Головна сторінка сайту
Сторінка 20 з 26«1218192021222526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:12 | Повідомлення # 96
РУМ'ЯНЦЕВСЬКИЙ ОПИС МАЛОРОСІЇ 1765-69 (Генеральний опис Лівобережної України, Генеральний
опис Малоросії) - перепис майнового стану населення Лівобережної України (пізніше Чернігівської,
Новгород-Сіверської і Полтавської губ.) з метою запровадження підвищеного державного оподаткування і
розповсюдження на українські землі загальноімперського законодавства. 4(15). 11.1763 Катерина II
підписала указ про перепис в Україні, відповідно до якого Сенат розробив інструкцію про порядок перепису.
Проведений за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії графа П.Рум'янцева. Розпочався у жовтні
1765 1 припинений наказом П.Рум'янцева 10(21).2.1769 у зв'язку з вступом Росії у війну з Туреччиною.
Перепис проводився у полках і сотнях, і, за винятком Київського полку, не був закінчений. У кожному полку
для проведення перепису було створено спеціальну комісію на чолі з російським офіцером. p.o. містив дані
про чисельність і склад населення, опис населених пунктів (міст, містечок, слобід, сіл, хуторів), коронних,
урядових, монастирських і церковних земель, поміщицьких і старшинських маєтків, козацьких володінь,
відомості про хліборобство, скотарство, промисли населення, торгівлю, а також опис промислових
підприємств (із зазначенням розміру прибутків від них). Наводилися дані про повинності і податки. Окремо
подавалися документи, що підтверджували права на володіння населеними пунктами і прилеглими землями
з серед. 17 ст. (царські грамоти, гетьманські універсали, купчі, заповіти, дарчі записи тощо). p.o., матеріали
якого збереглися не повністю, подає відомості про 3,5 тис. населених пунктів. Матеріали перепису містять
важливі відомості з історії соціально-економічних і суспільних відносин у Лівобережній Україні в 1760 роках.
Зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Києві.
М.Пасічник (Львів).
“РУСАЛКА” -літературно-науковий тижневик народовецької студентської громади у Львові. Виходив
щосуботи з 1.1 до 2.4.1866 за редакцією В.Шашкевича. Тижневик був започаткований як спадкоємець
народовських часописів “Нива” та “Мета”. Крім продовження розпочатої у “Меті” праці “Критичний огляд
української драматичної літератури” О.Кониського, часопис друкував статті з природознавства
І.Верхратського, художні твори українських письменників, переклади з чеської та французької. Вийшло 12
номерів загальним обсягом 96 сторінок.
Н. Федорович (Львів).
“РУСАЛКА” - газета, що видавалася для жінок у 1868-70 у Львові. Виходила двічі на місяць. Видавець та
редактор С.Шехович. Друкувався язичієм. У двотижневику публікувалися художні твори, ліричні поезії,
подавалася світська хроніка, корисні поради з ведення господарства, друкувалися замітки про болгар,
чорногорців, французів, повідомлялося про становище жінок в Англії та Німеччині, намір львів'янок створити
вищу жіночу школу. Вийшло 24 номери.
Н. Федорович (Львів).
“РУСАЛКА ДНІСТРОВАЯ” - український альманах, виданий “Руською Трійцею” у Буді (тепер Будапешт,
Угорщина) в 1837, Містить українські народні пісні з передмовою І.Вагилевича (зокрема, про Морозенка,
Коновченка, Довбуша, про взяття козаками Варни, веснянки, колядки); твори М.Шашкевича, І.Вагилевича
та Я.Головацького; переклади сербських народних пісень та уривків із “Кроледворського рукопису” В.Ганки;
анотований покажчик давніх рукописів бібліотеки Онуфріївського василіанського монастиря у Львові;
українську грамоту 1424 та рецензію М.Шашкевича на фольклорний збірник Й.Лозинського “Руське весілля”.
Девізом книги стали слова Я.Коллара: “Не тоді, коли очі сумні, а коли руки дільні, розцвітає надія”. У
передмові (“Передслів'ї”) М.Шашкевич розцінив альманах як явище загальноукраїнського національнокультурного відродження, вітав почин Наддніпрянської України щодо розвитку нової літератури, закликав
галицьких громадсько-культурних діячів підтримати, збагачувати та розвивати її. “Р.Д.” стала маніфестом
національного відродження і засвідчила початок нової літератури на західноукраїнських землях. За словами
І.Франка, збірка “була свого часу явищем наскрізь революційним”.
Ф. Стебпій (Львів).
РУСИНИ - один з історичних етнонімів українців поряд з такими, як руські, руси, русинці, руснаки, русаки,
роси, малороси, південнороси, карпатороси, угроруси та ін. Різновидність цих та ін. назв, на думку
М.Грушевського, “не має особливого значення.., вона цікава тільки як характеристичний прояв тих
історичних перемін, які прийшлося пережити сьому народові”. Назва Р. зустрічається у 1352 в угоді
литовсько-руських князів з королем польським Казимиром III Великим та мазовецькими князями. У пізніший
період термін Р. (паралельно з формами руський, руські) вживався як назва українців аж до 19 ст., а в
Галичині, на Буковині та в Закарпатті-до 20 ст. У “Хроніці...” М.Стрийковського (написана до 1582)
фіксувалися назви русак, русаци. І.Вишенський, який підписував свої послання “Иоанн русин, реченно

Вишенский”, користувався також словом русинці (“убогие русинці поклонитися не хотели”). Як національна
назва, Р. зустрічаються у документах 17 ст. волинського походження: “скорь русинъ ляховицу возмет, то
зараз до Риму от верных отсту-пивше, праве згинет” (поч. 17 ст.); “... и кого одно напали, абы толко был
русин, без вшелякого пометованя шаблями, киями, и цеглами, албо рачей каменями побили, потовкли и
помордовали” (1634). Б.Хмельницький називав свій народ руським, руської віри, а територію його
розселення Руссю: король повинен присягнути “народові руському” і попереджав польський уряд, що “чвари
не припиняться доти, поки Русь не буде такою, якою вона була з давніх часів”. Самоназва Р., очевидно,
викликала дуже ранню форму в середньовічній латині: RutheniTa в давньо-німецькій мові: Ruthenen
(Лямберт з Герсфельда, 1075; Галл Анонім, 1089): “regnum Ruthenorum”, “Daniel Ruthenorum rex” та ін.
Паралельно в ті часи в латинській писемності як назву країни писали також Rusia, Ruscia, в німецькій Reussen.
Після входження західноукраїнських земель до складу Австрії (1772, 1774) слово Ruthenen стало німецьким
відповідником українського Р. У Галичині і Буковині фактично до 1907, а в Закарпатті - аж до 1938 назвою
“русини” українці виділяли себе з-поміж своїх сусідів та ін. націй, відносячи себе до руського (малоруського,
південноруського) народу, що зайняв територію від Тиси до Кубані і від Прип'яті до Чорного моря. Через неї
Р. виявляли свою національну гордість, що підкреслювали у своїх творах О.Духнович, М.Шашкевич,
І.Франко.
Народоназви руські, малороси, южнороси та ін. у Наддніпрянській Україні у першій пол. 19 ст. поступово
витісняються етнонімом українці, утвореним від давньої назви України. Документи Кирило-Мефодіївського
братства, народознавчі праці М.Максимоявича, М.Костомарова, В.Антоновича, публіцистика
М.Драгоманова, літературна творчість українських письменників другої пол. 19 ст. підготували грунт для
закріплення народоназви “українці”, яка поширювалася лише на “руських” України, і, таким чином, чітко
виокремлювала українців з-поміж ін. “руських” народів царської Росії, ламаючи імперську ідею
“общерусскости”, підкреслювала самобутність і окремішність українського народу.
Потребу розриву з “общероссами”, до яких відносили себе західноукраїнські москвофіли (див.
Москвофільство), зокрема, і в самоназві глибоко відчували національне свідомі громадсько-політичні сили
Галичини. Прийняття спільної самоназви, що вже утвердилася у Наддніпрянщині, вимагала ідея соборності
України. Проте розуміння політичними силами необхідності офіційної зміни самоназви народу не означало
одночасної відмови від етноніму Р. та етноприк-метника “руські”. Ще під час польського перепису населення
1931 бл. 1200 тис. галичан визначали “руську” мову як рідку. Події Другої світової війни остаточно витіснили
вживання у Галичині та на Буковині народоназви Р. У Закарпатті, а також на Пряшівщині у складі
Словаччини на побутовому рівні етнонім Р. і після війни використувався населенням, хоча в національній
самоідентифікації “руське” населення відносило себе до українців.
У кін. 1980 - поч. 90-х років певними силами, як в Україні, так і за її межами, робилися спроби реанімувати у
Закарпатті і Пряшівщині народоназву Р. Надаючи кампанії політичного забарвлення, проголошувалася
національно-культурна окремішність Р. від українського народу, лунали заклики до виходу зі складу України,
входження до ін. держав (Словаччини, Угорщини) або ж створення власного державного утворення.
Одночасно говорилося про необхідність рятувати “руську” мову від українізації, переведення її на латинську
графіку. У лютому 1990 в Ужгороді утворилося “Общество подкарпатских русинов”, що у 1993 сформувало т.
зв. Временное правительство Подкарпатской Руси. У США ідею політичного русинства (карпаторусинства)
пропагує проф. П.-Р.Магочі, за підтримки якого видано розмовник “Бесідуймо по-руськи”. Намагання певних
політичних сил використати деяку етнографічну специфіку краю, локальні особливості народної культури
гуцулів, бойків, лемків та історичний етнонім Р. у політичних цілях з метою розпалювання сепаратистських
настроїв, носять популістський характер і не можуть мати історичної перспективи.
С. Макарчук (Львів).
РУСИН ПАВЛО (1470-1517)-український, польський і німецький поет, видавець, коментатор античних
письменників. Н. у містечку Кроєному поблизу Перемишля. У польській історії літератури Р. ототожнювали з
Павлом Процлером. Щодо походження поета існують різні гіпотези. В.Вітковський доводив німецьке
походження поета. До цього схилялися і деякі українські дослідники, зокрема Г.Нудьга. На думку російського
славіста І.Голенищева-Кутузова, Р. був українцем (звідси -“Русин” у формі прізвища). У 1491 Р. розпочав
навчання у Краківській академії-у списку студентів зустрічається запис “Paulus loannis de Krosna
Premisliensis”. У 1500 здобув у Грейфсвальдському ун-ті (Померан'я) ступінь бакалавра. Згодом навчався у
Краківській академії, де 1506 став магістром вільних мистецтв. Десять років (з перервами) Р. коментував у
стінах цього навчального закладу твори римських поетів - “Енеїду” Вергілія, “Про викрадення Прозерпіни”
Клавдіана, “Фарсалії” Лукана та ін. Творчість і педагогічна діяльність Р. справили помітний вплив на
формування ренесансної латиномовної поезії Речі Посполитої. У свою чергу, остання відіграла значну роль
у становленні українського віршування, зокрема його польсько-латинського крила. Найбільш ранні із
збережених творів Р. датуються 1507-08 (дійшли до нас у складі рукописного кодексу бібліотеки
Вроцлавського ун-ту) - 24 вірші і трактат, присвячений коментуванню “Парадоксів” Цицерона. Жоден із цих
творів не увійшов до збірки, яку Р видав у 1509 у Відні на кошти угорського магната Габріеля Перены.
Окремі твори Р. публікувалися і пізніше. Р., займаючись видавничою діяльністю, підготував до друку книгу
сатир Персія (Краків, 1508), а в 1512 у Відні видав панегіричну поему Яна Паннонія на честь Гваріна.

Наприкін. 1517 р., утікаючи від епідемії чуми, що лютувала в Кракові, помер у дорозі.
“РУСЛАН” - щоденна суспільно-політична газета консервативного народовецького напряму, що видавалася
під керівництвом О.Барвінського у Львові в 1897-1914. “Р.” був офіційним друкованим органом Католицького
руського-народного союзу (з 1911 -Християнсько-суспільної партії). Друкувалися матеріали про події
суспільно-політичного життя, зокрема інформація про діяльність Галицького сейму та парламенту у Відні,
громадські організації тощо. Публікувалися також художні твори, переклади з польської, німецької, чеської,
угорської, французької, датської, наукові розвідки, спогади, листування. Серед публікацій: “Ярошенко”
О.Маковея, новели Б.Лепкого, оповідання Д.Мордовця, твори О.Кониського, М.Старицького,
Л.Лопатинського, Я.Гординського, П.Карманського, переклади з відомих європейських поетів 19 ст.
В.Щурата, дослідження А. Метлинського про українську мову та К.Студинського про творчість Т.Шевченка,
історичні розвідки про українських гетьманів І.Нечуя-Левицького, спогади О.Барвінського та О.Левицького,
публікація О.Барвінським “Матеріалів до національно-політичного і культурного руху русинів” (листи О. і
В.Барвінських,
М.Грушевського,
С.Качали,
І.Нечуя-Левицького,
В.Навроцького,
О.Огоновського,
Т.Окуневського, М.Старицького, Ю.Федьковича, М.Шашкевича та ін.). Редагували газету: Т.Барановський
(1897), С.Кульчицький (1897-98), Л.Лопатинський (1898-1907), С.Горук (1907-14), В.Барвінський (1914).
Н. Федорович (Львів).
РУСОВ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (7.2.1847 -8.10.1915)- український земський статистик, етнограф,
громадський діяч. Н. у Києві. У 1868 закінчив історико-філологічний ф-тет Київського ун-ту. Ще під час
навчання в ун-ті був членом Старої громади. Кілька років працював викладачем гімназії у Києві, займався
етнографією та видавничою діяльністю. Протягом 1854-76 співпрацював у газеті “Киевский телеграф”, був
активним членом Південно-Західного Відділу Імператорського Російського географічного товариства.
Неодноразово виїжджав на навчання за кордон. У 1878-80 працював у Ніжинському земстві. В наступні роки
Р. керував оціночно-статистичною роботою в Херсонській і Харківській губерніях. У 1893-98 розробляв
економічний баланс Чернігівської губ. У 1899-1902 завідував статистичним бюро Полтавської губ.,
організував подвірний перепис Полтавської губ. та оціночний опис її повітів і міст. У 1902 змушений
залишити Полтаву і перебратись до Петербурга. У 1902-09 очолював статистичний відділ Петербурзької
страхової контори, працював у статистичній комісії Вільного економічного товариства. В 1909 повернувся в
Україну, викладав статистику в Київському комерційному ін-ті. Автор понад 50 праць, основні з яких:
“Кобзарь Вересай, его музыка и песни, которые исполняются им” (1874), “Русские трактаты в конце 17 и
начале 18 веков и некоторые данные о Днепре из атласа конца прошлого столетия” (1876), “Нежынский
уезд: статистико-экономическое описание” (1880), “Торбанисты Грегор, Кастан и Франц Виторды” (1892),
“Описание Черниговской губернии” (тт. 1-2, 1898-1899), “Статистика украинского населения Европейской
России” (1916) та ін. Писав також розвідки про творчість І.Котляревського, М.Лисенка. Під час перебування у
Празі 1875-76 редагував разом з Ф.Вовком перше видання Шев-ченкового “Кобзаря” (у 2-х тт.), з яких
російська цензура пропустила лише перший том.
О. Рибак (Львів).
РУСОВА СОФІЯ ФЕДОРІВНА (дівоче прізв.-Ліндфорс: 18.2.1856-5.2.1940)-українська громадсько-освітня
діячка, педагог, одна з організаторів українського жіночого руху. Дружина О.Русова. Н. у с.Олешні на
Чернігівщині (тепер Ріпкинського р-ну Чернігівської обл.). З 9 років жила у Києві, де в 1871 закінчила
гімназію. Часто бувала серед патріотично настроєної української інтелігенції, зокрема, Лисенків, Старицьких
та ін. З 1871 разом з сестрою Марією вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих.
У 1874-76 працювала у Петербурзі в українському земляцтві і допомагала чоловікові у підготовці видання
“Кобзаря” у Празі в 1876. Згодом працювала на хуторі біля Борзни акушеркою, займалась культурноосвітньою роботою. З 1879 вчителювала в Олешні. В 1881 заарештована І ув'язнена за зв'язки з
народовольцями, надалі перебувала під постійним наглядом поліції. Активно займалась громадською
роботою у Київській громаді, Одеській Українській громаді, Харківському товаристві грамотності, була
головою Національного комітету учителів, влаштовувала прилюдні народні читання, організовувала таємні
народні школи. З 1909 -викладач і професор на Вищих жіночих курсах А.Жекуліної та Фре-белівського
педагогічного ін-ту в Києві. Співзасновниця і співредактор педагогічного журналу “Світло” (1910-14). З квітня
1917-член Української Центральної Ради. В період Гетьманату очолювала департамент дошкільної та
позашкільної освіти Міністерства освіти Української Держави, активно займалась питанням дерусифікації
шкіл. У 1922 емігрувала до Чехо-Словаччини. З 1923 - професор педагогіки Українського педагогічного інту ім. М.Драгоманова у Празі. До 1938 очолювала діяльність Української національної жіночої ради.
Померла у Празі. Найважливіші праці: “Дошкільне виховання”, “Перша читанка для дорослих, для вечірніх та
недільних шкіл”, “Методика колективного читання” (всі 1918-19), “Теорія і практика дошкільного виховання”
(1924), “Дидактика” (1930), “Сучасні течії в новій педагогіці” (1932), “Роль жінки у дошкільному вихованні”
(1934), підручники з географії і французької мови, спогади “Мої спомини” (1939), “Наші визначні жінки” (1934,
1945).
О. Рибак (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:12 | Повідомлення # 97
“РУССКАЯ НАРОДНАЯ ПАРТИЯ”-перша політична організація галицьких москвофілів. Заснована в 1900 за
ініціативою Руської Ради. У 1909 в партії відбувся розкол на “старо-курсників” і “новокурсників”. Молоде
радикальне покоління “новокурсників” на чолі з В.Дудикевичем і Д.Марковим стало на позицію національної

та культурної єдності з росіянами, прийняття російської літературної мови. “Старокурсники” (М.Король,
Ю.Павенецький) виступали проти повного об'єднання з Російською імперією, декларуючи прихильність до
Австро-Угорщини. Обидві організації та їх друковані органи вели боротьбу з українськими національними
партіями, звинувачуючи їх у сепаратизмі, прагненні розколу “єдиного руського народу” та ін. У цій боротьбі
орієнтувалися на уряд царської Росії, що викликало негативну реакцію з боку австрійських політичних кіл та
репресивного апарату, і одночасно контактували з польськими партіями, розглядаючи їх як потенційних
союзників у виступах проти “українофільства”. У роки Першої світової війни 1914-18 москвофільські
організації через переслідування з боку австрійських властей змушені були припинити активну політичну
діяльність в Галичині і фактично розпалися. Однак у 1920-30-х москвофільство в Галичині знову
пожвавилось. У листопаді 1923 було створено москвофільську “Русскую народную организацию”.
О. Сухий (Львів).
“РУССКИЙ ИСПОЛНИТЕЛЬНЫЙ КОМИТЕТ” - політична організація галицьких москвофілів. Створена у
грудні 1918 у Львові. Співпрацювала з Міжпартійною радою. У 1918-20 відновила видання щоденної газети
“Прикарпатська Русь” (ред. К.Вальницький; виходила у 1909-15). У 1921-22 видавала тижневик “Русь”, а у
1922-23 - “Жизнь”. На сторінках цих видань проводилась ідейна боротьба з українським національним
рухом. У політичному плані “Р.И.К.” орієнтувався на “білу” Росію, підтримував боротьбу з більшовизмом. У
складі Добровольчої Армії А.Дені-кіна в бойових діях проти більшовиків брав участь військовий підрозділ,
сформований галицькими москвофілами. У 1923 “Р.И.К.” внаслідок внутріпартійної боротьби розпався на дві
політичні організації-“Народну Раду” та “Русскую народную организацию” (“Галицко-русскую народную
организацию”).
Ю. Мороз (Львів).
“РУССКАЯ НАРОДНАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ”-москвофільська політична організація у Галичині. Створена
1.11.1923 у Львові на “Русском народном съезде”, який прийняв статут “Р.Н.О.” та обрав керівні органи.
Утворилася внаслідок розколу “Русского исполнительного комитета”. Ініціатором створення партії
виступив “Временный русский народный комитет”, який створили у травні 1923 члени консервативного
крила “Русского исполнительного комитета”. Керівним органом “Р.Н.О.” став “Русский Народный Совет”,
який очолив В.Труш (заст. голови-М.Бачинський). Друкований орган - газета “Русский голос” (видавалася в
1922-39 у Львові). Організація стояла на позиціях непримиренності до українського національного руху, а
також до більшовизму. Водночас “Р.Н.О.” підкреслювала свою лояльність щодо уряду Польщі, хоч і
критикувала його за “способи полонізації та латинізації руського населення”. Організація не змогла
відновити довоєнного впливу москвофільства у Галичині. Старі ідеї, що їх сповідувала “Р.Н.О.”, небажання
враховувати нові реалії суспільно-політичного життя призвели до поступового занепаду організації. У 1926
від неї відійшла група під проводом М.Бачинського.у 1928 “Р.Н.О.” внаслідок розколу припинила своє
існування. Більш чисельна частина членів “Р.Н.О.”, які стояли на поміркованих позиціях, заснувала Руську
селянську організацію, а консервативна - Руську аграрну партію.
Ю. Мороз (Львів).
РУСТИКАЛЬНІ ЗЕМЛІ (лат. rusticus - селянський) - назва земельних угідь, що перебували у спадковому
користуванні селян і населення аграрних містечок на території Австрійської монархії, поширена після 1772
на Галичину, після 1774-на Буковину. Верховна власність на Р.з. належала поміщикам -повним власникам
домінікальних земель. З користування Р.з. випливали відносини феодальної залежності селян, їх повинності
щодо поміщиків (панщини, данини, чинші та ін.) та державний земельний податок. Рядом законодавчих актів
австрійського уряду (13.11.1783; 7.1. і 6.5.1785; 2.4.1787 для Галичини; 24.2.1787 для Буковини) заборонено
зменшення площі Р.з. на користь домінікальних, причому при розмежуванні одних від других взято за основу
стан фактичного володіння на 1.11.1786, який став вважатись нормальним. Проте поміщики не зважали на
цю заборону і, за офіційними даними, лише в Галичині протягом 1787-1847 захопили 5,6% Р.з. Згідно губ.
декрету від 25.11.1-846 нормальним став вважатись розподіл на Р.з. ідомінікальні за станом на 1820, тобто,
на час завершення складання т. зв. Францисканського земельного кадастру, внаслідок чого за поміщиками
юридичне закріплено селянські землі, захоплені ними в 1787-1820. Під час Революцій 1848 імператорськими
декретами від 17.4. (для Галичини), 9.8. (для Буковини) і 7.9. (для всіх країв Австрійської монархії) скасовано
феодальну залежність селян і Р.з. визнано селянською власністю, внаслідок чого поділ на Р.з. і домінікальні
втратив колишнє значення.
Ф. Стеблій (Львів).
РУСЬ (руси, роси, роді)-східнослов'янське населення, яке жило по берегах р. Рось - правої притоки Дніпра в серед, і другій пол. І тис. н.е. Можливо, Р. мав на увазі готський історик Йордан (серед. 6 ст. н.е.), згадуючи
про розоманів (росоманів) у своїй праці “Про походження та історію готів”. Він підкреслював 'їхнє
віроломство щодо готського короля Германаріха, якому вони підкорялись у числі ін. племен. Жінка з племені
росомахів Сунільда була дружиною Германаріха. Існує припущення, що розомани - це “роські мужі”. Про
“народ рос” є свідчення в сирійських джерелах 6 ст. (Захарія Ритор). У давніх грецьких записах є назва
“роді”, яку акад. Б.Рибаков пов'язав з літописною назвою міста Родень. Перша письмова згадка про це місто
належить до 980. Давній Родень був розташований на одній з високих гір Канівської гряди, на правому
березі Дніпра, при гирлі р.Рось. Коли наприкін. 6-го ст. у Північному Причорномор'ї з'явились кочові племена

аварів азіатського походження, то вже в 7 ст. слов'яни вступили в боротьбу з ними. В ході цієї боротьби в
Середньому Подніпров'ї сформувалося об'єднання племен під назвою “Русь”. Пізніше ця назва закріпилась
за державним утворенням з центром у Києві, в якому провідну роль відігравали поляни. Згодом назва
поширилась на всю територію держави Київська Русь. Про середньодніпровське походження назви “Русь”
свідчать топонімічні назви в цьому районі, зокрема річок, назви яких мають корінь “рос” або “рус” (Рось,
Росава, Роставиця, Русава тощо). Радянська історіографія спростувала твердження нор-маністів нібито
термін “Русь” походить від назви норманського племені, яке в 9 ст. переселилось у Східну Європу,
заснувало державу і дало їй свою назву (див. Норманська теорія). Сучасна офіційна історіографія починає
відмовлятись від цього розповсюдженого і добре аргументованого погляду й намагається знайти
походження терміна “Русь” на півночі Росії, в районі розселення ільменських слов'ян.
М. Пелещишин (Львів).
“РУСЬ” - 1) Газета народовського спрямування, що видавалася у Львові в 1867 за ред. Ф.Заревича.
Виходила двічі на місяць. Подавалася інформація про культурне та політичне життя українців, доводилася
необхідність впровадження української мови у школах та судах, видання українських творів та часописів. В
одному з чисел В.Шашкевич висунув ідею спорудження пам'ятника Т.Шевченку у Львові. Газета друкувала
художні твори українських письменників та переклади з європейських мов. Вийшло 76 чисел. 2) Релігійний
двотижневик, що виходив у Львові в 1885-87 з додатком “Бібліотека проповідей”. Редактор та видавець
священик Л.Бобрович. Вийшов 21 номер.
Н. Федорович (Львів).
“РУСЬКА БЕСІДА” -1) Культурно-освітні товариства у Галичині в 1861-1939. Перша “Рб.”заснована у Львові
у січні 1861 Ю.Лаврівським на базі гуртка львівської інтелігенції “Молода муза”. Згодом виникли такі
товариства в Перемишлі, Станіславі, Тернополі та ін. містах (у 1891 було 34). Вони утримували клуби,
театральні групи, читальні зали і бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори,
присвячені М.Шашке-вичу і Т.Шевченку, зустрічі з гостями з Наддніпрянської України тощо. У віданні
львівської “Р.б.” перебував пересувний музично-драматичний театр (1864-1922). З 1913 товариства почали
змінювати назву на “Українську бесщу” (1913-уЖовкві, 1929-у Львові). У 1920-30-х роках через
переслідування польською владою кількість товариств зменшувалася. Товариства “Р.б.”, будучи осередками
національно-культурного, навіть політичного життя, сприяли піднесенню рівня освіти та культури,
формуванню національної свідомості. Керівниками львівської “Р.б.” були Ю.Лаврівський (1861-73),
В.Шухевич (1895-1910), Л.Шехович, І.Кокурудз (1920-32), Ю.Савчак та І.Копач. 2) Перше українське
культурно-освітнє товариство на Буковині (1869-1940). Засноване як товариство клубного типу за
ініціативою єпископа Е.Гак-мана 26.1.1869 у Чернівцях. У перші роки існування перебувало під впливом
москвофілів. У 1870-71 видавало журнал “Буковинська зоря”. З приходом до керівництва товариством у
1884 народовців “Р.б.” поступово перетворилась у громадсько-культурну та освітню організацію (офіційно з
1889). З поч. 1890-х років організовувала філії й читальні в містах і селах Буковини (у 1914 було 9 філій і 150
читалень). Влаштовувала музично-літературні вечори, театральні вистави, концерти, лекції з історії,
літератури, економіки, видавала календарі, газети і журнали. У 1875 “Р.б.” відкрила при філософському ф-ті
Чернівецького ун-ту кафедри української мови і літератури. За ініціативою “Р.б.” виходила газета “Буковина”,
видавались щомісячні книжки: “Бібліотека для молодежи, селян і міщанства” (1885-95), дитячий журнал
“Ластівка” (1894-96), “Читальня” (1911-14), “Буковинський православний календар” (1874-1918), “Українська
ластівка” (1933-38) та ін. “Рб.” вист^ пила засновником культурно-освітніх організацій “Міщанська читальня”
(1880), “Народний дім”, “Руська школа” (1887; з 1908 - “Українська школа”), “Буковинський боян” (1895),
“Жіноча громада” та ін. У діяльності товариства активну участь брали Ю.Федькович, С. і Г.Воробкевичі,
Н.Кобринська, О.Маковей та ін. Під час румунської окупації Буковини в 1918 всі філії і сільські читальні “Р.б.”
було закрито. У 1922-40 діяли лише у Чернівцях. Після захоплення буковинських земель радянськими
військами діяльність “Р.б.” повністю заборонена. Товариство у різний час очолювали В.Продан (1869-78),
С.Воробкевич (1878-81), О.Калужняцький (1881-84), Є.Пігуляк (з 1884), О.Попович (з 1888), М.Івашко (193840).
Я. Дашкевич (Львів).
“РУСЬКА КРАЇНА” - офіційна назва анексованої Угорщиною частини Закарпаття у 1918-19. Після розпаду
Австро-Угорської імперії Угорщина, захопивши більшу частину Закарпатської України, створила в грудні
1918 на територіальній основі з 4 колишніх жуп (Ужанської, Березької, Угочанської, Шариської) автономне
утворення - “Р.к.”. Комуністичний угорський уряд зберіг назву “Р.к.”, створивши у Мукачевому РуськоКраїнський народний комісаріат. Після входження Закарпаття у травні 191.9 до складу Чехосло-ваччини,
назву “Р.к.” було замінено на Підкарпатська Русь.
“РУСЬКА ПРАВДА” - збірники норм давньоруського права, складені переважно в 11-12 ст; найважливіше
джерело для вивчення суспільних відносин, історії та правової системи Київської Русі. Питання про її
походження, а також час складання найдавнішої частини “Р.п.” є спірним. Деякі автори відносять його навіть
до 7 ст. Однак більшість дослідників пов'язують “Найдавнішу правду” з ім'ям Ярослава Мудрого.
Дискусійним залишається питання про місце видання цієї частини “Р.п.”. У літописі вказується Новгород, але
багато дослідників називають Київ.

Початковий текст “Р.п.” до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій пол. 11 ст. істотно
доповнили та змінили його, створивши т.зв. “Правду Ярославичів”. Сьогодні відомо 106 списків “Р.п.”,
складених у 13-17 ст., що їх прийнято поділяти на три редакції - Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з
редакцій відображає певні етапи розвитку суспільних відносин у Київській державі. Коротка редакція “Руської
правди” (43 статті) є найдавнішою (11 ст.). Вона складається з “Правди Ярослава” або “Найдавнішої правди”
(ст. 1-18), “Правди Ярославичів” або “Статуту Ярославичів” (ст. 19-41), “Локону вірного” (ст. 42) та “Урока
мостни-кам” (ст. 43). “Правду Ярослава” складено у 1030-х роках (за деякими дан. - бл. 1016). Норми
“Найдавнішої правди” відображають суспільні відносини ранньосередньовічного періоду. Зберігається, хоч із
значним обмеженням, інститут кривавої помсти, предметом правового захисту є переважно життя, тілесна
недоторканність і честь дружинної знаті, її військове спорядження і челядь, відсутні норми, спрямовані на
захист феодального землеволодіння, “Правду Ярославичів” складено у 1050-60-х роках. Майже всі її норми
спрямовано на захист князівського маєтку, земельної власності князя тощо. У ній чітко виражено специфіку
середньовічного права як права-привілею. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5
гривень, за князівського дружинника - 80 гривень. Щодо складання Розширеної редакції “Р.п.”, яка є
пам'яткою розвинутого середньовіччя, серед дослідників немає єдиної думки. Її створення відносять до часу
князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Розширена редакція “Р.п.” (121 ст.) включала
перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно відстоювала інтереси земельної аристократії,
захищала її власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, які перетворювалися на кріпаків,
визнавала обмеження майнових та особистих прав різних категорій залежного населення. Скорочену
редакцію “Р.п.” більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у 15
(навіть 17) ст.
Законодавство цього періоду мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях “Р.п.”
говориться про встановлення права власності не тільки на землю та угіддя, але й на рухоме майно: коней,
знаряддя виробництва та ін. Відомі такі види договорів: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий
найм. Найповніше був урегульований договір позики, що було наслідком повстання київських низів у 1113
проти лихварів (див. Київське повстання 1113). Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб внормувати
ситуацію, вжив заходи щодо впорядкування відсотків з боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Об'єктом
позики були не лише гроші, але і хліб, мед. Багато уваги приділено кримінальному праву. За “Р.п.” поняття
злочину трактувалось як “обида”, незалежно від того, чи це нанесення матеріальної, фізичної або моральної
шкоди. Суб'єктами злочину могла бути будь-яка людина, крім холопа. За дії холопа відповідав його власник.
Система покарань була досить проста і м'яка. Найбільш серйозними покараннями були потік 1
розграбування, коли майно злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини або
перетворювався на холопа. Найбільш поширеними були грошові покарання - вира і продажа. Перша
сплачувалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гривень, друга - за ін. злочини в розмірі від
3 до 12 гривень. Смертна кара не записана у “Р.п.”, але літописний матеріал свідчить про її' застосування за
виступи проти князівської влади і зраду князя. Так, організатори та учасники повстання проти князівської
влади (70 чоловік) були страчені через повішення князем Ізяславом Ярославичем у Києві в 1068 (див.
Київське повстання 1068). За злочини, віднесені до компетенції церковного суду, застосовувались єпитимії
(покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух та ін.), тюремне ув'язнення тощо.
У Київській державі не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники
адміністрації, включаючи самого князя. Проте існували спеціальні посадові особи, які допомагали у
здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивства). Судові функції
виконували і церковні органи. Існував також вотчинний суд - право феодала самому судити залежних від
нього людей. Судові повноваження феодала складали невід'ємну частину його імунітетних прав.
В. Кульчицький (Львів).
“РУСЬКА ПРАВДА” П.ПЕСТЕЛЯ (“Заповідна державна грамота великого народу російського, що служить
завітом для удосконалення Росії і містить вірний наказ як для народу, так і для тимчасового верховного
правління”) - основний програмний документ Південного товариства декабристів, складений П.Постелем
і ухвалений керівниками товариства на з'їзді в Києві в 1823. Названа так П.Пестелем в 1824. “Р.П.”
готувалась як наказ тимчасовому революційному уряду Росії. Передбачала знищення кріпацтва і наділення
селян безоплатно землею за рахунок державного фонду, для поповнення якого передбачалася часткова
конфіскація поміщицьких земель, ліквідацію станового ладу і рівність усіх громадян перед законом,
встановлення республіканського правління. Майбутня революційна республіка мала бути єдиною і
неподільною державою з централізованою владою. Політичну самостійність могла отримати лише Польща
за умови, якщо вона повстане одночасно з декабристами, проведе в себе ті ж революційні перетворення і
вступить в тісний союз з Росією. Вперше “Р.П.” була видана П.Щоголевим в 1906. її повний текст
опубліковано в сьомому томі документальної серії “Восстание декабристов” (1958).
Т. Полещук (Львів).
РУСЬКА РАДА - 1) Громадсько-політична організація москвофільського спрямування в 1870-1914 в
Галичині. Заснована у Львові з метою продовження традицій Головної руської ради. На поч. 1870-х років
потрапила під вплив москвофілів, які й відігравали провідну роль в діяльності організації (В.Ковальський,
Я.Шведзінський, Т.Павликів та ін.). Друкованими органами РР. були газета “Русская Рада” (виходила у 1871-

1912 в Коломиї; ред. I.Наумович) та “Галицкая Русь” (1891-92; ред. О.Марков). Народови), протягом довгого
часу не маючи своєї політичної організації, намагались домовитись про спільні дії з РР. Однак після
нищівної поразки кандидатів від РР. на парламентських виборах 1879 та процесу над галицькими
русофілами в 1883 (т. зв. процес О. Грабар) виявив повну проросійську орієнтацію лідерів організації в
Галичині. Це примусило народовецьке крило українського суспільно-політичного руху в Галичині припинити
контакти з РР. і створити в 1885 власну політичну організацію Народну Раду. На поч. Першої світової війни
припинила своє існування. Через нечисельність і малу активність помітної ролі у політичному житті
Галичини не відігравала. 2) Політична організація у Буковині, що існувала в 1870-1923. Заснована у
Чернівцях членами “Руської бесіди”. Першим головою був о. В.Продай. Спочатку перебувала під впливом
буковинських москвофілів. З 1885 провідну роль відігравали народовці, зокрема І.Окуневський, Є.Пігуляк,
О.Попович, І.Тимінський.У 1904-14 роботою організації керував С.Смаль-Стоцький. Своїм завданням
вважала піднесення національної свідомості місцевого українського населення та забезпечення перемоги
своїх кандидатів на виборах до місцевого сейму та австрійського парламенту. Після появи у Буковині
українських політичних партій не відігравала значної ролі у суспільно-політичному житті краю. У 1913 рр.
налічувала 842 члени. У 1898-1908 видавала у Чернівцях двотижневик (згодом - тижневик) “Руська правда”
(ред. І.Созанський)та у 1909-15, 1921, 1923 - тижневик “Народний голос” (редактор Л.Когут, з 1909-10 Ю.Сербинюк, у 1921 -І.Созанський). В 1923 діяльність РР. була заборонена румунською окупаційною
владою.
/. Підкова (Львіа).
РУСЬКА СЕЛЯНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ (Pусская крестьянская организация) - москвофільська політична
партія у Галичині. Створена у червні 1928 на з'їзді представників поміркованого крила Руської народної
організації Організація об'єднувала частину галицької інтелігенції москвофільського спрямування (див.
Москвофільство). Мала певний вплив на селян через створювані нею сільські кооперативи та мережу
читалень товариства ім. М.Качковського. Р.С.О. оголосила себе “союзом руського селянського населення,
що визнає національну і культурну єдність всіх руських племен” і ставить за мету “захист національнокультурних, економічних та соціальних прав руського селянина у Польщі”. У політичній діяльності
спрямовувала основні зусилля на боротьбу з українськими національними партіями, називаючи їх
сепаратистською силою, “ослабляючою і розкладаючою наш національний організм”. Як і її попередниця
РНО, RC.O. проголошувала лояльне ставлення до польської влади, водночас виступаючи з протестами
проти колонізаційної політики уряду Польщі на “руських етнографічних землях”. Організаційно Р.С.О.
вважала себе частиною білоемігрантського “Русского национального объединения в Польше”, але діяла
цілком автономно. Підтримувала також контакти зі Спілкою організацій російських меншин у Польщі.
Кількість своїх прихильників Р.С.О. визначала в 80-100 тис. чол. Партія мала двох послів у польському
сеймі. Керівним органом була Центральна Рада. Друковані органи -“Русский голос” та “Земля і воля”. У своїй
діяльності спиралася на кілька центрів, що перебували під її впливом: Ставропігійський інститут,
Народний дім у Львові, Галицько-руська матиця, товариство ім. М.Качковського, Руський ревізійний союз,
товариство “Руська школа”, студентське товариство “Друг” і відповідно - на їхні друковані органи,
кооперативи, курси, бібліотеки, музеї, друкарні тощо. Політична та культурно-просвітницька діяльність
Р.С.О. тривала до 1939.
Я. Серкіз (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:13 | Повідомлення # 98
“РУСЬКА ТРІЙЦЯ” - громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування, що сформувалося
серед української студентської молоді Львівського ун-ту і вихованців греко-католицької духовної семінарії у в
1830-х роках. Очолювали “Р.т.” М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький. Напрям діяльності визначався
ідеями романтизму. Діячі “Рт.”, наслідуючи приклад літературних сил Наддніпрянської України, ідеологів
слов'янського відродження, прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної
свідомості галичан, щоб прислужитися справі відродження національного життя українського народу та
входження його в коло вільних і культурних націй Європи, насамперед, слов'янських. Цьому вони
присвятили усю свою багатогранну діяльність: збирацьку, дослідницьку, видавничу й публіцистичну в галузі
народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, журналістики,
педагогіки, а також літературно-художню та перекладацьку творчість. Результатом їхньої цілеспрямованої
етнографічної діяльності стали народознавчі праці “Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь” (1841 ) і
“Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі” (1841)Я.Головацького, статті “Гуцули, мешканці східного
Карпатського підгір'я” (1838, 1844), “Бойки, русько-слов'янський люд в Галичині” (1841), “Лемки - мешканці
західного Прикарпаття” (залишилась у рукописі) І.Вагилевича, цінні записи усної народної творчості, які
увійшли до різних фольклористичних видань, в т.ч. чотиритомного збірника Я.Головацького “Народные
песни Галиц-кой и Угорской Руси” (1878). Мовознавчі зацікавлення “Р.т.” знайшли свій вияв у праці
М.Шашкевича, І.Вагилевича та Я.Головацького над створенням словника та граматики живої української
мови. У 1840 роках з'явилися “Граматики” І.Вагилевича (1845) та Я.Головацького (1849). Їх доповнили
наукові праці “Статті про південно-руську мову” І.Вагилевича (написані до 1843) та “Розправа о язиці
южноруськім (малоруськім) і його наріччях” Я.Головацького (1849). Новаторством були позначені їхні
виступи за утвердження національної літератури на основі живої розмовної мови і створення шкільних
підручників (“Читанка)” М.Шашкевича (за участю Ю.Величковського, укладена 1836, видана 1850 і 1853);
реформа правопису (заміна етимологічного фонетичним); використання гражданського шрифту замість

кириличного; впровадження рідної мови у повсякденний вжиток інтелігенції та церковні проповіді; переклади
на народну мову літературних творів з церковно-слов'янської, чеської, польської, російської, грецької і
німецької мов; виступи проти спроб латинізації українського письменства (брошура “Азбука і abecadio”
М.Шашкевича, 1836).
Письменники “Р.т.” своєю творчістю поклали початок новій, національній літературі в Галичині і на зх.
українських землях. Найістотнішою ознакою нової літератури галицькі романтики вважали народність, яку
вони розуміли як національну особливість. Розвиток літератури на народній основі, на їхню думку,
забезпечував романтичний фольклоризм. Звідси й така увага до фольклору як предтечі літератури і взірця
народності. В їхніх творах уперше в українській літературі зазвучали щира турбота про народ (“Передговір к
народним руським пісням” І.Вагилевича), високі громадянські мотиви (“Слово до читателей руського язика”,
“Відкинь той камінь” М.Шашкевича), зроблено соціальні наголоси (“Олена” М.Шашкевича, “Становище
русинів у Галичині” Я.Головацького).
У дусі засад романтизму “Р.Т.” надавала великого значення дослідженню і популяризації історичного
минулого народу. Особливу увагу вони звертали на давні традиції політичного життя, насамперед, часів
Київської Русі, Галицько-Волинського князівства та козацької держави. У своїх наукових працях та
літературних творах вони з гордістю писали про державну могутність і славу Київської Русі, високо цінували
пам'ятки її культури. І.Вагилевич та Я.Головацький відкрили для науки цінні пам'ятки давньоукраїнського
законодавства - Кормчі книги 12-13 і 15 ст. із статутами Володимира Великого та Ярослава Мудрого, чимало
актових джерел (грамот, листів і т.п.). Визначним досягненням української і польської археографії стали
переклад І.Вагилевичем польською мовою (1840) і видання спільно з А.Бельовським “Літопису Нестора” з
додатками “Поученіє дітям Володимира Мономаха” та “Посланіє Володимира Мономаха князеві Олегові
Святославичу”. Я.Головацький написав біографічний нарис про Нестора-літописця (1848). М.Шашкевич та
І.Вагилевич вперше переклали українською мовою “Слово о полку Ігоревім”. Я.Головацький опублікував
наукове дослідження про поему (1853), видав першу в Галичині “Хрестоматію церковно-слов'янську і
давньоруську” (1854).
Найважливішою добою історії України діячі “Р.т.” вважали часи національно-визвольної війни під проводом
Б.Хмельницького, М.Шашкевич неодноразово звертався до його образу в своїй літературній творчості
(життєпис гетьмана для альманаху “Зоря”, вірш “Хмельницького обступлення Львова”, переклад з
латинської байки Б.Хмельницького). Я.Головацький підготував до друку “Львівський літопис” - важливе
джерело до історії козацької доби, в т.ч. Хмельниччини (фрагменти з нього опублікував А.Петрушевич у
1871).
Національно-патріотичні мотиви знайшли своє відображення в альманахах “Р.т.”. У підготовленому до друку
рукописі “Зорі” (1834; заборонений цензурою), яку відкривав портрет Б.Хмельницького, був вміщений
життєпис гетьмана, вірші М.Шашкевича (“Хмельницького обступлення Львова”, “Болеслав Кривоустий під
Галичем. 1139”, “О. Наливайку”), оповідання на опришківську тему, поезії І.Вагилевича та Я.Головацького,
цикли народних пісень. Цими ж мотивами, хоч і в дещо приглушеному звучанні (з цензурних міркувань),
пронизаний альманах “Русалка Дністровая”, який, за задумом М.Шашкевича, повинен був допомогти
“воскресити в новій силі Руську славу, руську власть!”. Традиції заборонених цензурою “Зорі” і “Русалки
Дністрової” продовжив упорядкований братами Головацькими літературний альманах “Вінок русинам на
обжинки” (Відень, 1845-1847, тт.І-2), який доніс до читачів головні ідеї “Р.т.” і відіграв значну роль в
культурному житті Галичини.
Підсумком патріотичної діяльності “Р.т.)) стало сформулювання головних програмних засад українського
національного руху в статті Я.Головацького “Становище русинів у Галичині” (1846), які у 1848 поклала в
основу своєї діяльності Головна руська рада. Діяльність “Р.т.” мала значний громадський резонанс в
Галичині і поза її межами. Її традиції продовжив український національний рух під час революції 1848-49, а
згодом народовський напрям національного руху в Галичині та Буковині. Ідеї “Р.т.” справили значний вплив
на творчість українських письменників А.Могильницького, М.Устияновича, Л.Данкевича, Г.Боднара,
І.Гушалевича, В.Шашкевича, К.Климковича, Ф.Заревича, Є.Згарського, Й.Федьковича, С.Воробкевича,
О.Духнобичата ін. Високо цінували її діяльність М.Драгоманов, І.Франко, М .Павлик, О.Терлецький,
Б.Лепкий, М.Грушевський.
Діячі “Р.т.” підтримували тісні особисті контакти і творче співробітництво з українськими вченими
О.Бодянським, М.Максимовичем, І.Срезневським, видатними представниками національних рухів і культур
ін. слов'янських народів - поляків (А.Бельовський, Ю.Борковський, І.Мацейовський, Ж.Паулі, Л.Семенський);
чехів і словаків (П.Шафарик, К.Гавлічек-Боровський, К.Зап, Ф.Яхім, К.Кампелік, Й.Подліпський); сербів
(Г.Петрович і Т.Павлович), хорватів (Ф.Курелац), росіян (М.Погодін). Завдяки цим взаєминам твори, які
натрапляли на цензурні перепони в Галичині, виходили друком у Буді, Відні, Празі, Варшаві, Лейпцигу,
Штутгарті, Москві, Петербурзі. Кращі твори діячів “Р.т.” перекладені багатьма іноземними мовами.
Ф. Стеблій (Львів).
РУСЬКА ХЛІБОРОБСЬКА ПАРТІЯ - українська політична організація народовецького спрямування в
Закарпатті на поч. 1920 років. Заснована у 1920 році в Ужгороді. Провідними діячами Р.х.п. були А.Волошин,
Ю.Бращайко, А.Товт (голова партії), А.Штефан, В.Желтвай. У 1920-24 видавала щотижневу газету “Руська

нива” під редакцією М.Бращайка і М.Шутка. У 1924 Р.х.п. було перейменовано у Християнсько-народну
партію.
Б. Тарабан (Львів).
РУСЬКЕ ВОЄВОДСТВО - адміністративно-територіальна одиниця в складі Польського королівства у 15-18
ст. Утворена на захоплених Польщею землях Галицької Русі не пізніше 1432 (на цей рік припадає перша
згадка про руського воєводу, повноваження якого поширювалось на цю територію). Існує традиційна думка,
що Р.в. засноване 6л. 1434, коли король Владислав III Варненчик видав привілей, яким зрівняв у правах
галицьких бояр з польською шляхтою. До утворення воєводства ця територія носила назву Руське
королівство або Руська земля. Р.в. складалося з Львівської, Галицької, Перемишльської і Сяноцької земель.
У другій пол. 15 ст. до нього було прилучено Холмську землю. Землі поділилися на повіти, які остаточно
визначилися у другій пол. 16 ст. Львівська земля складалася з Львівського і Жидачівського повітів, Галицька
- з Галицького, Теребовлянського і Коломийського (з перервами), а Холмська - з Красноставського і
Холмського повітів. Адміністративним центром Р.в. був Львів. На чолі адміністрації стояв воєвода, якого
призначав король з числа великих землевласників. Р.в. проіснувало до 1772 і було ліквідоване внаслідок
входження його території (за винятком більшої частини Холмської землі) до складу Австрійської імперії.
Холмська земля за третім поділом Польщі (1795) увійшла до складу Австрії та Росії.
М. Крикун (Львів).
РУСЬКИЙ БАТАЛЬЙОН ГІРСЬКИХ СТРІЛЬЦІВ - сформований 1849 з ініціативи Головної руської ради з
метою охорони Карпатських переходів в Угорщину, де вибухнуло повстання проти Австрії. На австрійську
військову службу прийнято майже 1,5 тис. галицьких українців, з яких створено батальйон (600 чол.).
Військове формування мало свою уніформу. Його було послано до Словаччини, де солдати несли
допоміжну охоронну службу. У 1850 частину було демобілізовано.
К. Кондратюк (Львів).
РУСЬКИЙ СОБОР - політична організація, створена у Львові під час революції 1848 в Австрії за ініціативою
Центральної Ради Народової на противагу Головній руській раді з метою спрямувати український
національно-визвольний рух в інтересах польської шляхти. Складалася головним чином з польської шляхти
(Л.Сапега, Дзедушицький, Яблонський та ін.), чиновництва, міщанства, світської та духовної інтелігенції,
далекі предки яких були українського походження. У Р.с. брав участь також І.Вагилевич. Р.с. не мав чітко
сформульованої політичної програми. У своїх відозвах і листівках він схвалював обмежену аграрну реформу
1848, засуджував антипоміщицькі виступи селян. Критикуючи Габсбургів, Р.с. водночас висловлював
готовність співробітничати з австрійською владою, сподіваючись з її допомогою добитися відновлення
незалежності Польщі з включенням до її складу українських земель. Заперечував право українців на
самостійний національний розвиток. Видавав газету “Дневник руський” (серпень-жовтень 1848, ред.
І.Вагилевич). Діяльність Р.с. не мала успіху серед українського населення. Припинив своє існування на поч.
листопада 1848 після придушення Львівського збройного повстання 1848 у зв'язку із забороною
австрійським урядом усіх політичних організацій і товариств.
Ф. Стеблій (Львів).
РУСЬКІ РАДИ у Галичині - громадсько-політичні організації українського населення Східної Галичини під час
революції 1848-49 в Австрії. 2.5.1848 у Львові була створена Головна руська рада, а згодом за її ініціативою
- бл. 50 місцевих Рр. (окружних і деканальних) у містах і містечках Східної Галичини як її філіали. До складу
місцевих Рр. обирались головним чином селяни, міщани, інтелігенція (вчителі, шкільна молодь), нижче
духівництво. Організаторами і активними учасниками місцевих рад були відомі літератори, громадськополітичні діячі І.Бірецький, К.Блонський, І.Борисикевич, М.Верещинський, Г.Гинилевич, Я.Головацький,
И.Кобринський, Й.Левицький, Й.Лозинський, Р.Мох, І.Озаркевич, Є.Прокопчиць та ін. Завдяки своєму
демократичному складові й керівництву патріотично настроєної інтелігенції більшість місцевих Р.р.
розгорнула активну громадсько-політичну і культурно-освітню діяльність. Вони подавали підтримку селянам
у їхній боротьбі за повернення собі загарбаних поміщиками земель, формували для українських депутатів
програму демократичних перетворень, реалізації якої вони мали намір добиватися у райхстазі. Організували
збір підписів серед населення під заявою з вимогою відокремлення Східної Галичини від Західної і
перетворення її в окрему провінцій з власним сеймом та урядом, добивалися створення української
національної гвардії, демократизації освіти, запровадження української мови в школах, діловодстві, в
установах, поширювали газету “Зоря Галицька" українські книги, влаштовували перші українські театральні
вистави тощо. Своєю багатогранною діяльністю здобули популярність в українському суспільстві й мали
значний вплив на Головну руську раду, спонукавши її до активних дій. Заходи місцевих Р.р. натрапили на
рішучу протидію з боку польська громадськості та представників австрійської бюрократії. У січні 1849 у
зв'язку із запровадженням стану облоги в Галичині діяльність Р.р. була заборонена. Згодом на клопотання
Головної руської ради окружні Р.р. відновлено, але вони, поставлені під нагляд австрійської влади, скоро
занепали. У 1851 оголосила про саморозпуск і Головна руська рада.
Ф. Стеблій (Львів).
РУСЬКО-УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ - див. Українська Радикальна Партія.

РУТКОВИЧ ІВАН (р. н. невід. - квітень 1703) - визначний український живописець кін. 17 ст. - поч. 18 ст.
Єдиний тогочасний західноукраїнський майстер, після якого збереглася значна кількість достовірних творів.
Найімовірніше, н. у Жовкві. З серед. 1670 років перебував у Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька
Львівської обл.), де працював у майстерні маляра Романа Могильницького. З 1680 Р. жив у Жовкві, був
членом церковного братства, виконував функції лавника. Перші ікони майстра - “Жертвоприношення
Авраама” та “З'явлення Христа Марії Магдалині”. Р. - автор розпису частини іконостасів у церквах у ВоліВисоцькій біля Жовкви (“Моління”, 1680), у Волиці-Деревлянській (“Моління”, 1682)та “Молінь” у церквах
Зішестя Святого Духа (1680) і Святої Трійці (1683) у Потиличі (обидва з унікальними для українського
мистецтва портретами подружжя фундаторів); частини іконостасу Михайлівської церкви у Волі-Висоцькій апостоли (1688), “Архангел Михаїл” на дияконських дверях (1689), “Втілення” (1690), ікони св. Дмитрія (1693,
церква св. Дмитрія у Львові) та намісного Спасу в церкві Михаїла у с. Солова (Львів, Музей народної
архітектури та побуту). Центральна пам'ятка творчості Р. - іконостас жовквівської міської церкви Різдва
Христового (1697-99, Національний музей у Львові).
В. Александрович (Львів).
РУТСЬКИЙ ВЕЛЯМИН ИОСИФ (1574 -5.2.1637) - митрополит Київський, Галицький і всієї Русі уніатської
(ґреко-католицької) церкви. Н. у с. Рута неподалік від Новгорока у Білорусі, в шляхетській родині. Освіту
здобував у кальвіністській школі у Вільно (тепер Вільнюс, Литва), а з 1590 навчався у Карловому ун-ті в
Празі. У 1592 прийняв католицтво латинського обряду. За порадою єзуїтів у 1593-96 вивчав богословські
науки у Вюрцбурзькому ун-ті (Німеччина) та в колегії св. Атаназія в Римі. У 1596 за наказом Папи Клементія
VІІІ перейшов на східний (греко-католицький) обряд. У 1603 повернувся у Вільно, де заснував школу для
навчання та виховання юнаків. У 1605-06 р., супроводжуючи папського легата о.Павла Симеона, побував у
Москві. У вересні 1607 прийняв чернечий постригу монастирі св.Трійці у Вільно. Разом з Й.Кунцевичем
займався розбудовою монастиря та впорядкуванням чернечого життя. У 1609 митрополитI.Потій призначив
Р. архімандритом Святотроїцького монастиря. У червні 1611 висвячений на єпископа-помічника галицького
єпископа. З 1612 Р. став управляти справами Київської митрополії. На митрополичий престол вступив у
1614. У 1615 перебував у Римі, де залагодив ряд важливих длягреко-католицької церкви справ, зокрема,
одержав від Папи стипендії для навчання вихідців з України у навчальних закладах Європи; домігся
зрівняння у правах уніатських і католицьких шкіл та заборони переходу зі східного обряду на латинський
тощо. Провів реформу василіанського чину, уклав нові правила чернечого життя (1621), дбав про
піднесення рівня освіти сільського духовенства. Р. підтримував ідею об'єднання уніатської та православної
церков і створення єдиного Київського патріархату. З цього питання вів переговори з православним
митрополитом I.Борецьким, єпископом М.Смотрицьким та архімандритом П.Могилою, які, однак,
завершилися безрезультатно. Помер 5.2.1637 у Дермані на Волині, похований у Вільно. У 1655 прах Р. було
перенесено у невідоме місце.
Р. Шуст (Львів).
РУХИМОВИЧ МОИСЕЙ ЛЬВОВИЧ (жовтень 1889 - 29.7.1938) - більшовицький партійний і державний діяч в
Україні. Н. у Кагальнику (тепер Ростовська обл., Російська Федерація). 31901 Р.- член БУНДу. У 1906-09 жив
у еміграції. У 1913 став членом РСДРП(б). Під час Першої світової війни 1914-18 служив у російській армії. З
лютого 1918 Р. очолював більшовицьку організацію у Харкові, в 1918- нарком військових справ ДонецькоКриворізької радянської республіки. У 1919-20 - член Раднаркому УСРР, член реввійськради 14-ї армії. З
грудня 1920 - голова Донецького губвиконкому. У 1925-26 -голова ВРНГ УСРР. Наступні роки займав
відповідальні пости у державному апараті в Москві. У 1930-34-нарком шляхів сполучення СРСР, у 1934-36 заступник наркома важкої промисловості, нарком оборонної промисловості СРСР. Репресований НКВС
СРСР.
/. Підкова (Львів).
РЮРИК, СИНЕУС, ТРУВОР - три норманські князі, які за повідомленням “Повісті временних літ”, були
запрошені в 862 княжити в землі ільменських слов'ян, кривичів, чуді і весі. Старший з братів Рюрик спочатку
осів у Ладозі. Синеус і Трувор правили відповідно в Білоозері та Ізборську. Незабаром Рюрик заснував
Новгород. В околицях міста археологи виявили поселення 9 ст., яке отримало назву Рюрикового городища.
Ймовірно, тут початкове знаходилася княжа резиденція. Помер Рюрик у 879. Як повідомляє літопис, він
залишив малолітнього сина Ігоря, який після регентства Олега княжив у Києві в першій пол. 10 ст. Хоча сам
Рюрик у Києві не був і не правив, традиція веде від нього династію київських князів, яка отримала назву
династії Рюриковичів. Літописне повідомлення про запрошення трьох варязьких князів викликало тривалі
дискусії в історіографії 19-20 ст. Більшість радянських істориків вважали Р. реальною особою, а його братів
визнавали за легендарних осіб. Висловлювалися також різні версії про походження князів, зокрема Рюрика.
Найбільшого поширення набули гіпотези про тотожність Рюрика Новгородського і Рюрика Шотландського, а
також про західнослов'янське походження Рюрика, з племені ободритів, з міста Рерик.
О. Щодра (Львів).
РЮРИК РОСТИСЛАВИЧ (р. н. невід. - п. 1092) - князь перемишльський (з 1084), найстарший син князя
Ростислава Володимировича Тмутараканського. Після смерті батька (1067) мати РР. Ланка (дочка
угорського короля Бели I), залишивши його з братами (Володарем і Васильком), виїхала на батьківщину. До

1084 знаходився у Володимирі-Волинському у князя Ярополка Ізяславича. У 1084 РР., використавши його
від'їзд до Києва, разом з братом Васильком захопив Володимир, а згодом і землі між Дністром і Сяном.
Володимир Мономах змусив його повернути князівство Ярополкові. РР. отримав разом з братами у
володіння Перемишль, Теребовлю і Звенигород. У 1086 загинув головний суперник Ростиславичів -Ярополк
Ізяславич (вбитий дружинником Нерадцем, який утік у Перемишль), в організації вбивства якого було
звинувачено РР. Завзято боронив Галичину від нападів поляків і угорців. Помер і похований у Перемишлі
(тепер Польща).
Р. Шуст (Львів).
РЮРИК РОСТИСЛАВИЧ (р. н. невід— п. 1212)-великий князь Київський (1173, 1176, 1180-1181,11941201,1203,1203-04,1205-06, 1206-07, 1207-10). Син Ростислава Мстиславича. У 1161-1168 - князь овруцький.
Після смерті батька (1167) РР. отримав у володіння Овруч, а в 1170-1172 князював у Новгородку, згодом
повернувся на Київщину. Змінив на київському престолі Святослава Всеволодовича. Протягом решти свого
життя вів боротьбу за великокнязівський престол, зокрема, зі своїм зятем, князем волинським Романом
Мстиславичем (видав за Романа дочку Предславу), який в 1200 заволодів Києвом і посадив у ньому своїм
намісником князя Інгвара Ярославича. У 1203 з допомогою половців здобув Київ і безжалісно пограбував
місто. У боротьбі за великокнязівський престол з Романом Мстиславичем зазнав поразки і був пострижений
у ченці. Смерть Романа Мстиславича (п. 1205) дала можливість РР. знову втрутитись у боротьбу за
київський престол, що тривала до 1210, коли великим князем київським став його суперник - чернігівський
князь Всеволод Святославич Черемний. Останні роки життя княжив у Чернігові, де і помер
Р. Шуст (Львів).
РЮРИКОВИЧІ - правляча династія у Київській Русі. Отримала назву і веде свій початок від норманського
князя Рюрика (див. Рюрик, Синеус, Трувор). Видатними представниками династії були київські князі
Святослав Ігорович (969-972), Володимир Святославич (980-1015), Ярослав Мудрий (1019-1054),
Володимир Мономах (1113-1125). Київські Р проводили активну зовнішню політику, завдяки якій Київська
Русь перетворилася в найбільшу середньовічну європейську імперію. Внутрішня політика київських князів
мала центристський характер і була спрямована на зміцнення великокняжої влади і подолання
сепаратистських тенденцій. Після розпаду Київської держави представники династії Р. правили в окремих
землях-князівствах (Київській, Чернігівській, Ростово-Суздальській, Переяславській та ін.), де започаткували
місцеві правлячі династії (Мономаховичів, Ольговичів, Романовичів та ін.). У кін. 12 ст. засновник династії
Романовичів волинський князь Роман Мстиславич об'єднав Волинь з Галичиною і утворив одну з
найсильніших держав на території колишньої Київської Русі - Галицько-Волинське князівство. Видатними
правителями цього Волинського князівства були князі Данило Романович Галицький, Лев Данилович і Юрій
Львович. Данило Романович і Юрій Львович прийняли титул короля, що свідчило про їхню силу і авторитет.
Удільні князі з династії Р. правили в українських землях до кін. 15 ст. Московські великі князі й царі були
нащадками володимиро-суздальських Моно-маховичів. Династія Р. правила в Московській державі до кінця
16 ст. і закінчилася зі смертю синів Івана IV Васильовича, останній з яких Федір Іванович помер у 1598.
О. Щодра (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:13 | Повідомлення # 99
РЯБОВОЛ МИКИТА (1883-1919)- відомий український громадсько-політичний діяч на Кубані. Н. у станиці
Донській. Навчався у Київському політехнічному ін-ті. У 1911-14 -директор Кубансько-Чорноморської
залізниці, голова Кубанського кооперативного союзу. У 1918-19 - голова Законодавчої Ради, яка 16.2.1918
проголосила незалежну Кубанську Республіку. У травні-червні 1918 Р. очолював кубанську делегацію, яка
вела переговори з урядом гетьмана П.Скоропадського про можливість об'єднання території Кубані з
Україною.
На нараді членів Законодавчої Ради 23.6.1918 у Черкаську виступив із застереженням щодо укладення
військового союз у з Добровольчою армією ген. А.Денікіна, за що був невдовзі вбитий агентами денікінської
розвідки.
РЯДОВИЧІ - категорія залежних людей у Київській державі. Згадуються в історичних джерелах 11-12 ст. На
думку більшості дослідників, були змушені для підтримки свого господарства укладати на певних умовах
договір (“ряд”) із землевласником. Р. відбували повинності у вотчині або сплачували данину, виконували
дрібні господарські доручення. Входили до складу челяді. За соціальним і юридичним становищем були
близькі до закупів. За “Руською Правдою”, за вбивство Р. призначався такий же штраф, як за вбивство
смерда чи холопа (5 гривень).

С
САБАТИНІВСЬКА КУЛЬТУРА - археологічна культура бронзової доби. Існувала у 14-12 ст. до н.е. Назва
запроваджена Н.Погребовою у кін. 1950 років і походить від багатошарового поселення, досліджуваного
біля с. Сабатинівки (Ульяновського р-ну Кіровоградської обл.) на Південному Бузі. Поширена на території
від Приазов'я до пониззя Дунаю. Центр знаходився між ріками Південний Буг та Інгул. Поділяється на ряд

локальних груп (придніпровська, буго-дністровська та ін.). С.к. представлена залишками численних
короткочасних поселень (Сабатинівка, Пересацівка, Болград та ін.), похованнями, скарбами бронзових
знарядь і зброї (Інгульський, Коблевський та ін.), бронзоливарними майстернями. Поселення розташовані
групами на відстані кількох кілометрів одне від одного, забудовані кам'яними та глиняними житлами з одночи двосхилою покрівлею, кам'яними та глиняними черенями для вогнищ. Для поселень С.к. характерні
насипи попелу -т.зв. зольники, що складаються з попелу, вугілля, кісток тварин, фрагментів глиняного
посуду, культових речей. Вважають, що зольники свідчать про існування культу домашнього вогнища.
Поховання переважно групові. Під час розкопок у кам'яних могильниках, перекритих деревом, виявлено
поховання з обрядом трупопокладення з підігнутими ногами. Інвентар поховань складався з одного-двох
горщиків із залишками жертовної їжі.
Посуд ліпний. Посудини для господарських цілей - банковидні горщики, прикрашені наліпними валиками,
сковорідки. В асортименті столового посуду є чаші, черпаки, глечики. Кам'яні знаряддя представлені
зернотерками, молотами, ливарними формами. Часто трапляються побутові кістяні вироби, зокрема деталі
до вуздечки (т.зв. псалії). Більшість бронзових виробів (серпи, ножі, сокири, наконечники) привезені з
Карпатського регіону. Племена С.к. займались землеробством, скотарством, рибальством. З ремісничих
занять важливу роль відігравало бронзоливарне виробництво. Існували тісні зв'язки племен С.к. із сусідніми
фракійськими племенами, що жили на захід від Дністра. Вважають, що в утворенні С.к. взяли участь зрубна
культура і культура багатоваликової кераміки. Пам'ятки С.к. лягли в основу місцевих пам'яток пізньої
бронзової доби.
М.Пелещишин (Львів).
САБЛІН МИКОЛА ПАВЛОВИЧ (16.4.1880-1937) - український військовий діяч. Після закінчення в 1898
Морського корпусу служив на Далекому Сході. Учасник китайської кампанії 1900-01, російсько-японської
війни 1904-05. Нагороджений кількома орденами. Переведений на Балтійський флот, служив старшим
офіцером, з 1916- командиром імператорської яхти “Штандарт”. З 1917-на Чорноморському флоті, контрадмірал. Після утворення Української Центральної Ради рішуче підтримав будівництво Українських
Військово-Морських Сил, увійшов до Центрального Проводу Української Ради Чорноморського флоту. У
грудні 1917 призначений командувачем флоту. Під його керівництвом підготовлено перехід усіх 87 бойових
кораблів, серед яких були 9 лінкорів, 10 крейсерів, 27 есмінців, 22 підводних човни, до України. 29.4.1918 за
наказом С. на всіх кораблях піднято національні прапори, а командування флоту присягнуло на вірність
УНР. Відмовився виконувати наказ Москви про перебазування флоту до Новоросійська у зв'язку з
наближенням німецьких військ до Севастополя. Однак під впливом більшовицької агітації частина флоту (2
лінкори, 10 сторожових кораблів, кілька есмінців і крейсер) вирушила до Новоросійська. С., маючи надію
відновити повний контроль над флотом, відплив до Новоросійська, залишивши на базі контр-адмірала
М.Остроградського-Апостола. В червні 1918 С. не виконав директиву В.Леніна і Л.Троцького, які у
відповідь на вимогу німців повернути українські кораблі у Севастополь, вимагали затопити кораблі. 17.6.
лінкор “Свободная Россия” і 7 есмінців вирушили з командувачем до Севастополя, решта кораблів все-таки
були затоплені більшовиками у бухті Новоросійська. Після встановлення німецького контролю над флотом
склав у червні 1918 повноваження командувача. У 1919 перейшов на службу до генерала А.Денікіна.
Перебував у ставці ген. П.Врангеля у Криму, у 1919 призначений командувачем Чорноморського флоту. У
лютому 1920 виїхав за кордон. Помер в еміграції у 1937.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
САБОВ ЄВМЕНІЙ (1859 - 1934) - один із найвпливовіших русофільських діячів у Закарпатті в 1920-30-х
роках. У 1887-99 працював учителем у гімназіях Ужгорода. На поч. 20 ст. прийняв священичий сан. Був
парохом у Севлюші (тепер Виноградів Закарпатської обл.) та архідияконом угочанським. У 1897 виступив
співзасновником газети “Наука”, редагував журнал “Карпатській Светь”. У 1923-34 очолював русофільське
культурно-освітнє товариство “Общество ім. О.Духновича”. Відстоював ідею особливості місцевого варіанту
літературної мови. Автор ряду підручників.
САБУРОВ ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ [19.7(1.8).1908-15.4.1974]-російський радянський військовий діяч,
Герой Радянського Союзу (1942), генерал-майор військ НКВС (з 1943). Н. у с.Ярушках Іжевського повіту
В'ятської губернії (тепер у складі м. Іжевська, Удмуртія, Російська Федерація). У 1933-36 працював головою
колгоспу в с.Половецькому Бердичівського р-ну Житомирської обл. УРСР. З 1936 - політпрацівник у
Червоній армії. У 1936-38 служив в органах НКВС, напередодні німецько-радянської війни 1941-45 політичний керівник управління пожежної охорони НКВС у Києві. У жовтні 1941 очолив радянський
партизанський загін. З березня 1942 до квітня 1944 командував партизанським з'єднанням, що діяло у
Сумській, Житомирській, Волинській, Рівненській та ін. областях України. За особистим розпорядженням
Й.Сталіна у 1942 С. увійшов до складу нелегального ЦК КП(6)У. З жовтня 1942 - начальник штабу з
керівництва партизанського руху Житомирської обл., був членом Житомирського обласного комітету КП(6)У.
Радянські партизани під командуванням С., часто переодягнені в німецьку уніформу, здійснювали
терористичні акції і чинили масові насильства щодо місцевого населення. Влітку 1944 очолив управління
НКВС Дрогобицької області. С. був безпосереднім організатором військових операцій проти Української
Повстанської Армії і підпілля ОУН, чим активно сприяв утвердженню сталінського тоталітарного режиму на
західноукраїнських землях. Особисто брав участь у репресіях проти членів сімей учасників Руху Опору. У

1950 роках перебував на керівній роботі в органах внутрішніх справ УРСР і СРСР. Депутат Верховної Ради
СРСР. Помер у Москві.
А. Боляновський (Львів).
САВИЦЬКИЙ ОМЕЛЯН МИХАЙЛОВИЧ (1845-18.8.1921)-український педагог. Н. у с. Грабівці (тепер
Калуського р-ну Івано-Франківської обл.). У 1869 закінчив Львівський ун-т. У 1871-1914 викладав математику
і фізику в гімназіях Львова і Тернополя. Автор перших у Галичині підручників із математики і фізики для
середніх шкіл та гімназій, написаних живою народною мовою (“Арифметика і алгебра”, в. 1-2, 1876-77,
“Учебник фізики”, 1885; “Наука геометрії”, ч.1-2, 1901; “Геометрія”, 1908 - всі видання у Львові). Працював
над українською фізико-математичною термінологією. Помер у Болехові (тепер Долинського р-ну ІваноФранківської обл.).
Я. Дашкевич (Львів).
САВИЧ МИКОЛА ІВАНОВИЧ [1808 -20.5(1.6).1892] - український громадський діяч, публіцист і педагог. Н. у
Гадяцькому повіті Полтавської губ. у сім'ї поміщика. Навчався на філософському ф-ті Харківського ун-ту. У
1827-31 служив в армії на Кавказі, де брав участь у російсько-турецькій війні 1828-29. У 1831-34 вивчав хімію
у Колеж де Франс у Парижі. Під час навчання у Харкові познайомився з М.Костомаровим, пізніше - з
Т.Шевченком. У 1846 став членом Кирило-Мефодіїв-ського братства. У 1847 зустрічався з А.Міцкевичем у
Парижі, зокрема, передав йому поему Шевченка “Кавказ”. За приналежність до товариства викликаний з-за
кордону, заарештований і висланий під нагляд у власний маєток. У 1848 переселився до Одеси, де
співпрацював у газеті “Одесский вестник”, писав статті, переважно з економічних питань.
Я. Грицак (Львів).
САВИЧ СЕМЕН (рр. н. і см. невід.)-полковник Канівського полку. Був реєстровим козаком. На поч.
національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 став канівським
полковником. Брав участь у битвах і походах української армії проти Польщі. У 1651 здійснював керівництво
охороною тилу і проведення мобілізації до козацького війська. Виконував важливі дипломатичні доручення
гетьмана Б.Хмельницького. У серпні-листопаді 1651 разом з полковниками Л.Мозирею та І.Золотаренком
їздив до Москви для ведення переговорів про можливість укладення українсько-московського союзного
договору. У квітні 1654 С. на чолі гетьманського посольства перебував у Бахчисараї. Намагався переконати
хана Іслам-Гірея III, незважаючи на укладення гетьманом Переяславської угоди 1654 з московським царем
Олексієм Михайловичем, продовжувати спільну боротьбу проти Речі Посполитої.
/. Підкова (Львів).
САВИЧ СЕМЕН (р. н. невід. - п. 1725) -державний діяч Гетьманщини у першій чв. 18 ст. Походив з козацькостаршинського роду Савичів на Чернігівщині. У 1701-06- писар Генерального військового суду. У 1709-23 генеральний писар. Підтримував заходи наказного гетьмана П.Полуботка, спрямовані на зміцнення
державних основ Гетьманщини. Разом з іншими представниками генеральної старшини рішуче протестував
проти колоніальної політики російської адміністрації в Україні. Влітку 1722 С. разом з П.Полуботком,
генеральним суддею І.Чарнишем їздив до Петербурга, де козацька старшина домагалася від Петра /
ліквідації Малоросійської колегії та дозволу на обрання нового гетьмана. Незабаром за наказом царя був
заарештований, ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер.
/. Підкова (Львів).
САВМАК (грецьк. S a n m a c o z ) - керівник повстання скіфів на території Боспорського царства в 108-107
до н.е. Ймовірно, виріс при дворі боспорського царя Перісада V. С. очолив повстання боспорських скіфів,
рабів та міської бідноти. Приводом до повстання стала угода між Перісадом V і Мітрідатом VI Євпатором,
яка передбачала передачу влади над Боспорським царством цареві Понту. Повстання, яке носило
антирабовласницький характер, вибухнуло у Пантікапеї. Повстанці вбили Перісада, вигнали з міста
понтійського полководця Діофанта, який перебував тут з дипломатичною місією, та проголосили С. царем.
Невдовзі Пантікапей, Феодосія, а також вся територія Боспору у Східному Криму опинилися в руках
повстанців. Повстання придушили понтійські війська під командуванням Діофанта. С. був схоплений,
відправлений у Понт і там страчений. Боспорське царство втратило незалежність і перейшло під владу
Мітрідата VI. Відомі срібні монети цього часу із зображенням голови Геліоса і початковими буквами імені С.
О. Бандровський (Львів).
САВРИЧ КАРЛ (псевд. Максимович; 18.1.1892 -1937) - діяч Комуністичної партії Західної України і КП(б)У.
Н. у с. Кукільниках (тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл.). Закінчив Станіславську українську
гімназію, вступив на юридичний ф-т Львівського ун-ту. У 1914 мобілізований в австрійську армію, потрапив у
російський полон. Звільнений після Лютневої революції 1917. Вступив
до Української партії соціалістів-революціонерів, належав до її лівого крила. У 1913-19-член партії
боротьбистів. На поч. 1919 повернувся у Станіслав для підпільної роботи. У лютому 1919 виступив одним
із засновників Комуністичної Партії Східної Галичини (КПСГ), очолив її перший ЦК. Після окупації території

ЗУНР польськими військами відступив з частинами УГА у Наддніпрянську Україну. У 1920 - на підпільній
роботі у Львові й на Закарпатті. На поч. 1921 організував закордонний комітет КПСГ у Відні. У 1922-24 секретар посольства УСРР у Варшаві. З 1924 -член ЦК, з 1925-член Політбюро ЦК Комуністичної партії
Західної України. Водночас був кандидатом у члени Політбюро ЦК КП(б)У, секретарем Закордонного бюро
допомоги (ЗБД) КПЗУ в Харкові. У 1927 на лютнево-березневому пленумі ЦК КП(б)У виступив на захист
колишнього наркома освіти УСРР О.Шумського, звинуваченого в “націоналістичному ухилі”. Цей виступ,
підтриманий більшістю ЦК КПЗУ, дав привід генеральному секретареві ЦК КП(б)У Л.Кагановичу звинуватити
керівництво КПЗУ в націоналізмі, що призвело до тривалої кризи в комуністичному русі Західної України.
Наприкін. 1927 С. був звільнений з посади секретаря ЗБД КПЗУ, а в 1929 виключений з ВКП(б). Визнав свої
“помилки” і публічно засудив колишнє керівництво КПЗУ за “дрібнобуржуазний націоналізм”. У 1930
поновлений у партії, працював старшим інспектором “Заготзерна” у Москві. 9.1.1933 заарештований і
незабаром засуджений за сфабрикованою ДПУ справою “Української військової організації”.
О. Зайцев (Львів).
САВРОМАТ I - цар Боспорської держави в 93-123. Походив з династії Аспургів. Вів напружену боротьбу
проти тавроскіфів, в якій Боспор здобув перемогу. З правлінням С. І пов'язаний період економічного
піднесення Боспору. Відомий з монет, на яких карбувались символічні зображення його перемог над
місцевими племенами.
О. Бандровський (Львів).
САВРОМАТ II - цар Боспорської держави в 174/175 - 210/211. С. II вдалось остаточно встановити контроль
над Кримом. Приєднав до царства частину півострова, заселену таврами. За С. II на Боспор посилюють
набіги племена сарматів. Перебував у васальній залежності від Римської імперії, хоча за його правління
вплив Риму на справи царства зменшився.
О. Бандровський (Львів).
САВЧЕНКО ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ (14.9.1882- 18.11.1957)-український військовий діяч. Н. у Сквирі на
Київщині. У 1905 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. Служив у 176-му Переволоцькому, 70-му
Ряжевському і 242-му Лепельському піхотних полках. Учасник російсько-японської війни 1904-05. Після
закінчення Миколаївської академії Генерального штабу - старший ад'ютант штабів 18-ї та 136-ї піхотних
дивізій. У роки Першої світової війни 1914-18- командир батальйону 242-го Лепельського полку 136-ї
піхотної дивізії на Північному фронті поблизу Двінська. З листопада 1918 перебував на службі в Армії УНР.
Командував стройовим відділом 7-ї піхотної дивізії, був начальником штабу Броварської групи Рогульського.
З березня 1919- начальник 1-ї частини оперативного відділу штабу Східного фронту, оперативного відділу
Запорозької групи, начальник штабу 6-ї, 8-ї Запорозької дивізій. З червня 1920 - начальник відділу
комплектування Головного управління Генерального штабу, штабу 1-ї Запорозької дивізії, генералквартирмейстер Запорозької групи. Підвищений у званні до генерал-хорунжого. Після інтернування частин
Армії УНР у Польщі перебував у таборі Каліша. У міжвоєнний період - активний член Українського Воєнноісторичного товариства. Після Другої світової війни 1939-45 жив у США. Автор статей з історії визвольних
змагань української армії у 1917-20, опублікованих на сторінках щорічника “За державність”, журналу
“Табор”, у щорічних календарях-альманахах “Дніпро”, “Краківські вісті”, українських часописах “Свобода”
(США) та “Новий шлях” (Канада).
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
САВЧЕНКО ІГОР АНДРІЙОВИЧ [28.9. (11.10).1906-14.12.1950]-український кінорежисер. Н. у Вінниці. З 12 років працював у театрах, навчався у театральній школі Орди-Свєтлової. У 1925
організував напівпрофесійний театр “Червоний галстук”, з яким гастролював по Україні. У 1926-29 навчався
у Ленінградському ін-ті сценічних мистецтв. У 1929-32-актор і головний режисер Бакинського, а з 1932 Московського театру робітничої молоді. У кіно з 1933. Спочатку виступав як сценарист і актор. Знімався у
фільмі Н.Шенгелая “26 комісарів” (1933). У 1934 поставив одну з перших музичних кінокомедій “Гармонь”,
пізніше -фільм для дітей “Дума про козака Голоту” (1937). На Київській кіностудії створив фільми “Вершники”
(за твором Ю.Яновського; 1939) та “Богдан Хмельницький” (за О.Корнійчуком; 1941). Створив ряд фільмів на
воєнну тематику - “Партизани в степах України” (1943), “Іван Нікулін-російський матрос” (1945), “Третій удар”
(“Південний вузол”, 1948). З 1944 - художній керівник кіностудії ім.Горького в Москві, з 1946 очолив
режисерську майстерню Всесоюзного державного інституту кінематографії. На кіностудії “Мосфільм”
поставив музичну комедію “Старовинний водевіль”. Останні роки працював на Київській кіностудії, де
здійснив постановку художнього фільму “Тарас Шевченко” (завершений його учнями у 1951), який був
відзначений премією на міжнародному фестивалі у Чехословаччині (1952). Для творчості С. характерне
звернення до традицій українського фольклору, поетичне відображення природи. Помер у Москві.
САВЧЕНКО ФЕДІР (1892 - р. см. невід.) -український історик і публіцист, дійсний член Наукового товариства
ім. Шевченка. Навчався у Ніжинському історико-філологічному ін-ті ім. князя О.Безбородька. 31914
продовжував навчання у Парижі. У 1918 заснував франко-українське товариство Cercle d'etudes francoukrainiennes і був редактором його тижневика “La Franse et l'Ucraine”. За кордоном зблизився з членами
Української партії соціалістів-революціонерів та з М.Грушевським. У 1925 повернувся в Україну. У Києві

працював в історичній секції Всеукраїнської Академії Наук, був керівником Комісії заходознавства й
америкознавства та Комісії Західної України. Автор понад 50 праць і статей, друкованих у виданнях
Всеукраїнської Академії наук, зокрема у журналі “Україна” (1924-30), “Записках наукового товариства ім.
Т.Шевченка” (“Слава про щорічну таємну субсидію львівському “Слову”. З “Україніки” погодінського архіву”,
т, 150, 1929); збірки “За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України 19 - поч. 20
століття” (кн. 1-6, 1927-30), монографії “Заборона українства 1876” (1930, перевидана в 1970). У 1931
заарештований у сфабрикованій радянськими слідчими органами у справі т. зв. Українського національного
центру. Дальша доля невідома. Ф. Стеблій (Львів).
САВЧЕНКО ЯКІВ ГРИГОРОВИЧ (21.3.1890-2.11.1937) - український поет, літературний критик. Н. у с.
Жабках Лохвицького повіту на Полтавщині у селянській родині. Закінчив реальну школу, деякий час
навчався у Київському ун-ті. Займався учительською діяльністю на Сумщині. Перший вірш С. надрукований
у Львові в журналі “Ілюстрована Україна” (1913). Переїхав до Києва, де повністю присвятив себе
літературній праці. У1918 редагував “Літературно-критичний альманах”; протягом 1917-26 друкувався в
періодиці (“Шляхи”, “ЛНВ”, “Універсальний журнал”, “Мистецтво”, “Глобус”, “Життя й революція”, “Гарт”);
брав участь у створенні “Білої студії” (1918), що згодом реформувалась у “Музагет”. Автор поетичних збірок
“Поезії” (1918), “Земля” (1921). С. вважається одним з основоположників українського символізму. Поезія С.
містить мотиви визвольного спрямування, доповнена містичними мотивами, була віддзеркаленням настрою
громадянина-українця періоду Першої світової війни і революції. С. певною мірою перебував під впливом
французького (С.Малларме) і російського
(Ф.Сологуб) символізму. Згодом зблизився з М.Семенком та ін. футуристами. З серед. 1920-х займався
тільки літературною критикою. У літературній дискусії 1925-28 протистояв ваплітянам, неокласикам як
представник партійного літературознавства, т. зв. войовничої вульгарно-соціологічної критики (сам був
безпартійним). С. - провідний критик Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), утвореної
за директивою ЦК КП(б)У. Автор збірника статей і літературно-критичних нарисів: “Азіатський апокаліпсис”
(1926; написав у відповідь на “Камо грядеши” М.Хвипьового, де виступив проти його “замилування
буржуазною Європою”), “Поети й белетристи” (1927; пропагував пролетарський стиль з одночасним
викривленням “занепадництва” у творчості сучасників, зокрема В.Ярошенка, Д.Загула, Г.Косинки,
О.Слісаренка, М.Івченка), “Проти реставрації гре-ко-римського мистецтва” (1927; критикував неокласиків за
відхід від соціальних моментів життя в бік оспівування природи і “буржуазний естетизм”), “Доба й
письменник” (1930), “Народження українського радянського кіно” (1930), “П'ятнадцять років театру ім.
І.Франка” (1935). Писав також про й. Чумака, В. Свід-зинського, Д.Фальківського, О.Влизька, Г.Чупринку.
Протягом 1931-33 працював на кінофабриці, займався викладацькою діяльністю (сценарний, режисерський
ф-ти Київського кіноінституту). У 1933 звільнений з викладацької, редакторської роботи за “протягування
націоналістичних поглядів”. 17.9.1937 заарештований, звинувачений у приналежності до антирадянської
націоналістичної організації, у шпигунській та терористичній діяльності проти радянської влади. 1.11.1937
засуджений до найвищої міру покарання і 2.11.1937 розстріляний у Києві. 27.11.1958 С. був реабілітований
“у зв'язку з відсутністю складу злочину”.
І. Роздольська (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:18 | Повідомлення # 100
ОВИЧ КАСІЯН (світське ім'я - Каллікст; 1578 - 1647) - український церковний діяч, письменник-полеміст.
Н. У с. Потеличах Белзького воєводства (тепер Жовківський р-н Львівської обл.) у родині священика. Освіту
здобув у Замойській і Краківській академіях. Після закінчення навчання був дяком греко-католицької церкви
у Перемишлі. У 1620 прийняв чернецтво в Києві, у 1620-24 - ректор Київської братської школи. У 1625
очолював у Любліні православне братство. Згодом прийняв греко-католицьку віру, за що в 1628 підданий
анафемі Київським православним собором. У 1626-39 - архімандрит Дубенського василіянського монастиря.
В 1639-41 перебував у Дермані, Холмі, Любліні, Супраслі, Вільні. В 1641 перейшов на католицтво. Помер у
Кракові. С. був обдарований великим полемічним письменницьким хистом. У 1622 написав у Києві “Вірші на
жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного, гетмана Войска... Запорозкого”,
виголошені учнями Київського братської школи під час поховання гетьмана П.Сагайдачного. Інші твори С.
написані польською мовою. До них належать: філософські трактати “Арістотелеві проблеми, або питання
про природу людини” (1620), “Трактат про душу” (1625). У творі “Перспектива” (1642) С. аргументував свій
перехід на католицтво, полемізував з православним і уніатським духовенством щодо доцільності
збереження юліанського календаря і деяких літургійних обрядів. Обстоював розвиток освіти на українських
землях.
М. Крикун (Львів).
САКСАГАНСЬКИЙ ПАНАС КАРПОВИЧ [справжн. прізв. - Тобілевич; 3(15).5.1859 -17.9.1940] - видатний
український актор, режисер, театральний діяч. Н. у с. Кам'яно-Костуватому Бобринецького повіту на
Херсонщині (тепер Братського р-ну Миколаївської обл.). Брат І.Карпенка-Карого, М.Садовського,
М.Садовської. Початкову освіту здобув у Бобринецькій повітовій школі та в Єлисаветградському реальному
училищі. Творче життя розпочав 1883 на сцені українського театру під керівництвом М.Старицького і
М.Кропивницького. У 1890-98 разом з І.Карпенком-Карим очолював власну трупу, різні театральні
об'єднання кін. 1890 - поч. 1900-х років. У 1918 заснував Народний театр у Києві (тепер Львівський
державний академічний театр ім. М.Заньковецької). Працював у театрах Харкова та ін. С. вражав своєю
дивовижною наполегливістю у роботі над образом, створив цілу систему попередньої роботи над роллю за
столом, наголошуючи на розкритті задуму автора, ідеї твору. Невтомна праця С. свідчила про його
виняткову ерудицію з питань історії та теорії мистецтва. Був надзвичайно вимогливим до себе і до
драматургічного матеріалу. Особливо великої слави і досконалої акторської майстерності досягу комедіях
І.Карпенка-Карого. Створені С. сценічні образи стали класичними зразками акторської техніки і майстерності
перевтілення. За своє творче життя С. зіграв понад 100 основних ролей як комедійного, так і драматичного
репертуару та багато епізодичних ролей. Кращі ролі: Возний (“Наталка Полтавка” І.Котляревського),
Пеньонжка, Копач, Мартин Боруля, Харко Ледачий, Феноген, Цокуль, Іван, Потоцький, Гнат Голий, Тарас,
Гнат, Юліан (“Сто тисяч”, “Мартин Боруля”, “Паливода XVIII ст.”, “Хазяїн”, “Наймичка”, “Суєта”, “Сава Чалий”,
“Бондарівна”, “Безталанна”, “Лиха іскра...” І.Карпенка-Карого), Голохвостий, Кабиця, Богун (“За двома
зайцями”, “Чорноморці”, “Богдан Хмельницький” М.Старицького), Іван Непокритий (“Дай серцю волю...”
Кропивницького), Франц Moop (“Розбійники” Ф.Шіллера). Свої думки про створення сценічного образу С.
виклав у статті “Моя робота над роллю”. Народний артист СРСР (1936).
М. Ерстенюк (Львів).
САЛЕЗІАНИ (лат. Socitetas Sancti Fracisci Salesii-Товариство св. Франца Салезія, скорочено Салезіанське
товариство) - згромадження ченців, яке засноване в 1859 у Турині (Італія). Засновник згромадження св. Дон
Джованні Боско. У 1874 Салезіанське товариство затверджене Римським Папою Пієм ЇХ. Метою С. є опіка
над молоддю з убогих родин, її релігійне та професійне виховання, а також місіонерська діяльність. У різних
країнах світу С. утримують школи та виховні заклади для молоді, незалежно від їх походження. Мають
власні видавництва. Згромадження поділяється на інспекторати та доми. Головний осідок згромадження
знаходиться у Турині. Крім чоловічого, існує також жіноче згромадження. У Галичині С. діяли з 1890-х років.
У міжвоєнний час серед С. з'явилися представники Української греко-католицької церкви. На поч. 1990-х
років С. відновили свою діяльність в Україні.
Р. Шуст (Львів).

САЛІКОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ХОМИЧ (псевд.: О.Хоменко, О.Паський та ін.; 13.03.1866 - 22.11.1925) громадсько-політичний і державний діяч, журналіст, публіцист. Н. у с. Старому Потоці Вінницького повіту в
сімї священика. Закінчив Шаргородську духовну школу і Кам'янець-Подільську духовну семінарію. Через
поліцейське переслідування змушений неофіційно навчатись в ун-ті й працювати сільським вчителем. Кілька
разів заарештовувався, двічі засуджений за політичну діяльність до тюремного ув'язнення. Деякий час
працював урядовцем і радником Подільського губернського земства. У 1904 звільнений з посад як
“політично неблагонадійний”, змушений переїхати до Києва. У 1904-09 працював у газеті “Киевские
отклики”, деякий час був її редактором. У 1906-07 видавав газету “Киевский голос”. У 1910 переїхав до
Москви, разом з С. Петлюрою редагував журнал “Украинская жизнь” (1912, 1915-17) і співробітничав у
“Русских Ведомостях”. У 1913 оселився у Ростові-на-Дону, де редагував щоденну газету “Приазовский край”
(1913-15). 31916 знову жив у Москві, був співробітником редакції ж-лу “Украинская жизнь”, служив
уповноваженим Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Належав до Товариства
українських поступовців, Української демократично-радикальної партії (з червня 1917-УПСФ), входив до
складу ЦК партії. У 1917-18-член Української Центральної Ради та Малої Ради від УПСФ. У вересні 1917
призначений губернським комісаром Київщини. За Української Держави - член Всеукраїнської земської
управи. Входив до складу Українського національного союзу. Після приходу до влади Директорії УНР
працював у міністерстві внутрішніх справ, Дніпросоюзі, редактором щоденника “Трибуна” (1918-19),
співробітником “ЛНВ”, “Нової Ради”, “Проміння”, “Нашого минулого”, видавав неперіодичний збірник “Нова
Україна”. 26.5.1920 обійняв посаду міністра внутрішніх справ УНР у кабінеті В.Прокоповича. 14.10.1920
призначений заст. голови ради міністрів УНР, з 11.2.1921 -член Вищої військової ради. У Варшаві видавав
часопис “Українська трибуна” (1921-22) та “Трибуна України”, редагував тижневик “Українська справа”,
співпрацював у галицькій газеті “Діло”. Автор спогадів “На порозі Гетьманщини” (1924). Помер у Варшаві.
Т. Осташко (Київ).
САЛТІВСЬКА КУЛЬТУРА - археологічна культура 8-10 ст., залишена населенням Хозарського каганату.
С.к. була виділена у 1900. Пам'ятки С.к. (відомо понад 300 пам'яток) поширені в басейнах Сіверського
Донця, Дону, в Приазов'ї, на Північному Кавказі, Середній Волзі. Поділяється на кілька локальних варіантів.
Пам'ятки лісостепового варіанту належали аланам, а степового - болгарам. Найвідомішою пам'яткою С.к. є
катакомбний могильник та велике городище (понад 120 га) з кам'яною цитаделлю біля с. Верхнього Салтова
(звідси і назва культури; тепер Вовчанського р-ну Харківської обл.). Після розпаду Хозарського каганату С.к.
припинила своє існування.
М. Пелещишин (Львів).
САЛЬСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ -(24.7.1885-5.10.1940)-український військовий діяч, генералхорунжий Армії УНР (1919). Н. в Острозі на Волині. У 1906 закінчив Віленське піхотне юнкерське училище,
служив у 126-му піхотному Рильському полку. Після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу
(1912) - командир роти 132-го піхотного Бендерського полку, начальник штабу піхотної дивізії. У роки Першої
світової війни 1914-18- офіцер Генерального штабу при розвідувальному відділі Київського військового
округу, квартирмейстер 12-ї російської армії у Прибалтиці. Восени 1917 брав участь в українізації російських
частин Північного фронту. У січні 1918 прибув до Києва. Призначений начальником штабу українських військ
столиці. Учасник боїв проти більшовицьких військ М.Муравйова. За Гетьманату - начальник штабу I
Сердюцької дивізії, член Комісії з організації військових шкіл та академії в Україні. Під час антигетьманського
повстання у листопаді 1918 разом з більшістю особового складу дивізії перейшов на бік ДиректоріїУНР.
Обіймав посаду начальника штабу коменданта Києва, був членом Головної шкільної управи Генерального
штабу. У квітні 1919 С. під час запеклих боїв з більшовицькою 12-ю армією очолював Запорозький корпус
Армії УНР. У серпні 1919 Запорозька група під командуванням С. успішно діяла під час спільного наступу
українських армій на Київ. Його частини першими вступили у столицю. З листопада 1919-міністр військових
справ в уряді Б.Мартоса, згодом - в уряді В.Прокоповича. У листопаді 1920 у складі уряду УНР переїхав до
Польщі. Перебував у Каліші, з 1924 - у Варшаві, де продовжував займатися військово-політичною
діяльністю. До 1940 залишався міністром Уряду УНР в екзилі. Входив до Вищої військової Ради Українського
Центрального Комітету, Об'єднання вояків Армії УНР. Був ініціатором відновлення “Січі” у Галичині. У
березні 1930 під час процесу Спілки визволення України у Харкові підготував заяву-протест зборів
українських емігрантів у Варшаві. Написав спогади, низку статей з історії визвольних змагань. Помер у
Варшаві.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
САМАРСЬКИЙ ПУСТИННО-МИКОЛАЇВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ МОНАСТИР - православний чоловічий
монастир, що виник поблизу козацького містечка Самар (тепер Новомосковськ Дніпропетровської обл.) у кін.
16 ст. Знаходився у межах Вольностей Війська Запорозького Низового. Підпорядковувався Кошу
Запорозької Січі, який надав монастирю у вічне володіння орну землю та угіддя, рибні озера, ліси. Мав
право на заснування слобід, в яких у другій пол. 18 ст. налічувалося близько двох тисяч монастирських
посполитих. Запорозькі козаки давали монастиреві щедрі пожертви. Монастир постачав на Січ хліб, мед та
ін. продукти. При монастирі існував шпиталь для поранених і хворих козаків та притулок для старих
запорожців. У монастирі була школа для козацьких дітей, в якій у 1750 навчалося 87 учнів. У 18 ст. був
одним із найзначніших і найбагатших монастирів в Україні. Після ліквідації Запорозької Січі (1775) монастир

було підпорядковано Межигірському Спасо-Преображенському монастирю. У 1786 внаслідок закриття
російським урядом ряду монастирів в Україні (у т. ч. Межигірського) та секуляри-заціїїх земель С.П.-М.в.м.
знову став самостійним, хоча у наступний період поступово занепадав. До наших днів збереглися
Миколаївська церква монастиря (1786, за ін. дан. - 1781 ) та келії. У радянський час територія і будови
монастиря використовувалися не за призначенням.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
САМБОРСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ (24.12.1882 - 16.10.1937)-діяч Української автокефальної
православної церкви, єпископ. Н. у Києві. У 1896 закінчив Київську духовну школу, а в 1902 - Київську
духовну семінарію.У листопаді 1902 висвячений на священика. Служив на парафіях у Таращанському й
Білоцерківському повітах. У 1907 був обраний на округового місіонера Таращанського повіту. У серпні 1921
українізував парафії у с. Гребінки. У 1923-25 - єпископ Липовецький. У 1924 С. підписав “Меморандум
пленуму ВПЦРади” про об'єднання УАПЦ із Вселенським православ'ям. З 15.7.1925 - єпископ і настоятель
Різдво-Богородичного кафедрального собору в Житомирі. У кін. вересня 1926 С. під тиском місцевої влади
був змушений відмовитися від житомирської кафедри. У січні 1927 С. обраний на округового єпископа
Глухівщини й доглядача Конотопської округи. Зазнавав постійних переслідувань з боку органів радянської
влади. У 1929 заарештований і деякий час перебував в ув'язненні. Після ліквідації УАПЦ обслуговував
Вінницьку єпархію. З 7.10.1934 - архієпископ Київський. У серед. 1930 років організовував клопотання про
відкриття храмів, намагався добитися легалізації УАПЦ. У січні 1937 звернувся до ВУЦВК з проханням
дозволити йому “взяти на себе організацію Української православної церкви”. У червні 1937 заарештований і
ув'язнений. Розстріляний “як один з керівників фашистської організації українських церковників”.
С.Білокінь (Київ).
САМОЙЛОВИЧ ДАНИЛО САМІЙЛОВИЧ [11(22).12.1742; за ін. дан.-1724, 1743, 1744, 1745 - 20.2.1805;
справжн. прізв. Сущинський] - видатний український лікар, засновник епідеміології в Російській імперії. Н. у с.
Янівка Чернігівської губ. (тепер с. Іванівка Чернігівського р-ну Чернігівської обл.) у сім'ї священика. У 1756-61
навчався у Київській академії. У 1765 закінчив Петербурзьку медичну школу. З 1767 (за ін. дан. - 1768)
працював лікарем у Петербурзькому адміралтейському шпиталі. З липня 1768 під час російсько-турецької
війни 1768-74 перебував у діючій армії. Як полковий лікар Капорського(1768) і Оренбурзького (1770) полків
брав участь у всіх походах, добився значного зниження захворюваності та смертності у військах. Наприкін.
1770 після перенесеної важкої хвороби С. змушений звільнитися з польової служби і призначений у
Московський сухопутний генеральний шпиталь. У 1770-71 брав участь у боротьбі з епідемією чуми у Москві,
був членом протичумної комісії і завідувачем чумними лікарнями в Симоновому, Даниловому і Дівочому
монастирях. З 1776 С. поглиблював свої знання в галузі медицини за кордоном, зокрема у Голландії,
Франції, Німеччині, Італії та Англії. У жовтні 1780 видав роботу з хірургічного акушерства (“Про перевагу
операції сімфізіотомії у порівнянні з кесаревим розтином”), за яку в Лейденському ун-ті йому присвоєно
ступінь доктора медицини. У Парижі опублікував наукові праці (“О трениях льдом в качестве лечебного
средства при заболеваниях чумою”, “О прививках при чуме с описанием трех курительных противочумных
порошков”, “О чуме в Москве, свирепствовавшей в 1771 году”, “Краткое описание микроскопических
исследований о существе яду уязвленного” і “Способ самый удобный повсеместного врачевания
смертельной язвы, заражающей чумы, ко благу всеобщественному предлагает Д.Самойлович”), в яких
висунув ряд нових пропозицій у сфері профілактики, діагностики і лікування чуми. У своїх роботах
переконливо доводив, що зараження цією небезпечною хворобою відбувається при безпосередньому
контакті з хворими чи ураженими речами та предметами, розробив систему заходів для боротьби з чумою
(ізоляція хворих, дезинфекція), обгрунтував необхідність проведення щеплення населення для запобігання
захворюванню. Праці С. стали першими науковими публікаціями українських і російських учених-медиків за
кордоном. Його практичні заходи і наукові дослідження були високо оцінені європейськими медичними
колами. С. був визнаний одним із найбільших тогочасних світових авторитетів з питань епідеміології чуми та
був обраний членом Паризької, Марсельської, Тулузької, Діжонської, Мангеймської, Туринської, Падуанської
та ін. хірургічних академій. Після повернення в Москву продовжував працювати в Московському
сухопутному шпиталі. Як дивізійний лікар брав участь у російсько-турецькій війні, після закінчення якої
залишився в Україні. У 1784 боровся з чумою у Кременчуку, Херсоні (в 1785 за енергійні практичні заходи з
ліквідації чуми отримав чин колезького радника), Єлисаветграді, Одесі та на Кримському п-ові (1796-99). У
1793-99 обіймав посаду головного лікаря карантинів на півдні України, а з 1800 - інспектора Чорноморської
медичної управи. Автор науково-популярних робіт “Городская и деревенская бабка” і “Новейший способ
лечения с наставлением простому народу как лечиться от угрызения бешеной собаки и от уязвления
змеи...” (обидві - 1780). Помер у Миколаєві. Твори С. видані в 1949-52.
I. Підкова (Львів).
САМОЙЛОВИЧ ІВАН САМІЙЛОВИЧ (р. н. невід. - п. 1690) - гетьман Лівобережної України 1672-87. Походив
із сім'ї священика Самійла Самойловича з Ходоркова на Житомирщині. Освіту здобув у Києво-Могилянській
колегії. Службу в козацькому війську розпочав військовим писарем. Згодом був веприцьким сотником
Гадяцького полку, сотником красноколядинським (1665) Чернігівського полку. Виконував важливі
дипломатичні доручення гетьмана І.Брюховецького, зокрема у 1663 їздив з посольством до Москви.
Отримав звання значкового товариша. Брав участь у повстанні 1668, активно виступав проти московської

влади в Україні. Після загибелі гетьмана І.Брюховецького приєднався до наказного гетьмана
Д.Многогрішного, дістав царське прощення. У 1668-69 був наказним полковником та полковником
чернігівським (1668-69).
Після обрання гетьманом Д.Многогрішного став генеральним суддею (1669-72). Брав участь у старшинській
змові проти гетьмана Д.Многогрішного, яку підтримували царські воєводи. На старшинській раді в Козачій
Діброві 17.6.1672 обраний гетьманом і володів гетьманською булавою 15 років. Виступав за соборність
українських земель. Боровся проти гетьмана П.Дорошенка, намагався об'єднати під своїм регіментом
Правобережну і Лівобережну Україну. На поч. 1674 С. разом з царським воєводою І.Ромодановським на чолі
козацьких і стрілецьких полків здійснили похід у Правобережну Україну. На Переяславській раді 17.3.1674 С.
був обраний гетьманом усієї України, проте фактичне об'єднання Правобережної та Лівобережної України
відбулося після зречення з гетьманства 19.10.1676 П.Дорошенка. Внаслідок Чигиринських походів 1677 і
1678 та укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 С. втратив владу над Правобережною
Україною (південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишались за Ю.Хмельницьким, який визнавав
протекторат Туреччини). С. негативно поставився до “Вічного” миру 1686, який остаточно закріпив поділ
України між Річчю Посполитою і Московською державою. За правління С. Українська православна церква
втратила свою незалежність і в 1686 була підпорядкована Московському Патріархові. С. був прихильником
сильної гетьманської влади, яку намагався зробити спадковою. За його правління внаслідок масового
переселення правобережного населення у Лівобережжя поступово відроджується економічне життя
Гетьманщини. Розширюється внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються ремесла і промисли.
Розширюються існуючі та створюються нові промислові підприємства - рудні, селітряні варниці, поташні
заводи (буди), млини, скляні гути, винокурні тощо.
Авторитарний спосіб правління С., великі податки на утримання у Гетьманщині московських залог і регулярних військ, які тяжким тягарем лягали на місцеве українське населення, викликали
незадоволення як серед козацької старшини, так і серед рядового козацтва. За підтримки московських
урядовців, недовір'я яких до гетьмана зростало через відверті негативні оцінки дій царського уряду щодо
України, старшинська верхівка стала писати цареві доноси на гетьмана, звинувачуючи його у зловживанні
владою, таємних зносинах з Кримським ханством й військовій зраді.
Влітку 1687, скориставшись з невдалого спільного походу московської армії (100 тис. чол.) і українського
козацького війська (50 тис. чол.) на Крим (див. Кримські походи 1687 і 1689), старшина звинуватила С. у його
провалі (хоча С. намагався переконати царський уряд у тому, що слід провести серйозну підготовку і
розпочинати похід ранньою весною) та звернулася до царського уряду з проханням усунути гетьмана від
влади. 23.7.1687 ставка гетьмана була оточена російськими полками. На козацькій раді на р. Коломаці С.
скинуто з гетьманства (див. Копомацька рада 1687), заарештовано і разом із сином Яковом відправлено у
Москву, а звідти - на заслання до Сибіру. Помер у Тобольську в 1690.
Г Швидько (Дніпропетровськ).
САМОЙЛОВИЧІ - український старшинський рід 17 ст. Засновником роду був Самій-ло (Самуїл) - священик
з Ходоркова на Житомирщині. Після національно-визвольної війни українського народу під проводом
Б.Хмельницького 1648-57 переселився з сім'єю у містечко Красний Колядин на Чернігівщині, де обійняв
посаду священика. Мав трьох синів. Серед них Іван Самійлович С. (р. н. Невід. -п. 1690)-гетьман
Лівобережної України (1672-87). Навчався у Києво-Могилянській колегії. З 1672 - гетьман Лівобережної
України. Був звинувачений у провалі Кримського походу 1687 (див. Кримські походи 1687 і 1689),
заарештований і засланий до Сибіру, де і помер у 1690 (див. І.Самойлович). Сини Івана С.-Семен Іванович
С. (бл. 1660-85)-полковник Стародубського полку (1680-85), наказний гетьман (1679-80). Автор літопису
Самовидця пише про нього, що він був “в літах молодих, але розуму старого”. У 1685 захворів і помер.
Григорій Іванович С. (р. н. невід. - п. 1687) - чернігівський полковник (1685-87) і наказний гетьман (1687).
Відверто виступав проти царської влади в Україні. Після скинення з гетьманства І.Самойловича
заарештований у Кодаку воєводою Л.Неплюєвим, переправлений у Сєвськ і там страчений. Яків Іванович
С. (р. н. невід. - 1695)-стародубський полковник (1685-87). Після позбавлення гетьманської влади його
батька І.Самойловича на Коломацькій раді 1687 заарештований і разом з ним засланий у Тобольськ, де і
помер.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 20 з 26«1218192021222526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика