Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 26«12342526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:09 | Повідомлення # 6
Історія Н. - окремі прояви національних почуттів і національних рухів зустрічаються у стародавні, античні
та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків, від варварів,
французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни 1337-1453 і т. д. Але як масове й
загальнопоширене явище Н. характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних
явищ раніше цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою
державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т. д. Як
правило, більшість населення не була свідома своєї національної окремішності. Націю, як політичне (але не
етнічне) утворення уособлював т.зв, репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у
Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась
від основної маси населення (як династія норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у
Київській Русі).
Початок утвердження Н. як універсального явища поклали англійська (17 ст.) і французька (18 ст.)
революції, які скасували королівську владу і проголосили націю об'єднанням вільних громадян й джерелом
дуржавної суверенності. Дух Н. в Європі поширився завдяки війнам Наполеона І Бонапарта, який, з одного
боку, підтримав національні рухи Італії і Польщі, а з другого боку викликав вибух патріотичних почуттів
серед поневолених народів -німців, іспанців, італійців, росіян. Після поразки ПрусПувійні з Наполеоном
(1806) німецький філософ Йоган Готліб Фіхте (1762-1814) у “Промовах до німецької нації” (1808) закликав
німців до національного відродження та встановлення свого культурного лідерства у світі. У 1810 у Берліні
була організована перша гімнастична організація, яка ставила собі за мету військове виховання молоді у
дусі національних ідеалів. У 1815 у Йєнському ун-ті було створене перше націоналістично-студентське т-во
“Burschenschaft”. Діяльність цих молодіжних організацій була підпорядкована меті національного об'єднання
і здобуття національної незалежності; вони послужили зразком для пізніших національно-парамілітарнихта
студентських організацій серед слов'янських народів (чеських, польських, українських “Соколів”,
студентських громад і т.п.). Теоретичне обгрунтування Н. знайшов в ідеях романтизму, який стверджував
особливу мистецьку вартість народних традицій, народної мови. Теоретики романтизму - передусім
німецький філософ Иоган-Готфрід Гердер (1744-1803) - особливу увагу приділяли слов'янським народам, які
ніби-то зберегли свої традиції у незіпсованому і первісному вигляді, і тому передбачали велике майбутнє
для слов'янських народів. (Гердер окремо відзначав особливу роль українців). Німецька класична
філософія, у першу чергу у працях Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831), хоча й відкидала
романтичну традицію, обгрунтувала ідею національної держави не лише як об'єднання всіх громадян заради
ідеалів свободи, безпеки і щастя, але як органічної особи, як втілення божественної ідеї на землі та
уособлення найвищої стадії у суспільному розвитку.
Віденський конгрес 1815 лише частково визнав ідею національної держави у післявоєнному врегулюванні
кордонів Європи, дозволивши утворення конфедерації малих німецьких держав (т. зв. Bund) та погодившись
на виділення польської території Російської імперії в окреме автономне Варшавське королівство. Однак
Віденський конгрес не поставив під сумнів сам факт доцільності існування імперій, а, навпаки, прагнув
зберегти status quo з переддня Французької революції і наполеонівських воєн. Революції 1830-31 поклали
край системі, утвореній Віденським конгресом, і послужили поштовхом для для національних повстань у
Бельгії (яка у 1831 була визнана незалежною державою), поляків (1830-31 і 1848) та італійців (1831).
Поразка польського та італійського повстання привела до утворення в еміграційних національнореволюційних організацій -“Молодої Італії” (1831), “Молодої Польщі” (1834), які в наступні десятиліття
послужили праобразом подібних організацій серед інших народів - “Молодої Ірландії” (1840), “Молодої
Туреччини”, “Молодого Китаю” та ін. Лідер Молодої Італії Джузеппе Маддзіні (1805-1872) сформулював
принцип: “Кожній нації-держава”.
На поч. 19 ст. Н. перестав бути західноєвропейським явищем, поширившись на нові історичні регіони. У
Південній Америці розгорнулися національно-визвольні рухи проти іспанської влади на чолі з венесуельцем
Сімоном Боліваром (1783-1830) й аргентинцем Хозе де Сан Мартіном (1778-1850). У результаті
повстанських рухів іспанська влада над південноамериканськими колоніями була ліквідована і проголошена
незалежність Парагваю (1811), Аргентіни (1816), Чілі (1818), Венесуели, Мексики, Перу (1821), Бразилії
(1822), Болівії (1825), Уругваю (1828). Надзвичайно багатим на національні рухи був регіон ЦентральноСхідної Європи, яка перебувала під владою трьох імперій - Австрійської, Османської і Російської. Початок
національному відродженню серед народів цього регіону поклали учені, дослідники історії, мови, фольклору
- словак Я. Коллар (1794-1852), чех Ф. Палацький (1798-1876) та К. Гавлічек (1821-1854), південні слов'яни
Л. Гай (1809-1872) і В. Караджич (1787-1864), обидва - засновники т.зв. іллірійського руху, який ставив собі
за мету об'єднання південних слов'ян у єдину державу (Югославію), румуни С.Клайн (1745-1806) та Г. Лазар
(1779-1823). Наполеонівські війни та польське визвольне повстання 1830-1831 прискорили кристалізацію
національних рухів у Російській імперії. Формування російської національної свідомості одержало сильний
поштовху результаті Уварівських реформ, які проголосили “народність” (національність) разом з
“самодержавством” і “православ'ям” основоположними принципами Російської імперії. Реформи Уварова
поклали початок посиленій русифікації державного апарату та інших, неросійських народів, які проживали
на території Російської імперії. Відповіддю на них була активізація національних рухів поневолених народів.
Це стосувалося, зокрема, українського національного відродження, яке бере свої початки від перших спроб
утворення нової літературної мови (“Енеїда” І. Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької
старшини, які стали російськими дворянами, за збереження автономних прав України в Російській імперії.

Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського Братства (1846-1847),
провідні діячі якого - Т. Шевченко (1814-1861), П. Куліш (1819-1897), М. Костамаров (1817-1885) - відіграли
вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму. В Австрійській імперії
українське національне відродження було пов'язане у першу чергу з діяльністю “Руської Трійці” (1830-і рр.)
та Головної Руської Ради, ін. українських організацій під час революції 1848.
Революція 1848 послужила сильним поштовхом для розвитку національних рухів і формування їхніх
політичних програм. Разом з тим, вона вперше засвідчила, що національні рухи поневолених народів
можуть перебувати у конфлікті між собою (як польський та український, угорський і словацький та ін.
національні рухи). На загострення такого конфлікту вплинула поява нових інтелектуальних течій гегельянства, марксизму та ін., які проголосили, що національні рухи т. зв. недержавних (неісторичних або
малих) народів (такі як чеський, словацький, український, єврейський та ін. рухи) суперечать історичному
прогресу, оскільки призначенням цих народів є ніби-то асиміляція і поступове розчинення у тілі державних
(російського, німецького, польського, угорського та ін.) народів. Іншим новим явищем у розвитку Н. після
революції 1848 було поєднання національних вимог з вимогами проведення реформ і модернізації
економіки. Ідеологом цієї течії був німецький економіст Фрідріх Ліст (1783-1846), який вимагав введення
високих митних тарифів для захисту внутрішнього національного ринку і прискорення індустріалізації,
будівництва залізниць для економічного об'єднання розрізнених національних територій, розвитку
національної освіти і т.п.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:09 | Повідомлення # 7
У другій пол. 19 ст. успішно завершилося об'єднання італійської та німецької нації. У результаті
дипломатичних успіхів прем'єр міністра Сардінії графа К. Кавура (1810-1961) та військових походів
повстанців на чолі з Дж. Гарібальді більшість території Італії було об'єднано (1859-1861) під владою короля
Віктора Емануїла І, а Рим приєднаний (1870) да Італійської держави. Приклад Італії стимулював
відродження руху за об'єднання Німеччини. У німецькому русі виділялися дві концепції вирішення
німецького питання: великонімецька передбачала утворення Великої Німеччини, яка включала б й
Австрійську імперію; малонімецька виключала Австрію зі складу майбутньої німецької держави і виступала
за об'єднання всіх німецьких земель навколо Прусії. У 1860-х рр. перемогла малонімецька концепція. В
результаті перемоги у австро-пруській війні (1866) Прусія під проводом прем'єр-міністра О.фон Бісмарка
(1815-1898) об'єднала німецькі землі, а після перемоги у франко-пруській війні була проголошена нова
Німецька імперія (1870). Поразка Австрії привела до внутрішньої реорганізації Австрійської імперії. Оскільки
вона більше не претендувала на роль німецької держави, були зроблені певні поступки на користь
ненімецьких народів - угорців, поляків, чехів. Було виділене в окрему державно-адміністративну одиницю
Угорське королівство й імперія була перетворена у дуалістичну Австро-Угорську монархію (1867). Широкі
автономні права були надані полякам у Галичині, що, у свою чергу, привело до загострення польськоукраїнського конфлікту.
Лібералізація політичного режиму у Російській імперії у 1860-70-х рр. спричинилася до активізації
національних рухів неросійських народів -фіннів, литовців, українців та ін. Однак польське повстання 1863, а
згодом посилення політичної реакції після вбивства Олександра II (1881) посилили репресивні заходи проти
неросійських національних культур (аж до їх фактичної заборони, як у випадку з українським національним
рухом після Валуевського указу 1863 та Емського акту 1876). Нова короткочасна хвиля лібералізації
національної політики і піднесення національних рухів відбулася під час та в перші роки після революції
1905-07, однак їй було покладено край політикою столипінської реакції. В умовах постійних переслідувань
деякі національні рухи (як український і польський) змушені були перенести центр своєї діяльності в
Австрійську імперію, інші (як литовський) - розвинути сітку нелегальних шкіл, видавництв і т.п.
Іншим фактором посилення національних рухів у Європі, особливо у її південній і східній частині, стала
боротьба навколо спадщини Османської імперії, яка в другий пол. 19 ст. переживала занепад. У результаті
Кримської 1853-56, російсько-турецької війни 1877-1878 та повстання південнослов'янських народів Румунія,
Сербія і Чорногорія були визнані на Берлінському конгресі 1878 самостійними державами, а Болгарія - як
автономне князівство під турецьким протекторатом (у 1908 проголошена самостійною державою).
Зворотньою стороною військових поразок Османської імперії було зародження руху “молодотурків” (18601876), які ставили завдання модернізувати свою країну за і зразком європейських національних держав.
Однак під час їхнього правління (1908-1918) молодотуркам не вдалося розв'язати суперечності між
багатонаціональною імперією, яку вони хотіла зберегти, і національною державою, яку вони хотіли
збудувати. Більш успішним були, однак, аналогічні спроби у Японії, де під час правління імператора Мейджі
(1867-1912) була утворена національнадержава за пруським зразком.
Особливістю національних рухів наприкінці 19 -на поч. 20 ст. було те, що вони набрали масового і чітко
політичного характеру. У Західній Європі активізувалось фламандське відродження у Бельгії, каталонське і
баскське - в Іспанії. Політичними вимогами двох останніх було перетворення Іспанії у федеративну державу;
частково вони були зреалізовані у часи Іспанської республіки (1931-1939), однак утвердження диктатури
Франко супроводжувалося відновленням централізму. Деякі із національних конфліктів у Західній Європі
знайшли мирне розв'язання. Норвегія, яка у 1814 перебувала у складі Швеція від'єдналася у 1905; Ісландія,
що з 1830 входила у склад Данії, у 1918 стала незалежною республікою. Більш гострих форм набрала
боротьба за визволення Ірландії з-під влади Англії, яка увінчалась проголошенням Ірландської республіки у
1921, та національні конфлікти на Балканському п-ві: дві балканські війни (1912 і 1913) та вбивство

австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда у Сараєво (28.6.1914) послужили поштовхом до
Першої світової війни.
Перша світова війна 1914-18 привела до розпаду Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій.
Проголошений американським президентом В. Вільсоному “14пунктах”(1918) новий післявоєнний політичний
порядок одним із основоположних принципів визнавав право нації на самовизначення. Його було частково
втілено у Версальській системі, яка визнала утворення й незалежність нових національних держав -Литви,
Латвії, Естонії, Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Югославії. Однак цей принцип був проведений
вибірково. Він не стосувався тих національних рухів, які в часи війни перебували у ворожому до Антанти
таборі Центральних держав (у т. ч. - до українців). Повоєнне влаштування державних кордонів було
проведено так, що деякі формально національні держави (Польща, Румунія) були по суті мініімперіями, в
яких національні меншості становили 20-30% населення; інші ж, утворені як добровільні об'єднання
декількох націй, забезпечували домінатні позиції лише одній (чехам у Чехословаччині, сербам у Югославії).
Інші народи (як українці) опинилися зразу у складі декількох держав. Окрім того, обмеження територій
держав, які зазнали поразки, до їхнього етнічного ядра (Німеччина, Угорщина) породжували серед їхнього
населення сильні реваншистські настрої. Суперечність між проголошеним ліберальними державами (США,
Англією, Францією) правом націй на самовизначення та конкретним його втіленням у Версальській системі
створювало сприятливий грунт для виникнення агресивного, шовіністичного і ксенофобного Н. Його
ідеологічним обгрунтуванням стали расистські теорії А. де Гобіно (1818-1882) та ідеологія інтегрального
націоналізму - націоналізму, який відкидає ліберальні цінності як застарілі ради торжества національних
інтересів і проповідує рішучі і беззастережні дії, - сформульована Ш. Морра (1868-1952) та М. Барре (18621923). В українському національному русі утвердження інтегрального націоналізму було пов'язане з
ідеологією Д. Донцова (1883-1973) та діяльністю Організації Українських Націоналістів у 1930-х рр.
Утвердження тоталітарних режимів у Радянському Союзі, Німеччині, Японії та ін. країнах у 1930-1940
привело до посилення нового типу національних рухів - панславістського, пангерманського і паназіатського.
Панславізм первісно виник серед слов'ян Австрійської імперії, що прагнули її перетворення у федерацію
рівноправних народів, серед яких слов'янські народи становили б більшість. Протягом 19 ст. існувало
декілька різновидів панславістської ідеології (зокрема, лідери Кирило-Мефодіївського Братства прагнули
встановлення федеративної слов'янської республіки з центром у Києві). Однак після краху планів
перетворення Австрійської імперії у федерацію (у зв'язку з проголошенням австро-угорського компромісу
1867) більшість лідерів й ідеологів панславістського руху приписували особливу роль Росії, яка, як справжня
християнська держава, ніби-то була покликана Богом для спасіння людства, поширення ідеалів миру і
справедливості у світі. Після перемоги більшовиків у революції і громадянській війні в Росії 1917-20 ідеологія
панславізму була поєднана з комуністичними гаслами. Росіяни були проголошені справжнім соціалістичним
народом, покликаним ширити ідеали комунізму серед інших націй. Під цими гаслами у 1917-20 була здобута
перемога над національно-визвольними рухами неросійських народів - українцями, вірменами, грузинами та
ін., що прагнули відокремитися від Російської імперії та утворити свої національні держави. Після перемоги
СРСР у Другій світовій війні 1939-45 Й. Сталін зреалізував найсміливіші плани російських панславістів,
об'єднавши всі слов'янські народи під російським керівництвом і поширивши впливи на Центральну і
Південну Європу. Радянське керівництво завдало смертельного удару пангерманському рухові, який
прагнув до об'єднання Німеччини, Австрії, Швейцарії, Данії і скандінавських країн в єдиний союз “нордичної
раси”. З кінця 19 ст. пангерманська ідеологія користувалася все більшими впливами серед громадської
думки і урядової політики Німеччини; найбільшого розквіту вона досягла після приходу в 1933 до влади А.
Гітлера (1889-1945). У 1941 у результаті перемог німецької армії у Європі, пангерманський план був
близьким до свого найповнішого завершення. Разом з пангерманським рухом поразки у Другій світовій війні
зазнав і паназіатський рух, головною метою якого було утвердження влади Японії над Китаєм, Індією та
іншими азіатськими територіями від східного узбережжя Африки аж до західного узбережжя Тихого океану.
Утворення агресивних, шовіністичних і тоталітарних тенденцій у багатьох національних рухах наприкінці
19-у першій пол. 20 ст. було пов'язано з поширенням хвилі антисемітизму (справа Дрейфуса у Франції
(1894), творчість німецького історика Г. фон Трейчке (1834-1896), філософа Є. Дюрінга (1833-1921),
композитора Р. Вагнера (1813-1883), масове винищення євреїв у гітлерівській Німеччині та окупованій нею
території, хвиля антиєврейських погромів у Російсь-кій імперії (1881,1905-1907,1917-1920)та антисемітська
пропаганда в останні роки правління Й. Сталіна, антиєврейська спрямованість національної політики
міжвоєнної Польщі, Румунії і т. п. Реакцією на поширення антисемітизму стало викристалізування ідеології
та практики модерного єврейського Н. - сіонізму. Австрійський журналіст єврейського походження Т. Герцль
(1860-1904) у брошурі “Єврейська держава” (1896) сформулював як кінцеву мету сіонізму еміграцію євреїв у
Палестину й утворення там єврейської національної держави. Єврейська еміграція у Палестину після
Першої світової війни особливо посилилася після приходу до влади А. Гітлера у Німеччині. Сіоністський рух
зустрів опір арабського населення Палестини; перемога єврейських поселенців над арабами привеладо
проголошення у 1948 держави Ізраїль.
Після Другої світової війни 1939-45 основний принцип, який вимагає визнання за націями право на власну
державу, став універсальним і загальноприйнятим. Це відобразилося, зокрема, у розпаді останніх імперій.
Розпад англійської імперії розпочався ще у міжвоєнну добу, коли Англія визнала незалежність Іраку (1932)
та Єгипту (1936). Серед національних рухів в англійських колоніях найсильніше виявився індійський,

особливо, коли його очолив Мохандас Карамчанд Ганді (1869-1948). У 1947 Англія визнала незалежність
Індії. Індійські мусульмани не приєдналися до індійського нац.руху й добилися утворення окремої
національної держави -Пакистану ( 1947). У 1948 проголошена незалежність інших англійських колоній Цейлону (з 1971 - ШріЛанка) і Бірми. Навідміну відрозпаду англійської імперії, який відбувався порівняно
мирно, здобуття незалежності французькими колоніями у Північній Африці й Індо-Китаї супроводжувалося
війнами і масовими насильствами в Алжірі (1954-1962), В'єтнамі, Лаосі, Кампучії (1945-1954). З 1960-х рр.
процес деколонізації охопив Африку. Як і в Азії, приклад дала Англія, проголосивши у 1957 незалежність
Гани. Протягом декількох років незалежність здобули більш ніж 20 африканських колоній. Останніми
відмовилися від своїх колоній у Африці Португалія (1974), Родезія (1980), Південна Африка (1990).
Проголошення незалежності у країнах Азії й Африки у багатьох випадках відкрило шлях до нових воєн, у
яких націоналістичні лозунги тісно перепліталися з соціалістичними і комуністичними. З другого боку,
комуністичні режими самі активно експлуатували національну ідеологію і провадили шовіністичну політику
стосовно окремих народів. У Радянському Союзі домінуючі позиції займала російська нація. Це викликало
опір серед неросійських народів, який набирав нових форм - від збройної боротьби у Західній Україні,
балтійських країнах у перші післявоєнні роки до дисидентських рухів з чітким національним забарвленням у
1960-80-х рр. серед українців, литовців, латвійців, естонців, грузинів, вірмен та ін. Хоча радянська влада
проводила репресії проти неросійських народів, разом з тим вона, зміцнюючи свої власні позиції, об'єднала
розрізнені національні території у складі єдиних республік (наприклад, приєднання Західної України до
Української РСР), сприяла формуванню національних партійно-державних еліт - тобто об'єктивно вела до
зміцнення неросійських народів. Тому з падінням радянського режиму у 1991 розпад СРСР- останньої
імперії -був неминучим.
У сучасному світі Н. залишається універсильним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але
країни з достатньо високим рівнем господарського і культурного розвитку (наприклад, рух
французькомовного населення Квебеку в Канаді, конфлікти між фламандським і французькомовним
населенням у Бельгії та ін.). Все це спростовує передбачення марксистських і ліберальних теоретиків, що Н.
є явищем минулого і що у міру модернізації суспільного життя він відімре. Правдоподібно, Н. залишиться
поширеним явищем у світовому історичному розвитку протягом принаймні ще декількох десятиліть.
Я. Грицак (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:09 | Повідомлення # 8
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПІД ПРОВОДОМ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
1648-57 - див. Хмельниччина.
НАЧАЛЬНА КОМАНДА УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ - вищий орган управління Української Галицької
Армії. Створену в листопаді 1918 Н. К. УГА очолював командант, з червня 1919 - начальний вождь. Н. К.
складалася з двох відділів - оперативного, який керував воєнними діями та організаційно-матеріального, що
займався матеріальним забезпеченням і обслугою діючих частин. Начальними командантами УГА були: з
29.10.1918 - полк. Д. Вітовський, з 5.11.1918 - полк. Г. Коссак, з 9.11.1918- полк. Г. Стефанів, з 10.12.1918ген. М. Омельянович-Павленко. з 9.6.1919 - ген. О. Греков, з 5.7.1919-ген. М. Тарнавський, з 7.11.1919 -ген.
О. Микитка. Під час з'єднання з Червоною Армією (див. Червона Українська Галицька Армія) обов'яжи
начального вождя виконував полк. А. Шаманек, на поч. березня 1920 - полк. Вітошинський. Начальниками
штабу Н.К. УГА були: з 2.11.1918 - полк. М. Маринович, з 5.11.1918 -отаман С. Горук, з 10.12.1918 - полк. В.
Мешковський, з 13.2.1919 - полк. В. Курманович, з 8.6.1919- полк. К. Штіпшіц-Тернова, з 5.7.1919-полк. А.
Шаманек, з 7.11,1919 - ген. Г. Ціріц, з 10.2.1920 - полк. А. Шаманек.
НЕБАБА МАРТИН (кін. 16 ст. - п. 6.7.1651)-видатний український полководець періоду національновизвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, полковник чернігівський
(1649-51). Походив з м. Коростишева (тепер Житомирська обл.). З молодих літ перебував на Запоріжжі,
деякий час був отаманом. У травні 1648 очолив народне повстання проти польської шляхти на ЧерніговоСіверщині. Став організатором і першим полковником Борзненського полку, а з поч. 1649-полковник
чернігівський. Влітку 1649 за дорученням Б. Хмельницького командував українськими військами у Білорусі.
Учасник Пилявецької битви 1648 та походу козацьких військ у Галичину. В жовтні 1648 Н. очолював
авангард української армії під час походу на Замостя. На поч. 1649 - наказний гетьман лівобережних полків.
На чолі свого полку брав участь у Зборівській облозі 1649 та Зборівській битві 1649. Виступав проти
укладення Зборівського мирного договору 1649. Влітку 1651 полк під командуванням Н. взяв в облогу
Гомель, але внаслідок наступу значних польсько-литовських сил був змушений відступити. Керував
обороною Чернігово-Сіверщини від нападу військ князя Я. Радзивілла. Загинув у бою з переважаючими
силами ворога під Ріпками поблизу Лоєва (тепер Білорусь). За переказами, Я. Радзивілл, вражений
мужністю Н., наказав над місцем його захоронения насипати високу могилу.
НЕГАЙНИЙ СУД (Наглий суд) - цивільні суди, які мали риси військових трибуналів, в 1931-34 у Польщі.
Створені за розпорядженням Ради. Міністрів Польщі від 4.11.1931 для боротьби з українським національновизвольним рухом, в основному для розправ над членами Організації Українських Націоналістів і
Української Військової Організації на території Польщі, у т. ч. на окупованих землях Західної України.
Судочинство здійснювалось без попереднього процесу дізнання. Слідство, яке вів сам прокурор або
представник поліції, повинно було завершитись в обмежений термін-21 день з часу затримання
підозрюваних. Визнаних винними у скоєнні злочину Н.с. засуджував до смертної кари або до 10-15-річного

ув'язнення. В 1931-34 за вироками Н.с. до смертної кари було засуджено В. Дуника, М. Маленького, П.
Мадею, Д. Данилишина, В. Біласа, М. Лемика, С. Корпана, О. Литвина, Т. Здриля, І. Шевчука та ін. Фактично,
сама причетність до націоналістичної організації каралась Н.с. довготривалими термінами ув'язнення. Н.с.
ліквідовані під тиском міжнародної громадської думки та у зв'язку з посиленням революційної боротьби ОУН
28.10.1934.
НЕДІЛЬНІ ШКОЛИ -безплатні загальноосвітні або професійно-технічні школи в Україні у першій пол. 19 ст. на поч. 20 ст. для дітей та дорослих, які з різних причин (брак коштів, праця протягом тижня) не могли
відвідувати загальні школи.- Н.ш. працювали у недільні та святкові дні. Першу Н.ш. у Києві відкрито
11.10.1859, а всього у місті їх було 5. Існували Н.ш. у Полтаві, Одесі, Харкові, Чернігові, Ніжині та ін. містах.
Всього в Україні у 1859-60 діяло 68 Н.ш. У Н.ш. викладала українська інтелігенція, студенти, вчителі,
гімназисти. Навчання велося українською мовою. Розвитку системи Н.ш. багато сприяли X. Алчевська, В.
Антонович, М. Драгоманов, О. Кониський, П. Чубинський та ін. У Н.ш. навчання тривало 1-3 години у двох
групах - для неписьменних, і тих, хто вже знав грамоту. Учні вивчали Закон Божий, граматику, арифметику,
малювання, знайомилися з історією та культурою України. У 1862 російський уряд закрив Н.ш., а деякі
організатори Н.ш. зазнали переслідувань. Свою діяльність Н.ш. почали відновлювати в 70-х рр. 19 ст.
НЕЖИВИЙ СЕМЕН (1744 - р. см. невід.) -один з керівників національно-визвольного повстання проти
польського панування у Правобережній Україні в 1768 (див. Коліївщина). За походження селянин із с.
Мельників (тепер Чигиринського р-ну Черкаської обл.). Навесні 1763 Н. очолив гайдамацький загін, що діяв в
районі Чигирина, Канева, Черкас, Сміли. Н. називав себе запорізьким отаманом Уманського куреня. Під час
переговорів з командуванням російської прикордонної частини гусарський полковник Чорба підступно
схопив і заарештував Н. Загін Н., незважаючи на запеклий опір російським військам, був розбитий. За
вироком Київської губернської канцелярії Н. було покарано батогами і заслано у Нерчинськ на каторжні
роботи. Дальших відомостей про його долю немає.
“НЕЗАЛЕЖНИКИ” - ліва фракція Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, яка сформувалась
під час роботи VI з'їзду УСДРП 10-12.1.1919. Виступала за встановлення радянської влади в Україні у формі
“робітничо-селянських рад”, проголошення України незалежною соціалістичною республікою, укладення
негайного миру з більшовиками і продовження бойових дій проти військ Антанти. До “Н.” належали А.
Пісецький (А. Річицький), М. Авдієнко, А. Драгомирецький, М. Ткаченко, Ю, Мазуренко, 3. Висоцький та ін.
Офіційний орган фракції -“Червоний Прапор”. З самого початку більшовицької окупації України залишались
легальною опозиційною партією. Однак незабаром, політика більшовицького уряду в Україні штовхнула “Н.”
на відкрите повстання проти нього. Для керівництва повстання було створено Всеукраїнський Революційний
Комітет на чолі з А. Драгомирецьким, а повстанські загони очолював Ю. Мазуренко. Ліва течія УСДРП
(незалежних) не підтримала виступу і залишилась в легальній опозиції до уряду, створила УСДРП
(незалежних лівих). Керівниками цієї групи були Гукович, Дігтяр, Паньків та ін. У серпні 1919 “Н.” ліві
об'єдналися з боротьбистами, утворивши Українську Комуністичну Партію (боротьбистів). Більша частина Н.
на установчому з'їзді в Києві у січні 1920 проголосила себе самостійною політичною партією - Українською
Комуністичною Партією (УКП).
НЕМИРИЧ ЮРІЙ - (н., можливо, 1612 - п. серпень 1659) - визначний український державний і політичний
діяч 50-х років 17 ст., дипломат. Н., за деякими дан., у с. Черняхові на Київщині. Походив з українського
шляхетського роду Немиричів. Навчався в аріанській академії в Ракові. Здобув вищу освіту в ун-тах Лейдена
і Базеля (1630-34), Оксфорда, Кембріджа, а згодом -Парижа. Там написав кілька праць з філософії й
богослів'я, зокрема “Discursus de bello Moscovi-tico Anno 1632” (1632) та ін. Лідер українських протестантівсоциніан, один з засновників аріанської академії у Киселині на Волині. Власник великих маєтків у
Правобережній і Лівобережній Україні. Утримував надвірні війська, на чолі яких брав участь у польськомосковській війні 1632-34 та війні зі Швецією. Був підкоморієм київським. Ставши визнаним лідером
українських социніан, Н. відстоював їхні права на Люблінському трибуналі 1636 і на сеймах 1637-39. У 1646
як прихильник аріанства зазнав переслідувань з боку польського уряду, був позбавлений значної частини
маєтків та засуджений до вигнання з Речі Посполитої. Під час Хмельниччини воював на боці польських
військ, генерал-полковник. З 1655 приєднався до шведського короля Карпа Х Густава. Був призначений
генералом кавалерії, взяв участь у воєнних діях у Трансільванії і Польщі. На поч. 1657 Н. перейшов на
українську службу і став щирим прихильником політичних планів Б. Хмельницького. Вів тривалі переговори
з шведським урядом, які завершилися підписанням Корсунської угоди 1657, за якою Швеція визнавала
Україну незалежною державою. Влітку 1657 Н. прийняв православ'я і отримав звання полковника. Після
смерті Б. Хмельницького підтримував гетьмана І. Виговського. Автор проекту Гадяцького договору 1658 і
маніфесту українського уряду до європейських держав. Очолював українську делегацію на польському
сеймі в 1659 для ратифікації договору. В 1658-59 - канцлер Великого Князівства Руського. Брав участь у
Конотопській битві 1659. У серпні 1659 очолював гетьманські війська на Чернігівщині. Загинув в бою з
військами московського воєводи В. Шереметьева поблизу Ніжина.
НЕМИРИЧІ - український шляхетський рід на Київщині. Відомий з 1528. У кін. 16 ст. поділився на дві лінії Черняхівську і Олевську. Найвідоміші представники роду: Иосиф Н. (рр. н. і см. невід.) - київський земський
судця (1580-90); Андрій Н, (рр. н. і см. невід.) - київський земський суддя, родоначальник Черняхівської лінії
роду, представники якої були прихильниками протестантської течії- социніан. Степан Н. (р. н. невід. - п.
1630) - підкоморій київський, батько Ю. Немирича. Навчався в Альтдорфському і Базельському ун-тах. Брав

участь в укладенні Куруківського договору 1625. Юрій Н. (бл. 1612 -1659) - визначний український державний
і політичний діяч кін. 50-х рр. 17 ст., дипломат (див. Ю. Немирич). Степан Н. (1626-30 - 22.2.1684) український військ діяч, брат Юрія Н. Видатний артилерист свого часу. Під час національно-визвольної війни
українського народу 1648-57 воював на боці Польщі. Під впливом свого брата Юрія Н. перейшов на службу
до українського війська. В 1658-59 - генерал артилерії Великого Князівства Руського, пізніше каштелян і
воєвода київський. Матвій Н. (рр. н. і см. невід.) - син Иосифа Н., фундатор Люблінського братства,
родоначальник Олевської лінії роду Н. Представники цієї лінії роду підтримували православ'я, але в другий
пол. 17 ст. сполонізувалися і прийняли католицтво.
НЕМІТЦ ОЛЕКСАНДР (26.7.1879-1.10.1967)-український військовий діяч, контрадмірал, командуючий
Чорноморським Флотом. Н. у с. Котюжани у Молдові. Закінчив Морський корпус (1900), старшинські гарматні
класи (1903), Воєнно-Морську академію (1912). З 1903 проходив службу на Чорноморському Флоті. З боку
командування флотом піддавався покаранню восени 1905 за відмову розстрілювати екіпаж повсталого
військового судна “Прут”, 1906 виступав у якості захисника повсталих матросів Севастополя на судовому
процесі. В роки Першої світової війни 1914-18 був відряджений до Ставки верховного головнокомандування
російської армії, з 1915 командував канонеркою “Донець”, дивізіоном есмінців, мінною дивізією. У квітні 1917
Н. був обраний головою Союзу офіцерів-республіканців Чорноморського Флоту. В серпні 1917 призначений
Українською Центральною Радою командуючим Чорноморським Військовим Флотом з підвищенням у ранзі
до контрадмірала. У 1918 перейшов на бік радянської влади, був прийнятий у Червону Армію. Влітку і
восени 1919 був начальником штабу Південної групи Дванадцятої армії, яка під проводом Й. Якіра
пробилась із Одеси до Житомира. У лютому 1920 призначений командуючим Чорноморським Флотом. З
1924 виконував особливі доручення голови РВСР Л. Троцького, професор кафедри стратегії й тактики
Військово-морської та Військово-повітряної академії радянських збройних сил. З 1947 у відставці, віцеадмірал. Помер у Ялті, похований у Москві.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:09 | Повідомлення # 9
НЕРОНОВИЧ ЄВГЕН (1888 - квітень 1918) -український політичний діяч. Н. біля м. Пирятин (тепер
Полтавська обл.). Вчився у Петербурзі, де брав участь в українському студентському русі. У 1907 Н. став
одним із засновників першого гімназійного друкованого органу “Відродження”. В 1913 очолював редакцію
газети “Український Студент”. Діяч Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. В 1917-18 Н.
входив до складу Української Центральної Ради та Малої Ради. Очолював ліву фракцію УСДРП, яка
виступала за створення незалежної української радянської держави. Перейшов до більшовиків. З березня
1918 Н. - народний секретар військових справ більшовицького уряду в Україні (див. Народний Секретаріат).
У кін. березня 1918 вийшов зі складу Народного Секретаріату. В квітні 1918 Н. розстріляний українськими
військами у м. Великі Сорочинці. В 1925 Великі Сорочинці на честь Н. було перейменовано на Нероновичі. В
1931 повернено стару назву.
НЕСТЕРЕНКО ДМИТРО (р. н. невід. - листопад 1708) - сотник батуринський (1691-1708) Ніжинського полку,
один з найближчих співробітників гетьмана І. Мазепи. Виконував важливі дипломатичні доручення, в 1699
брав участь у мирних переговорах з Туреччиною. В листопаді 1708 Н. був одним з керівників оборони
Батурина від московських військ. Захоплений у полон і страчений у Глухові.
НЕСТЕРЕНКО МАКСИМ (рр. н. і см. невід.) -видатний військовий і дипломатичний діяч 30-50-хрр. 17 ст.,
корсунський полковник. У 30-50-хрр. 17 ст. брав участь у козацькому повстанні під проводом П. Павлюка і К.
Скидана. З 1638 К. став корсунським сотником. В 1646 разом з Б.Хмельницьким та
ін. козацькими старшинами вів переговори з польським королем Владиславом IV Вазою про умови участі
козаків у поході проти Туреччини. З літа 1648 Н. - полковник корсунський, один з найближчих сподвижників
Б. Хмельницького. В грудні 1649 - березні 1650 разом з С. Косовим очолював українське посольство до
Варшави, яке взяло участь у роботі польського сейму по затвердженню умов Зборівського мирного договору
1649. У 1655 разом з полковником І. Богуном обороняв Немирів і Брацлав від татар. Дальша його доля
невідома.
НЕСТОР (бл. 1055 - бл. 1113) - видатний український письменник і літописець. У 1074-78 -ченець,
ієродиякон Києво-Печерського монастиря. В “Читанні про життя і згублення... Бориса і Гліба” Н. закликав
князів боротись за єдність українських земель. Н. - автор твору “Житіє Феодосія, ігумена Печорського”
(бл.1091). На думку М. Грушевського, І. Крип'якевича, Д. Дорошенка Н. був автором і упорядником “Повісті
минулих літ” (бл. 1113-14). Помер і похований в Києво-Печерському монастирі.
НЕЧАЙ ДАНИЛО [р. н. невід, -п. 10(20).2.1651] -визначний український військовий діяч періоду
Хмельниччини, полковник брацлавський (1649-51), один з найближчих сподвижників Б. Хмельницького. Брат
І. Нечая. Походив з українського шляхетського роду на Київщині; за ін.дан., на Поділлі. Козакував з 40-х рр.
17 ст. На поч. національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57
став козацьким полковником. Напередодні Пилявецької битви 1648 очолював гарнізон м.
Староконстянтинова. Під час походу української армії у Галичину за дорученням Б. Хмельницького здобув
замок у Бродах, брав участь в облозі Замостя. За деяк. дан., у грудні 1648 був призначений київським
полковником. На поч. 1649 обраний полковником Брацлавського полку. В травні 1649 полк Н. утримував
Меджибіж до підходу головних козацьких сил під командуванням М. Кричевського. Відзначився під час

Збаразької облоги 1649 та Зборівської битви 1649. Виступив проти укладення Зборівського мирного
договору 1649. Вимагав продовження боротьби з польськими загарбниками, відмовлявся впустити шляхту
до маєтків і контролював територію по лінії Сатанів-Бар-Студениця (на Дністрі). У вересні 1650 Н. очолював
козацькі полки, які розбили військо В. Лупула і здобули столицю Молдавії Ясси, примусивши молдавського
господаря укласти союзний договір з Гетьманщиною. Виконуючи умови Зборівського мирного договору
1649, охороняв півд.-західну частину визволених українських земель по лінії Красне-Мурафа-ШаргородЧернівці. Загинув 10(20).2.1651 у бою проти польських військ під командуванням М. Калиновського і С.
Лянцкоронського, обороняючи Красне на Поділлі. За деяк. дан., похований біля Черемошного (тепер
Погребищенський р-н Вінницької обл.).
НЕЧАЙ ІВАН (р. н. невід. - п. після 1669) -український військовий діяч 50-х рр. 17 ст., полковник білоруський,
гомельський, могилівський (з 1656). Брат Д. Нечая, зять Б. Хмельницького. З 1649 брав участь у
національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 у складі
Брацлавського полку. В 1650-53 - український посол у Кримському ханстві. В серпні 1654 після заключения
Переяславського договору 1654 повернувся в Україну. Після смерті І. Золотаренка посланий Б.
Хмельницьким обороняти північні кордони України і 29.1.1656 призначений білоруським полковником. Був
наказним гетьманом Білорусі. Активно протидіяв політиці Московщини у Білорусі, дипломатичними
заходами домігся утримання частини білоруських земель під протекторатом України. Запроваджував на
білоруських землях козацький устрій. Підтримував політику гетьмана І. Виговського. 4.12.1659 під час облоги
Бихова від московських військ потрапив у полон і був засланий до Тобольська. Бл. 1663 повернувся в
Україну. В 1669 Н., будучи полковником козацького полку, їздив до П. Дорошенка з пропозицією про
введення на польський престол московського царя. Історичних даних про дальшу його долю немає.
НИЖАНКІВСЬКИЙ ОСТАП (24.1.1862 -22.5.1919) - відомий український композитор, диригент і громадськополітичний діяч. Н. у с. Малі Дідушичі (за ін.дан., у Стрию) на Львівщині. Батько С. Нижанківського. Навчався
у Дрогобицькій гімназії та Львівській духовній семінарії, а в 1897 склав іспит на вчителя музики у Празькій
консерваторії. Деякий час був священиком у Завадові поблизу Стрия. В 1885 заснував музичне видавництво
“Музикальна Бібліотека” (1885-87), яке публікувало твори українських композиторів, зокрема, А. Вахнянина,
М. Лисенка, П. Ніщинського, М. Вербицького, С. Воробкевича та ін. Н. був активним пропагандистом
українського хорового мистецтва, засновником і диригентом товариства “Боян” у Бережанах (1892),
диригентом “Бояна” у Львові (1895-96) та Стрию (1900-14). Брав активну участь в організації та проведенні
Шевченківських концертів у Львові, Тернополі, Дрогобичі, Стрию. Н. був одним з організаторів української
молочної кооперації в Галичині, ініціатором створення Крайового Господарсько-Молочного Союзу
(Маслосоюз; засн. в 1907) у Стрию. В 1918-19 входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО
УНР 1918-19, очолював повітовий комісаріат на Стрийщині. В травні 1919 Н. був заарештований польською
окупаційною владою і розстріляний без суду у Стрию. Автор багатьох хорових творів (“Гуляли”, “З окрушків”
на сл. Ю. Федьковича, “В'язанка слов'янських гімнів”, “Наша дума, наша пісня” на сл. Т. Шевченка),
численних солоспівів (“Пісня вечірня”, “О не забудь”, “В гаю зеленім”, на вірші Т. Шевченка - “Вітер в гаю
нагинає”, “Минули літа молодії”), обробок народних пісень (зб. “Українсько-русинські народні пісні”, 1907).
НИЖАНКІВСЬКИЙ СТЕПАН (бл. 1897 -9.6.1931) - український військовий і політичний діяч, старшина
Української Галицької Армії, член УВО і ОУН (з 1929). Син О. Нижанківського. Учасник українсько-польської
війни 1918-19. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 змушений емігрувати
до Чехо-Словаччини. В 1920-х рр. активно займався створенням українських молодіжних політичних
організацій. Став одним з провідних членів Групи Української Національної Молоді, ініціатором створення і
головою Центрального Союзу Українського Студентства. З поч. 1927 за дорученням ГУНМ вів переговори з
керівництвом Легії Украінських Націоналістів про об'єднання цих двох організацій, що привело до
створення координаційного центру їх діяльності - Союзу Організацій Українських Націоналістів (з липня 1927
- секретар СОУН), а в січні 1928 - до повного організаційного об'єднання у Союзі Українських Націоналістів.
У 1927-28 Н. брав участь у Конференціях українських націоналістів у Берліні та Празі. В лютому 1929 під час
роботи Першого Конгресу Українських Націоналістів у Відні виступав з доповідями “Проблема майбутнього
устрою України” і “Фашистська Італія”. Після створення Організації Українських Націоналістів став її
членом, виконував обов'язки члена Головного Суду ОУН та відповідального редактора органу ПУН
“Розбудова Нації”. В 1930 Голова Проводу Є. Коновалець підтримав кандидатуру Н. на посаду Крайового
Провідника ОУН на ЗУЗ та одночасно Крайового Команданта УВО. Проте тяжка хвороба перешкодила Н.
очолити націоналістичний рух на західноукраїнських землях. Помер у Стрию.
НИКИФОР І (р. н. невід. - п. квітень 1121) -православний церковний діяч, митрополит Київський (1103 - 21;
за ін. дан., з 1104). За національністю грек. Був присланий на митрополичу кафедру з Константинополя. Під
час Київського повстання 1113 брав участь у вирішенні питання про запрошення на великокнязівський
престол переяславського князя Володимира Мономаха. Н. - автор творів “Послання до великого князя
Володимира Мономаха про піст і стриманість від почуттів”, “Повчання про піст до народу” та “Послання про
латинян до великого князя Ярослава Святополчича”. Послання є цінним історичним джерелом для
характеристики внутрішньої політики Володимира Мономаха та його особи.
НИКИФОР II ФОКА (бл. 912 - 11.12.969) -візантійський імператор (963-69). Походив зі знатного роду Фок.
Висунувся як полководець у війнах з арабами, з 954 - головнокомандуючий. В 961 відвоював у арабів о. Кріт.
Вступив на престол внаслідок повстання малоазійської військової знаті. Внутрішню політику проводив в

інтересах світських феодалів. Своєю новелою (законом), виданою у 964, заборонив заснування нових
монастирів і обмежив зростання церковного землеволодіння. В 967 скасував право селян-общинників і
стратіотів (служилі люди) на першочергову купівлю землі у великих землевласників (дінатів). Вів успішні
війни з арабами, відвоював у них Кілікію і Кіпр (965) та Пн. Сирію з Антіохією (969). У 966 Н. II Ф. розпочав
війну проти Болгарії. Намагаючись використати в своїх завойовницьких походах проти болгар збройні сили
Київської держави, закликав на допомогу князя Святослава Ігоровича. Однак Святослав, зайнявши в 968
частину Болгарії, виступив проти Візантії. Занепокоєний діями Святослава, Н. II Ф. підбурив печенігів
напасти на Київ і цим примусив київську дружину повернутись у Придніпров'я. Був вбитий під час заколоту
Іоанна Цімісхія.
НИКИФОРОВА МАРУСЯ (р. н. невід. -29.8,1919) - діячка повстанського руху часів української революції
1917-21. Н. у Олександрівську на Катеринославщині. У 1904 приєдналася до анархістського руху. У 1905
засуджена до смертної кари, однак здійснила втечу з одиночної камери Петропавловської фортеці. У 1910
перебувала в Японії, пізніше - у США. Активно працювала у Федерації анархо-комуністичних груп Північної
Америки та Канади. У 1914-17 жила в Англії, Франції, Швейцарії. У 1917 повертається в Україну і згодом
налагоджує контакти з Н. Махном. У 1918 створила т. зв. “Чорну Гвардію”, яка діяла в районі Гуляйполя.
Після тактичних та ідеологічних розходжень з Н. Махном, Н. почала діяти самостійно, визнаючи за єдино
можливу тактику індивідуальний терор. Під час підготовки замаху на А. Денікіна її було заарештовано у
Сімферополі та страчено білогвардійцями. Терористи з групи Н. продовжували ще деякий час свою
діяльність. Найвідоміший з терористичних актів - вибух бомби у приміщенні Московського комітету РКП(б),
коли було вбито 12 і поранено 55 чоловік, між ними - членів вищого партійного керівництва ВКП(б). К.
Бондаренко (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:10 | Повідомлення # 10
НИКОН ВЕЛИКИЙ (р. н. невід. - п. 1088) -церковно-політичний діяч Київської Русі, літописець. Не пізніше
1058 поселився разом з Антонієм Печорським у печері на березі Дніпра. В 1061 поїхав у Тмутаракань, де
заснував монастир. У 1068 повернувся у Києво-Печерський монастир. Під час Київського повстання 106869 як прихильник князя Ізяслава Ярославича знову був змушений залишити Київ і оселитися в Тмутаракані.
Після повернення в Київ - ігумен Києво-Печерської Лаври (1078-88). Деякі вчені вважають, що він був
автором продовження Київського літописного зведення 1037 і літописного зведення 1073 - одного з джерел
“Повісті минулих літ”. На думку ряду дослідників, Н. увів до літопису переказ про поєдинок тмутараканського
князя Мстислава Володимировича з косозьким князем Редедею (1022),-обробив т.зв. корсунську версію про
хрещення князя Володимира Святославича, оповідання про три помсти княгині Ольги древлянам (946) та ін.
НИКОНІВ НАУМ (1873-7.11.1925)-український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. У роки Першої
світової війни 1914-18 -командир дивізії 34-го стрілецького корпусу, полковник російської армії. Спільно з
командиром корпусу генералом П. Скоропадським у серпні 1917 брав активну участь в українізації корпусу,
зокрема, з 104-ї й 153-ї дивізій зформував Першу Українську дивізію. Був призначений командиром одного з
її чотирьох полків. У кін. 1917 Н. відзначився в боях за шепетівський залізничний вузол. У лютому 1918
більшовиками у Києві були розстріляні командир корпусу генерал Я. Гандзюк і начальник штабу генерал І.
Сафонов. У період Гетьманату група вояків корпусу на чолі з полковником Н. поступила на службу до
Збройних Сил Української Держави. В 1919 призначений командиром Волинської дивізії Армії УНР, у ході
Першого Зимового походу був заступником командира групи (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921).
По закінченні походу влітку і восени 1920 очолював резервні війська армії. З листопада 1920 перебував у
таборі інтернованих українських частин у Панпуті як командир резервів і член штабу групи, до якої входили
5-та Херсонська дивізія, Окремий кордонний корпус, частини резерву, тилу, польової жандармерії. З липня
1921 з військовими частинами переведений до табору Щеп'юрно, де і помер. Похований на військовому
українському цвинтарі поруч з 400 старшинами і козаками Армії УНР.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
НІЖИНСЬКИЙ ЛІЦЕЙ (Безбородьківський ліцей) - один з найстаріших вищих учбових закладів в Україні.
Заснований у 1820 як гімназія вищих наук на кошти князя І. Безбородька у Ніжині. Гімназія 39-річним курсом
навчання була прирівняна до університету. Першим директором ліцею був В. Кукольник. У 1832 гімназію
реорганізовано у технічний (фізико-математичний ліцей) для підготовки військових офіцерів. У 1840
перетворено на юридичний ліцей. У 1875 ліцей було реорганізовано у історико-філологічний інститут ім.
князя О. Безбородька. Інститут готував вчителів для середніх учбових закладів. У 1876-1921 виходили
“Известия Историко-Филологического Института”, в яких публікувалися праці з української і всесвітньої
історії професорів і студентів інституту. Першим ректором ін-ту був М. Лавровський. Вихователями Н.л. були
видатні українські письменники, вчені, громадські діячі, серед них -М. Гоголь, Є. Гребінка, Л. Глібов, В.
Тарнавський, О. Лазаревський та ін. У 1920 Н.л. реорганізовано в інститут народної освіти, згодом Ніжинський педагогічний інститут ім. М. В. Гоголя.
НІКОВСЬКИЙ АНДРІЙ (14.10.1885 - 1942) -український політичний і державний діяч, літературознавець і
публіцист. Н. у Малому Буялику на Одещині. Закінчив Одеський ун-т. У 1910-14 -редактор київської газети
“Рада”, 1917-19 -“Нова Рада”, а в 1915 - журналу “Основа” в Одесі. Член Товариства Українських
Поступовців і Союзу Українських Автономістів-Федералістів (з вересня 1917 - Українська Партія СоціалістівФедералістів), з червня 1917 -заступник голови цієї організації. В квітні 1917 Н. був обраний до складу
Української Центральної Ради, згодом Малої Ради. На поч. листопада 1917 увійшов до складу Крайового

комітету для охорони революції на Україні, пізніше був призначений комісаром Києва. В серпні-вересні
1918 очолював Український Національний Союз, що стояв в опозиції до гетьманської влади. В 1920 -міністр
закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича. В 1920 Н. був призначений головою Комісії по виробленню
Конституції Української Народної Республіки (створена 30.8.19230), яка працювала у Тарнові (Польща). В
1924 Н. повернувся в Україну. Займався науковою роботою в історико-філологічному відділі ВУАН (див.
Українська Академія Наук). Засуджений підчас процесу Спілки Визволення України до тривалого ув'язнення.
Відбував термін ув'язнення в соловецьких таборах, де і загинув. Автор книги нарисів “Vita Nuova” (1919),
“Словника українсько-російського” (1927), перекладів творів В. Шекспіра, М. Гоголя, Дж. Лондона та ін.
НІМЕЦЬКЕ ЯБЛІННЕ - м. у Пн. Чехії. В Н. Я. з травня 1919 до жовтня 1921 знаходився найбільший у ЧехоСловаччині табір інтернованих вояків Української Галицької Армії. З них було сформовано Українську
Бригаду, яка нараховувала бл. 80 старшин і 5 тис. бійців. Командирами бригади були призначені полк. А.
Варивода, з жовтня 1920 - ген. В. Курманович. У таборі проводився систематичний військовий вишкіл і
активна культурно-освітня робота. З кін. 1920 виходила газета “Український Стрілець”. У жовтні 1921
інтернованих бійців з Н. Я. було переведено до табору у Йозефові.
НІЩИНСЬКИЙ ПЕТРО ІВАНОВИЧ [літ. псевд. Петро Байда; 9(21).9.1832 - 4(16).3.1896] - відомий
український композитор і поет-перекладач. Н. у с. Неменка (тепер Іллінецького р-ну Вінницької обл.).
Навчався у Київській духовній семінарії. В 1856 закінчив Афінський ун-т (філософський і богословський фти), пізніше - здобув ступені магістра наук. Після повернення на батьківщину викладав російську і грецьку
мови у навчальних закладах Петербурга ( 1857-60), Одеси (з 1860), Ананьева (з 1855, тепер Одеська обл.),
Бердянська (1888-90). Збирав та здійснював обробку українських народних пісень (“Байда”, “Ой, гук, мати,
гук”), писав музичні твори, організовував музичні колективи і керував ними. В 1875 Н. створив музичну
картину “Вечорниці”, як вставну сцену до вистави “Назар Стодоля” Т. Шевченка (вперше виконана в цьому ж
році артистичним гуртком М. Кропивницького уЄли-саветграді). Широковідомим став чоловічий хор з
“Вечорниць” - “Закувала та сива зозуля”. Н. підтримував зв'язки з відомими українськими культурними і
громадськими діячами М. Лисенком, М. Кропивницьким, І. Карпенком-Карим, П. Саксаганським, А.
Желябовим та ін. З 1820 жив у с. Ворошилівці (тепер Тиврівського р-ну Вінницької обл.). Н. перекладав на
українську мову твори античних класиків (“Антігону” Софокла, 1883; “Одіссею” Гомера, 1889, 1892; 6 пісень з
“Іліади” Гомера, 1902-03), а також переклав на грецьку мову “Слово о полку Ігоревім” (1881). Автор
підручника з грецької граматики та розвідок про грецьку музику.
“НОВА ГЕНЕРАЦІЯ” - літературна організація українських футуристів, що виникла в 1927 у Харкові. До
об'єднання входили М. Семенко (голова), Г. Шкурупій, 0. Полторацький, А. Чужий, М. Скуба та ін.
Продовжуючи лінію “Аспанфуту”, учасники Н. Г. проголошували гасло модернізації української літератури
шляхом поєднання інтернаціоналізму та пролетарської культури з модерними мистецькими течіями Заходу.
Видавали однойменний журнал Н.Г. (ред. М.Семенко), що виходив з жовтня 1927 до грудня 1930 у Харкові.
В 1929 Н.Г. було перейменовано у ВУСКК (Всеукраїнську спілку робітників комуністичної культури), а з 1930ОППУ(Об'єднання пролетарських письменників України). В січні 1931 Н.Г. шляхом прямого політичного
тиску примусили самоліквідуватися.
“НОВА РАДА” - українська щоденна газета, що виходила з березня 1917 до січня 1919 у Києві. Видавалася
за ініціативою Товариства для підмоги літературі, науці і штуці як продовження газети “Рада”, закритої
російським урядом у липні 1914. З 1918 - офіційний орган Української Партії Соціалістів-федералістів.
Редагували газету А. Ніковський і С. Єфремов.
НОВА СЕРБІЯ - адміністративно-територіальна одиниця в Україні, створена російським урядом з пн-зх.
частини Запоріжжя (пн. частина Кодацької і Бугогардівської паланок) офіційно для оборони Пд. України від
нападу турків і татар, а фактично - для приборкання запорожців. У 1751 з Австрії в Україну емігрувало 218
сербів і угорців на чолі з полк. І. Хорватом, а згодом - болгари, волохи і греки з Туреччини, їх було поселено
на території Запоріжжя від Дніпра на Сх. до р. Синюхи на Зх. від верхів'їв річок Інгулу та Інгульця на Півд. до
річок Великої Висі та Омельника на Півн. У 1752 заселена територія названа Н.С. Царським указом від
23.3.1764 військові поселення у Н.С. було ліквідовано, і вона увійшла до складу створеної Новоросійської
губернії. Із поселенців Н.С. було утворено два полки: Пандурський піхотний і гусарський, які стали
одночасно адміністративно-територіальними одиницями. Полки об'єднувались в корпус. Штаб-квартира
знаходилась у Новомиргороді. В 1754 на території Н.С. було засновано фортецю св. Єлизавети (з 1775 - м.
Єлисаветград, тепер - м. Кіровоград), яка стала адміністративним центром. У 1754 у Н.С. переселено
українських козаків з Лівобережної України, з яких сформували Новослобідський полк. Абсолютну більшість
населення Н.С. становили українські козаки і селяни, вихідці з Правобережної і Лівобережної України.
НОВА СІЧ - остання із Запорозьких Січей, що існувала на українських землях у 1737-75. Н.С. відома також
як Підпільненська, Покровська, Краснокутівська. Після знищення за наказом Петра І у 1709 Запорозької Січі
(т. зв. Старої або Чортомлицької Січі), значна частина козаків, рятуючись від переслідувань царського уряду,
змушена була переселитися у татарські володіння. Там ними були засновані Олешківська Січ та Кам'янська
Січ. Важке економічне становище, переслідування з боку татар, змушували запоржців клопотати перед
російським урядом про дозвіл на повернення в Україну. Наприкінці березня 1734, у зв'язку з необхідністю
зміцнення південних кордонів Російської імперії, такий дозвіл козаки отримали. Для заснування Н.С. було
обрано місце, розташоване за 5 км. від Старої Січі, на березі р. Підпільної (притока Дніпра). Тут було

збудовано укріплення з високим земляним валом, вежами та ровом. Н,С. поділялася на внутрішній кіш,
зовнішній кіш та цитадель (т. зв. Новосіченський ретраншемент).
Внутрішній кіш мав вигляд правильного круга, в центрі якого був рівний майдан. У східній частині площі
містилася дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці збудована за часів отамана І. Малашевича у
1734. Поруч з церквою була висока дзвіниця, що виконувала також функції сторожової вежі. Тут же
містились пушкарня, яка була одночасно січовою тюрмою, військова скарбниця, окреме житлове
приміщення для духовенства, а також будинок кошового отамана, над яким на час його присутності на Січі
встановлювався білий прапор, Навколо майдану були розміщені 38 куренів, біля яких - курінні скарбниці та
будиночки військової та курінної старшини. Зовнішній кіш (часто називали передмістям, слободою, торговим
базаром та ін.) був відділений від внутрішнього окремим валом, в якому були влаштовані кам'яні ворота з
вежею, що завжди охоронялись козаками. Тут містились будинки козаків, торгівців та ремісників, а також
понад 100 торгових комор та шинків. Зовнішній кіш був також оточений фортифікаційними спорудами.
У 1735 за наказом царського уряду для встановлення нагляду над запорожцями збудовано цитадель, У
цитаделі постійно перебував російський гарнізон (дві роти солдат з шістьма гарматами), знаходився будинок
коменданта, офіцерські, інженерні та артилерійські приміщення, солдатські казарми, склади амуніції та
гауптвахта. Зовні вся територія Н.С. була обнесена високим валом з частоколом та ровом. Доповнювали
систему оборонних споруд Н.С, численні сторожові вежі, вовчі ями та ін., які у великій кількості знаходились
навколо неї. Ряд укріплень, т. зв. бакинів або маяків були збудовані вздовж кордону з Кримським ханством
та на основних переправах через Дніпро, Південний Буг та ін. річки.
На Січі сформувалась власна адміністративно-територіальна та військова система. Територію Запоріжжя
було поділено на паланки. Військово-адміністративна та судова влада часів Н.С. фактично
зосереджувалася в руках старшини, що поділялася на кошову, паланкову, курінну а також військових
служителів. Кошова старшина (кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, осавул) обиралися
щороку на загальній військовій раді, яка відбувалася на Січі 1 січня. Після військової старшини за своїм
значенням . йшли курінні отамани та т. зв. батьки або “сиво-усі діди” (колишні військові запорізькі старшини),
а також військові служителі - військовий довбиш, військовий пушкар, військовий товмач, військовий
кантаржій, військовий шафарі, канцеляристи та військовий шкільний отаман, булавничий, бунчужний та
хорунжий. Курінна старшина обиралася на курінних зборах (сходках), а паланкову старшину призначав Кіш
Запорізької Січі. До паланкової старшини входили полковник, осавул, писар, підосавул, підписар. У часи
військових дій виділялась також похідна старшина - полковник, осавул та писар, влада яких на Січ не
поширювалась.
Головними завданнями запорожців Н.С. були охорона південних кордонів Запоріжжя від грабіжницьких
нападів турків та кримських татар - у мирні часи, а під час російсько-турецьких воєн 1735-39, 1768-74 запорізька піхота, кіннота та військова флотилія брали участь у боях проти турецько-татарських військ.
Запорізьке козацтво поповнювалося переважно за рахунок селян-кріпаків, які втікали на землі Н.С. з
Лівобережної, Правобережної, Слобідської України. Кожний козак обов'язково приписувався до одного із 38
куренів. Незважаючи на постійні вимоги царської адміністрації, гетьманського уряду, поміщиків старшина
Н.С. не повертала селян-втікачів. У період існування Н.С. на Запоріжжі вибувалося значне економічне
піднесення. Це проявилося в поширенні землеробства, в подальшому розвитку скотарства та промислів.
Зміцнювалося велике старшинське землеволодіння. Значна частина продукції зимівників і слобід (коні,
худоба, продукти тваринництва та ін.) продавалися на Правобережну та Лівобережну Україну, Росію,
Кримське ханство.
Царський уряд проводив політику, спрямовану на обмеження автономного устрою Н.С. У 1734 Січ було
підпорядковано київському генерал-губернатору. З метою посилення контролю за діяльністю запорожців у
1735 за 2 км. від Січі було збудовано Новосіченський ретраншемент, а у 1740-50-х рр. цілий ряд фортець
(Сокольська, Микитинська та ін.), в яких були розміщені російські військові гарнізони. У 1752 на землях
Бугогардівської та Кодацької паланок утворено Нову Сербію. Постійно проводилась ізоляція земель
Запоріжжя за допомогою розміщення російських полків, відчуження частини земель та ін. У 1764 до
новоствореної Новоросійської губернії було приєднано запорізькі землі по р. Інгул, а у 1770 на півдні
володінь Н.С. розпочалося будівництво Дніпровської лінії.
Остаточне рішення про ліквідацію Н.С. було прийняте після завершення російсько-турецької війни 176874. Катерина II видала указ, в якому безпідставно звинувачувала запорожців у державній зраді, наказала
заарештувати козацьку старшину, розпустити Запорізьке військо, зруйнувати Січ. Наприкінці травня- поч.
червня 1775 царське військо під командуванням ген. П. Текелі вступило у запорізькі володіння, 4(15).6.1775
російські полки оточили Січ. 5(11).6.1775 урядові війська захопили і зруйнували Н.С. Заарештовану
старшину, було звинувачено у зраді та заслано у Сибір і на Соловецькі о-ви. Січову скарбницю та майно
було конфісковано, а землі Запоріжжя включено до складу Новоросійської та Азовської губерній.
Незадоволені діями російського уряду козаки покинули Запоріжжя. Частина запорожців переселилася у
турецькі володіння, в Добруджу, де вони заснували Задунайську Січ.
НОВАКЮСЬКИЙ ОЛЕКСА ХАРЛАМПІЄВИЧ [2(14).3.1872-29.8.1935]-український живописець і педагог. Н. у
с. Слободо-Ободівка (тепер Ольгопільського р-ну Вінницької обл.). Мистецьку освіту здобув, навчаючись в

Одесі (1888-92) у художника-декоратора Ф. Клименка та у Краківській Академії красних мистецтв (18921900) у Л. Вичульського і Я. Станіславського. Живописна манера Н. сформувалась на творчому засвоєнні
принципів імпресіонізму. Довгий час працював у с. Могила біля Кракова. З 1913 жив у Львові, куди переїхав
за допомогою митрополита А. Шептицького. Н., крім творчої роботи, займався і педагогічною діяльністю. В
1913 заснував у Львові художню школу, що стала відомим осередком малярської культури у Західній
Україні, і в якій вчилася ціла низка відомих митців, зокрема, Л. Перфецький, В. Іванюк, Р.Сельський, С.
Зарицька, С. Луцик, Г. Смольський, С. Гебус-Баранецька, М. Мороз та ін. У 1924-25 очолював факультет
мистецтва Львівського (таємного) Українського Університету. Помер у Львові, похований на Личаківському
кладовищі. У Львові відкрито художньо-меморіальний музей художника. Твори: “Діти” (1905), “Коляда” (190710), “Весна” (1909), “Автопортрет” (1911), панно “Народне мистецтво” і “Наука” (обидва - 1915-16), “Весна в
с. Могила”, “Пробудження” (1912), “Юрський собор” (1925), “Музика” (1929), Довбуш” (1931), портрети Д.
Левицького, митрополита А. Шептицького, О. Барвінського та ін.
НОВАКОВСЬКИЙ МИХАЙЛО (1872-1941)-український громадсько-політичний діяч. До Першої світової війни
1914-18 - адвокат у Богородчанах (тепер Івано-Франківська обл.). Належав до Української Радикальної
Партії, згодом перейшов до Української Соціал-Демократичної Партії, пізніше - член Української
Національно-Демократичної Партії. В 1913 обраний депутатом галицького сейму. Учасник Першої світової
війни 1914-18. З серпня 1914- четар Легіону Українських Січових Стрільців, з весни 1917 -командант
Поборової сотні УСС, яка займалась набором новобранців до Легіону УСС. Співпрацював у Союзі
Визволення України. В 1918 Н. був призначений повітовим комісаром ЗУНР у Скалатському повіті (тепер
Тернопільська обл). З поч. січня 1919 входив до складу Виділу Української Національної Ради. З жовтня
1919 -член дипломатичної місії УНР (голова А. Лівицький, члени Л. Михайлович, П. Понятенко, Б.
Ржепецький, С. Витвицький, А. Горбачевський), яка вела переговори з представниками польського уряду у
Варшаві. В 192 0-30-х рр. жив у Закарпатті, з 1939 - у Словаччині, де і помер.
НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ ПАТРІОТИЧНИЙ ГУРТОК - таємний гурток українських автономістів. Існував у
Новгород-Сіверському намісництві в 1780-90-х рр. 18 ст. До гуртка входили А. Гудович, Г. Долинський, М.
Значко-Яворський, єп. Варлаам Шишацький, Т. Калинський, О. Лобисевич, П. Коробчевський, М.
Миклашевський, Г. Полетика, А. Рачинський, Ф. Туманський, А. Худорба, А. Пригара та ін. Ставив своїм
завданням розвиток національної культури і здобуття незалежності України. Заходами членів гуртка
поширювалися патріотичні публіцистичні твори, праці з історії та етнографії України (“Записки о
Малороссии” Я. Маркевича, “Історія Русів”, “Вергілієві Пастухи” О. Лобисевича та ін.), створювались проекти
розвитку української освіти: відкриття у Новгород-Сіверську гімназії та ун-ту, заснування “Академічного
Зібрання” - прототипу Української АН та відновлення українських козацьких формувань (проект В. Капніста
1788). Робились спроби знайти дипломатичну (а по можливості, і військову підтримку) ідеї відновлення
державної незалежності України (місія В. і П. Капністів у 1791 до Прусії).
НОВИЦЬКИЙ ГРИГОРІЙ ІЛЛІЧ (р. н. невід. -п. бл. 1720) - український військовий діяч, дослідник Сибіру.
Походив з козацько-старшинського роду. Вчився в Київській Академії. У 1704-08 - полковник компанійського
(охотницького) полку. В 1708 був резидентом І. Мазепи при польському коронному гетьмані А. Сенявському.
Брав участь у бойових діях проти московських військ в Україні. В 1709 Н. був схоплений і засланий у Москву,
а в 1712 -в Сибір, до Тобольська (за деяк. дан., с. Березове). Допомагав митрополиту Тобольському і
Сибірському Ф.Лещинському під час місійної діяльності серед автохтонних народів. Вивчав побут, звичаї та
культуру місцевого населення. Згодом служив у Кондинській волості, де і загинув. Н. -автор однієї з перших
етнографічних праць “Короткий опис про народ остяцький” - 1715, що містить цілий етнографічний матеріал
про хантів (остяків). Цю працю було видано німецькою мовою (без зазначення автора) в 1720, 1730 і 1744
(фрагменти) та в 1884 і 1941 російською мовою (повністю).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 2 з 26«12342526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика