Головна сторінка сайту
Сторінка 9 з 26«1278910112526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:25 | Повідомлення # 41
ПОДІЛЛЯ (Подільська земля) - історико-географічна область України, що займає басейн межиріччя
Південного Бугу і лівих приток Дністра, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької,
Тернопільської і невеликі частини Івано-Франківської і Львівської областей. У Галицько-Волинському
літописі ця територія відома під назвою «Пониззя». Вперше назва «Поділля» зустрічається у документах 14
ст. історики та етнографи поділяють П. на Східне і Західне. У 60-ті рр. 14 ст. землі П., що перебували під
контролем орд татарських ханів, були завойовані литовськими князями і увійшли до складу Великого
князівства Литовського. Великий князь Ольгерд призначив намісником П. князя Федора Коріатовича. У 1430
на П. здійснило похід польське військо. Проти польського панування вибухнуло Бакотське повстання 143134. Після його придушення територія Західного П. з містами Кам'янець, Смотрич, Бакота, Скала відійшла до
Польщі. У 1434 у Західному П. було запроваджено польський адміністративно-територіальний устрій і
утворено Подільське воєводство (адм. центр - Кам'янець), яке складалося з Кам'янецького, Летичівськогоі
Червоногородського повітів. Східне Поділля залишилось у складі Великого князівства Литовського. У серед.
15 ст. автономія П. була скасована і у 1566 утворено Брацлавське воєводство, що включало Брацлавський,
Вінницький і Звенигородський повіти. Адміністративним центром до 1598 був Брацлав, згодом - Вінниця
(див. також Брацлавщина).
Після Люблінської уніі 1569 територія Східного і Західного П. перебувала у складі Речі Посполитої. Ці
землі зазнавали великих руйнувань і спустошень внаслідок набігів орд кримських і османських феодалів т.
зв. Чорним і Кучманським шляхами. Лише у другій пол. 15 ст. на П. було вчинено не менше 33 нападів, а у
16 ст. - 35. Протягом 15-16 ст. на П. відбувалися національно-визвольні повстання, серед яких найбільш
масштабнішими були рухи під проводом Мухи, С. Наливайка та ін.
У ході національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 на П.
поширився полково-сотенний устрій. На Східному П. утворено Брацлавський (22 сотні) і Кальницький
(пізніше -Вінницький; 19 сотень) полки. За Андрусівським перемир'ям 1667 П. залишилося у складі Речі
Посполитої. У 1672 на П. вторгнулося військо Османської імперії. На завойованій території турки утворили

Подільський еялет з центром у Кам'янці. Лише після Карловицького конгресу 1698-99 П. знову повернулося
до складу Речі Посполитої. У 18 ст. на П. відбуваються ряд виступів українського населення, Палія
повстання 1702-04, шириться гайдамацький рух, який переріс у Коліївщину.
Внаслідок першого поділу Речі Посполитої частину Західного П. було приєднано до Австрії. У 1793 Східне
і решта Західного П. у складі земель Правобережної України захопила Російська імперія. На цих землях
створено Подільське (7 повітів) і Брацлавське (9 повітів) намісництва. Царським указом від 12.12.1796 вони
були об'єднані у Подільську губернію (1797) з центром у Кам'янці. У складі Подільської губернії перебували
12 повітів, У 20-30 рр. 19 ст. на П. відбувалися селянські виступи під проводом У. Кармалюка.
Під час Першої світової війни 1914-18 П. стала тереном бойових дій армій країн Антанти і Четверного
Союзу, внаслідок чого господарство і населення краю зазнало колосальних втрат. У період Української
Народної Республіки згідно закону про адміністративно-територіальний поділ України, ухваленого
Українською Центральною Радою 6.3.1918 до складу Подільської землі увійшли кам'янецький,
проскурівський, ушицький, летичівський, більша частина могилівського і староконстянтинівського повітів
(центр -м.Кам'янець), а до Брацлавщини - Вінницький, Брацлавський, частина Літинського, Липовецького,
Могилівського та Ямпільського повітів (центр - м.Вінниця). У 1917-21 на землях П. відбувалися бої Армії
Української Народної Республіки і Української Галицької Армії з військами іноземних окупантів більшовиками, денікінцями та польською армією. В 1919 у Вінниці і Кам'янці-Подільському деякий час
перебував уряд Української Народної Республіки.
Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 частина земель П. увійшла до складу
УСРР. На територіальній основі Східного і Західного П. існувала Подільська губернія (скасована постановою
ВУЦВК від 3.6.1925). У 1932 було створено Вінницьку, а 22.9.1937 - Житомирську області УРСР. Частина
Західного П. по р. Збруч у 1921-39 входила до складу Польщі. Після Другої світової війни 1939-41 вся
територія П. увійшло до складу областей УРСР. Сьогодні Площа П. становить бл. 61 тис. кв. км.,
чисельність населення бл. 4,6 млн, чол.
О. Мазур (Львів).
ПОДОЛИНСЬКИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (15.1.1815 - 24,8.1876) -український громадсько-політичний діяч у
Галичині, публіцист. Н. у Біличах (тепер Старо-Самбірського р-ну Львівської обл.). Середню освіту здобув у
Львові, Перемишлі і Чернівцях. Навчаючись у 1837-41 в Львівському ун-ті, належав до польсько-української
революційної таємної організації «Сини Вітчизни». З 1843 був священником. Під час революції 1848-49 в
Австрійській імперії написав і намагався видати брошуру «Слово перестороги» (єдиний друкований
примірник знайдений у 1913), в якій обгрунтував право українського народу на національну незалежність у
контексті національного визволення ін. поневолених народів, насамперед слов'янських. Виступав за
налагодження на засадах рівноправ'я і взаємоповаги міжнаціональних взаємин, зокрема українськопольських відносин у Галичині. Ідеалом П. була незалежна Україна у федеративному зв'язку слов'янських
демократичних республік. Після революції П. не переставав цікавитись українським рухом, поглиблював
свої знання з історії. У 1859 заснував у Маневі першу і єдину на цілий Ліський повіт народну школу. В 1868
надрукував у львівському журналі «Правда» історичне дослідження «Маркомани», в якому, виявивши
ґрунтовне знання історичних джерел, відстоював слов'янське походження племені маркоманів, відомого
своїми війнами проти Риму в 1-2 ст. н.е.
Ф. Стеблій (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:26 | Повідомлення # 42
ПОДОЛЯКА ІВАН (рр. н. і см. невід.) - запорізький козак, один з керівників гайдамацького руху в 1740-50-х
рр. у Правобережній Україні. Н. у с. Кропивній Переяславського полку (тепер село Золотоніського р-ну
Черкаської обл.). З 1730-х рр. перебував на Запорізькій Січі. В кін. 1740-х рр. приєднався до гайдамацького
заголу, що діяв у р-ні Чигирина і Сміли. Навесні 1750 організував гайдамацький загін, який розправлявся з
панами, нападав і громив маєтки шляхти та корчми орендарів поблизу Чорнобиля, Горностайпіля, Хабного.
Влітку повстанці на чолі з П. здобули Радомишль. Під час одного з боїв з польськими каральними
підрозділами П. був поранений, захоплений у полон і виданий російським властям. Історичних даних про
його дальшу долю немає.
ПОДУШНЕ (подушний податок, подушна подать) - основний прямий податок у Російській імперії (зокрема, в
Україні) у 18-19 ст. Запроваджений Петром 1 у 1724 (указ про П. 1722) замість подвірного оподаткування. П.
сплачувало все чоловіче населення країни, крім дворян, духовенства і осіб, що перебували на державній
службі. Застосуванню П. передував перепис населення (ревізія) в 1718-24. Розмір податку визначався
сумою, необхідною для утримання армії і флоту. Розмір податку протягом 18-19 ст. постійно збільшувався [з
селян - з 70 коп. в 1794 до 1 крб. 15коп. - 2 крб. 16 коп.(у різних районах) у 1867]. В 18 ст. П. складоло бл. 50
% всіх податків у бюджет держави. На Україну П. було поширено в другій пол. 18 ст. (1765-Слобідська
Україна, 1783 -Лівобережжя, 1795 - Правобережжя). У 1775 купцям П. було замінено сплатою процентного
збору з капіталу; у 1863 від П. звільнено міщан і цехових ремісників (крім Сибіру і Бесарабії). Внаслідок
цього П. стало виключно становим селянським податком. Скасовано в Європеській частині Російської імперії
у т.ч. в Україні з 1887, Сибіру- з 1899.

М. Ерстенюк (Львів).
ПОЖИЛЕ - грошова плата, яку селянин сплачував феодалу у разі переходу до іншого землевласника (за
тиждень до і тиждень після Юрієвого дня осіннього; 26.11. ст. ст.) у Московській державі у 15-поч. 17 ст.
Запровадження П. стало одним з етапів прикріплення селян до землі. Обов'язковість виплати П. і його
розмір встановлював Судебник 1497. Судебник 1550 встановлював розмір П. у залежності від терміну
перебування селянина у землевласника. Царський указ від 9.3.1607 називав П. штраф за переховування в
себе селянина-втікача. П. було поширене і на частині українських земель (Чернігово-Сіверщина), які в 1503
внаслідок литовсько-московської війни 1500-03 були захоплені Московією.
М. Ерстенюк (Львів).
ПОЗЕН ЛЕОНІД ВОЛОДИМИРОВИЧ [10(22).7. 1849 -8.1.1921]- український скульптор. Н. у містечку Оболоні
(тепер Полтавська обл.). Спеціальної художньої освіти не мав. З 1891 - член Товариства передвижників, з
1894 -дійсний член Петербурзької AM. Автор числених скульптурних груп та статуеток на теми з життя та
історії українського народу - «На волах» (бл. 1882), «Шинкар», «Кобзар» (обидві-1883), «Переселенці»
(1884), «Жебрак» (1886), «Запорожець у розвідці» (1887), «Скіф» (1889); портретних бюстів - Г. М'ясоєдова
(1890), Ф. Стравинського (1897), М. Ярошенка (1898, 1899) та ін. Виконав пам'ятники І. Котляревському
(викритий 1903) і М. Гоголю (фігура в 1913, встановлений у першій пол. 1930-х рр.) у Полтаві.
М. Ерстенюк (Львів).
ПОЗИЧАНЮК ЙОСИП ІВАНОВИЧ (псевд. «Шаблюк», «Шугай»; 1911 - 21.12 (за ін. дан., 22.12) 1944] відомий український військовий і політичний діяч, письменник. Н. у с. Дашеві Липовецького повіту Київської
губ. (тепер Іллінецького р-ну Вінницької обл.). Навчався на літературно-мовному ф-ті Ніжинського ін-ту
соціального виховання. В 1939 П. був скерований ЦК ЛКСМУ на редакційну роботу у Львів. Став одним з
визначних членів українського національно-визвольного руху 1940-х рр. У серпні 1941 входив до групи під
керівництвом Д. Мирона, яка мала проголосити Акт відновлення Української держави в Києві (майже вся
заарештована гітлерівцями). В 1943-44 - організатор підрозділів Української Повстанської Армії у
Центрально-Українських землях. З осені 1943 - політичний керівник УПА. В липні 1944 брав участь у роботі
Великого збору Української Головної Визвольної Ради. 15.7.1944 обраний членом Президії УГВР, керівником
осередку інформації і пропаганди УГВР. Видав повстанські газети «За Україну» і «За Українську державу».
Загинув у грудні 1944 в бою з радянськими військовими підрозділами біля с. Лев'ятників (тепер
Жидачівський р-н Львівська обл.). П. автор багатьох новел («Гуляйпільські хлопці», «В житі», «Зелений
шум» та ін.), що друкувалися в підпільних та еміграційних виданнях.
ПОКОН (поклон, поклонне) - один з видів платежів у Київській державі. Сплачувався місцевим населенням
князю або його представникам (наприклад, вирникам) грошима і натурою під час проїзду або тимчасовому
перебуванні їх у місті чи на території волості. Зокрема, існував П. вирний. Запроваджений, на думку
більшості дослідників, Ярославом Мудрим. П. вирний сплачувало натурою («корм») або грошима населення
території чи громада, куди приїзджав вирник (див. Вира), для утримання його та супроводжуючих осіб з
числа князівської адміністрації.
М. Ерстенюк (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:26 | Повідомлення # 43
ПОКРОВСЬКИЙ АНДРІЙ (рр. н. і см. невід) -український військовий діяч, адмірал. Під час Першої світової
війни 1914-18 - віце-адмірал російського флоту. В кін. березня 1918 призначений начальником охорони
південно-західної частини Чорного моря. За правління гетьмана П. Скоропадського - командуючий
Чорноморських портів і флоту. 314.11.1918- міністр морських справ Української Держави в кабінеті С.
Гербеля. Дальша його доля невідома.
ПОКУТТЯ (Покуттє) - історико-географічна область України, сх. частина сучасної Івано-Франківської обл. У
джерелах 17-18 ст. П. називали пд.-зх. «кут» (звідки й походить назва) Галичини між рр.
Дністром,Черемошем та Карпатами, включаючи Гуцульщину, а 319 ст. -лише рівнинну частину цієї території.
В 1430-31 П. займав господар Молдавії Петро Рареш, якого підтримувала частина українського населення.
В 1387-1772 територія П. перебувала під владою Польщі, з 1772-Австрії (з 1867 -Австро-Угорщина). З
територією П. пов'язані Мухи повстання 1490-92. У 16-18 ст. на П. активно діяли загони опришків. У 1650 у
Гданську була надрукована карта Г. Боплана «Частина України, що має назву Покуття». В 1919 землі П.
знову захопила Польща. У 1939 П. разом з іншими західноукраїнськими землями увійшло до складу УРСР.
Я. Ісаевич (Львів).
ПОЛЕМОН І (65-9 або 8 до н.е.) - цар понтійський (з 38 до н.е) і боспорський (14-9 або 8). П. не належав до
царського роду, а був сином ритора Зенона. Близько 38 до н.е. П. при підтримці Риму став правителем
Понту, частини колишнього Понтійського царства (існувало 302 або 301-64 до н.е.). Згодом римляни,
незадоволені незалежною політикою Скрібонія, чоловіка боспорської цариці Дінамії, запропонували П.
захопити трон Боспору, За допомогою місцевої знаті зайняв боспорський престол та зруйнував м. Танаїс,
що підтримивалоДінамію. Вів війну з плем'ям аспургіанів (в Прикубанні), під час якої потрапив у полон і був
вбитий.

ПОЛЕТИКА ГРИГОРІЙ АНДРІЙОВИЧ [1725 -27.11,(8.12).1784] - український громадсько-політичний діяч,
письменник. Н. у м. Ромнах Полтавської губ. (тепер Сумська обл.). Брат І. Полетики. Походив з козацькостаршинського роду Полетик. У 1745 закінчив Київську Академію, працював перекладачем з латинської і
німецької мов у Петребурзькій АН. У 1764-73 -головний інспектор шляхетного корпусу. В 1767 П. був
обраний депутатом комісії по складанню «Нового уложения» від шляхетства Лубенського полку. На
засіданнях комісії та в своїх творах обстоював автономний устрій Лівобережної України і права українського
шляхетсва. П. - автор праць: «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как
Малая Россия во время владения польського разделена была и о образе ее управления», «Возражения на
постановление Малоросийской колегии господину депутату Д. Натальину» (опубл.в 1851), «Мнение на
читаный в 1768 г. в комисси «Проэкт прав благородных» (опубл. у 1926), «Записка о начале Киевской
Академии» та ін., перекладав грецьких філософів, склав «Словарь на шести языках: на российском,
греческом, латынском, французком, немецком и английском» (1763). На думку ряду істориків (О.
Лазаревського, В. Горленка, І. Борщака) П. разом з сином був автором «Історії Русів».
ПОЛЕТИКА ІВАН АНДРІЙОВИЧ [18(29).8.1726 - 22.4.(3.5).1783] - український лікар і вчений. Брат Г.
Полетики. Н. у Ромнах (тепер Сумська обл.), У 1735-46 навчався в Київській Академії. З 1746 вчився в
Кільському ун-ті (Німеччина), з 1752 - у Лейденському ун-ті (Голландія), В 1754 захистив докторську
дисертацію «Про спадкові хвороби» у Лейденському ун-ті. В 1754-56 - професор Кільського ун-ту. З 1756
очолював Петербурзький сухопутний госпіталь та медичну школу. З 1763 - керівник Васильківського
карантину (біля Києва) та одночасно брав участь у роботі Київського карантинного госпіталя. Відзначився
під час боротьби з епідемією чуми в 1770-71.
ПОЛЕТИКИ - український козацько-старшинський рід у Лівобережній Україні. Відомий з 17 ст. Представники:
Іван П. (рр. н. і см. невід) -козак Лубенської сотні (1649); Павло П. (р. н. невід.- п. 1709) - значковий товариш
Лубенського полку; Андрій Павлович П. (бл. 1692 - 1773) -війт роменський (1727-29), значковий товариш
Лубенського полку, з 1749 - бунчуковий товариш, Григорій Андрійович П. (1725 - 1784) -український
політичний діяч (див. Г. Полетика), Андрій Андрійович П. (бл. 1741- бл. 1798) -український громадський діяч,
брат Г. Полетики. Н. у Ромнах (тепер Сумської обл.). З 1758 -військовий канцелярист. У 1767 був
призначений помічником генерального бунчужного - бунчуковим товаришем. У 1784, 1797-98 - предводитель
дворянства Роменського повіту, а в 1785-88 - предводитель дворянства Чернігівської губ. Автор «Дневника
пребывания Екатерины II в Киеве в 1787 г.»; Іван Андрійович П. (1726-1783)- український лікар і вчений (див.
І. Полетика), Василь Григорович П. (1765 - 1845) - український історик і громадський діяч. Син Г. А.
Полетики. Після закінчення Віленського ун-ту до 1790 перебував на військовій службі. В 1802, 1805-12 був
предводителем дворянства Роменського повіту Полтавської губ. Дбав про розвиток шкільництва і освіти.
Автор праці з історії стародавнього Сходу - «Опыт россуждений о первоначальных делах мира, древнем
Египте, об ассирианах, мидянах и персах» (1788). Зібрав документальні матеріали з історії України 16-18
ст., яку мав намір написати. Номеру с. Коровинці (тепер Недригайлівського р-ну Сумської обл.). На думку
деяких українських істориків (О. Лазаревський, В. Горленко, І. Борщак) П. та його батько були авторами
«Історії Русів», Михайло Іванович (1768-1824) - син А. Полетики. Був секретарем імператриці Марії
Федорівни. Автор філософського твору «Essais phiosophiques sur l«homme,ses hrincipau rapports et sa
deestinee, fondes sur [«experience et la raison suivis d«observations sur ie beau« (виданий в 1818, 1822); Петро
Іванович П. (27.8.1778 - 7.2.1849) - дипломат, син І. А. Полетики. 31798 служив у Колегії закордонних справ у
Петербурзі. У 1802-03 - канцлер російської місії у Стокгольмі, Неаполі (1805-05), радник місії у Філадельфії
(1809-11), Ріо-де-Женейро (1812-14), Лондоні (1816-17). У 1817-22 - надзвичайний посол російського уряду у
США. З 1822 - член американського філософського Товариства у Філадельфії. Згодом був сенатором (з
1825), служив в міністерстві закордонних справ. Автор праці «A Sketch of the Internal Condition oof the united
States and Their Political Relations with Europe» (« Нарис внутрішньої умов у США і їх політичних стосунків з
Європою», 1826) та спогадів опублікованих в «Русском архиве» (т. З, 1885). Григорій Іванович П. (бл. 1735 1798) - український дипломат, двоюрідний брат Г. А. Полетики. Закінчив Київську і Московську Академії. З
1755 служив перекладачем у Колегії закордонних справ, з 1762 - секретар російського посольства у Римі, з
1770 - радник російського посольства в Австрійській імперії. Австрійський імператор Иосиф II надав П.
дворянський титул. Автор ст. про запорізьких козаків, надрукованої в 1788 у Відні. Володимир П. (1886 - р.
см. невід.) - український громадський діяч, дипломат. Був земським діячем на Полтавщині. В 1918-19 перший секретар українського посольства в Австрії.
ПОЛЄК ЙОГАНН (1843-1915)- австрійський історик і бібліограф. У 1893 - хранитель (кустош), в 1904-1912 директор бібліотеки Чернівецького ун-ту. Автор досліджень з економічної, політичної і культурної історії,
етнографії, історіографії, бібліографіїта статистики Буковини кін. 18-поч. 19 ст., у додатках до яких
опублікував багато документів. Головні праці: «Здобуття Буковини Австрією» (1889), «Мандрівка Иосифа II
до Галичини і Буковини та її значення для останньої провінції» (1895), «Старообрядці на Буковині» (189699), «Об'єднання Буковини з Галичиною в 1786» (1900) та ряд історико-етнографічних нарисів про
національні меншості Буковини (німців, вірмен, циган, євреїв).
Ф. Стеблій (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:27 | Повідомлення # 44
ПОЛІКАРП (світське ім'я та прізвище - Петро Сікорський; 20.6.1875 - 22.10.1953) - український православний
церковний діяч, митрополит УАПЦ (1942-53). Н. у с. Зеленки на Київщині. В 1898 закінчив Київську духовну
семінарію, в 1906 навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту. В період українських визвольних змагань

1917-21 П. очолював господарський відділ Міністерства віросповідань (1918-19) та виконував обов'язки віцедиректора Департаменту загальних справ (1919-21). З поч. 1920-х рр. жив у Крем'янці. В 1922 прийняв
чернецтво. У 1922-32 П. був намісником Дерманського та архімандритом Мелецького монастирів,
настоятелем Загаєцького і Жировицького монастирів. У квітні 1932 П. висвячений на єпископа луцького,
вікарія Волинської єпархії. У цей час багато працював над перекладами на українську мову церковних книг.
У 1939 П. не визнав зверхності Московського Патріарха, за що був усунений радянською владою з
єпископської кафедри. В серпні 1941 митрополит Діонісій Валединський призначив П. тимчасовим
адміністратором (екзархом) УАПЦ. У травні 1942 собор єпископів Української Автокефальної Православної
Церкви у Києві обрав П. митрополитом. У січні 1944 внаслідок зайняття радянськими військами Волині
ієрархія УАПЦ на чолі з П. та частиною духовенства емігрувала спочатку до Польщі, згодом до Німеччини. В
повоєнний час П. здійснював активні заходи по налагодженню українського церковного життя за кордоном. З
його ініціативи в 1946 для підготовки священників було засновано Богословську Академію (існувала до
1952), підтримував діяльність Богословського наукового інституту при Синоді УАПЦ та видання
«Богословського вісника» (1948-49). Намагався усунути внутрішньоцерковні протиріччя (пов'язані з
існуванням частини вірних, послідовників УАПЦ митрополита В. Липківського, створеної 1921) та
недопустити розколу УАПЦ (див. Українська Автокефальна Православна Церква-Собороправна). В 1950
переїхав у Францію. Помер і похований у Парижі.
«ПОЛІСЬКА СІЧ» - перший український повстанський підрозділ, що діяв на Рівненщині та Житомирщині у
роки Другої світової війни 1939-45. «П.С.» було створено за ініціативою уряду Української Народної
Республіки в екзилі. 20.6.1940 рада старшин армії УНР (полк. А. Валійський, полк. І. Литвиненко та ін.)
уповноважили Т. Боровця створити збройні партизанські загони для боротьби з радянською владою. Т.
Боровець розпочав активну діяльність на Поліссі. Напоч, радянсько-німецької війни 1941-45 П.С.
нараховувала понад 1000 чол. У червні-серпні 1941 «П.С.» здійснювала операції по очищенню волинських
та поліських лісів від окремих груп бійців Червоної Армії. Однак у серпні Т. Боровець розгорнув акцію по
об'єднанню розрізнених політичних сил для створення єдиної української армії. Результативними виявилися
переговори з ОУН (М), монархістами на чолі з полк. І. Трейком, УНАКОР отамана Волошина-Берчака, Тісні
контакти налагоджено з Білоруською Національною Самообороною: Переговори з ОУН-СД не дали
результатів, так як Т. Боровець відмовився визнати чинність Акту 30 червня 1941 р. Політичні групи, що
пішли на контакт з командуванням «П.С», восени 1941 створили спільний штаб (нач. штабу - полк. П.
Смородський) та визнали за командуючого Т. Боровця. У жовтні 1941 з'явилася нова назва - Українська
Повстанська Армія - «П.С». «П.С.» діяла у районі міст Олевськ, Людвипіль та Сарни. У листопаді 1941
«П.С.» було оточено і роззброєно німцями. Навесні 1942 «П.С.» відновила діяльність, яка тепер носила
яскраво протинімецький характер. Чисельність загону нараховувала 5-8 тис. чол. У цей час «П.С.»
намагаються використати у своїх стратегічних цілях як німецьке командування, так і радянські партизани. У
липні-серпні 1942 відбуваються переговори між Т. Боровцем та німецькою стороною (представники д-р П'юц
та д-р Беєр). У вересні-листопаді 1942 з аналогічною місією в район дислокації «П.С.» прибув капітан
Червоної Армії М. Брежньов. Ці переговори завершилися безрезультативно. Т. Боровця активно
критикували кола ОУН-Самостійників Державників (з 1943 - ОУН-Р), так як вважали, що переговори з
ворогом лише послаблюють бойовий дух у повстанців. На поч. 1943 «П.С.» розпочала переговори з
Військовими Відділами ОУН-СД. Під час переговорів група націоналістів-самостійників під проводом І.
Мітринги, що у 1941 відкололася від ОУН-СД, приєдналася до «П.С.» У травні 1943 переговори було
завершено. Військові Відділи ОУН-СД об'єднувалися з «П.С.» у одну формацію - Українську Повстанську
Армію. Оперативний штаб мав бути поширений за рахунок кооптації представників ОУН-СД.
Одразу ж після об'єднання в УПА почали відбуватися негативні процеси. ОУН-СД розгорнула партійну
агітацію, почала запроваджувати Інститути служби безпеки, що не передбачалося статусом «П.С.» Т.
Боровця було звинувачено в отаманщині та в некритичному самовихвалянні. Протистояння між ОУН-СД та
командуванням «П.С.» досягло апогею в липні 1943. Т. Боровець оголосив про вихід своєї групи з УПА. Щоб
уникнути суперечок за назву, «П.С.» було перейменовано на Українську Національно-Революційну Армію
(УНРА). На базі УНРА була створена Українська Національно-Демократична Партія. 18.8.1943 загони СБ
УПА на чолі з курінним Максом (М. Скорупським) оточили штаб УНРА в районі Степаня і заарештувавши
цілий ряд старшин, розброїли УПА «П.С.». Після вступу у кін. 1943 радянських військ на Житомирщину Т.
Боровець розпочав переговори з німцями про передачу його загонам зброї та військового спорядження для
ведення партизанської боротьби з більшовиками. Однак у ході переговорів Т. Боровець був заарештований
гестапо і ув'язнений у концтаборі Саксенгавзен. Командування УНРА деякий час здійснював отаман Л.
Щербатюк-Зубатий. Окремі загони УНРА продовжували свою діяльність до 1945, поширюючи її також
частково і на Галичину.
К. Бондаренко (Львів).
ПОЛІСЬКЕ ЛОЗОВЕ КОЗАЦТВО - українське військове формування, що діяло на Волині у 1939-1941. П.Л.К.
утворилося в липні 1939 з ініціативи В. Сидора, як збройний відділ Організації Українських Націоналістів.
Загальна кількість бійців сягала 500 чол. На чолі П.Л.К. стояли В. Війтюк-Погоня, А. Карий, А. Бульба та ін.
Під час нападу Німеччини на Польщу П.Л.К, змогло здобути велику кількість польської трофейної зброї. З
встановленням радянської влади частина членів П.Л.К. емігрувала, частина пішла у підпілля. У 1940
відбувся процес над одним з керівників П.Л.К. - Адамським, У серпні 1941 П.Л.К. відновило свою діяльність,

встановило зв'язки із «Поліською Січчю» Т. Боровця. У 1943 колишні «лозовики» вступили в Українську
Повстанську Армію.
К. Бондаренко (Львів)
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:28 | Повідомлення # 45
ПОЛІЩУК ВАЛЕР'ЯН ЛЬВОВИЧ (літ. псевд. Сонцвіт Василь, Микита
Волокити; 19.9(1.10).1897 11.11.1937)-український письменник і літературний критик. Н, у с. Більче Дубненського повіту Волинської губ,
(тепер Млинівського р-ну Рівненської обл.). Середню освіту здобув у гімназіях Луцька і Катеринослава
(закінчив у 1917). Деякий час навчався в Інституті цивільних інженерів у Петроград, пізніше - на історикофілологічному ф-ті Кам'янець-Подільського Державного українського університету. Літературну діяльність
розпочав в 1918. Після переїзду до Києва працював у газеті «Народна Воля», дописував у газети
«Селянська Правда» і «Вісті», їздив з творчими відрядженнями до Німеччини, Франції, Чехо-Словаччини та
ін. європейських країн. У 1920-х рр. П. брав активну участь в літературному житті України. В жовтні 1920 за
інціативою П. була створена літературна група «Гроно». В 1923-25 належав до літературноі організації
«Гарт», вийшовши з якої у 1925 заснував у Харкові об'єднання «Авангард» (1925-29). Писав поетичні і
прозові твори, літературу для дітей, літературно-критичні статті. Опираючись на авангардну літературу
Заходу, в своїх творах намагався оспівувати сучасну цивілізацію і досягнення технічної революції. Автор
поетичних збірок «Книга повстань» (1922), «Поем про Бормашиху» (1923), «Радіо в житах» (1-923), «Жмуток
червоного» (1924), «Європа на вулкані» (1925), «Металевий тембр» (1927), «Остання війна» (1927),
«Електричні заграви» ( 1929), «Геніальні кристали»; віршованого роману «Ярина Курнатовська» (1921); поем
«Ленін» (1922), «Асканія-Нова» та ін. У грудні 1934 П. був заарештований і звинувачений у приналежності до
контрреволюційної організації, У березні 1935 засуджений разом з В. Підмогильним, М. Кулішем, Г, Епіком,
Л, Ковалівим, Є. Плужником та ін. до вищої міри покарання - розстрілу. Згодом ростріл було замінено 10річним ув'язненням у спецтаборах, де П. і загинув.
ПОЛК - 1) Назва військового підрозділу у Київській Русі та Галицько-Волинській державі у другій пол. 9серед, 14 ст. Термін «полк» використовувся для позначення різних понять. Найчастіше вживався для
окреслення слова «військо». Під П. розуміли також «народне ополчення» (на відміну від княжої дружини),
окремий військовий відділ, а також військовий похід чи бій. П. не мав постійно визначеного числа воїнів,
найчастіше ця кількість.складала 100-200 чол. П. одержували назви від імені князів або назв земель. Інколи
П. поділявся на менші підрозділи -заступи. Кожний П. мав свій стяг - прапор. З 14ст. термін П. вживається
лише для позначення окремих Еійськсвихзагонів. Після переходу більшої частини українських земель до
складу Великого князівства Литовського, П. формувалися за територіальним принципом з місцевого
українського населення. Використовувалися для боротьби з набігами татар, а також для ведення воєнних
дій проти Польщі, Московської держави, Тевтонського ордену. У другій пол. 16 ст., після утворення
українського реєстрового козацького війська, П. став його основною структурною одиницею. Кількість
козацьких П. не була стабільною і залежала від чисельного складу і реєстру. У 1601 їх було чотири, в 162030-х рр. найчастіше - шість (Білоцерківський, Канівський, Корсуньський, Переяславський, Черкаський,
Чигиринський, короткий час існували також Миргородський та Лубенський). Назва П. походила від міст чи
містечок, де містилася його полкова старшина. Наприкінці 16-на поч. 17 ст. у П. нараховувалося біля 500
козаків, згодом ця кількість змінювалася, у 1620-30-х рр. вона складала біля 1000 чол. 2) Військова і
адміністративно-територіальна одиниця в Україні у 16-18 ст. Під час національно-визвольної війни
українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 сформовані на зразок реєстрових, П. стали
військовими та адміністративно-територіальними одиницями відновленої Української держави Гетьманщини. Керівництво П. здійснювала полкова старшина на чолі з полковником, яку обирали на
полковій раді. Полкова влада поширювалася не лише на козацтво, а й на все населення П. П. поділялися на
сотні (7-20). За часів гетьманування Б. Хмельницького число П. коливалося від 16 до 20. У 1650 існували
такі П.: Київський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Паволоцький, Уманський,
Брацлавський, Кальницький (після 1653 - Вінницький, у 1660-х рр. об'єднаний Брацлавським), Чигиринський,
Переяславський, Кропивнянський (у 1658 увійшов до складу Лубенського і Переяславського П.),
Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. Короткий час існували також
Могилівський (Подільський), Туровопинський, Білоруський (Чауський, Бихівський) П. Після Андрусівського
перемир'я 1667 і поділу українських земель між Московською державою та Річчю Посполитою, козацькі П. у
Лівобережній Україні, яка відійшла до складу Польщі, у 1670-80-х рр. були поступово ліквідовані
(Білоцерківський, Брацлавський, Корсуньський, Канівський, Могилівський, Паволоцький, Вінницький,
Уманський, Черкаський, Чигиринський П.). Однак, у 1684-85 під керівництвом С.Палія у Правобережжі було
відновлено Фастівський та Богуславський, а згодом Корсунський та Брацлавський П. У 1704 тут було
створено Чигиринський, Уманський та Могилівський П. Центром правобережного козацтва було місто Біла
Церква. В 1712-14 внаслідок угоди між Московією і Польщею частину козаків переселено у Гетьманщину, а
правобережні П. -ліквідовано. У Лівобережній Україні в часи існування Гетьманщини тривалий час існували
десять козацьких П.: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський,
Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський. У 50-х рр. 17 ст. з числа українського населення
Слобідської України, за дозволом царського уряду, було сформовано чотири козацькі П.: Острогозький,
Охтирський, Сумський та Харківський (з останнього в 1685 виділився Ізюмський П.). Ці П. проіснували до
1765, коли їх було перетворено на російські регулярні військові частини. У Гетьманщині існуали також
вільнонаймані військові загони, які носили назву П. - компанійські, сердюцькі та ін. Кількість козаків у П. не
була однаковою. У 1723 в них налічувалися в середньому бл. 5 тис. чол., а у Ніжинському П. - бл. 10 тис.

чол. У 1782 особовий склад П. зріс до 10-20 тис. чол., а у Ніжинському П. до 40 тис. козаків. У процесі
ліквідації української національної державності царським урядом в 18 ст. поступово відбувався процес
ліквідації на Гетьманщинні полково-сотенного устрою і реорганізації їх у регулярні військові частини. В 176079-х рр. на території Миргородського П. були сформовані пікінерські П., а після скасування місцевого
військового і адміністративно-територіального устрою у Лівобережній Україні на поч. 1780-х.рр. на основі
козацьких полків було сформовано десять карабінерських П., які увійшли до складу російської армії. 3). У
роки національно-визвольних змагань 1817-21 П. - військові формування різних видів військ (піхоти, кінноти,
артилерії) в Арміях Української Народної Республіки періоду Української Центральної Ради та Директорії
УНР, Збройних Силах Української Держави. 4). Військова частина різних родів військ у всіх видах Збройних
Сил України з самостійним управлінням і господарством. П. бувають мотострілкові, мотопіхотні, танкові,
артилерійські, авіаційні, інженерні, зв'язку та ін. В кожному П. є штаб, 3-5 батальонів (дивізіонів, ескадронів,
рот), підрозділи бойового і матеріально-технічного забезпечення. Більшість полків входять у з'єднання
(дивізії, бригади), деякі знаходяться в безпосередньому підпоряткуванні армії, головного командування.
ПОЛКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ - установа полкової адміністрації в Україні в другій пол. 17-18 ст. Очолював П. к.
полковник, який за її допомогою керував військовими та цивільними справами полку. Діяльністю П. к. відав
полковий писар, якому підлягали канцеляристи (10-16 чол.). У канцелярії велося діловодство полку, сюди
надходили гетьманські та царські укази, універсали, ордери; звідси надсилались відповіді на них і листи до
сотенних урядів, складались книги прибутки та видатків тощо, П.к. укладала і зберігала полковий архів.
ПОЛКОВА РАДА - орган полкового самоврядування у Гетьманщині в другій пол. 17-18 ст. У П.р., яка
скликалася полковником або полковою старшиною, брали участь усі городові козаки, вписані до компутів
полку, які мали бажання та змогу з'явитися на місце її проведення. Раду вів полковник, за допомогою
старшини (зокрема, осавулів), що були посередниками між полковою адміністрацією та козацтвом. Часто в
роботі ради приймали участь представники гетьмана або царські чиновники, які мали значний вплив на її
рішення. На раді відбувалось обрання полкової та сотенної старшини, вирішувалось питання військового та
адміністративного характеру, що стосувалися полку. Формально голосування не проводилось, питання
вирішувалося голосними окликами, підкиданням шапок тощо. У другій пол. 17 ст. повноваження П.р.
постійно обмежувалися гетьманською та царською адміністраціями, полковою старшиною до компетенції
яких поступово перейшли основні функції ради. У 18 ст. П.р. скликалася дедалі рідше і остаточно були
скасовані внаслідок ліквідації польським урядом автономного устрою українських земель у 1780-х рр.
ПОЛКОВА СТАРШИНА - збірна назва представників військової та цивільної адміністрації, які здійснювали
керівництво військово-територіальної одиниці - полком. П.с. існували у другій пол. 17-18 ст. До її складу
входили: полковник, обозний, суддя, писар, осавули, хорунжий. Очолював П.с. полковник. Першою особою
після полковника був обозний, який відав матеріальним забезпеченням полку, керував обозом та
артилерією, а також під час відсутності полковника виконував його обов'язки. Йому підлягали полковий
артилерійський осавул, полковий артилерійський писар, хорунжий полкової артилерії та отамани. На
території полку функціонував полковий суд, який розглядав кримінальні та частково цивільні справи.
Головував у ньому полковий суддя, який мав свою канцелярію та урядовців. Важливі кримінальні справи
розглядалися з участю полковника. Важливе місце серед старшини належало полковому писарю, який вів
діловодство полку і керував полковою канцелярією. Помічником полковника у військових справах був осавул
(найчастіше їх було два), який наглядав за дотриманням порядку і дисципліни у полку, виконував поліційні
функції, опікувався полковою музикою та ін. Помічником осавула був підосавул. Полковий хорунжий
відповідав за збереження полкового прапора. Інколи хорунжих було два, один з них доглядав прапора, а
другий - значка (малого прапора). Під керівництвом хорунжого перебували значкові товариші. Формально
П.с. вважалася виборною, але фактично посади П.с. займали особи призначені гетьманською
адміністрацією або полковником за погодженням з царським урядом. З 1722 П.с. призначала Малоросійська
колегія. Діяльність старшини контролювалася царськими чиновниками. П.с. була ліквідована царським
урядом на Слобожанщині у 1765, а у Лівобережній Україні у 1780-х рр.
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 9 з 26«1278910112526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика