Головна сторінка сайту
Сторінка 5 з 26«12345672526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:25 | Повідомлення # 21
ОХРИМОВИЧ ВОЛОДИМИР (27.5.1870 -6.11.1931)- український громадсько-політичний діяч, вчений,
журналіст. Д. чл. Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (з 1899), чл.-кор. Петербурзької АН. Н. у с. Вельдіжі
побл. Долини на Станіславівщині (тепер Івано-Франківська обл.). Після здобуття юридичної освіти займався
адвокатською практикою. Брав активну участь в суспільно-політичному житті Галичини. З 1890 належав до
Української Радикальної Партії. В 90-х рр. 19 ст. співпрацював у виданнях національно-демократичного
напряму - “Народ” (1890) і “Життя і Слово” (1895). У 1889-93 викладав право у Львівському ун-ті, з 1897 доктор цього ун-ту. В 1899 О. спільно з В. Будзиновським, І. Франком, Є. Левицьким став співзасновником
Української Національно-Демократичної Партії, входив разом Є. Олесницьким, Т, Окуневським, Є.
Петрушевичем, В. Бачинським, Л. Цегельським, С. Бараном, В. Панейком, В. Сінгалевичем та ін. до складу

її керівного органу - Тіснішого Народного Комітету УНДП. Протягом 1902, 1906-07 і 1924-25 О. редагував
газету “Діло”, редагував в 1900 і співпрацював в 1907 з щотижневиком “Свобода”, в 1907-08 - депутат
віденського парламенту. Після захоплення Галичини російськими військами, О. був заарештований
окупаційною владою і разом з сотнями представників української інтелігенції і духівництва депортований до
Сибіру. В 1918 повернувся до Львова. Входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-30 УНР. З
квітня 1919- член-засновник Української Трудової Партії (з 1923 - її голова). З серед. 1920-х рр. О. належав
до Українського Національно-Демократичного Об'єднання. В 1921-25 - професор Українського (таємного)
Університету у Львові, декан юридичного ф-ту, був віце-президентом Наукового Товариства ім.Т.
Шевченка і головою статистичної комісії. Помер і похований у Львові. Автор ряду цінних праць з питань
етнографії (“Значення українських весільних обрядів і пісень в історичному розвитку сім'ї; 1891, 1893”;
“Знадоби до пізнання народних звичаїв і поглядів правних”, 1895; “Звідки взялася назва “бойки”?”, 1895;
“Вражіння з Угорської Руси”, 1895), статистики (“З поля національної статистики Галичини”, “Русинилатинники” (1912), “Фактичні і фіктивні страти русинів в демографічнім балансі Галичини за десятиліття
1900-12”, (1912), що друкувалися в “Записках НТШ” та ін. наукових виданнях.
ОХРИМОВИЧ СТЕПАН (18.9.1905-10.4.1931 ) -український політичний діяч, член ОУН (з 1929). Н. у м. Сколе
на Львівщині. Навчався у Академічній гімназії у Львові, а в 1923-24 - Львівському (таємному) Українському
Університеті. Згодом закінчив філософський ф-тет Львівського ун-ту. У студентські роки брав активну участь
у створенні нелегальних молодіжних організацій - Групи Української Державницької Молоді, в 1926 - Союзу
Украінської Націоналістичної Молоді та ін. У 1927-28 — учасник конференції українських націоналістів у
Берліні та Празі, на яких вироблялися засади об'єднання всіх націоналістичних сил, що діяли на українських
землях і за кордоном в єдину організацію. В січні-лютому 1929 О. був учасником Першого Конгресу
Українських Націоналістів, на якому утворено Організацію Українських Націоналістів. О. зробив значний
внесок у теоретичне обгрунтування засад українського націоналізму. З 1928 - редактор першого
нелегального молодіжного журналу “Юнак”, у 1929-32 - співробітничав у тижневику “Український Голос” у
Перемишлі і редагував місячник “Студентський Шлях” у Львові. Ініціатор видання і перший редактор
“Бюлетеня Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ”. У лютому 1930 О. затверджений Є. Коновальцем
організаційним референтом КЕ ОУН на ЗУЗ. У кін. 1930 О. після смерті Ю. Гомвінського призначений
Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ. Навесні 1931 заарештований польською поліцією. Звинувачений у
державній зраді, О. під час допитів був підданий жорстоким тортурам. Польська поліція, не спромігшись
добитися зізнань, і не знайшовши доказів про приналежність О. до діяльності ОУН, змушена була його
відпустити. Проте катування у слідчій тюрмі підірвали здоров'я О. і 10.4.1931 він помер у Завадові (біля
Стрия). Похорон, який відбувався на Великдень, і у якому взяли участь тисячі селян з навколишніх сіл,
перетворився на масову антипольську демонстрацію.
ОХРИМОВИЧ ЮЛІАН (1893 - 1010.1921) -український громадський і політичний діяч. Брат В. Охримовича. Н.
у Стрию (тепер Львівська обл.) у сім'ї священика. 31911 навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту.
В довоєнний період був одним з лідерів українського студентського руху в Галичині, входив до керівних
органів (Головної Управи) Українського Студентського Союзу. В 1913-14 редагував студентський журнал
“Шляхи”, що виходив у Львові. На поч. Першої світової війни 1914-18 переїхав для пропагування ідей
національної революції серед студентства у Наддніпрянську Україну. Вступив до Української Партії
Соціалістів-Революціонерів, у 1917-18 - секретар ЦК УПСР. У квітні 1917 обраний до складу Української
Центральної Ради від студентських організацій. Відмовився покинути Україну в період встановлення
більшовицького режиму. З 1920 жив у Харкові, де працював у видавництві “Рух” (з лютого 1921). У 1921
заарештований співробітниками ВЧК, звинувачений у приналежності до Українського Центрального
Повстанського Комітету і розстріляний у Києві. Автор праці “Розвиток української національно-політичної
думки” (1918).

П
ПАВЛЕНКО ВІКТОР (1888 - 1932) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Під час
Першої світової війни 1914 -18 -підполковник авіації російської армії. До 1917 П. командував повітряною
охороною ставки Верховного головнокомандуючого російської армії у Могилеві. У травні 1917 - делегат
Першого Всеукраїнського військового з'їзду, на якому був обраний до складу Українського Генерального
Військового Комітету та Ради Військових Депутатів (стала складовою частиною Української Центральної
Ради). У листопаді-грудні 1917-начальник Київського Військового Округу (КВО). В листопаді 1917 за наказом
П. було сформовано дві сердюцькі дивізії (бл.12 тис. чол; команд. -полк. Ю. Капкан та ген. О. Греков), чим
було покладено початок створенню гвардійських частин української армії у новітній час. Ініціатива П.
зазнала нищівної критики зі сторони соціалістичне настроєних керівників Генерального Секретаріату
Військових Справ УНР. Незабаром П. звинуватили у намаганні створити регулярну українську армію, яка
«була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів в їх боротьбі проти селянства і робітництва». В кін.
грудня 1917 усунений з посади начальника КВО, а сформовані П. частини демобілізовано. З листопада 1918
до грудня 1920 - командуючий авіацією Армії Української Народної Республіки. У 1921-26 перебував в
еміграції. В 1926 (за ін. дан., 1928) повернувся в Україну. Помер підчас голоду на Кубані.

ПАВЛИК МИХАЙЛО (псевд. М. Галицький, М. Іванів, Хмара, М. Коломийчук, Максим, Михайло, М.
Покуцький, М. Ткаченко; 17.9.1853 -26.1.1915) - громадсько-політичний діяч, публіцист і письменник. Н. у
Монастирську Коломийського округу. Навчався у гімназії в Коломиї і Львові. У часи ранньої молодості
перебував під впливом москофілів (див. Москвофільство). Після вступу в 1874 до Львівського ун-ту увійшов
до складу «Академічного гуртка». Дописував до журналу «Друг», де познайомився з І. Франком. Під впливом
М. Драгоманова перейшов на національні й соціалістичні позиції. Спільно з І.Франком видавав журнал
«Громадський Друг» (1878), альманахи «Дзвін» і «Молот», брав участь у польсько-українському
соціалістичному комітеті. За свої політичні погляди був п'ять разів ув'язнений, суджений 30 разів. Рятуючись
від чергового ув'язнення, в 1879 виїхав до Женеви, де разом з М. Драгомановим і С. Подолинським до 1882
видавав журнал «Громада». У 1889 був редактором народовецької газети «Батьківщина». Разом з І.
Франком став засновником Української Радикальної Партії, видавав Ті органи «Народ» (1890-95),
«Хлібороб» (1891-95), «Громадський Голос» (1898-1903). В 1897-1904 -перший бібліотекар НТШ, дійсний
член НТШ. У 1914 - заступник голови Головної Української Ради. Автор повістей «Пропащий чоловік»,
«Вихора», численних оповідань, видавець листування і творів М. Драгоманова, праць «Потреба
етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1876), «Про русько-українські народні читальні» (1887),
«Михайло Петрович Драгоманів, 1841-1895» (1896) та ін.
Д. Кушплір (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:25 | Повідомлення # 22
ПАВЛО 1 [20.9(1.10).1754 - 12(24).3.18011 -російський імператор з 6(17).11.1796. Син Петра ІII і Катерини II.
Був одружений з Гессен-Дармштадтською принцесою Вільгельміною; після її смерті - з принцесою Софією
Доротеєю Вюртенберзькою (з 1776, у православ'ї - Марія Федорівна). З 1783 жив у Гатчині, де мав свій двір і
невелике військо. У внутрішній політиці П. І сприяв поширенню поміщицького землеволодіння (дворянам
було роздано бл. 600 тис. державних селян, з них до 150 тис. в Україні); роздавав дворянам і урядовцям
землі на Пд. Україні(на 1800 - бл. 8 млн. десятин).; у грудні 1796 видав указ про закріпачення селян Пд.
України, Дону і Приазов'я, одночасно указом про 3-х денну панщину (1796) П. 1 мав намір регламентувати
повинності селян. П. 1, будучи противником політичних заходів Катерини II, скасував розпочатті нею
перетворення (зокрема, в 1796 ліквідував намісництва, знову запровадив поділ на губернії), частково
відновив судову систему, що існувала в 1760-70-х рр. (в Україні було поновлено діяльність Генерального
земського і підкоморського суду; 1796). Страх російського уряду перед впливом вільнолюбивих ідей Великої
Французької революції примусив П. І ввести сувору цензуру, закрити приватні друкарні (1797), заборонити
ввіз іноземної літератури (1800). Армія була реформована за пруським зразком. П.1 продовжував
традиційну для московського центру колоніальну національну політику щодо неросійських народів імперії.
Українські автономістичні кола сподівалися з приходом до влади П. 1 послаблення централістської політики
російської адміністарції (у ній значну роль відігравали урядовці українського походження - 0. Безбородько, Д.
Трощинський, В.Кочубей, брати А. та І. Гудовичі та ін.) щодо України. Ходили навіть чутки про відновлення
гетьманства на чолі з сином П.1 великим князем Констянтином і регентом А. Гудовичем. Однак, єдине, що
було зроблено урядом П. 1, це поновлено підком Орський суд (1796) та фунціонуван-ня норм
магдебургзького права. За П. 1 Росія входила до т.зв. другої антифранцузької коаліції, вела воєнні дії проти
республіканської Франції (Італійський та Швейцарський походи російської армії у 1799 під командуванням 0.
Суворова ). Загострення суперечностей між Росією та її союзниками Англією та Австрією привели до
розриву з Британською імперією (1800) та зближення П.1 з Наполеном І Бонапартом. Незадоволення
внутрішньою та зовнішньою політикою П.1широких дворянських та військових кіл, його психологічна
неврівноваженість і самодурство, викликало ряд змов придворної аристократії - т. зв. «Смоленська змова»
1798 та гвардійська змова 1800-01, яка завершилась вбивством П. 1 в ніч з 1.1(23) на 12(24).3.1801 у
Михайлівському замку. Російський престол зайняв його син Олександр 1.
Т. Полещук (Львів).
ПАВЛЮК (Буг) ПАВЛО (р. н. невід. - п. 19.4.1638) - козацький гетьман, керівник національно - визвольного
повстання 1637 в Україні (див. Павлюка повстання 1637). У 1635 він брав участь разом з гетьманом І.
Судимою у зруйнуванні козаками фортеці Кодак. Схоплений і засуджений польською шляхтою до страти, П.
зумів врятуватися від смерті. В 1637 на чолі загону запорожців допомагав кримському хану Інаєт-Гірею у
боротьбі проти ставленика Туреччини. Влітку 1637 П. очолив козацьке повстання проти польських
загарбників. 6.12.1637 в запеклому бою біля с. Кумейки (тепер Чигиринський р-н Черкаської обл.) повсталі
зазнали поразки. П. з частиною козаків відступив, щоб зібрати підкріплення. Під Боровицею (поблизу
Черкас) загін гетьмана П. з'єднався з козаками, яких очолював Д. Гуня. Незабаром повстанців оточило
польське військо на чолі з гетьманом М. Потоцьким, і через деякий час вони змушені були капітулювати. П.
схопили і стратили в квітні 1638 у Варшаві.
ПАВЛЮКА ПОВСТАННЯ 1637 - національно-визвольне повстання в Україні під керівництвом П. Павлюка.
Повстання почалось на Запорізький Січі. Влітку 1637 загін запорожців на чолі з П. вирушив із Запоріжжя на
Київщину. Здобувши Корсунь, повсталі оволоділи артилерією реєстрових козаків. У серпні 1637 П. звернувся
до українського народу з універсалом, в якому закликав вступати до повстанських загонів. На
Переяславщину піднімати і організовувати повстанців були вислані полковники К. Скидам і С.Биховець.
Незабаром повстання охопило всю Лівобережну Україну. Повсталі нападали на панські маєтки, руйнували
шляхетські замки, здобували міста та фортеці. 6(16). 12.1637 у жорстокій битві під с. Кумейки (тепер
Чигиринського р-ну Черкаська обл.) повстанське військо зазнало поразки. Повсталі відступили до Боровиці

(побл. Черкас), де попавши в оточення, змушені були капітулювати. П. Павлюк був схоплений польськими
жовнірами, вивезений до Варшави і страчений 19.4.1638.
ПАВСАНІЙ (2 ст.) - давньогрецький письменник, мандрівник і географ. Н., ймовірно, в Лідії (Мала Азія).
Побував в Італії, на Сардінії, Корсиці, в Аравії і Сирії. Автор праці «Опис Еллади» (у 10 книгах), написаної в
70-х рр. 2 ст. Твір П. містить цінні дані в першу чергу з історії давнього мистецтва, зокрема довідкові
матеріали про грецьких живописців, скульпторів, архітекторів. Поряд з детальним списком найбільш
видатних пам'яток архітектури і мистецтва Стародавньої Греції П. подав важливі відомості з грецької історії,
міфології, релігії, описав місцеві вірування, обряди і звичаї. Під час написання своєї праці П. користувався
не тільки власними спостереженнями, але використовував твори істориків (напр., Істра) та географів
(Полемона, Артемідора), які до нашого часу не збереглися. У своїх книгах П. згадує про скіфів і сарматів.
ПАКТ МОЛОТОВА-РІББЕНТРОПА 1939 - назва секретного додаткового протоколу до договору про ненапад
між СРСР та Німеччиною, підписаного 23.8.1939 у Москві народним комісаром закордонних справ СРСР В.
Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропом, Секретним додатковим
протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі. Протокол складався з
короткої преамбули і наступних чотирьох пунктів:
1) У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять у склад Прибалтійських держав
(Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є границею сфер інтересів Німеччини
і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віденської області визнаються обома сторонами. 2) У випадку
територіально-політичної перебудови областей, які входять у склад Польської держави, границя сфер
інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну. Питання, чи є у
взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї
держави, може бути остаточно вияснене лише протягом дальшого політичного розвитку... 3) Стосовно
південно-східної Європи з радянської сторони підкреслюється зацікавленість СРСР до Бесарабії. З
німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях. 4) Цей протокол буде
зберігатися обома сторонами в суворій таємниці.
З підписанням секретного додаткового протоколу різко змінилася стратегічна розстановка сил у Європі на
користь фашистської Німеччини. Підписанням пакту дві тоталітарні держави-фашистська Німеччина і
комуністичний Радянський Союз прискорили розв'язання Другої світової війни 1939-45. У процесі його
реалізації обидві країни здійснювали спільні агресивні дії проти Польщі, країн Прибалтики, Румунії. Вже
17.9.1939 радянські війська перейшли східний кордон Польщі і зайняли визначену П.М.-Р. територію
Західної України і Західної Білорусії. Т. зв. визвольний похід Червоної Армії закінчився підписанням
28.9.1939 «Договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною» та двох секретних протоколів. Договір
складався з п'яти статей, які закріпляли розподіл Польщі, і встановлювали нові кордони між двома
державами.
Включення у склад СРСР Західної України супроводжувався насильницькою колективізацією, масовими
переслідуваннями і арештами серед місцевого населення. З 1939 по 1941 тільки у тюрмах «визволеної»
Галичини було замучено 50 тис. політв'язнів, з її території депортовано понад мільйон жителів. У ст. 2
договору відзначалося, що обидві сторони розглядають розподіл Польщі і встановлення нового кордону
«остаточним і усувають будь-яке втручання третіх держав у це рішення». Ст. 4 договору констатувала, що
«радянський і німецький уряди розглядають проведену перебудову (тобто розподіл Польщі) як надійний
фундамент для дальшого розвитку дружніх відносин між своїми народами». Положеннями додаткових
протоколів від 28.9.1939 вносились часткові зміни у ст. 1 П.М.-Р., згідно яких «територія Литовської держави
включатиметься в сферу інтересів СРСР, так як з другого боку Люблінське воєводство і частина
Варшавського воєводства включається в сферу інтересів Німеччини». Перерозподіл сфер впливу
супроводжувався зобов'язаннями обидвох держав не допускати «на своїх територіях ніякої польської
агітації», а у випадку її появи агресори заявляли, що вони «ліквідують зародок подібної агітації на своїх
територіях».
П.М.-Р. від 23.8.1939 та «Договір про дружбу і кордон між Німеччиною і СРСР» від 28.9. 1939, а також
секретні додатки до нього переконливо доводять про спільну змову гітлерівського і комуністичного
керівництва двох тоталітарних держав протидемократичних країн і миролюбивих сил світу й їх співучасть у
розв'язанні Другої світової війни. Не випадково протягом багатьох десятиріч комуністичне керівництво СРСР
намагалось приховати від своїх народів такі ганебні документи. Вперше вони були опубліковані в СРСР
лише в 1989.
С. Мовчан (Львів).
ПАЛАНКА - адміністративно-територіальна одиниця (округ) у Запорізькій Січі. Виникнення П. було
зумовлене збільшенням населення на Запоріжжі й ускладненням, у зв'язку з цим, функцій управління та
суду. Повністю система П. сформувалась у період існування Нової Січі (1734-75). Напередодні ліквідації
Нової Січі існувало 8 П.: на правому березі Дніпра - Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (або
Перевознинська), на лівому - Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогнойська. Центром П.
була слобода з невеликим укріпленням, де розміщувалась козацька залога. На чолі П. стояв полковник,
який зосереджував у своїх руках всю військову, адміністративну, судову і фінансову владу. Полковнику

підпорядковувалась адміністрація П. - писар, отамани слобід тощо. Некозацьке населення, яке проживало
натериторії П. підлягало влад) паланкової старшини. Паланкова старшина призначалась військовою
старшиною - Кошем Запорізької Січі.
ПАЛИВОДА ІВАН (1885 - 30.1.1985) - український громадсько-політичний діяч, художник. Н. на Полтавщині.
Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У січні 1919 П. брав участь в роботі Трудового
Конгресу України. В квітні-серпні 1919 - керуючий Міністерством пошт і телеграфу УНР в уряді Б. Мартоса.
31919 перебував в еміграції, жив у Чехо-Словаччині, Німеччині і США. Активно займався громадськополітичною діяльністю у середовищі української діаспори Америки. В 1958-66 очолював ідеологічногромадську організацію - Українську Вільну Громаду Америки та Товариство Сприяння УНРаді. Довгий час
завідував бібліотекою Українського Православного Центру в Саут Бавнд Бруку (штат Нью-Джерсі). П.
займався малярством, був учасником виставок Об'єднання митців - українців в Америці (існує з 1952).
Помер у Сомерсеті (штат Нью Джерсі, США).
ПАЛІЄНКО МИКОЛА (30.9.1896-21.7.1944)-український військовий діяч. Н. у Сквирі на Київщині. Інженерхімік за фахом. Протягом Першої світової війни 1914-18 завершив навчання в артилерійській офіцерській
школі і командував військовими частинами на російсько-австрійському фронті. Під час українських
національно-визвольних змагань 1917-21 - підполковником Української Народної Республіки. З 1928
перебував на службі в польській армії, 1932-34 навчався у Вищій військовій школі в Кракові. Брав участь у
німецько-польській війні 1939. У 1943-44 - начальник унтер-офіцерської школи, командир дивізіону важкої
артилерії Дивізії «Галичина». Загинув в бою з радянськими частинами під Бродами в липні 1944.
ПАЛІЇВ ДМИТРО (17.5.1896 - 19 або 20.7.1944) - відомий український політичний і військовий діяч,
журналіст. Н. у с. Перевізці біля Калуша (тепер Івано-Франківська обл.). Закінчив Коломмйську гімназію. У
роки Першої світової війни 1914-18 - підхорунжий Легіону Українських Січових Стрільців. У 1918 П. був
одним з організаторів Листопадового повстання 1918 у Львові. Під час українсько-польської війни 1918-19
- четар Української Галицької Армії, ад'ютант Д. Вітовського, згодом - генерала М. Тарнавського. Брав
активну участь у створені Української Військової Організації, член Начальної Команди УВО (1921-26). У
1923-24 П. спільно з Д. Донцовим і В. Кузьмовичем редагував орган Української Партії Національної
Роботи - двотижневик «Заграва», головний редактор газети «Новий Час» (1923-33, з перервами). В 1925 П.
виступив співзасновником Українського Націоанально-Демократичного Об'єднання, в 1925-33 очолював
Центральний (Народний) Комітет партії. Був одним із зв'язкових об'єднання з Є. Коновальцем. У 1928-30 посол до польського сейму від УНДО. П. кілька разів заарештовувався польською поліцією і протягом 193033 відбував ув'язнення. В 1930-х рр. редагував газети «Батьківщина» (1934-39), «Перемога» і «Українські
Вісті» (1935-39). У 1938 П., не погоджуючись з політичною лінією проводу УНДО (виступав з критикою
політики «Нормалізації» і концепції «народної революції»), очолив партійну опозицію, що незабаром
заснувала нову партію - Фронт Національної Єдності. В 1938 П. був обраний головою новоствореної
організації. У роки Другої світової війни 1939-45 П. був одним з ініціаторів сформування дивізії «Галичина».
В 1944 очолював відділ старшинського вишколу дивізії. Загинув у липні 1944 в боях під Бродами.
/. Федик (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:26 | Повідомлення # 23
ПАЛІЙ СЕМЕН (справжн. прізв. - Гурко ; н. 1640-і рр.-п. між 24.1. і 13.5.1710) - полковник білоцерківський
(фастівський), керівник національно-визвольної боротьби українського народу проти польської влади у
Правобережній Україні в кін. 17-на поч. 18 ст. Н. у Борзні (тепер Чернігівська обл.) в козацькій родині. Вчився
у Києво-Могилянській Колегії. У 1760-х рр. перебував на Запоріжжі, де відзначився військовими та
організаторськими здібностями. На поч. 1680-х рр. кілька полків на чолі з П. перейшли на малозаселену
територію Пд. Київщини. Опорним пунктом П. обрав місто Фастів. У 1683 загін козаків, очолюваний П., брав
участь у розгромі турків під Віднем. У 1684-85 при сприянні П. були засновані Фастівський, Богуславський та
віддалені Брацлавський і Корсунський полки. У 1680-90-х рр. вів спільно з лівобережними козаками
боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Основним завданням, яке ставив перед собою П., стало
визволення Правобережної України з-під польської влади і приєднання її до Гетьманщини. В кін. 1680-х рр.
боротьба проти польської шляхти, яку очолював П. та його сподвижники С. Самусь, 3. Іскра, А. Абазин
велася на значній території. Козацькі війська, під керівництвом П. визволили Богуслав, Корсунь, Лисянку та
ін міста. В 1699 польський сейм прийняв ухвалу про ліквідацію козаччини, що стало однією з причин
розгортання національно-визвольного повстання під проводом П. (див. Палія повстання 1702-04). Після
невдалої спроби отримати допомогу в боротьбі проти Польщі з боку Гетьманщини та Московії, П. спробував
знайти союзників серед прихильників шведського короля Карпа XII. Після зайняття військами І. Мазепи
Правобережжя П., прагнучи зберегти свій вплив на Правобережжі, намагався проводити власну політикута
робив спроби підбурити проти гетьмана Запоріжжя. Це занепокоїло І. Мазепу, який, намагаючись не
допустити анархії в краю, наказав у липні 1704 заарештувати фастівського полковника. В 1705 П. був
засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після відкритого виступу І. Мазепи проти московської влади П. було
повернуто з заслання і призначенно полковником Білоцерківського полку. Помер у січні 1710. Похований у
Києво-Межигірському монастирі.
ПАЛІЙ-НЕЇЛО БОРИС (1876 - 1956) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. на
Полтавщині. Закінчив Полтавський кадетський корпус, Московську військову школу, Миколаєвську військову
академію в Петербурзі. З 1914 по 1918 - на фронтах Першої світової війни, полковник. Командував

частинами російської армії, за бойові заслуги відзначений Георгієвською зброєю і Георгієвським Хрестом. У
червні 1917 звернувся до українського представництва у Москві з проханням перевести на службу до
української армії. В 1917 -учасник Пешого і Другого Українських Військових З'їздів. Був обраний до складу
Українського Військового Генерального Комітету на посаду помічника інспектора артилерії, невдовзі
призначений командантом українських військових частин на Полтавщині та начальником міського гарнізону.
Навесні 1918 став організатором гарматних частин в українських корпусах. За Гетьманату - помічник
командуючого військами у Києві. Восени 1918 підтримав Директорію УНР, організатор військового параду
22.1.1919 у Києві на честь Злуки ЗУНР і УНР. У 1919-20 перебував на командних посадах в Армії Української
Народної Республіки. 3 липня 1920 - генерал для особливих доручень при Головному Отамані С.Петлюрі,
викладач артилерії у Юнацькій школі. Після короткого перебування у таборі інтернованих частин Армії УНР
Ланцугі поселився у Перемишлі, де заснував і очолив філію Українського Центрального Комітету, опікувався
колишніми вояками УНР. Згодом організував художню іконописну майстерню «Відродження», у якій
працювали 10 художників, колишніх українських вояків, зокрема, П. Ковжун, П. Запорізький, М.Прасіцький та
ін. У післявоєнний час жив у США, де помер.
М.Литвин, К.Науменко (Львів).
ПАЛІЯ ПОВСТАННЯ 1702-04 - велике національно-визвольне повстання під керівництвом С. Палія проти
польської влади у Правобережній Україні в 1702-04. У 1699 завершилась війна між Польщею та Туреччиною
і на Карловицькому конгресі 1698-99 був укладений мирний договір. Оскільки потреба в козацьких військах
відпала, польський сейм у червні 1699 ухвалив рішення остаточно ліквідувати правобережне козацтво.
Восени 1700 польське військо, захопивши Немирів, Бар, Вінницю і Брацлав, спробувало здобути Фастів.
Проте в запеклому бою під Фастовом козацькі полки розгромили 4-тисячний каральний загін регіментаря М.
Пінського. Зазнавши поразки, в 1701 польське командування розпочало підготовку до нового походу на
Правобережжя. Зимою 1702 на козацькій раді у Фастові було прийнято рішення підняти всенародне
повстання проти польської влади у Правобережній Україні, Повстання розпочалось весною 1702 на Поділлі і
Брацлавщині. В липні 1702 повстанський рух охопив Київщину. У жовтні- грудні 1702 козацькі війська
здобули Немирів, Бердичів, Білу Церкву, Бар, Межибіж і на поч. 1703 контролювали значну частину
Правобережної України. Розпочались селянські виступи на Волині і в Галичині. Польський уряд вислав на
придушення повстання 15-тисячне військо під командуванням А. Сенявського. Коронні хоругви на поч. 1703
захопили територію Поділля, а потім і Брацлавщину. Польські загарбники жорстоко розправлялися з
повстаннцями й мирним населенням, стративши в ході каральних операцій бл. 10 тис. чоловік. Проте
козацькі війська під проводом С. Палія, С. Самуся, З. Іскри відбили всі спроби польської армії захопити
Київщину. Королівський уряд, немаючи сил для придушення повстання, звернувся за допомогою до
московського царя Петра І. У травні 1704 лівобережне козацтво на чолі з гетьманом І. Мазепою перейшло
Дніпро і зайняло Правобережжя. Рішучими заходами І. Мазепа намагався приєднати Правобережну Україну
до Гетьманщини і перебрати керівництво над правобережними полками, чим фактично усував від влади
С.Палія. Однак, Палій продовжував діяти у Правобережжі як незалежний гетьман. Організувавши віддані
йому військові частини, С. Палій розпочав переговори з Польщею та підбурював проти І. Мазепи
запорожців. Не бажаючи ускладнення політичної ситуації, І. Мазепа наказав 3 1.7.1704 заарештувати С.
Палія в таборі під Бердичевом. У 1705 його було відправлено до Москви, а звідти до Сибіру, в Тобольськ.
ПАЛЛАДІЙ (світське прізвище та ім'я - Вибіда-Руденко Петро; 1891 - 1971) - український православний
церковний діяч, архієпископ, глава УАПЦ векзилі(1951-71). Н. у Вінниці. Закінчив парафіяльну духовну
семінарію і фізико-математичний ф-тет Київського ун-ту. Брав активну участь в українському національному
русі, член Товариства Українських Поступовців. У 1917-18 П. входив до складу Української Центральної
Ради, займав посаду заступника міністра фінансів УНР. У 1921-34 - священник на Волині і член духовної
консисторії. З 1934 жив у Варшаві, був членом консисторії та управителем Емеритської (пенсійної) каси
православного духовенства у Польщі. В 1935 прийнняв чернецтво і, незабаром, був висвячений на
архімандрита. З 1941 -архієпископ краківський і лемківський, згодом -львівський. В повоєнний час жив в
еміграції у США. В 1951-71 П. очолював Українську Автокефальну Православну Церкву в екзилі (створена в
Нью-Йорку).
ПАНЕЙКО ВАСИЛЬ (1883 - 29.5.1956) - відомий український громадсько-політичний діяч, дипломат,
публіцист. Н. на Золочівщині в Галичині (тепер Львівська обл.). Закінчив Львівський ун-тет. Належав до
Української Національно-Демократичної Партії. В 1905 намагався відновити видання журналу «Молода
Україна». У 1907 став співробітником «Діла» і в 1908-12 брав участь у виданні «Літературно-Наукового
Вісника». В 1912-18 - головний редактор «Діла» (у 1914-15-у Відні), один з редакторів «Ukrainische
Korespondez». У листопаді 1918 обраний Державним Секретарем закордонних справ ЗУНР. У 1919заступник голови української делегації на Паризькій мирній конференції 1919-20, з грудня 1919 - голова
делегації ЗУНР на конференції. Намагався добитися підтримки Антантою боротьби Української Народної
Республіки проти агресії Радянської Росії, ставив питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на
території ЗУНР, відстоював ідею створення східноєвропейської федерації, куди мала увійти Україна. 31920
працював закордонним кореспондентом газети «Діло». В 1925 видавав «Діло» і двотижневик «Політика»
(1925-26) у Львові, пізніше працював кореспондентом «Діла» у Парижі. В 1930-х рр. відйшов від політичного
життя. В 1945 емігрував до США, а в 1955 переїхав у Венесуелу. Помер у Каракасі (Венесуела).
М. Литвин, І.Підкова. (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:34 | Повідомлення # 24
ПАНСЛАВІЗМ - культурна і політична течія серед слов'янських народа, в основі якої лежать уявлення про
етнічну і мовну спорідненість слов'ян, необхідність їх політичного об'єднання. Сформувалась у кін. 18 першій пол. 19 ст. (термін «панславізм» вперше вжито в Чехії Й. Геркелем у 1826). Політичне поневолення
більшості слов'янських народів, ідеї Великої Французської революції і німецького романтизму, слов'янське
національне відродження - фактори, що привели до поширення серед освічених кіл західних і південних
слов'ян [Й. Добровський (чех), П. Шафарик, Я. Коллар (словаки), Л. Гай (хорват), В. Караджич (серб) та ін.]
ідеї слов'янської єдності й культурної спільності. Успіхи Російської імперії у війнах проти Туреччини і
наполеонівських війнах спричинились до того, що деякі із слов'янських діячів висували думки про політичне і
мовне об'єднання слов'ян під зверхністю Росії, вважаючи, що остання допоможе слов'янським народам у
боротьбі проти іноземного поневолення (Й, Добровський, Й. Юнгман, Л. Гай та ін.). Дехто з них пізніше
змінив свої погляди (Л. Гай, Л. Штур, К. Гавлічек-Боровський). Інші прихильники П., головним представником
яких був чех Ф. Палацький виступали за збереження Австрійської імперії і за перетворення її на федерацію
слов'ян, австрійців та угорців. Після перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорщину (1867)
Палацький переглянув свою концепцію і взяв участь у організованому російськими панславістами
Слов'янському з'їзді 1867 у Москві. Серед поляків, які були підсильним впливом романтичного патріотизму і
мрій про відновлення великої Польщі, ідеї П. викликали дві течії: проросійську (С. Сташіц, Й, М. ГенеВронський, А. Цешковський) та антиросійську (А. Міцкевич, А. Товянський, К. Бродзінський). Останні
вважали, що головну роль в об'єднанні слов'ян повинна відігравати Польща. В самій Росії у кін. 1830-х рр. у
роботах М.Погодіна були висунуті твердження про перевагу слов'ян над ін. народами, «ворожість Заходу»,
покликання Росії щодо гегемонії у слов'янському світі (проекти політичного об'єднання слов'ян під егідою
Росіійської імперії розроблялись ще у 18-на поч. 19 ст. А. Самборським, В. Малиновським та ін.), Російські
слов'янофіли у 1840-50-х рр. - К. Аксаков, 0. Хом'яков, І. Киреєвський та ін. - виступили з ідеєю
протиставлення слов'янського православного світу з Росією на чолі «хворій», безвірній Європі, теологічні
противники слов'янофілів - західники (П. Чаадаев, 0. Герцен) - теж не заперечували особливої ролі Росії
серед слов'янських народів. Поразка в Кримській війні 1853-56, Польське визвольне повстання 1863-64,
загострення східного питання - ці фактори викликали активізацію російських панславістів, що знайшло своє
практичне втілення у Слов'янському з'їзді 1867 в Москві та діяльності слов'янських комітетів. Панславістичні
ідеї займали вагоме місце в теоретичних шуканнях І. Аксакова, М. Данилевського, К. Леонтьєва, наукових
розробках вчених-славістів В. Ламанського, О. Міллерата ін. Найбільший політичний вплив П. мав в 70-х рр.,
особливо в період російсько-турецької війни 1877-78, коли він підштовхував уряд до активних
зовнішньополітичних дій (ряд представників вищих державних та військових кіл Росії - граф М. Ігнатьєв,
князь В. Черкаський, генерали М. Черняев, М. Скобелев, Р. Фадеев - були прихильниками П.). Як
громадсько-політична течія П. зустрічав і підозріле ставлення з боку уряду та його ідеологів (К.
Победоносцев, М. Катков), а також був підданий критиці з боку ліберальних кіл (0. Пипін, зокрема).
Внутрішня ситуація і зовнішні умови Росії зменшили популярність ідей П. у кін. 19 ст. Вони відродились
напередодні Першої світової війни 1914-18 у формі неославізму (або неопанславізму). Російські неославісти
(головний діяч - граф В. Бобринський) разом з діячами інших слов'янських країн (чех К.Крамарж, словенець
І.Грабар та ін.) провели слов'янські конгреси у Празі (1908) та Софії (1910), прагнучи досягти
міжслов'янськогозближення перед можливою німецькою загрозою.
Революційні події 1917 на деякий час поховали ідеї П. в Росії, які гостро засуджувались К. Марксом, Ф.
Енгельсом та В. Леніним. З початком радянсько-німецької війни 1941 -45 була відновлена стара російська
політика щодо слов'ян. У серпні 1941 у Москві створено Всеслов'янський комітет. Слов'янські комітети
виникли у США, Англії, Канаді, утворені за ініціативою і участю комуністів слов'янського походження. Після
першого Всеслов'янського з'їзду у Москві (1941) в 1946 відбувся Слов'янський конгрес у Белград, куди
з'їхались делегати з усіх слов'янських країн. Після загострення відносин Югославії з СРСР всі слов'янські
комітети припинили свою діяльність. Падіння соціалістичної системи і розвал Радянського Союзу надали
панславістичного забарвлення певним колам та політичним партіям російського суспільства. В Україні ідеї
П. поширились у першій чверті 19 ст. (зокрема, Товариство Об'єднаних Слов'ян), їх вплив виразно помітний
у програмі Кирило-Мефодіівського Братства, серед українських наукових кіл серед. 19 ст. (М. Максимович,
0. Бодянський), а також серед ліберальної частини українського дворянства (Г. Ґалаґан, М. Рігельман та ін.),
представники якого брали активну участь у діяльності слов'янських комітетів у Києві та Одесі у 1850-70-х рр.
На українські землі в склад Австрії ідеї П. проникали як з Заходу, так і з Росії. За прикладом інших
слов'янських народов у Львові в 1848 було створено Галицько-Руську Матицю. Під час Революції 1848-49 в
Австрійській імперії українці Галичини почали налагоджувати контакти з слов'янськими діячами Австрійської
імперії, зокрема взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі (червень 1848). Під впливом ідей з Росії
частина української інтелігенції стала на шлях москвофільства, яке пітримувалось російськими
панславістичними колами. Деякі з провідних українських діячів науки і культури другої пол. 19- поч. 20 ст.,
зокрема М, Грушевський, відкрито виступили проти П., вбачаючі в ньому загрозу для національних інтересів
українського народу.
Т. Полещук (Львів).
ПАНТІКАПЕЙ (сучасн. Керч) - мілетська колонія на Боспорі Кіммерійському, заснована в 7 ст. до н. е.,
пізніше - столиця Боспорської держави. Місто розташоване на схилах г. Мітрідат. Потреби політичного та

економічного розвитку, а особливо тиск скіфських племен примусили грецькі міста Криму та Східного
Причорномор'я (П., Феодосію, Німфей, Фанагорію, Ґермонасу та інші) об'єднатися в союзну державу. На чолі
держави стало місто П. - центр рибальства, торгівлі, великий експортер пшениці. Держава отримала назву
Боспор або Боспорське царство. Вищі магістрати П. - архонти стали архонтами Боспорського царства. Вони
керували зовнішньою торгівлею, збройними силами здійснювали політичний контроль за грецькими містами
і територіями сусідніх племен. У 480 до н. е. влада перейшладо роду Археанактідів, які передавали її по
спадковій лінії. У 438 до н. е. був здійснений переворот і до влади прийшли Спартокіди. Ця династія правила
в П. до кін. 2 ст. до н. е. Головними торгівельними партнерами П. були Гераклея та Сінопа. Особливий
розквіт міста припав на 4 стдо н. е., коли цар Евмей (309-304) навіть планував об'єднати під владою
Боспора все Причорномор'я. У 3 ст. до н. е. Боспор допомагав Херсонесу відбити напад скіфів. У 107 до н.
е., коли в ході повстання Савмака скіфська загроза знову повстала для П., його правителі звернулися за
допомогою до Мітріда-та VI. З 106 до н. е. Боспор став сатрапією Понтійського царства. Після поразки Понту
від римлян П. потрапив спочатку в залежність від Риму, За правління імператора Клавдія (41-51 н. е.) разом
з Ольвією та Херсонесом, Боспор було включено в склад Римської імперії. У П. римська влада була
формальною. В 50-70-х рр. З ст. місто було зруйновано внаслідок навали готів, а у 70-х рр. 4 ст. його
зруйнували гунни. На відміну від інших грецьких колоній місто було частково відбудовано та існувало в
середньовіччі.
О. Бандровський (Львів).
ПАНЦИРНІ БОЯРИ (панцирні слуги) - категорія залежного селянства у Великому князівстві Литовському, у
т.ч. на українських землях в 15 -першій пол. 16 ст. П.б. були зобов'язані нести службу на коні й тяжкому
(«панцирному») озброєнні по охороні державних кордонів, коронних маетностей і замків, брати участь у
воєнних діях Литви проти інших держав. Здебільшого П.б. походили із зубожілих бояр або селян.
Господарства П.б. звільнялись від податків та феодальних повинностей. У 1528 стан П. б. було ліквідовано.
Частина П.б. дістала шляхетство, але більшість була перетворена у державних селян. На українських
землях певна група П.б. стала близькою за своїм станом до реєстрових козаків.
ПАНЧЕНКО МИХАЙЛО (бл. 1885-1930-х рр.)-український політичний і державний діяч, кіносценарист та
драматург. Н. у Полтаві. Належавдо провідних діячів Украінської Партії Соціалістів-Революціонерів. У 191718 - член Української Центральної Ради від Всеукраїнської Ради Військових Депутатів, входив до складу її
Президії. У березні 1919 разом з М. Полозом, Г. Михайличенком, П. Любченком, Л. Ковалівим та ін. став
засновником Української Партії Соціалістів-Революціонерів (комуністів-, з серпня 1919 - Українська
Комуністична Партія (боротьбистів). У 1919 - нарком освіти УСРР. П. був противником об'єднання партії з
КП(б)У і не вступив до рядів останньої. В 1920-х рр. працював літературним редактором. Автор кіносценарію
фільму «Тарас Шевченко» (1925) і «Малий Тарас» (1926), п'єси «Коліївщина» (1927). У 1930-х рр.
репресований НКВС СРСР.
ПАНЬКІВСЬКИЙ КОСТЬ (15.4.1855 -16.11.1915)- відомий український громадський діяч, журналіст і
видавець, член-засновник наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Н. у с. Рушкова Воля Ярославського повіту
(тепер Польща). Вчився в ун-тах Львова і Відня. Брав активну участь в українському студентському русі. Був
адміністратором і редактором відділу новин газети «Діло». В 1888-1906 - управитель інституту св. Миколая
для учнів. Член управи товариств «Просвіта", «Руська Бесіда», «Руського Товариства Педагогічного».
Редагував журнали «Письмо з Просвіти», «Читальня», «Зоря»,«3еркало»(1891-93), «Батьківщина» ( 1897),
«Дзвінок» (1899-1900). Видавав книжкову серію «Дрібна бібліотека». П. був одним із зачинателів
кооперативного руху в Галичині, 3 1898 - директор «Крайового Союзу Кредитового» (Центробанку), з 1904 директор музею «Просвіти». Підтримував тісні зв'язки з Б.Грінченком, П. Грабовським, М. Драгомановим, С.
Єфремовим, М. Коцюбинським, А. Кримським. Після заснування «Просвіти» у Києві (1906) передав для її
бібліотеки бл. 1500 томів різноманітної літератури. Підчас російської окупації Галичини в 1914-15 П.
перебував у Львові. В червні 1915 П. за наказом російського генерал-губернатора Г. Бобринського разом з
іншими відомими представниками української інтелігенції і греко-католицького духівництва був
депортований. Помер 16.11.1915 у Києві.
ПАНЬКІВСЬКИЙ КОСТЬ (6.12.1897 -20.1.1973) - український громадський і політичний діяч. Син К.
Паньківського. Н. у Львові. Навчався у Празі, де очолював українську студентську організацію - Групу
Української Поступової Молоді. В 1924-39 займався адвокатською практикою у Львові. У 1920-30-х рр.
виступав оборонцем під час політичних процесів, які влаштовував польський окупаційний режим над
членами Української Військової Організації і Організації Українських Націоналістів у Західній Україні. У
грудні 1932 П. разом з В. Старосольським був адвокатом Д. Цанилишина, захищав Я. Макарушку та О.
Пашкевича в ході Львівського процесу 1936. Брав активну участь у роботі доброчинних організацій Товариства охорони дітей і опіки над молоддю, Товариства допомоги інвалідам та ін. З липня 1941
очолював Генеральний Секретаріат Української Національної Ради у Львові, яка відстоювала інтереси
українського населення західних областей України перед німецькою окупаційною владою (заборонена
наказом Г. Гімлера в березні 1942). З вересня 1941 - голова Українського Крайового Комітету (УКК). Після
об'єднання в березні 1942 УКК з Українським Центральним Комітетом (УЦК) у Кракові П. був обраний
заступником голови УЦК В. Кубійовича. В 1945-49 перебував у Німеччині. Належав до однієї з українських
політичних партій, що діяли в еміграції - Українського Національно-Державного Союзу (заснований у травні
1946 у Новому Ульмі, Німеччина). 31949 жив у США. В 1950 П. разом з М. Ветухівим і М.Шлимкевичем

створив Союз Українських На ціональних Демократів (СУНД), у 1950-66 - його голова, згодом очолював
представництва вико навчого органу УН Ради у США і американський відділ Ліги Поневолених Росією
Народів. Помер у Лівінгстоні (Нью-Джерсі, США). Автор спогадів «Від держави до комітету» (1957), «Роки
німецької окупації» (1965), «Від комітету до Державного Центру» (1968).
ПАРАДЖАНОВ СЕРГІЙ ЙОСИПОВИЧ (9.1.1924-21,7.1990)- визначний вірменський і український
кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991,
посмертно). Н. у Тбілісі (Грузія). В 1951 закінчив Всесоюзний державний ін-тут кінематографії у класі І.
Савченка. З Україною пов'язана значна частина творчої біографії П. В Україні створив фільми «Наталія
Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі - 1957), «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка
на камені» (1962, у співавторстві з А.Слісаренком). Міжнародне визнання прийшло до П. після екранізації в
1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Цей фільм П. був удостоєний 16 призів на багатьох
міжнародних кінофестивалях, зокрема, премія міжнародного кінофестивалю у Мардель-Платі (Аргентина,
1965); Кубок фестивалю фестивалів (Рим, 1965); Золота премія у Солоніках (Греція, 1966); премія
Британської кіноакадемії (1966) та ін. У 1965-68 П. разом з ін. відомими діячами української науки та
культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні
органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українськох інтелектуалів і виступав за проведення
відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово
висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути
арешту, був змушений виїхати у Вірменію. В 1971 повернувся у Київ. 17.3.1973 був заарештований, і за
сфабрикованими звинуваченнями засуджений до тривалого ув'язнення. Тільки завдяки міжнародній кампанії
протесту (звернення підписали Ф. Трюффо, Ж.-Л. Годар, Ф.Фел-ліні, Л. Вісконті, Р. Росселіні, М. Антоніоні)
звільнений 30. 12.1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав
переслідувань з боку радянських репресивних органів. Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми
«Intermezzo» (за М.Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь». Серед фільмів П.: «Цвіт граната»
(1969), «Легенда про Сурамську фортецю» (1984), «Ашик-Керіб» (1988). Написав сценарій до фільмів
«Етюди про Врубеля», «Лебедине озеро. Зона» (разом з Ю.ільєнком; обидва -1989).
ПАРАЩУК МИХАЙЛО (16.11.1878 -24.12.1963) - визначний український скульптор і громадський діяч. Н. ус.
Варваринцях на Тернопільщині. Навчався у Краківській школі красних мистецтв, 1907-09 - в академії
Жульєна у Парижі, деякий час вдосконалював свою майстерність в О. Родена. Працював у Львові, Варшаві
(1902-05), Мюнхені (1908-11), Києві (1911-13). У 1913 П. при переїзді австро-російського кордону був
затриманий австрійськими властями, звинувачений у шпіонажі й ув'язнений в концтаборі Талергоф (Штірія).
В 1914 вдалося вибратися з табору. Під час Першої світової війни 1914-18 був активним членом Союзу
Визволення України. В 1915-18 вів курси скульптури, гончарства і різьби по дереву для полонених солдатукраїнців російської армії в таборах Раштаті і Венцлярі. В 1918 повернувся в Україну. З 1920 - секретар, а
згодом голова дипломатичної місії УНР у Талліні, радник представництва УНР у Литві. З 1921 (за ін. дан.,
1923) П. оселився в Софії (Болгарія), де відкрив свою мистецьку школу. П. брав активну участь у
громадському житті української еміграції. В 1920-30-х рр. П. був активним діячем болгарсько-українського
Товариства (голова проф. 1. Шішманов), організував з'їзд української еміграції. Помер і похований у Софії.
Протягом своєї творчості виконав бл. 30 скульптурних портретів видатних діячів української культури: В.
Стефаника, С. Людкевича (обидва -1906), Т. Шевченка (1912), І. Франка (1913), М.Лисенка (1913), М.
Грушевського, С. Петлюри (1936), митрополита А. Шептицького, 0. Олеся, Б. Лепкого, Є. Петрушевича та ін.;
болгарських громадсько-політичних діячів; X. Ботева (1922), Г. Димитрова (1927) та ін.; жанрових композицій
- «Танок» та «Скрипачка» з циклу «Поневолені» (обидві - 1905-07). П. - автор (разом з А. Попелем)
пам'ятників А. Міцкевичуу Львові (1905-06), загиблим воїнам у таборах полонених у Венцлярі та Раштаті,
пам'ятникана могилі М.Драгоманова у Софії (1932). П. створив ряд монументально-декоративних скульптур
для будівель болгарської столиці, якими прикрашено Військову академію, Народну бібліотеку, Софійський
ун-тет, Музичний театр. У ранніх творах П. переважає нахил до роденівського імпресіонізму і психологізму, в
болгарський період творчості домінує академічний стиль.
К. Кондратюк (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:34 | Повідомлення # 25
ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ 1919-20- міжнародна конференція, скликана державами
переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 191418. П.м.к. проходила з перервами від 18.1.1919 по 21.1.1920. На конференцію було запрошено делегації з 27
країн, з яких 10 брали безпосередню участь у війні, 14 формально знаходились у стані війни (фактично
допомагали лише економічними засобами) і 3 новостворені держави. Найчисельнішою була американська
делегація, число співробітників якої досягло 1300 чоловік. Вперше у історії дипломатії переможені держави
не брали участі в переговорах. На П.м.к. Німеччина і її колишні союзники були допущені лише тоді, коли
були вироблені проекти мирних договорів з ними. Учасники конференції офіційно названі «Союзні та
здружені держави» з самого початку роботи були поділені на чотири нерівноправні категорії: 1) Воюючі
країни, що мають інтереси загального характеру і беруть участь у всіх засіданнях та в роботі всіх комісій
(Англія, Франція, Італія, США, Японія). 2) Воюючі країни, що мають інтереси часткового характеру (Бельгія,
Бразилія, Британські домініони, Румунія, Сербо-Хорвато-Словенська держава). 3) Держави, які знаходяться
в стані розриву дипломатичних відносин з Німеччиною і її союзниками (в основному латиноамериканські
країни). 4) Держави, що знаходяться в процесі утворення (Польща, Чехо-Словаччина та ін. запрошувались

однією з п'яти великих держав на засідання, що їх стосуються). Радянську Росію до участі в роботі
конференції не було запрошено.
Головну рольна конференції відігравала «Рада чотирьох», до якої належали глави урядів -президент
США В. Вільсон, прем'єр-міністри Франції Ж. Клеменсо, Великої Британії - Ллойд Джордж, Італії - В. Е.
Орландо. Крім «Ради чотирьох» найважливіші рішення приймались також «Радою десяти», яка складалась
з глав урядів і міністрів закордонних справ США, Англії, Франції, Італії та Японії. З самого початку роботи
конференції проявились суперечності між найбільшими країнами з усіх питань, які розглядались. Засідання
проходили у гострих дискусіях, які інколи загрожували зривом роботи конференції. Найгостріші суперечності
проявились між Францією, США та Англією при опрацюванні статей Версальського договору, статуту Ліги
Націй. Президент США В. Вільсон наполягав на розгляді в першу чергу питання про створення Ліги Націй та
її Статуту, в той час як Ж. Клемансо на передній план висував укладення договору з Німеччиною. 28.4.1919
після тривалих дискусій був прийнятий спільний американо-англійський проект статуту, який не врахував
пропозиції Франції про створення штабу і збройних сил Ліги Націй. Статут Ліги Націй за пропозицією В.
Вільсона включався як невід'ємна частина у всі мирні договори.
Внаслідок роботи конференції були підготовано: Версальський мирний договір 19193 Німеччиною
(підписаний 28.6), Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією (10.9), Нейїський мирний договір 1919
з Болгарією (27.11), Севрський мирний договір 1920 з Туреччиною (10.8), Тріанонський мирний договір 1920
з Угорщиною (4.6). Підготовані П.м.к. договори разом з угодами, прийнятими на Вашингтонській конференції
1921-22, складали основу версальсько-вашінгтонської системи.
Важливе місце в роботі П.м.к. займали питання визнання держав, які перебували в процесі утворення.
Покладаючи великі надії на справедливе післявоєнне вирішення національного питання на конференцію
держав-переможниць, у Париж приїхали делегації з Прибалтики, Закавказзя і України. Українська делегація
на конференції була спільною від Української Народної Республіки і Західної Області УНР, яку очолював Г.
Сидоренко (з 22.8.1919 - граф М. Тишкевич). Заступником голови призначено В. Панейка -державного
секретаря закордонних справ ЗО УНР. До складу делегації входили Д. Ісаєвич, О.Шульгин, А. Марголін, С.
Шелухин, Б. Матюшенко, А. Галіп, М. Кушнір, С. Томашевський, А.Петрушевич, 0. Кульчицький, П. Дідушок,
С.Тимошенко, В. Колосовський, М. Левитський, О.Севрюк, Ф. Савченко. В Парижі підтримку українській
делегації надавали представники українців США та Канади - сенатор Д. Гаміл, І.Петрушевич, І.Кушнір, К.
Білик, 0. Мегас. Українська делегація отримала інструкції домагатися: визнання незалежності УНР, виводу з
української території іноземних військ (польських, румунських та військ Антанти), надання допомоги
Антантою в боротьбі проти більшовицької Росії та Добровольчої Армії ген. А. Денікіна. Весною 1919 в Париж
прибула спеціальна делегація на чолі з Д. Вітовським та М. Лозинським, яка за дорученням Державного
Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР мала домагатись припинення агресії Польської держави проти ЗахідноУкраїнської Народної Республіки.
З самого початку роботи конференції впливові російські кола в особі окремих міністрів колишнього
Тимчасового Уряду, польська делегація провели антиукраїнську компанію, зображуючи представників
України як колишніх австрійських союзників або пробільшовицьки настроєних політиків. Після виступу
керівника польської делегації, який вимагав відновити кордони Польщі в межах 1772, і протестів української
делегації було вислано до Варшави і Львова спеціальні місії для вивчення питання і припинення українськопольської війни 1918-19. У Парижі одночасно було створено міжнародну комісію на чолі з генералом Л.
Богоюдля опрацювання умов перемир'я. Уряд ЗО УНР прийняв запропоновані умови перемир'я (13.5.1919),
які, однак, були відкинуті польською стороною. Найбільш непримиренну позицію щодо визначення
української державності займала французька делегація на чолі з Ж. Клемансо. Його плани про створення в
післявоєнній Європі держав, які б були складовою частиною «санітарного кордону" проти більшовизму і
одночасно під егідою Франції стали майбутніми союзниками проти Німеччини, збігалися з намаганнями
польської, чехо-словацької і румунської делегацій включити якнайбільше територій у склад своїх країн.
Більш виважений підхід до вирішення українського питання, займала англійська делегація очолювана Ллойд
Джорджем, який різко виступав проти анексії українських земель Польщею. В дискусії з Клемансо про
визначення кордонів Польщі він висунув принцип: «не віддавати Польщі непольські території". Щодо
намагання включити Галичину в склад Польської держави Ллойд Джордж заявив: «Польща не повинна
поглинати населення, яке не є і не хоче бути польським». За ініціативою британської делегації 8.12.1919
було прийнято «Декларацію Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу тимчасового кордону
Польщі", яка залишала Польській державі, землі населені переважно поляками (за винятком частини
українських етнічних територій - Лемківщини, Посяння, Підляшшя, Холмщини; див. «Керзона лінія»).
Американська делегація формально виступала за надання автономії українському народові в складі
новоутворених держав.
Незважаючи на окремі розходження в позиціях делегацій країн Антанти щодо вирішення українського
питання, вони були єдиними в прагненні не допустити проникнення більшовизму в Європу. На їхню думку,
протистояти цьому могли великі територіальні держави. Це привелодо прийняття 25.6.1919 рішення, згідно
якого Антанта визнавала за Польщею право окупувати Галичину, «щоб захистити цивільне населення від
небезпеки більшовицьких банд". Проте Рада Послів Антанти не погодилась на включення Галичини в склад
Польщі. Поразка українських армій у війні з поляками і більшовиками в 1919-20 привела до ще більшого
послаблення позицій української делегації в Парижі. З грудня 1919 делегація ЗУНР вела самостійно

переговори на П.м.к. Члени делегації В. Панейко, М. Лозинський, В. Темницький, С. Томашівський та ін.
намагалися порушувати питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на західноукраїнських
землях і визнання незалежності ЗУНР. Після укладення Ризького договору 1921 між Польщею і Радянською
Росією, за яким західноукраїнські землі включались в склад Польської держави, український еміграційний
уряд висловив протест у Лізі Націй. На неодноразові вимоги польського уряду Рада послів Антанти
14.3.1923 прийняла остаточне рішення про приєднання Галичини до Польщі з умовою надання українському
населенню автономії. Умова країн Антанти була чисто декларативною і вона ніколи не виконувалась
польським урядом.
За Сан-Жерменським мирним договором Буковина залишалась у складі Румунії, а Закарпаття
заТріанонським договором передавалося Чехо-Словаччині. Всупереч запевнень переможців про
справедливе вирішення міжнародних проблем в ім'я розвитку післявоєнного співробітництва, започаткована
П.м.к. Версальська система договорів носила тенденційний і суперечливий характер, внаслідок чого
українські землі на довгі роки були розділені кордонами чотирьох держав.
С. Мовчан (Львів).
ПАРИЗЬКІ МИРНІ ДОГОВОРИ 1947 - укладені 10.2.1947 у Парижі державами-переможцями у Другій
світовій війні 1939-45 з кожною з п'яти країн, що були союзницями Німеччини: Італією, Румунією, Болгарією,
Угорщиною та Фінляндією. Набрали чинності 15.9.1947. Підготовку текстів договорів здійснювали протягом
1945-46 Рада міністрів закордонних справ (США, СРСР, Великобританії, Франції та Китаю) і Паризька мирна
конференція 1946. У роботі останньої брали участь представники 21 держави, у т.ч. Української. РСР
(голова делегації -Д.Мануільський) як члена ООН. Українська РСР підписала всі п'ять договорів. Основні
розділи П.м.д. 1947 стосуються територіальних змін, політичних, військових, економічних питань, репарацій і
реституцій. Договори передбачали строки виведення окупаційних військ. Мирний договір з Румунією
заторкував, зокрема, територіальні та ін. питання, пов'язані з Україною. Договір остаточно встановлював
радянсько-румунський кордон відповідно до угоди між цими країнами від 28.6.1940, остаточно закріплючи
включення до Радянського Союзу Бессарабії та Північної Буковини. У договорі містилися спеціальні
постанови, що стверджували міжнародний режим судноплавства по Дунаю.
Г. Кипаренко (Львів).
ПАРТИЦЬКИЙ ОМЕЛЯН (1840 - 20.1.1895) -український вчений-мовознавець, етнограф, історик, педагог і
громадський діяч. Н. у с. Тесарів Стрийського округу. В 1864 закінчив Львівський ун-тет. Викладав у
Тернопільській (1864-68), Академічній гімназії у Львові (1868-71) і Львівській вчительській семінарії (1871-95).
Один із лідерів народовецького руху в Галичині, редактор «Газети Шкільної» (1875-79), «Зорі» (1880-85).
Автор підручників з мови і літератури, німецько-українського словника (1867), «Старинної історії Галичини»
(1894). Переклав «Слово о полку Ігоревім» (1884).
Д. Кушплір (Львів).
ПАРЧЕВИЧ ПЕТРО (бл. 1612 - 23.7.1674) -діяч болгарського визвольного руху, дипломат на австрійській
службі. Н. у с.Чипровці (Болгарія). Вчився в Римі, де став доктором канонічного права і теології. В 1656-61 марціанопольський католицький архієпископ. Вживав заходів для залучення держав Зах. і Сх. Європи до
антитурецької коаліції з метою визволення південнослов'янських народів. У березні-квітні 1657 був у
Чигирині й Суботові як посол імператора Фердінанда III до гетьмана Б. Хмельницького. У переговорах з Б.
Хмельницьким і генеральною старшиною пропонував посередництво імператора в справі встановлення
миру України з Польщею. Записки секретаря П. Христофора Маріяновича містять певні відомості з
дипломатичної історії України.
Я. Ісаєвич (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 5 з 26«12345672526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика