Головна сторінка сайту
Сторінка 26 з 26«12242526
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:38 | Повідомлення # 126
СТРИЖІВСЬКА КУЛЬТУРА - археологічна культура бронзового віку. Існувала в першій пол. 2 тис. до н.е.
Назва запроваджена польським археологом А.Гардавським 1959 і походить від містечка Стрижів (Стжижув
на лівому березі р. Західний Буг, Польща). Займала східну частину Люблінської і західну частину Волинської
височин до р. Горинь на сході. Окремі пам'ятки С.к. відомі в південних районах Прип'ятського Полісся.

Належить до групи локальних культур зі шнуровим орнаментом на кераміці, поширених між Рейном,
Прибалтикою і Карпатами. Більшість поселень С.к. виявлено на території України. Краще дослідженими є
поселення Ставок, Усичі (присілок Валентинів), поселення і могильник біля м. Торчин (Волинська обл.),
Зозів, Муровиця (Рівненська обл); на території Польщі -Стжижув, Грудек Надбужни, Рациборовіце.
Поселення С.к. невеликі, розташовані на пологих південних схилах та підвищеннях у річкових долинах, на
високих берегах. Житла - наземні, легкої конструкції з частково заглибленою долівкою. Поруч з ямами
знаходились глиняні черені вогнищ, біля стін ям уступи-лежаки. Поховання С.к. знаходилися переважно на
певній віддалі від поселень (рідше безпосередньо на них). Поховання грунтові, в кількох місцевостях
підкурганні (Великий Боратин Волинської обл., Городок і Жорнів Рівненської обл.). Покійники скорчені, рідше
простягнені, переважно одинокі, в окремих випадках парні, орієнтовані головами в протилежні боки.
Найбільший могильник у м. Торчин налічував 19 поховань. У похованнях знайдено глиняні посудини,
крем'яні ножі та наконечники стріл, кістяні намистини, сопілки, ікла дикого кабана, які використовувалися на
підвіски на шию. Рідше трапляються мідні, бронзові прикраси та намисто з єгипетської скловидної маси. В
деяких похованнях виявлено кістки жертовних тварин. Відомі кілька скарбів, що складалися з привізних
бронзових речей. Біля с. Беблівки знаходилися 2 сокири, 9 браслетів, 10 скроневих кілець. Предмети побуту
представлені глиняним посудом (амфори, горщики, миски, черпаки) з лощеною поверхнею та різноманітним
шнуровим орнаментом. У деяких поселеннях (Усичі, Торчин) частина посуду має горбкувату поверхню та
прикрашена рельєфним орнаментом. Знаряддя праці виготовлені з волинського кременю - клиновидні
сокири, широкі серпи, скребки; з каменю - ножі, зернотерки; з кісток - проколки, голки, гачки. Знайдено
предмети озброєння та мисливської зброї, кам'яні шліфовані сокири, крем'яні масивні черешкові
наконечники списів, серцеподібні наконечники стріл, кинджали. Кам'яне і крем'яне виробництво досягло
досить високого рівня, існували спеціальні майстерні, в яких виготовлялись речі не тільки для власних
потреб, а й на обмін.
У господарстві населення С.к. визначальними були землеробство, скотарство, сезонні промисли. Жили в
умовах пізнього родового ладу, тобто продовжували існувати патріархальні роди і великі сім'ї, що
поділялися на малі. Стрижівське суспільство мало риси ранніх військово-племінних структур з розвиненою
майновою нерівністю сімей, розвиненим обміном. У галузі духовної культури набули розвитку прикладне
мистецтво (мотузяний орнамент), культ предків та різні релігійні уявлення. Походження племен С.к.
остаточно не з'ясоване. На формування С.к. вплинули традиції попередніх культур (лійчастого посуду,
кулястих амфор, пізньотрипільських племен Волині). Простежуються певні зв'язки з культурами ранньої
бронзи західнокар-патського регіону (мєжановицькою та ін.).
М. Пелещишин (Львів).
СТРОЄВ ПАВЛО МИХАЙЛОВИЧ [27.7.(7.8).1796 - 5(17).1.1876] - російський історик та археограф, академік
Петербурзької академії наук (з 1849). Н. у Москві у дворянській сім'ї. У 1812 вступив до Московського ун-ту,
де слухав лекції представників “скептичної” школи в російській історіографії М.Каченовського і
Р.Тимковського. Під час навчання написав і опублікував навчальний посібник “Коротка Російська історія на
користь російського юнацтва” (1814) та численні історичні статті у періодиці, на що звернув увагу любитель
старожитностей М.Румянцев. 31815 працював на посаді головного доглядача Комісії друкування державних
грамот і договорів. У 1817-18 разом з К.Калайдовичем проводив обстеження бібліотек та архівів монастирів
Московської губ. Під час археографічної експедиції відшукав “Ізборник” князя Святослава (1073), твори
митрополита Іларіона, Кирила Турівського, “Судебник Івана III” (1497). У 1823 обраний членом Московського
товариства історії і старожитностей російських. У 1829-34 керував роботою археографічної експедиції у
північних губерніях Російської імперії, під час якої зібрано та описано понад 3000 актів 14-18 ст. Брав участь
у виданні “Полного собрания русских летописей”, до яких підготував детальні покажчики. Підготував до
друку праці “Список ієрархів і настоятелів монастирів російської церкви” (вид. 1877) та “Бібліографічний
словник” (вид. 1882).
О. Мазур (Львів).
СТРУГ - плоскодонне вітрильно-гребне судно 11-12 ст. За розмірами проміжне між човном і подією.
Вміщувало до 10-12 чоловік. Використовувалось на річках і озерах, було обладнане веслами, зйомною
щоглою з невеликим прямим вітрилом, яке ставилося за попутним вітром, і пристосовувалось для
транспортування волоком. Будувались за такою ж схемою, як і човни. Пізніше С. звались великі річкові
вантажні судна типу барок. Довжина С. становила 20-40 метрів, ширина - 4-10 м. Для захисту вантажу від
негоди на С. влаштовувалась ликова покрівля. У 16-17 ст. невеликі С. використовувались для захисту
річкових торгових шляхів і купецьких валок від розбою. Мали на озброєнні невеликі гармати, вміщували 6070 козаків.
О. Кривоший (Запоріжжя).
СТУДЕНТСЬКА ПРЕСА в Україні-друковані видання студентських товариств та студентські журнали.
Українську С. п. започаткували у Наддніпрянській Україні рукописні журнали студентів Київського ун-ту
“Самостійне слово” (1860) і “Помийниця” (1863-64); у Галичині - орган “Академічного гуртка” журнал “Друг”
(1874-77, 72 чч.) та журнал радикального студентства “Товариш” (1888). На поч. 20 ст. важливим центром
С.п. став Львів, де виходили: перший український студентський журнал “Молода Україна” (1900-03, 33 чч.;
1905, 3 чч.; 1910, 7 чч.), тижневик “Гайдамаки” (1902-07, 260 чч.), щомісячники “Іскра” (1903-04, 3 чч.) і “На

розсьвіті” (1907, 2 чч.), неперіодичний журнал соціалістичного напряму “Житє” (1912-14,4 вип.), журнал
“Відгуки” (1913,4 чч.) і “Шляхи” (1913-14, 13 чч.), журнал студентів-москвофілів “Живая мысль” (1902-05, 25
чч.), “Новая Жизнь” (1908-09, 10 чч., відновлений у 1913, 5 чч.), “Националист” (1912, 4 чч.). У Києві
видавався “Вісник Української київської студентської громади” (1903, 2 чч.), у Петербурзі - “Український
студент” (1913-14, Зчч.). Під час Першої світової війни 1914-18 і національно-визвольних змагань 1917-21
виходили лише окремі журнали - “Стерно” (1917) у Києві, “Вістник Драгоманівської організації” (1917) у
Львові, “Нова думка” (1920, ред. Ю.Липа)у Кам'янці-Подільському. У цей час з'явився особливий вид С.п. листівки-відозви. У 1920-30-х роках в УРСР С.п. розвивалася в суворо регламентованих тоталітарним
режимом рамках, намітилась тенденція до домінування офіційних комсомольських видань. Виходили
журнали - “Студент революції” (1922-33, двомовний місячник Центрального і Харківського Бюро
пролетарського студентства); “Молоді загони” (1925, орган організації ЛКСМУ Київського інституту народної
освіти); “Студенти жовтня” (1928), орган парткому ЛКСМУ Одним із видів С.п. в УРСР були “стінгазети”, яких
на 1.1.1977 у вузах України виходило бл. 60. До С. п. міжвоєнного періоду у західноукраїнських землях
належать: нелегальний двотижневик Професійної організації українського студентства “Наш шлях” (1922, з
1923 виходив під назвою “Студентські вісти”), науковий журнал “Історичний вісник” (1923, 2 чч.), місячник
студентів-католиків “Поступ” (1921-27), москвофільський журнал “Рассвет” (1923-24, 4 чч.). На переломі
1920-30-х років у розвитку С. п. у Західній Україні розпочався новий період, пов'язаний з політизацією
студентського життя. У відповідь на проникнення радянофільських тенденцій в студентському середовищі
почав виходити націоналістичний журнал “Смолоскипи” (1927-28, 4 чч.). Союз українських студентських
організацій під Польщею видавав офіціоз “Студентський шлях” (1931-34, 42 чч.). У Львові було відновлено
видання “Студентського вісника” (1935-39, 8 чч.), який у 1923-31 виходив у Празі як офіціоз Центрального
союзу українського студентства (ЦеСУС). Із встановленням радянської влади у західноукраїнських землях
С. п. занепала. У Закарпатті в міжвоєнний період виходили студентські журнали “Подкарпатскій студент” і
“Лучшая доля”; у Буковині-журнал “Промінь” (1921-23) і орган Союзу українських студентських організацій
Румунії - журнал “Студентські вісти” (1935-37, як додаток до часописів “Час” і “Самостійність”).
В еміграції значним центром С.п. у 1920 роках була Прага, де виходили: журнал “Український студент”
(1920,1922-24); органи земляцтв українських студентів - журнали “Дніпро” (1923), “Буковина” (1923),
“Змагання” (1930); журнал студентів-“карпаторосів” “Молодая Русь” (1923-31); журнал націоналістичного
студентства “Національна думка” (1924-28) і “Пробоєм” (1933-43). Свої органи видавали студентські громади
при окремих вузах: у Варшаві - журнал “На чужині” (1924-25); у Подебрадах при Українській господарській
академії виходили журнали “Наша громада” (1924-35), “Записки Української академічної громади”, “Еней”,
“Подєбрадка” (1923-24), “Українське книгознавство” (3 вип.); у Празі - часопис “Спудей” (1925-26); у Брножурнал “Гуртом” (1925-26). Соціалістичне спрямування мали: у Празі-журнали “Життя” (1924-25), “Вартовий”
(1926-29), “Вперед”; у Відні - журнал “Наш стяг” (1921); у Берліні - орган Комуністичної спілки молоді Західної
України “Спартак” (1926-28). Під час німецької окупації виходили: орган Об'єднання праці українських
студентів “Студентський прапор” (1943-44, 11 чч.) та “Бюлетень Націоналістичної організації українського
студентства” (1941—45).
Після 1945 осередками української С.п. стали міста Німеччини та Австрії. Студентські громади і товариства
видавали: у Мюнхені -“Студентський інформатор” (з 1945), тижневики “Студент” (1945, 1947-49) та
“Студентські вісті” (1946-47, 39 чч.), журнал “Богослов” (1949, 6 чч.), “Студентське життя” (1949-50); в
Аугсбурзі у 1946 та в Регенсбурзі у 1947—48 (8 чч.) журнал “Студентська думка”; у Граці - “Студентський
клич” (1947). ЦеСУС під впливом групи ОУН-М видавав журнал “Стежі” (1946-47), а Центральний
еміграційний союз українського студентства (ЦЕСУС) - “Вісник ЦЕСУС” (1946-47, 6 чч.) та під впливом групи
ОУН-р щомісячник “Студентський шлях” (1945-47, 10 чч.). Після об'єднання двох центрів виходили їхні
спільні органи “Студентський вісник” (1947-49, 344.) і бюлетень “Вісті” (1948-55). Студентські ідеологічні
об'єднання у Мюнхені видавали: Українські студентські товариства національного солідаризму - журнал
“Студентські обрії” (^46-47, 3 чч.) і бюлетень “Зарево” (1949-50, '3 чч.), який з 1951 почав виходити у
Монреалі під назвою “Розбудова держави” (1951-57, 19 чч.); Товариство української студіюючої молоді ім.
М.Міхновського - “Фенікс” (1950-76, 15 вип.) та “Інформаційний бюлетень” (1950-64, 12 чч.); Федерація
товариств українських студентів-католиків - бюлетень “Обнова” ( з 1948, у 1955 змінив назву на
“Обновлянин”). У Парижі, а з 1956 у Балтіморі виходив студентський журнал “Смолоскипи” (1949-62, 96 чч.).
У Римі студенти-теологи видавали журнал “Альма-матер” (1954-76, 46 чч.). Всього у кін. 1940 років виходило
23 студентські журнали. Через масову еміграцію українських студентів з Європи центри С. п. на поч. 1950
років переносяться за океан. У США виходили: журнали Союзу українських студентських товариств Америки
“Студентське слово” (1954-72, 130 чч.) і “Горизонти” (1956-68, 12 чч.); “Вісті Українського студентського
музею-архіву” (1960-62, 3 чч.); “Вісник Української студентської громади Нью-Йорка” (1968-74, 14 чч., з 4 ч.
змінив назву на “Нові напрями”). Союз українських студентів Канади видавав двомовний “Бюлетень” (195661 з перервою у 1958-60) та офіційне видання “Інформаційна служба СУСК” (1958-60, 12 чч.). У Вінніпезі на
переломі 1940-50-х років виходили журнали студентів-католиків “Студентські вісті” та православних “АльфаОмега”, у Торонто-журнал “Студент” (1968-76,43 чч.), у Монреалі - газета творчої молоді “Зозулька” (196670, 21 чч.). Студенти-василіяни у Куртібі (Бразилія) видавали журнал “Цвіркун” (1955-74, 152 чч.), у Аргентині
виходив двомовний орган місцевого Союзу українського студентства “Студентське життя” (1956-61, 20 чч.), у
Австралії - журнал Української студентської громади Вікторії “Студентське око” (1969-74, 25 чч.). Союз
українських студентів Європи з 1976 видавав “Бюлетень”.

Сучасну українську С. п. репрезентують: у Києві - гуманітарний альманах “Академія” (1994-95, 2 чч.),
видання товариства студіюючої молоді “Наукове товариство імені В.Липинського” - альманах “Молода нація”
(на поч. 1997, вийшло 2 чч.) і “Вісник” (1996, 1 ч.); у Львові-журнал “Смолоскипи” (1996, 2 чч.) та ін.
В. Благий (Львів).
СТУДИНСЬКИЙ КИРИЛО (псевд. К.Вікторин, І.Лаврин, К.Зорян; 4.10.1868 -червень 1941) - визначний
український літературознавець і громадський діяч. Дійсний член Наукового товариства ім. Т.Шевченка (з
1899), Всеукраїнської академії наук (1929-34). Н. у с. Кип'ячці Тернопільського повіту (тепер Тернопільського
р-ну Тернопільскої обл.) у родині священика. Навчався в Тернопільській гімназії, у 1883-87 - в Академічній
гімназії у Львові. 31887-91 вивчав богослов'я у Львові та Відні, а з 1891 навчався на філософському відділі
Віденського ун-ту. Науковими дослідженнями слов'янської філології займався під керівництвом проф.
В.Ягіча. У 1894 здобув ступінь доктора філософії. Стажувався у Берлінському ун-ті під керівництвом проф.
славістики О.Брікнера. Ще підчас навчання в ун-ті 1893 обраний послом до австрійського парламенту. З
1895-97 вчителював у львівських гімназіях, у 1895-97 викладав польську й українську мови у гімназіях
Кракова. У 1897-99 працював доцентом Ягеллонського ун-ту, де читав лекції з українського письменства.
1.4.1900 затверджений надзвичайним, а з 1908 - звичайним професором Львівського ун-ту, де працював до
1918 (усунутий з посади польською адміністрацією). В 1939-41 - професор, декан і проректор Львівського унту. С. був одним із провідних діячів Християнсько-суспільної партії у Галичині, співредактором її
друкованого органу “Руслан”. З 1903-06 - член Виділу товариства “Просвіта” і редактор його видань; у 190514 - член Крайової шкільної ради у Львові. У 1916-20 був головою учительської громади у Львові. Входив до
складу Української національної ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Під час українсько-польської війни 1918-19
заарештований і ув'язнений у польських таборах у Барнові та Домб'ю. У 1922-25 голова Українського фонду
воєнних вдів і сиріт, голова Крайового комітету допомоги голодуючій Україні у Львові. У 1899 обраний
дійсним членом НТШ у Львові. У 1906-09 під час головування в товаристві М.Грушевського був його
заступником. Очолюючи НТШ у 1925-32, багато зробив для встановлення тісних контактів з ВУАН та
налагодження співпраці з науковими інституціями різних країн. У 1924 обраний позаштатним академіком
ВУАН на кафедру давнього українського письменства, у 1934 разом з В.Щуратом, М.Возняком, Ф.Колессою
позбавлений звання академіка. У 1939 відновлений у штатах АН УРСР. У жовтні 1939 після встановлення
радянської влади у Західній Україні призначений головою Народних зборів Західної України. У 1940 обраний
депутатом Верховної Ради СРСР і депутатом ради Львова. Завдяки своїй впливовій позиції і авторитету
врятував від радянських репресій багато людей. Під час відступу Червоної армії зі Львова був примусово
вивезений зі Львова разом з П.Франком.
Загинув за нез'ясованих обставин. С. - автор понад 500 праць, в основному з історії літератури, в яких
застосовував соціологічний і порівняльний методи. Досліджував пам'ятки полемічної літератури у працях
“Пересторога” (1895), “Пам'ятки полемічного письменства кін. 16-поч. 17B.”(1900),“Antigrafe, полемічний твір
М.Смотрицького” (1925) та ін. Досліджував літературно-культурний рух у Галичині - “Кореспонденція
Я.Головацького” (1-2 тт., 1905, 1909), “Матеріали до історії культурного життя в Галичині 1795-1857” (1920);
зв'язки Галичини зі Східною Україною - “До історії взаємин Галичини з Україною” (1906), “З листування
П.Куліша до Ом.Партицького” (1908); літературний процес 19 ст., польсько-українські взаємини - “В
п'ятьдисятиліттє смерті Т.Шевченка” (1911), “Листи міністра Фльоріана Земялковського до єпископа Івана
Ступницького” (1908) та ін. С. писав також поезію, оповідання, драматичні твори, які публікував у галицькій
пресі.
Г.Сварник (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:38 | Повідомлення # 127
СТУДИТИ - чернечий чин Української греко-католицької церкви. Заснований за ініціативою митрополита
А.Шептицького, який у 1904 збудував перший монастир чину в с. Скнилові поблизу Львова. Чин
сформувався у1907.Першим ігуменом чину став К.Шептицький. Статут С. передбачав децентралізований
устрій, за яким кожна лавра з приєднаними монастирями становила окрему адміністративну одиницю на
чолі з єгуменом. Займалися місіонерською діяльністю. З 1908 С. вели душпастирську роботу серед
українських селян-емігрантів у с. Камениці в Боснії. Діяльність С. у Боснії тривала до 1924, коли сербський
уряд вислав ченців-студитів з країни. Під час Першої світової війни було зруйновано Скнилівську лавру,
частину ченців мобілізовано в армію, частину ув'язнено. У 1919 С. переїхали до Унева (Перемишлянського
повіту; тепер Львівська обл.). С. займалися сільським господарством, утримували ремісничі майстерні,
бурси, будинки для сиріт, мали бібліотеку “Студіон” у Львові, малярську школу та палітурну майстерню в
Уневі. Чин мав періодичні видання - “Промінчик сонця любові” та “Ясна путь”. Напередодні Другої світової
війни 1939-45 у західноукраїнських землях було дві лаври (с. Унів та Львів), два монастирі (Львів та
Зарваниця), один скит (Підлюте), парохіальний дім у с. Корсетів, осередки у Флоренці (Лемківщина), Дорі
(Гуцульщина) та ін. У 1939 чин налічував 225 ченців. Друга світова війна перервала розвиток чернечого
життя в Україні. Частина ченців була репресована. Після ліквідації радянською владою УГКЦ у Галичині в
Уневі було створено концентраційний табір для католицького духовенства, а згодом - притулок для людей
похилого віку. У 1989 чин налічував 38 ченців та 58 черниць. З 1985 ігуменом С. був Юліан Веронський.
Після виходу з підпілля розпочалася активна діяльність чину С., які відновили свої монастирі, розгорнули
активну видавничу і місіонерську діяльність. Нині С. очолює о. Себастьян Дмитрух. У повоєнний час С.
заснували чернечий дім у м. Буке (Німеччина), звідки невдовзі ченці переїхали у м. Шевтонь у Бельгії, а в
1951 остаточно зупинилися у м. Вутсток (Канада). У 1964 зусиллями патріарха Й.Сліпого відкрито монастир

у Кастельгандольфо поблизу Рима. З 1974 діє осередок С. у Парагваї. Існує також обитель чину в Америці,
де монахи обслуговують парохію св. Миколая в м. Пассаїк поблизу Нью-Йорка. Від 1978 С. за кордоном
очолював архімандрит ієромонах Любомир Гузар (тепер єпископ-помічник глави УГКЦ кардинала
М.Любачівського).
Р. Шуст (Львів).
“STUDIUM RUTENUM” (“Студіум рутенум”, офіц. назва - “Провізоричний науковий інститут в руській мові”) тимчасова навчальна установа, яка існувала при Львівському ун-ті в 1787-1809. Заснований указом 9.3.1787
імператором Йосифом II. Призначений для підготовки кандидатів на посади греко-католицьких священиків.
Студенти “S.r.” через незнання латинської мови не могли навчатися на теологічному ф-ті Львівського унту.
Навчання у “S.r.” проводилось українською (церковно-слов'янською мовою). Існувало два відділи філософський (термін навчання 2 роки) і богословський (5 років). На філософському ф-ті вивчали логіку,
етику і метафізику, математику, фізику. Богословський відділ мав у своєму складі 6 кафедр: церковної
історії, єврейської мови і герменевтики Старого Завіту, грецької мови і герменевтики Нового Завіту,
догматики, морального богослов'я, церковного права. Викладачі “S.r.” обирались на конкурсній основі.
Перевага надавалась тим викладачам, які мали власний переклад відповідного підручника, що давало
можливість зменшувати брак необхідної навчальної літератури. “S.r.” мав власну бібліотеку, основу якої
складали твори з богослов'я та педагогіки, частина з яких надійшла з університетської бібліотеки. До “S.r.”
могли вступати кандидати, які досягли 17-річного віку, вміли читати і писати українською мовою, а також
мали довідки про стан здоров'я, про походження з Галичини тощо. Для проживання студентам “S.r.” було
надано приміщення Греко-католицької генеральної семінарії. Заняття проходили у семінарії та в
університеті. Навчання, як і в університеті, розпочиналося 3 грудня, згодом - з 1 вересня. Студенти складали
два іспити на рік-у січні та червні. У “S.r.” одночасно навчалось 168 вихованців із двох дієцезій - Перемиської
і Львівської. За весь час існування “S.r.” у ньому навчалося 470 студентів. У навчальному закладі викладали
відомі вчені і діячі - П.Подій, І.Зиманчик, М.Гарасе-вич, А.Ангелович, І.Лаврівський, М.Левицький,
Т.Захаросевич, І.Мохнацький А.Родкевич, М.Гриневецький, А.Павлович та ін. Збільшення кількості
студентів, які знали латинську і могли навчатися у Львівському унті, спричинило протягом 1808-09 поступове
закриття цього навчального закладу. Вихованці “S.r.” відіграли вагому роль у національному відродженні
Галичини у 1830 роках і в революції 1848-49 в Австрійській імперії.
В. Качмар (Львів).
СТУПИН ГЕОРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ (рр. н. і см. невід.)-генерал-лейтенант російської армії. У роки
Першої світової війни 1914-18- на Північно-Західному фронті, командир Вологодського піхотного полку,
згодом-Заамурської піхотної дивізії, 7-го Сибірського корпусу. В українській армії - з часу іетьманського
перевороту П.Скоропадського. У червні 1918 очолив Думу Георгіївських кавалерів у Києві.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СТУПНИЦЬКИЙ ЛЕОНІД (псевдо Гончаренко; 1892-ЗО.7.1944)-український військовий діяч, генералхорунжий Української повстанської армії. Н. у с. Романівці (тепер Житомирська обл.) у селянській сім'ї.
Закінчив гімназію у Сквирі та агрономічний ф-т Київського ун-ту. Підчас Першої світової війни 1914—18штаб-ротмістр кавалерії царської армії. У роки визвольних змагань 1917-1921 - підполковник Армії УНР, з
1920 - командир полку Волинської дивізії. Під час Другого зимового походу Армії УНР (див. Зимові походи
Армії УНР 1919-20 і 1921) командував кінною групою, на чолі якої здобув Коростень. У міжвоєнний період
жив на Волині. У 1922-40 працював агрономом на цукровому заводі с. Колосників Гощанського р-ну на
Рівненщині. У 1940 під час спроби переходу кордону заарештований НКВС. С. засуджено до 5-річного
ув'язнення, а родину вислано до Казахстану. У червні 1941 визволений із в'язниці. Служив у Штабі
“Поліської січі”, начальником вишколу української міліції у Рівному, у 1942-43 -керівником суспільної опіки у
Рівному. З березня 1943 разом з сином Юрієм - в Українській повстанській армії 3 травня 1943 - шеф Штабу
військового округу “Заграва”, організатор підстаршинських та старшинських шкіл УПА, начальник штабу
УПА-Північ. У серпні-грудні 1943 очолював самооборону на Північно-Західних українських землях. Загинув у
бою з відділами НКВС біля с. Дермані (тепер Устенське) Здолбунівського р-ну Рівненської області.
Посмертно рішенням УГВР С. присвоєно звання генерал-хорунжий УПА.
К. Бондаренко (Львів).
СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ (6.1.1938 -4.9.1985) - видатний український поет, правозахисник. Н. у с.
Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині в селянській родині. В 1940 сім'я переїхала до м. Сталіне (тепер
Донецьк), де батько завербувався на один із хімічних заводів. У 1944-54 навчався у міській середній школі
№ 150. Після закінчення школи вступив на історико-філологічний ф-т педінституту. У студентські роки С.
постійно й наполегливо працював у бібліотеці. Разом з ним навчалися відомі в українській літературі люди,
як Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Лазаренко, Василь Захарченко, Василь Голобородько. У
студентські роки С. разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем
Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання “Обрій”. Почав друкуватися з
1959. У 1961 працював учителем української мови й літератури в Таужнянській школі на Кіровоградщині.
Протягом двох років служив в армії на Уралі. З березня 1963 - літературний редактор газети
“Социалистический Донбасе”. Того ж року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН

УРСР із спеціальності “Теорія літератури”. За час перебування в аспірантурі підготував і здав до
видавництва першу збірку творів “Круговерть”, написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька
перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. У 1965 під
час прем'єри кінофільму “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” С. разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом
Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української
інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в
Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції С. відраховано з аспірантури. Працював у
Центральному державному історичному архіві, згодом - на шахті, залізниці, будові, в метро. З 1966-72 старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. У цей період
життя підготував другу збірку віршів “Зимові дерева”, яку, однак, як і збірку “Круговерть”, у вітчизняних
видавництвах надрукувати не вдалося. У 1970 у Брюсселі виходить книжка віршів поета “Веселий цвинтар”.
Поезія С. характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої
свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах
поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені “соціалістичною” дійсністю. Літературна діяльність
поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними
оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. На поч. вересня 1972 київський обласний суд
звинуватив його в “антирадянській агітації й пропаганді” та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років
заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. З ув'язнення звернувся із заявою до
Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: “...мати радянське громадянство є неможливою для
мене річчю. Бути радянським громадянином - значить бути рабом...”. Після звільнення повернувся до Києва,
працював на київських заводах, вступив до Української гельсінської групи (жовтень 1979), продовжував
правозахисну діяльність, зокрема, виступав на захист репресованих членів УГГ У травні 1980
заарештований вдруге, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений до 10 років
таборів особливого суворого режиму та 5 років заслання. В одному з листів, адресованому світовій
громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А.Сахаров розцінив вирок С. як ганьбу
радянської репресивної системи. Утримувався у таборі для політв'язнів у с. Кучині (тепер Чусовського р-ну
Пермської обл., Росія). На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з
політв'язнями кілька разів оголошував голодовки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік
був кинутий у камеру-одиночку. У 1985 Г.Бьолль висунув творчість С. на здобуття Нобелівської премії з
літератури. 28.8.1985 С. оголосив безстрокове сухе голодування. Помер у карцері в ніч з 3 на 4.9.1985.
Похований у с. Борисово. У листопаді 1990 прах С. разом з правом О.Тихого і Ю.Литвина перепоховано на
Байковому кладовищі у Києві. Після смерті поета в Україні видано збірки “Поезії” (1990), “Вікна в
позапростір” (1992), три томи “Творів” (1994-95; ред. Д.Стус і М.Коцюбинська) та спогади “Не відлюбив свою
тривогу ранню...”. Державна премія ім.Т.Шевченка 1993 (посмертно).
Н. Темірова (Донецьк).
СТЯГ - давньоукраїнська назва військового прапора. Являв собою довгу дерев'яну жердину, на якій
закріплювались певні предмети (пучки кінського волосся, клиновидні яскраві тканини), добре помітні
здалеку. С. служив сигналом для збору війська на початку походу або битви.
О. Кривоший (Запоріжжя).
СУБОТІВ - село Чигиринського р-ну Черкаської обл. Заснований бл. 1616. Належав чигиринському
підстарості М.Хмельницькому-батькові Б.Хмельницького. Під час національно-визвольної війни українського
народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 -одна з гетьманських резиденцій. У Іллінській церкві
(збудовано в 1663) було поховано Б.Хмельницького і його сина Тиміша. У 1664 С. було зруйновано
польським коронним військом під командуванням С.Чарнецького, який наказав викинути з могил прах
гетьмана Б.Хмельницького та Т.Хмельницького. За умовами Андрусівського перемир'я 1667 належав
Польщі. Після другого поділу Речі Посполитої (1793) знаходився у складі Російської імперії. У 1843 і 1845 С.
відвідав Т.Шевченко. Оспіваний у творах поета “Стоїть в селі Суботові”, “Великий льох”, “Заступила та чорна
хмара”. У С. - стародавнє Суботівське городище (досл. в 1951 і 1955), що виникло за часів чорноліської
культури (виявлено також культурний шар зарубинецької культури).
О. Кривоший (Запоріжжя).
“СУД І РОЗПРАВА В ПРАВАХ МАЛОРОСІЙСЬКИХ” - пам'ятка середньовічного права України 18 ст.
Складена внаслідок приватної кодифікації, проведеної помічником писаря Генерального суду Ф.Чуйкевичем
у 1750-58. Повна назва збірника - “Суд і розправа в правах Малоросійських широко на різних місцях
показана, а тут в єдиний короткий і ясний ексцерпт (витяг. - Ред.) для припинення гіркої в судах тяганини
зібрана, для корисного застосування малоросіянам списана”. Уній систематизовано правові норми, які
закріплювали право власності на землю, маєтки та покріпачених селян, а також було обґрунтовано
необхідність відновити у Гетьманщині станові шляхетські суди. Складалася з таких розділів: 1) Про докази;
2) Про роки і рочки; 3) Про процес; 4) Про апеляції; 5) Про виконання рішення суду; 6) Про посаг, віно і
привінок. Згодом Ф.Чуйкевич доповнив збірник наступними розділами: Про апеляції з Статуту (1754); Про
давність земську (1755); Про суд польовий, підкоморський і комісарський, тобто межовий (1758). Хоча “С. і
р.” не мала офіційного характеру, однак нею користувалися і посилалися як на джерело права під час
розгляду судових справ. Збірник мав значний вплив на розвиток правової думки в Україні, є важливим

джерелом для вивчення історії правових відносин у Гетьманщині. Під час проведення гетьманом
К.Розумовським судової реформи в Україні 1760-63 у значній мірі були враховані рекомендації, що містилися
у “С. і р.”.
М. Саласька (Львів).
СУДЕБНИК 1468 (Судебник великого князя Казимира) - збірник норм права 15 ст., складений за великого
князя литовського Казимира IV Ягеллончика. В оригіналі мав загальноприйняту для тогочасних правових
пам'яток назву “Лист”. Інша назва - “Судебник” (так називалися підручники права, якими користувалися в
судах під час розгляду кримінальних і цивільних справ). Дату видання судебника (29.2.1468) встановив
протоієрей І.Григорович. Затверджений на Віленському сеймі. Діяв у Великому князівстві Литовському, в
українських землях, що входили до його складу, в Аукштайтії і Чорній Русі. Складався зі вступу і 28 артикулів
(статей), в яких визначалася система судів, їхня компетенція, а також містилися норми цивільного,
кримінального і процесуального права. С. 1468 встановлював порядок захисту маєткових прав, визначав
порядок досудового провадження і судового розгляду кримінальних та земельних справ, окреслював види
покарань. Згідно з С. кримінальна відповідальність наступала з досягненням 7-річного віку. У ст. 2-8 йдеться
про крадіжку і співучасть, у ст. 13-19- про покарання за крадіжку відповідно до розмірів і обтяжуючих
обставин. Ст. 9-10 визначають компетенцію державного суду над княжими селянами, а ст. 11-12компетенцію державних судів над панськими селянами у випадку, коли пани не виконують своїх обов'язків
як судді. С. 1468 розрізняв три види крадіжок: дрібні крадіжки (вартість вкраденого менше 1/2 рубля),
середні - більше вартості 1/2 коня, великі крадіжки - вартість вкраденого становить вартість одного коня. За
дрібну крадіжку, вчинену вперше, застосовувалось покарання у формі штрафу, за середню та великусмертна кара через повішання. Крім крадіжки, С. називає такі види злочинів, як розбій, грабунок (ст. 22),
чаклунство (ст. 19). Слідчі дії проводив сам потерпілий (т.зв. “право сліду”). Злочини, пов'язані з
самовільною порубкою лісу, розбої, грабунки були підвідомчі королю. Провадити слідство міг воєвода (мав
право застосовувати до підозрюваних запобіжний захід -утримання у в'язниці). Ст. 19 допускає застосування
тортур щодо осіб звинувачених у крадіжці та чаклунстві. С. містить таке поняття, як співучасть.
Співучасниками найчастіше виступали близькі родичі - дружина, діти. Співучасники несли солідарну
відповідальність. Вищою судовою інстанцією у всіх справах був король. Основні види покарань - смертна
кара через повішання або спалення, штраф. Екзекуцію проводив суддя (тіун, воєвода) або потерпілий чи
його близькі.
С. Білостоцький (Львів).
СУДЕБНИКИ - збірники норм права у період середньовіччя. Судебник 1468 Великого князівства
Литовського, до складу якого входила значна частина території України, кодифікував, головним чином,
норми кримінального права і процесу. Укладений за великого князя литовського Казимира ІV Ягеллончика.
Основним його джерелом була “Руська правда”. Містив норми карного і процесуального права (складався з
28 статей). Захищав приватну власність на землю, селян тощо (див. 19 9-146
також Судебник 1468). Судебник 1497 - перший загальномосковський кодекс. Його джерелами були “Руська
правда”, Псковська судна грамота, поточне законодавство московських князів, звичаєве право. Складався з
68 статей. Поклав початок загальному закріпаченню селян, запровадивши повсюдно Юріїв день (назва від
церковного свята 26.11. за ст. ст.), тобто, час, протягом якого дозволявся перехід залежних селян від одного
землевласника до іншого. За тиждень до Юрієвого дня і протягом тижня після нього селянин, виконавши
свої зобов'язання перед паном, міг від нього піти. Судебник 1550 (царський або другий) - основний
законодавчий акт Московської держави періоду формування станово-представницької монархії. До нього
ввійшли норми Судебника 1497, а також нові норми адміністративного, цивільного, кримінального та
судового права, прийняті в наступні роки. Діяв до прийняття Соборного уложення 1649. Складався зі 100
статей. Судебники 1497 і 1550 діяли в Чернігово-Сіверській землі, яка в 16 ст. входила до складу
Московської держави. У 1589 був складений новий Судебник царя Федора Івановича, а в 1606-07 з'явився
Зведений судебник. Обидва не були офіційно затверджені царським урядом, хоча і застосовувалися на
практиці.
В. Кульчицький (Львів).
СУДІЄНКО МИХАЙЛО ЙОСИПОВИЧ [бл. 1803 - 8(20 ).9.1874] - український археограф. Після закінчення
Пажеського корпусу в 1824— 29 перебував на військовій службі. Був близький до декабристських кіл, знав
О.Пушкіна. У 1835-41 - предводитель дворянства Новгород-Сіверського повіту. Опікувався гімназіями у
Новгород-Сіверську, Чернігові та Білій Церкві. У 1857-58 член Чернігівського губернського комітету “По
улучшению быта помещичьих крестьян”. У 1848-57 - голова Тимчасової комісії для розгляду стародавніх
актів у Києві, створеної для збирання і видання документальних матеріалів. У своєму маєтку (с. Очкині)
зібрав велику колекцію документальних матеріалів з історії Гетьманщини 17-18 ст., зокрема, про діяльність
українських гетьманів. Опублікував “Матеріали для вітчизняної історії” (2 тт., 1853-55), “Чернігівського
намісництва топографічний опис” О.Шафонського (1851), сприяв виданню літопису С.Величка. Помер у
Новгород-Сіверську.
СУДКОВСЬКИЙ РУФІН (Руфім) ГАВРИЛОВИЧ - [26.3.(7.4).1850 - 23.1.(4.2).1885] -російський та український
живописець-пейзажист. Н. в Очакові. Початкову художню освіту здобув в Одеській рисувальній школі. У

1868-73 навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв, з 1881 (або 1882) - академік AM. Твори: “Прозора
вода” (1879-84), “Очаківська пристань” (1881), “Тиша на морі” (1883), “Дар'яльська ущелина” (1883), “Штиль”
(1884).
Ф. Самойлов (Одеса).
СУДОВА РЕФОРМА 1760-63 в Україні -реформа, що її провів останній гетьман України К.Розумовський для
вдосконалення діючої судової системи. Полягала в реорганізації судових установ в Україні на зразок
системи, передбаченої Литовськими статутами, зокрема, станових місцевих судів. Почалася згідно з
універсалом гетьмана К.Розумовського від 17,2.1760. Генеральний суд (див. Генеральний військовий суд)
було реорганізовано в найвищий судовий орган нагляду за місцевими судами, а також в суд у справах
генеральних старшин, полковників, бунчукових і військових товаришів (помічники генерального бончужного),
канцеляристів та осіб, взятих під особисту опіку гетьмана. Під приводом поліпшення апеляційної справи у
лютому 1763 позбавлено судових функцій Генеральну військову канцелярію. Це призвело до перетворення
Генерального суду на найвищий апеляційний орган. Реформа завершилася в кін. 1763, коли замість
полкових судів було створено по два земські, два підкоморських (див. Підкоморський суд) і по одному
гродському суду на території кожного полку. Справи селян перебували в юрисдикції їхніх панів.
М. Саласька (Львів).
СУДОВА РЕФОРМА 1864 - ліберальна реформа судової системи, кримінального та цивільного
судочинства. Зміст С.р. відображено у статутах, проекти яких затверджено у листопаді 1864.
Проголошувала демократичні принципи судочинства: виборність мирових суддів і присяжних засідателів,
незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Засновувалась адвокатура,
проведено реорганізацію прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки станового судочинства
(станові суди - церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини).
Реформа створила подвійну систему судів: місцеві суди - одноосібний мировий суддя, повітовий з'їзд
мирових суддів і Сенат та загальні суди - окружні суди, судові палати і Сенат. В окружних судах для
розгляду більшості кримінальних справ запроваджено інститут присяжних засідателів, списки яких складали
земські та міські управи у погодженні з губернатором або градоначальником. Дія реформи поширювалася
переважно на центральні губернії імперії. В Україні суди обох ланок були створені тільки в Полтавській,
Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. У Правобережній Україні реформа проводилась
двома етапами: спочатку з 1871 запроваджено мирові суди, причому вони не обиралися земськими зборами
або міськими думами, а призначалися міністром юстиції. Тільки у 1880 були відкриті Київська судова палата
і Житомирський, Кам'янець-Подільський, Київський, Луцький та Уманський окружні суди. У післяреформенні
роки до судової реформи внесено понад 700 поправок. З підсудності суду присяжних вилучили справи про
пресу, всі справи про державні (політичні) злочини. Було запроваджено слухання за закритими дверима
справ широкого переліку категорій, а також нові правила складання списків присяжних засідателів, що
повністю вилучали можливість участі у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів.
В. Купьчицький (Львів).
СУДОВО-АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА 1889 - реакційний захід, здійснений у Росії царизмом з метою
зміцнення існуючого режиму. Відповідно з Положенням про земських дільничних начальників від 12.7.1889 у
кожній земській дільниці призначалися міністром внутрішніх справ за поданням губернатора земські
начальники з осіб, які не менше трьох років були предводителями дворянства, мали вищу освіту або
прослужили не менше трьох років на посадах, близьких до судових. С.-а.р. ліквідувала всюди, за винятком
Петербурга, Москви і Одеси, систему мирової юстиції, передбачену судовою реформою 1864. Земські
начальники виконували функції мирових суддів для селян з правом остаточного рішення у багатьох справах,
могли штрафувати і заарештовувати, затверджували суддів, які розглядали незначні кримінальні й цивільні
справи, здійснювали нагляд за органами сільського самоврядування (сільськими та волосними сходами,
сільськими старостами і волосними старостами). Постанови земських начальників не підлягали оскарженню.
Посаду земських начальників скасувала Лютнева революція 1917.
В. Кульчицький (Львів).
СУДОВІ УСТАНОВИ в Україні - органи, які розглядали цивільні й кримінальні справи на території України в
дорадянський період. Діяли відповідно до джерел права, що були поширені в той або інший історичний
період в Україні.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:39 | Повідомлення # 128
У Київській Русі С. у. як окремих державних органів не існувало. Суддями були князі, посадники й волостелі.
Найсерйозніші справи князь судив спільно з вічем. У міру розвитку боярського землеволодіння судові
функції щодо залежного населення виконували бояри. Запровадження християнства в 988 зумовило
встановлення церковної юрисдикції. Церковні суди функціонували як суди в церковних справах і як
феодальні суди в усіх справах щодо людей, підлеглих церкві. В період політичної роздробленості Русі діяла
та сама система суду. Після загарбання українських земель Литвою і Польщею, які за Люблінською унією
1569 об'єдналися в Річ Посполиту, на ці землі поширилась польсько-литовська судова система.
Найхарактернішими її рисами були злиття суду з адміністративною владою та становність. Існували окремі
судові органи для магнатів, для шляхти, для міського населення, для духівництва і для селян. Магнати
підлягали королівському суду. Для шляхти було створено гродські суди, земські суди і підкоморські суди.

Скарги на рішення й вироки цих судів на території України з 1578 розглядав Трибунал Луцький (1589
приєднаний до Трибуналу Коронного), з 1764 - Трибунал Люблінський, що був найвищим апеляційним
судом для пд. частини Речі Посполитої, Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського та
Чернігівського воєводств. Судові функції щодо міського населення здійснювали магістрати та ратуші. Копний
суд сільської громади, що виник за раннього середньовіччя, поступово все більше пристосовувався до
інтересів землевласників, які з часом замінили його вотчинним (домініальним) судом.
Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 були
створені козацькі суди на зразок запорозьких судів та судів реєстрових козаків, які існували до Ординації
1638. Найвищим судовим органом у Лівобережній Україні в 17-18 ст. був Генеральний військовий суд. За
гетьманського правління існував Третейський суд, якому передавали для розв'язання миролюбним шляхом
цивільні справи. Апеляційною інстанцією для перегляду його постанов був Генеральний суд. Судами, в яких
розв'язували основну кількість справ, були полкові суди, окремою формою полковницького суддівства одноосібні ярмаркові суди. Останні перебували в найважливіших торгових центрах - Стародубі, Ніжині,
Кролевці й розглядали лише цивільні справи. Судом, який розв'язував судові справи на території сотні, був
сотенний суд, що складався з представників сотенної старшини. Розглядав цивільні й кримінальні справи і,
подібно до полкового суду, діяв як військово-польовий суд. Судові функції здійснювали козацькі отамани і
сільські війти. У таких випадках, коли сторонами виступали козаки і селяни, отаман і війт розглядали справи
спільно. У містах, що користувались магдебурзьким правом, діяли лавні суди, в інших - т. з. ратушні суди.
Рішення міських судів можна було оскаржити до полкового суду або до гетьмана. За судовою реформою в
Україні 1760-63 Генеральний військовий суд реорганізовано в найвищий судовий орган нагляду за
місцевими судами і найвищу апеляційну інстанцію, скасовано судові функції Генеральної військової
канцелярії, реорганізовано земські, підкоморські, гродські суди тощо. Після остаточної ліквідації царизмом
на поч. 1780 років політичної автономії України на її територію поширено чинність “Установлення про
губернії” 1775. Вже 1782 створено станові суди: повітовий і верхній земський суди - для дворян, городовий і
губернський магістрати -для міських жителів, нижню розправу і верхню розправу -для державних селян.
Кріпаків судили поміщики. Для розгляду деяких цивільних і кримінальних справ про злочини неповнолітніх і
божевільних осіб та скарг у кожній губернії було створено т. зв. совісні суди. Крім того, в кожній губернії
діяли дві палати - цивільного і кримінального суду, що були апеляційною і ревізійною інстанціями для всіх
судів губернії. Вироки і рішення палат затверджував губернатор, а в найважливіших справах - сенат.
На поч. 19 ст. у Слобідсько-Українській (з 1835 - Харківській), Херсонській, Катеринославській і Таврійській
губерніях С.у. були такі самі, як і в центральних губерніях Росії. Лише в Одесі діяв ще комерційний суд,
створений у 1808. У правобережних губерніях (Волинській, Київській, Подільській) функціонували давні
повітові й підкоморські суди. В 1830 там запроваджено й совісні суди. Місцеві суди очолював Головний суд.
У Полтавській і Чернігівській губерніях, як і в Правобережній Україні, діяли повітові, підкоморські й совісні
суди. Головною судовою інстанцією для цих губерній був Генеральний суд у Чернігові, підпорядкований
сенатові. У 1830-х роках 19 ст. відмінності в С.у. Лівобережжя і Правобережжя було ліквідовано.
Генеральний і Головний суди перетворено на палати цивільного й кримінального судів. Після селянської
реформи 1861 створено становий волосний суд для селянства. Невдовзі царський уряд провів судову
реформу 1864, за якою створено подвійну систему судів: місцеві судові органи (одноосібний дільничний
мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів) і загальні судові органи (окружний суд і судова палата).
Найвищою інстанцією для всіх судів став сенат. Було запроваджено інститут присяжних засідателів. Судова
реформа проголошувала ряд формальних принципів: виборність, незалежність і незмінність суддів, рівність
усіх перед законом, гласність, усність, засновувалася адвокатура. За судово-адміністративною реформою
1889 було значно звужено компетенцію загальних судів, що розглядали кримінальні справи з участю
присяжних засідателів, ліквідовано в більшості губерній, у т. ч. в українських (за винятком Одеси та
Харкова), виборні мирові суди, а їхні функції передано земським начальникам і міським суддям. Всі ці суди
було ліквідовано декретом Раднаркому Росії 10(23).11.1917 (в УСРР 9.2.1919), який запровадив нові судові
органи.
У західноукраїнських землях у перші роки після входження їх до складу Австрійської імперії (1772-74)
продовжували діяти майже без змін польські суди (городські, земські, підкоморські, духовні й домінальні). У
1784 у Буковині і Галичині було поширено австрійську судову реформу 1782: судом першої інстанції для
сільського населення були вотчинні або домінальні суди, для міського населення - магістратські суди, а для
шляхти та ін. привілейованих верств - два земські суди (їх називали шляхетськими судами) - у Львові й
Станіславі. Судом другої інстанції був Апеляційний суд у Львові. Судовий нагляд над судами всієї Австрії
здійснював Верховний суд у Відні (деякий час у ньому існувала окрема Галицька палата). Після революції
1848 в Австрійській імперії суд відокремили від адміністрації. На території кожного адміністративного повіту
створювалось кілька повітових судів. Другою інстанцією для них були окружні суди, а третьою - вищі крайові
суди. У Галичині разом з Буковиною, на відміну від інших австрійських коронних країв, створено два вищі
крайові суди - у Львові (для Сх. Галичини і Буковини) і Кракові (для Зх. Галичини). Створення на території
Галичини двох вищих крайових судів було результатом домагань галицьких українців про поділ її на
польську і українську частини. Але такий поділ, незважаючи на неодноразові обіцянки австрійського уряду,
був проведений лише в судовій організації. Найвищою судовою інстанцією для всіх австрійських країв були
Верховний суд і касаційний трибунал у Відні.

Крім загальних судів, в Австрії і у західноукраїнських землях існували ще спеціальні суди (військові,
промислові, торговельні, фінансові та ін.). Для розгляду деяких категорій кримінальних справ при окружних
судах створювались суди присяжних, а дрібні цивільні справи розглядали мирові судді.
У період відродження української державності 1917-20 створено національні судові установи. Українська
Центральна Рада, проголосивши Українську Народну Республіку, утворила Генеральний суд, що складався
з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного. Замість колишніх судових палат
організовано Апеляційні суди, продовжували існувати окружні. Всі судді Генерального і Апеляційного судів
обиралися УЦР. Судова система Української Держави зазнала істотних змін порівняно з УНР. За гетьмана
П.Скоропадського створено губернські і повітові суди. У липні 1918 затверджено Закон про Державний
Сенат, що вважався вищою державною установою в судових і адміністративних справах. Сенат, який
очолював президент, поділявся на Генеральні суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. Всі генеральні
судді призначалися гетьманом. Крім загальних судів, було створено військово-судові установи: вищі
(Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі) суди . Директорія
УНР своєю Декларацією 26.12.1918 відновила дію усіх законів УНР, у т. ч. її судову систему.
Після розпаду Австро-Угорщини і створення Західно-Української Народної Республіки за основу організації
судової системи взято австрійську систему судочинства. Вся територія держави була поділена на 12
судових округів і 130 судових повітів. Відповідно судовими органами були повітові суди, окружні суди і
Вищий суд. Крім того, існували військові суди: Найвищий військовий трибунал, військові обласні суди (Львів,
Станіслав і Тернопіль), військові окружні суди. ЗО.11.1918 на території ЗУНР введено польові суди,
діяльність яких поширювалась на військових і цивільних осіб, якщо вони вчинили злочини проти безпеки,
цілісності держави, її обороноздатності тощо. Винесені ними смертні вироки затверджувалися Державним
Секретаріатом ЗУНР. Після окупації Сх.Галичини на українські землі поширено польську судову систему. У
кін. 1920-х років у Польщі проведено судову реформу, за якою на території Західної України були такі
польські С. у: Апеляційний суд у Львові, 10 окружних судів і городські суди (кілька на території кожного
окружного суду). У 1931 польський уряд для боротьби з українським національно-визвольним рухом створив
негайні суди, які мали риси військових трибуналів. У 1939, після входження Зх. України до складу УРСР, всі
ці суди було ліквідовано і на її територію поширено судову систему УРСР.
В. Кульчицький (Львів).
СУДОПЛАТОВ ПАВЛО АНАТОЛІЙОВИЧ (1907 -1996) - агент радянських спецслужб. Н. у Мелітополі.
Українець за походженням. З 14 років працював у системі ВНК-ДПУ. Був шифрувальником особливого
відділу, молодшим оперпрацівником апарату ДПУ України. З 1933 працював в апараті ОДПУ СРСР З 1941заступник начальника зовнішньої розвідки НКВД. На поч. радянсько-німецької війни 1941—45 очолив
Четверте розвідувально-диверсійне управління НКВС СРСР. У післявоєнний час керував роботою особливої
групи “С”, яка займалася збором даних про створення на Заході атомної бомби. Відповідальний за
проведення кількох важливих акцій терору щодо політичних опонентів Й.Сталіна та противників радянської
влади, зокрема, вбивство Є.Коновальця, організатор вбиств Л.Троцького, О.Шумського та Р.Шухевича.
Одним із головних напрямів його діяльності була боротьба з українським націоналістичним рухом. У ході
боротьби за владу у Кремлі, як людина Л.Берії, був заарештований і протягом 1953-68 перебував в
ув'язненні. Був звинувачений в організації вбивств і створенні лабораторії сильнодіючої отрути для
умертвіння противників Берії. Після реабілітації в 1992 С. почав давати інтерв'ю і написав спогади (“Записки
небажаного свідка”), в яких зізнався у своїй терористичній діяльності. За важливістю матеріалів щодо
функціонування сталінського режиму і радянської системи спогади С. ставляться істориками в один ряд із
мемуарами М.Хрущова.
Д. Кушплір (Львів).
СУКОВКІН МИХАЙЛО (рр. н. і см. невід.)-громадський і політичний діяч у період Української революції. До
1917 очолював Київське губернське земство. У березні-вересні 1917 - губернський комісар Тимчасового
уряду на Київщині. На поч. березня 1917 обраний головою виконавчого губернського комітету Київщини,
підтримував дружні стосунки з українськими політичними колами. 22.9.1917 склав з себе повноваження
київського губернського комісара. За Гетьманату призначений послом Української Держави у Туреччині.
Після падіння гетьманського режиму виступав проти незалежності України, за відновлення єдиної Росії. У
період Директорії УНР докладав зусилля для дискредитації діяльності українського уряду перед
представниками іноземних держав.
/. Підкова (Львів).
СУЛИМА ІВАН (р. н. невід, -п. 12.12.1635) - гетьман реєстрових запорозьких козаків. Н. у Рогощах на
Чернігівщині. У 1615 був одним з управителів маєтків С.Жолкевського 1 його спадкоємців Даниловичів на
Переяславщині, за цю службу в 1620 одержав у володіння села Сулимівку, Кучаків і Лебедин. Згодом
перейшов на Запорозьку Січ. Брав участь у козацьких походах проти турків і кримських татар (1621, 1628,
1633), за що папа Павло V визначив його золотою медаллю з власним портретом. Вперше С. згадується як
козацький гетьман у 1628. Особливо прославився у 1630 роках. У серпні 1635, повертаючись із походу проти
Туреччини на чолі козацького (нереєстрового) війська, зруйнував недавно збудовану польську фортецю
Кодак на Дніпрі та знищив її німецький (найманий) загін з комендантом фортеці, французом Маріоном. У

грудні 1635 по-зрадницькому схоплений частиною реєстрової старшини, яка передала його польському
уряду. Разом з іншими керівниками повстання С. відвезли до Варшави і стратили (четвертовано).
М. Пасічник (Львів).
СУЛКОВСЬКИИ БОРИС ЙОСИПОВИЧ (30.4.1881 - р. см. невід.) - український військовий діяч, генералхорунжий. Н. на Поділлі. Після закінчення Кам'янець-Подільської духовної семінарії навчався у Київському
піхотному юнкерському училищі. У 1902 за призначенням виїхав на Далекий Схід, де брав участь у боях під
час російсько-японської війни 19044)5, обороні Порт-Артура. Служив у 46-му піхотному Сєвському полку. У
1913 після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу призначений командиром роти 25-го
піхотного Сибірського полку. Учасник Першої світової війни 1914-18, воював на Південно-Західному фронті.
Після встановлення влади Української Центральної Ради був активним учасником українізації армії. У
вересні 1917 призначений начальником штабу 2-го січового Запорозького корпусу, частини якого восени
розгромили збільшовичені російські війська поблизу Старокостянтинова. За Гетьманату-начальник відділу
Головного управління Генерального штабу. З грудня 1918- помічник 1-го генерал-квартирмейстера
Генштабу УНР. У січні 1919-командир Ударної групи, розгромив червоні частини під Гребінкою,
Золотоношею, Черкасами. Згодом начальник штабу групи січових стрільців у боях на більшовицькому
фронті, начальник розвідвідділу Головного управління Генерального штабу Головного отамана Армії УНР. У
1920 - начальник штабу 3-ї Залізної дивізії, військово-історичного управління, організаційного управління,
інспекторату Генерального штабу (1922).
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СУМЦОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ [6(18). 4.1854 - 12.9.1922) - видатний український фольклорист, етнограф і
літературознавець. Чл.-кор. Петербурзької АН (з 1905), д.чл. НТШ (1908), академік АН України (з 1919), член
Чеської академії наук і мистецтв (з 1899). Н. у Петербурзі. У 1875 закінчив Харківський ун-т. Деякий час
навчався у Німеччині. Після поверення в Україну викладав у Харківському ун-ті, професор (з 1888). У 18971919- голова Харківського історико-філологічного товариства, з 1905 - завідувач Етнографічного музею при
Харківському ун-ті. Наукові роботи С. (всього бл. 800) присвячені питанням етнографії, фольклористики,
історії української та західноєвропейської літератури, історії мистецтв. С. брав активну участь в українському
національному житті Харкова, виступав на захист української національної культури. У 1907 С. уперше в
Російській імперії прочитав університетську лекцію українською мовою. Найважливіші наукові праці (опубл.
рос. мовою): “Про весільні обряди, переважно російські” (1881), “До історії південноруських весільних
обрядів” (1883), “Хліб в обрядах і піснях” (1885), “До питання про вплив грецького і римського весільного
ритуалу на малоросійське весілля” (1886), “Наукове вивчення колядок і щедрівок” (1886), “Культурні
переживання” (1888-90), “Хліб в обрядах і піснях” (1891), “Писанки” (1891) “Дума про Олексія Поповича”
(1894), “Нариси народного побуту” (1902). С. належить ряд праць з історії української фольклористики і
етнографії, зокрема, “Сучасна малоросійська етнографія” (тт. І-2, 1893-97), “Діячі українського фольклору”
(1910). Досліджував історію української літератури 17 ст. (монографії про І.Вишенського, Л.Барановича,
І.Галятовського, І.ГІзеля) та російської літератури (праці про О.Пушкіна). Вивчав творчість Г.Сковороди,
І.Котляревського,Т.Шевченка, О.Потебні, П.Куліша, М.Старицького, І.Франка, О.Олеся, А.Чехова та ін.
Підготував “Хрестоматію з історії української літератури”.
СУРОВЦЕВА НАДІЯ (1896-1985) - український громадський діяч, історик. Н. у Києві. Здобула гімназійну
освіту. До 1917 навчалася на історико-філологічному ф-ті Петербурзького ун-ту, брала активну участь в
українському студентському житті. Після повернення до Києва працювала в Українській Центральній Раді.
Під час Гетьманату - співробітник секретаріату Міністерства закордонних справ. У кін. 1918 емігрувала до
Австрії. Закінчила філософський ф-тет Віденського ун-ту. Після захисту дисертації на тему “Богдан
Хмельницький та ідея української державності” їй присвоєно ступінь доктора філософії. Працювала
викладачем у Віденській сільськогосподарській академії. Брала участь у роботі жіночих організацій, зокрема,
у роботі Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, була делегатом на конгресах Ліги у Відні, Дрездені, Гаазі,
Амстердамі, Парижі та Вашингтоні. На поч. 1920 років захопилася ідеологією марксизму, вступила до
австрійської компартії. У 1925 повернулася до СРСР, спочатку - до Москви, потім - до Харкова. Працювала
істориком, співробітником у системі Головліту, кіноуправлінні, у радіотелеграфному агентстві. У 1927
безпідставно заарештована і заслана. У 1954 була звільнена. Після реабілітації проживала в Умані.
Займалась літературною і громадською роботою. У 1958 підготувала збірку новел “По той бік” (не видано).
Залишила спогади. Померла і похована в Умані.
О. Рибак (Львів).
СУРСЬКА КУЛЬТУРА (сурсько-дніпровська культура) - археологічна культура 5 - поч. 4 тис. до н.е. Виділена
В.Даниленком у 1946. Поширена на території між Дніпровським Надпорожжям і Доном. Назва походить від
поселення на о. Сурському (за 20 км на Півд. від м. Дніпропетровська). С.к. у Надпорожжі поділялась на
кілька груп поселень, розташованих на о-вах Сурському, Шулаєвому, Вільнянському, Стрільчій Скелі та ін. У
Надпорожжі найкраще досліджені поселення на о-вах Сурському і Шулаєвому. Виділяють три періоди
існування: 1 -докерамічний; 2-3 характеризуються наявністю глиняного посуду. Матеріальна культура
представлена округлими землянками, кам'яними посудинами, дещо пізніше поширюється глиняний
гостродонний посуд, прикрашений заглибленими лініями, ямками, сланцевими теслами, крем'яними

мікролітичними ножами, кістяними наконечниками стріл і рибальськими гачками. Населення С.к. займалось
мисливством, рибальством, переходило до початкових форм скотарства. С.к. виникла на основі
мезолітичної культури степового Подніпров'я. У першій пол. 4 тис. до н.е. зазнала значного впливу дніпродонецької культури.
М. Пелещишин (Львів).
СУХОВІЙ (Суховієнко) ПЕТРО (Суховієнко, Шамай, Ашпат-Мурза; рр. н. і см. невід.) - військовий писар,
кошовий отаман Запорозької Січі (1668-69), гетьман Правобережної України. Походив з Лівобережжя, з
Полтавщини. В час проголошення гетьманом обох сторін Дніпра П.Дорошенка (1668) на противагу йому на
Запорожжі висунуто С. як кандидатуру на гетьманство. За підтримки Кримського ханства С. розпочав
запеклу боротьбу проти П.Дорошенка, зокрема, робив спроби захопити гетьманську резиденцію -Чигирин.
Вів переговори з турецьким султаном, намагався заручитися його підтримкою на умовах, аналогічних угоді
Османської імперії з П.Дорошенком. Наприкін. 1668 напав на володіння П.Дорошенка у Правобережній
Україні, але зазнав поразки у битві під Ольхівцем. Влітку 1669 С. у союзі з татарськими загонами знову
вчинив напад на територію, підвладну П.Дорошенку, але під час походу татари покинули його за наказом
султана, а прибічники С. проголосили гетьманом уманського полковника М.Ханенка. Після перемоги
П.Дорошенка над військом М.Ханенка у битві під Стеблевом (29.10.1669) С. направився у Крим. Дальша
доля С. невідома.
О. Мазур (Львів).
СУЧАВСЬКА ОБОРОНА 1653 - героїчна оборона українськими козаками, очолюваними Т.Хмельницьким м,
Сучави на березі Серету (пн.-сх. Буковина). Влітку 1653 війська волоського господаря М.Бессараба,
трансільванського князя Юрія Н Ракоці та польські загони вчинили напад на Молдовське князівство. Вони
захопили Ясси та оточили у Сучаві 2-тисячний загін молдовського господаря В.Лупула. На допомогу
В.Лупулу гетьман Б.Хмельницький відправив 9 тис. козаків (за ін. дан. - 12 тис.) на чолі з Т.Хмельницьким.
На поч. серпня 1563 козацькі загони прорвали кільце ворожої облоги і вступили у Сучаву. Під керівництвом
Т.Хмельницького, а після його смертельного поранення 2.9.1563 під проводом кальницького полковника
І.Федоренка українсько-молдовські підрозділи мужньо відбивали численні штурми. Зазнавши значних втрат і
переконавшись у безнадійності спроб захопити місто, вороже командування змушене піти на переговори.
9.10.1653 укладено угоду, згідно з якою козаки, забравши з собою останки Т.Хмельницького, залишили
фортецю і в повному озброєнні повернулися в Україну.
М. Пасічник (Львів).
СУЧАВСЬКІ ПІДРОБКИ - назва в нумізматичній літературі фальшивих монет, які випускалися у другій пол.
17 ст. у Сучаві (звідси і назва) з відома молдовських господарів І призначалися для ввозу на ринки України
та сусідніх земель. Про величезний розмах їхнього виробництва свідчать численні знахідки С.п. - як
поодиноких екземплярів, так і в скарбах другої пол. 17- поч. 18 ст. Лише на землях Корони С.п. виявлено на
12 мільйонів злотих. С. п. завдали величезних збитків грошовому господарству Речі Посполитої, у т. ч. й
України. Уже тоді було встановлено, що підробки надходять із території сусіднього Молдовського князівства.
Під час розкопок на поч. 20 ст. у Сучавському замку виявлено сліди монетарні та близько 3 тисяч підробок
на різній стадії виготовлення. Сучавська монетарня випускала свою продукцію за господаря Істратія Дабіжі
(1661-65), можливо, й за наступників: О.Іліяша (1666-68) та Я.Дуки (1668-72). Підроблялися переважно
білонні соліди (шеляги) Швеції та її прибалтійських володінь (випускалися за правління Густава Адольфа,
Кристіни, Карла X Густава, Карла XI), карбовані на шведських та ризькій монетарнях, а також польські й
литовські шеляги Яна Казимира та прусські шеляги Фрідріха Вільгельма. Підроблені монети відрізнялися від
справжніх примітивнішим зображенням, помилками у легендах та роках емісії (часто зустрічаються
“посмертні” випуски), дзеркальним нанесенням цифр і букв тощо. Не виключено, що в Сучаві випускали й ін.
типи фальшивих монет, зокрема, шведські драйпелькери (півтораки).
С. Пивоваров, І. Чеховський (Львів).
СУШКО РОМАН (9.3.1894 - 14.1.1944) - український військовий та політичний діяч. Н. у с. Ременів у Галичині
(тепер Кам'янко-Бузького р-ну Львівської обл.). Навчався у класичній гімназії у Львові. У 1912 вступив на
правничий відділ Львівського ун-ту. На поч. Першої світової війни вступив у Легіон українських січових
стрільців. У 1914-15 командував чотою у сотні Д.Вітовського під час боїв на Маківці та в районі Болехова.
У 1915 підвищений до рангу сотника. В 1916 у бою біля Лисоні потрапив у російський полон. Наприкін. 1917
з групою полонених стрільців здійснив втечу з табору Дубовка. Після прибуття до Києва, взяв активну участь
у формуванні Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Очолив 1-у сотню куреня січових стрільців,
яка в кін. січня 1918 спільно з Гайдамацьким кошем СлобідськоїУкраїни взяла участь у придушенні
антиурядового виступу частини робітників заводу “Арсенал”. Входив до складу дорадчого органу куреня
січових стрільців - Стрілецької ради. У квітні 1918 С. очолив 1-й піхотний курінь у складі полку січових
стрільців. У грудні 1918 Директорія УНР присвоїла С. ранг полковника. У 1919-20 - командувач 16-ї
стрілецької бригади. У квітні 1920 під час польсько-радянської війни 1920 взяв участь у спільному
українсько-польському поході на Київ. Учасник Другого зимового походу 1921 (див. Зимові походи Армії УНР
1919-20 і 1921). Після поразки визвольних змагань жив у Галичині. Виступив одним із засновників
Української військової організації, входив до Навчальної команди УВО. У 1927-28 - крайовий командант

УВО. У 1930-31 був ув'язнений у польській тюрмі. У 1929 на 1 Конгресі українських націоналістів у Відні
обраний членом проводу українських націоналістів. У 1931 -33 жив у Відні, вивчав військову справу. Написав
відкритого листа до Ліги націй у справі оборони українських в'язнів польських тюрем. У 1933-38 мешкав у
США, розбудовуючи мережу ОУН на американському континенті. У 1938 керівництвом ОУН викликаний до
Європи. Оселився у Відні, де за дорученням ПУН налагоджував контакти між ОУН та німецькими
військовими структурами. У 1939 створив у складі німецьких військ легіон “Bergsbauern Hilige”, який на
початку Другої світової війни 1939-45 дійшов до Самбора. З жовтня 1939 оселився у Кракові. Був ініціатором
створення Українського центрального комітету, очолював делегацію українських політиків до генералгубернатора Г.Франка, а також претендував на роль лідера УЦК. З квітня 1940 - крайовий провідник ОУН-М
на Західноукраїнських землях. У період розколу ОУН намагався порозумітися з представниками
Революційного проводу ОУН-Б, але відмовився виходити з-під підпорядкування А.Мельника. У 1941
переїхав до Львова. У 1942 на Почаївській конференції ОУН-М підтримав лінію О.Кандиби на радикалізацію
дій та перехід до антинімецької боротьби. Протягом 1942—43 активно шукав шляхів порозуміння з
німецьким військовим командуванням та з керівництвом ОУН-Б. Розробив план створення у Карпатах
укріпленої фортифікаційної лінії (на зразок “лінії Маннергейма”). Був одним з організаторів Української дивізії
“Галичина”, хоча відмовився ввійти до її Військової управи. За деякими даними, збирався перейти в
Українську повстанську армію. Наприкін. 1943 почав формувати “легіон смертників”, з яким вирішив
здійснити рейд по тилах радянських військ. Водночас С., після загибелі Я.Барановського, робив спроби
налагодити стосунки з представниками США і Великої Британії. Був убитий у Львові за нез'ясованих
обставин. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. У 1996 на будинку, де загинув С., встановлено
меморіальну дошку.
К. Бондаренко (Львів).
СФРАГІСТИКА (від грецьк. сфрагіс-печатка; або сігілльографія - від лат. сігіллюм) -допоміжна (спеціальна)
історична дисципліна, яка вивчає типи, форми, зображення, спосіб прикладання печаток та їхнє правове
значення для встановлення ступеня вірогідності, датування і авторства документа. Досліджує печатку як
пам'ятку мистецтва й матеріальної культури. С. має самостійне джерелознавче значення, дає матеріал для
інших допоміжних історичних дисциплін - геральдики, генеалогії, нумізматики. Як наукова дисципліна, С.
найтісніше пов'язана з дипломатикою. Печатки є джерелом для вивчення історії держави та її установ,
уточнення їхньої назви, компетенції та поширення, інколи -єдине свідчення про існування недержавних
(революційних, підпільних та ін.) організацій. Зображення печаток допомагають у вивченні історії
архітектури, техніки, землеробства та ін. В археології печатки, як і монети, служать для датування
стратиграфічних шарів.
За предметом дослідження С. поділяється на державну, територіальну (земельну), міську, корпоративну,
церковну, приватну (родову). Печатки виникли в період існування найдавніших цивілізацій Межиріччя і
Єгипту й були засвоєні давніми греками й римлянами. За їхнім посередництвом печатки потрапили на
українські терени (через грецькі поліси Причорномор'я, Боспорське царство) до скіфів, готів та праслов'ян. У
Київській Русі печатки набули великого поширення як серед правлячої верхівки (князів, бояр, митрополитів),
так і серед інших верств населення. Уже в 10 ст. їх використовували під час укладення міждержавних угод
(договори Русі з візантійцями), для засвідчення особи послів, у правових актах приватного характеру.
Символіка найдавніших українських печаток (двозуб Святослава Ігоровича, тризуб Володимира
Святославича) часто походила із дохристиянських часів. Вона існувала поруч з християнською і початково
виконувала функцію засвідчення власності (тавра, бортні знаки, купецькі пломби). Первісна знакова система
частково засвоєна приватною (родовою) С. Після запровадження християнства найширше
використовуються зображення святих-патронів, грецька легенда. У Галицько-Волинській державі 12-14 ст.
С. розвивалася під впливом західних тенденцій (розквіт С. у Західній Європі припав на період хрестових
походів 12-13 ст.). Було запроваджено посаду печатника, яка відповідала посаді канцлера у Західній Європі.
У 13 ст. з поширенням магдебурзького права з'являються печатки міст - Володимира, Львова, Перемишля
та ін. Значного впливу на Русі зазнала С. Литовсько-Руської держави 14-16 ст. Самобутністю відзначалися
печатки українських міст, що перебували під владою Речі Посполитої, а українська С. вплинула на
формування польської, зокрема, міської і шляхетської. Самостійно розвивалася на цих землях українська
церковна й корпоративна (братська) С.
Важливим періодом для формування української С. були часи козаччини та Гетьманщини. У кін. 16 ст.
з'являється печатка Війська Запорозького із зображенням озброєного козака, яка за гетьманування
Б.Хмельницького стала державною печаткою України. Згодом почали використовуватися печатки в
установах гетьманської адміністрації. З 17 ст. інтенсивно розвивалася старшинська С.
На 18 ст. припав початок інтенсивного вивчення печаток, формування перших сфрагістичних колекцій в
Україні. Відродження української С. почалось у серед. 19 ст., коли з'явилися печатки перших українських
громадських організацій і партій, товариств, сільських громад, а в період Першої світової війни -військових
формувань. У створенні цих печаток нерідко використовувалася давня символіка. У період визвольних
змагань 1917-21 було відроджено державні печатки України (їхнім основним елементом був тризуб - в УНР,
козак з мушкетом - в Українській Державі П.Скоропадського, галицький лев - у ЗУНР). Українські установи і
організації, які діяли поза межами батьківщини, використовували попередні чи виготовляли нові печатки.
Важливим джерелом для з'ясування маловідомих сторінок історії є С. ОУН-УПА та ін. політичних партій і

організацій, що боролися за незалежність України у 1930-50-х роках. Основним символом у їхніх печатках
найчастіше виступав тризуб.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:41 | Повідомлення # 129
Вивчення С. в Україні почалося ще в 11-12 ст. У княжих, церковних канцеляріях, з 15 ст. у гродських і
земських судах, магістратах, братствах використовувалися праці західних учених із С., які були важливим
джерелом для визначення автентичності різних документів. Наукове вивчення С. в Україні почалося на поч.
19 ст. у Львівському (Г.Уліх) та Харківському (К.Паулович) ун-тах, у Києві (Є.Болховитинов). Згодом
опрацюванням сфрагістичного матеріалу займалися О.Лазаревський, Г.Милорадович, П.Єфименко,
співробітники Археографічних комісій, працівники музеїв. У 19-на поч. 20 ст. українську С. досліджували
К.Антипович, Б.Барвінський, К.Болсуновський, М.Грушевський, І.Крип'якевич, В.Модзалевський, Г.Нарбут,
М.Петров, М.Слабченко, А.Стороженко, українські дослідники в еміграції М.Битинський, П.Климкевич,
В.Прокопович, В.Сенютович-Бережний та ін. У радянський час спостерігався тривалий застій як у розвитку
самої С., так і в її вивченні. Систематичні сфрагістичні дослідження відновилися у 1960-70-х роках, коли за
ініціативою І.Крип'якевича у Львові започатковано вивчення допоміжних історичних дисциплін. У цей час С.
досліджували А.Бабенко, Б.Ватуля, Я.Дашкевич, Б.Зайцев, В.Гавриленко, О.Маркевич, В.Фоменко та ін.
Статті зі С. публікувалися у збірниках “Історичні джерела та їх використання” (вип. 1-7, 1964- 72),
“Нумизматика и сфрагистика” (вип. 1-5, 1963-74), “Середні віки на Україні” (вип. 1-2, 1971, 1973), в
матеріалах 2-ї і 3-ї республіканських конференцій з архівознавства та ін. спеціальних історичних дисциплін
(1965, 1968), у журналах “Архіви України”, “Український історичний журнал” та ін. А.Введенський,
В.Дядиченко й В.Стрельський видали навчальний посібник “Допоміжні історичні дисципліни” (1963). До
серед. 1970 років більшість цих видань було ліквідовано, а дослідження припинено. Відродження С. як
наукової дисципліни припало на поч. 1990 років. За редакцією В.Замлинського й М.Дмитрієнко вийшов новий
посібник “Специальные исторические дисциплины” (1992). Зі створенням Українського геральдичного
товариства (1991) значна кількість публікацій із С. з'явилися у його віснику “Знак” (1993-97, ч. 1-12),
матеріалах наукових геральдичних конференцій (1991-97) тощо.
/. Сварник (Львів).
СХІДНА ГАЛИЧИНА - назва частини українських земель, що у 1772-1918 перебували у складі Австрійської
імперії. Становили східну частину провінції “Королівства Галіції й Лодомерії”. Проте ця назва не відповідає
історичній правді, оскільки територія “С.Г” по суті була територією історичної Галичини (за винятком частини
півн. Холмщини, що відійшла до Росії); Західною Галичиною називалися переважно польські етнічні землі
(на захід від річок Сян і Віслок), які до Галицького князівства ніколи не входили. Означення польських
земель як “3.Г”, і, відповідно, введення терміну “С.Г” мали на меті сфабрикувати легітимність (законність
прав) Габсбургів на включення частини польської етнічної території до складу своєї монархії. У сучасних
умовах вживання терміну “С.Г” не виправдане.
Д. Кушплір (Львів).
СХІДНОСЛОВАЦЬКЕ СЕЛЯНСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1831 -повстання словацьких, частково українських та
угорських селян Сх. Словаччини проти угорських феодалів і австрійської влади. Викликане посиленням
кріпосницького гніту. Приводом до повстання були пов'язані з епідемією холери заходи місцевої влади.
Повстання почалося у кін. липня 1831 і протягом серпня охопило 103 села. Воно знайшло відгук на
Закарпатті (в Ужгородському, Березькому та Мармароському комітатах). Після придушення повстання понад
120 чол. було засуджено до страти. С.С.п. примусило австрійський уряд 1836 ухвалити закон про
врегулювання селянських повинностей в Угорщині та обмеження юрисдикції поміщиків над селянами.
Ф. Стеблій (Львів).
СЦІБОРСЬКИЙ МИКОЛА (псевд. - Рокош, Органський, Житомирський; 28.3.1897 -30.8.1941) - визначний
діяч Організації українських націоналістів, теоретик українського націоналістичного руху. Н. у Житомирі в
польській родині. На поч. Першої світової війни 1914-18 призваний до російської армії, капітан російської
армії. У 1917 перейшов на службу до Армії УНР. З 1920 - підполковник. В еміграції жив у Чехословаччині та
Франції. У 1929 закінчив Українську господарську академію у Подебрадах, де створив на поч. 1920 Легію
українських націоналістів. З 1927 входив до Проводу українських націоналістів. У 1928-34 видавав у Празі
ідеологічний орган ПУН-журнал “Розбудова нації”, співпрацював у націоналістичних виданнях - “Державна
нація”, “Сурма”, “Українське слово”. У 1929 - делегат 1 Конгресу українських націоналістів у Відні, обраний
першим заступником голови Проводу українських націоналістів. У 1930-х роках вийшло ряд праць С.:
“Робітництво і ОУН” (1932), “ОУН і селянство” (1933), “Націократія” (1935), “Національна політика
більшовиків в Україні” (1938), “Земельне питання” (1939), “Україна в цифрах” (1940), “Сталінізм” (1940) та ін.
Один із творців солідаризму. У вересні 1939 за дорученням А.Мельника розробив проект конституції
України, яка передбачала “тоталітарний, авторитарний, професійно-становий” устрій держави. Після
розколу ОУН - на боці А.Мельника. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 у складі Основної похідної
групи вирушив у Київ. Загинув разом з О.Сеником у Житомирі внаслідок терористичного акту. Похований у
Житомирі.
К. Бондаренко (Львів).
“СЯЙВО” - літературно-мистецький щомісячний часопис, що виходив у Києві у 1913-14. Створений за
ініціативою П.Ковжуна. Фінансову допомогу у виданні часопису надавав О.Корольчук. Матеріали часопису

висвітлювали питання українського мистецтва та архітектури, творчості визначних митців. Часопис
інформував читачів про всі види українського мистецтва: архітектуру (відповідальний В.Кричевський);
образотворче мистецтво (Л.Чайка, А.Середа, Є.Кузьмін, О.Судомора); музику (В.О'Коннор-Вілінська,
В.Борецький, В.Верховинень); театр (М.Вороний, М.Садовський, С.Русова, І.Стешенко); фольклор
(М.Біляшівський, Д.Щербаківський).
Редакція “С.” підтримувала зв'язки з Галичиною, друкувала твори та критичні статті І.Франка. На поч. Першої
світової війни уряд заборонив видання. Журнал широко ілюструвався. Всього вийшло 21-не число часопису.
А. Середяк (Львів).
“СЯЙВО” - українське приватне видавництво. Засноване П.Комендантом у 1913 при часописі “Сяйво”. У
довоєнний час видало тільки зб. віршів М.Вороного “В сяйві мрій” (1913).Під час Першої світової війни було
закрите. Відновило діяльність у 1918. Видавало збірки творів П.Тичини, О.Слісаренка, М.Семенка,
М.Івченка, Г.Журби та ін. У 1919 видавництво ліквідовано більшовицькою владою. Відновило діяльність у
1926 і до 1929 видавало серії “Бібліотека української повісті” (М.Коцюбинський, Марко Вовчок,
О.Кобилянська, М.Старицький, Л.Мартович), “Бібліотека всесвітньої літератури” (В.Гюго, С.Цвейг,
Е.Сінклерта ін.), “Дешева бібліотека красного письменства” (І.Франко, Панас Мирний, В.Стефаник) та ряд
позасерійних видань, зокрема, твори Т.Шевченка (у 2-х тт.), Л.Глібова та український переклад творів
Дж.Лондона.
А. Середяк (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 26 з 26«12242526
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика