Головна сторінка сайту
Сторінка 8 з 26«126789102526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:21 | Повідомлення # 36
ПІЛСУДСЬКИЙ ЮЗЕФ (5.12.1867 -12.5.1935)-польський політичний і державний діяч. Н. у Зулозі поблизу
Вільно (тепер Вільнюс, Литва). В 1885 закінчив Віденську гімназію. Навчався на медичному ф-ті
Харківського (виключений за участь у студенських виступах), згодом - Віденського ун-тах. У цей період
належав до польської патріотичної організації «Єдність», яка підтримувала контакти з «Народною Волею», В
1887 П. був заарештований царськими властями, звинувачений у підготовці замаху на Олександра III, і
засуджений до 5-річнсго заслання у Сибіру. В 1892 повернувся у Вільно, де став одним з співзасновників
Польської Соціалістичної Партії (ППС), з 1894 - член Центрального робітничого комітету, В кін. 1890-х рр.
організував видавництво партійного органу «Роботнік» (згодом - «Валька»). На поч. 1900-х рр. жив у Львові,
Лондоні та Токіо, де намагався встановити контакти з японською розвідкою. Під час революції 1905-07 у
Російській імперії керував бойовими групами, що займались підготовкою і проведенням терористичних акцій
(головним чином - пограбуванням банків з метою здобуття коштів для купівлі зброї), визволенням
політичних в'язнів, вишколенням нових бойовиків для боротьби проти імперського режиму та за

незалежність Польщі. В 1906 виступив одним з ініціаторів створення ППС-революційної фракції. У 1908 П.
заснував у Галичині Союз Активної Боротьби, який в 1910 створив у Львові нелегальну воєнізовану
організацію «Стрілецьку Спілку». На поч. 1910-х рр. був обраний головним комендантом Тимчасової комісії
організацій у боротьбі за незалежність Польщі, що діяли у Галичині. Досягнення незалежності Польщею
вважав можливим за умови розгрому Російської імперії у війні з Австро-Угорщиною і Німеччиною. Встановив
і підтримував зв'язки з австро-німецьким генеральним штабом. У роки Першої світової війни 1914-18
командував бригадою, сформованою з поляків, яка у складі австрійської армії воювала на Східному фронті.
В липні 1917 внаслідок конфлікту з німецькими окупаційними властями (відмовився прийняти присягу
німецькому кайзеру) був заарештований і ув'язнений в тюрмі у Марієнбурзі. Був прихильником т. зв.
федеративної концепції, яка передбачала розчленування Російської імперії і створення у Східній Європі
федеративної держави у складі Польщі, Литви, України і Білорусії. У листопаді 1918 П., зайнявши пост
тимчасового керівника Польської держави, проводив агресивну політику стосовно Західно-Української
Народної Республіки. У квітні 1919 перекинув на український фронт армію ген. Ю. Галлера, яка
призначалась Антантою виключно для ведення воєнних дій проти більшовиків. Поставши перед загрозою
широкомаштабної війни з РСФРР П., з метою сформування спільного антибільшовицького фронту,
підтримував С. Петлюру в боротьбі проти Радянської Росії. Уклав Варшавський договір 1920. У квітні 1920
П. став першим маршалом Польщі. Вів польсько-радянську війну 1920 і підписав Ризький мирний договір
1921. У міжвоєнний період у зовнішній політиці орієтувався на співпрацю з Великобританією і виступав за
досягнення порозуміння з Німеччиною, вважаючи головним противником СРСР. У 1922-26 відійшов від
активного політичного життя. В серед. травня 1926 при допомозі військової сили здійснив державний
переворот, добився відставки президента Войцеховського і прем'єра уряду В. Вітоса. 31.5.1926 Національні
збори (сейм і сенат) обрали П. президентом, але він відмовився (згодом - президентом став І. Мосціцький). З
1926 П. - призначений Головним інспектором Збройних Сил Польщі, що давало йому всю повноту влади над
армією. Встановив режим «санації», внаслідок чого розпочалося політична і господарська стабілізація,
уніфікація органів влади. В 1926-28 і з 1930 - прем'єр-міністр Польщі. Незважаючи нате, що польський уряд
надавав фінансову підтримку екзильному уряду УНР, а деякі політики з найближчого оточення прем'єра
були знайомі з українською проблематикою, П. нічого не зробив для припинення антиукраїнської політики
місцевої адміністрації у Західній Україні. В вересні-жовтні 1930 за розпорядженням уряду П. на окупованих
Польщею українських землях силами армії і поліції було здійснено жорстокі репресивні акції щодо
українського населення, розраховані на придушення українського національно-визвольного руху (див.
«Пацифікація»). У вересні 1934 за ініціативою П. була запропонована угода про забезпечення прав
національних меншин, яка, однак, була відхилена міністром закордонних справ Польщі Й. Беком. За П. у
травні 1935 була прийнята нова конституція Польщі. Автор спогадів «1920».
ПІНЗЕЛЬ ЙОГАН (рр. н. і см. невід.) - визначний український скульптор другої пол. 18 ст., представник
пізнього рококо. В 1750-60-х рр. працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська обл.), Монастирську і Бучачі
(обидва - Тернопільська обл.). Твори П., які збереглися до нашого часу: три монументальні скульптури
(Юрія, Лева і Атанасія), шість дерев'яних фігур у бічних вівтарях костьолу в Монастирську. Ймовірно, був
автором кам'яних статуй на фасаді ратуші та постатей на барельєфах церкви св. Покрови у Бучачі,
оздоблення костьолу та церкви у Городку (тепер Львівська обл.). Автор кількох варіантів розп'ять. Для творів
П. характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис.
ПІХНО ДМИТРО ІВАНОВИЧ [1(13),1.1853 -29.7(11.8).1913] - російський економіст і політичний діяч. Н. на
Черкащині. В 1870-74 навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту. З 1877-1902 викладав економічні
дисципліни в цьому ж ун-ті (з 1888 - професор). У 1907-13 - член Державної Думи. В 1878-11 П. редагував
щоденну російську газету монархістського напряму «Киевлянин», що стояла на антиукраїнських позиціях.
Після 1905 очолив київське відділення чорносотенної організації «Союза росского народа» і був членом
київського клубу «Русских националистов».
ПІЦЦАГАЛЛІ ФРАНЧЕСКО (рр. н. і см. невід.) - італійський мандрівник 18 ст. У 1789 відвідав Галичину і
Буковину. Подорожні записки П. (опубл. італ. мовою 1791 в Ліворно і лат. мовою 1792 у Гамбургу) містять
певні відомості про побут населення західноукраїнських земель.
Я. Ісаєвич (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:22 | Повідомлення # 37
ПЛАВ'ЮК МИКОЛА (5.6.1927) - український громадський і політичний діяч, Президент УНР в екзилі (198992). Н. у с. Русові Снятинського повіту (тепер Снятинський р-н Івано-Франківська обл.), У роки гітлерівської
окупації України брав участь у діяльності націоналістичного підпілля. Наприкінці Другої світової війни 193945 переїхав до Німеччини. Здобув вищу економічну освіту в Мюнхенському ун-ті. З 1949 проживає у Канаді.
П. є одним з активних діячів українських громадсько-політичного життя в еміграції. В 1956-66 - президент
Українського Національного Об'єднання, згодом заступник президента Конгресу Українців Канади. В кін.
1960-х рр. став одним з організаторів першого Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), в 1967-69 генеральний секретар, 1973-78 - віце-президент, 1978-81 - президент СКВУ. Під керівництвом П. об'єднання
досягло значних успіхів в координації громадсько-культурної діяльності всієї української діаспори,
підтримувало національний та правозахисний рух в Україні (допомагало видавати самвидавні матеріали і
розповсюджувати їх на Заході, прбводило акції протесту проти переслідування українських десидентів
тощо). П. докладав чимало зусиль для консолідації діяльності українських політичних об'єднань. П. - один з
провідних членів ОУН (М), за ініціативою якої створено Конференцію Українських Політичних Партій і

Організацій (КУП-ПО). З 1979 - голова Проводу Українських Націоналістів та ОУН (М). Після входження
КУППО в 1989 до складу Української Національної Ради в екзилі П. став віце-президентом УНР в екзилі. В
1989 після смерті М. Лівицького П. було обрано Президентом УНР в екзилі. 22.8.1992 П. за рішенням
Надзвичайної сесії УНРади 10 скликання (14-15.3.1992) спільно з головою уряду УНР в екзилі -І.
Самійленком та головою УНРади М. Воскобійником передав Президенту України Л. Кравчуку свої
повноваження і мандат Державного- Центру УНР в екзилі. Сьогодні П. очолює Правління фундації ім. О.
Ольжича в Україні (штаб-квартира м. Київ).
ПЛАСТ - дитячо-молодіжна організація покликана виховувати молодь на морально-християнських засадах,
плекати почуття лідера та виховувати почуття українського патріотизму Пластовим гербом є тризуб, що
гармонійно вплітається у білу трилисту лілею. Опікуном П. вважається св. Юрій. При зустрічі пластуни
вітаються словом «Скоб». У назві цього орла, що живе над великими водами, переплетені початкові літери
чотирьох слів «сильно», «красиво», «обережно», «бистро», кожне з яких має свої символи (дубовий листок,
кетяг калини, мухомор і блискавка). Вітаючись, пластуни подають один одному ліву руку. В такий спосіб
вони визнають себе побратимами, прихильниками однієї ідеї та спільного способу життя. П.виховує щирих,
активних патріотів, сильних тілом, духом і мораллю, П. сягає витоків скаутизму. Засновником скаутського
руху визнається полковник англійських збройних сил Баден-Пауелл. Для моральної і фізичної допомоги
молодим воїнам в англо-бурській війні він в 1907 створив юнацьку організації «Скаут». Уже в 1908 перші
загони скаутів виникають в країнах Західної Європи. В 1909 - в Росії (першими скаутами стали ліцеїсти
Царського Села). Перша українська організація виникла при філії Академічної гімназії у Львові в 1911 при
допомозі П. Франка та І. Чмоли. Відразу була взята назва «Пласт» (у запорізьких козаків пластунами
називали розвідників - тих, хто вистежував ворога в прикордонних болотах). Відділи П. існували в Галичині в
усіх українських і багатьох польських гімназіях. Пластуни влилися в загони Українських Січових Стрільців.
Масовості пластовий рух набув у 1921 з виходом першого українського підручника «Життя у «Пласті» за
редакцією О. Тисовського. Пластові організації виникали в Білій-Церкві, Кам'янці-Подільському, Харкові,
Києві, на Волині, Буковині й Закарпатті. Але польська влада в Західній Україні і радянська в Східній повели
рішучий наступ на скаутський рух. Його активісти були фізично знищені, з 1930 П. працював у підпіллі, а з
1939 - за кордоном. Нині там створено шість крайових організацій: Канада, США, Австралія, Аргентина,
Великобританія, Німеччина. На черзі Польща, Чехія, Словаччина і Бразилія. В 1990-х роках діяльність П.
відновлено в Україні, зокрема юридичний статус П. першою надала Львівська міська Рада народних
депутатів.
П. перебуває поза школою, не прагне масового захоплення, тому значною мірою є елітарним. Система
виховання умовно розмежовується на духовну та фізичну. Перша - це вивчення історії, традицій, культури
рідного народу. Друга - мандрівки рідним краєм, веселі змагання та ігри (є їх у П. 130) у виїздних таборах.
Щоб бути здоровим, пластун повинен утримуватися від куріння, алкоголю та наркотиків. Істина пізнається
через практику - гасло пластунів.
Структура П.: першою ланкою виховної спільноти є Улад пластових новаків, який охоплює дітей віком від 7
до 11 років, організованих у рої і гнізда, що діють під керівництвом новацьких виховників. Другою - Улад
пластунів юнаків. Основою є гурток, який складається з 6-8 хлопців або дівчат віком від 12 до 17 років.
Кілька гуртків певної місцевості об'єднуються в курені. Ними керують виборні гурткові та курінні проводи.
Третьою виховною спільнотою є Улад старших пластунів, у якому гуртуються у добровільних і самоуправних
гуртках і куренях старші пластуни (пластунки) від 18 до 25 років. Всі три виховні Улади працюють під
проводом крайових командантів, які в свою чергу підлягають головним булавним у Головній Пластовій
Булаві. Окрему спільноту в рамках П. становить Український пластовий сеньйорат, в якому гуртуються
пластуни після виходу з Уладу старших пластунів. Вони організовані в територіальні або міжтериторіальні
(матірні) курені. Організаційно й адміністративне новацькі гнізда й самостійні рої, юнацькі і старшинські
гуртки й курені творять на терені якоїсь місцевості хлоп'ячі і дівочі коші під керівництвом кошового або
кошової. Сеньйори, іноді також старші пластуни, члени різних куренів, гуртуються у територіальні осередки
праці. Коші й сеньйорські осередки об'єднуються у місцеву пластову станицю під проводом обираної ними
станичної старшини. Усі станиці на території певної країни діють як зареєстровані крайові організції під
керівництвом Крайової Пластової Ради, як надзірного органу, та Крайової Пластової Старшини, як
виконавчого органу, що їх обирають на 2-3 роки Крайові пластові з'їзди. Усі крайові пластові організації
мають власні статути й самостійні у своїх діях, але об'єднані у центральному світовому союзі Конференції
Українських Пластових Організацій (КУПО; засновано в 1954 в Канаді із завданням дбати про ідейну єдність
пластових крайових організацій і координувати їх діяльність). Збори КУПО, що відбуваються раз на три роки,
обирають Головну Пластову Раду як надзірний і Головну Пластову Булаву як виконавчий орган.
М. Ерстенюк (Львів)
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:23 | Повідомлення # 38
ПЛЕТЕНЕЦЬКИЙ ЄЛИСЕЙ
(1550
-29.10.1624) - видатний український православний, церковний і
культурний діяч. Н. у с. Плетеничі (тепер Перемишлянського р-ну Львівської обл.). У 1595-99 - архімандрит
Пінського Ліщинського монастиря. Брав участь у Берестейському соборі 1596. З 1599 був архімандритом
Києво-Печерського монастиря, добився для нього права Ставропігії - непідвладності місцевій церковній
владі. В 1614 при підтримці козаків на чолі з П. Конашевичем-Сагайдачним повернув Києво-Печерському

монастирю земельні володіння, відібрані польським королем Сигізмундом III Вазою. В 1615 заснував у
Киево-Печерській Лаврі друкарню (на базі купленої у Стрятині друкарні Г. Балабана), що видавала як
оригінальну так і перекладну літературу різного змісту староукраїнською, польською, латинською та ін.
мовами. В 1616-24 видав 11 значних творів релігійного, історичного та полемічного характеру, до яких писав
передмови (зокрема, «Часослов» (1617), «Антологіон» (1619), «Номоканон» (1620 і 1624); «Служебник»
(1620) та низку шкільних підручників. П. заснував у м. Радомишлі паперову фабрику, допомагав братським
школам, дбав про покращення чернечого життя. Згуртувавши навколо себе провідних церковно-культурних
діячів, П. сприяв перетворенню Києва в культурний і політичний центр України. Діяльність П. по розбудові
церковного і культурного життя українського суспільства у першій чверті 17 ст. високо цінилася сучасниками.
За словами 3. Копистинського він був «батьком не тільки для Лаври, але й всього українського народу».
М. Ерстенюк (Львів).
«ПЛЕЯДА» - літературний гурток української молоді. Створений у 1888 за ініціативою Лесі Українки та її
брата М. Косача (Обачний). До «П.» входили М. Биковська, Г. Григоренко (О. Судовщикова), М. Комарова, А.
Кримський, В. Самійленко, М. Славинський, Л. Старицька-Черняхівська, І. Стешенко, Є. Тимченко та ін.
Учасники «П.» обговорювали питання розвитку української літератури, влаштовували літературні вечори,
перекладали українською мовою твори зарубіжних письменників (Леся Українка і М. Славинський - твори Г.
Гайне і А. Данте, В, Самійленко - Ж.-Б. Мольєра і П.-Ж, Беранже, Є. Тимченко - «Калевалу»). Підготовані
плеядівцями до друку три збірки «Весна», «Десна» і «Спілка» були заборонені цензурою. Члени «П.»
підтримували літературно-громадські зв'язки з М. Лисенком, М. Коцюбинським, І. Франком, М. Павликом та
ін. У серед. 1893 «П.» припинила свою діяльність.
М. Ерстенюк (Львів).
«ПЛУГ» -спілка українських селянських письменників. Заснована у Харкові в 1922. Мала свої філії в
багатьох містах України. Засновниками спілки виступили С. Пилипенко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Коляда, І.
Шевченко та ін. До «П.» входили також письменники В. Гжицький, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, І.
Кириленко, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч, П. Усенко та ін. «П.» ставив своїм завданням «виховання своїх
членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в
цьому напрямі». Одним з головних завдань керівництва «П.» стало осягнення спілкою максимальної
масовості плужанського руху. В 1925-27 на сторінках літературних видань розгорілася гостра літературна
полеміка між С.Пилипенком та М. Хвильовим, який звинувачував «П.» у провінційності, «просвітянщині» та
«масовізмі». В 1926-27 від «П.» відійшла частина письменників-плужан (П. Усенко, І. Кириленко, Н. Забіла, І.
Дикий та ін.), які заснували нові літературні організації - «Молодняк» та Всеукраїнську Спілку Пролетарських
Письменників, У 1931 «П.» було перейменовано в Спілку Пролетарсько-Колгоспних Письменників. Згідно з
постановою ЦК ВКП(б) від 23.4.1932 «Про перебудову літературно-художніх організацій» «П.» було
ліквідовано. Більшість провідних письменників, членів «П.», зокрема, С. Пилипенко, А.Панів, С.Божко, Г.
Епік, В. Гжицький та ін. були репресовані. В 1925-32 видавав літературно-художній і критичний місячник
«Плуг» (у 1925-27 виходив під назвою «Плужанин» за ред. С. Пилипенка, І. Сенченка, А. Головка, І.
Кириленка, Д. Загули та ін.
ПЛУЖНИК ЄВГЕН ПАВЛОВИЧ (літер, псевд. Кантемірянин; 14(26). 12.1898 - 2.2.1936)- відомий український
поет. Н. у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губ (тепер Кантемировського р-ну
Воронежзької обл., Росія). Деякий час вчився у Воронезькій гімназії (виключений за участь у нелегальних
гуртках), пізніше - у Ростові. Згодом навчався у Київському зоотехнічно-муін-ті,з 1921 -у Київському музичнодраматичному ін-ті ім. М. Лисенка. Певний час працював учителем на Полтавщині. Літературну діяльність
розпочав на поч. 1920-х рр. Перші твори були під власним прізвищем опубліковані у 1924. Друкувався в
журналах «Глобус», «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція». У серед 1920-х рр. видав
свої перші поетичні збірки «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927). Поезії П. притаманний глибокий ліризм,
драматизм почуттів, майстерна поетична мова. Входив до літературних об'єднань АСПИС (1923-24),
«Ланка» та «МАРС». Працював разом з В. Атаманюком і Ф. Якубовським над «Антологією української
поезії» (1930-32), перекладав твори М. Гоголя, А. Чехова, М. Шолохова та ін. У грудні 1934 заарештований
НКВС. Звинувачений у приналежності до націоналістичної терористичної організації. В березні 1935
виїздною Військовою колегією Верховного сулу СРСР разом з Г. Епіком, М. Кулішем, В. Підмогильним, О.
Ковінькою та ін. засуджений до розстрілу (згодом вирок змінено на довготривале табірне ув'язнення). Помер
2.2.1936 на Соловках. Реабілітований у серпні 1956. П. - автор збірки поезій «Рівновага» (1933, опубл. в
Авгсбургу в 1948, в Україні - 1966), роману «Недуга» (1928), п'єс «Професор Сухораб» (1929), «У дворі на
передмісті» (1929), « Болото», віршованої п'єси «Змова в Києві» («Шкідники», «Брати»). Спільно з
В.Підмогильним уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926).
ПОАЛЕЙ ЦІОН (Поалей Сіон, Робітники Сіону; Єврейська Соціал-Демократична Робітнича Партія) поміркована єврейська організація соціалістичного спрямування (1906-28). Перші осередки П. Ц. виникли на
поч. 20 ст. в Україні (Катеринослав, Одеса, Полтава), Білорусії (Вітебськ) і Литві (Вільно, тепер Вільнюс). З
часом поширив свою діяльність на Австро-Угорщину, Велику Британію, США, Палестину, Аргентину. В роки
українських національно-визвольних змагань 1917-21 П.Ц. поставився нейтрально до намагань українців
збудувати свою державу. Встановив тісні звязки з УПСР, підтримував контакти з Українською Центральною
Радою. Деякі члени П.Ц., зокрема С. Гольдельман, активно підтримували український національний рух і

сприяли розбудові української державності. Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 П. Ц.
розколовся на дві фракції. У СРСР діяльність організації була заборонена в 1928.
ПОБОДАЙЛО (ПОДОБАЙЛО) СТЕПАН (р. н. невід. - п. 1654) - український військовий діяч періоду
Хмельниччини, полковник чернігівський (з 1651 ). Походив з селянської родини на Чернігівщині. Тривалий
час служив драгуном у військових загонах А. Киселя. На поч. 1648 перейшов на сторону військ Б.
Хмельницького. Як сотник Чернігівського полку брав участь у багатьох битвах. У червні 1649 призначений
наказним полковником Чернігівського полку і висланий Б. Хмельницьким на допомогу М. Кричевському, який
вів бої з військом Я. Радзивілла в р-ні Лоєва. В кін. липня 1649 П., зазнавши поразки від польськолитовських військ, був змушений відступити. В 1650 у склад Чернігівського полку став учасником походу
української армії у Молдавію. Влітку 1651 очолював українську військову місію до литовського князя Я.
Радзівілла. В червні 1651 успішно обороняв Чернігів від литовських військ. Після загибелі М. Небаби був
призначений полковником чернігівським та наказним гетьманом сіверським (1652). П. виявив себе рішучим
противником Білоцерківського мирного договору 1651. У 1652 призначений Б. Хмельницьким наказним
гетьманом Задніпров'я. В 1652-54 знов обраний полковником чернігівським. У цей період очолив боротьбу
проти польської шляхти у Лівобережній Україні. В 1654 брав участь у переговорах з московським
посольством у Перяславі. Влітку 1654 П. очолював Чернігівський полк під час походу українських військ під
командуванням наказного гетьмана І. Золотаренка у Білорусію. Загинув під час штурму фортеці Старого
Бихова. Тіло П. перевезли до Чернігова та поховали у Троїцько-Іллінському монастирі, збудованому на його
кошти.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:24 | Повідомлення # 39
«ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ» - найвидатніша пам'ятка літописання Київської Русі. Укладена на поч. 12 ст. У
первісному вигляді «П.м.л.» до нас не дійшла, а була переписана на поч. 15 ст. і збереглася в кількох копіях.
Відомо три редакції «П.м.л.». Перша складена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря
Нестором. Ім'я Нестора не збереглося в найдавніших списках «П.м.л.», але воно збереглося у списках 16 ст.
Нестор кілька разів згадується як печорський літописець у різних місцях «Києво-Печерського Патерика».
Другу редакцію склав 1116 ігумен Видубецького монастиря в Києві Сильвестр (дійшла до нас утрьох списках
- Лаврентіївському, Радзівіллівському (Кенігсберзькому) і Троїцькому (Московському академічному),
Лаврентіївський список дістав назву від імені переписувача Лаврентія, який склав його для суздальського
князя Дмитра Костянтиновича в 1377. Радзівіллівський список (див. Кенігсберзький літопис) датується 15 ст.
Троїцький список загинув у 1812. Третю редакцію «П.м.л.» створив близько 1118 невідомий автор у КиєвоПечерському монастирі. Вона має два списки: Іпатіївський, знайдений в Іпатіївському монастирі в Костромі
(складений у 15 ст.), і Хлебніковський (відноситься до 16 ст.). Ця редакція лягла в основу дальшого
літописання Києва та ін. центрів Київської Русі, зокрема галицько-волинського літописання.
«П.м.л.» - зведення з попередніх літописів, різноманітних історичних та літературних творів, пам'яток
права. Основна увага в творі приділяється політичним, воєнним та династичним подіям. Містяться відомості
про походження і розселення східних слов'ян, утворення Київської держави та її сусідів. У тексті «П.м.л.»
виклад матеріалу подається нерівномірно. Тут містяться записи про події без їхдатування по рокахдля яких
характерний монотематизм (описи групуються навколо певного князя чи військових та ін. подій). Такі записи
часто представляють собою спогади про давно минулі часи. Прикладом може бути «Повчання» Володимира
Мономаха, в якому немає точних дат. Записи по роках з вказівкою на дні, переважають в більшій частині
літопису. Вони починаються з 1061 і, в основному, пов'язані з Києво-Печерським монастирем. Виділяється
та частина літопису, де детально говориться про правління київського князя Всеволода Ярославича (син
Ярослава Мудрого), походження його двох синів, дочки Янки, діяльність Всеволода спочатку як
переяславського князя, а згодом - великого князя київського. Саме за Всеволода автор переробив свій твір,
який у 1116 переписував Сільвестр, Несторів звід або першу редакцію «П.м.л.» за часів Володимира
Мономаха було передано у Видубицький Михайлівський монастир. У 1118-19 над літописом працював
третій редактор, який вніс доповнення до тексту другої редакції і продовжив розповідь до кін. 1117.
Припускають, що в укладанні третьої редакції «П.м.л.» брав участь син Володимира Мономаха, який до
1117 князював у Новгороді. Розповіді про події наступних 80 років, що відбулися в Київській землі,
складають Київський літопис. Над вивченням «П.м.л.» працювали багато поколіньдослідників. Розпочав
його вивчення у 18 ст. В. Татіщев, продовжували М. Погодін, К. Бестужев-Рюмін, М. Костомаров та ряд ін.
Вперше повний переклад українською мовою і грунтовний аналіз «П.м.л.» здійснив у 1990 Л. Махновець,
запропонувавши називати «П.м.л.» «Літописом руським за Іпатським списком».
М. Пелещишин (Львів).
ПОВІТ - адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на українських, а також польських, литовських
і білоруських землях з другої пол. 14ст. Вперше зустрічається в джерелах кін. 14 ст., написаних діловою
«руською» мовою Великого князівства Литовського. На території Галицької Русі, Зх. Волині та Зх. Поділля в
складі Польського короліства до 30-х рр. 15 ст. П. являли собою округи, якими управляли воєводи
(призначалися з міцевого населення і підпорядковувалися старостам). З утворенням Руського, Белзького і
Подільського воєводств ці землі також були поділені на П. Управляв П. гродський староста, що відав
адміністративними, судовими, а іноді й військовими справами. З поширенням на українські землі польського
права у кожному П. діяв гродський суд (очолював староста) та виборний земський суд, які обслуговували

головним чином шляхту (передусім землевласницьку). До серед. 16 ст. деякі з П. складалися з свого роду
підповітів на чолі з старостами нижчого рангу. У Волинській, Східноподільській і Київській землях до 1566 П.
були старостинськими округами, а в створених цього ж року Волинському і Брацлавському воєводствах, а
також у Київському воєводстві (існувало з 1471) - судово-адміністративними округами. В роки національновизвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 на території Гетьманської
держави було скасовано П. і запроваджено полково-сотенну систему адміністративно-територіального і
військового управління (див. Полк і Сотня). Після входження українських земель до складу Австрійської
монархії на території Галичини і Буковини запроваджувався поділ на округи і дистрикти. Українські землі, що
потрапили під владу Російської імперії були остаточно поділені в кін. 18 ст. на губернії та уїзди. Дистрикти й
уїзди місцевим населенням традиційно йменувалися П., що знайшло свій вияв в українській та польській
суспільно-політичній та науковій літературі 19-20 ст. Поділ на дистрикти проіснував до розпаду АвстроУгорщини, а уїзди до 1918. Повітовий поділ зберігався в УСРР до 1923, коли замість 102 П. було створено
52 округи. В 1919-39 П. був адмністративно-територіальною одиницею на західноукраїнських землях, що
перебували під польською окупацією.
М. Крикун (Львів)
ПОВОЗ - державна повинність у Київській Русі, що полягала в обов'язку доставляти продукти сільського
господарства за розпорядженням князя (феодала) на княжий двір, ринок або в похід. П. називався також
обов'язок селянина постачати підводи для державних потреб. П. поступово замінювався грошовим
податком -«повозними грошима».
М. Ерстенюк (Львів).
ПОВОЛОВЩИНА (воловщина) - один з прямих грошових податків у другій пол. 14-першій пол. 17 ст. на
українських землях (Київщина, Переяславщина, Поділля, Волинь), що перебували у складі Великого
князівства Литовського, а з 1569 - Речі Посполитої. П. сплачували державі всі без винятку категорії
залежного селянства. Стягувався в розмірі від 4 до 60 грошів і більше з двору в залежності від стану
селянського господарства - кількості і якості землі, наявності робочої худоби тощо. Скасована П. на поч.
національо-визвольнї війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57.
М. Ерстенюк (Львів).
«ПОВЧАННЯ» ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА («Повчання Володимира Мономаха дітям») -визначна пам'ятка
літератури Київської Русі. Збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під
1096 у кількох неповних частинах. Точної дати написання не встановлено, ймовірно 1117. З літературного
погляду - це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в
давній українській літературі спроба життєписної розповіді. «Повчання» оригінальний твір, у якому
Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного й морального характеру, повчає
своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями,
самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою давати приклад іншим. Свої настанови він
підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення
єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів. Вперше текст «П».В.М. був опублікований графом О.
Мусіном-Пушкіним 1793 у Петербурзі.
М. Ерстенюк (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:25 | Повідомлення # 40
ПОГОДІН МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ -[11(23).11.1800 - 8(20).12.1875] - російський історик, письменник і
журналіст, академік Петербурзької АН (з 1841). Один з ідеологів теорії російської «офіційної народності». В
1821 закінчив Московський ун-тет. У 1825 захистив магістерську дисертацію «Про походження Русі».
Виступаючи з позицій норманської теорії, заперечував положення про автохтонність слов'янського
походження Київської Русі. У 1826-44 професор Московського ун-ту. В 1827-30 видавав журнал
«Московський Вістник», у 1841-56 разом з С. Шевирьовим - «Москвітянін». У своїх працях висунув ряд
помилкових -тверджень з історії України. П. доводив, що до татарської навали Подніпров'я було заселене
великоросами, а українці (вихідці з-під Карпат) осіли на обезлюднілій території над Дніпром лише в 16 ст. На
думку П., українські козаки були окремим племенем-сумішшю слов'янських елементів з тюркськими. П.
заперечував факт існування українського народу. У дискусії, яка розгорнулася навколо поглядів П.,
українські історики та філологи (М. Максимович, В. Антонович, М. Грушевським, О.Котляревський, П.
Житецький, А. Кримський) периконливо довели їх безпідставність і ненауковість, П. став також духовним
батьком галицького москвофільства. Після відвідин П. Львова в 1835 і 1838-1940 під його ідейним впливом і
фінансовою допомогою виник гурток прихильників етнічної і мовної єдності Галицької Русі з Російською
імперією, відомий під назвою «Погодинская колония». В 1860-х рр. П. виступив одним з ідеологів російського
панславізму.
К. Кондратюк (Львів).

ПОГОЛОВЩИНА -прямий податок у 15-17 ст. на українських землях, що перебували під владою Великого
князівстава Литовського і Речі Посполитої. Стягувався від площі землі, кількості худоби («голів») та ін.
майна. П. сплачували селяни грішми на користь великого князя і польського короля, а 316 ст. П. почали
збирати і магнати. Після запровадження у Правобережній Україні «волочної поміри» (див.«Усгава на
волоки» 1557), основою визначення П. стали волоки. У Гетьманщині П. було скасована Б. Хмельницьким.
М. Ерстенюк (Львів).
ПОГОСТ - в первісному значенні, ймовірно, гостинний двір, на якому тимчасово зупинявся князь, духовні
особи, а також купці (гості). В Київській державі, очевидно, назва сільської громади та її центру. З серед. 10
ст. П. стали адміністративно-територіальними одиницями. На чолі П. стояла посадова особа, що
відповідала за регулярну сплату населенням податків. У 11-14 ст. П. складали кілька десятків або сотень
сіл. У них, очевидно, зупинявся князь зі своєю дружиною під час полюддя, а також в ході розгляду судових
справ. У кін. 17-18 ст. на території Стародубського полку П. називали невеликі поселення російських
поселенців-розкольників. У Московській державі у 15-17 ст. П.- невелике селище з церквою і кладовищем.
ПОДВІРНЕ ОПОДАТКУВАННЯ- система оподаткування населення прямими податками в Московській
державі та у Лівобережній Україні. Після перепису населення в 1676-78 царський уряд указом від 5.9.1679
замінив посошне. За одиницю П.о. було взято двір, тобто селянське господарство. Запровадження П.о.
значно збільшило кількість платників податків за рахунок включення в їх число тих категорій населення, що
раніше були звільнені від оподаткування (т.зв.«задвірних», «ділових людей», половників тощо). Загальну
суму П.о. визначав уряд, а сільська громада чи міське управління розкладали податки між окремими
дворами, П.о. зберігалось до запровадження подушного (1724), у Лівобережній Україні - до другої пол. 18 ст.
М. Ерстенюк (Львів).
ПОДЖІО БОРИС (бл. 1875-1920)- український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Під час Першої
світової війни 1914-18 -генерал-майор, командир дивізії російської армії. З вересня 1917 - командир дивізії
Другого Січового Запорізького Корпусу (команд ген. Мадрика). У 1918-19- командир Третього Херсонського
корпусу, деякий час - Запорізького Корпусу.
ПОДИМНЕ (подимщина, димне, дим) - один з найдавніших прямих податків у Київській Русі і на українських
землях у складі Великого князівства Литовського та Польщі. Назва походить від одиниці оподаткування
«диму» (двору, будинку)-тяглого селянського господарства. Платили П. натурою і частково грошима. За
часів Київської держави сплачували селяни-общинники. У 14-17 ст. в Україні П. сплачували на користь
великого князя литовського чи польського короля державні селяни-данники і, частково, панські селяни.
Поряд з «димом» одиницею оподаткування у Великому князівстві Литовському було дворище, до якого
часто входило кілька «димів»). У такому випадку податок сплачували від кожного «диму». В 16 ст. П.
перетворилося
на
звичайний
натуральний
та
грошовий
чинш.
М.
Ерстенюк
(Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 8 з 26«126789102526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика