наддніпрянської України як осередки “Просвіти”. Із встановленням радянської влади вони були заборонені,
а новостворені культурно-освітні центри діяли під назвою “хата-читальня”.
А. Середяк (Львів).
ЧМИРЕВА МОГИЛА - курган скіфського часу на північ від с.Великої Білозерки Запорізької обл.
Досліджувався Ф.Брауном (1898), М.Веселовським (1909-10), Ю.Болтирком (1994). Скіфський насип
заввишки бл. 10м і діаметром до 70-75 м споруджено над курганом доби бронзи. Розкопками Ф.Брауна
виявлено два великих поховання завглибшки 12,4 та 9,6 м і кінську могилу. Поховання пограбовані у
давнину, знайдено уламки меча та списа, вістря стріл, золоті бляшки. Археологічними дослідженнями на
поч. століття виявлено схованку з 10 срібними посудинами - фіали, кубки, кілік, чаші, більшість з яких пишно
орнаментовані. На одній - зображення нереїди на морському коні. У кінській могилі знайдено кістяки 10
коней у багатому оздобленні, які були поховані живими. Вуздечки прикрашені золотими та срібними речами.
Серед них бляхи із зображенням голови Геракла, Медузи, масивні головки пантери, орла та ін. У третій
частині насипу виявлено поховання молодого служника та залишки тризни. Частина знахідок, яка
збереглася до нашого часу, дає можливість датувати комплекс 345-325 до н.е.
Г. Тощев (Запоріжжя).
ЧМОЛА ІВАН (6.3.1892 - 27.6.1941) - український військовий і педагогічний діяч у Галичині. Н. у Солотвині
Богородчанського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Навчався на філологічому ф-ті Львівського ун-ту. У
довоєнний період Ч. був активним організатором “Пласту” та січово-стрілецького руху. Брав участь у Першій
світовій війні 1914-18, старшина Легіону українських січових стрільців. У вересні 1915 під Соколовим
потрапив у російський полон. У 1915 - на поч. 1916 перебував у таборі для військовополонених у Чорному
Яру (між Царицином й Астраханню), з кін. 1916-у таборі в Царицині (тепер Волгоград). Після Лютневої
революції 1917 в Росії Ч. разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина)
Є.Коновальцем, А.Мельником, Р.Сушком, В.Кучабським, Ф. Чернимом розгорнув широку організаційну і
пропагандистську роботу серед полонених українців. Восени 1917 втік із табору і невдовзі дістався до Києва.
У листопаді 1917 став одним з організаторів Куреня січових стрільців у Києві. У січні
1918 Ч. на чолі третьої сотні Куреня січових стрільців відзначився під час оборони Києва від більшовицьких
військ. У 1919 Ч. - командант куреня, пізніше - Коша січових стрільців, член Стрілецької ради. Після
завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 працював учителем у гімназіях Яворова
(1922-30) і Дрогобича (1932-39). Був одним з провідних діячів дитячо-молодіжної організації “Пласт”. У 1939
заарештований органами НКВС і на поч. радянсько-німецької війни 1941—45 страчений.
І. Підкова (Львів).
ЧОПОВЕ - податок у Речі Посполитій і в українських землях, що входили до її складу в 15-19 ст. Ч.
сплачувалося в основному міщанами за виготовлення пива, горілки, меду та вина. Про існування податку
відомо вже в середині 15 ст. У 1511 король Сигізмунд І Старий звільнив шляхту від сплати Ч. за
виготовлення пива, горілки і меду для власного користування, а з 1629 не сплачували і за виробництво
вина. Ч. стягували особливі збирачі, яких призначав сейм. Вони, в свою чергу, призначали від себе в містах
т.зв. чоповиків. У великих містах обов'язки збирачів виконували бургомістри і райці. Ч. відмінено
імператором Олександром І у 1813.
М. Капраль (Львів).
ЧОРНА РАДА 1663 - загальна козацька рада, яка відбулася 17-18 (27-28).6.1663 на околицях Ніжина.
Скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. Участь у Ч.р. взяли не тільки козаки, але й селяни та
міщани - “чернь” (звідси назва ради), які також мали право голосу. Після зречення в січні 1663
Ю.Хмельницького в Україні розпочався період громадянської війни, який в українській історії носить назву
“Руїна”. Україна фактично розпалася на дві частини -Правобережну і Лівобережну. На хід подій у
Правобережжі намагалася впливати Річ Посполита, а Лівобережна Україна знаходилась під контролем
Московської держави. На поч. 1663 за згодою польського короля у Правобережній Україні гетьманом було
обрано П.Тетерю. Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади П.Тетері. У Лівобережжі на
гетьманську булаву претендували наказний гетьман Я. Сомко, ніжинський полковник В.Золотаренко і
запорозький отаман І.Брюховецький. Кандидатури Я.Сомка і В.Золотаренка підтримували північні полки
Лівобережної України і різні групи козацької старшини. Кошовий І.Брюховецький, вдаючись до соціальної
демагогії та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств
українського населення. Під час Ч.р. І.Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на
раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої
позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після Ч.р. Я.Сомка і В.Золотаренка за наказом
І.Брюховецького було заарештовано, звинувачено у зв'язках з польською шляхтою і у вересні 1663 страчено
у Борзні (тепер Чернігівська обл.).

М. Пасічник (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:30 | Повідомлення # 48
ЧОРНА РУСЬ - давня назва земель у пн.-зх. Білорусі, в басейні верхньої течії р.Німану. Осн. центром Ч.Р.
були Городен (тепер Гродно), Новогородок (тепер Новогрудок), Волковиськ, Слонім, Здітов (тепер
с.Здітово), Ліда, Несвіж (тепер усі ці населені пункти на тер. Білорусі). З 10 ст. Ч.Р. входила до Київської
держави. У 13 ст. Велике князівство Литовське і Галицько-Волинське князівство вели боротьбу за Ч.Р.,
внаслідок якої ця територія з 1240 років (на думку декого з істориків, уже з 1219) підпала під владу Литви.
Бл. 1255-58 тут правив син Данила Романовича Галицького Роман Данилович як васал литовського князя
Міндовга. Тривалий час Ч.Р. входила до володінь галицько-холмського князя Шварна Даниловича, після
його смерті остаточно перейшла під владу литовських князів. Назву “Чорна Русь” у 16-17 ст. вживали і в ін.
значеннях. Походження цієї назви не з'ясовано.
Я. Ісаєвич (Львів).
ЧОРНИЙ ГРИГОРІЙ САВИЧ (р.н. невід. -1630) - гетьман реєстрового козацтва (1628-30). У 1628 разом з
П.Дорошенком брав участь у поході козаків у Крим. Після смерті П.Дорошенка одночасно було обрано два
гетьмани - Ч. і Т.Федоровича (Трясила). Ч. проводив пропольську політику, відстоював інтереси реєстрових
козаків. У 1630 під час повстання під проводом Т.Федорозича (Трясила) був захоплений у полон і за вироком
козацького суду страчений у Боровиці (тепер село Чигиринського р-ну Черкаської обл.).
“ЧОРНИЙ ПЕРЕДІЛ” - таємна революційна організація народників, що виникла в серпні 1879 внаслідок
розколу “Землі і волі”. Засновниками “Ч.п.” були члени петербурзького гуртка Г.Плеханов, П.Аксельрод,
И.Аптек-ман, Л.Дейч, В.Засулич, М.Попов. У 1879-82 гуртки і групи чорнопередільської орієнтації діяли у
Києві, Харкові, Одесі, Ромнах, Ніжині, Полтаві, Миколаєві. Організація видавала у підпіллі журнал “Черный
передел” (1880-81) та газету “Зерно” (1880-81 ). Чорнопередільці, в основному, залишилися на ідейній
платформі “Землі і волі”, і лише окремі члени організації перейшли згодом на шлях індивідуального терору основного засобу боротьби “Народної волі”. Вони заперечували необхідність політичної боротьби,
засуджували терористичну тактику. На поч. 1880-х років у поглядах чорнопередільців стала помітною певна
еволюція. Члени “Ч.п.” визнали існування капіталізму в Росії, усвідомили значення боротьби за політичні
права, а свою пропагандистську діяльність проводили не лише серед селянства, але й серед робітників та
демократичної інтелігенції. Пропагандистський шлях боротьби чорнопередільців поділяли українські
письменники П.Грабовський та М.Коцюбинський. Серед відомих членів організації в Україні були також
М.Попов, В.Бичков, І.Ливинський, С.Майєр, О.Преображенський та ін. Зазнавши переслідувань царської
влади, окремі члени “Ч.п.” (Г.Плеханов, П.Аксельрод, В.Засулич, Л.Дейч) відмовилися від попередніх
поглядів, емігрували за кордон, де у Женеві заснували марксистську групу “Визволення праці”, інші відійшли
від революційної діяльності. На поч. 1882 діяльність “Ч.п.” як організації фактично припинилась, хоча в
Україні окремі гуртки і групи чорнопередільців діяли до серед. 1880 років.
О. Мазур (Львів).
ЧОРНИЙ ШЛЯХ - старовинний торговельний шлях. Починався поблизу Перекопсько-го перешийка,
перетинав пониззя Дніпра і пролягав запорозькими степами на північ вздовж Інгульця. Простягався
верхів'ями річок Інгульця, Інгулу, Тясмину, де, повернувши на захід, розділявся на Кучманський шлях і ще
два розгалуження. Північне розгалуження Ч.ш. проходило поблизу міст Корсуня, Звенигородки, Богуслава,
Лисянки; південне -неподалік від Шполи, Умані, Яніва, Дашева. Поблизу Липовця обидва розгалуження
з'єднувалися і далі Ч.ш. пролягав у напрямку Тернополя. На північ від цього міста Ч.ш. з'єднувався з
Кучманським шляхом і простягався на захід у напрямку Львова. Ч.ш. користувались кримські татари для
нападів на Правобережну та Західну Україну і Польщу в 16-17 ст.
О. Кривоший (Запоріжжя).
ЧОРНІ КЛОБУКИ (з тюркської “каракалпаки” - чорні шапки) - історична назва політичного самоврядного
об'єднання, що склалося не пізніше 1146 (вперше зустрічається в Іпатіївському літописі) із залишків
тюркських кочових племен - берендеїв, торків, печенігів, коуїв, турпеїв, каєпичів. Об'єднання Ч.к.
сформувалося внаслідок спільної оборони від нападів половців. Під натиском половців у сер.12 ст. Ч.к.
переселилися з дозволу київських князів у південні прикордонні землі Русі, головним чином, по р.Росі та
частково по Дніпру. Найбільш численними й впливовими серед Ч.к. були берендеї, після них - торки і
печеніги. Верховним сюзереном Ч.к., які осіли в Пороссі, був київський князь. Ч.к., ставши васалами
великого князя, мусили допомагати йому в боротьбі з половцями, а також -з руськими князями, які посягали
на київський престол, У другій пол. 12 ст. київські князі розпоряджалися “чорноклобуцьким” Порос-сям як
одним із своїх найбільш вірних уділів. Політичним центром пороських Ч.к. було міське укріплення Торчеськ,
розташоване у нижній течії Горохуватки - лівої притоки Росі. Під впливом слов'ян кочівники-переселенці
поступово переходили до напівкочового й осілого способу життя. Остання літописна згадка про Ч.к.
датується 1193. Проте, найімовірніше, союз остаточно припинив своє існування у першій пол. 13 ст. Ч.к.
були асимільовані слов'янами. Не виключено, що частина' їх могла відійти у степ.
М. Крикун (Львів).
ЧОРНОЛІСЬКА КУЛЬТУРА - археологічна культура перехідного періоду від бронзи до раннього заліза (9-7
ст. до н.е.). Поширена в лісостеповій смузі Правобережної України між Дніпром і Дністром, а також у басейні

р.Ворскли на Лівобережжі. Назву отримала від городища в Чорному лісі у верхів'ях р.Інгульця
(Кіровоградська обл.), відкритого і дослідженого в 1949 київським археологом О.Тереножкіним.
Представлена невеликими городищами (Суботівське, Григорівське, Тясминське та ін.), поселеннями (Велика
Андрусівка) з обрядами трупоспалення, рідше -трупопокладення. Городища розташовувалися на високих
берегах, оточені валами з дерев'яними зрубами в насипі. Житла наземні та вкопані в землю. Посуд ліпний,
представлений тюльпаноподібними горщиками з наліпними валиками, мисками, черпаками з лощеною
темною поверхнею. Орнамент -заглиблені відрізки ліній. Знаряддя - кам'яні і бронзові сокири, крем'яні
вставки до серпів, кістяні деталі вудил (псалії), шила. Частина зброї представлена бронзовими мечами й
кинджалами, наконечниками списів. Знайдено різні прикраси. Ч.к. пройшла два етапи розвитку: ранній
(суботівський, 1050-900 до н.е.) і пізній (900-725 до н.е.).На пізньому етапі почали споруджуватись
городища. Населення Ч.к. займалось переважно землеробством, скотарством, різними ремеслами, у т.ч.
бронзоливарним. У соціальному житті панували патріархально-родові відносини, посилювалась роль
військово-племінної верхівки. У духовній культурі панували різні форми релігійних уявлень, у т.ч. культ
предків, вогню. Племена Ч.к. - потомки білогрудівського населення і предки скіфів-орачів.
М. Пелещишин (Львів).
ЧОРНОМОРСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО - козацьке військо, створене російським урядом з колишніх
запорозьких козаків восени 1787. В умовах підготовки Росії до війни з Туреччиною, відчуваючи потребу у
військових контингентах, російський уряд вирішив сформувати з колишніх запорожців військо під назвою
“Військо вірних козаків”. Відповідний царський указ виданий 22.1. (2.2.)1788. Очолив військо кошовий отаман
С.Білий. “Війську вірних козаків” передали клейноди та ін. козацьку атрибутику, забрану російським урядом
під час розгрому Запорозької Січі у 1775. У війську відновились колишні старшинські посади, поділ на курені,
козацький одяг. Під командуванням С.Білого і З.Чепіги військо брало участь у російсько-турецькій війні 178791. У 1788 військо перейменували у ЧКВ і йому було виділено території між Південним Бугом і Дністром.
Козаки заснували кілька селищ, зокрема Слободзеї (тепер Молдова). У 1792 російський уряд з метою
закріплення території на Північному Кавказі переселив козаків на Кубань. Козаків розмістили вздовж т.зв.
Чорноморської кордонної лінії, яка проходила від р.Лаби по правому березі р.Кубані до Азовського моря. У
1792-93 на Кубань було переселено бл. 25 тис. козаків, яким виділено земельний фонд площею 30 тис.
кв.км. Колишні запорожці складали 40 куренів, які з серед. 19 ст. називалися станицями. Центром став
Катеринодар (засн. 1793, тепер Краснодар). На Кубані за козаками була збережена виборність військового
уряду, запорозькі назви куренів та ін. ЧКВ поповнювалось за рахунок переселення колишніх реєстрових
козаків із Чернігівської, Полтавської губ., колишніх слобідських козаків Харківської губ., а також колишніх
козаків реформованих українських козацьких військ - Усть-Дунайського, Азовського, Бузького,
Катеринославського та ін. Основні переселенські кампанії відбулися у 1808-11, 1820-21, 1832, 1848-49, під
час яких з України переселено понад 77 тис. чол. До 1860 козацькі війська на Кубані налічували бл. 200 тис.
чол. З них формувались військові підрозділи - 12 кінних полків, 3 піхотних батальйони, 4 батареї, 2
гвардійських ескадрони. ЧКВ брало участь у всіх військових операціях, що їх вела Росія на Кавказі, та у
Кримській війні 1853-56. У 1860 ЧКВ увійшло до складу Кубанського козацького війська. Розселившись на
Кубані, козаки вели господарську діяльність. У перші роки існування ЧКВ провідними галузями господарства
були скотарство і рибальство, а з серед. 19 ст.- хліборобство. Козаки володіли значними угіддями. Спочатку
розмір наділу козака не регламентувався і діяв принцип вільного займання. У 1842 російський уряд
запровадив принцип довічного землекористування відповідно до рангу: генерал - 1500 десятин, штабофіцер-400, обер-офіцер - 200, рядовий козак - ЗО. Однак здійснити переділ відповідно до норм не вдалося.
ЧКВ відіграло важливу роль у господарському розвитку Кубані.
О. Сухий (Львів).
ЧОРТКІВСЬКИЙ НАСТУП 1919 (Чортківська офензива) - наступальна операція Галицької армії у період
українсько-польської війни 1918-19. Проведена 7-28.6.1919 з метою розгрому угруповань противника у р-ні
м.Чорткова і визволення всієї території Західно-Української Народної Республіки. На поч. червня 1919
Галицька армія, ведучи кровопролитні бої проти переважаючих польських військ, змушена була відступити у
південно-східну частину Галичини. У цей критичний момент 9.6.1919 уряд ЗУНР-Державний секретаріат
склав свої повноваження, а УНРада призначила Є.Петрушевича Диктатором ЗУНР. 9.6.1919 командувачем
25-тисячної Галицької армії призначений ген. О.Греков, який разом із групою старшин підготував план
наступальної операції у напрямку Чорткова, Львова. Початком Ч.н. став бій за Ямпільницю 7.6.1919. Увечері
8.6.1919 дві бригади Другого корпусу Галицької армії (командант М.Тарнавський) під командуванням
А.Бізанца і А.Вольфа зайняли м.Чортків. Долаючи опір противника, українські війська визволили Бучач, 12.6.
- Струсів, 14.6. - Підгайці, 15.6.- Тернопіль, чим завершили перший етап операції. Другий етап наступу
Галицької армії, кінцевою метою якого було здобуття Львова, розпочався 20.6.1919 боями за м.Бережани.
21.6., розгромивши переважаючі сили противника, стрільці здобули місто. Розвиваючи початковий успіх,
українські війська оволоділи Золочевим (22.6.), Рогатином і Бурштином (23.6.), Ожидовом (24.6.) і вийшли на
підступи до Львова. Успіхи Галицької армії викликали величезне патріотичне піднесення у Галичині. До
діючих частин Галицької армії зголосилися понад 90 тис. добровольців, але через брак зброї було прийнято
тільки 15 тис. чол., а решту відправлено по домівках. Під час Ч.н. галицькі частини відчували постійну
нестачу зброї, боєприпасів та військового спорядження, однак сподіватися на допомогу від Армії УНР було
нереально, поза як остання сама, ведучи виснажливі бої з більшовицькими військами, перебувала у

складному становищі. Охоплене панікою, польське командування почало поспішно стягувати в район на
пн.сх. від Львова всі наявні резерви. 25.6.1919 Найвища Рада Паризької мирної конференції 1919-20
підтримала експансіоністські плани Польщі й уповноважила польський уряд вести воєнні дії аж по р.Збруч. У
цих умовах 28.6.191940-тисячна польська армія перейшла в контрнаступ на фронті від Бродів до Коломиї.
Виснажені двадцятиденними наступальними боями, українські війська чинили героїчний опір загарбникам,
але під натиском численнішого і краще забезпеченого у військовому відношенні противника змушені
відступати на схід. 16-18.7.1919 Галицька армія перейшла Збруч. Територія ЗУНР була повністю окупована
Польщею (див. також Західно-Українська Народна Республіка, Українсько-польська війна 1918-19).
І. Підкова (Львів).
ЧОРТОМЛИК - один із найбільших скіфських курганів 4 ст. до н.е. Розташувався за 22 км. на пн.зх. від
м.Нікополя (тепер Дніпропетровська обл.). Досліджувався І.Забєліним (1862-63), Б.Мозолевським (1979),
Б.Мозолевським та Р.Ролле (1981), В.Мурзіним та Р.Ролле (1983-86). Заввишки 21 м, окружність 350 м.
Перекривав невеликий курган доби бронзи. Скіфський насип споруджувався у кілька прийомів з пластин
дерну; був укріплений кам'яною крепідою у плані овальної форми (80 на 90 м). Висота останньої досягала
місцями 2,8 м, простір між нею та насипом забутований камінням. У насипу та між камінням крепіди знайдені
залишки тризни. Центральна могила (розкопки 19 ст.) складалася з п'яти камер (пограбовані у давнину). У
першій з них (камера № 5) знайдені залишки похованого, численні речі - зброя, прикраси, побутові
предмети. Утрьох нішах камери знайдено посуд (бронзові чаша та сітула), зброя (вістря до стріл, залізний
меч, бойові пояси, ножі), різні золоті прикраси. Збереглися високохудожні твори грецького прикладного
мистецтва: футляр для лука із зображенням епізодів із життя молодого Ахілла і ножни меча, на яких
зображено битву греків з амазонками. У камері № 4 знаходився дерев'яний саркофаг з похованням жінки,
прикрашеної золотими гривною, сережками, браслетами, перснями. Тут же знайдено поховання служниці з
відомою срібною амфорою із зображенням скіфів, що приборкують диких коней, срібним тазом та 14
амфорами. У камері № 3 були поховані два знатних воїни у повному, дуже пишному озброєнні. На стінах
камери № 2 був розвішаний дорогоцінний одяг, поруч з кістяком знаходилася зброя, казан, прикраси, п'ять
амфор. У камері № 1 виявлено кістяк собаки та багаті знахідки. Окремі комплекси утворюють три поховання
коней у повному вбранні (11 тварин). Поряд було поховано двох “конюхів”. Загальна кількість знахідок у Ч.
досягає 7000 одиниць. Існує версія, що центральна могила Ч. може датуватися 340-320 до н.е., а впускна кін. 4 ст. до н.е. На думку деяких дослідників, у Ч. міг бути похований цар Атей, який загинув у 339 до н.е. у
битві з царем Філіппом II Македонським.
Г. Тощев (Запоріжжя).
ЧОРТОМЛИЦЬКА СІЧ (Стара Січ) - назва Запорозької Січі, яка в кін. 16-на поч. 18 ст. існувала на
о.Чортомлик (або Базавлук) при впаданні в Дніпро протоки Чортомлик (поблизу теперішнього села
Капулівки Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.). Ч.С. заснована у 1652. Перший детальний опис Ч.С.
відноситься до 1672. Найвідомішими кошовими отаманами Ч.С., які переобиралися кілька разів, були І.Сірко
та К.Гордієнко. Підтримка Запорожжям незалежницької політики гетьмана І.Мазепи і перехід у березні 1709
восьмитисячного запорозького війська на чолі з кошовим К.Гордієнком на бік шведсько-української армії
призвели до зруйнування московським урядом Січі. У травні московські війська під командуванням
П.Яковлева та загін полковника Г.Галагана штурмом здобули Січ. Запорожці змушені були відступити і в
1709 заснували Ка-м'янську Січ.
Г. Швидько (Львів).
ЧОРТОРИЙСЬКІ (Чарторийські, Чарториські) - князівський рід. Бере початок від князя Костянтина
Ольгердовича (р.н. невід. - 1393), який володів Черніговом і Чорторийськом. Документально простежується з
1440 років. Представниками цього роду були князі Іван, Олександр та Михайло Васильовичі, палкі
прихильники Свидригайла. В 1440 Іван та Олександр Ч. організували замах на Сигізмунда Кейстутовича.
Пізніше Олександр Ч. емігрував до великого князівства Московського, де узяв участь у феодальній війні на
боці Дмитра Шем'яки, а потім був великокняжим намісником у Пскові та Новгороді. У 1460 повернувся до
Литви, де отримав маєтності у Віденському й Новгородському повітах. У 1530 роках це відгалуження роду
вигасло (як раніше - гілка Івана Васильовича). Нащадки Михайла Ч. (п. бл. 1498) утворили один із
наймогутніших князівських родів на Волині та в Галичині. Представники роду Ч. відігравали помітну роль у
політичному житті Речі Посполитої. Одним з найвідоміших представників роду був польський державний і
політичний діяч А. Чарторийський.
О. Русина (Київ).
“ЧТЕНИЯ В ИСТОРИЧЕСКОМ ОБЩЕСТВЕ НЕСТОРА-ЛЕТОПИСЦА” - видання Історичного товариства
Нестора-літописця при Київському ун-ті, яке виходило в 1879-1914. Всього 24 книги. Другий том вийшов
через 9 років після появи першої книги. 31888 видавались, за окремими винятками, щорічно по одній книзі.
Книги 14-24 мають кілька випусків. У кожному збірнику вміщувались дані про склад товариства та його
діяльність, протоколи засідань, наукові статті. Друкувались документальні матеріали та наукові дослідження
з історії України, Росії та ін. слов'янських країн; значне місце займали повідомлення і звіти про археологічні
розкопки на території України. Деякі книги “Ч.” носили тематичний характер. У виданні публікувались роботи
М.Владимирського-Буданова, М.Дашкевича, В.іконникова, О.Кістяківського, В.Ляскоронського та ін. з історії,

археології, історії права тощо; пам'ятки церковно-полемічної літератури та літературні пам'ятки, а також
“Акти з історії землеволодіння в Малоросії” (1890).
ЧУБАР ВЛАС (10.(22).2.1891-26.2.1939)-радянський партійний і державний діяч. Н. у с.Федорівка (тепер
с.Чубарівка Пологівського р-ну Запорізької обл.). У 1904-11 навчався в Олександрівському механікотехнічному училищі. Брав участь у революційних подіях 1905. У 1907 вступив до більшовицької партії. Після
закінчення училища (1911) працював на заводах Краматорська, Маріуполя, Харкова, Петрограда, Москви. У
1917 Ч. брав активну участь у жовтневому перевороті в Петрограді, був комісаром ревкому Головного
артилерійського управління. В 1918-19-голова правління машинобудівних заводів, член Президії Вищої
Ради народного господарства. З грудня 1919 перебував в Україні. З кін. 1920 очолив ВРНГ України, а з
грудня 1921 водночас керував роботою Центрального правління кам'яновугільної промисловості Донбасу.
Після того, як Сталін добився відкликання з України Х.Раковського, Ч. у липні 1923 очолив РНКУСРР. Як
слухняний виконавець планів більшовицької партії, проводив в Україні авантюристичну політику
“комуністичного штурму” у промисловості, Індустріальна гонка і форсування темпів індустріалізації, яку за
дорученням Москви реалізовував Ч., призвели до істотного зубожіння основної маси населення України.
Виступав проти О.Шумського, М.Хвильового, М.Скрипника, які відігравали провідну роль в запровадженні
українізації. У 1934-38 Ч. займав посаду заст. голови РНК СРСР. У 1937 очолив міністерство фінансів
Радянського Союзу. Репресований НКВС СРСР.
ЧУБАТИЙ МИКОЛА (11.12.1889 -21.7.1975) - визначний український вчений, історик права та церкви,
педагог і публіцист Н. у Тернополі. У 1909 закінчив українську державну гімназію. У 1909-13 навчався у
Львівській греко-католицькій духовній семінарії. У 1913 вступив на філософський ф-тет Львівського ун-ту.
Слухав лекції М.Грушевського, відвідував семінари визначного історика слов'янського права Освальда
Бальцера. Під час Першої світової війни продовжував навчання у Віденському ун-ті. У і 917 повернувся до
Львова, дев 1918 одержав диплом доктора філософії. У 1917-18 вивчав право у Львівському ун-ті. Захистив
дисертацію на звання доктора права на тему: “Державноправне становище руських земель Литовської
держави під кінець 14 ст.”. У період ЗУНР брав активну участь в державно-політичному житті. Був
призначений помічником державного секретаря освіти уряду ЗУНР У січні 1919 входив до складу державної
делегації ЗУНР, яка брала участь у проголошенні Акта злуки на Софійському майдані в Києві. Був учасником
Трудового конгресу України. З поч. 1919- доцент історії українського права у Кам'янець-Подільському
державному українському університеті. У червні 1919 повернувся до Львова. Працював у газеті “Нова рада”,
заснував та редагував тижневик “Правда” (видання були заборонені польською владою у 1920). В 1920-25 професор історії українського права Львівського (таємного) українського університету. У цей же час Ч.
працював директором гімназії сестер-василіянок та вчителем польської державної гімназії у Львові. З 1927
до 1939 Ч. - професор Львівської греко-католицької духовної академії (до 1928 - духовна семінарія), де
викладав історію церкви. У 1928 обраний дійсним членом НТШ, був членом управи товариства та
заступником голови історико-філософічної секції. У серпні 1939 брав участь у міжнародному конгресі
католицької організації “Pax Romana”, що проходив у США.
У зв'язку з початком Другої світової війни та вступом в Галичину радянських військ змушений залишитися в
еміграції. У 1939—41 викладав у коледжі св.Василя у Стремфорді. У 1941 переїхав до Нью-Йорка, де
співпрацював у журналі “Шлях” та газеті “Свобода” (до 1954), згодом - у газеті “Америка”. Ч. став
засновником і першим головою НТШ у США (1948-52), заст. президента Головної Ради НТШ (1952-55),
членом ряду американських наукових інституцій, зокрема “American Historical Association” (1946), Academy of
Political Science-Columbia University (1946), ALLSS (1952). Ч. був професором і почесним доктором УВУ (з
1948) в Мюнхені, деканом юридичного ф-ту та професором Українського історичного товариства, ініціатором
та першим редактором (1944-57) наукового українознавчого журналу “Ukrainian Quarterly”, який відіграв
важливу роль у поширенні правдивої інформації про Україну та українські проблеми в англомовному світі.
Помер у США. Ч. належить ряд праць з історії українського права, зокрема “Огляд історії українського права:
державне право” (1922-23). Серед ін. праць з цієї тематики: “Державний лад у Західній Обпасти Української
Народної Республіки” (1921), “Правне становище церкви в Козацькій Україні” (1925), “До історії адвокатури в
Україні” (1934), “Історично-правні основи актів Самостійности та Соборности України 1918 та 1919 рр.”
(1963) та ін. Ч. - автор низки фундаментальних досліджень з історії української церкви. Серед них: “Західна
Україна і Рим у 13 віці у своїх змаганнях до церковної унії” (1917), “Історія християнства на Руси-Україні” в
двох томах (тт.1-2, 1965-76). Ч. грунтовно займався проблемами етногенезу українського народу. В
монографії “Княжа Русь-Україна та виникнення трьох слов'янських націй” (1964) Ч. спростував теорію
існування єдиної давньоруської народності, конкретними історико-юридичними аргументами підтримав
теорію М.Грушевського про шляхи формування трьох східнослов'янських народів.
Т. Андрусяк (Львів).
ЧУБИНСЬКИЙ МИХАЙЛО ПАВЛОВИЧ (1872-1943) - державний діяч періоду Гетьманату. Син
П.Чубинського. Був ординарним професором права Харківського ун-ту. Співробітничав з журналом
“Украинская жизнь”, який в 1912-17 редагували у Москві О.Саліковський та С.Петлюра. У травні-липні 1918міністр судових справ Української Держави. 3 липня 1918- сенатор, голова Карного Генерального Суду. Був
прихильником федеративного об'єднання України з Російською державою. Після падіння гетьманського
уряду виїхав на Дон до А.Денікіна. Обіймав посаду обер-прокурора. У 1920-30 роках жив у Югославії. Був
професором у вищих навчальних закладах Белграда і Суботіци.

І. Підкова (Львів).
ЧУБИНСЬКИЙ ПАВЛО ПЛАТОНОВИЧ (15.(27)1.1839 - 14.(26)1.1884) - визначний український етнограф і
фольклорист, громадський діяч. Н. на хуторі поблизу Борисполя на Київщині (тепер у складі м.Борисполя
Київської обл.). Навчався у Другій Київській гімназії. У 1861 закінчив юридичний ф-тет Петербурзького унту.
Влітку 1861 Ч. повернувся до Києва, де працював учителем. У 1861-70-х роках активно співпрацював у
журналі “Основа” та київській “Старій громаді”. Один із засновників та активних членів київської “Старої
громади”. Разом з іншими членами Громади займався активною пропагандистською діяльністю серед
селянства, працював у недільних школах. У 1862 написав вірш, який став українським національним гімном,
- “Ще не вмерла Україна”. У жовтні 1862 за участь в українському національному русі був заарештований,
звинувачений у приналежності до таємного товариства, метою якого було повалення революційним шляхом
існуючого в імперії порядку, і висланий у селище Пінега Архангельської губ. Через рік Ч. перевели в
Архангельськ. На засланні багато займався статистичними та етнографічними дослідженнями півночі Росії.
Після звільнення у 1869 з-під поліцейського нагляду оселився в Петербурзі. У березні 1860 обраний членом
Російського географічного товариства, за дорученням якого у 1869-70 очолював етнографічні експедиції в
Україні, Білорусі та Молдові. Вивчав побут, звичаї, фольклор, говірки і народні вірування українців. У 187279 за редакцією Ч. було опубліковано матеріали цих досліджень: “Праці етнографічно-статистичної
експедиції в Західно-Руський край” (т. 1-7; т. 1 - вірування, народні забобони, приказки, загадки й чари; т. 2 казки й анекдоти; т. З - народний календар; веснянки, обжинки, колядки; т. 4-родини, хрестини, весілля й
похорон; т. 5 -народні пісні; т. 6 - юридичні звичаї; т. 7 -відомості про народності, що живуть в Україні). Поруч
з науковою діяльністю Ч. знову активно включився в український суспільно-політичний рух. Разом з
М.Драгомановим, М.Зібером, Ф. Вовком, М.Лисенком був членом редколегії газети “Киевский телеграф” органу українського патріотичного руху. З М.Драгомановим брав активну участь у підготовці опери
М.Лисенка “Різдвяна ніч”, постановка якої в 1873 стала визначною подією в українському культурному житті
Києва. У 1873 виступив одним з ініціаторів створення у Києві Південно-Західного відділення Російського
географічного товариства, в 1873-76 керував його діяльністю. У 1874 став одним з організаторів III
Археологічного з'їзду у Києві. Після Емського указу 1876. Ч. було вислано з України. У 1877-79 працював у
Петербурзі. Нагороджений золотими медалями Російського географічного товариства (1873), Міжнародного
етнографічного конгресу (Париж, 1875), лауреат Уваровської премії (1879). Навесні 1879 повернувся до
Києва, де після тривалої тяжкої хвороби помер. Ч. зробив фундаментальний внесок у вивчення українського
звичаєвого права. Виводив норми традиційного українського права з сильного розвитку особистості, її
суспільної значимості, що, на думку Ч., становило корінну рису українського народу. Головні праці: “Очерк
народных юридических обычаев и понятий в Малороссии” (1869); “Труды этнографическо-статистической
экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Императорским русским географическим обществом. Югозападный отдел. Материалы и исследования, собранные д[ействительным] ч[леном] П.П.Чубинским в семи
томах” (1872-79). Ч. відомий також як поет, автор зб. віршів “Сопілка Павлуся” (1871). Бібліографічний
покажчик праць Ч. уклав П.Єфименко в “Киевской старино” (травень 1884).
Т. Андрусяк (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:30 | Повідомлення # 49
ЧУГУЇВСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1819-повстання військових поселенців Чугуївського уланського полку в
Слобідсько-Українській губ. (територія Харківщини). Причиною виступу стали нестерпні умови військової
муштри і побуту військових поселенців, котрі, щоб утримати себе та сплачувати податки, працювали в
сільському господарстві та одночасно займались військовою справою. Всі дії військових поселенців суворо
регламентувались -вони не могли залишити село, будувати хати чи господарські будівлі, навіть
одружуватись без дозволу властей. Повстання розпочалося 27.6 (9.7.) і відразу охопило всі військові
поселення Чугуївського округу. Повстанці відмовилися виконувати будь-які роботи і висунули властям ряд
вимог: розформувати військові поселення, віддати селянам землю, відрізану під час формування поселень,
звільнити їх від обов'язкових поставок хліба і фуражу на військові склади. Спочатку військове керівництво
планувало власними силами придушити повстання, однак солдати відмовились виступити проти військових
поселян. Тоді в Чугуїв та інші пункти військового округу були направлені регулярні війська: два піхотних
полки і дві артилерійські роти з 12 гарматами. Незважаючи на арешти та репресії, повстанці не припинили
опору. Більше того, 2(14).8. до них приєдналися військові поселенці сусіднього Таганрозького полку, штаб
якого розміщувався у слободі Балаклеї. Виступ набув широкого масштабу, і проти повстанців кинули ще 2
піхотних полки. У серпні на місце подій виїхав військовий міністр О.Аракчеев, якому, власне, і належала
ініціатива створення в імперії поселень. У серпні 1819 регулярні військові з'єднання остаточно придушили
повстання.
Понад 2 тис. повстанців було заарештовано (1104 чугуївців і 899 таганрозців). Перед військовим судом
постало 350 чол. За вироком суду 273 чол. засуджено до смертної кари. (О.Аракчеев відхилив вирок суду,
замінивши смертну кару 12 тис. ударів шпіцрутенами). Сотні учасників повстання (бл. 400), у т. ч. 29 жінок,
були піддані тілесним покаранням. 37 повстанців прогнано крізь шеренгу з 500 солдатів 24 рази (20 з них
померли від побиття різками на місці). Більшість учасників повстання після покарання вислано до
Оренбурзького окремого військового корпусу.
О. Сухий (Львів).
ЧУЙКЕВИЧ ВАСИЛЬ (рр. н. і см. невід.) -український державний діяч першої чв. 18 ст. Належав до козацько-

старшинського роду Чуйкевичів. Походив з Полтавщини. Служив двірським у гетьмана І.Мазепи,
полтавським полковим писарем, військовим канцеляристом (1689, 1697). У 1702 обіймав посаду реєнта
Генеральної військової канцелярії. У 1706-09 - генеральний суддя. У 1707 одружився з М.Кочубей.
Підтримував І.Мазепу у його прагненні відстояти українську державність. Удень Полтавської битви 1709
разом із кількома старшинами покинув І.Мазепу і перейшов на бік московського царя Петра 1. Був
заарештований і відправлений на заслання до Сибіру, де через деякий час постригся у ченці.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
ЧУЙКЕВИЧ ФЕДІР ОЛЕКСАНДРОВИЧ -(1685-бл. 1759) - український правознавець. Н. у сім'ї полтавського
полкового писаря. Здобув серйозну для свого часу юридичну підготовку. З 1717- помічник писаря
Генерального суду. У 1750 одержав звання бунчукового товариша. Протягом 1750-58 провів приватну
кодифікацію права і упорядкував збірник під назвою “Суд і розправа”. У своїх пропозиціях щодо поліпшення
судової справи в Україні не пішов далі усунення деяких недоліків судового процесу і відновлення
шляхетських судів, що передбачалися Литовським статутом. Зібрані та систематизовані Ч. правові норми
мали удосконалити правові відносини в Україні.
В. Кульчицький (Львів).
ЧУЙКЕВИЧІ - старовинний старшинсько-дворянський рід, що походив від Никифора Ч. (жив у 17 ст.). До
роду Ч. належали: Олександр Никифорович Ч. (рр. н. і см. невід.) -полтавський полковий писар (1693-1706);
Василь Никифорович Ч. (рр. н. і см. невід.)-київський наказний полковник (1701), згодом генеральний суддя
(1706-09). Був прихильником гетьмана 1.Мазепи. У 1710 засланий до Сибіру, де прийняв чернецтво; Федір
Олександрович Ч. (1685; за ін. дан. 1695 -бл. 1764; за ін. дан. - бл. 1759) - український правознавець (див.
Ф.Чуйкевич), Семен Васильович Ч. (рр. н. і см. невід.)-державний діяч Гетьманщини. У 1728 разом з
С.Тарнавським керував Генеральною канцелярією. У 1730-34 - ніжинський полковий суддя, згодом
тимчасово очолював Ніжинський полк; Петро Андрійович Ч. ( бл. 1783 - 1831) -учасник Бородінського бою,
за який одержав орден Володимира. У 1814-16-директор Окремої канцелярії військового міністра
О.Горчакова. З 1823- генерал-майор. 31829-начальник штабу Окремого Оренбурзького корпусу. Присвятив
Д.Трощинському свій переклад з франц. “Познание человека” (1806). Автор книг “Стратегические
рассуждения о первых действиях россиян за Дунаем в 1810 г.”, “Рассуждения о войне 1812 г.” (1813).
На думку О.Оглобліна, до цього роду належав Петро Омелянович Ч. (15.12.1818 -бл. 1876) - педагог,
етнограф. У 1845 закінчив філософський ф-тет Київського ун-ту, де навчався разом з В.Білозерським та
Д.Пильчиковим. Учителював у Рівному, Луцьку, Кам'янці-Подільському. Був близько знайомий з
Костомаровим, Кулішем, Бодянським. У червні 1843 познайомився з Т.Шевченком, який зупинявся у нього в
Кам'янці. Записав у його альбом кілька пісень. Одну з них (“Зійшла зоря із вечора”) Т.Шевченко використав у
повістях “Близнецы”, “Прогулка с удовольствием” та поемі “Марина”. Притягався до слідства у справі
кирило-мефодіївців, але був звільнений за браком доказів.
С. Білокінь (Київ).
ЧУМАК ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ (літ. псевд. -С.Віче, Вагр, Ічня; 25.12.1900 (7.1.1901) -21.11.1919)український поет. Н. у м.Ічні на Чернігівщині в селянській родині. Навчався спочатку в церковнопарафіяльній школі, згодом - в Ічнянському чотирикласному училищі, з 1914-в Городнянській гімназії. Перші
поезії (“До праці”, “Не вам”, “Далі”) опублікував у листопаді 1917. Найчастіше друкувався в газетах “Земля і
воля” та “Нова громада”. З травня 1919 працював відповідальним секретарем журналу “Мистецтво” і
одночасно співробітником бюро пропаганди Всеукрліткому при Наркомосвіті. Був одним з активних діячів
партії боротьбистів. Під керівництвом В.Блакитного працював у центральному партійному органі -газеті
“Боротьба”. Гаряче підтримував ідею національного відродження та виступав за існування України як
окремої радянської республіки - “самостійного члена виростаючої всесвітньої федерації радянських
республік”. У цей період у журналі “Мистецтво” публікувалися вірші Ч. - “З ранкових настроїв”, “Гартована
поезія”, “Офіра”; в Одесі в 1919 вийшов збірник “Червоний вінок”, в якому побачив світ цикл поезій
“Червоний заспів”, вірші “Вже доволі”, “Геть сумніви”, “Я порву ті вінки”. Після захоплення у серпні 1919
білогвардійцями Києва був заарештований, але незабаром втік із в'язниці, знаходився у підпіллі. У листопаді
1919 схоплений денікінською контррозвідкою та страчений разом з Г.Михайличенком. Вірші Ч. увійшли у
збірку “Заспів” (видана посмертно, 1920), яка складається із циклів “З ранкових настроїв”, “Мрійновтома”,
“Осіннє”, “Цикл соціального”. Інші видання цієї збірки: “Червоний заспів” (1922, 1930, 1956, 1991). Для поезій
Ч. характерні експресія, емоційність, максимальна естетична навантаженість кожного образу, оригінальний
звукопис; неповторні авторські неологізми, музикальність, чіткість ритму. Поетична творчість Ч. мала
значний вплив на розвиток революційно-романтичного напряму в українській поезії. На поч. 1930 років твори
Ч. були заборонені у зв'язку з приналежністю автора до партії боротьбистів Реабілітований в серед. 1950
років.
М. Лабач (Львів)
ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ - торгово-візницький шлях, яким чумаки в 16-19 ст. возили сіль з Чорноморського
узбережжя Криму, а з України - хліб та ін. сільськогосподарські продукти. Пролягав по лівому березі Дніпра
через запорозькі степи до Перекопу, а звідти - у Крим. Втратив своє значення в 1870-80 роках у зв'язку з
розвитком залізниць і річкового транспорту та припинення чумацького промислу.

О. Кривоший (Запоріжжя).
ЧУПРИНКА ГРИГОРІЙ АВРААМОВИЧ (27.11.1879 - 28.8.1921)- український поет-романтик. Н у с.Гоголів
Остерського повіту Чернігівської губ. Походив із козацько-селянської родини. Деякий час навчався у гімназії,
однак через революційну діяльність виключений. Кілька разів відбував ув'язнення у Лук'янівській в'язниці у
Києві та смоленській в'язниці; позбавлявся права в'їзду на Чернігівщину. Почав писати російською мовою.
Перший вірш українською мовою “Моя кобза” надруковано у газеті “Рада” у травні 1907. Згодом
співпрацював з журналом “Українська хата”, який проголошував ідеї відродження української літератури на
національній основі, але із творчим використанням новітніх віянь у ін. європейських літературах. Ч. - автор
збірок поезій “Огнецвіт” (1910), “Метеор” (1910), “Ураган” (1910, “Сон-трава” (1911), “Білий гарт” (1911),
“Контрасти” (1913), поеми “Лицар-Сам” (1913). Написав низку літературно-критичних статей і рецензій на
твори І.Нечуя-Левицького, М.Вороного, Г.Хоткевича, М.Філянського, М.Шаповала, М.Семенка та ін. У 191518 співпрацював у літературно-художніх та публіцистичних часописах “Основа”, “Степ”, “Промінь”, “Шлях”,
“Літературно-науковий вісник” та ін. У 1917 став козаком Першого Українського козачого ім. гетьмана
Б.Хмельницького полку. Пізніше керував повстанським рухом на Чернігівщині. Влітку 1919 схоплений у Києві
більшовицькою контррозвідкою. У зв'язку з денікінським наступом переведений до Кожухівського концтабору
під Москвою. Після повернення до Києва брав участь у підготовці протибільшовицького повстання у
Правобережній Україні. Належав до Українського центрального повстанського комітету. Схоплений
Київським губ. ЧК і 28.8.1921 розстріляний.
І. Роздольська (Львів).
ЧУРАЙ МАРІЯ ГОРДІЇВНА (Маруся Чурай, Чураївна) - легендарна українська народна поетеса і співачка. За
переказами, народилася у Полтаві в козацькій родині і жила у 1625-53. Батько поетеси Гордій Чурай нібито
брав участь у повстанні П.Павлюка і був страчений у Варшаві в 1638. Вважають, що Ч. створила пісні “Ой не
ходи, Грицю”, “Засвистали козаченьки” (“Засвіт встали козаченьки”), “Котилися вози з гори” та ін. За
легендами, у першій з них переказано трагічну історію кохання Ч. з хорунжим Полтавського полку Григорієм
Бобренком. За мотивами пісні “Ой не ходи, Грицю” написано багато літературних творів, зокрема драма
М.Старицького “Ой не ходи, Грицю” (1892), повість О.Кобилянської “У неділю рано зілля копала...” (1909),
роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай” (1979) та ін. Саму пісню перекладено у 19 ст. на французьку і
німецьку мови. Документальних свідчень про Ч. немає.
О. Кривоший (Запоріжжя).

Ш
ШАГ - 1) Срібна монета Польщі (з 1528) і Литви (з 1546) вартістю в три гроша. У Речі Посполитій карбували
з 1579 до 1794, особливо багато у 1618-24 за короля Сигізмунда III Вази. З 1766 карбували з міді. У другій
пол. 17 ст. - першій чв. 18 ст. у Лівобережній Україні LU. дорівнював трьом польським грошам або двом
копійкам. Згодом назва поширюється на гріш - монету вартістю 1/2 копійки. 2) Розмінно-грошовий паперовий
знак періоду Української Народної Республіки. Введені в обіг законом Української Центральної Ради від
18.4.1919. Випускалися паперові грошові знаки у вигляді поштових марок номіналом 10, 20, ЗО, 40, 50 Ш.
Один Ш дорівнював 1/100 гривні або 1/200 карбованця. Автором проекту Ш. був відомий художник Г.Нарбут.
Р. Шуст (Львів).
ШАГІН-ПРЕЙ (рр. н. і см. невід.) - претендент на кримський престол, брат кримського хана Мохамеда Прея
III. У 1624-28 Ш.-Г. разом з братом правив Кримським ханством. Очолював політичні сили, які виступали за
ліквідацію турецького протекторату над Кримом. У липні-серпні 1626 запорозькі козаки, за деякими дан., за
попередньою домовленістю з Ш.-Г., здійснили три успішних морських походи на Стамбул. 24.12.1624 Ш.-Г.
підписав із запорозькими козаками договір, який носив міжнародний характер. Для ведення переговорів із
запорожцями Ш.-Г. приїжджав на Січ. Весною 1628 Ш.-Г. відновив союз із запорожцями. Навесні 1628 козаки
під проводом гетьмана М.Дорошенка на заклик Ш.-Г. вирушили в похід у Крим. У бою під Бахчисараєм
загинули гетьман М.Дорошенко і О.Голуб. Під час облоги козаками Кафи ворогуючі татарські партії
примирилися і, об'єднавшись, напали на запорожців. Проте козацькі загони зуміли вирватися з оточення, з
боями пройшли весь Крим і повернулись на Січ.
І. Підкова (Львів).
ШАЙБЛЕ ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ (18.1.1878-р. см. невід.)-український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н.
у м. Акермані. Німець за походженням. Закінчив Кишинівське реальне училище, Київське піхотне училище
(1900). Служив у 2-му піхотному Софіївському полку. Після навчання у Миколаївській академії Генерального
штабу (1907) призначався на посади старшого ад'ютанта штабу 8-ї Сибірської стрілецької дивізії, старшим
офіцером для доручень штабу 3-го Сибірського армійського корпусу. Напередодні Першої світової війни
1914-18 - старший ад'ютант штабу Іркутського військового округу, підполковник (1913). У роки Першої
світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті, начальник штабу 602-ї піхотної дивізії, полковник
(1915). Після утворення Української Центральної Ради і проголошення незалежності УНР зголосився до

української армії. У лютому-квітні 1918 - старшина Головного управління Генерального штабу УНР. За
Гетьманату - член Військово-наукового комітету, Комісії з утворення військових шкіл і академій України. З
квітня 1919- начальник Головного управління Генерального штабу УНР, один з авторів Закону про
старшинські ранги (схвалений у червні 1918 Радою Міністрів Української Держави). За ініціативою Ш.
відновлено скасовані Центральною Радою і Директорією УНР старшинські ранги, зокрема введені звання
генералів. У дивізіях створено атестаційні комісії, на які покладено розгляд питань про підвищення старшин
у ранзі. У 1920 входив до складу Ставки Головного Отамана, другого квартирмейстерства Генерального
штабу Армії УНР.
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ШАЙНОХА КАРОЛЬ (20.11.1818 -10.1.1868)-польський історик, письменник та публіцист. Н. у Комарно
(тепер Львівська обл.). У 1836-37 був учасником польського таємного руху, перебував в австрійському
ув'язненні. Згодом працював учителем у Львові. Співпрацював з польськими періодичними виданнями
“Dziennik mod Paryskich”, “Tygodnik Polski” (1848), “Dziennik Literacki” (1852). 3 1853 -заступник кустоша
Народового закладу ім.Оссолінських у Львові (див. Оссолінеум). На цій посаді працював до 1858. Впродовж
1856-57 редагував “Rozmaitosci”. Літературна діяльність Ш. розпочалася з публікації поезій, новел та драм
історичного змісту. Після перших історіософських спроб став прихильником методу наративного опису
історії. Твори Ш., незважаючи на критику ряду положень, зокрема цивілізаційну місію Польщі на Сході
Європи, стали популярними і мали значний вплив на польське суспільство. Головні праці: “Болеслав
Хоробрий” (1849), “Ядвіга і Ягайло, 1374-1413” (т.І-З, 1855-56, рос. переклад,1880-82), “Szkice historyczne”
(T.1-4, 1854-69). “Lechicki początek Polski” (1858), “Dwa lata dziejуw nascych (1646-48” (T.1-2, 1865-69).
Р. Шуст (Львів).
ШАЛМАТОВ СИСОЙ (1720 - 1789/90) -український різьбяр і скульптор 18 ст. Росіянин за походженням. Н. в
Осташковій Слободі поблизу Твері. Освіту здобув у Твері. У 1749 переїхав до Курська. З 1752 жив в Охтирці
на Сумщині, де відкрив майстерню. З помічником виконав іконостаси для Троїцького собору в Курську (після
1754), Знаменської, Богоявленської, Петропавлівської церков Знаменського монастиря (1754-64), соборні
церкви в Охтирці (1755-60), Спасо-Преображенської церкви Лубенського Мгарськоґо монастиря (1763),
собору в Лохвиці (1767). У 1768-73 Ш. на замовлення кошового отамана П.Калнишевського створив
величний різьблений іконостас і статуї для Покровської церкви у Ромнах. Виконував іконостаси для собору у
Полтаві (1772), церкви на Засуллі у Ромнах (тепер Сумська обл.), скульптури для Троїцької церкви у
Чоповичах (1774-75; тепер Малинський р-н Житомирської обл.).
В. Александрович (Львів).
ШАМАНЕК АЛЬФРЕД (1883 - 1920) -український військовий діяч, полковник УГА. Н. у Львові, За
походженням німець. Навчався у Віденській військовій академії. З 1914 служив у діючій армії. Під час
Першої світової війни 1914-18 воював у Галичині, згодом -на італійському фронті й у Сирії. Потрапив в
англійський полон, звідки через деякий час утік. З поч. листопада 1918 перейшов на службу в Українську
галицьку армію. Наприкін. листопада 1918 підполковник Ш. став начальником штабу групи “Схід” під
командуванням М.Тарнавського. З квітня 1919-начальник штабу ІІ корпусу УГА. У червні 1919 відзначився
під час Чортківського наступу 1919, а в серпні 1919- у наступі об'єднаних українських армій на Київ. У липнілистопаді 1919 очолював штаб Начальної команди УГА. В листопаді 1919 виконував обов'язки начального
вождя УГА під час з'єднання з Червоною армією (з 10.11.-27.11.1919). 310.2.1920 Ш. знову призначений
начальником штабу УГА. В квітні 1920 під час спроби перейти на бік Арміїї УНР убитий. Похований у
с.Пороги поблизу м.Сороки (тепер Молдова).
І. Підкова (Львів).
ШАНДРУК ПАВЛО (28.2.1889-15.2.1979)-український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий армії
УНР. Н. у с.Борсуках Крем'янецького повіту на Волині. У 1911 закінчив Ніжинський історико-філологічний інтут ім. князя О.Безбородька, у 1913- Олексіївську військову школу в Москві. У роки Першої світової війни
1914-18 -штабс-капітан російської армії. Учасник українських національно-визвольних змагань 1917-21.
Воював у складі військових підрозділів Армії УНР. З квітня 1920 - командувач бригади Армії УНР. В еміграції
перебував у Польщі: один із співзасновників військового журналу “Табор”. З 1938 - офіцер польської армії.
Напередодні Другої світової війни 1939-45 закінчив військову академію Генерального штабу Збройних Сил
Речі Посполитої. Під час німецько-польської війни 1939 командував 29-ю польською бригадою. У березні
1945 Ш. очолював Український національний комітет, який виступав за створення Української національної
армії. У квітні 1945 призначений командувачем Першої Української дивізії УНА (див. Дивізія “Галичина”). У
кін. квітня 1945 Ш. вжив заходів для виведення дивізії з бойових дій на Західному фронті, чим врятував сотні
украинских вояків від загибелі. Після закінчення війни жив у Німеччині, а з 1949 - у США. Помер у Трентоні.
Автор праці з воєнної історії “Arms of Valor” (“Армія звитяги”, 1959) та редактор збірника “Українськомосковська війна в 1920 р. в документах” (1933).
А.Боляновський (Львів).
ШАНКОВСЬКИЙ ЛЕВ (Дзвін, Мартович; 9.9.1903 - 25.4.1995) - український політичний діяч, журналіст,
історик війська. Дійсний член Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Н. у Дулібах біля Стрия на Львівщині.

Був членом “Пласту” в Стрию. Під час визвольних змагань 1917-21 служив в Українській галицькій армії та
Армії Української Народної Республіки. У 1919-20 брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР (див.
Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). У 1920-30 роках навчався у Львові та Варшаві, працював учителем
у середніх школах. У роки Другої світової війни 1939—45 - учасник руху Опору. З 1943-в Українській
повстанській армії. У 1943-44 співпрацював у референтурі зовнішніх зв'язків. У січні 1944 обраний головою
ініціативної комісії для створення Української головної визвольної ради. У липні 1944 взяв участь в
установчих зборах УГВР. Був членом делегації на переговорах з румунською армією у Кишиневі. У
післявоєнний період - член Закордонного представництва УГВР у Німеччині І США, 3 серед. 1950 років
мешкав у Філадельфії (США). У 1957-61 -співробітник українського аналітично-видавничого центру “Пролог”,
редактор журналу “Prologue” у Нью-Йорку та в 1968-76 - газети “Америка”. Останні роки життя присвятив
науковій діяльності як історик українського війська. Автор праць: “УПА та її підпільна література” (1952),
“УПА” (у виданні “Історія українського війська”, 1953), “Похідні групи ОУН” (1958), “Українська повстанська
Армія в боротьбі за державність” (1958), “Українська галицька армія” (1974). В Україні побачили світ його
праці “УПА проти гітлерівської Німеччини” (1991) та перероблений розділ “УПА” для другого тому “Історії
українського війська” (1996). Помер у Філадельфії.
К.Бондаренко (Львів).
ШАПОВАЛ МИКИТА ЮХИМОВИЧ (26.5.1882 - 25.2.1932) - український громадсько-політичний діяч,
письменник і публіцист. Н. у с.Сріблянці Бахмутського повіту на Донеччині (тепер село Артемівського р-ну
Донецької обл.). Навчався у Харківському унті та Київському комерційному ун-ті. У 1901 вступив до
Революційної української партії, брав активну участь в українському національному русі. Після нетривалого
перебування на військовій службі заарештований, кілька місяців перебував в ув'язненні у варшавській
цитаделі. У 1909-14 Ш. видавав і редагував у Києві журнал “Українська хата”. У квітні 1917 став одним з
ініціаторів створення Української партії соціалістів-революціонерів, а з липня 1917- член Центрального
Комітету УПСР 3 березня 1917 Ш. входив до складу Української Центральної Ради, з липня 1917 -Малої
Ради. Після проголошення Української Народної Республіки (20.11.1917) призначений міністром пошти і
телеграфу Генерального Секретаріату УНР. Поряд з М.Грушевським і В.Винниченком розробив один з
проектів IV Універсалу, брав участь у виробленні спільної редакції цього історичного документа. У листопаді
1918 -січні 1919 Ш. очолював Український національний союз. З 26.12.1918 до 11.2.1919 -міністр земельних
справ в уряді В.Чехівського. З лютого 1919 перебував у Галичині. У 1919-20 працював секретарем
дипломатичної місії УНР у Будапешті, пізніше жив у Празі. Очолював УПСР в еміграції. Разом з
Н.ГригоріЇвим пропагував принцип “диктатури трудових мас”; рішуче засуджував діяльність “закордонної
делегації” УПСР у Відні, яка відстоювала ідею перетворення УНР на “радянську республіку” та пошуку
шляхів примирення з більшовицькою Росією. У 1921 Ш. разом з Н.Григоріївим та М.Ґалаґаном виступили
ініціаторами організації Українського громадянського комітету (діяв до 1925). Керована Ш. організація
спричинила до заснування, за підтримки чехословацького уряду, Української господарської академії у
Подебрадах (1933) та Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі (1923). У 192228 Ш. видавав і редагував журнал “Нова Україна”. Помер і похований у Ржевницях біля Праги. Автор
численних публіцистичних праць, зокрема, “Революційний соціалізм на Україні” (1921), “Стара і нова
Україна” (1926), “Міжнаціональне становище українського народу” (1934), “Гетьманщина і Директорія” (1958),
поетичних збірок (“Сни віри”, 1908; “Самотність”, 1910; “Лісові ритми”, 1917), нарисів (“Жертви громадської
байдужості”, 1910; “Шевченко і самостійність України”, 1917; “Листки із лісу”, 1918).
ШАПОВАЛ МИКОЛА ЮХИМОВИЧ (1888-1948)-український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР.
Брат Микити Шаповала. Н. у с.Сріблянці (тепер Артемівський район Донецької обл.). Закінчив Бахмутську
гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1910). У роки Першої світової війни 1914-18 - поручник,
командир піхотної роти російської армії. У 1915 потрапив у полон. У таборі для військовополонених у
Раштаті організував серед українців товариство “Запорозька Січ”. Брав участь у роботі Союзу визволення
України, який діяв у Відні. За дорученням Союзу в січні 1917 очолив групу із 27 старшин та козаків і
поселився у Білій Підлясці, що стала місцем перехідного табору військовополонених українців, які
поверталися з Німеччини. Ш. сформував 1-й Запорозький полк ім. Т.Шевченка (див. Синьожупанники).
Одночасно очолив українські установи Підляшшя - Українську громаду та Шкільну раду для організації
українського шкільництва, діяльність яких охоплювала повіти Біла Підляхка, Володава, Парчів Дорогочин,
Кобрин. Ш. був співзасновником першого українського часопису на Підляшші “Рідне слово” (видавався з
червня 1917), в якому було опубліковане звернення до уряду УНР, де висловлювався докір за “залишення
цієї етнічної української смуги поза межами Української держави”. Після повернення наприкінці 1917 в
Україну призначений командиром 18-го Стародубського полку, який брав участь у боях з військами
М.Муравйова. У січні 1918 Українською Центральною Радою включений до складу делегації УНР на
переговорах у Бересті. З лютого 1918 представляв УНР при штабі 45-ї німецької дивізії. Навесні 1918 очолив
1-й полк ім. Т.Шевченка (1200 багнетів) Синьої дивізії, що формувалась у Ковелі. У 1919 командував 7-ю
піхотною дивізією Подільської групи Армії УНР у боях на більшовицькому фронті, був начальником Спільної
юнацької школи, створеної в лютому 1920 в Кам'янці-Подільському. З його ініціативи до викладання в школі
залучено освічених генералів С.Кульжинського, О.Пороховщикова, В.Сигаріва, Ю.Єльчанінова. Був
інтернований з частинами Армії УНР на територію Польщі. Став засновником ряду громадських організацій
у таборі №10 Каліша, а також видавництва “Чорномор”, де випускали табірні журнали, мемуари командирів
української армії. Після розпуску таборів і створення у Каліші української станиці тут продовжували

видаватись книжки та збірник матеріалів з історії українського війська “За державність”, підготовлені до
друку діючим при Українській Станиці Українським воєнно-історичним товариством. Ш. був одним із
засновників Товариства допомоги вихідцям з України у Калішському таборі. Невдовзі виїхав до
Чехословаччини. З 1925 жив у Франції, де очолював Українську громаду, редагував українські періодичні
видання у Парижі. Помер у м.Сошо (Франція).
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ШАПОВАЛ ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ (1888 - 1972) - український військовий діяч, генерал-хорунжий.
Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. З 1918 служив в українській армії,
командир Богданівського полку Запорозького корпусу. Член Української партії соціалістів-самостійників. У
1918 Ш. командував Запорозьким ім. гетьмана Б.Хмельницького піхотним полком, який перебував у складі
Запорозького корпусу. В квітні 1918 Ш. призначено губернським комендантом Харківщини. Брав участь у
повстанні проти гетьмана П.Скоропадського. У період Директорії УНР - командувач Правобережного фронту
Армії УНР. З 13.2.1919 до 9.4.1919 Ш. - міністр військових справ Директорії УНР, з вересня 1919 - начальник
закордонного відділу Головного управління Генштабу Армії УНР. В еміграції у Чехословаччині, пізніше - у
США. Редагував журнал “Січ”. Похований у м.Річмонді (США).
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ШАРАЇВСЬКИЙ НЕСТОР (1865 -29.10.1929) - український православний церковний діяч, проповідник,
архієпископ УАПЦ. Н. у Чигиринському повіті Київської губ. Закінчив Київську духовну семінарію і академію.
Деякий час був членом “Клуба русских националистов”. У 1917 активно включився в український
національний рух. 7.3.1917 делегований до складу Української Центральної Ради учасниками пастирських
зборів м.Києва. Влітку-восени 1917 Ш. входив до складу організаційних комітетів із скликання
Всеукраїнського православного церковного собору, а також Всеукраїнської православної церковної ради
(ВПЦР), що з листопада 1917 стала на чолі автокефального руху. Виступив одним із фундаторів “Братства
воскресіння Христа”, яке об'єднало прихильників автокефалії та популяризувало ідею національного
відродження української церкви. Брав участь у роботі першої і другої сесій Всеукраїнського Собору (січень,
червень-липень 1918). 22.5.1919 Ш. брав участь у першій відправі служби Божої із вживанням української
мови в Миколаївському соборі у Києві, а 10.7.1919 - у відправі першої літургії цілком українською мовою. Був
священиком при Миколаївському соборі у Києві. Влітку 1920 обраний головою Київської губернської
церковної ради. 22-26.5.1921 - товариш голови Українського православного церковного Собору Київщини. У
жовтні 1921- делегат Всеукраїнського православного церковного Собору, що довершив організаційне
створення Української автокефальної православної церкви. 24.10.1921 висвячений на єпископа УАПЦ.
Отримав сан архієпископа і посаду заступника митрополита Київського і всієї України, яку обіймав до
другого Всеукраїнського Собору (17-30.10.1927). Водночас був духовним керівником Київської (сільської)
церковної округи, членом Президії ВПЦР. У 1922-27 - завідувач перекладового відділу ВПЦР. За його участю
підготовлені до друку тексти служби на Страсний Четвер, П'ятницю і Суботу та Великодень, Мінеї,
Панахидник, Апостол, Псалтир. Активний співробітник журналу УАПЦ “Церква і життя”. Після арешту
митрополита В.Липківського, голови ВПЦР В.Потієнка та зоборони діяльності ВПЦР з серпня 1926 Ш.
здійснював фактичне керівництво УАПЦ. З 1927 - голова Передсоборної комісії другого Всеукраїнського
Собору. Невдовзі усунений від керівництва церквою. Помер у Києві. Похований біля храму св.Софії.
Надгробну плиту зруйновано бл. 1934.
О.Ігнатуша (Запоріжжя).
ШАРАНЕВИЧ ІСИДОР (16.2.1829 -4.12.1901) - український історик, громадський діяч і педагогу Галичині. Н.
у с.Козарі Галицького повіту. Працював учителем Перемиської і Львівської гімназій. У 1871 став доцентом, а
в 1873 - професором Львівського ун-ту. Був дійсним членом Академії наук у Кракові, почесним доктором
Київського ун-ту. Досліджував головним чином історію Галицько-Волинської Русі. Автор праці “Історія
Галицько-Волинської Руси від найдавніших часів до року 1453” (1863). Ш. дослідив окремі сторінки життя
галицького духовенства, загальні проблеми церковного життя 16-18 ст. (питання унії, східного патріархату та
ін.). Вивчав також історію галицьких міст і містечок, етнополітичні питання життя міського населення,
діяльність Успенського братства. З ініціативи Ш. розпочались археологічні розкопки в Галичині, які
проводилися у 1882-90. Брав участь у роботі Львівського синоду 1891.
О .Сухий (Львів).
ШАРВАРКИ (від нім. Scharwerk - спільна робота) - додаткова до регулярної панщини повинність селян
працювати на будівництві й ремонті доріг, мостів, гребель тощо. У 16-серед. 19 ст. існувало у Польщі та на
українських, білоруських і литовських землях, які входили до складу Речі Посполитої, а з кін. 18 ст. Російської імперії. На території Запорожжя та Лівобережної України Ш. скасовані гетьманом
Б.Хмельницьким під час національно-визвольної війни. Продовжували існувати у Правобережній Україні до
серед. 19 ст. Розмір Ш. не був постійним. За виданими у 1847-48 царським урядом інвентарними правилами
у Правобережній Україні встановлено 8 т.зв. “будівельних днів” з селянського двору. Після селянської
реформи 1861 Ш. називали повинності, які виконували сільські громади для ремонту доріг.
М. Крикун (Львів).

ШАРИЙ ІВАН (1894 - 1930) - український політичний діяч, повстанський отаман. Н. у Береміївці (тепер
Полтавська обл.). У 1917 закінчив Київський ун-т. У січні 1918 брав участь у бою з російськими
більшовицькими військами під Крутами. Член Української партії соціалістів-революціонерів. У січні 1919 був
учасником Трудового конгресу України. Після встановлення більшовицького режиму в Україні продовжував
боротьбу. У 1920-23 Ш. під псевдонімом Іван Чорний очолював повстанський загін, якій діяв на Чигиринщині
й базувався у Холодному Яру (тепер Черкаська обл.). У 1920 роках викладав українську мову в навчальних
закладах. У 1929 заарештований і згодом розстріляний.
ШАУЛА МАТВІЙ (р.н. невід. - п.1596) - український гетьман, один із керівників національно-визвольного
повстання під проводом С.Наливайка. Заможний міщанин з Київщини, тривалий час перебував на
Запорожжі. Влітку 1594 у складі козацьких загонів на чолі з Г.Лободою брав участь у боях проти польської
шляхти на Брацлавщині, потім - на Подніпров'ї. Восени 1595 загін запорожців на чолі з Ш. здобув Київ і
вирушив у Білорусь на допомогу козацькому війську С.Наливайка. В січні 1596 запорожці повернулися з
Білорусі у Правобережну Україну. В березні 1596 козаки, зрозумівши, що Г.Лобода уникає з'єднання з
військами С.Наливайка, скинули його з гетьманства і обрали гетьманом Ш. Під Білою Церквою 2.4.1596 загін
Ш. приєднався до повстанців. 23.5.1596 в бою з польськими військами поблизу урочища Гострий Камінь Ш.
було тяжко поранено (ядром відірвало руку). Замість нього гетьманом обрали С.Наливайка. Разом з
повстанським військом Ш. потрапив в оточення в урочищі Солониця неподалік від Лубен. 28.5. (7.6.)1596 під
час бою Ш. разом з С.Наливайком та Шостаком було підступно схоплено зрадниками і видано польському
коронному гетьманові С.Жолкевському. Страчений у Варшаві.
Г.Швидько (Дніпропетровськ).
ШАФАРИК ПАВЕЛ ЙОЗЕФ (13.5.1795 -2р.6.1861) - чеський і словацький філолог, історик, етнограф,
видатний славіст, діяч чеського і словацького національного відродження. У 1819-33 працював учителем і
директором гімназії у м.Нові-Сад. У 1834-35 редагував журнал “Свєтозор”, а в 1838-43 -“Часопис чеського
музею”. З 1841 - хранитель, а з 1848 - директор бібліотеки Празького ун-ту. У 1848 виступив одним з
організаторів Слов'янського з'їзду 1848 у Празі, в якому взяли участь представники українських організацій
Галичини. Був основоположником багатьох галузей славістики. Основні наукові праці: “Історія слов'янської
мови та літератури за всіма наріччями” (1826), “Про походження слов'ян” (1828), “Слов'янські старожитності”
(тт.1-2, 1836-37, рос. перекл. 1837-48), “Слов'янська етнографія” (1842, рос. перекл. 1843), в яких
досліджував етногенез слов'янських народів, їх мови, фольклор та історію. Один із перших європейських
учених, який науково об'єктивно визначив територію та етнічні межі українського народу й обгрунтував
самостійність української мови та зробив систематичний огляд української літератури, що у той час
набувало значення захисту національної ідентичності українців. Ш. підтримував широкі зв'язки з ученими і
діячами культур слов'янських та ін країн, у т. ч. з українцями О.Бодянським, І.Вагилевичем, Я.Головацьким,
М.Максимовичем, І.Срезневським. Публікував праці українських учених у своєму журналі. Т.Шевченко
присвятив Ш. поему “Єретик”. Помер і похований у Празі.
Ф. Стеблій (Львів).
Дата: Вівторок, 15.07.2014, 11:31 | Повідомлення # 50
ШАФОНСЬКИЙ ОПАНАС (Афанасій) ФИЛИМОНОВИЧ [13(24). 12.1740-27.3.(8.4.)1811]-український лікар
та історик, один із засновників епідеміології в Російській імперії. Н. у Сосниці (тепер Чернігівська обл.) у сім'ї
сотника Чернігівського полку. Протягом 1756-63 навчався в ун-тах міст Галле й Лейпцига, де одержав
дипломи доктора права і філософії. У 1763 у Страсбурзі захистив дисертацію на ступінь доктора медицини.
Після завершення навчання працював військовим лікарем у російській армії, з 1769 - старший лікар
Московського генерального сухопутного госпіталю. У 1770 першим розпізнав епідемію чуми у Москві й разом
з Д.Самойловичем вів боротьбу з цією небезпечною хворобою. Описав цю подію у творі “Описание моровой
язвы, бывшей в столичном городе Москве с 1770 по 1772 год...” (1775; за ін. дан.-1774), який було
перекладено на кілька іноземних мов. Підготував медико-топографічний опис Москви (1782). Ш. був членом
таємної комісії у справі О.Пугачева. У 1781 повернувся в Україну. З 1782 - радник, пізніше - голова
кримінальної палати Чернігівського намісництва, генеральний суддя. У 1786 Ш. склав “Чернігівського
намісництва топографічний опис з коротким географічним та історичним описом Малої Росії, з частин якої
це намісництво складено” (використав матеріали, зібрані українським істориком Д.Паценком), який видано у
Києві в 1851. У праці Ш. подано цінні відомості про географію й історію України (част. 1 ) та про право, побут,
населення, господарство Лівобережної України, зокрема Чернігівської губернії другої пол. 18 ст. (част. 2).
Помер у с.Якличах (тепер Сосницького р-ну Чернігівської обл.).
І.Підкова (Львів).
ШАФРАН ОЛЕКСА (рр. н. і см. невід.) - запорозький полковник. Учасник морських походів запорожців проти
Туреччини і Кримського ханства. Під час одного з боїв потрапив у турецький полон, де пробув сім років.
Служив на галері кафського воєводи. Організував повстання невільників у Балаклаві, з якими захопив
турецький корабель і дістався на Дон. Прожив на Дону бл. 18 років. У 1625 (за ін. дан. - 1626) Ш. очолив
спільний морський похід запорожців та донців, під час якого козаки здобули і зруйнували турецьку фортецю
Трапезунд (тепер Тробзон). За даними Д.Яворницького, Ш. у 1625 брав участь у невдалому поході
запорозьких і донських козаків на Синоп і Трапезунд. Під час походу козацька флотилія була розбита
турецьким флотом під командуванням адмірала Редшід-паші III у битві при Карагмані. Ш. побував у Москві.
Подальша його доля невідома.

І.Підкова (Львів).
ШАХ СТЕПАН (3.1.1891 -16.9.1978)-український педагог, просвітній і громадський діяч. Дійсний член НТШ
(1954). Н. у Куликові на Львівщині. Закінчив гімназію у Львові та філософський ф-тет Львівського ун-ту. У
роки національно-визвольних змагань - поручник Української галицької армії. З 1920 - вчитель класичної
філології Академічної гімназії у Львові, 1925-29 - державної гімназії у Сокалі. У 1920-32 - секретар Головного
відділу тов-ва “Просвіта”. З 1931 обіймав посаду директора української чоловічої гімназії в Перемишлі, яку
очолював до 1939. Завдяки зусиллям Ш, Перемиська гімназія стала центром українського молодіжного
національно-культурного життя у Посянні. Ш. організував навчання лемківської молоді, створив освітній
осередок для дітей із Східної України. У 1944 виїхав на Захід. Викладав класичну філологію у німецьких
гімназіях. Згодом жив у Австралії. В еміграції - член Українського богословського наукового товариства,
Спілки українських журналістів, голова товариства “Рідна школа”, заступник голови Ради українського
християнського руху. Римським Папою Павлом VI відзначений титулом Лицаря-Командора Ордену
св.Сильвестра Папи за працю для Української католицької церкви. Протягом усього життя займався
видавничою і редакторською діяльністю. Написав та опублікував ряд статей з історії шкільництва та
педагогіки. Автор “Популярної історії товариства “Просвіта” (1932, під псевд. С. Перський), спогадів “Львів місто моєї молодості” (1955-56), “Між Сяном та Дунайцем” (1960). Помер і похований у Сіднеї.
А.Середяк (Львів).
ШАХ ЯКІВ (рр. н. і см. невід.) - козацький гетьман (1576-77). Побратим Івана Підкови. У 1577 запорозькі
козаки на чолі з Ш. допомагали Івану Підкові у боротьбі проти ставленика Туреччини, молдовського
господаря Петра Мірчича. 11.11.1577 об'єднаний козацький загін (2 тис. чол.) під проводом Ш. та І.Підкови
вирушив на Волощину. У ході боїв козаки розгромили військо П.Мірчича і зайняли Ясси. Після цього Ш. із
запорожцями повернувся на Січ. У 1577 Ш. напав на ханського посла, який повертався з Москви. Татари
помстилися за це набігом на Південну Волинь.
ШАХМАТОВ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ (5(17).6.1864-16.8.1920)-видатний російський філолог, історик,
академік Петербурзької Академії наук (з 1897). Навчався у Московському ун-ті, який закінчив у 1887. З 1909професор Петербурзького ун-ту. У 1906-20 очолював Відділення російської мови та словесності
Петербурзької АН. Ш. - автор праць з порівняльного мовознавства, літературознавства, історії російської
мови, граматики слов'янських мов. Ш. виводив давньоруську і сучасну йому російську літературну мову з
церковнослов'янської мови шляхом перетворення давньоболгарської за походженням писемної мови у
російську літературну (“Дослідження в галузі російської фонетики”, 1893; “До історії звуків російської мови”,
1896-1903; “До історії наголосу в слов'янських мовах”, 1898; “Курс історії російської мови”, ч.1-3, 1909-11). У
численних мовознавчих працях Ш. розробляв питання фонетики та граматики української мови (“Як у
малоруській мові зникла палаталізація приголосних перед е та і”, 1903; “Пам'яті К.П.Михальчука”, 1914;
“Короткий нарис історії малоруської (української) мови”, 1916), відгукувався низкою позитивних рецензій на
дослідження Б.Грінченка, Є.Тимченка, А.Кримського. Ш. брав участь у виданні збірника наукових праць
“Український народ в його минулому і сучасному” (1916). В умовах заборони офіційною владою українського
друкованого слова Ш. разом із Ф.Коршем, П.Фортунатовим та ін. російськими вченими виступив на захист
української мови та літератури. Листувався з В.Гнатюком, підтримував кандидатуру [.Франка під час
обрання його дійсним членом Петербурзької АН. Світове визнання одержали праці Ш. з історії (“Найдавніша
доля руського племені”, 1919), текстології та джерелознавства (“Розшуки про найдавніші руські літописні
зводи”, 1908; “Києво-Печерський патерик і Печорський літопис”, 1897; “Про так званий Ростовський літопис”,
1904). Ш. уперше застосував порівняльно-історичний метод у дослідженні літописів, який базувався на
доказі існування самостійних зводів, попередниками яких були давніші протографи, що зазнали пізнішого
редагування. Відстоював південне походження “Слова о полку Ігоревім”, у якому вбачав книжну обробку
дружинної билини. Багато наукових положень, сформульованих Ш., зберігають своє значення і в сучасній
науці.
О. Мазур (Львів).
ШАХОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ (бл. 1690 - 1737) - російський державний діяч, князь, сенатор,
генерал-аншеф. У 1734-36 Ш. - фактичний голова “Правління гетьманського уряду”.
ШАХРАЙ ВАСИЛЬ МАТВІЙОВИЧ [літ. псевд. В.Скоровстанський; ЗО.1(11.2.)1888-1919] - український
політичний діяч. Н. у с.Харківцях Пирятинського повіту Полтавської губ. (тепер Полтавська обл.). Навчався у
Феодосійській учительській семінарії, пізніше - в Інституті вищих комерційних знань в Петербурзі. Деякий час
належав до Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1913 став членом більшовицької партії.
Учасник Першої світової війни, прапорщик російської армії. З літа 1916 викладав у Віденському військовому
училищі. Після Лютневої революції активно займався організаторсько-революційною діяльністю, був
делегатом першого Всеросійського з'їзду Рад. Вважав, що Росія не готова до соціалістичної революції,
відстоював ідею зміцнення завоювань Лютневої революції. Підтримав 1 Універсал УЦР, домігся його
підтримки Полтавською організацією РСДРП. Навіть після жовтневого перевороту в Петрограді полтавські
більшовики під впливом Ш. та С.Мазлаха декларували свою лояльність до УЦР, заявили про її підтримку.
Погляди Ш. на національне питання суттєво відрізнялися від поглядів лідерів більшовиків в Україні, зокрема
Київської та Катеринославської більшовицьких організацій. У грудні 1917 був учасником Всеукраїнського
з'їзду Рад у Києві. Разом з іншими більшовиками покинув з'їзд і переїхав до Харкова. Взяв участь у роботі

першого Всеукраїнського з'їзду Рад, був обраний членом ЦВК України та першого більшовицького уряду Народного Секретаріату. У грудні 1917-лютому 1918 - народний секретар військових справ. На поч. 1918
входив до складу делегації харківського більшовицького уряду на переговорах у Бересті з представниками
країн Четверного союзу. У лютому 1918 Ш., зрозумівши, що всі важливі питання вирішуються тільки у
Петрограді і не бажаючи виконувати суто декоративну функцію, подав у відставку. У березні 1918 знову
обраний до складу Народного Секретаріату, очолив секретаріат земельних справ. У 1918-19 працював у
Саратовському політвідділі Українського відділу Наркомату РРФСР у справах національностей. Автор
праць, в яких розроблено теоретичні основи українського комунізму. У роботі “Революція на Україні”
наголошував, що національне питання потребує власного вирішення, а твердження, що соціалізм
автоматично розв'язує національне питання, е помилковим. У своїй праці “До хвилі. Що діється на Україні і з
Україною?” (1919, співавтор С.Мазлах) зазначав, що вирішення “...національних рухів є одне: повна
демократія. А повна демократія означає організацію національних держав”. Підтримував ідею соборності
українських земель, підкреслюючи, що “найгіршим результатом для України був би її новий поділ”,
виникнення нових перешкод до об'єднання Наддніпрянщини та Галичини. Рішуче виступав як проти
російського, так і проти польського імперіалізму. Висунув ідею створення Української комуністичної партії
(більшовиків), яка 6 очолила національно-визвольну боротьбу українських робітників та селян за створення
власної держави, вільної від соціального та національного гноблення. Після опублікування книг Ш. разом з
С.Мазлахом були виключені з більшовицької партії. Постановою ЦК КП(б)Уїм заборонялося працювати у
державних установах, пропонувалося виїхати з України, а книги вилучалися. Під час окупації України
білогвардійськими військами перебував на Кубані, де був схоплений і розстріляний денікінцями (за іншою
версією-знищений більшовиками). Ш. поклав початок зародженню і розвитку національного комунізму як
ідеології, політичної течії не лише в Україні, але і в світі. Творчість Ш. створила теоретичну основу, на якій
базувався і розвивався український комунізм у 1920 роках.
Т.Андрусяк (Львів).
“ШАХТИНСЬКА СПРАВА” (Шахтинський процес; офіційна назва - “Справа про контрреволюційну
організацію інженерів та техніків, що працювали в кам'яновугільній промисловості СРСР”) - перший
політичний процес в СРСР, під час якого засуджено велику групу керівників вугільної промисловості
Донбасу. Проходив 18.5-6.7.1928 у Москві. Судову справу розглядав спеціальний склад Верховного Суду
СРСР (голова - прокурор СРСР А.Вишинський, члени - М.Васильєв-Южин, В.Антонов-Саратовський,
М.Курченко та С.Кисельов). Державними обвинувачами були М.Криленко та Г.Рогинський, громадськими Г.Гринько, С.Шейн, Крумін та Осадчий. Захищали підсудних 15 відомих московських адвокатів. Хід процесу
висвітлювало 120 журналістів. Підсудні (53 інженерно-технічних працівники вугільної промисловості, серед
яких - керівники “Донвугілля”, Управління нового будівництва Донбасу, 5 директорів шахт та рудоуправлінь,
5 головних інженерів шахт, чотири німецьких спеціалісти та ін.) були звинувачені у приналежності до
“контрреволюційної організації”, що діяла в 1922-28 у Шахтинському (звідси і назва справи) та ін. районах
Донбасу, у Харкові та Москві.
ОДПУ пред'явило обвинувачення підсудним у намаганні зруйнувати вугільну промисловість Донбасу найважливішої паливної бази СРСР і таким чином зірвати індустріалізацію СРСР. їх було звинувачено, що
вони під керівництвом т.зв. паризького центру (“Об'єднання колишніх гірничопромисловців Півдня Росії”) та
“Польським об'єднанням колишніх директорів і власників вугільних підприємств у Донбасі” здійснювали акти
шкідництва і саботажу (висаджували у повітря і затоплювали шахти, підпалювали електростанції, псували
устаткування тощо).
Справа готувалася заздалегідь. Про неї було відомо вищому керівництву Компартії України (зокрема,
генеральному секретарю Л.Кагановичу). Початок “розробки” справи пов'язаний з кар'єристськими
претензіями повноважного представника ОДПУ по Північно-Кавказькому краю Ю.Євдокимова. З санкції
Й.Сталіна Ю.Євдокимов провів масові арешти спеціалістів, начальників рудоуправлінь, співробітників
трестів. 13.3.1928 у газеті “Известия ЦИК и ВЦИК” було надруковано офіційне повідомлення Прокурора
Верховного Суду СРСР, в якому, зокрема, йшлося: “На Північному Кавказі, в Шахтинському районі Донбасу
органами ОДПУ при прямому сприянні робітників розкрито контрреволюційну організацію, що мала собі за
мету дезорганізацію та руйнування кам'яновугільної промисловості цього району. Керівний орган цієї
організації, що підтверджується безперечними даними слідства, знаходиться за кордоном і складається з
колишніх капіталістичних власників і акціонерів кам'яновугільних підприємств Донецького басейну, що мали
тісні зв'язки з окремими агентами деяких німецьких промислових фірм та польською контррозвідкою...
Слідством встановлено, що робота цієї контрреволюційної організації, що діяла на протязі кількох років,
виявилася в злісному саботажі та прихованій дезорганізації діяльності, в підриві кам'яновугільного
господарства методами нераціонального будівництва, непотрібних витрат капіталу, зниженні якості
продукції, підвищенні собівартості, а також в прямому зруйнуванні шахт, рудників, заводів тощо...”
Під час судового слідства “визнали” свою провину повністю 20 обвинувачених, частково - 11, не визнали 22. Вирок оголошено 5.7.1928: 11 обвинувачених засуджено до розстрілу, трьох -до 10 років позбавлення
волі з обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією майна, двадцять одного - на термін ув'язнення від 4
до 8 років, десять - від 1 до 3 років. Четверо були засуджені умовно та четверо (німецькі спеціалісти) визнані невинними. Згодом підсудним М.Березовському, О.Казаринову, Ю.Матову, С.Братановському,
Г.Шадлуну та М.Бояршинову вищу міру покарання замінили позбавленням волі на 10 років з суворою

ізоляцією, обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією майна. 9.7.1928 були розстріляні завідувач
підвідділу механізації “Донвугілля” М.Горлецький, старший інженер проектного відділу УНБ
М.Кржижановський, технік-консультант з експорту антрациту в Парижі А.Юсевич, М.Бояринов та С.Будний
(посади яких у вироку не зазначені).
Сталінський режим використав цей процес для розгортання масової кампанії переслідування “буржуазних”
фахівців за “шкідництво” та придушення будь-якого опору авантюристичним темпам індустріалізації країни.
Зокрема, під час проведення слідства та суду над шахтинцями співробітники Артемівського та Сталінського
окрвідділів ДПУ розпочали кримінальні справи на кілька десятків спеціалістів вугільної промисловості (т.зв.
“шахтинські справи”) і спрямували їх на закритий розгляд Особливих нарад при колегіях ОДПУ СРСР та ДПУ
УРСР.
В.Нікольський (Донецьк).
ШАШКЕВИЧ ВОЛОДИМИР (7.4.1839 -16.2.1885) - український письменник, перекладач, публіцист,
громадсько-політичний діяч народовецького напряму в Галичині. Н. у с.Нестаничах (тепер Радехівський р-н
Львівської обл.). Син М.Шашкевича. Після смерті батька виховувався у діда, о.Феодора Крушинського.
Навчався у домініканській школі в Жовкві, “домініканській” та “бернардинській” гімназіях у Львові. Восени
1861 вступив на юридичний ф-тет Львівського унту. У 1865 навчався у Віденському ун-ті, де слухав лекції
відомого словенського славіста Франя Міклошіна. У 1869 склав іспит і здобув диплом юриста. Літературна
та громадсько-політична діяльність Ш. припадає на 1860-70-ті роки. У 1860 у львівському альманасі “Зоря
Галицька яко альбум на год 1860” вперше опубліковано три поезії Ш. У 1860 роках поетичні твори Ш.
друкувалися у львівських часописах “Слово”, “Вечорниці”, “Русалка”, “Правда”, петербурзькій “Основі”,
віденському “Віснику”. В 1863 у Львові вийшла друком збірка поезій і перекладів “Зільник”, наступного року драма “Сила любові”. Ш. був активним діячем раннього народовецького руху, обстоював національну
самостійність українського народу, виступав за введення фонетичного правопису в літературну мову. Разом
з Ф.Заревичем, К.Климковичем, Д.Танячкевичем та ін. сформував у Львові першу народовецьку громаду.
Спочатку належав до редакції першого народовецького часопису в Галичині “Вечорниці” (1862-63)т а з
лютого 1863 був його редактором. У 1864 пробував видавати гумористичний журнал “Дуля” (вийшов тільки
перший номер), у січні-березні 1866 видавав літературний часопис “Русалка”, у 1867 був членом редакції
політичного часопису “Русь”. Член товариства “Просвіта”, редактор двох читанок для селян “Зоря” (1871-72).
З 1869 Ш. перебував на службі у фінансово-адміністративних установах Львова, Тернополя, Коломиї, а з
1876 - Західної Галичини, Тарнова (тепер Польща). У другій пол. 1870 років Ш. відійшов від літературного та
громадсько-політичного життя. Після виходу у відставку в 1883 повернувся до Львова, де і помер.
О.Середа (Львів).
ШАШКЕВИЧ ГРИГОРІЙ (1809-18.8.1888)-український громадсько-політичний і церковний діяч, грекокатолицький священик. Вивчав теологію у Львівському ун-ті, закінчив греко-католицьку духовну семінарію.
До 1848 був священиком у с.Угринів неподалік від Станіслава. У 1848 став співзасновником і заступником
голови Станіславської окружної руської ради - філії Головної руської ради, послом до австрійського
парламенту (райхстагу). У 1845-65 - радник міністерства освіти у
Відні, керував департаментом галицького шкільництва, був цензором шкільних підручників. У 1852 - канонік,
згодом архієпресвітер капітули в Перемишлі. З 1858 - ректор греко-католицької духовної семінарії у Відні. У
1867 став послом Галицького сейму. Відомий як активний поборник національної незалежності українців,
поділу Галичини на дві адміністративні провінції (українську і польську) за етнічною ознакою, пристрасний
оборонець народної мови та противник москвофільської тенденції в письменстві, автор меморандуму,
спрямованого проти проекту латинізації української писемності (1859). Зібрав цінні документи до історії
“Азбучної війни” в Галичині, які опублікував І.Франке (“Українсько-руський архів”, т.8, 1912). Був автором
однієї з перших граматик української мови для народних шкіл (1862) і “Німецько-руської правничої
термінології” (1851), виданої у Відні у співавторстві з Я.Головацьким та Ю.Вислобоцьким.
Ф.Стеблій (Львів).
ШАШКЕВИЧ МАРКІЯН (літ. псевд. Руслан Шашкевич; 6.11.1811 -7.6.1843)- видатний український
письменник і громадсько-культурний діяч, речник національного відродження у західних землях України. Н. у
с.Підліссі (тепер Золочівського р-ну Львівської обл.) у родині священика. Навчався у гімназіях Львова і
Бережан. Закінчив технологічний ф-т Львівського ун-ту та греко-католицьку духовну семінарію (1838).
Священик у селах Гумниська, Нестаничі, Новосілки (Галичина). У студентські роки Ш. був натхненником,
організатором і лідером “Руської трійці”, ініціатором її починань на засадах романтизму - збору і
популяризації фольклору, створення словника і граматики живої української мови, реформування правопису
(заміни етимологічного фонетичним), використання т.зв. гражданського шрифту замість кириличного,
впровадження рідної мови в повсякденний вжиток інтелігенції та церковної проповіді, виступу проти спроб
латинізації українського письменства тощо. У літературі визначився як поет-новатор, творам якого
притаманні чітко виражеі національні мотиви, любов до рідного краю, м'які, ліричні тони, нескладна
символіка (“Слово до чтетелей руського язика”, “Підлисся”, “Руська мати нас родила”, “Побратимові”).
Перлиною ліричної поезії стала його “Веснівка”. Серед творів Ш. - балада “Погоня”, перші в українській
літературі сонети (“До...”, “Сумрак вечірній”). У творах на історичну тематику поетизував героїчне минуле

народу (“Згадка”, “Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139”, “О, Наливайку”, “Хмельницького обступлення
Львова”, “Споминайте, браття милі”). Постать Б.Хмельницького особливо захоплювала поета. Він з пієтетом
висловлювався про його звитяжні походи: “Ми святимо пам'ятку двохсотліттю побідного оружія русинів під
Пилявцями, Зборовим, Збаражем, Львовом, пам'ять славних богатирів козацьких за віру і свободу павших
під Берестечком”. Ш. брав участь у розшифруванні та редагуванні Львівського літопису, в якому знаходився
докладний опис подій національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького
1648-57. У 1834 для альманаху “Зоря” (заборонений цензурою) написав життєпис гетьмана та переклав з
латинської його повчальну байку, адресовану послам польського короля Яна II Казимира. Ш. вславився як
співавтор і видавець альманаху “Русалка Дністрова” (1837), автор брошури “Азбука і abecadio” (1836) та
“Читанки для дівчаток” (1836, вид. 1850). Ш. був одним з перших перекладачів українською мовою “Слова о
полку Ігоревім” та св.Письма (1842), автором перекладів із сербської, чеської, польської, грецької,
латинської, німецької мов. Ідеї та діяльність Ш. і його побратимів мали великий вплив на розвиток
літературного і громадського життя в Україні, сприяли утвердженню національної свідомості багатьох
поколінь української інтелігенції, надихали її на самовіддану працю на ниві національного відродження.
Помер Ш. у злиднях. Похований у селі Новосілках Ліських. У 1893 прах Ш. перевезено до Львова і
перепоховано на Личаківському кладовищі. На вшанування пам'яті поета споруджено пам'ятник на Білій Горі
(1911), у с.Підлісся (1962), Вінніпезі (1944), Львові (1989) та Золочеві. У 1959 створено літературномеморіальний музей у с.Підлісся, який у 1986 перетворено у Шашкевича Маркіяна музей-садибу. У 1962
засновано Шашкевича Маркіяна Інститут-заповідник у Вінніпезі, у 1990 відкрито музей “Русалки Дністрової” у
Львові. Стали традиційними шашкевичівські читання, матеріали яких публікувалися у серійному збірнику
“Шашкевичіана”. Архів Ш. зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника
НАН України.
Ф .Стеблій (Львів).
ШАШКЕВИЧА МАРКІЯНА ІНСТИТУТ-ЗАПОВІДНИК у Вінніпезі - науково-громадська установа, в якій
експонується, зберігається і досліджується творча спадщина М.Шашкевича та ін. діячів “Руської трійці”',
матеріали, що відображають їх громадсько-культурну діяльність на ниві українського національного
відродження, розвиток шашкевичезнавства та вшанування пам'яті поета. Заснований у жовтні 1962 за
ініціативою Української вільної академії наук у Канаді. З 1972 - філіал Українського католицького
університету в Римі. Влаштовує наукові сесії, виставки, презентації, концерти, маніфестації з нагоди ювілеїв
М.Шашкевича, утримує багатий архів і спеціалізовану бібліотеку з шашкевичезнавства, опікується
пам'ятником М.Шашкевичута парком його імені у Вінніпезі. Видавав періодичний орган “Шашкевичіана”
(1963-88, 43 випуски) та “Бібліотеку Шашкевичів” (6 випусків), здійснив перевидання альманаху “Русалка
Дністрова” (1987). Опублікував біобібліогра-фічний покажчик “Маркіян Шашкевич” (1989) та “Збірник
музичних творів на славу М.Шашкевича” (1992). Керівництво установою здійснює кураторія, яку в різний час
очолювали Я.Рудницький, О.Баран, Я.Розумний. З 1979-голова - Михайло Марунчак.
Ф.Стеблій (Львів).
ШАШКЕВИЧА МАРКІЯНА МУЗЕЙ-САДИБА - літературно-меморіальний музей у с.Підлисся Золочівського
р-ну на Львівщині, де народився М.Шашкевич. Філіал Львівської картинної галереї. Створений на базі
меморіального музею поета, що існував з червня 1959. Відкритий у листопаді 1986 під час святкування 175річчя від дня народження М.Шашкевича. Будівлі садиби відновлено на основі архівних і літературних
джерел та аналогів типових садиб першої пол. 19 ст. У чотирьох кімнатах музею експонуються матеріальні
речі та автографи М.Шашкевича, видання його творів, першодрук “Русалки Дністрової”, портрет поета
роботи Л.Медвідя, портрети родичів, документи і матеріали, які розповідають про життя й творчість
М.Шашкевича, вшанування його пам'яті. На подвір'ї садиби встановлено бюст М.Шашкевича (автор скульптор Д.Крвавич).
Ф. Стеблій (Львів).
“ШАШКЄВИЧІАНА” - 1) Журнал, періодичний орган кураторії Інституту-заповідника Маркіяна Шашкевича у
Вінніпезі. Виходив двічі на рік у 1963-88. Видано 43 випуски. Відповідальний редактор - Михайло Марунчак.
Публікував оригінальні статті-дослідження, повідомлення, нотатки, спогади, хроніку, бібліографію з
шашкевичезнавства. Передруковував унікальні матеріали шашкевичезнавців минулого-діячів церкви,
вчених, письменників. Вміщував епістолярію, поезію, рецензії на шашкевичезнавчі видання, 2) Збірник
наукових праць, що е продовженням канадського видання та його новою серією. Видається Інститутом
українознавства ім.Крип'якевича НАН України, Шашкевича Маркіяна Інститутом-заповідником у Вінніпезі,
Шашкевичівською комісією у Львові. Вийшло два випуски (1993, 1996). До збірників увійшли наукові доповіді,
виголошені на Шашкевичівських читаннях у Львові (1991) і Бродах (1994), що розкривають маловідомі або
замовчувані в умовах тоталітарного режиму сторінки діяльності “Руської трійці”, М. Шашкевича та його
послідовників на ниві національного відродження, релігійного та культурно-освітнього життя, творчі здобутки
шашкевичезнавців минулого, традиції “Руської Трійці” в духовному житті України. Опубліковано віднайдені
твори М.Шашкевича, присвячені йому сучасні поезії, рецензії на нові видання з шашкевичезнавства, хроніку
Шашкевичіани. Відповідальний редактор - М.Ільницький.
Ф.Стеблій (Львів).

ШВАРНО ДАНИЛОВИЧ (бл. 1230 - бл. 1269) - князь галицький і холмський (1264 -бл.1269), великий князь
литовський (з 1267). Молодший син князя Данила Романовича Галицького. Після смерті батька володів
Галицьким, Холмським, Дорогочинським князівствами і Чорною Руссю. Бл. 1253 одружився з дочкою
великого князя литовського Міндовга. Був прибічником об'єднання сил Литви і Галицько-Волинського
князівства для боротьби проти ятвягів і Польського королівства. Допоміг великому князеві литовському
Войшелкові Міндовговичу в його боротьбі проти опозиції. З 1263 Войшелк правив у Великому князівстві
Литовському разом з Ш.Д., а 1267 Войшелк повністю передав йому своє князівство.
Я.Ісаєвич (Львів).
ШВАРЦБАРТ САМУЕЛЬ (Шалом; 1886 -1935)-єврейський анархіст, убивця С.Петлюри. Н. у Смоленську.
Згодом з батьками переїхав у м.Балту Подільської губ. Вижив під час антиєврейського погрому у м.Балті в
1905. У 1905 нелегально емігрував до Румунії. У 1908 заарештований у Відні за спробу пограбувати
ресторан. Після відбуття 4-місячного ув'язнення переїхав у Будапешт, де був заарештований за такий же
злочин і висланий з Угорщини. Свої злочини виправдовував анархістськими переконаннями. У 1910-14 жив у
Парижі. На поч. Першої світової війни 1914-18 вступив у французький іноземний легіон. У 1916 внаслідок
поранення був демобілізований. У серпні 1917 повернувся у Росію. Після жовтневого перевороту вступив до
Червоної армії, брав участь у військових операціях в Україні. У 1920 повернувся в Париж, де відкрив магазин
для продажу годинників та ювелірних виробів. Продовжував брати участь в анархокомуністичній організації.
25.5.1926 застрелив у Парижі С.Петлюру. Судовий процес, який проходив у жовтні 1927 у Парижі,
завершився виправданням Ш. (див. Шварцбарта процес 1927). У 1934 надрукував спогади “Іnеm Loyf fun
Yoren” (“Життя героя”).
Д.Кушплір (Львів).
ШВАРЦБАРТА ПРОЦЕС 1927 - судовий процес над С.Шварцбартом, вбивцею С.Петлюри, що проходив у
Парижі 18-26.10.1927. Розслідування обставин вбивства тривало 17 місяців. Ш. заявляв, що метою цього
акту була помста за антиєврейські погроми, здійснені у 1919 в Україні нібито за наказом голови Директорії
УНР. Процес Ш. відбувався у кримінальному суді Сена. Позивачами були вдова вбитого, Ольга Петлюра, та
його молодший брат, полковник Олександр Петлюра, їхні інтереси представляли Сезар Кампінчі та Альберт
Вілльм. Публічним прокурором був П'єр Рейнодель, головним адвокатом - Анрі Торез. Заслухано бл. 200
свідків. Стараннями оборони, що трактувала вчинений злочин як акт справедливої помсти, процес над
Шварцбартом перетворився на суд над С.Петлюрою та урядом УНР, які представлялися безпосередніми
винуватцями погромів. Захист наголошував на нібито германофільській орієнтації С.Петлюри та його
ворожому ставленні до Франції. Звинувачувальна сторона настоювала на тому, що С.Петлюра поборював
антисемітські настрої і був прихильником українсько-еврейського єднання. Серед свідків, які виступили на'
захист пам'яті С.Петлюри, були ген. Ж.Табупа полк. Анрі Фрейденберг (член французької військової місії у
Києві у часи УНР). Наводилися свідчення провідного сіоністського лідера Володимира Жаботинського про
абсурдність звинувачень С.Петлюри в антисемітизмі. Звинувачування, яке опиралось на свідчення
колишнього члена Центральної єврейської комісії ЕліїДобковського, наполягало на тому, що вбивство
С.Петлюри сплановане ДПУ і здійснене під керівництвом агента Михайла Володіна, який прибув до Парижа
у серпні 1925. Однак ця версія не розглядалася судом після того, як Володін у березні 1927 зник з Парижа.
Процес, хід якого висвітлювали кореспонденти провідних газет світу, викликав великий резонанс у Франції.
Серед його учасників були відомі літератори і політичні діячі. Завдяки свідомому маніпулюванню
громадською думкою єврейськими організаціями та лівими французькими інтелектуалами була витворена
атмосфера, в якій емоції домінували над доказами та аргументами.
Суд присяжних виправдав Шварцбарта. Процес Ш. мав символічне значення для подальшого розвитку
українського та єврейського національних рухів та українсько-єврейських відносин. Після суду Ш. відвідував
єврейські громади різних країн, які приймали його як національного героя. Для багатьох українців суд над
Шварцбартом став актом несправедливості не лише щодо самого С.Петлюри, але й до всього українського
національного руху. Судовий процес призвів до наростання націоналістичних й антисемітських настроїв
серед українського суспільства. Зокрема, Д.Донцов трактував його як доказ помилковості й шкідливості
гуманістичної та універсалістської орієнтації в українському русі. Згідно з твердженнями деяких єврейських
авторів, відплатною акцією українських націоналістів проти євреїв стали т.зв. Петлюри дні у Львові. У 1990
один із співробітників КДБ визнав в окремій публікації, що вбивство С.Петлюри було заплановане у Москві.
Хоча причетність ДПУ-НКВС-КДБ до вбивства Є.Коновальця, П.Ребета та С.Бандери доведено (див.
Сташинського процес 1962), досі немає документального підтвердження версії про причетність радянських
спецслужб до вбивства С.Петлюри.
Я.Грицак (Львів).
ШВАЧКА МИКИТА (бл.1728~р. см. невід. )-запорозький козак, один із керівників національно-визвольного
повстання проти польського гніту в Правобережній Україні 1768 -Коліївщини. Під час Коліївщини воював у
повстанському війську М.Залізняка. Навесні 1768 Ш. на чолі гайдамацького загону разом із загоном А.Журби
здобув Фастів і перетворив його на опорну базу повстанців. У кін. літа 1768 Ш. було схоплено російським
каральним загоном під Богуславом і заслано на каторгу до м.Нерчинська. Дальша доля невідома.
Т.Шевченко присвятив йому поему “Швачка”.

О. Кривоший (Запоріжжя).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Т-Я)
Сторінка 10 з 12«1289101112»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика