Головна сторінка сайту
Сторінка 25 з 26«1223242526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:35 | Повідомлення # 121
У діловодстві використовувались, в основному, латинська, німецька, польська мови; з 1850 років - “язичіє”, а
в 20 ст.- російська мова. У 1914-15 керівництво С.і. підтримувало російську окупаційну владу в Галичині,
відстоювало ідею єдиного “русского” народу, заперечувало існування української нації. У 1915 москвофільське правління С.і. емігрувало в Росію і
вивезло з собою найцінніші матеріали і документи (у 1929 їх повернуто до Львова). У 1915 австрійська
влада призначила для С.і. урядового комісара Адама Смулку, який за наказом намісництва від 2.2.1916
передав управу установою в руки українських національно-демократичних сил. Представники українського
національного табору здійснювали керівництво С.і. з 1916 по 1922. Членами С.і. у цей час були Григорій
Кузьма, Ю.Січинський, С.Федак, О.Барвінський, Ізидор Голубович, К.Левицький, В.Щурат. У 1920 управа
С.і. звернулася до митрополита А.Шептицького з пропозицією про проведення широкої церковної
українізації (переклад церковної літератури на українську мову). У 1921 керівництво С.і. висловило протест
польському урядові щодо реквізиції українських церков на Холмщині та Волині, що викликало негативну
реакцію Варшави. Розпорядженням львівського воєводського управління від 25.2.1922 українська управа
C.I. була розпущена, установи повернуто москвофілам (призначено урядового комісара Миколу Третяка).
Ставропігійський інститут мав власне періодичне видання - “Временникь Инстітута ставропігійського” (за рр.
1864-1915 і 1923-1938). У 1921 було видано “Збірник Львівської ставропігії” за редакцією К.Сту-динського.
С.і. припинив свою діяльність у 1940. Музейні та архівні матеріали С.і. зберігаються у Львівському
історичному музеї та ЦДІА України у Львові.
/. Орлевич (Львів).
СТАВРОПІГІЯ (від грец. “ставрос” і “пігіон” - встановлення хреста)-форма управління в православній церкві,
що передбачала церковно-правний імунітет від місцевої церковної ієрархії та безпосередню залежність від
патріаршої влади. С. могли отримувати як церкви, так і монастирі. В Україні найзначніші святині мали
ставропігіальний статус, але фактично керування С. здійснювалося не Константинопольським патріархом, а
Київським митрополитом. Від С. храму назву ставропігійських отримували і світські братства, що
засновувалися при церквах, зокрема, Ставропігійське Успенське братсво (1589) у Львові. Ставропігіальний
статус свідчив про особливу важливість святині для церкви і віруючих. В Україні право С. мали: КиєвоПечерська лавра (1589), Київське богоявленське братство і Манявський скит (1620), Межигірський СпасоПреображенський монастир (1687) та ін.
М. Капраль (Львів).
СТАДІОН-ВАРТГАУЗЕН ФРАНЦ СЕРАФІН ( 1806 -1853) - австрійський державний діяч, граф. Деякий час
працював урядовцем австрійської адміністрації у Станіславі та Ряшеві (Галичина). У 1841-47 губернатор
Трієста та Істрі, 1847-48 - Галичини. У 1848-49 -міністр внутрішніх справ Австрії. Відіграв вирішальну роль у
прискореному скасуванні панщини в Галичині. З метою недопущення українсько-польського зближення під
час революції 1848 в Австрійській імперії для боротьби проти Габсбургів і утримати український рух у
легальних рамках підтримував акції його представницького політичного органу -Головної руської ради.
Тогочасна польська преса, а згодом й історіографія приписували йому інспірацію українського руху 1848.
Ф. Стеблій (Львів).
СТАДНИК ЙОСИП ДМИТРОВИЧ (18.3.1876-8.12.1954) - видатний український актор, режисер та діяч
театру. Н. у с.Валяві Перемишльського повіту (тепер Польща) у родині залізничника. Вчився в Перемишлі
(1887-90) та в учительській семінарії у Тернополі (1890-94). Закінчив драматичну студію. З 1894 розпочав
сценічну діяльність у театрі “Руська бесіда” у Львові. У 1906-13 був директором та головним режисером
цього театру. В 1914 виступав у театрі М.Садовського у Києві. В 1918-39 очолював різні українські

професійні трупи в Галичині. З 1939 С. - художній керівник Державного українського драматичного театру ім.
Лесі Українки у Львові, в 1944—47 - режисер “Театру мініатюр” у Львові. Серед кращих ролей С.: Іван (“Дай
серцю волю, заведе в неволю” М.Кропивницького), Хлестаков (“Ревізор” М.Гоголя), Урієль (“Урієль Акоста”
К.Гуцкова), Яго (“Отепло” У.Шекспіра), Тартюф (“Тартюф” Мольєра). Кращі вистави С.: “Украдене щастя”
І.Франка, “Лісова пісня” Лесі Українки, “Маруся Богуславка” М.Старицького, а також перекладені ним “Живий
труп” Л.Толстого, “Вишневий сад” А.Чехова, “Міщани” М.Горького, “Вільгельм Телль” Ф.Шіллера, “Примари”
Г.ібсена. Серед поставлених опер: “Катерина” М.Аркаса, “Продана наречена” Б.Сметани, “Євгеній Онєгін”
П.Чайковського, “Фауст” Ш.Гуно, “Роксолана” Д.Січинського, “Кармен” Ж.БІзе. Похований у Львові на
Личаківському цвинтарі.
М. Ерстенюк (Львів).
СТАДНИКОВА СОФІЯ АНДРІЇВНА (13.9.1888 - 21.9.1959) - українська драматична акторка і співачка
(драматичне сопрано). Н. у Тернополі в акторській родині. Дружина Й.Стадника. Вокальну освіту здобула в
Києві (1915-17). У 1901 дебютувала в ролі Аку-ліни (“Влада темряви” Л.Толстого) у театрі “Руська бесіда” у
Львові. В 1915-18 працювала у театрі М.Садовського в Києві, згодом-в українському театрі Й.Стадника та
ін.трупах. З 1939 - актриса Державного українського драматичного театру ім. Л.Українки у Львові, театрів
Дрогобича і Львова (1944-47). Серед кращих ролей С.: Маруся (“Маруся Богуславка” М.Старицького),
Харитина (“Наймичка” Карпенка-Карого), Анна (“Украдене щастя” І.Франка), Мавка і Килина (“Лісова пісня”
Лесі Українки), Ліза (“Живий труп” Л.Толстого), Поля і Наташа (“Міщани” і “На дні” М.Горького) та ін. З
успіхом виконувала партії Наталки (“Наталка Полтавка” І.Котляревського), Одарки (“Запорожець за Дунаєм”
С.Гулака-Артемовського), Катерини (“Катерина” М.Аркаса), Гальки (“Галька” Монюшка), Маргарити (“Фауст”
Ш.Гуно). Похована у Львові на Личаківському цвинтарі.
М. Ерствнюк (Львів).
СТАЛІН (Джугашвілі) ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ [9(21 ).12.1879-5.3.1953]-радянський державний і
політичний діяч. Н. у м. Горі (Грузія) у сім'ї кустаря-шевця. Навчався в Горійському духовному училищі та
Тифліській духовній семінарії. У 1898 вступив у грузинську соціал-демократичну організацію “Месаме дасі”.
У 1889 після виключення з семінарії влаштувався на роботу в Тифліську фізичну обсерваторію. 31901
перейшов на нелегальне становище і розпочав життя професійного революціонера. Неодноразово
заарештовувався жандармами, але втікав із заслання. У 1907 брав участь у пограбуванні банку Тбілісі для
поповнення партійної каси. У 1913 заарештований і заспаний в Туруханський край, де й зустрів Лютневу
революцію 1917. У січні 1912 заочно кооптований до ЦК РСДРП(б). У березні 1917 приїхав із заслання в
Петроград, де редагував більшовицькі газети “Правда”, “Рабочий и солдат”, “Рабочий”. Беззастережно
визнавав лідерство В.Леніна (див. В.Ульянов), виконував його найбільш важливі доручення. На VII
(Квітневій) всеросійській конференції РСДРП(б) обраний членом ЦК. Один з організаторів жовтневого
перевороту в 1917. У першому більшовицькому уряді - Раді народних комісарів - призначений на посаду
наркома у справах національностей і обіймав її до скасування наркомату в 1922. Одночасно очолював
наркомати державного контролю, робітничо-селянської інспекції. Член президії ВЦВК з 1917. Під час
громадянської війни часто перебував на фронтах, був членом Рев-військрад Південного, Західного і
Південно-Західного фронтів. У 1920-23 входив до складу Реввійськради Республіки. У Раді робітничої і
селянської оборони був представником ВЦВК. У 1919 увійшов до обох неформальних органів оперативного
керівництва у складі ЦК РКП(б)- політичного і організаційного бюро. Провал комуністичної системи
главкізму, створеної В.Леніним як економічний фундамент для тоталітарного режиму, та незадоволення
селянства продрозверсткою і забороною ринкових відносин, загострили наприкін. 1920 ситуацію в країні і
партії. Прагнучи обмежити сфери політичного впливу Л. Троцького, який претендував на самостійну роль
(що проявилося, зокрема, під час дискусії про профспілки взимку 1920—21), В.Ленін почав висувати ще
малопомітного у вищих ешелонах влади С. Після Х з'їзду у березні 1921 С. зміцнив свої позиції у
секретаріаті, який ставав впливовим неформальним органом у ЦК РКП(б). Після XI з'їзду у квітні 1922 була
утворена посада генерального секретаря ЦК РКП(б), передана С. за пропозицією В.Леніна. Генсек мав
можливість контролювати керівні кадри державної партії, що наділяло його, за висловом Леніна,
“безмежною владою”. Після відходу Леніна за станом здоров'я від політичної діяльності у Кремлі
розгорнулася тривала боротьба за владу. С. разом з Л.Каменєвим і Г.Зінов'євим утворили “трійку”,
спрямовану на ізоляцію Л.Троцького і поступове усунення його від важелів влади. На наступному витку
боротьби С. у союзі з ін. членами політбюро за нейтралітету Л.Троцького переміг Л.Каменєва і Г.Зінов'єва.
Пізніше Каменєв і Зінов'єв зблокувалися з Троцьким, але знову зазнали поразки. Нарешті у 1928-29 С. з
допомогою своїх висуванців у політбюро усунув М.Бухаріна, О.Рикова і М.Томського, після чого домігся
абсолютної влади в партії і державі. З 1929 С. припинив нову економічну політику і розпочав новий штурм,
маючи на меті побудову економічного фундаменту під радянським соціалістичним режимом. За короткі
строки шляхом прискореної індустріалізації та примусової колективізації сільського господарства в СРСР
була створена командна економіка, яка в своїх основних рисах збереглася до кінця 1980 років.
“Соціалістичні перетворення” здійснювалися частково за рахунок ентузіазму населення, а в основному методами терору. Використовувалися найрізноманітніші методи тиску - обкладання високими податками,
залякування (тавро саботажника, шкідника, троцькіста, правоухильника, примиренця тощо), “розкуркулення”,
терор голодом, масові репресії, депортації. Система цих заходів відома як сталінізм. Жертвами репресій
стали десятки мільйонів громадян. З другої пол. 1930-х ресурси командної економіки почали

спрямовуватися на підготовку масштабної війни у Європі. У серпні 1939 С. досяг порозуміння з нацистською
Німеччиною і просунув кордони СРСР на захід. Напад А.Гітлера 22.6.1941 на Радянський Союз став для С.
несподіванкою. Після невдалих спроб порозумітися з Гітлером С. лібералізував внутрішню політику і
спрямував зусилля державної партії та народів СРСР на відсіч агресору. У 1941-45 військові дії проводилися
С. та його полководцями, особливо Г.Жуковим, без найменшої турботи за життя солдатів. Внаслідок цього
польові втрати Радянської армії виявилися на порядок більшими, ніж втрати вермахту. Під час війни С.
виявив блискучий організаторський талант на посадах голови Державного комітету оборони, Верховного
Головнокомандувача і Наркома оборони. Ресурси велетенської країни використовувалися на формування
все нових поповнень для діючої армії та оснащення їх найсучаснішими видами зброї. Незважаючи на великі
втрати, стратегічна ініціатива у війні в 1942 перейшла до Червоної армії. У спілкуванні з союзниками по
антигітлерівській коаліції С. проводив жорстку лінію, змушуючи їх поступатися у стратегічних питаннях і
погоджуватися на толерування своїх вкрай антигуманних дій (примусове повернення в СРСР радянських
громадян, які опинилися на території, контрольованій союзниками, депортація мільйонів німців, поляків та ін.
з територій, які відходили до СРСР, українців та ін. з територій, які підпадали під владу Польщі,
Чехословаччини тощо). Змирилися союзники і з жорстокими методами радянізації країн, які потрапили у
сферу впливу Радянського Союзу. В останній період війни С. приділив виняткову увагу розвитку ракетноядерного потенціалу СРСР і переоснащенню армії новітніми видами зброї. Здійснювана ним агресивна
зовнішня політика послужила причиною “холодної війни” і гонки озброєнь. Терористичні методи управління відновилися і застосовувалися аж до
смерті С.
Серед істориків триває дискусія, чи політика С. щодо України мала специфічний, відмінний від його
ставлення до інших радянських республік характер. Більшість дослідників сходяться на тому, що його
українська політика не мала такого характеру. Разом з тим, до України С. (як перед ним і Ленін) ставився з
підвищеною увагою, оскільки вона за людськими ресурсами і економічним потенціалом перевищувала інші
неросійські республіки, разом узяті. Український сепаратизм у будь-якій формі, включаючи націоналкомунізм, загрожував підвалинам тоталітарного режиму. Проте у 1920 роках С. погодився на далекосяжні
поступки Україні, виступав за підтримку українізації (у т.ч. на здійснення її в обмеженому вигляді на Кубані і в
Казахстані). У значній мірі ці поступки пояснювалися його прагненням гарантувати собі підтримку КП(б)У у
боротьбі за владу. З іншого боку, С. постійно дбав про те, щоб українізація не поставила під загрозу
контроль Москви над Україною. З цією метою зініціював розправу над національним ухильництвом
О.Шумського, М.Хвильового, М.Волобуєва. Утвердившись при владі у 1930 роках, С. розгорнув масові
терористичні акції в Україні з метою знищення основних досягнень українізації, придушення опору
колективізації та запобігання появі політичної опозиції. С. несе безпосередню відповідальність за
організацію голодомору 1932-33, за винищення десятків тисяч української інтелігенції (т. зв. розстріляне
відродження), партійного та державного керівництва Української РСР у 1930 роках, за організацію
політичних вбивств та розправ над політичними противниками та опонентами (Є.Ко-новапьця, О.Шумського
та ін.), за хвилю масового терору на західноукраїнських землях (1939-41), післявоєнні розправи над
українською і єврейською інтелігенцією в Україні, депортацію кримських татар тощо. Під час війни дійшов до
переконання, що більшість українського народу пройнялася антирадянськими настроями. Особливе
занепокоєння викликав у нього факт існування сильного антирадянського націоналістичного руху в
Західній Україні. За свідченням М.Хрущова, після закінчення Другої світової війни С. розглядав можливість
депортації всього українського народу і відмовився від цієї акції тільки через її технічну нездійсненність. За
свідченнями очевидців (зокрема, академіка А.Сахарова), С. страждав на українофобію. Проте розуміння
важливості українського фактора змусило С. під час війни погодитися на часткове відродження українського
патріотизму, запровадження деяких атрибутів української державності (республіканських військового
міністерства та міністерства зовнішніх справ, прапора, підвищення її статусу на міжнародній арені - надання
Українській РСР статусу члена-засновника ООН). Об'єднання більшості українських етнічних земель у складі
Української РСР, формальне підвищення статусу України на міжнародній арені, модернізація економічного
життя республіки призвели до того, що українське питання після смерті С. стало ще більш важливим і
небезпечним фактором подальшого існування Радянського Союзу, ніж це було перед його приходом до
влади.
С. Кульницький (Київ).
СТАЛЬ ГЕРМАН ФЕРДИНАНДОВИЧ (4.10.1870-р. см. невід.)-український військовий діяч, генералхорунжий. Н. у Херсоні. Закінчив місцеве реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1891),
Технологічний інститут, Миколаївську академію Генерального штабу. Після п'яти років служби у 54-му
піхотному полку навчався в інституті й академії. Відбув на Далекий Схід, де старшим ад'ютантом польового
управління Маньчжурської армії брав участь у російсько-японській війні 1904-05. Згодом виконував обов'язки
начальника канцелярії Маньчжурської армії, командира піхотного батальйону 59-го піхотного Люблінського
полку. У роки Першої світової війни - на фронті. У 1917 зголосився до Армії УНР. За Гетьманату - помічник
начальника 11-ї піхотної дивізії (Полтава) генерала М.Омеляновича-Павленка.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СТАНИМІР (Станімір) ОСИП (21.4.1890 -13.2.1971) - український військовий діяч. Н.

у Ладичині Тернопільського повіту. У роки Першої світової війни 1914-18 служив в австрійській армії. Під час
українсько-польської війни 1918-19 - сотник Української галицької армії. З грудня 1918 командував бойовою
групою “Городок”, пізніше-другим куренем Самбірської (8) бригади УГА. У кін. серпня 1918 підрозділ С.
одним з перших увійшов до Києва. На поч. лютого 1920 у Бірзулі С. разом з О.Палієвим, О.Лисняком,
О.Навроць-ким увійшов до складу армійського ревкому УГА, який розіслав у галицькі частини наказ про
створення на їхній базі підрозділів Червоної української галицької армії. Причетний до арешту начального
вождя УГА ген. О.Микитки та ген. Г.Ціріца і видачі їх одеському ЧК (обидва загинули у таборі Кожухів
неподалік Москви). У лютому-квітні 1920 служив у ЧУГА, командував III армійською бригадою. У кін. квітня
1920 бригада С. намагалася приєднатись до Армії УНР, але була оточена і роззброєна польськими
військами. С. разом з невеликим підрозділом прорвався до армії ген. М.Омеляновича-Павленка, пізніше у
складі групи ген. А.Кравса перейшов до Чехословаччини. У 1924 закінчив Торгову академію у Відні,
працював у кооперативних організаціях Галичини. Після Другої світової війни емігрував до Канади. Помер у
Торонто. Залишив спогади “Моя участь у визвольних змаганнях” (1966).
/. Підкова (Львів).
СТАНІВСЬКА КУЛЬТУРА - назва локальної групи археологічних пам'яток бронзового віку на території
Закарпаття, які належать до 14—13 ст. до н.е. Назва походить від могильника біля с. Станово Мукачівського
р-ну Закарпатської обл. Разом з пам'ятками типу Фельшесевч на території Румунії утворюють єдину
культуру, що займала суміжні із Закарпаттям райони Трансільванії, Словаччини, Угорщини. Виникла на
основі ранніх культур Отомань і Вітенберг, поширених на південних передгір'ях Східних Карпат та в
Середньому Подунав'ї. С.к. представлена поселеннями, могильниками і скарбами. Поселення розміщались
на пологих схилах та в заплавах річкових долин. На місцях колишніх наземних жител збереглися
підвищення (теллі). Найбільш досліджені поселення Дяково, Заболоття, Велика Паладь, Вовчанське. Житла
переважно наземні, дерев'яні, прямокутні з глиняними печами та кам'яними площадками для вогнищ,
господарськими ямами. Привертають увагу колодязі завглибшки до 7 м. Могильники грунтові, знаходились
переважно поза поселеннями. Поховання тіло-пальні (в урнах). Супровідний інвентар складається з кількох
посудин, а також глиняних пряслиць. Відомо понад 130 скарбів речей (Велика Паладь, Великі Лучки, Дяково
та ін.). Основними заняттями населення С.к. були землеробство та скотарство, зокрема, розведення коней.
3 домашніх промислів у племен С.к. були розвинені прядіння і ткацтво, каменеобробне, керамічне та ін.
виробництва. Посуд поділяється на “кухонний” (грубостінні банковидні горщики) і “столовий” (черпаки, вази,
миски). Орнамент заглиблений у вигляді спіральних ліній. Певне місце у господарстві племен С.к. займало
виготовлення знарядь праці, зброї (мечі, молотки, вістря), кінської збруї з бронзи. Населення С.к. жило в
умовах патріархально-родових відносин. У духовній культурі простежуються культи вогню, сонця, предків та
ін.
М. Пелещишин (Львів).
СТАНІСЛАВ-легендарний київський князь. Відомий за літописним оповіданням про походи литовців на чолі
з Гедиміном на Волинь та Київщину. За цим переказом, С. і його союзники були розбиті литовським військом
під Білгородом. С. був змушений втекти до Брянська. Мешканці Києва і його “пригородків” добровільно
піддалися Гедиміну, який посадив у місті князя Ольгимонта Гольшанського. С. одружився з дочкою
рязанського князя Івана й після його смерті правив у Рязані. У науковій літературі С. інколи ототожнювався з
Федором Київським або ж ідентифікується як батько князя Іоанна Станіславовича (згадується у Любецькому
синодику). Найімовірніше, особа С. є вигадкою білорусько-литовських книжників 16 ст., спрямованою на
підтвердження історичного права Литви на інкорпоровані в 14 ст. українські землі та уславлення роду
Гольшанських.
О. Русина (Київ).
СТАНОВИЙ СЕЙМ - провінційний, формально представницький орган у Галичині і Буковині, заснований
згідно з патентом (указом) імператриці Марії-Терези від 13.6.1775. Спочатку поширював діяльність на
територію Галичини, з 1787 - на Буковину (приєднана до Галичини на правах окремого округу в 1786).
Виконував по суті функції дорадчого органу крайової адміністрації. Розглядав переважно справи
розкладання державних податків, надання шляхетства, провадження шляхетської метрики. Для вирішення
важливіших місцевих питань звертався з проханнями до уряду (зокрема, про відкриття медичного ф-ту в
Львівському ун-ті, викладання рідної мови в школах, збільшення учнів у гімназіях, зниження ціни на сіль
тощо), які втілювались у життя лише після затвердження імператором. До складу С.с. (за призначенням
імператора) входили вищі сановники, представники вищого духовенства, магнати, шляхта, ректор
Львівського ун-ту і один представник львівського патриціату. Сесії С.с. відбувалися під керівництвом
губернатора. Виконавчим органом сейму був Становий комітет на чолі з губернатором, причому половина
його членів повинна вільно володіти німецькою мовою. Збирався у 1784, 1786 і 1788, а в 1817-45 - щорічно.
Робочою мовою на засіданнях була польська, а кореспонденцію з центральною владою С.с. вів німецькою.
З 1820 видавалися короткі звіти про діяльність сейму. У 1790-91 С.с. виступив проти т. зв. урбаріальної
реформи Йосифа II. Активізував свою діяльність у 1840 роках. На сесіях відбувалися дискусії щодо аграрної
реформи, будівництва залізниці, створення кредитного товариства. З 1841 виконував функції керівного
органу, а згодом - надзірної комісії Земельного кредитного товариства. Остання сесія відбулася у 1845. У
1861 за розпорядженням імператора Франца-Йосифа І було створено Крайовий сейм, що проіснував до поч.

Першої світової війни 1914-18.
Ф. Стеблій (Львів).
СТАНЬЧИКИ - польське політичне угруповання консервативного напряму в Галичині у другій пол. 19 - поч.
20 ст. Представляло інтереси великих землевласників і вищої урядової бюрократії. Виникло наприкін. 1860
років. Назва походить від політичного памфлету “Тека Станьчика”, опублікованого групою молодих
польських консерваторів (Л.Водзінський, С.Козмян, С.Тарновський, Ю.Шуйський). Виступали за надання
широкої автономії Галичині у складі імперії Габсбургів, що розглядалося як крок у напрямі відновлення
польської державності. Співпрацюючи з австрійським урядом, зайняли провідне становище у державнополітичному житті Галичини. Виступали проти задоволення політичних і національно-культурних вимог
українського населення Галичини. З 1907 представляли партію Стронніцтво Правіци Народової. Під час
Першої світової війни 1914-18 були прихильниками утворення триалістичної монархії у складі Австрії,
Угорщини і Польщі. Припинили свою діяльність у 1918. Провідними діячами С. були К.Бадені,
М.Бобжинський, А. Потоцький, А.Тарновський, В.Яворський. Друковані органи - часописи “Час” і
“Пшегльонд Польскі”. З С. пов'язана т. зв. краківська школа в польській історіографії.
Я. Серкіз (Львів).
“СТАРА УКРАЇНА” (підзаголовок: Часопис історії і культури) - ілюстрований щомісячник бібліотеки і музею
Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Виходив у Львові в 1924-25 за редакцією І.Кревецького. Публікував
матеріали з історії України, статті на літературознавчу і мистецтвознавчу тематику, висвітлював діяльність
визначних історичних постатей минулого. Спеціальні випуски були присвячені пам'яті творців ГалицькоВолинської держави, 350-річчю друкарства в Україні, пам'яті Т.Шевченка, українському мистецтву,
мемуаристиці. Друкувались цінна хроніка, рецензії, бібліографія. З виданням тісно співпрацювали І.Борщак,
І.Крип'якевич, М.Возняк, І.Огієнко, К.Студинський, В.СІчинський, П.Холодний, В.Гнатюк та ін. “С.У” була
єдиним історичним журналом у Західній Україні.
Ф. Стеблій (Львів).
СТАРИЦЬКА МАРІЯ МИХАЙЛІВНА [псевд. -Яворська; 19(31).5.1865 - 20.12.1930] - українська драматична
актриса, режисер, видатний педагог, організатор театральної освіти в Україні. Закінчила Петербурзьке
театральне училище. Професійну сценічну діяльність розпочала в 1885 у театрі свого батька М.
Старицького. Тривалий час виступала в українських і російських трупах у Києві, Петербурзі, Москві. З 1898
С. працювала як режисер та педагог у драматичних гуртках Народних домів та в Літературно-артистичному
товаристві в Києві. У 1904-27 очолювала драматичний відділ Музично-драматичної школи (з 1918-Музичнодраматичний ін-тут ім. М.Лисенка). С. першою поставила на українській сцені драматичні твори Лесі
Українки “Йоганна, жінка Хусова”, “Мохаммед і Айша” (1913) та “Камінний господар” у театрі М.Садовського
(1914). Серед кращих ролей: Анна Петрівна, Лимариха, мати, Ганна (“Не судилось”, “За двома зайцями”,
“Маруся Богуславка”, “Богдан Хмельницький” М.Старицького), Кабаниха (“Гроза” М.Островського). Померла
і похована в Києві.
М. Ерстенюк (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:36 | Повідомлення # 122
СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА ЛЮДМИЛА МИХАЙЛІВНА [17(29).8.1868-1941]-українська письменниця,
літературний критик, громадський діяч. Н. у Києві в сім'ї визначного українського письменника
М.Старицького. Здобула гімназійну освіту. У 1888-93 брала активну участь у роботі літературного гуртка
“Плеяда”. Після смерті М.Лисенка керувала роботою київського літературно-мистецького клубу “Родина”,
разом із сестрою Марією (див. М.Старицька) тісно співробітничала з галицькими літературними
періодичними виданнями - “Зоря”, “Правда”, “ЛНВ”, “Життя і слово” та ін., працювала у київській газеті
“Рада”. Була членом Товариства українських поступовців. Виступала на сцені. Перші поезії вміщені на
сторінках львівського альманаху “Перший вінок”. Поезія С.-Ч. була представлена І.Франком в антології
“Акорди” та С.Єфремовим в “Українській музі”. Поетичний стиль С.-Ч. близький до стилю Лесі Українки.
Значно більшою за об'ємом є прозова, драматична, перекладацька та літературно-критична спадщина С.-Ч.
Серед її драматичних творів: “Гетьман Петро Дорошенко” (1908), “Крила” (1913), “Останній сніп” (1917),
“Розбійник Кармелюк” (1926), “Іван Мазепа” (1927; у радянський час драми на сцені не ставилися). Писала
літературно-критичні та літературознавчі статті (“Елементи творчості М.Коцюбинського”, 1911; розвідки про
Любов Яновську (1909), Ганну Барвінок, 1911, М.Садовського, Л.Толстого та ін.). Автор першого
дослідження з історії українського національного театру -“Двадцять п'ять років українського театру” (1907).
Залишила спомини про видатних діячів української культури: Лесю Українку, М.Лисенка, М.Старицького,
В.Самійленка, Г.Барвінок, І.Франка, М.Садовського, М.Коцюбинського, М.Заньковецьку, П.Саксаганського,
І.Карпенка-Карого та ін. У роки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для
допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Відвідала на
засланні М.Грушевського. У квітні 1917 С.-Ч. обрана до Української Центральної Ради. У травні 1917 брала
участь у заснуванні Товариства (комітету) “Український національний театр”, входила до його президії. У
1919 році стала співзасновницею і заступницею голови Національної ради Українських жінок у Кам'янціПодільському. У 1920 роках працювала у ВУАН. У 1929 С.-Ч. заарештовано органами ДПУ і на процесі
Спілки визволення України засуджено до 5 років ув'язнення. Після звільнення вислана до м. Сталіно
(Донецька). Займалась перекладацькою діяльністю, зокрема здійснила переклади лібретто “Орфея” К.-

В.Глюка, “Ріголетто” та “Аїду” Дж.Верді, “Фауста” Ш.Гуно, “Чіо-чіо-Сан” Дж.Пуччіні, “Золотого півника” М.Римського-Корсакова. У 1936-41 жила у Києві. У липні 1941 письменниця заарештована органами НКВС,
відправлена до Харкова, звідти - до Акмолінська. По дорозі С.-Ч. померла. Точна дата смерті та місце
поховання невідомі.
М. Гнатюк (Львів).
СТАРИЦЬКИЙ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ (14.12.1840-27.4.1904)-видатний український письменник,
театральний і громадський діяч. Н. у с. Кліщинцях (тепер Черкаська обл.). Після смерті батьків виховувався
у родині Лисенків. Закінчивши у 1858 навчання у Полтавській гімназії, вступив разом з М.Лисенком до
Харківського ун-ту. У 1860 перейшов до Київського ун-ту. Навчався спочатку на фізико-математичному, а
згодом - на юридичному ф-ті, який закінчив у 1865. Працював у Київському історичному архіві, ПівденноЗахідному відділенні Російського географічного товариства. Був одним із найактивніших діячів київської
Громади. Разом з М.Лисенком організував Товариство українських сценічних акторів. У 1883-84 видав два
випуски альманаху “Рада”, який став, за словами І.Франка, “...мов перший весняний грім по довгих місяцях
морозу, сльоти і занепаду”. У 1883 очолив першу українську професійну трупу, режисером якої був
М.Кропивницький та до складу якої входили талановиті актори М.Заньковецька, М.Садовський,
П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Карпинська та ін. Щоб
матеріально підтримати театр, продав власний маєток у с. Карпівці на Поділлі. У 1886-87 трупа С. провела
тріумфальні гастролі у Москві й Петербурзі. У 1893 у зв'язку з погіршенням здоров'я залишив театр і цілком
присвятив себе літературній роботі. Російська академія наук призначила йому персональну пенсію “За
літературні праці рідною мовою”. У 1897 виступив на І Всеукраїнському з'їзді сценічних діячів з доповіддю
про важкий стан театрального мистецтва в Україні через постійні переслідування царським урядом
української культури. 3 1903 готував до видання альманах “Нова рада”, який вийшов уже після його смерті.
Помер і похований у Києві на Байковому кладовищі.
Літературну творчість розпочав як поет, надрукувавши у львівських часописах “Нива”
і “Правда” кілька віршів під псевдонімом Гетьманець. Переклав українською мовою твори Г.-Х.Андерсена,
І.Крилова, М.Лермонтова та ін. У 1883 вийшли дві частини єдиної прижиттєвої збірки оригінальних поезій “З
давнього зшитку. Пісні і думи”. Поетичний світ С. утверджував високу громадянську місію художнього слова
(“Поету”, “До Шевченка. Сповідь перед поетом”, “На спомин Т.Г.Шевченка”, “Хай тепер рида в мене кобза
сумна...”, “Ой знущались з мого слова...”), змальовував трагічну долю України (“Нема правди”, “За лихими
владарями”, “Що не день, то гірша мир трухлявий...”, “До молоді”, “До України” та ін.), підносив національновизвольний рух у Російській імперії (“Борвій”, “Занадто вже! Чим дихати нема!”, “На ріднім попелищі”, “Дочка
Ієфая”, “Добраніч!”). Кілька поетичних творів написано на історичну тематику (балада “Хрещенська ніч” та
романтична поема “Morituri”). До справжніх перлин імтимної лірики належать вірші “Виклик” (“Ніч яка,
Господи, місячна, зоряна...”), “Ждання”, “На озері”, “В садку” та ін.
Драматургічна творчість письменника безпосередньо пов'язана з діяльністю театру, для якого обробив та
інсценізував відомі твори М.Гоголя (“Різдвяна ніч”, “Сорочинська ярмарка”, “Тарас Бульба”), “Чорноморський
побит на Кубані” Я.Кухаренка (у С. - “Чорноморці”), “На Кожум'яках” І.Нечуя-Левицького (у С. - “За двома
зайцями”; у 1961 на Київській кіностудії створено однойменний фільм), “Перемудрив” Панаса Мирного (у С. “Крути, та не перекручуй”), “Хата за селом” Ю.Крашевського (у С. - “Циганка Аза”), “Боротьба за право”
К.Францова (у С. -“Юрко Довбиш”) та ін. Серед оригінальних творів актуальністю проблематики,
психологічною достовірністю характерів, природністю конфліктів виділяються соціально-психологічні драми
“Не судилось” (1881), “У темряві”, “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” (обидві - 1892), “Талант” (1893).
Великою популярністю у глядачів користувались водевілі “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка” (1882),
“По-модному” (1887), “Чарівний сон” (1889) та ін. Незважаючи на цензурні заборони історичної тематики в
українській драматургії, С. створив
цикл яскравих історичних драм: “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”, “Остання
ніч”, “Осада Дубна”, “Гаркуша”.
Прозова спадщина письменника складає близько 70 оповідань, повістей і романів. Більшість із них написані
на історичні сюжети. Перший прозовий твір “Осада Буши (Эпизод из времен Хмельнищины”) з'явився у
1881. Українською мовою ця повість була надрукована у львівському часописі “Зоря” (1894-95). Найбільший
і найвидатніший твір С. - історична трилогія “Богдан Хмельницький”: “Перед бурею” (1894), “Буря” (1896), “У
пристані” (1897). Це монументальна епопея про визвольну війну українського народу 1648-1657 під
проводом Б.Хмельницького. У 1898-1903 написав ще чотири романи-“Молодість Мазепи”, “Руїна”, “Останні
орли”, “Розбійник Кармелюк”. У гостросюжетних повістях “Червоний диявол” (1898) та “Перші коршуни”
(1900) змальований складний і захоплюючий світ середньовічного Києва. Для історичної прози С.
характерне поєднання реалістичного і романтичного стилів, історична правдивість та психологічна
достовірність, пригодницька фабула і любовна інтрига. Натомість у суворо реалістичній манері написані
соціально-психологічні повісті “Розсудили”, “Безбатченки”, оповідання “Дохторит”, “Остроумие урядника”,
“Лихо”, “Будочник”, “Пан капитан”, “Верба”, “Горькая правда”, “Неудачница” та ін.
В. Корнійчук (Львів).
СТАРОВ ІВАН ЄГОРОВИЧ [12(23).2.1745-5(17).4.1808] - російський архітектор, один із засновників

російського класицизму. Н. у Москві (за ін. дан.-у Петербурзі). У 1755-56 навчався у гімназії при
Московському ун-ті. У 1762 закінчив Петербурзьку академію мистецтв. У 1762-68 як пенсіонер перебував у
Парижі та Римі. У 1769-72 викладав в AM, з 1679 - академік, з 1785 - професор. У 1772-74 - головний
архітектор “Комиссии о каменном строении Санкт-Петербурга и Москвы”. 3 1774 працював над
реконструкцією Олек-сандро-Невської лаври у Петербурзі, розробив проекти планування Воронежа і
Пскова. З 1800 до кінця життя очолював будівельний контроль за побудовою Казанського собору. Створив
Таврійський палац (1783-89) у Петербурзі й палац у Пелле (1785-89; не зберігся) поблизу Петербурга. На
рубежі 1790-х років багато працював в Україні. Виконав проекти планування Катеринослава (тепер
Дніпропетровськ) та Миколаєва (1790). У Катеринославі за проектом С. побудовано палац Потьомкіна (178789); спроектував ряд будівель у Миколаєві (магістрат, адміралтейство), розробив також інші проекти.
/. Підкова (Львів).
СТАРОВОЛЬСЬКИЙ ШИМОН (1588 -4.4.1656) - польський письменник, історик. Н. у с. Староволі
Берестейського пов. (тепер Білорусь) у сім'ї дрібного шляхтича. Вчився у Краківському ун-ті. Учасник
Хотинської війни 1620-21. У працях “Історія Сигізмунда І” (1616), “Польща” (1632) відзначав відвагу
запорозьких козаків, підкреслював їхні заслуги в боротьбі проти кримських татар і Туреччини.
Я. Ісаєвич (Львів).
СТАРОДУБ - старовинне місто на Новгород-Сіверщині (тепер у складі Брянської обл. Росії). Відоме з 9 ст.
як укріплене місто (“город”) Чернігівського князівства. У літописах згадується (вперше під 1096) у зв'язку з
міжусобною боротьбою князів та нападами половців. У 12-поч. 13 ст. -центр Стародубського удільного
князівства. У 1239 зруйнований монголо-татарами. З 14 ст. перебував у складі Великого князівства
Литовського. На поч. 16 ст. С. перейшов під владу Московської держави. У 1616 С. здобули польські війська
і за умовами Деупінського перемир'я 1618 місто перейшло до Речі Посполитої. У 1620 С. було надано
магдебурзьке право. У 1648 у ході національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького українська
армія звільнила С. За переписом 1654 у С. було 538 козаків. З 1663 місто стало військово-адміністративним
центром Стародубського полку. У 1666 на прохання стародубських міщан була надана царська грамота,
якою підтверджувалися права міського самоуправління. У 1781 С. став повітовим містом Новго-родСіверського намісництва, а з 1802 - Чернігівської губернії. У 1917-18 С. належав до Української Народної
Республіки (за законом 2—4.3.1918 мав стати центром землі - Сіверщини) таУкраїнської Держави гетьмана
П.Скоропадського. У 1920 роках включений до складу РСФРР.
І. Швидько (Дніпропетровськ).
СТАРОДУБСЬКИЙ ПОЛК- адміністративно-територіальна і військова одиниця Гетьманщини у другій пол.
17-18 ст. Створений у 1654. До 1663 знаходився у підпорядкуванні Ніжинського полку і під безпосереднім
керівництвом наказного полковника. У 1663 С. п. виділений з Ніжинського полку і безпосередньо
підпорядкований гетьману. Центром полку було місто Стародуб. Спочатку складався з 10 сотень, зокрема,
Мглинської, Новгород-Сіверської, Погарської, Полкової, Топальської, Почепської, Шептаківської. Серед
полковників С.п. були Семен і Яків Самойловичі, І.Скоропадський, а серед полкової старшини - родини
Ханенків, Рославців, Миклашевських, Рубців, Косачів, Максимовичів та ін. Прикордонне розташування С.п.
визначало постійну присутність на його території великої кількості козацьких та царських військ, які
утримувало місцеве українське населення. На відміну від близьких до Запорожжя південних полків у С.п.
міцні позиції займала українська шляхта і козацька старшина. На території полку знаходилося багато міст,
які мали магдебурзьке право (Стародуб, Почеп, Погар, Мглин, Новгород-Сіверський). Великими земельними
угіддями у С.п. володіла Києво-Печерська лавра. Після церковної реформи патріарха Никона у Московській
державі у кін. 1660-х роках на території Стародубського та сусіднього Чернігівського полків виникло 16
слобід переселенців-старообрядців (розкольників). С.п. був найбільшим у Гетьманщині постачальником на
зовнішній ринок прядива, конопляної олії, меду, воску, хутра. У зв'язку з остаточним скасуваням російським
урядом полкового устрою у Лівобережній Україні С.п. у 1781 ліквідовано, а його територія увійшла до складу
Новгород-Сіверського намісництва (1781). У 1783 на основі Стародубського козацького полку сформовано
Стародубський 34-й драгунський полк. У 1920 роках територія Стародубщини відійшла до РСФРР і тепер
знаходиться у складі Брянської області (Російська Федерація).
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
СТАРОСОЛЬСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (8.1. 1878 - 25.2.1942) -відомий український громадсько-політичний діяч,
соціолог, теоретик права, адвокат. Н. в Ярославі (тепер -Польща) у сім'ї бурмістра. Закінчив місцеву
гімназію. Навчався у Краківському, Львівському та Віденському ун-тах. У 1903 захистив докторську
дисертацію з права. Стажувався у Берлінському (1905-06), Грацькому (1907) та Гайдельберзькому (1907-08,
1911-12) ун-тах. Брав активну участь в українському студентському русі. Один із засновників студентського
об'єднання “Молода Україна” (1898) та редакторів студентського журналу під цією ж назвою. На знак
протесту проти репресивних заходів адміністрації щодо українських студентів С. виступив одним із
організаторів сецесії українських студентів Львівського ун-ту 1901-02. Належав до Української соціал-демократичної партії (входив до Головної управи партії), був членом Закордонного бюро РУП. У 1913 С. став
співзасновником і першим головою товариства “Січові стрільці”. З серпня 1914 член Головної української
ради (з 1915- Загальної української ради) і Бойової управи УСС, Союзу визволення України. У 1915-18 -

постійний представник Бойової управи при Легіоні УСС. Співпрацював зі стрілецьким журналом “Шляхи”. У
жовтні 1918 входив до складу Українського генерального військового комітету, який підготував
Листопадове повстання 1918 у Львові. Під час українсько-польської війни 1918-19 ув'язнений у польському
таборі для військовополонених у Домб'ю (під Краковом), визволений через міжнародний Червоний Хрест і
переданий уряду Української Народної Республіки.
У 1919 був товаришем міністра закордонних справ УНР В.Темницького, згодом - професором Українського
державного ун-ту в Кам'янці-Подільському. Після поразки українських визвольних змагань жив у еміграції. З
1921 працював в Українському вільному університеті у Відні (згодом - у Празі), Українській господарській
академії в Подєбра-дах. У 1927 повернувся до Львова, де провадив адвокатську практику. Виступав як
адвокат на судових процесах проти учасників українського національного руху і націоналістичного підпілля М.Січинського (1908), С.Мельничука і П.Шеремети (1922), М.Лемика (1933), Володимира Мартинця, Данила
Шумука (1935). Залишаючись до кінця свого життя соціал-демократом (з 1933 - голова УСДП), користувався
особливою повагою серед діячів усіх політичних партій і напрямів. Зокрема, С. разом з Д.Донцовим були
єдиними діячами, які без застережень відвідували Академічний дім -головний осередок молодіжного
українського націоналістичного підпілля. Після приєднання Західної України до Української РСР деякий час
був професором Львівського державного університету ім. І.Франка. У грудні 1939 заарештований і разом з
родиною вивезений до Казахстану. Помер на засланні у Маріїнську. Автор праць з соціології, історії та
права, зокрема, “Причинки до теорії соціології” (1904), “Національний та соціальний момент в українській
історії” (1915), “Das Majoritatsprinzip” (1916), “Теорія нації” (1922), “Держава і політичне право” (2 т., 1924-25),
“Bohdan Kistiakowskyj und das russische soziologische Denken” (1929), “Політичне право (На правах рукопису.
Курс лекцій)” (1950).
Я. Грицак (Львів).
СТАРОСОЛЬСЬКИЙ ЮРІЙ (28.2.1907 -21.10.1991) - український вчений-правник, громадський діяч. Н. у
Львові. Після закінчення гімназії навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту, який закінчив у 1931.
Працював в адвокатській канцелярії свого батька - В.Старосольського, учасник ряду політичних процесів.
Співредактор молодіжного журналу “На сліді” (1936-39). У 1940 захистив в Українському вільному
університеті у Празі докторат з права, поглиблено займався проблемами кримінального права та процесу.
В 1942-45 редагував журнал “Дорога”. З 1945 жив у Мюнхені (Німеччина). Брав активну участь у відновленні
діяльності УВУ, тривалий період викладав кримінальне право та кримінальний процес, професор ун-ту.
Написав ряд підручників з права для студентів, зокрема: “Вступ до комерційного права” (нім. мовою; 1946),
“Нарис карного процесу” (1947). За наукові здобутки С. у 1949 обрано дійсним членом Наукового
товариства ім. Т.Шевченка. У 1949 емігрував у США. Студіював політичні науки в ун-ті та працював у
Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні. Після створення Українського католицького університету в Римі С. професор кримінального права і процесу цього ун-ту. Брав активну участь в українському громадському
житті, зокрема, в діяльності “Пласту”. З 1972 С. - начальний пластун. Автор монографій з різних правових
проблем (“Basic Principles of Soviet Criminal Law”, 1950; “The Principle of Analogy in Criminal Law: an Aspect of
Soviet Legal Thinking”, 1955; “Догма про володіння права”, 1955; “Природа міжнародного злочину”, 1963),
книги “Велика гра” (1948), ряду статей з права для Енциклопедії українознавства, численних публікацій у
пластових журналах та щоденній газеті “Свобода”. Помер у Вашингтоні.
Т. Андрусяк (Львів).
СТАРОСТА - 1) У Київській Русі представник найнижчої ланки князівської адміністрації, що наглядав за
певними ділянками в господарстві князя. Згадується в “Руській Правді”. 2) У Польщі представник короля у
воєводстві, старостві або повіті; у Великому князівстві Литовському - представник великого князя в повіті, що
здійснював адміністративні, судові та ін. функції. Інститут С. існував там у 14-18 ст. 3) У Галичині за часів
австрійського панування (1772-1918) спочатку представник імператора в окрузі, потім представник уряду в
повіті, до компетенції якого належали адміністративні й поліцейські справи, нагляд за торгівлею та
промисловістю тощо. 4) У Польщі в 1918-39 урядовець, що очолював староство. 5) У царській Росії С.
сільський - голова сільської общини в поселеннях державних селян, а після селянської реформи 1861 - і в
селах колишніх поміщицьких селян. Обирався сільським сходом на три роки, переважно з багатих селян,
виконував адм.-поліц. функції. В Україні сільського С. називали іноді війтом.
В. Кульчицький (Львів).
СТАРОСТВО -1) Адміністративно-територіальна і господарська одиниця в державних володіннях у
середньовічній Польщі, Великому князівстві Литовському та на загарбаних ними українських і білоруських
землях. До складу С. входили одне і більше міст та містечок й кілька сіл. С. надавали вищим урядовцям
(магнатам, багатій шляхті) за службу. В їхніх руках перебувала вся повнота влади, за винятком права
надавання привілеїв. 2) У західноукраїнських землях, що з кін. 18 ст. знаходились у складі Австрійської
імперії, а у 1918-39 - Польщі, очолюване старостою повітове управління, яке здійснювало адміністративну
владу на території повіту. Апарат управління С. складався з секторів (рефератів) і відділів. Основне місце
займали відділи безпеки. Адміністративні відділи здійснювали нарівні з органами суду і прокуратури
каральну політику (т.зв. адміністративно-каральна юстиція), засуджуючи до тюремного ув'язнення строком
до трьох місяців і до штрафів до 3 тис. злотих. Другорядне положення в апараті повітових С. займали
сектори і відділи охорони здоров'я, соціального забезпечення, сільського господарства тощо, оскільки цим

галузям адміністрації в Західній Україні уряд Польщі приділяв мінімальну увагу.
Л. Присташ (Львів).
СТАРУХ АНТІН (1856 - 9.1.1938) - український громадсько-політичний діяч у Галичині, селянин. Н. у с.
Березниці Вижній Ліського повіту. Брат Т.Старуха. Діяч Української національно-демократичної партії. У
1901-13 - посол до Галицького сейму від Ліського повіту. Тривалий час був членом Повітової ради і
начальником місцевої Громади. Член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Після відходу
української влади з Східної Галичини заарештований польськими властями і ув'язнений у таборі Домб'ю.
Помер у с. Березниці Вижній.
О. Павлишин (Львів).
СТАРУХ ТИМОТЕЙ (27.11.1860-21.4.1923)-український громадсько-політичний діяч. Н. у с. Бережниці
Нижній Ліського повіту в Галичині. Служив у австрійській армії, згодом -жандармерії, був начальником гміни.
У 1896 С., вийшовши на пенсію, поселився в селянському господарстві в с. Золотій Слободі. Проводив
інтенсивну громадсько-політичну і освітню роботу серед сільського населення Бережанщини. Обраний
почесним членом місцевої секції “Українського студентського союзу”. Діяч Української національнодемократичної партії, з 1902 - член її Ширшого народного комітету. В 1907-18 - посол до австрійської
Державної ради (виборчий округ Бережани-Рогатин). Після поч. Першої світової війни 1914-18 організовував
набір до лав Легіону українських січових стрільців у Бережанському повіті. В 1915 під час відступу з
Галичини російських військ інтернований і вивезений в Сибір. Повертаючись із заслання в1917, взяв участь
в Українському військовому з'їзді в Києві. У 1918-19 входив до складу Української Національної Ради ЗУНР—
ЗО УНР 1918-19, обраний до земельної комісії та комісії закордонних справ. У січні 1919 брав участь у
роботі Трудового конгресу України у Києві, член президії конгресу. 2.4.1919 обраний заступником голови
Народного Комітету Української народно-трудової партії. Під час відступу УГА і уряду ЗУНР за Збруч
залишив Галичину. У 1920 біля Кам'янця-Подільського заарештований польськими військовими і ув'язнений
у Бережанах, згодом переведений до в'язниці у Львові. У січні 1921 через хворобу звільнений з в'язниці.
Помер у Бережанах (тепер Тернопільська обл.).
О. Павлишин (Львів).
СТАРУХ ЯРОСЛАВ (псевд. - Стяг, Ярлан, Стояр; 17.11.1910 - 20.9.1947; за ін. дан. -17.10.1947)-український
політичний і військовий діяч, публіцист. Н. у с. Золотій Слободі (тепер Козівського р-ну Тернопільської обл.)
у родині Т.Старуха. Закінчив гімназію в Бережанах. Вивчав право у Львівському ун-ті. 3 1931 був членом
Організації українських націоналістів. За націоналістичну діяльність неодноразово заарештовувався
(1929,1937). У 1934 кинутий до концтабору Береза Картузька, у травні 1939 на процесі над членами ОУН у
Рівному засуджений до 13-річного ув'язнення. У 1930 роках редагував тижневик “Нове село”. З жовтня 1939
до червня 1941- секретар Українського центрального комітету у Кракові. У 1940 став співзасновником
Революційного проводу ОУН, делегат II надзвичайного збору ОУН у Кракові. Після проголошення Акту
відновлення Української держави 30.6.1941 - державний секретар міністерства інформації й пропаганди
Українського державного правління, входив до складу Організаційної референтури проводу ОУН-Р. У
1942—43 був ув'язнений в німецьких тюрмах. У вересні 1943 засобами Служби безпеки ОУН звільнений. У
1943-45 був членом референтури пропаганди проводу ОУН, керівником підпільної радіостанції “Афро-діта”,
редактором гумористичного журналу “Український перець” (1943-44). З 1945 -член проводу ОУН та
провідник Закерзонського краю (див. Закерзоння). Під час бою із спецвідділом польської служби безпеки
поблизу Любачева (тепер Польща) потрапив в оточення і, не бажаючи здаватись у полон, застрелився.
Блискучий публіцист. Автор праці “Upior faszizmu” (польською мовою, у 1946 -англомовний переклад “Spectr
of fashism”), в якій піддав аналізу та критиці міжвоєнні фашистські теорії, чим сприяв відходу ОУН від
войовничого націоналізму. В останні роки життя працював над історією України, намагаючись дати нову
концепцію її розвитку. Кавалер Золотого Хреста заслуги (1946).
К. Бондаренко (Львів).
СТАСЮК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ (рр. н. і см. невід.) - український політичний і кооперативний діяч. Н. у
сім'ї урядовця на Катеринославщині. З 1903 навчався у Петербурзькому гірничому ін-ті. Був членом
Української студентської громади, входив до складу Інформаційного бюро і Головної студентської ради
українських студентських організацій. Член Революційної української партії, згодом - Української партії
соціалістів-революціонерів. Під час революції 1905-07 - організатор селянських спілок на Катеринославщині, за що зазнав репресій з боку влади і перебував під наглядом поліції. У 1908-12
опублікував наукові праці з економіки України: “Автономія і розвиток продукційних сил на Вкраїні” (1908),
“Економічні відносини України з Великоросією і Польщею” (1911), “Еміграція та її значення в економічному
житті України” (1912). Був одним із засновників Української Центральної Ради. У квітні 1917 на з'їзді діячів
українського села обраний головою новоутвореної Селянської спілки і делегований до складу Центральної
Ради. На загальних зборах УЦР обраний до її виконавчого органу - Комітету Центральної Ради (див. Мала
Рада). У червні-липні 1917 очолював Київську губернську раду селянських депутатів. 15.6.1917 С.
призначено генеральним секретарем харчових справ. Після гетьманського перевороту 29.4.1918 повернувся
до кооперативної праці. За часів Директорії УНР - начальник постачання Армії УНР у Кам'янці-Подільському.
Деякий час жив у еміграції. У 1920 повернувся в Україну. Працював співробітником ВУАН з окремих

доручень. У 1931 (за ін. дан. - 1933) заарештований у справі т. зв. Українського національного центру.
Подальша доля С. невідома.
Т. Осташко (Київ).
“СТАТТІ ДЛЯ ЗАСПОКОЄННЯ РУСЬКОГО НАРОДУ” - державно-політичний акт, виданий королем
Владиславом IV Вазою (затверджений польським сеймом у січні 1633), що узаконював існування
православної церкви в Україні. Після смерті польського короля Сигізмунда III Вази (квітень 1632) козацька
старшина вислала на конвокаційний сейм своїх представників із вимогою дозволити брати участь у виборах
нового короля й послабити національно-релігійні утиски. На провінційних сеймиках в Україні
обговорювалося питання про необхідність повернення православним віруючим їхніх прав, яких вони були
позбавлені після укладення Берестейської унії 1596. Так, на сеймику в Прилуках запорозькі козаки склали
для своїх делегатів інструкцію, в якій вимагали позитивного вирішення на сеймі питання про відновлення
прав православної церкви. Подібні вимоги висували і братства, зокрема, Львівське та Віденське. Останнє
навіть виготовило спеціальну брошуру для конвокаційного сейму під назвою “Синопсис” - “Короткий опис
прав, свобод і вольностей...”. Вимоги українського населення підтримала і православна духовна ієрархія на
чолі з архімандритом Києво-Печерської лаври П.Могилою. Оскільки повернення відібраних у них прав
вимагали і протестанти, П.Могила знайшов підтримку в литовського гетьмана князя Христофора Радзивілла.
На конвокаційному сеймі 22.6.1632 у Варшаві православні та протестанти спільно подали свої вимоги,
сформульовані у 14 пунктах. Під час роботи комісії (входили від православних-П.Могила, від уніатів В.Рутський), яку очолював королевич Владислав укладено проект угоди між представниками
православного і католицького духовенства (містив 9 пунктів). У вересні 1632 на елекційному сеймі під
тиском православних делегатів (серед них і А.Кисіпь), що вимагали негайно визнати свободу віровизнання і
права православної церкви, створено нову комісію і підготовлено “Статті”. Згідно з цим документом
православна церква в Україні офіційно діставала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4
єпископами (львівським, луцьким, перемиським, мстиславським), вільно відправляти богослужіння, мати
церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Православній церкві поверталися церкви і монастирі у Києві
(крім Видубицького монастиря). Київським православним митрополитом обрано П.Могилу. “Статті” мали
компромісний характер і не могли остаточно врегулювати релігійне питання в Україні. Крім того, після
обрання королем Владислав IV під тиском польської шляхти анулював деякі пункти цього акту. Утиски щодо
православної церкви стали однією з причин національно-визвольних повстань 1630 років та національновизвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:37 | Повідомлення # 123
СТАТУТ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА (Устав Володимира Мономаха) - закони великого князя київського
Володимира Мономаха. Статут прийнятий на нараді у с. Берестові (побл. Києва) князем Володимиром
Мономахом, тисяцькими Києва, Білгорода, Переяслава та ін. міст після Київського повстання 1113. Статут
(складався з 69 статей) регулював правове становище залежних селян і визначав порядок стягування
лихварських резів (процентів) з боржників. С.В.М. обмежував проценти з позики і допускав отримання не
більше 100% річних, а при сплаті боржником 150% кредитор втрачав право на позичені гроші. Грошова
позика вела за собою встановлення процентів річних, третинних і місячних, тобто, процентів з позики у рік,
третину року і на один місяць. Розмір річних процентів дорівнював приблизно 20%, а третинних і місячних
був значно вищий. У статуті сформульовані права і обов'язки закупів, визначалися джерела холопства,
заборонялося перетворювати на раба купця-боржника, якщо він позбувся свого майна внаслідок війни або
пожежі. Статут вміщений у розширеній редакції “Руської правди”, створеної за князювання Володимира
Мономаха або його сина Мстислава.
В. Кульчицький (Львів).
СТАТУТ ЛЬВІВСЬКИХ ВІРМЕН (1519)-пам'ятка середньовічного права емігрантів-вірмен, що жили у Львові,
Луцьку, Снятині, Станіславі, Тернополі та ін. українських містах, загарбаних Польщею. Декретами 1344 і
1356 польський король Казимир III Великий надав емігрантам судове самоврядування, яким вони
користувалися до 1784. Місцеві вірменські суди протягом цього часу керувалися спочатку своїм традиційним
старовір-менським правом, тобто, Гоша Мхітара судебником, а потім укладеним на основі цього судебника
С.л.в., що його прийняв пьотркувський вальний сейм 5.3.1519 і затвердив польський король Сигізмунд І. У 2й пол. 16 ст. до С.л.в. було додано складений у Львові “Порядок судів і справ вірменського права”, що
регулював питання судового розгляду.
В. Кульчицький (Львів).
СТАХАНОВСЬКИЙ РУХ - масовий робітничий рух за підвищення продуктивності праці, досягнення високих
виробничих показників. Початок С.р. покладено у Донбасі. У ніч на 31.8.1935 вибійник кадіївської шахти
“Центральна-Ірміне” О.Стаханов протягом зміни видобув 102 т вугілля (норма - 7 т). Весь видобуток
записали на рахунок О.Стаханова,
не врахувавши роботи кріпильників, які йому допомагали. Власне, і згодом під час встановлення інших
рекордів справжнє число гірників не вказувалось, а все видобуте вугілля записували тільки на рахунок
вибійника. У вересні 1935 О.Стаханов поновив своє досягнення, видобувши 175 т, а через кілька днів - 227
т. Спочатку С.р. дав поштовх до поліпшення виробничих показників. На шахтах розпочалося змагання

вибійників за встановлення абсолютного рекорду. У лютому 1937 гірник М.Ізотов нарубав відбійним
молотком з допомогою 12 кріпильників 607 т вугілля. Невдовзі правляча партійна верхівка почала
використовувати почин О.Стаханова для роздмухування рекордоманії. Показово, що на шахті імені Сталіна
(колишня “Центральна-Ірміне”) лише за неповний 1937 зафіксовано тисячі “найрізноманітніших рекордів на
всіх видах вугільних робіт”, але при цьому шахта виконала лише 70% встановленого плану. С.р. почали
насаджувати в усіх галузях народного господарства. Зокрема, в Україні став відомий стахановськими
рекордами М.Мазай, який став зачинателем руху за швидкісне сталеваріння і скоротив тривалість однієї
плавки у 1,5 рази (при цьому, за оцінками експертів, мартенівська піч спрацьовувалась удвічі швидше).
Радянська історіографія “досягнення” стахановців традиційно пов'язувала з творчими пошуками, наслідком
яких було впровадження у виробництво ефективних організаційних і технічних удосконалень. Справді,
частина з них мала раціоналізаторський характер, але переважна більшість суперечила науково-технічним
вимогам. Показовий у цьому відношенні почин М.Мазая. Головний інженер заводу ім. Ілліча був проти
ризикованих експериментів, тому М.Мазай та його однодумці (начальник мартенівського цеху Снєгов,
інженери Чорний і Крилов) звернулись безпосередньо до Г.Орджонікідзе. У телефонній розмові з наркомом
Снєгов визнав: “Ми ідемо на технічний ризик. Ми вступаємо в конфлікт з деякими положеннями науки”.
Г.Орджонікідзе відповів: “Дій сміливо! Наша підтримка вам забезпечена. Країні потрібно багато сталі. А
щодо науки, то пам'ятайте: наука - не ікона”. Без необхідної перевірки і технічного обгрунтування черговий
почин активно упроваджували у виробництво. Гонитва за тимчасовими успіхами та кампанія навколо
окремих рекордів призвели до дезорганізації і кризи металургійного виробництва. Металурги не виконували
навіть планових завдань. Досить ризиковані експерименти здійснював на залізничному транспорті П.
Кривонос, який, спираючись на “революційну сміливість”, підвищив тиск пари у паровозі до 14 атмосфер при
граничних допусках за науковими рекомендаціями 12 атмосфер. Завидну наполегливість у “пропиханні”
свого методу виявив гірник І.Молостов, пропозиції якого були пов'язані з ризиком обвалів і повністю
суперечили правилам техніки безпеки.
Партійні, господарські та громадські організації прагнули надати стахановському руху масового характеру. З
цією метою широко застосовувались адміністративно-командні методи, а також різноманітні форми
пропагування і узагальнення досвіду новаторів, їх морального і матеріального заохочення. Планувалось
перейти від окремих рекордів до стахановської роботи протягом зміни, доби, п'ятиденки, декади, місяця та
ін. Успіх таких акцій залежав від рівня попередньої організаційної і матеріально-технічної підготовки.
Широкого розповсюдження набула штурмівщина, яка призводила до дезорганізації виробництва, погіршення
умов праці, порушення правил техніки безпеки. У 1936 на основі досягнень стахановців суттєво підвищено
норми виробітку і планові державні завдання, невиконання яких розглядалося як шкідництво або саботаж.
На підприємствах, які не мали достатніх резервів, це призводило до величезного перенапруження людських
сил і матеріальних ресурсів, порушення нормального ритму виробничого процесу та наступного значного
спаду виробництва. Нормативні документи свідчать, що основним критерієм, на підставі якого визначалося
звання стахановця, було перевиконання норм у 2 і більше разів, чого систематично добивались лише деякі
робітники. Зокрема, на шахтах Горлівки в грудні 1936 понад дві норми виробили 1800 гірників, але тільки 18
із них, або 1%, досягли таких успіхів протягом року. Аналогічна ситуація мала місце на ін. підприємствах
України, що дає підставу спростувати твердження радянської історіографії про масовий характер С.р.
Провал С.р. фактично визнав і Сталін, який на лютнево-березневому (1937) пленумі ЦК ВКП (б) заявив, що
внаслідок політичної безпечності “шкідники” у Кузбасі й Донбасі “водили за ніс стахановців, ставили їм
палиці в колеса, штучно створювали безліч перепон для їхньої успішної роботи і добились, нарешті, того,
що розладили їхню роботу”. Повсюдне упровадження стахановських методів було одним із чинників
кризових явищ у промисловості, супроводжувалось посиленням експлуатації працівників і масовими
репресіями проти інженерно-технічного персоналу та господарників.
М. Троян (Донецьк).
СТАХІВ МАТВІЙ (30.11.1895-2.6.1978)-український правник, історик, суспільно-політичний діяч у Галичині.
Н. на Зборівщині (тепер Тернопільська обл.). Дійсний член НТШ (з 1943). Уроки визвольних змагань 1918-19старшина УГА. Закінчив Карловий ун-т у Празі. У 1925-39 - секретар Української радикальної партії,
редактор її періодичного органу - тижневика “Громадський голос” (1929-39). Після війни жив у еміграції в
Німеччині, був професором Українського вільного університету. З кін. 1940 років - член Української
Національної Ради. З 1949 перебував у США. У 1949-71 - редактор тижневика “Народна воля”. У 1969-74
очолював Наукове товариство ім. Т.Шевченка в Америці, належав до провідних діячів Світового конгресу
вільних українців. Помер у Сан-Дієго (Каліфорнія, США). Автор книг: “Західна Україна” (тт. 1-6, 1958-61);
“Україна в добі Директорії УНР” (тт. 1-7, 1962-68); “Sovet Statehood of Ukraine from Sociological Aspect” (1961),
“Ukraine and Russia, an Outline of History...” (1968), “Western Ukraine at the Turning Point of European History”
(1971, у співавторстві з П.Штендерою), “Ukraine and the European Turmoil of 1917-1920. Vol.1. (1973, у
співавторстві з П.Стерчом і М.Чировським).
Я. Грицак (Львів).
СТАХУРА ДАНИЛО (19.12.1860-20.12.1938)-український громадсько-політичний діяч в Галичині, адвокат. Н.
у с. Поляни Кроснівського повіту (тепер - Польща) у селянській сім'ї. Навчався на юридичному ф-ті
Львівського унту. З 1891 працював у Самборі, Тернополі та Перемишлі. Засновував торговельні спілки,
допомогові каси, крамниці у селах повіту. Діяч Української національно-демократичної партії, з 1902 - член

її керівного органу -Ширшого народного комітету. Заснував і очолив у Самборі партійний осередок повітовий Народний комітет. У 1907 обраний до австрійської Державної ради у Відні. У 1903-19 - голова
самбірської філії товариства “Просвіта”. Очолював місцеву філію товариства “Руська бесіда”. У листопаді
1918 після встановлення української влади у краї призначений бургомістром м. Самбора. У травні 1919
очолив повітову управу Української народно-трудової партії на Самбірщині. Після польської окупації
Галичини емігрував до Чехо-Словаччини. У 1920 обійняв посаду радника окружного суду в Береговому. З
1937 жив в Ужгороді. Помер у Празі.
О. Павлишин (Львів).
СТАШИНСЬКОГО ПРОЦЕС 1962 - судовий процес над Богданом Сташинським -вбивцею діячів
українського національного руху Л.Ребета і С.Бандери. Проходив у Карл-сруе (ФРН) 8-19.10.1962.
Головував на процесі д-р Г.Ягуш, судді - д-р Вебер, д-р Генс-бергер, д-р Віфельс і д-р Шумахер, адвокат-д-р
Зайдель. У ході процесу було встановлено, що Б.Сташинський у 1957 отримав завдання радянських
спецслужб вбити лідера ОУН-з Л.Ребета. За деякими даними, діями Сташинського керував безпосередньо
голова КДБ О.Шелепін. У квітні 1957 прибув до Західної Німеччини, вивчив маршрут, яким щоденно
користувався Л.Ребет. У вересні 1957 Сташинський отримав у Берліні від радянського агента спеціальну
зброю та інструкції. 12.10.1957 у Мюнхені Сташинський вбив Л.Ребета, за що згодом дістав нагороду від
керівництва КДБ СРСР. У травні 1958 у Роттердамі під час вшанування пам'яті Є.Коновальця Сташинський
здійснив невдалий замах (вибуховий пристрій не спрацював) на ряд провідних діячів ОУН. У квітні 1959
Сташинський у Москві отримав завдання ліквідувати керівника 3Ч ОУН С.Бандеру. У квітні 1959 здійснив першу спробу вбити лідера українських
націоналістів, яка завершилась невдачею. На поч. жовтня 1959 Сташинський за наказом радянських
спецслужб знову виїхав до Мюнхена і 14.10.1959 вбив С.Бандеру. Під час замаху (як і у випадку з
Л.Ребетом) користувався спеціальним пістолетом, що стріляв ампулами з отрутою, внаслідок чого
наставала раптова смерть із ознаками серцевого нападу, тому встановити насильницькі дії було дуже
важко. За виконане завдання Б.Сташинський дістав радянську урядову нагороду-орден Червоного Прапора.
12.8.1961 Сташинський втік з Берліна у Західний Берлін, а згодом - у ФРН, де постав перед судом. Протягом
року вирішувалося питання про доцільність процесу, і лише позиція канцлера ФРН К.Аденауера сприяла
тому, що публічний процес нарешті відбувся. Враховуючи всі обставини і той факт, що Сташинський був
виконавцем фактично замовленого вбивства, суд встановив, що основну відповідальність за вбивство
Л.Ребета і С.Бандери несе уряд СРСР та ЦК КПРС. Як виконавець злочинів, Б.Сташинський засуджений до
8,5 років ув'язнення. Подальша доля Б.Сташинського невідома.
К. Бондаренко (Львів).
СТЕБЕЛЬСЬКИЙ БОГДАН (11.3.1911 -27.7.1994) - український громадський діяч, публіцист,
мистецтвознавець, маляр-графік. Голова Наукового товариства ім. Т.Шевченка в Канаді (з 1975). Н. У с.
Тимошівці Калуського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Середню освіту здобув у гімназіях у Станіславі
та Самборі. У 1934-39 навчався в краківській Академії красних мистецтв. У 1936-39 очолював об'єднання
митців “Зарево”. Належав до Організації українських націоналістів. У червні 1941 у складі похідної групи
ОУН повернувся в Україну, де був активним організатором української адміністрації в Галичині. Під час
німецької окупації краю учителював у Самборі, а в 1942-44 - директор мистецько-промислової школи в
Яворові. З травня 1944 жив у Німеччині, у 1949 переїхав до Канади. З 1955 жив у Торонто. У 1947 виступив
співзасновником Української спілки образотворчих мистецтв, що діяла до 1951. У 1956 спільно з
М.Дмитренком та І.Кейваном заснував Українську спілку образотворчих мистецтв у Канаді, в 1958-72 голова спілки. С. –засновник Асоціації діячів української культури, яка з 1965 діяла під його керівництвом. У
1973-94-голова Ради для справ культури при Секретаріаті Світового конгресу вільних українців. У 1975-94 С.
очолював Наукове товариство ім. Т.Шевченка в Канаді, входив до складу Головної (світової) ради НТШ.
Тривалий час був співредактором торонтської газети “Голос України”, редагував створений ним щомісячний
додаток до газети “Література і мистецтво”. Малярська творчість С. позначена імпресіонізмом, проте з
виразними українськими рисами. Створив ряд портретів, пейзажів, урбаністичних мотивів, релігійних
композицій (“Замкове подвір'я”, “Над ставом”, “Доми”, “Сошествіє св. Духа”). С. - автор робіт з проблем
мистецтвознавства, літературознавства, мовознавства. Помер у Торонто (Канада). Написав розвідки про
Т.Шевченка, Ю.Нарбута, О.Бойчука, О.Архипенка, О.Грищенка з глибоким аналізом їхньої творчості. Автор
монографії “Малюнок дитини і для дитини” (1966).
О. Луцький (Львів).
СТЕБЕЛЬСЬКИЙ ПЕТРО (15.7.1857 -24.9.1923) - український вчений-правник, дійсний член НТШ (з 1899). Н.
у Немирові. Навчався в гімназіях у Самборі, Коломиї, Станіславі. В 1874-78 навчався на юридичному ф-ті
Львівського ун-ту. Працював у судових установах Львова. У 1879 отримав ступінь доктора права у
Краківському ун-ті. З 1885 працював у Львівському ун-ті. В 1892 отримав звання професора кримінального
права і процесу з українською мовою викладання Львівського ун-ту. 1.6.1899 обраний дійсним членом НТШ.
С. належить ряд ґрунтовних праць з різних аспектів кримінального права і процесу. Підготував переклад та
коментар австрійського кримінально-процесуального закону, ряд інших законодавчих актів (надруковані у
“Віснику законів державних”), які мали велике значення для становлення та розвитку української юридичної
термінології. С. видав підручник з австрійського цивільного права, написаний О.Огоновським. Помер і

похований у Львові. Серед основних праць С. - “Студії над карним процесом” (1891), “Зі статистики
злочинності в Галичині” (1893), “Неповнолітні злочинці в світлі нових напрямів у карному праві” (1899) та ін.
Т. Андрусяк (Львів).
СТЕБНИЦЬКИЙ ПЕТРО ЯНУАРІЙОВИЧ (псевд. П.Смуток, А.Ірпенський, Малоросіянин, Малорос, П.Хмара
та ін.; 25.11.1862 -14.3.1923)- український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист. Н. у с.
Гореничі Київського повіту. У 1881 закінчив першу Київську гімназію. У 1881-88 навчався на фізикоматематичному ф-ті Київського ун-ту. Працював на різних посадах у Міністерстві фінансів і Торговотелеграфному агентстві у Петербурзі. Друкував статті з економіки у “Вестнике финансов”, “Торговопромышле-ной газете”, “Русском экономическом обозрении”. В Петербурзі очолював українську громаду,
місцевий осередок ТУП. Допомагав у роботі депутатам українських фракцій в І та II Державних Думах. У
1898 створив разом з О.Лотоцьким Доброчинне товариство для видання загальнокорисних і дешевих
книжок, посприявши таким чином публікації українських видань, насамперед творів Т.Шевченка,
енциклопедії “Украинский народ в его прошлом и настоящем” (1914-15). Співробітничав з часописами
“Киевская старина”, “Украинская жизнь”, “Літературно-науковий вісник”, “Рада” та ін.
Після Лютневої революції 1917 очолював Українську Національну Раду в Петрограді. Разом з О.Лотоцьким
підготував для Тимчасового уряду записку про нагальне задоволення національних інтересів українського
народу, яка обговорювалася 17 і 23.3.1917 на зустрічі представників Української Національної Ради з
прем'єр-міністром кн. Г.Льво-вим. Належав до УПСФ. 15.7.1917 на Малій Раді був затверджений на посаду
представника Генерального Секретаріату УЦР-УНР при Тимчасовому уряді. Доклав багато зусиль до
розв'язання конфліктних і суперечливих проблем, що виникали між міністерствами Тимчасового уряду і
генеральними секретарствами України. Переїхавши до Києва у травні 1918, увійшов до складу української
делегації на мирних переговорах із РСФРР. У серпні 1918 був призначений сенатором Адміністративного
суду Державного Сенату Української Держави. У жовтні-листопаді 1918-народний міністр освіти Української
Держави. Йому належала важлива роль у створенні Української академії наук. 3 1919 очолював постійну
Комісію біографічного словника УАН. Автор літературних і публіцистичних творів, зокрема “Під стелями
Думи” (1907), “Українська справа” (1917), “Поміж двох революцій” (1918).
В.Верстюк, Т.Осташко (Київ).
СТЕЛЕЦЬКИЙ БОРИС СЕМЕНОВИЧ -(23.8.1872 - р. см. невід.) - військовий діяч, генерал-хорунжий.
Закінчив Варшавську гімназію, Одеське піхотне юнкерське училище (1894), Миколаївську академію
Генерального штабу (1920). Проходив службу на посадах командира роти 4-го полку Варшавської фортеці,
старшого ад'ютанта штабу Донської кінної дивізії, помічника старшого ад'ютанта офіцера для доручень
штабу Київського військового округу, начальника стройового відділу Івангородської фортеці. 3 1907 старший ад'ютант штабу Київського військового округу, підполковник. У роки Першої світової війни 1914—18
- начальник військових сполучень Дунайської армії Румунського фронту, полковник (1917). У 1918начальник штабу армії у період Гетьманської держави. Дальша доля невідома.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СТЕЛЬМАХ МИХАЙЛО ПАНАСОВИЧ [11(24).5.1912-27.9.1983]-відомий український письменник. Н. у с.
Дяківцях (тепер Літинського р-ну Вінницької обл.) у селянській родині. У 1933 закінчив літературний ф-тет
Вінницького державного педагогічного ін-ту. Шість років працював учителем у школах Київщини. Перші вірші
надруковано у 1936.3 1939 перебував на військовій службі в Червоній армії. У 1941 з'явилася перша
поетична збірка “Добрий ранок”. Під час радянсько-німецької війни 1941—44 був солдатом-артилеристом. З
1944 працював у редакції газети 1-го Українського фронту “За честь Родины”. Двічі поранений. У роки війни
вийшли збірки “За ясні зорі”, “Провесінь”. У 1945-53 працював науковим співробітником Інституту
мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України. Член Спілки письменників України.
Помер і похований у Києві.
Спектр жанрів у творчості С. надзвичайно широкий - поезія, проза, драматургія. Поезію С. відзначає
глибокий ліризм, пісенність, емоційність, вплив фольклору, багатогранність тематики. Автор збірок: “Шляхи
світання” (1945), “Жито сили набирається” (1954), “Мак цвіте” (1968). З 1944 С. виступав як прозаїк. Жанрове
розмаїття - від новели до роману-хроніки. Глибокий психологізм, правдивість характерів, мовно-стильове
багатство - основні риси прози С. Написав цикл романів: “Велика рідня” (1949-51), “Кров людська - не
водиця” (1957), “Хліб і сіль” (1959); “Правда і кривда” (1961), “Чотири броди” (1979); романи-хроніки “На
нашій землі” (1949), “Великі перелоги” (1951). С. автор п'єс: “Золота метелиця” (1955), “Правда і кривда”
(1965), “На Івана Купала” (1966), “Зачарований вітряк” (1967), “Кум королю” (1968), “Дума про любов” (1971).
Чималу частку творчості С. становлять твори для дітей, повчальні й образно колоритні: збірки поезій для
дітей молодшого шкільного віку “Жнива” (1951), “Колосок до колоска” (1952), “Живі огні” (1954), “Весна,
весняночка” (1955), “У сестрички дві косички” (1955), “Як журавель збирав щавель” (1957), “В їжаковім
вітряку” (1957), “Маленька Оленка” (1962), “Бурундукова сім'я” (1963), “У бобра багато добра” (1976).
Державна премія СРСР (1951), Державна премія України ім. Т.Шевченка (1980).
Н. Демчук (Львів).
СТЕМПКОВСЬКИЙ ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ (1789 - 1832) - відомий археолог. Н. у с. Ря-зановці Саратовської

губ. (тепер Росія). З 1814 до 1826 служив у російській армії в піхотному полку, з 1808 виконував обов'язки ад'ютанта герцога А. де Рішепье. Брав участь у військових
експедиціях російської армії на Кавказі. У 1815 проживав у Парижі, де багато часу присвятив вивченню
стародавньої історії та перекладам праць античних авторів. Обраний членом-кореспондентом Паризької
академії написів та словесності. У 1820-х роках С. проживав в Одесі, де став одним з ініціаторів створення
центру з вивчення стародавньої історії Півдня України. У 1823 звернувся до генерал-губернатора
Новоросійського краю М.Воронцова з запискою, в якій обгрунтував необхідність регіональних заходів щодо
охорони пам'яток археології та організації музеїв старожитностей. Завдяки ініціативі та наполегливості С.
були засновані міські музеї в Одесі (1825) та Керчі (1826). З 1826 призначений градоначальником Керчі.
Проводив археологічні дослідження залишок античних міст у Криму. Зібрав значну колекцію античних монет.
Основні праці: “Исследования о местоположении древних греческих поселений на берегах Понта
Эвксинского между Тирасом и Борисфеном, учинённые по случаю найденных в 1823 г. останков древности
в Одессе” (1826), “Известия о древностях, найденных в Одессе в течении 1826 года” (1827), “Мысли
относительно изыскания древностей в Новороссийском крае” (1827).
Т. Самойлова (Одеса).
СТЕМПКОВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ (27.1.1870-11.1.1952)- польський громадський і політичний діяч,
письменник. Н. у с. Гуті Черленовецькій на Поділлі. Навчався у Дерптському ун-ті, де познайомився з
Б.Кістяківським та ін. українськими студентами. Протягом 1906-16 займався кооперативною і
просвітницькою діяльністю на Волині. 3 1917 брав участь у роботі Української Центральної Ради. У 1920
обіймав посаду міністра земельних справ в уряді В.Прокоповича. Залишив спогади, видані у 1932, 1953.
Помер у Варшаві.
Р. Шуст (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:37 | Повідомлення # 124
СТЕПАН ОРЛИК (9.1.1891-6л.1939)-український православний церковний діяч, архієпископ УАПЦ. Н. у м.
Любарі на Волині (тепер Житомирської обл.). Навчався у Житомирській духовній школі, був дияконом у
Луцькому повіті. Активно займався громадсько-політичною діяльністю (створив хор, організатор і член
правління сільськогосподарського кредитного кооперативного товариства), висувався кандидатом до
Державної Думи від Луцького повіту. Брав участь у національному русі. У вересні 1914 за революційну
діяльність висланий до фортеці Карс (Закавказзя) під нагляд жандармського управління. У 1916 вступив на
історичний ф-т Закавказького ун-ту (м. Тифліс, тепер Тбілісі, Грузія). У 1915-16- військовий кореспондент
Кавказького фронту. У 1917 організував і відкрив першу українську православну парафію у Тифлісі, обраний
її настоятелем. Згодом затверджений керуючим українськими парафіями на Закавказзі, настоятель
Миколаївського собору м. Тифліса. 10.11.1918 отримав сан протоієрея. У 1919-20 перебував на Близькому
Сході, в Греції, Італії, Франції. У травні 1921 повернувся в Україну. У жовтні 1921 був делегатом
Всеукраїнського православного церковного собору, на якому завершено організаційне оформлення
Української автоке-фальної православної церкви. 29.10.1921 під час роботи Собору висвячений на
єпископа Волинського і Житомирського, отримав сан архієпископа. У 1924-27 - єпископ БердичівськоШепетівської округи. У травні 1928 заарештований і засуджений до 10 років ув'язнення. Засланий на
Соловки. Після звільнення заарештований вдруге. Перебував у тюрмі в Житомирі, де осліп і помер.
О. Ігнатуша (Запоріжжя).
СТЕПАНЕНКО АРКАДІЙ СТЕПАНОВИЧ (1889 - р. см. невід.) - український політичний і громадський діяч.
Напередодні 1917 брав активну участь у діяльності українських громадських установах Києва - Українському
клубі, товаристві “Просвіта”, клубі “Родина”. Належав до провідних діячів Української партії соціалістівреволюціонерів. Був головою Київської повітової ради селянських депутатів, входив до організаційного
комітету із створення Селянської спілки. На І Всеукраїнському селянському з'їзді обраний до ЦК Селянської
спілки, Всеукраїнської ради селянських депутатів і кооптований до
Української Центральної Ради. З січня 1918- товариш голови УЦР. Після розколу УПСР на IV нелегальному
з'їзді партії С. разом із І.Лизанівським, М.Чечелем, М.Шрагом, В.Голубовичем, О.Севрюком та ін. належав
до т.зв. центральної течії. У 1919 був емісаром ЦК УПСР при уряді Директорії УНР, начальником
постачання Армії УНР. У серпні 1919 - виконуючий обов'язки міністра земельних справ в уряді Іс. Мазепи.
Деякий час жив в еміграції. Політичний однодумець і соратник М.Грушевського. У 1924 повернувся в
Україну. Працював заст. директора Українбанку на Херсонщині, заст. начальника відділу постачання
Харківського тракторного заводу. На поч. 1931 засуджений у справі т. зв. “Українського національного
центру”. Подальша доля невідома.
Т. Осташко (Київ).
СТЕПАНІВ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ -(2.1.1863- р. см. невід.)-український військовий діяч. У 1883 закінчив
Морський корпус, у 1886 - Морську академію. Служив на Далекому Сході, учасник російсько-японської війни
1904-05, оборони Порт-Артура. У 1907 призначений старшим офіцером, пізніше -начальником канцелярії
Головного морського штабу (1912). Вітав перемогу Лютневої ревопюціі 1917. На службі в Українському
морському флоті з 1918. У кін. січ. 1918 призначений командувачем транспортної флотилії Чорного моря.
Згодом - у складі адміністрації Головного морського штабу.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ ОЛЕНА (7.12.1892-11.7.1963)-українська військова і громадська діячка, педагог,
учениий. Дружина Р.Дашкевича; мати історика і сходознавця Ярослава Дашкевича. Н. у с. Вишнівчику
Перемишлянського повіту (тепер Львівська обл.) у родині священика. У 1912 вступила на філософський фтет Львівського ун-ту, де слухала лекції М.Грушевського, С. Томашівського, Е.Ромера, С.Рудницького. З
1911 брала активну участь у січово-стрілецькому русі в Галичині, співзасновник товариства “Січові стрільціІІ”, керувала жіночою чотою. На поч. Першої світової війни у серпні 1914 вступила до Легіону Українських
січових стрільців. С.-Д. як хорунжа УСС брала участь у боях на Маківці. Нагороджена медаллю хоробрості
(1914) та військовим хрестом Карла V (1918). У 1915-17 перебувала у російському полоні, в основному в
Ташкенті, де брала активну участь у діяльності української громади. У 1917 через Фінляндію, Швецію,
Німеччину повернулась у Галичину. У жовтні 1918 як член Головної управи, а згодом - Начальної команди
УГА вела таємні переговори з гетьманом П.Скоропадським, була одним з організаторів Листопадового
повстання 1918. Брала участь в українсько-польській війні 1918-19. Після захворювання на тиф була
звільнена з військової служби. У 1919- пресовий референт Міністерства закордонних справ УНР у Кам'янціПодільському. У листопаді 1919 виїхала до Відня, де у 1921 закінчила ун-т. Після повернення до Львова
вступила до Української партії національної роботи (т. зв. “загравістів”), підтримувала контакти з
Українською військовою організацією. У 1922-35 викладала географію та історію в гімназії василіаноку
Львові, Львівському (таємному) українському університеті. Від 1929 очолювала Географічну комісію
товариства “Учительська громада”, була одним з ініціаторів створення Географічної комісії НТШ. У 1935-39 референт організаційного відділу Ревізійного союзу українських кооперативів, у 1939-41 - вчитель середньої
школи у Львові. У 1941—44 - керівник статистичного бюро м.Львова. Після закінчення війни працювала
старшим науковим співробітником і зав. сектором економіки Львівського відділу Інституту економіки АН
УРСР, в.о. доцента Львівського ун-ту, науковим співробітником природничого музею АН УРСР (1948-49). У
грудні 1949 заарештована і за вироком ОСО при МДБ СРСР відбувала 10-річний термін ув'язнення в
мордовських таборах. У червні 1956 повернулась до Львова. Була позбавлена можливості займатися
науковою роботою. Померла і похована у Львові. Автор бл. 75 праць, зокрема, роботи з економічної
географії Галичини “Люди і земля. Населення Галичини в рр. 1869, 1900, 1910, 1921 і 1931” (1938),
“Економічна географія західноукраїнських земель” (1938), “Трудові резерви Львівщини” (1947); монографії
“Сучасний Львів” (1943, 1956, 1992), нарисів “Мандруймо по рідному краю” (1943) та “Архітектурне обличчя
Львова” (1945); підготувала географічні нариси про Київ і Львів (залишились у коректурних полосах і
машинописі) та ін. Залишила спогади “Напередодні великих подій. Власні переживання і думки 1912-14”
(1930,1968).
Г. Сварник (Львів).
СТЕПАНЯК МИХАЙЛО (1905-13.2.1967)-відомий діяч Організації українських націоналістів. Н. у с. Дзвинячі
(тепер Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). Навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту.
Політичну діяльність починав як член ліворадикальної прокомуністичної організації “Сель-Роб” і КПЗУ, за
приналежність до яких був засуджений польським судом й ув'язнений у 1928-32. Після закінчення у 1934
Львівського ун-ту в 1937-39 працював у адвокатській конторі в Бережанах. Член ОУН з 1939. З поч. Другої
світової війни 1939—45 у підпіллі ОУН. У липні 1941 декретом прем'єр-міністра Українського державного
правління Я.Стецька призначений міністром внутрішніх справ Української держави; був старостою
Дрогобича. Після арешту керівництва Українського державного правління німецькими карально-поліційними
органами С. входив до складу Ради сеньйорів, згодом - Української Національної Ради у Львові. У 1941-43 крайовий провідник ОУН на Західноукраїнських землях, член делегацій для переговорів з представниками
ОУН-М, а також польського підпілля. У 1942-43 - член проводу ОУН-Б, у другій пол. 1943 - член
референтури зовнішніх зносин при проводі ОУН самостійників-державників (ОУН СД). Автор концепції
створення Бюро проводу ОУН СД; учасник III Надзвичайного великого збору ОУН-Б. У 1944 - член проводу
ОУН на Північно-Західних українських землях (ПЗУЗ). Влітку 1944 року разом з Р.Волошиним, Я.Бусолом та
ін. створив Народну визвольно-революційну організацію (НВРО). У кін. липня 1944 поранений у боях з
підрозділом радянських внутрішніх військ на Рівненщині, потрапив у полон. Засуджений до смертної кари,
замінену на 25 років концтабірного ув'язнення. У зв'язку із важким станом здоров'я 12.4.1961 достроково
звільнений. Помер і похований у рідному селі.
А. Боляновський, К. Бондаренко (Львів).
СТЕПНЯК СЕРГІЙ [літ. псевд. Кравчинського Сергія Михайловича; 1(13).7.1851 -11 (23). 12.1895] революціонер-народник, письменник. Походив із старовинного українського роду з села Нового Стародуба
(тепер Петрівського р-ну Кіровоградської обл.). У 1870 закінчив Михайлівське артилерійське училище в
Петербурзі. У 1871-73 навчався в Лісному ін-ті. Революційну роботу розпочав серед слухачів військових
училищ у Петербурзі. Належав до гуртка чайковців. Брав участь у “ходінні в народ”. Вів пропаганду серед
селян Тверської, Тульської губ. Був одним з організаторів “Землі і волі”. У 1874 нелегально емігрував за
кордон. Учасник Герцоговинського повстання 1875, працював у бакунінському видавництві “Робітник” у
Женеві. Написав народницькі пропагандистські казки - “Казка про копійку” (1874), “Мудриця Наумовна”
(1875) та ін. У 1877 брав участь у повстанні у провінції Беневетто (Італія). З весни 1878 проживав у
Петербурзі. 4.8.1878 убив шефа жандармів Мезенцева, після цього знову емігрував за кордон. Жив у
Швейцарії, Італії, Англії. Автор серії історико-публіцистичних та літературних творів з тематики російського

революційного руху, зокрема, “Підпільна Росія” (1882), “Росія під владою царів” (1885), “Закордонна агітація”
(1892), “Чого нам потрібно” (1892), “Цар-чурбан і цар-чапля” (1895), роману “Андрій Кожухов” (1889) та
повісті “Хатинка на Волзі” (1896). Твори С. неодноразово видавались у Західній Європі та США. У 1880-х
роках С. відійшов від народовців і почав засуджувати терор як метод політичної боротьби. Згодом
наблизився до європейської соціал-демократії. У 1890 організував у Лондоні Товариство друзів російської
свободи, редагував журнал “Free Russia”, у 1891 заснував фонд Вільної російської преси. С. цікавився
творчістю Т.Шевченка, популяризував його твори на Заході, листувався з М.Драгомановим. Видавав у
Лондоні заборонені твори В.Короленка, В.Берві-Флеровського та ін. Загинув трагічно у Лондоні.
О. Сухий (Львів).
СТЕПОВИЙ КОСТЯНТИН (отаман Блакитний; 1897 - квітень 1921) - український повстанський отаман. Н. у
с. Ґаннівці Херсонської губ. На поч. Першої світової війни 1914-18 мобілізований до російської армії. З 1918
служив в Армії Української Народної Республіки. Після відступу в листопаді 1919 українських військ у
Польщу С. залишився на території, контрольованій більшовиками. На Херсонщині організував повстанський
загін - Степову дивізію, який вів боротьбу з більшовицьким режимом партизанськими методами. Восени
1920 С. керував повстанським рухом, який охопив усю Херсонщину і частину Катеринославщини. Наприкін.
1920 основні повстанські сили були розбиті підрозділами Червоної армії. С. на чолі невеликого загону ще
деякий час продовжував боротьбу. Загинув у квітні 1921 в бою з підрозділом криворізьких чекістів.
/. Підкова (Львів).
СТЕПОВИЙ ЯКІВ СТЕПАНОВИЧ [справж. прізв.-Якименко; 8(20).10.1883-4.11.1921]-відомий український
композитор, педагог і музичний критик. Н. у Харкові в сім'ї співака церковного хору. У 1895-1902 співав у
Петербурзькій придворній капелі. У 1909 закінчив Петербурзьку консерваторію. Під час навчання написав
музику до текстів Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О.Олеся; вокальний цикл “Барвінки”, куди увійшов
пройнятий патріотичним настроєм романс “Степ” (на слова М.Чернявського). У 1909-13 створив музичні
мініатюри, сонату, вокальний цикл “Пісні настрою” (1907-09; на слова О.Олеся). Один з найвизначніших
фортепіанних творів С. - “Прелюд пам'яті Т.Шевченка”, сповнений глибокого драматизму і пристрасті. 3 1917
жив і працював у Києві, викладав у консерваторії, виступав як музичний критик. Створив вокальні композиції
“Каменяр”, “У долині село лежить”, “Земля” (на слова І.Франка). Написав романси та пісні на слова
Т.Шевченка, Лесі Українки, П.Тичини, дві сюїти для симфонічного оркестру на українські народні теми. За
коротке життя композитор встиг гармонізувати 50 українських народних пісень для хору, видав збірники
дитячих пісень “Проліски”, “Кобзар”, “Малим дітям”.
К. Кондратюк (Львів).
СТЕФАН І СВЯТИЙ (Іштван І Арпад; бл. 970/975 - 15.8.1038) - угорський князь (997-1000), перший угорський
король (1000 або 1001-1038). Походив з династії Арпадів. За підтримки Римського папи в 1000 посів
престол. Здійснив значні територіально-адміністративні перетворення, зокрема створив королівські
комітати, на чолі яких поставив ішпанів. Запровадив у країні християнство за католицьким обрядом, видав
збірник законів. У 1030 було відбито напад загонів німецьких рицарів на угорські землі. За правління С. І до
Угорщини була приєднана частина Словаччини. Підтримував дружні зв'язки з Київською державою. У 1038
канонізований церквою.
СТЕФАН (Штефан) III ВЕЛИКИЙ (р. н. невід. - п. 1504)-молдовський господар (1457-1504). За правління
С.III. Молдовське князівство досягло найбільшої могутності. На поч. свого правління у 1459 змушений
підтвердити васальну залежність Молдови від Польського королівства, встановлену в 1387. Спираючись на
підтримку всіх верств суспільства, проводив політику зміцнення центральної влади, боровся з боярською
опозицією, вів активну зовнішню політику, відстоюючи національні інтереси держави у боротьбі з
Туреччиною, Угорщиною, Польщею і Кримським ханством. У 1467 розбив угорську армію Матьяша Хуньяді,
яка вторглася у Молдову. Згодом С. ІІІ. відмовився сплачувати данину султанській Туреччині, що призвело
до молдовсько-турецької війни. Уславився тим, що у 1475, застосувавши тактику “випаленої землі”, змусив
відступити велику турецьку армію на чолі з султаном Мехмедом II. Однак після поразки в 1476 у битві в Білій
Долині (Резбоень) С.ІІІ. змушений відновити сплату данини. У 1484 визнав перехід під владу султана
причорноморської частини межиріччя Дністра і Дунаю (на цих землях відтоді існувала у складі Османської
імперії провінція Буджак; тепер - західна частина Одеської обл.). Вів тривалу війну з Польщею. У 1497
здобув перемогу над польською армією під командуванням короля Яна / Ольбрахта у битві в
Козьминському лісі у Буковині, наступ якого мав на меті поновлення васальної залежності молдовських
земель від польської корони. На цей похід С. III. у 1498 відповів спустошливим походом на володіння
Польщі - Руське і Подільське воєводства. Підтримував економічні і культурні зв'язки з українськими землями.
М. Крикун (Львів).
СТЕФАН СУРОЗЬКИЙ (8 ст.) - візантійський церковний діяч, архієпископ м. Сурожа (тепер Судак у Криму).
Ім'я С.С. згадуєтся у списках присутніх на 7-му Вселенському соборі. У період іконоборства виступав на боці
іконошанувальників, за що зазнав переслідувань у Константинополі. Помер у Сурожі (2 пол. 8 ст.). Твір С.С.
“Житіє” - важливе джерело з історії Криму, в якому описано напад на Сурож новгородського князя Бравлина
(первісна редакція твору С.С. до нас не дійшла; відомий з більш пізніх списків - кін. 10 ст.- поч. 11 ст. та бл.
16 ст.).

СТЕФАНИК ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ (14.5.1871 - 7.12.1936) - видатний український письменник і
громадський діяч. Н. у с.Русові (тепер Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.) у селянській родині.
Середню освіту здобув у гімназіях Коломиї (1883-90) та Дрогобича (1890-92), де познайомився з майбутнім
письменником Л.Мартовичем. У 1892-1900 вивчав медицину у Краківському ун-ті. Літературну діяльність
розпочав у 1890, опублікувавши у журналі “Народ” статтю “Жолудки наших робітних людей і читальні”.
Протягом 1890-1897 писав ліричні етюди, поезії в прозі. Вперше опублікував свої художні твори (новели) в
1897 у чернівецькій газеті “Праця” (“Синя книжечка”, “Виводили з села”, “Стратився”, “У корчмі”, “Побожна”,
“Сама-самісінька”). У 1899 виходить перша збірка новел С. “Синя книжечка”, згодом - “Камінний хрест”
(1900), “Дорога” (1901), у 1905 - вибрані оповідання “Моє слово” (тут вміщено лише два нові твори - “Моє
слово” і “Суд”). У 1903 під час відкриття пам'ятника І.Котляревському в Полтаві познайомився з М.Лисенком,
М.Старицьким, М.Коцюбинським, тоді ж відвідав могилу Т.Шевченка у Каневі. З 1902 до 1916 не писав
нових творів, займався громадською діяльністю. З 1904 жив у с. Стецеві. У 1908 обраний послом
австрійського парламенту у Відні. З 1910 жив у рідному селі. Під час Першої світової війни 1914-18
перебував здебільшого у Відні, на поч. 1919 відвідав Київ. З 1916 повернувся до літературної творчості. Із
творів, написаних під час війни та у повоєнний час, склалася збірка новел “Земля” (1926), в якій було
розкрито трагічну долю галицького селянства під час світової війни (“Дитяча пригода”, “Вона-земля”,
“Пістунка”), пробудження національної свідомості (“Марія”) та поразку визвольних змагань (“Сини”).
7.12.1936 після тяжкої хвороби С. помер у с. Русові. За новелами С. на Київській кіностудії ім. О.Довженка
створено фільм “Камінний хрест” (1968). В 1971 у Русові відкрито літературно-меморіальний музей та
пам'ятник письменнику. Встановлено пам'ятник С. у Львові (1971; скульптор В.Сколоздра, арх.
В.Вендзилович). С. - видатний майстер психологічної новели, “абсолютний пан форми”, за словами
І.Франка. Розвинув традиції своїх попередників - І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, Ю.Федьковича, І.Франка,
збагатив реалізм новими рисами. Специфічна оригінальна композиція новел С. надає їм особливого
драматизму й психологізму. С. мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників, зокрема,
М.Черемшини, Ю.Яновського, Г.Косинки, О.Довженка, О.Гончара, Григора Тютюнника.
Н. Демчук (Львів).
СТЕФАНІВ ГНАТ (10.2.1886-21.6.1949)-український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. у с. Топорівцях (тепер Городенківський р-н Івано-Франківської обл.). Закінчив Городенківську
гімназію, австрійську кадетську школу. Служив на офіцерських посадах у 10-му Перемиському, 35-му
Золочівському піхотних полках австро-угорської армії. У роки Першої світової війни 1914-18 - командир сотні
на російському фронті. У 1915 потрапив у полон. Восени 1918 повернувся в Галичину. В Українській
галицькій армії - з листопада 1918. У ході Листопадового повстання 1918 у Золочеві сформував і очолив
військовий загін. Деякий час був командантом Золочівської військової округи. 11.11.1918 призначений
урядом ЗУНР на посаду командувача Галицької армії. Керував оборонними боями армії до 10.12.1918, коли
був замінений ген. М.Омеляновичем-Павленком. Виїхав до Києва, вступив до Армії УНР. Командував
стрілецьким полком, резервною бригадою у боях з більшовиками. У грудні 1919 очолив 3-й кінний полк
Окремої кінної дивізії, брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР. У травні 1920 призначений
військовим аташе Західно-Української Народної Руспубліки в Чехословаччині з осідком в Ужгороді. У роки
Другої світової війни 1939-45 перебував у Німеччині. Урядом УНР в екзилі йому надано звання генералхорунжого. Помер у німецькому місті Регенсбурзі.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СТЕФАНОВИЧ ОЛЕКСАНДР (17.7.1847 -23.5.1933) - український громадський, політичний, церковний та
освітянський діяч у Галичині, греко-католицький священик. Н. у с. Озеряни Товмацького повіту (тепер
Тлумацький район Івано-Франківської обл.) у родині священика. Початкову освіту отримав у школі василіан
у Бучачі, середню - у Стані-славській гімназії. У 1865 став ініціатором створення таємного українського
товариства “Громада”. Вивчав богословські науки в ун-тах Львова та Відня. У 1873-1907 - викладач
богословія (катехит) у чоловічій та жіночій учительських семінаріях Львова. У 1980-90-х роках був
співзасновником і членом керівних органів багатьох українських організацій - Українського педагогічного
товариства “Рідна школа” (1881), Народної ради (1885), Української національно-демократичної партії
(член Виділу Народної Ради, з 1903; Тіснішого народного комітету, з 1906). Вийшовши у 1907 на пенсію,
продовжував активно займатися церковною, громадською, освітньою та політичною діяльністю. Виступив
організатором ряду українських економічних установ, був членом Надзірної ради товариства “Народна
торговля” і Крайового союзу кредитового. У 1918-19 входив до складу Української Національної Ради ЗУНР,
брав участь у засіданнях під час львівської сесії (жовтень-листопад 1918). З березня 1919- член Української
народно-трудової партії, з 1925-член Українського національно-демократичного об'єднання, входив до
складу його ЦК. Був одним з керівників Товариства “Просвіта”, очолював її видавничий відділ. Почесний
член “Українського педагогічного товариства”, Товариства св. Апостола Павла, “Просвіти”. Автор підручника
для середніх шкіл “Історія християнсько-католицької церкви” (1878; 1903) та українського молитовника.
Помер у м. Львові.
О. Павлишин (Львів).
СТЕФАНОВИЧ ЯКІВ ВАСИЛЬОВИЧ [28.11(10.12).1854 - 1(14).4.1915] - революціонер-народник. Н. у с.
Дептівці Чернігівської губ. (тепер Конотопського р-ну Сумської обл.) у сім'ї священика. З 1872 навчався на

медичному ф-ті Київського ун-ту, але невдовзі вступив до народницького гуртка “Київська комуна”, залишив
навчання і взяв участь у “ходінні в народ”. У 1873-74 належав до київського гуртка чайковців. З 1874
перебував на нелегальному становищі, кілька місяців знаходився в еміграції. У 1875 С. під впливом
анархічних ідей М.Бакуніна організував разом із В.Дебогорієм-Мокрієвичем нелегальний гурток “Південних
бунтарів”, до якого увійшло бл. 20 уцілілих після арештів членів “Київської комуни” та чайковців. У 1877 став
одним з ініціаторів створення “Таємної дружини”. У 1877 разом з Л.Дейчем та І.Бохановським зробив спробу
підняти селянське повстання у Чигиринському повіті Київської губ., використовуючи віру селян в “доброго”
царя і склавши підроблений царський маніфест (див. “Чигиринська змова” 1877). У вересні 1877
заарештований, але у травні 1878 втік за кордон. У червні 1879 повернувся і вступив в організацію “Земля і
воля”. Після її розколу (восени 1879) виступив одним з організаторів “Чорного переділу”. У січні 1880 разом з
ін. чорнопередільцями (Г.Плеханов, Л.Дейч, В.Засулич) емігрував за кордон. У листопаді 1881 С.
повернувся у Петербург, де став членом виконавчого комітету “Народної волі”. У лютому 1882
заарештований і під час “процесу 17-ти” (1883) засуджений до 8 років каторжних робіт. Відбував покарання в
Карійській каторжній тюрмі. З 1890 жив на поселенні в Якутії. У 1905 повернувся у Чернігівську губернію, але
через хворобу участі в політичній діяльності не брав. Помер у с. Красному Колядині (тепер Талалаївського
р-ну Чернігівської обл.).
/. Підкова (Львів).
СТЕЦЕНКО ГРИГОРІЙ АНДРІЙОВИЧ (квітень 1710 або 1712- 11.2.1781)-український художник. Н. у Ромнах
Лубенського полку (тепер Сумська обл.). Навчався, ймовірно, у золотаря і живописця А.Атовича. З ранніх
творів збереглася ікона Богоматері, подарована Роменському собору. Протягом 1742—44 виконував
настінні розписи у будинку Розумовських у садибі “Покорщина” у Козельці. З 1752 - придворний живописець
гетьмана К.Розумовського. Створив портрети О. та К.Розумовських (1753) та, ймовірно, Наталії
Розумовської (1746). У 1758-68 робив розписи Козелецького собору. Найвідоміша робота С. -іконостас
Спасо-Преображенського собору у Почепі (1758-59; тепер Брянська обл., Росія), виконаний у стилі
українського барокко. З 1766 - значковий товариш Лубенського полку. В останні роки життя малював картини
(“Покладення в труну”, “Іоан Богослов”), ікони для палаців (зокрема “Роменська мадонна”) і портрети
сучасників. Помер у Ромнах.
В. Александрович (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:38 | Повідомлення # 125
СТЕЦЕНКО КИРИЛО ГРИГОРОВИЧ [12(24).5.1882-29.4.1922)-видатний український композитор. Н. у с.
Квітках Київської губ. (тепер Корсунський р-н Черкаської обл.) у сім'ї сільського живописця. В 1903 закінчив
духовну семінарію. Музичну освіту здобув у Києві, в музично-драматичній школі М.Лисенка (1904-07). У
1901-04 написав свої перші чоловічі хори “Бурлака” та “Могила”, здійснив обробку народних пісень “Світять
зорі”, “То не буйний вітер”. До 35-річчя музично-творчої діяльності М.Лисенка написав кантату “Слава
Лисенкові” (1903). Волелюбні мотиви в таких творах, як хори “Заповіт” (на слова Т.Шевченка), “Содом”,
“Прометей” (на слова О.Коваленка), опера “Кармелюк”, та участь у національному русі стали причиною
арешту С. і вислання з Києва у 1907. Живучи в 1908-11 у Білій Церкві та в Тиврові, С. створив хори “То була
тихая ніч” (на слова Л.Українки), “Сон” (на слова П.Грабовського), кантати “Шевченкові”, “Єднаймося” (на
слова І.Франка), дитячі опери “Лисичка, Котик і Півник” (1910) та “Івасик-Телесик” (1911), працював над
оперою “Кармелюк”. У цей період С. написав музику до п'єс “Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ'яненка
(1909), “Про що тирса шелестіла” С.Черкасенка. У 1912 С. прийняв сан священика і оселився у с. ГоловоРусяві (тепер Вінницька обл.). Особливою теплотою і ніжністю відзначаються солоспіви С. “Вечірня пісня”
(на слова В.Самійленка), “Плавай, плавай, лебедонько” (на слова Т.Шевченка). У творчому доробку
композитора - 50 обробок колядок і щедрівок, літургійні твори, численні музикознавчі дослідження. Помер у
с. Веприку (тепер Фастівського р-ну Київської обл.), де і похований.
К. Кондратюк (Львів).
СТЕЦЬКО СЛАВА (Анна-Ярослава, дівоче прізв. - Музика; 14.5.1920) - відома українська політична діячка.
Дружина Я.Стецька. Н. у с. Романівка (тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.). Закінчила
теребовлянську гімназію і гуманітарний ліцей. Деякий час працювала директором школи в Юшківцях. З осені
1941 навчалася у Львівській політехніці, згодом - на правничому відділі Мюнхенського ун-ту. Магістр
політичних наук.
На поч. 1940 років очолювала жіночу мережу юнацтва ОУН-самостійників державників. У 1942—44 разом з
К.Зарицькою розбудовувала мережу Червоного Хреста в Україні. Навесні 1943 була заарештована
гітлерівцями і деякий час перебувала в ув'язненні. У повоєнні роки жила в еміграції. У 1946 вийшла заміж за
Я.Стецька. Активно співпрацювала в структурах Закордонних частин ОУН та Антибільшовицького Блоку
Народів (АБН). З 1948 редагувала “ABN-Correspondens” та квартальник “Ukrainian Review”, була
організатором Європейської ради за свободу. У 1948-53 - член Центральної управи СУМ. З 1968 - член
проводу ОУН, керівник сектора зовнішньої політики. Сприяла розвитку політичної думки в діаспорі, у
зустрічах з лідерами ряду держав світу пропагувала і відстоювала ідею української самостійності (зокрема,
зустрічі з Чан Кай Ші, президентами США Д.Картером, Р.Рейганом, президентом Філіппін Маркосом та ін.).
Після смерті чоловіка очолила Антибільшовицький Блок Народів (1986), а з 1991 - провід ОУН-Р. З кін. 1960х-член Президії ВАКЛ (Всесвітньої Антикомуністичної Ліги) і співголова Європейської ради за свободу. У
липні 1991 VIII збір ОУН обрав С. головою проводу ОУН. У 1992 повернулася з еміграції в Україну, де

відновила діяльність ОУН-Р. Після створення у жовтні 1992 на базі ОУН-Р Конгресу українських
націоналістів С. очолила нову організацію. З 1993 С. - почесний громадянин м.Львова. У 1995 переобрано
головою КУН та головою проводу ОУН. У березні 1997 обрана народним депутатом України по
Надвірнянському виборчому округу № 201 (Івано-Франківська обл.). У ВР сприяла створенню депутатського
об'єднання “Нація і держава”. Взяла участь у створенні виборчого блоку “Національний Фронт” У березні
1998 С. була обрана народним депутатом України по Надвірнянському виборчому округу № 89 (ІваноФранківська обл.). Активно займається політикою. Володіє 10 мовами. Мешкає у Києві.
К. Бондаренко (Львів).
СТЕЦЬКО ЯРОСЛАВ (псевд.-З.Карбович, Є.Орловський, Б.Озерський та ін.; 19.1.1912 -5.7.1986)-визначний
український політичний і державний діяч. Н. у Тернополі в родині священика. Закінчив Тернопільську
гімназію. У 1929-34 вивчав право і філософію у Краківському та Львівському ун-тах. Ще в часи гімназійного
навчання вступив до нелегальної організації “Українська націоналістична молодь”, згодом - до Української
військової організації та Організації українських націоналістів. У 1932 став членом Крайової екзекутиви
ОУН, був ідеологічним референтом КЕ, а також редактором ряду націоналістичних видань. У 1934
заарештований і засуджений польським судом до 5-річного ув'язнення. У 1937 звільнений за амністією і
виїхав за кордон. У січні 1938 за дорученням Є.Коновальця увійшов у комісію з підготовки Великого збору
Організації українських націоналістів. На II ВЗ ОУН у Римі (1939) С. обрано членом Проводу українських
націоналістів (ПУН). Під час внутрішньої кризи в ОУН С. підтримав політичну лінію С.Бандери. У квітні 1941
на III ВЗ ОУН у Кракові обраний заступником С.Бандери. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 С.
разом з С.Бандерою та ін. брав участь у формуванні похідних груп ОУН з метою організації українського
самоврядування на окупованих німецькою армією українських землях. 30.6.1941 С. за дорученням ОУН-Р
проголосив у Львові Акт відновлення самостійності України і очолив український уряд - Українське Державне
Правління. 12.7.1941 заарештований гестапо і перевезений до Берліна. У вересні 1944 після відмови
скасувати Акт проголошення відновлення Української держави С. було переведено до концтабору
Заксенгаузен, де він перебував до вересня 1944. Наприкін. 1944 був залучений до діяльності Українського
національного комітету в Берліні (створений для відстоювання українських інтересів перед німецькою
владою), проте на поч. 1945 відмовився від участі в УНК. У квітні 1945 втік з-під нагляду гестипо і
перебрався в американську окупаційну зону. Весною 1945 С. разом з С.Бандерою, М.Лебедем, Д.Ребетом,
С.Ленкавським, В.Охримовичем та ін. увійшов до складу Закордонного центру ОУН. Невдовзі обраний
членом Бюро проводу ОУН (разом із С.Бандерою та Р.Шухевичем). Був одним з ініціаторів створення
Закордонних частин ОУН (3Ч ОУН) як організаційної форми для членства ОУН в еміграції, згодом
призначений керівником сектора зовнішньої політики 3Ч ОУН. У 1946-86 очолював Антибільшовицький блок
народів. У повоєнний час розгорнув активну діяльність із створення єдиного антикомуністичного фронту. З
цією метою у 1957 заснував представництво АБН на Тайвані (представництво АБН діяло до 1971), підписав
угоду з Китайською антикомуністичною лігою. У 1967 виступив організатором Світової антикомуністичної
ліги. Входив до складу керівних органів ін. міжнародних організацій, зокрема, Європейської ради за свободу.
У 1968-86 - голова проводу ОУН-Р. Помер і похований у Мюнхені. Автор книги “30 червня 1941” (1967),
“Українська визвольна концепція” (1987).
К. Бондаренко (Львів).
СТЕЧИШИН МИКОЛА КЛИМЕНТОВИЧ (19.12.1880-7.8.1977)-український військовий діяч, генералхорунжий. Н. у с. Новосіяцькому на Херсонщині. Закінчив кадетський корпус, військове училище,
Миколаївську академію Генерального штабу. Учасник Першої світової війни 1914-18. Зголосився до
української армії наприкін. 1917. У 1918- начальник штабу Волинської кордонної бригади, 1918-19 комендант штабу Волинської групи Армії УНР, начальник штабу Могилівської повстанської залоги, заступник
командира Могилівського окремого кордонного відділу. З 1919-начальник штабу 3-ї Західної дивізії на
більшовицькому фронті, згодом - начальник канцелярії Військового міністерства УНР. Перебував у Калішу,
очолював Товариство охорони пам'ятників, опікувався військовими цвинтарями. У 1929 відновив у Щепюрно
187 могил українських вояків. Помер у Мюнхені.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СТЕШЕНКО ІВАН МАТВІЙОВИЧ (псевд., І.Сердешний, І.Степура, І.Січовик, Світленко; 24.6.1873ЗО.7.1918)-громадсько-політичний діяч, педагог, літературознавець, письменник. Дійсний член НТШ з 1917.
Н. у Полтаві. Закінчив Полтавську класичну гімназію. У 1892-96 навчався на історико-філологічному ф-ті
Київського ун-ту. У Києві познайомився з родинами Старицьких, Лисенків, Косачів. Був членом літературномистецького гуртка “Плеяда”. За сприяння О.Кониського видрукував у Львові українською мовою
“Метаморфози” Овідія та власну поему “Мазепа” (1896). У 1896 С. разом з М.Коцюбинським, П.Тулуб,
П.Тучапським, М.Ковалевським став засновником однієї з перших українських соціал-демократичних
організацій. Після закінчення ун-ту працював лектором Фундуклеївської жіночої гімназії, але за політичну
діяльність був заарештований і висланий з Києва. Згодом С. був обраний членом Київської старої громади,
брав участь у роботі РУП, належав до Української демократичної партії, пізніше-УСДРП. Протягом 18971900 перебував на Чернігівщині, де займався перекладацькою та науковою працею. Досліджував творчість
П.Котляревського, критично відредагував його поему “Енеїда”. У 1898-1900 видав кілька спеціальних
досліджень (“Поэзия И.П.Котляревского”, “И.П.Котляревский, автор украинской “Энеиды” та ін.). У 1899 і

1901 побачили світ збірки його поезій “Хуторні сонети” і “Степові мотиви”. Через заборону викладацької
діяльності працював в управлінні Південно-Західної залізниці, згодом - у Київській міській думі. У 1907
повернувся до викладацької роботи, викладав історію української та західноєвропейських літератур у
Київській комерційній школі, на Вищих жіночих курсах, у Музично-драматичній школі М.Лисенка. У цей час С.
опублікував ґрунтовні наукові розвідки (“Історія української драми”, 1908; “Украинские шестидесятники”,
1908), досліджував творчість українських письменників О.Стороженка, М.Гоголя, Лесі Українки, Панаса
Мирного, М.Старицького, М.Коцюбинського, П.Куліша. Уклав разом з дружиною О.Стешенко українськоросійський словник (1909). У 1908 був обраний секретарем, а згодом - товаришем голови Українського
наукового товариства у Києві. У 1913-14 редагував педагогічний часопис “Сяйво”, який видавали С.Русова,
В.Прокопович та Д.Антонович. У 1915 С. очолював Тетянинську гімназію для біженців, в якій навчалися діти
галичан, насильно вивезених до Києва під час окупації Галичини російською армією. У 1914-18 вийшли
друком ґрунтовні дослідження творчості Т.Шевченка (“Т.Шевченко яко великий митець слова”, 1914; “До
характеристики творчості Т.Шевченка”, 1915; “Життя і твори Т.Шевченка”, 1918 та ін.).
У 1917 С. виступив одним із організаторів Української Центральної Ради, керував роботою шкільної і
редакційної комісій УЦР, входив до складу Малої Ради. У 1917-18 очолював рух за українську школу,
здійснював керівництво діяльністю Товариства поширення шкільної освіти в Україні. З червня 1917
призначений генеральним секретарем освіти. Пребуваючи на цій посаді, С. рішуче проводив українізацію
шкільництва, сприяв виданню українських підручників і навчальних програм, організації українських гімназій
(зокрема, з 39 відкритих у 1917 гімназій 25 були сільськими) та курсів українознавства. Після відставки
кабінету В.Винниченка працював головним інструктором Міністерства освіти. У червні 1918 перебував у
Полтаві, де був смертельно поранений невідомими злочинцями. Похований на Байковому кладовищі у
Києві,
В.Верстюк, Т.Осташко (Київ).
СТЕШЕНКО ІРИНА ІВАНІВНА (23.6.1898-30.12.1987) - українська акторка, перекладачка. Онука
М.Старицького, дочка І.Стешенка. Н. у Києві. Закінчила гімназію, навчалася на Вищих жіночих курсах та в
Драматичному ін-ті ім. М.Лисенка. У 1920—49 працювала у театрах. Спочатку у театрі ім.Т.Шевченка, у
1923-33 - у “Березілі”. Виконувала ролі Повії (“Зелена папуга” Шніцлера), Олени Максимівни (“Великий
Молох” Винничен-ка), Відьми (“Макбет” Шекспіра), Сірчихи (“За двома зайцями” Ярошенка, за мотивами
М.Старицького), Арабеллли (“Змова Фієско в Генуї” Шіллера) та ін. Володіла кількома мовами. Здійснила
численні переклади класичних творів світової драматургії. У перекладах С. вийшли твори М.Островського
(“Вовки і вівці”, “На людному місці”), М.Горького (“Єгор Буличов та інші”), Ж.-Б.Мольєра (“Кумедні манірниці”,
“Дон Жуан”, “Лікар мимоволі”, “Витівки Скапена”), В.Шекспіра (“Отелло”, “Ромео і Джульєтта”, “Багато галасу
з нічого”, “Комедія помилок”, “Венеціанський купець”, “Два веронці”), Ф.Шіллера (“Дон Карлос”) та ін. Серед
прозаїчних перекладів - “Пригоди Гекльберрі Фінна” М.Твена (1966), “Тут не місце для жінки” Г.Лоусона
(1970), новели Гі де Мопассана, “Срібні ковзани” М.Доджа (1963). Залишила спогади про Л.Курбаса. На
початку 1972 внаслідок здійсненої органами КДБ провокації друкуватися С. було заборонено. Померла у
Києві.
С.Білокінь (Київ).
СТЕШЕНКО ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ [24.3(6.4). 1904 - 11.3.1939] - український бібліограф. Онук
М.Старицького, син І.Стешенка. Н. у Києві. У 1920-21 навчався на бібліотечних курсах та ф-ті профосвіти
літературного циклу Київського ВІНО ім. М.Дра-гоманова. У 1920-22 і 1928-29 працював бібліотекарем та
науковим співробітником у Всенародній бібліотеці України. У 1923-28 -старший бібліограф та науковий
співробітник Українського наукового ін-ту книгознавства, одночасно - секретар журналу “Бібліографічні вісті”.
У 1929-30 перебував в ув'язненні. У 1930 закінчив Київський ін-тут народного господарства. У 1932-33 керівник сектора бібліографічної реєстрації та керівник кабінету українського дореволюційного друку
Української книжкової палати у Харкові. С. був одним із організаторів Українського бібліологічного т-ва при
ВУАН (1928), членом бібліографічної комісії НТШ (1923), дійсн. членом Російського бібліологічного т-ва
(1928), Ленінградського т-ва бібліофілів (1929). Більшість праць С. не були опублікованими і загинули. З
1923 С. працював над фундаментальним покажчиком видань, що вийшли в Російській імперії українською
мовою в 1798-1916, працював над бібліографією історії українського друкарства (1925), українського
дитячого друку 19 і 20 ст (1928), готував словник графіків і граверів для збірника сучасної української
графіки (1929). У 1930 уклав і видав разом з М.Іванченком “Систематичний каталог видань Всеукраїнської
Академії наук”. У рукописі залишилася праця “Бібліографія української бібліографії” (1921). Збирав
слов'янські екслібриси. Репресований НКВС СРСР. Загинув у бухті Нагаєво (Колима).
СТОЛИПІН ПЕТРО АРКАДІЙОВИЧ [2(14).4.1862-5(18).9.1911] - російський державний діяч, реформатор.
Відзначався крайніми шовіністичними поглядами, активний захисник самодержавства. Н. у Дрездені
(Німеччина). Походив із старовинного дворянського роду. У 1884 закінчив природничий ф-т Петербурзького
ун-ту. Служив у Міністерстві внутрішніх справ. З 1902 - гродненський губернатор. У 1903-06 - губернатор
Саратовської губ. Під час революції 1905-07 жорстоко розправлявся з селянськими виступами. У квітні 1906
призначений міністром внутрішніх справ, а в липні 1906 - головою Ради Міністрів. Швидка службова кар'єра
С. була, у значній мірі, пов'язана з його ораторськими здібностями, численними виступами в Думі,
проектами реформування країни. У серпні 1906 на С. вчинено замах (загинуло 27 осіб), який використано

урядом для розгортання репресивної політики (запровадження військово-польових судів, застосування
смертної кари тощо). У червні 1907 уряд на чолі з С. розпустив II Державну Думу і опублікував новий закон
про вибори, який забезпечив повну перевагу у III Думі великих землевласників та підприємців і значно
обмежив представництво національних окраїн. Повністю були позбавлені представництва в Думі 10
областей і губерній азіатської частини Росії, Кавказу надавалось 10 місць замість 29. Такий виборчий закон
забезпечив у III Думі великоросам 77% місць і вона стала “істинно російською”. С. був ініціатором
обмеження автономії Фінляндії, натхненником створення націоналістичних російських організацій, у т. ч.
Всеросійського національного союзу, основною метою якого було сприяння “пануванню російської
народності”. С. проводив антиукраїнську політику. У січні 1910 уряд С. заборонив створення національних (у
т. ч. і українських) товариств, клубів, видання рідною мовою газет. Переслідуючи українську мову і культуру,
С. розсилав свої циркуляри, в яких наказував боротися з “ідеєю відродження старої України і устрою на
національно-територіальних засадах”. Антиукраїнська політика С. призвела до закриття низки “Просвіт”,
припинення видання українських газет (“Наша Дума”, “Рідний
край”, “Воля” та ін.), заборонив шанування пам'яті Т.Шевченка тощо. С. підготував і провів аграрну реформу,
яка мала вирішити земельне питання в Російській імперії. Більша частина реформаторських заходів С. була
не завершена. Діяльність С. викликала незадоволення крайніх правих, які в 1911 поставили питання про
його відставку. У вересні 1911 С. був убитий у Київському оперному театрі агентом охранки есером
Д.Богровим.
С. Мовчан (Львів).
СТОРОЖЕНКО ОЛЕКСА (Олексій) ПЕТРОВИЧ [псевд. Межигородський дід; С-о А.; 12(29). 11. 1805,-6(18).
11.1874]-український письменник та етнограф. Н. у с. Лисогорах Чернігівської губ. (тепер Ічнянського р-ну
Чернігівської обл.). Походив із старовинного козацького роду. Дитинство минуло у с. Великих Будищах
Зіньківського повіту на Полтавщині. У 1821-23 навчався у Харківському пансіоні для дворянських дітей.
Протягом 1824-50 перебував на військовій службі. Учасник російсько-турецької війни 1828-29. З 1851
працював чиновником з особливих доручень при київському генерал-губернаторові, згодом - при міністрі
внутрішніх справ, пізніше - урядовцем у Варшаві. З 1864-68 слідчий у кримінальних справах при віденському
генерал-губернаторові. Після виходу у відставку поселився на х. Горішин побл. Бреста, де й провів останні
роки життя. Писати почав російською мовою, друкувався у петербурзьких журналах “Северная пчела”,
“Библиотека для чтения” (в останньому опублікував, зокрема, “Рассказы из крестьянского быта
малороссиян”, 1858), у журналі “Отечественные записки”. З появою журналу “Основа” (1861) став його
співробітником і почав писати твори українською мовою. У 1863 опублікував у Петербурзі “Українські
оповідання” у двох томах. В основу багатьох творів С. покладено народні перекази, анекдоти, прислів'я; за
змістом 1 стилем вони близькі до народних оповідань (“Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи
оддавав”, “Вчи лінивого не молотом, а голодом”, “Скарб”, “Жонатий чорт”, “Два брати”, “Дурень”, ін.). Окремі
оповідання С. написані на основі етнографічних та історичних матеріалів (“Матусине благословення”,
“Закоханий чорт”, “Межигорський дід”, “Голка” тощо). Мала проза письменника написана переважно у формі
комічної, жвавої оповіді від імені людини з простого народу, відзначається яскравим висвітленням побутових
деталей, елементами сатири, бурлескно-гумористичною особливістю стилю. У творах присутня
моралізаторська тенденція, ідеалізація старовини; оповідання С. засвідчують добре знання письменником
народного життя, неабияку художню майстерність. С. - автор незавершеної повісті “Марко Проклятий”
(опублікована 1879), що поєднує легендарно-міфологічний та конкретно-історичний матеріал, та драми
“Гаркуша” (1862), створеної на просвітницько-реалістичних засадах.
М. Легкий (Львів).
СТОЯНКА в археології - короткочасне поселення мисливців палеоліту і мезоліту, а також місце зимового
перебування кочових скотарів, мисливців лісової смуги Євразії та ін. материків в історичні часи. Термін “С.”
запроваджений на рубежі 19-20 ст. С. поділяються на печерні та відкритого типу, одношарові та
багатошарові. Культурний шар стоянок бідний, зосереджений біля вогнищ. Під час розкопок знаходять
вогнища, залишки жител тощо. Археологічні матеріали з С. мають важливе значення для вивчення історії
первісного суспільства. Найбільш відомі С. на території України знаходяться в південних і північних
передгір'ях Східних Карпат (Коропове, Молодове), у Криму, по берегах Дніпра та Поліссі. Особливий інтерес
викликають С. на торфовищах країн Прибалтики, на Півночі і Сході Європи.
М. Пелещишин (Львів).
СТРАБОН (64/63 до н.е.- 23/24 н.е.) - видатний давньогрецький історик і географ. Н. в Амасії у Понті (тепер
м. Амасья, Туреччина). Здійснив подорожі до Греції, Малої Азії, Італії, Єгипту. На основі широкого
використання головним чином грецьких джерел і власних спостережень написав “Географію” у 17 книгах
(бп. 7 до н. е.). У своєму творі С. намагався на основі узагальнення і аналізу відомих тогочасних даних
описати всю ойкумену. У “Географії” після загального вступу (1-2 кн.) С. виклав історико-географічні факти
про Іспанію, Галію, Британію, Італію і Сицилію (книги 3-6). Опису Північної і Центральної Європи, пн. Балкан
та Греції присвячено 7-10 книги, Північному і Східному Причорномор'ю, Малій Азії - 11-14. В останніх
частинах праці зібрані відомості того часу про Індію, Іран, Месопотамію, Аравію і Єгипет. Твір С. -цінне
джерело для вивчення географії та історії Пн.Причорномор'я на рубежі н.е. У ньому поряд з географічними
відомостями вміщено дані про розселення племен на Кримському півострові та в пониззях Дніпра,

особливості господарства та побуту скіфів і роксоланів, їхні відносини з грецькими містами та історію
античних міст Пн. і Сх. Причорномор'я. С. досить повно описав історію, географію та господарство
Боспорського царства. С. - автор твору “Історичні записки” (у 43 книгах; не зберігся). Містив опис подій з 146
до н.е. (зруйнування римлянами Корінфу і Карфагену) до 31 до н.е. (очевидно, перемоги Октавіана над
Антонієм у битві біля мису Акцій).
І. Підкова (Львів).
СТРАДЧ - село Яворівського р-ну Львівської обл. У часи Київської Русі та Галицько-Волинського князівства
неподалік села знаходився другий після Києво-Печерської лаври підземний монастир в Україні.
Розміщувався на високій горі на лівому березі р. Верещиці поблизу с. Страдч. Згадується в ГалицькоВолинському літописі від 1242 під назвою “Печера Домажирова”. Археологічними дослідженнями
встановлено, що монастир складався із вхідної галереї (довжина бл. 40 м), ходів загальною довжиною
понад 270 м і кількох келій, які розміщувались на глибині бл. 20 м. На вершині гори знаходилось укріплене
городище. Монастир припинив своє існування бл. 14 ст. До нашого часу збереглися численні легенди про
монастир, знищення ченців монголо-татарами.
М. Пелещишин (Львів).
СТРАЖЕСКО МИКОЛА ДМИТРОВИЧ [17(29). 12.1876-27.6.1952]-відомий український вчений, терапевт.
Академік АН УРСР (з 1934), АН СРСР (з 1943), дійсн. чл., академік АН СРСР (з 1944). У 1894 вступив на
медичний ф-т Київського ун-ту. Після його закінчення (1899) працював у клініці В.Образцова, а з 1902 - у
лабораторії І.Павлова. У 1904 С. захистив докторську дисертацію на тему: “До фізіології кишок”. З 1905 жив
у Києві. У період 1907-19 обіймав посаду професора на жіночих медичних курсах при Київському медичному
ін-ті. У 1919-22 працював у Новоросійському (з 1921 - Одеському) ун-ті, обраний професором
факультетської терапевтичної клініки. Займався науково-педагогічною роботою, брав активну участь у
створенні Одеського медичного ін-ту. У 1922 С. повернувся до Києва у зв'язку з обранням його на посаду
професора терапевтичної клініки при Київському медичному ін-ті (з 1929-завідувач цієї клініки). У 1932 С.
обрано членом Міжнародної ліги з боротьби з ревматизмом, а в 1934 - дійсним членом АН УРСР. З 1934
працював також в Інституті клінічної фізіології АН України. Завдяки клопотанням і організаторським
здібностям ученого та за його проектом у 1936 в Києві створений Український науково-дослідний інститут
клінічної медицини (з 1952 -імені акад. М.Стражеска), де готувались висококваліфіковані кадри і
проводилась активна дослідницька робота. Яскравий талант і широкі наукові зацікавлення С. знайшли своє
відображення у плідній діяльності вченого. С. вніс значний доробок у дослідження захворювань серцевосудинної системи (“Сучасна діагностика захворювань серця”, “Про недостатність кровообігу” тощо). У працях
С. досліджено і ряд інших проблем, зокрема, патологія органів травлення, проблеми, пов'язані з вивченням
алергії. Особливо слід виділити проблему сепсису та ревматизму, над якими довго і плідно працював С.
(“Про ревматизм”, “Ревматизм”, “Теорія ревматизму”). На базі наукових досліджень С. розроблено якісно
нові методи лікування цих хвороб. Праці С. (бл. 300) поповнили світовий фонд сучасної медичної науки,
сприяли розвитку медицини в Україні. С. споруджено пам'ятник у Києві (1977).
Н. Фроюк (Одеса).
СТРАТЕПКОНИ (тактики) - візантійські трактати 6-7 ст. про військове мистецтво. Являли собою теоретичне
узагальнення армійського досвіду Римської імперії й водночас практичні керівництва для ведення війни.
Найбільш відомий серед них - “Стратегікон”, складений у кін. 6 - першій пол. 7 ст., автором якого традиційно
вважався візантійський імператор Маврикій. Більшість дослідників піддає сумніву або заперечує авторство
Маврикія, тому автора цього С. умовно йменують Псевдо-Маврикієм. У С. подано порівняльну
характеристику військової тактики візантійців й інших народів, у т. ч. і слов'ян. Псевдо-Маврикій наводить
також важливі відомості про політичний устрій і звичаї антів, аварів, персів. Особливий інтерес становлять
поради візантійському головнокомандувачу, які узагальнюють увесь досвід верховного командування,
нагромаджений римлянами і візантійцями протягом століть. Автор проводить думку, що для досягнення
мети на війні можна використовувати будь-які засоби.
М. Крикун (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 25 з 26«1223242526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика