Головна сторінка сайту
Сторінка 6 з 26«12456782526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:35 | Повідомлення # 26
ПАСКЕВИЧ ІВАН ФЕДОРОВИЧ [8(19).5.1782-20.1.(1.2). 1856] - військовий діяч, генерал-фельдмаршал (з
1829) російської армії, граф Ериванський (з 1828), князь Варшавський (з 1831). У 1800 закінчив Пажеський
корпус. Учасник російсько-турецької війни 1806-12 та Вітчизняної війни 1812.31825- командир корпусу. З
1826 командував військами у Закавказзі, з березня 1827- намісник на Кавказі. Під час російсько-іранської
війни 1826-28 російська армія під командуванням П. зайняла Тебріз (Тевріз), а згодом і весь Азербайджан. У
період російсько-турецької війни 1828-29, очолені П. російські частини заволоділи фортецями Каре і
Ерзерум. У 1831 П. керував придушенням Польського визвольного повстання 1830-31, після чого був
призначений намісником Царства Польського. В 1849 російські війська під командуанням П. брали участь у
придушенні революції в Угорщині. Під час Кримської війни 1853-56 - головнокомандуючий російськими
військами на західни; кордонах імперії та на Дунаї (березень, 1854).
ПАСКЕВИЧІ - український козацько-старшинський рід (згодом дворянський) на Полтавщині 17-19 ст.
Походив від козака Полтавського полку Федора Цаленка та його внука Івана П. Найвідоміші представники:
Петро П. (рр. н. і см. невід.) - бунчужний товариш (1787). Заснував книгарню в Полтаві. Іван П. (1782-1856) -

військовий діяч, генерал-фельдмаршал (1829) російської армії, (див. 1. Паскевич).
ПАСТОРІЙ ЙОАХІМ (справжн. прізв. - Гір-тенберг; 20.9.1611 - 26.12,1681) - польський історик. Н. у м. Глогузі
(Польща).За національністю німець. Служив лікарем і вчителем в домах української шляхти на Волині.
Пізніше секретар і придворний історіограф польського короля Владислава IV Вази. Автор кількох творів,
присвячених Хмельниччині. В праці «Скіфо-козацька війна» (вперше видана в 1652), з ілюстраціями В.
Гондіуса наступні видання 1680 і 1685 під назвою «Історія Польщі» однобічно висвітлював події
національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57.
ПАТРІАРХ (патріархія, патріархат) - вищий титул голови самостійної (автокефальної) церкви в православ'ї
та помісної (самоуправної) у східних церквах, з'єднаних з Римським престолом. У Старому Заповіті П.
називаються вожді племен. У Новому Заповіті це ім'я відноситься до всіх синів Якова, до Давида і Аврама. В
юдаїзмі у 1-5 ст., після падіння Єрусалима, так йменувалися голови юдейських общин в Іранській та
Римській державах, місцезнаходження, яких було відповідно у Вавілоні та Тиберіаді. У християнстві в 4 ст.
титул П. вживався як почесне ім'я найбільш шанованих єпископів і митрополитів. У 5 ст. П. отримав статус
найвищої посади в церковній ієрархії. Вирішальне значення в ї х формуванні та визначенні кордонів церков
мав поділ Римської імперії на округи (дієцезії) та провінції (єпархії), що до певної міри збігався з
національними межами. Відповідно в кордонах дієцезій формувалися великі об'єднання громад. Права
більших митрополитів - Риму, Олександрії, Антіохії та ін. закріпив Перший Вселенський Собор (325), а
Другий Вселенський Собор (381) надав Константинопольському престолові перевагу честі перед іншими,
але після Риму. Вперше П. іменовано єпископів Риму, і Константинополя, Олексадрії, Анатолії, Єрусалиму в
канонах Четвертого Вселенського Собору (451). Інші екзархи Сходу - Кесарії Кападокійської (Понту) Ефезу
(Азії), Гераклеї (Фракії) тоді ж були підпорядкеовані Константинопольському престолові, а примаси Заходу Медіолану, Аквілеї, Равени, Карфагену та ін. - з часом підпали під владу Риму і втратили свій
надєпископський статус. Сьогодні П. є голови Російської, Сербської, Румунської, Болгарської, Грузинської
православних автокефальних церков, голови давньосхідних дохалкідонських (монофізитських і
нестеріанських) церков, голови східних церков (Коптійської, Сирійської, Халдейської, Вірменської), з'єднаних
з Римським престолом.
Глава Київської Церкви мав права і привілеї надєпископської гідності (екзарха, примаса), але традиційно
іменувався митрополитом. Наприкінці 16 ст. дебатувалася можливість переїзду Константинопольського
Патріарха в Україну, а в 17 ст. за митрополитів П. Могили та В. Рутського обговорювався проект
поставлення П. в Києві. У 19 ст. Ватикан і уряд Австро-Угорщини двічі (1843, 1888) дискутували про
утворення П. для всіх грекокатоликів імперії, що викликало опір уряду Угорщини та Угорського єпископату.
Митрополит А. Шептицькийз ідеєю підпорядкування грекокатоликів Київському патріархові пов'язував
відновлення церковної єдності в Україні. 11.11.1963 митрополит Й. Сліпий у виступі на Другому
Ватиканському Соборі (1963-65) задекларував патріаршу гідність голови УГКЦ. 23.12.1963 Східна
Конгрегація підтвердила, що митрополит Львова є Верховним архієпископом, а декрет про Східні Католицькі
Церкви, прийнятий на другому Ватиканському Соборі, зрівняв у правах і почестях верховного архієпископа з
П. 12.7.1975 у Римі під час літургії в базиліці Св. Петра митрополита Й. Сліпого именовано «Патріархом
Йосипом», що не було підтверджено Римським престолом. Львівський синод УГКЦ (16-31.5.1992) звернувся
до Папи Івана-Павла II з проханням, щоб він «здійснив постанови другого Ватиканського Собору і створив
Києво-Галицький Патріархат для Української Греко-Католицької Церкви». Перший Всеукаїнський
Православний Церковний Собор (14-30.10.1921) Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ)
встановив титул «Митрополит Київський і всієї України». Голова Директорії УНР С. Петлюра 19.12.1921
висловився за необхідність патріаршого престолу в Києві як завершення єрархічної структури УАПЦ.
Всеукраїнський Собор УАПЦ 5-6.6.1990 обрав П. Київським і Всієї України Мстислава Скрипника,
інтронізація якого відбулася у Софіївському соборі 18.11.1990. Собор УАПЦ 7.9.1993 обрав Патріархом
Київським і всієї України Дмитра Ярему, а Собор УПЦ-Київського Патріархату -П. Київським і всієї РусиУкраїни Володимира (Василія) Романюка. Зазначені обрання не отримали загальноцерковного визнання.
М. Хмільовський (Львів).
«ПАЦИФІКАЦІЯ» (від. лат. pacificatio - умиротворення, замирення, успокоєння) - офіційна назва масових
репресій щодо українського населення Галичини, проведених урядом Польщі (прем'єр - Ю. Пілсудський,
міністр внутрішніх справ - Ф. Славой-Складовський) восени 1930. Приводом для «П.» послужили численні
протипольські акції, як підпали майна польську власників, пошкодження ліній зв'язку та ін., що відбувалися в
краї влітку та восени 1930. Заданими польської офіційної статистики було спалено 62 житлові будинки, 87
стодол, 78 господарських будинки та 112 скирд збіжжя. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на
українськепідпілля - Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та її бойовий підрозділ - Українську
Військову Організацію (УВО). Провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів, як
форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Рішення про проведення «П.»
було прийняте главою режиму «санації» маршалом Ю. Пілсудським, який 24.8.1930 очолив уряд Польщі.
Метою «П.» було «умиротворення» Галичини, послаблення українських політичних сил та їх неприхильного
становища щодо Польщі, забезпечення максимального успіху урядовому таборові на наступних (у листопаді
1930) парламентських виборах. Пілсудчики розглядали «успокоєння» українського населення в контексті

своїх ширших планів придушення політичної опозиції в державі та встановлення в краї авторитарного
режиму. Для проведення каральної операції уряд використав спеціальні відділи поліції (17 рот загальною
чисельністю понад тисячу осіб) і війська (10 ескадронів кавалерії), а також місцеві (повітові та волосні)
поліційні підрозділи. Репресивні заходи польського уряду тривали від 14.9. до кін. листопада 1930. їм
передували арешти групи визначних українських громадських та політичних діячів, зокрема Д. Палієва, В.
Целевича, І. Ліщинського, В. Кохана, О. Когута та ін. На першому етапі «П.»(до кін. вересня 1930) каральні
дії чинила переважно поліція, на другому етапі (від кін. вересня до серед, жовтня) - в основному, військові
відділи. У багатьох місцевостях проведено повторні каральні експедиції поліції та війська на українські села.
В ході «умиротворювальної» операції застосовано протиправний принцип збірної відповідальності.
Спеціальні поліційні та військові відділи проводили численні ревізії в приватних будинках, у приміщеннях
українських культурно-освітніх і фінансово-економічних установ. Лише під час поліційних експедицій у трьох
воєводствах Галичини було проведено понад 5 тис. обшуків. Вони супроводжувались зриванням підлоги і
дахів, нищенням меблів та продуктів харчування. З селянських громад стягувалися контрибуції
продовольством і фуражем. Під час «П.» проведено численні арешти активістів українських організацій та
установ: з 1739 ув'язнених осіб 1143 віддано до суду (за офіційними даними). Звичайним явищем стали
фізичні розправи і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім чоловік
загинуло), які часто доповнювались моральним приниженням жертв", глумленням над їх національною
гідністю. Під час «П.і в багатьох місцевостях було проведено ліквідацію українських суспільних організацій
та установ - осередків української молодіжної організації «Пласт», фізкультурно-спортивних товариства
«Луг» і «Сокіл», філій «Просвіти», кооперативів. Значна кількість відділень цих організацій під тиском
властей були змушені оголосити про свій саморозпуск. В період проведення «П.» розпочалось планомірне
згортання українського шкільництва, зокрема, закрито українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславові.
С.кладовою частиною акції були погромницькі дії супроти українців місцевих (повітових та волосних)
станиць поліції та польських шовіністичних угрупувань. Бойовики «Стшельця» та ін. організації чинили
напади на українські кооперативи, філії «Просвіти», школи, співпрацювали з поліцією в переслідуванні
активістів українського суспільно-політичного життя. За підрахунками Української Парламентарної
Репрезентації (УПР) репресії в тій чи іншій формі велися натерені більш як 30 повітів з населенням понад 5
млн. чол. У розпал каральних дій поліції та війська в Галичині ув'язнено 30 бувших послів, майже весь
провід Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО), ряд лідерів Української
Соціалістино-Радикальної Партії (УСРП). Прагнучи вплинути на перебіг передвиборної кампанії у
вигідному для правлячого табору руслі, каральні експедиції намагалися змусити сільські громади до
проголошення заяв про зобов'язання голосувати за урядовий список.
Українські партії засудили урядову репресивну акцію щодо населення Галичини, хоча й негативно
поставилися до саботажної кампанії українського підпілля. ЦК УНДО апелював до уряду та місцевих
властей з вимогою припинити політичний терор проти українського населення. Невдачею завершилась
спроба митрополита греко-католицької церкви А. Шептицього досягнути порозуміння з урядовими колами
Варшави з метою зупинення «пацифікаційної» операції. Хвиля репресій, тиск властей на українське
громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у вищих законодавчих органах
Польщі. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць та у сенаті - 4. Новообрана УПР виступила у сеймі та
сенаті з осудом протиправних дій влади, вимагала покарання винних та надання допомоги потерпілим.
Водночас робилися спроби пошуку шляхів послаблення польсько-українських протиріч (переговори між
представниками УПР і польських урядових кіл у лютому 1931).
Українські посли і сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час
«П.» і змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов'язання щодо українців Галичини. Рада Ліги Націй
створила комітет (т. зв. комітет трьох) для вивчення ситуації на західноукраїнських землях. В січні 1932 на
спеціальному засіданні ради винесено рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського
населення. Одним з головних наслідків «П.» стало зростання серед українців національної свідомості,
настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого загострення українськопольських взаємин.
М. Швогуляк (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:35 | Повідомлення # 27
ПЕВНИЙ АПОЛОН (1888 - р. см. невід.) -український громадський і військовий діяч. За фахом агроном. Під
час Першої світової війни 1914-18 - прапорщик російської армії, У травні 1917 П. був обраний до складу
Українського Генерального Військового Комітету, і незабаром очолив комендатуру комітету. Як члену
президії УГВК П. було доручено керувати створенням Вільного Козацтва. В 1919 - заступник головного
державного інспектора Армії УНР. Репресований НКВС СРСР (ймовірно, загинув на Соловках).
ПЕВНИЙ ПЕТРО (18.8.1888 - 8.8.1957)-український громадсько-політичний діяч, журналіст. Працював в
українських періодичних виданнях. У 1918-19- співредактор газети «Відродження» (разом з П. Гаєнко;
виходила у Києві) та редактор щоденника «Україна» - офіційного органу Штабу Армії УНР, що видавався в
1919 у Кам'янці-Подільському. З 1920 жив у Польщі, з 1929 - у Луцьку. В 1920-х рр. П. став одним з
засновників і головою Волинського Українського Об'єднання (до 1935), що виступало за співпрацю з
польськими окупаційними органами влади. У 1930-35 - депутат польського сейму. В 1926-35 редагував
проурядовий ілюстрований щотижневик «Українська Нива», що видавався у Варшаві (1926-27) та у Луцьку (
1928-37). Після закінчення війни жив у Німеччині, згодом - у США. Помер у Нью-Йорку.

ПЕНЯЗЬ - назва литовських денарів, карбування яких велося на різних монетних дворах Великого
князівства Литовського починаючи з гін. 14 ст. і продовжувалось (з перервами) до першої пол. 17 ст.
Припускають, що окремі ранні типи цих монет карбувались у Луцьку, Один литовський гріш складався з 10
П., а один польський гріш з 8 П. Початкова вага П. дорівнювала 0,35 г (0,085 г чистого срібла), згодом вона
зменшилась до 0,3 г (0,07 г чистого срібла). У 14-17 ст. термін «пенязь» на українських землях вживався і в
значенні «гроші».
ПЕРЕВЕРЗІВ ДМИТРО (1868 - 1928) - український військовий діяч, полковник Армії Української Народної
Республіки. Під час Першої світової війни 1914-18 - командир 5 Київського гренадерського полку російської
армії. З 1917 на службі в Армії УНР. У грудні 1917 українські частини під командуванням П. героїчно
обороняли Чернігів від більшовицьких військ М. Муравйова. В 1918-19 - начальник постачання Запорізького
Корпусу, командир бригади у Першій Запорізькій стрілецькій дивізії.
ПЕРЕВУЗНИК ЮРІЙ (1903 - 17.9.1966) -український громадсько-політичний діяч у Закарпатті. Н. у с.
Середнє поблизу Ужгорода. Після закінчення юридичного ф-ту Кардового ун-ту (Прага) працював адвокатом
у Мукачеві. Один з засновників і провідних діячів української секції Чехо-Словацької Аграрної Партії, яка
гуртувалася навколо газети «Земля і Воля» (виходила в 1934-38; редактор С. Клоручак). 38.3.1939
очолював політичну організацію закарпатських українців - Українське Національне Об'єднання. Після
офіційного проголошення незалежності Карпатської України (15.3.1939) - міністр внутрішніх справ в уряді
Ю. Ревая. В 1940-х рр. жив у Чехо-Словаччині. У 1945 заарештований радянськими спецслужбами,
вивезений з СРСР і засланий. Після звільнення жив у Празі, де і помер.
ПЕРЕСАДА-СУХОДОЛЬСЬКИЙ МИХАЙЛО (23.5.1883 - 29.7.1938)-український військовий діяч, генералхорунжий Армії УНР. Н. у м. Валки на Харківщині. Закінчив реальну школу. В 1904 добровольцем вступив у
російську армію і брав участь у російсько-японській війні 1904-05, де за бойові заслуги отримав звання
прапорщика. Після закінчення Чугуївської військової піхотної школи проходив службу на офіцерських
посадах у 150-му Таманськомута ін. полках. У 1913 закінчив Миколаєвську військову академію в Петербурзі.
Учасник Першої світової війни 1914-18. Восени 1917 зголосився до служби в українському війську, П.-С.
займав посади начальника штабу дивізії (1918), квартирмейстра Київської групи, начальника штабу 4-ї
Київської дивізії Ю. Тютюнника (1919), лектора Юнацької школи, начальника штабу запасної дивізії, начальника оперативного відділу генштабу Армії УНР, начальника штабу 3-ї Залізної дивізії (1920), начальника
відділу повстанчого штабу. В 1921 був призначений представником Головного Отамана при штабі під час
Другого Зимового походу Армії УНР (див. Зимові походи Армії Української Народної Республіки 1919-20 і
1921). Після поразки визвольних змагань1917-21 поселився у Львові. Після закінчення Стрийської
молочарної школи працював в кооперативних структурах Жовкви, Бережан. Помер і похований у Львові.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ПЕРЕПЕЛИЦЯ СТЕПАН (1884 - 1932) - український державний діяч, економіст. Належав до прихильників
Української Партії Соціалістів-Революціонерів. Був одним з відомих спеціалістів в області проблем
фінансової кооперації в Україні. У січні-лютому 1918 - міністр фінансів УНР в уряді В. Голубовича.
ПЕРЕЩЕПИНСЬКИЙ СКАРБ - найбагатший з відомих в Україні скарбів давніх речей. Знайдений у 1912 біля
с. Малої Перещепини (тепер Полтавського р-ну Полтавської обл.). Можливо, був військовою здобиччю
антського князя з походу на Візантію. До П.с. входять візантійські, іранські та місцеві речі 5-7 ст.: парадний
золотий і срібний посуд, вази, дзбанки, амфори, меч у золотих піхвах, візантійські монети 602-668, браслети,
перстені та ін. прикраси. Загальна вага золотих речей становить бл. 25 кг, срібних -50 кг. Особливо велику
художню цінність становить блюдо з написом єпископа м. Томи (сучасна Констанца, Румунія) Патерна (у
написі сказано, що останній на поч. 6 ст. реставрував цю річ) та сасанідське блюдо з зображенням царя
Шапура 11 (310-363). П.с. був закопаний не раніше 7 ст. Зберігається в Ермітажі у Санкт-Петербурзі (Росія).
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 1654 - загальна військова рада, скликана гетьманом Б. Хмельницьким у м.
Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Україною та
Московською державою. Під час національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б.
Хмельницького 1648-57 уряд Гетьманщини підтримував дипломатичні стосунки і укладав воєнно-політичні
союзи з багатьма державами - Кримським ханством, Туреччиною, Московською державою, Молдавією та ін.
Постійні зради Кримського ханства, ненадійність з боку інших союзників штовхали гетьмана на підтримання
тісних контактів з Москвою, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Україні. Восени 1653 Земський
собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московської держави, а
23.10.(2.11).1653 московський уряд оголосив війну Речі Посполитій. Для ведення переговорного процесу між
обома державами в Україну з Москви 9(19).10.1653 вирушило велике посольство на чолі з боярином
В.Бугурліним. У його складі були також окольничий 1. Олфер'єв, дяк Л. Лопухін, представники духовентсва.
Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло
31.12.1653 (10.1.1654). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6(16).1.1654. У Переяславі
відбулася 8(18).1.1654 старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. В ній взяли участь
предствники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було
представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства. Після зачитання царської грамоти

гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовнство мало привести їх до присяги.
Однак, Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б
забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин
В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка
тривала декілька годен, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П.
Тетеря та миргородський Г. Лісницький приходили і просили В.Бутурліна -скласти присягу, але безуспішно.
Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що
«царское слово переменно не бывает». Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і
старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склапа присягу. Всього у день П.Р.
присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади:
військовий прапор - хоругву, булаву та шапку. Після П.Р. представники московського посольства побували у
117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними
присягу склали 127328 осіб чоловічої статі. Відмовились присягати ряд представників козацької старшини,
зокрема полковники І. Богун, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі
міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим. У результаті
П.Р. та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний
союз двох держав - України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.
Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано
царську гарантію щодо збереження державних прав України.
ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГОДА 1630 - угода між польським коронним гетьманом С. Конєцпольським і
українськими козаками, укладена 29.5.(8.6.).1630 під Переяславом (тепер Переяслав-Хмельницький
Київської обл.). Розгром 15.5.(25.5.) коронної армії українськими військами на чолі з Т. Федоровичем (див.
Федоровича повстання 1630) під Перяславом (див. Переяславський бій 1630) змусив польське командування почати переговори з козацькими представниками. П.у. зберігала основні умови Куруківської
угоди 1625, але козацький реєстр збільшувався з 6 до 8 тис. чол. Нереєстрові козаки мали повернутися в
шляхетські маєтки, їм гарантувалась амністія. Козаки відхилили вимогу польської влади видати Т.
Федоровича. Під час укладення П.у. було обрано гетьманом Т. Орендаренка. П.у. стала тимчасовим
компромісом між сторонами. Незабаром боротьба українського народу проти польського панування знову
переросла у народні повстання під проводом П.Павлюка (1637) та Я. Острянина (1638).
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ БІЙ 1630 - переможний бій, українського козацького війська з польською армією під
командуванням пального гетьмана С. Конец польського біля Переяслава під час Федоровича повстання
1630. На поч. травня Т. Федорович зосередив основні повстанські сили (налічували бл. ЗО тис. чол.) у
Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький Київської, обл). Польське коронне військо чисельстю понад 12
тис. чол., підійшовши до міста, розпочало запеклі бої, що тривали два тижні. 15.5.1630 після кількагодинного
кровопролитного бою козацькі полки вщент розгромили польські підрозділи (у т.ч. добірну коругву Золоту
роту, що охороняла ставку С. Конєцпольського) та захопили ворожий обоз. У П.б. загинуло кілька тисяч
жовнірів та за повідомленням Львівського літопису 300 знатних шляхтичів. Сам С. Конєцпольський
врятувався втечею. Т. Шевченко оспівав цю перемогу української зброї у поемі «Тарасова ніч».
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕРЕЯСЛАВСЬКІ СТАТТІ 1659 - міждержавний договір, укладений гетьманом України Ю. Хмельницьким і
представниками московського уряду на чолі кн. О. Трубецького у м. Переяславі 17.10.1659. Після другого
обрання на гетьманський престол Ю. Хмельницького, козацька старшина, враховуючи воєнно-політичну
ситуацію в Україні (окупація Лівобережжя московськими військами, міжстаршинські протиріччя), була
вимушена налагоджувати мирні відносини з Московією. Гетьманське посольство на чолі з П. Дорошенком,
запропонувало проект договору (т. зв. Жердевські статті), в основу якого була покладена українська версія
Березневих статтей 1654 з деякими змінами. Умови запропонованого договору передбачали приєднання до
Гетьманщини Пн. Чернігівщини; заборону царським воєводам втручатись у внутрішні справи країни; право
гетьманського уряду на дипломатичні стосунки з іноземними державами. Однак кн. Трубецкой настояв
натому, (цоб сам гетьман прибув у Переяслав до його табору для підписання угоди. 17.10.1659 на неповній
Генеральній Військовій Раді (були повністю відсутні правобережні полковники), в оточенні 40-тисячного
московського війська Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом та вимушений підписати нав'язаний
українській стороні новий договір між Гетьманщиною і Московською державою. В основу було покладено
сфальсифікований московською стороною текст Березневих статей 1654. Складались з 19статтей, зміст
яких свідчив про наміри московського уряду значно обмежити суверенні права Гетьманщини та зміцнити
свої позиції в Україні. За П.с. гетьман України не мав права вести самостійну зовнішню політику (укладати
міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо). Гетьману з Військом Запорізьким не дозволялось
вступати у війну або посилати козацькі полки надопомогу сусіднім державам. Українські залоги повинні були
вийти з Білорусії. Козацька рада не могла (без згоди царського уряду) переобрати гетьмана. Гетьман без
ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральну старшину. Київський митрополит повинен був
визнати зверхність Московського Патріарха і новообраному митрополиту заборонялось приймати посвяту
від Константинопольського Патріарха. Для посилення контролю за діялністю гетьманського уряду в Україні
значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами

розташовувались у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. П.с. викликали велечезне обурення
серед широких верств українського суспільства. Вже восени 1660 Ю.Хмельницький розірвав воєннополітичний союз з московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою (див. Слободищенський
трактат 1660)
М. Пасічник (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:35 | Повідомлення # 28
ПЕРЛИК ІВАН (р. н. невід. - п. січень 1919) -український військовий діяч, підполковник Армії УНР. У роки
Першої світової війни 1914-18 -офіцер російської армії. Деякий час перебував в австрійському полоні. У
лютому 1918 командував козацько-стрілецьким куренем у Володимир-Волинському. З березня 1919 П. брав
участь у формуванні на Волині з полонених солдат-українців Першої стрілецько-козацької дивізії (див.
Сірожупанники) та став її першим командиром. У кін. серпня 1918 усунений від служби гетьманським
командуванням. У січні 1919 очолював повстанський загін, що вів боротьбу з більшовиками у Лівобережній
Україні. Загинув у бою проти більшовицьких військ під Ромнами (тепер Сумська обл.).
ПЕРНАЧ - вид булави, що був головним символом полковницької влади в Україні у 17-18 ст. Мав форму
палиці (срібної або позолоченої) довжиною 0.5 м, з литою позолоченою головкою і шістьма ажурними
перснями (звідси ще одна назва - пернач; див. також Клейноди).
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕРОВСЬКА СОФІЯ ЛЬВІВНА [1(13).9.1853-3(15).4.1881)] -революціонерка-народниця, один з відомих
діячів «Народної Волі». Н. у Петербурзі. Батько П. (внук К. Розумовського), був в 1865-67 - петербурзьким
губернатором. У 1869-70 П. навчаючись на Алчинських жіночих курсах у Петербурзі, познайомилась з
радикально настроєною молоддю, що привело в кін. 1870 до розриву з родиною. У 1871-72 була серед
організаторів гуртка «чайковців». У 1872-73 брала участь у «ходінні в народ», вела пропаганду серед
робітників, утримувала конспіративні квартири. У січні 1874 була заарештована і на шість місяців ув'язнена в
Петропавлівській фортеці. В 1877-78 проходила по «процесу 193-х», але була виправдана. Влітку 1878 П.
знову заарештували і в адміністративному порядку вислали у Повенець Олонецької губ. По дорозі на
заслання П. втекла і перейшла на нелегальне становище. З 1878 П. - член «Землі і Волі», а після розколу
(1879) - член виконавчого комітету «Народної Волі». Брала активну участь в терористичних акціях
народовольців, готувала замах на Олександра II під Москвою (листопад 1879), у Одесі (весна 1880) та в
Петербурзі (1.3.1881). У 1880 разом з А. Желябовим заснувала «Робітничу газету». Після арешту А.
Желябова очолила всю організаційну роботу по підготовці і здійсненню замаху 1.3.1881 на Олександра ІІ.
Заарештована 10(22).3.1881. За вироком особливої наради сенату була страчена (повішена) 3.4.1881 разом
з іншими організаторами вбивства царя -А. Желябовим, Т. Михайловим М.Кибальчичем М. Рисаковим.
ПЕРОВСЬКІ - дворянський рід, що походив від гетьмана К. Розумовського та його сина Олексія
Розумовського. Володіли одним з вищих дворянських титулів - графів, Василь Олексійович П. [9(20.2.1795 8(20).12.1857] - російський військовий діяч, генерал-ад'ютант (1833), генерал від інфантерії (1843), граф (з
1855). Нешлюбний син 0. Розумовського. Закінчив Московський ун-тет. У 1818-22 - ад'ютант великого князя
Миколи Павловича (згодом Микола І). Протягом 1832-42 і 1851-57 П. - оренбурзький генерал-губернатор і
командир Окремого Оренбурзького корпусу. В 1839-40 командував невдалим походом російських військ
проти Хіви. В 1853-57 заснував ряд укріплень на Сир-Дар 'ї та організував Аральську воєнну флотилію.
Недоброзичливо ставився до засланого Т.Шевченка, якого поет охарактеризував у «Щоденнику», як
«бездушного сатрапа і наперсника царя». Лев Олексійович П. [9(20).9,1792-9(21).11.1856] - російський
державний діяч, генерал від інфантерії. В 1811 закінчив Московський ун-тет. Учасник Вітчизняної війни 1812
і закордонних походів російської армії 1813-14. Був членом ранніх організацій декабристів, але згодом від
руху відійшов. У 1823-26 служив в Колегії іноземних справ, у 1926-40 в департаменті та Міністерстві уділів (з
1840 - товариш міністра). В 1841-52 - міністр внутрішніх справ, очолював міністерство уділів. Керував
роботою Комісії для дослідження старожитностей. Брав участь у розкопках у Криму і Новгороді. Зібрав
велику нумізматичну колекцію (зберігається в Ермітажі (Петербург, Росія); Олексій Олексійович П. [1787 9.(21)7.1836] - російський письменник (псевд. Антон Погорєльський). У 1807 закінчив Московський ун-тет.
Автор повісті «Лефортівська маківниця» (1825), збірки повістей і оповідань «Двійник, або мої вечори в
Малоросії» (1828), повісті-казки «Чорна курка, або підземні жителі» (1829), роману «Монастирка» (1830-33).
До цього роду належала Софія П. (1853-1881)-революціонерка-народниця (див. С. Перовська). Нащадком П.
(по жіночій лінії) був Лев Михайлович Жемчужников [2(14)9.1828-24.7.(6.8.)1912]- український і російський
художник. Н. у с. Павловці Єлецького повіту на Орловщині. В 1849-52 навчався в Петербурзькій AM у К.
Брюлова та О Єгорова. В 1852 жив в Україні, збирав український фольклор. Тоді ж вперше познайомився з
творчістю Т. Шевченка. Допомагав матеріально поету на засланні та особисто зустрічався з ним в 1860.
Продовжуючи традиції Шевченкової «Живописної України» (1844) в 1861-62 виконав серію офортів під
такою ж назвою та видав їх альбомом як додаток до ж-лу «Основа». Найвідоміші твори Ж. присвячені
Україні - картини «Кобзар» (1854), « Лірник у хаті» (1857), «Козак їде на Січ» (1857), графіка «Жниця» (1851),
«Козак у степу» (1853), «Покинута» (1860), «Українка», «Хлопчик-жебрак», «За штатом» та ін. твори.
ПЕРУН - головний бог у східних слов'ян у дохристиянський період, бог грому і блискавки (аналогічний
грецькому Зевсу і давньоримському Юпітеру). П. поклонялись і як покровителю природи і землеробства. В
8-10 ст. П. зберігав найвище становище у пантеоні Київської Русі, вважаючись ще й покровителем князя і
військової дружини. Князь Олег і Святослав присягали «по руському закону», укладаючи договори з

візантійцями. Володимир Святославич здійснив невдалу спробу запровадити єдиний пантеон язичеських
богів, де П. займав головне місце. У Києві існували зображення П., переважно деревяні ідоли у вигляді
немолодого мужа, іноді з палецею, луком і стрілами. В 980 у Києві дерев'яна статуя бога з срібною головою і
золотими вусами стояла на одному з пагорбів. У липні (за деякими дан., 20.7.) відбувались торжества на
честь П. з жертвоприношеннями, у т. ч. людськими (хлопчик і дівчинка вибирались жеребом). Із
запровадженням християнства місце П. у релігійних віруваннях зайняла постать св. Іллі.
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕРФЕЦЬКИЙ РОМАН (1880 - 1944) - український громадянсько-політичний діяч у Галичині. Займався
адвокатською практикою в Бібрці (тепер Львівська обл.). У 1913 П. був обраний депутатом галицького сейму
від Української Національно- Демократичної Партії. В роки Першої світової війни 1914-18 співпрацював з
Союзом Визволення України, проводив широку національно-просвітницьку та культурну роботу серед
українських полонених у таборі Венцляр (Німеччина). В 1918-19 - член Української Національної Ради ЗУНРЗО УНР, заступник державного секретаря внутрішніх справ ЗУНР. У 1921-22 член еміграційного (екзильного)
уряду ЗУНР, уповноважений з питань внутрішніх справ, судівництва, пошти, телеграфу, шляхів; з 1922 уповноважений з питань преси і пропаганди. В 1921 очолив засноване у Відні Західно-Українське
Товариство Ліги Націй (існувало до березня 1923), що ставило перед собою мету дипломатичними
засобами, перш за все, беручи участь в роботі сесій Міжнародної Унії товариств Ліги Націй, добиватись
відновлення незалежності ЗУНР. У 1920-30-х рр. належав до Українського Національно-Демократичного
Об'єднання, в 1935-38 був членом польського сейму. У роки Другої світової війни 1939-45 жив на Холмщині,
працював нотаріусом, займався громадською діяльністю.
ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОРПУС - одна з перших українських військових частин, створених на Східному
фронті у 1917. Сформований ген. П. Скоропадським на базі 34 корпусу російської армії відповідно до наказу
Л. Корнілова від 18.7.(31.7.) про українізацію частини. Після виведення з особового складу частини
неукраїнців, корпус було переведено до Мефкибожа для доукомплектації. Реорганізація корпусу
завершилась 1.10.1917, Корпус складався з двох дивізій, які очолювали ген. Я. Гандзюк (нач. штабу - полк.
М. Капуспнський) та ген. Клименко (нач. штабу - ген. Крамаренко). Начальником штабу корпусу було
призначено ген. Сафонова. Старшини корпусу мали окремі відзнаки - пагони з жовтими смугами по
блакитному полю. Полки корпусу дістали назви - Перший Київський полк ім. гетьмана Б. Хмельницького,
Другий Стародубський полк ім. гетьмана І. Скоропадського, Третій Полтавський полк ім. гетьмана П.
Сагайдачного та ін. Командування корпусу підтримувало тісні контакти з Генаральним Секретаріатом
Військових Справ. Наприкінці 1917 корпус, загальна чисельність якого нараховувала бл. 60 тис. бійців, став
однією з найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин військ УНР. У листопаді 1917 корпус під
командуванням П. Скоропадського в р-ні Вінниці розброїв 2 гвардійський корпус, який намагався прорватись
на допомогу більшовицьким частинам у Києві, і під вартою вислав їх у Росію. У взаємодії з іншими
військовими підрозділами, що підпорядковувалися Українській Центральній Рад, він продовжував
розброєння збільшовизованих частин у прифронтовій смузі. На поч. січня 1918 П. Скоропадський подав у
відставку, а командування корпусом здійснював Я. Гандзюк. Протягом січня 1918 внаслідок недалекоглядної
політики УЦР у військових питаннях, корпус як і багато інших підрозділів військ УНР напередодні
найважливіших боїв з російськими більшовицькими військами, фактично самодемобілізувався.
ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОЗАЧИЙ ПОЛК ІМ. ГЕТЬМАНА Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО - перша українська
військова частина, створена в Києві у травні 1917 на поч. українських національно-визвольних змагань 191721. Рішення про організацію першого полку .майбутньої національної армії було прийнято 16(29).3.1917 на
параді військових Київського гарнізону. 1.5.1917 солдати, що перебували на збірнім пунктах у Києві,
висунули вимогу сформувати з них Перший український козачий полк ім. Б.Хмельницького. Київська Рада
робітничих і солдатських депутатів, об'єднання громадських організацій та Рада Військових Депутатів
Київського Військового округу засудила цю вимогу і виявила готовність збройним шляхом не допустити
формування українських військових частин. Тоді солдати при підтримці Української Центральної Ради
самочинно сформували Перший український козачий полк. 4.51917 командуючий Південно-Західним
фронтом ген. О. Брусілов дав згоду на укомплектування полку при умові, що особовий склад частини
формуватиметься тільки з добровольців. Полк складався з 16 сотень. Чисельний склад становив 3574 чол.
Командиром полку було обрано штабс-капітана Д. Путника-Гребенюка, старшинами С. Ярошенка, В.
Дмитренка, І. Лук'яненка, С. Ізбицького, Г. Мичка. В 1918-19 полк у складі Запорізького Корпусу брав участь у
багатьох воєнних операціях Армії УНР. У пізніший період командирами полку були підполк. Ю. Капкан,
підполк. Ю. Ластовченко, полк. 0. Шаповал, підполк. М. Луб'яницький, полк. С. Лазуренко і полк. І. Кириченко.
ПЕСТЕЛЬ ПАВЛО ІВАНОВИЧ [24.6.(5.7.)1793-13(25).7.1826] - дворянський революціонер, ідеолог
декабристського руху, полковник. Н. у Москві. В 1811 закінчив Пажеський корпус. Брав участь у Вітчизняній
війні 1812, закордонних походах російської армії 1813-14.31813- ад'ютант ген. П. Вітгенштейна. З 1818
служив при штабі 2-ї армії в Тульчині, в 1821 призначений командиром В'ятського полку в с. Линці
Тульчинського повіту. В 1816 вступив у «Союз Порятунку», був автором його статуту. В 1818 створив
Тульчинську (Південну) управу «Союзу Благоденства», добився прийняття членами організації
республіканської програми. У березні 1921 створив і очолив Південне Товариство Декабристів. З 1821
розробляв проект соціально-економічних та політичних перетворень у Російській імперії (у 1821 - названий
ним «Руською Правдою»), який став політичною програмою Південного Товариства. П. виступав за

проведення військового перевороту без участі широких верств народу. Висловлювався за знищення всієї
імператорської сім'ї. Програма П. містила вимоги негайного повалення самодержавства та встановлення
республіканського правління (причому після перевороту необхідно було встановити революційну диктатуру
для здіснення перетворень у країні); знищення кріпосного права та наділення селян землею; ліквідація
станових привілеїв та надання політичних прав всім чоловікам віком від 20 років; обмежити поміщицьке
землеволодіння; створення двох земельних фондів - державного і приватного (з частини поміщицьких і
державних земель мав бути створений волосний фонд, з якого кожен громадянин міг отримати наділ).
Згідно з запискою П. «Конституція. Державний заповіт» вищим законодавчим органом держави ставав
однопалатний парламент -«Народне віче», виконавча влада мала належати Державній Думі. У вирішенні
національного питання П. заперечував право неросійських народа Російської імперії на самовизначення
(крім поляків) та був противником перебудови Росііі на федеративних засадах. Негативно ставився до
діяльності Малоросійського Таємного Товариства та засуджував пропаговану ним ідею політичної
незалежності України. Заарештований 13(25). 12.1825 у Тульчині напередодні повстання декабристів.
Страчений (повішений) разом з ін. керівниками декабристів у Петропавловській фортеці 13(25).7.1826.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:36 | Повідомлення # 29
ПЕТЛЮРА
СИМОН
ВАСИЛЬОВИЧ [10(23).5.1879 - 25.5.19261 - визначний український громадськополітичний і державний діяч, публіцист. Н. у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких
родин. Після закінчення бурси П. у 1895-1901 навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за
вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 - член
Революційної Української Партії (1905 реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу
Партію). Під загрозою арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом
(упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у
Катеринодарі. У грудні 1904 на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька
місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський. На
поч. 1906 редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». З липня 1906 - секретар київського
щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 - співредактор легального соціал-демократичного часопису
«Слово». З 1912 - редактор російськомовного журналу про Україну «Украинская Жизнь» у Москві, в якому
публікувались М. Грушевський, Ц. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М. Горький. У роки Першої світової війни
1914-18 - працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у
Мінську. Своє відношення до війни П. виклав у статті-відозві «Війна і українці». У публікації П. доводив, що
українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в
майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться. П. був одним з провідних діячів
української національно-демократичної революції: з березня 1917 - член Української Центральної Ради, з
травня - голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня - генеральний секретар
військових справ (у грудні 1917 П., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією голови уряду
В.Винниченка, пішов у відставку). У січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і
взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював
Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т.
Шевченка і Чернечої гори у Канові. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні
заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 звільнений із в'язниці і
обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 - Головний Отаман Армії Української Народної
Республіки. У лютому 1919 вийшов із УСДРП і став головою директорії УНР. На чолі об'єднаних українських
збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із
Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні
1920 Варшавський договір 1920. З листопада 1920 керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарні,
Черстохова, Варшава). 31.12.1923 виїхав до Австрії, а згодом -Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924
поселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки
голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом С. Ш.Шварцбартом 25.5.1926 (див. Шварцбарта процес 1927). Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.
М. Литвин (Львів).
ПЕТРАНОВСЬКИЙ ЯРЕМА (рр. н. і см. невід.) - український військовий і державний діяч в період
Гетьманщини, дипломат. Н. у родовому маєтку Петранах на Поділлі. До 1648 перебував на службі в
польському війську як «заслужений жовнір коронний». У роки національно-визвольної війни українського
народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 - спочатку уманський суддя, пізніше-полковник лисянський,
полковник Чигиринського полку. За правління 1. Виговського їздив з дипломатичною місією до Туреччини.
Прихильник політики гетьмана П. Дорошенка, один з його найближчих військових радників. За правління П.
Дорошенка був одним з генеральних суддів, виконував дипломатичні доручення гетьмана у Речі
Посполитій.
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕТРИК ІВАНЕНКО (Петро Іванович Іваненко, Петро Петричевський ; рр. н. і см. невід.) -український
політичний діяч кін. 17 - поч. 18 ст., претендент на гетьманство. Н. у Нових Санжарах на Полтавщині.
Походив з старшинського роду Полтавського полку. Служив старшим писарем у Генеральній Військовій

Канцелярії. У січні 1691 раптово виїхав на Запоріжжя. На Січі був обраний кошовим писарем. Виступав
проти союзу України як з Московською державою, так і з Польщею. Засуджував тогочасну політику гетьмана
І. Мазепи. Прихильник союзу з Кримським ханством. 28.5.1692 уклав від імені «Удільського Князівства
Київського, Чернігівського і всього війська Запорожського Городового й народу малоросійського» у
Бахчисараї договір з кримським ханом Селім-Гіреєм І про захист спільних інтересів і взаємну оборону від
посягань Московської держави та Речі Посполитої. У договорі стверджувалось, що до складу князівства
мала увійти Гетьманщина, Правобережна Україна і частина Слобідської України, обумовлювалося право
вільної торгівлі для обох сторін без сплачування мита. Після укладення договору хан визнав П. гетьманом і
послав йому на допомогу кількатисячну орду. В липні 1692 П. повернувся на Запоріжжя. Звідти він почав
розсилати універсали, закликаючи народ до повстання проти московської влади і власної старшини.
Обраний кошовим П. розпочав активну боротьбу проти Москви та гетьмана І. Мазепи. В 1692-94 П. при
підтримці кримсько-татарських військ здійснив кілька походів на Гетьманщину, проте реальних успіхів не
досяг. Зазнавши невдачі після 1696 П. зійшов з політичної арени. Востаннє П. згадується в документах в
1708. За припущенням деяких українських дослідників (Ф. Уманець, О. Оглоблин) П. підтримувала частина
козацької старшини, а можливо і сам І.Мазепа, маючи на меті звільнитись з допомогою Кримського ханства
з-під московської влади.
ПЕТРІВ ВСЕВОЛОД (2.1.1883 - 10.7.1948) -український військовий і громадсько-політичний діяч, генералхорунжий Армії УНР, військовий історик, дійсний член НТШ (з 1948). Н. у Києві. В роки Першої світової війни
- полковник Генштабуросійської армії. У 1917- начальникштабу Туркестанської дивізії Північно-Західного
фронту. В кін. 1917 П. сформував з солдат-українців дивізії Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка, що
згодом став першою регулярною кінною частиною Армії УНР. У січні 1918 полк на чолі з П. пробився через
Білорусь у Київ. Взяв участь в придушенні, спровокованому більшовиками антидержавному заколоті в січнілютому 1918 та у вуличних боях проти червоногвардійських загонів М. Муравйова у Києві. В лютому-березні
1918 командував 3 куренем Окремого Запорозького загону (командир К. Прісовський), а згодом - Першим
запорізьким ім. К. Гордієнка полком кінних гайдамаків у складі Запорізького Корпусу. В квітні 1918 за
дорученням військового командування П. брав участь в операції по звільненню частини Лівобережної
України та Криму від більшовицьких військ. У період Гетьманату П. ніс службу в другому відділі (генералквартирмайстерстві) Генерального штабу Збройних Сил Української Держави. В січні 1919 П. став одним з
організаторів Спільних військових шкіл у Житомирі, що готували кадрових старшин для української армії. В
серпні-листопаді 1919 -військовий міністр УНР в уряді Іс. Мазепи. У 1919-20 П. займав командні пости в
Армії Української Народної Республіки, начальник Генштабу. В еміграції жив у Польщі, з 1923 - у Празі, З
1929 належав до провідних членів Народної Української Ради. Викладав в Українському Високому
Педагогічному Інституті ім. М. Драгоманова (існував до 1933). Був членом Українського Історичнофілологічного Товариства (1923-45). З 1945 перебував у Німеччині, помер в Авгсбурзі. Автор багатьох праць
з української воєнної історії, серед них «Схема розводки» (1911), «Нарід та військо» (1926), числених статей
з історії формування Армії УНР, виступив співредактором «Української Загальної Енциклопедії» (1930-35).
Залишив мемуари «Спомини з часів української революції 1917-21» (4 частини, 1927-29).
ПЕТРО ПЕТРОВИЧ (Петро син Петра «Петуні»; Petheune, Peteuncx, Petina) - закарпатський феодал,
наджупан Земплинського і Ужанського комітетів, 1315-22 один з керівників повстання проти угорського
короля Карла Роберта Анжуйського. Ел. 1315 їздив до Галицько-Волинського князівства, щоб запросити на
угорський престол одного з галицьких князів - Лева Юрійовича, або його брата Андрія. Повстання охопило
зчачну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підготовки, зазнало невдачі. У 1317 Карл Роберт
наказав конфіскувати маєтки П.П. У 1320 на заклик П.П. повстання розгорілося знову, однак близько 1322
повстанці вдруге потерпіли поразку. Ймовірно, в цей час Галицько-Волинське князівство втратило Мукачево
і його околиці, возз'єднані з Галичиною за правління Лееа Даниловича. Деякі українські історики
висловлювали думку, що в повстанні 1316-22, крім місцевих феодалів, брали участь широкі кола селян
Закарпаття. Наявні джерела не дають змоги остаточно вирішити питання про характер повстання і ступінь
участі в ньому народних мас.
Я. Ісаєвич (Львів).
ПЕТРО РАТНЕНСЬКИЙ (Ратенський; р. н. невід.-п. 20.121326)- православний церковний діяч, митрополит
Галицький (з 1306), Київський та всієї Русі (з 1306; sa ін. дан., з 1308). Родом з Волині або Галичини. Був
ігуменом Ратненського монастиря. В 1305 поставлений номінатом на митрополію Галицьку, в 1306 при
підтримці галицько-волинського князя ЮріяЛьвовича став митрополитом Київським і всієї Руси.
Переселився спочатку до Володимира на Клязьмі, а в 1326 остаточно переніс митрополію до Москви.
Сприяв князю Івану І Даниловичу Калиті у посиленні могутності Московського князівства. Помер і похований
у Москві. Канонізований православною церквою в 1340.
М. Ерстенюк (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:45 | Повідомлення # 30
ПЕТРО І ОЛЕКСІЙОВИЧ [30.5,(9.6) 1672 -28.1.(8.2)1725] - московський цер [з 27.4.(7.5). 1662], імператор [з
22.10(2.11). 1721]. Молодший син царя Олексія Михайловича. Після смерті свого старшого брата Федора

Олексійовича(1682)П. І і його брат Іван Олексійович були проголошені царями, а їхню сестру Софію
Олексіївну призначено регентшею. В серпні 1689 після спроби вчинити державний переворот її було
позбавлено влади й заслано в монастир. З цього часу П. І і став фактично, а після смерті Івана V (1696) і
юридичне єдинодержавним правителем. П. І проводив широкомасштабну експансіоністську зовнішню
політику. Московська держава за активною участю українського війська, продовжувала, як учасник
антитурецької Священної ліги (Австрія, Польща, Венеція, Ватикан), розпочату ще за правління Софії війну з
Кримським ханством і Туреччиною (Кримські походи 1687 і 1689, Азовські походи 1695-96), що завершилися
захопленням північного узбережжя Азовського моря й ліквідацією турецько-татарських фортець у нижній
течії Дніпра (див. Карловицький конгрес 1696-99 і Константинопольський мир 1700). Заключивши союз з
Данією та польським королем Августом Фридериком, П. І розпочав Північну війну 1700-21 проти Швеції, в
якій змушена була взяти участь і Україна. Війна, що тривала з перемінним успіхом, закінчилась
Ніштадтським миром 1721, який закріпив за Росією колишні шведські володіння в східній Балтиці Інгерманляндію (з новою столицею царства - Санкт-Петербургом), Естляндію, Ліфляндію, частину Фінляндії і
забезпечив Московії вигідне стратегічне становище в Курляндії. Не вдала війна з Туреччиною 1710-11, що
закінчилась Прутським мирним договором 1711, позбавила Росію її завоювань на Азовському морі. Зате
успішна війна з Іраном 1722-1723 зміцнила російські позиції на Закавказзі (було приєднано каспійське
узбережжя з містами Дербентом і Баку). В області внутрішньої політики П. І здійснив ряд важливих реформ,
що мали на меті шляхом технічної та культурної європеїзації перетворити Московську державу в могутню
імперію. У 1697-98 П. І побував за кордоном (у Німеччині, Голландії, Англії), де знайомився з різними
сторонами європейського життя, техніки й культури. В ході Північної війни була створена (на основі
рекрутської повинності) велика регулярна армія влади і управління: утворено новий вищий орган виконавчої
і судової влади Сенат (1711); замість старої приказної системи було створено колегії (1718-22), кожна з яких
відала певною галуззю чи сферою управління і підпорядковувалась Сенату; запроваджено поділ на губернії
(1708); реорганізовано вище церковне управління (ліквідація патріархату й утворення Синоду у 1721). П. І
створив єдину систему поміщицького замлеволодіння з обов'яковою службою дворянства, запровадив нову
систему податків, зокрема т. зв. подушне, видав указ про посесійних селян, за яким власникам заводів
дозволялось купувати кріпаків. Практикував масове приписування селян до казенних і приватних
мануфактур, мобілізацію селян і міщан в армію на будівництво мостів, фортець, каналів. П. І вживав
енергійних заходів для розвитку промисловості (металургійної, суднобудівної, текстильної тощо) та торгівлі
при участі і контролі держави (система торговельно-промислових монополій, зокрема). Дбав про поширення
освіти, головним чином технічної, книгодрукування (з 1710 - т, зв. гражданським шрифтом), запровадив
юліанський календар (1700). За П. І почала виходити перша газета «Ведомости» (1702) і силами
європейських вчених у Петербурзі була заснована Академія наук (1724). Будь-які прояви політичної опозиції
(стрілецький бунт у Москві 1698, т. зв. змова царевича Олексія 1718), соціального і національно-визвольного
рухів в різних частинах держави (Астраханське повстання 1705-06, Булавінське повстання 1707-08 на Дону,
Башкирське повстання 1717-18) жорстоко придушувались. П. І проводив централізаторську політику
обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України. Після заключения гетьманом І.
Мазепою угоди зі Швецією (17С6) та шведсько-української поразки у Полтавскій битві 1709 за наказом П. І
була зруйнована гетьманська столиця Батурин, а його жителі винищені. Влада гетьмана була обмежена, а
після смерті І. Скоропадського (1722) П. І не дозволив обрати його наступника. Контроль над державними
справами України перейшов у руки Малоросійської колегії (1722). Спроба наказного гетьмана П.Полуботка
відстояти українську автономію привела до нових репресій: гетьман і зища старшина були кинуті до
Петропавловської фортеці, де П. Полуботок помер (1724). За П. І десятки тисяч українських козаків і селян,
посланих на будівництво фортець, каналів і т. п., загинули від непосильної праці, хвороб і голоду.
Т. Полещук (Львів).
ПЕТРО II [12(23).10.1715 - 18(29).1.1730] -російський імператор (1727-30). Син царевича Олексія Петровича і
принцеси Софії Шарлоти Бланкенбурзької-Вольфенбюттельської, внук Петра І. У перші місяці правління П.
II влада фактично знаходилась в руках князя 0. Меншикова та Верховної Таємної Ради. Ускладнення
зовнішньополітичного становила Російської імперії за П. II (загострення відносин з Туреччиною), намагання
у з'язку з цим царського уряду залучити на свою сторону козацьку старшину, а також особисті екномічні
інтереси О. Меншикова (володів величезними маєтками у Стародубському і Ніженському полки та провадив
широкі торгово-промислові операції), спонукали Таємну Верховну Раду скасувати всі податки у Гетьманщині
(крім передбачених Березневими статтями 1654), ліквідувати Малоросійську колегію та дозволити обрати
нового гетьмана -Д. Апостола, передати ведення справ Гетьманщини з Сенату до Колегії закордонних
справ, заборонити росіянам купувати землі в Україні тощо. В 1728 уряд П. ІІ створив у Глухові кодифікаційну
комісію для складання кодексу діючих в Україні законів (дім. «Права, за якими судяться малоросійський
народ). Після усунення від влади О. Меншикова, П. II оголосив себе противником реформ Петра І, переніс
царський двір у Москву. Під час підготовки до коронації помер від віспи. З його смертю по чоловічій лінії
закінчився рід Романових.
М. Ерстенюк (Львів).

ПЕТРО ІІІ ФЕДОРОВИЧ [Карл Петер Урліх; 10(31).2.1728 - 7(13).7.1762] - російський імператор (1761-62). Н.
у м. Кіль (Німеччина). Син герцога Карла-Фрідріха Гольштайн-Готторпського і дочки Петра І Анни. Готувався
зайняти шведський престол, але з 1742 був проголошений імператрицею Єлизаветою Петрівною (його
тітка) спаткоємцем російського престолу, незабаром охрещений за православним обрядом і названий
Петром Федоровичем. У 1745 одружений з принцесою Софією Фридерикою Ангальт-Цербстською (майбутня
російська імператриця Катерина II). У грудні 1761 вступив на російський престол. За правління П. III Ф. у
внутрішній політиці проведено ряд заходів, що розширили привілеї дворянства (1762), ліквідував Таємну
канцелярію, заборонив селянам подавати скарги на їх власників тощо. П. Ill Ф., підтримуючи сімейну
традицію прихильного ставлення до України (його батько був добрим знайомим П. Орлика, а при
гольштайнському дворі служили українці). Серед його найближчого оточення було чимало вихідців з
Гетьманщини - генерал-ад'ютант А. Гудович, флігель-ад'ютант В. Ханенко (див. Ханенки), С. Карнович та ін,,
що сприяли формуванню проукраїнських настроїв у новообраного імператора. В зовнішній політиці
орієнтувався на зближення з пруським Фрідріхом II. За П. Ill Ф. Російська імперія припинила воєнні дії проти
Прусії у Семилітній війні 1756-63 та уклала з нею союзний договір. П. Ill Ф,, готуючись до війни з Данією (в
союзі з Гольштайном) оголосив про набір в Україні добровольців до т. зв. Гольштайнського корпусу.
Зовнішня політика П. III Ф., запровадження пруських порядків в армії, привело до створення опозиції у
російській гвардії, яку очолила його жінка Катерина. Внаслідок палацового перевороту 1762 був усунений від
влади, увязнений у Ропші і незабаром, з відома Катерини II, вбитий.
М. Ерстенюк (Львів).
ПЕТРОВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ [23.1(4.2.) 1878 - 9.1,1958)] - радянський державний і політичний
діяч. Н. у Харкові. З 1889 працював робітником на заводах Харкова, Миколаєва, Катеринослава, у Донбасі. З
1897 -член Катеринославського комітету РСДРП. Керував нелегальними робітничими гуртками, брав учась в
організації страйків. У 1905 - секретар Катеринославської ради робітничих депутатів і страйкового бойового
комітету. Влітку 1906 емігрував до Німеччини. Восени 1906 повернувся зза кордону, вів роботу у
нелегальних соціал-демократичних організаціях. У 1912 обраний членом II Державної Думи від
Катеринославської губ., трибуну якої використовував для пропаганди ідей більшовизму. Очолюючи
більшовицьку фракцію уержавній Думі, П. 20.5.(2.6.). 1913 виголосив промову, написану В. Леніним, у якій
виклав позицію РСДРП(б) з національного питання. В листопаді 1914 П. разом з усіма членами думської
більшовицької фракції був заарештований і засланий на довічне ув'язнення в Туруханський край. Під час
Лютневої революції 1917 у Росії - комісар Якутської губернії та голова Комітету громадянської безпеки. В
червні 1917 перебрався у Петроград. У липні 1917 був направлений ЦК РСДРП(б) в Україну для боротьби
проти Української Центральної Ради. В 1917-19 - нарком внутрішніх справ РСФРР, один з співорганізаторів
ВЧК. Член російської делегації на мирних переговорах у Бресті, підписав 3.3.1918 за радянську Росію
Брестський мир 1918. З березня 1919 до літа 1938 - голова ВУЦВК, в 1922-37 - заст. голови ЦВК СРСР, заст.
голови Президії Верховної Ради СРСР (1937-38). У 1919-38 - член Політбюро ЦК КП(Б)У. П. належав до тієї
частини партійного і державного апарату УСРР, яке орієнтуючись на Москву, повністю відкидало ідею
українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У серпні 1922
П. представляючи Україну у складі комісії по підготовці союзного договору, повністю підтримав проект Й.
Сталіна про входження формально незалежних радянських республік до складу РСФРР на автономних
правах, У 1923 П. під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції М. Скрипника, О. Шумського,
X. Раковського спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних
засадах. У 1921-33 П. керував роботою комітетів незаможних селян (комнезамів), діяльність яких
спричинила розкол українського селянства за соціальною і політичною ознакою та сприяла проведенню
руйнівної більшовицької політики на селі. П., виконуючи, за дорученням більшовицької партії обов'язки
«всеукраїнського старости», виступав офіційним рупором сталінської пропаганди. З 1940 - заступник
директора музею революції СРСР. У 1926-39 - кандидат у члени Політбюро ВКП(б). Помер і похований у
Москві. На честь П. місто Катеринослав було перейменовано в 1926 у Дніпропетровськ.
ПЕТРУШЕВИЧ АНТІН СТЕПАНОВИЧ (18.1.1827 - 23.11.1913) - український філолог, археолог та історик. Н.
у с. Добрянах (тепер Стрийського р-ну Львівської обл.) в родині священика. Закінчив богословський
факультет Львівського ун-ту. З 1847 священик, з 1858 крилошанин львівської митрополичої капітули, 187278 - посол австрійського парламенту, В 1848 опублікував польською мовою брошуру «Кілька слів на захист
української народності», в якій висловив протест проти національно-релігійного пригнічення українців
Галичини. В другій пол. 19 ст. і на поч. 20 ст. був одним з діячів реакційного москвофільства, писав
«язичієм». Зібрав багато рукописів і стародруків, видав, хоч і недосить точно, цінні історичні джерела «Львівський літопис», «Житіє Йова Княгиницького» Гната з Любарова та ін. Публікував повідомлення про
археологічні знахідки, написав ряд нарисів з питань топоніміки, історичної географії, середньовічної історії
Галичини, склав «зведений галичо-руський літопис» за 1600-1800 (6 книг, Львів, 1874-97) - збірку уривків з
джерел та історичних праць. І.Франко відзначав дилетантський характер історичних нарисів П.,
харектеризував їх як хаотичне нагромадження різноманітних виписок, сповнене фактичних неточностей.
Збірка рукописів і стародруків П. зберігається у Львівській бібліотеці НАН України ім. В. Стефаника,
археологічно-нумізматична колекція - у Львівському державному історичному музеї.

Я. Ісаєвич (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 6 з 26«12456782526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика