Головна сторінка сайту
Сторінка 3 з 26«123452526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:10 | Повідомлення # 11
НОГАЇ (Ногайці) - узагальнена назва тюрко- і мовного населення, що входило в 17-18 ст. до і татарських
державних утворень. З'явилися в південноукраїнських степах у 20-х рр. 17 ст. внаслідок розпаду Малої
Ногайської орди на Білгородську, Єдичкульську, Єдисанську та Джамбуйлуцьку орди. Н. були нащадками
населення Золотоординського улуса, який очолив у кін. 13 ст. темник Ногай (від його імені походить назва
Н.). В етнічному плані це змішане населення. До його складу входили монголи та ін. етнічні групи, зокрема,
кипчаки, які передали Н. свою мову. За антропологічними даними - це монголоїди. Основними заняттями
більшості Н. було кочове екстенсивне скотарство. Вони не заготовляли кормів та загонів для худоби.
Землеробством займались переважно кубанські Н. Як і в ін. кочових народів царської Росії, в Н. включно до
20 ст. панували патріархально-феодальні відносини, виділились князі (мурзи, султани), дрібніша знать, а
також мусульманське духовенство. Разом з тим у них довго зберігались пережитки первісної епохи
(племена, роди).
М. Пелещишин (Львів).
НОГАЙСЬКА ОРДА - татарське державне утворення, що виникло в кін. 14 - на поч. 15 ст. внаслідок розпаду
Золотої Орди. Займала територію від Північного Прикаспію й Приуралля до Ками і від Волги до Іртиша. В
серед. 16 ст. Н.о. розпалась на Велику Н.о. (на схід від Волги) і МалуН.о. (міжКабардою
ІАзовом)таАлтиульсь-ку орду (в басейні р. Емба). В другій пол. 16 ст. Мала Н.о. перекочувала в півд.українські степи, де в 20-х рр. 17 ст. розпалась на чотири орди -Білгородську, Джамбуйлуцьку та
Єдичкульську та Єдисанську. ЦІ ногайські орди, бувши васалами Кримського ханства, брали участь у

грабіжницьких нападах на українські землі. З ногайця-ми вели постійну боротьбу запорізькі козаки. Після
входження у 1770 Пд. України до складу Російської імперії, нагайців переселили у При-азов'я тау степи
міжДоном і Кубанню, азгодом-у прикаспійські та бесарабські степи. Після Кримської війни 1853-56 ногайці з
причорноморських степів переселилися до Туреччини.
М. Пелещишин (Львів).
НОГАТА - грошова одиниця, що знаходилась в обігу на землях Київської держави у домонгольський період.
Назва походить від арабського терміну “нагд” - повноцінна, відбірна монета, або “накада” - сортувати,
відбирати кращі екземпляри. Н. - це високопробна срібна монета -арабський куфічнийдірхем ранніх емісій.
Вага її становила бл. 2,5 г. В 11 ст. Н. дорівнювала 1/20 гривни.
“НОРМАЛІЗАЦІЯ” - політика врегулювання українсько-польських відносин здійснювана шляхом
порозуміння між проводом Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО) і польським
урядом 1935-38. Початок “Н.” поклали переговори представників УНДО (В. Мудрий, О. Луцький і В. Целевич)
з міністром внутрішніх справ Польщі М. Зиндрамом-Косцялковським 29.5.1935 у Варшаві та укладена
внаслідок них угода про участь українців у виборах до вищих законодавчих органів Польщі. “Н.” була
спричинена спробами українських політиків пристосуватися до нових внутрішніх (посилення тоталітарних
тенденцій у суспільно-політичному житті Польщі) та міжнародних (важке положення українців в СРСР,
зближення між Німеччиною та Польщею) умов. Після українсько-польської конфронтації літа-осені 1930
(див. “Пацифікація”) в УНДО активізувалася консервативна група (М. Галущинський, О. Луцький та ін.), що
виступала за врегулювання відносин з державою та польським суспільством (розмови делегації Української
парламентарної репрезентації з представниками польського правлячого табору в лютому 1931). На поч.
1935 голова партії Д. Левицький у своїй промові в сеймі висловився за конструктивну співпрацю з державою
на засаді задоволення слушних потреб українців. Ідею “Н.” підтримали верхи українських фінансовоекономічних та культурно-просвітніх інституцій, єпископат греко-католицької церкви. До виборчої угоди
УНДО з урядом приєдналася католицька політична група - Українська Народна Обнова (УНО). “Н.”
обмежилася лише територією Галичини. Вибори 1935 принесли українцям 14 місць в сеймі (УНДО -13, УНО
-1)і5 в сенаті (УНДО -4; УНО-1); В. Мудрий (віджовтня 1935 -голова УНДО) став віце-маршалом сейму, А.
Горбачевський - віце-маршалом сенату. Украінські посли в сеймі визнали т. зв. “державні конечності”:
голосували за державний бюджет, військові закони. В руслі нормалізаційного порозуміння ЦК УНДО
сформулював ряд постулатів (поданих в формі меморіалів на адресу уряду): припинення колонізації
українських земель поляками, скасування обмежень у доступі української молоді до вищих шкіл, відкриття
українського університету, розширення сфери вживання української мови, амністії для політв'язнів, ліквідації
концтабору в Березі Картузькій, повернення українцям Народного дому і Ставропігійського інституту,
поширення прав українців у місцевій самоуправі та доступу їх до державної служби, надання фінансової
підтримки українським товариствам та ін. В грудні 1938 УПР внесла проект закону про надання
західноукраїнським землям автономії. Уряд частково задовільнив деякі з цих вимог: проведено амністію, з
якої скористали і українці, українським фінансово-економічним інституціям надано кредити, дозволено
вживати термін “український”, хоча й збережено в ужитку терміни “руський” та “русинський”. Проте більшість
українських постулатів не була виконана. Натомість положення українців в ряді ділянок життя (земельні
відносини, шкільництво, державна служба) під час “Н.” погіршувалося. Водночас під протекцією урядових та
військових кіл і місцевої адміністрації активізували свою протиукраїнську діяльність польські шовіністичні
організації в Галичині. Невдача “Н.” спричинила кризу, і опозицію в УНДО (Д. Левицький, В. Кузьмович, І.
Кедрин-Рудницький та ін.-т. зв. група “Діла”) та консолідацію на антинормалізаційному грунті різних
українських політичних угрупувань (див. Контактний Комітет). Зміна внутрішньополітичних умов (зростання
протиукраїнських тенденцій в політиці держави) та міжнародної ситуації (т. зв. чехо-словацька криза, справа
Карпатської України) прискорили припинення політики “Н.” В грудні 1938 В. Мудрий проголосив “Н.”
недійсною. М. Швагуляк (Львів).
НОРМАНСЬКА ТЕОРІЯ - наукова теорія, що заклала підвалини норманізму - напрямку в українській і
зарубіжній історіографії 18-20 ст., прихильники якого вважають норманів (від скандінавського терміну, що
означає “північна людина”; у літописах - варяги) засновниками східнослов'янської державності, в т.ч. й
Київської Русі. Творцями Н.т. були німецькі історики Г. 3. Байєр, Г, Ф. Міллер і А. Л. Шлецер, які працювали у
другій пол. 18 ст. у Петербурзькій АН. Підставою для висновку про скандинавське походження Русі (держави
і назви) слугувало довільне тлумачення ученими-норманістами писемних джерел, насамперед, статті 862
третьої (1118) редакції “Повісті минулих літ” про закликання слов'янами на князювання трьох варязьких
князів - Рюрика, Синеуса і Трувора. Н.т. базувалась на уявленні про творення держави внаслідок діяльності
видатної історичної особи. Початкове вона мала політичний підтекст, оскільки доводила неспроможність
східних слов'ян до самостійного державотворення. У 19 ст. положення Н.т. розвивали російські історики М.
Карамзін, С.Соловйов, М. Погодін, датський славіст В. Томсен. На рубежі 19-20 ст. теорія зазнала значної
модифікації у працях зарубіжних істориків Ф. Брауна, К. Пандера, С. Рожнецького, В. Вестберга. Не
відмовляючись від традиційної концепції норманського завоювання, учені неонорманісти (Г.Янкун, Г.
Штокль, Т. Арне, А. Стендер-Петерсен, Р. Пертнер, Т. Капелле, X. Арбман, В.Мошин, М. Таубе, Ю.
Вернадський та ін.) запропонували теорії послідовної зміни іноземного панування над слов'янами, мирної
норманської колонізації, вирішальної ролі варягів у формуванні соціальної верхівки Київської Русі, їх
визначального впливу на економічний розвиток країни.

Наукову критику Н.т. (антинорманізм) започаткував у другій пол. 18 ст. М, Ломоносов. У першій пол. 19 ст.
проти неї виступили історики-декабристи, слов'янофіли, пізніше - відомі російські вчені С. Гедеонов,
Д.іловайський, В. Ва-сильєвський. На противагу норманістам вони висунули ряд теорій (балтійськослов'янська, литовська, готська), що спричинило розгортання дискусії на новому рівні. У радянській
історіографії початкове відчувався значний вплив Н. т. Одночасно розпочалася її наукова критика з
бокупровіднихісториків. Значний внесокуспрос-тування постулатів норманізму зробили Б. Греков, М.
Тихомиров, Б. Рибаков, Л. Черепній, В.Мавродін, В. Пашуто.Д. Ліхачов, 1. Шаскольсь-кий, польський учений
Г. Ловм'янський.
Помітно менший вплив мала Н.т, на українську історіографію. Автор “Історії Русів” вважав, що назва
Русь, як і держава східних слов'ян постала на місцевому грунті. М. Костомаров, виступаючи з критикою Н.т.,
обгрунтовував литовське походження Русі. Не надавали значення норманізмові В. Антонович та
представники його школи. Видатний український історик М. Грушевський відстоював думку про “істнованє
Руси в полудневих краях тоді ще, коли першого скандинавсько-руського князя, Ігоревого батька з його
братами не могло бути й на світі” (Історія України-Руси, т. 1, с. 624). Учений доводив, що Н.т. є непотрібною
для висвітлення питання про походження Київської Русі. М. Грушевський допускав лише певний вплив
варязької військової організації на об'єднавчий процес давньоруських земель під владою Києва. Учні та
послідовники М. Грушевського поділяли його погляди, однак, окремі історики “державної школи” в
західноукраїнській історіографії 1920-30-х рр. 20 ст. - С. Томашівський, М. Кордуба, М. Чубатий, Б.
Крупницький погоджувалися з окремими положеннями Н. т. Українські історики Д. Багалій, В. Пархоменко,
що працювали в наукових установах УРСР стояли на позиції антинорманізму.
Сучасна українська історична наука, репрезентована працями учених П. Толочка, М. Брай-чевського, М.
Котляра, В. Барана та ін. доводить, що Н.т. як проблема походження Київської Русі втратила наукове
значення. Доведеним фактом вважається існування протодержавних утворень у Подніпров'ї, Галичині і
Волині задовго до літописного повідомлення про покликання варягів. Ряд сучасних російських істориків (Д.
Мачінський, Г. Лебедев, 0. Мельникова) поділяють погляди норманізму і доводять північне походження Русі.
О. Мазур (Львів).
НОСАЧ ТИМОФІЙ (рр. н. і см. невід.) -український військовий діяч серед. 17 ст., полковник прилуцький з
1648. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 164857. 4.4.1655 Н., будучи генеральним обозним в уряді гетьмана П. Тетері, під час облоги Корсуня
московськими військами потрапив у полон разом з генеральним суддею І. Креховецьким і був засланий. За
деякими дан., у 1668 повернувся в Україну.
НОСКОВСЬКИЙ ЗЕНОН (31.10.1889 -3.12.1962) - український військовий діяч, сотник Легіону Українських
Січових Стрільців. Н. у с. Мушкатівці Борщівського повіту в Галичині. Закінчив Академічну гімназію у Львові
та юридичний ф-т Львівського ун-ту. В довоєнний час був активним організатором осередків спортивного
товариства “Сокіл” у Галичині. На поч. Першої світової війни 1914-18 вступив у Легіон Українських Січових
Стрільців. Командував спочатку четою, згодом сотнею УСС. Відзначився в боях на горі Ключ, був
нагороджений медаллю за хоробрість. 30.9.1916 Н. був захоплений у російський полон у боях під
Потуторами. Брав участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917-21, командував полком
УСС, деякий час служив в Червоній Українській Галицькій Армії. З 1920 жив в еміграції у Чехо-Словаччині,
працював в судових установах. Помер у Словаччині.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:10 | Повідомлення # 12
ОБИДОВСЬКИЙ ІВАН (1676-1701)- полковник ніжинський (1695-1701), небіж гетьмана І. Мазепи. О. як
наказний гетьман брав участь у війнах з Туреччиною (1695) і Швецією (1700-01). В 1701 очолював 12тисячне українське військо, яке на вимогу Петра І виступило під Нарву. У цьому поході від холоду і хвороб
загинуло кілька тисяч козаків, зокрема і сам О.
ОБОЗНИЙ - виборна службова особа, яка займала одну з найвищих державних і військових посад у
Гетьманщині в 17-18 ст. Поділялися на генеральних і полкових О. Генеральний О., який належав до
генеральної старшини, вважався першою особою після гетьмана. Керував військовою артилерією, відав
постачанням гетьманського війська, виконував дипломатичні доручення гетьмана, займався розслідуванням
особливо важливих справ. Генеральний О. засідав у Генеральній Військовій Канцелярії та Генеральному
Військовому Суді. Полковий О. керував полковою артилерією і вважався заступником полковника в
українському козацькому війську. Під час воєнних дій, як найвищий за рангом член генеральної старшини, О.
найчастіше призначався наказним гетьманом.
“ОБОРОНА УКРАЇНИ” - українська політична організація радикально-соціалістичного напряму у США і
Канаді. Заснована в 1920 у США для підтримки політичної і військової боротьби за незалежність Західної
України. В 1920-23 діяла як таємна організація. З 1923 перейшла до легальних форм діяльності. Видавала
офіційний друкований орган - “Українська Громада” (виходила 1923-27 у Нью-Йорку і 1930-31 -у Детройті).

О.У. тісно співробітничала з УСРП у Західній Україні і надавала їй фінансову підтримку. Члени організації
відігравали провідну роль у керівництві Українського Робітничого Союзу в США. О.У. протистояла
українським комуністам в Америці та їх ідеології, намагалася обмежити їх вплив серед українських
емігрантів. Лідерами організації були М. Січинський, М. Цеглинський, Я. Чиж. У 1940-х рр. М. Січинський і В.
Левицький перейшли на радянофільські позиції. Внаслідок цього у 1947 в організації стався розкол, Група
М. Цеглинського видавала журнали “Оборона України” і “Оборона”. Частина членів О.У. заснували в 1949
Українську Вільну Громаду Америки.
ОГІЄНКО ІВАН ІВАНОВИЧ (церковне ім'я -Іларіон; 14.1.1882 - 29.3.1972) - відомий український церковний і
громадський діяч, митрополит (з 1943), історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства ім.
Т.Шевченка (з 1922). Н. у м. Брусилові на Київщині. В 1909 закінчив Київський ун-т св. Володимира. Згодом
навчався на Вищих Педагогічних Курсах, працював у Київському комерційному інституті. 31915 викладав у
Київському ун-ті, був приват-доцентом на кафедрі мови і літератури. Належав до Української Партії
Соціалістів-Федералістів. У 1917-18 відіграв значну роль в українізації вищих навчальних закладів і
шкільництва. З 1918-професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного
Університету. З 14.1.1918 О. виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю
“Відродження Української Церкви”, в якій аргументовано довів право Української церкви на самостійне
існування. Влітку 1918 виступив засновником і став першим ректором Кам'янець-Подільського Українського
Державного Університету (відкритий 22.10.1918). На поч. 1919 0. призначався міністром освіти Української
Народної Республіки в урядах В. Чехівського та С. Остапенка. В 1919-20 - міністр віросповідань УНР в
урядах Іс. Мазепи та В. Прокоповича. В жовтні 1920 після від'їзду Директорії УНР з Кам'янця-Подільського О.
став головноуповноваженим уряду. Захоплення Кам'янця-Подільського більшовицькими військами
примусило О. емігрувати до Польщі. З 1920 жив у Тарнуві. В 1921 був членом Ради Республіки і до 1924 міністр у справах віровизнання уряду УНР в екзилі. 31924 викладав українську мову у Львівській
учительській семінарії, в 1926-32 - професор церковно-слов'янської мови на богословському ф-ті
Варшавського ун-ту. Заснував і редагував у Варшаві журнали “Рідна Мова” (1933-39) і “Наша Культура”
(1935-37), які сприяли популяризації української культури, норм єдиної літературної мови серед українців за
межами УСРР, виступали проти русифікаторської політики тогочасного керівництва радянською Україною. У
жовтні 1940 на Соборі українських православних єпископів висвячений (під ім'ям Іларіона) архієпископом
Холмським і Підляським. Здійснював українізацію Церкви наХолмщині шляхом запровадження української
мови у богослужінні. З березня 1944 (за ін.дан., з 1943) - митрополит Холмсько-Підляський. Влітку 1944 О.
змушений емігрувати до Швейцарії (жив у Лозанні), а в вересні 1947 -до Канади у м. Вінніпег. У серпні 1951
на Надзвичайному Соборі УГПЦ у Вінніпезі був обраний главою Української Греко-Православної Церкви у
Канаді і митрополитом Вінніпегу, О. доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського
національно-культурного та релігійного життя у Канаді. Заснував Теологічне Товариство (тепер Теологічне
Товариство митрополита Іларіона), здійснив реорганізацію богословського ф-ту Манітобського ун-ту,
перетворивши його в Колегію ім. св. апостола Андрія (готує православних священиків для українських
громад в усьому світі), очолював Науково-Богословське Товариство, розгорнув велику науково-дослідницьку
та видавничу діяльність. Відновив видання і продовжував редагування науково-популярного журналу “Наша
культура-(1951-53, з 1954 - “Віра і Культура”). За І. було проголошено Аіст об'єднання трьох українських
автокефалій за кордоном. Помер у Вінніпегу. О. -автор багатьох наукових праць з українського
мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права: “Огляд українського язикознавства” (1907),
“Українська культура” (1918), “Український стилістичний словник” (1924), “Історія українського друкарства”
(1925), “Чистота і правильність української мови” (1925, “Кирило і Мефодій: їхжиття і діяльність” (т.т. 1 -2,
1927-28), “Пам'ятки старослов'янської мови 10-11 ст.” (1929), “Українська літературна мова 16 ст. і
Крехівський Апостол 1560” (тт. 1 -2,1930), “Сучасна українська літературна мова” (1935), “Українська Церква”
(т. 1-2., 1942), “Історія української літературної мови” ( 1950), “Іконоборство” ( 1954), “Візантія і Україна”
(1954), “Українська Церква за Богдана Хмельницького, 1647-57” (1955), “Українська Церква за час Руїни”
(1956), “Князь Констянтин Острозький і його культурна праця” (1958), “Дохристиянські віруванння
українського народу: Історично-релігійна монографія” (1965), “Канонізація святих в Українській Церкві”
(1965), “Слово о полку Ігоревім” (1949, 1967) та ін. О. здійснив переклад Святого письма на українську мову
(виданий в 1962).
ОГІЙЧУК ГРИГОРІЙ (25.1.1893 - 13.2.1985)-український православний церковний діяч, митрополит
Собороправної Української Автокефальної Православної Церкви (СУАПЦ). Н. у Трубіївці Сквирського повіту
Київської губ. З 1919 - висвячений на священика. Брав активну участь у діяльності Української
Автокефальної Православнії Церкви. До 1927 служив священиком на Київщині. З 1932 - настоятель собору
в Бердичеві. У 1932 його заарештовано і засуджено до табірного ув'язнення. Після 4-річного перебування у
таборах Кузбасу, повернувся в Україну, але дозволу виконувати пастирські обов'язки не отримав. З травня
1942 - єпископ Житомирський, згодом - архієпископ відновленої УАПЦ. З вересня 1942 до березня 1943 був
ув'язнений в гітлерівській тюрмі. Наприкінці війни емігрував до Німеччини. З жовтня 1947 очолив СУАПЦ. У
1950 переїхав до США, жив у Чікаго. З 1971 - митрополит СУАПЦ. Помер у Чікаго.
ОГЛОБЛИН ОЛЕКСАНДР (6.12.1899 -16.2.1992)- визначний український історик, історіограф і археограф,
член НТШ (1947, почесний член з 1988), Н. в Києві. Походив з козацьких родів Лашковичів і Савицьких. В
1919 закінчив Київський ун-т св. Володимира. В 1920-21 -професор кафедри історії економічного побуту
України Київського археологічного інституту, в 1921-33 - Київського інституту народної освіти, в 1927-30 -

кафедри народного господарства України Київського Інституту Народного Господарства, професор кафедри
історії України в Київському ун-ті (1938-41), кафедри історії України Одеського університету(1938-1941 ).
Старший науковий співробітник ВУАН (1926-1933) і АН УРСР (1935-41), керівник комісії соціальноекономічної історії України (1929-32), дійсний член Харківського Інституту історії української культури ім. Д.
Багалія (1926-31), заступник директора Всеукраїнського Історичного музею в Києві (1931-32), директор
Всеукраїнського Центрального Архіву Стародавніх Актів в Києві (1932-1933), дійсний член Українського
науково-дослідного Інституту педагогіки в Києві ( 1938-41). У 1930-31 був ув'язнений ДПУ, у 1933-35
позбавлений всіх наукових посад. Восени 1941 під час німецької окупації очолював київський магістрат. 3
1941 входив до складу Української Нащональної Ради. У 1943 проживав у Львові. З 1944 - в еміграції,
спочатку в Чехо-Словаччині та Західній Німеччині, а з 1951 - у Сполучених Штатах Америки. Професор
Українського Вільного університету у Празі (з 1944) та у Мюнхені (з 1945), член його Сенату (1946-51);
професор Богословської академії УАПЦ та член її Сенату (1946-51). Дійсний член НТШ, УВАН,
Американської Асоціації Славістів. Голова історичної секції УВАН у США (з 1951), директор філософського
відділу делегатури УВУ у США (1957-62), професор УТІ в Нью-Йорку (з 1958). З 1965 -голова Українського
Історичного Товариства. Член редколегії та редактор історичного відділу “Енциклопедії Українознавства”. У
1968-70 - професор-гість історії України в Гарвардському університеті, у 1970-73 - консультант для
докторантів з історії України при цьому ж університеті. Помер в Лудлоу (штат Масачусетс, США). Автор біля
700 публікацій, у т.ч. З0 книжок, присвячених в основному питанням соціально-економічного відносин в
Україні, історії козацької доби та розвитку української історіографії. Серед праць: “Очерки истории
украинской фабрики” (1925), “Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)” (1929), “Нариси з історії
капіталізму на Україні” (1931), “Українсько-московська угода 1654” (1954, українською й англійською
мовами), “Ukrainian Historiography, 1917-1956” ( 1957), “Люди старої України” (1959), “Гетьман Іван Мазепа та
його доба” (1960), “A History of Ukrainian Industry” (1971).
Д. Кушплір (Львів).
ОГНИЩАНИН - головний управитель княжого двору в Київській Русі у 10-12 ст., боярин. Відповідав за
ведення вотчинного господарства і збереження князівського майна. Віданню О. підлягав весь
адміністративний апарат вотчини (збірник князівських прибутків), під'їзний, завідуючий князівськими
стайнями і табунами. За “Руською Правдою”, замах на життя О, карався великим штрафом. У випадку
вбивства О. вбивця або верв, на чиїй території знайдено тіло, сплачував штраф у розмірі 80 гривен срібла
(за смерда і холопа - 5 гривен, вільну людину - 40 гривен).
ОГОНОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (17.3.1848 - 10.2.1891)- український вчений правник і громадський діяч,
дісний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. БратО. і П. Огоновських. Н. ус. Букачівцях на
Рогатинщині (тепер Ів.-Франківська обл.). У 1871 закінчив Львівський ун-т, працював адвокатом. У 1878
викладав право у Львівському ун-ті, в 1886 призначений деканом юридичного ф-ту цього ж ун-ту. Перший
професор права, який викладав українською мовою в ун-ті. Зробив значний внесок у розробку української
юридичної термінології. В 1872-76 - редактор журналу “Правда”, співзасновник декількох громадських
організацій (“Дружній Лихвар”, “Просвіта”, НТШ, “Рідна Школа”), перший голова народовецької політичної
організації Народна Рада (1885). Автор монографій та статей з цивільного права.
Д. Кушплір (Львів).
ОГОНОВСЬКИЙ ОМЕЛЯН (3.8.1833 -28.10.1894) - український учений-філолог і громадський діяч, чл.-кор.
Польської АН (з 1881). Брат О. і П. Огоновських. Н. у с. Григорів на Станіславівщині в Галичині. Навчався у
Львівській духовній семінарії. З 1863 викладав релігію і українську мову та літературу в Академічній гімназії у
Львові. Після закінчення Львівського (1865) і Віденського (1870) ун-тів заступив Я. Головацького на кафедрі
руської (української) мови та літератури у Львівському ун-ті. Один із засновників “Просвіти” (її голова 18771914), Народної Ради (1885) і Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (1893). Автор поезії “Хрест” (1860), драм
“Федько Острозький” (1861), “Настасія” (1862), “Гальшка Острозька” (1887), українського перекладу “Слова о
полку Ігоревім” (1876), біографії Т. Шевченка (1893) та ін. Найбільша праця О. “Історії української літератури”
залишилась незавершеною (публікувалась в “3орі”1887-94 ; видана окремо, тт.І-6 - 1887, 1889,1891,189394).
Д. Кушплір (Львів).
ОГОНОВСЬКИЙ ПЕТРО (20.7.1853-9.2.1917)-український педагог, вчений і громадський діяч. Брат О. і О.
Огоновських. Дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1899), голова “Просвіти” (1906-10),
автор підручників з математики і фізики українською мовою.
Д. Кушплір (Львів).
ОДИНЕЦЬ ДМИТРО (1882 - р. см. невід.) -російський політичний діяч в Україні, історик права. До 1917приват-доцент Петербурзького ун-ту, член Народно-Соціалістичної Партії. 12.11.1917 за рішенням
Української Центральної Ради увійшов до складу Генерального Секретаріату УЦР-УНР як товариш
генерального секретаря національних справ для справ великоруських. З січня 1918 входив як міністр з
російських справ до складу уряду В. Винниченка. В січні 1919 - член Президії Трудового Конгресу України.

Згодом емігрував.
ОДРИНА ДМИТРО (1892-16.11.1919)-український громадсько-політичний і державний діяч. Н. у Телешівці
Васильківського повіту Київської губернії. В 1916 закінчив Київський ун-т. За фахом - лікар. Належав до
Української Партії Соціалістів-Революціонерів, деякий час очолював Центральний Комітет партії. В 191718- член Української Центральної Ради. Після розколу в УПСР у травні 1918 О. увійшов до т.зв. центриської
течії партії (М. Чечель, М. Шраг, М. Шаповал, Н. Григор'їв, О. Жуковський, П. Христюк та ін.). У січні 1919 0.
був заступником голови (очолював С. Вітик) Трудового Конгресу України. Під час українсько-більшовицької
війни 1917-21 0. активно займався створенням медичної служби в тилу і санітарних частин на фронті.
39.6.1919 -міністр народного здоров'я і заступник голови Ради Народних Міністрів УНР Іс. Мазепи. Восени
1919 керував організацією заходів по ліквідації епідемії тифу на Поділлі, під час якої сам захворів і помер у
Кам'янці-Подільському.
ОЗАРКЕВИЧ ІВАН (1795 - 20.8.1854) - український культурно-освітній діяч. У18240 завершив навчання на
богословському ф-ті Львівського ун-ту. Деякий час служив парафіяльним священиком у Глибокому та
м.Коломиї (тепер Ів.-Франківська обл.). Підчас Революції 1848-49 в Австрійській імперії - активний член
Коломийської Руської Ради, співзасновник аматорського театру в місті, який здійснив першу в Галичині
прилюдну українську виставу. Для цього театру переробив твори “Наталка Полтавка” (під назвою “Дівка на
виданню, або на милування нема силування”; видана в Чернівцях 1849), “Москаль-чарівник" І.
Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ'яненка. Брав участь у першому з'їзді української
інтелігенції у Львові 1848, для учасників якого здійснив постановку переробленої ним “Наталки Полтавки”.
Переклав “Басні Езопа” (1852), видав збірник власних віршів “Стихотворенія", написав історичні п'єси “Дари
предків” і “Розвіда”. Помер в Коломиї (тепер Ів.-Франківська обл.).
Ф. Стеблій (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:11 | Повідомлення # 13
ОКРЕМИЙ ЗАПОРІЗЬКИЙ ЗАГІН - військове з'єднання Армії УНР, сформоване на поч. лютого 1918 у р-ні
містечка Ігнатівці на Житомирщині. Командуючим 0.3.3. було призначено ген.-хорунжого А. Прісовського.
Складався з двох піхотних і кінного куренів. Першим піхотним куренем командував полк. 0. Загродський,
другим - полк. П. Болбочан. На чолі кінного куреня К. Гордієнка стояв полк. В. Петрів. У березні 1918
Запорізький Загін брав участь у боях протибільшовицьких військ за Київ. 1.3.1918 частини О.З.З. вийшли на
околиці столиці України, а вранці 2.3.1918 разом з Гайдамацьким Кошем Слобідської України вступив у
місто. Після визволення Києва від більшовиків О.З.З. було переформовано у Запорозьку дивізію.
ОКСЕНТОВИЧ-СТАРУШИЧ ІГНАТІЙ (р. н. невід, - 30.10.1651) -український православний церковний і
культурно-освітній діяч 17 ст., проповідник. Був настоятелем Києво-Печерської Лаври. В 1640-42 - професор
і ректор Києво-Могилянської Колегії, ігумен Києво-Братського (1640-42) і Видубицького (1642-1650)
монастирів. У вересні 1642 брав участь разом з І. Козловським-Трофимовичем та Й. КононовичемГорбацьким у роботі помісного собору українських, грецьких та молдавських теологів у Яссах, який
затвердив “Православне ісповідання віри” митрополита П. Могили. В 1650 висвячений могилівським
єпископом, але через хворобу виїхати туди не зміг. Помер і похований у Видубицькому монастирі у Києві.
ОКТЯБРИСТИ (“Союз 17 октября”) - політична партія в Росії, що представляла праве крило російського
лібералізму. Становлення партії відбулося протягом листопада-грудня 1905. Її засновниками і лідерами
були О. Гучков, Д. Шипов, П. Гейден, М. Родзянко, М. Стахович, М. Хом'яков та ін. діячі, які представляли
вищі прошарки інтелігенції та чиновництва, поміщиків, торгово-промислові кола. Друковані органи партії газети “Слово” (1905-06) і “Голос Москви” (1906-16). В програмі, прийнятій І з'їздом (лютий 1906), були чітко
сформульовані ідеї єдності і неподільності Росії, збереження “за її державним устроєм унітарного характеру,
що складався історично”. О. виступали за конституційну монархію з двопалатним представницьким органом,
обраним на основі всезагального виборчого права, за надання політичних прав та свобод в рамках
Маніфесту 17.10. 1905.
В І і II Державних думах діяльність О. не була помітною (16 депутатських місць в І і 54 - в II Думі). Зміна
виборчого закону 3.6.1907 дала октябристам значне збільшення депутатських місць в lit Державній думі - до
154, Головою думи був обраний М. Хом'яков, якого в 1910 змінив О. Гучков, а в березні 1911 - М. Родзянко.
Останній очолив IV Державну Думу, в якій октябристи здобули 98 місць. В думській діяльності октябристи
блокувалися то з правими, то з кадетами залежно від політичної ситуації. Після з'їзду партії в листопаді
1913, на якому була прийнята резолюція про широке використання думської трибуни в боротьбі зареформи,
думська фракція октябристів розпалася на “лівих”, земців-октябристів і правих. Проте вирішальний впливна
прийняття рішень мала фракція земців-октябристів (54 деп). З початком Першої світової війни октябристи
підтримали позицію уряду, брали участь в Земському і Міському союзах та віиськово-промислових
комітетах. В серпні 1915 вони ввійшли до “Прогресивного блоку”, програма якого мала стати програмою
нового комітету міністрів і повинна була забезпечити “збереження внутрішнього миру”. Не добившись
поступок від Миколи II, О. виношували ідею двірцевого перевороту, яка так і не переросла в стадію його
підготовки. В лютневі дні 1917 октябристи прагнули відстояти монархію, замінивши Миколу II його братом
Михайлом. Лідер партії О. Гучков до 30.4. (13.5). 1917 займав посаду військового і морського міністра в
Тимчасовому уряді. На виборах в Установчі збори октябристи не виступали самостійно, віддавши кадетам
голоси своїх прихильників. Після жовтневого перевороту більшовиків О. брали активну участь в “білому”
русі. Їх антибільшовицька діяльність не припинялася і в еміграції.

В Україні одним з лідерів О. був Ф. Лизогуб, який в травні-листопаді 1918 очолював Раду Міністрів
Української держави.
Т. Полещук (Львів).
ОКУНЕВСЬКА-МОРАЧЕВСЬКА СОФІЯ (12.5.1865-25.2.1926)-українська письменниця, перша українська
жінка-лікар в Австро-Угорщині. Н. у Сторожинці на Буковині. Після здобуття медичної освіти у Цюріху (1894)
відкрила приватну лікарську практику у Львові. Дружина відомого польського літературного критика, хіміка і
лікаря В. Морачевського. Діячка жіночого руху, близька знайома О. Кобилянської, Н. Кобринської і В.
Стефаника. Померла і похована у Львові.
Д. Кушплір (Львів).
ОКУНЕВСЬКИЙ ТЕОФІЛ (7.12.1858 -19.7.1937)-український громадсько-політичний діяч. Н. в Яворові побл.
Коломиї (тепер Івано-Франківська обл.). В 1869-71 навчався в Коломийській гімназії. Після закінчення в 1885
Віденського ун-ту займався приватною адвокатською практикою в Городенці. Один із засновників
Української Радикальної Партії (1890) та Української Національно-Демократичної Партії (1899). В 18991900 і 1913-14 - депутат галицького сейму й в 1897-1900, 1907-18 - австрійського парламенту. Виступав
захисником трьох політичних судових процесів, зокрема на суді над М. Січинським (1908). В 1918-19- член
Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР, комісар Городенківського повіту. В міжвоєнний час працював
адвокатом, керував філією товариства “Просвіта” у Городенці (тепер Івано-Франківська обл.). Його
листування з М. Драгомановим опублікував у 1905 М. Павлик.
Д. Кушплір (Львів).
ОЛЕГ (р. н. невід. - п. за Лаврентіївським літописом, 912; за Новгородським першим літописом, 922) київський князь. Походив з норманів. З 879 князював у Новгороді, де за літописними даними, після смерті
Рюрика був вихователем і правителем при малолітньому Ігорі. У 882 О. разом з великою дружиною
оволодів Смоленськом та Любичем, а тоді, вбивши київських князів Аскольда і Дира, захопив і Київ. У 883885 О. підкорив древлян, сіверян, радимичів та інші слов'янські племена. Успішно воював проти хозар. У 911
здійснив вдалий похід проти Візантії. Взяв у візантійського імператора велику контрибуцію (48 тис. гривнів
золота) і заключив 2.9.911 вигідний для Русі торговельний та політичний договір з Візантійською імперією.
Цей договір складався з 15 статей і передбачав встановлення дружніх зв'язків між обома державами та
безмитну торгівлю з Візантією; руські купці мали право жити у передмісті Константинополя (біля церкви св.
Мами) протягом 6 місяців; виходити до міста групами не більше 50 чол. без зброї і в супроводі візантійських
чиновників; русичі отримували право служити в імператорському війську; визначався порядок викупу
полонених та ін.
ОЛЕГ СВЯТОСЛАВИЧ (серед. 11 ст. -1.8.1115)- князь володимиро-волинський (1076, за ін. дан., 107376),тмутараканський (1083-94), чернігівський (1094-96), новгород-сіверський (1097-1115). Внук Ярослава
Мудрого, син Великого князя Київського Святослава Ярославича. 31076 (за ін. дан., з 1073) правив у
Володимирі-Волинському. В 1076 здійснив разом з Володимиром Мономахом успішний похід у Чехію. Після
смерті батька (1076) був вигнаний з Володимира-Волинського князем Ізяславом Ярославичем. У 1078 втік у
Тмутаракань. У 1078 О.С. з допомогою половців здобув Чернігів. Незабаром, зазнавши поразки в битві на
Нежатиній Ниві (жовтень 1078) від князів Ізяслава і Всеволода Ярославичів знову змушений повернутися до
Тмутаракані. В 1079 О.С. був по-зрадницьки схоплений половцями і виданий Візантії (візантійським урядом
засланий на о. Родос, де провів 4 роки). В 1083 повернувся і зайняв тмутараканський престол. У 1094 при
підтримці половців здобув Чернігівське князівство (за деякими дан., Володимир Мономах добровільно
віддав йому у володіння Чернігів). Вів тривалу боротьбу з Великим князем Київським Святополком
Ізяславичем, Володимиром Мономахом та його синами Ізяславом і Мстиславом. Згодом за рішенням
Любецького з'їзду 1097 отримав у володіння Новгород-Сіверське князівство. В 1107 і 1113 брав участь у
походах на половців. Похований у Спаському соборі в Чернігові. За укладення союзу з половцями та
розпалювання князівських міжусобиць автор “Слова о полку Ігоревім” назвав О.С. Гориславичем.
ОЛЕКСАНДР КАЗИМИРОВИЧ ЯГЕЛЛОН (5.10.1460-19.8.1506)-Великий князь Литовський (з 1492), король
Польщі (1501-1506), син Казимира IV Ягеллончика. Після обрання Великим князем Литовським був
змушений погодитися на обмеження своїх прав великокнязівською радою. Обраний польським королем з
метою відновлення унії Польщі і Литви (див. Кревська унія 1385). У 1492-94 і 1500-03 вів війни з
Московським царством за українські землі. В ході бойових дій війська O.K. зазнали поразки від московської
армії в битвах на р. Вєдронші та під Мстиславцем. За мирним договором, укладеним в 1505 у Москві, від
Литви було відібрано Чернігово-Сіверську землю з м. Черніговом, Стародубом і Новгород-Сіверським. У
1505 запровадив звіт законів - Радомську конституцію (Nihil Novi), яка обмежувала королівську владу на
користь магнатів. Значний вплив на політику O.K. мали українські магнати на чолі з М. Глинським.
ОЛЕКСАНДР І [12(23).12.1777 -19.11.(1.12).1825]-російський імператор (1801-25), старший Син Павла І.
Займав престол після вбивства свого батька Павла І в результаті палацового перевороту. В перші роки
правління, побоюючись революційних виступів і частково під впливом своїх радників, серед яких були і
українці (В. Кочубей, М. Сперанський, В. Каразин), провів ряд ліберальних реформ (указ 1803 про вільних
хліборобів, указ про дозвіл купцям, міщанам і державним селянам купувати незаселені землі, відкриття
Харківського і Петербурзького ун-тів). У 1805-07 брав участь у 3-й і 4-й коаліціях проти наполеонівської

Франції, зазнав поразки в битві під Аустерліцем (1805) і Фрідландом (1807). У 1813-14 О. І був учасником
закордонних походів російської армії, одним з керівників Віденського конгресу 1814-15 і організаторів
Священного союзу 1815. 0. І вів успішні війни з Туреччиною (1806-12), Швецією (1808-09). У роки правління
О. І Російською імперією були захоплені Грузія (1801), Фінляндія (1809), Бессарабія (1812), Азербайджан
(1813). Уряд О. І проводив імперську політику щодо неросійських народів. Для зміцнення колоніальної
адміністрації в Україні скасував виборність судових і адміністративних посад, посилив русифікацію
шкільництва, придушував українську культуру. Помер у Таганрозі.
ОЛЕКСАНДР II [17(29).4.1818 - 1(13).3.1881] -російський імператор (1855-81), син Миколи І. Поразка
Російської імперії у Кримській війні 1853-56, криза економічного розвитку країни, національно-визвольний
рух поневолених народів, примусили О. II провести ряд реформ: відміна кріпосного права 1861, земельна,
судова, міська та ін. У зовнішній політиці О. II дотримувався німецької орієнтації, особливу увагу приділяв
т.зв. східному питанню. В 1877-78 прагнучи зміцнити позиції Російської імперії на Балканах, вів війну з
Туреччиною. За О. II до Росії було приєднано Пн. Кавказ, завойовано значну частину Середньої Азії. В 186364 жорстоко придушив національно-визвольне повстання у Польщі. Щодо України проводив агресивну
шовіністичну політику (див. Валуєвський указ 1863, Емський акт 1876). Вбитий 1.3.1881 у Петербурзі
народовольцем І. Гриневецьким.
ОЛЕКСАНДР III [26.2.(10.3.)1845 -20.10.(1.11).1894]-російський імператорз 1881. Другий син Олександра ІІ.
Протягом всього життя панічно боявся замахів і заколотів. За правління О. Ill в 1891-93 російський уряд
підписав ряд угод з Францією, які привели до утворення російсько-французького союзу. Щодо України
проводив політику національно-колоніального гніту.
ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ (19.3.1629 -29.1.1676)- другий московський цар (1645-76) з династії Романових,
Батько Петра І. За царювання О.М. державний устрій Московської держави став набирати характеру
абсолютизму. Соборне уложення 1649 остаточно закріпачувало селян та розширювало права дворянства і
купецтва, Церковна реформа патріарха Никона (1666) викликала розкол Московської церкви (поява
“старообрядництва”) та жорстоку церковно-релігійну боротьбу. Зовнішня політика Московського царства за
О.М. відзначалась активною експансією щодо сусідніх народів та країн, уклав Переяславський договір 1654
з Україною. Порушуючи умови договору, ще за життя Б. Хмельницького намагався здійснити ряд заходів,
спрямованих на обмеження державних прав України. В 1654-56 і 1660-67 вів війну з Польщею. Зайнявши за
допомогою козацьких полків всю Білорусію і Литву, припинив дальші воєнні дії, які мали завершитись
повним вигнанням польської шляхти з українських земель. Сподіваючись стати королем Речі Посполитої і
нехтуючи інтересами України, уклав Віденське перемир'я 1656. Війна з Польщею завершилася підписанням
Андрусівського перемир'я 1667 та “Вічного миру” 1686, за якими Москва здобула Лівобережну Україну з
Києвом. Війна зі Швецією (1656-58) за вихід до Балтійського моря закінчилася невдачею. Протягом 1670-х
рр. велися війни з Кримом та Туреччиною, в яких Московії не вдалося пробитись до Чорного моря. Постійні
воєнні дії та погіршення становища населення викликали бунти та повстання (1648 та 1662 у Москві, 1650 у
Пскові і Новгороді, 1670-71 під проводом С. Разіна на Дону, Поволжі та півдні Московської держави), які
були жорстоко придушені. В період правління О.М. за посередництвом українців у Московії починають
поширюватись впливи європейської культури.
Т. Полещук (Львів).
ОЛЕЛЬКОВИЧІ - литовсько-український князівський рід. Походив від київського князя Володимира
Ольгердовича (р. н. невід. - п. 1398), сина Великого князя Литовського Ольгерда. В 1362-92 (за ін.дан., 136294) - князь київський. Позбавлений престолу Витовтом. Перебував у залежності від татарського хана і
карбував монети з татарською печаткою. Підтримував Києво-Печерський монастир. Олелько
Володимирович (Олександр Володимирович; р. н. невід. -п. 1455, за ін. дан., 1454) - київський удільний
князь 1443-55; за ін. дан., 1440-55). Внук Ольгерда був одружений на Анастасії - дочці московського князя
Василія Дмитровича та Софії Витовтівни. Прагнув зміцнити політичну автономію Київського князівства, що
перебувало у залежності від Великого князівства Литовського. Вів боротьбу проти нападів татар на
південноукраїнські землі. Сприяв розвиткові української православної церкви і культури. Семеон (Семен) О.
(р. н. невід. - п. 1470) - останній київський удільний князь (1455-70). Правнук Великого князя Литовського
Ольгерда. В 1458 за кн. Семеона О. православна церква в Україні відокремилась від Московської митрополії
і перетворена на самостійну Київську митрополію. В 1471 після смерті С.О. Київське князівство було
ліквідоване Казимиром IV Ягеллончиком, Михайло О. (р. н. невід. - 30.8.1481) - брат Семеона О. князь
слуцький. В 1481 спільно з князями О. Бєльським та І. Гольшанським у відповідь на ліквідацію удільних
князівств, насамперед, Київського, організував змову з метою вбити польського короля Казимира IV. Після
викриття змови в 1481 його було страчено у Києві (за ін. дан., у Вільнюсі). Від М.О. походив рід українських
князів Слуцьких. Семен (Симеон) Михайлович О. (р. н. невід. - п. 14.11.1505) -один з претендентів на
литовський великокнязівський престол після смерті Казимира IV в 1492; Юрій Семенович О. (1492 17.4.1542) -литовський державний діяч, член Ради Панів Великого князівства Литовського. Підтримував
політичні плани князя К. Острозького. В 1930 одружився з княжною Е. Радзивілл. Був власником величезних
земельних володінь у Білорусі; Юрій Юрійович (1531-9.11.1578)- князь, член Ради Панів, польський сенатор
(1577) перетворив Слуцьк в центр православної культури. Похований у Києво-Печерському монастирі; Юрій

Юрієвич (17.8.1559 - 6.5.1586) - син Юрія Юрієвича. Його дочка Софія (1585 -1612) одружилася з Я.
Радзивіллом у 1600 після чого Слуцьке князівство перейшло у власність Радзивіллів.
ОЛЕСІЮК ТИМІШ (псевд. Т. Олесевич, 21.2.1895 - 14.9.1978)- український громадський і політичний діяч,
дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Н. у Довголісках побл. Володави на Підляшші (тепер
Польща). За фахом лікар. Навчався у Варшаві і Празі. О. був активним членом українського студентського
руху, очолював Союз Українських Студентів у Польщі, виступив співзасновником Центрального Союзу
Українського Студентства. В 1917 був обраний членом Української Центральної Ради від українсього
населення Хопмщини і Підляшшя. У 1917-18- секретар Холмського губернського виконавчого комітету, в
1918-19- заступник холмського губернського комісара. З жовтня 1919 - аташе української дипломатичної місії
у Варшаві та секретар на переговорах уряду УНР з Польщею. У кін. 1920 О. був висланий спостерігачем від
уряду УНР на радянсько-польські мирні переговори до Риги (див. Ризький мирний договір 1921). У 1932-44
працював лікарем на Підляшші, був активним діячем Пометеївського руху. В післявоєнний час жив в
еміграції у Німеччині. Як представник Холмщини увійшов до складу Уряду Української Народної Республіки в
екзилі 1920-48. У травні 1946 став співзасновником і першим головою (1946-47) Українського НаціональноДержавного Союзу. З 1947 жив у США. В 1950 виступив одним з ініціаторів створення у Нью-Йорку Союзу
Українських Національних Демократів, був обраний заступником голови СУНД (гол. К. Паньківський).
Помер в Лос-Анджелесі (США). Автор праць з демографії (“Статистичні таблиці українського населення
СССР”, 1930; “Сіра Україна”, 1947), статей на суспільно-політичну та освітянську тематику, спогадів.
ОЛЕСНИЦЬКИЙ ЄВГЕН (5.3.1860 -26.10.1917)- український громадський і політичний діяч, адвокат,
публіцист і журналіст, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1899). Н. ус. Великий
ГовилівТеребовлянського округу (тепер Тернопільська обл.). Після закінчення Львівського ун-ту в 1891
відкрив свою адвокатську контору в Стрию. В кін. 1890 - на поч. 1900 0. був організатором громадського
життя на Стрийщині, одним з ініціаторів створення одного з найбільших українських господарських
товариств - крайового господарсько-молочарського союзу “Маслосоюз” (1907) та реорганізації в 1909
“Сільського Господаря” (голова Товариства - 1909-17). Виступав за консолідацію українських політичних сил
у Галичині. В 1899 відіграв важливу роль у створенні Української Національно-Демократичної Партії,
згодом став одним з провідних членів партії. В 1900-10 -посол галицького сойму (очолював українську
фракцію у сеймі. У 1907-17 О. був депутатом віденського парламенту, на засіданнях якого виступав за
проведення демократичної виборчої, земельної та освітньої реформ, порушував питання про надання
українцям автономії у Сх. Галичині. З 1909 жив у Львові. Взяв участь у заснуванні “Часопису Правничого”,
пізніше - редактор журналу “Зеркало” та видавець “Русько-української бібліотеки”. У 1915 - член Загальної
Української Ради. О. підтримував тісні стосунки з І. Франком, послужив прототипом головного героя повісті
“Перехресні стежки”. Залишив спогади “Сторінки з мого життя” (1935).
Д. Кушплір (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:12 | Повідомлення # 14
ОЛЕСНИЦЬКИЙ ЯРОСЛАВ (1875 -15.7.1933) -український громадсько-політичний діяч, дипломат. Н. у
Галичі (тепер Івано-Франківська” обл.). За фахом - юрист. Належав до Української Національної
Демократичної Партії. В жовтні 1918 був обраний до складу Української Національної Ради (з листопада
1918 - Українська Національна Рада ЗУНР - ЗО УНР). У 1918-19 -радник Державного Секретаріату
Закордонних справ УНР. У січні 1919 входив до складу делегації Західно-Української Народної Республіки,
яка брала участь в урочистому проголошенні Акту Злуки (22.1.1919) у Києві. В 1919-21 О. разом з М.
Меленевським обіймав посаду радника української дипломатичної місії у Великій Британії, згодом - голова
представництва УНР у Лондоні. В 1921-22 викладав у Львівському (таємному) Українському Університеті.
З 1923 жив у Золочеві (Львівська обл.). Займався адвокатською практикою, був членом Союзу Українських
Адвокатів. Належав до провідних членів Українського Національно-Демократичного Об'єднання, в 1930
став депутатом польського парламенту. На поч. 1930-х рр. активно виступав проти кривавих репресій
польського окупаційного режиму щодо українського населення Західної України. В 1931 від імені Української
Парламентської Репрезентації в сеймі звернувся до Ліги Націй у Женеві з рішучим протестом проти
політики “Пацифікації”. Помер у Золочеві. Автор численних статей на правничу і суспільно-політичну
тематику в галицькій пресі.
ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ-Січ на території Кримського ханства в першій пол. 18 ст. Після зруйнування
російськими військами 17(28). 4.1709 Старої Січі запорожці заснували Січ на р. Кам'янці. В 1711 російський
уряд змусив козаків залишити і цю Січ. З дозволу кримського хана запорожці поселилися в урочищі Олешки
(тепер м. Цюрупинськ Херсонської обл.), на Кардашинському лимані Дніпра, де і заснували О С. Становище
козаків під владою Кримського ханства було складним. Вони не мали права укріплювати Січ ітримати там
гармати, зобов'язувались вносити данину до ханської казни і виконувати всякі земельні роботи на Перекопі.
Ще більше ускладнилося життя запорожців після укладення між Туреччиною і Російською імперією
Прутського мирного договору 1711, за яким державні кордони між цими державами пролягали в межиріччі
Орілі і Самари. Відтоді запорожцям заборонялося вивозити в Україну худобу, сіль, рибу і привозити хліб,
зброю і тканини. В травні 1728 на Січі виникли заворушення. Запорожці позбавили булави кошового К.
Гордієнка і кошовим отаманом обрали І. Малашевича, який був прихильником повернення в Україну.
Забравши військові клейноди, козаки вирушили вверх по Дніпру до р. Підпільної. Проте, тільки в березні
1734, коли Росія почала готуватися до війни з Туреччиною, запорожці отримали від російського уряду
офіційний дозвіл на заснування Нової Січі на р. Підпільній.

ОЛЬВІЯ (грец. - багата, щаслива; 6 ст. до н.е.-4 ст. н.е.) - мілетська колонія в дельті Гіпаніса (Буга) та
Борисфена (Дніпра). Знаходиться на південь від с. Парутіна (Миколаївська обл.). Особливий розквіт О.
припав на 5-4 ст. до н.е., коли місто стало процвітаючим центром торгівлі та рибальства. О. встановила тісні
зв'язки з скіфськими племенами, які отримували через її посередництво вино, кераміку, ювелірні вироби.
Ольвіополіти вивозили від скіфів зерно, продукти скотарства і рабів. У 4-3 ст. до н.е. в О. виникли власні
ремісничі майстерні, які виробляли кераміку для експорту в Побужжя та Південне Подніпров'я. Після
встановлення в 40-х рр. 5 ст. до н.е. скіфського протекторату над містом склад населення поповнився за
рахунок скіфів. У місті було побудовано палац скіфського царя Скіла. В 5 ст. до н.е. О. мала договір про
ісополітію (подвійне громадянство) з Мілетом. Входила до складу Першого Афінського морського союзу. В
331 до н.е. жителі міста відбили напад Зопіріона, полководця Олександра Македонського. За допомогою
Мітрідата VI Евпатора О. звільнилася від скіфського протекторату. В 48 до н.е. готи на чолі з царем
Буребістою захопили і зруйнували місто. Відбудоване при допомозі скіфів місто було значно меншим за
розмірами і не відігравало колишньої ролі. В І ст. н.е. О. була в залежності від скіфських царів - Фарзоя і
Інексімея. В 3 ст. н.е. нове економічне піднесення міста було перервано навалою готів. На поч.4 ст. напади
гуннів привели до остаточного знищення О. Археологічні розкопки проводилися з поч. 19 ст. З 1901 до 1915
їх очолював Б.Фармаковський. З 1971 Ольвійська експедиція ІА АН УРСР проводила систематичні
дослідження (наук. керівн. - С. Крижицький).
О. Бандровський (Львів).
ОЛЬГА (християнське ім'я-Олена; р. н. невід. -п. 969) - Велика княгиня Київська (945-957), дружина князя
Ігоря. Управляла Київською державою в роки неповноліття свого сина Святослава Ігоровича. О. жорстоко
розправилася з древлянами, які під час повстання 945 вбили її чоловіка, князя Ігоря. Підтримувала політичні
і торговельні зв'язки з Візантією. В 957 їздила до Константинополя, де прийняла християнство (за ін.
джерелами, в 955 у Києві). О. зав'язала політичні зв'язки з німецьким королем Отгоном І. Переконала
Святослава не здійснювати після її смерті язичницької тризни. Канонізована православною церквою.
ОЛЬГЕРД (Альгірдас) ГЕДИМІНОВИЧ (бл. 1296-1377)-Великий князь Литовський ( 1345-77), син Гедиміна.
Правив разом з своїм молодшим братом Кейстутом. Прагнув розширити володіння Великого князівства
Литовського за рахунок пд.-зх. і зх. українських земель. Вів боротьбу проти Золотої Орди, Московського
князівства, Польщі та Тевтонського ордену. Бл. 1355-56 відвоював у татар Чернігово-Сіверську землю. В
1362 на березі р. Сині Води (за деякими дан., р.Синюха) - лівої притоки р. Бугу О. розбив монголо-татарське
військо і приєднав до Литви Київщину, Поділля і Переяславщину. В Києві посадив удільним князем свого
сина Володимира Ольгердовича (див. Олельковичі). Вів тривалу боротьбу з Польщею за Волинську землю,
внаслідок чого в 1377 до Литви увійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. За правління О.
українська (руська) мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського. О. здійснив три походи
на Москву (1368, 1370, 1372). Робив спроби поширити свій вплив на Смоленське князівство, Псков і
Новгород.
М. Ерстенюк (Львів).
ОЛЬГОВИЧІ - назва в літописах та історичній літературі династії українських князів у 12-13 ст., нащадків
чернігівського і новгород-сіверського князя Олега Святославича (п. 1115). Відзначалися великою родинною
солідарністю. Володіли уділами в Чернігівському, Новгород-Сіверському та ін. князівствах, інколи займали і
київський престол. Вели постійну боротьбу за великокнязівську владу з Мономаховичами, часто
звертаючись при цьому за допомогою половців. Великими князями Київськими були Всеволод II Ольгович
(п. 1146), його син Святослав Всеволодович (п. 1194) і внук Всеволод Святославич Черемний (п. 1212).
Найбільш відомий О. є внук Олега Святославича князь новгород-сіверський Ігор Святославич.
ОЛЬЖИЧ ОЛЕГ - див. Кандиба Олег
ОЛЬШЕВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (1870 -7.7.1933) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР.
Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. З 1917 брав участь у формуванні
національних збройних сил України. У 1918 - командир частини на більшовицькому фронті, В 1919 командир
9-ої бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії, з червня - помічник командира дивізії, з жовтня -заступав
хворого на тиф командира дивізії 0. Удовиченка. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР (див. Зимові
походи Армії УНP 1919-20 і 1921). У січні 1920 призначений командиром українськими військовими силами
Уманьщини. Під час польсько-радянської війни 1920 О. був помічником командира 3-ї Залізної дивізії. Брав
участь у боях на більшовицькому фронті до листопада 1920. З грудня 1920 перебував у таборі Каліш. Був
одним з організаторів табірного життя дивізійників, членом товариства вояків Армії УНР, Українського
Воєнно-Історичного Товариства та членом управи Української станиці в Калішу. Пізніше жив у Познані
(Польща), де і помер.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ОМЕЛЮСІК МИКОЛА (псевд. Поліщук; 1889-6.8.1970) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії
УНР. Н. на Поліссі. Після закінчення військової школи брав участь у Першій світовій війні 1914-18. З кін.
1917- командир гарматної бригади в Армії УНР. У травні 1919 спільно з отаманом В. Оскілком формував

Волинську групу та 4-ту Холмську дивізію. З червня 1919 вартовий отаман штабу Волинської групи (команд.
ген. В. Петрів), яка брала участь в боях на польському і більшовицькому фронтах. Влітку і восени 1920 у
діючій армії на Україні. Після інтернування Армії УНР у листопаді 1920 перебував у таборі Каліш. У роки
Другої світової війни 1939-45 - учасник українського руху Опору. З травня 1943 - в Українській Повстанській
Арміі. Очолював оперативний відділ Штаб Військової Округи “Заграва”, з серпня 1943 - начальник
оперативного відділу Крайового Військового Штабу УПА-Північ. Екзильним Урядом УНР підвищений у ранзі
до генерал-хорунжого. Після 1945 жив у США. Помер у Філадельфії. Автор нарису “УПА на Волині 81943
році”.
М. Литвин, К. Науменко, І.П. (Львів).
ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО ІВАН (31.8.1881-8.9.1962) - український військовий діяч, ген.-хорунжий Армії
УНР. Н. у Баку (тепер Азербайджан). Брат М. Омеляновича-Павленка. З 1901 -офіцер російської армії. В
роки Першої світової війни 1914-18 - полковник російської армії. Командував 8-м гусарським полком, який він
українізував у 1917. В 1918-20 О.-П. - командир Сердюцького кінного Лубенського полку, згодом - кошовий
отаман Харківського козацького коша. В грудні 1918-лютому 1919 у Галицькій Армії командував групою
“Наварія” у битві під Львовом. Влітку 1919-інспектор кавалерії Армії УНР. Навесні 1920 організував і очолив
Окрему кінну дивізію - найбільше оперативне з'єднання Армії УНР. У еміграції перебував у Польщі, ЧехоСловаччині, Німеччині і США. Помер у Чікаго.
ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО МИХАЙЛО (8.12.1878 - 29.5.1952) - визначний український діяч, генералполковник Армії УНР. Брат І. Омеляновича-Павленка. Н. у Тифлісі (тепер Тбілісі, Грузія). В 1904-1905 брав
участь у російсько-японській війні. В 1910 закінчив академію Генерального штабу. В роки Першої світової
війни 1914-18 командував гвардійським полком, очолював штаб корпусу. В період Української Центральної
Ради О.-П. - командир бригади у Катеринославі, в квітні-листопаді 1918 - командир 3-ої Стрілецької дивізії у
Полтаві. В грудні 1918 - червні 1919 О.-П.- начальний командант Української Галицької Армії. Після
повернення в Армію Української Народної Республіки - командир Запорізького Корпусу. В 1919-20 О.-П.
командував Армією УНР під час Першого Зимового походу і в ході польсько-радянської війни 1920. До 1945
жив у еміграції в Чехо-Словаччині, очолював Союз Українських Ветеранських Організацій. В післявоєнний
час переїхав спочатку до Німеччини, пізніше до Франції. В 1945-48 виконував обов'язки міністра військових
справ в екзильному уряді УНР. Помер і похований у Парижі. Автор праць “Українсько-польська війна 19181919 рр.” (1929), “Зимовий похід” (1934) і спогадів “На Україні” (1930, 1935).
ОНАЦЬКИЙ ЄВГЕН (псевд. Домотенко; 13.1.1894-27.10.1979)- український громадський і політичний діяч,
журналіст, д. чл. НТШ (з 1947). Н. у Глухові (тепер Сумська обл.). У 1912-18 навчався в Київському ун-ті, був
активним членом українських нелегальних студентських товариств. З 1917 належав до Української Партії
Соціалістів-Революціонерів. У 1917-18 - член Української Центральної Ради і Малої Ради. В березні 1918
тимчасово відійшов від політичної діяльності. В 1919 входив до складу делегації Української Народної
Республіки на Паризькій мирній конференції 1919-20, згодом - керівник пресового бюро української
дипломатичної місії у Римі (згодом - голова місії) і редактор її часопису “La voce del Ucraina”. В міжвоєнний
період співпрацював з українськими періодичними виданнями - “Розбудова Нації”, “Український Голос”,
“Діло”, “Свобода”-, “Новий Шлях”, “Новий Клич” та ін. З 1929 - член Організації Українських Націоналістів. У
1929 - уповноважений ПУН керувати роботою ОУН в Італії. В серпні 1939 у будинку, де жив О. відбувся
Римський II Великий Збір Українських Націоналістів. У 1936-40 О. - професор Вищого Східного Інституту в
Неаполі, в 1940-43 - лектор Римського ун-ту. В 1943-44 заарештований і ув'язнений гестапо. Після
завершення Другої світової війни 1939-45 переїхав до Аргентіни. Брав активну участь у житті української
громади цієї латиноамериканської країни. В 1947 став одним з засновників і першим головою Спілки
українських науковців, митців і літераторів, у 1954-60 - голова (у 1960-63 - голова її Ради) Української
Центральної Репрезентації в Аргентіні. Редагував тижневик націоналістичного напрямку “Наш Клич” (194764) і часопис “Дзвін”. Помер у Буенос-Айресі. Автор наукових праць: “Studi di Storia е di cultura Ucraina”
(1939), “Словник українсько-італійський” (1941,1977), “Українсько-італійський словник” (1977), “Основи
суспільного ладу” (1941, 1949), “Українська Мала Енциклопедія” (тт. 1-4,1957, 1959, 1962-63) та спогадів
“Сторінки з римського щоденника” (1942-43), “По похилій площі: Записки українського журналіста і
дипломата 1919-21” (тт. 1-2, 1964, 1969 ), “У вічному місті: записки українського журналіста”
(1954,1981,1985).
ОПАРА СТЕПАН (р. н. невід. - п. жовтень 1665) - гетьман Правобережної України (1665). Вперше згадується
в джерелах у кін. 1660. Був сотником Медведівської сотні Чигиринського полку. Перебував на службі у
гетьмана Ю. Хмельницького, виконував його доручення у Варшаві. Під час повстання проти П. Тетері в
червні 1665 захопив за допомогою татар Умань і в червні 1665 проголосив себе гетьманом Правобережної
України. Намагався укласти договір з І. Сірком і В. Дрозденком про спільну боротьбу проти Кримського
ханства і Польщі. 18.8.1665 О. був схоплений татарами і разом з кількома своїми старшинами
(Радочинським, Царем) виданий польському уряду. Деякий час перебував в ув'язненні в Марієнбурзькій
(Мальборкській) фортеці. В серед. жовтня 1665 О. був страчений у Варшаві (за ін. дан., королівській ставці
під Равою-Мазовецькою).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:13 | Повідомлення # 15
ОПОКА МИКОЛА (1896 - 28.8.1921) - український військовий діяч, підхорунжий УСС, сотник Січових
Стрільців. Н. на Львівщині. Освіту здобув в Академічній гімназії у Львові. З початку Першої світової війни

вступив добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. Воював у складі сотень В. Дідушка та А.
Мельника. Чета, яку очолював О. відзначилась у боях на Маківці. В червні 1915, діставши поранення в боях
під Галичем, потрапив у російський полон. У 1918-19 - сотник Куреня Січових Стрільців. Після поразки
українських національно-визвольних змагань 1917-21 шукав шляхів для продовження боротьби проти
більшовицького окупаційного режиму в Україні. В 1920 за дорученням начальної команди УВО разом з І.
Андрухом та ін. українськими старшинами О. став одним з організаторів антибільшовицького підпілля,
входив до складу Українського Центрального Повстанського Комітету, що діяв у Києві. Заарештований і
розстріляний разом з ін. членами цієї організації 28.8.1921.
ОПРИШКИ - учасники національно-визвольної боротьби в Галичині, на Буковині та Закарпатті проти
польської, угорської та австрійської шляхти у 16 - першій пол. 19 ст. Перша згадка про О. датується 1529.
Посилення національного та кріпосницького гніту на західноукраїнських землях привело до виникнення руху
О, який спочатку охопив Прикарпаття, а згодом поширився на Закарпаття й Буковину. В Карпатські гори
втікали покривджені селяни (наймити, комірники, пастухи, панські слуги) та бідні міщани. Вони формували
невеликі загони, які з ранньої весни до пізньої осені нападали на панські маєтки, замки, на орендарів,
лихварів, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. Типовою зброєю у О. були рушниці, пістолі, списи,
ножі, рогатини. Символами відваги і мужності у О. були топірці (бартки), на яких вони давали клятву, коли
вступали в загони. В 16 - першій пол. 17 ст. О. діяли на Покутті, Сошацькій і Перемишльській землях. У
період національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького О. спільно з повсталими селянами
вели боротьбу проти польської шляхти. В травні 1648 О, здобули королівський замок в Повстанці, а в липні Саноцький замок. У 1648 О. брали участь у повстанні під керівництвом С. Височана, а в 1653 загін О. під
керівництвом Харачка допомагав війську Т. Хмельницького у Молдавії. В другій пол. 17 ст. рух О.
очолювали ватажки Нестор (1683), І. Винник, М. Скребета, І. Бордюк та ін., а на поч. 18 ст. І. Пискливий
(1703-12), Пинтя, В. Сохоник. Найвищого піднесення рух О. досяг у 1738-59, коли на чолі опришківських
загонів стояли О. Довбуш, В. Баюрак, І. Бойчук. О. брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. у
Правобережній Україні. В першій пол. 19 ст. у Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів О.,
ватажками яких були В. Якимюк, Д. Марусяк, В. Фреюк, М. Шталюк, І. Вередюк, М. Циган, І. Волощук та ін.
Австрійський уряд постійно посилав проти О. спеціальні каральні загони. В другій пол. 19 ст. внаслідок
скасування панщини та кривавих репресій австрійському урядові вдалося придушити рух О. Останнім
ватажком О. був М. Драгирук (Бордюк), прилюдно страчений 1878 у Коломиї. Про героїчну боротьбу О.
складено багато народних пісень легенд, переказів. Темі О. присвячені художні твори М. Шашкевича, І.
Вагилевича, Ю. Федьковича, Н. Устияновича, І. Франка, В. Гжицького та ін., наукові праці К. Войціцького, А.
Бельовського, М. Косака, А. Прохаски, Ю. Целевича, І. Крип'якевичата ін. В Карпатах названі деякі гори,
скелі, річки носять імена ватажків О.
“ОРГАНІЗАЦІЯ ВИЩИХ КЛАСІВ УКРАЇНСЬКИХ ГІМНАЗІЙ” - підпільна молодіжна організація в 1920-х рр.
на українських землях, окупованих Польщею. Створена учнями старших класів українських гімназій у Львові,
Тернополі, Станіславові, Стрию, Самборі, Сокалі, Дрогобичі та ін. містах. Основними завданнями, які
ставили перед собою “ОВКУГ” були: підготовка учнів до навчання у Львівському (таємному) Українському
Університеті; сприяння молоді у вивченні українознавства та зацікавленні гімназистів суспільно-політичними
проблемами краю; залучення учнів до таємних відзначень національних свят і заборонених річниць та до
розповсюдження листівок. “ОВКУГ” організувала бойкот гімназистами польських державних свят та різних
патріотичних маніфестацій, до яких залучала українську молодь польська влада. Багато членів цієї
організації згодом стали визначними діячами українського суспільно-політичного руху 1930-50-х рр. Серед
них С. Бандера,О. Гасин, О. Грабець, Д. Грицай, Я. Карпинець, С. Ленкавський, Б. Підгайний, В. Шухевич, В.
Янів та багато ін. Видавала у Львові нелегальний журнал для молоді - “Метеор”.
ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН) - український політичний рух, що ставив собі за мету
встановлення незалежної Української держави. ОУН виникла внаслідок об'єднання Української Військової
Організації (УВО) та декількох студентських націоналістичних спілок - Групи Української Національної
Молоді, Ліги Українських Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді. Дві конференції
українських націоналістів, що відбулися відповідно 3-7.11.1927 у Берліні та 8-9.4.1928 у Празі, підготували
грунт для проведення установчого конгресу 28.1.-3.2.1929 у Відні. Конгрес обрав Провід Українських
Націоналістів (ПУН) у складі 9 осіб - Є. Коновалець (голова), члени - Д. Андрієвський, Ю. Васияна, Д.
Димчук, М. Капустянський, П. Кожевників, Л. Костарів, В. Мартинець, М. Сціборський, Я. Дуб (гол. суддя),
Я. Моралевич (гол. контролер) та прийняв статут та розробив основні засаби політичної лінії ОУН. Згідно з
первісними заявами, головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави
на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та
встановлення диктатури, яка би витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що репрезентував би всі
регіони та соціальні групи України. Економіка держави планувалася як поєднання приватної,
націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ
та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.
Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала легальні українські партії Галичини як
колабораціоніські. Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці української революції
1917-20, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності
та опори на “свої власні сили”, її приваблював фашистський режим Б. Муссоліні, що ніби-то врятував Італію
від анархії. На поч. 1930-х рр. в ОУН проявилися розбіжності у поглядах: Є. Коновалецьта більшість членів

ПУН були прагматичними реалістами, що уявляли свою діяльність у руслі традиційного військового
авторитаризму; тоді як молодші члени руху були інтергральними націоналістами, які відзначалися
романтично-ірраціональною відданістю. Ці ідеологічні розбіжності у кінцевому рахунку привели до розколу
організації.
ОУН сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх та внутрішніх ворогів. Основна
частина діяльності організації була спрямована проти польського режиму. Під керівництвом Крайової
Екзекутиви на західноукраїнських землях (КЕЗУЗ, заснована у лютому 1929) ОУН здійснила в Галичині й на
Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників (що спровокувало
“Пацифікацію” 1930), бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки
експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також бл.
60 вбивств. Найвизначнішими жертвами організації були польські високопоставлені чиновники Т. Голувко та
Б. Перацький, чиновник радянського консулату А. Майлов (вбитий у помсту за голодомор 1932-33 у
Радянській Україні) та І. Бабій, директор Української академічної гімназії у Львові (українець, звинувачений у
співробітництві з польською поліцією).
Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Немає достовірних даних про чисельність організації,
але згідно найвищих оцінок, вона сягала 20 тис, чол. (1939). Проте впливи ОУН значно перевищували
кількість її членів. Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяти
національній справі, виявився надзвичайно привабливим для молодих людей. Можна сказати, що ідеологія
ОУН зформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців.
Найголовнішими виданнями ОУН були легальний журнал “Розбудова Нації” та нелегальні “Бюлетень
Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ”, “Сурма”, “Юнак”, “Націоналіст” та “Український націоналіст”. Певна
кількість легальних газет на Західній Україні перебували під сильним національним впливом.
Багато галицьких та волинських діячів ОУН були засуджені польським судом у 1930-х рр., два судові
процеси відбулися на Буковині у 1937. У 1934 польська поліція заарештувала декількох провідних діячів
ОУН, у т. ч. С. Бандеру, голову КЕ ЗУЗ, протримавши їх в ув'язненні до поч. Другої світової війни.
Незважаючи на ці невдачі, ОУН розбудувала заново свою організаційну сітку, їй не вдалося проникнути на
Радянську Україну, проте сталінський режим був настільки стурбований потугою ОУН, що організував
вбивство Є. Коновальця в Роттердамі у 1938.
Смерть Є. Коновальця призвело до кризи, хто має бути його правонаступником. Вона викрила
фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, як жили за кордоном. За
боротьбою за владу стояли теологічні розбіжності та розходження між поколіннями. Краєві кадри, які
витримували головний тягар підпільної боротьби, складалися з молодих людей, що прагнули до керівництва
та без-критично переймали авторитарні ідеї та методи. Сильний вплив на їх світогляд мав Д. Донцов, який
пропагував культ волі та сили. Старші провідники ОУН проявляли схильність до більшого консерватизму.
Є.Онацький та М. Сціборський, наприклад, наголошували на позитивних рисах італійського фашизму, але
засуджували нацизм.
Другий Великий Конгрес ОУН, що проходив у Римі 27.8.1939, вибрав головою організації А. Мельника і
надав йому титул “вождя”, проголосивши його відповідальним лише “перед Богом, нацією і своїм власним
сумлінням”. З допомогою такого різкого відходу від своєї консервативної орієнтації ПУН намагався запобігти
виклику авторитетові А. Мельника з боку крайових кадрів. Ця міра несподівано привела до протилежного
наслідку: С. Бандера, який був випущений з ув'язнення після краху Польщі у 1939, разом зі своїми
послідовниками, зформу-вав 10.2.1940 Революційний провід і проголосив своє право спадкоємності. А.
Мельник марно намагався розв'язати кризу через переговори. У квітні 1941 фракція С. Бандери провела свій
власний Другий Надзвичайний Конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним, вибрав С.
Бандеру головою та прийняв програму, що наново підтвердила основні рішення 1929. Більшість крайових
членів визнали повноваження С. Бандери, і невдовзі розлам став незворотним. Дві новостворені фракції, за
іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН (Б) -“бандерівці” та ОУН (М) - “мельниківці”. Впродовж війни ОУН
(Б) прийняла назву Революційна ОУН [ОУН (Р)].
Обидві фракції сподівалися використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення
незалежної української держави. Тому кожна з них шукала тактичного союзу з німцями. Передача А.
Гітлером Карпатської,України (де молодші члени ОУН допомагали створити Збройні Сили) угорцям у 1939
породила застереження щодо союзу з німцями, але не розхолодило ні одну фракцію. З німецької згоди ОУН
(Б) сформувала два батальони з близько 600 чол., “Нахтігаль” і “Роланд”, які задумувалися як ядро
майбутньої армії.
Вслід за німецьким вторгненням на територію СРСР, ОУН (Б) проголосила 30.6.1941 у Львові Акт
створення Української держави і сформувала Українське Державне Правління на чолі з Я. Стецьком.
Очікувалося, що німці, потребуючи української допомоги у війні проти Радянської Росії, змушені будуть
змиритися з цим як з доконаним фактом. Хоча окремі німецькі військові були схильні саме до такої реакції,
вони керувалися вказівками А. Гітлера, чия расова упередженість проти українців виключала можливість
співпраці. С. Бандера та кілька його спільників були заарештовані та ув'язнені Гестапо. Багато членів ОУН
(Б) були вбиті або загинули у в'язницях і концентраційних таборах. Керівництво організацією здійснював М.

Лебедь, який у травні 1943 передав повноваження Р. Шухевичу. Вирішивши будувати незалежну державу,
обидві фракції, посилали таємні Похідні Групи в Україну з метою становлення органів місцевого управління
зі свідомих українців. Згідно оцінок, їхня чисельність становила близько 2000 чол. (в основному членів ОУН
(Б). Ці групи розгортали активну діяльність у великих містах. Група ОУН (М), яка досягнула у вересні 1941
Києва, випускали газету “Українське Слово” та сформувала Українську Національну Раду (на чолі з М.
Величківським), що складалася переважно зі східних українців. Її членів було заарештовано у грудні 1941, й
більше 40 з них, включно з О. Телігою та їхнім лідером О.Ольжичем, загинули або одразу, або пізніше,
декотрі -у Бабиному Ярі. А. Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944, коли разом з
іншими заарештованими головними діячами ОУН(М) його відправили у концентраційний табір Сахсенгаузен,
Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням “Поліськоі Січі”, очоленої Т. Боровцем, який
співпрацював з ОУН(М). Восени 1942 обидві фракції утворили збройні загони на Волині і Поліссі для
боротьби з німцями і радянськими партизанами. У 1943 Українська Повстанська Армія (УПА), що
перебувала під контролем бандерівської фракції роззброїла “Поліську Січ” та мельниківські загони і
поглинула багато їх учасників. Хоча УПА контролювалося ОУН(Б), серед її членів були люди різноманітних
політичних та ідеологічних переконань. Більше того, вона потребувала підтримки широких мас у боротьбі, як
проти німецької, так і радянської влади. Багато чого з націоналістичної ідеології, включно з концепцією
диктатури, не могло привабити колишніх радянських громадян, які пережили тяжкий досвід партійної
диктатури. Отже, настійно необхідним був перегляд ідеології та політичної програми ОУН (Б). На третьому
Надзвичайному Великому Зборі 21-25.8.1943 ОУН (Б) засудила “інтернаціоналістичну та фашистську
націонал-соціалістичні програми та політичні концепції”, так само, як і “російський комуно-більшовизм” та
запропонувала систему вільних народів у власних самостійних державах“ [як] єдиного ладу, який дасть
справедливу розв'язку національного і соціального питання” цілому світі”. Нова соціальна програма
бандерівців в основному не відрізнялася від попередніх, але вона наголошувала на потребі різноманітного
соціального забеспечення, участі робітників в управлінні, змішаній економіці, праві вибору фаху й місця
праці та вільних торгівельних спілках. ОУН(Б) підтвердила, що вона бореться за свободу друку, слова та
думки. Попередня національна політика, суть якої зводилась до гасла “Україна для українців”, була
полишена заради прав національних меншин. Керівна структура ОУН також змінилася: одноосібне
керівництво було замінене колективним. Було обрано Бюро проводу з трьох осіб (Р. Шухевич,З. Матла та Д.
Маївський). У липні 1844 було сформовано всеукраїнський представницький орган - Українську Головну
Визвольну Раду (УГВР). Більшість її членів були бандерівцями, а Головний Секретаріат очолив Р. Шухевич.
ОУН (М) проводила подібну політику та заснувала Всеукраїнську Національну Раду у Львові навесні 1944.
У кінці війни А. Мельник знову очолив ОУН (М), С. Бандера та Я. Стецько були обрані у склад керівництва
в Україні. У лютому 1946 у Мюнхені було утворено під керівництвом С. Бандери Закордонні Частини ОУН (34
ОУН). На грунті перегляду в 1943 ідеологічних засад націоналістичного руху розгорнувся конфлікт між
групою представників ОУН (Б) з України (М. Лебедь та ін.) та закордонною організацією С. Бандери.
Остання була обвинувачена в протидії до змін та випливаючих з них наслідків - демократизації ОУН (Б),
автономного статусу УПА та УГВР, а також відмові від догматизму й елітаризму. Українські емісари
оприлюднили свої критичні погляди в “Українській Трибуні”. С. Бандера та його група у своєму головному
органі “Визвольна Політика” стверджували, що ідеологічна ревізія занадто наближає ОУН до соціалізму та
комунізму. Кульмінацією цієї суперечки стало виключення опозиції на конференції 34 ОУН у Міттенвальді
28-31.8.1948. У 1953-54 провід ОУН (Б) в Україні знову підтвердив перегляд ідеологічних засад та доручив
С. Бандері, З. Матлі та Л. Ребету зформувати новий уряд 34 ОУН. Переговори виявилися безплідними, і в
1956 двоє з проводу - тріумвірату, З. Матла та Л.Ребет, заснували нову організацію, відому як ОУН
(Закордонна), або двійкарі(за кількістю лідерів-засновників). Її діячі заснували дослідницьке товариство
“Пролог”, яке видало “Український Самостійник” та спонсорувало журнал “Сучасність”. Після вбивства Л.
Ребета у 1957, організацію очолив Б.Кордюк, а пізніше - вдова Л. Ребета Д. Ребет.
ОУН(М) після війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. Третій Великий Збір 30.8.1947
обмежив владу лідера, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожних три роки,
та запровадивши у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова,
преси та політичної опозиції. “Національний солідаризм” О. Бойдуника (1945), який модернізував ідеологію
організації, обстоював Українську незалежну державу, засновану на співпраці корпоративних соціальних
груп.
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 3 з 26«123452526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика