Головна сторінка сайту
Сторінка 21 з 26«1219202122232526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:18 | Повідомлення # 101
САМОКИШ МИКОЛА СЕМЕНОВИЧ (Самокиша; 25.10.1860-18.1.1944)-видатний український художникбаталіст і графік, академік (з 1890). Н. у Ніжині, де закінчив класичну гімназію. У 1879-85 навчався у
Петербурзькій Академії мистецтв. У 1886-89 удосконалював фахову освіту в Парижі. Після повернення
написав кілька картин для Тифліського історичного музею-“ Баталія біля річки Іорі 1880”, “Бій під Авіляром
1877 року”, “Оборона Наурської станиці”. У роки російсько-японської війни 1904-05 був на фронті, де
підготував альбом “Війна 1904-1905 року. З щоденника художника”. Разом з художником С.Васильківським
зібрав і видав великі альбоми: “Українська старовина” (з текстом Д.Яворницького; 1900) та “Мотиви
українського орнаменту” (1912). У 1912 С. виконав у будинку Полтавського губернського земства барвистий
орнамент навколо картин С.Васильківського “Обрання полковника Пушкаря” та “Чумацький Ромоданівський
шлях”. У 1912-17 викладав у Петербурзькій Академії мистецтв, 1936-41 - Харківському художньому ін-ті.

31919 жив у Криму. У 1920 роках створив батальні полотна, що відображають події громадянської війни в
Україні, зокрема, “Захист червоного прапора” (1920), “Атака будьоннівської кавалерії” (1923), пізніше “Перехід Червоної армії через Сиваш” (1935). Чільне місце у творчості С. посідає серія історичних картин,
присвячених національно-визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького. Серед них
виділяються живописні полотна “В’їзд Богдана Хмельницького у Київ” (1929), “Бій під Жовтими Водами”
(1930), “Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким” (1934), “Похід запорожців на Крим” (1934),
“Харківська кріпость 18 в.” (1936) та ін. С.- автор картин “Розгін демонстрації в Києві у соті роковини від дня
народження Т.Шевченка”, “Царські жандарми везуть Шевченка на заслання”, “Голод у Криму 1921-22”.
Всього С. створив понад 11 тис. картин, малюнків, офортів. Помер у Сімферополі.
К. Кондратюк (Львів).
“САМОСТІЙНА ДУМКА” - український літературно-науковий та суспільно-політичний журнал. Виходив у
Чернівцях з1931. Спочатку видавався як щомісячник, з 1932 - двотижневик, пізніше - знову щомісячник.
Редактором “С.Д.” був Сильвестр Никорович. Автором титульної сторінки - В.Залозецький. У перші роки
журнал мав надпартійний характер і на його сторінках друкувалися твори авторів різного ідеологічного
спрямування. Містив публіцистичні та літературно-критичні статті М.Шаповала, Н.Григоріїва, О.Мицюка,
С.Черкасенка, С.Русова, Є.Онацького, Д.Ан-дрієвського, У.Самчука, В.Сімовича, С.Смаль-Стоцького та ін.
Найбільш активними співробітниками у цей період були І.Карбулицький, С.Лакуста, К.Ластівка та ін. Пізніше
журнал набув націоналістичного характеру. У цей період у ньому активно співпрацювали О. Ольжич,
М.Мухин, О.Грицай та ін., хоча також публікувалися статті вчених та громадських діячів, що не брали участі
в організованому націоналістичному русі (зокрема, проф. Л.БІлецький). “С.Д.” відіграла значну роль у
формуванні національної свідомості українського населення Буковини, сприяла патріотичному вихованню
молоді. У 1931-32 як додаток до ж-лу видавалися “Самостійна думка української матері” та “Державнотворча трибуна Буковини” (редактор Сидонія Никорович-Гнідий).
Т. Андрусяк (Львів).
“САМОСТІЙНА УКРАЇНА” - друкований орган Української народної партії. Перший і єдиний номер газети
вийшов нелегально у вересні 1905 з допомогою галицьких радикал-демократів у Львові. Видавцями були
М.Міхновський, В.Шемет, М.Шемет, О.Макаренко. “С.У” містила матеріали з партійного і громадського
життя у Наддніпрянській Україні, статті з оцінкою революційних подій, проект конституції “Самостійна
Україна” (автор - М.Міхновський). У вересні 1918 газета із такою ж назвою почала виходити у Києві. Вийшов
єдиний номер. Відповідальним редактором був лідер Української партії соціалістів-самостійників О.
Макаренко.
Т. Геращенко (Запоріжжя).
“САМОСТІЙНИК” - друкований орган Української партії соціалістів-самостійників, тижневик. Виходив
протягом квітня-травня 1918 у Києві. Містив статті з оцінкою діяльності Української Центральної Ради та її
соціалістичного міністерства інформації з політичного, військового й національного життя, публікував
програмні документи УПСС. Віддзеркалював точку зору політичних сил, які перебували в опозиції до
гетьманської влади.
Т. Геращенко (Запоріжжя).
“САМОСТІЙНІСТЬ” - щотижнева газета, що виходила в Чернівцях у 1934-37. Перший номер газети вийшов
1.1.1934. Всього- 142 номери, з них у 1934-37, 1935-52, 1936-52. Тижневик мав націоналістичне спрямування
і користувався широкою популярністю (тираж сягав 7 тис. примірників). Редактором “С.” був один із
засновників націоналістичного руху в Буковині - адвокат Денис Квітковський (видавав газету під псевдонімом
Петро Григорович (Іван Григорович). Значна кількість статей публіцистичного і теоретичного характеру
належала Д.Квітковському. У газеті співпрацювали Є.Онацький, С.Лакуста та ін. Видання систематично
публікувало повідомлення та широкі звіти про політичні судові процеси над діячами ОУН у Галичині,
подавалася інформація про діяльність організації в Україні та поза її межами, про голод та репресії в
радянській Україні. Відігравала значну роль у національно-державницькому вихованні українського
населення Буковини. У газеті постійно публікувалися матеріали, в яких відстоювалися національні права
українського населення під румунською окупацією, давалися практичні юридичні поради, роз'яснювалися
положення чинного законодавства, за що неодноразово конфісковувалися окремі номери або тимчасово
заборонявся випуск газети. Крім суспільно-політичної інформації, в газеті систематично публікувалися
спортивна та літературно-мистецька сторінки. За назвою газети прихильників націоналістичного руху у
Буковині називали “самостійниками”. Як додаток до газети, виходив сатирично-гумористичний листок під
назвою “Чортополох” (1936-37), редактором якого був О.Масикевич. Газета видала два календарі на 1936 та
1937, які містили значний літературно-історичний матеріал з історії України і, зокрема, Буковини. У 1939 “С.”
заборонена румунською окупаційною владою.
Т. Андрусяк (Львів).
“САМОСТІЙНІСТЬ” - орган Української головної визвольної ради. Перший номер вийшов нелегально у 1946
в Україні (перевиданий на Заході Закордонним Представництвом УГВР у 1949). Другий номер, як пізніше
було повідомлено в бюлетені Бюро інформації УГВР, відредагований і готовий до друку, потрапив до рук

органів МВС. На цьому видання, через труднощі підготовки та поширення за умов підпілля, було припинене.
Замість нього почали виходити бюлетені Бюро інформації УГВР. Ж-л мав обсяг 139 сторінок. Відкривався
відозвою УГВР “До українського народу під московсько-большевицькою окупацією”. У номері вміщене
повідомлення про загибель членів УГВР Р.Волошина та Й.Позичанюка, постанови УГВР “Про нагородження
Хрестами Заслуги вояків УПА та цивільних осіб - учасників української національно-визвольної революційної
боротьби і про підвищення у військових ступенях вояків УПА”. У виданні опубліковано дві теоретичні статті:
“УПА - носій ідей визволення і дружби народів” та “Про свободу преси в СРСР”, в яких на основі аналізу
фактичних даних робилися висновки про роль та значення національно-визвольної боротьби українського
народу для інших поневолених народів та важливість спільних зусиль у боротьбі з російським імперіалізмом,
а також доводилася тоталітарна суть радянської системи (автор -О.Дяків; статті підписані псевдонімами О.Гончарук і О.Горновий). У ж-лі опубліковано реєстр бойових дій УПА, інформацію про становище на
українських землях у Радянському Союзі та Польщі, подано огляд антигуманних методів боротьби, до яких
вдавалися ці держави у боротьбі з українським національно-визвольним рухом. Низка матеріалів, які мали
бути поміщені у другому номері “С.”, так і не були опубліковані в бюлетені Бюро інформації УГВР і нині
невідомі.
Т. Андрусяк (Львів).
САМУЇЛ (рр. н. і см. невід.) - український маляр. Був ієромонахом Полтавського Хресто-воздвиженського
монастиря. У 1762 за наказом митрополита Арсенія Могилянського переведений до Києва, де очолив
малярську майстерню Софійського монастиря, в якій у 1766 працювало 12 осіб. Бл. 1765 у С. замовлено дві
ікони святої Варвари, які мали бути відправлені до Москви. У 1767 засланий до Максаківського монастиря. В
1769 намалював портрет князя Дмитрія Долгорукого (Київ, Національний художній музей). С. приписується
картина “Христос-животворне джерело” з портретами монахині Нектарії (княгині Долгорукої) та її сина
Дмитрія.
В. Александрович (Львів).
САМУЇЛ МИСЛАВСЬКИЙ (світське ім'я -Семен; 24.5.1731 - 5.1.1796) - визначний церковний діяч,
митрополит Київський (1783-96), проповідник. Походив із родини священика Глухівського полку. Освіту
здобув у Києво-Могилянській академії, після закінчення якої 12.6.1754 прийняв постриг у Софійському
монастирі в Києві. З січня 1756 працював на викладацькій посаді в Академії. З листопада 1757- префект та
викладач філософії, з 1759 - викладач богослов'я. 10.2.1762 висвячений у сан архімандрита КиєвоБратського монастиря і призначений ректором Академії та членом Київської митрополичої консисторії. У
1768 переведений до Київського Пустинно-Миколаївського монастиря.
Восени 1768 С.М. у Петербурзі висвячений на білгородського єпископа. У вересні 1771 переведений на
посаду крутицького єпископа. Займався справою відновлення московських соборів, за що у 1775
нагороджений Катериною II алмазною панагмеєю та призначений членом Синоду. 17.3.1776 С.М.
переведений до Ростова, де очолив єпархію. 22.9.1779 внесений до сану архієпископа. З 22.9.1783 С.М. Київський митрополит. Імператорським указом від 13.11.1783 йому дозволено носити білий клобук. С.М.
провів реформу системи викладання у Києво-Моги-лянській академії. Запровадив ряд нових навчальних
дисциплін: алгебру, геометрію, архітектуру, географію, російську та французьку мови, малювання,
направляв на навчання за кордон найбільш здібних студентів. Під тиском російського уряду здійснював
русифікацію академії і всього церковно-релігійного життя митрополії. Запровадив викладання різних
предметів російською мовою, для чого запрошував викладачів з Москви. Наказувар священикам розмовляти
російською мовою, русифікував богослужіння. Остаточно змінив статус Київської митрополії за зразком
звичайних російських єпархій. 10.4.1786 С.М. надано титул архімандрита Києво-Печерської лаври. У 177080-х роках доповнив і видав догматичні твори Ф.Прокоповича (тт. 1-6). У рукописі залишився твір С.М.
“Короткий історичний опис Києво-Печерської лаври” (опубл. 1817). Помер у Києві. Похований у Софійському
соборі.
Р. Шуст (Львів).
САМУСЬ (Самійло Іванович; справж. прізв. невід; н. перед 1640 - р. см. невід.) - один з керівників
визвольного руху проти польського панування у Правобережній Україні поч. 18 ст. Н. на Переяславщині.
Служив у Переяславському полку, згодом перебрався у Правобережну Україну. За деякими даними, брав
участь у Віденській битві 1683 у складі польського війська. З відновленням у 1685 козацтва як організованої
сили (за згодою уряду Речі Посполитої) і до 1711- богуславський полковник. Бл. 1693-94 (вересень 1693весна 1694) король Ян III Собеський призначив С. наказним гетьманом, надавши йому у володіння
Вінницьке староство. У 1690 роках здійснив кілька рейдів проти турецьких загонів на терені України і
Молдови. Після рішення в 1699 польського сейму про ліквідацію правобережних козацьких полків
позбавлений Вінницького староства. Перебрався зі своїм військом у Богуславське староство, брав активну
участь у Палія повстанні 1702-04. У жовтні 1702 С. розгромив польське військо під Бердичевом, а в кін.
цього ж місяця разом із брацлавським полковником Абазином здобув Немирів. Виступав за приєднання
Правобережної України до Гетьманщини. У лютому 1704 у Ніжині зрікся гетьманства і передав ознаки
влади I.Мазепі. У наступні роки С. продовжував боротьбу проти польської шляхти на Правобережжі. У 1711
підтримав П.Орлика під час його спільного з татарами походу у Правобережну Україну. Після відступу
П.Орлика С. разом з його сином узято в полон московським загоном. Дальша його доля невідома. За

народними переказами, С. похований разом з С.Палієм у Межигірському Спасо-Преображенському
монастирі.
М. Крикун (Львів).
САМУТІН ПЕТРО ЗОТОВИЧ (1.8.1889 -14.9.1982)-український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. на
Полтавщині. Навчався у Київській кооперативній школі. У роки Першої світової війни 1914-18 закінчив 2-гу
Київську школу старшин (1916). Служив у 15-му Шліссельбурзькому полку 6-го армійського корпусу. У липнівересні 1917 активно проводив українізацію частин корпусу. Обирався делегатом Всеукраїнських військових
з'їздів, реалізовував їх рішення у військах. За Гетьманату закінчив інструкторську школу старшин, служив у
2-му Волинському, 28-му Ста-родубському полках. Продовжив службу на командних посадах в Армії УНР.
За доби Директорії УНР - помічник командира полку, командир куреня, хоробро воював з більшовиками і
денікінцями. Взимку 1920 взяв участь у формуванні у Бересті 6-ї стрілецької Січової дивізії генерала
М.Безручка. Призначений командиром сотні, комендантом штабу дивізії, наступав з дивізією під час
польсько-радянської війни 1920 на Київ. Відзначився у знаменитій обороні Замостя, де дивізія М.Безручка
зупинила наступ частини 1-ї Кінної армії С.Будьонного на Варшаву. Після інтернування Армії УНР у Польщі
перебував в Александрові Куявському, згодом - у Щип'юрні. Після розформування таборів служив у
польській армії. У 1933 закінчив Військову академію, брав учась у німецько-польській війні 1939. Після Другої
світової війни 1939-45 жив у США, плідно працював у комбатантських організаціях українських вояків.
Опублікував ряд статей з історії визвольних змагань. Уряд УНР в екзилі присвоїв йому звання генералхорунжого. Помер у Балтиморі.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
САМЧУК УЛАС ОЛЕКСІЙОВИЧ (20.2.1905-9.7.1987) - визначний український письменник. Н. у с. Дермані
(Рівненська обл.) у селянській родині. С. - одна з найяскравіших і найпомітніших постатей української прози
20 ст. Закінчив гімназію у Кременці. Продовжував навчання у Бреславському ун-ті та в Українському
вільному університеті у Празі. Перші оповідання “На старих стежках” (1926) опублікував у варшавському
журналі “Наша бесіда”. Постійно співпрацював з українськими періодичними виданнями - “Літературнонауковим вісником”, “Дзвонами” (всі - Львів), “Самостійною думкою” (Чернівці), “Розбудовою нації” (Берлін),
“Сурмою” (Берлін-Каунас). У 1941-43 - редактор газети “Волинь”, що виходила у Рівному. У 1944—48 жив у
Німеччині. Восени 1945 С. спільно з I.Багряним, В.Домонтовичем, Ю.Косачем, І.Майстренком, Ю.Шерехом
виступив ініціатором створення літературно-мистецького об'єднання українських письменників в еміграції Мистецького українського руху і був обраний його першим головою. У 1948 переїхав до Канади, де став
засновником письменницької організації “Слово”. Найвизначнішим творчим досягненням С. став романепопея “Волинь”. У цьому творі С. відтворив психологію українського господаря, його сімейний уклад,
гуманні принципи взаємовідносин та життєствердний оптимізм селянської вдачі. На трагічні події
голодомору 1932-33 С. відгукнувся романом “Марія”, піднісши до символу страдницький образ матеріУкраїни. Гірка доля українського народу відтворена у трилогії “Ост”. Перша книга “Морозів хутір” (1948)
передає атмосферу української революції 1918-19. Друга - “Темнота” (1957) присвячена долі України та її
дітям в умовах радянської імперії. У третій - “Втеча від себе” (1982) письменник детально описує трагедію
насильницької репатріації та поневіряння українців по всьому світі. Національні й соціальні проблеми
українства С. порушив у романах “Юність Василя Шеремети” (1947), “Чого не гоїть вогонь” (1959), “На
твердій землі” (1967). Боротьба закарпатських гуцулів за свою державу надихнула письменника на високопатріотичний роман “Гори говорять”. Своєрідним протестом проти жорстокого більшовицького терору на
селі став політично загострений роман “Кулак”. Збірки нарисів “На білому коні” (1956) та “На коні вороному”,
книги публіцистичних творів “П'ять по дванадцятій” (1954), “Планета ДіЛі”, “Слідами піонерів”, “Живі струни”,
“Сонце заходу”, “В країні занепаду й руїни” передають враження письменника від Нового Світу, докосять
окремі моменти важкої долі українців в умовах фашистської окупації та більшовицького тоталітарного
режиму. Помер у Торонто.
В. Працьовитий (Львів).
“САНАЦІЯ” (від. лат. sanatio - оздоровлення) - назва політичного табору, що утримував владу в Польщі у
1926-39. Створений після травневого перевороту 1926 прибічниками Ю.ПІлсудського. Висував гасла
оздоровлення суспільного життя країни шляхом згортання демократичних інститутів, обмеження прав
парламенту і зміцнення виконавчої влади (президента, уряду). Домігся прийняття квітневої конституції 1935,
яка закріплювала в країні напівавторитарний режим. Сформував політичну програму, основу якої склали ідеї
солідаризму, визнання пріоритету держави в суспільному житті; допускав можливість існування легальної
політичної опозиції, водночас поборював опозиційні партії та рухи, використовуючи при цьому і насильницькі
методи боротьби з опонентами (“берестейські” вибори, створення концтабору Береза Картузька). “С.”
об'єднувала діячів, що походили з різних ідейно-політичних угруповань та середовищ. Провідну роль у
таборі “С.” відігравало найближче оточення Ю.Пілсудського - В.Славек, А.Пристор, Б.Медзінський, Ю.Бек,
К.Світальський, А.Коц, І.Мосціцький, Т.Голувко, Є.Єнджеєвич та ін. Провідною політичною організацією “С.”
був Безпартійний блок співпраці з урядом (ББВР; існував у 1928-35), на зміну якому у 1937 прийшов Табір
національної єдності (ОЗН). Після смерті Ю.Пілсудського в таборі “С.” посилилися фракційні тенденції.
Наростало протистояння т.зв. замкової групи (лідери І.Мосціцький і Г.Квятковський), що стояла на
консервативних позиціях, та групи Е.Ридза-Сміглого, що відстоювала ультранаціоналістичні, тоталітарні

погляди. Частина ж колишніх співпрацівників Ю.Пілсудського - В.Славек, А.Пристор, К.Світальський опинилася на узбіччі політичного життя. “С.” не виробила власної концепції та конкретної програми
національної політики. Щодо непольських народів відстоювала концепцію т.зв. державної асиміляції:
декларувала повагу прав національних меншин взамін на їхнє лояльне ставлення до держави. У політичній
практиці “С.” проявлялася у посиленні функцій війська, школи та адміністрації як інструментів тиску на
національні меншості. Логічним розвитком таких поглядів була масова репресивна акція уряду проти
українців у Галичині восени 1930 (див. “Пацифікація”). Після часткової і тимчасової спроби порозуміння з
українцями у 1935 (див. “Нормалізація”), продиктованої значною мірою тактичними міркуваннями, у “С.”
стала переважати тенденція “зміцнення польського характеру держави”. Програма, прийнята урядом на
початку 1939, передбачала комплекс заходів, спрямованих на обмеження можливостей національного
розвитку українського суспільного життя та поступової полонізації українського населення.
М. Швагуляк (Львів).
САННИКІВ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ (18.4.1866-р. см. невід.)-український війсь-ковий діяч, генераллейтенант (1916). Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетському корпусі, 1-му
Павлівському військовому училищі (1885). Служив у 16-й гарматній бригаді, 21-му драгунському
Білоруському полку. Після закінчення у 1892 Миколаївської академії Генерального штабу призначений до
Київського військового округу, де обіймав посади старшого ад'ютанта штабу 31-ї піхотної дивізії (Харків),
старшого офіцера особливих доручень штабу 21-го армійського корпусу (Київ), старшого ад'ютанта штабу
округу. З 1908- командир 11-го Луганського Чугуївського полку. У 1910 підвищений у ранзі до генералмайора і призначений генерал-квартирмейстером Приамурського військового округу. У роки Першої світової
війни 1914-18- начальник штабу 9-ї армії Південно-Західного фронту (1915). За Гетьманату зголосився до
української армії, входив до складу Військово-історичної комісії зі збору документів Першої світової війни на
Південно-Західному і Румунському фронтах. За його активної участі систематизовано цінний матеріал про
військові події 1914-1918. Після падіння Гетьманату - у Добровольчій армії А.Денікіна. Був одеським міським
головою, членом Особливої наради, начальником постачання армії, головнокомандувачем Одеської групи.
У березні 1919 усунений з посади під тиском командування Антанти. Виїхав на Кубань. Дальша доля
невідома.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
САРМАТИ (савромати) - давньогрецька назва групи кочових іраномовних племен, що жили в 6-5 ст. до н.е. у
степах Поволжя, Уралу та Казахстану, у 3 ст. до н.е.-4 ст. н.е. на території степової смуги України і частково
-на території Румунії. За Геродотом, С. були союзниками скіфів під час скіфо-перської війни наприкін. 6 ст.
до н.е. Поділялись на кілька територіально-племінних груп: аорсів (на схід від Дону), сіраків (Прикубання),
роксоланів та аланів - у Північному Причорномор'ї. Території С. поділяють на Азійську Сарматію (на схід від
Дону) та Європейську Сарматію. Поширений поділ історії сарматів на 4 етапи: савроматський (6-4 ст. до
н.е.), ранньосарматський, або прохорівський (3-2 ст. до н.е.), середньосарматський (1 ст. до н. е. -серед. 2
ст. н. е.), пізньосарматський (серед. 2-4 ст.). Традиційна сарматська культура відома головним чином за
тілопокладними похованнями на спині на дні прямокутних ям або в підбоях у кутку ями. У похованнях
знаходять кістки вівці, мечаси з серповидним або кільцевидним навершям, бронзові фібулі та дзеркала,
ліпний і гончарний посуд. Могильники налічують близько сотні поховань (Усть-Кам'янка). Знахідки, що
належать до сарматської культури Північного Причорномор'я, дещо відрізняються: це золоті, срібні й
бронзові прикраси у поліхромному стилі, бронзові котли із зооморфними ручками; часто трапляється
привізний глиняний і скляний посуд. Багате сарматське поховання досліджене під курганом “Соколова
Могила” біля с. Ковалівки Миколаївської обл. Основою господарської діяльності С. були різні форми
скотарства. Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля з сусідами. В соціальному житті
панувала військово-племінна верхівка, частими були війни, важливу роль у військовій справі відігравали
жінки. С. належали до іранської мовної групи. В серед. З ст. військова могутність С. на території
Правобережної України була ослаблена готами, в 4 ст. С. розгромлені й частково асимільовані гунами.
Традиції культури С. простежувалися в культурі антів і в пізніші часи.
М. Пелещишин (Львів).
САРНИЦЬКИЙ КЛИМЕНТ КАРЛ (1832 -1909) - протоархімандрит чину св. Василія Великого УГКЦ. З 1867
викладав у Львівському ун-ті, професор біблійних наук. Кілька разів обирався деканом богословського ф-ту і
двічі (1880-81, 1889-90) - ректором ун-ту. З 1867 С. - ігумен монастиря св. Онуфрія у Львові. З 1878протоігумен Галицької провінції ЧСВВ. За дорученням Папи Римського Лева XIII розпочав проведення під
керівництвом єзуїтів т. зв. Добромильської реформи василіан (1882-1904). У 1902 С. надано титул
архімандрита. Відомий як автор та видавець книг духовного змісту, серед яких - граматика єврейської мови
для студентів, пояснення псалмів, богослужбові піснеспіви тощо. З 1871 С.-співредактор церковного
журналу “Русскій Сіон” та співредактор “Werner-Welte Kirchenlexikon”.
Р. Шуст (Львів).
САТІР I [р. н. невід. - п. 389 (388) до н. е.] -боспорський цар (433 /432 - 389/388 до н.е) з династії
Спартокідів. Син і спадкоємець царя Спартока I. Правив спільно з Селевком. Уклав договір про взаємні
пільги та привілеї з Афінською державою. Намагався приєднати до своїх володінь м. Феодосію, але загинув

під час облоги цього міста.
О. Бандровський (Львів).
САТІР II [р. н. невід. - п. 309/308 до н.е.] -боспорський цар (310/309 - 309/308 до н.е.) з династії Спартокідів.
Син і спадкоємець царя Перісада I. Під час свого правління вів міжусобні війни з братом Євмелом. У цій
боротьбі С. II. звернувся за допомогою до скіфських та фракійських племен. Був смертельно поранений під
час штурму фортеці племені фатеїв, що були союзниками Євмела.
О. Бандровський (Львів).
САФОНОВ ЯКІВ ВАСИЛЬОВИЧ (22.10. 1872-лютий 1918)-український військовий діяч, генерал-майор.
Навчався в Олександрівській гімназії. У 1897 закінчив Одеське піхотне юнкерське училище. Служив у 136-му
піхотному Таганрозькому полку. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05. Після закінчення в 1905
Миколаївської академії Генерального штабу - помічник старшого ад'ютанта штабу Одеського військового
округу, старший ад'ютант штабу 4-ї піхотної дивізії, штаб-офіцер для доручень штабу Кавказького
армійського корпусу, штабу Іркутського військового округу, начальник військових перевезень Іркутської
області. У роки Першої світової війни 1914-18- на Південно-Західному фронті, командир 15-го піхотного
полку, начальник штабу 34-го піхотного корпусу. Згідно з рішеннями I і II Всеукраїнських військових з'їздів у
липні 1917 корпус відведено для українізації до Меджибожа на Поділлі. Під керівництвом генералів
П.Скоропадського і С. полк українізовано першим серед великих військових формувань. До 1.10.1917
процес українізації завершено, й оновлене з'єднання дістало найменування Першого Українського корпусу.
З ініціативи С. створено старшинську школу, розробив план операції щодо нейтралізації збільшовичених
частин російської армії, які рухались на Київ. Згідно з ним за короткий час частини Першого Українського
корпусу зайняли залізничні станції Вінницю, Бердичів, Білу Церкву, Фастів і закрили шлях на Київ. На поч.
лютого 1918 генерал С. з новим командиром корпусу Я.Ганзюком виїхали автомашиною до столиці, де були
схоплені балтійськими моряками. Після відмови перейти на службу в Червону армію розстріляні.
М. Литвин, К. Науменко (Львів)
САФОНОВИЧ (Софонович) ФЕОДОСІЙ (поч. 17 ст.- 1676) - український церковний та культурнопросвітницький діяч 17 ст. Н. у Києві в міщанській родині. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії.
Володів латинською, грецькою, польською, церковно-слов'янською мовами. У 1640 - на поч. 50 років
викладав у колегії богослов'я. У 1649 побував у Москві. Протягом 1653-55 виконував обов'язки ректора
Києво-Могилянської колегії. Навесні 1655 С. був обраний ігуменом Михайлівського Золотоверхого
монастиря. Добився надання монастирю ряду маєтків від гетьманів Б.Хмельницького та І.Виговського. С.
був прихильником збереження прав та привілеїв православної церкви в Україні. Разом з іншими київськими
ігуменами добивався від московського царя дозволу самостійно обирати митрополита. Після призначення
місцеблюстителем митрополичого престолу чернігівського архієпископа Л.Барановича той доручив
виконання своїх обов'язків С.Ф. Керуючи справами Української православної церкви у Лівобережній Україні
та в Києві, С. докладав зусилля для зміцнення матеріального становища церкви, сприяв піднесенню рівня
освіти духовенства. Виступав проти сваволі царських воєвод у Києві. Засудив політику гетьмана
П.Дорошенка щодо його союзу з Туреччиною. С. - автор ряду церковно-історичних творів, богословських
писань та житій святих. Переписав, впорядкував та доповнив пом'яник Золотоверхого Михайлівського
монастиря. Уклав “Мучения великомученицы Варвары” та “Повесть о преславных чудах”. Історичні праці
С.Ф. створені на підставі вивчення великої кількості літописів та хронік. С. -автор “Кройника з летописцов
стародавних, з святого Нестора Печерського киевского...” (1672), “Кройника о початку и назвиску Литвы...”
(1673), “Кройника о земли Польськой...” (1673), “Лътописец албо кройника о земле
Полской” (1673). У 1667 видав твір “Виклад о церкви”, який згодом декілька разів перевидавався.
Р. Шуст (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:19 | Повідомлення # 102
СВАРИКА ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ (1875-р. см. невід.) - український військовий діяч, генерал-значковий.
Закінчив Михайлівське артилерійське училище, Михайлівську артилерійську академію. У роки Першої
світової війни 1914-18- командир 5-ї батареї 42-ї гарматної бригади Південно-Західного фронту, полковник
(1915). В українській армії-з 1918. Обіймав посаду інспектора артилерії Запорозької дивізії. За Гетьманату командир 39-го легкого гарматного полку, начальник артилерії Чорноморського коша. Під час
антигетьманського повстання перейшов на бік Директорії УНР. У 1919 призначений начальником Головного
артилерійського управління, водночас лектор Кам'янець-Подільської юнацької школи. У травні 1919 С.
потрапив у польський полон. Після звільнення служив у Генеральному штабі Армії УНР, начальник
гарматної управи Генерального штабу. У період боїв Армії УНР на більшовицькому фронті в липні-листопаді
1920 очолював Головне артилерійське управління Військового міністерства. Після інтернування українських
військ у Польщі перебував у таборі Каліша. Дальша доля невідома.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СВАРОГ (Саварог) - головний бог у східнослов'янській міфології. Бог неба і небесного вогню. Етимологію
імені “Сварог” пов'язують з санскритськими svargas, де “Свар” означає небо, сонце, сонячне світло. С. батько сонця й вогню, а від нього пішли всі інші боги -Сварожичі. С. - батько Дажбога (бога сонця) і
Сварожича (бога вогню). С. вперше згадується у “Хроніці” Іоанна Малали (6 ст.), в якій ототожнюється з

грецьким богом Гефестом, а його син Дажбог (“Сонце цар, син Сварогов, єжи єсть Даждьбог ...”)-з Геліосом.
На думку деяких дослідників (М.Грушевський, Ф.Корш та ін.), С. - головний єдиний бог східних слов'ян. Про
єдиного бога, якого вшановували слов'яни, згадує у.своєму творі “Про готську війну” (6 ст.) грецький
письменник Прокопій Кесарійський: “Єдиного Бога, що посилає блискавку, признають владикою всіх”.
Історик Гельмольд (12 ст.), розповідаючи про віру балтійських слов'ян, твердить, що вони признають одного
великого Бога, що є богом землі та неба. У “Повісті временних літ” літописець, описуючи укладення
договорів з візантійцями, подає звістку про одного Бога у киян.
Д. Білий (Донецьк).
СВАРОЖИЧІ - у міфології західних і східних слов'ян сини Сварога: бог сонця Дажбог і бог земного вогню Сварожич. Культ Сварожича був поширений у слов'янських племен, що жили у Прибалтиці. Балтійські
слов'яни вважали Сварожича не тільки богом вогню, але і богом війни, тому приносили йому в жертву
військову здобич та трофеї. Вважалося, що Сварожич може з'являтися у вигляді вершника з ратищем або у
вигляді вепра, який виходить з моря. Балтійські слов'яни називали Сварожича Радгостом. Святилище
Сварожича було встановлено у культовому центрі редаріїв Ретре-Рагосте. У пізніших віруваннях східних
слов'ян Сварожич трансформувався у вогняного духа Рарога.
Д. Білий (Донецьк).
СВЕРЧЕВСЬКИЙ КАРОЛЬ (псевд. “Вальтер”; 22.2.1897 - 28.3.1947) - польський військовий діяч, генерал.
Працював робітником на фабриці Герляха у Варшаві. У 1915 евакуйований до Росії, де брав участь у
революції і громадянській війні на боці більшовиків. 31918-у Червоній армії, з 1921-викладач і комісар
Польської школи червоних комунарів. У 1928 закінчив Військову академію ім. М.Фрунзе, працював у
Генеральному штабі РСЧА. У 1936 виїхав в Іспанію, де під іменем “генерал Вальтер” командував дивізією
іспанської республіканської армії. У роки радянсько-німецької війни 1941—45 - у Червоній армії, з 1943 один з організаторів Польської армії в СРСР, заступник командира І корпусу, пізніше - заступник
командувача І Польської армії. З 1944 - член і керівник органів Польської робітничої партії, посол Крайової
Ради Народової. Командував II Польською армією, яка брала участь у бойових діях на заключному етапі
війни (на території Польщі, Чехословаччини та Німеччини). З лютого 1946 призначений заступником міністра
оборони Польщі. Виконував ряд дипломатичних місій, зокрема на переговорах із міжнародною Контрольною
комісією щодо репатріації поляків із Німеччини і західних країн, а також у США, Канаді та країнах Латинської
Америки. У січні 1947 обраний послом сейму. Загинув під час інспекторської поїздки у південно-східну
частину Польщі в р-ні м. Балігруд, де потрапив у засідку, влаштовану сотнями УПА під командуванням
“Хріна” і “Стаха”. Смерть С. стала приводом для початку здійснення завчасно спланованої польським
комуністичним урядом операції з депортації українського населення з місць постійного проживання на
північно-західні . землі Польщі (див. “Вісла” операція). :
П. Зашкільняк (Львів).
СВЄНЦИЦЬКА ВІРА ІЛАРІОНІВНА (28.8.1913 - 21.5.1991) - відомий український мистецтвознавець, член
НТШ (з 1939). Дочка І.Свєнцицького. Н. у Львові. У 1932-38 навчалася у Львівському ун-ті. У 1939 захистила
магістерську дисертацію з мистецтвознавства. У міжвоєнний час брала участь у національно-визвольному
русі на західноукраїнських землях. Виступала як свідок захисту на Варшавському процесі 1935-36; була
серед звинувачених під час Львівського процесу 1936, але тільки завдяки вмілому захисту її звільнили.
Працювала в Національному музеї у Львові, з 1940 - науковий співробітник, з 1944 - головний завідувач
фондів і керівник експозицій. У роки німецької окупації С. разом з батьком врятувала від пограбування
Національний музей. У 1948 стала аспіранткою відомого ленінградського вченого В.Лазарєва, але закінчити
навчання не вдалося через арешт. У листопаді 1948 засуджена до тривалого терміну ув'язнення. Покарання
відбувала у Тайшеті (тепер Іркутська обл., Росія). Після звільнення у червні 1956 повернулась у Львів.
Працювала у Національному музеї (перейменовано у Державний музей українського мистецтва) молодшим,
з 1962 - старшим науковим співробітником. З 1967 - завідувач відділу народного мистецтва, з 1975 очолила
відділ давньоукраїнського мистецтва. Вивчала давнє українське мистецтво, зокрема український іконопис,
старовинну гравюру, давні рукописи і першодруки, особливо-спадщину І.Федорова. Створила каталог
колекції ікон Національного музею у Львові. Автор бл. 60 праць і статей. Серед них - “Різьблені ручні хрести
17-20 ст.”, “Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві 17 ст.” (1966), “Живопис 1416століть” у 2т, “Історія українського мистецтва” (1967), “Спадщина віків: українське малярство 14-18 століть
у музейних колекціях Львова” (у співавторстві з О.Сидором, 1990). Видала альбом “Українське народне
малярство 13-20 століття” (у співавт. з В.Отковичем, 1991). С. була ініціатором створення музею
О.Кульчицької, сприяла організації музеїв І.Труша, Л.Левицького у Львові. Член Спілки художників України з
1944 (з перервою - 1948-67), заслужений працівник культури УРСР (з 1989), лауреат Державної премії ім.
Т.Шевченка (1995, посмертно). Померла і похована у Львові на Личаківському кладовищі.
Т. Галайчак(Львів).
СВЄНЦИЦЬКИЙ ІЛАРІОН СЕМЕНОВИЧ (І.Святицький; 7.4.1876 -18.9.1956) - визначний український
філолог, музеєзнавець і мистецтвознавець. Член Наукового товариства ім. Т.Шевченка (з 1914). Н. у Буську
на Львівщині. Навчався у Львівському, Петербурзькому та Віденському ун-тах. На поч. століття належав до
москвофілів, видавав у 1902-05 журнал “Живая мысль”, в якому формувалися “теоретичні постулати

галицького москвофільства”. Бл. 1905 під впливом I.Франка відійшов від цієї суспільно-політичної течії. У
1905 С. за дорученням митрополита А.Шептицького став засновником Національного музею у Львові (у
радянські часи-Львівський державний музей українського мистецтва) та був його директором до 1952. У
1913-14 і 1933-39 працював доцентом кафедри слов'янської філології; у 1921-25 - професор Львівського
(таємного) Українського Університету; з 1939 і до смерті - професор, завідувач кафедри слов'янської
філології Львівського ун-ту. З 1945 завідував відділом мовознавства Інституту суспільних наук Академії наук
України. Наукова творчість С. пов'язана з вивченням проблем мистецтвознавства, мовознавства,
літературознавства, славістики. Вивчав мову окремих рукописних пам'яток, що знайшло відображення у
монографії “Нариси з історії української мови 11-18 століть”. Досліджував бойківські говірки, зокрема с. Бітлі
на Турківщині, склав граматики української мови для поляків (1922), російської мови для українців (1902),
російської мови для поляків (1915, 1931). Найважливіші мовознавчі праці: “Бучацьке Євангеліє 13 ст.” (1911),
“Основи науки про мову українську” (1917), “Мова Галицько-Волинського літопису” (1949), “Питання про
світський характер староруського письменства і його мови” (1958) та ін. Важливе місце у творчій спадщині С.
посідають “Материалы по истории возрождения Карпатской Руси” (2 тт., 1905-09). С.-автор ряду досліджень
з мистецтвознавства та книгознавства, серед яких: “Прикраси рукописів ГалицькоїУкраїни 16 в.” (вип. 1-3,
1922-23), “Розвиток українського мистецтва в Західній Україні” та ін. Працюючи бібліотекарем Народного
Дому у Львові, створив бібліографічний покажчик “Опис рукописів Народного Дому з колекції
А.Петрушевича” (тт. 1-3 1906-11). Серед мистецтвознавчих праць С.: “Прикраси рукописів ГалицькоїУкраїни
16 в.” (1922-23), “Початки книгопечатання на землях України” (1924), “Іконопис Галицької України 15-16 ст.”
(1928), “Ікони Галицької України 15-16 вв.” (1929), “Розвиток українського мистецтва в Західній Україні”
(1944). Зібрав та зробив науковий опис величезного музейного матеріалу, був організатором ряду виставок
давнього та модерного мистецтва в Національному музеї у Львові. Серед фольклорно-етнографічних
розвідок С. особливе місце належить праці “Різдво Христове в поході віків” (1933). Літературознавчі
зацікавлення С. пов'язані з історією української та російської літератури 19-20 ст. У 1920 роках вчений
вивчав творчість українських письменників, що знайшло своє відображення у працях: “Винниченко, спроба
літературної характеристики” (1920), “Шевченко в світлі критики і дійсності” (1922). Окрема галузь
літературознавчих студій С. - проблеми франкознавства. На цю тему опублікував ґрунтовні роботи:
“Суспільне тло творчості I Франка 1856-1916” (1929), “Місце I.Франка в історії української філології” (1933).
С. належать дослідження з історії російської, білоруської, болгарської та ін. слов'янських літератур - “Нариси
з історії російської літератури 19-20 століть” (1902-05), “Нариси з історії болгарської літератури” (1957).
Помер і похований у Львові.
М. Гнатюк (Львів).
СВЄНЦИЦЬКИЙ ПАВЛИН (псевд. - Павло Свій, Павлин Стахурський, Д.Лозовський та ін.; 1841 -12.9.1876)український та польський письменник, літературознавець та громадський діяч. Н. у с. Варшиці (тепер
Вінницька обл.) у родині збіднілого польського шляхтича. Навчався у Київському ун-ті. Брав участь у
Польському повстанні 1863-64. Після поразки повстання переїхав до Львова, працював учителем
Академічної гімназії у Львові, актором драматичного театру. У 1866-67 С. видавав журнал “Сьоло” (“Село”).
Однак цей часопис, за словами І.Франка, “...початий ним з метою примирення русинів з поляками... не
притягнув до себе нікого з русинів та не знайшов читачів серед поляків”. С. був автором повістей та
оповідань з українського життя: “Колись було”(докінчене польською мовою, 1866), “Степові оповідання”
(1871). Для українського театру переробив кілька творів, зокрема поему Т.Шевченка “Катерина” (1866),
“Святослав Ігорович” (1876) та ін. Був автором ряду збірок байок та ліричних поезій. Робив переклади з
польської та української. Переклав на польську мову ряд творів Т.Шевченка та Ю.Федьковича, автор кількох
лінгвістичних праць. С. послідовно виступав проти москвофільства, стояв на позиціях українофільського
руху 1860 років.
М. Гнатюк (Львів).
СВИДНИЦЬКИЙ АНАТОЛІЙ ПАТРИКІЙОВИЧ [літ. псевд. - Патриченко; 1(13).9.1834-18.7.1871] - український
письменник, громадський діяч, етнограф, фольклорист. Н. у с. Маньківці Гайсинського повіту на Поділлі
(тепер Вінницька обл.) у сім'ї сільського священика. У 1843-51 навчався у Крутянському духовному училищі,
1851-1856 - у Подільській духовній семінарії в м. Кам'янці-Подільському. Наприкін. 1856 вступив на
медичний ф-тет Київського ун-ту, з лютого 1857 навчався на історико-філологічному ф-ті. Належав до
таємного студентського товариства, був одним із організаторів Новостроївської недільної школи. У грудні
1859 через несплату за навчання звільнений з унту. Склав іспити на звання учителя російської словесності.
З кін. 1860 працював у Миргородській повітовій школі. У липні 1862 пе-реїхав на Чернігівщину, де отримав
посаду акцизного чиновника у Козельці. У 1862 служив у Чернігові. З 1869 - помічник завідувача Київським
центральним архівом. Помер у Києві.
Літературну діяльність розпочав, ще навчаючись в університеті. Відомими були вірші-пісні С. “Україно, мати
наша...”, “В полі доля стояла...”, “Росте долом березина...”, “Коли хочеш нам добра...”, спрямовані проти
соціального та національного гноблення України російським самодержавством. Особливо гостро звучала
пісня “Вже більш літ двісті...”, що засуджувала діяльність Б.Хмельницько-го та рішення Переяславської Ради
1654.3 усіх поезій за життя автора була опублікована лише “Горлиця” (1860). Написав для журналу “Основа”
низку фольклорно-етнографічних нарисів, зокрема “Злий дух”, “Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і
примхливі оповідання люду українського”, “Великдень у подолян” (1861). Створив кілька оповідань “Проти

сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш”, “Недоколисана”, “Іван Доробало”. У газетах “Киевлянин” та
“Одесский вестник” друкувались його нариси (рос. мовою) з життя сільського духівництва (“Прошлый быт
православного духовенства”, “На похоронах”, “Арендарь”, “Гаврусь и Катруся”, “Два упрямых”), дрібного
чиновництва (“Попался впросак”), пригодницькі оповідання з життя жебраків, конокрадів, контрабандистів,
шахраїв, розбійників (“Жебраки”, “Конокрады”, “Пачковозы”, “Железный сундук”, “Шинкарь”, “За год до
холеры”, “Неразгаданный преступник”). Окреме місце у творчості письменника займають автобіографічні
твори: “Хоч з мосту та в воду”, “Туда и обратно”. Найвидатніший твір С. - перший український соціальнопсихологічний роман “Люборацькі”. Написаний для “Основи” (1861-62), був опублікований І.Франком у
журналі “Зоря” в 1886 (скорочений варіант). Повне видання твору з'явилося в 1901 в Києві. У романі трагедія
родини Люборацьких розкривається на широкому тлі соціально-національних відносин у Правобережній
Україні. Автор показує процес занепаду патріархальної родини сільського священика під тиском нових
суспільно-економічних умов серед. 19 ст. У романі письменник засудив русифікаторську політику царизму,
що через зрусифіковані навчальні заклади намагався знищити національно свідоме духовенство, позбавити
український народ його духовних проводирів; зображено не менш згубний вплив польської шляхти на
українську молодь, показано моральну звироднілість представників офіційного російського православ'я та
польської “кресової культури”. “Люборацькі” знаменували новий етап розвитку української прози, її еволюцію
до гостропроблемних, широкомасштабних епічних полотен.
В. Корнійчук (Львів).
СВИДРИГАЙЛО (Швидригайло; православне ім'я - Лев; р. н. невід. - 1452) - великий князь литовський (143032). Син Ольгерда Гедиміновича, молодший брат Ягайла. У 1386 разом із Ягайлом охрестився за
католицьким обрядом, узявши ім'я Болеслав. У 1400-02 -князь подільський, перед 1408 - князь брянський. У
1408 на чолі групи сіверських і верховських князів та бояр перебрався до Московщини. У 1409 покинув
московську службу й повернувся до Литви, де був схоплений і ув'язнений у Кременці. У 1418 звільнений
князем Дашком Острозьким. У 1419 отримав у володіння Чернігів, Новгород-Сіверський і Трубчевськ. Після
смерті Вітовта (1430) С. проголошений великим князем литовським. У 1430 польські війська розбили загони
намісників С. і захопили Західне Поділля. У 1431 виступив проти Ягайла, який влітку здобув Кам'янець,
Володимир і взяв в облогу Луцьк. Воєнні дії між військами С. і Ягайла завершилися укладенням дворічного
перемир'я. У 1432 внаслідок змови литовських і польських панів на чолі з Сигізмундом Кейстутовичем С.
усунено з великокнязівського престолу. Вів тривалу боротьбу з Сигізмундом за владу в Великому князівстві
Литовському, в якій його підтримували українські князі (відмовилися визнати верховенство Сигізмунда і, за
твердженням літописця, посадили С. на “велике княжіння Руське”). Втім, ця боротьба не була суто
національною, оскільки серед прихильників С. було чимало литовських князів і панів. У 1435 війська С.
зазнали поразки від полків Сигізмунда у битві на р. Святій (Свента) під Вількомиром (1.9.1435). Невдовзі на
боці С. залишилось тільки Східне Поділля. С. покинув Литву й повернувся лише після смерті Сигізмунда
(1440), отримавши у володіння Волинь і зберігши титул великого князя. Помер у Луцьку.
О. Русина (Київ).
СВИРГОВСЬКИЙ ІВАН (Свирчовський; Сверговський р.н.невід. - п. бл. 1574) - козацький ватажок (гетьман)
у першій пол. 1570 років. У березні 1574 на заклик молдовського господаря Івана Води Лютого на чолі
козацького загону (бл. 1200-1400 чол.) прибув у Молдову для боротьби проти Османської імперії. 24.4.1574
молдовсько-козацьке військо у бою під Мокшанами (тепер Румунія) завдало поразки об'єднаним турецьковолоським силам (бл. 100 тис. чол, за ін. дан. - 60 тис. чол.). На поч. травня війська С. та Івана Води Лютого
зайняли Бухарест, а згодом здобули добре укріплену фортецю Браїлів. Згодом козаки С. за підтримки
молдовських загонів захопили турецьку фортецю Тягині (Бендери), тримали в облозі фортецю Тейну
(Тейницю) і завдали значних руйнувань Білгороду (Акерману; тепер Білгород-Дністровський Одеської обл.).
9-14.6.1574 убоях біля Кагульського озера козацько-молдовські частини, через зраду хотинського баркалаба
(коменданта) Ієремії Чарнавіча, були розбиті турецько-татарськими військами (за деякими дан. - бл. 200 тис.
чол.). За одними відомостями, С. потрапив у полон і був страчений у Стамбулі, за ін. - зумів вибратись з
оточення, продовжував боротьбу проти турків і пізніше загинув у бою поблизу Кілії.
/. Підкова (Львів).
СВИРИДОВ (рр. н. і см. невід.) - черкаський намісник князя Семена Олельковича. С. наприкінці 1450 або в
1460 було доручено розмежування Київського князівства із “землею Татарською Перекопською, Очаковом,
Білим Городом (сучасний Білгород-Дністровський) і з землею Волоською”. Опис цих кордонів (здійснений бл.
1540) відомий у науковій літературі як “обвід Свиридова”.
О. Русина (Київ).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:19 | Повідомлення # 103
СВІДЗИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (9.10.1885-18.10.1941)- український поет і перерекладач. Н. у с. Маянові на
Вінниччині у родині священика. Дитинство минуло в с. Мармолинцях на Летичівщині. Закінчив Тиврівську
духовну школу, Кам'янець-Подільську духовну семінарію та Київський комерційний ін-т. Служив у земстві,
працював у Житомирі, видавничому відділі Подільської народної управи. З 1925-у Харкові, у Держвидаві
України, редакціях журналів, зокрема в редакції “Червоного шляху”. Літературний дебют відбувся у 1912 в
журналі “Українська хата”, де опублікував вірш “Давно, давно тебе я жду”. За життя С. вийшло три збірки
віршів: “Ліричні поезії” (1922; не збереглася), “Вересень” (1927), “Поезії” (1940). Збірка “Медобір” була

вивезена на Захід і вийшла у 1975. Поезія С. пронизана філософією природи, якій підпорядкована не тільки
пейзажна, а й інтимна лірика. За стилем поетична творчість С., в основному, символічна, причому її
символіка органічно споріднена з фольклором, яким С. цікавився. Відповідальність перед словом, фразою,
узгодженість думок і почуттів, повага до традиції, особливо античної, зближують поета з київськими
неокласиками. Займався перекладами творів античних авторів, зокрема Гесіода, Овідія, Арістофана,
перекладав “Слово о полку Ігоревім”. Восени 1941 заарештований і загинув за нез'ясованих обставин. Місце
поховання невідоме.
О. Баса (Львів).
СВІДЗИНСЬКИЙ МИХАЙЛО (1824-1857)-український політичний діяч. Н. у с. Таурові (тепер Козівського р-ну
Тернопільської обл.) у родині греко-католицького священика. Закінчив гімназію у Станіславі. У 1840-42студент філософського ф-ту ун-тів у Братіславі та Львові. Згодом продовжив навчання у Львівській грекокатолицькій духовній семінарії. Не завершивши навчання, змушений емігрувати. Жив у Лондоні, де
працював у Британському музеї. С., будучи вихованим на творах польських письменників-романтиків із т. зв.
української школи - оспівувачів давньої козацької України, вирішив прислужитися відновленню її політичної
незалежності. Встановив контакти з представниками польської монархічної еміграції на чолі з А.
Чарторийcь- ким, яка, шукаючи союзників у боротьбі проти Російської імперії, підтримувала ідею політичної
незалежності України. Згідно з одержаною інструкцією, С. повинен був пробратися на Кубань, налагодити
зв'язки з Чорноморським козацьким військом і донськими козаками та готувати з ними грунт для майбутньої
боротьби спільно з кавказькими горцями, польським корпусом проти царської Росії. С. мав пропагувати
серед донців ідею створення окремої держави, союзної до Польщі, а чорноморських та азовських козаків
заохочувати до повернення під владу відродженої польської монархії з перспективою одержання
шляхетства.
З кін. жовтня 1845 поселився в Таганрозі, працював маляром місцевого театру, викладав німецьку мову
дітям багатих козаків. Під час спроби завести довірливу розмову із старшиною про необхідність визволення
донського козацтва з-під влади Росії та план майбутньої війни у союзі з поляками був заарештований.
Засуджений військовим трибуналом до каторжних робіт, які відбував на Нерчинському руднику в Забайкаллі.
В ув'язненні тяжко захворів і незабаром помер. Похований у поселенні Брозінський пост.
Ф.Стеблій (Львів).
СВІРСЬКИЙ ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ (5.5.1882-12.6.1959)-військовий діяч періоду Української революції,
віце-адмірал (1941). Н. у Каліші. У 1902 закінчив Морський корпус. Служив старшим офіцером на крейсері
“Аскольд”, командир канонерського човна “Донец”, яхти “Колхида”. З 1908 -штурман I розряду, офіцер
бригади лінкорів Чорноморського флоту, на початку Першої світової війни 1914-18- капітан I рангу, офіцер
штабу командувача Чорноморського флоту. На службі в Українському військово-морському флоті - з 1918.
Гетьманом П.Скоропадським призначений помічником начальника Головного Морського штабу. Очолював
українську делегацію на переговорах з німцями у серпні 1918, брав участь у переговорах із представниками
більшовицької Росії у Києві щодо розв'язання морських проблем. У жовтні став контр-адміралом, обійняв
посаду міністра морських справ. З 1920 - на службі у збройних силах Польщі, заступник начальника
морських справ військового міністерства, заступник командувача Морського побережжя. Учасник німецькопольської війни 1939. Емігрував до Франції, жив у Парижі. У 1946 виїхав до Великої Британії. Помер у
Лондоні.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
“СВІТ ДИТИНИ” - ілюстрований часопис для дітей. Видавася у Львові в 1919-39, 1923-25 як додаток до
журналу “Молода Україна”. Виходив щомісячно-до 1925, пізніше 2 рази на місяць. Видавець і редактор
М.Таранько об'єднав навколо часопису кращих педагогів, дитячих поетів, письменників, популяризаторів
історичної спадщини. Серед дописувачів були Б.Лепкий, Марійка Підгірянка, Юрій Шкрумеляк, Антін
Лотоцький та ін. Видавництво “С.д.” випускало популярну в Галичині “Дитячу бібліотеку”, спочатку неперіодично, а з 1934 щомісячно виходили книжки творів українських авторів та переклади класиків
світової дитячої літератури (близько 230 кн.). Часопис ілюстрували відомі митці, зокрема О.Кульчицька,
М.Фартух, А.Манастирський, М.Бутич, Я.Гніздовський, П.Андрусів та ін. “С.д.” гуртував українських дітей
Галичини та сприяв їхньому національно-патріотичному вихованню. Тираж часопису - 4-5 тис. примірників. У
1994 у Львові відновлено видання часопису “С.д.” (ред. Л.Лемик).
А. Середяк (Львів).
СВІТЛИЧНИЙ ІВАН (20.9.1929 -25.10.1992)-український поет, мовознавець, літературний критик,
правозахисник. Н. у с. Половинкине Старобільського р-ну на Луганщині. Після закінчення в 1947 середньої
школи навчався на українському відділенні філологічного ф-ту Харківського ун-ту. У 1951-52 працював
вчителем у школі, але через хворобу змушений залишити роботу. У 1952-55 - аспірант Інституту літератури
АН УРСР ім. Т.Шевченка, займався науковою роботою під керівництвом академіка О.Білецького. У 1955
очолював відділ критики журналу “Дніпро”. У 1957-63 обіймав посаду наукового співробітника відділу теорії
літератури Інституту літератури, працював відповідальним секретарем у журналі “Радянське
літературознавство”. Ще в студентські роки розпочав друкувати літ.-критичні статті у журналах “Вітчизна”,
“Радянське літературознавство”, “Дніпро”. Будучи ідейно близьким до шістдесятників, С. був особисто

знайомий з багатьма з них, вивчав творчість представників цього напряму в українській літературі. На його
квартирі зберігалися неопубліковані твори В.Стуса, В.Симоненка, Л.Костенко, І.Драча, статті І.Дзюби,
В.Чорновола, Є.Сверстюка. Виступав проти політики русифікації та захищав молодих літераторів від
навішування політичних ярликів. У серпні 1965 був заарештований і 8 місяців провів в ув'язненні. Після
звільнення не зміг працювати за фахом. Через переслідування змушений друкуватися під псевдонімами.
Здійснював поетичні переклади з французької (Ш.Бодлер, П.Ж.Беранже, Ж.Лафонтен), чеської (В.Незвал,
Й.Ганзлік), сербо-хорватської (Д.Максимович), польської (Ю.Словацький, Ц.Норвід), турецької (О.Велі) та ін.
мов. С. писав також полемічно-критичні статті на мовознавчі теми. У січні 1972 знову заарештований і
засуджений “за антирадянську агітацію і пропаганду” до 7 років суворого режиму і 5 років заслання.
Покарання відбував у таборах Пермської та Гірсько-Алтайської обл. Під час заслання тяжко захворів, однак
не припиняв літературної роботи. У 1978-81 переклав “Слово про Ігореву січ”, писав поетичні твори, частина
яких опублікована на Заході. У 1978 С. було прийнято у члени Міжнародного ПЕН-клубу. У січні 1983
звільнений. Повернувся до Києва. У кін. 1980 років було опубліковано частину праць С. і статей про нього. У
1989 став лауреатом літературної премії ім. В.Стуса. У 1990 вийшла збірка поезій “Серце для куль і для
рим”. Цього ж року став членом Спілки письменників України та членом Українського ПЕН-клубу. Помер у
Києві, похований на Байковому кладовищі. У березні 1994 за збірки поезій, поетичних перекладів і
літературно-критичних статей С. присуджено Державну премію ім. Т.Шевченка (посмертно). У 1998
видавництво “Час” випустило книгу “Доброокий. Спогади про Івана Світличного”.
I. Підкова (Львів).
СВІТОВИЙ КОНГРЕС ВІЛЬНИХ УКРАЇНЦІВ (СКВУ) — громадське об'єднання українців діаспори. Ідея
створення надпартійної і позаконфесійної української структури типу передпарламенту чи “круглого столу”
виникла у 1950 роках. У 1961 з ініціативою створення такого об'єднання українців діаспори виступив А.
Мельник. У листопаді 1967 у Нью-Йорку відбувся перший Конгрес СКВУ. Своє завдання СКВУ вбачав в
об'єднанні зусиль українців діаспори для допомоги українському народові у боротьбі за незалежність. До
СКВУ увійшли понад 150 організацій, зокрема Український конгресовий комітет США (УККА), Комітет
українців Канади (КУК), Союз українських організацій Австралії (СУОА), Ідеологічно споріднені
націоналістичні організації (ІСНО), Українська центральна репрезентація Аргентини Координаційний комітет
українських організацій Бразилії та ін. Конгреси СКВУ відбуваються один раз на п'ять років. У період між
конгресовими засіданнями всю практичну діяльність у справі консолідації та організаційного єднання всіх
громадських об'єднань, котрі гуртуються під гаслами СКВУ, здійснює Секретаріат, який знаходиться в
Торонто (Канада). Президент СКВУ - Юрій Шимко. СКВУ має друкований орган - “Вісник світового конгресу
вільних українців”. У 1992 Конгрес СКВУ вперше проходив в Україні, у Києві.
П. Панченко (Київ).
СВЯТИЛИЩЕ - місце культових ритуалів, де знаходився об'єкт поклоніння - ідол. Відомості про С. давніх
українців подають писемні джерела (літописи, християнська полемічна література), матеріали археології,
етнографії, топонімії, фольклору. Первісними місцями справляння культу в праслов'ян, як і в інших давніх
народів, були природні об'єкти: гора, скеля чи камінь, водойма, гай чи окреме дерево. Із розвитком
язичництва ці природні об'єкти ввійшли до культового комплексу, який також включав: майданчики і ями для
жертвоприношень, ритуальні вали і рови, дерев'яних або кам'яних ідолів. Однак культ окремих особливо
примітних природних об'єктів (домінуючих на місцевості вершин, каменів незвичної форми, джерел чи
криниць із “цілющою” водою) почасти зберігся до нашого часу. Приклад С. - літописне капище з ідолами
Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога та ін. богів, яких встановив у Києві під час свого княжіння Володимир
Святославич, Значний язичницький культовий комплекс відкрито у 1984 археологами на р. Збруч
(Тернопільська обл.). Характерні риси С.: розташування на узвишші, яке домінує на місцевості; наявність
спеціально облаштованого майданчика для обрядів (переважно круглої форми), оточеного одним чи
кількома ритуальними валами, інколи й ровами - сакральною мережею С.; широке застосування каменю та
кам'яних вимощувань; наявність ям, рідше ритуального колодязя, зі слідами пожертв, п'єдесталу або ін.
виділеного місця для ідола; відсутність звичної житлової або господарської забудови. Часто поблизу С.
знаходилися джерело або криниця з “цілющою” водою, приміщення для зберігання жертовних дарів і
влаштування бенкетів, житла служителів культу, а також могильники. Серед типів С. виділяють: круглі
майданчики-капища з ідолом у центрі, обмежені ровом чи системою окремих ям; дерев'яні споруди з ідолом
всередині - храми; городища-сховища, які водночас призначались для культових потреб і містили окремі
культові об'єкти; великі культові центри, у яких поєднуються всі типи С.
За археологічними даними, слов'янські С. на території України датуються 7-13 ст. З офіційним прийняттям
на Русі-Україні християнства у головних осередках князівської влади язичницькі С. були зруйновані,
натомість постали культові об'єкти нової віри: хрести, церкви, монастирі. Наприклад, на місці капища на
київській Горі ще за Володимира збудували церкву св. Василія. Зазнаючи гонінь, прихильники старої віри
відійшли на необжиті і не контрольовані князівською адміністрацією землі, де заснували нові С. У їхній
діяльності поряд із збереженням язичницьких ритуалів, у т.ч. і людських жертвопринесень, з'явилися
запозичення з обрядів християнської церкви. (див. також Священна гора).
I. Чеховський (Львів).
СВЯТІ ГОРИ - назва крейдяних виступів на правому боці Сіверського Дінця (за 32 км від м. Слов'янська

Донецької області). Вперше згадуються у творі С. Герберштейна “Записки про Московію”, написаному в 1620
роках. Печери у крейдяних виступах над Сіверським Дінцем були заселені ченцями-пустинниками. Бл. 1624
тут засновано Святогірський Успенський монастир. За деякими даними, ченці почали оселятися на С.Г.
наприкін. 11 ст. До кін. 17 ст Святогірський монастир не мав жодних наземних споруд. Після побудови
Ізюмської лінії та організації Ізюмського слобідського полку виникли сприятливі умови для спорудження
монастиря. У кін. 17 ст. на вершині крейдяної скелі зведено Миколаївську церкву (на місці зруйнованої
печерної церкви Святої Богородиці). Ченці монастиря займалися рибальством, мисливством, очевидно,
виварювали сіль на Торських соляних озерах (див. Торські озера), а також утримували поромну переправу
на Дінці. Після зведення у 1663 поблизу Торських озер Маяцького острогу й мосту через Донець уряд
зобов'язав усіх солеварів користуватися мостом, через що пором втратив своє значення. З кін. 17- поч. 18
ст. розпочалася активна розбудова монастиря. З 1666 монастир володів земельними угіддями на 50 верст
по обидва боки Дінця. На час секуляризації церковного майна у 1788 С.У.м. належало 8 сіл і понад 27 000
десятин землі. У жовтні 1790 угіддя Святогірського монастиря Катерина II подарувала Г.Потьомкіну. У
1844 розпочалося відновлення монастиря. Мав цегельні, млини, різні майстерні, був відомий чудовими
краєвидами, тож приваблював багатьох прочан. Головна споруда цього часу - Успенський собор,
побудований за проектом петербурзького архітектора О.Горностаєва. 53-метрову кубовидну споруду
вінчали п'ять позолочених куполів з хрестами. Успенський собор залишався головним храмом монастиря до
його закриття в 1922. За радянської впади на базі монастиря організовано Будинок відпочинку. У 1980 уряд
України оголосив архітектурний комплекс Святогірського монастиря Державним історико-архітектурним
заповідником. У 1992 Свято-Успенський чоловічий монастир відновив свою діяльність.
В. Пірко (Донецьк).
СВЯТОПОЛК ВОЛОДИМИРОВИЧ (Окаянний; бл. 980 -1019)- князь туровський 988 (за ін. дан.-1008)-1015,
великий князь київський (1015-16,1018-19). Син Володимира Святославича (за ін. дан. - Ярополка
Святославича). Одружений з дочкою польського короля Бопеспава I Хороброго. Брав участь у змові проти
свого батька, за що позбавлений туровського князівства. Після смерті Володимира Великого, спираючись на
підтримку Болеслава I Хороброго, вів боротьбу за київський престол, під час якої загинули його брати Борис,
Гліб і Святослав. Дослідники традиційно приписують С. вбивство братів, а літописець називає його
“Окаянним” (на основі останніх даних піддано сумніву причетність С. до цих вбивств). Після оволодіння
Києвом мусив вести боротьбу зі своїм братом - новгородським князем Ярославом Мудрим. Дружина С. В.
зазнала поразки у Любецькій битві 1016, а він сам утік до Польщі. У 1018 з допомогою польського війська
розбив князя Ярослава у битві на р. Буг і знову посів великокнязівський престол. Невдовзі, через
невдоволення населення вторгненням іноземців, польські війська залишили Русь. У 1019 Ярослав Мудрий
знову виступив проти С.В. і розгромив його війська у битві на р. Альті. Під час втечі С.В. загинув десь на
кордоні між Польщею та Чехією (мабуть, у Сілезії).
Р. Шуст (Львів).
СВЯТОПОЛК ІЗЯСЛАВИЧ (8.11.1050 -16.4.1113) - князь полоцький (1069-71), новгородський (1078-88),
туровський (1088-1093), великий князь київський (1093-1113). Син великого князя київського Ізяслава
Ярославича, внук Ярослава Мудрого. Християнське ім'я - Михайло. У 1077 разом з Володимиром
Мономахом вів воєнні дії проти полоцького князя Всеслава Брячиславича. Ставши великим князем
київським, C.I. організовував боротьбу з половецькими набігами. У 1093 двічі зазнав поразки від хана
Боняка, який був союзником чернігівських князів. У 1095 C.I. разом з Володимиром Мономахом завдав
поразки половцям, а в наступному році вів війну з чернігівським князем Олегом Святославичем, який
відмовився приїхати до Києва на з'їзд князів. У 1097 брав участь у Любецькому з'їзді 1097, під час якого князі
визнали принцип, за яким кожен з них повинен був володіти землею, виділеною йому батьком, що
узаконювало роздроблення Київської держави на окремі спадкові князівства. Незабаром, незважаючи на
рішення з'їзду, C.I. не перешкодив Давиду Ігоровичу захопити та осліпити теребовльського князя Василька
Ростиславича. У 1098 за підтримки Володимира Мономаха захопив Володимир-Волинський і вигнав звідти
князя Давида Ігоровича. C.I. був учасником Витичівського з'їзду 1100, а також князівських з'їздів на річці
Золотчі (1101) та Долобського з'їзду 1103. У 1103, 1107 і 1111 брав участь у спільних походах князів проти
половців, під час яких були здобуті половецькі міста Шарукань та Сугрів. С. I. причетний до спекуляції сіллю
і махінацій єврейських купців, що стало причиною Київського повстання 1113. За часів правління C.I.
збудовано Михайлівський Золотоверхий собор - перлину української архітектури 11 ст.
Р. Шуст (Львів).
СВЯТОПОЛК-МИРСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ-(17.1.1879-р. см. невід.)-військовий діяч періоду
Гетьманату. Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетському корпусі, Костянтинівському
артилерійському училищі (1897). Служив у 1-му Таманському полку Кубанського козачого війська. Учасник
російсько-японської війни 1904-05. Після закінчення офіцерської кінної школи залишений командиром
учбового підрозділу, згодом став викладачем. У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті, генералмайор, командир кінного полку. Після квітневого 1918 перевороту зголосився на службу до Збройних Сил
Української держави. За дорученням гетьмана П.Скоропадського з вересня 1918 формував добровольчі
дружини у Києві з числа офіцерів колишньої російської армії, студентської та гімназійної молоді. Під час
антигетьманського повстання Директорії УНР на чолі кількох сотень виступив назустріч повстанським

частинам, керував боями під Мотовилівкою, Васильковом. Зазнавши поразки, відійшов до Києва, де зайняв
оборону і стримував наступ республіканських військ до грудня 1918. Після падіння Гетьманату виїхав з
добровольчими дружинами до Одеси. Дальша доля невідома.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ ГЕДЕОН (світське ім'я - Григорій; р. н. невід. -п. 6.4.1690) - луцький
єпископ, згодом Київський православний митрополит. Походив з стародавнього українсько-білоруського
княжого роду. У 1663-84 був луцьким і острозьким православним єпископом. У зв'язку з переслідуваннями з
боку польського уряду переїхав до Києва, а в 1685 - до гетьманської столиці Батурина. Був прихильно
зустрінутий гетьманом І.Самойловичем, який шукав кандидата на кафедру Київського митрополита. Поява
С.-Ч.Г, котрий доводився родичем гетьману і засвідчив готовність служити московському уряду та патріарху,
виявилась доречною. У липні 1685 С.-Ч.Г. обрано Київським митрополитом і визнано верховенство
Московського Патріарха. У жовтні 1685 новообраний митрополит з великою делегацією вирушив у Москву.
8.11.1685 патріарх Йоахим висвятив С.-Ч.Г. і прийняв від нього присягу на вірність Московській патріархії.
Цим актом було порушено єдність Української православної церкви з Вселенським Константинопольським
Патріархом і підпорядковано Київську православну митрополію юрисдикції Московської патріархії. У травні
1686 московський уряд з допомогою підкупу добився згоди на визнання цього акту Константинопольським
Патріархом Діонісієм. З 27.1.1688 Київському митрополитові заборонено вживати титул “митрополит
Київський, Галицький і всієї Русі” (дозволено іменуватися “митрополитом Київським, Галицьким та Малої
Росії”) та суттєво обмежено майнові права метрополії. Найбільші монастирі {Києво-Печерська лавра,
Полоцький Богоявленський та Межигірський монастирі) отримали ставропігію і разом з Чернігівською
єпархією були вилучені з-під юрисдикції митрополита та підпорядковані безпосередньо Московському
Патріархові.
Р. Шуст (Львів).
СВЯТОСЛАВ ВСЕВОЛОДОВИЧ (після 1116 - 25.7.1194) - князь туровський (1142, 1154-55), волинський
(1142-46), бузький (1146), сіверський (1157-64), чернігівський (1164-1176), великий князь київський (1173,
1174, 1176-81, з перервою; 1181-94). Походив з роду чернігівських князів Ольговичів. Син Всеволода
Ольговича, внук Олега Гориславича. Християнське ім'я - Михайло. Згідно з договором 1181 між Рюриком
Ростиславичем і Святославом Всеволодовичем отримав великокнязівський престол, а Рюрик-київські
волості. Ставши великим князем, намагався зупинити розпад Київської держави на окремі удільні князівства.
С.В. прагнув організувати дійову відсіч половецьким набігам. З цією метою працював над створенням
антиполовецької коаліції князів. У 1184 завдав поразки половцям на р. Орель і полонив хана Кобяка.
Організував походи проти половців у 1187 і 1190. Однак через відсутність єдності серед князів і
нескоординовані походи окремих князів (зокрема, сіверського князя Ігоря Святославича в 1185) С.В. не зміг
повністю ліквідувати загрозу половецьких нападів.
Р. Шуст (Львів).
СВЯТОСЛАВ ДАВИДОВИЧ (н. бл. 1080 -п. 14.10.1143)- луцький (1099-1100) та ос-терський (1106) князь.
17.11.1106 постригся у ченці Києво-Печерського монастиря, прийнявши ім'я Микола. У 1106-08 на кошти
С.Д. збудовано Троїцьку надбрамну церкву, шпиталь. Зібрав велику бібліотеку, яку заповів монастиреві.
Похований в Антонієвій печері Києво-Печерської лаври.
Р. Шуст (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:20 | Повідомлення # 104
СВЯТОСЛАВ ІГОРОВИЧ (Хоробрий; н. бл. 939 - п. 972 або 973) - великий князь київський (945-972),
полководець. Син князя Ігоря та княгині Ольги. За C.I. державою переважно управляла княгиня Ольга (до
969), адже він більшість часу перебував у військових походах. Літописні дані засвідчують, що самостійна
військова діяльність C.I. розпочалась бл. 964. У 964-966 C.I. підкорив слов'янське плем'я в'ятичів, що
проживало у басейні Оки, завдав поразки волзько-камським болгарам, а бл. 965 - розгромив Хозарський
каганат і зруйнував його столицю м. Ітиль. Вів війни на північному Кавказі, де захопив хозарську фортецю
Семендер і переміг племена ясів та косогів. Закріпив владу Київської Русі на Таманському і Керченському повах (Тмутараканське князівство). У 967 (за ін. дан. -968) за пропозицією візантійського імператора
Никофора Фоки C.I. розпочав воєнні дії у Болгарії, підкоривши собі майже всю територію цієї держави. У
Болгарії C.I. місцем свого перебування обрав Переяславець на Дунаї, висловлював думку про перенесення
сюди столиці Київської Русі. Занепокоєний успіхами C.I. у Подунав'ї, візантійський уряд підмовив кочові
племена печенігів напасти на Київ. Однак напад не вдався - ще до прибуття C.I. з Болгарії печеніги зазнали
поразки і змушені були відступити. Після смерті матері (969) C.I., прагнучи продовжити війну на Балканах,
призначив своїх синів намісниками в окремих землях: Ярополка - у Києві, Олега - у Древлянській землі,
Володимира - у Новгороді. Після повернення до Болгарії C.I. у 969 спільно з болгарами та угорцями
розпочав війну з візантійським імператором Іоанном І Цимісхієм. Після героїчної оборони Доростола (тепер
м. Сілістра, Болгарія) C.I. змушений підписати у липні 971 з Візантією мирний договір, за яким відмовився
від придунайських земель. Навесні 972, повертаючись до Києва, дружина C.I. потрапила у засідку,
організовану біля Дніпрових порогів печенігами, яких підмовили візантійці. У ході бою князь C.I. загинув.
Печенізький хан Куря наказав виготовити з черепа С. чашу. Автор “Повісті временних літ” високо оцінив
моральні якості князя, який, розпочинаючи війну, попереджував своїх ворогів словами “Іду на Ви”.

Візантійський історик Лев Диякон описав його зовнішній вигляд. М.Грушевський назвав C.I. “козаком на
престолі”.
Р. Шуст (Львів).
СВЯТОСЛАВ ІГОРОВИЧ (н. бл. 1174 -п. вереснь 1211)- князь волинський (1207) і перемишльський (120709, 1210-11). Син Ігоря Святославича та дочки Ярослава Володимировича Осмомисла Євфросинії.
Християнське ім'я - Андрій. Після смерті галицько-волинського князя Романа Мстиславича разом з братами
Володимиром та Романом намагався оволодіти галицькими землями. Під час боротьби за галицький
престол з угорськими феодалами і боярською опозицією C.I. був захоплений у полон і з братом Романом
страчений боярами в 1211.
Р. Шуст (Львів).
СВЯТОСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ (1027 -27.12.1076) - князь волинський (до 1054), чернігівський (1054-73),
великий князь київський (1073-76). Син Ярослава Мудрого. Християнське ім'я - Микола. Згідно з заповітом
батька, С.Я. разом з братами Ізяславом та Всеволодом становили своєрідний князівський триумвірат, що
вирішував найважливіші справи Київської держави у 1054-72. У 1060 С.Я. взяв участь в успішному поході
проти торків, у 1067 разом з братами розбив у битві на р. Немизі полоцького князя Всеслава. У 1069 війська
князя С.Я. зазнали поразки від половців на р. Альті (побл. Переяслава), але незабаром княжі дружини
розгромили їх біля міста Сновська (Чернігівська земля). У 1065 воював з князем Ростиславом
Володимировичем, який захопив Тмутаракань. Спільно з братами брав участь у доповненні “Руської правди”
(уклали т. з. Правду Ярославичів). Під час міжусобної боротьби з допомогою брата Всеволода Ярославича
усунув від влади старшого брата Ізяслава і зайняв великокнязівський престол. С. був найрішучішим та
найактивнішим із синів Ярослава Мудрого. У 1073 і 1076 на замовлення С. складені відомі “Ізборники”
Святослава - перлини української літературно-мистецької спадщини.
Р. Шуст (Львів).
“СВЯТОЮРСЬКИЙ” ПРОЦЕС - судовий процес над комуністами, що проходив 22.11.1922 - 11.1.1923 у
Львові. 30.10.1921 польська поліція заарештувала учасників нелегальної конференції Комуністичної партії
Східної Галичини, що відбувалася у приміщенні школи на території собору св. Юра у Львові (звідси назва
процесу). Протягом кількох тижнів заарештовано понад 100 комуністів. До суду притягнуто 39 діячів КПСГ і
Комуністичної робітничої партії Польщі, серед них -Й.Крілика (Васильківа), С.Круліковського, М.Теслюка,
Н.Хомина. Серед підсудних -22 українці, 10 євреїв, 6 поляків. Їм було пред'явлене звинувачення у державній
зраді та в намаганні відірвати Сх.Галичину від Польщі й приєднати її до УСРР з допомогою підривних
протидержавних дій. Підсудних захищали 9 адвокатів, серед яких-Л.Ганкевич і Є.Давидяк. Обвинувачені
використали процес для пропаганди комуністичних ідей і радянського ладу. Суд присяжних виправдав 29
осіб. 10 підсудних (Й.Крілика, С.Круліковського, Н.Хомина та ін.) позбавлено волі на строк від 2 до 3 років.
Незабаром С.Круліковський, обраний під час слідства послом сейму, був звільнений, а Й.Крілика випущено
під заставу. “С.” п. широко висвітлювався у пресі і сприяв популяризації КПСГ, яка до того часу була майже
невідома широкому загалові.
О. Зайцев (Львів).
СВЯЩЕННА ГОРА - одне з найтиповіших місць поклонінь і справляння культових дійств у язичників
України-Русі. Образ гори як моделі світу, місцеперебування богів виводиться ще від шумерських і
праіндоєвропейських міфів. Зокрема, архаїчна традиція розташовувати на горі чи скелі божествогромовержця збереглася в культі бога Перуна, що відображено і в топонімії: його ім'я зустрічається серед
назв гір і вершин на території розселення давніх слов'янських племен. На київській Горі князь Володимир
Святославич встановив капище з ідолами Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла і Мокоші. Образ
С.г. у міфології давнього населення України тісно пов'язаний із поховальними курганами-могилами. Для
розташування святилища, справляння ритуалів язичники переважно обирали домінуюче на місцевості
узвишшя. Характерним атрибутом С.г. є наявність джерела чи криниці з “цілющою” водою або обрядового
колодязя.
Міфологічна символіка С.г. присутня в топоніміці, зокрема Божа гора і Свята гора (у гряді Вороняки на межі
Львівської і Тернопільської обл.), Святі гори над Дніпром (біля Києва), Святі гори (поблизу м. Слов'янська
Донецької області), Свєнтокшицькі гори (у Польщі), але також: Чортова гора (в Рогатинському р-ні ІваноФранківської обл.), узвишшя Дракулів діл (у с. Драчинцях на Буковині), гора Бісоватий діл (у Південних
Карпатах), Чортова скеля (побл. Львова) тощо. Зв'язок із міфологією зберігають і такі означення у назвах
гори, як Біла і Чорна. Один із найдавніших культових осередків у Середньому Подністров'ї локалізується на
Білій горі (с. Бакоті Кам'янець-Подільського р-ну), де виявлено жертовники та капища, що існували з поч. 2
тис. до н. е. і до 1 ст. н.е. Сліди святилища 9-поч. 11 ст. знайдені на Чорній горі в Жовківському р-ні
Львівської обл.
Із спільнослов'янським культом жіночого божества, богині-діви пов'язують ороніми, типу Дівич-гора, Дівоча
гора. Вони відомі в цілому слов'янському світі від Верхнього Дніпра до Родопів - Дівоча гора (Девичья гора)
біля Смоленська, Дівоча гора або Дівич-гора над Дніпром у с. Трипіллі та березі Росі біля с. Сахнівки, ряд
вершин Дівин на території Чехії та Словаччини, г. Дівин південніше Пловдіва у Болгарії. Археологічні

дослідження підтверджують культовий характер таких вершин. Зокрема, на Дівочій горі в Трипіллі знайдено
залишки святилища перших століть н. е. Істотною прикметою язичницьких С.г. було встановлення на них, із
утвердженням християнства, хрестів, каплиць, церков чи відкриття монастирів. Так, на Білій горі у Бакоті
засновано монастир св. Михайла, на вершині Дівочої гори над Россю віддавна встановлено три хрести
(місцеве населення не пов'язує їх із похованнями); а на Київській горі, де стояли ідоли, після хрещення киян
Володимир Святославич побудував церкву св. Василія; на Святих горах (поблизу Слов'янська) збудовано
Святогірський Успенський монастир. Поклоніння С.г. збереглося в окремих місцевостях до нашого часу
(Аннина гора на околиці Вашківців на Буковині), на яких щороку збираються тисячі прочан (див. також
Святилище).
І. Чеховський (Львів).
СЕВРЮК ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1893 - 1941)- український громадський і політичний діяч,
дипломат. Вищу освіту здобув у Петроградському технологічному ін-ті. Належав до української студентської
громади, входив до складу Інформаційного бюро українських студентських організацій Петрограда. У квітні
1917 делегований в Українську Центральну Раду від студентських організацій. Був одним із провідних діячів
Української партії соціалістів-революціонерів, входив до ЦК партії, репрезентував партійну фракцію у
Малій Раді. У вересні 1917 входив до складу української делегації на 3’їзді народів Росії у Києві. Очолював
комісію з розробки законопроекту про скликання Українських Установчих Зборів. 25.10.1917 обраний до
Крайового комітету охорони революції в Україні. У грудні 1917 у Києві на з'їзді Рад робітничих, селянських і
солдатських депутатів С. зачитав резолюцію (згодом схвалена з'їздом), яка кваліфікувала Ультиматум РНК
РСФРР як “замах проти УНР”, чинник, здатний “розірвати федеративні зв'язки”, і звернувся із закликом до
народів Росії “всіма засобами запобігти можливості нової ганебної війни”. 15.1.1918 С. призначений головою
української делегації на переговорах з представниками Центральних держав у Бересті-Литовсь-кому.
Першим від імені Української Народної Республіки підписав Берестейський мир 1918. Домігся від
представників Австро-Угорщини підписання окремої таємної угоди про створення із Східної Галичини і
Буковини коронного краю. 4.3.1918 у Бересті-Литовському між представниками Четверного союзу і
делегацією УНР, яку очолював С., підписано окремий договір щодо Холмщини. У лютому-квітні 1918- посол
УНР у Німеччині. З квітня 1918 -дипломатичний представник України у Бухаресті з повноваженнями
підписати мирний договір з Румунією. У лютому-липні 1919 очолював українську місію в Італії (займалась
справою повернення на батьківщину полонених-українців), але був знятий з посади за невиконання
покладених на нього обов'язків. Входив до складу української делегації на Паризькій мирній конференції
1919-20. 3 1920 перебував в еміграції у Франції. Співробітничав у газеті “Українські вісті”, в якій опублікував
цикл статей про мирні переговори у Бересті-Литовському. В 1920 роках перейшов на прорадянські позиції, у
1928 відвідав УСРР. У 1930 роках мешкав у Німеччині. Загинув у залізничній катастрофі у Франкфурті-наОдері.
Т. Осташко (Київ).
СЕЗОННІ РОБІТНИКИ (сезонники, заробітчани; російський аналог - відходники) - категорія найманих
робітників. Статус заробітчан визначала сезонна праця - тимчасові заробітки, не пов'язані з основним видом
діяльності та соціальним походженням. С.р. становили окрему, перехідну соціальну групу (в основному із
селян європейської частини Російської імперії, у т.ч. України), що була обкладена великими викупними
платежами і податками. Через це змушені вдаватися до пошуку додаткових джерел заробітку, як правило, у
тих галузях виробництва, яке мало сезонний характер і нескладну технологію. С.р. використовувалися у
сільському господарстві, на будівництві залізниць, в промисловості (цукрові заводи, ґуральні, броварні,
цегельні), а також на будівельних і земляних роботах, вирубці лісу тощо, де заробітчани складали бл. 8590% усіх працюючих. С.р. на відміну від кадрових в основному були приватними власниками засобів
виробництва, не володіли робітничими професіями, мали відмінні типи психології й соціальних інтересів. За
соціальним походженням С.р. -здебільшого селяни, хоча певну частину їх складали міщани, ремісники,
військові, кадрові робітники та ін. За національною приналежністю серед С.р. домінували українці, бл. 2030% складали росіяни, білоруси, поляки та євреї. У Південній та Лівобережній Україні відсоток неукраїнців
був вищий. На сезонні роботи наймалися особи віком 17-40 років (64- 70%); діти складали 4- 8%. За
ознаками статі та віку заробітчани поділялися на кілька категорій: “повні” робітники - чоловіки 20-55 років,
“півробітники” - жінки та підлітки 12-20 років, робітники “малої допомоги” -діти 8-12 років та особи літнього
віку (понад 55 років). У промисловості С.р., які володіли грамотою, становили бл. 41 %. Організація сезонної
праці поділялась на організовану й неорганізовану. Перший вид передбачав укладення договорів на
майбутні роботи, переважно з допомогою посередників-підрядників. Другий вид-самостійні пошуки заробітку.
Виробничо-технічні умови праці та побуту С.р. визначалися сезонним характером найму і могли
задовольнити тільки наймінімальніші потреби. Ситуація ускладнювалась низьким рівнем медичного
обслуговування С.р., яке було налагоджене лише на цукрових заводах, будівництві залізниць та в окремих
великих маєтках (з 1866 законодавство зобов'язувало працедавця утримувати лікарні при підприємствах,
що мали понад 100 робітників). Житлові приміщення для С.р. складалися в основному з казарм, землянок,
халабуд, бараків тощо. Заробітна плата С.р. була почасовою або відрядною. Інколи її сплачували натурою,
що було характерним для сільськогосподарських робіт під час жнив. Денний заробіток у сільському
господарстві складав 10 коп. - 1 руб. У промисловому виробництві зарплата була більш стабільною і
коливалася у межах 4-6 - 9-12 руб. на місяць. Найвищим був заробіток у будівельників - 100-170 руб. на

сезон (весна-осінь). У середньому за сезон С.р. заробляли від 10 до 70 руб., що в більшості випадків
вистачало на покриття викупних платежів і податків, рідко на придбання речей побуту, одягу. Регіонами
додаткового заробітку для українських сезонних робітників (також російських, білоруських) до 1890 років
були тільки українські губернії. Наймасовіший потік С.р. спрямовувався у південні р-ни України - Херсонську,
Катеринославську, Таврійську губернії, а також у Бессарабію. Значним ринком сезонної праці були право- і
лівобережні губернії, де заробітчани працювали в сільськогосподарських економіях, на цукрових заводах,
будівництві залізниць тощо. Починаючи з 1890 років започатковано рух заробітчан в Область Війська
Донського, на Кубань, а також у Мінську, Саратовську, Тамбовську губернії.
В. Пашук (Львів).
СЕЛІМ II МЕСТ (1524 - 13.12.1574) - турецький султан у 1566-74. Син султана Су-леймана II та Роксолани.
За часів правління С.ІІ М. (державними справами керував великий візир Мехмед Соколлу) Туреччина вела
війни з Іраном, Угорщиною, Венецією (1570-73) і “Священною лігою” (Іспанія, Венеція, Генуя, Мальта),
завершила завоювання Аравії та Кіпру. У 1569 здійснено невдалий похід на Астрахань. За С.ІІ М. у Молдові
в 1574 відбулося антитурецьке повстання, очолене господарем Іваном Водою Лютим, в якому активну
участь взяв загін українських козаків на чолі з І.Свирговським.
Р. Шуст (Львів).
СЕЛІМ III (24.12.1761-28.7.1808)- турецький султан (1789-1807). Н. у Стамбулі. Одержав добру освіту. Ще до
вступу на престол цікавився військовою справою та наукою в європейських країнах. Намагався вивчити
причини кризових явищ у внутрішньому розвитку Османської імперії і дійшов висновку про необхідність
проведення реформ, які б порятували країну від кризи. За його дорученням невелика група представників
знаті підготувала і частково реалізувала програму перетворень (“нізам-і джедіт”). У 1793 видав указ про
створення нової армії, що формувалась за європейським зразком. Багато зробив для розвитку військового
флоту, артилерії. Запросив велику кількість європейських інженерів, майстрів та інструкторів. У 1792-93
розширив морське інженерне та відкрив сухопутне інженерне училище у Стамбулі. В 1795 у м.Ускюдар за
розпорядженням султана збудовано велику друкарню, де видавались праці європейських авторів з
математики, військової справи та інших галузей знань. За правління С. Ill Туреччина вела війну з Росією у
1787-91 та розпочала війну 1806-12. За умовами Ясського мирного договору 1791 Османська імперія
визнала приєднання Криму та південноукраїнських земель між Півд. Бугом і Дністром до Російської імперії.
За С.Ill у турецьких володіннях існувала Задунайська Січ. Реформи С.III не дали значних результатів (на
1804 чисельність нової армії не перевершувала 12 тис. чол.), але викликали опір і відкриту протидію
феодально-клерикальної реакції на чолі з улемами (мусульманські теологи - Ред.). Знаряддям та опорою
опозиції став яничарський корпус. 25.5.1807 розпочалося повстання ямаків - солдатів допоміжних військ, і
29.5.1807 С.ІІІ зрікся престолу. У 1808 С.ІІІ був убитий.
Р. Шуст (Львів).
СЕЛЯВА АНТОНІЙ АНАСТАСІЙ (н. бл. 1583 - п. 1655) - митрополит Київський, Галицький і всієї Русі грекокатолицької (уніатської) церкви. Походив з білоруської шляхетської родини. У 1612 вступив до монастиря св.
Трійці у Вільно (тепер Вільнюс, Литва). Початкову і середню освіту здобув у Литві та Білорусі. Закінчив
колегію св. Атаназія у Римі. Після повернення у Вільно став архімандритом Свя-тотроїцького монастиря. У
1623 обраний полоцько-вітебським архієпископом; висвячений на єпископа у 1624. З 1639 - вікарій Київської
греко-католицької митрополії. Після смерті митрополита Р.Корсака призначений у 1640 королем на
митрополичу кафедру і затверджений Папою Урбаном VIII. У 1642 обраний протоархімандритом чину св.
Василія Великого (див. Василівни). У 1645 розпочав переговори з Київським православним митрополитом
П.Могилою про об'єднання церков і утворення Київського Патріархату, які не були завершені через смерть
П.Могили. С. вів боротьбу з католицькою ієрархією латинського обряду, яка намагалася підпорядкувати собі
греко-католицьке духівництво. С. - автор творів “Антіеленхос” (1622), у якому полемізував з М.Смотрицьким,
та, можливо, “Життя Слуги Божого Йосафата” (1625). Помер у Тикоціні на Підляшші. Похований у монастирі
василіан у Супраслі.
Р. Шуст (Львів).
СЕЛЯНИ-ДАННИКИ - категорія залежних селян в 15-16 ст. у Великому князівстві Литовському і на
українських землях (Київщина, Волинь), які входили до його складу. Займалися мисливством, рибальством,
бджільництвом. Платили натуральну данину хутром, медом, воском та ін. продуктами. Інколи займалися
землеробством. За використання орної землі сплачували державний податок-серебщину. Виконували інші
феодальні повинності. Згідно з Литовським статутом 1588 С.-д. були перетворені на державних селян і
кріпаків.
СЕЛЯНСЬКА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (СелПУ)-одна з найчисельніших політичних партій в Україні. Заснована на
установчій конференції 25.1.1992 у Херсоні. 217 делегатів конференції представляли 11 областей України.
Зареєстрована у Міністерстві юстиції України 3.3.1992. Перший з'їзд партії відбувся у Києві в грудні 1993.
Кількість членів партії -понад 100 тисяч чоловік, які об'єднані у первинні осередки, сільські, районні та
обласні організації. Вищі органи партії - збори, конференції, з'їзди (завжди відбуваються за зачиненими
дверима). Керівні органи партії -Вища рада (51 чол.) і Президія Вищої ради обираються з'їздом. До складу
Президії Вищої ради входять голова партії, три його заступники, редактор партійного видання та ін. (всього 9

чол.). Організаційну діяльність партії здійснює секретаріат партії. Партія у своїй діяльності спирається на
аграріїв-господарників, профспілки робітників АПК, Міністерство АПК України та колгоспно-радгоспне
керівництво на місцях. СелПУ проголошує своїм головним завданням захист інтересів трудового села, всіх
представників агропромислового комплексу, недопущення “подальшого вирішення долі селян без їх участі”.
В економічному блоці програми партії наголошується, що ефективний соціально-економічний розвиток
України можливий лише за умови опори на різні форми господарювання за оновленої соціалістичної
орієнтації. Партія розглядає приватизацію як необхідний механізм ефективної економічної діяльності на
сучасному етапі, але тих галузей народного господарства, які вичерпали свої потенційні можливості; вважає
приватизацію всієї колгоспно-радгоспної власності недопустимою і виступає проти купівлі-продажу землі.
На парламентських виборах 1998 виступала в блоці із Соціалістичною партією України, за який
проголосувало 8,5% всіх виборців (блок СПУ і Сел.ПУ отримав 29 депутатських мандатів). Один із керівників
партії О.Ткаченко був обраний Головою Верховної Ради України.
Ю. Шведа (Львів).
СЕЛЯНСЬКА РЕФОРМА 1848 у Галичині, на Буковині і Закарпатті - скасування кріпосного права, проведене
австрійським урядом під час революції 1848 в Австрії (див. Революція 1848-49) з метою пристосування
економіки до потреб капіталістичного розвитку. Здійснена під тиском революційних подій, що охопили також
Галичину, Буковину і Закарпаття, та масових селянських рухів, зокрема Галицького селянського повстання
1846. У Галичині кріпосна залежність селян скасована згідно із законом австрійського імператора
Фердінанда I від 17.4.1848. Окремим декретом від 1.7.1848 дію цього закону уряд поширив на Буковину,
підтвердивши його законом від 9.8.1848. Влітку 1848 питання про умови звільнення селян обговорювалося в
австрійському парламенті. Депутати від селян Галичини і Буковини І.Капущак, Л.Кобилиця разом з ін.
депутатами лівого крила рішуче виступили проти виплати викупу поміщикам. Але більшістю голосів
парламент ухвалив скасувати повинності селян за викуп. На підставі цієї постанови 7.9.1848 видано закон
про звільнення селян на території всієї Австрії від кріпосної залежності, про надання їм прав громадян
держави і права власності на ту землю, якою за панщини вони користувалися на правах спадковості. Закон
передбачав повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних
кріпацьких повинностей. За “звільнення” селян поміщики одержували великий викуп: у Сх. Галичині - 58,9
млн гульденів (145,6 млн тодішніх крб), на Буковині - 5,5 млн гульденів (13,9 млн тодішніх крб). Головний
тягар викупу несло селянство. За законом 7.9.1848 у власність селянства Сх.Галичини і Буковини перейшло
менше половини земельних угідь краю. Більшість селян залишалася малоземельною і економічно
неспроможною, значну частину їх (халупників і комірників) було “звільнено” зовсім без землі й вони відразу
потрапили в економічну залежність до землевласників. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси і
пасовиська, за користування якими селяни змушені відробляти або платити. З метою практичного
здійснення реформи уряд видав додаткові законодавчі акти: 4.3.1849 для всіх країв австрійської монархії,
15.8.1849 і 4.10.1850 тільки для Галичини. 23.10. і 12.11.1853-для Буковини.
У Закарпатті, як і по всій Угорщині, кріпосницька залежність селян скасована законом, що його прийняв
угорський сейм 18.3.1848 і підтвердив 1853 австрійський імператор Франц-Иосиф I, на таких же кабальних
для селян умовах, як і в Сх.Галичині та на Буковині. Землевласники одержали викуп у розмірі 20-кратної
вартості річних повинностей селян. Більшість закарпатського селянства була звільнена з недостатньою
забезпеченістю землею, значна частина - зовсім без землі. Грабіжницький характер С.р. спричинив
подальше зростання зубожіння селянства, викликав хвилю селянських заворушень у Сх.Галичині і
Закарпатті та Буковинське селянське повстання 1848-49.
Ф. Стеблій (Львів).
СЕЛЯНСЬКА СПІЛКА (Українська селянська спілка) - масова профспілкова організація, яка об'єднувала
незаможне селянство України. Перебувала під впливом Української партії соціалістів-революціонерів.
Питання про створення С.с. було поставлене на І з'їзді УПСР, який проходив 4-5.4.1917. На з'їзді діячів
українського села 6-7.4.1917 створено С.с. та обрано її Тимчасовий комітет у складі: М.Стасюк (голова),
Т.Осадчий, А.Сербиненко, В.Коваль, І.Сніжний. З'їзд ухвалив рішення про організацію осередків С.с. в усіх
селах, волостях, повітах та губерніях. 10.5.1917 відбувся губернський з'їзд селянських спілок Київщини.
Протягом травня-червня 1917-губернські з'їзди Херсонщини, Полтавщини, Чернігівщини, Катеринославщини
та Поділля. Делегати з'їздів одностайно підтримали політику Української Центральної Ради, у своїх
рішеннях висунули вимоги скасування приватної власності на землю, автономії України у складі
федеративної Росії, скликання українського сейму, українізації армії. На І Всеукраїнському селянському з'їзді
у Києві, проведеному С.с. та УПСР, обрано ЦК С.с.: М.Ковалевський (голова), М.Стасюк, В.Винниченко,
П.Христюк, Б.Мартос, А.Степаненко, М.Осадчий, I.Пугач, А.Лівицький та Всеукраїнську раду селянських
депутатів (133 чол.), яка спільно з ЦК С.с. увійшла до складу Української Центральної Ради. Завдяки
діяльності С.с. українське селянство майже повністю позбулось впливу російської Партії соціалістівреволюціонерів та створеного нею Всеросійського селянського союзу. Селянський з'їзд ухвалив відкликати
українських делегатів з Виконавчого комітету Всеросійського селянського союзу, залишивши 5 чоловік для
зв'язку. С.с. видавала свій друкований орган - щоденну газету “Народна воля”. С.с. засудила гетьманський
переворот. Скликаний нею другий Всеукраїнський селянський з'їзд, який відбувся нелегально у
Голосіївському лісі під Києвом, у своїх резолюціях засудив політику гетьмана П.Скоропадського, висловив

повну підтримку УЦР і закликав селянство до боротьби з гетьманською владою за відновлення
республіканського правління. На IV з'їзді УПСР (13-16.5.1918) представники С.с. (голова-О.Янко) підтримали
позицію правого крила партії (т.зв “центральної течії”) і виступили за проведення поміркованішої соціальноекономічної політики, ніж та, що проводила УЦР. У серпні 1918 С.с. увійшла до складу Українського
національного союзу - блоку опозиційних до гетьманського режиму політичних партій, економічних,
професійних і культурних організацій. Представник С.с. Ф.Швець був членом Директорії УНР. С.с.
припинила існування у 1919.
О. Бойко (Київ).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:20 | Повідомлення # 105
СЕЛЯНСЬКО-РОБІТНИЧИЙ СОЮЗ - українська політична організація соціалістичної орієнтації, що діяла на
території ЗУНР-ЗОУНР у 1918-19. Утворений у Станіславі (тепер -м. Івано-Франківськ) у кін. 1918. До
обласної управи С.-р.с. увійшли: Д.Дем'янчук (голова), Є.Оліярник, Т.Чернявський, В.Бриндзей,
І.Кабаровський, І.Орищук. Проводив роботу в українських професійних організаціях. Видавав друкований
орган - щотижневу газету “Республиканець” (начальний ред. - В.Гадзін-ський, з кін. січня 1919-Д.Дем'янчук,
відповід. редактор -Д.Дем'янчук, з кін. лютого 1919-О.Устиянович). Виступав за негайне об'єднання всіх
українських земель у демократичній республіці, українізацію державних урядів, шкіл і законодавчих
інституцій, надання соціальних гарантій працюючим (гарантовані оплачувані відпустки, заборона нічної праці
жінок тощо). В лютому 1919 перейшов в опозицію до Української національної ради ЗУНР-ЗОУНР 1918-19 та
Ради державних секретарів. 16.2.1919 у Станіславі відбулася нарада представників повітових організацій,
на якій були ухвалені Програма і Статут С.-р.с. У програмі визначалась головна мета організації перетворення “дотеперішнього капіталістично-бюрократичного ладу” на соціалістичний. Висувались вимоги
всезагального і рівного виборчого права (з 20 років); свободи слова, друку, віри, зборів, товариств і страйків;
скасування смертної кари і довічного ув'язнення; скасування регулярної армії і заміни її горожанською
міліцією; відокремлення церкви від держави і школи; безплатного шкільного навчання, для бідних дітей безплатного харчування, одягу, підручників; націоналізації землі, фабрик, фінансів та торгівлі тощо. У
соціальній сфері: 8-годинного робочого дня; державного пенсійного забезпечення; безплатної медичної
допомоги працюючим; запровадження промислових судів. С.-р.с. оголосив про скликання у Станіславі
“Селянсько-робітничого (трудового) з'їзду” за зразком Трудового конгресу України, який відбувся 3031.3.1919 (право вибирати і бути обраним на з'їзд С.-р.с. надав безземельним та малоземельним селянам,
робітникам різних сфер економіки і трудовій інтелігенції). Провідну роль на з'їзді відігравали лідери
Української соціал-демократичної партії: О. Безпалко, В.Темницький, Р.Яросевич. З'їзд звинуватив Раду
державних секретарів у підтримці австрійського бюрократичного режиму. Прийняв резолюцію з вимогою
конфіскації великої земельної власності (в т. ч. церковних і монастирських земель) без викупу, націоналізації
фабрик. Комісії УНРади із земельної реформи запропоновано підготувати проект земельної реформи на
основі Земельного Закону Директорії. Мотивуючи недостатню представленість в Українській національній
раді робітництва і селянства, з'їзд виступив з ультимативною вимогою про негайне включення 60 обраних
ним делегатів (45 селян та 15 робітників) до складу законодавчого органу ЗО УНР. Після дводенних дискусій
щодо ультиматуму з'їзду Українська. національна рада ЗУНР-ЗОУНР більшістю голосів відхилила його
вимоги. За доповнення складу голосували тільки представники УСДП. Обрані з'їздом 60 послів утворили
окремий Виконавчий Комітет з 9 чол., який 9.4.1919 обрав керівний орган - Заряд Виконкому (голова Д.Дем'янчук). У червні 1919 після окупації Галичини польськими військами С.-р.с. припинив свою діяльність.
О. Павлишин(Львів).
СЕЛЯНСЬКО-РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (Хлопсько-радикальна партія) - назва політичної організації, що
існувала в 1919 на Покутті та Гуцульщині. Створена членами Української радикальної партії на чолі з К.
Трильовським, які звинуватили лідерів УРП у намаганні в 1918 припинити діяльність партії. Лідер С.-р.п.
К.Трильовський відновив видання газети “Громадський голос” (виходила у Коломиї) та організував
Селянсько-радикальний клуб в Українській національній раді ЗУНР-ЗОУНР. 16.2.1919 у Коломиї відбулася
конференція С.-р.п. (взяв участь 321 делегат), яка обрала управу партії (К.Трильовський - голова; А.Онищук
- заступник голови і генеральний скарбник; з кін. лютого 1919- Г.Дувіряк, другий заст. голови; П.ШекерикДоників - писар; М.Ганчук, Д.Паневник, М.Білик, К.Тимульський, І.Радуляк, О.Кубринович, О.Рудий.
Д.Лукащук). У березні 1919 крайовий з'їзд УРП у Станіславі (тепер - Івано-Франківськ) визнав нелегітимною
реорганізацію партії К.Трильовським і засудив самочинне видання газети “Громадський голос”. Управа
реорганізованої К.Трильовським партії затвердила за нею назву: “Селянсько-радикальна партія”, а її
представники в УНР ЗУНР створили окрему фракцію. Осередки Селянсько-радикальної партії діяли в
Снятинському, Коломийському, Косівському, Печеніжинському та Богородчанському повітах. Не висунувши
своєї програми, провідники партії виступали проти негайного скасування приватної власності на землю -за
поступову соціалізацію землі, з першочерговим її поділом серед мало- і безземельних селян. Після відходу
влади ЗУНР-ЗОУНР і УГА за р. Збруч лідери партії - К.Трильовський та П.Шекерик-Доників залишили
Галичину. Представник від С.-р.п. - К.Трильовський входив до складу президії Всеукраїнської національної
ради, яка засідала у Відні (4.1-22.4.1921). У 1922 була здійснена спроба відновити діяльність С.-р.п. У с.
Іспас на Коломийщині колишній посол Державної ради у Відні Павло Лаврук створив організаційний центр з
відновлення партії (видавав у Коломиї тижневик “Радикальний голос”, ред. -Н.Лаврук), який, однак, через
відсутність підтримки серед місцевого населення незабаром припинив свою діяльність.
О. Павлишин (Львів).

СЕЛЬСЬКА РАЙХ МАРГІТ (Маргарита, Марія Іванівна; 23.6.1903-3.2.1980)-українсь-кий живописець.
Дружина Р.Сельського. Н. у м. Коломиї (тепер Івано-Франківська обл.). Закінчила Коломийську гімназію.
Початкову художню освіту здобула у приватній “Вільній академії” у Львові, заснованій архітектором
Л.Підгородецьким. У 1920-21 навчалася у Львівській художньо-промисловій школі, пізніше - у Краківській
академії красних мистецтв (1923-24), Віденській академії (1924-25), 1925-27 - в Модерній академії у Парижі
(майстерня проф. Фернана Леже). У 1930 роках працювала як незалежний художник, була членом
молодіжного об'єднання художників “Artes” та львівського професійного союзу артистів-пластиків (1933-39),
входила в Асоціацію незалежних українських митців (АНУМ). З 1940 - член Спілки радянських художників
України (СРХУ). С. - автор численних портретів, натюрмортів, пейзажів, серед яких “Дівчина” (1939),
“Пейзаж із Гуцульщини” (1956), “Гуцульський натюрморт” (1960), “Морський пейзаж” (1963), “Пейзаж
Білгорода” (1965), “Скрипаль” (1966), “Збір винограду” (1966), “Вишивальниця” (1968), “Кримський пейзаж”
(1965), “Карпатський мотив” (1965), “Мальви” (1969), “Галя” (1969) та ін. С. написала портрети Лесі Українки,
І.Вільде, І.Свенцицького, дружини художника І.Труша - А.Труш-Драгоманової. На творчість С. помітний
вплив мали західноєвропейські мистецькі напрями, особливо конструктивізм і кубізм. Картини художниці
відрізняються оригінальністю як кольорового, так і композиційного рішення. Твори С. виставлялися у Львові,
Києві, Москві, Варшаві, Кракові, Лодзі, Познані, Парижі. Похована у Львові.
Т. Галайчак (Львів).
СЕЛЬСЬКИЙ РОМАН ЮЛІАНОВИЧ (21.5.1903 - 3.1.1990) - відомий український живописець, педагог. Н. у
Сокалі на Львівщині. У 1921 закінчив гімназію у Львові. У 1921-22 навчався у художньо-промисловій школі,
відвідував студію О.Новаківського. У 1922-27 удосконалював майстерність у Краківській академії красних
мистецтв, у 1925 і 1928 - в Парижі. З 1929 постійно жив у Львові. Був головою молодіжного об'єднання
митців “Artes”, входив в Асоціацію незалежних українських митців (АНУМ). У 1934-39 викладав у Львівському
ін-ті пластичних мистецтв, у 1939-41 -викладач живопису і композиції Львівського державного училища
прикладного мистецтва. У роки війни запишався у Львові, працював як незалежний художник. У
післявоєнний час - на педагогічній роботі: спочатку - викладач Львівського державного училища прикладного
мистецтва ім. І.Труша (1944-47), у 1947-74 - завідувач кафедри, викладач жи вопису і композиції, в.о.
професора Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. З 1989 - народний художник
УРСР. Учнями С. були відомі львівські живописці Д.Довбошинський, Є.Лисик, М.Кристопчук, В.Патик,
І.Скобало та ін. Серед творів С. -“Порт” (1931), “Морський пейзаж” (1931), “Яхт-клуб в Майорі” (1949), “Квіти”
(1959), “Карпатський пейзаж” (1960), “Рибальська гавань” (1962), “Ліс” (1965), “Сіті” (1966), “Гаряче літо”
(1971), “Сліди війни” (1971), “Гуцульщина” (1972), “Морський причал” (1973), “У Манявському заповіднику”
(1980), “Озеро Пісочне” (1981), “Свірж” (1981), “На Чорногорі” (1982), “Квіти у Карпатах” (1984), “Ластівки”
(1984), “Натюрморт із свічником” (1984), “Жах війни” (1985) та ін. Твори митця відзначаються оригінальністю
художньої мови, глибиною змісту, життєстверджуючим настроєм. Роботи С. зберігаються у колекціях музеїв і
галерей Львова, Києва, Варшави. Помер і похований у Львові.
Т. Гапайчак (Львів).
СЕМАКА ІЛЛЯ (23.9.1866 - 4.1.1929) - український громадський і політичний діяч на Буковині, правник. Н. у
м. Берегометі (за ін. дан. - у с. Руському Банилові) у сім'ї священика. Закінчивши гімназію, вивчав право в
Чернівецькому ун-ті. З 1891 займався судовою практикою у Чернівцях, з 1897 працював у суді в Радівцях. У
1899 переїхав до Кіцмані, де працював секретарем, радником І начальником суду. В Кіцмані очолював
місцеві українські осередки - “Народний дім” та “Руська бесіда”. Належав до Української національнодемократичної партії. У 1907-18 - посол до австрійської Державної Ради у Відні по виборчому округу
Кіцмань-Садагура, 1911-18 - посол до Буковинського сейму. Під час Першої світової війни 1914-18 -член
Загальної української ради у Відні. На поч. листопада 1918 був одним з організаторів перебрання
українцями влади у Чернівцях. У 1918-19- член Української національної ради ЗУНР-ЗОУНР, обраний до
законодавчої та фінансової комісій. З січня 1919 перебував у Відні, де працював в австрійській Ліквідаційній
комісії, згодом - в екзильному уряді ЗУНР. У 1920 роках емігрував до Словаччини, працював деякий час
суддею. Помер у Превідзі (Словаччина).
О. Павпишин (Львів).
СЕМБРАТОВИЧ ЙОСИФ (8.11.1821 -23.10.1900) - галицький митрополит греко-католицької церкви,
архімандрит Львівський, граф (з 1870). Н. у с. Криниці на Лемківщині в родині священика. Початкову освіту
одержав у с. Мушині, пізніше навчався в гімназії у Новому Сончі. Закінчив теологічний ф-тет Віденського унту, доктор теології. У 1845 висвячений у сан священика перемишльським єпископом І.Снігурським. Після
повернення в Галичину - префект духовної семінарії у Перемишлі, з 1850 - у Львові. У 1852-60 перебував у
Відні, де С. призначено заступником ректора греко-католицької духовної семінарії, а також парохом церкви
св.Варвари. З 1860 - професор теології Львівського ун-ту. У березні 1865 Папа Римський Пій ЇХ іменував С.
титулярним архієпископом. У 1867-70 -адміністратор перемишльської єпархії. Після смерті митрополита
С.Литвиновича у травні 1870 призначений галицьким митрополитом (27.6.1870 Папа затвердив це рішення).
С. приділяв велику увагу піднесенню духовності українського народу, особливо катехізації та
проповідницькій діяльності. Здійснив реставрацію собору св. Юра у Львові. У 1876 видав митрополичий лист
“Про велику гідність людини”, в якому виступив за тверезий спосіб життя, заохочував до організації
товариств тверезості. Польські поміщики, які могли втратити прибутки через діяльність С., розпочали акцію

дискредитації митрополита. Польські інтриги при віденському дворі, поширення русофільства, ідеї якого
підтримувала частина галицького духовенства, перехід на православ'я о. I. Наумовича та парохії села
Гнилички Збаразького повіту призвели до усунення С. з митрополичої кафедри. У грудні 1882 Папа
Римський підтвердив це рішення і надав С. титул архієпископа теодозіопольського. С. виїхав до Риму,
працював у Конгрегаціях пропаганди віри, надзвичайних справ, очолював комісію з ревізії церковних книг.
Помер у жовтні 1900.
Р. Шуст (Львів).
СЕМАШКО ЙОСИФ (25.12.1798 -23.11.1868) - уніатський (греко-католицький), згодом - православний
єпископ. Н. у с. Павлівці Київської губ. у родині священика. З 1809 навчався у Немирівській гімназії, а з 1816
- у Віленській семінарії. У грудні 1821 висвячений на священика, у 1823 став каноніком Луцької уніатської
єпархії. Обіймав посаду асесора уніатського департаменту римо-католицької духовної колегії у Петербурзі.
Вивчав стан уніатської церкви в Російській імперії, розробляв засоби повернення її до складу православної
церкви. Виступав за ліквідацію католицьких впливів на уніатську церкву. З кін. 1830 років С. виступив
ініціатором заходів, спрямованих на ліквідацію уніатської церкви, що спричинило швидке просування С. у
церковній ієрархії. У 1827 запропонував закрити “зайві” василіанські монастирі. Особливу увагу звертав на
ліквідацію обрядових відмінностей греко-католицької церкви від православної. Насаджував т. зв. “чистий”
православний (московський) обряд. У квітні 1829 С. імператорським указом призначений вікарним
єпископом і головою консисторії Білоруської уніатської єпархії, єпископ мстиславський. З квітня 1833єпископ Литовської єпархії з центром у Жировці. Продовжував кампанію ліквідації василіанських монастирів
і лише за 1834 закрив 9. У травні 1833 С. звернувся до Миколи I з проханням про приєднання грекокатолицької церкви до Російської православної церкви. У 1834 створив таємний комітет уніатських справ,
підготував підпорядкування у 1837 уніатської церкви Московській Патріархії. У лютому 1839 у Полоцьку С.,
єпископи Василій Лужинський та Анатолій Зубко підписали акт про ліквідацію унії та приєднання до
православної церкви. 25.3.1839 цар Микола І видав указ про ліквідацію унії у Російській імперії. За заслуги у
справі ліквідації уніатської церкви С. було надано сан архієпископа. Протягом 1840-45 - архімандрит
монастиря св. Трійці, а у 1845-52 - архімандрит монастиря св. Духа у Вільно. З 30.3.1852 - митрополит Литви
з правом носити білий клобук. Помер 23.11.1868. Похований у Вільно (тепер Вільнюс, Литва).
Р. Шуст (Львів).
СЕМБРАТОВИЧ РОМАН (псевд. - Висовський Р., Galizischer Slave - Галицький слов'янин); 1876 - 8.1.1906) український публіцист, редактор. Н. у с. Новому Селі (тепер Польща) у родині священика. У 1896 закінчив
Перемишльську гімназію. З 1896 навчався на правничому ф-ті Віденського унту. Зі студентських років
займався громадською і політичною діяльністю, очолював академічне товариство “Січ” у Відні. У 1898 разом
з М.Кордубою і С.Яричевським випустив альманах, присвячений 30-літтю “Січі”. Належав до Руськоукраїнської радикальної партії. У 1898 підтримував кандидатуру І .Франка на виборах до австрійського
парламенту. Співробітник віденського часопису “Neues Wiener Jornal”, а згодом - кореспондент однієї з
найвпливовіших німецьких газет “Frankfurter Zeitung”. З 1901 намагався організувати інформаційне бюро і
спеціалізоване періодичне видання з українською проблематикою (зокрема, видавав місячник “X-Strahlen”).
У 1903 за активної участі представників Української парламентарної репрезентації австрійського
парламенту (Ю.Романчука, А.Коса і В.Яворського) розпочав видання у Відні часопису “Ruthenische Revue”
(згодом - “Ukrainische Rundschau”), який виконував роль важливої офіційної трибуни серед політичних кіл
Західної Європи. Протягом 1903-05 С. надрукував у “Ruthenische Revue” низку статей (понад 45 назв), а
також численні редакторські коментарі на відгуки чужомовної (в основному польської) преси, зокрема “Der
russische Panslavismus und Westeuropa” (1902); “Der Kampf ums Licht (Zur rutenischen Universitatsfrage)”
(1902); “Psychopathia nationalis” (1902); “Osterreichs Kulturmission und die Politik der osterreichischen
Redierungen” (1904) та ін. С. був відомим в європейському журналістському світі як незаперечний знавець
української справи. Статті С. про Україну й український народ у контексті загальноєвропейських подій
з'являлися в “Le Courrier Europeen” (Франція), “Berliner Tagenblatt” (Німеччина), а також у швейцарській і
датській пресі. До найважливіших публіцистичних праць С. належать окремо видані брошури “Роіопіа
irredenta” (Франкфурт-на-Майні, 1903) і “Das Zarentum im Kampfe mitderZivilization” (Франкфурт-на-Майні,
1905), де автор розкрив польські та російські утиски і порушив проблеми національно-визвольної боротьби
українського народу. Щодо заборони царською Росією української мови С. 1904 започаткував на сторінках
“Ruthenische Revue” анкету серед діячів науки і авторитетів європейської політики про їх ставлення до
царського указу 1876 про заборону української мови (див. Емський акт 1876). Думки й погляди відомих у той
час людей, серед яких депутати Фредерік Баєр (Данія), Адольф Гедін (Швеція), Б'єрн Б'єрнсон (Норвегія), Г.
фон Герлах (Німеччина), професори університетів Маріо Рапісарді і Джузеппе Сергі (Рим), Е. Гассе і
Г.Бухгольц (Лейпциг), Н.Фредеріксен (Копенгаген), а також Фредерік Герц, Франц Оппенгаймер, Иоганн
Шляф, зібрані і видані у Відні в 1905 під назвою “Das Urteil der europaischen Kulturwelt uber den Ukas 1876”.
Помер внаслідок тяжкої хвороби (сухоти). Похований на кладовищі Герштгоф у Відні.
Т. Романюк (Львів).
СЕМБРАТОВИЧ СИЛЬВЕСТР (3.9.1836 -,4.8.1898) - митрополит Галицький греко-католицької церкви,
архієпископ львівський, римський граф (1894), кардинал (1895). Н. у Дошниці на Лемківщині в родині
священика. З 1850 навчався в гімназії у Перемишлі, згодом - у Львівській та Віденській гімназіях. У жовтні

1853 вступив до Колегії св. Атаназія в Римі, де вивчав філософію і богослов'я. У 1860 висвячений на
священика, в червні 1861 захистив докторську дисертацію з теології. Після повернення у Галичину
призначався помічником пароха у село Флоринку та Тиличі (Перемишльська єпархія). У 1862 переїхав до
Львова, працював катехитом та капеланом монастиря василіанок. У 1863-70 - префект Львівської духовної
семінарії. З 1869 - професор догматики Львівського ун-ту, у 1873 і 1879 - декан богословського ф-ту
Львівського ун-ту. У 1877 призначений радником митрополичої капітули, а з 1878 - архіпресвітером
митрополичої капітули. Брав участь у діяльності українських культурно-просвітницьких організацій. У 1870
разом з о. Ю.Пелешем заснував богословський журнал “Руській Сіонь”, видав “Изборникь благопотребнихъ
церковныхъ чинов и службъ” (спільно з о. Ю.Пелешем і о. О.Лепким), у 1879 - перший молитовник
українською народною мовою. У лютому 1878 призначений львівським єпископом-помічником. Після
зречення Й.Сембратовича в листопаді 1882 призначений адміністратором Галицької митрополії, а
26.3.1885 став Галицьким митрополитом. С. був імперським таємним радником, членом Галицького сейму і
двічі його головою, членом Палати Панів у Відні. Значну увагу приділяв вихованню молодих священиків,
збудував приміщення для духовної семінарії у Львові (1889). Добився створення в 1885 станіславської
єпархії, завершив реформу чину св. Василія Великого. Заснував священиче Товариство св. Павла, яке
допомагало бідним парохіям у спорудженні та відновленні церков. Під час проведення пастирських візитацій
звертав увагу на рівень освіти народу, стан шкіл та культурно-просвітницьких закладів, зокрема читалень
“Просвіти”. У 1884 заснував дівочий інститут у Львові. Брав активну участь у політичному житті Галичини,
був прихильником політики “нової ери”. Похований у Львові в крипті собору св. Юра.
Р. Шуст (Львів).
СЕМЕН (Семеон) ОЛЕЛЬКОВИЧ (р. н. невід. - п. 1470) - останній київський удільний князь (з 1455). Правнук
великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича. Охрещений в 1420 у Слуцьку. С.О. був одружений з
Марією, дочкою віленського воєводи Гаштольда, фактичного керівника литовського уряду. У 1440-54 - князь
слуцький. Як київський князь, проводив незалежну політику: воював з татарами, підтримував тісні зв'язки з
Молдовським князівством, генуезькими колоніями у Криму, кримським князівством Феодора. Свою дочку
видав заміж за останнього великого тверського князя Михайла Борисовича, а сестру - за молдовського
господаря Стефана III Великого. У 1458 за кн. С.О. православна церква в Україні відокремилась від
Московської митрополії і була створена самостійна Київська митрополія. Литовські і руські пани безуспішно
висували його кандидатуру на великого князя литовського. У 1461 депутація від Литовської держави
заявила польському королеві Казимиру IV Ягеллончику: або він постійно перебуватиме в Литві, або має
великим князем поставити С.О. Вів будівельні й реставраційні роботи у Києві, сприяв розвиткові культури в
Київському князівстві. Похований в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Після смерті С.О.
Київське князівство в 1471 перетворене у воєводство в складі Великого князівства Литовського.
М. Крикун (Львів).
СЕМЕНКО МИХАЛЬ (Михайль) ВАСИЛЬОВИЧ [19(31).12.1892-23.11.1937]-український поет. Н. у с.
Кибинцях Миргородського повіту (тепер Миргородського р-ну Полтавської обл.). Син письменниці Марії
Проскурівни. Середню освіту здобув у Хорольській гімназії, реальних училищах у Кибинцях та Курську.
Навчався на дворічних загальноосвітніх курсах у педагога А.Черняєва (Петербург) та в Петербурзькому
психоневрологічному ін-ті. У 1914 переїхав до Києва, де був мобілізований до царської армії. Служив
військовим телеграфістом у Владивостоці. Там вступив до РСДРП(б), працював у більшовицькому підпіллі
(вийшов з партії у 1920 роках). У 1917 С. повернувся в Україну. Був організатором футуристичних
літературних груп “Кверо” (1914), “Фламінго” (1919), “Ударна група поетів-футуристів” (1921), “Аспанфут”
(1921), “Нова генерація” (1927); редактором журналів “Мистецтво” (після Михайличенка), “Катафалк
искусства” (1922); “Семафор у майбутнє” (1922), “Бумеранг”, “Гонг комункульту”, “Нова генерація” (1927-31 )
та ін. Перші поетичні твори опублікував у журналі “Українська хата” в 1913. Згодом з'явилися збірки поезій:
“Prelude” (1913)-позначена впливом “Української хати”; “Дерзання” (1914), “Кверо-футуризм” (1914), в яких С.
виявив себе як поет-футурист, а також як теоретик цієї течії. Передмови до збірок були своєрідними
маніфестами пошукового (кверо) футуризму, в яких виступив проти канонізації та будь-яких культів у
мистецтві (в українському - проти культу Т.Шевченка), хоча національні традиції взагалі не заперечував. У
наступні роки вийшли зб.
“П'єро задається” (1918), “П'єро кохає” (1918), “Дев'ять поем” (1918), “Дві поезофільми” (1919), “П'єро
мертвопетлює” (1919), “Bloc notes” (1919), “В садах безрозних” (1919), “Проміння погроз” (1921), “Кобзар”
(1924, 1925), “Малий Кобзар і нові вірші” (1928), “Сучасні вірші” (1931), “З радянського щоденника” (1932),
“Китай в огні” (1932), “Міжнародні діла”(1933); поеми: “Ліліт” (1919), “Тов. Сонце” (1919), “Кабле-поема за
океан” (1921), “Німеччина” (1936); збірник памфлетів “Європа й ми” (1930). Ранню творчість С. пронизують
урбаністичні мотиви, вирізняють мовні й формальні експерименти, епатування публіки, пропаганда
тотальної деструкції форми. Водночас поезія С. 1920 років (реакція поета на антигуманістичні та
антинаціональні події в пореволюційній Україні) має риси експресіоністичної поетики. Своєю творчістю С.
розширив тематичні та версифікаційні можливості української поезії. З кін. 1920 років у зв'язку з тотальною
критикою, пошуками націоналізму та інших надуманих збочень у літературній творчості поета С. перейшов
від футуризму до оспівування революційного героїзму в роки громадянської війни, радянського патріотизму і
пролетарського інтернаціоналізму, більшовицької партії. На поч. 1930 років змушений визнати
“помилковість” усього раніше створеного (вірш “Починаю рядовим”). Творчістю С. цікавилися М.Вороний,

В.Коряка, Ю.Смолич, Ф.Якубовський, А.Ніковський та ін. 26.4.1937 С. заарештований за звинуваченням в
“активній контрреволюційній діяльності” та участі в “троцькістсько-авербахівському блоці”. 23.10.1937 на
закритому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР засуджений до найвищої міри покарання розстрілу з конфіскацією майна. 23.11.1937 С. розстріляний. У 1957 - реабілітований.
І. Роздольська (Львів).
“СЕМЕНОВІ ЛЮДИ” - рештки орди Саїд-Ахмата, переможеного у 1455 кримським ханом Хаджі-Преєм і
довічно ув'язненого в Литві. Київський князь Семен Олелькович поселив частину розгромлених ординців у
межах своїх володінь (зокрема, на Остерщині). У 1480-90-х роках ці “київські татари” перетворилися на
об'єкт претензій кримського хана Менглі-Гірея, котрий вимагав від великих литовських князів Казимира та
Олександра їхньої видачі з переходом у його володіння наданих їм земель.
О. Русина (Київ).
СЕМИГИНОВСЬКИЙ СЕМЕН (рр. н. і см. невід.) - український золотар другої пол. 18 ст. Жив і працював у
Києві. Вперше згадується у 1762, коли складав посмертний опис майна відомого київського золотаря
І.Равича. У 1767 уклав контракт на виконання золотарських робіт для Києво-Печерської лаври. Єдина відома
підписна праця С.-срібна шата 1780 (Київ, Національний музей історії України) на ікону святого Івана
Богослова з церкви Іва-ноБогословського жіночого монастиря.
В. Александрович (Львів).
СЕМЧИШИН ТИМІШ (псевд. - “Річка”; бл. 1915- можливо, 1945) - український військовий діяч. Н. На
Самбірщині. Навчався у Львівській політехніці, під час навчання - активіст українського студентського руху.
Наприкін. 1930-х вступив до Організації українських націоналістів. Після розколу ОУН 1940 - на боці
С.Бандери. У 1941 -заступник провідника Південної похідної групи ОУН З.Матли. У 1942 заарештований
німцями і кинутий до концтабору. У березні 1943 втік із ув'язнення і нелегально пробрався до Одеси, де
очолив підпілля ОУН у Трансністрії. З приходом радянської армії продовжував підпільну боротьбу зі
сталінським режимом. Подальша доля невідома. Ймовірно, загинув у 1945.
К. Бондаренко (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 21 з 26«1219202122232526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика