Головна сторінка сайту
Сторінка 23 з 26«12212223242526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:26 | Повідомлення # 111
СКИДАН КАРПО (р. н. невід - п. 1638) -полковник запорозьких нереєстрових козаків, один із керівників
національно-визвольних повстань 1637-38. На поч. липня 1637 обраний козацьким полковником на
Запорозькій Січі. Наприкін. липня 1637 козацький гетьман П.Павлюк з-під містечка Крилова направив
двотисячний загін під командуванням полковників С. і С.Биховця до Переяслава з метою підняти повстання
проти польської влади. У жовтні 1637 С. закликав повсталих збиратися у р-н містечка Мошни поблизу
Черкас (тепер село Черкаського р-ну Черкаської обл.). Брав участь у Кумейківському бою 1637. Після
поразки козацького війська С. і Д.Гуня з частиною повстанців відступив на Запорозьку Січ. У січні 1638 С.
організував на Запорожжі 5-тисячне козацьке військо і направив у Крим та на Дон посольства з проханням
про допомогу. Після початку в березні 1638 повстання під проводом Я.Острянина С. за дорученням
гетьмана діяв проти польських військ у Правобережжі. Улипні 1638 під час боїв під Жовнином (тепер село
Жовнине Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.) намагався зі своїм загоном пробитися на допомогу
козацькому війську, але був розбитий. Потрапив у польський полон і, ймовірно, страчений.
М. Пасічник (Львів).
СКИРГАЙЛО ОЛЬГЕРДОВИЧ (р. н. невід. -п. 1396) - князь троцький і полоцький. З 1387 володів Любечом. У
1386-92 - намісник польського короля Владислава II Ягайла в Литві. За угодою 1392 між Вітовтом і Ягайлом
у 1395 отримав відібране у Володимира Ольгердовича Київське князівство. Отруєний митрополичим
намісником Фомою. Похований у Києво-Печерському монастирі. О. Русина (Київ).
СКІЛУР (2 ст. до н.е.) - скіфський царь. Відомий з повідомлень Страбона і Плутар-ха. За його правління
скіфське царство включало землі у пониззі Південного Бугу і Дніпра та степовий Крим. Захопив володіння
Херсонесу у західному Криму (Керкінітіду, Прекрасну гавань та ін.) і підкорив Ольвію, в якій карбував власну
монету. Прагнув заволодіти морськими портами, щоб безперешкодно брати участь у морській торгівлі. За С.
Скіфське царство досягло найбільшого розквіту (столиця - Неаполь Скіфський, побл. Сімферополя). Уклав
військовий союз із сарматським племенем роксоланів. Помер під час війни скіфів з Мітрідатом VI Євпатором,
яку продовжив його син Палак. Ця війна закінчилась поразкою скіфів бл. 108-107 до н.е.
О. Бандровський (Львів).
СКІФИ (сколоти, скіти) - кочові іраномовні племена, які жили в 7-3 ст. до н. е. в степах Північного
Причорномор'я. Про С. залишились відомості в ассирійських (7-6 ст. до н. е.) та грецьких (5-4 ст. до н. е.;
Гіппократ, Страбон, Есхіл, Арістофан та ін.) письмових джерелах. Грецький історик Геродот присвятив С.
четверту книгу своїх “Історій”, в якій описав їхню територію, заняття, побут, звичаї, релігію та похід проти них
перського царя Дарія І. С. прийшли у Північне Причорномор'я зі сходу. У 5-4 ст. до н. е. під вплив С.
потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної та Правобережної України, а також землі на захід від
Дністра - т. зв. Велика Скіфія (географічно-етнографічна назва території, на яку поширилась скіфська
матеріальна і духовна культура, а також значною мірою військовий вплив). Населення Великої Скіфії не
було однорідним. Крім власне кількох скіфських племінних об'єднань (кочові скіфи, царські скіфи), жили
місцеві племена, які потрапили в залежність від С. та засвоїли ряд елементів скіфського етносу. Це,
насамперед, т.зв. скіфи-орачі, які жили між Дністром і Дніпром, скіфи-землероби в пониззі Дніпра та ін. У 5-4
ст. до н. е. скіфи досягни значної військової та економічної могутності, підтримували активні зв'язки з
античними містами Північного Причорномор'я, здійснювали військові походи на сусідні й віддалені землі.
Скіфські військово-племінні об'єднання представляли собою ранній етап кочівницької державності, що
досягла вершини свого розвитку в серед. 4 ст. до н. е. за царя Атея. Після появи сарматів між Доном і
Дніпром, а згодом на захід від Дніпра скіфська державність, яка трималася на військовій силі, занепала.
Безпосереднім продовженням Великої Скіфії було Скіфське царство в Криму, яке проіснувало до 3 ст. н. е.
Крім того, існувала т.зв. Мала Скіфія на території Молдови та Румунії. Ці державні утворення перебували під
значним впливом античної цивілізації Північного Причорномор'я і представляли собою європейські
елліністичні держави. С. залишили багату і різноманітну культуру. Це, насамперед, численні кургани (їх
кілька сот) військово-племінної верхівки в Посуллі 6 ст. до н. е. (Аксютинці, Пустовойка, Будки), кургани 4 ст.
до н. е. в Подніпров'ї (Чортомлик, Солоха, Гайманова і Товста могили) і Криму (Куль-Оба, Трибратній та
ін.). Курганні поховання розкривають картину глибокого майнового розшарування скіфського суспільства,
зв'язки кочової верхівки з античною цивілізацією, стан військової справи в скіфів, релігійні вірування.
Перебування С. у степах Північного Причорномор'я сприяло поширенню скіфської матеріальної і духовної
культур серед осілих хліборобських племен. Зокрема, поширились скіфська зброя і поховальні традиції, про
що свідчать численні кургани (Перебиківці та ін. на Середньому Дністрі). Економіка С. базувалась на
кочовому господарстві (розведення коней, великої і дрібної худоби), різних промислах, торгівлі з античними
містами, пограбуваннях і данині сусідніх племен. Значного розвитку набули у С. чорна металургія і
ковальство, виготовлення кибиток, зброї і кінської збруї. В основі духовної культури кочових С. лежали
традиції середньоазійських іраномовних племен (саків, масагетів), т.зв. звіриний стиль у мистецтві, численні
міфи, первісні релігійні уявлення. Певний вплив на формування духовної культури С. мали малоазійські
народи та грецька культура, яка активно формувала естетичні смаки скіфської знаті. У культурі осілих
племен Скіфії значною мірою зберігалися традиції місцевих племен. С. залишили глибокий слід у давній

історії України, деякі їхні традиції були успадковані пізнішими народами.
М. Пелещишин (Львів).
СКЛАВІНИ (склавени) - застосовувана у візантійських грецьке- і латинськомовних джерелах 6 ст. назва
слов'янських племен, розселених на північ від Дунаю. С. є видозміною імені “славіни” (“словени”) внаслідок
вставки звуку “-к”, тому що в грецькій і латинській мовах є неприйнятним звукосполучення “-сл”. Найперша
згадка про С. міститься у творі Псевдо-Кесарія Назіанзького “Відповіді на запитання” (поч. 6 ст.). Загалом
вірогідні й порівняно ґрунтовні відомості про С. подають готський історик Йордан (у кн. “Про походження і
діяння готів”) та Прокопій Кесарівський (у “Книгах про війни”). За Йорданом, С. становили одне з відгалужень
венетів і розселялися на південь від витоку Вісли. Обидва автори розміщували С. між Дністром на сході та,
ймовірно, басейном Тиси на заході. Територія, яку займали С., накладається на ареал археологічної
культури празької кераміки і включає в себе Чехію, Моравію, Словаччину, Угорщину, Румунію, більшу
частину Молдови, правобережну лісостепову частину України та українське Полісся, частину Сербії
(Воєводину), можливо, частини Хорватії, Словенії та Австрії. С. належить головна заслуга у колонізації
слов'янами Балканського п-ова у кін. 6 - першій пол. 7 ст.
М. Крикун (Львів).
СКЛЯРЕНКО СЕМЕН ДМИТРОВИЧ [13(26).9.1901 - 7.3.1962] - український письменник. Н. у с. Калеберді
(тепер с. Прохорів-ка Канівського р-ну Черкаської обл.). У 1919 закінчив гімназію в Золотоноші. На поч. 1920х учителював. З 1923 служив у Червоній армії. Згодом працював на редакційній роботі. Літературну
діяльність розпочав у 1918. Перші прозові твори (“Тиха пристань”, 1929: “Матрос Ісай”, 1930) відтворюють
події громадянської війни в Україні. У книгах нарисів “Три республіки” (1930), “Водники-ударники” (1931),
романах і повістях “Бурун” (1932), “Помилка” (1933), “Страх” (1935), “Пролог” (1936) звернувся до
розв'язання складних морально-психологічних проблем. У трилогії про громадянську війну “Шлях на Київ”
(романи “Шлях на Київ”, 1937; “Микола Щорс”, 1939, “Польський фронт”, 1940) письменник змалював широке
епічне полотно, керуючись постулатами соц-реалізму. У воєнні та повоєнні роки працював в армійській та
фронтовій пресі, друкував нариси й оповідання на воєнну тематику (“Україна кличе”, 1943; “Рапорт”, 1945;
“Орлині крила”, 1948). С. відомий як автор історичних романів та блискучий белетрист. Намір С. написати
трилогію про становлення Київської держави у 10-11 ст. реалізований частково: побачили світ лише дві
книги: “Святослав” (1959), “Володимир” (1962). У центрі роману “Святослав” - постать князя Святослава
Ігоровича, хороброго воїна, видатного полководця, державного діяча та дипломата. У двох книгах роману
“Княгиня і рабиня”, “Над морем Руським” письменник на основі літописних матеріалів та фольклорних
матеріалів зобразив князя Святослава та його оточення на тлі тогочасної епохи. У романі “Володимир”
поєднався непересічний талант С. як письменника та науковця. Незавершеним залишився роман “Ярослав”.
Помер у Києві.
Д. Гамаш (Львів).
СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ САВИЧ [22.11 (3.12).1722 - 29.10 (9.11).1794] - видатний український просвітитель,
філософ, поет, композитор. Н. у с. Чорнухах на Полтавщині в сім'ї козака. Після закінчення полкової школи в
1734 вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1753 (з перервами). У 1741—44 служив у
придворній хоровій капелі імператриці Єлизавети Петрівни у Петербурзі. У 1745 повернувся до Києва в
чині “придворного уставника”, поновив навчання у філософському класі. У 1745—50 перебував за кордоном.
Відвідав Угорщину, Австрію, Словаччину, можливо, Польщу, Німеччину, Італію. У 1751 - викладач поетики у
Переяславському колегіумі. У 1754 і 1755-59 працював домашнім учителем у поміщика С.Томари в с.
Ковраях на Переяславщині. Тут розпочав писати вірші українською та латинською мовами, які стали
основою його поетичної збірки “Сад божественних пісень”. У 1759-64 викладав поетику, риторику і грецьку
мову в Харківському колегіумі, проте змушений залишити викладання через непорозуміння з начальством.
Останні 25 років життя С. мандрував Україною, недовго замешкував у маєтках приятелів і писав твори та
проповідував свої філософські погляди. Незадовго до смерті С. склав список своїх праць (18 оригінальних
та 7 перекладів, 4 з яких досі не знайдені). Помер у с. Пан-іванівці (тепер Сковородинівка Золочівського р-ну
Харківської обл.) в домі свого приятеля А.Ковалевського. За життя твори С. не видавалися. Перші публікації
з'явилися до сторіччя з дня смерті С., а зібрання творів здійснив Д.Багалій у 1894. Твори С. писані у
бароковій формі розмови дійових осіб, тому більшість із них названі діалогами. Протягом усього життя С.
вивчав Біблію. Вважав, що у Біблії зашифрована мудрість багатьох поколінь, тому свої твори писав на теми
афоризмів із Біблії, намагаючись розкрити сучасникам і потомкам їх таємничий символічний світ. На цій
основі С. розробив своє вчення про дві природи й три світи. Дві природи - видима й невидима - є у кожній
речі чи явищі. Видима відразу впадає у вічі, а невидима - це справжня сутність, прихована від спостерігача
поверхового, дошукатися її може лише допитливий розум. Розкриття таємниць прихованої природи
доступне лише зацікавленим, духовно багатим людям, особистостям, які не вдовольняються минущими
матеріальними благами, а прагнуть осягнути й збагнути щось вище, вічне, невмируще. Вічне, на думку С., є
у кожній речі, насамперед у душі людини. С. не визнавав зовнішніх, показних атрибутів пошанування Бога,
був переконаний, що пишні обряди й вишукано оздоблені храми не є ознакою глибокої релігійності людини.
Для С. важливим було визнання Бога як основи гуманності, толерантності, високої моральності, чесноти,
справедливості. Всі ці ознаки притаманні істинній людині, яку С. порівнював з Богом. Три світи у вченні С. це Всесвіт, Біблія і людина. Всесвіт-макросвіт зашифрований у світі символічному - Біблії, який належить

пізнати людині - мікросвітові. У Біблії прихована й сконцентрована уся мудрість Всесвіту, а пізнати її
належить людині. С. - представник епохи Просвітництва, метою якої було через розум і поглиблення освіти
зробити людину кращою і щасливішою, вдосконалити суспільні відносини. С., на відміну від своїх сучасників,
вважав, що людину може ощасливити не розум чи знання, а серце й душа. Прагнучи вказати шлях до
щастя, він розробив теорію “спорідненої праці”, в основі якої стоїть сократівська ідея самопізнання,
розкриття своїх нахилів і таланту. Людина осягне щастя лише тоді, коли вона пізнає свою невидиму природу
- сутність, посяде у суспльному організмі визначене їй місце і буде задоволена результатами своєї праці. С.
щиро вірив, що такий шлях приведе не лише до щастя окремої людини, а й до вдосконалення тогочасного
суспільства в цілому.
Збережені в численних списках твори С. неодноразово публікувалися як в оригіналі (а писав він тогочасною
книжною українською мовою, а також латинською й грецькою), так і в перекладах. До 250-річчя від дня
народження мислителя опубліковано 2 томи повного зібрання творів, а також переклад їх російською мовою.
У 1994 вперше здійснено видання усіх творів С. у перекладі сучасною українською мовою. С.- автор
поетичної збірки (“Сад божественних песней”, 1753-85); збірки байок (“Басни харковскія”, 1769-74),
філософських трактатів і діалогів (“Наркісс. Разглагол о том: узнай себе”, 1769-71; “Беседа нареченная
двое...”, 1772; “Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни”, 1773, “Кольцо”, 1773; “Разговор,
называемый алфавіт, или Букварь мира”, 1774; “Икона Алківіадская”, 1776; “Жена Лотова”, 1780-88; “Брань
архистратига Михаила со сатаною”, 1783-88; “Благородный Еродій”, 1787; “Убогій Жайворонок”, 1787,
“Діялог. Имя ему - Потоп зміин”, 1788-91), а також перекладів творів Ціцерона, Плутарха, Горація, Овідія. В
1972 у Сковородинівці відкрито літературно-меморіальний музей. У 1977 у Києві встановлено пам'ятник С.
(скульптор І.Кавалерідзе).
М. Кашуба (Львів).
СКОЛІВСЬКЕ СЕЛЯНСЬКЕ ЗАВОРУШЕННЯ 1824-26 - один з найбільших селянських виступів у Сх.
Галичині у першій пол. 19 ст. Відбувалося у маєтку графа О.Потоцького, до якого входили містечко Сколе
(тепер Львівської обл.) і 26 навколишніх сіл. Причиною заворушення селян була спроба поміщика
запровадити підвищену панщину і примусити до виконання нав'язаної їм у 1815 угоди про допоміжні роботи
на двірських мануфактурах (лісопильні, залізоплавильній печі) за примусовим наймом. У 1817 сільські
громади Сколівщини подали австрійському урядові скаргу на поміщика. Скаргу було передано на розгляд
адміністрації маєтку, але вона зволікала розгляд під приводом недовір'я до громадських уповноважених, що
подали скаргу. У 1824 Стрийське окружне староство намагалося примусти селян обрати нових громадських
уповноважених для розгляду скарги. Селяни вчинили опір, а слідом за цим весною 1825 відмовилися
виконувати підвищену панщину і роботи за примусовим наймом. Протягом 1825 окружне староство двічі
відряджало в села Сколівщини каральні загони, але не добилось успіху. Врешті у червні 1825 угоду від 1815
анулювали, проте підвищена панщина була визнана законною. Це рішення не задовольнило селян, і вони
продовжували чинити опір. Для придушення заворушення були послані війська. Каральна експедиція
тривала з червня по вересень 1826. Десятки селян побито киями, 9 активних учасників заарештовано.
Селянам було нав'язано нову угоду про повинності, яка згодом викликала ряд скарг.
Ф. Стеблій (Львів).
СКОЛОТИ - самоназва всіх або частини причорноморських скіфів (зокрема, племен авхатів, катіарів,
трастіїв). Зустрічається у Геродота (5 ст. до н. е.) у 4-й книзі “Історії греко-перських воєн”. С. були осілими
землеробами з високим, як на той час, рівнем суспільної організації. С. утворили свою державу -Царство
сколотів. На думку деяких дослідників, С. - це праслов'янські племена, які в скіфські часи населяли
територію між верхів'ями Дністра, Південного Бугу і далі на схід до Дніпра.
О. Щодра (Львів).
СКОЛЬСЬКИЙ (Скульський) АНДРІЙ (р.н. невід.-п. після 1651)-український письменник і друкар. Працював у
Львові в друкарнях братства, М.Сльозки, єпископа А.Желіборського, а також в Унівській друкарні й на
Волощині. Бл. 1647 заснував власну друкарню і видав у ній буквар, але під тиском конкурентів припинив
видавничу діяльність. Автор одного з перших українських драматичних творів “Вірші з трагедії Христос
Пасхон Григорія Богослова” (складені на основі старогрецьких і візантійських джерел) і ряду передмов, у
яких широко використовував мотиви з античної літе-ратури. У 1651 був звинувачений у зв'язках з
розвідниками Б.Хмельницького, заарештований польською владою і підданий тортурам.
Я. Ісаєвич (Львів).
СКОРА ЯКІВ (рр. н. і см. невід.) - український ливарник 14 ст. Жив і працював у Львові. У 1341 за правління
Д.Дедька на замовлення ігумена Євфимія відлив дзвін для собору св. Юра у Львові. Цей дзвін - найстаріша
пам'ятка українського ливарництва.
В. Александрович (Львів).
СКОРИНА (Скарина) ГЕОРГІЙ (Франциск) ЛУКИЧ (Скарина Франциск; бл. 1490 - бл. 1540) - видатний
громадський і культурний діяч, просвітитель, засновник білоруського книгодрукування. Н. у Полоцьку в
родині купця. У 1504—06 навчався у Краківському ун-ті, згодом - в Падуанському ун-ті, у 1512 здобув ступінь
доктора медицини. У 1517-20 жив у Празі, де розпочав видавничу діяльність. Видав “Празький Псалтир”

(1517; на церковнослов'янській мові) та 19 окремих книг “Біблії” (1517-19) у власному перекладі на
білоруську мову. Празькі видання С. відзначались високохудожнім оформленням - багато ілюстрацій,
заставок, ініціалів, виконаних у техніці гравюри по дереву, та закінчень з використанням білоруського
орнаменту. У двох виданнях С. помістив власний портрет. Бл. 1522 надрукував “Малу подорожню книгу” і
“Апостол” (1525). С. свої видання супроводжував передмовами, в яких підкреслював необхідність народної
просвіти “своєї братії Русі”, намагався подати читачеві початки наукових знань з історії, географії, астрономії
і природознавства. У 1530-34 жив у Кенігсберзі. Бл. 1534- 35 знову повернувся до Праги, де служив лікарем і
садівником короля Фердинанда. З ім'ям С. пов'язане становлення білоруської літературної мови, розвиток
білоруської писемності та книгодрукування, у т.ч. і в Україні. Книги С. поширювались на українських та
литовських землях.
І. Підкова (Львів).
СКОРОПАДСЬКИЙ ДАНИЛО [31.1(13.2). 1904 - 22.2.1957] - український громадський і політичний діяч. Син
П.Скоропадського. Н. у Петербурзі. Початкову і середню освіту отримав дома. У 1914 складав іспити у
Петербурзькій першій класичній гімназії. Знав кілька мов - англійську, французьку, німецьку. У 1918 переїхав
до Києва, навчався у Першій українській гімназії В.Науменка. У кін. 1918 разом з іншими членами родини
Скоропадських виїхав спочатку до Румунії і Туреччини, згодом - побував в Італії. Деякий час жив з батьками
у Лозанні (Швейцарія). Після закінчення у 1922 французької реальної гімназії працював робітником на
фабриках Сіменс-Шукерт у Берліні, а згодом вступив до Високої технічної школи у Шарлотенбурзі.
Одночасно С. включився у діяльність українських студентських організацій як член товариства “Основа” і
голова товариства “Дніпро”. З 1928 працював інженером на електротехнічних підприємствах “Сіменс”
поблизу Берліна. У 1933 С. залишив професійну працю і присвятив себе тільки політичній діяльності. Брав
активну участь у гетьманському русі. 16.5.1933 у день свого 60-ліття гетьман П.Скоропадський оголосив С.
своїм наступником. У 1937-38 С. відвідав осередки монархічної організації українців Союзу гетьманцівдержавників у Канаді і США, виступив з доповідями у Чикаго, Детройті, Філадельфії, Нью-Йорку (США),
Торонто, Оттаві, Монреалі (Канада) та ін. містах, що сприяло значному зростанню числа прихильників
гетьманського руху. Після війни жив у Великій Британії. З 1948 очолював гетьманський рух. З 1949 почесний голова Союзу українців у Великій Британії. Помер у Лондоні.
О. Лупанов (Київ).
СКОРОПАДСЬКИЙ ІВАН ІЛЛІЧ [1646 -3(14).7.1722] - гетьман Лівобережної України (1708-22). Походив з
козацько-старшинського роду Скоропадських. Н. в Умані. Здобув добру освіту. У 1674 після зруйнування
міста турками переселився у Лівобережну Україну. В 1675-76 - військовий канцелярист у гетьмана
І.Самойловича. Виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана у його зносинах з царським урядом. У
1681-94 - чернігівський полковий писар. Брав участь у Кримських походах 1687 і 1689. З 1698 -генеральний
бунчужний, з 1701- генеральний осавул. У 1706-08 - полковник Стародубського полку. Будучи прихильником
гетьмана І.Мазепи, в силу обставин не перейшов з ним до шведів. На Генеральній військовій раді у Глухові в
листопаді 1708 за рекомендацією царя Петра І був обраний гетьманом. Підготував проект нової
міждержавної угоди між Гетьманщиною і Московською державою (див. Решетилівські статті 1709). що
передбачав зміцнення державно-правового становища Гетьманської держави, однак не був затверджений
Петром І. За правління С. московський уряд значно обмежив державні права Гетьманщини. У 1709 для
нагляду і контролю за діяльністю гетьмана та його уряду прислано з Москви царського резидента
А.ізмайлова (згодом його замінили Ф.Протасьєв і Вінніус). Для надійного забезпечення своєї влади
московський уряд розмістив на території Гетьманщини 10 драгунських полків, утримання яких лягло важким
тягарем на місцеве населення. Заборонивши С. самостійно призначати генеральну і полкову старшину,
Петро І ставив на ці посади російських воєвод та вельмож. Землі Лівобережної України конфісковувалися у
їхніх власників (зокрема, прихильників гетьмана І.Мазепи) і щедро роздавалися царським урядовцям і
фаворитам (Меншикову, Толстому, Головкіну, Шереметєву та ін.). У Гетьманщині проводилися численні
мобілізації козаків для участі у бойових діях під час Північної війни 1700-21 та для важких робіт на
будівництві укріплень, каналів (Ладога, Волга-Дон) і нової столиці Московської держави - Санкт-Петербурга.
Обмежуючи владу С. та проводячи колоніальну економічну політику щодо України (заборонено торговельні
відносини Гетьманщини з країнами Зх.Європи і Запорожжям, гальмувався розвиток українських промислів
тощо), царський уряд вдавався.до дискримінаційних заходів щодо української культури та церкви. Зокрема,
у 1720 за розпорядженням Петра І заборонено друкувати книжки українською мовою. З метою встановлення
остаточного контролю над державним життям України царським маніфестом від 16(27).5.1722 створено
Малоросійську колегію, якій підпорядковувалися адміністративні й судові органи Гетьманщини, що фактично
позбавляло гетьмана реальної влади. Протягом свого правління С. намагався протестувати проти
колоніальної політики царського уряду та відстоювати залишки автономії Гетьманщини, однак, позбавлений
реальної влади, він не міг впливати на становище в Україні. Помер у липні 1722 і похований у
Гамаліївському монастирі біля Глухова.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ [3(16).5.1873 - 28.4.1945; за ін. дан. -26.4.1945] - визначний
український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України (1918). Походив із старовинного
українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Н. у Вісбадені (Німеччина). Дитячі роки провів у с.

Тростянці Прилуцького повіту на Чернігівщині. У 1886-93 навчався у Петербурзькому пажеському корпусі,
який закінчив у чині корнета. Служив у гвардійському Кавалергардському полку російської армії. Брав участь
у російсько-японській війні 1904-05, під час якої командував 5-ю сотнею 2-го Читинського козацького полку
Забайкальського козацького війська. За проявлений у боях героїзм нагороджений Золотою Георгіївською
зброєю. Згодом призначений ад'ютантом головнокомандувача російських військ на Далекому Сході
генерала М.ЛІневича. У грудні 1905 призначений флігель-ад'ютантом російського імператора Миколи II. З
вересня 1910 - командир 20-го драгунського Фінляндського полку, а з квітня 1911-командир лейб-гвардії
Кінного полку. 25.3.1912 С. присвоєно звання генерал-майора і зачислено до імператорського полку. З поч.
Першої світової війни 1914-18 командував кінним полком, 1-ю Гвардійською кавалерійською дивізією. 31916генерал-лейтенант. У січні 1917 призначено командуючим 34-м армійським корпусом, що дислокувався на
території України. В липні-серпні 1917 за наказом (18.7.1917) командувача Південно-Західного фронту
генерала Л.Корнілова С. розпочав українізацію корпусу (див. Перший український корпус). Корпус,
реформування якого завершено на поч. жовтня 1917, налічував 60 тис. бійців і до поч. 1918 залишався
однією з найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин. Корпус С., контролюючи р-н Шепетівка-КозятинХристинівка-Вапнярка, не допускав збільшовизовані частини у глиб території України. Протягом 1917
авторитет С. як воєначальника значно зріс і в жовтні 1917 на з'їзді Вільного козацтва його було обрано
почесним військовим отаманом. С., який ніколи не брав участі у новітнім національнім русі, під впливом
революційних подій змінив свої погляди на українську справу. У листопаді 1917 корпус під командуванням
С., ставши на захист Української Центральної Ради, роззброїв побл. Вінниці 2-й гвардійський корпус, який
намагався прорватись на допомогу більшовицьким частинам у Києві, і під вартою вислав його у Росію.
Відстоювання генералом концепції творення (будівництва) української армії на регулярній основі та
всезростаюча популярність С. серед військовиків викликала неприхильне ставлення Генерального
Секретаріату УНР до його особи. Через розходження з керівництвом УЦР та Генеральним Секретаріатом
військових справ у питаннях будівництва українських збройних сил С. 25.12.1917 подав у відставку і передав
командування Українським корпусом генералу Гандзюку. Знаходячись в опозиції до політики УЦР, зокрема,
її соціальних експериментів, С. з поч. 1918 намагався знайти спільників для поширення власної ідеї
побудови державної влади в Україні. У березні 1918 в Києві за сприянням С. створена політична організація
Українська громада (пізніше - Українська народна громада), яка розпочала підготовку до встановлення в
Україні автократичної влади. Ця організація знайшла підтримку Союзу земельних власників, Української
демократично-хліборобської партії, частини землевласників і промислово-фінансових кіл, а також
німецького військового командування, які були незадоволені соціально-економічною політикою УЦР.
29.4.1918 на Всеукраїнському хліборобському конгресі С. обрано гетьманом України. Того ж дня з'явилася
“Грамота до всього українського народу”, в якій повідомлялося про розпуск УЦР і земельних комітетів, про
звільнення всіх міністрів та скасування всіх законів і розпоряджень Генерального Секретаріату і
Тимчасового уряду щодо власності, відновлювалося право приватної власності, підтверджувалися права
малоземельних селян на отримання землі тощо. Одночасно з “Грамотою” опубліковано “Закони про
тимчасовий державний устрій України”. Згідно з цим документом замість УНР проголошувалась Українська
Держава; вся повнота виконавчої і законодавчої (до скликання Українського Сойму) влади переходила до
гетьмана України; гетьман призначав Отамана (голову) Ради Міністрів; С. ставав Верховним
головнокомандувачем Української армії і флоту тощо.
Після приходу до влади С. приділяв велику увагу вирішенню економічно-фінансових проблем держави,
сприяв створенню системи судівництва, здійснював розбудову Збройних сил Української Держави. У жовтні
1918 очолив Вищу земельну комісію, яка мала розробити і провести аграрну реформу. Велику увагу С.
приділяв формуванню регулярної української армії. Окремим універсалом (16.10.1918) відновив козацтво,
очолив Велику козацьку раду. Особливо значними були досягнення С. у сфері національно-культурної
політики. С. намагався українізувати державний апарат та загальноосвітню школу, сприяв створенню в
Україні цілої низки національних державних наукових і культурно-освітніх інституцій, зокрема, Державного
українського університету в Києві, Українського університету в Кам'янці-Подільському, Державного
українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української
національної бібліотеки, Української академії наук.
У період правління С. Українська Держава підтримувала активні дипломатичні відносини з державами
Четверного союзу, дипломатичні місії було вислано до Швейцарії, Фінляндії, Швеції, Норвегії. У червнівересні 1918 гетьманський уряд врегулював взаємні стосунки з Доном (Всевеликим Військом Донським),
Кубанню і Кримом. 12.6.1918 підписано прелімінарну мирну угоду з РСФРР, і протягом літа-осені 1918
українська делегація (гол. С.Шелухин) вела переговори з представниками Раднаркому (гол. Х.Раковський) у
Києві про укладення мирного договору між обома країнами. У жовтні 1918 призначено представника
гетьманського уряду в Румунії (В.Дашкевич-Горбацький). 4-17.9.1918 С. перебував у Берліні, де мав офіційні
зустрічі з вищими посадовими особами Німеччини, зокрема з кайзером Вільгельмом II.
Політика гетьманського уряду на чолі з Ф.Лизогубом, спрямована на відновлення дореволюційного
соціально-економічного ладу та захист інтересів консервативно-власницьких верств (поміщиків, великих
промисловців і фінансистів), участь в уряді, в основному, представників російських партій (кадети,
октябристи), деякі з яких мали антиукраїнські переконання, відштовхнули від співпраці з С. націоналдемократичні сили і призвели до створення 5.8.1918 опозиційного гетьманській владі Українського
національно-державного союзу (у серпні 1918 перетворений в Український національний союз).

Діяльність місцевої гетьманської адміністрації (повернення майна та землі поміщикам, ліквідація селянських
комітетів, встановлення 12-годинного робочого дня тощо) викликала стихійний масовий опір українського
селянства і робітництва, який придушувався каральними експедиціями відділів Державної варти, підрозділів
німецько-австрійських військ та російських офіцерських дружин.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:27 | Повідомлення # 112
Восени 1918, намагаючись стабілізувати становище в країні та знайти шляхи для консолідації суспільних
сил в ім'я зміцнення української державності, С. активізував спроби досягнення компромісу з українськими
політичними силами, що перебували в опозиції. 5.10.1918 відбулися переговори гетьмана з керівниками
УНС (В.Винниченко, А.Ніковський і Ф. Швець), під час яких делегація Союзу вказала на необхідність
проведення аграрної реформи, вироблення демократичного виборчого законодавства і запропонувала
реорганізувати кабінет міністрів шляхом включення до нього представників опозиційних організацій.
Наслідком зустрічі стало сформування 24.10.1918 Ф.Лизогубом нового уряду, до складу якого увійшло 5
представників від УНС (А.В'язлов, В.Леонтович, О.Лотоцький, М.Славінський, П.Стебницький). Проте
компромісний склад Ради Міністрів (гетьман був змушений рахуватися і з силами, що виступали за
об'єднання України з білогвардійськими силами Росії у боротьбі проти більшовиків) не влаштовував лідерів
УНС, і вони продовжували підготовку повстання проти гетьманської влади. Після виступу більшості уряду
проти проведення Українського національного конгресу (за задумом керівництва УНС, конгрес як
“народоправний орган” мав відіграти головну роль у “легітимному” поваленні Гетьманату) міністри,
представники УНС, вийшли з уряду. 14.11.1918 С. утворив новий уряд на чолі з С.Гербелем та видав
“Грамоту”, в якій оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією (“Грамота”
підписана С. без зазначення титулу і ствердження підпису відповідаль-ного міністра). Такі дії С. стали
приводом до початку повстання проти гетьманського режиму, керівництво яким здійснювала Директорія
УНР.
14.12.1918 С. підписав зречення від влади. Після вступу військ Директорії УНР до Києва С. деякий час
перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Берліна. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом
поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Входив до Ради присяжних Українського союзу хліборобів-державників,
але згодом через розбіжності у поглядах з В.Липинським вийшов з цієї організації і разом із своїми
однодумцями заснував Союз гетьманців-державників. Був співорганізатором численних філій гетьманських
осередків у багатьох країнах світу. Заходами С. у 1926 створено Український науковий інститут при
Берлінському ун-ті. Під час Другої світової війни С. відстоював перед офіційними колами Німеччини інтереси
українців, сприяв звільненню з фашистських концтаборів С.Бандери, А.Мельника, Я.Стецька та ін. 16.4.1945
під час бомбардування станції Платлінг (біля Мюнхена, Німеччина) С. було тяжко поранено. Помер у лікарні
монастиря Меттен. Похований в Оберсдорфі.
В. Задунайський (Донецьк).
СКОРОПАДСЬКІ - український козацько-старшинський рід. Відомий з другої пол. 17 ст. Із роду С. походили
два гетьмани України -І.Скоропадський (бл. 1646-1722) та П.Скоропадський (1873-1945). До роду С.
належали Іван Михайлович С. (1727-1782)-український державний діяч. Освіту здобув у Київській академії і
в навчальних закладах Німеччини. У 1762-81 обіймав посаду генерального осавула. У 1767 був депутатом
від дворянства Глухівського повіту в комісії “О сочинении проекта Нового Уложения”. Відстоював ідею
автономії України; Іван Михайлович С. (1805-1887) - прилуцький (1844—47) і полтавський (1847-52)
губернський предводитель дворянства. Володів Тростянцем (тепер Ічнянський р-н Чернігівської обл.), де
збудував палац і заснував один з найбільших в Україні дендрологічних парків. Єлизавета Іванівна С. (18321890)-українська громадська діячка і меценатка. Тітка гетьмана П.Скоропадського. Дружина Лева
Милорадовича, сина відомого українського історика Г.Милорадовича. Підтримувала своїми пожертвами
українські видання та недільні школи, жіночу гімназію в Полтаві. Заснувала на свої кошти школу в с. Рибці
поблизу Полтави. Після заборони видань українською мовою у Російській імперії (див. Валуєвський указ
1863) пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині - зокрема, на товариство “Просвіта” та
журнал “Правда”. Внесла 20 тис. австрійських корон для заснування у Львові Літературно-наукового
товариства ім. Т.Шевченка (1873; з 1893 - Наукове товариство ім. Т.Шевченка). З 1878 очолювала
Полтавське філантропічне товариство (див. також Є.Милорадович). Син Петра - Павло Петрович С. (18731945) - гетьман України (1918); Данило Павлович С. (1904-1957)-український політичний і громадський діяч
(див. Д.Скоропадський).
М. Пасічник (Львів).
СКОРОПИС-ЙОЛТУХОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ФІЛАРЕТОВИЧ (псевд. Г.Будяк, О.Вишневський, Л.Галін;
1880 -1950) - відомий український громадсько-політичний діяч. Родом із східного Поділля. З поч. 1900 років активний учасник українського національного руху. Належав до Української студентської громади в Києві,
був членом Революційної української партії. У зв'язку з переслідуваннями поліції за антиурядову агітацію
серед селянства у кін. 1903 змушений емігрувати за кордон, у Львів. У Галичині С.-Й. працював у
“Закордонному комітеті” РУП, займався організацією партійного видавництва і транспортуванням
нелегальної літератури у Підросійську Україну. У кін. 1904 С.-Й. разом з М.Меленевським очолив групу
членів РУП, які виступали проти політичної автономії України і національно-культурницької праці,
пропагували ідею про недоцільність існування самостійної української соціал-демократичної партії та
необхідність об'єднання з російською соціал-демократією, чим спричинили розкол партії. З січня 1905 - один

із керівників Української соціал-демократичної спілки, яка, будучи складовою частиною РСДРП, займалась
пропагандою марксистських ідей серед українських робітників. У 1906 за участь у несанкціонованих
виборчих зборах до II Державної Думи заарештований і засланий у Сибір, звідки втік за кордон. З 1908 жив в
Австрії. Під час Першої світової війни 1914-18 разом з В.Дорошенком, А.Жуком, М.Меленевським належав
до президії Союзу визволення України, представник СВУ в Німеччині, заступник голови Загальної
української ради. За активної участі С.-Й. у Німеччині українців-військовополонених з російської армії
розміщено в окремих таборах, де проводилася широка організаційно-допомогова, культурна і національновиховна робота. З січня 1918 за дорученням Української Центральної Ради займався організацією
військових частин з полонених українців у Німеччині та Австрії, сприяв формуванню дивізій Сірожупанників і
Синьожупанників. З 1.3.1918 обіймав посаду губернського комісара, за Гетьманату призначений
губернським старостою на Холмщині, Підляшші й Західній Волині. Після окупації польськими військами цих
земель заарештований у Бресті та інтернований. З 1920 жив у Берліні. Належав до провідних діячів
об'єднання українських монархістів - Українського союзу хліборобів-державників. Був одним з ідеологів
українського монархізму. У 1926 співзасновник Українського наукового інституту в Берліні, заступник
куратора інституту ген. В.Гренера. У 1945 схоплений радянськими спецслужбами. Помер на засланні. Автор
праць: “На переломі” (1905), “Значення самостійної України для європейської рівноваги” (1913); “Мої
злочини” (1920-21) та ін.
/7. Качмар (Львів).
СКРИПНИК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ (25.1.1872-7.7.1933)-державний діяч УСРР, один із засновників
Комуністичної партії (більшовиків) України. Н. у слободі Ясинуватій Катеринославської губ. у сім'ї
залізничного службовця. Навчався у реальному училищі в Ізюмі, звідки виключений за революційну
пропаганду серед селян. Потрапив під вплив марксизму, брав участь у роботі соціал-демократичних гуртків
у різних містах імперії. Інтенсивні заняття самоосвітою зробили його ерудованою людиною, особливо в
галузі історії України, української літератури, економіки і права. У 1900 склав іспити екстерном за реальне
училище і був зарахований студентом у Санкт-Петербурзький технологічний ін-т. За організацію
демонстрацій відрахований з ін-ту і висланий у Катеринослав. З того часу займався професійною
революційною діяльністю. Багато разів заарештовувався царською поліцією, 7 разів перебував на засланні,
у т. ч. в Якутській губ. Входив до ленінської фракції соціал-демократів, член більшовицької партії з 1917.
Після Лютневої революції 1917 організовував фабзавком у Петрограді. Під час жовтневого перевороту 1917член Петроградського воєнно-революційного комітету. Увійшов у комісію з організації Вищої ради народного
господарства. У грудні 1917 викликаний у Харків, де став членом першого уряду радянської України. В уряді
обійняв посаду народного секретаря у справах праці. З березня 1918 очолив Народний Секретаріат. У
квітні 1918 відіграв головну роль у проведенні Таганрозької наради більшовиків. На нараді висловився за
створення незалежної від РКП(б) більшовицької партії в Україні, був підтриманий більшістю членів наради
та обраний секретарем оргбюро із скликання установчого з'їзду. Це рішення стривожило В.Леніна, який був
готовий іти на поступки визвольному рухові у національних окраїнах аж до організації формально
незалежних від Росії радянських республік, але завжди наполягав на побудові єдиної централізованої партії
як інструмента диктатури. С. усунули від реальної участі в діяльності оргбюро, і він опинився в штучній
ізоляції на установчому з'їзді, що відбувся у Москві в липні 1918. На з'їзді відкинули ідею С. про утворення
самостійної компартії. Новостворена КП(б)У (залишено назву, запропоновану С. у Таганрозі) стала
складовою частиною РКП(б) і одержала прав не більше, ніж будь-яка обласна партійна організація. До
складу ЦК КП(б)У був включений тільки в грудні 1918. Після подій, пов'язаних із створенням КП(б)У,
московський центр перестав довіряти С. У 1919-20 він очолював другорядні наркомати державного
контролю і робітничо-селянської інспекції в урядах Х.Раковського, у 1921 працював наркомом внутрішніх
справ, у 1922-27 - наркомом юстиції і генеральним прокурором (з 1925). У 1927-33 керував роботою
народного комісаріату освіти, якому підлягали, разом з навчальними закладами, Академія наук і майже всі
культурні установи. Діяльність С. на цій посаді позитивно вплинула на темпи розвитку національної
культури. С. активно сприяв проведенню українізації середньої і вищої школи, підготовці національних
кадрів учителів і викладачів, надавав широку підтримку становленню газетно-журнальної та книговидавничої
справи українською мовою, організував масштабну допомогу в українізації освіти у місцях компактного
проживання українців поза межами України (передусім на Кубані і в Казахстані). Завдяки енергії С. у Росії
було організовано бл. 500 українських шкіл і два вузи. У вересні 1928 С. затвердив новий український
правопис (робота над ним тривала понад три роки), нормативи якого максимально наближалися до
специфіки української мови. Під керівництвом С. здійснювалася велика робота з вироблення української
наукової термінології. С. вважав себе спеціалістом, передусім, у галузі національного питання; його
теоретичні постулати базувалися на марксизмі-ленінізмі, але він першим ставив практичні питання
національного відродження.
Наукова і публіцистична спадщина С. налічує понад 810 назв, брошур, збірників. Плідна діяльність С. на
освітянській ниві перервалася в лютому 1933, коли сталінський режим розпочав здійснювати широкий
наступ на українську національну інтелігенцію. Формально відставка С. була оформлена як рутинне
переміщення по щаблях компартійно-радянського апарату. С. був призначеним заступником голови
Раднаркому УСРР і головою Держплану УСРР. Фактично відразу ж у партійній пресі розгорнулася кампанія
цькування усіх починань колишнього наркома освіти.

У червні 1933 сталінський намісник в Україні П.Постишев запропонував С. виступити з розгорнутою
самокритикою своїх націоналістичних помилок, однак усі варіанти заяви, написані С., визнавалися
незадовільними. За пропозицією Постишева його вивели зі складу політбюро ЦК КП(б)У. С., який одним із
перших відверто протестував проти деформації соціалізму й утвердження автократичного режиму
Й.Сталіна, був звинувачений у створенні групи націонал-ухильників, котрі начебто звили в Україні кубло
розгалуженої контрреволюційної організації. Розуміючи безвихідь, в яку потрапив, С. 7.7.1933 застрелився.
Фанатична віра у комуністичні ідеали і відданість ідеям українства та несумісність цих двох якостей
спричинили особисту трагедію С. Йому довелося на власні очі побачити голодомор у селах і початок
“розстріляного відродження”.
С. Кульчицький (Київ).
СКРИПНИК СТЕПАН (церковне ім'я -Мстислав; 10.4.1898 - 11.6.1993) - Глава Української православної
автокефальної церкви, патріарх Київський і всієї України. Н. у Полтаві. Племінник С.Петлюри. Закінчив
Першу класичну гімназію у Полтаві, брав участь в нелегальних гуртках української молоді. У роки Першої
світової війни 1914-18 навчався у козачій офіцерській школі в Оренбурзі. С. брав участь в українських
визвольних змаганнях 1917-21. У 1917 поранений, після одужання призначений дипломатичним кур'єром, а
згодом - старшиною для особливих доручень Головного Отамана С.Петлюри. На поч. 1920 років перебував
у таборі для інтернованих у Каліші (Польща). Згодом працював у кооперативних установах Галичини і
Волині. У 1930 роках належав до провідних членів Волинського українського об'єднання, навчався в Школ!
політичних наук у Варшаві. В 1930 обраний послом польського сейму, захищав національні права українців у
Польщі. Брав участь у церковному та громадському житті Волині й Холмщини. У 1930 роках С. представляв
мирян у єпархіальних радах, був членом Митрополичої ради на чолі з митрополитом Діонісієм, ініціатором і
головою товариства “Українська школа” у Рівному. У 1940 С. обрано заступником голови Холмської
єпархіальної ради, очолюваної митрополитом Іларіоном. У квітні 1942 прийняв сан священика, згодом чернецтво, у травні 1942 висвячений на єпископа Переяславського УАПЦ. Під час радянсько-німецької війни
1941—45 перебував на українських землях, заарештований гітлерівцями і на півроку ув'язнений у тюрмах
Чернігова і Прилук. З 1944 жив у Варшаві, згодом переїхав до Словаччини, пізніше - до Німеччини.
Очолював православні єпархії в Гессені і Вюртенберзі. Восени 1947 С. виїхав до Канади і був обраний
Первоієрархом Української греко-православної церкви як єпископ Вінніпезький і всієї Канади. У 1949 став на
чолі УПЦ в Америці і почав добиватися об'єднання з єпархією архієпископа І.Теодоровича, чого домігся у
1949 на соборі в Нью-Йорку. Владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а С. - заступником
митрополита і головою Консисторії. Збудував постійні приміщення Консисторії у Саут Баунд Бруку (штат
Нью-Джерсі), заснував друкарню і бібліотеку, духовну семінарію Святої Софії. Заходами С. розпочато
видання журналу “Українське православне слово”. З 1965 (в ін. 1969) після смерті митрополита Никанора
очолив УАПЦ у США та діаспорі в Європі та Австралії. У жовтні 1965 стараннями С. відкрито церквупам'ятник мученикам за свободу України, створено музей. В листопаді 1963 і 1971 зустрічався з
Константинопольським патріархом, ознайомив його з становищем в УПЦ, ставив питання визнання І
повернення УПЦ прав, якими вона користувалась до 1686. 5.6.1990 обраний першим патріархом Київським і
всієї України УАПЦ. Помер в канадському містечку Грісбі. Похований у Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі,
США).
СКУФАС НІКОЛАОС[1779-31.7.(12.8.) 1818]-діяч грецького національно-визвольного руху. Н. у Комботі
(Епір). Освіту отримав в Арті. Займався торгівлею. Переслідування турецької влади змусило його на початку
1813 переселитися до Одеси, де відкрив велику торговельну установу. В Одесі у 1814 разом з Е.Ксан-тосом
і А.Цакаловим заснував таємне товариство “Філікі етерія” (“Товариство друзів”), що боролося за визволення
Греції від турецького гноблення. З кін. 1814 С. вербував до товариства членів у Москві, а з1816-в Одесі. У
1818 переїхав до Стамбула, куди було перенесено центр товариства. В останні роки життя відіграв велику
роль в організації вербування членів товариства в Греції, для чого створив нову ланку в структурі
товариства, т. зв. “апостоли”. Помер у Стамбулі.
О. Бачинська (Одеса).
СЛАБЧЕНКО МИХАЙЛО ЄЛИСЕЙОВИЧ (9.7.1882 - 27.11.1952) - відомий український історик, академік
ВУАН (з 1929). Н. в Нерубайських Хуторах поблизу Одеси у родині каменяра. Екстерном склав іспити за
курс гімназії. У 1910 закінчив історико-філологічний та юридичний ф-ти Новоросійського (Одеського) ун-ту.
Після завершення навчання залишений на кафедрі для підготовки до професорського звання. Брав активну
участь в українському національному русі, з 1903 -член Революційної української партії та в 1906-18Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1911 С. був у науковому відрядженні у Німеччині. У
1912-13 служив в армії. У роки Першої світової війни 1914-18 перебував на фронті, після поранення
демобілізований. У 1918 навчався у Військово-юридичній академії в Петербурзі. В 1918 деякий час викладав
у державних українських ун-тах у Києві та Кам'янці-Подільському, з 1919- доцент Одеського ун-ту. Після
демобілізації повернувся в Одесу, де розгорнув активну наукову і культурно-просвітницьку діяльність. З
1920 і до свого арешту в 1930 обіймав посаду професора кафедри історії України в Одеському ун-ті та
створеному на його основі Інституті народної освіти. Активно займався науковою і культурно-просвітницькою
діяльністю. З 1926 очолював Одеську науково-дослідну секцію історії України, був членом і головою
Товариства краєзнавства, членом Одеського наукового товариства при ВУАН. Підтримував тісні наукові
контакти з М.Грушевським, М.Василенком, Ч.Полонською-Василенко, Д.Багалієм, О.Оглоблиним та ін. На

поч. липня 1929 С. за рекомендацією Д.Багалія обрано дійсним членом ВУАН. У 1930 С. заарештовано,
притягнуто до інспірованого ДПУ процесу Спілки визволення України і засуджено до 6 років ув'язнення.
Деякий час утримувався у Ярославському політізоляторі, згодом був засланий на Соловки. Після закінчення
строку ув'язнення знову засуджений на 10 років позбавлення волі. Помер у 1952. Реабілітований у 1989. У
1990 загальні збори АН України поновили С. у складі дійсних членів академії.
Першою великою науковою працею С. була монографія “Малорусский полк в административном
отношении. Историко-юридический очерк” (1909). У 1918 вийшла монографія С, “Центральные учреждения
Украины 17-18 веков”, а наступного року-“Судівництво на Україні 17-18 ст.”, які стали однією з перших спроб
проаналізувати історичні події з позиційдержавницького напряму української історіографії. У 1923 вчений
розпочав видання фундаментальної праці “Організація господарства України від Хмельниччини до світової
війни”. Одним з кращих у доробку С. стали праці з історії українського права і внутрішнього устрою
Запорожжя та Гетьманщини 17-18 ст.: “Соціально-правова організація Січі Запорозької” (1926) та
“Паланкова організація Запорозьких вольностей” (1929). С. -автор численних підручників, статей, заміток та
рецензій. Як історик Запорожжя, С. відійшов від попередніх ідеалістично-романтичних схем, намагався
визначити місце Запорозької Січі та Гетьманської держави в загальному контексті історії української
державності. У цьому плані С. можна розглядати як одного з фундаторів української політології та
державницького напряму в національній історіографії. С. був засновником одеського осередку історичної
науки, з якого вийшли такі відомі дослідники, як І.Бровер, О.Варнеке, С.Ковбасюк, О.Погребинський,
Н.Рубінштейн, Т.Слабченко та ін.
К. Кондратюк (Львів).
СЛАВЕК ВАЛЕРИ (1879 - 1939) - польський політичний та державний діяч, полковник. З 1900 - член
Польської партії соціалістичної (ППС), керівник її бойової організації, один з найближчих співробітників
Ю.Пілсудського. Під час Першої світової війни 1914-18 служив у легіонах, що воювали на боці Центральних
держав, член Польської військової організації (ПОВ).У1918-23 - офіцер для спеціальних доручень при
шефові держави Ю.ПІлсудському. У 1924-36 - голова Союзу польських легіоністів (ЗЛП). У 1928-36 організатор і голова провідної політичної організації режиму “Санації” - Безпартійного блоку співпраці з
урядом (ББВР). Після травневого перевороту (1926) входив до складу кількох урядів. У 1930-31 і 1935 прем'єр-міністр Польщі. Прихильник політичного розв'язання українського питання в Польщі. Під час
загострення польсько-українських відносин наприкін. 1920 - поч. 1930 років виступав за їхнє врегулювання
шляхом укладення акту польсько-української згоди (див. “Пацифікація”).
М. Швагуляк (Львів).
СЛАВИНСЬКИЙ (Славінський) МАКСИМ АНТОНОВИЧ [літ. псевд. - М.Головатий, СЛавинський,
М.Ставинський; 12(24). 8.1868-23.11.1945] - український громадсько-політичний діяч, поет, дипломат,
публіцист. Н. у с. Ставищі на Київщині в селянській родині. Після закінчення юридичного ф-ту Київського унту (1895) жив у Катеринославі, де редагував газету “Придніпровський край”. У 1898 переїхав до Петербурга,
був співредактором газет “Северный курьер”, “Свобода и право”, “Свободная мысль”, секретарем журналу
“Вестник Европы”. У 1906 - редактор друкованого органу Української парламентарної громади І Державної
Думи - “Украинский вестник”. У 1914-16 був видавцем і технічним редактором першого довідника з
українознавства “Украинский народ в его прошлом и настоящем”, що вийшов у 2 томах у Петрограді. У
березні 1917 С. виступив співзасновником Української національної ради в Петрограді, член її виконавчого
комітету. Представник Української Центральної Ради при Тимчасовому уряді. Обирався головою комісії з
вироблення проекту перетворення Російської імперії у федерацію. У вересні 1917 представляв Тимчасовий
уряд на З'їзді народів Росії в Києві. У 1918 повернувся в Україну, Належав до Української партії соціалістівфедералістів. З травня 1918- член ради Міністерства закордонних справ Української держави, тимчасовий
представник Української держави на Дону. 24.10-14.11. 1918-міністр праці в другому уряді Ф.Лизогуба. У
1919 очолював дипломатичну місію Української Народної Республіки у Празі. Залишившись в еміграції в
Чехословаччині, з 1923 читав лекції з історії західноєвропейської літератури в Українському педагогічному
інституті ім. М.Драгоманова, працював на посаді професора новітньої історії в Українській господарській
академії в Подєбрадах. Продовжував партійну діяльність, співпрацював з екзильним урядом УНР. У кін. 1925
після конфлікту в середовищі соціалістів-федералістів втратив провідні позиції у партії. У 1945
заарештований радянськими спецслужбами у Празі. Помер у в'язниці в Києві. С. - автор ліричних поезій,
перекладів творів Г.Гейне, Й.-В.Гете, популярного курсу лекцій з історії України.
О. Павлишин (Львів).
СЛАВІЯ (ас-Славія) - ранньосередньовічне державне утворення у східних слов'ян, яке поряд з Куявією і
Артанією існувало напередодні утворення Київської Русі. Згадується у творах арабських авторів 9-10 ст.
(аль-Істахрі, Ібн-Хаукаль, Джайгані та ін.). Більшість істориків важають, що С. існувала на території
ільменських слов'ян, а її центр - місто Славу (Салау) ототожнюють із Новгородом. Підтримувала торговельні
зв'язки з мусульманським Сходом. У деяких ранньосередньовічних джерелах С. ототожнюють з Польщею, а
також державними утвореннями полабських і балтійських слов'ян.
О. Щодра (Львів).
СЛАВОЙ-СКЛАДКОВСЬКИЙ ФЕЛІЦІЯН (1885 -1962) - польський політичний та державний діяч, генерал

дивізії. З 1905 - учасник соціалістичного руху, член ППС та ППС-Фракція революційна. Під час Першої
світової війни служив у польських легіонах, що воювали на боці Центральних держав. З осені 1918- у
польському війську, офіцер санітарної служби, з 1924 - шеф санітарного департаменту Міністерства
військових справ. Після травневого перевороту (1926) перебував на керівних посадах у державній
адміністрації. У 1926-29 та у 1930-31 - міністр внутрішніх справ. Був одним із головних організаторів
широкомасштабної репресивної акції проти українців Галичини восени 1930 (див. “Пацифікація”). З травня
1936 до вересня 1939 -прем'єр-міністр та міністр внутрішніх справ Польщі. Один з авторів програми
“зміцнення польського характеру краю” (1939), що полягала у полонізації суспільно-економічного і
культурного життя на українських землях та посиленні боротьби з українським національним рухом. Рішучий
противник політичного врегулювання українського питання в Польщі, зокрема, надання західноукраїнським
землям автономного статусу.
М. Швагуляк (Львів).
СЛАСТІОН (Сластьон) ОПАНАС ГЕОРГІЙОВИЧ [2(14). 1.1855 - 24.9.1933] - український художник,
архітектор, мистецтвознавець і етнограф. Н. у м. Бердянську (тепер Запорізька обл.). Перші уроки
малярства отримав у свого батька-іконописця. У 1874-82 навчався у Петербурзькій AM (у І.Крамського і
П.Чистякова). У 1883-86 створив серію ілюстрацій до “Гайдамаків” Т.Шевченка (перевидані у Києві в 1969), а
згодом до поем “Гамалія” (1888 і 1897), “Катерина” (1905 і 1925), “Наймичка”, “Сліпий” та низки поезій. У
серед. 1890 років працював над літографіями до альбому “Старовина українська і запорозька” (не
збереглися). У 1887-1900 С. служив у військовому міністерстві. У Петербурзі збирав відомості про життя
Т.Шевченка та матеріали про запорозьке козацтво. У 1897-1900 очолював Український клуб у Петербурзі. У
1900-28 викладав у Миргородській худ.-пром. школі. Як живописець відомий полотнами “Маруська” (1878),
“Цегельний завод” (кін. 1880 років), “Проводи на Січ” (1898), “На жнивах” (1899), “Миргород” (1901), “Вечір.
Село” (1904), “Весна” (1904), “Зима на Чернігівщині” та ін. С. досліджував народну художню творчість,
мандруючи по Україні, робив замальовки пам'яток української старовини, деталей архітектурних споруд
тощо. Глибоко вивчав українське кобзарське мистецтво, записував на фонограму спів і гру кобзарів.
Протягом 1875-1928 створив галерею портретів кобзарів. У 1920 організував Миргородський краєзнавчий
музей, а в 1928-першу селянську капелу бандуристів. Був одним із засновників українського архітектурного
стилю. У 1910-24 спроектував низку будинків земських шкіл, кредитово-кооперативних товариств, зокрема
Миргородської водолікарні (1912-16), школи у містах Кременчуці (1922), Лохвиці (1924) Полтавської обл.
Автор статей з українського народного мистецтва і кустарних промислів, які публікував під псевдонімами
“Гончар” та “Опішнянський гончар” у журналах “Киевская старина”, “Рідний край”, газеті “Рада”. Залишив
спогади про художника П.Мартиновича (1931).
СЛИВИНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ (1886-1956)-український військовий діяч. Н. на
Полтавщині. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Миколаївське інженерне училище
(1906), Миколаївську академію Генерального штабу (1914). У роки Першої світової війни 1914-18 перебував
на Румунському фронті, старший ад'ютант штабу 3-ї кінної дивізії (1915), штабу 39-го армійського корпусу
(1916), штаб-офіцер штабу головнокомандувача Румунського фронту (1917), підполковник. Нагороджений
кількома орденами, Золотою Георгіївською зброєю. Після утворення Української Центральної Ради брав
безпосередню участь в українізації російських частин фронту. Делегат І і II Всеукраїнських військових з'їздів.
У червні 1917 увійшов до складу Українського генерального військового комітету. У листопаді 1917 був
призначений заступником начальника, у березні 1918- начальником Генерального військового штабу. Провів
реорганізацію Генштабу, розгорнув діяльність з формування регулярної української армії. Після
гетьманського перевороту залишився начальником Генштабу, продовжував реалізацію планів, залучив до
роботи досвідчених генералів М.Юнаківа, С.Дельвіга, В.Сапьського, В.Петріва, М.Какуріна та ін. Під
керівництвом С. розроблено проект закону про загальний військовий обов'язок, опрацьовано план
розгортання Збройних сил Української Держави. За Директорії УНР склав повноваження. В 1919 емігрував у
Польщу, потім - у Німеччину. Після закінчення Другої світової війни 1939-45 виїхав у Канаду, де помер у
1956.
М. Литвин, К.. Науменко (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:27 | Повідомлення # 113
СЛІПИЙ ЙОСИФ (Сліпий-Коберницький-Дичковський; 17.8.1892-7.9.1984)-визначний український церковний
діяч, патріарх Української греко-католицької церкви, кардинал (з 1965). Н. у с. Заздрості Теребовлянського
р-ну Тернопільської обл. Закінчив Тернопільську українську гімназію. У 1911 вступив до Львівської духовної
семінарії та студіював у Львівському ун-ті. Восени 1912 митрополит А.Шептицький направив С. на навчання
до Інсбрукського ун-ту (Австрія). У 1918 захистив докторську дисертацію з теології “Навчання візантійського
патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю”. 30.9.1917 митрополит А.Шептицький висвятив С. у сан священика. У
1920-х роках продовжував богословську освіту у римських ун-тах Грегоріанум, Анжелікум та в
Орієнтальному інституті. У 1924 в ун-ті Грегоріанум здобув ступінь “магістер агрегатує” з догматики. Володів
грецькою, латинською, італійською, німецькою, англійською та французькою мовами. Після повернення на
батьківщину С.Й. викладав богослов'я (догматики) у Львівській греко-католицькій духовній семінарії,
редагував науково-богословський квартальник “Богословія”, став одним з організаторів і був довголітнім
головою Богословського наукового товариства (засн. 1922). З 1926 - ректор Львівської духовної семінарії,
яку реорганізував у 1928 в Греко-католицьку богословську академію. С.Й. був редактором та керівником

цілого ряду видань, серед яких: “Видання Богословії”, “Праці Богословського наукового товариства”, “Праці
Греко-католицької богословської академії”, “Аскетична бібліотека Греко-католицької духовної семінарії”,
“Дзвони”, “Нива”, “Мета”. Брав участь у наукових з'їздах, конференціях та з'їздах (у Велеграді, Празі, Пінську
та ін.). Цікавився українським мистецтвом, створив музей церковних мистецтв при Богословській академії. У
1930 обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка. 31926 С.Й. - член-куратор Українського
національного музею у Львові, аз 1931- заступник голови Українського католицького союзу. У 1935
митрополит А.Шептицький призначив його соборним крилсшанином Архікатедрального собору св. Юра та
архідияконом Львівської митрополичої капітули. У 1936 організував унійний з'їзд у Львові. Здійснив ряд
подорожей країнами Західної Європи та паломництво до Святої Землі.
Після початку Другої світової війни 1939-45 і встановлення радянської влади у Галичині митрополит
А.Шептицький, враховуючи свій вік, стан здоров'я та наростання антицерковних репресій, призначив С.
своїм коад'ютором (помічником з правом наступництва). 25.11.1939 С. був іменований архієпископом
Серрейським (висвячений таємно 21.12.1939). Після смерті митрополита А,Шептицького 1.11.1944 С. став
митрополитом галицьким, архієпископом львівським та єпископом кам'янець-подільським. Однак уже
11.4.1945 він разом з усіма іншими єпископами Української греко-католицької церкви, що перебували у
Галичині, був заарештований. Тривалий час доля митрополита була невідомою, і лише в березні 1946
оголошено, що митрополит С. звинувачений у “ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецькофашистськими окупантами” і засуджений військовим судом у Києві до 8 років ув'язнення. До значних
термінів ув'язнення засуджені й ін. єпископи: Н.Будка та І.Лятишевський -до 8 років, Н.Чарнецький-до 5
років, Г.Хомишин -до 10 років. У березні 1946 відбувся т. зв. Львівський собор, який проголосив ліквідацію
Греко-католицької церкви та “возз'єднання” з Московським патріархом (див. Львівський собор 1946).
Незважаючи на неодноразові пропозиції про перехід на православ'я і обіцянки повернення на львівський
митрополичий престол, С. залишився вірний єдності з Апостольською столицею, що стало причиною нових
судових процесів над митрополитом (1953, 1957, 1962). Перебуваючи у мордовських та сибірських таборах
(всього 18 років), С. намагався підтримувати зв'язки з духовенством та вірними церкви в підпіллі і в міру
можливостей виконувати свої архіпастирські обов'язки.
У 1963 завдяки виступам на захист С. Папи Римського Іоана XXIII, Президента США Дж.Кеннеді та ін.
відомих політичних і громадських діячів країн світу митрополита звільнено з ув'язнення і вислано за межі
СРСР. 9.2.1963 прибув до Рима. 23.12.1963 Апостольська столиця визнала, що галицький митрополит глава Української греко-католицької церкви має статус Верховного Архієпископа. У грудні 1963 призначений
членом Конгрегації Східних Церков, а 25.1.1965 Папа Римський Павло VI надав йому титул кардинала
католицької церкви.
Перебуваючи в Римі, С. багато уваги приділяв питанням поліпшення організаційної структури УГКЦ,
відновленню її самоуправного устрою. Митрополит взяв участь у Другому ватиканському соборі і в своєму
виступі на ньому 11.10.1963 запропонував утворити помісну Українську католицьку церкву на чолі з
патріархом. Синод УГКЦ 1969 ухвалив патріархальний устрій церкви, і восени 1975 С. коронувався титулом
Патріарха. У березні 1980 Папа Римський Іоан Павло II був присутнім на засіданнях синоду, а наступний
синод (січень-лютий 1983) затвердив Статут синоду УГКЦ. Важливе місце в діяльності С. займали відвідини
та візитації українських громад у діаспорі (США, Канада, Австралія та ін.), метою яких було пожвавлення її
культурного та церковного життя. С. - активний учасник міжнародних євхаристійних конгресів у Бомбеї,
Боготі та Мельбурні. Дбав про підвищення освітнього рівня духовенства та вірних УГКЦ. У 1963 заснував у
Римі Український католицький університет, філії якого згодом утворилися у Вашингтоні (США), Лондоні
(Велика Британія), Чикаго (США), Філадельфії (США). Відновив діяльність Українського богословського
наукового товариства (1960) та налагодив видання його друкованого органу -“Богословія” (з 1963), згодом журналів “Дзвони” (з 1976) та “Нива”. У 1964 започаткував видання “Благовісника Верховного Архієпископа
візантійсько-українського обряду”. Збудував у Римі собор св.Софії (посвячений у 1969). З його ініціативи
придбано і відновлено парахіальний храм Жировицької Божої Матері, при якому заснував музей та лічницю.
Значної уваги надавав відновленню чернечого життя. Заснував монастир о. Студитів у Кастель-Гондольфо
біля Рима. Підтримував діяльність Українського вільного університету у Мюнхені (Німеччина).
С. - відомий вчений-богослов, автор творів з догматичної теології про походження Святого Духа, про
Пресвяту Трійцю, Святі Таїнства. Багато його праць присвячено висвітленню питань історії Церкви,
Берестейської унії 1596. У 1961 -84 опубліковано 13 томів праць С. За наукову роботу Патріарх С. обраний
почесним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1964), дійсним членом Тіберійської академії в Римі
(1965), членом Папської академії св.Томи (1981). Почесний доктор Українського вільного університету та
ряду ун-тів США і Канади. Помер С. 7.9.1984 у Римі, похований у соборі св. Софії. Згідно із заповітом
Патріарха Иосифа, його тіло 28.8.1992 перевезено в Україну і перепоховано у соборі св.Юра у Львові.
Р. Шуст (Львів).
СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА (Слобожанщина) -історично-географічна область у північно-східній частині України.
Займала територію Харківської, Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також південно-східну
частину Воронезької, південь Курської та більшість Білгородської областей РФ. Територія С.У. була
заселена людьми ще в добу раннього палеоліту (стоянка біля с. Яремівки Ізюмського р-ну Харківської обл.).
Кам'яні знаряддя пізнього палеоліту виявлено в Богодухівському, Балаклійському та Ізюмському р-нах.

Знайдено також поселення часів неоліту та бронзового віку, досліджувалися пам'ятки скіфів, черняхівської
культури, поселення сіверян 8-9 ст. З кін. 9 ст. територія С.У. увійшла до складу Київської держави; з 11 ст.
належала до Чернігівського, пізніше -Переяславського та Новгород-Сіверського князівств. Монголотатарська навала, а згодом татарські напади на кілька століть перетворили освоєні землі в безлюдне Дике
поле. Протягом 15 - першої пол. 16 ст. ця територія знову почала заселятися українськими селянами і
козаками з Лівобережної та Правобережної України. У серед. 16 ст. територія Слобожанщини потрапила під
владу Московського царства. Основну масу переселенців становили козаки, селяни, духовенство, які тікали
від польської шляхти. Поселення, що засновувалися українськими переселенцями, називалися слободами
(звідси назва “Слобідська Україна”). В 1638 в Чугуєві оселилося бл. 1 тис. учасників націо-нальновизвольного повстання на чолі з гетьманом Я.Острянином. У 1652 переселенці з Чернігівського та
Ніжинського полків на чолі з полковником І.Дзиковським (І.Зіньковський) заснували Острогозьк та створили
перший і найбільший у С.У. Острогозький (Рибинський) полк. Цього ж року переселенці з м. Ставище
Білоцерківського полку на чолі з Г.Кіндратовичем (Г.Кондратьєв), заснувавши Суми, створили Сумський
полк. У 1654 переселенці з Правобережної та Лівобережної України сформували Охтирський полк та,
заснувавши Харків, почали формувати Харківський полк. На основі Балаклійського та частини Харківського
полків у 1685 створено Ізюмський полк. Використовуючи українських переселенців для економічного
освоєння краю та охорони південних кордонів царства від кримських і ногайських татар, московський уряд
звільнив їх від сплати податків, дозволяв вільно займатися промислами, курити і продавати горілку.
Переселенці безоплатно володіли певною кількістю вільної землі (право займанщини), за ними зберігалися
козацькі привілеї і самоврядування. Всі 5 слобідських полків поділялися на сотні, яких у 1734 було 98.
Полковник і полкова старшина - обозний, суддя, осавул, хорунжий, 2 писарі - становили полкове управління.
Сотенне управління здійснювали сотник, отаман, осавул, хорунжий і писар. Адміністративними, судовими,
військовими, фінансовими справами в полках керували полковники, в сотнях - сотники. Козацька старшина
обиралася на козацьких радах. У Слобожанщині виникають монастирі - Святогорський, Дивногорський,
Шатрищегорський,
Охтирський,
Троїцький,
Краснокутський,
Козацький,
Зміївський,
Курязький,
Миколаївський та Острогозький жіночий. За сприяння братства розвивається освіта. В 1732 в чотирьох
полках С. діяли 124 школи. У Харківському колегіумі навчалося бп. 500 учнів. У Слобожанщині жив і творив
Г.Сковорода. Засновані в др. пол. 17 ст. як фортеці Харків, Суми, Охтирка, Острогозьк перетворилися у 18
ст. у торгово-ремісничі центри. Тут виникли Охтирська тютюнова, Глушківська суконна та ін. мануфактури. В
Харкові та Сумах діяли великі ярмарки. У 1731-33 для захисту кордонів Російської імперії від турецькотатарських нападів зусиллями козаків лівобережних і слобідських полків та посполитих селян було
споруджено систему укріплень - Українську лінію.
Царська адміністрація з самого початку створення слобідських полків намагалася втручатися у їхні внутрішні
справи і обмежувати автономію. У сер. 17 ст. слобідські полки підпорядковано Розрядному приказов!, а з
1688 - Великоросійському відділу Посольського приказу. 3 1718 Охтирський, Харківський полки
підпорядковуються київському, а Ізюмський і Острогозький - воронезькому військовому губернаторові. З
1726 козацькі полки С.У. передано у відання Військової колегії, в кожному полку створювалась регулярна
рота. В 1732 указом цариці Анни Іоанівни козацькі полки перетворено в армійські, полковників названо
прем'єр-майорами, ліквідовано право займанщини, запроваджено подушний податок, заборонено вільний
вихід з С.У. Імператриця Єлизавета Петрівна в 1743, скасувавши указ 1732, відновила автономію С.У,
однак зобов'язувала утримувати там 4 армійські полки. У 1749 козакам заборонено не лише покидати С.У, а
й залишати свої полки. Маніфестом Катерини // 28.7(8.8.). 1765 слобідські козацькі полки були ліквідовані, а
замість них створювались Харківський уланський, Сумський, Острогозький, Охтирський та Ізюмський
гусарські полки. Козаків позбавлено давніх привілеїв і перетворено на військових обивателів, змушених
платити подушний податок (див. Подушне). Козацька старшина могла вийти у відставку або, вступивши у
регулярні полки, змінити свої чини на армійські. Полковники, що особливо відзначилися в битвах,
отримували звання полковника, обозні - прем'єр-майора, судді - секунд-майора, осавули, хорунжі і сотники поручника; козацькі старшини, що не брали участі в бойових діях, отримували звання чином нижче.
На території С.У. в 1765 була створена Слобідсько-Українська губернія з адміністративним центром у
Харкові, до складу якої увійшли Ізюмська, Охтирська, Острогозька, Харківська та Сумська провінції. Згідно з
переписом у 1773, у Слобідсько-Українській губернії проживало понад 660 тис. чол., в т.ч. 390 тис.
військових обивателів, 226 тис. державних і поміщицьких селян. У 1783 підпомічники прирівняні до
державних селян. У 1780 С.-У.г. була ліквідована і, за винятком Острогозької провінції, увійшла до складу
Харківського намісництва. В 1796 замість Харківського намісництва створено Слобідсько-Українську
губернію, до якої включено також Куп'янський повіт Воронезького намісництва. У 1835 С.-У г. перейменовано
на Харківську губернію з центром у Харкові. Харківська губернія складалася з 11 повітів: Харківського,
Богодухівського, Сумського, Валківського, Старобільського, Вовчанського, Охтирського, Зміївського,
Ізюмського, Куп'янського, Лебединського. У Харківській губернії бл. 60% земель перебували у поміщицькій,
державній і монастирській власності. Найбільші землевласники-Харитоненки, Кеніги та ін. 36% селянських
господарств були безземельними. В 1817 понад 17 тис. державних селян і військових обивателів
Харківського, Ізюмського, Зміївського повітів приписано до військових поселень, що стало причиною
повстань (див. Чугуївське повстання 1819, Шебелинське повстання 1829). Після аграрної реформи 1861
швидкими темпами розвивалися ринкові відносини. У кін. 19 ст. Слобожанщина з виробництва промислової
продукції посідала одне з провідних місць в Україні. Тут налічувалось понад 900 промислових підприємств.

Споруджено великі підприємства транспортного машинобудування - Харківський і Луганський
паровозобудівні заводи, на яких до 1900 побудували 233 паровози. У 1884 відкрито Катерининську
залізницю, що з'єднала Донбас з Криворіжжям. Організовувалися іноземні акціонерні компанії (заводи
сільськогосподарських знарядь Гельферік-Саде і Мель-гозе у Харкові та ін.). Якщо до 1870-х років у С.У.
провідною галуззю промисловості було цукроваріння, то з 1870-х - металообробна і машинобудівна.
На поч. 19 ст. Слобожанщина стала центром українського національно-культурного відродження. У 1805 у
Харкові засновано перший на українських землях у складі Російської імперії університет. За перші 50 років
свого існування вищу освіту в університеті здобуло 2800 чол. З 1816 по 1819 у Харкові видавався перший в
Україні масовий популярний журнал “Украинский вестник” (заснований Євграфом Філомафітським), який
започаткував друкування наукових матеріалів українською мовою. У 1834 в Харкові видано “Малоросійські
оповідання” Г.Квітки-Основ'яненка, якого називали “батьком української прози”. У Слобожанщині діяв
український поетичний гурток “Харківських романтиків” (Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський,
Олександр Корсун та ін.), видавалися альманахи “Молодик”, “Український альманах”, “Сніп” та ін., в яких
публікувалися твори П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, М.Костомарова, І.Галки, Я.Щоголева. У Харкові
виходили фольклорна збірка І.Срезневського “Запорожская старина” (1833-38) і була опублікована стаття
І.Срезневського “Взгяд на памятники украинской народной словесности” - перший друкований публічний
виступ на захист української мови. Розвідками з української історії та історії українського письменства
розпочав свою наукову діяльність у Харкові М.Костомаров. У 1810-40-х роках з'явилися перші праці з історії
С.У, зокрема, І.Квітки “Записки о слободских полках с начала их поселения до 1766 г.” (1812); Г.КвіткиОснов'яненка - “Історико-статистичний опис Слобожанщини”, “О слободских полках”, “Украинцы”, “История
театра в Харькове”; І.Срезневського - “Историческое изображение гражданского устроения Слободской
Украины”. Церковну історію С. досліджував архієпископ харківський Філарет. У др. пол. 19 ст. науковими
дослідженнями в галузі українського мовознавства та етнографії займався професор Харківського ун-ту
О.Потебня та його учень М.Сумцов, працювали видатні історики Д.Багалій, Петро та Олександра
Єфименки.
З другої пол. 1850 років у Слобожанщині розпочалося активне політичне життя. У 1856 група студентів
Харківського ун-ту на чолі з Я.Бекманом, М.Муравським, П.Єфименком і П.Завадським організували таємне
політичне товариство (див. Харківсько-київське таємне товариство). Члени товариства в журналах
“Свободное слово” і “Гласность” піддавали критиці самодержавний устрій, вимагали звільнення селян із
кріпацтва, створили кілька недільних шкіл, у яких вивчалися твори Т.Шевченка. Товариство було
розгромлене в 1860. У серед. 1860 років у найбільших містах С.У активно діяли громади, які займалися
національно-культурним просвітництвом. Влітку 1891 харківські студенти І.Липа, Михайло Базькевич та
студенти Київського ун-ту Віталій Боровик, М.Міхновський створили таємну організацію Братство
тарасівців. У 1897 у Харкові виникла таємна Українська студентська громада, членами якої були
Д.Антонович, М.Русов, О.Коваленко та ін. Подібні студентські громади діяли в Києві, Полтаві, але за
чисельністю (100 членів) харківська була найбільшою.
У січні 1900 на зборах студентських громад Харкова створено першу в Підросійській Україні політичну
партію - Революційну українську партію. На поч. 1880-х років у Харкові діяв військовий гурток “Народної
волі”, а на поч. 1890 років виникли перші марксистські гуртки. У 1898 створено харківський комітет РСДРП.
На поч. 20 ст. відбулися селянські заворушення у Богодухівському та Валківському повітах (ПолтавськоХарківське селянське повстання 1902). У період революції 1905-07 у С.У. відбувся ряд політичних страйків і
збройних виступів робітників (Люботинське повстання 1905, Харківське повстання 1906), селянських
заворушень у Сумському, Охтирському, Харківському, Зміївському повітах.
Після Лютневої революці'і 1917 розпочалося нове піднесення національного руху на Слобожанщині.
29.4.1917 у Харкові відбувся губернський український з'їзд. З'їзд створив Українську губернську раду (гол. Рубас), яка однією з перших визнала Українську Центральну Раду як законний представницький орган
українського народу. В 1917 відбулися українські з'їзди в Острогозьку, Валуйках та ін. містах. У Харкові
українська молодь створила організацію під назвою “Українська національна сотня”. Культурно-просвітню
працю на слобідських землях вели осередки товариств “Рідної школи” та “Просвіти”. Серед провідних діячів
українського руху в С.У. у цей період були Д.Багалій, М.Сумцов, С.Тимошенко, М.Ничипоренко, Є.Сердюк,
Д.Ткаченко, Г.Хоткевич та ін. Вже на поч. грудня 1917 на землі Слобожанщини вторглися більшовицькі
війська під командуванням В.Антонова-Овсієнка. У грудні 1917 бої між частинами Української Центральної
Ради та більшовицькими військами Раднаркому відбувалися у Сумах, П'ятихатках, Куп'янську, Вовчанську.
9-10.12. українські війська у Харкові були розбиті, влада перейшла до рук більшовиків. 11-12(24-25). 12.1917
у Харкові на першому Всеукраїнському з'їзді рад було проголошено утворення радянської “УНР”,
Центрального виконавчого комітету (гол. -Є.Медведєв) та першого більшовицького уряду в Україні Народного Секретаріату. У січні 1918 за вказівкою В .Леніна створено маріонеткову Донецько-Криворізьку
Радянську Республіку з центром у Харкові. У грудні 1919 у Слобожанщині було остаточно встановлено
більшовицьку впаду. У 1925 Харківську губернію було ліквідовано. У 1918, 1920, 1922, 1924-25 уряд УСРР
неодноразово ставив питання про розмежування з РСФРР території Воронежчини і Курщини. У 1927 ЦК
КП(б)У просить передати Україні ті слобідські території, де українці становили більшість і жили компактно. З
такими ж проханнями зверталися у Москву збори багатьох повітів Слобожанщини. Згідно з переписом 1926,
на землях Слобожанщини, розміщених у РСФРР, чисельність українців на суцільно-українських землях

становила 64,2% від усіх жителів, на змішаних (українсько-російських) територіях- 14,1%. Після
проголошення незалежності України національно-культурне життя українців на землях Слобожанщини, що
входять до складу Росії, поступово відроджується. Відкриваються недільні українські школи, працює
Товариство української мови, налагоджено контакти з українським посольством у Москві, громадськими і
культурно-освітніми організаціями в Україні.
В. Більовський (Харків)
СЛОБОДИЩЕНСЬКИЙ ТРАКТАТ 1660 (Чуднівський трактат) - договір, укладений 17(27). 10.1660 гетьманом
України Ю.Хмельницьким з Польщею у містечку Слободищі біля м. Чуднова (тепер Бердичівського р-ну
Житомирської обл.). Провідну роль у виробленні умов договору з української сторони відігравали козацькі
старшини Г.Гуляницький, Г.Лісницький, митрополит Д.Балабан; з польської-коронний гетьман С.Потоцький
і польний гетьман Ю.Любомирський. Скасував невигідні для України Переяславські статті 1659. Згідно з
умовами договору, Гетьманщина розривала союз з московським царем і відновлювала державний зв'язок
України з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658. Залишаючи в силі більшість пунктів
договору І.Виговського з королівським урядом, польська сторона не погодилась на створення Великого
князівства Руського, яке входило б на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративного
державного утворення - Речі Посполитої. За умовами С.т. Україна одержувала тільки автономію з
гетьманом на чолі; українські війська зобов'язувались брати участь у воєнних діях польської армії проти
Московського царства і не нападати на Кримське ханство. Козацька рада у Корсуні схвалила С.т., але
лівобережні полки на чолі з Я.Сомком і В.Золотаренком не погодились з умовами договору і висловились
за збереження союзницьких відносин із Москвою, що започаткувало поділ Гетьманської держави на
Правобережну і Лівобережну частини.
М. Пасічник (Львів).
“СЛОБОЖАНЩИНА” - суспільно-політична і літературна газета. Видання “С.” було спробою відновити
український часопис після заборони “Хлібороба”. 26.3.1906 у Харкові вийшов перший і єдиний номер.
Редактором був М.Міхновський. Містила матеріали з історичного минулого, національного і політичного
життя народу. Виступала за участь українців у роботі Державної Думи. Через антиурядову й виразно
самостійницьку спрямованість “С.” після виходу першого номера заборонена цензурою.
Г. Геращенко (Запоріжжя).
СЛОВАЦЬКИЙ ЮЛІУШ (4.9.1809 -3.4.1849) - великий польський поет. Н. у м. Кременці (тепер Тернопільська
обл.) у сім'ї професора ліцею. У 1829 закінчив Віленський ун-т. Учасник Польського повстання 1830-31, під
час якого виїхав за кордон. Перебував у Швейцарії, Італії, подорожував по країнах Сходу. З 1839 жив у
Парижі. У 1848 був
свідком революційних подій у французькій столиці, у Познані та Вроцлаві. Помер у Парижі. У своїх творах
відображав ідеї боротьби за демократичну Польщу, дружби і співробітництва народів у боротьбі з
монархічною тиранією, звертався до подій визвольної війни українського народу під проводом
Б.Хмельницького (драма “Ян Казимир”, 1841), Коліївщини (драма “Срібний сон Саломеї”, 1843), поема
“Беньовський”, (1841-1846), оцінюючи їх у дусі народних традицій, оспівував Кременець, природу Волині,
широко використовував український фольклор.
Ф. Стеблій (Львів).
СЛОВАЧЧИНА - держава у Центральній Європі. Утворена 1.1.1993. Пл. 49 тис. кв. км. Населення 5,268 млн.
чол. (1991), з них словаків - 4,5 млн. чол., угорців - 0,5 млн. чол., циганів - 0,1 млн, чол., чехів - 0,1 млн. чол.,
українців - 0,03 млн. чол. (проживають переважно на території Пряшівщини). Столиця -Братіслава.
Конституція прийнята 1.9.1992. Вищий законодавчий орган - Національні Збори. Президент країни
обирається парламентом (3/5 голосів депутатів).
Поселення людей на території С. відомі з періоду середнього палеоліту (стоянка Ганов-це). У 5 ст. до н. е. її
заселили фракійські племена, з 3 ст. до н. е.- кельти. У 3—4 ст. розпочалася слов'янська колонізація
території сучасної С. (культура празької кераміки). У другій пол. 6 ст. ця територія частково потрапила у
сферу діяльності аварського племінного союзу. У 7 ст. С. входила до складу племінного об'єднання Само, а
в 9-10 ст. - Великоморавської держави. Після розпаду Великоморавської держави слов'янські племена, які
займали землі сучасної С. (словени, моравляни), поступово потрапили у залежність від угрів (мадяр). У
серед. 11 ст. територія С. була повністю завойована угорцями і включена до складу Угорської держави
(знаходилась у її складі до утворення у 1918 Чехословаччини). Згодом ці слов'янські землі стали
найрозвинутішою частиною Угорського королівства. У 1241-42 значна частина території С. зазнала нападу
монголо-татар.
Наприкін. 12 ст. на території С. посилено розвивалося ремісниче виробництво, яке стало основою для
виникнення міст. До кін. 13 ст. їхня кількість сягала бп. 20. У 15 ст. найбільшими з них були Братіслава і
Кошіце - до 10 тис. жит., Левоча, Трнава, Банська-Штявниця, Банська-Бистриця, Кремниця - до 5 тис. чол.
Найбільші міста об'єднувались у союзи. У 1440 роках виник союз “Пентаполітана” (Кошіце, Левоча, Пряшів,
Бардейов і Сабінов). За його зразком у 1487 утворено союз східнослов'янських міст (Ґелниця, Смолнік,
Рожнява, Спішська-Нова-Весь, Ясов).

З другої чв. 15 ст. у С. поширилися реформаційні ідеї, які особливо проявилися у “Русі братриків” (1445-71).
В основі цього руху лежали гуситські ідеї, які проповідували колишні учасники гуситського руху. “Рух
братриків” охопив переважно східну частину С., однак набув поширення і на ін. землях. За правління Матвія
Корвіна (1458-90) і Ягеплонів (1491-1526) різко погіршилося становище селян, які за законом 1514 були
прикріплені до землі. Посилення національного і соціального гноблення спричинило численні селянські
виступи, зокрема, участь словацьких селян у повстанні під керівництвом Дожі Д'єрдя. У 1525-26 відбулися
виступи гірників Кремниці та Банської-Штявниці. На поч. 16 ст. південна частина С. після битви під Мохачем
(1526) потрапила під владу Османської імперії. Решта території С. увійшла до складу монархії Габсбургів. У
17 ст. за сприяння Габсбургів на словацьких землях у складі Туреччини відбулося повстання І.Текея з
Кежимара (1678-83). За Карловицьким конгресом 1698-99 імператор Священної Римської імперії Рудольф II
приєднав до своїх володінь і ту частину С., що належала Османській імперії. Габсбурги розгорнули боротьбу
проти протестантизму в рамках Контрреформації, яка супроводжувалася численними репресіями, призвела
до значних етнічних і соціальних змін. Зокрема, якщо наприкін. 17 ст. більшість населення габсбурзької
частини Угорщини становили словаки, то з поч. 18 ст.- угорці. Угорські правлячі кола повністю заперечували
національні права словаків.
У 18 ст. у зв'язку з проникненням ідей Просвітництва у С. спостерігалося деяке пожвавлення в культурній
сфері. Серед словацьких культурно-освітніх діячів того часу помітне місце займав М.Бель (1684-1749), який
першим зробив спробу критичного аналізу джерел з історії С., чим сприяв формуванню словацької
національної самосвідомості. Культурно-просвітницька діяльність Ш.Піларика (1615-93), Д. Крмана (16631740) та багатьох ін. підготувала грунт для просвітницького руху в С., ідеї якого на словацькому грунті
розвинули словацькі просвітники Ю.Рібай, Й.Байза, С.Тешедик, Я.Манін та ін. У працях Ю.Папанека і
Я.Грдлічки вперше визначена етнічна територія словаків, що мало важливе значення для наступного
розвитку національного руху. Державні реформи кін. 18 ст. в Австрійській імперії, які проводили МаріяТереза і Йосиф II, сприяли розвитку індустріальних відносин на словацьких землях. У 1767 імператриця
Марія-Тереза видала Земельний акт, який регламентував відносини селян з поміщиками в Угорському
королівстві (отже і у С.); згідно з імператорським патентом Йосифа II (1785) у С. відмінено кріпосництво.
Після скасування кріпосної залежності значно зросла соціальна диференціація селянства. Серед
повнонадільних селян (седлаків) виділилася категорія слободників, які не несли ніяких повинностей і
зберігали свободу господарської діяльності. Малоземельні і безземельні селяни (желлери), в основному,
займалися сезонними роботами та поповнювали ряди ремісників і дрібних торговців. Збільшився прошарок
дрібних землевласників - земанів, частина з яких взагалі не мала кріпаків і обробляла свої наділи власною
працею. Земани користувалися всіма привілеями угорського дворянства - були звільнені від податків і
військових обов'язків, могли брати участь у дворянських виборних органах тощо. Земанство стало одним із
джерел формування словацької патріотичної інтелігенції. Реформи кін. 18 ст. торкнулися й інших сторін
суспільного життя: у 1777 запроваджена єдина система освіти; утворені нові єпископства -Спішське,
Банськобистрицьке, Рожнявське; вперше в обігу появилися паперові гроші (словацькою мовою напис на них
зроблено у 1849).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:28 | Повідомлення # 114
Зміни в соціально-економічній сфері та в суспільно-культурному житті словацьких земель створили
передумови для національного відродження. Проте цей процес ускладнювався відсутністю загального
національно-культурного центру і недостатньою сформованістю словацької національної ідеології.
Показово, що на рубежі 18-19 ст. поняття “слов'янин” і “словак” ще не встигли диференціюватися і часто
сприймалися у С. як синоніми. Національний рух охопив головним чином духівництво, яке поділялося на
католицьке, греко-католицьке і протестантське. Етно-конфесійний поділ гальмував появу єдиної
загальнословацької літературної мови. Представники католицизму відстоювали літературну мову,
запропоновану А.Бернолаком на базі західнословацьких діалектів. Протестанти протиставили цьому давню
традицію використання чеської літературної мови, дещо модифікувавши її відповідно до словацьких умов.
Наприкін. 1830 років нове покоління національних діячів (Л.Штур, М.Годжа і Й.Гурбан) в основу словацької
літературної мови поклали середньословацький діалект як найбільш поширений серед народу. Спираючись
на історичні факти, Л.Штур і його однодумці відстоювали право словаків на самостійний національний
розвиток. У 1842 вироблена програма словацької нації, яка містила вимоги видання словацької преси,
навчання у школах словацькою мовою тощо. Особливо широкого розмаху національно-визвольний рух
набрав під впливом революційних подій 1848 в Австрійській імперії. У травні 1848 прийнято “Вимоги
словацького народу” - програмний документ, у якому викладені національні, політичні й культурні вимоги
словаків. Під час революційних подій 1848 словаки вперше виступили зі своїм національним прапором. У
вересні 1848 Словацька Національна Рада на чолі з Й.Гурбаном проголосила самостійність С. у рамках
Угорського королівства, з прямим підпорядкуванням віденському уряду. У відповідь угорська влада
відмовилася вести переговори із словацькими представниками і вжила
заходів для придушення словацького національного руху. Словацький національний рух активізувався на
поч. 1860 років. У червні 1861 прийнято нову національну програму -“Меморандум словацького народу”, в
якому містилися вимоги надання словакам внутрішньої автономії в межах їхньої етнічної території з
уточненням кордонів жуп (комітатів) за національним принципом. Проте угорська влада звинуватила
словаків у сепаратизмі, порушенні основних законів і відкинула цей меморандум. Словацькі політичні і
культурні діячі все більше усвідомлювали, що розвивати національну свідомість і протистояти угорському
гнобленню можна лише з допомогою національних органів, шкіл і культурних інституцій. У 1863 утворено

словацький культурний центр - “Матиця словацька”.
Після перетворення у 1867 Австрійської імперії в дуалістичну монархію-Австро-Угорщину С. залишилась у
складі Угорщини. У 1868 угорський сейм прийняв закон, за яким проголошувалася політична неподільність
Угорщини, словаки розглядалися як складова частина угорського народу, а прояв словацької національної
самосвідомості прирівнювався до державного злочину. Угорський уряд взяв курс на проведення політики
цілковитої асиміляції й мадяризації словацького населення: у 1874 закриті всі чотири словацькі гімназії, в
1875 розпущено єдину словацьку культурну установу - “Матицю”. У 1869-72 словаки мали лише одного
представника в угорському парламенті. Внаслідок політики асиміляції, різних обмежень у сфері освіти і
культури до кін. 19 ст. серед словаків збільшилася неписьменність, частину міського населення було
мадяризовано.
На поч. 20 ст. у С. діяла єдина політична організація - Словацька національна партія, в якій існувало три
фракції: консервативна (мартінці), консервативно-клерикальна (лю-довці) і ліберальна (гласисти). Мартінці
(лідер С.Гурбан), які представляли, в сновному, інтереси католицького духівництва, відмовилися від вимог
створення Словацької автономії і наголошували лише на необхідності вирішення культурно-мовних
проблем. Гласисти (С.Шробар) пропагували словацько-чеське зближення у сфері економіки і культури.
У кін. 19-на поч. 20 ст. С. продовжувала займати значне місце у загальноугорському промисловому
виробництві. У С. добувалося 75% залізної руди, 37% міді й понад 50% срібла від загального обсягу
видобутку в Угорщині. У 1880-90-х роках на словацькій території виникло бл. 40 промислових підприємств.
Ключові позиції в промисловості С. знаходилися в руках угорської та австрійської буржуазії. Словаки
контролювали діяльність лише дрібних підприємств і сільських промислів. У 1883 у Ружомберку виникла
перша словацька акціонерна фабрика, у 1884-перший словацький банк. Великими індустріальними
центрами були Братіслава і Кошіце. Наприкін. 19 ст. капіталістичні відносини утверджуються і в аграрному
секторі, основу якого складало велике землеволодіння. Аграрне перенаселення викликало масову еміграцію
селян до інших країн - в основному до США і Канади.
Словацька еміграція у США в 1907 утворила культурно-політичне об'єднання - Словацьку лігу, яку очолив Ш.
Фурдек. У 1912 у С. виникла Народна партія, на чолі якої стояв П.Мудронь. Обидві організації відіграли
значну роль у політичному житті словаків у роки Першої світової війни. З ініціативи Народної партії у 1914 в
Будапешті прийнято рішення про утворення Словацької Народної Ради. 22.10.1915 у Клівленді (США) між
Словацькою лігою і Чеським національним об'єднанням підписано договір, який передбачав об'єднання
словаків і чехів у федеративному союзі двох держав. Підписана угода лягла в основу діяльності
Чехословацької Національної Ради, створеної у Парижі в 1916 на чолі з Т.Масариком. Частина словацької
еміграції у Росії висувала ідею включення С. до складу Російської імперії як безпосередньо, так і в складі
чесько-словацької монархії під протекторатом Росії.
На завершальному етапі Першої світової війни у С., як і в багатьох країнах Європи, розгорнувся
революційний та національно-визвольний рух. 30.5.1918 Т.Масарик, голова Чехословацької Національної
Ради, уклав зі словаками, які проживали у США, угоду (Пітсбурзька угода), за якою словаки одержували у
Чехословацькій державі автономію.
У вересні 1918 створено вищий орган С. -Словацьку Національну Раду, яка у жовтні 1918 на сесії у м.
Мартіні проголосила входження С. до єдиної Чехословацької Республіки. У першому уряді Чехословаччини
було створено спеціальне міністерство у справах С. У січні 1919 з території С. були виведені угорські війська
і над її територією було встановлено контроль празького уряду. Словацька Національна Рада і місцеві
органи влади були розпущені. В серед, червня 1919 у Прешові за підтримки угорського комуністичного
режиму було проголошено про утворення Словацької Радянської Республіки, яка проіснувала три тижні. У
лютому 1920 тимчасові Національні збори прийняли конституцію Чехословацької Республіки, основні
положення якої не відображали національної самобутності словаків. З поч. 1920 років найсильніші політичні
позиції у С. займала Християнська народна партія (з 1925 - Глінківська словацька народна партія, ГСНП).
Критикуючи офіційну теорію т.з. чехословакізму, централізаторську політику празького уряду і висуваючи
вимоги політичної автономії С., ГСНП зуміла знайти підтримку у значної частини словацького населення.
Певним впливом у Словаччині користувалася Комуністична партія Чехословаччини (КПЧ), створена в 1921.
Під час світової економічної кризи 1929-33 на перший план у внутріполітичній ситуації висунулося
національне питання. Глінківська словацька народна партія розгорнула широку античеську кампанію і
виступила з вимогою автономії для С. За Мюнхенською угодою 1938 південні райони С. передавалися
Угорщині. На решті території 14.3.1939 проголошено самостійну Словацьку Республіку, а в липні прийнято її
конституцію. Президентом став Й.Тісо, прем'єр-міністром - В.Тука. Система нерівноправних договорів,
укладених С. під тиском гітлерівського керівництва, призвела до повної політичної і економічної залежності
країни від Німеччини. Згідно з німецько-словацьким договором та військовою угодою Берлін одержав право
розмістити частини вермахту на заході С. та можливість контролювати всю зовнішньополітичну і військову
діяльність словацького Уряду.
У 1941 на території С. розгорнувся широкий антифашистський рух, керівництво яким здійснювали три
основні політичні сили -Компартія С. (утворена у 1939), некомуністичні політичні організації та емігрантський
чехословацький уряд. У серед. 1941 розпочалися перші акції збройного опору. Наприкін. 1943 представники

опозиційних тісовському режимові сил утворили вищий політичний орган національно-визвольної боротьби Словацьку Національну Раду. У грудні 1943 підписано т. зв. Різдвяну угоду, яка обумовлювала права
словаків у відновленій Чехословацькій республіці та передбачала створення спільного антифашистського
національного фронту чехів і словаків. У кін. серпня 1944 вибухнуло Словацьке національне повстання, яке
стало кульмінаційним моментом словацького руху Опору, спрямованого проти режиму Тісо та фашистських
окупантів. У жовтні 1944 повстання було придушене, однак партизанська боротьба не припинялася. У квітні
1945 німецькі війська під натиском Радянської армії залишили територію С. Влада у країні перейшла до
Словацької Національної Ради. Оскільки на цей час ще не було чіткого розмежування компетенції між
реорганізованими у квітні 1945 чехословацьким урядом і Словацькою Національною Радою, остання
виступила з ініціативою проведення переговорів. В їхню основу була покладена ідея федеративного союзу
словаків і чехів.
2.6.1945 між чеським урядом і Словацькою Національною Радою у Празі підписано угоду (Перша празька
угода), яка відхилила федеративний принцип створення майбутньої чехо-словацької держави, однак
надавала словацьким органам влади широкі повноваження (остаточно положення цього документа
узгоджені у квітні 1945 - Друга празька угода). Після підписання цих документів відбулася часткова
переорієнтація політичних кіл С. щодо національного питання. Під час виборів до Національних зборів
чехословаччини в С. у травні 1946 перемогу здобула Демократична партія, яка відстоювала ідею
федеративного устрою Чехословацької держави. У червні 1946 відбулися чергові словацько-чеські
переговори, які завершилися підписанням Третьої празької угоди. Нова угода значно обмежувала
компентенцію словацьких національних органів: центральна влада здобула право контролю над
законодавчою діяльністю Словацької Ради. Після невдачі на парламентських виборах Компартія вдалася до
позапарламентських форм боротьби. У вересні 1947 у засобах масової інформації було оголошено про
викриття т. зв. антидержавного підпілля у С., наслідком чого стали масові акти політичного терору проти
політичних противників. Загостренню політичної ситуації додавали економічні труднощі, викликані
неврожайним 1947. Після комуністичного перевороту в лютому 1948 в Чехословаччині було встановлено
тоталітарний репресивний режим. Некомуністичні партії у С. розпущені або реорганізовані. Замість
Демократичної партії утворена Партія словацького відродження, яка разом з Партією свободи формально
входила до складу Національного Фронту. Проте фактично обидві партії були витіснені з політичного життя.
У 1960 прийнято Конституцію Чехословаччини, яка суттєво обмежувала права і компетенцію верховних
органів влади С. Ліквідовано словацький уряд - Колегію уповноважених. Словацька Національна Рада, яка
мала тільки представницькі функції, проголошувалася національним органом державної влади С.
Обмеження прав словацьких національних органів влади призвело до виникнення на С. національнореформістського руху, лідерами якого були Г. Гусак, Л.Новомєський та ін. З самого початку цей рух
підтримав керівник словацьких комуністів А.Дубчек, який шукав опори для реалізації своїх планів
демократизації існуючого суспільного ладу. Політика чехословацького керівництва, яка увійшла в історію як
“Празька весна”, здобула схвалення більшої частини словацького суспільства. За результатами опитування
населення 77% висловилися на її підтримку, 5% були проти її втілення, а 14% не змогли дати певної
відповіді. Побоюючись втратити союзника, керівництво Радянського Союзу спільно з партнерами
Варшавського блоку провело кілька зустрічей з чехословацькими партійно-державними лідерами. Проте
керівники Чехословаччини не відмовилися від реформаторського курсу. У ніч з 20 на 21.8.1968 СРСР та
його союзники з блоку розпочали військову інтервенцію проти Чехословаччини. У зв'язку з цим населення С,
вдалося до різних способів опору. У Братіславі та ін. великих містах населення знімало пояснюючі дорожні
знаки, нумерацію будинків тощо. На вулицях міста з'явилися плакати на підтримку керівництва країни з
вимогами, щоб окупаційні війська покинули територію країни. Застосовувалися також інші методи
психологічного ведення війни. “Празька весна” 1968 дала поштовх для змін державного устрою
Чехословаччини. Словаки не задовольнялися унітарною формою Чехословацької республіки і вимагали її
реорганізації на федеративних засадах. Прихильником федеративної Чехословаччини був Г.Гусак, який у
серпні 1968 очолив Словацьку компартію. Під його керівництвом утворена конституційна комісія, яка
підготувала проект федералізації Чехословацької республіки. 27.10.1968 Національні збори ЧССР прийняли
конституційний закон (вступив у силу 1.1.1969). І хоча формально прийняття закону надавало С. права
союзної республіки, фактично ж ЧССР продовжувала залишатися унітарною державою. Внаслідок
придушення “Празької весни” процеси демократизації у С. були повністю припинені, республікою
прокотилася хвиля репресій проти учасників реформаторського руху. У 1970 роках дисидентський рух
проявлявся у діяльності окремих керівників католицької церкви та громадських екологічних об'єднань.
Наприкін. 1980 років боротьбу всіх опозиційних груп демократичних сил за оновлення суспільства очолила
організація “Громадськість проти насильства”. Внаслідок “оксамитової” революції (1989) та краху
тоталітарного режиму словацьке суспільство дістало можливість стати на шлях проведення демократичних
перетворень, а відтак добитися справедливого вирішення національного питання. У квітні 1990 парламент
Чехословаччини прийняв закон про розмежування компетенцій між федерацією і республіками, за яким С.
одержала широку самостійність (крім питань оборони, зовнішньої політики і валюти). Однак, частина
політичних сил країни виступала за надання С. повної політичної незалежності. 20.7.1992 С. проголосила
свій суверенітет, а 6.8.1992 словацький парламент схвалив Конституцію країни. Внаслідок поділу ЧехоСловаччини з 1.1.1993 утворено незалежну Словацьку Республіку. У лютому 1993 словацький парламент
обрав Президентом республіки М.Ковача. Перший уряд незалежної С. очолив В.Мечіар. Восени 1994 у
країні відбулися парламентські вибори, перемогу на яких здобули демократичні сили. Після здобуття

незалежності країни уряд головну увагу приділяє формуванню національної економіки. Першочергове
завдання країни - подолання технологічного відставання від розвинених країн Заходу. У розвитку
зовнішньоекономічних відносин Словацька Республіка орієнтується, перш за все, на своїх найближчих
сусідів. Основні предмети словацького експорту -промислові товари народного вжитку, продовольство.
Серед імпорту переважають сировинні матеріали, устаткування.
Українсько-словацькі зв'язки. Близькість культур обох народів, а почасти і спільність традицій сприяли
розвитку економічних і культурних відносин між Україною і С. До 18 ст. вони мали, в основному, торговоекономічний характер і практично не виходили за регіональні межі. Ширші українсько-сповацькі контакти
зав'язуються лише на поч. 18 ст. З 18 ст. значне місце у розвитку взаємин між українцями і словаками
займала Києво-Могилянська академія, де поряд з українцями навчалися також словаки. У навчальних
закладах на території С. (Братіслава, Трнава) здобували освіту українці. У Трнаві надруковані перші книги
для закарпатських українців: “Катехизис” (1698), “Буквар” (1699), “Краткоє припадков моральних собраніє”
(1727). Цікаві спогади про Україну залишив словак Д.Крман, який їздив з посольством до гетьмана І.Мазепи.
Дальше зміцнення українсько-словацьких контактів пов'язане з епохою словацького національного
відродження. Провідні представники словацького культурно-національного руху (Я.Коллар, П.Шафарик), з
одного боку, діячі “Руської трійці”, київські й харківські романтики, з іншого, своєю творчістю та особистими
контактами дали поштовх активнішому розвитку взаємин українців і словаків. П.Шафарик став одним із
перших європейських вчених, який науково об'єктивно визначив територію та етнічні межі українського
народу, стверджував, що українці є самостійним народом із власною мовою і культурою. Значне місце у
розвитку українсько-словацьких відносин у 19 ст. мала діяльність Л.Штура (1815-56) та його однодумців, чия
наполеглива праця активізувала і українсько-словацькі культурні взаємини. Велике зацікавлення Україною,
зокрема, долею закарпатських українців, виявили відомі діячі словацької культури “штурівської генерації”,
зокрема, Б.Носак-Незабудов, Й.М.Гурбан та ін. Водночас представники культури закарпатських українців
О.Духнович, О.Павлович, А.Добрянський, І.Раковський немало зробили для ознайомлення українців із
словацькою культурою. На першому Слов'янському з'їзді 1848 у Празі А.Добрянський разом із М.Гурбаном
висунув спільні вимоги українців і словаків про надання їм автономних прав у складі монархії Габсбургів.
Провідну роль відіграв А.Добрянський у заснуванні “Пештбудинських відомостей”, а також в створенні
культурно-просвітницької організації словаків “Матиця словацька” (існувала у 1863-75), яка підтримувала
тісні контакти з аналогічною організацією українців у Львові. У другій пол. 19 ст. спостерігалося значне
пожвавлення літературно-мистецьких контактів. У С. з'являються статті про українську літературу (Й.
Заборський), переклади творів українських авторів, праці про історичне минуле українського народу,
зокрема, про запорозьких козаків. Зацікавлення Україною у словацькому суспільстві знайшло свій вияв у
творчості Я.Ботто (1829-81), Й.Янчо. У 1870-90-х роках у С. надруковано переклади окремих творів
українських письменників і вчених (М.Костомаров, Т.Шевченко, Ю.Федькович та ін.), опублікована низка
статей, в яких послідовно простежувався український літературний процес. На поч. 20 ст. у С. були
перекладені твори Т.Шевченка, В.Стефаника, Л.Українки, М.Яцкого, Є.Ярошинської, О.Маковея, А.
Чайковського, Б.Грінченка та ін., в чому велика заслуга чеських перекладачів Ф.Вотруби, Ю.Славіка,
І.Лахата ін. Водночас в Україні з'явилися роботи, присвячені словацькій літературі й культурі (В.
Доманицький, І.Франко, В.Гнатюк). У міжвоєнний період взаємини українців і словаків на ниві суспільнополітичного життя практично згорнулися. На землях Закарпаття, які входили до складу С., проводилася
словакізація українського населення, а провідні політичні партії (зокрема, Словацька народна партія) не
підтримували контактів з українськими політиками Закарпатської України.
Певні прояви суспільно-політичних контактів спостерігаються в роки Другої світової війни. Так, окремі загони
словацьких військ брали участь у русі Опору на території України (Волинь, Одеса). У 1944-45 на заході С.
розташовувалась дивізія “Галичина”, а в 1945-46 через територію С. на Захід проходили частини УПА. У
післявоєнні роки у С. створено ряд українських громадсько-культурних товариств, які своєю діяльністю
сприяли як розвитку національної культури, так і українсько-словацьким взаєминам - Український
національний театр (нині Театр О.Духновича), Українська студія словацького радіо, Українська секція Спілки
словацьких письменників, Культурний союз українських трудящих (тепер Союз русинів-українців), Музей
української культури (тепер - Краєзнавчий), Асоціація україністів Словаччини та ін. Важливу роль у
громадських контактах відігравали часописи “Дукля”, “Дружно вперед”, “Веселка”, газета “Нове життя”. У С.
опубліковані численні роботи М.Мольнара, О.Рудловчак, М.Неврлі та ін. дослідників української літератури.
В Україні широкою популярністю користувалася словацька література, музика, образотворче мистецтво.
Словацька тема прозвучала в українській літературі (О.Гончар, “Прапороносці”, І.Дорошенко, “В горах
Словаччини”, Р.Лубківський,“3 словацького зошита” та ін.). Українські літератори Д.Павличко, Р.Лубківський,
Г.Сиваченко за популяризацію словацької літератури в Україні відзначені премією П.О.Гвездослава.
Словацькі митці у своїй творчості відтворювали українські мотиви, зокрема, словацький композитор
Е.Сухонь створив кантату “Підкарпатський псалом”. Відома в Україні словацька музика. Під час гастролей в
Україні Словацького національного театру (1960 роки) були показані опери словацьких авторів, виконані
концертні твори словацьких композиторів. Українські глядачі ознайомилися з десятками фільмів словацької
кіностудії “Коліба”. Попри поглиблення словацько-українських культурних взаємин на рубежі 1980 - поч. 90-х
років, громадсько-культурне життя українців у С. почало переживати складні часи: зменшилася кількість
українських шкіл, викладання всіх предметів перевелося на словацьку мову, скоротилася кількість видань
українських творів, обмежувався час україномовних радіопередач тощо. З проголошенням незалежності

України і Словацької Республіки, встановленням дипломатичних відносин між обома країнами створилися
сприятливі умови для розвитку двосторонніх відносин на грунті рівноправності і взаємоповаги.
М. Кріль (Львів).
“СЛОВО” - 1) Суспільно-політична і літературна газета русофільського (москвофільського) спрямування.
Виходила у Львові в 1861-87 (до 1872 - двічі на тиждень, пізніше -тричі). Засновник і перший редактор
Б.Дідицький, згодом-В.Площанський (1871-87). “С.” друкувалося етимологічним правописом (“язичієм”) за
матеріального сприяння М.Качковського і митрополита Г.Яхимовича. З 1876 газета фінансувалася
російським урядом, що позначилося на її політичному спрямуванні і відповідно призводило до конфліктів з
австро-угорською владою, котра часто конфісковувала як окремі матеріали, так і цілі випуски видання.
Популярністю користувалися ряд додатків до “С.”, зокрема, “Галичанин”, “Письмо до Громады” та ін. У “С.”
друкувалися спогади Б.Дідицького, праці Я.Головацького, А.Петрушевича, А.Добрянського. Багатий
інформаційний матеріал поданий у “С.” служить цінним джерелом для дослідження історії Галичини,
вивчення народного і політичного життя другої пол. 19 ст. 2) Щотижнева газета, орган УСДРП. Виходила у
1907-09 у Києві. До редакційної колегії входили М.Порш, С.Петлюра, В.Садовський, Я.Міхура.
Публікувалися статті, в основному, на соціально-політичну тематику. Під назвою “С.” виходило ряд ін.
українських періодичних видань, зокрема: двотижневик у Вінніпегу (1904-05); орган УСДРП, один номер у
жовтні 1915 (ред. В.Винниченко і Ю.Тищенко); щоденна газета у Кам'янці-Подільському (1920: ред.
Котляренко) та ін.
А. Середяк (Львів).
“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” - видатна пам'ятка літератури Київської Русі, присвячена невдалому походу
новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185. Написане, на думку більшості
дослідників, не пізніше 1187. До нас дійшла одна рукописна копія “Слова” з оригінального списку 16 ст., який
не згорів під час пожежі в Москві у 1812. Перша публікація “Слова” про Ігорів похід підготовлена О.МусінимПушкіним, М.Бантиш-Каменським, О.Малиновським і здійснена у 1800. Автор невідомий. Існують різні
гіпотези щодо автора “Слова”, зокрема, висловлювалися думки про його київське або галицьке походження,
про те, що ним могла бути людина, близька до новгород-сіверського князя, а можливо, і сам князь. Всі
дослідники, однак, вважають, що автор був учасником і очевидцем подій та мав неабиякий літературний
талант. “Слово” - твір лірико-епічного жанру, насичений яскравими поетичними картинами і фольклорними
образами; виражає ідею патріотизму, захисту рідної землі. Описуючи події, автор “Слова” застерігав руських
князів проти одиноких самостійних спроб боротьби з кочівниками, що заздалегідь було приречено на
поразку, і закликав їх об'єднати свої сили для відсічі ворогові. Твір перекладено багатьма мовами народів
світу. У 1833 “Плач Ярославни” переклав українською мовою М.Шашкевич, а переклад усього “Слова”
здійснив І.Вагилевич.
О. Щодра (Львів).
СЛОВ'ЯНИ - велика група європейських народів, об'єднаних близькістю мов і спільним походженням. У
мовному відношенні поділяються на східних (українці, росіяни, білоруси), західних (поляки, чехи, словаки,
лужичани) і південних (болгари, македонці, хорвати, .словенці, боснійці, чорногорці, серби). Слов'янські
мови належать до індоєвропейської мовної спільності. Питання про походження С. дотепер залишається
дискусійним. За різними гіпотезами, їхня прабатьківщина розміщується між Лабою і Середнім Подніпров'ям.
За припущенням багатьох археологів, найдавніші С. (в науковому означенні “праслов'яни”) були потомками
скотарсько-землеробських племен культури шнурової кераміки, які на рубежі 3-2 тис. до н.е. розселилися з
Північного Причорномор'я і Східного Прикарпаття у Центральній і Східній Європі. Згідно з ін. припущеннями,
С. у подальшому представлені кількома генетично пов'язаними між собою матеріальними культурами; з них
особливе значення мали культури тщинецька (поширена у другій чверті 2 тис. до н. е.; між Віслою і
Середнім Дніпром), лужицька (13-4 ст. до н. е.; від Лаби до Волині), поморська (6-2 ст. до н. е.; на терені
Польщі і суміжних з нею землях України та Білорусі). Щодо Подніпров'я деякі археологи вважають С. носіїв
чорноліської культури (8-7 ст. до н. е.), неврів і навіть Геродотових скіфів-орачів. Ряд учених твердить, що
праслов'янська мова виділилася з індоєвропейської мови в серед. І тис. до н. е. на території Великопольщі
(історичній області на заході Польщі) внаслідок перемішування носіїв лужицької культури і тієї частини
балтів, яка просунулася зі сходу на захід від Вісли. У такому разі поява праслов'ян датується значно
пізнішим часом. З С. також пов'язують зарубинецьку культуру (II тис. до н.е.-1-2 ст. н. е.; Середнє і частково
Верхнє Подністров'я, басейни Прип'яті і Десни). За свідченням античних авторів (Плінія Старшого, Таціта,
Птолемея), по нижній і, можливо, середній та верхній течіях Вісли проживали венеди -народ, який багато
науковців ототожнює з С. У 2-4 ст., внаслідок руху на південь германських племен (готи, гепіди), цілісність
території С. була порушена, що мало, напевно, неабияке значення у поділі С. на східних і західних. Основна
маса носіїв зарубинецької культури пересунулась на північ і північний схід по Дніпру і Десні
(пізньозарубинецька культура). У 2-5 ст. у правобережному лісостеповому Придніпров'ї, Верхньому Побужжі
і Подністров'ї проживали племена черняхівської культури, яких одні археологи вважають слов'янською, інші
- поліетнічною групою, до якої входили слов'янські племена. У 5 ст. С. активно включились у велике
переселення народів. До кін. 5 ст. вони зайняли землі на північ від Дунаю і Чорного моря. За писемними візантійськими
джерелами С. у той час поділялись на венедів, які населяли, напевно, терен Польщі, склавинів (Чехія,

Словаччина, Угорщина, правобережний лісостеп і Полісся України, Сербії, Молдови, можливо, частини
Хорватії, Словенії та Австрії) і антів (Північне Причорномор'я між Дніпром і Дністром). У 6 ст. склавини та
анти здійснювали грабіжницькі рейди з-за Дунаю на Балканський півострів, а протягом останніх десятиріч 6 першої пол. 7 ст. вони його колонізували. У 6-7 ст. С. заселили також межиріччя Лаби та Одри і крайнє
Верхнє Придністров'я та землі на захід від нього, де раніше проживали балти і фінно-угри. Внаслідок
розселення С. на величезному просторі етнічна і мовна їхня спільність почала поступово розпадатися, що,
зрештою, призвело до утворення трьох слов'янських груп - східної, західної та південної. Писемні та
археологічні матеріали засвідчують, що у третій чв. І тис. у С. відбувався розпад первіснообщинних
відносин. С. займалися землеробством, скотарством, ремеслами, жили сусідськими общинами. Серед них
були поширені язичеські вірування. На той час загальнослов'янський пантеон був, мабуть, відсутній
(спільним для різних груп С. був тільки бог Перун). Дальша еволюція суспільних відносин спричинилася до
розгалуження кожної з трьох мовно-етнічних груп С., утворення великих споріднених між собою племінних
союзів, до об'єднання останніх в окремі народи і виникнення у них (не у всіх) своїх держав. Особливим у
цьому відношенні було 9 ст., коли з'явилися Моравська, Польська, Сербська, Хорватська, Київська держави,
а Болгарська держава з тюркської, за панівною у ній верхівкою, перетворилась у слов'янську. Важливу роль
у цьому процесі відіграло прийняття слов'янськими народами християнства, яке загалом припало на 9—10
ст.
М. Крикун (Львів).
СЛОВ'ЯНОСЕРБІЯ - адміністративно-територіальна одиниця в Україні у 1750-60-х роках. Об'єднувала ряд
поселень, розташованих на берегах річок Лугані, Сіверського Донця, Бахмута (територія сучасних
Луганської, Донецької обл.). Існувала 31753 по 1764. На території С.С. були розміщені сербські військові
переселенці, які мали нести військову службу і охороняти південні кордони Російської імперії. З цією метою
укріплювалися містечко Бахмут і Білевська фортеця. З числа новоприбулих створено два полки, кожний у
складі 16 рот. Командирами військових формувань були призначені генерал-майори Іван (Живан) Шевич та
Райко де Перадович. Головним керуючим органом вважалась Слов'яносербська комісія, яка знаходилась у
Бахмуті (тепер м. Артемівськ, Донецька обл.). Очолювали її до 1757 генерал-майор І.Бібіков, а потім таємний радник А.Фліверок. С.С. безпосередньо підлягала владі Військової колегії. Відповідно до планів
російського уряду, в кожному з полків мало налічуватися дві тисячі чоловік, однак у 1764 загальна кількість
військовослужбовців даних підрозділів становила 1264 чол. З часом сербські офіцери стали великими
землевласниками (роди Штеричів, Войковичів, Прерадовичів, Шевичів). У 1764 С.С. і Нова Сербія були
ліквідовані й включені до Новоросійської губ.
О. Посунько, Г. Швидько (Дніпропетровськ).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:30 | Повідомлення # 115
СЛОВ'ЯНОФІЛЬСТВО - 1) Вияв приязні, симпатії слов'янству, зацікавлення ним з боку різних громадськополітичних та культурних діячів, які, виходячи з етнічної і мовної спорідненості слов'ян, підтримували ідею
їхнього тісного єднання. Форми вияву С. були найрізноманітнішими: проповідь культурної спільності,
взаємодопомога у національному відродженні, солідарність із визвольним рухом слов'янських народів тощо.
Ідеї С. знайшли відображення у літературній та науковій діяльності багатьох слов'янських будителів Й.Добровського, П.Шафарика, Я.Коллара, В.Ганки, Е.Копітара, Л.Гая, Л.Шту-ра, які, працюючи для свого
народу, спричинилися до національного пробудження ін. слов'янських народів. С. відіграло помітну роль і в
національному самоусвідомленні українців. Намагання використати ідею слов'янської'єдності для
політичного об'єднання всіх слов'ян в єдину державу призвело до переростання С. у панславізм.
У сер. 19 ст. на зміну романтичному С. у деяких слов'янських країнах, насамперед у Росії і Чехії, приходить
панславізм, однак частина слов'янських діячів продовжувала дотримуватися засад раннього С. Українське
С., яке набуло поширення, починаючи з 1830-х років, проявилося у діяльності як громадсько-культурних і
політичних об'єднань (“Руська трійця”, Кирипо-Мефодіївське братство), так і окремих діячів, зокрема,
М.Максимовича, О.Бодянського, І.Срезневського. Новий спалах С. в Україні у серед. 1870 років тісно
пов'язаний з національно-визвольною боротьбою південних слов'ян. Слов'янофільський рух у
Наддніпрянській Україні розгортався під впливом російського С. і панславізму, а в Галичині - австрославізму.
Його невід'ємною рисою було намагання використати досвід національного відродження слов'ян для
утвердження самобутності українців та відстоювання їхніх прав серед європейських народів. У
неслов'янському середовищі С. було поширене переважно в колі науковців, що досліджували слов'янську
проблематику. Зокрема, глибокі симпатії до слов'ян виявляли німецькі вчені й мислителі - Г.Гердер,
Л.Шльоцер, Г.Лессінг та ін.
2) Течія суспільно-політичної та філософськоїдумки 1840-50-х років у Росії. Виникла на грунті ідейних
суперечок навколо двох проблем - щодо способів ліквідації кріпосництва та вибору шляху подальшого
розвитку держави. Провідні представники С.Хом'яков, К.Аксаков, брати І. та П.Кириєвські, Ю.Самарін та ін.,
на противагу західникам, які доводили необхідність і неминучість для Росії запозичення західноєвропейського досвіду, відстоювали ідею самобутності історичного розвитку. Вони були переконані, що
російське суспільство необхідно вберегти від “згубного” впливу “безбожного” Заходу. С. возвеличували все
російське, ідеалізували минувшину, особливо допетровську добу, яка уявлялася їм як втілення гармонії у
відносинах між державою і суспільством. Звинувачували Петра І у тому, що він, протиставивши царську
владу “земщині”, спричинився до відриву дворянства та інтелігенції від народу, а це призвело до зневаги

рідної мови і традиційного способу життя. Самобутність Росії прихильники С. вбачали у відсутності полярної
соціальної диференціації; у всеохоплюючому впливі православ'я, яке вони вважали єдиним справжнім
християнством; в наявності общинного селянського землеволодіння та артільної форми організації праці.
Подібні риси суспільного розвитку вони знаходили і в ін. слов'янських народів, передусім південних
(православних), до яких виявляли особливі симпатії, цікавились їхнім історичним минулим та сучасним
становищем, підтримували жваві контакти з багатьма слов'янськими культурними і громадсько-політичними
діячами, надавали їм матеріальну допомогу, сприяли розвиткові слов'янознавства в Росії. Слов'янофіли
стояли на позиціях поміркованого лібералізму. Вони виступали за ліквідацію кріпацтва, вважали потрібним
запровадити ряд демократичних свобод, скасувати тілесні покарання і смертну кару. За політичними
поглядами слов'янофіли були прихильниками абсолютної монархії і жорсткого централізму, не визнавали
національних прав неросійського населення імперії, заперечували факт існування українського народу, були
противниками визволення Польщі. У пореформенний період російське С. еволюціонувало вправо і згодом,
втративши реальний вплив на суспільно-ідейне життя Росії, фактично зійшло з політичної арени. У
суспільно-політичній лексиці Росії термін С. продовжував вживатися, але під ним уже виступало інше явище
- панславізм.
В. Чорній (Львів).
СЛОВ'ЯНСЬКИЙ З'ЇЗД 1848 (Слов'янський конгрес) у Празі - перший з'їзд представників слов'янських
національних рухів Австрійської монархії. Ставив собі за мету скоординувати і об'єднати зусилля
слов'янських народів, землі яких входили до складу Австрійської імперії, для захисту національних інтересів
перед небезпекою наступу пангерманізму. Відбувся 2-12.6.1848 у Празі. У конгресі взяли участь 363
делегати, у т.ч. 61 у складі польсько-української групи з Галичини. Галицьких українців представляла
делегація Головної руської ради у складі І.Борискевича, о.Г.Гинилевича, О.Заклиньського, з Закарпаття А.Добрянський, поляків - делегація Центральної ради народової та Руського собору на чолі з князем
Є.Любомирським за участю Л.Сапіги, К.Ценглевича та ін. Засідання конгресу відбувалися у трьох комісіях:
чехословцькій, польсько-українській та південно-слов'янській. Українська делегація домагалася визнання за
українцями рівних прав і свобод поряд з іншими народами, прийняття до майбутньої слов'янської федерації
і висловлювала прагнення закласти у Галичині основу для національного розвитку всіх українців імперії та
забезпечити визнання національної ідентичності всієї української нації. Позиція української делегації,
підтримана іншими слов'янами, забезпечила й моральну перемогу - визнання польською делегацією
справедливості її вимог. Свідченням цього стало укладення компромісної угоди між обома делегаціями
(7.6.1848), що гарантувала рівноправність представників усіх національностей і віровизнань у Галичині в
адміністративній і освітній справах; створення спільної українсько-польської національної гвардії; єдиного
сейму та органу виконавчої влади. Спірне питання про поділ Галичини на дві окремі провінції (українську і
польську) відкладалось до вирішення його сеймом. З'їзд прийняв “Маніфест до європейських народів”. У
документі засуджувалися будь-які форми національного гноблення, вищими цінностями проголошувалися
свобода, громадянська і національна рівноправність та визначалася програма демократичних перетворень,
спрямованих на забезпечення рівноправності й самоуправління слов'янських народів. З'їзд виробив (не
встиг прийняти) звернення на ім'я імператора, в якому висловлювалась ідея перебудови Австрійської
монархії на федерацію рівноправних автономних народів на чолі з конституційною династією Габсбургів. На
конгресі було розроблено проект федеративного союзу австрійських слов'ян для взаємного захисту і
підтримки їхніх національних прав, конституції і свободи. Припинив роботу 12.6. у зв'язку з початком
повстання у Празі та обстрілом міста австрійським військом. Участь у роботі конгресу українських
представників стала першою маніфестацією на міжнародному рівні незалежницьких прагнень відродженого
українства, його непохитної волі до боротьби за політичні та національні права.
Ф. Стебпій (Львів).
СЛЮСАРЕНКО ВОЛОДИМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ (2.5.1857 - р. см. невід.) - військовий діяч періоду Української
Держави, генерал від інфантерії (1915). Закінчив Санкт-Петербурзьку військову гімназію, 1-е Павлівське
військове училище (1876), Миколаївську академію Генерального штабу. Служив на посадах командира
батареї, дивізіону 27-ї гарматної бригади, командира 45-ї гарматної та 2-ї Гренадерської бригад, начальника
артилерії 19-го та 2-го Кавказького армійських корпусів, командира 43-ї піхотної дивізії. Учасник російськотурецької 1877-78 та російсько-японської 1904-05 війн. За бойові заслуги отримав вісім орденів і Золоту
Георгіївську зброю. У роки Першої світової війни 1914-18 - командир 43-ї піхотної дивізії Північно-Західного
фронту, 28-го армійського корпусу на Північному фронті. В українському війську - з квітня 1918. За
Гетьманату - командир 6-го Полтавського армійського корпусу. Брав участь у боях проти військ Директорії
УНР у листопаді-грудні 1918. Після повалення уряду гетьмана П.Скоропадського жив у еміграції.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СЛЬОЗКА МИХАЙЛО (р. н. невід. -1667)-український друкар і літературний діяч. Походив із Білорусі. У 163337 і 1643-51 керував Львівською братською друкарнею. 3 1638 мав власну друкарню, в якій видав понад 50
книжок кириличним і латинським шрифтами, у т. ч. філософський трактат М.Корони, твори І.Галятовського,
панегірик Ф.Прокоповича на пошану А.Желиборського. С. - автор публіцистичних передмов, у яких виступав
проти обмежень свободи видавничої діяльності. Після смерті С. його друкарню купило Львівське братство.
Я. Ісаєвич (Львів).

СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ СТЕПАН (8.1.1859-17.8.1938)-український учений-філолог, педагог, культурний і
громадсько-політичний діяч у Буковині. Дійсний член НТШ (з 1899), ВУАН (з 1918). Н. у с. Немилові (тепер
Радехівського р-ну Львівської обл.) у селянській родині. У 1869-74 навчався у гімназіях Львова. В 1882
закінчив Чернівецький ун-т. У 1885 здобув ступінь доктора філології у Віденському ун-ті. В 1885-1918
працював у Чернівецькому ун-ті. Один із лідерів українського національного руху в Буковині. Очолював
студентське товариство “Союз” у Чернівцях (1879-82), товариства “Українська школа” (1887-91) і “Руська
рада” (1904-14), співзасновник товариств “Народний дім”, “Буковинський боян”, “Руська школа” та ін. 31892
по 1897 - співредактор газети “Буковина” та редактор газети “Руська рада”. Належав до Української
національно-демократичної партії. В 1892-1911 - посол до Буковинського сейму, 1911-18- депутат
австрійської Державної ради у Відні. У кін. 1912 С.-С. вийшов з буковинського клубу послів і вступив у
галицький клуб. С.-С. разом із М.Васильком добивався повної рівноправності українців у адміністративному
й політичному житті Буковини. С.-С. активно поборював москвофільську течію в національному русі в
Буковині. Докладав багато зусиль для розбудови українського шкільництва у Буковині, зокрема, завдяки
його заходам у 1893 запроваджено фонетичний правопис у середніх школах. С.-С. уклав першу шкільну
граматику української мови (1883, 1907, 1922 і 1928). Під час Першої світової війни 1914-18 С.-С. належав до
провідних діячів Союзу визволення України, вів культурну роботу серед українських військовополонених
російської армії у таборі в Фрайштадті (Австрія). Був одним з організаторів українського військового
з'єднання “Сірожупанників”. У 1917- голова Бойової Управи українських січових стрільців. У 1918 С.-С. був
обраний дійсним членом історично-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук (ВУАН). З 1919- посол
ЗУНР у Празі. 31921 по 1938 викладав в Українському вільному університеті в Празі, очолював
філософський ф-т. Перебуваючи в Празі підтримував тісний зв'язок з ВУАН, друкувався в академічному
часописі “Україна”. В 1937 обраний почесним професором УВУ. В 1935-38-голова музею визвольної
боротьби, перший голова Української Могилянсько-Мазепинської академії наук. Автор мовознавчих і
літературознавчих праць. Помер у Празі. Похований у Кракові.
О. Павлишин (Львів).
СМИРНИЦЬКА НАДІЯ СИМОНІВНА (1852 -листопад 1889) - революціонерка-народниця. Н. у Київській губ.
у сім'ї священика. У 1876-79 брала участь у діяльності київських народницьких гуртків. За участь у
народницькому русі була заарештована в 1879 і відправлена на заслання у Сольвичегодськ Вологодської
губ. У березні 1880 втекла із заслання. На конспіративній квартирі у Москві організувала разом зі своїм
чоловіком І.Калюжним паспортне бюро “Народної волі”. У березні 1882 С. знову заарештована. У березніквітні 1883 С. під час “процесу 17-ти” у Петербурзі засуджена з групою народовольців (П.Івановська,
І.Калюжний, Я.Стефанович та ін.) до 15 років каторги. Відбувала покарання на Карійській каторзі
(Забайкалля). На знак протесту проти сваволі і знущань тюремної адміністрації над політичними в'язнями
покінчила життя самогубством.
О. Сухий (Львів).
СМІШКО МАРКІЯН (7.11.1900-20.3.1981)-український археолог, доктор історичних наук (з 1965), професор (з
1966). Н. у Львові. У 1931 закінчив Львівський ун-т. У 1932—41 і 1952-53 працював доцентом історичного фту Львівського ун-ту. У 1940-41 і 1944-51 був завідувачем Львівського відділу Ін-ту археології АН УРСР. У
1951-55 і 1960-69 - заст. директора з наукової роботи, у 1970-75 -старший науковий співробітник в Ін-ті
суспільних наук АН УРСР. Розробляв проблеми походження і ранніх етапів розвитку східних слов'ян та їхніх
сусідів (даків, германців, сарматів). Вперше широко дослідив пам'ятки липецької культури і культури
карпатських курганів першої пол. І тис. н.е. Виховав ряд учнів -відомих представників української археології.
Автор наукових праць-“Доба полів поховань в західних областях УРСР” (Археологія, т. 2., 1948), “Карпатські
кургани першої половини І тисячоліття нашої ери” (1960), “Населення Прикарпаття і Волині в епоху розкладу
первіснообщинного ладу і в давньоруський час” (у співавторстві; 1976), “Kultury wczesnego okresu epoki
cesarstwa rzymskitgo w Matopolsce wschodnij” (1932).
М. Пелещишин (Львів).
СМОВСЬКИЙ КОСТЯНТИН АВДІЙОВИЧ (21.5.1892 - 8.2.1960) - український військовий діяч, генералхорунжий. Н. у станиці Полтавській на Кубані. Був нащадком полтавських козаків, висланих за Катерини //
до Чорноморського війська. У 1913 закінчив Михайлівське артилерійське училище. У роки Першої світової
війни-на фронті, командир кінно-гірської гарматної батареї, на поч. 1917 командував запасною гарматною
батареєю у Москві. Після Лютневої революції 1917 в Росії включився в український рух. Був делегатом III
Всеукраїнського військового з'їзду у Києві від Московського гарнізону. З кін.1917-на службі в українській
армії. У січні 1918 вступив до Гайдамацького коша Слобідської України. Створив і очолив гарматну батарею
Коша. Брав участь у вуличних боях із більшовицькими повстанцями, зокрема, за “Арсенал”, дніпровські
мости. Навесні 1918 призначений помічником військового команданта в Острозі, організував набір
поповнення для Армії УНР. Після гетьманського перевороту направлений до Бердичева, де очолив гарматну
батарею Окремого чорноморського коша. У листопаді 1918 приєднався до повстання Директорії УНР, брав
участь у Мотовилівськомубою 1918. Підвищений у ранзі до полковника, сформував Чорноморський
гарматний полк. Взимку 1919 у боях у Лівобережній Україні з військами радянської Росії поранений і
потрапив у полон. Невдовзі втік і після лікування у Києві повернувся на фронт. З грудня 1919 брав участь у
Першому зимовому поході Армії УНР (див. Зимові походи АрмііУНР 1919-20 і 1921). Влітку-восени 1920

командував бригадою Окремої кінної дивізії. Після поразки українських визвольних змагань емігрував до
США. Активно діяв у ветеранських організаціях вояків Армії УНР. Екзильним урядом УНР С. присвоєно
звання генерал-хорунжого. Помер у Міннеаполісі (США).
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СМОГОЖЕВСЬКИЙ ЯСОН [1714; за ін. дан.-3.5.1715-27.9.1788]-греко-католицький митрополит Київський і всієї Русі. Н. у Смогорові Волковинського повіту у Білорусі. Походив із знатного
шляхетського роду. У молодому віці вступив до чину св. Василія Великого (див. Василіани). Протягом 173440 вивчав теологію у колегії св.Афанасія в Римі. У липні 1740 висвячений на священика, після чого
повернувся на батьківщину, в Полоцьк. Згодом був генеральним вікарієм полоцького архієпископа
Ф.Гребницького. З 1758 (за ін. дан. - 1760) - єпископ, коад'ютор полоцького архієпископа. У 1762-80 архієпископ полоцький. Проявив себе здібним адміністратором, особливу увагу приділяв підвищенню рівня
освіти духовенства, підтримував розбудову церков та монастирів. У 1780 став Київським митрополитом.
Переїхав із Полоцької архієпархії, яка після першого поділу Речі Посполитої відійшла до Російської імперії,
на територію основної частини митрополії, що залишилася у Польщі. С. постійно звертався до урядів Росії,
Австрії та Польщі з апеляціями проти утисків уніатського духовенства, вів численні судові процеси на захист
прав церкви. Помер і похований у Радомишлі.
Р. Шуст (Львів).
СМОЛЬСЬКИЙ ГРИГОРІЙ (2.12.1893-1.12.1985) - український художник, громадський діяч, краєзнавець. Н. у
с. Підгірках Калуського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Закінчив гімназію у Станіславі. На поч. Першої
світової війни 1914-18 заарештований австрійською владою і вивезений до табору у Талергофі. Після
звільнення, у 1915-1917 роках навчався в австрійських офіцерських школах, звідки був направлений на
фронт, Воював у Північній Італії. З 1920 жив у Львові. У 1921-25 навчався на історичному ф-ті Львівського
(таємного) українського університету. Художню освіту здобув спочатку в Академії мистецтв у Львові
(1921-22), потім-у художній школі О.Новаківського (1922-30). З 1931 удосконалював майстерність в Італії, в
1934-35 - у Франції (навчався у Парижі в “Академії Колароссі”). У 1936 повернувся до Львова, де регулярно
виставлявся на художніх виставках. Брав участь у створенні Львівської організації Спілки радянських
художників УРСР. У 1941-44 займався творчою роботою, співпрацював із Спілкою українських
образотворчих митців. У 1944- 50 -викладач живопису і рисунка в Львівському училищі прикладного
мистецтва. З 1951 - на творчій роботі. Протягом життя був учасником 47 художніх виставок. Працював у
жанрі пейзажу, портрета, натюрморту, створив цілий ряд жанрових композицій, займався графікою. Серед
творів: “Автопортрет” (1923), “Мій батько” (1925), “Міст на Сені” (1935). З глибокою проникливістю передав
неповторну красу карпатського краєвиду. Багато композицій виконано художником на гуцульську тематику “Гуцул і гуцулка”, “Наречена” (обидві -1957), “Хліб наш насущний” (1970), “Базар у Косові” (1974), “Космач
напровесні”, “Празник в Космачі”, “На весіллі. Космач”, “Дорога до Космача”, “Святіння пасок” та ін. Серед
кращих творів митця - портрети С.Людкевича (1953), В.Стефаника (1959), І.Крип'якевича. Полотна С.
зберігаються у фондах музеїв Києва, Львова, Запоріжжя, Дніпропетровська. С.-автор ряду статей про
українське мистецтво, окремих митців (І.Труша.А.Манастирського, О.Новаківського). Багато уваги приділяв
вивченню звичаїв, традицій жителів Карпат, переважно гуцулів. Написав низку нарисів історикоетнографічного характеру. На основі зібраних народних переказів та пісень про Довбуша написав повість
“Олекса Довбуш” (1935, 1944).
О. Луцький (Львів).
СМОТРИЦЬКИЙ ГЕРАСИМ ДАНИЛОВИЧ (р.н.невід. - п. жовтень 1514) - український письменник, педагог,
культурно-освітній діяч. Батько М.Смотрицького. Н., ймовірно, у с. Смотричі на Поділлі (тепер
Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл.) в шляхетській родині. До 1576 був міським писарем у Кам'янціПодільському. Згодом на запрошення князя К.Острозького переїхав до Острога, де став одним із передових
діячів Острозького братства. В Острозі належав до гуртка, куди входили визначні діячі української культури Кпирик Острозький, З.Тустанівський, Д.Наливайко та ін. 3 1580 - перший ректор Острозької Академії.
Разом з І.Федоровим готував видання Острозької Біблії 1581 (написав віршовану передмову до неї, був її
головним перекладачем і редактором) та “Буквар” (1578). Помер в Острозі. С. - автор першої друкованої
пам'ятки української полемічної літератури “Ключ царства небесного и нашее христианское духовное впасти
нерушимый узел” і трактату “Календар римський новий” (обидві видані у 1587). С. написав також ряд
полемічних сатиричних творів, що не збереглися. У своїх працях С. полемізує з єзуїтами, критикує
католицьке вчення про божественне походження папської влади. Твори С. написані мовою, близькою до
народної.
О. Кривоший (Запоріжжя).
СМОТРИЦЬКИЙ МЕЛЕТІЙ [до прийняття чернецтва - Максим; бл. 1578; за ін. дан. -1572 - 17(27). 12.1633; за
ін. дан. - 1634] -визначний український церковний і культурний діяч, письменник-полеміст. Походив із с.
Смотрича на Поділлі (тепер Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл.). Син Г.Смотрицького. Навчався в
Острозькій академії, з 1601 - у Віленській єзуїтській колегії. Згодом слухав лекції у Лейпцизькому,
Нюрнберзькому та Віттенберзькому ун-тах. Здобув учений ступінь доктора медицини. Бл. 1608 поселився у
Вільно (тепер Вільнюс, Литва). У 1616 постригся у ченці. Виступав спільно з членами Віленського братства

на захист православної віри. Згодом перебрався до Києва. У 1618-20 - викладач і ректор Київської братської
школи. З 1620-архієпископ полоцький. Виступав разом з митрополитом Київським Й.Борецьким проти
Берестейської унії 1596, вів боротьбу з уніатським полоцьким архієпископом Й.Кунцевичем. Написав низку
полемічних трактатів, спрямованих на оборону православ'я - “Антіграфі” (1608), “Тренос, або плач східної
церкви...” (польськ. мовою під псевд. Теофіл Орфолог, 1610), “Obrona Verificaciey... (1621), “Elenchus pism
uszczypliwych...” (1622), “Suplikacja.,.” (1623) та ін.
Після подорожі у 1623-25 до Константинополя, Сирії і Палестини С. у 1627 перейшов на унію. З цього часу
до кінця життя перебував у Дерманському монастирі на Волині. У 1628-29 видав твори “Апологія подорожі
до східних країн...”, “Паренезіс, або нагадування народу руському...”, “Екзетісіс...”, в яких відмовився від
своїх антиунійних виступів та ідей. Найвизначніший твір С. - “Грамматіки словенськія правильное
синтагма...” (1619), в якій упорядкував церковно-слов'янську мову. Цей твір С. протягом 17-18 ст.
перевидавався у Москві (1648, 1721) та в Румунії (1697,1755).
О. Кривоший (Запоріжжя).
СНЄГІРЬОВ ГЕЛІЙ (Євген) ІВАНОВИЧ (14.10.1927 - 28.12.1978) - український письменник і кінорежисер. Н.
у Харкові. У 1941-44 жив в евакуації у Тбілісі. Після закінчення війни до 1948 навчався у Харківському
театральному ін-ті. Деякий час працював актором Харківського академічного драмтеатру ім. Т.Шевченка, з
1950 -вчителем, з 1951 - викладачем літератури та історії театру в Харківському театральному ін-ті. Після
переїзду в 1956 до Києва - співробітник “Літературної газети”, режисер та завідувач сценарного відділу Київської студії хронікально-документальних фільмів. Перше оповідання
опублікував у 1954. У 1957 з'явилася його перша збірка оповідань “Літо вернеться”. Згодом написав ліричну
оповідь “Народи мені три сини”, яка була перекладена багатьма мовами світу й увійшла до антології “Краща
європейська новела”. У 1957 прийнятий до Спілки письменників України. У 1966 за кінозйомку виступів
І.Дзюби та В.Некрасова з нагоди вшанування жертв Бабиного Яру звільнений з керівної посади на кіностудії.
У 1974 за відмову підготувати викривальну статтю проти В.Некрасова, автора епопеї “В окопах
Сталінграда”, С. виключений з КПРС, творчих спілок письменників та кінематографістів, усунений з посади
режисера кіностудії. Деякий час змушений працювати в Одесі. У 1975 С., під впливом розповіді дядька,
письменника В.Собка, про негативну роль його матері у сфабрикованій НКВС справі Спілки визволення
України, дослідив і описав у публіцистичній розвідці “Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько...)” механізм
фабрикування звинувачень під час процесу СВУ. Не маючи змоги опублікувати свій твір в СРСР, передав
його на Захід (друкувався у журналі “Континент” та українською мовою у видавництві “Нові дні”, Торонто). У
березні 1977 написав відкритого листа президентові США Дж.Картеру з аналізом тоталітарної системи в
СРСР. Під час “всенародного” обговорення проекту нової конституції С. надіслав відкритого листа “Уряду
СРСР”, у якому заявив: “Ваша конституція - брехня від початку до кінця...”. На знак протесту проти
засудження (1.7.1977) членів Української гельсінської групи М.Руденка та О.Тихого зрікся радянського
громадянства, надіслав паспорт до МВС і оголосив про це на прес-конференції для іноземних журналістів у
московському помешканні відомого правозахисника генерала П.Григоренка. У вересні 1977 заарештований.
28.10. С. оголосив безстрокове голодування. Був підданий примусовому харчуванню через зонд. У тюрмі
стан здоров'я С. різко погіршився (С. був інвалідом II групи). У березні 1978 переведений у Лук'янівську
в'язничну лікарню (незабаром був частково паралізований і майже втратив зір). Радянські власті
проігнорували вимоги Заходу звільнити тяжко хворого С. У напівсвідомому стані 24.3. С. підписав
покаянного листа, опублікованого газетою “Радянська Україна” 1.4. під назвою “Соромлюсь і засуджую”.
Переведений до Жовтневої лікарні Києва, де невдовзі помер. На вимогу КДБ наступного дня кремований і
похований. Серед ін. опублікованих творів: “Золотий бутс” (у співавторстві з Ю.Лубо-вицьким, 1963) та
“Власним виміром я міряв долю свою”: щоденникові записи (1991) та ін.
Ю. Зайцев (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 23 з 26«12212223242526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика