Головна сторінка сайту
Сторінка 7 з 26«12567892526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:45 | Повідомлення # 31
ПЕТРУШЕВИЧ ЄВГЕН (3.6.1863-29.8.1940)-український громадсько-політичний діяч, презиент і диктатор
Західної Області Української Народної Республіки. Н. у Буську (тепер Львівська обл.) у сім'ї священика.
Навчався в Академічній гімназії у Львові та на правничому (юридичному) ф-ті Львівського ун-ту. Доктор
права. Відкривши власну адвокатську контору у Сокалі, став головою місцевої філії (відділення) товариства
«Просвіта» та Повітової каси ощадності. В 1907-18 - посол австрійського парламенту, заступник голови
Української Парламентарної Репрезентації. З 1910 - депутат галицького сейму, брав активну участь у
боротьбі за реформу виборчого закону. Підчас Першої світової війни 1914-18 - член Головної Української
Ради та Загальної Української Ради. В 1917-18- голова Української Парламентарної Репрезентації в
австрійському парламенті. 19.10.1918 як президент Української Національної Ради (див. вкраїнська
Національна Рада ЗУНР-ЗО УНР 1918-19) проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини
Української держави. 4.1.1919 обраний у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) Президентом ЗахідноУкраїнської Національної Ради (фактично - Президентом ЗУНР). Після проголошення 22.1.1919 Акту Злуки
ЗУНР і УНР згідно рішення Трудового Конгресу України у Києві став членом Директорії УНР. 9.6,1919 у
зв'язку з критичним становищем назначений Українською Національною Радою Диктатором ЗО УНР-ЗУНР.
Директорія УНР не визнала чинності цього акту і вивела П. зі свого складу, Після переходу Галицької Армії
та уряду ЗО УНР за р. Збруч на територію Наддніпрянської України, виявилися гострі розходження
політичних ліній П. та С. Петлюри, у першу чергу на тлі можливого союзу УНР з Польщею. 15.11.1919 П.
покинув Кам'янець-Подільськ, осідок українського уряду і виїхав через Румунію до Відня. Після укладення
21.4.1920 договору між УНР і Польщею, згідно якого, зокрема, українська сторона офіційно визнала анексію
Польщею Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини П.
визнав цей акт юридичне неспроможним й очолив дипломатичну боротьбу за самовизначення Галичини на
міжнародній арені. В серпні 1920 сформував екзильний уряд Диктатора, який ставив собі за мету
домагатися відновлення незалежності ЗУНР дипломатичними засобами, Уряд П. припинив свою діяльність
15.3.1923 після рішення Ради Послів про передачу Галичини до складу Польщі (14.3.1923). До кінця
свогожиття П. перебувавв еміграції у Берліні. У 1920-х рр. перейшов на позиції «радянофільства»; порвав з
радянофільською орієнтацією після краху політики «українізації» в УСРР, Помер у Берліні. Похований на
цвинтарі катедри св. Ядвіги.
Д. Кушплір (Львів).
ПЕЧЕНІГИ (беченеги по-тюркськи, пацинаки в західноєвропейських та візантійських хроніках) - об'єднання
тюркських та ін. племен у 8-9 ст. у заволзьких степах. У 90-х рр. 9 ст. П. переселились у північнопричорноморські степи включно до гирла Дунаю, витіснивши звідси ін. племена, зокрема найбільш
численних угрів, Перша згадка про П. у «Повісті минулих літ» відноситься до 915. Князь Ігор уклав з П.
договір, після чого вони перекочували до границь Візантії та Угорщини. У 920 князь Ігор здійснив похід проти
П., але в 944 вони взяли участь у поході Ігоря на Візантію. Протягом першої под. 10 ст. напади П. суттєво не
відбились на зносинах Русі з Візантійською імперією та мусульманськими державами Каспію. Після падіння
Хозарського каганату кількість П. у Північному Причорномор'ї значно збільшилась. У 968 відбувся їх перший
напад на Київ. У 972 П. розбили біля дніпрових порогів дружину князя Святослава Ігоровича, який загинув у
цьому бою. Печенізький хан Куря зробив чашу з черепа Святослава. Після смерті Святослава Ігоровича, в
кін. 10 - першій пол. 11 ст. П. посилили напади на Русь. У 988-997 князь Володимир Святославич вів
запеклу боротьбу з П. Інтенсивно зміцнючи південні границі своєї держави, він збудував ряд укріплених
замків по річках Сулі, Стугні і Трубежу. Літописець згадує про те, що П. у 993 перейшли Сулу і вступили в
битву з дружиною Великого князя Київського Володимира Святославича, але зазнали поразки. На місці
перемоги Володимир заложив місто Переяславець. Напади П. мали місце і в 996-997, а в 1015-19 вони були
викликані війнами між синами Володимира Святополком, (користувався підтримкою П.) і Ярославом.
Останній похід П. на Київську Русь відбувся 1036, коли вони зазнали нищівної поразки під Києвом від війська
Ярослава Мудрого. На місці цієї перемоги було збудовано Софіївський собор. Після цього П. майже не
згадуються в літописах. Частина П., яка продовжувала кочувати в причорноморських степах, з появою
половців увійшла до їх племінного союзу в другій пол. 11 ст. У кін. 11 ст, П. почали нападати на землі
Візантії. Для боротьби з ними візантійський імператор Олексій І Комнін (1081-1118) використав половців,
внаслідок чого були раптово знищені більше ЗО тис. П. У 10-11 ст. частина П. визнала владу київських
князів, осіла на руських землях, зокрема в басейні р. Рось. Останній раз вони згадуються в літописі під 1168
у складі Чорних клобуків. За повідомленням візантійського автора Костянтина Багрянородного, у 8 ст. П.
поділялись на 6 округів (орд), на чолі яких стояли «великі князі». В кожну орду входили 5 родів, які
очолювались «меншими князями». В дніпровсько-дністровських ордах були відомі імена ханів Паці, Куркуте,
Ваіцу та ін. Влада передавалась двоюрідним братам або їх дітям, що свідчить про пережитки
матріархальних законів. У серед 11 ст. в степах між Дніпром і Дунаєм кочували 13 печенізьких родів. Відомі
верховні воєначальники їх Тірах та Кеген, Захоплених на війні полонених продавали в рабство або
відпускали на волю за викуп. Основним видом господарської діяльності П. було кочове скотарство. Але в
деяких місцях, де знаходились їх родові могильники, зокрема, біля Саркела, в Пороссі, вони переходили до
напівосілого способу життя. В ряді місцевостей відкрито поховання П. Могильник 10-11 ст. був повністю
розкопаний біля Саркела. Своїх покійників вони ховали в глибоких ямах, куди клали зброю (прямолезі

шаблі, луки зі стрілами), срібні прикраси ременів, опудала коней, їх черепи та кінську збрую. Якщо воїн
загинув у поході, то родичі насипали курган, куди клали опудало коня та речі покійника. Арабський
мандрівник Ахмедібн Фадлан (початок 10 ст.) описав детально їх зовнішній вигляд: вони були темнолицими
брюнетами і мали гладко голені обличчя.
М. Пелещишин (Львів).
ПЕЧЕРНІ МІСТА - залишки, переважно, середньовічних населенних пунктів (міст, фортець-замків,
монастирів, поселень), на території яких виявлено штучні або природні печерні споруди. П.м, відомі в
Україні (Крим), Грузії, Італії, Середній і Малій Азії, Китаї, Індії та ін. Печери мали, в основному, культове
(церкви, каплиці,могильники, господарські (підвали, загони для худоби) або воєнне (склади зброї, каземати,
тюрма) призначення. Звичайно, вони поєднувались з наземними спорудами. Житлові приміщення в печерах
створювали, переважно, при монастирях. Після занепаду П.м. наземні споруди руйнувались, покривались
грунтом і рослинністю, і зберігались тільки печери (добре були помітні штучні печери, розміщені на обривах
скель). Мандрівники 17 - поч. 19 ст. дали тому багатьом поселенням назву П.м. У Пд.-Зх. Криму П.м,
виникли в 5-7 ст. У 9 ст. з розвитком торгівлі і ремесел перетворились на міста і замки. Найбільші з них на
території України: Інкерман (Каламіта), Ескі-Керммен, Мангуп (Феодоро),Чуфут-Кале (поблизу Бахчисараю).
31838 П.м. у Криму оголошено археологічним заповідником.
М. Ерстенюк (Львів).
ПЄРАЦЬКИЙ БРОНІСЛАВ (28.5.1895 -15.6.1934) - польський державний і політичний діяч, полковник. У
роки Першої світової війни 1914-18 служив у польських військових формуваннях. З 1918 - член Польської
Військової Організації. В 1918-19 брав участь в українсько-польській війні, був підполковником польської
армії. В 1923 очолював відділ некатолицьких віровизнань. У цей період був одним з прихильників політики
забезпечення національно-культурних прав українського населення на окупованих землях з метою
перетворення їх на лояльних громадян Польської держави. З кін. 1920 - на поч. 30-х рр. став одним
провідних діячів «санаційного» режиму та проурядової політичної організації - Безпартійний Блок Співпраці з
урядом, з 1928 - депутат варшавського сейму. Виступав за проведення політики «сильної руки». Деякий час
очолював польську таємну поліцію. В 1929-30 - віце-міністр, 1930-31 - міністр без портфеля, з 1931 - міністр
внутрішніх справ Польщі. В 1930 керував «Пацифікацією» у Галичині (зокрема, Львові), а згодом як міністр
внутрішніх справ санкціонував каральні заходи щодо українського населення в Ліскому повіті (1931), в 1932
на Волині та Поліссі. В 1931 під тиском міжнародної громадськості пішов на деякі поступки в економічній і
культурно-освітній областях для української меншості в Польщі. В червні 1931 провів переговори з
провідними діячами Українського Національно-Демократичного Об'єднання і митрополитом А.
Шептицьким з метою пошуку шляхів досягнення українсько-польського політичного компромісу. Вбитий в
червні 1934 у Варшаві членом ОУН Г. Мацейком як головний винуватець політичного терору проти
українського населення на поч. 1930-х рр. Польський уряд використав загибель П. як привід для створення
концентраційного табору для політичних в'язнів Берези Картузької. В організації замаху на П. були
звинувачені і на Варшавському процесі 1936 засуджені до смертної кари та тривалих строків ув'язнення С.
Бандера, М. Лебедь, М. Карпинець, Д. Гнатківська, М. Климишин та ін. члени ОУН.
ПИЛИПЧУК ПИЛИП (1869 - 1940)- український громадсько-політичний і державний діяч. Н. на Волині.
Здобув інженерну освіту в Петербурзі. На поч. 20 ст. брав активну участь в житті української громади у
Петербурзі. В 1917-18 -доцент теоретичної механіки у Київському політехнічному інституті. Належав до
Української Партії Соціалістів-Революціонерів, згодом - Української Народно-Республіканської Партії. У
період директорії УНР— начальник водних шляхів Дніпра. В грудні 1918- квітні 1919-керуючий міністерством
шляхів УНР в уряді В. Чехівського та С. Остапенка. Влітку-восени 1919 очолював дипломатичну місію
уряду УНРу Варшаві. В 1920 входив до складу Комісії по виробленню Конституції Української Народної
Республіки (створена 30.8.1920), яка працювала у Тарнові (Польща). В 1921-22 - П. голова Ради Народних
Міністрів УНР в екзилі. У 1922-25 - професор Українського (таємного) політехнічного інституту у Львові, З
1926 жив у Луцьку, працював інженером. Був засновником та головою Товариства ім. Лесі Українки. Помер у
Холмі (тепер Польща).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:19 | Повідомлення # 32
ПИЛЯВЕЦЬКА БИТВА 1648 - переможна битва української армії, очолюваної Б. Хмельницьким, проти
польських військ під Пилявцями (тепер село Пилява Староконстянтинівського р-ну Хмельницької обл.).
Невдовзі післяблискучих перемог української армії в Жовтоводській битві 1648 і Корсунській битві 1648
національно-визвольний рух охопив всю Україну, внаслідок чого влітку 1648 Київське, Брацлавське,
Чернігівське і частина Подільського воєводства була звільнена з-під влади шляхетської Польщі. Значно
активізувалися дії повстанців у Галичині і на Волині. На поч. червня 1648, прорушуючи умови перемир'я (від
2.6.1648) у Правобережну Україну вдерлися каральні загони магната Я. Вишневецького, до якого
приєдналися підрозділи шляхтичів Тишкевича, Осинського, Заславського та ін. В боях під Махнівкою (тепер
село Козятинського р-ну Вінницької обл.; 16-18.7.1648) та Староконстянтиновом (25-27.7.1648) козацькі
полки на чолі з М, Кривоносом розгромили шляхетські загони і визволили частину Поділля і Волині.
Протягом серпня 1648 польський уряд для придушення всенародного повстання в Україні сформував в р-ні
Глинян (поблизу Львова) та біля замку Човганський Камінь (тепер Теофіполь Хмельницької обл.) 40-тисячну
армію , а з урахуванням допоміжного складу - бл. 100 тис. чол. Для керівництва військом було обрано трьох
полководців (регіментарів) - князя Д. Заславського, коронного підчашого М. Остророга і коронного

хорунжого О. Конецпольського. На поч.ересня 1648 коронне війська виступило з місць свого базування на
Волинь. На зустріч йому із р-ну Маслового Ставу (тепер село Маслівка Миронівського р-ну Київської обл.)
через Білу Церкву-Паволоч-Погребище-Хмільник на Староконстянтинів рушила українська армія (бл. 100
тис. чол.) і загін буджацьких татар (бл. 600 чол.). Під Пилявцями, направому березі р. Ікви (за ін. дан.,
Пиляви) українське військо збудувало добре укріплений табір. Окремо, на лівому фланзі головних сил
української армії, розташувалась кіннота М. Кривоноса. Козацька піхота, зайняла греблю, що сполучала
обидва береги річки і збудувала на ній шанці. 9(19).6.1648 надійшло польське військо і стало табором на
протележному березі річки. Вирішальна битва розпочалась 11(21).9.1648 запеклими боями за греблю через
р. Ікву. Польські корогви під командуванням Я. Тишкевича, Иордана і Осінського розпочали штурм
українського табору і зуміли відкинути козацькі застави,що обороняли греблю. Коронні підрозділи відразу ж
через неї почали переходити на правий берег і утворили плацдарм для подальшого наступу. Протягом
другого дня козацька піхота відбила свої позиції на греблі. У ніч на 13(23).9.1648 у козацький табір прибув на
допомогу 4-тисячний загін буджацьких татар (за ін. дан., бл. 20 тис. чол.) очолюваний Айтимир-мурзою та
Адлаєт-мурзою (на думку деяких дослідників, татари прибули лише 15(25).9.1648, а гучні вигуки і мушкетна
стрілянина у козацькому таборі нібито на честь прибулих союзників мали, за задумом Б. Хмельницького,
ввести в оману польське командування, Вранці 13(23).9.1648 українська армія (лівим флангом командував
М. Кривоніс, центром -1. Чернята, правим - Півторакожух) вишикувалась в бойові порядки на полі бою.
Першими нанесла удар шляхетська кіннота. Витримавши потужній натиск ворожих хоругв, українська піхота
при підтримці артилерії розпочала контрнаступ. Козацькі полки швидко повністю оволоділи греблею,
перейшли на лівий берег і почали шикуватись у бойові порядки. Не витримавши натиску і піддавшись
всезростаючій паніці, польські війська почали безладно відступати. Щоб уникнути повного розгрому,
польське командування відкликало з поля бою всі підрозділи і розпорядилось підготуватись до відходу
табором. Під вечір в погоні за ворогом українська піхота на чолі з самим гетьманом Б. Хмельницьким дійшла
аж до перших рядів польського табору. В ніч на 14(24).9.1648 польське командування розпочало відступ,
який незабаром перетворився в панічну втечу. Українська армія захопила всю ворожу артилерію (бл. 100
гармат) та величезний обоз з матеріальними цінностями. Блискуча перемога української армії в П:б. мала
велике воєнно-політичне значення. В результаті П. б. польську армію було розгромлено, повністю звільнено
Волинь і Поділля, створились сприятливі умови для визволення всіх західноукраїнських земель. Після
перемоги під Пилявцями польську шляхту в Україні ще довго глузливо називали «пилявчиками».
ПИЛЬКЕВИЧ ОЛЕКСАНДР (1880 - 1922) -український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії
УНР. Учасник Першої світової війни 1914-18-полковник російської армії. З поч. 1917 П. брав активну участь у
творенні української армії. В серед, травня 1917 П. у складі української делегації (В. Винниченко,
С.Єфремов, М. Ковалевський, Г. Одинець та ін.) вів переговори з представниками Тимчасового Уряду у
Петербурзі про визнання російськими властями автономії України та визначення кордонів майбутнього
автономного утворення відповідно до етнографічного принципу. В травні-червні 1917 брав участь у роботі
першого і другого Всеукраїнських військових з'їздів, на яких був обраний до складу Українського
Генерального Військового Комітету (виконував функції представника при головному штабі в Петербурзі) та
Ради Військових Депутатів, що увійшла складовою частиною до УЦР. З кін. листопада 1917 служив у
Генеральному Військовому Штабі при Генеральному Секретаріаті Військових Справ УНР, де виконував
функції старшини для особливих доручень. У 1818-19- командир окремого Кордонного корпусу, інспектор
культурно-освітніх справ Армії УНР. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21
П. емігрував до Польщі. Виступив засновником військового ж-лу «Наша Зоря». Помер у таборі інтернованих
у Каліші (тепер Познанське воєводство, Польща).
ПИЛЬЧИКІВ (Пильчиков) ДМИТРО ПАВЛОВИЧ [26.10(7.11). 1821-5(17).10.1893]-український громадський
і культурний діяч, педагог. Н. наХерсонщині. Післязакінчення в 1863 історико-філологічного ф-ту Київського
ун-ту П. працював помічником бібліотекаря в цьому ж унті . В 1846-64 викладав у Полтавському кадеському
корпусі. В 1846 познайомився з Т, Шевченком і вступив до Кирило-Мефодіївського Братсва. В 1860-70-х рр.
брав участь у національно-демократичному русі, був членом і активним пропагандистом українофільства у
Полтавській Громаді. В 1870-х рр. підтримував зв'язки з галицькими громадськими і культурними діячами, та
з М. Драгомановим. У 1873 П., перебуваючи у Львові, став фундатором літературного товариства ім. Т.
Шевченка (згодом - наукове Товариство ім. Т. Шевченка). Помер у Харкові.
М. Ерстенюк (Львів).
ПИМОНЕНКО МИКОЛА КОРНИЛОВИЧ [25.2.(9.3).1862-13(26).3.1912)-видатний український художник,
академік Петербурзької AM (з 1904). Н. у Києві в сім'ї іконописця. Художню освіту здобув у іконописній школі
Києво-Печерської Паври, в малювальній школі М. Мурашка (1878-82) та Петербурзькій AM (1882-84) у В.
Орловського. З 1884 викладав у Київській малювальній школі. В 1900 став співзасновником і викладачем
Київського художнього училища. З 1893-експонент, а зі 899-член Товариства передвижників. П. - майстер
реалістичного жанрового живопису. Один з перших в українському малярстві зумів поєднати побутовий
жанр з поетичним національним пейзажем. П. - автор бл. 715 картин і рисунків. Найбільш відомі картини П.:
«Весілля в Київській губернії» (1891), «Свати» (1892), «По воду», «Ворожіння», «Проводи рекрутів» (всі 1893), «Жнива» (1896), «Ярмарок» (1898), «Жертва фанатизму» (1899), «Брід» (1901), «Ревнощі» (1901), «У
похід», «Продавщиця полотна» (обидві - 1902), «Біля річки» (1905), «Українська ніч», «Перед грозою»
(обидві-1906), «Збирання сіна на Україні» (1907), «Суперниці. Біля колодязя» (1909), «Гопак» (1910),

портрети -«Автопортрет», «Портрет батька художника» (1880), «Молодиця». Його учнями були Г. Дедченко,
С. Костенко, Ф. Красицький, О. Мурашко та ін.
ПИНТЯ (Пинта; рр. н. і см. невід.) - ватажок загону опришків. У 1701-04 очолював у Закарпатті
опришківський загін. У 1704 до П. приєднався загін опришків І. Пискливого. Об'єднаний загін опришків (бл.
86 чол.) діяву Коломийському повіту здобув Косів (тепер Івано-Франківська обл.). Брав участь у
національно-визвольному русі угорського народу під керівництвом Ференца Ракоці II проти влади
Габсбургів. Дальша його доля неврома.
М. Ерстенюк (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:20 | Повідомлення # 33
ПИСКЛИВИЙ ІВАН (р. н. невід. - п. 1705) -ватажок загону опришків. У 1701 організував загін покутських
опришків, що діяв у Коломийському повіті (тепер Івано-Франківська обл.). У 1704 приєднався до загону
закарпатських опришків, очолюваних Пинтею. Брав участь у здобутті Косова. Під час одного з боїв з загоном
урядових військ був схоплений і незабаром страчений у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).
М. Ерстенюк (Львів).
ПІВДЕННЕ ТОВАРИСТВО ДЕКАБРИСТІВ -таємна революційна організація декабристів в Україні. Створена
в березні 1821 членами Тульчинської управи колишнього «Союзу Благоденства» (П. Пестель, О.
Юшневський, 0. Баратинський та ін.), які ввійшли до т. зв. Корінної думи товариства. П. Пестель, О.
Юшневський від П.Т.Д. становили т. зв. Директорію. Незабаром членами цього товариства стали брати С. і
М. Муравйови-Апостоли, М. Бестужев-Рюмін та інші офіцери 1-ї та 2-ї армій, розквартированих в Україні.
Протягом 1822-25 щорічно в Києві, під час контрактового ярмарку, відбувались з'їзди керівних діячів
Південного Товариства, які вирішували організаційніта програмні питання. З'їзд 1822 остаточно затвердив
створення товариства. На з'їзді 1823 було схвалено поділ товариства на 3 управи (філії): Тульчинську на
чолі з П. Постелем (пізніше 0. Баратинським), Кам'янську на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та
Васильківську на чолі з С. Муразйовим-Апостолом і М. Бестужевим-Рюміним. Учасники з'їзду 1824
обговорили і схвалили програму товариства - «Руську Правду», написану П. Пестелем. На з'їзді в 1825
обговорювались питання про можливість організації повстання в армії проти царизму. Керівники Південного
Товариства прагнули об'єднатися з Північним Товариством декабристів. Навесні 1824 П. Пестель вів
переговори в Петербурзі з керівництвом Північного Товариства, але йому не вдалося схилити до об'єднання
на основі «Руської правди», хоч північні декабристи готові були прийняти республіканський принцип, а П.
Пестель - ідею Установчих зборів замість диктатури Тимчасового верховного правління. Було досягнуто
домовленості про спільність дій в разі початку повстання та про скликання в 1826 об'єднавчого з'їзду. В
1823-25 велись переговори Південного і Польського Патріотичного Товариства про можливість спільного
виступу проти царизму. У вересні 1825 до Південного Товариства увійшло Товариство Об'єднаних Слов'ян,
яке склало в ньому Слов'янську управу. Виступ декабристів, намічений на літо 1826, був прискорений
несподіваною смертю Олександра І. Обстановка «міжцарів'я» та загроза викриття змусили керівників
Південного Товариства перенести повстання на 1(13).1.1826. Після арешту 13(25).12.1825 П. Пестеля, а
пізніше і О. Юшневського, поразки повстання 14(26). 12.1825 у Петербурзі та придушення повстання
Чернігівського полку 3(15). 1.1826 Південне Товариство було розгромлене.
Т. Поліщук (Львів).
ПІВТОРАК - назва розмінної монети номінальною вартістю 1,5 гроша, карбування якої і розпочалося на
монетних дворах Речі Посполитої з 1614. Найбільш маштабною була емісія П. у 1614-27 під час правління
короля Сигізмунда III Вази. Початково маса монети складала 1,54 г. срібла (0,72 г. чистого металу), згодом
вона зменшилась до 1,08 (0,31 чистого металу). Востаннє П. карбувалась у 1753-56. Протягом 17-18 ст. П.
була найбільш поширеними монетами на грошовому ринку українських земель, де їх часто називали
«чехами». Поряд з польсько-литовськими П. в обігу часто зустрічалися однотипні монети карбовані на
монетних дворах і шведських володінь у Прибалтиці, Прусії та ін. німецьких держав.
ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ ВІДДІЛ ІМПЕРАТОРСЬКОГО РОСІЙСЬКОГО ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА
(Юго-Западний Отдел Императорского Русского Географического Общества в Києве) - фактично самостійне
наукове товариство, створене у Києві 13(25).2.1873 з метою вивчення географії, етнографії, економіки і
статистики України. Першим головою товариства був Г. Ґалаґан, пізніше - В. Антонович. У роботі
Товариства брали участь Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Лисенко, О. Русов, П. Чубинський.
Видали 2 томи «Записок» (1874- 75). Окремими додатками у «Записках» були опубліковані думи і пісні
бандуриста О. Вересая. Заходами Товариства видавались збірки чумацьких пісень І. Рудченка (1874),
історичних пісень В. Антоновича і М. Драгоманова (1874-75), підготовлено видання українських народних
переказів і оповідань М. Драгоманова (1876) та три томи творів М. Максимовича (1876-80). У березні 1874.
Товариство провело перепис населення Києва, результати й аналіз якого були опубліковані в 1875. У серпні
1874 за ініціативою Товариства відбувся Третій Археологічний З'їзд у Києві, а в березні 1875 Товариство
взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі, 3 1874 почалося цькування керівників
Товариства російськими шовіністами, посипались звинувачення в «українофільстві» та «неблагодійності».
Після обрання В. Антоновича головою, а П. Чубинського заступником (1875) переслідування посилилось.
Товариство змушене було обмежити свою діяльність. На підставі Емського акту 1876 російський уряд у
червні 1876 ліквідував Товариство. Музей Товариства ввійшов до складу Археологічного товариства при

Київській духовній академії, бібліотеку частково передано Комерційному інститутові.
О. Рибак (Львів).
ПІГУЛЯК ЄРОТЕЙ (1851 - 1924) - український громадсько-політичний діяч на Буковині. Н. у с. Нові Мамаївці
на Чернівеччині. Працював викладачем у гімназіях. Був одним з лідерів народовців на Буковині, згодом
Української Національно-Демократичної Партії (буковинський відділ). У 1884 обраний першим головою
Народного Дому в Чернівцях, очолив культурно-освітнє товариство «Руська Бесіда», а з 1885 - «Руську
Раду». Входив до складу Крайового відділу та Крайової шкільної ради Буковини, в яких відстоював
національно-культурні та релігійні права українського населення. В 1890-1918 - депутат буковинського
сейму, 1898-1918 - віденського парламенту. Помер у Чернівцях. Автор статей на культурну і релігійну
тематику в буковинській пресі.
ПІДГОРНИЙ МИКОЛА ВІКТОРОВИЧ [5(18). 2,1903- 11.1.1983]-радянський державний і партійний діяч. н. у
Карлівці (тепер Полтавська обл.). З 1917 працював робітником на різних підприємствах Карлівки. В 1921-23
секретар Карлівського райкому комсомолу. В 1926 закінчив рабфак, у 1931 Київський технологічний інститут
харчової промисловості. З 1930-член Комуністичної Партії України. У 1939-40 і 1944-46 - заступник міністра
харчової промисловості УРСР. У 1944-46 - головний уповноважений уряду УРСР по переселенню
українського населення з території Польщі до України. 31946 П. - постійний представник Ради Міністрів
УРСР при уряді СРСР. В 1950-53 - перший секретар Харківського обкому КПУ, з 1953 - другий секретар, в
1957-61 - перший секретар ЦК КПУ. В червні 1963 був висунутий М. Хрущовим на посаду секретаря ЦК
КПРС. У жовтні 1964 П. став одним з учасників групи вищого партійного керівництва, які підготували і
провели зміщення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС (на думку деяких дослідників - відіграв
вирішальну роль в усуненні М. Хрущова). З грудня 1965 П. очолював Президію Верховної Ради СРСР. П.
займав високі партійні посади, з квітня 1960 - член президії ЦК КПРС, з квітня 1966-член Політбюро ЦК
КПРС. У 1977 звільнений з посади Голови Президії у зв'язку з виходом на пенсію, виведений зі складу
Політбюро ЦК КПРС. Помер і похований у Москві.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:20 | Повідомлення # 34
ПІДКАРПАТСЬКА РУСЬ - офіційна назва центрально-східної частини Закарпаття, яка в 1919-38 становила
автономну адміністративно-територіальну одиницю у складі Чехо-Словаччини (з 1927- Підкарпато-руський
край, Підкарпатський край). Відповідно до рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 та
Тріанонського мирного договору 1920 територія Закарпатської України під назвою П.Р. увійшла до ЧехоСловацької республіки та отримала автономний статус. Етнічні українські землі у Закарпатті було поділено
на три частини: П.Р., Пряшівщину (відійшла безпосередньо до Словаччини) та Мармароський Сигіт
(залишився у складі Румунії). Територія П.Р. охоплювала Хустську, Берегівську і Ужгородську округи і в
адміністративному відношенні творила одну жупу. Автономний статус П. Р. визначався Генеральним
Статутом (1919), згідно з яким виконавчу владу в краї здійснював особливий адміністративний орган Директорія Підкарпатської Русі (адміністратор -Ю. Жаткович; діяла з грудня 1919 до квітня 1920). З 1920 у
П.Р. празьким урядом призначався губернатор (першим губернатором став Ю..Жаткович;1920-21), при
якому діяв дорадчий орган-губерніальна рада. В липні 1927 законом «Про організацію політичного
управляння» було запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ Чехо-Словаччини на 4 краї Чехія, Словаччина, Моравія-Сілезія і П.Р. («Земє Подкарпаторуска», Підкарпато-руський край,
Підкарпатський край). У П. Р. встановлювалась посада крайового президента (першим президентом став А.
Розсипала) і формувався територіальний представницький орган - краєве заступництво (2/3 членів якого
були виборними, 1/3 призначалась центральною владою). Підкарпатський край поділявся на 14 повітів 1 478
громад. У жовтні 1938 чехо-словацький уряд під тиском українських національно-державницьких сил був
змушений піти на створення на територіальній основі Підкарпатського краю нового державного утворення
Карпатської України.
ПІДКОМОРСЬКИЙ СУД-становий шляхетський суд у Правобережній Україні для розгляду межових
земельних справ. Встановлений за Литовським статутом 1566. Справи в цьому суді вирішував один суддя підкоморій, який спочатку призначався великим князем, а з 1588 шляхта повіту обирала чотирьох кандидатів
на цю посаду, з яких великий князь призначав підкоморія. Припинив свою діяльність після входження
України в державно-адміністративну систему Російської імперії. У 1763 за судовою реформою, що її провів
гетьман К. Розумовський, П.с. створено в Лівобережній Україні. Його обирали на території полку
землевласники і полкова старшина. До складу суду довічно входили підкоморій, коморник і писар. У 1783
П.с. було ліквідовано, а в 1796 знову відновлено. З 1834 П.с. діяв під назвою межового до його остаточної
ліквідації в 1840.
В. Кульчицький (Львів).
ПІДЛЯШШЯ - історико-етнографічна область, що займає територію між Холмщиною на півдні й р. Нарвою
на півночі, Мазовією (Польща) на заході та Волинню і Поліссям на сході. Назва П. походить від слова «лях»
(земля, що розміщена біля ляхів). П. разом іншими українськими етнічними землями - Холмщиною,
Посянням та Лемківщиною входить сьогодні до складу Польщі. В 9-10 ст. територія П. була заселена, в
основному, східнослов'янськими племенами - древлянами, бужанами і дреговичами. З 10 ст. входило до
складу Київської держави і становило західну частину Берестейської землі (з 12 ст.- Дорогичинської землі).
Після приєднання в 1238 князем Данилом Романовичем Галицьким Дорогичинської землі, П. перебувало у
складі Галицько-Волинського королівства. Найбільшими містами П. в той період були Дорогичин, Більськ,

Мельник та ін. У 1253 в Дорогичині коронувався Данило Галицький. У період занепаду Галицько-Волинської
держави литовські князі Гедимін і Кейстут, зайнявши Берестейську і Дорогичинську землі, приєднали П. до
Великого князівства Литовського. В 1520 на території П. було створено окреме воєводство (центр Дорогичин), що складалося з Дорогичинської, Більської та Берестейської земель. У 1566 Берестейщина
увійшла до складу новоствореного Берестейсько-Литовського воєводства, а Підляське воєводство було
поділене на Дорогичинську, Мельницьку і Більську землі. За Люблінською унією 1596 П. відійшло Польщі.
Внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) Пд. П. було включене до Австрії (по Буг), а Пн. П.
(Більщина) - до Прусії. Під час наполеонівських війн північна частина П. відійшла до Росії (з 1842 - у складі
Гродненської губ.), а південна - з 1809 до Варшавського герцогства, а 31815-до Королівства Польського.
Протягом всього 19 - поч. 20 ст. українське населення П. зазнавали посиленного адміністративного тиску на
церкву і шкільництво з метою прискорення процесів полонізації та русифікації. У 1874 у П. російський уряд
заборонив УГКЦ і запровадив православ'я, що зумовило прийняття частиною українського населення римокатолицького віросповідання і виникнення групи латинників. На поч. 20 ст. землі П. належали до
Гродненської, Сідлецької і Холмсьхої губерній Російської імперії. Під час Першої світової війни 1914-18
царський уряд евакуював на схід з П. і Холмщини бл. 120 тис.чол. За умовами Берестейсього миру 1918 П.
мало відійти до Української Народної Республіки, але на поч. листопада 1918 польські збройні сили
захопили територію П. і Холмщини, зайняту німецькими військами. В міжвоєнний період польський уряд
проводив на території П. шовіністичну антиукраїнську політику. У 1939-44 П. входило до складу Генеральної
Губернії. У післявоєнний період автохтонне населення П. спіткала та сама доля, що і українців на інших
українських етнічних землях, що залишились у складі Польщі. За угодами комуністичних урядів СРСР і
Польщі, значну частину українців з П. було виселено до УРСР, решту депортовано в 1947 у ході злочинної
операції «Вісла» на північно-західні польські землі (див. також Холмщина).
М. Ерстенюк (Львів).
ПІДМОГИЛЬНИЙ ВАЛЕРІАН ПЕТРОВИЧ [20.(2.2)1901 -3.11.1937)-відомий український письменник і
перекладач. Н. у с. Чаплі на Катеринославщині (тепер у межах м. Дніпропетровська). В 1918 закінчив
Катеринославське реальне училище. В 1919 у катеринославському журналі «Січ» з'явилися літературні
роботи П. Незабаром вийшла його перша книжка «Твори. Том 1» (1920). З 1919 вчився у Київському ун-ті,
але через матеріальні труднощі навчання не завершив. Деякий час вчителював у Катеринославі, Павлограді
й Ворзелі, працював у видавництві «Книгоспілка». В 1921 брав участь у виданні літературного альманаху
«Вир революції» (1921), пізніше друкувався в «Жовтні», журналах «Нова Громада», «Життя й Революція». В
1920-х рр. належав до літературних об'єднань АСПИС (1923-24), «Панка» і «МАРС». Заарештований
8.12.1934 у Харкові, згодом переведений до Києва. 27-28.3.1935 виїздна колегія Верховного Суду СРСР
засудила П., Є. Плужника, М. Куліша, Г. Епіка, В. Поліщука до смертної кари, пізніше заміненої на 10 років
соловецьких таборів. У спецтаборі утримувався в суворій ізоляції. Розстріляний 3.11.1937 за вироком
особливої наради УНКВС по Ленінградській обл. Посмертно реабілітований. П.- один з найвизначніших
українських новелістів 20 ст. Автор збірок оповідань «В епідемічному бараці» (1922), «Повстанці і инші
оповідання» (1923), «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927) і повісті
«Остап Шаптала» (1922), в яких відтворив революційні події в Україні у 1917-21, долю українського села в
період «воєнного комунізму», голод 1921-22, післявоєнне життя української інтелігенції. Найвідоміший твір
П. - роман «Місто». Цей психологічний за характером твір був присвячений висвітленню складних
взаємовідносин міста і села в 1920-х рр. Роман зазнав різких звинувачень з боку офіційної критики у зневазі
нової культури і свідомому протиставленню села місту. В 1930 вийшов останній твір П. - роман «Невеличка
драма». Незавершиним залишився твір «Повість без назви». П. спільно з Є. Плужником уклав словник
«Фразеологія ділової мови» (1926). Числені переклади П. творів французьких письменників, зокрема, творів
Д. Дідро, 0. Бальзака, Г, Мопасана, А. Франса та ін. відіграли значну роль у розвитку української
літературної мови 1920-х рр.
ПІДПОМІЧНИКИ - незаможна категорія українського козацтва у 18 ст., неспроможна відбувати військову
службу за власний рахунок. Виданий у 1735 указ Правління Гетьманського Уряду, юридичне закріплював
поділ козаків, залежно від їхньої участі у відбуванні військової служби, на виборних козаків і П. П. повинні
були постачати козацькому війську провіант, фураж, обробляти землі виборних козаків підчас їхнього
перебування на військовій службі. За даними 1763-64 у 9 лівобережних полках (крім Полтавського)
налічувалося 177.415 козаків-П. Після юридичного оформлення кріпосного права (царський указ від
3.5.1783) у Лівобережній і Слобідській Україні П. були прирівняні до державних селян.
М.Ерстенюк (Львів)
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:21 | Повідомлення # 35
ПІДСКАРБІЙ - 1) Генеральний П. вища службова особа державної адміністрації в Гетьманщині у серед. 1718 ст., яка відала фінансами української держави, (див. Генеральний підскарбій). 2) Великий П. - у Великому
князівстві Литовському і Речі Посполитій службова особа, що відала державною скарбницею і фінансами
держави. Особистими прибутками завідували надвірні підскарбії.
ПІДСУСІДКИ - категорія зубожілих селян в Україні у 16-18 ст., що не мали власного господарства. Жили у
чужих дворах, «у сусідах», за що помагали своїм хазяїнам у роботі по господарству. Залежно від того, в чиїх
дворах вони жили, П: були панські, козацькі, монастирські, міщанські, посполиті тощо. Частина П. займалась
ремеслами, промислами і торгівлею. Інколи П. ставали заможні козаки і міщани, які намагались уникнути

сплати державних податків та відбуття військової служби. В 1734 П. прирівняли до інших податних категорій
населення. Після юридичного оформлення кріпосного права (царський указ від 3.5.1783) у Лівобережній і
Слобідській Україні більшість П. було перетворено на кріпосних селян.
М. Ерстенюк (Львів)
ПІЙ Х (світське ім'я - Джузеппе Мелькіоре Сарто; 2.6.1835 - 20.8.1914) - Папа Римський (1903-14). З 1858 священик, з 1884 - єпископ, з 1893 - кардинал і патріарх Венеції. Скасував існуюче з часів середньовіччя
право трьох католицьких держав (Автрії, Іспанії та Франції) відхияти небажаних кандидатів при виборі Папи.
Був противником модерніських змін у католицькій церкві, опублікував енцикліку (письмове звернення Папи
до всіх католиків) проти модернізму Pascendi. П. Х виступав проти відокремлення церкви від держави, в
1906 звернувся з енциклікою проти прийняття такого закону у Франції, П. Х призначив першого єпископа
Української Греко-Католицької Церкви у США (1907, фактично 1913; С. Ортинський) та у Канаді з осідком у
Вінніпегу (1912, єпископ Н. Будка). Підримував діяльність митрополита А. Шептицького.
ПІЙ XI (світське ім'я-Акілле Ратті; 31.5.1857-12.2.1939) - Папа Римський (1922-39). Був префектом
Ватиканської бібліотеки. В 1918 посланий представником (апостольський візитатор) Ватикану у Росію (не
був допущений), Польщу і Прибалтику. З травня 1919 папський нунцій у Варшаві. Засуджував утиски
Української Греко-Католицької Церкви варшавською владою у Західній Україні після окупації цих земель
Польщею. В 1922, будучи обраний Папою, активно виступав проти тоталітарних режимів у Німеччині та в
СРСР; засуджував переслідування церкви нацистами та проповідування расиської ідеології (енцикліка проти
фашизму «Mit brenender Sorge»; 1937) та виступав проти комуністичної щеології та нищення релігійного
життя в СРСР (енцикліка «Divini Redemptoris»; 1937). У 1925 уклав конкордат з польським урядом, який
упорядкував правове становище УГКЦ у Польщі. В 1931 збудував будинок Колегії св. Йосафата у Римі. В
1931 П. XI дозволив поширення діяльності чину василіан в Угорщині та Румунії. У 1935 створив
кодифікаційні комісії для врегулювання східного канонічного права. З прихильністю поставився до
винекнення незалежної Української держави у Закарпатті - Карпатської України та призначив для неї
апостольським адміністратором Діонісія Нарадія.
ПІЙ XII (світськз ім'я - Еудженіо Пачеллі; 2.3.1876 - 9.10.1958) - Папа Римський (з 1939). Н. у Римі. З 1901
служив у ватіканському статс-секретарстві. В 1917-20 - папський нунцій у Баварії, в 1920-29 - у Німеччині. З
1929 - кардинал. У 1930-39 статс-секретар Ватикану. В 1946 конгрегація священної канцелярії, очолювана
П. XII, опублікуваладикрет з засудженням комуністичної ідеологія як ідеології тоталітаризму, В час
святкування 350-річчя Берестейської унії 1596 видав енцикліку з протестом проти переслідуваннь УГЩ в
СРСР. (див. також. Львівський собор 1946). П. XII цікавився долею вояків дивізії «Галичина», врятував їх від
примусової репатріації до Радянського Союзу. За П. XII було створено греко-католицьку митрополію в
Канаді -Вінніпезька (1956, митр. М. Германюк) і у США - Філадельфійська (1958, митр. К. Богочевський) та
екзархати у Великобританії (1957), Автралії (1958).
ПІКІНЕРСЬКІ ПОЛКИ - військовопоселенські полки, сформовані російським урядом для оборони
Новоросійської губ. (створені в 1764) від турецько-татарських нападів. Пікінери мали на озброєнні рушниці і
списи - піки (звідси їх назва). Протягом 1764-76 з українських козаків та частково сербських поселенців було
сформовано шість П.п.: Донецький, Дніпровський, Єлисаветградський, Луганський, Полтавський і
Харківський. Перетворені на пікінерів козаки, втрачали свої козацькі права, ставали солдатами і
прирівнювались до селян-поселенців (сплачували податки, відбували державні повинності тощо). Ще
більше погіршилось становище П.п. з початком російсько-турецької війни 1768-74. Пікінери повинні були
брати участь безпосередньо у бойових діях, поставляти для російської армії коней, підводи, фураж,
провіант). Все це викликало велика незадоволення серед пікінерів, яке в жовтні 1769 переросло у повстання
Дніпровського і Донецького П.п. Почавшись у містечку Соколівці (тепер с. Правобережна Соколівка
Кобеляцького р-ну Полтавської обл.), незабаром поширилося на Китайгород, Нехворощ, Орлик, Маячку й
Царичанку. Кількасот повстанців перейшло на територію Запоріжжя і об'єднавшись із запорізькими козаками
спільно чинили опір російським каральним загонам. На поч. 1770 повстання було придушене, а його
керівники (Я.Головатий та ін.) і учасники жорстоко покарані. В 1783 після захоплення Російською імперією
Криму П.п. було ліквідовано.
М. Ерстенюк (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 7 з 26«12567892526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика