Головна сторінка сайту
Сторінка 22 з 26«1220212223242526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:23 | Повідомлення # 106
СЕН-ЖЕРМЕНСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР-один із договорів Версальської системи післявоєнного
влаштування у Європі. Укладений 10.9.1919 у м.Сен-Жермен-ан-Ле (поблизу Парижа) між т.з. головними
союзними державами (США, Британською імперією, Францією, Італією, Японією), а також Бельгією, Китаєм,
Кубою, Грецією, Нікарагуа, Панамою, Польщею, Португалією, Румунією, Югославією, Сіамом (Таїландом),
Чехословаччиною та Австрією. Австрійську делегацію на переговорах очолював державний канцлер
К.Реннер. Договір став документом, який підсумовував результати Першої світової війни для колишньої
Австро-Угорської імперії. С.-Ж.м.д. констатував розпад Австро-Угорської імперії (відбувся після капітуляції
Австро-Угорщини 27.10.1918) на ряд самостійних держав -Австрію (з 12.11.1918-Австрійська республіка),
Угорщину, Чехословаччину, Сербо-Хорвато-Словенську державу (з жовтня 1929 -Югославія), ЗахідноУкраїнську Народну Республіку. Згідно з договором здійснено територіальні зміни: колишні провінції імперії
Богемія, Моравія і Сілезія переходили до Чехословаччини (пізніше частина Тешинського району Сілезії
відійшла до Польщі). Бургенланд переходив від Угорщини до Австрії (у 1921 частину цієї території з
м.Шопрон-Еденбург повернуто Угорщині), Італія отримала південну частину Тіролю. Незважаючи на рішучу
вимогу Буковинського народного віча у Чернівцях 3.11.1918 про приєднання Північної Буковини до складу
єдиної Української держави, її передали Румунії. Було проігноровано також рішення Народних Зборів
Закарпаття (Собору Русинів) у Хусті (21.1.1919) про приєднання цього краю до УНР, і Закарпатську Україну
включили до Чехословаччини. Це викликало рішучі протести урядів ЗУНР, УНР та УСРР Статті 10-13
договору визначали автономний статус Закарпаття у складі Чехословаччини (див. Підкарпатська Русь,
Карпатська Україна). Договір гарантував права національних меншин, у т. ч. й українців, на території
Чехословаччини і Румунії.
За С.-Ж.м.д. Відень визнавав незалежність Югославії, Чехословаччини, а також усі мирні договори з
центральними державами, кордони Болгарії, Греції, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини і Югославії.
Австрія зобов'язувалася виконувати будь-які ухвали держав-переможниць щодо її колишніх володінь,
приналежність яких не була визначена у договорі (це стосувалося, у першу чергу, Галичини, яку невдовзі
остаточно приєднали до Польщі). У погодженні з постановами Вер-сальського мирного договору С.-Ж.м.д.
зобов'язував Австрію відмовитись від прав у Марокко, Єгипті, Сіамі та Китаї. Австрія визнавала
незалежність територій, які раніше входили в Російську імперію, і відміну Брест-Литовського договору, а
також право Росії на репарації з Австрії. Договір забороняв аншлюс, тобто приєднання Австрії до Німеччини
або ін. держави. Воєнні статті договору встановлювали чисельність австрійських збройних сил у 30 тисяч
чол., їй заборонялось мати військово-морський флот і військову авіацію. Австрія зобов'язувалась передати
переможцям у рахунок репарацій весь торговельний і риболовецький флот. С.-Ж.м.д. включав у себе статут
Ліги Націй, Міжнародного бюро праці. Договір створив ряд нових територіальних проблем та посилив
незадоволення держав, які зазнали поразки у Першій світовій війні 1914-18. Підписання договору без участі
більшовицької Росії (кваліфікувала договір як реакційний та імперіалістичний) згодом дало можливість
комуністичному режиму СРСР приєднатися до антиверсальських акцій фашистської Німеччини і навіть
вступити з нею в безпосередню змову проти народів Східної Європи.

М. Рожик (Львів).
СЕНИК ОМЕЛЯН (1891 -1941 )(Грибінський, Канцлер) - відомий діяч українського націоналістичного руху. Н.
у Яворові (тепер Львівська обл.). На поч. Першої світової війни 1914-18 вступив до австрійської армії, згодом
- сотник Галицької армії. З 1921 - член Української військової організаці'і, входив до Начальної та Крайової
Команди УВО. У 1928-29 - крайовий Командант УВО. Деякий час - головний редактор органу УВО “Сурма”.
31927 - член Проводу українських націоналістів. У 1929 С. був делегатом Першого Конгресу українських
націоналістів у Відні. У 1930 роках - член Вищого (чотириособового) Проводу ОУН. В організації відповідав
за внутрішню політику і вів організаційну роботу. У 1930 С. здійснив ряд організаційних поїздок до США,
Канади, Аргентини, Бразилії. В 1934 у Празі поліція захопила т.зв. “Архів Сеника”, який містив відомості про
підпільну діяльність ОУН. Це стало причиною численних арештів членів організації, а сам “Архів” - одним з
головних документів звинувачення на Варшавському процесі 1935-36. С. був запідозрений у зраді, але
Революційний трибунал ОУН цього не підтвердив. Після смерті Є.Коновальця С. з допомогою
Л.Барановського фактично зосередив у своїх руках керівництво ОУН, активно впливаючи на політику
А.Мельника. С. був головуючим на II Великому Зборі ОУН у Римі. У 1940 група провідних діячів ОУН почала
вимагати відставки С. та Я.Барановського, що спричинило внутрішню кризу в ОУН і призвело до розколу
організації. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 призначений керівником Основної похідної групи ОУН
(А.Мельника), яка мала дістатися Києва і проголосити державність України. Загинув за нез'ясованих
обставин у Житомирі, де і похований.
К. Бондаренко (Львів).
СЕНЯВСЬКИЙ МИКОЛА-ЄРОНІМ (1645 -1685) - один із найбільших польських магнатів, волинський
воєвода (з 1680), гетьман пальний коронний (з 1682). Брав участь у воєнних діях проти українських козаків і
кримських татар. Учасник Хотинської війни 1620-21 і походу короля Яна III Собєського у 1683 під Відень.
Р. Шуст (Львів).
СЕНЯВСЬКИЙ АДАМ МИКОЛА (бл. 1666-1726) - польський магнат, белзький воєвода (з 1692), польний
коронний гетьман (з 1702), великий коронний гетьман (з 1706), краківський каштелян (з 1710). Син М.Є.Сенявського. В 1683 брав участь у поході військ короля Яна III Собєського під Відень. У роки Північної
війни 1700-1721 воював на боці короля Августа II Фридерика. Керував придушенням Палія повстання
1702—04 у Правобережній Україні. За наказом С. у 1703 було страчено брацлавського полковника
А.Абазина. У 1706 С. після зречення Августа II Фридерика був кандидатом на польський престол. У 1709 не
допустив об'єднання польських військ короля С.Лєщинського зі шведською армією Карпа XII, що стало
однією з причин невдачі походу шведів в Україну та їхньої поразки у Полтавській битві 1709. Згодом
перейшов в опозицію до Августа II, підбурював проти нього шляхту. У 1716 С. був заарештований
учасниками Тарногродської конфедерації,
але зумів уникнути суду. Т.зв. німий сейм 1717 обмежив військову владу С.
Р. Шуст (Львів).
СЕНЯВСЬКИЙ МИКОЛА (н. біля 1489 -2.2.1569) - один з найбільших польських магнатів, з 1539 - гетьман
польний коронний, з 1553 - руський воєвода, з 1561 - гетьман великий коронний. Брав участь у воєнних діях
на південно-східних кордонах Великого князівства Литовського. Намагаючись припинити руйнівні татарськотурецькі напади на українські землі, організував ряд військових походів на Кримське ханство, зокрема на
фортеці Очаків та Білгород. Активно втручався у молдовські справи. У 1552 за підтримки С. молдовський
престол зайняв Олександр Лапушняну, який став ленником Польщі.
Р. Шуст (Львів).
СЕНЯВСЬКІ (Sieniawscy), Синявські - польська магнатська родина. У 16-на поч. 18 ст. володіла значними
маєтками в Україні, головним чином у Галичині й на Поділлі. Микола-Єронім С. (1645-1685) - волинський
воєвода (з 1680), польний коронний гетьман (з 1682), рогатинський староста. Адам Микола С. (бл. 1666 1726) - белзький воєвода (з 1692), польний коронний гетьман (з 1702), великий коронний гетьман (з 1706),
краківський каштелян (з 1710). Керував придушенням у Правобережній Україні Палія повстання 1702-04. У
1706 російський уряд підтримував його кандидатуру на королівський престол у Польщі після зречення
Августа II. Під час міжусобної боротьби з руським воєводою Й.Потоцьким у 1718 захопив м. Станіслав. Після
його смерті маєтності С. перейшли до Чарторийських. Я. Ісаєвич (Львів).
СЕНЬКОВИЧ ФЕДІР [р. н. невід. - 17 (або 18).6.1631] - визначний український маляр першої третини 17 ст.
Один із провідних представників львівської малярської школи, з ім'ям якого пов'язане утвердження нової
традиції українського релігійного малярства. Н. у с. Щирці (тепер Львівська обл.) у родині маляра. Бл. 1602
переселився до Львова. Підтримував тісні стосунки з Львівським Успенським братством. З осені 1616 почав
працювати над іконостасом і плащаницею Успенської церкви, які завершив у період від осені 1628 до весни
1630. До першого етапу праці відноситься “Воскресіння - Зішестя до пекла”, до другого - “В'їзд до
Єрусалима”, “Воскресіння Лазаря” (обидві - Успенська церква), а також храмове “Успіння”, “Благовіщення”,
“Стрітення” (всі - церква у Великих Грибовичах біля Львова). Виконував замовлення для львівського цеху
золотарів (корогва, 1617), магістрату (ікони для міських воріт, 1628), львівського старости Станіслава
Боніфація Мнішка, підканцлера Томаша Замойського, луцького греко-католицького єпископа Єремії

Почаповського. У 1617 був радником під час перебудови та оздоблення міської ратуші. Учнями С. були
Микола Муха, Гаврило Слонь (Кузьмич), Андрій Попович (Калатайко) і, можливо, Іван Корунка та Микола
Мороховський-Петрахнович (очолив майстерню С. після його смерті). В літературі трактується як
найвидатніший український маляр Львова свого часу. С. нерідко безпідставно приписують значну частину
пам'яток львівського малярства першої пол. 17 ст., зокрема ікону Богородиці Одигітрії 1599 з підписом
львівського маляра Федора та частину ікон іконостасу П'ятницької церкви.
В. Александрович (Львів).
СЕРБИН ІВАН ЮРІЙОВИЧ (р. н. невід. -п. квітень 1665) - полковник Брацлавського полку (1657-58, 166365). За походженням серб. Був родичем сербського митрополита Гавриїла. Переселившись у 1653 в
Україну, вступив до армії Б.Хмельницького. Брав участь у бойових діях козацького війська проти Польщі. У
1657 гетьман Б.Хмельницький (за ін. дан. - гетьман І.Виговський у 1658) призначив С. брацлавським
полковником. У 1658 С. разом з І.Богуном брав участь у придушенні антигетьманського заколоту, який
очолювали полтавський полковник М.Пушкар і кошовий отаман Я.Барабаш. Восени 1658 під час невдалої
спроби українського війська під командуванням Д.Виговського (див. Виговські) вигнати з Києва московську
залогу на чолі з воєводою Ю.Барятинським С. потрапив у полон і був засланий у глиб Московії. У 1660
повернувся в Україну, поселився в Корсуні. Після приходу до влади гетьмана І.Брюховецького знову
призначений брацлавським полковником. У 1664-65 брав участь у воєнних діях у Лівобережній Україні проти
польської армії під командуванням Яна II Казимира та військ гетьмана П.Тетері. Загинув у бою проти
шляхетських загонів під Уманню.
/. Підкова (Львів).
СЕРБИНЮК ЮРІЙ (1887 - р. см. невід.) -український громадсько-політичний діяч на Буковині, журналіст. Н. у
Садагурі біля Чернівців. У кін. жовтня - на поч. листопада 1918 під час встановлення української влади на
Буковині -помічник секретаря Українського Крайового Комітету Буковини. У січні 1919 як представник від
Буковини увійшов до складу Української національної ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Член радикального клубу
УНР. У 1920-21 працював в екзильних урядах ЗУНР у Відні. Після повернення на Буковину в 1927-38
очолював секретаріат Української національної партії в Румунії. У 1933 - посол до румунського парламенту.
С. активно займався журналістською діяльністю. Був редактором і автором статей ряду часописів, які
видавались у Чернівцях: “Громадянин” (1909), “Народний голос” (1911-15), “Нова Буковина” (1914),
“Буковина” (1918), “Час” (1931), видавцем і відповідальним редактором органу Української національної
партії - “Народня сила” (1932-34), редагував газету “Рада” (1934-38). Публікувався в тижневику “Рідний край”
(1926-30). Автор статей в “Загальній Українській Енциклопедії” (т. 3., 1935). У 1940 започаткував видання
газети “Нова рада”. В 1940 перед приходом радянських військ залишив Буковину і виїхав у Румунію. В 194554 був ув'язнений на території СРСР. Після звільнення повернувся до Румунії, де і помер.
О. Павлишин (Львів).
СЕРДЮЦЬКІ ДИВІЗІЇ - назва військових формувань Армії УНР і Збройних Сил Української Держави у 191718. 1 ) У листопаді 1917 за наказом коменданта Київського Військового Округу (КВО) полк. О.Павленка було
сформовано два військових з'єднання, які отримали назву С.д. (за аналогією з гетьманськими полками).
Створення С.д. фактично поклало початок відродженню традицій української гвардії у новітні часи. Загальна
чисельність особового складу двох С.д. сягала 12 тис. Дивізії мали у своєму складі 8 піхотних полків, кінний
полк та гарматну бригаду ім.Грушевського. У першій дивізії були полки імені гетьманів Б.Хмельницького,
П.Полуботка, П.Дорошенка, І.Богуна. Очолював дивізію полк. Ю.Капкан. Командиром другої дивізії
призначено ген. О.Грекова. У січні 1918 С.д. взяли участь у боях з більшовиками, а на поч. лютого особовий
склад дивізій увійшов до складу Окремого Запорозького Загону Армії УНР. Частина підрозділів С.д.,
проголосивши нейтралітет, у кін. січня 1918 самодемобілі-зувалась. 2) Військовий підрозділ створений
командуванням Збройних Сил Української Держави у червні-липні 1918. Формувався з добровольців (18-25
років) на зразок гвардійських частин російської армії. Комплектувався переважно з синів заможнішого
селянства Лівобережної України. 14.8. затверджено “Статут про комплектування війська сердюків
Української Держави й відбування служби в ньому”. Згідно зі статутом старшинські посади у дивізії могли
займати лише особи з відповідною освітою, стажем бойової служби, “належні до української нації”. У жовтні
1918 дивізія складалася з 4 піхотних полків, кінного Лубенського полку, гарматного і автопанцирного
дивізіону, технічної сотні. Особовий склад частини налічував бл. 5 тис. бійців. Командиром дивізії
призначено полковника Клименка. Під час повстання проти гетьманського режиму майже у повному складі
перейшла на бік республіканських військ. У грудні 1918 частина підрозділів дивізії увійшла до складу
Осадного корпусу січових стрільців.
I. Підкова (Львів).
СЕРДЮЦЬКІ ПОЛКИ (серденята, сердюки; з турецької - одчайдухи) - вільнонаймані (“охотницькі”) піхотні
полки у Гетьманщині в останній чв. 17- першій чв. 18 ст. Вперше сформовані у 1660 роках гетьманом
П.Дорошенком у Правобережжі, згодом створені гетьманською адміністрацією і в Лівобережній Україні.
Комплектувалися С.п. виключно з добровольців (“охотників”) із різних частин України, а також з волохів,
поляків, сербів та ін. Заборонено було приймати селян-втікачів, а також реєстрових козаків з Лівобережної
України. На чолі полку стояв полковник та полкова старшина-осавул, хорунжий, писар, обозний. Кожен полк,

як правило, називався прізвищем полковника, напр. полк Герасима Василенка, Петра Кожуховського,
Дмитра Чечеля. Командував С.п. особисто гетьман. Кількість С.п. не була постійною і коливалася в
середньому від 3 до 8. У кожному з полків налічувалося 400-700, інколи і 1000 вояків. За службу сердюки
отримували грошову платню з гетьманської скарбниці й були на повному гетьманському забезпеченні. С.п.
не мали постійного місця дислокації і розташовувались у визначених гетьманськими універсалами пунктах.
С.п. виконували військову і охоронно-поліційну службу - брали участь у воєнних кампаніях (зокрема у
Чигиринських походах 1677-78, Азовських походах 1695-96, обороні Батурина від московських військ
О.Меншикова в 1708 та ін.); охороняли гетьманську резиденцію, генеральну старшину, генеральну
артилерію, військову канцелярію, генеральний суд тощо; несли гарнізонну і караульну службу у фортецях,
допомагали митній службі збирати податки тощо; використовувалися для приборкання масових заворушень
серед населення. Сердюки, які разом з компанійцями і жолдаками складали гетьманську гвардію,
відзначалися сміливістю і завзятістю в бою, відданістю гетьманові. Згідно з царським указом від
14(25).7.1726 С.п. було ліквідовано.
О. Кривоший (Запоріжжя).
СЕРЕДИН КОСТЯНТИН ХРИЗАНФОРОВИЧ (20.10.1874 - р. см. невід.) - український військовий діяч періоду
Української революції. Н. на Полтавщині. Військову освіту здобув у Полтавському кадетському корпусі,
Єлисаветградському кінному училищі (1895). Служив у 28-му драгунському Новгородському полку. Після
закінчення у 1903 Миколаївської академії Генерального штабу обіймав посади старшого офіцера для
доручень штабу Київського військового округу, викладача офіцерської кінної школи, помічника командира
26-го драгунського Бузького полку. З 1903 - штаб-офіцер для доручень командувача Київського військового
округу, полковник(1911).Уроки Першоїсвітової війни 1914-18 - офіцер для доручень при
головнокомандувачеві Південно-Західного фронту, командир драгунського Приморського (1916), 12-го
уланського Білгородського полків. Після проголошення незалежності УНР - в українській армії. За
Гетьманату - військовий аташе українського посольства у Румунії. Дальша доля невідома.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СЕРЕДНЬОДНІПРОВСЬКА КУЛЬТУРА -археологічна культура кін. Ill - першої пол. II тис. до н.е. Виділена
В.Городцовим, досліджували Т.Пассек, С.Березанська, І.Артеменко. Час існування поділяють на ранній,
середній і пізній етапи. На ранньому етапі племена С.к. жили в Середньому Подніпров'ї, на середньому
етапі - розселились у Верхньому Подніпров'ї і на Лівобережжі Дніпра. На пізньому етапі з'явилися у верхів'ях
Оки і Західної Двіни. С.к. представлена поселеннями, курганними і ґрунтовими могильниками. Найвідоміші
поселення - Ісковщина, Козинці, могильники - Зеленки, Бурти, Сябровичі, Долинка. Житла - наземні,
стовпової конструкції, з кам'яними черенями для вогнищ. Обряд захоронения - трупопокладення, рідшетрупоспалення. Глиняний посуд (горщики, амфори, чаші) поділявся на господарський і столовий. Орнамент заглиблений (заштриховані трикутники, ялинки тощо) і шнуровий. Знаряддя праці виготовлялися в
основному з кременю, каменю і кісток. У пам'ятках зустрічаються бронзові вироби - шила, ножі, сокири,
гривни, браслети, скроневі кільця, прикраси з янтарю. Племена С.к. займалися переважно скотарством,
частково -землеробством. Традиційними заняттями були полювання, рибальство, обробка шкір тварин,
ткацтво. Існують різні думки щодо походження та подальшої долі племен С.к. Одна з найбільш вірогідних:
серодньодніпровські племена сформувалися внаслідок переселення в Середнє Подніпров'я племен
шнурової кераміки культури із заходу (Підкарпаття і Волині) та змішання їх з місцевим населенням, у т. ч. і з
пізньо-трипільським. Припускають, що частина племен С.к. розселилась на північний схід - у межиріччя Оки і
Ками, де взяла участь у формуванні фатьянівської культури, ін. частина -залишилась на місці й дала
початок східнотщінецькій культурі середнього етапу бронзової доби.
М. Пелещишин (Львів).
СЕРЕДНЬОСТОГІВСЬКА КУЛЬТУРА-археологічна культура мідної доби. Поширена в степовому
Подніпров'ї, Приазов'ї та Нижньому Подонні. Назва походить від поселення на о-ві Середній Стіг (тепер - у
межах м. Запоріжжя). Поселення: Олександрійське, Дереївське, близько десяти ґрунтових та курганних
могильників (Олександрійський, Чаплинський та ін.). Пройшла два основних етапи розвитку: ранній волоський (від поселення на о. Волоський) і пізній - дереївський (від поселення біля с. Дереївки). С.к.
поділяється на кілька груп: скелянську, квітянську, стогівську та ін. Під час розкопок виявлено велику
кількість крем'яних, кам'яних, кістяних знарядь. Глиняний посуд - ліпний, гостро- і округлодонний,
прикрашений гребінцевим штампом і відбитками шнура. Серед крем'яних виробів виявлено наконечники
стріл, списів і дротиків підтрикутної форми, ножі на довгих пластинах. Основними заняттями населення С.к.
було скотарство (конярство), різні промисли. У поховальному обряді домінує трупопокладення на спині з
підігнутими ногами. У формуванні племен С.к. брали участь різні етнічні групи племен. Її пов'язують з
пам'ятками хвалинського типу в Нижньому Подонні. С.к. відіграла важливу роль у формуванні ямної
культури, а також шнурової кераміки культури.
М. Пелещишин (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:24 | Повідомлення # 107
“СЕСТРИНСЬКИЙ СОЮЗ СВ. ОЛЬГИ” -перша українська жіноча громадська організація в США. Заснована
у 1897 в американському місті Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі). Започаткувала численну мережу українських
благодійницьких жіночих організацій у цій країні. Члени організації займалися доброчинною та культурно-

освітньою діяльністю серед українських емігрантів.
О. Кривоший (Запоріжжя).
СЕЦЕСІЯ УКРАЇНСЬКИХ СТУДЕНТІВ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ 1901-02 -організована акція
припинення навчання у Львівському університеті студентами-українцями. Здійснена на знак протесту проти
репресивних заходів адміністрації щодо організаторів українських студентських віч та демонстрацій, а також
проти закликів до погромів українського студентства. Була виявом масового протесту на одному з етапів
боротьби за український університет у Львові. С. передував ряд провокаційних дій польської адміністрації
Львівського ун-ту: інавгураційна промова в польському шовіністичному дусі ректора Ридигера, заборона
проф. М.Грушевсько-му виступати українською мовою на засіданні Ради філософського ф-ту, заборона
деканом теологічного ф-ту заповнювати студентські індекси рідною мовою, антиукраїнська промова в
австрійській Державній Раді проф. Цвіклінські. 19.11.1901 на загальному вічі українські студенти висловили
недовіру університетському сенату та окремим професорам, вимагали заснування окремого українського унту, проведення повної утраквізації в навчальному закладі. Завершив віче демонстративний похід
українських студентів вулицями Львова. Внаслідок тенденційного слідства, проведеного університетським
сенатом, з ун-ту виключено п'ятьох українських студентів (Є.Косевича, В.Темницького, М.Щуровського,
Є.Бурачинського, В.Пачовського) як ініціаторів листопадового віча та демонстрацій. У відповідь на дії
адміністрації ун-ту українські студенти скликали 1.12.1901 нове віче, на якому прийняли рішення:
“...виписатися разом з книги горожан Львівського університету; не вписуватися на цей університет так довго,
доки загал русько-української молоді не сконстатує, що можна це зробити без пониження академічної і
національної честі”. 3.12.1901 440 українських студентів (присутні на той час у Львові) подали заяву ректору
про колективний вихід з ун-ту. Протягом наступного тижня навчання у Львові припинило бп. 600 українців,
які відразу подали заяви про прийом на навчання до ун-тів Кракова, Відня і Чернівців. Після відмови
ректоратом Чернівецького ун-ту прийняти частину українських студентів на навчання чеські патріоти
закликали українську молодь вступити до Празького ун-ту, в який їх (бл. 20 осіб) і було невдовзі зараховано.
С. отримала широку підтримку серед української громадськості Галичини, Буковини та Підросійської
України. Українські товариства, інституції, сільські громади надіслали понад тисячу петицій у парламент на
підтримку студентських домагань. Для підтримки вимог студентів-українців та їхнього подальшого навчання
в австрійських ун-тах було створено комітети: у Львові - національний (голова - Я.Кулачковський) та
москвофільський (гол. - А.Добрянський), у Чернівцях (гол. - С.Смаль-Стоцький). Було створено “Сецесійний
фонд”, який протягом двох тижнів зібрав більше 20 тис. корон. З студентськими діями солідаризувався
митрополит А.Шептицький, давши дозвіл студентам-богословам виїхати на навчання в інші австрійські унти і протягом цілого року утримував їх за власний кошт. С. підтримала і частина польського студентства
Кракова, Любліна, Львова та ін. міст Австро-Угорщини. Студенти слов'янських національностей Берліна,
Парижа, Цюріха у резолюціях та постановах зборів своїх організацій і товариств визнавали домагання
українських студентів справедливими. Однак переважна частина шовіністично настроєного польського
студентства і місцевої преси Галичини негативно поставилась до вимог українських студентів Львова.
Конкретних наслідків сецесія не принесла, оскільки австрійський уряд зігнорував усі вимоги студентів. Проте
позитивним наслідком акції студентів-українців стало ознайомлення європейської громадськості зі станом
національної освіти у Галичині. На думку деяких тогочасних українських суспільно-політичних діячів
Галичини, сецесія мала і негативні наслідки, бо призвела до послаблення організованого українського
студентського руху. Зокрема, М.Павлик зазначав: “Вихід наших академіків Львівського університету був
помилкою, з огляду на практичні результати, які можна було досягти лише на місці - боротьбою”. С.
закінчилася у липні 1902, коли на з'їзді української молоді у Львові було прийнято рішення про повернення
українців до Львівського ун-ту.
В. Качмар (Львів).
СЄВСЬКІ ЧЕХИ - московська монета, яку карбували у м. Сєвську (тепер Орловська обл., Росія) у 1686-87.
Наприкін. 17 ст. царський уряд здійснив спробу витіснити з грошового обігу поширені у Лівобережній Україні
монети Речі Посполитої півтораки (в Україні часто називали “чехами”) шляхом випуску регіональних монет,
зовнішнє оформлення яких було б подібне до польських. У кін. 1675 московський уряд дав дозвіл на
карбування цієї монети у Путивлі, яку з невідомих причин не випускали. Лише у 1686-87 вдалося налагодити
випуск чехів на монетному дворі у Сєвську (звідси походить і назва монети). С.ч. призначались для обігу
лише в Україні. На лицьовій стороні вміщували зображення московського двоголового орла, увінчаного
коронами, і легенду, що складалася з початкових латинських літер імен та титулів царя Івана і Петра
Олексійовичів. На звороті вміщувались дата та місце емісії - Сєвськ. С.ч. не вплинули на монетний ринок
Гетьманщини, оскільки вони були виготовлені з низькопробного срібла і за якістю значно поступалися
однотипним польським чи західноєвропейським монетам.
Р. Шуст (Львів).
СЄРАКОВСЬКИЙЗИГМУНТ [18(30).5.1826-15(27).6.1863] -діяч польського і російського визвольного руху. Н.
у с. Лісовому (тепер Маневицького р-ну Волинської обл.) у родині збіднілого польського шляхтича, який
загинув під час Польського повстання 1830-31. У 1845 закінчив Житомирську гімназію. З 1845 навчався у
Петербурзькому ун-ті, з якого 1848 виключений за участь у таємних студентських гуртках і висланий
рядовим до арештантської роти Оренбурзького військового корпусу. На засланні познайомився і

заприятелював з Т.Шевченком, а також польськими та російськими політичними поселенцями Б.Залеським, Я.Станкевичем, Л.Турно, О.Ханиковим та ін.
Після амністії у 1856 повернувся до Петербурга. У 1859 закінчив Академію Генерального штабу, служив
офіцером особливих доручень у Генштабі. Підтримував тісні зв'язки з російськими радикальними
демократами (М.Чернишевським, М.Добролюбовим, співпрацював у часописі “Современник”), а також
демократичною еміграцією, що готувала повстання в усіх польських землях. Був прихильником польськоросійсько-української співпраці в інтересах повалення самодержавства і утворення демократичної федерації
цих народів. У 1857 в Петербурзі керував польським військовим гуртком, до якого належали офіцери
російської армії, що ставили собі за мету проведення демократичних реформ у Росії та підтримували ідею
надання незалежності Польщі. Брав участь у підготовці Польського повстання 1863-64 як однієї з ланок
демократичної революції в Російській імперії. Налагодив зв'язки між польськими (“партія червоних”) і
російськими (“Земля! воля”, “Комітет російських офіцерів у Польщі”) таємними організаціями. У грудні 1862
Центральним національним комітетом був призначений керівником повстанських загонів Жемайтії (пн.-зх.
частина Литви), а після початку повстання створив на Ковенщині (нині Каунас) велике повстанське
з'єднання. Після кількох переможних сутичок з урядовими військами загін С. у кін. квітня 1863 був розбитий.
Поранений, він потрапив у полон і за вироком польового суду повішений у Вільно (тепер Вільнюс, Литва).
/7. Зашкільняк (Львів).
СЄРОВ ІВАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1905 -1962) - радянський державний діяч, народний комісар внутрішніх
справ УРСР. Н. у с. Афімському Вологодської губернії. Учасник громадянської війни в Росії. У 1928 закінчив
Ленінградське військове училище. У 1932 -голова повітового виконавчого комітету. У 1930 роках працював в
особистому секретаріаті Й.Сталіна. У 1939 закінчив Військову академію ім. Фрунзе. З вересня 1939 до
лютого 1940 - нарком внутрішніх справ УРСР, з 1940 - член Політбюро ЦК КПУ Під керівництвом С. органи
НКВС продовжували чинити масові політичні репресії щодо українських вчених, митців, робітників і селян. У
лютому 1941 призначений заст. народного комісара державної безпеки СРСР. У 1943-44 С. керував
операціями з депортації чеченців, кримських татар і калмиків. З 1945-заст. начальника СМЕРШу в
радянській зоні окупації Німеччини, у 1954-58 - голова КДБ СРСР. З 1958 - начальник Головного
розвідувального управління (ГРУ) МО СРСР. У 1962 у зв'язку з арештом полк. ГРУ О.Пеньковського
(звинувачений у шпигунстві) звільнений з посади, понижений у званні та позбавлений звання Героя
Радянського Союзу. Покінчив життя самогубством.
/. Підкова (Львів).
СИГАРІВ ВАСИЛЬ ОПАНАСОВИЧ -(2.8.1868-р. см. невід.)-український військовий діяч, генерал-хорунжий
(1921). Н. на Кубані. У 1889 закінчив Московське піхотне юнкерське училище, у 1901 - Миколаївську
академію Генерального штабу. Служив у 150-му піхотному Таманському полку. З 1909 командир батальйону
Київського піхотного юнкерського училища. Після утворення Української Центральної Ради і проголошення
незалежності УНР зголосився до Української армії. Був лектором Київської інструкторської школи,
помічником начальника учбового відділення Головної шкільної управи, командиром полку Запорозької
дивізії. У квітні 1919 хворим потрапив у полон до більшовиків, але у травні 1920 втік, повернувся в Армію
УНР. Призначався комендантом Києва (травень 1920), помічником командира 7-ї Запорозької бригади. З
липня 1920 у Генеральному штабі-начальник відділу персонального складу управління комплектування, 2-й,
3-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу. Після інтернування Армії УНР перебував у таборах.
Згодом жив у Бересті (тепер Брест, Білорусь).
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СИГИДА НАДІЯ КОСТЯНТИНІВНА (дівоче прізвище-Малаксіано; 1862 - 8(20). 11,1889) -революціонерканародниця. Н. у Таганрозі в сім'ї міщанина. Закінчила гімназію. Працювала вчителькою у міському училищі.
Брала участь у народовольському гуртку (діяв з 1885 у Катеринославі), створеному з метою
відновлення розгромленої царизмом “Народної волі”. Вступивши у фіктивний шлюб з Я.Сигидою, стала
господаркою квартири, де збирались народовольці. Невдовзі організувала у квартирі нелегальну друкарню
та зберігала ручні бомби. 23.2(4.2)1886 заарештована й ув'язнена в Петропавловській фортеці. В грудні
1887 засуджена до страти, яку замінено 8-річною каторгою. В січні 1889 прибула на Карійську каторгу. На
знак протесту проти сваволі й знущань тюремної адміністрації над політичними в'язнями С. разом
М.Ковалевською, М.Калюжною, Н.Смирниць-кою, I.Калюжним, С.Бохановим та ін. вчинила самогубство.
Український поет П.Грабовський, який разом з С. був відправлений етапом на каторгу, присвятив С. збірку
поезій “Пролісок” та окремі вірші.
О. Сухий (Львів).
СИГІЗМУНД КЕЙСТУТОВИЧ (р.н.невід -п. 1440)-князь стародубський, великий князь литовський (1432-40).
Наймолодший із синів Кейстута Гедиміновича, брат Вітовта. С.К. вів запеклу боротьбу проти
Свидригайла Ольгердовича, який відстоював незалежність Великого князівства Литовського, опираючись на
українську аристократію. У 1432 С.К. напав на Свидригайла, захопив Вільно і був проголошений великим
князем. Намагаючись прихилити на свою сторону українську знать, привілеями 1432 і 1434 поширив на
руських князів і бояр права, якими користувалася литовська шляхта. У 1432 С.К. відступив Польщі подільські

землі та території на волинському порубіжжі; після його смерті вся Волинь мала відійти до Польської
Корони. У вересні 1435 остаточно розбив українсько-литовські війська під командуванням Свидригайла в
битві під Вількомиром. Правління С.К. зміцнило польські впливи на литовських і українських землях і
загострило національно-релігійну боротьбу. Вбитий внаслідок змови князів Івана і Олександра
Чарторийських у Тракайському замку неподолік від Вільно шляхтичем-киянином Скобейком.
О. Русина (Київ)
СИГІЗМУНД І СТАРИЙ (1.1.1467-1.4.1548)-польський король і великий князь литовський (1506-48). Син
Казимира IV Ягеллончика. У 1507-37 (з перервами) вів війну проти Московської держави. Східна експансія
Польщі за правління C.I призвела до послаблення її позицій та приєднання до Московського князівства
північно-східних українських земель - Чернігово-Сіверщини. У 1508 уряд C.I придушив національновизвольне повстання під проводом М.Глинського. В 1519-21 вів боротьбу проти Тевтонського ордену. За C.I
відбулося приєднання
Мазовії до Польщі. Спроби C.I зміцнити королівську владу з допомогою воєнних і фінансових реформ не
мали успіху. За C.I були зроблені перші спроби створення реєстрового козацтва.
О. Русина (Київ).
СИГІЗМУНД II АВГУСТ (1.7.1520 -7.7.1572) - польський король (1530-1570), великий князь литовський (з
1548). Останній представник династії Ягеллонів. За його правління українську шляхту зрівняно у правах з
польським дворянством. У 1564 С.ІІ допустив у Польщу єзуїтів. Брав активну участь в укладенні Люблінської
унії 1569. Вів боротьбу проти Московської держави під час Лівонської війни 1558-63, внаслідок якої Польща в
1563 втратила Полоцьк. Був покровителем мистецтв і меценатом. За С.ІІ бл. 1552 канівський староста
Д.Вишневецький збудував на о. Мала Хортиця, в пониззі Дніпра, укріплений замок для захисту від нападів
татар - першу Запорозьку Січ. На час правління С.ІІ припадає організація у 1572 коронним гетьманом
Язловецьким відділу реєстрових козаків.
О. Русина (Київ).
СИГІЗМУНД III ВАЗА (20.6.1566 -30.4.1632) - король Польщі і великий князь литовський (з 1587), король
Швеції (1592-1599). Син шведського короля Іоанна III Вази та Катерини Ягеллонки, дочки Сигізмунда І
Старого. Обраний на престол середньою шляхтою на чолі з Я.Замойським. С.Ill, будучи шведським
королем, прагнув відродити католицизм. У 1599 скинутий з шведського престолу протестантським
дворянством. За його правління Польща вела війни зі Швецією (1600-11, 1617-20, 1621-29) та Туреччиною
(1617, 1620-21; див. Хотинська війна 1620-21). У 1609-18 С.Ill вів боротьбу проти Московського царства, в
якій брали участь українські козацькі полки (не менше ЗО тис. чол.) під командуванням П.Сагайдачного. За
С.III відбулися національно-визвольні повстання під проводом К.Косинського, С.Наливайка, М.Жмайла,
Т.Федоровича. С. Ill активно сприяв переходу православної церкви під верховенство Риму. За його
правління було укладено Берестейську унію 1596.
О. Русина (Київ).
СИДЕЛЬНИКІВ СЕМЕН НАЗАРОВИЧ (15.4.1867 - р. см. невід.) - український військовий діяч. Генералмайор. Закінчив технічне, а згодом піхотне юнкерське училище (1890). Служив у 15-му гренадерському
полку. Після закінчення Миколаївської інженерної академії - на штабних і командних посадах інженерних
військ російської армії. Зголосився до української армії в період Гетьманату. З 20.7.1918 очолював
Головне інженерне управління Військового міністерства, яке відало технічною, науково-освітньою і
господарською частинами інженерного відомства, будівництвом фортець, військових об'єктів, постачанням
технічного майна військовим частинам і складам. Управлінню підпорядковувались адміністративний,
технічний, електротехнічний, залізничний, загальний та ін. відділи. Дальша доля невідома.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СИДОР ВАСИЛЬ (псевд. Шелест, Конрад, Кравс, Зов, Лісовик, Ростислав Вишитий; 24.2.1910-14.4.1949)український військовий діяч. Н. у с. Спасові Сокальського р-ну Львівської області у селянській родині. У 1931
закінчив гімназію у Перемишлі. Навчався у школі підхорунжих польської армії, звідки виключений через
політичну неблагонадійність у 1932. Член “Пласту” та Організації українських націоналістів. Військовий
референт Крайової Екзекутиви ОУН на Північно-західних українських землях у 1936, організатор бойової
групи ОУН “Вовки”, військовий референт Крайової екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях у 1940,
викладач на військових курсах ОУН у Кракові. Учасник II Великого збору ОУН у Кракові у 1941. У 1935, 193739 - в'язень польських тюрем. Напередодні німецько-радянської війни 1941—45 вступив до батальйону
“Нахтігаль”, командував сотнею у 201-му батальйоні в ранзі поручника (1941—42). Влітку 1943-керівник
Крайового військового штабу УПА на Волині, з серпня 1943-член Головної Ради ОУН та Головного
військового штабу УПА. 8.7.1943 підвищений до рангу майора УПА. У 1944-49 - крайовий командир УПАЗахід, член Проводу ОУН на Західноукраїнських землях, Проводу ОУН-Б (з 1947), крайовий провідник ОУН
Карпатського краю, генеральний суддя ОУН. У 1946 підвищений до рангу полковника УПА, нагороджений
Срібним Хрестом бойової заслуги (2-го класу). З 1947 - заступник головного командира УПА. Загинув із
дружиною Надією Сидір-Романівою під час бою зі спецпідрозділом МДБ біля с. Перегінського (тепер ІваноФранківська обл.).

К. Бондаренко (Львів).
СИДОРЕНКО ГРИГОРІЙ (1874-6.2.1924)-український політичний діяч, дипломат. За фахом - інженер шляхів.
Н. у Херсонській губ. Працював у дирекції Транссибірської залізниці, очолював українську громаду в
Томську. Діяч Української партії самостійників-соціалістів. Член Української Центральної Ради. У січніквітні 1918 входив до складу уряду В.Голубовича, міністр пошти і телеграфу. У період правління гетьмана
П.Скоропадського входив до президії Всеукраїнського союзу земель. У листопаді-грудні 1918 як делегат від
Українського національного союзу брав участь у переговорах з представниками Антанти в Яссах. З
20.1.1919 очолював делегацію УНР на Паризькій мирній конференції 1919-20. В серпні 1919 відкликаний
Директорією УНР для звіту про діяльність делегації до Кам'янця-Подільського, після чого замінений на цій
посаді М.Тишкевичем. У 1919-22 - посол Української Народної Республіки у Відні. В еміграції жив у
Чехословаччині. З 1923 працював директором бібліотеки Української господарської академії в Подєбрадах.
Помер у Празі.
О. Павпишин (Львів).
СИЛЬВЕСТР БЄЛЬКЕВИЧ (Бількевич, Велькевич; світське ім'я - Степан; р.н. невід. -п. 1567) - митрополит
Київський і всієї Русі (1555-67). До прийняття чернечого постригу був королівським скарбником у місті Вільно
(тепер Вільнюс, Литва) і займав земський уряд мечника. Був малоосвіченою людиною. Від короля
Сигізмунда I Старого отримав привілей на віленський Троїцький монастир і, залишаючись світською
особою, став його настоятелем. У 1551 С., ще за життя митрополита Макарія, отримав від короля
Сигізмунда II Августа привілей на Київську митрополію. Після смерті митрополита у 1556 С. проголошений
митрополитом, але лише через кілька місяців прийняв постриг і був висвячений під іменем Сильвестр.
Постійно проживав у місті Новогрудку. Узаконив систему подарунків за висвячення до духовного сану.
Займався переважно господарськими справами, намагаючись збільшити свої прибутки, часто відбирав
маєтки у монастирів і церков (зокрема, Миколаївсько-Пустинного монастиря, Видубицького монастиря і
навіть Києво-Печерської лаври). Під час перебування С. на митрополичому престолі відбувся ряд випадків
збройної боротьби за оволодіння єпископськими кафедрами у Полоцьку, Володимирі-Волинському, Луцьку.
У 1565 С. визнав право на Київську митрополію після своєї смерті за єпископом Феодосієм Лазовським, але
після смерті С.Лазовський не був допущений до митрополичого престолу.
Р. Шуст (Львів)
СИЛЬВЕСТР КУЛЯБКА (світське ім'я -Семен; 1704; за ін. даними - 1701 -17.4.1761) - український церковний
діяч 18 ст. Походив з української козацької старшини. Був онуком гетьмана Д.Апостола (по материнській
лінії). Освіту здобув у Києво-Мо-гилянській академії. Після завершення навчання прийняв чернечий постриг
у Київському Межигірському монастирі. З 1727 -викладач Києво-Могилянської академії, у 1738-40 - префект і
викладач філософії. Протягом 1740-45 - ректор академії і одночасно архімандрит Києво-Братського
монастиря. С.К. відомий як освітній діяч. Впродовж 1735-45 уклав розширені курси філософії та богослов'я.
У 1742-51 в Москві надруковано ряд текстів його проповідей. У 1745 київський митрополит відправив С.К. у
Петербург з привітанням у зв'язку з одруженням великого князя. 10.11.1745 у Петербурзі відбулася його
хіротонія на костромського єпископа. 25.4.1750 призначений архієпископом Санкт-Петербурга. Помер у
Петербурзі. Автор латинських творів: “Cursus philosophicus” (1737) та “Theologicae scientiae summa” (1743).
Р. Шуст (Львів).
СИМЕОН (рр. н. і см. невід.) - Київський митрополит (1480-88). Архієпископ полоцький. За часів перебування
С. на митрополичій кафедрі Константинопольським патріархом Максимом у 1481 було нібито видано
грамоту на ставропігію Києво-Печерському монастирю (насправді є фальсифікатом кін. 16 ст.). За С.
відбувся напад кримських татар на Київ, внаслідок якого пограбовано Києво-Печерський монастир і
Софійський собор. Польський король Казимир IV Ягеллончик заборонив будувати та відновлювати
православні церкви.
О. Русина (Киів).
СИМИРЕНКИ- відомий рід українських промисловців-цукроварників, меценатів української культури.
Засновником роду був запорозький козак Степан Андрійович С. (1765 -р. см. невід.). Понад 20 років
перебував на Січі. Відмовився присягнути на вірність Катерині II, позбавлений козацьких вольностей і
власного маєтку. Деякий час чумакував. Помер у кін. 18 ст. Син Федір Степанович С. (1791 - 1867) - один із
перших цукрозаводчиків в Україні. Н. на Платоновому хуторі побл. Млієва Черкаського повіту Київської губ.
(тепер Черкаська обл.). Був кріпаком князя М.Воронцова. Разом з тестем К.Яхненком спочатку орендував, а
потім і споруджував млини, торгував хлібом і худобою. Викупився з кріпацтва і став співзасновником фірми
“Брати Яхненки і Симиренко”, що спорудила у 1843 перший в Україні і Російській імперії механічний
цукроворафінадний завод у Ташпику, у 1848 - Городищенський цукрово-рафінадний завод поблизу Млієва.
У 1846 фірма збудувала у Млієві один з найкраще технічно оснащених на той час у Російській імперії
механічний завод, який випускав обладнання, машини для цукроварень та на якому було побудовано перші
пароплави, що перевозили по Дніпру зерно - “Українець” (1850) і “Ярослав”. Федір С. мав трьох синів Платона, Михайла і Василя. Платон С. (21.12.1820 - 14.1.1863) - промисловець-цукрозаводчик, економіст,
меценат. Н. у Смілі (тепер Черкаська обл.). На поч. 1840 років навчався у Політехнічному інституті в Парижі.
Був одним з керівників батьківської фірми, запроваджував на заводах фірми найновіші європейські

технології переробки цукру. У 1859 цукрозавод братів Яхненків і С.Симиренка відвідав Т.Шевченко, який був
приємно вражений порядками, турботою про людей-цукроварів на підприємствах С. При заводі були
упорядковані в санітарному відношенні казарми, парові лазні, лікарня з аптекою, церква, бібліотека,
училище на 150 учнів з сімома викладачами (більшість мала університетську освіту), у якому викладання
велося за програмою технічних училищ. Платон С. передав Т.Шевченку 1100 карбованців на видання
“Кобзаря” (1860). Сади Платона С. у Млієві, в яких він розводив нові і вдосконалював існуючі сорти фруктових дерев, стали експериментальною базою для наукової діяльності його сина
Левка С. (1855 - 1920; див. Л.Симиренко) і онука Володимира С. (1891 - 1938; див. В.Симиренко) визначних українських помологів і селекціонерів. Брат Платона С. Василь С. (1835 - 1915) був відомим
промисловцем, конструктором і технологом у галузі цукроварства, меценатом (див. В. Ф. Симиренко).
/7. Панченко, В. Шмарчук (Київ).
СИМИРЕНКО ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ (7.3.1835- 1.12.1915)-відомий український підприємець-цукровар,
вчений, меценат. Молодший брат П.Симиренка. Н. у Млієві. Здобув професію інженера. 31867 очолював
фірму “Брати Яхненки і Симиренко”, однак через постійні суперечності з кредиторами у 1873 залишив
посаду голови адміністрації (у 1880 роках фірма припинила своє існування). Спорудив у с. Сидорівці
Київської губ. цукроварню, обладнав машинами, устаткуванням власної конструкції. Одним із перших в
імперії запровадив виробництво пастили та мармеладу. Десять процентів усіх своїх прибутків віддавав на
розвиток української культури. Заснував народний театр, фінансово підтримував “Киевскую старину”; “ЛНВ”,
“Україну”, “Раду”, “Громадську думку”, видавництво “Вік”, видання М.Драгоманова, О.Кістяківського,
М.Коцюбинського, Б.Грінченка, “Наукове товариство ім. Т.Шевченка”. Був членом Київської Громади. Весь
свій маєток у 10 млн. крб. заповів на розвиток української справи під опіку “Товариства допомоги українській
літературі, мистецтву, науці”, яке заснував особисто. Похований на Аскольдовій могилі у Києві.
П. Панченко, В. Шмарчук (Київ).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:24 | Повідомлення # 108
СИМИРЕНКО ВОЛОДИМИР ЛЕВКОВИЧ (29.12.1891-17.9.1938)-видатний український учений-садівник,
селекціонер. Н. у с. Млієві (тепер Городищенського р-ну Черкаської обл.). Син Л.Симиренка. У 1915 закінчив
сільськогосподарський ф-т Київського політехнічного ін-ту і зайняв посаду фахівця у відділі садівництва
Міністерства земельних справ УНР. Постановою Наркомзему УСРР від 25.11.1920 на терені колишнього
симиренківського маєтку в Млієві засновано садово-городню дослідну станцію (Центральний державний
плодовий розсадник України), першим директором якої призначено С. Водночас працював доцентом, згодом
- професором садівництва і завідувачем кафедри плодово-ягідного господарства Київського політехнічного
ін-ту. Викладав курс плодівництва та інтенсивних культур у Полтавському і Уманському
сільськогосподарських ін-тах. Виховав сотні українських фахівців у галузі садівництва. У 1921 заснував і до
1930 очолював Мліївську дослідну станцію садівництва. За ініціативою С. у 1923 створено Всеукраїнську
помологічну комісію (згодом Державна комісія з сортовипробування плодових, ягідних культур і винограду), у
1929 організував “Помологічну книгу України”. У 1930 організував Всесоюзний науково-дослідний інститут
південного плодового і ягідного господарства в Китаєві, поблизу Києва (тепер - Інститут садівництва УААН), і
був призначений його першим директором. У 1920-30-х роках за редакцією С. виходили перші українські
часописи з садівництва та городництва - “Вісник садівництва, виноградарства та городництва” і
“Садівництво та городництво”. У своїх роботах та на наукових нарадах С. відверто виступав проти
антинаукових ідей офіційного “перетворювача природи” І.Мічуріна та заперечував його методи селекційної
роботи, що і вирішило долю вченого. 8.1.1933 заарештовано органами НКВС, звинувачено в “участі в
антирадянській шкідницькій організації” і засуджено до розстрілу. Після перегляду справи вищу міру
покарання замінено на 10 років суворого ув'язнення для використання за фахом. Після 11 місяців утримання
в камері смертників у Києві С. перевели до виправно-трудової колонії НКВС у Херсоні. У грудні 1937 С.
достроково звільнили, але незабаром його знову схопили агенти НКВС у Москві й направили на роботу під
наглядом міліції до Обояні Курської обл. (тепер Росія). У березні 1938 С. був знову ув'язнений, 2.9. 1938
повторно засуджений до вищої міри покарання і в ніч із 17 на 18.9.1938 розстріляний. Місцем поховання С.
вважається урочище “Солянка” в міській зоні Курська. Реабілітований у грудні 1957. С. - автор наукових
праць з проблем садівництва, навчальних підручників, численних наукових статей, серед яких “Садовий
розсадник” (1929), “Плодові асортименти України” (1930), “Завдання та організаційні форми помологічної
роботи на Україні”, “Сортові маточні фонди плодових дерев на Україні”, “Плодов! асортименти масового
поширення на Україні”. Фундаментальною є остання пробота С. “Часткове сортознавство плодових рослин”,
яка у листопаді 1932 була здана до друку у видавництво “Радянський селянин” у Києві, але так і не була
видана. Рукопис роботи в жовтні 1992 передала Інституту садівництва УААН для підготовки до друку донька
вченого Тетяна Симиренко-Торп.
/7. Панченко, В. Шмарчук (Київ).
СИМИРЕНКО ЛЕВКО ПЛАТОНОВИЧ [Лев Платонович;6(18).2.1855-6.1.1920]-видатний український вчений,
помолог і плодівник. Фундатор наукового садівництва. Н. на Платоновому хуторі поблизу села Млієва
Черкаського повіту Київської губ. (тепер Черкаська обл.). У 1873 із золотою медаллю закінчив Одеську
гімназію. Деякий час навчався у Київському ун-ті. Підтримував зв'язки з українськими культурницькими
колами, через що, під загрозою арешту, змушений виїхати в Одесу. Продовжував навчання на
природничому ф-ті Новоросійського ун-ту. За зв'язки з народницькими гуртками, зокрема, гуртком

А.Желябова, у жовтні 1879 заарештований і ув'язнений у Лук'янівській тюрмі. У 1880-87 перебував на
засланні у Красноярську та Іркутській губ. На засланні займався садівництвом, за його ініціативою закладено
міський парк у Красноярську. Після повернення у 1888 на Черкащину був позбавлений права займатися
науковою роботою в державних наукових установах та вищих навчальних закладах. Створив у Млієві
колекційний сад і приватний помологічний розсадник, який згодом перетворився на науковий центр
садівництва і став однією з найбагатших у Європі помологічних колекцій плодових і ягідних культур. У
симиренківському розсаднику було зібрано понад 900 сортів яблунь, 889 - груш, 84-спив, 350 - вишень і
черешень, 927 сортів троянд. С. створив свою систему вирощування садового матеріалу, поліпшував
селекційним способом якість місцевих і акліматизовував зарубіжні сорти. Розробив програму сортовивчення
на основі господарсько-біологічних ознак: урожайності, зимостійкості, швидкоплідності, стійкості до хвороб,
шкідників, строки дозрівання плодів, їхні смакові якості, зовнішний вигляд, транспортування та придатність
до технічної переробки. Займався клоновим відбором. Особисто вивів сорт яблуні, названий іменем батька Ренет П.Симиренка. У 1901 перші результати вивчення помологічної колекції свого розсадника узагальнив у
“Генеральному каталозі” (“Ілюстровані описи маточних колекцій розсадника”), який містив опис 1580 сортів
плодових і ягідних культур, 31 сорту винограду і 811 сортів та видів декоративних рослин. Понад 20 років С.
вивчав садівництво Криму і на основі багаторічних досліджень підготував капітальну працю “Кримське
промислове плодівництво” (1912). Підтримував наукові контакти майже з усіма науковими закладами,
розсадниками та плодовими фірмами світу. За видатні успіхи в науковому сортознавстві С. було
нагороджено Великою золотою медаллю Французького помологічного товариства. Брав участь у багатьох
міжнародних виставках із садівництва, за свої експонати багаторазово отримував найвищі нагороди. За
плідну наукову і громадську діяльність С. у 1894 обрано членом-кореспондентом Бельгійського товариства
садівництва, у 1895 - членом Французького національного помологічного товариства. Після жовтневих подій
1917 всі сади, маточні колекції, розсадники С. було націоналізовано. Наказом Черкаського повітового
земельного відділу розсадник у Млієві перетворено на державне дослідне господарство, а С. призначено
директором і науковим керівником. Учений продовжував працювати над завершенням своєї найзначнішої
наукової праці “Помологія”. Рукопис на 2500 сторінках (завершений у 1919) вміщував опис майже 2 тис.
сортів (з 9927 синонімами) плодових культур, апробованих ученим протягом 32 років науково-дослідницької
діяльності. Проте видати цю унікальну книгу не встиг. У січні 1920 С. став жертвою політичного терору, який
розгорнув більшовицький режим в Україні. У Різдвяну ніч 1920 С. убили співробітники ЧК. Тривалий час ім'я
визначного вченого замовчувалось. У 1921 на базі розсадника Л.Симиренка організовано першу в країні
Мліївську садово-городню дослідну станцію, якій лише у 1958 присвоєно його ім'я і створено меморіальний
музей.
П. Панченко, В. Шмарчук (Київ).
СИМОНЕНКО ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ (8.1.1935-14.12.1963)-визначний український поет, прозаїк, журналіст.
Один з найяскравіших представників покоління “шестидесятників” у літературі, “лицар українського
відродження”. Н. у с. Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині у селянській родині. Виховувався без батька.
Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у 1952-57 навчався на ф-ті журналістики
Київського ун-ту. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії.
С. почав писати, навчаючись в університеті. 3 1957 - співробітник газет “Молодь Черкащини”, “Черкаська
правда”, власкор “Робітничої газети”. У 1962 з'явилася перша збірка поезій поета “Тиша і грім”. Як журналіст,
у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного
цькування з боку офіційних владних структур. У 1963 С. жорстоко побили на вокзалі у Черкасах (винуватців
так і не знайдено), після чого він невдовзі помер. Похований у Черкасах. По смерті поета видано збірки:
“Земне тяжіння” (1964) (висунута на здобуття премії ім. Т.Шевченка за 1965); “Поезії” (1966); “Лебеді
материнства” (1981), “Поезії” (1985), казки “Цар Плаксій та Лоскотон” (1963), “Подорож у країну Навпаки”
(1964), збірка новел “Вино з троянд” (1965), “Півні на рушниках” (1992). Поезія С. - гостропроблемна,
сповнена філософського осмислення буття (природи, людини, суспільства), антитоталітарного і
національно-визвольного спрямування. Поетичну творчість С. високо цінував М.Рильський. Формальна
простота творів лише посилює їхній глибинний гуманістичний пафос. У творчості був духовним спадкоємцем
Т.Шевченка. Найбільш гострі поезії С. були спотворені радянською цензурою, зокрема, “Дума про щастя”,
“Одинока матір”, “Може, так і треба неодмінно...” та ін. із збірки “Земне тяжіння”; чимало творів заборонено
цензурою і не публікувалось (“Злодій”, “Некролог кукурудзяному качанові”, “Брама”, “Балада про зайшлого
чоловіка”, “Суд” та ін.). Частина поетичних творів С. (разом із фрагментами поетового щоденника під назвою
“Окрайці думок”) надруковано у журналі “Сучасність” у Мюнхені (1965) і в збірці “Берег чекань”. У малій прозі
виявив себе майстром алегорії і гротеску; володів усіма тонкощами новелістичного жанру. Проблематика,
персонажі - співзвучні з поезією. В оповіданнях С. протистояння внутрішньої одухотвореності людини і
духовної ницості, побутової приземленості вирішується в романтичному ключі, характерному і для його
поезії, - перемагає добро. Державна премія ім.Т.Шевчека (1995, посмертно).
I. Роздольська (Львів).
СИМОНОВСЬКИЙ ПЕТРО ІВАНОВИЧ (1717-1809) - український історик. Походив із старшинського роду
Ніжинського полку. У 1746-47 навчався у Київській академії, у 1747-51 - в ун-тах Кенігсберга, Галле,
Віттенберга, Парижа. Повернувшись в Україну, служив у 1653 перекладачем у Генеральній військовій
канцелярії. У 1757-64 - сотник Київського полку, бунчуковий товариш. Після ліквідації гетьманства в 1764

подав у відставку. Пізніше- земський суддя Остерського повіту (з 1764), член Генерального суду (1767-81). У
1782-92 очолював один з департаментів київського земського суду. С. - автор “Короткого описання про
козацький малоросійський народ та його військові справи” (виданий у 1847 О.Бодянським у Москві). У своїй
праці, написаній з державницьких позицій, С. змалював події української історії з найдавніших часів до
відновлення гетьманства (1750). Помер у Києві.
/. Підкова (Львів).
“СИН РУСІ” - рукописна поетична збірка, один із перших творів нової української літератури у Галичині,
написаних народною мовою. Складена бл. 1833 за ініціативою та участю М.Шашкевича вихованцями
Львівської греко-католицької духовної семінарії. Закликала молодь усвідомити власну національну
приналежність, повернутися обличчям до своєї історичної Батьківщини (“Бо Русь - край наш, наша мати”),
згуртуватися до праці для її національного відродження. Містила 14 віршів, підписаних переважно
криптонімами, серед них М.Шашкевича (“Слово до читателей руського язика”, “Дума”), М.Мінчакевича,
О.Глинського та ін. Збереглась у священика Рудницького, який передав її історикові А.Петрушевичу (1847).
Вперше опублікував К.Студинський у збірнику “Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49” (1909).
Ф. Стеблій (Львів)
СИНДИ - одне з меотських племен. У 1 тис. до н.е. і перших ст. н. е. заселяли значну частину Таманського
півострова і прилеглого до нього узбережжя Чорного моря. Згадуються у творах Геродота, Страбона,
Псевдо-Скілака. Сусідами С. були племена дандаріїв, фатеїв, торетів і керкетів. За етнічним походженням
С., можливо, були близькими до кіммерійців. Займалися в основному землеробством; були розвинені
рибальство і ремесла (ливарне, ковальське, гончарне). Значного розвитку досягла торгівля, особливо
хлібом (з Урарту та грецькими містами –з 6 ст. до н.е.), яку С. вели через власні порти - Синдську гавань (з 4
ст. називалася також Горгіппія), Корокондаму. У 5-4 ст. до н.е. існувала Синдська держава. С. вели війни із
скіфами. У 4 ст. до н.е держава С. втратила незалежність і увійшла до складу Боспорського царства.
Синдська знать увійшла до правлячої боспорської аристократії і мала значний влив на політику держави.
Серед чорноморських племен С. були найбільш еллінізовані. С., особливо їхня знать, засвоїли мову,
культуру, релігійні вірування греків. У перших століттях н.е. С. були повністю асимільовані сарматами.
СИНЕУС - один із братів князя Рюрика. За повідомленням “Повісті временных літ”, датованим 862,
прийшов разом з Рюриком і Трувором у землі ільменських слов'ян і почав правити на Білоозері. Тривалий
час радянські історики піддавали сумніву реальність існування С. і Трувора, вважаючи, що літописець
помилково переклав як власне ім'я слова “sine us”, що в перекладі зі шведської означає “свій рід”. Однак у
1990 роках більшість українських і російських істориків, що досліджували це питання, визнали історичність
С. О. Щодра (Львів).
СИНЄОКІВ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ (14.11.1873 - р. см. невід.) - український військовий діяч, генералмайор. Закінчив Донський кадетський корпус, у 1894 - Михайлівське артилерійське училище, згодом Михайлівську артилерійську академію. 31903 С. займав посади начальника артполігону, командира учбової
батареї офіцерської артилерійської школи. У роки Першої світової війни 1914-18- на Південно-Західному
фронті. Після більшовицького перевороту 1917 у Петрограді залишився в Україні, вступив на службу до
українського війська. За Гетьманату - начальник артилерії 1-го Волинського армійського корпусу, а з
20.7.1918- начальник Головного артилерійського управління.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СИНОДИКИ - 1) Тексти церковної відправи (яку чинили раз на рік), встановленої у Візантії в 843 на честь
перемоги православної церкви над іконоборством. Містили переліки осіб, яким проголошувалася анафема
або “вічна пам'ять”. Інша назва цих текстів -“чин православ'я”. С. - одне з джерел вивчення суспільнополітичних рухів, зокрема, боротьби церкви проти єресей. В Україні у 15-16 ст. були відомі як переклади
грецьких С., так і оригінальні тексти С., що не спиралися на грецькі зразки. 2) Ін. назва пом'яників. 3)
Передмови до пом'яників.
Я. Ісаєвич (Львів).
СИНЬОВОДСЬКА БИТВА (Синєводська битва) - переможна битва об'єднаної литовсько-української армії
під командуванням князя Ольгерда Гедиміновича проти золотоординських військ на берегах ріки Сині Води
(тепер Синюха; ліва притока Південного Бугу) поблизу фортеці Торговиці (тепер село Новоархангельського
району Кіровоградської обл.). Розширення володінь Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича
викликало занепокоєння у ханів Золотої Орди. Поява в південноукраїнських степах татарської орди під
командуванням трьох братів, князів Кочубея, Кутлубучу і Дмитра змусила Ольгерда закликати на допомогу в
ополчення українське населення. Дата битви в літописах подається по-різному-бл. 1351, 1362.
М.Грушевський висловив думку, що, найімовірніше, битва відбулася бл. 1363, можливо, не на Синіх Водах,
а на Сниводі (лівій притоці Південного Бугу; Вінницька обл.). Під час битви основні сили ворога було
розгромлено, а зо-лотоординські воєначальники загинули. Внаслідок здобутої перемоги Ольгерд відвоював
у татар захоплене ними у серед. 13 ст. Поділля і розширив свої володіння далеко на південь у напрямку до
Чорного моря. Перемога українсько-литовського війська у С.б. задовго до Куликовської битви 1380 підірвала
могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов'янських народів від монголо-татарського

іга.
М. Крикун (Львів).
СИНЄЖУПАННИКІВ ДИВІЗІЇ (Синьожупанників дивізії; Синьожупанники; Сині дивізії) -назва (від кольору
уніформи) двох українських дивізій, сформованих у лютому-березні 1918. Під час мирних переговорів у
Бресті-Литовському (див. Берестейський мир 1918) українська дипломатична делегація уклала угоду з
німецьким командуванням щодо організації військових частин з полонених українців з російської армії, які
перебували (бл. 100 тис. чол.) у таборах на території Німеччини. Формуванню дивізій передувала копітка
робота членів Союзу визволення України, які розгорнули у таборах для військовополонених
широкомасштабну культурно-просвітницьку роботу, що сприяло поглибленню національної свідомості серед
десятків тисяч солдат-українців. У серед, лютого 1918 згідно з відозвою Української Центральної Ради у
таборах Венцляр, Зальцведель, Раштадт розпочалося створення українських частин. Організацію дивізії
очолив генерал-поручник В.Зеленський. Всі питання матеріального забезпечення підрозділу взяло на себе
німецьке військове міністерство. Протягом двох тижнів сформовано кадри двох піхотних полків і відправлено
у с. Глобове на Волині, де організація частини продовжувалась. До складу дивізії увійшов окремий загін
“січових стрільців” під командуванням поручника М.Шаповала, створений як підрозділ Запорозького полку
ім. Т.Шевченка, він ніс охоронну службу на Підляшші в районі м.Білої. На поч. березня 1-ша Синєжупанників
дивізія складалася з чотирьох піхотних та гарматного полків загальною чисельністю 6 000 козаків та 300
старшин. Дивізією командував генерал-поручник В.Зеленський, полками: 1-м ім. Т.Шевченка - полк.
М.Шаповал, 2-м ім. М.Залізняка - сотн. Малохатка, 3-м ім. І.Богуна - сотн. Курінний, 4-м ім. П.Дорошенка підполк. М.Чеховський, гарматним полком - підполк. Д.Чижевський. Особовий склад частини одягнено у сині
жупани козацького крою (звідси і назва дивізії) та білі шапки зі шликами. У серед. березня 1918 дивізія
переведена до Києва. Напередодні гетьманського перевороту 27.4.1918 дивізію, на вимогу німецького
командування і за згодою військового міністра О.Жуковського, роззброєно і розформовано. Така ж участь
спіткала і 2-гу Синєжупанників дивізію, яка формувалась на Волині. Частина демобілізованих козаків і
старшин із Синьої дивізії вступила до інших з'єднань Армії УНР і самовіддано боролась за незалежність
України. У період Директорії УНР зроблено спробу відновити С.д. Однак, у червні 1919 було сформовано
тільки 7-й Синій полк, який входив до складу 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР під командуванням
полк. О. Удовиченка.
В. Задунайський (Донецьк).
СІКЕВИЧ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ (5.9.1870 - 1952) - український військовий діяч, генерал-майор (з
1917). Н. у Таращі на Київщині. З 1888 на службі в російській армії. Військову освіту здобув у
Володимирському Київському кадетському корпусі, Київському піхотному юнкерському училищі (1890).
Служив у 131-му піхотному Тираспольському полку ад'ютантом командира батальйону, командиром роти,
помічником командира батальйону. У роки Першої світової війни 1914-18- на Південно-Західному фронті,
командир 6-го піхотного Ладозького полку, помічник командира 36-ї піхотної бригади. Нагороджений п'ятьма
орденами і Золотою Георгіївською зброєю. В українській армії -з листопада 1917. На поч. 1918- старшина
створеного С.Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської України. Брав участь у боях з більшовицькими
військами під командуванням М.Муравйова за Київ. У березні 1918 призначений командиром 3-го
Гайдамацького полку, який входив до складу Запорозької дивізії, визволяв від більшовицьких війск Лубни,
Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні 1918 очолив Донецьку групу в складі трьох піхотних, гарматного та
інженерного полків, яка отримала завдання звільнити Донбас. 15.4. війська під командуванням С. зайняли
Барвінкове, згодом здобули Слов'янськ, Баг-мут, Микитівку, Колпаків, наприкін. квітня частини групи вийшли
на кордон з Росією. У період Гетьманату військові частини під командуванням С. охороняли східні кордони
України. На поч. 1919 С. виїхав до Австрії, де як військовий аташе очолював репатріаційну комісію та
водночас формував з колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР. У 1920 виконував обов'язки
посла УНР в Угорщині. У 1924 виїхав до Канади, поселився у Торонто. Був організатором і керівником управ
ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста Симона Петлюри. Автор спогадів “Сторінки
із записної книжки”, низки публікацій з історії українських визвольних змагань. Помер у Торонто.
М. Литвин, К. Наумвнко (Львів).
СІКОРСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ (20.5.1881 -4.7.1943) - польський політик та державний діяч, генерал Війська
польського. Н. уТушуві Народовому поблизу Сандомира. Закінчив Львівський політехнічний ін-т, інженер.
Учасник польського незалежницького руху. Під час Першої світової війни 1914-18 служив у польських
легіонах, що воювали на боці Центральних держав, полковник. Зосені 1918-в армії незалежної Польщі. Під
час українсько-польскої війни1918-19С. командував оперативними групами польської армії, під час
польсько-радянської війни 1920 - командувач 3-ї, пізніше 5-ї армій. У післявоєнний час обіймав найвищі
посади у збройних силах та уряді країни. У 1921-22 - шеф генерального штабу Війська польського, у 1922-23
-прем'єр-міністр Польщі, у 1924-25 - міністр військових справ. 1925-28 командував військовим округом. Після
перевороту Ю.Пілсудського С. перейшов в опозицію до правлячого “санаційного” табору (див. “Санація”),
активно виступав проти урядового курсу. З вересня 1939 - в еміграції у Лондоні. У 1939-43 - прем'єр-міністр
польського уряду в еміграції, міністр військових справ та верховний головнокомандувач польських Збройних
сил. Загинув у авіаційній катастрофі неподалік від Гібралтару.
М. Швагуляк (Львів).

СІКОРСЬКИЙ ІГОР ІВАНОВИЧ (25.5.1889-26.10.1972) - американський авіаконструктор, один із піонерів
авіабудування. Українець за походженням. Н. у Києві. Син відомого психіатра і психолога І.Сікорського.
Закінчив гімназію. У 1903-06 навчався у Петербурзькому морському училищі. У 1907-11 - студент Київського
політехнічного ін-ту. У 1908-11 сконструював і побудував експериментальні вертольоти і ряд літаків.У1910
відбувся перший політ літака С-2. У 1911 здобув диплом пілота. У грудні 1911 на літаку С-2 встановив
перший світовий рекорд швидкості з екіпажем (три особи) - 111 км/год. У 1912-17 - головний конструктур
авіаційного відділу Російсько-Балтійського заводу в Петербурзі. У 1912-14 під керівництвом С. були
побудовані одні з перших у світі багатомоторні літаки “Гранд”, “Русский витязь” та “Илья Муромец”. У 1918
емігрував до Франції, звідти -у 1919 до США, де продовжував свою конструкторську діяльність. У 1923
заснував авіаційну фірму, згодом - співвласник конструкторсько-будівельної фірми “Уестленд-Сікорський”.
До 1939 збудував бл. 15 типів літаків. З 1939 С. перейшов на конструювання вертольотів одногвинтової
схеми. С. першим почав будувати турбінні вертольоти, вертольоти-амфібії. На вертольотах С. вперше
здійснено переліт через Атлантику (S-61; 1967) і Тихий океан (S-61; 1970; з дозаправкою у повітрі). Помер в
Істоні (штат Коннектікут, США).
“СІЛЬСЬКИЙ ГОСПОДАР” - українське господарське товариство у Галичині. Засноване 1899 у м. Одеську
Золочівського повіту (тепер Львівська обл.) священиками о.Томою (голова товариства до 1908) і о.Юліяном
Дуткевичами з метою захисту інтересів та поліпшення добробуту селян шляхом підвищення продуктивності
сільськогосподарських угідь. З 1903 керівні органи товариства знаходились у Львові. У 1904 товариство
отримало дозвіл засновувати філії в Галичині. Після проведення Першої хліборобської виставки в Стрию
(організованої т-вом “Просвіта”) у 1909 “С.г.” змінив статут і був реорганізований. У 1909-17 товариство
очолював Є.Олесницький, завдяки якому “С.г.” здобув значний авторитет серед українського селянства.
Основними напрямками діяльності товариства були: представництво і захист інтересів селян у державних і
крайових органах влади; організація освітніх курсів та шкіл; засновування дослідних полів, пасік,
тваринницьких ферм тощо; забезпечення спільного користування с/г технікою та ін. У 1915 австрійська
влада визнала “С.г” головним об'єнанням українських хліборобів і призначила на діяльність товариства
відповідні державні дотації. Після захоплення Галичини Польщею протягом 1918-20 окупаційна влада
забороняла діяльність товариства, а після відновлення роботи чинила перешкоди його розвитку. У 1920-х
керівництво товариством здійснювали Т.Войнаровський-Столобут (1919-24) та М.Луцький (1924-27). Новий
етап піднесення у діяльності товариства розпочався у 1927 завдяки сприянню Спілки українських агрономів
та фінансовій допомозі української кооперації. З 1929 керівництво “С.г.” складалося з Головної ради та
Президії, які контролювали роботу дирекції (з 1925 голова дирекції - Є.Храпливий). Кількість філій по
Галичині змінювалося в залежності від лояльності влади до роботи “С.г.”: 1910-85 філій, 1927-52,193960,1944-66. У 1939 радянська влада ліквідувала товариство. Завдяки директорові Л.Бачинсько-му “С.г.”
продовжував діяти на території Генеральної губернії в Ярославі, а згодом деякий час функціонував у Львові
(голова Є.Храпливий). У 1944 “С.г” остаточно припинив свою діяльність. Товариство видавало ряд
періодичних видань: двотижневик “Сільський господар” (з 1926, ред. Є. Храпливий, П.Дубрівський, пізніше Л.Бачинський, І.Драбатий); місячники “Український пасічник” (з 1928, ред. М.Боровський); “Практичне
садівництво” (з 1933, ред. М.Боровський); “Хліборобська молодь” (з 1934, ред. А.Романенко); “Сад і город” (з
1939). З 1928 щорічно виходив популярний серед селян “Календар “Сільського господаря”. За редакцією
Є.Храпливого почала друкуватися “Сільськогосподарська енциклопедія”. Під назвою “С.г.” виходили
часописи за межами Галичини. Зокрема, у Києві в 1918-19-як видання Центрального українського
сільськогосподарського кооперативного союзу та у Харкові в 1922-26 - як орган Централі союзу
сільськогосподарської кооперації України (у 1927-28 під назвою “Кооперативне село”).
А. Середяк (Львів).
СІНГАЛЕВИЧ ВОЛОДИМИР (13.1.1875 -7.11.1945) - український громадсько-політичний діяч у Галичині,
правник. Н. у с. Москальовці Косівського повіту (тепер Івано-Франківська обл.) у сім'ї греко-католицького
священика. Походив з німецького роду Шіллінгів. У 1893 закінчив правничий ф-тет Львівського ун-ту.
Працював у судових установах Кам'янки-Струмилової (тепер Кам'янка-Бузька Львівської обл.), Перемишлян
та Глинян. Діяч Української національно-демократичної партії У 1911-18 - посол до австрійської Державної
ради у Відні, у 1913-14 - посол до Галицького сойму. З вересня 1914-заступник голови Бойової управи
українських січових стрільців у Відні. Брав участь у підготовці Листопадового повстання 1918 у Львові.
Організатор встановлення української влади у Стрийському та сусідніх повітах. Член Української
національної ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. В її станіславських сесіях участі не брав - перебував у Відні, де
працював у австрійській Ліквідаційній комісії. З квітня 1919 обіймав посаду дипломатичного представника ЗО
УНР у Відні. 1.8.1920 призначений уповноваженим Диктатора ЗУНР Є.Петрушевича у справах фінансів,
торгівлі та промислу, в 1922 - уповноваженим для внутрішніх справ. У 1930-39 - директор Земельного банку
у Львові. У січні 1931 став членом-засновником Українського католицького союзу. Помер в еміграції в
Брегенці (Австрія).
О. Павлишин (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:25 | Повідомлення # 109
СІНКЛЕР ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (21.1.1879-1945)-український військовий діяч, генерал-поручник
(з 1918).Н.у Маргилані (тепер Ферганська область, Узбекистан). Військову освіту здобув в Оренбурзькому
кадетському корпусі, Михайлівському артилерійському училищі (1898-99). Деякий час служив у лейб-гвардії
2-ї гарматної бригади. У 1905 закінчив з відзнакою Миколаївську академію Генерального штабу, обіймав

посади командира роти лейб-гвардії Павлів-ського полку, старшого ад'ютанта штабів 45-ї піхотної дивізії,
гвардійського корпусу, штаб-офіцера доручень штабу військ гвардії і Петербурзького військового округу,
старшого ад'ютанта штабу округу. В роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті,
начальник штабу 2-ї гвардійської піхотної дивізії, командир 176-го піхотного Переволоцького полку. З липня
1917- генерал-майор. Після утворення Української Центральної Ради перейшов на її бік, брав участь у
реалізації постанов Всеукраїнських військових з'їздів щодо українізації армії. У листопаді 1917 увійшов до
складу Українського Генерального військового штабу, у березні 1918-до першого генералквартирмейстерства. За Гетьманату продовжив службу в українській армії, працював у Військово-науковому
комітеті Генштабу. Директорією УНР призначений першим генерал-квартирмейстером Генерального
штабу, займався оперативною діяльністю Армії УНР. Під керівництвом С. розроблявся план бойових
операцій влітку 1919, в результаті яких більшовицьким військам не вдалося до підходу Галицької армії
розгромити Армію УНР. Наступним етапом операції став похід на Київ і Одесу у серпні 1919, який увінчався
визволенням столиці від більшовицьких військ. Наприкін. 1919 виконував обов'язки начальника штабу Армії
УНР. У 1920 очолював українську військову делегацію на переговорах з представниками військового
відомства Польщі, що завершилися підписанням у квітні 1920 польсько-української військової конвенції про
спільні дії проти більшовицької Росії (див. Варшавський договір 1920). Після інтернування Армії УНР у
польських таборах залишався до лютого 1921 на посаді начальника штабу Армії УНР, потім - член Вищої
військової ради. Після ліквідації таборів для інтернованих у 1924 поселився у містечку Сосновец на
Шлеську. Працював службовцем шахтарської залізниці, брав учась у громадсько-політичному житті
української громади в Польщі. Підтримував товариські стосунки з проф. І.Фещен-ком-Чопівським. Після
приходу в 1945 Радянської армії С. разом з І.Фещенком-Чопівським заарештований органами НКВС і
вивезений до Києва. Загинув наприкін. 1945 у Лук'янівській в'язниці.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СІРКО ІВАН (між 1605 і 1610-1(11).8.1680)-український політичний і військовий діяч другої пол. 17 ст.,
кошовий отаман Запорозької Січі. Н. у слободі Мерефі на Харківщині (за ін. дан. - на Поділлі). Брав участь у
національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького 1648-57. Вперше письмові джерела згадують
про С. у 1653. У 1658-60 - полковник вінницький. У 1659 виступив проти політики гетьмана І.Виговського.
Організував військовий похід на Акерман, що призвело до розпаду українсько-польсько-татарської коаліції,
спрямованої проти Московського царства і не дало можливості гетьману І.Виговському скористатися
наслідками перемоги під Конотопом (див. Конотопська битва 1659) для зміцнення державності України.
Спочатку підтримував політику гетьмана Ю.Хмельницького, але після підписання Слободищенського
трактату 1660 виступив проти нього. У 1660-61 брав участь у походах запорозьких козаків на Крим. У 1663
С. став кошовим отаманом і до 1670 обирався на цю посаду вісім разів. У жовтні та грудні 1663 організував
два великих походи на Перекоп. У січні 1664 спільно з московськими військами вів воєнні дії проти
правобережного гетьмана П.Тетері та польських військ під командуванням С.Чарнецького. У другій пол.
1660 років брав участь у боротьбі проти претендента на гетьманську булаву П. Суховія. Виступив проти
умов Андрусівського перемир'я 1667 між Річчю Посполитою і Московською державою. Деякий час
підтримував гетьмана П.Дорошенка, але після укладення воєнно-політичного союзного договору
Гетьманщини з Туреччиною виступив проти нього. У 1668 був полковником Зміївського полку на
Слобожанщині. За зв'язки з керівником селянської війни у Московській державі С.Разіним заарештований
полтавським полковником Ф.Жученком, переданий царському уряду і згодом засланий у Тобольськ. Влітку
1673 у зв'язку із зростанням турецько-татарської загрози, за клопотанням січового товариства і навіть
польського уряду, С. було звільнено. Повернувшись на Січ, провів кілька походів на татарські володіння
(Очаків, Ізмаїл, Перекоп). У 1676 під час зречення П.Дорошенка прийняв від нього гетьманські клейноди.
Боровся проти турецько-татарських військ і загонів Ю.Хмельницького під час Чигиринських походів 1677 і
1678. Помер на хуторі Грушівці (тепер Іллінка Томаківського р-ну Дніпропетровської обл.). Похований
2(12).8.1680 поблизу с. Капулівки (тепер Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.). С. як кошовий отаман
і військовий ватажок оспіваний у численних козацьких думах, народних піснях і легендах.
Р.Шуст (Львів).
СІРОЖУПАННИКИ (ін. назва - Сіра дивізія, Сірожупанна дивізія) - популярна назва української військової
частини періоду національно-визвольних змагань 1917-21. Після укладення Берестейського миру 1918 між
українською владою і австро-німецьким військовим командуванням було досягнуто угоди про створення з
полонених українців (з концтаборів у Фрайштадті і Йозефштадті, Австрія) військової частини. Формування і
вишкіл частини, що отримала назву С. (відповідно до кольору уніформи), розпочалися з березня 1918 у
Володимирі-Волинському. Сформована дивізія отримала офіційну назву -Перша стрілецько-козацька
дивізія. Складалася з чотирьох піхотних полків, гарматного полку, кінної та інженерної сотні. Піхотний полк
складався з 3 куренів, кожен з яких - з чотирьох стрілецьких підрозділів (чети кінноти і зв'язку, сотні
скорострілів, розвідувальної, учбової сотень). Особовий склад частини налічував 6 тис. козаків і 140
старшин. Командувачем дивізії призначено підполк. І.Перлика, начальником штабу-сотн. О.Пилипенка.
Командантами полків були сотн. П.Ганжа, підполк. Тимошенко, підполк. Олександрович, сотн. Ткаченко. У
серпні 1918 дивізію передали у розпорядження командування Збройних сил Української Держави.
Командування дивізією спочатку прийняв ген. В.Сокира-Яхонтов, потім - ген. Васильєв. 1.9.1918 С. взяли
участь у військовому параді у Києві, на якому був присутній гетьман України П.Скоропадський. У вересні-

жовтні 1918 частини дивізії були дислоковані у р-ні Стародуба і Конотопа на кордоні з радянською Росією. У
кін. вересня 1918 дивізію скорочено до розмірів кадрів (бл. 1200 чол.). Під час повстання проти гетьманської
влади С. перейшли на бік республіканських військ. У грудні 1918, збільшивши кількість особового складу до
6 тис. бійців, дивізія С. брала участь у боях проти більшовицьких військ на Чернігівщині. Частина С.,
потрапивши під вплив більшовицької агітації, відмовилася виконувати накази командування, і дивізію було
розформовано. З частини С. створено Сіру дивізію (команд. ген. А.Пузицький), яка згодом брала участь у
боях проти більшовицьких військ у Правобережній Україні. У квітні 1919 на базі частини сформовано корпус
у складі двох дивізій (командир - ген. Мартинюк), який брав участь у боях проти польської армії. З серед.
травня реформовано у 4 Сіру стрілецьку дивізію (бл. 700 бійців; команд. полк. П.Ганжа) у складі Волинської
групи. Окремі підрозділи С. воювали у складі частин Армії УНР до листопада 1920.
І. Підкова (Львів).
СІРОПОЛКО СТЕПАН (15.8.1872 -25.2.1959) - відомий український просвітній діяч, основоположник
українського книгознавства та бібліотекознавства, бібліограф, редактор, педагог. Н. у Прилуках на
Полтавщині (тепер Чернігівська обл.). Закінчив місцеву гімназію. Як книгознавець, редактор і публіцист,
почав працювати, навчаючись на правничому ф-ті Московського ун-ту. Друкувався в часописах “Світло”,
“Украинская жизнь”, “Свобода” (Ужгород). У 1917 повернувся в Україну. У 1918-19 працював радником з
питань освіти при Генеральному Секретаріаті УЦР-УНР, деякий час був товаришем міністра народної
освіти УНР. У цей період С. разом з П.Холодним доклав чимало зусиль для організації українського
шкільництва. У 1919 переїхав до Кам'янця-Подільського, де організував випуск дитячого часопису “Ранок”.
Після встановлення радянської влади в Україні емігрував до Чехословаччини. У 1925-32 - професор
Українського педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі, Українського техніко-господарського
інступутуу Подєбрадах. Брав активну участь у громадському житті української громади в еміграції.
Очолював Товариство прихильників книги в Празі (в 1927-32 редагував його друкований орган - журнал
“Книголюб”), Союз українських журналістів і письменників на чужині, був членом Українського історикофілософського товариства. У міжвоєнний період С. не поривав зв'язків з Україною і Галичиною. Був
почесним членом львівської “Просвіти”, активно друкувався в періодичних виданнях товариства та
“Літературно-науковому віснику” (з 1939 - “Вісник”). У своїх роботах С. порушував проблеми української
національної школи та національного виховання (“Національне виховання”, 1937; “Завдання нової школи”,
1919), історії освіти (“Українське шкільництво в Галичині”, 1932, “Історія освіти в Україні”, 1937), бібліотечної
справи (“Короткий курс бібліотекознавства: Історія, теорія та практика”, 1924; “Народні бібліотеки:
організація та механіка бібліотечного діла”, 1919), історії книговидання (“Швайпольт Фіоль - перший друкар
слов'янських кириличних книг”, (1934) та ін. Статті С., присвячені аналізу творчого доробку своїх колег і
попередників, і нині є цінним науковим джерелом з історії української педагогіки - “І.Стешенко як педагог і
освітній діяч” (1928), “Життя і педагогічна діяльність барона М.Корфа” (1934), “М.Пірогов та М.Драгоманів”
(1937), “Граф Петро Завадовський - перший міністр освіти в царській Росії” (1938) та ін.
А. Середяк (Львів).
“СІЧ” - назва культурно-просвітницьких організацій українських студентів, що діяли у другій пол. 19- першій
пол. 20 ст. у західноукраїнських землях та в Австрії. Перше студентське товариство “С.” виникло у 1861 у
Львові і діяло до 1863. Студенти-українці навчальних закладів міста об'єднались у товариство, члени якого
демонстративно носили козацькі шапки, високі чоботи, вишивані сорочки, шаровари, гуцульські сардаки. У
народних строях вони відвідували лекції, з'являлися на вулицях, у публічних місцях, співали українські пісні,
демонструючи в такий спосіб свої симпатії до культури і мови рідного народу. Стихійне зародження
патріотичного руху студентської молоді згодом набрало більш організованих форм. Після розпаду в 1863
першого товариства “С.” частина студентів приєдналася до “Мети”, інша, продовжуючи навчання у Відні,
створила у 1868 нове товариство під назвою “Січ” (Див. “Січ” віденська). З 1902 до 1923 студентське
товариство “С.” діяло у Чернівцях. Товариство проводило культурно-просвітницьку роботу в Буковині,
видавало газету “Січове слово” (1904), брошури з українознавства. Студентське земляцтво “Русь” у Граці в
1910 переіменувалось у “С.” і активно діяло аж до кін. 1940 років.
С. Мовчан (Львів).
“СІЧ” - українська фізкультурно-спортивна організація в 1900-30 у Галичині, Буковині, Закарпатті та в
еміграції. Перша фізкультурна організація “С.” була заснована К. Трильовським у травні 1900 в селі Заваллє
Снятинського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Згодом фізкультурно-оздоровчі організації під цією
назвою виникли в ін. повітах Галичини і Буковини. З утворенням у 1908 центрального органу - Головного
січового комітету, переіменованого в 1912 на Український січовий союз (знаходився з 1908 у Станіславі, у
1912-24 у Львові; генеральний отаман - К.Трильовський, головний осавул - Я.Веселовський, головний писарН.Балицький, головний обозний - Д.Катамай, головний четар - Ф.Калинович), рух січовиків охопив велику
кількість молоді. Напередодні Першої світової війни у 1913 в Галичині діяло понад 900 первинних
організацій “С.”, в яких налічувалося 6л. 80 тис. членів. Члени “С.” були зобов'язані працювати над своїм
фізичним і моральним оздоровленням, дотримуватися національного одягу, приходити на спортивні
змагання і свята в одностроях, з малиновою стрічкою через плече. Сільські і повітові “С.” мали свої прапори.
У роботі товариств наголошувалось на необхідності розвивати історичні традиції українського народу, навіть
назви керівників різних відділів і структурних підрозділів називались, як на Запорозькій Січі.

Найбільш масовими виховними формами діяльності “С.” було проведення сільських, повітових і крайових
демонстрацій та спортивних змагань. У спортивному святі, проведеному у Львові в 1914, брало участь
близько 12 тис. членів “С.”, “Сокола”, “Пласту”, а також представники чеських, хорватських, словенських і
румунських спортивних товариств. Такі масові заходи сприяли патріотичному і фізичному вихованню
української молоді. У 1913 заснована стрілецька секція “С.” для бойової підготовки молоді, частина якої в
серпні 1914 вступила добровольцями в Легіон українських січових стрільців і пізніше відіграла активну роль
у формуванні Української галицької армії та в боротьбі за українську державність. Патріотичному вихованню
і оздоровчій роботі молоді сприяли також періодичні видання Українського січового союзу (“Зоря”, “Хлопська
правда”, календарі “Отаман”, “Запорожець” та ін.). Під час визвольних змагань 1917-21 уряд України
намагався організувати фізкультурно-оздоровчі товариства “С.” на всій території держави. У затвердженому
в лютому 1919 статуті гімнастично-стортивного товариства “С.” підкреслювалось, що “метою товариства є
фізичне оздоровлення української нації і виховання національного почуття дисципліни і громадськості”. У
статуті пропонувалось розвивати такі основні види спорту, як гімнастика, верхова їзда, фехтування,
плавання, веслування, футбол, волейбол. У лютому 1919 у Вінниці завдяки К.Трильовському і
О.Андрієвському засноване перше товариство “С.” у Наддніпрянській Україні. Внаслідок поразки Української
Народної Республіки реалізувати програму створення широкої мережі “С.” не вдалося. На окупованих
Польщею західноукраїнських землях діяльність товариств “С.” була заборонена в 1924 (у с. Горбачах
поблизу Львова “С.” проіснувала до 1930). У Буковині першу “С.” організували у Кіцмані в 1903
С.Яричевський і О.Попович. У 1914 у краї нараховувалося 112 товариств “С.”. Після румунської окупації
Буковини товариства “С.” були змушені припинити свою діяльність. Традиції “С.” використовувались
товариствами на Закарпатті та в діаспорі. Першу “С.” у Закарпатті утворено в 1920. Розгортання січового
руху у 1920-30-х роках на закарпатських землях сприяло створенню у 1938-39 Збройних сил Карпатської
України - “Карпатської січі”. У діаспорі найбільш чисельні та активні організації “С.” були у США, Канаді,
Чехосло-ваччині, Німеччині. Український Січовий Союз входив у міжвоєнний період до Соціалістичного
спортивного Інтернаціоналу. Його представники брали участь у міжнародних робітничих олімпіадах у Празі
(1927) і Відні (1931).
С. Мовчан (Львів).
“СІЧ” ВІДЕНСЬКА (Українське академічне товариство “Січ” у Відні)- українське студентське товариство,
засноване 9.1.1868 у Відні за ініціативою А.Вахнянина та Ю.Цегельського. Об'єднувало згідно зі статутом
“студентів української (руської) народності всіх вищих шкіл у Відні”. Статутом передбачалось, що метою
товариства є “творити осередок наукового, літературного і товариського життя”, для досягнення якої
товариство “утримує бібліотеку і читальню, організовує доповіді і дискусії, музикально-літературні і
товариські сходини, друкує наукові і літературні твори”. Першим головою “С.” в. був А.Вахнянин. Згодом
товариство
очолювали:
Ю.Цепевич,
І.Пулюй,
О.Терлецький,
І.Горбачевський,
М.Кордуба,В.Старосольський, О.Бачинський та ін.
З перших років діяльності товариство стало не тільки важливим осередком згуртування української молоді,
що навчалася у Відні, а й набуло значення всеукраїнського центру науково-літературного, мистецького і
громадсько-політичного життя. Організатори товариства одним із важливих завдань вважали представляти
українців як окремий народ і знайомити європейців з його культурними досягненнями. Товариство
організовувало обговорення нових літературних творів, дискусії на наукову тематику (з філософії, фізики), а
також художньо-тематичні вечори, на які запрошували представників ін. молодіжних національних
організацій. На щорічні шевченківські маніфестації товариство збирало кілька сотень людей різних
національностей. Найтісніші зв'язки “С.” в. підтримувала з чеськими організаціями “Славія” і “Моравія”,
хорватською “Велебіт”, болгарською “Балкану”, сербською “Зоря”. “С.” в. була ініціатором організації
протестів проти введення у Галичині в 1868 польської мови як державної.
Великий вплив на інтелектуальне життя товариства здійснювали О.Терлецький і М.Драгоманов, які
орієнтували молодь на оволодіння досягненнями європейської культури. Під їхнім впливом у середині 1870
років набрала соціалістичного спрямування, що призвело до розпуску “С.” в. у 1877. Після відновлення
діяльності мала більш поміркований характер, стояла на національно-демократичних позиціях. З 1880
товариство організувало літературний фонд для нагородження найкращих творів і їх публікацій. У 1881 з
ініціативи “С.” в. вперше в Коломиї відбулися загальні збори галицьких і буковинських студентів, що поклало
початок тіснішого співробітництва їх на майбутні роки. З 1890 років товариство розширило свою
просвітницьку діяльність серед українських робітників Відня, об'єднаних у спілки: “Кружок земляків”,
“Поступ”, “Родина”. “С.” в. організувало у 1890 роках для українців Відня два гуртки: літературно-науковий і
правничий.
На поч. 20 ст. “С.” в. активно підтримувала боротьбу українського студентства за відкриття українського
університету у Львові (див. Сецесія). Під час Першої світової війни “С.” в. допомагала у діяльності Союзу
визволення України. У 1917 після ухвали загальними зборами резолюції з вимогою об'єднання всіх
українських земель у єдину державу “С.” в. була розпущена. Її діяльність відновилась лише на поч. 20-х
років. У 1922 Товариство виступило ініціатором створення Центрального союзу українських студентів
(ЦСУС). На поч. 1930 років “С.” в. організовувала масові акції протесту проти репресій щодо українського
населення в Галичині, які проводив уряд Польщі (див. Пацифікація). У 1941 “С.” в. перейменовано на філіал
Націоналістичної організації українського студентства. Після радянської окупації Відня та арештів

керівництва організації “С.” в. у 1947 припинила свою діяльність.
С. Мовчан (Львів).
СІЧ ЗАПОРОЗЬКА (Січ Запорізька, Запорізька Січ) - військово-політична організація українського козацтва.
Виникла внаслідок стихійної колонізації земель Середнього та Нижнього Подніпров'я в серед. 16 ст. Назву
отримала від способу захисту козацьких поселень від зовнішньої небезпеки - “засіки”, “січі” - невеликих
укріплених поселень у плавнях та островах басейну Дніпра. Друга частина назви вказує на місце
розташування укріплення по течії Дніпра - за порогами, які в кількох місцях перетинали Дніпро на відтинку
між сучасними Дніпропетровськом та Запоріжжям. Першими організаторами січей були уходники, яких
черкаські та канівські старости відпускали на Середнє і Нижнє Подніпров'я для промислу, оскільки там була
багата на рибу, птицю і звіра місцевість. Щорічно ватаги уходників на чолі з обраними отаманами йшли на
промисел за пороги, де у захищених від раптових нападів ворога місцях будували тимчасові житла і
приміщення для переробки та зберігання продуктів промислу. Ватаги формувалися переважно з людей
однієї місцевості, що є одним із пояснень назв куренів на С.3. До серед. 16 ст. історія С.З. легендарна, лише
з 1552, коли вона розташовувалась на острові Хортиця, про неї є достовірні історичні відомості. Причинами
виникнення С.З. як організованого військово-політичного утворення була необхідність протистояти
колонізації на освоєних козаками землях та постійній турецько-татарській небезпеці. Поняття С.З.
вживається у двох значеннях: у широкому - всі землі, які перебували в управлінні й володінні козаків, у
вузькому-центральне поселення, де знаходилось адміністративне управління Січі. Козацькі володіння ще
називалися Вольності Війська Запорозького, а центральне поселення - Кіш. С.З. як головне укріплення була
добре уфортифікована. Посередині фортеці -великий майдан, у центрі його - церква св. Покрови, неподалік,
з одного боку, - криниця, з другого - стовп, біля якого карали винних у порушенні січових звичаїв. Півколом
на січовій площі розташовувались курені -дві довгі хати, покриті очеретом, а також будинки старшини,
канцелярія, пушкарня, склади, арсенал. Кожен курінь мав назву, яка походила переважно від місцевості,
звідки були родом засновники куренів: Корсунський, Полтавський, Уманський, Стебліївський, Батуринський,
Інгульський тощо. Мали також назви від імен засновників куренів: Васюренський, Тимошівський та ін. Число
куренів було стабільним з часу документальної історії Січі до кін. існування Задунайської Січі та
переселення колишніх запорожців на Кубань у кін. 18 ст. Понині в Краснодарському краї багато станиць
мають назви колишніх запорозьких куренів. За фортечними укріпленнями біля річкового порту знаходився
грецький дім, в якому жили іноземні посли та купці. Фортецю оточувало передмістя, де жили козакиремісники. Під впливом різних обставин С.З. (Кіш) переносилася на інше місце, що визначило її паралельні
назви: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам'янська, Олешківська,
Підпільненська (Нова Покровська), Задунайська. Вся територія Січі поділялася на 8 (спочатку на 5) паланок
(округів): Кодацьку, Самарську, Орільську, Інгульську, Бугогардівську, Прогноївську, Протовчанську,
Кальміуську. Тобто, володіння С.3. охоплювали землі сучасної Дніпропетровської і Запорізької обл.,
частково - Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької обл.
На першому етапі існування Січі головними джерелами поповнення козацтва були уходники та військові
служилі люди. Вони та православна, переважно українська, шляхта йшли на Подніпров'я в пошуках щастя,
багатства і рицарської слави. Після Люблінської унії 1569, загарбання українських земель Польщею і різкого
посилення на українських землях соціального та національно-релігійного гніту С.3. перетворилася у місце,
куди втікали від гноблення селяни й міщани. Січ стала могутнім оплотом соціального захисту для
пригноблених, школою державного управління для національної еліти, військовою перешкодою для
турецько-татарської агресії, яка загрожувала не лише українським землям, а й загалом усій Східній і
Центральній Європі. За своїм характером С.3. була військово-демократичною республікою, вона мала всі
ознаки державності, власну територію і військо, яке охороняло її кордони, свій уряд, який виконував
законодавчі, виконавчі та судові функції, свою символіку (прапор і герб), скарбницю. Виникнення військовополітичної організації козацтва на українських землях, що входили до Великого князівства Литовського
(повторно були колонізовані козаками після монголо-татарського розорення) і де не було князівської
адміністрації, а також інших станів суспільства, дало можливість запорожцям вільно вибирати суспільнополітичний устрій С,3. На Січі діяло звичаєве право, перед яким усі були рівні незалежно від походження і
місця у Запорозькому товаристві. Вищий орган влади на С.3. -козацька рада. На січовій раді вирішувалися
всі найважливіші питання внутрішнього життя Січі, питання війни і миру, дипломатичних зносин, обрання
козацької старшини, розподіли землі між куренями тощо. Очолював С.З. виборний гетьман (після 1648кошовий отаман). У період свого правління він мав необмежену владу і авторитет, але в будь-який момент
військова рада могла позбавити його цієї влади. Для більш оперативного управління справами існувала
рада старшини. Виконавчий уряд Січі складався з кошового отамана (спочатку гетьмана), військового
писаря, військового судді та військового осавула. На Січі виборними були всі посади - від найвищої
(кошовий отаман) до найнижчої.
Січ приймала в свої ряди всіх, незалежно від соціального походження, національності, релігії. Але одним із
головних об'єднуючих факторів на Січі була православна віра. Той, хто прибув на Січ добровільно, свідомо і
без примусу, мав прийняти православну віру, Воля на Січі необхідно породжувала обов'язки - виконання
звичаїв Січі, дотримання суворої дисципліни, готовності віддати своє життя за свободу і незалежність свого
народу. На Січі існував особливий ритуал прийняття у козацьке братство - випробовування на силу і
спритність. Здоров'я, сила, спритність і боєготовність запорожців загартовувались не лише в боях і походах,

але і в іграх, танцях, спортивних змаганнях. На С.З. існував культ фізичного розвитку людини. Гетьманами,
отаманами, полковниками, курінними отаманами обирали людей особливої сили і військової майстерності.
Необхідність тримати запорозьке військо у високій боєготовності, постійна небезпека були причинами
заборони появи на Січі жінок. Козаки, як правило, одружувалися в солідному віці, їхні сім'ї проживали в
козацьких слободах, у межах запорозьких вольностей або у віддалених від Запорожжя містах і слободах.
Старшина і поважні козаки мали своїх спуг-джур, котрими були козацькі діти, взяті на Січ для навчання і
виховання, а також хлопчики-полоненики.
На С.З. ніколи не було кріпацтва, тут використовувалася вільнонаймана праця. Господарство запорожців за
період існування Січі зазнало серйозних змін. Якщо на початку це було полювання на звіра і птицю, рибний і
соляний промисли і лише частково розведення худоби та землеробство, то в пізній період Січі (особливо в
часи Нової Січі - 1734-75) набуло високого розвитку хутірське (фермерське по суті) господарство (зимівники)
заможних козаків, у яких працювали наймані козаки. Ці господарства, в яких у великих кількостях
вирощували різну худобу, в'ялили рибу, збирали мед тощо, були тісно пов'язані з внутрішнім і зовнішнім
ринками. Поглиблювалися і соціальні суперечності в козацькому середовищі, що найяскравіше проявлялося
у заколотах козацької сіроми і навіть повстаннях. Козацька біднота брала участь і в повстаннях та рухах
поза межами Січі.
Одним з основних призначень С.3. була боротьба проти турецько-татарської агресії. З цією метою ще в
серед. 17 ст. козацький гетьман Д.Вишневецький спорудив на острові Хортиця потужний замок - головне
січове укріплення. На виготовлених з липи чи верби човнах - чайках невеликі загони запорожців
здійснювали далекі морські походи. Особливо успішними були напади на турецькі фортеці в перші два
десятиліття 17 ст., які набули міжнародного резонансу (взяття Варни, Трапезунда, Кафи та ін.). Саме успішні
морські походи проти ворога всієї Європи - Османської імперії та її васала - Кримського ханства уже в кін.
16-на поч. 17 ст. здобули міжнародну славу С.З. і зумовили звернення до неї урядів різних держав з
проханнями надати їм допомогу.
Особливо велике значення для розвитку С.З. і зростання її авторитету як серед українського народу, так і в
Європі мало гетьманство П.Сагайдачного, який здійснив воєнну реформу на С.З., перетворивши окремі
козацькі загони у високоорганізоване і дисципліноване військо.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:26 | Повідомлення # 110
У період Тридцятилітньої війни в Європі (1618-48) уряди різних держав особливо часто зверталися до
козаків-запорожців за допомогою. У 1620-30-х в Україні відбулися великі національно-визвольні повстання
під проводом М.Жмайла, Т.Трясила, Я.Острянина та ін., в яких провідну роль відіграло Запорожжя.
Зростання в середовищі запорожців незалежницьких прагнень, вироблені на С.З. форми державного
управління та підготовленість національної еліти (освіченої і досвідченої козацької старшини) підготували
могутню всенародну національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельниць-кого проти панування Речі
Посполитої.
Після 1648 центр державотворчих процесів перемістився у Гетьманську державу (див. Гетьманщина), яка
утворилася на значній частині українських етнічних земель. Запорожжя то перебувало в тіні, то активно
втручалося у справи Гетьманщини і міжнародні відносини в регіоні, часто впливаючи на розстановку
політичних сил.
На поч. 1709 запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнком підтримали гетьмана І. Мазепу у
його прагненні добитися незалежності України і приєдналися до шведсько-української армії. У травні 1709
російські війська під командуванням полковника П.Яковлева зруйнували С.З.
Запорожці, яким вдалося врятуватися, створили Січ під протекторатом султана, спочатку на річці Кам'янка
(1709-11), а потім в Олешках (1711-33). У 1734 запорожці повернулися під протекторат Росії, яка була в
цьому зацікавлена, оскільки готувалася до чергової війни з Оттоманською Портою. У період Нової Січі
відбулися серйозні зміни у господарюванні та суспільних відносинах у Запорожжі. У різний спосіб уряд
обмежував запорозькі вольності (спорудження Української лінії і посилення посполитих на запорозьких
землях; створення колоній іноземців Сло-в'яно-Сербії і Ново-Сербії). Зміцнення економічної незалежності
Запорожжя та величезний вплив запорожців на формування політичної свідомості українського населення
становило потенційну загрозу колоніальній політиці Російської імперії на Півдні України. Тому після
укладення Кючук-Кайнарджійського миру 1774 генерал П.Текелій отримав від Катерини II таємний наказ
про ліквідацію С.З. 4(15).6.1775 російські війська під командуванням ген. Текелія оточили Січ, а наступного
дня - 5(16).6. зайняли і зруйнували її. Останнього кошового отамана П.Калнишевського та вищу козацьку
старшину заарештовано і відправлено на заслання. Частина запорожців, якій вдалося вибратися з Січі,
утворила в межах турецьких володінь Задунайську Січ.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
СІЧИНСЬКИЙ ДЕНИС (2.10.1865 -26.5.1909) - український композитор, диригент і музичний діяч. Перший
професійний композитор у західноукраїнських землях. Н. у с. Клювинцях Гусятинського повіту на
Тернопільщині. Закінчив Тернопільську гімназію. Деякий час навчався у Львівському ун-ті, але залишив
навчання і вступив до консерваторії, яку закінчив у 1892. У 1890 роках С. розпочав активну музичногромадську діяльність. Був постійним учасником і організатором концертів, диригував хорами. У 1891 взяв
участь у заснуванні співацького товариства “Боян” у Львові і входив до складу його першого правління. У

1902 в Станіславі (тепер Івано-Франківськ) заснував першу в Галичині українську музичну школу. У 1903
став одним з ініціаторів створення Спілки співочих і музичних товариств Галичини. С. - автор опери
“Роксолана” (1909), яка стала першою спробою галицького композитора створити героїко-патріотичну оперу
на народній основі. Написав кантати (“Дніпро реве”, 1892), “Лічу в неволі” (1902, на сл. Т.Шевченка), “Думи
про Нечая”, ряд хорів на слова Т.Шевченка та І.Франка, романси (“Як почуєш вночі”, “І золотої, й дорогої” та
ін.), п'єси для фортепіано, обробки народних пісень. Помер у Станіславі.
К. Кондратюк (Львів).
СІЧИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ЮХИМОВИЧ [Євтимович; 12(24).6.1894 - 25.6.1962] - мистецтвознавецьенциклопедист, архітектор і графік, бібліограф. Дійсний член НТШ (з 1930) і ВУАН. Закінчив Кам'янецьПодільську технічну школу. У 1912-17 навчався у Петербурзькому інституті цивільних інженерів та в 1923-26
- Празькому ун-ті. Один із фундаторів Архітектурного інституту в Києві (1918-19) та АНУМ у Львові (1930). У
1923-33 викладав в Українському педагогічному інституті ім.М.Драгоманова. У 1927 зробив докторат з історії
мистецтва. З 1942 - професор Українського вільного університету в Празі та Мюнхені. У 1944
заарештований гестапо. В 1949 переїхав до США. Професор Українського технічного ін-ту в Нью-Йорку.
Автор праць з історії української архітектури та графіки. Проекти церков у сс. Михайлівцях на Пряшівщині
(1933-34) та Нижньому Комарнику біля Дуклі (1937). Як архітектор, виконав ряд проектів українських шкіл,
народних домів, церков. В архітектурній діяльності застосовував традиційні форми українського церковного
будівництва, використовуючи новітню техніку та матеріали. Автор ґрунтовних розвідок з історії мистецтва,
зокрема, “Дерев'яні дзвіниці і церкви Галицької України 16-19 ст.” (1925), “Архітектура старокнязівської доби,
10-13 ст.” (1926), “Григорій Левицький” (1936), “Історія українського граверства 16-18 ст.” (1937), “Друкарські і
видавничі знаки 16-20 ст.” (1938), “Тарас Шевченко” (1938), “Чужинці про Україну” (1938), “Юрій Нарбут”
(1943), “Історія українського мистецтва” т. 1-2; “Архітектура” (1956); ілюстрованих підручників з
мистецтвознавства: “Конспект з історії всесвітнього мистецтва” (1926, 1928), “Стилі” (1926), “Курс
українознавства” (1934-35), “Українське народне мистецтво” (1943), “Дерев'яне будівництво” (1943),
“Українське краєзнавство” (1945). Підготував “Словник українських митців” (1945, до 4 тис. імен);
співредактор “Енциклопедії українознавства”. Помер у м. Патерсон (штат Нью-Джерсі, США). Похований у
Баунд Бруку (штат Нью-Джерсі).
С. Біпокінь (Київ).
СІЧИНСЬКИЙ ЮХИМ (Євтим) ЙОСИПОВИЧ [Сіцінський, Сецинский; 19.11.(1.12).1859-7.12.1937] український історик, педагог, громадський діяч, православний священик. Член Історичного товариства
Нестора-літописця (з 1896), Наукового товариства ім. Т.Шевченка (з 1899). Батько В.Січинського. Н. у с.
Маз-никах Летичівского повіту Подільської губ. У 1855 закінчив Київську духовну академію зі ступенем
кандидата богослов'я. Засновник і завідувач Кам'янець-Подільського історико-археологічного музею (18901922). У 1892-1918- редактор “Подольских епархиальных ведомостей”. У 1903-21 - голова Подільського
церковного історико-археологічного товариства, редагував його “Труды” (тт. 1-6, 1908-12). У 1918-22 приват-доцент Кам'янецьПодільського українського університету. Засновник Кам'янець-Подільської
“Просвіти”. У 1929 заарештований, перебував в ув'язненні бл. 9 місяців. Помер у Кам'янці-Подільському.
Твори: “Древнейшие православные церкви в Подолии” (тт. 1-4, 1899-1902), “Материалы для истории
монастырей Подольской епархии (1891), “Исторические сведения о приходах и церквах Подольской
епархии” (1895), “Приходы и церкви Подольской епархии” (1901), “Южно-русское церковное зодчество”
(1907).
С. Білокінь (Київ).
СІЧИНСЬКИЙ МИРОСЛАВ (11.10.1887 -16.3.1979) - український громадський діяч. Н. у с. Чернихівцях
Збаразького повіту в Галичині у сім'ї священика. Навчався у Коломийській та Перемишльській гімназіях, на
філософському ф-ті Віденського та Львівського ун-тів. Належав до Української соціал-демократичної партії.
У помсту за розправу місцевої польської адміністрації над українськими селянами та фальсифікацію виборів
12.4.1908 застрелив у Львові галицького намісника А.Потоцького (існують й інші версії мотивів його вчинку).
Хоча відповідальність за цей акт не взяла на себе жодна політична організація, він викликав схвал більшості
українських діячів, за винятком митрополита Андрея Шептицького, який суворо засудив його як прояв
політичного терору. С. був заарештований і засуджений до смертної кари, заміненої 20-річним ув'язненням.
У 1911 з допомогою Д.Вітовського і Миколи Цеглинського втік з в'язниці й виїхав до Норвегії, згодом-до
Швеції, звідти-до США. Був одним із засновників Української федерації соціалістичної партії, редагував її
тижневики “Робітник” (1914-17) і “Народ” (1917). У 1920 заснував організацію “Оборона України”. У 1933-41 президент Українського братерського союзу. Перейшов на прокомуністичні позиції. У 1928 та під час
хрущовської “відлиги” приїжджав до Української РСР. Помер у м. Вестленд (штат Мічіґан, США). Залишив
спогади - “Зі споминів Мирослава Січинського. Записав М.Шаповал” (1928).
Я. Грицак (Львів). 12 9-146
СІЧОВА РАДА - загальна військова рада на Запорозькій Січі у 16-18 ст. Була вищим органом влади і
вирішувала всі важливі питання військово-політичного, дипломатичного, адміністративного, судового і
господарського життя Січі. Скликалася часто, але не регулярно (крім щорічної січової ради на Різдвяні свята
для переобрання козацької старшини). Право ініціативи скликання ради мав кожен козак. У С.р. брали

участь всі запорожці, які мали на те змогу і бажання. Старшина і прості козаки мали однакове право голосу.
Ухвалення рішень козаки висловлювали голосними вигуками та підкиданням шапок. Рішення С.р. були
обов'язковими для виконання всіма членами козацького військового товариства. Із збільшенням чисельності
запорозьких козаків, ускладненням питань, які потребували детального обговорення, поглибленням
соціальної і майнової нерівності у середовищі козацтва С.р. поступово втратила своє значення і її заступила
Рада січової старшини (див. Козацька рада).
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ - одне з найкращих військових з'єднань Армії УНР під час українських національновизвольних змагань у 1917-21. На поч. листопада 1917 з метою збройного захисту Української Народної
Республіки Галицько-Буковинський комітет за згодою Генерального Секретаріату військових справ прийняв
рішення сформувати з полонених галичан військовий підрозділ. 18-19.11. полк. РДашкевич відібрав у
Дарницькому таборі військовополонених 22 добровольці, які поклали початок організації ГалицькоБуковинського куреня січових стрільців. Командиром куреня призначено сотн. Г.Лисенка. Після прибуття до
куреня групи колишніх полонених старшин Легіону українських січових стрільців у серед. січня 1918 частину
було реорганізовано і перейменовано на Курінь січових стрільців. 6(19),1.1918 командантом Куреня став
Є.Коновалець, начальником штабу — А. Мельник. До складу куреня входило дві піхотні сотні (ком. сотн.
Р.Сушко і сотн. І. Чмола), запасна сотня ком. сотн. В.Кучабський), кулеметна сотня (сотн. Ф.Черник) та
гарматна батарея (сотн. Р.Дашкевич). Особовий склад частини налічував бл. 600 бійців. У січні-лютому 1918
курінь С.с. вів кровопролитні бої проти більшовицьких військ під командуванням М.Муравйова у
Лівобережній Україні, на підступах до Києва і в самій столиці. 20-22.1. (2-4.2).1918 сотня РСушка спільно з
Гайдамацьким кошем Слобідської України брала участь у придушенні антиурядового виступу частини
робітників заводу “Арсенал”. Відділ куреня С.с. забезпечував охорону уряду УНР, який в лютому 1918
змушений залишити Київ і тимчасово виїхати на Волинь. На поч. березня 1918 курінь С.с., кіш Слобідської
України і Окремий запорозький загін визволили Київ від більшовицьких військ. 10.3.1918 курінь С.с., який
значно збільшив свій кількісний склад за рахунок добровольців, розгорнуто в полк С.с. До складу полку
входило три піхотні курені (кожна по 4 сотні), дві скорострільні сотні (ком. Ф.Черник), сотня кінної розвідки
(Ф.Борис) та гарматний дивізіон (Р.Дашкевич). Особовий склад полку налічував 6л. З тис. бійців. Командир
полку - Є.Коновалець.
Після приходу до влади П.Скоропадського полк С.с. 30.4.1918 був оточений у казармах німецькими
військами і роззброєний. Більшість стрільців вступили до Запорозького корпусу Армії УНР, де з них
сформовано курінь (ком. сотн. Р.Сушко) у складі 2-го Запорозького піхотного полку (ком. полк. П.Болбочан).
У серпні 1918 гетьман П.Скоропадський після переговорів із стрілецькою делегацією (Є.Коновалець,
А.Мельник, М.Матчак, В.Кучабський) погодився на формування стрілецької частини і 23.8.1818 видав наказ
про створення Окремого загону С.с. Місцем дислокації частини визначено Білу Церкву. У листопаді 1918
Окремий загін складався з піхотного куреня (ком. Р.Сушко), сотні скорострілів (Ф.Черник), гарматної батареї
(Р.Дашкевич), сотні кінної розвідки (Ф.Борис), школи підстаршин (В.Чорній), коша (матеріальне
забезпечення; А.Домарадський) та булавної сотні (Д.Герчанівський). Бойовий склад частини налічував 46
старшин і 816 вояків (загальний - 59 старшин і 1187 вояків).
Під час повстання проти гетьмана П. Скоропадського підрозділи С.с. відіграли вирі-шальну роль у розгромі
гетьманських військ у Мотовилівському бою 1918. У ході боїв за Київ у листопаді-грудні 1918 Окремий загін
С.с. спочатку розгорнувся в дивізію, а 3.12.-в Осадний корпус С.с, (налічував у своїх рядах 6л. 20 тис.; за
деякими дан. - 50 тис. чол., стрільців і старшин). До складу корпусу увійшли Чорноморська дивізія та дві
Дніпровські дивізії. На поч. січня 1919 під впливом більшовицької агітації Осадний корпус С.с. фактично
самодемобілізувався. Боєздатність зберігала тільки дивізія С.с. (7 тис. бійців). Протягом січня-лютого 1919
ударна група С.с. під командуванням Р.Сушка вела бої з більшовицькими військами в Лівобережній Україні в
р-ні Полтави, Гадяча, Гребінки І за Київ. Частину С.с. на чолі з сотн. О.Думіним направлено на Трипільщину
для боротьби з повстанцями отамана Зеленого (див. Д. Терпило), інша - під командуванням сотн.
І.Рогульського прикривала підступи до столиці з півночі. Зазнавши тяжких втрат у боях з частинами
Червоної армії, більшість підрозділів С.с. у кін. лютого 1919 були відведені на реформування в р-н
Проскурова і Старокостянтинова. За наказом командування Армії УНР всі січово-стрілецькі частини
колишнього Осадного корпусу увійшли до складу новоствореного корпусу С.с. Комадиром частини був
Є.Коновалець, начальником штабу - М.Безручко. Корпус складався з 6 (за ін. дан. - з 5) піхотних полків (ком.
1 полку - І.Рогульський, згодом І.Андрух; 2 - Ю.Осипенко; 3-С.Пищаленко;4-Лазарський,пізніше-А.К-меть; 5 В.Мончинський; 6 - Т.Виборний), гарматної бригади (складалася з 6 полків, ком. Р.Сушко), кінного дивізіону
(Ф.Борис), технічної сотні, автопанцирного дивізіону, технічних і обозних частин. Артилерія С.с. складалася з
6 гарматних полків, які були зведені у гарматну бригаду (2 і 6 гарматний полки перебували у складі УГА). На
озброєнні куреня С.с. було чотири бронепоїзди -“Січовий”, “Стрілець”, “Запорожець”, “Помста”. Корпус С.с. у
різні періоди його існування налічував: піхоти - 500 старшин і бл. 7000 бійців (березень 1919); 319 старшин,
8067 бійців (червень 1919), кінноти -15 старшин і 297 бійців (березень 1919); 15 старшин, 242 бійці (червень
1919).
У березні-квітні 1919 корпус зазнав важких втрат у боях з більшовиками за Бердичів і Шепетівку. В кін.
травня 1919 частини корпусу зосередилися на лінії Шумськ - Мости -Мизоч на Волині, а протягом червня

1919 вели бої з більшовиками на напрямку База-лія- Чорний Острів. У цей період корпус С.с.
перейменовано в групу С.с. і в серед. липня 1919 стрілецькі частини переформовано у дві дивізії.
Під час наступу Армії УНР і УГА на Київ підрозділи С.с. у складі II корпусу Галицької армії під командуванням
полк. А.Вольфа наступали у напрямку Шепетівка (зайняла 16.8.) -Новоград-Волинський (20.8.) - Коростень.
Після оголошення 24.9.1919 Директорією УНР війни Добровольчій армії ген. А.Денікіна група С.с. у жовтнілистопаді 1919 вела оборонні бої у р-ні Жмеринки - Проскурова. На поч. грудня 1919 частини Армії УНР, у т.
ч. С.с., були оточені більшовицькими, польськими і денікінськими військами в р-ні Острополя-Любара Чорториї. 6.12.1919 на зібранні командирів частин групи С.с. прийнято рішення про самодемобілізацію.
Частини стрільців приєдналася до підрозділів Армії УНР під командуванням М.Омеляновича-Павленка, що
6.12.1919 вирушили у Перший зимовий похід (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921).
І. Підкова (Львів).
СІЯК ІВАН (1887 - 3.11.1937) - український військовий і політичний діяч, адвокат. Брат О.Сіяка. Н. у с.
Ляшках Мурованих біля Львова. Вивчав право в ун-тах Відня і Львова. Належав до Української соціалдемократичної партії, у 1909-19 - член її ЦК. Під час Першої світової війни 1914-18 - у лавах Пегіону
українських січових стрільців. Як командант технічної саперної сотні, брав участь у боях на горі Лисоні
(1916) та біля с. Конюхи (1917). Один з організаторів повстання проти румунської окупації на Хотин-щині у
січні 1919, член Хотинської директорії. У 1919 очолив Окремий залізничний загін УНР. У червні 1919 спільно
з галицькими соціал-демократами виступав проти надання диктаторських повноважень Є.Петрушевичу. У
1919 частина С. входила до складу Кам'янець-Подільської залоги, згодом - військового з'єднання Ю.
Тютюнника, що діяло в р-ні Жмеринки. У бою під Ставищем С. попав у більшовицький полон. Взимку 191920 перебував у Москві, де зустрічався з російськими та українськими більшовицькими лідерами. За
особистою рекомендацією В.Леніна вступив до КП(б)У. У березні-липні 1920 виконував функції
уповноваженого реввійськради Південно-Західного фронту з організації Червоної української галицької армії,
був членом Польового штабу ЧУГА. Працював на посаді начальника канцелярії Галоркому КП(б) України,
допомагав в організації видання газети “Більшовик” та журналу “Галицький комуніст”. У 1920 входив до
складу комісії із розслідування причин переходу частин Червоної української галицької армії на бік
противника. Допоміг у справі припинення терору проти галичан. Після ліквідації Галицької Соціалістичної
Радянської Республіки, з квітня 1921 по листопад 1922, працював першим секретарем посольства УСРР у
Варшаві; пізніше - заст. голови Всеукрторгпрому. В 1923-25 очолював Харківську губернську колегію
адвокатів. У 1924-30 працював юрисконсультом ряду установ, пізніше викладав у Інституті народної освіти
та Інституті народного господарства, займався науковою роботою. З вересня 1930-директор Українського
інституту лінгвістичної освіти. У 1933 заарештований як один із лідерів міфічної “Української військової
організації” за звинуваченям у змові з метою відокремлення України від СРСР та в шпигунстві на користь
Польші й Німеччини. Покарання відбував у Соловецькому таборі. Розстріляний за вироком трійки
Управління НКВС по Ленінградській області від 9.10.1937 у числі в'язнів, що проходили по процесах Спілки
визволення України, Українського національного центру, Української військової організаці'і. Посмертно
реабілітований.
О. Павлишин (Львів).
СІЯК ОСТАП (29.5.1879 - р. см. невід.) -український громадсько-політичний діяч Галичини, поштовий
службовець. Н. у с. Ляшках Мурованих (поблизу Львова) у родині вчителя. Брат І.Сіяка. З 1904 працював
поштовим службовцем у Бучачі (тепер - Тернопільська обл.). Проявив себе як здібний організатор
громадського життя - засновував читальні “Просвіти”, осередки “Сокола”. Належав до Української
національно-демократичної партії, член її керівного органу - Ширшого народного комітету. У роки Першої
світової війни очолював місцеві філії українських господарських товариств, зокрема, “Сільський господар”.
Захищав інтереси українського населення у справі післявоєнної відбудови. В листопаді 1918 був одним з
організаторів встановлення української влади в Бучачі. У кін. листопада 1918 обраний до Української
Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР, в якій був членом комунікаційної комісії. Після поразки ЗУНР відмовився
скласти присягу вірності польському урядові, за що звільнений з праці. У 1920-30-х роках повністю
присвятив себе справі національного та економічного відродження повіту. Очолював повітовий комітет
Українського національно-демократичного об'єднання. В 1939 заарештований радянськими органами.
Помер на засланні.
О. Павпишин (Львів).
СКАБА АНДРІЙ ДАНИЛОВИЧ -[29.11 (12.12). 1905-26.6.1986]-український радянський історик. Н. у с.
Хорішках Кобеляцького повіту Полтавської губ. Після закінчення педагогічних курсів працював учителем,
завідуючим сільською школою-семирічкою. У 1934 закінчив історико-економічний ф-тет Харківського унту,
працював у цьому ун-ті старшим викладачем, одночасно навчаючись в аспірантурі. З березня 1940
завідував кафедрою нової історії у Львівському ун-ті. Під час радянсько-німецької війни 1941-1945
командував артилерійською батареєю, викладав у військових училищах. У 1946 після демобілізації став
директором Центрального архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва у Харкові. У 1949
захистив кандидатську дисертацію і був призначений відповідальним редактором обласної газети
“Соціалістична Харківщина”. У 1951-59 працював секретарем Харківського обкому Компартії України з
ідеологічної роботи. З липня 1959 - міністр вищої освіти УРСР, з жовтня - секретар ЦК Компартії України з

ідеологічної роботи. У 1964 С. було присвоєно звання професора. У грудні 1967 обраний академіком АН
УРСР із спеціальності “Історія радянського суспільства”, а в березні 1968 затверджений на посаді директора
Інституту історії АН УРСР. Започаткував у 1969 створення багатотомної “Історії Української РСР”. У травні
1973 знятий з посади директора, але залишився працювати в Інституті старшим науковим співробітником.
Список друкованих С. праць налічує близько 140 назв, серед яких переважають газетні та енциклопедичні
статті, рецензії, редагування. У 1971 опублікував у видавництві “Наукова думка” книгу “Парижская мирная
конференция и иностранная интервенция в Стране Советов (январь-июль 1919 г.)”, яка грунтувалася на
зарубіжних документальних виданнях і наявних у СРСР архівних фондах (у т.ч. закритих у той час для
використання). Помер і похований у Києві.
С. Кульчицький (Київ).
СКАДОВСЬКИЙ МИКОЛА ЛЬВОВИЧ -(16.11.1846- 10.6.1892)-український живописець. Н. у с. Білозерці
(тепер Херсонської обл.). У 1865-69 навчався в Московському училищі живопису, скульптури та архітектури,
Дюссельдорфській академії мистецтв. Один з ініціаторів створення Товариства південноросійських
художників. Працював у галузі жанрового та пейзажного живопису. Твори: “Полювання” (1879), “Перед
завірюхою”, “Корчемний оратор”, (1881), “Безпритульні” (1883), “Полювання його превосходительства”
(1886), “По Владимирці” (1891). Твори С. зберігаються в Державній Третяковській галереї у Москві та
Одеському художньому музеї.
Ф. Самойлов (Одеса).
СКАЛЬКОВСЬКИЙ АПОЛЛОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ [1.(13).1.1808 - 28.12.1898 (9.1.1899] -український
історик, археограф, статистик, економіст, письменник. Н. у Житомирі. У 1819-23 навчався у Житомирському
повітовому училищі, у 1923-27 - на юридичному ф-ті Віленського та Московського ун-тів. 31828 працював
чиновником канцелярії новоросійського і бессарабського генерал-губернатора М.Воронцова в Одесі, за
підтримки якого у серед. 1830 років розпочав історичне та статистичне вивчення Південної України. У 1839
відкрив і зберіг для науки архів Коша Нової Січі. Протягом 1830-40-х та 1870-80-х років намагався заснувати
в Одесі краєзнавчий історичний архів, виступив одним із засновників Одеського товариства історії і
старожитностей (1839). У 1845 очолив Головний статистичний комітет Новоросійського краю. Після відтавки
в 1863 продовжував займатися краєзнавством. 31856-член-кореспондент Петербурзької академії наук.
Майже всі твори С. (бл. 300) присвячені історії та статистиці Південної України 18—19 ст., Запорозької Січі,
(“Хронологічний огляд історії Новоросійського краю”, 1836-38; “Перше тридцятиріччя міста Одеси”, 1837;
“Історія Нової Січі або нового Коша Запорозького”, 1841, 1846, 1885-86; “Досвід статистичного опису
Новоросійського краю”, 1850-53; “Наезды гайдамак на Западную Украйну в 18 в.”, 1845). С. - автор
численних публіцистичних статей, історичних романів. Висвітлював події української історії з позицій
російської офіційної науки. Романтичний підхід С. до вивчення козацтва призвів до деякої ідеалізації
Запорожжя. Негативно оцінював гайдамацький рух, однак під час співпраці з журналом “Киевская старина”
(1880 роки) погляди С. зазнали певної еволюції. Цінним історичним джерелом є неопублікований щоденник
С., який він вів протягом 1830-90-х років.
В. Хмарський (Одеса).
СКАРГА ПЕТРО (лютий 1536-27.9.1612)-попьський теолог, письменник-полеміст, проповідник, діяч
контрреформаційного руху. Н. у м. Гроєці (Мазовія, Польща) в міщанській родині. У січні 1552 вступив до
Краківського ун-ту. У 1554 здобув ступінь бакалавра мистецтв, став ректором Варшавської парохіальної
школи. З жовтня 1557 служив при дворі краківського каштеляна А.Тенчинського. У 1560-62 жив у Відні. Після
повернення у 1563 був висвячений на піддякона і став проповідником у Львівському кафедральному соборі.
З 1564 - священик і канонік Львівської капітули, одночасно С. було призначено парохом у місто Рогатин.
Велику увагу приділяв харитативній діяльності, допомагав убогим та хворим людям. Заснував братство,
члени якого опікувалися в'язнями та особами, засудженими до смертної кари. 31565 виконував обов'язки
канцлера Львівської капітули, відомий як проповідник. У 1569-71 перебував у Римі, де вступив до ордену
єзуїтів і незабаром був призначений Папою Пієм V великим петенціарієм Собору св. Петра. У 1571
повернувся до Польщі. З 1573 - проповідник у костьолі св. Яна у Вільно (тепер Вільнюс, Литва). Вів полеміку
з кальвіністами і православними. Впродовж 1574-78 виконував обов'язки ректора Віленської школи, у 1579
став першим ректором Віленського унту. Виступив проти толеранційних статей Варшавської конфедерації
(1573) і щодо цього опублікував “сеймові проповіді”. У 1577 видав книгу “Про єдність церкви божої під одним
пастирем...” (адресована князю К.Острозькому), в якій доводив необхідність об'єднання католицької і
православної церков. С. був засновником і першим ректором єзуїтських колегій у Полоцьку (1580) і Ризі. З
1583 проживав у Кракові, де значну увагу приділяв доброчинній діяльності. У 1588 став придворним
проповідником польського короля Сигізмунда III Вази. С. виступав за зміцнення королівської впади,
встановлення спадковості королівського трону у Речі Посполитій, за скасування законодавчої влади сейму.
Прагнув припинити шляхетську сваволю, обмежити утиски селян. У 1690 роках вийшли з друку праці С.,
серед яких - “Про управління і єдність божої церкви” (1590; друге видання “Про єдність божої церкви”, 1577);
“Проповіді на неділі та свята цілого року” (1593). С. позитивно ставився до укладення унії між католицькою і
православною церквою. У час підготовки поїздки єпископів І.Потія і К.Терлецького до Рима С. неодноразово
зустрічався з ними, дав їм рекомендаційні листи, допомагав матеріально. Учасник Берестейського собору
1596, один із його секретарів, згодом видав історичну хроніку собору. Брав участь у полемічній боротьбі між

противниками унії та її прихильниками. У 1610 написав “Пересторогу на трепи і лямент”, що була відповіддю
на працю М.Смотрицького. Помер у Кракові.
Р. Шуст (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 22 з 26«1220212223242526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика