Головна сторінка сайту
Сторінка 24 з 26«122223242526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:31 | Повідомлення # 116
СНІГУР ЛУКА (Лукич; 1846 - 1928) - бойківський будівничий і різьбяр. Н. у с. Погарі (тепер Львівська обл.). З
20-ти років працював у майстра Арвая, з яким споруджував дерев'яні церкви, пізніше будував самостійно.
Уславився як майстер дерев'яної монументальної архітектури, а також різьбяр. Авторству С. приписують
понад п'ятдесят будинків різного призначення, з них - бл. 35 дерев'яних церков. Серед кращих робіт С. церкви в селах Росохачі (1882), Оряві (1890), Гусному Вижному (1890), Маткові (1899), Кривому (1922),
Климці (1925); іконостаси в селах Кривому, Ратичі, Довжині (всі - на Львівщині), що відзначаються високою
досконалістю будівельних конструкцій і оригінальних архітектурних форм, зокрема струнких
багатоступінчастих бань. Будівлями С. закінчується бойківська традиція дерев'яного культового будівництва.
М. Ерстенюк (Львів).
СНІГУРСЬКИЙ ІВАН (18.5.1784 -24.9.1847) - український греко-католицький церковний діяч, філантроп і
меценат. Н. у с. Берестянах на Самбірщині у родині священика. У 1800 закінчив гімназію в Самборі. Вивчав
теологію у Львівському ун-ті та Віденському конвікті. З 1808 - священик церкви св. Варвари у Відні. У 1812
здобув ступінь доктора богослов'я, з 1817 -декан богословського ф-ту Віденського ун-ту. В 1818-47 перемишльський єпископ. З його іменем пов'язане заснування дяко-вчительського ін-ту (1818), єпархіальної
друкарні (1829), запровадження хорового співу в кафедральній церкві та відкриття музичної школи,
заснування четвертого курсу богослов'я духовної семінарії (1845). Разом з І.Могильницьким сприяв

заснуванню народних шкіл (у 1833 було 380 парафіяльних, 24 тривіальні і 2 головні школи). С. виявляв
жвавий інтерес до національно-культурного життя. Дбав про комплектування новими виданнями і утримання
єпархіальної бібліотеки; запровадив викладання для перемишльських богословів церковнослов'янської мови
і був ініціатором створення її граматики; заохочував людей зі свого оточення вживати у повсякденному житті
українську мову; надавав матеріальну і моральну підтримку літераторам (Й.Левицькому, Й.Лозинському,
Я.Головацькому, А.До6рянському). У своєму заповіті виділив кошти на утримання дяко-вчительського ін-ту,
50 стипендій для бідних учнів, заснував фонд для убогих вдів та сиріт. С. підтримував дружні взаємини з
видатним славістом, прихильником національної незалежності українців Варфоломієм Копітаром, виступав
посередником у його контактах з українськими філологами І.Лаврівським, Й.Левицьким, Й.Лозинським,
істориком Д.Зубрицьким та ін. Ініціативи С. сприяли створенню атмосфери високої духовності та
сформуванню у Перемишлі культурно-освітнього осередку, який започаткував українське національне
відродження у Галичині.
Ф. Стеблій (Львів).
“СНІП” - популярна тижнева газета для інтелігенції. Виходила з 1.1. до 30.12.1912 у Харкові за фінансової
підтримки і за редакцією М.Біленького. Фактичним видавцем і редактором газети був М.Міхновський. “С.”
мав виразно національну та антиурядову спрямованість, сприяв формуванню національної самосвідомості.
В умовах реакції газета об'єднала навколо себе прихильників ідей М.Міхновського, брала участь у
передвиборчій кампанії до IV Державної Думи, збирала гроші на спорудження пам'ятника Т.Шевченку. Через
матеріальні труднощі та цензурні перепони на 44 (за ін. дан - на 55) номері газета припинила своє існування.
Г. Геращенко (Запоріжжя).
СОБЄСЬКИЙ МАРКО (1628 - 3.6.1652) -представник знатного польського магнатського роду, син Якова
Собєського, брат короля Яна III Собєського. Обіймав посади красно-ставського та яворівського старости.
Активний учасник воєнних дій періоду національно-визвольної війни українського народу під проводом
Б.Хмельницького 1654-57. Брав участь у Зборівській битві 1649 і Берестецькій битві 1651. Під час
Батозької битви 1652 потрапив у полон до татар і загинув.
Я. Ісаєвич (Львів).
СОБЄСЬКИЙ ЯКУБ (1588 - 13.6.1646) -польський державиний діяч, дипломат. Представник знатного
польського магнатського роду, батько короля Яна III Собєського. Брав участь у поході польського
королевича Владислава на Москву в 1618. Учасник переговоров між Московською державою та Річчю
Посполитою, в результаті яких було укладено Деулінське перемир'я 1618. Відіграв важливу роль під час
Хотинської битви 1621, взяв участь у розробці умов Хотинського миру 1621 між Туреччиною та Польщею.
Обіймав важливі державні посади - з 1621 коронного крайчого, з 1636 - коронного підчашія. У 1638 С.
призначено белзьким воєводою, у 1641 - руським воєводою, з 1646 - краківський каштелян. С. відомий як
мемуарист. Залишив “Діаріуш Хотинського походу” та “Коментарі про Хотинську війну” (лат мовою, 1646). У
них високо оцінював діяльність гетьмана П. Сагайдачного, але недооцінював роль українського козацтва під
час Хотинської війни 1621.
Р. Шуст (Львів).
СОБОР РУСЬКИХ УЧЕНИХ 1848- перший з'їзд діячів української науки, освіти і культури Галичини під час
революції 1848-49 в Австрійській імперії. Відбувся 19-25.10.1848 у Львові. Скликаний за ініціативою
письменника М.Устияновича та заступника голови Головної руської ради І.Борисикевича з метою
об'єднання зусиль української інтелігенції для підвищення освітнього рівня народу. У Соборі взяло участь
118 осіб, серед яких письменники, вчені, вчителі, журналісти, дрібні службовці, юристи, студенти,
представники духівництва. На пленарних засіданнях виступили І.Борисикевич, Я.Головацький, І.Гушалевич,
Й.Левицький, Й.Лозинський, Р.Мох, М.Устиянович та ін. Їхні виступи “дихали свободою і патріотизмом”,
засвідчили готовність працювати над утвердженням української незалежності на засадах М.Шашкевича і
Т.Шевченка. На засіданнях секцій вироблено пропозиції про заснування господарського та історичного
товариств, охорону пам'яток історії та культури, видання популярного підручника з історії України. Секція
шкіл накреслила програму розвитку українського шкільництва. У секції мови і літератури виникла гостра
дискусія щодо мови письменства. Більшість учасників обговорення висловилася за літературну мову,
близьку до народної, “гражданський” шрифт і фонетичний правопис, зберігши, однак, за прихильниками
церковно-слов'янської мови (були в меншості) право на використання церковнослов'янської мови у наукових
працях і етимологічному правопису. На засіданні 25.10.1848 засновано Товариство народної освіти, члени
якого ввійшли до складу правління Галицько-руської матиці.
Ф. Стеблій (Львів).
СОВАЧІВ ВАСИЛЬ (1876 - 1924) - український військовий медик, генерал-хорунжий. Н. у с. Примаках на
Полтавщині. З 1893 на військовій службі у російській армії. Закінчив військове училище, медичний ф-тет
Київського ун-ту (1902). Брав участь у російсько-японській війні. З 1907 - начальник дивізійної медичносанітарної лабораторії. Згодом працював у військових академіях Санкт-Петербурга. У роки Першої світової
війни 1914-18 - на фронті, полковник медичної служби (1913). З 1917 перебував на службі в Армії УНР. У
січні 1919- начальник військово-санітарної управи, з травня 1920 - інспектор санітарної управи Дієвої армії. З

1920 - у таборах інтернованих українських частин у Польщі. Доктор медицини. Помер у містечку Сливки в
Карпатах.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СОЗАНСЬКИЙ ІВАН (1.12.1881 -28.2.1911)-український історик і філолог. Н. у с. Купновичі (Самбірського рну на Львівщині). Гімназійну освіту здобув у Самборі (1902). У 1902-07 навчався на філософському ф-ті
Львівського ун-ту, відвідував курси лекцій професорів К.Студинського (філологія) і М.Грушевського
(історія). У 1905-06 працював у бібліотеці Наукового товариства ім. Шевченка, 1907 -на посаді вчителя
української мови Академічної гімназії у Львові, у 1908-11 - гімназії в Бродах. Брав активну участь у діяльності
українських товариств та інституцій Бродів, у відновленні в 1907 діяльності місцевого осередку “Просвіти”.
Наукову працю розпочав у студентські роки. Найвизначніша його історична праця, створена на основі
судових матерілів 17 ст., -дослідження “З минувшини м. Бродів” (“Записки НТШ”, 1910-11), яке відтворило
широку панораму життя тогочасного міста (правові відносини, розвиток ремесла і торгівлі, економічний стан
міщан -українців, поляків, вірменів, євреїв та ін.). Здійснив низку публікацій документів з історії освіти та
історії українського національного руху в Галичині у 1848—49, зокрема: “До історії народного шкільництва в
рр. 1821-1838” (1909), “До історії участи галицьких русинів у Слов'янськім конгресі в Празі 1848 р.” (1906),
“До історії відносин австрійської бюрократії в Галичині до українського національно-політичного руху, 18481850 рр.” (1909), “Кілька документів до історії 1848-1849 рр.” (1909). Автор публікацій з історії літератури: “До
генези творчості М.Шашкевича” (1906), “Недруковані вірші Маркіяна Шашкевича” (1905), “До біографії й
літературної спадщини Івана Вагилевича” (1906), “З літературної спадщини Василя Ільницького” (1905),
“Поетична творчість Олександра Духновича” (1908), “Олександр Духнович - угроруський автор народних
учебників і публіцист” (1908) та ін.
Ф. Ствблій (Львів).
СОЙМ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ-орган законодавчої влади КарпатськоїУкраїни у 1939. У жовтні 1938
чехословацький уряд під тиском українських державницьких сил у Закарпатті погодився сформувати
автономний уряд Підкарпатської Русі, а 22.11.1938 парламент ЧСР прийняв “Конституційний Закон про
автономію Підкарпатської Русі”, що передбачав створення вищого законодавчого органу краю - Сойму
Підкарпатської Русі (Сойму Карпатської України). 12.1.1939 автономний уряд Карпатської України на чолі з
А.Волошиним прийняв рішення про проведення виборів до загальнонародного представницького органу Сойму Карпатської України. 18.1.1939 створено Українське національне об'єднання (УНО) - політичне
утворення, яке об'єднало представників усіх існуючих на той час українських політичних партій. 12.2.1939
відбулися вибори (прямі, рівні та загальні, за таємного голосування) депутатів першого Сойму (Сейму)
Карпатської України. Представництво на виборах - приблизно один депутат від 20 тис. виборців. У виборах
взяло участь 92,6% всіх виборців, з яких за список УНО (були включені й представники національних
меншин) проголосувало бл. 93% виборчого корпусу. Всього обрано 32 депутати: А.Волошин, Ю.Ревай,
М.Бращайко, Ю.Бращайко, І.Єриєв.А.Довбак, М.Долинай, М.Дрбал (представник від чеської національної
меншини), А.Дутка, І.Ігнатко, В.Комаринський, І.Качала, В.Климпуш, В.Клочурак, В.Лацанич, М.Мандзюк,
М.Марущак.Л.Романюк, Є.Мойш (представник від румунської меншини), Д.Німчук, А.Е.Ольдофреді
(представник німецької національної меншини), Ю.Пазуханич, І.Перевузник, П.Попович, Ф.Ревай,
М.Різдорфер.С.Росоха, Ю.Станинець, В.Шобей, А.Штефан, К.Феделеш, М.Тулик. Перше засідання Сойму
розпочалося 15.3.1939. Головою Сойму обрано А.Штефана, заступниками голови - Ф.Ревая та С.Росоху.
С.К.У. обрав президентом Карпатської України А.Волошина. Сойм одноголосно висловився за самостійність
Карпатської України та прийняв Конституційний закон, який закріплював республіканську форму правління,
державний статус української мови, державні символи Карпатської України (прапор, герб, гімн).
Затвердження назви держави - Карпатська Україна підкреслювало єдність українського народу Закарпаття з
усім українським народом. Було призначено уряд Карпатської України, який очолив Ю.Ревай. Внаслідок
окупації Угорщиною території Карпатської України С.К.У. припинив свою діяльність.
Т. Андрусяк (Львів).
“СОКАЛЬСЬКИЙ КОРДОН”-умовна назва лінії, яку польське державне керівництво встановило у
міжвоєнний час для розмежування Галичини і північно-західних українських земель (Волині, Полісся,
Холмщини). Проходив по північній адміністративній межі Сокальського повіту (звідси і назва). “С.к.” мав
перешкодити консолідації української спільноти у Польщі та сприяти проведенню політики асиміляції
місцевого населення шляхом ізоляції Волині й Полісся від центрів українського національного життя,
зосереджених у Галичині. Польська адміністрація намагалася не допустити поширення діяльності у північнозахідних землях галицьких політичних, культурно-просвітніх та фінансово-економічних організацій
(“Просвіти”, УПТ “Рідна школа”, Союзу українок, “Січі”, “Сокола”, політичних партій та ін.). Окупаційна влада
забороняла розповсюдження на цих землях українських книг і преси, що виходили в Галичині, утруднювала
процеси міграції населення з одного регіону в інший.
М. Швагуляк (Львів).
СОКАЛЬСЬКИЙ ПЕТРО ПЕТРОВИЧ [14(26).9.1832 - 2(14).4.1887] - український композитор, музичний
критик, фольклорист. Н. у Харкові. В 1852 закінчив природничий ф-тет Харківського ун-ту. У 1855 здобув
звання магістра з хімії. У 1856 призначений чиновником департаменту сільського господарства у Петербурзі.

У 1856-57 працював особистим секретарем російського консула у Нью-Йорку. 3 1858 жив в Одесі. В 1859
відновив діяльність Філармонічного товариства, співпрацював у газеті “Одесский вестник”, у 1871-76 редактор видання. В 1862-63 вчився у Петербурзькій консерваторії. Після повернення в Одесу в 1864
організував Товариство аматорів музики (“Одесское музыкальное общество”), а в 1866 - музичну школу при
ньому. С. - автор опер (“Мазепа”, за О.Пушкіним, 1859; “Майсь-ка ніч”, за М.Гоголем, 1876; “Облога Дубна”,
за повістю “Тарас Бульба” М.Гоголя, 1884), балади “Слухай!”, фортепіанних п'єс (“Віють вітри, віють буйні по
степу широкому”, “Роздуми на березі Дніпра”, “На Україні”, 1883), музичного циклу “Слов'янський альбом”
(1873), фантазії для оркестру “На луках. Відголоски України” (1861) та ін. Написав понад 40 романсів, серед
яких - на слова Т.Шевченка (“Утоптала стежечку”, “Полюбила молодого козака дівчина”, “Єсть на світі доля”),
І.Полєжаева та ін. Посмертно видано збірник “Малоросійські і білоруські пісні, зібрані П.Сокальським” (1903)
з авторською передмовою, в якій С. виклав свої погляди на принципи обробки народних пісень.
К. Кондратюк (Львів).
СОКИРА-ЯХОНТОВ ВІКТОР МИКОЛАЙОВИЧ (28.8.1874 - р. см. невід.) - український військовий діяч,
генерал-майор (1916). Військову освіту здобув у Тифліському кадетському корпусі, 3-му Олександрівському
військовому училищі (1894). Служив у Горій-ському піхотному резервному полку. У 1905 С.-Я. після
закінчення Миколаївської академії Генерального штабу відбув на Далекий Схід, де офіцером штабу
Маньчжурської армії брав участь у російсько-японській війні. З 1907-помічник інспектора Воронезького
кадетського корпусу, підполковник. У роки Першої світової війни - на Західному фронті, старший ад'ютант
штабу 10-ї армії, командир 25-го піхотного Смоленського полку (1915), командир піхотної бригади. В
українській армії-з 1918. Деякий час був командиром Першої української козацько-стрілецької дивізії (див.
Сірожупанники), яка в період Гетьманату охороняла північні кордони України на Чернігівщині. З 23.8. начальник Подільської залоги. У жовтні 1918 - командир Подільського козачого коша. Після падіння
Гетьманату перебував в Одесі, де у січні-лютому 1920 сформував українську стрілецьку дивізію з галичан,
які одужували та прибували з італійського полону. Напередодні вступу до міста частин більшовицької 14-ї
армії денікінський генерал М.Шілінг передав йому впаду в Одесі. За більшовицької влади С.-Я. у березні
1920 очолював велику військову маніфестацію під синьо-жовтими прапорами з нагоди Шевченківських свят.
Наприкін. 1920 виїхав до Варшави. Невдовзі заарештований польською контррозвідкою як “шпигун
радянської Росії”. Був обміняний на польського агента. Подальша доля невідома.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
“СОКІЛ”- перше українське фізкультурно-спортивне (спортивно-руханкове) та протипожежне товариство,
створене у Львові в 1894. Ідею створення спортивного товариства, яке поруч з увагою до фізичного
виховання мало б на меті пробудження національної свідомості та національно-патріотичне виховання,
висунув чех Мирослав Тирш. У 1862 у Празі виникло перше товариство “С.”. Згодом були створені аналогічні
організації в ін. слов'янських народів (польське товариство “С.” у Львові організовано в 1867). У 1907 вони
об'єдналися у Всеслов'янський сокільський союз. Статут українського “С.” розроблений В.Лаврівським і
опублікований 8.12.1892 (затверджений Міністерством внутрішніх справ 26.7.1893); зміни і доповнення у
статут внесено у 1926 і 1929. Завданням товариства було фізичне вдосконалення його членів, проведення
культурно-просвітницьких заходів з метою виховання почуття національної єдності. Товариство створене на
загальних зборах, що відбулися 11.2.1894 у Львові. Члени товариства займалися різними видами спорту:
велосипедний, веслування, фехтування, стрільба (з 1912), проходили протипожежну підготовку, могли
відвідувати заняття з музики і співу. Пізніше серед спортивних дисциплін, якими займалися члени
товариства, з'явилися лижний спорт (лещатарство), ковзанярський та санний спорт, хокей (гаківка), футбол
(копаний м'яч), волейбол (сітківка), баскетбол (кошиківка), а також бокс (стусан) та туризм (мандрівництво).
Осередки “С.” організовували та опікували гуртки музики, співів, аматорські театри. У 1912 за ініціативою
С.Горука організовано стрілецькі сокіль-ські курені, які займалися військовою підготовкою. Особливе
значення не тільки для розвитку фізкультури і спорту, але й для національної консолідації, піднесення рівня
національної свідомості мали сокільські зльоти, т.зв. здвиги, які в довоєнний період проводилися майже
щорічно. У II Крайовому Шевченківському здвизі у Львові (червень 1914) взяло участь 6л. 12 тис. чоловік, у
т. ч. членів “Січі”, “Пласту”, товариств українських січових стрільців.
Ідеї “С.” знайшли підтримку серед українського населення, осередки товариства виникли у багатьох містах і
селах Галичини та Буковини (саме на ці два регіони, згідно зі статутом, поширювалась діяльність “С.”). У
1914 на західноукраїнських землях діяли 974 місцеві осередки, які об'єднували бл. 33 тис. членів:
представників інтелігенції, студентства, селянства, робітництва, духовенства. З метою залучення до занять
спортом усього населення у 1902 створено жіночий руханковий відділ. Завдяки діяльності І.Боберського
фізична культура стала обов'язковим предметом в українських гімназіях. Разом з розвитком фізичної
культури та спорту велика увага приділялася розвитку протипожежної безпеки, що знаходило особливу
підтримку серед селянства. За ініціативою і під керівництвом членів “С.” проводились урочисті вечори з
нагоди пам'ятних історичних дат, готувались концерти, ставились аматорські вистави (у театральній секції
розпочав свою діяльність Л.Курбас), організовувались публічні виступи. У 1910-30-х роках “С.” відігравав
вагому роль в організації спортивного і національно-культурного життя українського населення Галичини і
Буковини.
Згідно зі статутом, “С.” мав власний прапор (лев у синьому полі), гімн (“Соколи, соколи, ставайте в ряди”),

гасла-кличі (“Всі вперед - всі враз”, “В здоровому тілі - здорова душа”, “Де сила-там воля”) та сокільський
привіт - “Гаразд”. Очолювали “С.” В.Нагірний (1894-1900), А.Будзиновський, І.Боберський (1910-14); у
міжвоєнний період -М.Заячківський (1922-33), М.Хронов'ят (1933-39). Членами “С.” були І.Белей, М.Шухевич,
Б.Лепкий, сини Івана Франка - Петро, Тарас та Андрій, Є.Коновалець, І.Крип'якевич та ін. “С.” проводив
активну видавничу діяльність. На серед. 1930 років“С.” видав понад 130 найменувань літератури, у т.ч.
підручників, посібників, правил змагань, описів вправ, календарів тощо. Початок цій діяльності було
покладено В.Лаврівським, який 1895 видав календар для “Соколів” та правила гри у футбол. Пізніше вийшов
цілий ряд інших праць, зокрема: І.Боберського “Рухові ігри і забави”, “18 м'ячевих ігор”, І.Мриця “Наука їзди
на лещатах”, Д.Навроцької “Вправи вільноруч для жінок”, Т.Франка “Історія і теорія руханки”, П.Франка
“Підручник шведської руханки”, Є.Жарського “Самооборона” та ін. “С.” видавав ряд періодичних видань:
“Сокільські вісті” (у 1908-09 як додаток до “Свободи”; 1928-39), “Вісти з Запорожа” (1910-14; ред.
І.Боберський) - самостійний місячник руханкових і пожежних товариств з власним додатком “Пластовий
табор”.
У міжвоєнний період українські сокільські організації існували в еміграції (зокрема, в Чехословаччині,
Югославії, Аргентині) і об'єднувалися у Союз українського сокільництва
за кордоном. Проте український сокільський рух в еміграції не набув значного розвитку, і в роки Другої
світової війни осередки С. фактично припинили своє існування. Після Другої світової війни “С.”
кваліфікувався як “буржуазна організація” і був ліквідований у всіх країнах “соціалістичного табору”.
Т. Андрусяк (Львів).
СОКОЛОВСЬКИЙ ЮРІЙ ЮРІЙОВИЧ (р. н. невід. - п. 1922) - державний діяч періоду Гетьманату. Н. у
Полтаві. До революції обіймав посаду завідувача агрономічного відділу Полтавської губернської земської
управи. Співпрацював з журналом “Украинская жизнь”, який у 1912-17 у Москві видавали О.Саліковський і
С.Петлюра. Належав до партії кадетів. На поч. травня став міністром харчових справ Української Держави.
9.7.1918 подав у відставку з поста міністра. За деякими даними,у1918 належав до Української партії
соціалістів-федералістів. У кін. листопада 1918 С. разом з К.Мацієвичем, В.Прокоповичем, І.ФещенкомЧопівськцм, А.Марголіним направлений до Одеси і Ясс (Румунія) для ведення переговорів з
представниками Антанти, але Директорія УНР відкликала цю дипломатичну місію. Пізніше виїхав на
Північний Кавказ до А.Денікіна. Помер у Бєлграді (тепер Союзна Республіка Югославія).
/. Підкова (Львів).
СОКУЛЬСЬКИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ (13.7.1940 - 22.6.1992) - український поет, правозахисник, громадський
діяч. Н. У с. Червоноярському Синельниківського р-ну Дніпропетровської обл. У 1962-64 навчався на
філологічному ф-ті Львівського ун-ту, пізніше - у Дніпропетровському ун-ті. Діяльний учасник Львівського та
співзасновник Дніпропетровського клубів творчої молоді. У 1966 “за написання націоналістичних віршів”
виключений з комсомолу і відрахований з ун-ту. Працював пожежником, бібліотекарем, кореспондентом
газети “Енергетик”, матросом річкового пароплавства. Контактував з дисидентськими колами у Києві та
Львові, поширював самвидав. У 1968 виступив одним з авторів “Листа творчої молоді Дніпропетровська”, в
якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної
інтелігенції, плюндрування пам'яток культури, цькування роману О. Гончара “Собор”. Навесні 1969 “Лист”
передала радіостанція “Свобода”, опублікували зарубіжні засоби масової інформації. У серед. червня 1969
С. було заарештовано, і 27.1.1970 Дніпропетровський облсуд за ст. 62, ч. 1 КК УРСР (“антирадянська
агітація і пропаганда”) засудив С. до 4,5 років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії, з кін.
1971 -у Володимирській в'язниці, згодом - у таборах Пермської обл. Звільнений 14.12.1973. Мешкав у
Дніпропетровську, займався опозиційною діяльністю, впорядкував самвидавну поетичну збірку. У жовтні
1979 вступив у правозахисну організацію - Українську гельсінську групу. У квітні 1980 був знову
заарештований, рішенням суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений у січні 1981 до
10 років позбавлення волі та 5 років заслання. Покарання відбував у Чистопольській в'язниці (тепер
Татарстан, РФ). За 9 днів до закінчення тюремного терміну 3.4.1985 черговий раз заарештований і
засуджений Чистопольським міськсудом до трьох років таборів за “хуліганство”. У жовтні 1985 переведений
на дільницю особливо суворого режиму Кучинського концтабору ВС-389/36-1 Пермської обл. Найчастіше з
усіх політв'язнів “за порушення режиму” утримувався у штрафному ізоляторі (ШІЗО), у 1987 переведений до
одиночної камери. Звільнений з ув'язнення у серпні 1988. Після повернення в Дніпропетровськ працював в
Українській гельсінській спілці, був одним із засновників обласних організацій Товариства української мови
ім.Т.Шевченка, Народного руху України, “Меморіалу”. Очолював обласну організацію Української
республіканської партії. 31989 редагував і видавав журнал “Пороги”. Активно підтримував відродження
Української автокефальної православної церкви. 20.5.1991 був жорстоко побитий під час пікетування з
вимогами незалежності України в Дніпропетровську, що прискорило його смерть. Похований у
Дніпропетровську. У 1960-х роках публікував вірші в альманасі “Вітрила”, журналі “Прапор” та переклади з
білоруської у журналі “Вітчизна”. У 1971 видавництво “Молодь” планувало видати збірку поезій С., але її
зняли з виробництва у зв'язку з арештом автора. Пізніше твори С. публікувалися лише за кордоном. В
Україні перша збірка поезій “Владар каменю” вийшла друком лише після смерті поета - у 1993 в Києві. У
липні 1995 С. прийнятий в Спілку письменників України (посмертно).
Ю. Зайцев (Львів)

СОЛЕНИК КАРПО ТРОХИМОВИЧ (травень 1811 - 7(19).10.1851) - визначний український актор, один з
основоположників українського реалістичного театру. Н. у м. Ле-пелі (Вітебська обл., Білорусь) у дворянській
родині. Навчався у Віленському ун-ті на математичному ф-ті, але курсу не закінчив. На поч. 1830 років
вступив до відомої української акторської трупи І.Штейна (Харків). У 1832 дебютував у ній як актор. З 1835
працював у трупі Л.Млотковського (Харків). За кілька років наполегливої праці С. самостійно опанував
акторську техніку. Преса одностайно визнала С. одним з найпопулярніших акторів провінції, майстром
художнього перевтілення, правдоподібного вживання в сценічний образ. С. не раз запрошували на сцену
столичного Александринського театру, зокрема, М.Гоголь. У різні часи гастролював у Курську, Кишиневі,
Воронежі та ін. містах, але в основному його діяльність проходила в Україні: Харкові, Одесі (трупа
Соколова), Києві, Полтаві, Сумах та ін. містах. Створив на сцені багато класичних, переважно комедійних
образів. Серед кращих - Виборний, Возний, Чупрун (“Наталка-Полтавка”, “Москаль-чарівник”
І.Котляревського), Шельменко, Стецько (“Шельменко-денщик”, “Шельменко - волосний писар”, “Сватання на
Гончарівці” Г.Квітки-Основ'яненка), Фамусов (“Лихо з розуму” О.Грибоєдова), Хлестаков, Осип, Бобчинський,
Кочкарьов (“Ревізор”, “Одруження” М.Гоголя), Блазень (“Король Лір” У.Шекспіра). С. у ролі Чупруна бачив на
ярмарку у Ромнах Т.Шевченко, який у своєму “Щоденнику” назвав С. геніальним актором. На поч. 1850 років
відомий як режисер. Помер у Харкові. Творчість С. високо цінували М.Щепкін, М.Гоголь, Т.Шевченко. С.
наділяв своїх героїв властивим йому натхненням, дотепним гумором і життєрадістю, у поєднанні з
оптимістичним ставленням до долі людини. Похований у Харкові.
О. Бачинська (Одеса).
СОЛІДАРИЗМ - філософська та суспільно-політична течія, розповсюджена в ряді деяких суспільновизвольних рухів після Другої світової війни. С. позначений співіснуванням у єдиній моделі нових західних
концепцій (лібералізму з його теорією вартості людської одиниці) та ультраконсерватизму (італійського й
іспанського фашизмів, інтегрального націоналізму). С. виступав компромісною теорією між цими течіями,
поділяв народ на стани за фаховою приналежністю. Законодавча влада за С. формується з представників
фахово-станових організацій та політичних партій (як правило, допускається існування двох партій). Фаховостанові організації та політичні партії складають списки кандидатів у парламент, за які виборці віддають свої
голоси на виборах. Національні збори мають обрати голову народовладної держави. Виконавчий орган
формується Головою держави і відповідальний як перед Головою, так і перед парламентом. С. покликаний
ліквідувати сучасні суперечності: між працівниками та працедавцями, між ідеологічним і матеріальним
світоглядами, між профспілками і партіями, між державою та особою. С. - яскравий приклад утопічного
демократизму кабінетного типу, відірваного від державних реалій. На практиці С. неспроможний вирішити
поставлені проблеми. Виявився продуктом ультраконсервативного мислення, максимально пристосованого
до нових умов. Основні засади С. викладено у праці О.Бойдуника (“Національний Солідаризм”, 1947; під
псевд. П.Боярський). У період від 1947 до 1972 С. був офіційною ідеологією ОУН-М. З ін. політичних
структур С. культивував російський Народно-трудовий союз.
У 1970 роках в ОУН-М на зміну С. прийшла ідеологія демократичного націоналізму.
К. Бондаренко (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:31 | Повідомлення # 117
СОЛОВЙОВ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ [5(17).5.1820 - 4(16).10.1879] - російський історик. Академік
Петербурзької академії наук (1872). Н. у Москві в сім'ї священика. У 1833-38 навчався у гімназії. У 1838
вступив на історико-філологічне відділення філософського ф-ту Московського ун-ту. Після закінчення ун-ту
(1842) протягом 1842-44 перебував за кордоном як домашній учитель дітей А.Строганова. Відвідував лекції
Ф.Гізо, Ж.Мішле у Парижі, К.Ріттера, Л.Ранке у Берліні, познайомився з відомими славістами В.Ганкою,
Ф.Палацьким, П.Шафариком. У 1845 захистив магістерську, а в 1847 - докторську дисертацію. З 1847 професор Московського ун-ту. У 1864-70 - декан історико-філологічного ф-ту, у 1871-77 - ректор
Московського ун-ту. В останні роки життя був головою Московського товариства історії і старожитностей
російських, директором Оружейної палати. У студентські роки С. симпатизував російським слов'янофілам,
згодом поділяв погляди західників, займаючи помірковану ліберальну позицію. Був придворним учителем
російських імператорів. Відстоював автономні права університетів, за що змушений піти у відставку з посади
ректора. Основна праця “Історія Росії з найдавніших часів” (1851-79; 29 тт.; доведена до 1775) містить
численні факти з історії слов'ян, Київської Русі, історії українських земель 14-18 ст. Упереджено
характеризував діяльність українських гетьманів, запорозького козацтва. С. - автор теоретичних праць
“Історичні листи” (1858), “Прогрес і релігія”, “Спостереження над історичним життям народів”, у яких
застосований порівняльно-історичний метод дослідження. Великий архівний матеріал, узагальнений у
працях С., ставить їх у ряд вагомих здобутків російської історіографії, що становлять науковий інтерес і для
сучасних істориків.
О. Мазур (Львів).
СОЛОВКИ - узагальнююча назва групи островів у пд.-зх. частині Білого моря, Зосимо-Савватіївського
монастиря та радянського концтабору. Заг. пл. архіпелагу (входять острови Великий Соловецький, Анзер,
2
Муксольма, Великі й Малі Зайчики, Конд-острів і Вороній) 347 км Найменша відстань від материка -65 км. З
часів Новгородської республіки С. були осередком колонізації півночі, чому особливо сприяла слава
монастиря. У монастирі прийняв чернецтво святий Філіп, митрополит Московський, та Авраамій Палі-цин.
Серед ченців перебував також Московський патріарх Никон. Влада використовувала С. і як місце заслання.

У різні часи на С. перебувало чимало українців, зокрема, противники гетьмана І.Мазепи (полтавський
священик І.Святайло з сином і чернець Никанор), а після Полтавської битви 1709 - його прихильники (ген.
осавул Д.Максимович, сердюцький полковник Я.Покотило). У пізніші часи на С. були заслані архімандрит
Гедеон Одорський, лохвицький протоієрей І.Рогачевський, останній кошовий отаман Запорозької Січі
П.Калнишевський. У 1850-54 на С. був засланий ки-рило-мефодіївець Г.Андрузький.
Зі встановленням радянської влади, на С. було організовано перший в СРСР концтабір, в якому карались і
загинули десятки тисяч в'язнів. Соловецький монастир було ліквідовано за постановою Архангельського
губвиконкому 21.7.1923 (на той час тут перебувало бл. 60 ченців). За постановою РНК СРСР від 13.10.1923
було утворено “Соловецкий лагерь принудительных работ особого назначения” (СЛОН ОГПУ). Під
управлінням СЛОНа перебував увесь Соловецький архіпелаг та прилегла частина материка.
В українській історіографії історія С. традиційно поділяється на чотири періоди. У часи непу (до 1927)
табірний режим був порівняно м'який. В'язні фактично працювали на обслуговування власних потреб. Інколи
траплялися втечі, у 1926-27 зареєстровано 188 втеч із Кемі і 12 із Соловків. В'язні іронічно називали табір
“Радянським Союзом у мініатюрі”. Табірний контингент офіційно поділявся на кілька груп: політики (члени
партій меншовиків, соц.-революціонерів та анархістів), церковники (духівництво й миряни, засуджені за
церковними справами), контрреволюціонери та кримінальні злочинці. У 1923-25 політики перебували на
окремому режимі - не працювали, жили разом і мали свій орган управління (старостат). Кількість
духівництва, за різними джерелами, коливалася від 120 до 500 осіб. У 1926-29 діяв “Собор соловецьких
єпископів”, що прийняв 4 послання з головних питань поточного церковного життя. В Онуфріївській церкві,
що знаходилася на місцевому цвинтарі, щоденно відбувалося богослужіння. Старшим архієреєм
катакомбної соловецької церкви був єпископ Максим (Жижиленко; 1886-1931). У каплиці преподобного
Германа з 1925 служили католики східного обряду, а згодом і римо-католики.
У ризниці Преображенського собору в 1923-26 діяв театр, з вересня 1924 - музей. У пізніші роки режисером
соловецького табірного театру був Л.Курбас. Існувало соловець-ке т-во краєзнавства (реорганізоване 1926 з
Соловецького відділення Архангельського товариства краєзнавства: СОАОК), при якому діяли секції,
зокрема, кримінологічна (організована 23.10.1923). Кримінологічний кабінет при останній провадив
соціологічні й невро-психопатологічні дослідження серед в'язнів. У 1924-30 управління СЛОНа видавало
щомісячний журнал “Соловецкие острова” (1924 під назвою “СЛОН”; у 1927-28 друкувався на сторінках
журналу “Карело-Мурманский край”), а в 1925-28 та 1930 -щотижневу газету “Новые Соловки” з
нерегулярними додатками, у 1927 - щоденний ра-діобюлетень.
Другий і третій періоди - це часи перших радянських п'ятирічок. Після створення Біломорсько-Балтійського
табору з центром на Медвежій горі (тепер Медвеж'єгорськ) з 1.11.1933 С. включено до його складу як 8-е
Соловецьке спецвідділення (штрафне) Біломорсько-Балтійського комбінату. У серед. 1930 років на С. були
ув'язнені відомі українські діячі, що пройшли за процесами СВУ, УНЦ, УВО. Серед них були академіки
М.Слабченко, М.Яворський, С.Рудницький, професори Й.Гермайзе та А.Барбар, політичний діяч та історик
П.Христюк, письменники Є.Плужник, О.Слісаренко, Г.Шкурупій, партійні та радянські діячі М.Любченко,
М.Полоз, О.Шумський та ін. У цей час умови життя в'язнів значно погіршилися. Вони працювали на
лісозаготівлях, у цегельні, ливарні та на ін. важких роботах. Окрему категорію в'язнів складали 325 людоїдів
з часів голодомору 1932-33. У концтаборі існувало З спецізолятори. З метою психологічно і фізично зламати
в'язнів, а також добитися потрібних слідству зізнань була розроблена система жорстоких тортур - т. зв.
комари, жердочка тощо. Терор набув нечувано страшних форм. Зокрема, за відмову в'язнів одного з бараків
у 40-градусний мороз вийти на роботу (за браком одежі), чекісти спалили барак, де загинуло бл. 400
невільників.
Четвертий період (1937-39) називають періодом єжовщини. 20.2.1937 табір було перетворено на
“Соловецкую тюрьму особого назначения” (СТОН 10-го відділу ГУДБ НКВС, ліквідована 2.11.1939).
Наприкін. 1937 - на поч. 1938 окрема “трійка” УНКВС по Ленінградській обл. (голова-Л.Заковський, члени
В.Гарін та Б.Позерн, секретар Єгоров) сфабрикувала низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825
в'язнів. За справою № 103010/37 було засуджено найбільше українських діячів, серед яких О.Волох,
М.Вороний, М.Зеров, А.Крушельницький, М.Куліш, Л.Курбас, Ю.Мазуренко, М.Павлушков, В.Підгаєцький,
В.Підмогильний, П.Филипович, В.Чехівський та ін. (разом 134 особи). Найбільшу, першу групу з 1111 в'язнів
розстріляно в Карелії поблизу Онезького озера під Медвеж'єгорськом (між 27.10 і 4.11.1937). Другу групу з
509 в'язнів вивезено до Ленінграда, де, правдоподібно, також розстріляно. Третю групу із 198 засуджених
розстріляно 17.2.1938 на С. поблизу Ісаково. Існують дані, що велику партію в'язнів затоплено разом із
баржею у Білому морі.
С.Білокінь (Київ).
СОЛОНИЦЬКИЙ БІЙ 1596 - вирішальний бій в урочищі Солониця поблизу м.Лубен під час козацькоселянського повстання під проводом С.Наливайка. Після бою в урочищі
Гострий Камінь поблизу Білої Церкви (квітень 1596) основні сили повстанців на чолі з С.Наливайком та
ГЛободою відійшли у Лівобережну Україну і мали намір у випадку невдачі повстання відійти на територію
Московського царства (див. Наливайка повстання 1594-96). У кін. травня 1596 польсько-литовські частини
на чолі з С.Жолкєвським наздогнали військо повстанців, обтяжене обозом з сім'ями козаків, і відрізало шлях

до московського кордону. Селянсько-козацькі загони побудували в урочищі Солониця (неподалік від Лубен)
укріплений табір з чотирьох рядів возів, оточених навколо валом і ровом. У таборі знаходилось бл. 10 тис.
чол., хоча боєздатних налічувалося не більше 3 тис. чол., решту становили сім'ї повстанців і поранені.
С.Жол-кєвський мав близько 5 тис. жовнірів, допоміжні загони і артилерію. 16.5.1596 почалася облога
козацького табору, що тривала бл. двох тижнів. Мужньо обороняючись, повстанці сподівалися на допомогу
запорожців на чолі з Підвисоцьким, що діяв у тилу ворога. Однак запорожцям прорватися до табору не
вдалося і становище обложених стало критичним - бракувало харчів, води, почався масовий падіж коней. До
того ж у таборі загострилися суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. Скориставшись з
важкого становища повстанців, С.Жолкєвський вступив у таємні переговори з ГЛободою, пообіцявши
реєстровцям амністію. Чутки про капітуляцію викликали між реєстровими і нереєстровими козаками збройну
сутичку, в якій Г.Лободу було вбито. 26.5.1596 польське військо повело гарматний обстріл табору, готуючись
28.5. почати вирішальний штурм. Але вночі проти 28.5. частина реєстровців по-зрадницькому схопила
С.Наливайка, М.Шаулу та ін. керівників повстання і видала С.Жолкєвському. Під час переговорів польське
військо за наказом С.Жолкєвського підступно напало на табір і вирізало кілька тисяч повстанців разом з
їхніми жінками і дітьми. Тільки невелика частина козаків на чолі з К.Кремським прорвали оточення і
відступила на Запорожжя.
М. Пасічник (Львів).
СОЛОХА - скіфський курган (т. зв. царський) кін. 5 - поч. 4 ст. до н. е. Розташований за 9 км. на півд.-зх. від
с. Великої Знам'янки Васильківського р-ну Запорізької обл. Розкопки кургану провів у 1912-13
М.Веселовський. Під насипом 18м заввишки знайдено два “царські” поховання. Одне з них (центральне)
пограбоване у давнину, інше (бокове) - у західній частині кургану збереглося повністю. У камері катакомби
розмірами бл. 27 м виявлені численні предмети, серед яких срібний кілік, бронзовий черпак з голівкою
лебедя, амфора, срібний з позолотою кілік з написом, золоті бляшки та ін. У господарській камері
знаходились бронзовий казан та посудина, три амфори. Поряд із центральною могилою знайдено
поховання двох багато вбраних людей. У дромосі виявлено кістяки насильно умертвлених слуг - юнака
винодара та зброєносця. У камері розмірами бл. 11,2 кв. м знаходилося поховання “царя”, облаштоване
пишним інвентарем. Серед знахідок - обруч, шестопер, два мечі, вістря стріл, два списи, лусковий панцир,
золота фіала з двома написами, сім срібних посудин, чорнолаковий кілік, більше 300 золотих бляшок тощо.
Чудовими взірцями грецької роботи є золотий гребінь з фігурками скіфів, що б'ються, та срібна оббивка
горіту (налуччя) із зображенням битви воїнів. У нішах і тайнику знаходились амфори та посуд: казани,
лутерій ківш, сито, рітон тощо. За 2,6 м на захід виявлені поховання конюха та могила з 5 кістяками забитих
коней, на яких виявлено залишки вуздечки. За однією з існуючих версій, центральне поховання С. могло
належати скіфському царю Орику і здійснене бл. 410 до н. е., бокове - Царю Октомасаду (поч. 4 ст. до н. е.).
Г. Тощев (Запоріжжя).
СОЛТИС (від нім. Schultheiss - сільський староста) - 1) У селах на західноукраїнських землях, що з 14 ст.
підпали під владу Польщі, службова особа, яку призначав феодал. С. були і в Зх. Закарпатті у 16-першій
пол. 18 ст. С. збирав з селян чинш, мав судову владу тощо. Посада С. існувала до 19 ст. 2) У селах Західної
України 1933-39 службова особа, що виконувала функції розпорядчого органу сільської громади. С. обирала
громадська рада, а затверджував повітовий староста.
В. Кульчицький (Львів).
СОЛТИС МИХАЙЛО (псевдо - Черкас; 31.8.1918-можливо, серпень 1944)-український військовий діяч. Н. у с.
Жидачині Ківерцівського р-ну Волинської обл. Навчався в українській гімназії у Луцьку, 1936-38 - у школі
“Маслосоюзу” в Стрию. Член Організації українських націоналістів (з 1938). У 1938-39 працював у
кооперативі на Поліссі. На поч. 1939 заарештований польською поліцією за приналежність до ОУН. У
вересні того ж року втік із в'язниці й переїхав до Берліна. Після розколу ОУН із 1940 - на боці А.Мельника. У
червні 1941 С. у складі похідних груп діяв на Черкащині і Кіровоградщині. З 1942 - член Волинської крайової
екзекутиви ОУН-М. Наприкін. 1942 організував партизанський відділ ОУН-М в околицях Луцька, займався
пропагандистською роботою. У серпні 1943 провів переговори (не санкціоновані ПУН) з шефом поліції
Волині і Поділля д-ром Піцом і в порозумінні з ним створив Український легіон самооборони. Очолив штаб
легіону. Влітку 1944 С. виступив з ініціативою підписання угоди з Армією Крайовою (АК) про взаємний
ненапад. Рішучий протест С. у зв'язку з намаганням використати УЛС у придушенні Варшавського повстання
1944 та контакти з польським рухом Опору спричинилися до його арешту гітлерівськими спецслужбами.
Подальша доля С. невідома. Згідно з найпоширенішою версією, С. було розстріляно.
К. Бондаренко (Львів).
СОЛЯНИЙ ШЛЯХ -1) Старовинний торговельний шлях, по якому возили сіль у Київську Русь з Кримського
узбережжя Чорного моря. Згадується у літописі під 1170. Розпочинався на Київщині. Мав два розгалуження,
одне з яких починалось у Переяславі, інше -у Ромнах. Поблизу гирла р. Ворскли обидва розгалуження
з'єднувалися. Звідси шлях вів до Перевалочної (село залите водами Дніпродзержинської ГЕС) по лівому
березі Дніпра, далі - до Кам'янського перевозу (біля гирла р.Конки) по правому березі й далі, знову по
лівому. Неподалік сучасної Каховки С.ш. повертав на Крим. Пролягав у напрямку Корсуня (Херсонес; побл.
Севастополя), Суража (тепер Судак) і Кафи (тепер Феодосія). С.ш. в Україну з Криму привозили сіль, звідси

і назва шляху. 2) Торговельний шлях, яким возили сіль з Коломиї, Калуша (тепер Івано-Франківська обл.) у
Правобережну Україну в 16-18 ст.
О. Кривоший (Запоріжжя).
СОМКО ЯКИМ СЕМЕНОВИЧ (р. н. невід. -п. 18(28).9.1663) - наказний гетьман Лівобережної України (166063). Н. у м. Переяславі. Походив з міщанської сім'ї. Його сестра Анна була першою дружиною
Б.Хмельницького. Обіймав посади сотника Переяславського полку (1654), наказного переяславського
полковника (1654). У вересні 1654 їздив до Москви з дипломатичним дорученням гетьмана
Б.Хмельницького. Восени 1659 разом з В.Золотаренком допоміг московським військам під командуванням
О.Трубецького захопити Лівобережну Україну і присягнув на вірність царю. Був противником укладення
Слободищенського договору 1660 з Польщею. Після укладення Ю.Хмельницьким договору з Польщею
виступав за збереження союзницьких відносин з Москвою. На козацькій раді у Переяславі у 1660 обраний
переяславським полковником і наказним гетьманом Лівобережної України. Намагався розширити привілеї
старшини, що призвело до зростання соціальних протиріч серед козацтва і наростання незадоволення
козацької бідноти. У відносинах з Московською державою домагався дотримання “Березневих статей”
1654, збереження самостійності та неподільності Гетьманщини, чим викликав невдоволення московського
уряду. У боротьбі за гетьманську булаву вступив у конфлікт з частиною лівобережної старшини на чолі з
В.Золотаренком та ніжинським протопопом М.Филимоновичем, яка беззастережно орієнтувалася на Москву.
В опозицію до С., як представника інтересів козацької старшини, перейшов кошовий отаман Запорозької Січі
І.Брюховецький. Весною 1662 на старшинській раді в Козельці С. обрано гетьманом усієї України, але цар
не затвердив його. У червні 1663 під час остаточного обрання гетьмана на Чорній раді 1663 у Ніжині С.
разом з В.Золотаренком та І.Брюховецьким був одним із реальних кандидатів на гетьманську владу. Однак,
використовуючи соціальну демагогію і активну підтримку московського уряду, гетьманом Лівобережної
України став І.Брюховецький. За наказом новообраного гетьмана С. було схоплено, звинувачено у таємних
зносинах з П. Тетерею, Річчю Посполитою та Кримським ханством і у вересні 1663 страчено разом з
В.Золотаренком у Борзні (тепер Чернігівська обл.).
О. Мазур (Львів).
СОРОКА МИХАЙЛО (27.3.1911-16.6.1971)-визначний український політичний діяч, правозахисник,
багатолітній в'язень польських і радянських концентраційних таборів та тюрем. Н. ус. Кошляках на
Тернопільщині. Батько С. помер ще до народження сина, через 11 років померла мати. Навчався у
Тернопільській гімназії, пізніше - Празькому політехнічному ін-ті. За освітою - інженер-архітектор. Під час
навчання у гімназії став членом Організації українських націоналістів. У 1937 заарештований і за
приналежність до ОУН позбавлений волі. Ув'язнення відбував у станіславській та гродненській тюрмах, у
польському концентраційному таборі Береза Картузька. Звільнився з ув'язнення після початку Другої
світової війни. Продовжував підпільну роботу у Львові, був членом Крайового проводу ОУН. У листопаді
1939 С. одружився з К.Зарицькою. Через чотири місяці обох заарештували органи НКВС. С. засуджено до 8
років позбавлення волі. Знаходячись у таборі у Воркуті, організував широку підпільну мережу “ОУН-Північ”.
У 1947 налагодив зв'язок між таборами, а через два роки - з Україною. Внаслідок діяльності С. створено
розгалужену сітку підпільних організацій, ліквідовано панування у таборах кримінальних злочинців, терор
яких був однією з форм знущання над політичними в'язнями ГУПАГу. У 1949 С. засуджено втретє і заслано у
Красноярський край. У 1952 заарештований за звинуваченням в організації підпілля у воркутинських
таборах і засуджений до смертної кари, яку замінили 25-річним ув'язненням. Покарання відбував у Магадані,
Тайшеті, Караганді, Мордовії. Зустрів у таборах нову хвилю українських політичних в'язнів “шестидесятників”. Близько 35 років провів у польських та радянських тюрмах і концентраційних таборах.
Помер у таборі № 17, що в Озерній у Мордовії. 28.9.1991 прах С. перевезено з Мордовії й урочисто
перепоховано разом з прахом його дружини на Личаківському цвинтарі у Львові. Довгорічний радянський
політв'язень Анатолій Радигін у своїх спогадах “Життя в мордовських концтаборах зблизька” писав про С.:
“Ця людина жила й відійшла з життя мужньо, як лицар, спокійно, як учений, світло, як святий, достойно, як
державний діяч. Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що
настануть часи, коли при його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають
американці при імені Вашингтона, мадяри при імені Кошута, євреї при імені Герцля”.
Т. Андрусяк (Львів).
СОСЕНКО МОДЕСТ [11(23).4.1857-4.2.1920] - український живописець. Н. у Порогах Надвірнянського повіту
(тепер Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). У 1896-1900 навчався у краківській Академії красних
мистецтв, у 1901-02 - у мюнхенській Академії, в 1902-05 - у Національній школі мистецтв у Парижі. З 1906
поселився у Львові. У 1906-08 С. жив в Італії, де ознайомлювався із стародавнім і сучасним мистецтвом
Заходу. У 1913-14 здійснив подорож до Росії, Єгипту і Палестини. У творчому доробку С. портрети (А.
Шептицького, В.Шухевича, “Портрет дівчини”, 1912; “Жіночий портрет”, 1913: “Автопортрет”, 1915), жанрові
картини (“Хлопець обідає”, “Хлопці на плоті”, 1912; “Танець”, 1915; “Трембітарі”, 1914), пейзажі Українських
Карпат і Південної Далмації (“Рання весна на селі, 1903; “Будуа в сонці”, 1918), монументальні розписи (у
приміщенні Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові, 1915), поліхромія церков у Підберізцях,
Печеніжині, Рикові, Золочеві, Славську. Більшість творів С. зберігаються у Львівському державному музеї
українського мистецтва та в Коломийському державному музеї народного мистецтва “Гуцульщина”.

СОСНОВСЬКИЙ МИХАЙЛО (1.12.1919-25.7.1975) - український журналіст, публіцист, історик, громадськополітичний діяч. Н. у с. Гаях Великих поблизу Тернополя. Після закінчення Тернопільської гімназії (1938) навчався у Львівській богословській академії та Львівському ун-ті. У
1940 мобілізований у Червону армію. На поч. 1941 потрапив у німецький полон. Восени 1941 повернувся до
Львова, навчався у Львівському медичному інституті, брав участь у діяльності українського
націоналістичного підпілля. Перебував під сильним впливом націоналістичної ідеології, у першу чергу праць Д.Донцова. З літа 1944 жив в еміграції, спочатку - в Німеччині, а з 1948 - у Канаді та США. Навчався
на правничому (юридичному) ф-ті Ерлангенського ун-ту та ф-ті бібліотекознавства Торонтського ун-ту. У
1966 захистив докторську дисертацію в Українському вільному університеті. Співпрацював у редакціях
еміграційних журналів “Самостійник”, “Студентський вісник”, газет “Гомін України” та “Свобода”. Обіймав ряд
керівних посад в українських еміграційних організаціях, зокрема - керівника пресової служби Закордонного
представництва УГВР (у перші повоєнні роки), у 1949-68 - член головної управи Ліги визволення України та
виконавчий директор Світового конгресу вільних українців (з 1969). Помер насильницькою смертю у Джерсі
Сіті за нез'ясованих обставин. Автор численних публікацій, зокрема, книжок “Україна на міжнародній арені
1945-1965” (1966); “Дмитро Донцов - політичний портрет. З історії розвитку ідеології українського
націоналізму” (1974), в якій критично переглянув діяльність провідного ідеолога українського націоналізму;
“Нарис історії української політичної думки” (посмертне видання; 1976) і “Між оптимізмом і песимізмом.
Вибрані статті і есії 1968-1975” (1979).
Я. Грицак (Львів).
СОСЮРА ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ [25.12.1897 (6.1.1898) - 8.1.1965] - визначний український поет. Н.
на станції Дебальцеве (тепер Донецька обл.) у сім'ї шахтаря. Дитячі роки минули у с. Третій Роті. З дитячих
років працював у бондарному цеху, потім -телефоністом, чорноробочим на шахті. З 1914 навчався у
сільськогосподарському училищі на станції Яма. Писати вірші почав у чотирнадцятирічному віці, а восени
1917 з'явилися їх перші публікації у бахмутському журналі учнівської молоді “Вільна думка” та в
лисичанській газеті “Голос робочого”. У складі робітничої дружини содового заводу восени 1918 бере участь
у бойових діях проти гетьманців, взимку 1918 стає козаком Армії УНР. Восени 1919 потрапив у полон до
денікінців, потрапив під розстріл (рана виявилася несмертельною). Після одужання вступив у Червону
армію, брав участь у бойових діях проти польських військ. З 1921 С. жив у Харкові, де познайомився з
відомими літераторами, що сприяло його становленню як поета. У 1922-23 навчався у Харківському
комуністичному ун-ті ім. Артема, у 1924-25 - на робітфаці Харківського ін-ту народної освіти. Належав до
літературного об'єднання “Гарт”. У цей період виходять перші збірки віршів С. - “Поезії” (1921) та “Червона
зима” (1922). Романтична поема “Червона зима” стала одним з найвідоміших поетичних творів про події
громадянської війни в Україні. Невдовзі С. здобув славу дуже популярного поета, особливо - серед
пореволюційної молоді. У наступні роки вийшли збірки: “1871 рік” (1923), “Залізниця” (1924), “Осінні зорі”
(1924), “Сніги”, “Сьогодні” (1925), “Багряні гони”, “Юнь” (1927), “Коли зацвітуть акації” (1928), “На вулиці”
(1929), “Серце” (1931) та ін. Поетичні збірки “Червоні троянди” (1932), “Нові поезії” (1937), “Люблю” (1939),
“Журавлі прилетіли” (1940)-неперевершені зразки української інтимної, любовної лірики. Під час
гітлерівської окупації України перебував у Башкирії, згодом працював в Українському радіокомітеті у Москві,
пізніше -у фронтовій газеті “За честь Батьківщини”. У воєнний час написав і видав збірки “Під гул кривавий”
(1942), “В години гніву” (1942), поеми “Олег Кошовий” (1943), “Мій син” (1944). У цей період створив
високопатріотичну поезію “Любіть Україну” (1944), за яку згодом, після публікації, в газеті “Правда” від 2.1951
у статті “Проти ідеологічних перекручувань у літературі” був звинувачений у “буржуазному націоналізмі” і
зазнав гострих нападок з боку офіційної критики. Серед поетичних книг С. останніх двох десятиліть
творчості можна виділити збірки “Щоб сади шуміли” (1947), “Солов'їні далі (1957), “Ластівки на сонці” (1960),
“Осінні мелодії” (1964). Поеми С. “Розстріляне відродження”, “Мазепа” та автобіографічний роман “Третя
Рота” з ідеологічних причин були опубліковані через майже чв. століття після смерті поета. Помер і
похований у Києві. Державна премія України ім.Т.Шевченка (1963). У Лисичанську споруджено пам'ятник С.
(1966, скульптор І.Овчаренко).
М. Крупач (Львів).
СОТНИК -1) особа, що очолювала військову і адміністративно-територіальну одиницю -сотню у
Гетьманщині у Слобідській Україні в другій пол. 17-18 ст. Під час національно-визвольної війни під
проводом Б.Хмельницького 1648-57 посада С. була виборною. Обирався на козацькій сотенній раді й
затверджувався полковою радою або радою генеральної старшини. З 1687 С. призначав полковник або
гетьман, у 1734-50 - Генеральна військова канцелярія; у Слобідській Україні -царським урядом або місцевою
московською адміністрацією. Після скасування гетьманства в 1764 С. призначав президент Малоросійської
колегії. На території сотні здійснював військову, адміністративну і судову владу. С. очолював сотенну
старшину, до якої входили сотенний отаман (городовий), сотенний писар, сотенний осавул, сотенний
хорунжий. Як голова сотенного суду, С. розглядав цивільні й незначні кримінальні справи. Посаду С. у
Слобідській Україні ліквідовано в 1765, у Лівобережній Україні - на поч. 1780 років. У Правобережній Україні,
що перебувала під владою Польщі, посаду сотника скасовано в 1711-14. 2) Військове офіцерське
(старшинське) звання в Збройних силах України - Армії Української Народної Республіки та Українській
Галицькій Армії. Найвище звання серед молодшого старшинського складу.

І. Підкова (Львів).
СОФІЯ ОЛЕКСІЇВНА [17(27).9.1657 -3(14).7.1704] - правительниця Московської держави в 1682-89. Дочка
царя Олексія Михайловича від першої дружини, Марії Милославської; старша сестра Петра І. С.О. здобула
добру освіту, відзначалась великою енергією. Після смерті свого брата царя Федора Олексійовича (у квітні
1682) брала активну участь у боротьбі придворних боярських угруповань за владу. В травні 1682 С.О. разом
зі своїми родичами Милославськими, спираючись на підтримку московських стрільців, добилась
проголошення царем, поряд з Петром І, також Івана V Олексійовича і призначення її правительницеюрегентшою при малолітніх царях. Придушила спробу свого колишнього спільника І.Хованського підняти
стрілецький заколот у Москві. За правління С.О. царський уряд підписав “Вічний” мир 1686, згідно з яким Річ
Посполита відмовлялась від претензій на Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську
землю з Черніговом та зобов'язувалась організувати військові походи проти Кримського ханства. Ці походи,
під керівництвом В.Голіцина, в яких брали участь і українські козацькі полки, завершилися повною поразкою
(див. Кримські походи 1687 і 1689). В 1687 усунула від влади гетьмана І.Самойловича і затвердила
гетьманом І.Мазепу, з яким московський уряд уклав Коломацькі статті 1687. Невдачі Кримських походів,
суворі репресії проти стрільців та неспроможність уряду С.О. стати на шлях реформ послабили її позиції у
боротьбі з прихильниками Петра І. У вересні 1689 була скинута з престолу Петром І і ув'язнена в
Новодівичому монастирі. В 1698 намагалась використати стрілецький бунт для боротьби за владу. Після
розгрому стрілецького повстання пострижена в черниці під іменем Сусанни. Померла в ув'язненні.
І. Підкова (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:32 | Повідомлення # 118
СОЦИНІАНИ - представники напряму в протестантській течії (антитринітаризмі), послідовники вчення
гуманістів і мислителів італійців Лелія Социна (1525-62) і Фауста Социна (1539-1604). Социніанство виникло
в кін. 16 ст. у Швейцарії. Головною рисою доктрини Ф.Социна була її антропоцентристська орієнтація: він
переносив головний акцент у християнській релігії зі справ віри на поведінку і етику людини, підкреслював її
моральні та інтелектуальні можливості. С. відкидали догмат про Троїчності, обстоювали єдиносутність Бога,
вважали Ісуса Христа людиною, наділену божими властивостями. С. не визнавали догмату про першогріх,
святих таїнств тощо; виступали на захист віротерпимості, свободи волі, велику увагу приділяли розвиткові
освіти. Організація С. нагадувала кальвіністську: пастори, які обиралися синодом, зобов'язані були лише
проповідувати слово боже, а внутрішніми справами социніанських громад відали старійшини і диякони,
обрані цими громадами. Особливого розповсюдження набуло у Польській державі після прибуття сюди
Ф.Социна (1579), який став головним ідеологом лівого крила кальвіністської течії польської реформації
(організаційно сформувалося у 1562-65). Представники цього крила іменували себе польськими братами. У
1602 головним центром С. була школа в м. Ракуві (згодом - академія). У школі, викладання в якій
базувалося на найновіших досягненнях тогочасної педагогіки й науки, здобули освіту тисячі вихідців із
Польщі, України, Литви, Білорусі, ін. країн Центральної та Західної Європи. У кін. 16-17 ст. в українських
землях існували значні громади С., при яких функціонували школи (у містах Киселині, Гощі, Берестечку; див.
Социніанські школи). Прихильниками С. були заможні українські шляхетські роди (Гойські, Немиричі,
Сенюти та ін.). С. сприяли розвиткові раціоналістичних тенденцій в українській релігійно-філософській
літературі, збагатили її історичними, правовими і богословськими аргументами. В умовах наступу
католицької контрреформації варшавський сейм у 1658 (це рішення підтвердив сейм 1662) заборонив
діяльність С. у Речі Посполитій, їхні молитовні доми, школи, друкарні конфісковувалися. Значна частина С.,
яка відмовилась перейти на католицизм, виїхала за межі Речі Посполитої і оселилась у Прусському
князівстві, Трансільванії, Голландії та ін. країнах. В Амстердамі було видано дев'ятитомну “Бібліотеку
польських братів” - своєрідну енциклопедію социніанства. Социніанство відіграло значну роль у розвитку
європейського раціоналізму і вільнодумства, створювало передумови для Просвітительства 18 ст.
М. Крикун (Львів).
СОЦИНІАНСЬКІ ШКОЛИ - навчальні заклади при громадах протестанської течії со-циніан. В Україні діяли в
кін. 16- першій пол. 17 ст. Головною була школа в Киселині (тепер Волинська обл.), заснована бл. 1612. Її
керівники намагалися перетворити школу на академію. Відомими були і школи в Гощі (тепер Рівненська
обл.), Ляхівцях (тепер Хмельницька обл.), Черняхові (тепер Житомирська обл.). Велику увагу в С.ш.
приділяли богословській полеміці з католицтвом, викладанню філософії, математики, латинської мови,
риторики. У С.ш. працювали протестантські публіцисти і вчені О.Кисіль, М.Твердохліб, П.Стегман,
С.Немирич. С.ш. зазнавали переслідувань з боку польської влади. У 1658 їх ліквідовано у зв'язку із
забороною в Речі Посполитій социніанського віросповідання.
Я. Ісаєвич (Львів).
СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (СДПУ) - політична партія в Україні. Створена в травні 1990 у
Києві. На момент реєстрації Мінюстом України у листопаді 1990 налічувала 6л. 1000 членів. У червні 1992 березні 1993 проходив процес злиття СДПУ і Об'єднаної соціал-демократичної партії України. Новостворена
організація під назвою СДПУ зареєстрована Мінюстом України 4.3.1993. У січні 1995 партія зробила спробу
об'єднати всі соціал-демократичні сили в єдину партію під назвою СДПУ (крім СДПУ, до неї увійшли
Українська партія справедливості та Партія прав людини). Головою партії обрано В.Онопенка. Частина
членів старої СДПУ на чолі з Ю.Буздуганом та більшість членів УПС не визнали рішень січневого з'їзду і
заявили про продовження діяльності своїх партій. Прихильники В.Онопенка у квітні 1996 провели

установчий з'їзд нової партії-Соціал-демократичної партії України (об'єднана). СДПУ очолив депутат
Верховної Ради України Ю.Буздуган. Організації партії діють у 24 областях та прирівняних до них
адміністративних одиницях України. Загальна чисельність партії-6л. 2,5 тис. чол. (1996). СДПУ-партія
соціал-демократичного спрямування. Відстоює чіткі центристські позиції. Поділяє ідейні принципи
соціалістичного Інтернаціоналу. Підтримує тісний зв'язок з вільними профспілками, Соцпрофом. Основою
партії є регіональні організації, що створюються за територіальною ознакою. Допускається існування
фракцій. Найвищий орган партії - з'їзд. Повсякденною роботою партії керує рада (складається з
представників регіональних організацій і здійснює координаційні та контрольні функції) і правління
(розпорядчі та виконавчі функції). Видає загальнопартійний бюлетень “Громадянин” та місцеві партійні
газети (Київ, Луганськ, Артемівськ, Первомайськ).
Основними цінностями соціал-демократів були проголошені свобода, справедливість, солідарність,
демократія. СДПУ стоїть на засадах відновлення незалежної демократичної Української держави з
гарантуванням прав усіх її громадян; інтеграція України в союз з ін. державами лише на добровільних
засадах і лише через всенародний референдум; баланс інтересів нації і особи; національне відродження
українського народу та національний розвиток представників усіх народів, що проживають в Україні; у
перспективі - земельний устрій України як об'єднання історичних українських регіонів з місцевим
самоврядуванням. СДПУ виступає за побудову правової і соціальної держави.
СДПУ визначила наступні пріоритети в соціальній сфері: побудова солідарного громадянського суспільства
на основі системи соціального партнерства, стабілізація ринку праці та споживчого ринку, створення
ефективної системи соціального забезпечення, довгострокова регіональна політика. Головним завданням у
галузі економічної політики СДПУ вважає побудову ефективної соціально-орієнтованої змішаної економіки.
Під час парламентських виборів 1998 партія здобула по багатомандатному загальнодержавному виборчому
округу 0,32 % голосів усіх виборців.
Т. Марискевич (Львів).
СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (об'єднана; СДПУ(о) - політична партія в Україні. Установчий
з'їзд СДПУ(о) відбувся у квітні 1996 у Полтаві. На з'їзді було 200 делегатів, які представляли 22 регіони
України. СДПУ(о) заявила про правонаступництво
своїх попередників - Соціал-демократичної партії України (1990-95), Української партії справедливості
(1992-95) та Партії прав людини (1992-95). Очолив новостворену організацію В.Онопенко (заст. - Ю.Збітнєв
та М.Гречка). Частина членів СДПУ на чолі з членом Президії Верховної Ради України Ю.Буздуганом не
визнала рішень останнього з'їзду, заявляючи, що в процесі об'єднання і реєстрації партії мали місце
численні порушення. Після звільнення В.Онопенка з посади міністра юстиції партії було відмовлено у
реєстрації (анульовано запис у Державному реєстрі). Прихильники В.Онопенка провели установчий з'їзд і
подали документи на нову реєстрацію партії під назвою СДПУ(о). Своїми потенційними союзниками партія
вважає Партію економічного відродження, Демократичну партію України, Партію праці та ін. За даними
керівництва партії, її чисельність - 21 тис. членів. У Луганську виходить газета “Социал-демократия”, орган
місцевого осередку партії. “Мета соціал-демократичної політики -говориться у програмі партії, - захист прав і
інтересів людини. Соціал-демократи виступають за такий стан суспільства, який би забезпечував
оптимальне співвідношення між економічним зростанням і якістю життя. Ми відстоюємо в політиці принцип
відповідальності. Відповідальна політика вимагає поступовості в діях і програмах”.
У березні 1998 на виборах по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу за СДПУ(о)
проголосувало 4,04 % всіх виборців, і партія отримала 14 місць у Верховній Раді.
Ю. Шведа (Львів).
СОЦІАЛІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (СПУ)-політична партія в Україні. Виникла у зв'язку із забороною
30.8.1991 діяльності КПУ (КПРС). Установчий з'їзд партії відбувся 26.10.1991 у Києві. З'їзд прийняв
Декларацію про створення СПУ, Програмну заяву та Статут партії. Очолив партію О. Мороз. Партія
зареєстрована Мінюстом 22.11.1991. У своїй програмній декларації СПУ проголосила, що “керується
марксистсько-ленінською методологією” і бореться за побудову соціалізму в Україні. СПУ вважає, що шлях
до соціалізму лежить через перехідний період - народнодемократичну суспільну систему. Виступає проти
радикальних економічних реформ, перетворення землі на товар, прагне зберегти колгоспно-радгоспну
систему, уникнути широкого роздержавлення промисловості, робить ставку на прошарки населення,
позбавлені власності. Особливу увагу СПУ акцентує на пропаганді своєї економічної платформи, яка
передбачає збереження економічних зв'язків між підприємствами, пріоритет колективних форм власності,
державне регулювання підприємствами шляхом прогресивного оподаткування, боротьбу зі злочинно
мафіозними структурами в економіці, державний захист виробничих і соціальних прав трудящих та передачу
землі селянам зі збереженням, в основному, колгоспів і радгоспів.
СПУ пропонувала призупинити введення національної валюти, ввести карткову систему та державне
регулювання цін, підняти ставки оподаткування до 90% для тих, хто займається торгово-посередницькою
діяльністю. Партія виступає за необхідність тісних зв'язків між республіками колишнього Радянського Союзу.
Основою політичної системи СПУ бачить систему рад народних депутатів, які обиралися б за

територіально-виробничим принципом. Щодо роздержавлення, то СПУ пропонує передачу підприємств у
спільну власність трудовим колективам.
Соцпартія має свою фракцію у Верховній Раді. Голова Політичної ради СПУ О.Мороз у 1994 обраний
Головою Верховної Ради України. Чисельність членів партії на 1.1.1995 -29.233 особи. СПУ стала одним з
ініціаторів створення у травні 1995 Євроазійського Соцінтерну (ЄСІ) - міжнародної організації з координації
діяльності політичних сил соціалістичної орієнтації в євроазійському регіоні. Влітку 1996 в СПУ відбувся
розкол. З неї виділилась частина членів, які на чолі з народними депутатами України Н.Вітренко та
В.Марченком утворили т.зв. Прогресивну соціалістичну партію України. СПУ має свій друкований орган газету “Товариш”, видає теоретичний журнал “Вибір”.
У березні 1998 на виборах до Верховної Ради на багатопартійній основі СПУ створила спільно з
Селянською партією України блок “За правду, за народ, за Україну!”, за який проголосувало 8,5 % усіх
виборців (отримав 29 мандатів у парламенті).
Т. Марискевич (Львів).
СОЦІАЛ-НАЦІОНАЛЬНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (СНПУ) - виникла в результаті об'єднання найрадикальніших
елементів національного руху Львівщини. Установчий з'їзд СНПУ відбувся 13.10.1991 у Львові, який ухвалив
Програму та Статут партії. Заснована на базі Львівської варти руху і Організації української молоді
“Спадщина”. Восени 1993, після укладення в Масандрі Л.Кравчуком і Б.Єльциним угоди “Про врегулювання
проблем Чорноморського флоту”, СНПУ виступила одним з ініціаторів створення Національного комітету
порятунку нації та держави (НКПНД). Партія має організації у 15 регіонах України. Чисельність партії - бл. З
тис. членів. Більшість членів партії становлять молоді люди з вищою освітою, студенти. Зареєстрована в
1995. СНПУ брала участь у виборах до Верховної Ради, однак не отримала жодного мандату. Партія має
своїх представників у Львівській обласній та міській радах. Партійне гасло -“Ідея нації”. СНПУ має свою
партійну символіку, подібну до свастики. Лідер партії -Я. Андрушків. СНПУ вважає, що перспектива розвитку
України полягає в гармонійному поєднанні соціального і національного факторів. У сфері державнополітичного устрою СНПУ відстоює соборність і унітарність України, у сфері економіки - побудову
збалансованої соціальної ринкової економіки. Зовнішньополітична доктрина держави, на думку соціалнаціоналістів, повинна базуватися тільки на національних інтересах держави. СНПУ виступає за включення
України в систему загальноєвропейської та світової безпеки. Друкований орган партії-газета “Соціалнаціоналіст”.
Напередодні парламентських виборів 1998 СНПУ увійшла до складу виборчого блоку “Менше слів”, за який
віддали свої голоси 0,16% виборців.
Ю. Шведа (Львів).
СОЦЬКИЙ-1) Старший над сотнею у військовому ополченні Київської держави. 2) В Україні у 17-18 ст.
молодші служителі для доручень у ратушах; інколи називалися сотничками, осавульчиками. 3) На
загарбаних Російською імперією українських землях виборна службова особа на селі, яка виконувала
здебільшого поліцейські функції. Посада С. існувала до 1903.
СОШЕНКО ІВАН МАКСИМОВИЧ (2.6.1807-18.(30).7.1876) - український живописець і педагог. Н. у м.
Богуславі (тепер Київська обл.). Один із найближчих друзів Т.Шевченка. У 1834-38 навчався у Петербурзькій
академії мистецтв. У 1835 познайомився з Т.Шевченком у Літньому саду в Петербурзі. Одним із перших
звернув увагу на художній хист Т.Шевченка, сприяв викупові поета з кріпацтва. У 1839 повернувся в Україну,
викладав малювання у гімназіях Ніжина (з 1839), Немирова (з 1846), Києва (1856). С. - автор полотен
“Портрет бабусі М.Чалого”, “Жіночий портрет”. Пензлеві С. належать також жанрові картини (“Продаж сіна
на Дніпрі”, 1857; “Хлопчики-рибалки”, 1857), пейзажі. Помер і похований у Корсуні (тепер м. КорсуньШевченківський Черкаської обл.). Залишив спогади про Т.Шевченка, опубліковані у журналі “Основа” в 1862.
К. Кондратюк (Львів).
СОЮЗ АВТОНОМІСТІВ - політична організація у Російській імперії в 1905-06, яка виступала за перебудову
Росії на засадах національної автономії і федералізму. Створена за ініціативою І.Бодуена де Куртене на
з'їзді представників поневолених імперією народів, у т. ч. і українців. У І Державній Думі було створено
парламентську фракцію С.а. (гол. - поляк О.Лєдницький, заст. гол. - І.Шраг), яка налічувала 120 депутатів.
Після розпуску Державної Думи у липні 1906 С.а. припинив свою діяльність.
СОЮЗ БЛАГОДЕНСТВА-таємне товариство декабристів, яке виникло в січні 1818 у
Петербурзі. Організоване колишніми членами Союзу порятунку. Налічувало 6л. 200 членів. До складу
товариства входили О.Муравйов, М.Орлов, Н.Тургенєв, П.Пестель, І.Якушкін, С.Трубецькой, М.Лунін,
С.Волконський та ін. Активні діячі товариства - брати Семен і Олексій Капністи, С.Муравйов-Апостол,
М.Муравйов-Апостол, Василь і Лев Перовські, С.Краснокутський, П.Горленко, А.Родзенко, В.Лукашевич,
М.Філіпович та ін. Керівним органом С.Б. була Корінна управа, виконавчим - Рада (Дума) управи
(складалася з 6 чол.). Корінній управі підлягали місцеві управи, які проводили всю організаційнопросвітницьку роботу. В Україні у 1818 створена Тульчинська управа на чолі з П.Пестелем. Робилися
спроби створити управи у Полтаві і Одесі. Статут товариства складався з двох частин. У першій, відомій

всім членам товариства (“Зелена книга”), йшлося про легальні форми діяльності (освітні та благодійницькі
заходи) С.б.; друга частина статуту, про яку знали тільки керівники організації, передбачала ліквідацію
кріпосницької системи і запровадження у державі конституційного правління (з 1820 - республіки). Більшість
членів товариства були дворянами за походженням, брали участь у війні проти наполеонівської Франції і
обіймали керівні посади в армії або місцевій адміністрації. Члени товариства прагнули активно впливати на
формування громадської думки. У своїх виступах вони критикували беззаконня судів, деспотизм,
аракчеєвські порядки в армії, поширювали вільнодумні твори, а також публікували статті на політичні та
економічні теми. У січні 1821 Корінна управа прийняла рішення про розпуск товариства. Найактивніші члени
С.б. увійшли до складу Північного товариства декабристів та Південного товариства декабристів.
С. Мовчан (Львів).
СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (СВУ) -політична організація емігрантів із Наддніпрянської України, що
виникла 14.8.1914 у Львові. З вересня 1914 до 1918 діяла у Відні. Керуюче ядро СВУ складалося з провідних
лідерів Революційної української партії, Української соціал-демократичної робітничої партії, “Спілки”, які в
роки столипінської реакції емігрували з Підросійської України. Діяльність СВУ організовувала президія у
складі Д.Донцова, В.Дорошенка, А.Жука, М.Меленевського, О. Скоропис-Йолтуховсь-кого. У серпні-вересні
1914 СВУ опублікував свої програмні документи - “Наша платформа”, відозви “До українського народу”, “До
громадської думки Європи”, а також звернення до болгар, турків, румунів, шведів і чехів. У них
підкреслювалося, що СВУ, представляючи інтереси українців Російської імперії, виступає оборонцем їхніх
політичних і соціально-економічних інтересів і своєю головною метою ставить побудову Української
держави. Створення Української самостійної держави діячі СВУ пов'язували з воєнною поразкою Росії у
Першій світовій війні. У документі “Наша платформа” відзначалося, що “об'єктивна історична конечність
вимагає, щоб між Західною Європою і Московщиною повстала самостійна Українська держава”. СВУ
розгорнув широку інформаційну і дипломатичну діяльність у державах Четверного союзу і в деяких
нейтральних європейських країнах, спрямовану на визволення України з-під гніту російського царизму.
Центральним друкованим органом організації був щотижневик “Вісник Союзу визволення України” (виходив
у Відні 1915-18; з 1918- “Вісник політики, літератури й життя”; ред. В.Дорошенко, А.Жук, М.Возняк).
Програмні документи та інформаційні матеріали про різні сторони національного життя українського народу
поширювалися також через іноземні періодичні видання, зокрема, “Ukrainische Nachrichten”, “La Revue
Ukrainienne”. Розповсюдженню відомостей про Україну сприяли окремі видання СВУ англійською,
французькою, шведською, болгарською, хорватською, чеською, турецькою мовами і окремих праць
М.Грушевського, С.Рудницького, М.Возняка, Д.Донцова, Ф.Вовка, К.Левицького та ін. СВУ мав своїх
повноважних представників у ряді європейських країн. Популяризували ідеї української державності і вели
переговори на її підтримку в Туреччині - М.Меленевський, Болгарії - Л.Ганкевич, Італії - О.Семенов, Швеції і
Норвегії - О.Назарук, в Німеччині -О.Скоропис-Йолтуховський. СВУ в захисті інтересів України тісно
співпрацював з галицькими політичними організаціями - Головною українською радою, а з 1915- Загальною
українською радою (членами ЗУР були В.Дорошенко, М.Меленевський, О.Скоропис-йолтуховський).
Одним із найважливіших завдань президія СВУ вважала захист інтересів полонених ук-раїців російської
армії, проведення національно-просвітницької роботи серед них і українського населення Російської імперії.
Завдяки СВУ значну кількість військовополонених українців переведено до окремих таборів у АвстроУгорщині (Фрайштадт, Дуна-Сардагель) та Німеччини (Вецляр, Зальцведель, Раштат). У цих таборах з
допомогою відомих діячів науки і культури проводились різні форми національно-культурницької та
політико-просвітницької роботи. У таборах, де перебувала значна кількість українців, відкрито читальні,
школи, діяли хори, кооперативні й господарські курси. СВУ розповсюджував серед полонених українські
газети, журнали, окремі друковані видання, випускав тижневик “Рідне слово”. Великим тиражем було видано
“Кобзар” Т.Шевченка. За сприяння СВУ полонені допомагали збирати кошти для відкриття українських шкіл
на Волині й Підляшші. У 1916-18 з допомогою СВУ і його Львівського бюро (очолював І.Крип'яке-вич) на
Волині велася культурно-освітня діяльність, відкрито бл. 100 шкіл з українською мовою навчання на
Підляшші. У 1918 за активної участі СВУ сформовано з українських полонених дві дивізії - Сірожупанників і
Синьожупанників, які пізніше брали участь у боротьбі за незалежність Української держави.
С. Мовчан (Львів).
СОЮЗ ВІЛЬНИХ ГАЛИЧАН -таємна польська демократична організація, заснована восени 1836 у Львові
польською студентською молоддю. Метою організації було повалення австрійського абсолютизму шляхом
збройного повстання, відновлення незалежності Польщі й проголошення її демократичною республікою,
ліквідація станових привілеїв; найближчим завданням - пропаганда демократичних принципів і підготовка до
повстання проти Габсбурзької монархії. Члени організації вели агітаційну діяльність також серед українських
студентів Львова. На поч. 1838 С.в.г. об'єднався з організацією Союз синів Вітчизни.
Ф. Стеблій (Львів).
СОЮЗ ДРУЗІВ НАРОДУ-таємна польська демократична організація, що існувала у Львові в 1833-35. Була
підпорядкована організації польських карбонаріїв у Галичині. До її складу входили представники інтелігенції,
студенти ун-ту та ін. Керівним органом Союзу була декастерія, якій підлягали низові групи - роти.
Очолювали організацію Г.Віс-ньовський та А.Давид, її членами були С.Гощинський, Ш.Конарський,
Л.Лукашевич. До однієї з рот входило 12 українських студентів ун-ту (І.Сілецький, Р.Крижанівський,

М.Мінчакевич, Т.Кульчицький, К.Словенський, С.Мійський, Й.Охримович, І.Покинський та ін.). Метою
організації було повалення абсолютизму шляхом збройного повстання, утворення на землях колишньої Речі
Посполитої федеративної демократичної республіки, ліквідація станових привілеїв, звільнення селян від
панщини і передача їм земельних наділів. У 1835 С.д.н. влився у новозасновану організацію Співдружність
польського народу.
Ф. Стеблій (Львів).
СОЮЗ ЗЕМЕЛЬНИХ ВЛАСНИКІВ (Всеукраїнський союз хліборобів-власників) - консервативно-монархічна
організація, що існувала в Україні в 1917-18. Утворився у травні 1917 на Полтавщині за ініціативою поміщика
Костянтиноградського повіту М.Коваленка. Спочатку діяв як губернська організація Всеросійського союзу
земельних власників (Союз хлеборобов-собственников). Єдиної політичної платформи союз не мав.
Об'єднуючи великих та середніх земельних власників (у т. ч. заможних селян), ставив собі за мету
збереження приватної власності на землю. Перебував в опозиції до Української Центральної Ради та її
аграрної політики. У національному питанні частина членів С.з.в. виступала за єдину і неділиму Росію, інша стояла на державницьких позиціях. У квітні 1918 С.з.в. разом з Українською демократичною хліборобською
партією організував Хліборобський конгрес, на якому 29.4.1918 гетьманом України було проголошено
П.Скоропадського. 20.10.1918 середні та дрібні власники на чолі з М.Коваленком передали гетьману
меморандум, у якому заявляли про підтримку державної незалежності України та аграрної реформи,
спрямованої на обмеження великої земельної власності. Великі землевласники (лідери - голова С.з.в.
Ф.Гейден, І.Дусан) вимагали федерації з майбутньою небільшовицькою Росією та недоторканності великої
земельної власності. 6.11.1918 стався остаточний розкол С.з.в., внаслідок якого дрібні власники залишили
організацію та приєднались до УДХП. Союз припинив існування після падіння уряду П.Скоропадського.
О. Бойко (Київ).
СОЮЗИ ЗЕМСТВ І МІСТ (Всеросійський земський союз допомоги хворим та пораненим воїнам і
Всеросійський союз міст) - громадські організації у Російській імперії під час Першої світової війни 1914-18. У
липні-серпні 1914 у Москві органами місцевого самоврядування (губернськими земствами та міськими
думами) були створені Земський союз і Союз міст, що мали виконувати допоміжну роль в організації роботи
тилу для потреб російської армії. Улипні1915 для координації діяльності створено Об'єднаний комітет
союзів, який одночасно був впливовою політичною організацією ліберального напряму. Діяли повітові,
губернські, а також фронтові комітети союзів. СЗіМ організовували допомогу пораненим (формували
санітарні поїзди, створювали лазарети, готували медперсонал) і біженцям (гуманітарна опіка тощо). З 1915
почали виконувати замовлення інтендантських служб з постачання армії білизни, одягу, взуття, військового
спорядження (мобілізували для цього легку і кустарну промисловість), будували дороги у прифронтовій
смузі тощо. В Україні діяв СЗІМ Південно-Західного фронту з осідком у Києві (до червня 1915-у Львові, гол. бессарабський губернатор С.Урусов). До складу київського комітету Союзу міст, який з літа 1915 очолював
барон Ф.Штейнгепь, увійшли А.В'язлов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Ф.Матушевський, І.Красковський та ін.
відомі українські діячі. Роботою київського комітету Земського союзу керував С.Шлимкевич. Київський
комітет СЗІМ, використовуючи державні кошти (бюджет київського комітету у 1916-42 млн.руб.), крім медикосанітарної допомоги пораненим військовикам і біженцям із Галичини та Буковини, сприяв діяльності
українських початкових шкіл і гімназій, організовував притулки для дітей, що втратили батьків (фактично
були українськими народними школами), видавав українською мовою брошури практичного змісту тощо.
СЗІМ припинив існування наприкін. 1917.
О. Бойко (Київ).
СОЮЗ КОМУНІСТІВ УКРАЇНИ-КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ [СКУ-КПУ(КПРС)] -політична партія в
Україні. Створений після серпневого заколоту 1991 і заборони діяльності КПРС-КПУ. Установча конференція
СКУ, на якій були представники 14 обласних організацій та автономної республіки Крим, відбулася
19.12.1992. До складу організації увійшли, переважно, члени забороненої Компартії. 11.3.1993 СКУ був
зареєстрований Міністерством юстиції України як громадська організація. СКУ очолювало 5 співголів Ю.Соломатін, Т.Яброва, Г.Широков, А.Маєвський, Л.Стрижко. Основна діяльність СКУ була спрямована на
реабілітацію та легалізацію КПУ. Після відновлюваного з'їзду Комуністичної партії України (червень 1993)
частина керівництва СКУ засудила діяльність функціонерів Компартії, які не підтвердили прямий зв'язок із
КПУ(КПРС), оголосила нову партію правонаступницею ідей КПРС і проголосила курс на розбудову власних
партійних структур. СКУ зосередив свою діяльність на критиці КПУ з позицій марксизму-ленінізму, виступив
за відновлення СРСР та єдиної КПРС. СКУ активно займався збиранням підписів за денонсацію Біловезьких
угод та відновлення СРСР, поширенням так званих “клубів друзів” газети “Правда”. Організація як складова
частина увійшла до складу СКП-КПРС (Союз комуністичних партій -Комуністична партія Радянського
Союзу). 26.11.1994 за ініціативою СКУ проведена 4-та відновлювана конференція КПУ (КПРС), яка
виключила з лав КПРС Л.Кравчука, І.Плюща, Л.Кучму, В.Масола та С.Гуренка, оголосила про констатування
КПУ як складової частини КПРС. Організаційною основою СКУ є первинні організації, які створюються за
територіальним та професійним принципом. Первинні організації певного регіону об'єднуються в регіональні
відділення, діяльність яких керується правлінням партії. Вищим органом СКУ є партійна конференція, яка
обирає Координаційну раду (регулює поточну діяльність партії) і Ревізійну комісію. Зі складу Координаційної
ради обирається Оргбюро та співголови СКУ. Видає часопис “Слово комуніста”, що виходить в Одесі.

Ю.Шведа (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:32 | Повідомлення # 119
“СОЮЗ МИХАЇЛА АРХАНГЕЛА” - чорносотенна організація, що діяла в Російській імперії у 1908-17.
Виникла на поч. 1908 внаслідок виходу з “Союза русского народа” ряду ультраправих діячів на чолі з
В.Пуришкевичем (голова союзу до 1917). Керівний орган - Головна палата, яка складалася з 14 членів
(перебувала у Петербурзі). Місцеві організації існували у Москві, Києві, Одесі та ін. містах імперії. Програма
“СМА” співпадала з програмою “Союза русского народа”, але визнавала необхідність існування Державної
Думи (за реакційним законом 3.6.1907), позбавлення євреїв виборчих прав, обмеження представництва для
Польщі та Кавказу. Підтримував аграрну політику П.Столипіна. Друковані органи - “Колокол”, “Прямой путь”,
“Зверобой”. “СМА” виступив організатором масових антисемітських кампаній, зокрема, у зв'язку зі “справою
Бейліса” в 1913 у Києві. Припинив існування у лютому 1917.
О. Бойко (Київ).
СОЮЗ ПРАЦЮЮЧОГО СЕЛЯНСТВА (СПС) - селянська політична організація у Закарпатті. Заснована на
установчих зборах, які відбулись 12.10.1930 у Мукачеві. Друкованим органом селянської організації стала
газета “Голос життя”. Перебувала під впливом комуністів. На кін. листопада 1930 групи і організації СПС
існували у Ченадієві, Великому Бичкові, Ясенях, Студеному та Бороняві. Під керівництвом СПС проходили
виступи селян за землю і допомогу безробітним, проти зростання податків, за економічні права. Ця боротьба
охопила бл. 100 сіл. Під натиском селянських виступів Земське заступництво 29.12.1930 змушене прийняти
вимогу селян про негайне припинення податкових екзекуцій. Особливо гострих форм боротьба набрала у
Свалявському, Севлюському та Мукачівському округах. Тільки в січні 1931 у краї відбулося понад 20
масових демонстрацій та десятки зборів. 30.8.1931 у Мукачеві скликано перший з'їзд СПС. На ньому були
присутні 900 делегатів із 130 сіл Закарпаття, які представляли 729 місцевих груп і бл. 8 тис. членів
організації. З'їзд прийняв програмний документ - Маніфест СПС і обрав керівні органи організації. Навесні
1932 у Закарпатті працювало понад 150 селянських організацій під проводом СПС. У 1932 уряд
Чехословаччини заборонив прокомуністичну організацію - Міжнародну робітничу допомогу, а згодом і СПС.
В. Тарабан (Львів).
СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК -держава в Євразії, що існувала в 1922-91.
Побудована заходами Російської комуністичної партії (більшовиків) на уламках Російської імперії (див.
Росія). У ході громадянської війни більшовики відтворили колишню імперію у вигляді конгломерату
формально незалежних держав. За межами царської Росії залишилось п'ять її складових частин - Фінляндія,
Польща, Естонія, Латвія і Литва, які здобули реальну, хоч історично нетривку (за винятком Фінляндії)
незалежність. Серцевиною конгломерату радянських республік була Російська Соціалістична Федеративна
Радянська Республіка. Термін “федеративна” зустрічався тільки у назві республіки і повністю суперечив її
унітарній суті. Суспільно-політичний устрій радянських республік конституційно декларував функціональний і
територіальний поділ влади, але фактично у країні панувала диктатура компартійної олігархії - влада, яку
називали радянською. Державні права пригноблених народів національних окраїн були тимчасово визнані
більшовиками, щоб відвернути або послабити національно-визвольний рух. Насправді державне утворення
(яке в 1919-22 не мало назви) залишалося таким же унітарним і централізованим, як і дореволюційна
імперія. Тоталітарна партія тримала під своїм контролем все суспільне життя, економіку, силові відомства і
засоби пропаганди. Кожна республіканська партійна організація становила невід'ємну складову частину
єдиного партійного організму з ієрархічною структурою. Компартійну олігархію влаштовувала
невідповідність конституцій реальному суспільно-політичному устрою. Відсутність механізму передачі влади
(після відходу від активної політичної діяльності В.Ульянова (Леніна) продовжувався хиткий стан так зв.
“колективного керівництва”) вело до неминучого послаблення впливу партійного центру на периферію.
Подолати цю небезпечну для більшовиків тенденцію можна було тільки за умови утворення державного
центру. З ініціативи Й.Сталіна розпочався процес перетворення “воєнно-політичного союзу” радянських
республік в єдину унітарну державу. Задум полягав у “втягуванні” незалежних республік у Російську
Федерацію із зрівнянням їх у статусі з автономними утвореннями у складі РСФРР. “Автономізація” зустріла
протидію у більшості компартійно-радянських керівників національних республік, викликану їхнім
небажанням віддати центру більшість владних повноважень. Проти сталінського плану побудови майбутньої
єдиної держави виступив голова Раднаркому УСРР Х.Раковський. Арбітром у конфлікті став В.Ленін, який на
короткий час повернувся до державного керівництва. Ленін, вважаючи найважливішим збереження статусу
республіканських компартій як обласних організацій єдиної партії та підпорядкованість найважливіших
наркоматів московському центру, допускав можливість задовольнити певною мірою амбіції республіканських
партійних керівників по державній лінії. Тому було висунуто ідею створенння “двоповерхової федерації” під
назвою “Радянський Союз”, до складу якої мали увійти національні республіки - Росія, Україна, Білорусь та
Закавказька Федерація. Партійна олігархія, включаючи Сталіна, не заперечила ленінській пропозиції про
“двоповерхову федерацію”, яка аніскільки не підважувала унітарної сутності держави. У перспективі, однак,
поступка периферійній політичній еліті виявилася доленосною для національних республік. Й.Сталін
“прив'язував” їх до Російської держави, а Ленін робив гарантом існування багатонаціональної держави
Комуністичну партію. 30.12.1922 на І з'їзді рад СРСР було затверджено Декларацію про утворення СРСР і
Договір про утворення СРСР. Підписи під цими документами поставили представники Російської і
Закавказької федерацій, України та Білорусі. II з'їзд рад СРСР затвердив 31.1.1924 союзну конституцію. На
III з'їзді рад СРСР до складу союзної держави включено утворені в ході національно-державного

розмежування Середньої Азії Узбецьку і Туркменську республіки. Надзвичайний VIII з'їзд рад СРСР
5.12.1936 прийняв нову конституцію СРСР, яка затверджувала істотні зміни, внесені в політикоадміністративний устрій СРСР. Зокрема, кількість союзних республік на цій самій території майже
подвоїлася. Азербайджан, Вірменія і Грузія увійшли до складу союзної держави не через федерацію, а
безпосередньо. Статус трьох автономних республік-Казахстану, Киргизії та Таджикистану підвищено до
союзного. Реалізуючи пакт Ріббентропа-Молотова, Й.Сталін у 1939-40 істотно просунув кордони СРСР у
західному напрямку. Були утворені п'ять нових союзних республік: Естонська, Карело-Фінська, Латвійська,
Литовська і Молдовська. Утворення Карело-Фінської РСР виявилося передчасним: плани щодо радянізації
Фінляндії не здійснилися. У повоєнний час радянське керівництво, намагаючись поліпшити відносини з
Фінляндією, яка стала для СРСР своєрідним “мостом у Європу”, в червні 1956 перетворило Карело-Фінську
РСР на Карельську АРСР у складі Російської Федерації.
Розвал СРСР пов'язують із “змовою” президентів Росії Б.Єльцина та України Л.Кравчука і Голови ВР
Білорусі С.Шушкевича, що 8.12.1991 підписали у Бресті угоду про створення Співдружності незалежних
держав (СНД), чим декларували припинення існування СРСР як суб'єкта міжнародного права. Насправді
керівники цих колишніх союзних республік лише зафіксували припинення існування наддержави, що
фактично відбулося значно раніше. Розпад СРСР безпосередньо пов'язаний з ліквідацією монополії КПРС
на владу та зародженням багатопартійної системи. У свою чергу, заборона Компартії була викликана
подіями, які відбувалися як наслідок системної кризи радянського ладу.
Безпосередня причина розвалу союзної держави корінилася у конституційній реформі М.Горбачова.
Проголошена 19 партконференцією і схвалена у жовтні 1988 Верховною Радою СРСР, конституційна
реформа вперше посягнула на фундаментальні конструкції компартійно-радянського режиму, які
залишалися незмінними з поч.1920 років. Реформа передбачала перетворення радянських органів на
владні структури, прямо не підпорядковані партійним комітетам. “Керівна і спрямовуюча” роль партії у
суспільстві повинна була реалізовуватися через обрання секретарів парткомів головами рад або їх
виконкомів. Під час виборів навесні 1989 вперше за більш як 70-річну історію існування СРСР кандидати від
“блоку комуністів і безпартійних” зазнали відчутної поразки (зокрема, у Прибалтиці, Москві, Петербурзі,
Києві, західноукраїнських областях). Внаслідок реформи радянська влада позбулася контролю з боку
партійних комітетів, хоча контроль на персональному рівні секретарями парткомів ще деякий час зберігався.
Реформа порушила фундаментальні умови функціонування тоталітарної системи - нероздільність влади та
неможливість впливу на неї суспільства. В СРСР утворилися дві паралельні системи влади - компартійна і
радянська. Двовладдя призвело до послаблення контролю московського центру над периферією, що з
особливою силою проявилося у республіках Балтії, Закавказзя та в Україні, де каталізатором
катастрофічних для наддержави відцентрових тенденцій став національно-визвольний рух. Компартійнорадянська еліта почала усамостійнюватися від Москви. У березні 1990 М.Горбачов запровадженням посади
президента СРСР послабив небезпечне хитання політичної влади між двома полюсами - компартійним і
радянським, однак вибори до Верховних Рад союзних республік створили 15 нових центрів радянської
влади. За ініціативою Б.Єльцина 12.6.1990 І з'їзд народних депутатів Російської Федерації прийняв
декларацію про суверенітет. Інші союзні республіки наслідували приклад Росії. 16.7.1990 ВР України
затвердила Декларацію про державний суверенітет України. Невдала спроба державного перевороту 1921.8.1991 у Москві прискорила розпад СРСР. На окраїнах радянської імперії місцева номенклатура,
використавши прагнення народів до самостійного розвитку і підтримавши гасла незалежності й
суверенітету, прийшла до влади. Після проголошення незалежності України 24.8.1991 СРСР фактично
перестав існувати. Юридичне підтвердження процесу розпаду Радянського Союзу було завершено
укладенням міждержавної угоди 8.12.1991 у Біловезькій пущі. 25.12.1991 М.Горбачов заявив про свою
відставку з поста президента СРСР. 26.12.1991 одна з палат Верховної Ради СРСР - Рада республік
прийняла формальну декларацію про припинення існування СРСР.
С. Кульчицький (Київ).
“СОЮЗ РУССКОГО НАРОДА” - масова чорносотенна організація, утворена у жовтні 1905 у Петербурзі з
метою протистояння будь-яким прогресивним перетворенням у Російській імперії. Об'єднувала реакційне
дворянство, духовенство, міську дрібну буржуазію, декласовані елементи міста й села. Засновники
організації-О.Дубровін, В.Грин-гмут, В.Пуришкевич, М.Марков та ін. Покровительство “С.р.н.” надав цар
Микола II. Основні програмні положення (статут 1906): єдність і неподільність Російської імперії, збереження
самодержавства та єднання його з народом, великодержавний шовінізм, антисемітизм, войовниче
православ'я. Керівний орган - Головна рада, що складалася з 12 членів. У 1907 мав близько 800 місцевих
відділів. Організація одержувала фінансову підтримку від держави. “С.р.н.” активно діяв в Україні. Найбільш
великі осередки організації існували у Києві, Одесі, Почаєвській Лаврі (Волинська губ.). Головні друковані
органи - “Русское знамя”, “Земщина”, з провінційних - “Почаєвский листок”. Своєю діяльністю “С.р.н.”
провокував єврейські погроми, у т. ч. в Україні (Одеса, Катеринослав, Київ та ін.). У 1906 у Києві була
утворена чорносотенна організація “Объединенный русский народ”, яка підпорядковувалась “С.р.н,”. У 190810 “С.р.н.” розпався на кілька ворогуючих організацій (“Союз Михаила Архангела”, “Всероссийский
Дубровинский союз” у Петербурзі). У лютому 1917 усі чорносотенні організації були розпущені.
О. Бойко (Київ).

СОЮЗ СИНІВ ВІТЧИЗНИ - таємна польсько-українська демократична організація, заснована у Львові
восени 1837. До складу С.с.в. входили представники інтелігенції та студентської молоді. Метою його було
визволення Польщі від іноземного гніту і встановлення демократичного ладу. Найближчі завдання революційна пропаганда і підготовка до повстання проти Габсбурзької монархії. Ідеї організації поділяли
деякі представники української студентської молоді, духівництва, зокрема, В.Подолинський. На поч. 1838 до
С.с.в. приєднався Союз вільних галичан. У 1840 С.с.в. розкрила австрійська влада. Багато його членів було
заарештовано і притягнуто до судової відповідальності. У зв'язку з масовими арештами С.с.в. припинив
свою діяльність.
Ф. Стеблій (Львів).
СОЮЗ “СІЧЕЙ” - центральне управління, що здійснювало координацію діяльності січових організацій у
Буковині в 1904-14. Напередодні Першої світової війни 1914-18 С.“С.” охоплював 5 окружних об'єднань та
112 організацій Товариства “Січ” по селах. Сприяв проведенню січових свят у Чернівцях в 1910 1 1914. У
цих заходах, що мали пара-мілітарний (напіввійськовий. - Авт.) характер, взяло участь бл. 2 тис. січовиків з
усієї Буковини. Головою С.“С.” був Т.Галіп, а серед керівників - І. та О.Поповичі.
О. Сухий (Львів).
СОЮЗ УКРАЇНОК - найбільша українська жіноча організація. Створена у Галичині в 1917 внаслідок
реорганізації Жіночої Громади. Мета організації - суспільна активізація жінок, піднесення їхнього освітнього
та фахового рівня, участь жінок у культурно-освітній та харитативно-доброчинній діяльності. Програмноідеологічними засадами С.у. були
національно-державна ідея та ідея суспільної рівноправності жінок. С.у. мав триступеневу будову:
центральна управа у Львові, філії у містах і містечках, осередки в селах. Чисельність організації у
міжвоєнний період сягала бл. 100 тис. членів. У 1939 чверть від загальної кількості українських сіл в
Галичині мали осередки С.у. Головами С.у. були Є.Макарушка (1917-22), К.Гриневичева (1923-24),
М.Білецька (1924-25), О.Федак-Шепарович (1925-26), М.Донцова (1926-27). У 1928-39 організацію
очолювала М.Рудницька. Основні напрями роботи С.у. - організаційний, культурно-просвітній, господарськоекономічний, а також співробітництво з іноземними та міжнародними організаціями. Активна діяльність С.у.
розпочалася після з'їзду Українських жінок, що проходив у грудні 1921 у Львові. В 1920-х роках головна
увага організації була зосереджена на роботі серед селянок, зокрема, на їх залученні до господарськокооперативного руху, до процесу раціоналізації селянських господарств. Організаторами кооперативного
руху серед жінок були О.Кисілевська, І.Блажкевич, Н.Селезінка, Х.Коно-ненко. С.у. постійно організовував
короткотривалі курси та школи для жінок (торговельні, крою та шиття, куховарства, догляду за дітьми тощо),
дбав про підтримку народного мистецтва. Визначною подією в історії С.у. став Конгрес Українських жінок у
Станіславі 23-27.6.1934 (понад 10 тис. учасників), який заманіфестував зростаюче суспільне значення
жіночого руху і визначив перспективи його розвитку. На Конгресі прийнято рішення про створення Світового
союзу українок (існує з 1927). С.у. був позапартійною організацією, але активно співпрацював з українськими
ліберально-демократичними партіями. Підтримував участь жінок у політичній діяльності. М.Рудницька була
депутатом сейму, О.Кис-левська, О.Левчанівська - депутатами сенату. Активна участь С.у. в політичному
житті Галичини дала привід польській владі двічі (1929 і 1938) забороняти діяльність організації, однак
протести української громадськості змусили польську адміністрацію відмінити рішення. У 1934 С.у. заснував
видавничий кооператив у Львові. С.у. видавав двотижневик для інтелігенції “Жінка” (1935-39), часопис для
селянок “Українка” (1938-39). Посилення цензури та переслідування С.у. польською владою призвели до
тимчасового закриття цих часописів, замість яких виходили “Громадянка” (1938) та “Світ українки” (1938).
С.у. тісно співпрацював з громадськими організаціями “Просвіта”, “Рідна школа”, “Сільський господар” та ін.
Серед найактивніших членів були І.Гургула, І.Гладка, С.Парфанович, О.Ціпановська, М.Струтинська,
М.Біляк, К.Малицька, І.Павпиковська та ін. С.у. встановив зв'язки з міжнародними жіночими організаціями. У
1923 С.у. став членом Міжнародного жіночого союзу, представники організації брали активну участь у роботі
його конгресів у Римі (1923), Парижі (1926), Берліні (1929), Марселі (1933). С.у. мав представництво у Лізі
миру і свободи, встановив зв'язки з Міжнародною жіночою кооперативною гільдією. Участь у роботі
міжнародних організацій дали можливість українським жінкам привернути увагу світової громадськості до
актуальних національних проблем. У 1924 М.Рудницька порушила у закордонній пресі справу вбивства
польською поліцією О.Басараб, а в 1930 С.у. обнародував у Раді Ліги націй антиукраїнський характер
“пацифікації” та гостро протестував проти штучно організованого голодомору 1932-33 в радянській Україні. У
1938 польська влада заборонила діяльність С.у.. Замість нього було утворено нову жіночу організацію
“Дружина княгині Ольги”, яка проіснувала до встановлення у Західній Україні радянського режиму. У 1927-38
діяв Союз українок Волині, який займався переважно культурно-освітньою та харитативно-доброчинною
діяльністю. Тривалий час головою організації була П.Багринівська, активістками М.Волосевич,
М.Черкавська, О.Підгірська, О.Пирогова, Н.Річинська, І.Прісневська, А.Мартинюк, Г.Рощинська, А.Горохович,
Л.Горбачевська та ін. Жіночі організації під цією ж назвою часто створювались в еміграції, зокрема, в 1925 у
США, 1925 - Канаді, 1945 - Франції, 1949 - в Австралії та Аргентині, ін. країнах. У 1920 роках Союз українокемігранток було створено у Польщі та Румунії. У 1990 С.у. відновив свою діяльність в Україні і став однією з
найчисельніших жіночих організацій.
О. Рибак (Львів).

СОЮЗ УКРАЇНСЬКИХ АВТОНОМІСТІВ-ФЕДЕРАЛІСТІВ (СУАФ) - політична організація, що існувала в 1917.
25-26.3.1917 відбувся у Києві з'їзд Товариства українських поступовців, на якому були делегати від багатьох
громад України, а також Петербурга, Катеринодара, Москви. Резолюція з'їзду включала такі вимоги:
підтримувати Тимчасовий уряд; змінити назву ТУП на Союз українських автономістів-федералістів;
підтримувати автономію України; забезпечити права національних меншин. Зміна назви товариства була
пов'язана з новою головною метою ТУП - досягнення легальними методами автономії України у складі
демократичної Російської держави. Члени Ради ТУП увійшли до складу Тимчасового ЦК СУАФ. До складу
керівного органу організації-Тимчасового центрального комітету союзу (пізніше - Рада Союзу) було обрано
В.Біднова, Д.Дорошенка, С.Єфремова, Ф.Матушевського,А.Ніковського, В.Прокоповича, О.Шульгина,
С.Ерастова. У червні 1917 до складу президії Ради Союзу входили С.Єфремов (голова), В.Леонтович і
А.НІковський (заст. голови), Ф.Матушевський (скарбник) і О.Андрієвська (секретар). Програма СУАФ майже
не відрізнялася від програми ТУП. Своє головне завдання організація вбачала в досягенні всіма силами і
засобами автономії України, юридичний статус якої мали затвердити Всеросійські Установчі збори. У статуті
автономії мало бути передбачено принцип забезпечення прав національних меншин. Досягнення автономії
України можливе лише шляхом організації і об'єднання “сил українських”. У програмі проголошувалась
необхідність організації вчительства, духовенства, селянства, заснування “Селянської спілки”. СУАФ
проводив активну агітаційну діяльність, розповсюджував листівки. На поч. квітня 1917 члени Союзу
українських автономістів-федералістів тимчасово реформували його (до скликання партійного з'їзду) в
Українську демократично-радикальну партію, прийнявши програму цієї партії. У червні 1917 партійна
конференція перейменувала організацію в Українську партію соціалістів-федералістів.
Г. Кривоший (Запоріжжя).
СОЮЗ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (СУД) - легальна політична організація, що виникла у травні 1917 у
Києві. Очолював організацію О.Степаненко. До складу організації входили представники військових частин,
члени політичних партій (УПСС, УНП), які підтримували ідею незалежності України. Виступав за побудову
соборної, самостійної Української демократичної республіки, забезпечення прав національних меншин в
Україні, негайне скликання Українських установчих зборів, вибори делегації на мирну конференцію тощо. У
видавництві “Вернигора” налагодив видання самостійницької літератури (Програму СУД, “Десять заповідей”
М.Міхновського). На II Військовому з'їзді готував проголошення державної незалежності України, був
причетний до розробки плану збройного виступу Українського полку ім. гетьмана П. Полуботка (див.
Полуботківців виступ 1917). У грудні 1917 частина членів СУД увійшла до складу Української партії
соціалістів-самостійників.
Г. Геращенко (Запоріжжя).
СОЮЗ УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ МОЛОДІ (СУНМ) - нелегальна українська молодіжна політична
організація націоналістичного напряму, створена у Львові 1926. Виник нa основі об'єднання груп членів
організації Українська студентська громада, колишніх членів Організації вищих класів українських гімназій
та Групи української державницької молоді. Засновниками СУНМ були С.Охримович та О.Бойдуник. Перший
керівник організації - О.Бойдуник, згодом - Б.Кравців. До проводу організації входили Б.Кравців, М.ДемковичДобрянський, С.Ленкавський, І.Габрусевич, Б.Кордюк, М.Турчманович, З.Коссак. Друкованим органом був
легальний часопис “Смолоскипи” (виходив з осені 1926 до кін. 1927; ред. - О.Боднарович). Наприкін. 1928
СУНМ започаткував видання нелегального журналу “Юнак” (ред. С.Охримович, співр. С.Ленкавський,
І.Габрусевич, Б.Кравців, В.Янів), завданням якого був ідеологічний вишкіл молоді. Визначальний вплив на
формування ідеології СУНМ мала творча спадщина М.Міхновського. В основу ідеологічних засад організації,
які базувалися на ідеалістичному світогляді, було покладено культ героїзму (зокрема, культ трьохсот героївстудентів, що загинули у бою під Крутами). СУНМ організовував урочисті вшанування пам'яті січових
стрільців і героїв, полеглих у боротьбі за волю України (зокрема, страчених польським окупаційним режимом
членів УВО і ОУН). У 1928 організована за активною участю СУНМ акція відзначення річниці Листопадового
повстання 1918 у Львові перетворилася на збройну сутичку української студентської та робітничої молоді з
польськими шовіністичними елементами та поліцією, що поклало початок масовому поширенню
націоналістичної ідеології у молодіжному середовищі. Очолював СУНМ Провід, що знаходився у Львові.
Організаційно СУНМ поділявся на територіальні чи станові групи (секції), які, у свою чергу, складалися зі
“звен”. На кін. 1928 СУНМ складався з двох студентських, чотирьох гімназійних, трьох селянських та двох
робітничих груп. Членство у СУНМ було трьох видів: “прихильники”, “новики” та “дійсні члени”. СУНМ
активно співпрацював з УВО (багато членів СУНМ були водночас членами УВО) та з українськими
націоналістичними організаціями за кордоном. СУНМ разом з Групою української національної молоді,
Легією українських націоналістів та Українською військовою організацією став основою Організаці'і
українських націоналістів.
Т. Андрусяк (Львів).
СПАРРО ПАВЛО ІВАНОВИЧ (1814-р. см. невід.) - архітектор. Навчався у Петербурзькій AM у В.Беретті.
Після закінчення академії приїхав до Києва, де обіймав посаду помічника В.Беретті з будівництва
університету. В 1838 призначений київським єпархіальним архітектором. За проектами С. надбудовано 4-й
ярус дзвіниці Софійського собору, споруджено братський корпус Видубицького монастиря та ін. будівлі в
Києві.

М. Ерстенюк (Львів).
СПАРТОКІДИ-династія боспорських правителів, що перебувала при владі в 438-109 до н. е. Назву дістала
від засновника династії Спартока І (правив 438-433 до н.е.), який, за різними версіями, походив із
фракійської, скіфської або меотійської знаті. За правління С. (Сатіра І, Левкона І, Перісада І, Євмела І) у 4
ст. до н. е. Боспорське царство досягло найбільшої могутності. Склалась авторитарна система правління
(вся влада зосереджувалась у руках архонтів - царів), за якою органи місцевого самоуправління міст
(полісів) відігравали незначну роль. Боспорське царство стало одним з головних постачальників хліба в
Афіни, завоювало Феодосію, підкорило синдів та ін. племена Прикубання, сх. частину Приазов'я. За
правління Спартока III (304-284) в дельті Дону засновано місто Танаїс, запроваджено єдиний царський
титул -басилевс.
О. Бандровський (Львів).
СПАС - вид української національної боротьби. Відомий від княжих часів, був досить поширений серед
запорозьких козаків. Використовувався як ефективний засіб фізичної та бойової підготовки запорожців.
Включав цілий ряд прийомів захисту від нападників: кидки, больові прийоми та утримання.
О. Кривоший (Запоріжжя).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:33 | Повідомлення # 120
СПИНУЛ МИКОЛА (Спенул Микола; 5.12.1867 - 1928) - український громадсько-політичний і педагогічний
діяч у Буковині. Н. у с. Кучурові у Буковині в селянській родині. Навчався в Чернівецькій учительській
семінарії. Працював помічником учителя у Кимполунгу, вчителем у Чорному Потоці, Брідку, Кадобівцях. З
1907 - інспектор народних шкіл у повіті Вашківці та у Чернівцях, згодом - член Іспитової комісії для
українських народних і виділових шкіл у Чернівцях. Діяч Української національно-демократичної партії. У
1907 та 1911 обирався послом до австрійської Державної ради у Відні (виборчий округ Чернівці-Серет), у
1911 -до Буковинського сейму. В 1914 під час окупації Буковини російськими військами вивезений до Сибіру,
звідки повернувся в 1915. Активний учасник встановлення української влади в Буковині у листопаді 1918.
Член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Був консулом ЗУНР у Відні. Автор публікацій з
педагогічної тематики у газеті “Буковина”. Помер в еміграції у Відні.
О. Павлишин (Львів).
СПИРИДОН (р.н.невід. - п. між 1503-1505) - православний митрополит Київський та всієї Русі. Походив з м.
Твері, де прийняв чернечий постриг. 18.8.1476 висвячений Константинопольським Патріархом Рафаїлом.
Припускають, що причинами його обрання був вплив турецького султана Мухамеда II. За окремі риси
характеру С. одержав прізвисько Сатана. У березні 1477 прибув на територію Великого князівства
Литовського, де був ув'язнений князем Казимиром IV Ягеллончиком. Не прийняв його і московський князь.
Лише після скасування Константинопольським Патріархом призначення С. його було звільнено. Однак,
очевидно, він і надалі вживав титул митрополита, через що його було ув'язнено у Ферапонтовому монастирі.
Р. Шуст (Львів)
“СПИСОК МІСТ СВИДРИГАЙЛА” - унікальна латиномовна пам'ятка, одне з основних джерел для історичної
географії України першої третини 15 ст. Датується 1432 (помилково - 1402) та містить перелік “замків і
земель”, які підпорядковувалися великому князю литовському Свидригайлу. Незважаючи на те, що не всі
згадані в “Списку” пункти піддаються ідентифікації, документ дає можливість, в загальних рисах,
реконструювати систему міських поселень Київщини, Сіверщини, Волині та Поділля й охарактеризувати
тогочасні урбанізаційні процеси.
О. Русина (Київ).
“СПИСОК РУСЬКИХ МІСТ ДАЛЕКИХ І БЛИЗЬКИХ”-літописний реєстр під заголовком “А се имена всем
градам рускым, далним и ближним”. Раніше відомий як “список Воскресенського літопису” (вперше
опублікований у складі цього літописного зведення в 16 ст). Найдавніша версія пам'ятки міститься в
Комісійному рукописі Новгородського першого літопису (серед. 15 ст.). Укладення “С.” датується 1370-90-ми
роками. “С.”, охоплюючи й територію України (українські населені пункти зафіксовано в пам'ятці у групах
подільських, київських, волинських та волоських міст), є цінним джерелом для вивчення вітчизняної
історичної географії.
О. Русина (Київ).
СПИТКО З МЕЛЬШТИНА (р.н. невід. - п. 1399) - краківський воєвода. У червні 1395 Ягайло передав С. на
“повному княжому праві” західну частину Поділля (цей топонім уперше згадується в акті цього надання).
Після того, як С. пропав безвісти в битві на Ворсклі (1399), Ягайло передав землі С. у держання
Свидригайлу Ольгердовичу, а в 1403 викупив Західне Поділля у вдови С. О.
Русина (Київ).
СПІВДРУЖНІСТЬ ПОЛЬСЬКОГО НАРОДУ-таємна польська демократична організація, що боролася за
визволення Польщі від іноземного гніту та здійснення прогресивних перетворень. Заснована 11.2.1835
С.Гощинським, Л.Лукашевичем, Ш.Конарським. До її складу входили ліберальна шляхта, інтелігенція,

студентська молодь. Керівним органом були Головні збори, які спочатку містилися у Кракові, а з 1836 - у
Львові. Хибними місцями програми організації були намагання відновити Польщу в кордонах 1772 та
невизнання національних прав українців, білорусів, литовців. В організації існували певні протиріччя між
лібералами і демократами. Організації С.п.н. існували в Королівстві Польському, Краківській республіці,
Литві, Білорусі, у Правобережній Україні і в Галичині. У Галичині в рамках організації С.п.н. існувало окреме
Руське коло, що об'єднувало українську студентську молодь. У 1837 до керівництва Головними зборами
прийшли ліберали. У зв'язку з цим частина демократів вийшла з С.п.н. і утворила самостійну організацію.
Головні збори незабаром оголосили про розпуск С.п.н. Частина членів організації 1.9.1837 заснувала нове
об'єднання “Молода Сарматія” (перейменоване згодом на Змову польських демократів), що поширило свою
діяльність на Галичину. У 1838-39 осередки С.п.н. в Україні, Литві та Білорусі були розгромлені царським
урядом. У Галичині австрійський уряд репресував членів С.п.н. після викриття галицького революційного
підпілля у 1840-41.
Ф. Стеблій (Львів).
СПІЛКА, УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА СПІЛКА - політична партія, що виникла в кін. 1904 у
підросійській Україні внаслідок розколу Революційної української партії. Оформилася 12.1.1905 як складова
частина Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) з автономними правами. Розкол РУП
стався внаслідок розбіжностей у поглядах на національне питання та відношення до РСДРП. Спілка
виступала проти політичної автономії України і національно-культурницької праці РУП, членам якої Спілка
закидала “буржуазний радикалізм”, “націоналізм” і постулат “самостійної України”. Спілка, прагнучи до
створення пролетарської партії усієї Росії, тісно співпрацювала з діячами РСДРП (маневруючи між
меншовиками і більшовиками) та з Бундом. Спираючись на інтернаціональні кадри, головним чином
єврейського походження, та звертаючись до пролетаріату, здебільшого несвідомого, Спілка спочатку мала
кращу організацію і більший вплив на селянські маси, ніж РУП-УСДРП. Серед членів Спілки, крім
національно свідомих українців, були також діячі, які ставилися нейтрально (П.Тучапський) або навіть
вороже до українського національного руху (І.Кириєнко), як також росіяни і євреї. Серед провідних діячів С.
були М.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський, П.Канівець, Г.Довженко, П.Крат, В.Мазуренко,
П.Тучапський, а з неукраїнців: Ю.Ларін, А.Ріш, А.Подольський, С.Соколов, С.Завад-ський, В.Перекрестов та
ін.
Під час революції 1905-07 в Росії Спілка поширила свої впливи серед сільського робітництва в Україні,
керувала селянськими і робітничими страйками та вела боротьбу з Українською соціал-демократичною
робітничою партією, схиляючи на свій бік колишні гуртки РУП. Найбільший успіх Спілка мала під час виборів
до Il i lll Державної Думи, коли здобула значне число депутатських мандатів. Органом Спілки був щомісячник
“Правда” (1905). Спілка видала також низку пропагандистських брошур українською та російською мовами.
З перемогою реакції в Російській імперії у 1907 серед членів Спілки почалися арешти; ряд керівних членів
організації засуджено до заслання (А.Ріш, Р.Рабінович, Й.Сорокер, Г.Ткаченко та ін.). У 1908 Спілка
перенесла свій центр за кордон, створивши “групи сприяння” у Львові, Відні, Парижі, Женеві, Цюріху;
зв'язковим органом Спілки у 1908-12 був новозаснований журнал “Правда”, що виходив спершу у Львові, а
згодом - у Відні. У передвоєнний період, внаслідок поступок партійного керівництва центристсько-російським
тенденціям РСДРП та зростання національної свідомості українського селянства, Спілка все більше
втрачала свої впливи у Наддніпрянській Україні. Частина національно свідомих членів організації поступово
переходила до українських національних партій, і в 1913 Спілка припинила свою діяльність.
А. Жуковський (Сарсепь, Франція).
СПІЛКИ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ПРОЦЕС -судовий процес в Україні над українськими інтелектуалами,
звинуваченими у приналежноті до опозиційної радянському режиму організації - Спілки визволення України
(СВУ). Тривав з 9.3. до 19.4.1930 у Харкові.
У кін. 1920 років в Україні московським керівництвом було розпочато широкомасштабну кампанію
дискредитації, цькування, а згодом і фізичного винищення національної еліти - діячів української науки та
культури, духовенства УАПЦ, керівників промисловості, яка завершилася низкою сфабрикованих ДПУ
судових процесів (“Шахтинська справа”, процес Промпартії, процес Народної революційної соціалістичної
партії, Українського національного центру та ін.).
Першою жертвою політичного терору стало дореволюційне покоління української інтелігенції, у середовищі
якої з травня 1929 до січня 1930 органими ДПУУСРР було проведено масові арешти. Серед 45
заарештованих було 2 академіки (С.Єфремов і М.Слабченко), письменники, професори, правники,
священнослужителі, викладачі вузів і шкіл, студенти. ДПУ пред'явило заарештованим обвинувачення у
приналежності до контрреволюційної організації - Спілки визволення України, яка нібито готувала повалення
Радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури.
З метою формування у громадськості неприязні та ворожого ставлення до заарештованих ще задовго до
початку судового розгляду справи у пресі було розгорнуто кампанію їх очорнювання та навішування ярликів.
З “викривальними” заявами виступили начальник ДПУ УСРР Балицький, голова РНК УСРР В.Чубар і
секретар ЦК КП(6)У П.Любченко.

Справу СВУ розглядав Особливий склад Найвищого суду УСРР (голова А.Приходько), затверджений
спеціальною постановою ЦВК. Державними обвинувачувачами були заст. наркома юстиції М.Михайлик,
прокурори Ахматов, Якимишин, Бистрюков. Захищали підсудних 14 адвокатів. Щоденні звіти про хід процесу
подавала газета “Комуніст” (орган ЦК КП (б)У), матеріали справи друкувалися також у газеті “Вісті”, їх
обговорення організовувалося у трудових колективах.
На час передачі в суд справа нараховувала 237 томів слідчих матеріалів. Більшість зізнань про існування та
діяльність СВУ слідчі ДПУ отримали шляхом фізичного і психологічного тиску на заарештованих. Як
випливало з обвинувачувального висновку в справі СВУ, підсудні (С.Єфремов, В.Дурдуківський,
Й.Гермайзе, А.Ніковський, Г.Голоскевич, К.Товкач) ще в 1920-24 належали до підпільної організації
Братерство української державності, яка з метою повалення радянської влади організувала мережу бойових
осередків і проводила масовий та індивідуальний терор проти робітників та селян. Керівник організації
С.Єфремов підтримував зв'язки з повстанськими отаманами - Ангелом, Зеленим, Шляховим, Майовим,
Мордалевичем та ін. Обвинувачувальний висновок стверджував, що після самоліквідації БУД у липні 1926
було засновано СВУ. Керівники новоствореної контрреволюційної організації готували з допомогою
іноземних держав (Польщі) та в порозумінні з одноіменною емігрантською організацією і петлюрівським
закордонним урядом повалення радянської влади шляхом збройного повстання й реставрацію
капіталістичного ладу. У документах обвинувачення вказувалося на існування в структурі СВУ низки секцій академічної, шкільної, педагогічної, медичної, видавничої, автокефальної та Спілки української молоді. На
чолі секцій стояла Президія СВУ -С.Єфремов (голова), В.Чехівський (заст. голови), В.Дурдуківський
(скарбник), Й.Гермайзе, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська, О.Гребенецький. Відзначалося, що
викрито осередки організації у Полтаві, Чернігові, Вінниці, Дніпропетровську, Одесі та Миколаєві. Матеріали
слідства стверджували, що внаслідок збройного повстання у 1930-31 мала бути створена незалежна
Українська республіка на чолі з президентом.
Внаслідок фальсифікації документів та нечуваного в юридичній практиці насильства над заарештованими
до різних термінів ув'язнення було засуджено 45 відомих діячів української науки і культури. Четверо
(С.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський, М.Павпуш-ков) засуджені до 10 років тюремного ув'язнення,
шестеро (В.Дурдуківський, В.Ганцов, В.Удовенко, Г.Холодний, А.Барбар, В.Підгаєцький) - до 8 років
позбавлення волі. Більшості підсудним було призначено покарання у межах від 3 до 6 років. Кілька
підсудних отримали умовні терміни покарання і були звільнені з-під варти. Вирок був остаточним і
оскарженню не підлягав. У 1937-39 багатьох ув'язнених (13 осіб із 45) за рішенням різноманітних “трійок”
було розстріляно.
Серед істориків немає одностайної думки щодо фактичного існування СВУ. Більшість вважає, що справа
була сфабрикована органами ДПУ і згодом широко використовувалася радянським режимом для
винищення інтелектуального і духовного потенціалу українського народу. Ще під час процесу став відомим
вислів - “музика ДПУ, опера СВУ”, що засвідчив ставлення населення України до цього судилища. 11,8.1989
Пленум Верховного суду УРСР реабілітував усіх засуджених у справі СВУ за відсутністю складу злочину.
О.Мазур (Львів).
СПІШСЬКА (Списька) УМОВА 1214-угода, укладена між угорським королем Андрієм II та князем
сандомирським і краківським Лєшком Білим у Спішу (тепер Спішська Нова Вєсь, Словаччина) у 1214. Після
смерті князя Романа Мстиславича (1205) на землях Галицько-Волинської держави розпочався період
боярських міжусобиць, викликаний незавершеністю адміністративних реформ, малолітством спадкоємців
галицько-волинського престолу (Василька і Данила Романовичів), втручанням у внутрішні справи князівства
сусідніх держав. У 1213 боярин Воподислав Кормильчич проголосив себе князем. Захоплення князівського
престолу боярином викликало велике обурення серед українських князів (“непристоїть бояринові
князювати”), які організували спільний похід на Галич на чолі з пересопницьким князем Мстиславом
Ярославичем Німим. Загони Володислава Кормильчича були розбиті у битві на р. Бібрці, але йому вдалося
втекти і укріпитися в Галичі. В цих умовах Андрій II та князь Лєшко Білий, що вважалися опікунами
малолітніх Романовичів, заявивши про підтримку прав синів Романа Мстиславича на престол, насправді
вирішили використати складну політичну ситуацію у князівстві в своїх інтересах. Зустрівшись у Спішу, вони
уклали угоду, згідно з якою угорський королевич Коломан мав одружитися з дочкою Лєшка Соломеєю і
зайняти галицький престол. За угодою Перемишльське князівство, північне Побужжя (Берестейська волость)
та частина Червенської землі переходили під управління Лєшка. Данило та Василько Романовичі замість
втрачених галицьких земель отримували у володіння Волинь. Взимку 1215-16 з благословення папи
Римського Інокентія III відбувся шлюб Коломана та Соломеї, після чого угорські війська зайняли Галичину.
Володи-слава Кормильчича було схоплено і заспано до Угорщини, де він невдовзі помер. Проте С.у.
виявилася недовговічною. Вважаючи, що польський князь захопив надто багато земель, Андрій II відібрав
від Лєшка Перемишльську волость. Коломан управляв Галицькими землями до травня 1221, коли галицький
престол здобув Мстислав Мстиславич Удатний.
Р. Шуст (Львів).
СРЕЗНЕВСЬКИЙ ІЗМАЇЛ ІВАНОВИЧ [1(13).6.1812 - 9.(21).2.1880] - визначний філолог-славіст, палеограф,
етнограф, один із засновників університетського слов'янознавства. Н. у Ярославлі (Росія). Протягом 1826-29
навчався на етико-політичному відділенні філософського ф-ту Харківського ун ту. Після закінчення ун-ту

(1829) працював у Харківському дворянському депутатському зібранні, займався приватною педагогічною
практикою. У 1837 С., захистивши магістерську дисертацію “Опыт о сущности и содержании теории в науках политических”, одержав посаду ад'юнкта на кафедрі політекономії та статистики
філософського ф-ту Харківського ун-ту. У 1839 опублікував докторську дисертацію “Опыт о предмете и
елементах статистики и политической економики”, захистити яку йому не вдалося. Протягом 1839-42 з
науковою метою і у зв'язку з підготовкою до професорського звання із славістики відвідав ряд слов'янських
земель. У 1842 став першим професором-славістом у Харківському ун-ті, де читав курси з історії та
слов'янських мов. У 1846 С., захистивши дисертацію “Святилища и обряды языческого богослужения
древних славян по свидетельствам современным и преданиям”, став першим у Росії доктором слов'янської
філології. Протягом 1847-80 -професор кафедри слов'янознавства Петербурзького ун-ту. З 1851 екстраординарний, а з 1854 - ординарний Петербурзької АН. Ініціатор і редактор “Известий” (т. 1-10, 185263) та “Ученых записок” (т. 1-7, 1854-63) Відділення російської мови АН. С.-засновник петербурзької школи
славістів, автор численних праць з історії давньоруської та російської мов, історії південно-слов'янських
літератур, міфології, палеографії. У 1849 опублікував працю “Думки про історію російської мови”, в якій
звертав увагу на необхідність опису пам'яток, укладання регіональних словників, вивчення тогочасної
літературної мови і діалектів, підготовку історичного словника та історичної граматики із залученням історії
ін. слов'янських мов, дав також опис основних особливостей української мови. Вчений уперше розробив
теоретичні засади слов'янської палеографії, поставивши її вивчення на наукову основу. Опублікував багато
пам'яток давньоруського та давньослов'янського письменства (“Київські глаголичні уривки” та ін.). С.
цікавився українською старовиною і фольклором. Ще наприкінці 1820 років, навчаючись у Харківському ун-ті,
С. разом з братами Ф. і О.Євецькими, І.Розковшенком, О.Шпигоцьким заснував літературний гурток поетівромантиків. Його учасники винятково великого значення надавали фольклорним творам, що зберегли подих
минулих епох. Зокрема, С. у фольклорі “вбачив багатюще джерело для майбутніх поетів”. Зібрані на
території Харківської, Полтавської та Катеринославської губ. тексти українських народних пісень і дум С.
опублікував у трьох збірниках “Запорожская старина” (1833-38). Разом з І.Розковшенком видавав
“Украинский альманах” (1831) та “Украинский сборник” (1838-41), які відіграли важливу роль у подальшому
розвитку літературного процесу в Україні. На початку своєї наукової діяльності С. вважав українську мову
окремою слов'янською мовою, проте згодом розглядав її як діалект російської. Йому належать прозові та
поетичні твори на українську тематику, написані українською мовою (оповідання “Майоре, майоре!”, балада
“Корній Овара” та ін.). Помер у Петербурзі. Серед головних праць: “Історичний огляд сербо-лужицької
літератури” (1844), “Давні пам'ятки руського письма й мови (10-12 ст.)” (1866), “Давні глаголичні пам'ятки, в
порівнянні з пам'ятками кирилиці” (1866), “Слов'яноруська палеографія 11-14 ст.” (1885).
М. Кріль (Львів).
СРІБЛЯНИК (Срібник) - наукова назва перших срібних монет, які карбувалися у Київській державі наприкін.
10 - на поч. 11 ст. У процесі виробництва С. використовувалося срібло арабських монет. Карбування
власних монет було викликане, з одного боку, браком срібних монет, що пояснюється скороченням обсягів
надходження арабських дирхемів, з іншого - намаганням київських князів зміцнити міжнародний авторитет
Київської Русі шляхом карбування власної монети. С. карбували в Києві за князів Володимира
Святоспавича (980-1015), Святополка Володимировича (1015-16, 1018-19) та Ярослава Мудрого (під час
правління у Новгороді до 1015 та в Києві - 1019-54 ). Окрему групу становлять монети тмутороканського
князя Олега-Михайла, які випускалися бл. 1070. За зовнішнім оформленням С. поділяються на декілька типів. С. перших випусків переважно повторювали тип візантійських монет (лицевий бік -зображення князя,
зворотний - Ісуса Христа). В 11 ст. зображення Ісуса Христа було замінено тризубом - великим родовим
гербом династії Рюриковичів, який був також гербом Київської Русі. Навколо портретного зображення князя
вміщувалась легенда “Володимир (або Святополк) на столі (престолі) -а це його срібло (золото)”. Зовнішній
вигляд С. Ярослава Мудрого відрізняються від монет, які карбували Володимир та Святополк. На С.
Ярослава Мудрого на одному боці замість Христа було вміщено зображення св.Георгія (Юрія), на
зворотному - родовий знак роду Рюриковичів і напис “Ярославлє сребро” без слів “на столі” (ймовірно, їх
випускали у період князювання Ярослава у Новгороді). До ін. типу належать тмутороканські монети, на
одному боці яких вміщено зображення архангела Михаїла, на зворотному -напис: “Господи, допоможи
Михайлові”. Під час карбування С. кружки монет не вирізалися із пластин (як для візантійських та арабських
монет), а були литими. С., які поступалися за кількістю та якістю металу перед арабськими монетами, не
відігравали помітної ролі у грошовому обігу Київської Русі.
Р. Шуст (Львів).
СТАВРОПІГІЙСЬКИЙ ІНСТИТУТ у Львові-релігійно-просвітницька громадська організація, правонаступник
Львівського братства. С.і. заснований декретом імператора Йосифа II від 7.10.1788. С.і. підпорядковувався
місцевій крайовій владі, а його членам було надано статус старшин українського народу з правом патронату
над Успенською церквою і утримання школи, а згодом і друкарні. Інститут мав право користуватися власним
гербом із зображенням трираменного патріаршого хреста (наданий братству Константинопольським
патріархом Ієремією в 1587). Спочатку С.і. не мав свого статусу, а керувався у своїй діяльності статутами,
звичаями, традиціями Львівського братства і декретами та розпорядженнями місцевої влади. Власний
статут вироблено у 1864 і 1912. Найвищим керівним органом С.і. була рада, яку очолював сеньйор. Серед

найвідоміших: Іван Товарницький, Іван Бачинський (1801-16), Іоахим Хоминський (1861-66), Василь
Ковальський (1871-84), Ізидор Шараневич (1885-1901). Матеріальною основою діяльності С.і. були доходи з
нерухомого майна, друкарні, книгарні і добровільні пожертвування громадян. С.і. опікувався
функціонуванням Успенської церкви. Його заходами в храмі було проведено реставраційні роботи (на поч.
19 ст., у серед. 19 ст. і на поч. 20 ст.). Друкарня С.і. від часу заснування і до 1820 років друкувала в
основному релігійну літературу; з 1830 років - також літературу світського характеру, підручники для
народних і середніх шкіл; першою серед друкарень Львова використала гражданський шрифт (1837). У
друкарні С.і. друкувались наукові праці відомих галицьких істориків - Дениса Зубрицького, А.Летрушевича,
І.Шараневича та ін., перша в Галичині газета українською мовою “Зоря Галицька” (1848-51). У 1864 при С.і.
було засновано літографічну майстерню. Школа Ставропігійського інституту мала релігійний характер. При
інституті діяла школа (бурса), в якій дітей навчали церковного обряду і церковнослов'янської мови (у 20 ст.російської), готували до духовного чину (ін. предмети учні вивчали в державних школах). Заходами Ізодора
Шараневича у 1887 засновано музей С.і., базу для якого становили предмети, матеріали і документи
братського архіву, Успенської церкви та монастирів. У 1888 в музеї влаштовано першу в Галичині
археологічно-бібліографічну виставку. Навколо С.і. об'єднувалися консервативні кола української
інтелігенції, серед яких були діячі науки, культури, високопоставлені урядові особи, зокрема, Петро Лодій,
Денис Зубрицький, Я.Головаць-кий, Захар Авдиковський, А.Петрушевич, Іван Бачинський, Іван Зарицький,
Микола Юристовський, Іван Борисякевич, Антін Павенецький, Ю.Романчук, Іван Гушалевич, Ю.Паврівський.
У другій пол. 19 ст. С.і. поступово перейшов на позиції москвофільства.
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 24 з 26«122223242526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика