Головна сторінка сайту
Сторінка 19 з 26«1217181920212526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:09 | Повідомлення # 91
Міжнародна ситуація поч. 20 ст. характеризувалась загостренням боротьби європейських держав за
колонії і впливи в різних куточках світу. Р. прагнула розширити свій вплив на Чорному морі, щоб відкрити
шлях експансії на Балкани і Близький Схід, а також у Середній Азії. Протиріччя між Р. і Японією на Далекому
Сході призвели до російсько-японської війни 1904-05, у якій Р. зазнала нищівної поразки. За умовами
Портсмутського миру 1905 до Японії відходила половина о. Сахаліну (на південь 50 паралелі). Протиріччя
між Німеччиною і Австро-Угорщиною, з одного боку, і Росією - з іншого, зумовили створення у 1904-07
спільно з Великою Британією і Францією воєнно-політичного блоку - Антанти.
У Першій світовій війні 1914-18 Р. виступила на боці країн Антанти проти країн Троїстого Союзу (ств.
1882). У 1914-15 російська армія добилась певних успіхів на Північно-Західному фронті у р-ні Східної Пруссії
і на Південно-Західному фронті. Наприкін. 1914 російські війська зайняли Галичину і Буковину й створили на
окупованій території Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Однак уже до осені 1915 наступ
німецької і австро-угорської армій змусив російську армію залишити Польщу, Литву, частину Латвії і
Білорусі. Німецько-австрійські війська зайняли Галичину, Північну Буковину і 5 повітів Волині. У травні 1916
російська армія почала новий наступ на Південно-Західному фронті (“Брусиловський прорив”), внаслідок
якого російські частини захопили всю Буковину і південну Галичину. Проте цей наступ не привів до
стратегічного перелому в ході воєнних дій на Південно-Західному фронті, а лише поглибив господарську
розруху і незадоволення в країні. Намагаючись стабілізувати обстановку, Микола II вдавався до частої зміни
міністрів, загравання з Державною Думою. Однак невдоволення поразками на фронтах, господарськими
труднощами, бездарним керівництвом царських міністрів поширилось на всі верстви суспільства і армію.
Численні страйки і заворушення переросли у кін. лютого 1917 у народний виступ в Петрограді, який
підтримали армійські частини (див. Лютнева революція 1917). Микола II зрікся престолу. Влада перейшла
до створеного Державною Думою 3.3.1917 Тимчасового уряду на чолі з кн. Г.Львовим. До складу
новоутвореного уряду увійшли представники кадетів, октябристів, прогресистів і есерів. Тимчасовий уряд
пообіцяв скликати Установчі збори для вирішення політичних, соціальних і національних проблем на
засадах демократії. Під час революційних подій утворились також Ради робітничих і солдатських депутатів,
які перебували під впливом представників лівих партій (соціал-демократів, есерів, ін.). Під могутнім тиском
низів влада в країні швидко перейшла до рук комісарів Тимчасового уряду. Одночасно відбулось
формування представницьких органів багатьох колоніальних народів імперії, які відстоювали національні та
демократичні права своїх народів. З березня 1917 в Україні існувало двовладдя: з одного боку, Тимчасовий
уряд намагався продовжувати централістську політику царських властей, з іншого - новоутворена
Українська Центральна Рада відстоювала принцип національно-територіальної автономії України. Лютнева
революція 1917 поклала край самодержавній багатонаціональній імперії,
пробудивши до політичної активності поневолені Російською імперією народи та найширші верстви
суспільства.
РОСІЯ У НОВІТНІЙ ЧАС. Внаслідок Лютневої революції 1917 утворилася Російська демократична
республіка, яка повинна була розв'язати великий обсяг політичних, соціальних, економічних і національних
проблем, успадкованих від колишньої імперії. Тимчасовий уряд відкладав їх вирішення до закінчення війни і
скликання Установчих зборів. Скориставшись із поглиблення політичної і соціально-економічної кризи,
більшовицьке крило РСДРП, очолюване В.Ульяновим-Леніним, 25.10(7.11).1917 здійснило у Петрограді
жовтневий переворот. На II Всеросійському з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів було створено
новий уряд - Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з В.Ульяновим. З'їзд схвалив ряд декларативних
революційних документів, в яких викладалась програма діяльності нової влади - Декрет про мир, Декрет про
землю, Декларація прав народів Росії та ін. Проголошуючи демократичні права громадян і народів
колишньої імперії, більшовики пов'язували їх із перемогою і поширенням світової пролетарської революції
та утворенням європейського об'єднання соціалістичних республік. Право народів на самовизначення було
протиставлене необхідності їх інтернаціонального об'єднання в інтересах світової соціалістичної революції.

Однак уже напередодні жовтневого перевороту В.Ленін, як переконаний прихильник централізованої
держави, з метою забезпечення підтримки більшовицької політики національно-визвольним рухом, висунув
гасло створення “союзу вільних республік”. Ill Всеросійський з'їзд Рад схвалив “Декларацію прав трудового і
експлуатованого народу”, котра стала складовою частиною Конституції Російської Соціалістичної
Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), прийнятої V Всеросійським з'їздом Рад у липні 1918. Уряд
РСФРР здійснив націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, землі, які перейшли під контроль
держави. У березні 1918 РНК заключила сепаратний Берестейський мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною
(див. Берестейський мир 1918). Проте заходи радянської влади спричинили влітку 1918 початок
громадянської війни і військової інтервенції англійських, французьких і американських військ, котрі
підтримали антибільшовицькі сили. Білогвардійські генерали (М.Алексеев, О.Колчак, А.Денікін, П.Врангель
та ін.) виступили у 1918-20 проти радянської влади під гаслом відновлення “єдиної і неділимої Росії”.
Під час громадянської війни шляхом соціальної демагогії більшовики зуміли залучити на свій бік
найбідніші прошарки населення міста і села; застосовуючи систему надзвичайних заходів (політика
“воєнного комунізму”), терор і репресії проти реальних і потенційних політичних противників (середнє
селянство, великі землевласники, інтелігенція, духовенство), найжорстокіші засоби боротьби проти
відкритих ворогів, розгромивши опір внутрішньої воєнно-політичної опозиції та ліквідувавши зовнішню
загрозу своїй владі, вони встановили у країні тоталітарний режим.
У березні 1918 більшовицьку партію перейменовано у Російську Комуністичну Партію (більшовиків) і
проголошено гасло утвердження диктатури пролетаріату як головної умови перемоги соціалістичної
революції. Під час громадянської війни територія РСФРР не була сталою і включала ті землі, де було
встановлено радянську владу. За задумом керівників РКП(б), РСФРР повинна була складатись з
автономних республік і областей. Наприкінці війни у складі РСФРР нараховувалось 9 автономних республік
(Башкирська, Татарська, Карельська, Киргизька, Горська, Дагестанська, Кримська, Бурят-Монгольська,
Якутська) і 9 автономних областей. Після завершення громадянської війни і зміцнення радянської влади з
метою єдності дій у соціалістичному будівництві за рішенням РКП(б) радянські республіки, що не входили до
складу РСФРР, об'єднались 30.12.1922 у Союз Радянських Соціалістичних Республік у складі - РСФРР,
УСРР, БСРР, Закавказька СФРР.
У грудні 1922 було формально створено багатонаціональну соціалістичну державу на засадах федерації,
а фактично у національно-державному устрої СРСР було реалізовано ідеї лідерів правлячої партії та
позицію прибічників “єдиної і неділимої Росії” про відновлення могутньої Російської держави.
Після утворення СРСР відбувалась поступова уніфікація суспільно-політичного життя в усіх радянських
республіках; розвиток проходив згідно програм і вказівок правлячої більшовицької партії, яка з 1925 була
перейменована на Всесоюзну Комуністичну Партію (більшовиків) - ВКП(б). Адміністративно-територіальний
устрій РСФРР часто змінювався у зв'язку з утворенням нових союзних або автономних республік і областей.
У 1925 черговий Всеросійський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції федерації, яка значну частину
функцій державного управління передавала союзним органам. Згідно з установками комуністів, з 1921 у
РСФРР здійснювалась “нова економічна політика” (НЕП), яка запровадила елементи ринкових відносин в
економіку і дала можливість відбудувати господарське життя. Поряд з цим доводилось долати значні
труднощі, пов'язані з відсталістю промисловості та сільськогосподарського виробництва, безробіттям,
нерівномірністю розвитку численних національних окраїн, браком спеціалістів тощо.
З кін. 1920-х років всю владу в партії і державі зосередив у своїх руках Й.Сталін, який виступив
ініціатором проведення курсу на прискорення “соціалістичного будівництва” та встановлення жорстокого
репресивного режиму. За особистими вказівками Сталіна розпочалась широкомасштабна централізація і
уніфікація громадсько-політичного життя у СРСР, що супроводжувались колективізацією села,
індустріалізацією промисловості і насаджуванням ідеологічних стереотипів у свідомості народів країни.
У 1920-х роках у РСФРР (і СРСР) був встановлений новий адміністративно-територіальний поділ: замість
губерній, уїздів і волостей введено області, краї і райони; утворені автономні республіки і області. На поч.
1930-х років у РСФРР нараховувалось 14 країв і областей, 11 автономних республік, 14 автономних
областей і 8 національних округів. Черговий з'їзд Рад 1937 затвердив нову Конституцію РСФРР (базувалася
на новій Конституції СРСР), що визначала її як федеративну державу робітників і селян, хоча національні
республіки та області продовжували вживати термін “автономні”. Численні права і гарантії, що вміщувались
у конституціях РРФСР і автономних республік, залишались деклараціями, оскільки обмежувались
інтересами і потребами захисту “соціалістичного устрою” і суворою регламентацією партійним керівництвом
усіх ділянок суспільства. Розвиток РРФСР у 1930 роках проходив у рамках виконання п'ятирічних планів.
Були досягнуті певні успіхи у промисловому будівництві, видобутку корисних копалин, але реальні показники
соціально-економічної еволюції важко встановити через фальсифікацію даних офіційної статистики. У 192030-х роках у країні прокотилася зловісна хвиля кривавих репресій. Особливо масовими вони стали після
вбивства 1.12.1934 С.Кірова, У країні розкручено маховик недовіри, підозріливості і доносів. Сталінськими
ідеологами у суспільстві нагнітався масовий психоз навколо пошуку “ворогів народу” та “шкідників”.
Жертвами політичних репресій ставали партійні, державні та військові діячі, керівники союзних республік,
інтелігенція, службовці, робітники і селяни. Сотні тисяч людей загинули у катівнях НКВС. Дармова праця
мільйонів людей, кинутих у розгалужену систему таборів Головного управління таборів НКВС за найменшу

провину або просто за підозрою в інакомисленні, використовувалась для потреб “соціалістичного
будівництва”.
У роки радянсько-німецької війни 1941-45 (у радянській історіографії-Великої Вітчизняної війни 1941—45)
значну частину європейської території Р. захопили гітлерівці. Мільйони людей були евакуйовані на схід, там
же була створена могутня індустріальна база і зосереджені кадри з усіх європейських республік СРСР. У
воєнні роки сталінський режим здійснював репресії і примусове переселення ряду народів РРФСР, в
середовищі яких виявилось прагнення зберегти національну самоідентичність, а їх автономні утворення
були ліквідовані (кримські татари, німці, інгуші, кабардинці, карачаєвці, калмики та ін.). У 1941 незалежну
Тувинську Народну Республіку включили до складу РРФСР і перетворили в автономну республіку. Після
закінчення Другої світової війни 1939-45 до СРСР відійшли і були включені до складу РРФСР Печенгська
область від Фінляндії, Південний Сахалін і Курильські острови від Японії, північна частина Східної Пруссії
(нині Калінінградська область) від Німеччини.
У післявоєнні роки здійснювалась відбудова зруйнованого господарства, зміцнювався унітарний режим
СРСР. Після смерті Й.Сталіна (1953) і засудження методів його керівництва (“культ особи”) на XX з'їзді
КПРС М.Хрущовим настав період певної лібералізації системи і спроб її реформування-т. зв. “відлига”.
Репресованим у роки війни народам було повернуто автономію, але процес їхнього повернення на
батьківщину затримався аж до 1990 років. У 1954 на ознаменування 300-річчя об'єднання України і Росії
Кримську область передали Українській РСР Період “відлиги” і спроби реформування завершились
усуненням від керівництва партією і державою у 1964 М.Хрущова. Зміни, які відбувались у наступні два
десятиліття, характеризувались нарощуванням військового потенціалу СРСР, зростанням його впливу на
світовій арені і одночасно відставанням в економічному розвитку, рівні життя населення, впровадженні
нових прогресивних технологій. Унітаризація і бюрократизація всіх ділянок життя СРСР мали на меті
прискорити процеси інтеграції республік в єдину державу і на основі російської мови і культури витворити
нову “історичну спільність людей - радянський народ”. Масова пропаганда формувала і небезуспішно
утверджувала у суспільній свідомості всіх народів СРСР, а передусім російського, вищість російської
культури над культурами інших народів. Освоєння величезних просторів РРФСР, будівництво у Сибіру та на
Далекому Сході, яке здійснювалось зусиллями всіх народів СРСР, значно зміцнили економічний потенціал
Р.
Інтеграційні процеси в СРСР значно посилились у роки т. зв. “застою” (1964-85). У 1977 було прийнято
нову Конституцію СРСР (через рік - РРФСР), яка мала стати парадним фасадом суспільства “розвинутого
соціалізму”. На поч. 1980 років у Р., які в цілому СРСР, спостерігалось уповільнення темпів розвитку
економіки, наростання кризових явищ у соціально-економічній сфері життя країни. З приходом до
керівництва партією в березні 1985 реформаторських сил, очолюваних М.Горбачовим, розпочався процес
“перебудови”, спрямований на модернізацію економіки і демократизацію суспільних відносин. Послаблення
політичного та ідеологічного диктату КПРС призвело до виникнення політичних партій, організацій і рухів, які
виступили проти тоталітарного режиму та унітарної держави. Відповідно до змін, внесених до Конституції
РРФСР у 1990, І з'їзд народних депутатів Росії 12.12.1990 схвалив Декларацію про державний суверенітет
Росії і незабаром змінив назву країни на Російську Федерацію (РФ). Табір реформаторів очолив один з
колишніх керівників КПРС Б.Єльцин. У червні 1991 на загальнонародних виборах Б.Єльцин був обраний
Президентом Росії. Позиція нового Президента Р. і його прихильників значною мірою спричинила невдачу
спроби консервативних сил здійснити у серпні 1991 державний переворот і загальмувати демократичні
процеси, зберегти СРСР. Після придушення виступу змовників процеси дезінтеграції набули революційної
стрімкості. 8.12.1991 у Біловезькій пущі (Білорусь) президенти Росії, України та Голова Верховної Ради
Білорусі підписали угоду про припинення існування СРСР і утворення Співдружності Незалежних Держав
(СНД). Російська Федерація проголосила себе пра-вонаступницею СРСР.
У 1992 новосформований уряд Р., що складався з радикально настроєних учених-реформаторів на чолі з
Є.Гайдаром, проголосив курс на проведення глибоких економічних перетворень з метою створення у країні
ринкової економіки. Безкомпромісні ринкові реформи, які почав здійснювати уряд, зумовили значне
погіршення матеріального становища основної маси населення (підняття цін, інфляція, безробіття) та
зростання соціальної напруженості у російському суспільстві. Проти радикальних економічних змін
виступили ліві сили та стара номенклатура, які, використовуючи лозунг захисту інтересів “трудящих мас”,
піддали різкій критиці політику Президента і уряду. Настрої та незадоволення були використані й
консервативною та великодержавною більшістю Верховної Ради РФ, до якої приєднались численні
національно-патріотичні групи, що мріяли про відродження “великої Росії”. В цих умовах 25.4.1993 за
ініціативою Б.Єльцина відбувся всеросійський референдум, на якому більшість населення висловилась за
підтримку президентської програми реформ. Однак парламент продовжував блокувати реформаторські
заходи уряду, який після вимушеної відставки Є.Гайдара очолив В.Черномирдін. У вересні 1993 Президент
РФ видав указ про розпуск парламенту, призначив нові парламентські вибори. Керівництво Верховної Ради
(Р.Хасбулатов) і віце-президент О.Руцькой виступили проти Президента. 3-4.10 прихильники Верховної
Ради спробували оволодіти деякими установами в Москві. З допомогою армії цей виступ було силою
придушено, а керівників ВР заарештовано. 12.12. 1993 проведено вибори до нових органів законодавчої
влади і одночасно референдум щодо прийняття нової Конституції, яка запроваджувала президентськопарламентську форму державного управління. Результати перших демократичних виборів до Федеральних

зборів РФ принесли незначну перевагу комуністам і право-націоналістичній Ліберально-демократичній
партії. Демократичні партії Р. не змогли домовитись і виступити єдиним виборчим блоком, тож зазнали
відчутної поразки. Крім соціально-економічних труднощів від початку демократичних перетворень, постали і
труднощі щодо національно-державного будівництва Р. Розробка Федеративного договору суб'єктів РФ
велася в республіці з 1990. У березні 1992 такий договір підписала більшість суб'єктів Федерації-суверенні
республіки, краї та області, автономні області та округи, за винятком Татарстану і Чечні. Федеративний
договір, заснований на відносинах узгодження, а не підпорядкування між центром і регіонами, увійшов як
складова частина у прийняту в результаті референдуму 1993 нову Конституцію РФ. Разом з тим чеченський
народ виявив волю до здобуття повної незалежності від Р. Після проголошення незалежності й створення
самостійної Республіки Ічкерія російський уряд ввів на її територію війська. Понад рік у Чечні тривали бойові
дії, під час яких загинули десятки тисяч людей, в основному мирних жителів (втрати російської армії, за
офіційними даними, склали бл. 6 тис. чол.). В одному з боїв загинув і Президент Республіки Джохар Дудаев.
Після невдалих спроб встановити контроль над чеченською територією керівництво РФ було змушене при
посередництві представників Організації з безпеки і співробітництва в Європі піти на укладення миру і
фактичне визнання незалежності Республіки Ічкерія.
У червні-липні 1996 в умовах гострої політичної боротьби пройшли вибори Президента РФ. З семи
кандидатів на найвищу державну посаду перемогу в другому турі виборів здобув Б.Єльцин, залишивши
позаду лідера Компартії РФ Г.Зюганова. Це означало продовження курсу на демократичні перетворення в
країні та перемогу реалізму в проведенні зовнішньої політики Р.
Зовнішня політика РФ спрямована на встановлення рівноправних стосунків із західними країнами,
інтеграцію у європейське співтовариство при збереженні впливових позицій, які посідав СРСР. Тому Р.
чинила на міжнародній арені опір прийому до Північноатлантичного союзу (НАТО) нових членів з числа
країн Центрально-Східної Європи (Польща, Чехія, Угорщина та ін.). У політичній кризі на Балканах,
пов'язаній з розпадом Югославії, Р. активно підтримувала Сербію у її намаганнях зберегти домінуюче
становище в регіоні. Навесні 1997 Р. підписала з НАТО Угоду про особливі відносини, яка встановлювала
партнерські стосунки між обома сторонами.
У відносинах Росії з колишніми республіками СРСР виникла напруженість у зв'язку з проблемами т. зв.
російськомовного населення, розміщення і майна Збройних Сил СРСР. І все ж російське керівництво
прагнуло зберегти провідні позиції у Співдружності Незалежних Держав, утвореній на місці колишнього
СРСР. Наприкін. березня 1996 президенти Р., Казахстану, Киргизстану та Білорусі підписали Договір щодо
поглиблення інтеграції між їхніми країнами. Через місяць Б.Єльцин і президент Білорусі О.Лукашенко уклали
Договір про утворення співтовариства двох держав, який, однак, не набув чітко окреслених політикоправових контурів.
Російсько-українські стосунки виявились обтяженими територіальними зазіханнями Росії на Крим і
переважну частину Чорноморського флоту, збереженням серед певної частини росіян стереотипу про
“єдиний руський народ”. Тому процес розробки і узгодження широкомасштабного договору між Україною і Р.
внаслідок намагань російської сторони зберегти Україну в сфері свого впливу тривав шість років. Після
затяжних попередніх переговорів і консультацій у кін. травня 1997 відбувся офіційний візит Президента РФ
Б.Єльцина до Києва, під час якого 31.5. підписано повномасштабний міждержавний “Договір про дружбу,
співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією”. Внаслідок підписання Договору
(вміщує 41 статтю і діє протягом 10 років) уперше в історії двох сусідніх народів було задекларовано
встановлення рівноправних, взаємовигідних і дружніх міждержавних стосунків, які грунтуються на нормах
міжнародного права. Водночас укладено 11 міждержавних угод, у т.ч. про поділ Чорноморського флоту між
обома країнами, а також умови тимчасового перебування російського Чорноморського флоту на території
України. Підписані документи створили підстави для розвитку взаємовигідних партнерських стосунків між
Україною і Р.Ф.
Л. Зашкільняк, М. Крикун (Львів).
РОСЛАВЕЦЬ ПЕТРО (рр. н. і см. невід.) -військовий діяч 1660-70-х років у Гетьманщині. Походив з міщан
міста Почепа (тепер Брянська обл., Росія). У 1653-57 - сотник почепський, у 1663-73 (з перервами) полковник стародубський. У 1672 Р. брав участь у змові частини козацької старшини проти гетьмана
Лівобережної України Д.Многогрішного. У 1676 Р. разом з ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем,
намагаючись усунути з гетьманства І.Самойловича, звинуватив його перед московським урядом у таємних
зносинах з П.Дорошенком. Робив спроби відділити Стародубський полк від Гетьманщини і приєднати його
до Московської держави, однак подібні заходи Р. наштовхнулись на рішучий опір полкової старшини. У 1677
Р. за ухвалою Генерального військового суду позбавлений полковництва і засуджений до смертної кари.
Помилуваний І.Самойловичем і засланий до Сибіру, де і помер.
Р. Шуст (Львів).
РОСОХА СТЕПАН (1908 - р. см. невід.) -український політичний і державний діяч у Закарпатті. Навчався у
Кардовому ун-ті в Празі. У кін. 1920-30-х років був одним із лідерів українського студентського руху в
Підкарпатті. З 1934 Р. разом М.Лелекачем видавав у Празі журнал націоналістичного спрямування
“Пробоєм” (1933-1944; за ін. дан. -до 1943). У липні 1934 Р. головував на II Народовецькому з'їзді молоді у

Мукачевому, а в1 936 керував роботою І з'їзду українського студентства, що проходив в Ужгороді. У 1938
доклав багато зусиль для створення Організації національної оборони “Карпатська Січ” (див. “Карпатська
Січ”), з вересня 1938 - голова організації, а з грудня - зв'язковий старшина ОНО “Карпатська Січ” з урядом
Карпатської України, референт преси, інформації та ідеологічного вишколу. Редагував націоналістичний
журнал “Наступ” (виходив у 1937-39 в Ужгороді і Хусті) - орган “Карпатської Січі”. У лютому 1939 обраний до
складу Сойму Карпатської України. З 15.3.1939-заступник голови сойму А.Штефана. Після угорської
окупації Закарпаття переїхав до Праги, де продовжував редагувати “Наступ” (до 1944). Згодом жив у
Німеччині та Канаді. Автор праці “Сойм Карпатської України” (1949).
/. Підкова (Львів).
РОСТАВИЦЬКА УГОДА 1619 (Раставицька угода 1619)-угода, укладена 7(17). 10.1619 на р. Роставиці
(Раставиці) поблизу с. Паволочі (тепер Попільнянського р-ну на Житомирщині) між козацькою старшиною на
чолі з гетьманом П.Сагайдачним та командувачем польським військом, коронним гетьманом
С.Жолкевським. В основу Р.у. було покладено умови Вільшанської угоди 1617. За Р.у козацьке реєстрове
військо, яке налічувало 10 600 чол., скорочувалося до 3 тис. чол. Усі інші козаки, що вступили до війська за
останніх 5 років і не увійшли до складу реєстру, мусили повернутись під владу старост і панів. З маєтків
шляхти і духівництва реєстрові козаки повинні були виселитись (протягом 9 місяців), інакше
перетворювались на підданих. Козаки мали право жити на Запорожжі та охороняти кордони, за що їм
встановлювалась платня у розмірі 40 тис. злотих, але їм суворо заборонялось здійснювати походи у
Кримське ханство і Туреччину. Крім Запорожжя, козаки могли перебувати тільки в королівських володіннях;
козацька старшина зобов'язувалась знищити човни, покарати учасників останніх морських походів і
погодитись на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король. Умови Р.у. і заходи польського
уряду щодо їх здійснення викликали незадоволення серед нереєстрового козацтва, що призвело до
усунення з гетьманства П.Сагайдачного та проголошення у кін. 1619 гетьманом Я.Бородавки.
І. Підкова (Львів).
РОСТИСЛАВ ВОЛОДАРОВИЧ (р. н. невід. -п. 1128; за ін. дан. - 1143) - князь перемишльський. Син
Володаря Ростиславича. Після смерті успадкував Перемишльську землю, а його брат Володимирко Звенигородську. У міжусобній війні в 1125-26 з братом та нащадками Василька Ростиславича Р.В. вдалося
відстояти Перемишль. У 1126 взяв в облогу Звенигород, але не зміг його здобути через втручання
угорського короля. Після смерті Р.В. Володимирко Володарович об'єднав Перемишльське і Звенигородське
князівства.
Р. Шуст (Львів).
РОСТИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (бл. 1038 - 3.2.1067)— князь тмутараканський (з 1064), син князя
Володимира Ярославича, внук Ярослава Мудрого. Деякі дослідники вважають, що Р.В. князював у Ростові і
Суздалі, а згодом - у Володимирі-Волинському. Був одружений з Ілоною, дочкою угорського герцога Бели
(майбутній король Бела І). Можливо (літописних даних немає), після смерті Ярослава Мудрого (1054)
отримав у володіння Червенські городи та Галицьку землю (згодом уділами в Галичині - Перемишлем,
Теребовлею і Звенигородом - володіли його сини Рюрик, Володар та Василько). У 1060 Р.В. змушений
залишити Волинь. Напав у 1064 на Тмутаракань і витав звідти свого двоюрідного брата Гліба Святославича.
Вів війни з племенами, що жили на Кавказі, підкорив косогів та ін. сусідні племена. Під час банкету у Корсуні
отруєний візантійцями, які боялись посилення його влади. Похований у соборі св. Богородиці у Тмутаракані.
Р. Шуст (Львів).
РОСТИСЛАВ ВСЕВОЛОДОВИЧ (1070 -26.5.1093) - князь переяславський, син великого князя київського
Всеволода Ярославича. Разом зі своїм братом Володимиром Мономахом брав участь у поході проти
половців. Був запальною, неврівноваженою людиною. Вбив ченця Григорія, який намагався навернути його
до праведного життя. У 1093 Р.В., йдучи на допомогу великому князю Святополку Ізяславичу, загинув під
час переправи через р. Стугну.
Р. Шуст (Львів).
РОСТИСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ (н.бп. 1219-п. бл. 1264) - князь новгородський (1230-1231), галицький (123638), луцький (1240), жупан березький та земплинський (бл. 1245 -1251), бан Мачви(з 1251). Походив з
династії чернігівських князів Ольговичів. Був одружений з дочкою угорського короля Бели IV Анною.
Намагався за підтримки угорського короля закріпитися на галицьких землях, однак галичани допомогли
князю Данилу Романовичу посісти батьківський престол. У 1241 уклав союз з болхівськими князями і спільно
з ними виступив на Бакоту, що була володінням Данила Романовича Галицького. У 1242 зібрав військо зі
смердів, а його тисяцьким призначив Володислава Кормильчича, одного з керівників боярської опозиції.
Здобув Домомирову печеру поблизу Галича, але у 1244 зазнав поразки від дружинників Данила Романовича
біля Мостищ (тепер Мостиська Львівської обл.) на р. Січній. У вирішальній битві 17.8.1245 під Ярославом
угорські загони та дружина P.M. були розгромлені військами Данила Галицького, а Володислава
Кормильчича, який потрапив у полон, страчено (див. Ярославська битва 1245). Після укладення союзу між
Белою IV та Данилом Романовичем P.M. було призначено баном Славонії, а згодом - баном Мачви.
Р. Шуст (Львів).

РОСТИСЛАВ МСТИСЛАВИЧ (р. н. невід. -п. 14.3.1167)-великий князь київський (1154, 1159-61, 1161-67).
Син великого князя київського Мстислава Володимировича, внук Володимира Мономаха. Засновник
династії смоленських князів. 31127 княжив у Смоленську. У 1120—40-х роках брав участь у походах проти
полоцьких князів, литовців, половців. У 1144 і 1146 разом з великим князем київським Всеволодом II
Ольговичем вів успішну війну проти галицького князя Володимира Володаровича. У 1149-50 підтримував
брата Ізяслава Мстиспавича у його боротьбі з Юрієм Долгоруким за київський престол. У період
князювання P.M. відбувся остаточний розпад Київської держави на ряд окремих князівств і утворено окреме
єпископство у Смоленську (між 1133 і 1150). Вів оборонні війни проти половців, в боротьбі з якими
використовував чорних клобуків, торків та ін. тюркські племена. Його син Мстислав Ростиславич (п. 1180)
брав участь у війнах коаліції українських князів проти Андрія Боголюбського, а в 1173 успішно відбив напад
на Вишгород військ його брата Всеволода.
/. Підкова (Львів).
РОСТОЦЬКИЙ ТЕОДОСІЙ (н. бл. 1724 -п. 1805) - український церковний діяч, греко-католицький
митрополит Київський (1788-1805). Походив з білоруської шляхти. У молодому віці став ченцем, вступивши
до чину св. Василія Великого. З 1750 навчався у Римі в Колегії св. Атаназія. У 1754 прийняв священичий
сан. З серед, 1750-х років викладав філософію і теологію у Володимирі-Волинському, згодом - ректор шкіл
міста. Виконував обов'язки адміністратора жидичинської архімандрії, генерального секретаря чину василіан
(див. Василівни). У 1772 капітул чину обрав його протоєгуменом литовської провінції; займав цю посаду і в
1776-84. У 1784 призначений холмським єпископом. Одночасно став коад'ютором (помічником з правом
наступництва) митрополита Я.Смогоржевського та архімандритом Києво-Печерської лаври. З 1788 митрополит Київський. У 1790 Р. став першим уніатським митрополитом, який був членом сенату Речі
Посполитої. Після третього поділу Польщі (1795) і заходів російського уряду, спрямованих на ліквідацію
греко-католицької церкви, Р. змушений поселитися у Петербурзі із забороною підтримувати контакти з
духовенством і вірними (міг переписуватися лише дипломатичним шляхом через австрійське посольство у
Росії). Після тривалих переговорів Риму з російським урядом у 1804 Р. було дозволено виконувати обов'язки
митрополита. Помер у Петербурзі.
Р. Шуст (Львів).
РУБАН ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ [14(25).3. 1742 - 24.9(5.10).1795] - український видавець, історик, поет. Н. у
м. Бєлгороді (тепер Бєлгородська обл., Росія). Навчався у Києво-Могилянській академії (у Георгія
Кониського), у Московській духовній академії (бл. 1754-55) та Московському ун-ті (1759-61). У 1761 виступав
з перекладами в журналі М.Хераскова “Полезное увеселение”. Друкував вірші та оди. Видавав у Петербурзі
журнали “Ни то, ни се” (1769), “Трудолюбивий муравей” (1771), збірники “Старовина та новина” (ч. 1-2, 177274), путівники, описи Петербурга (1779) і Москви (1782). Видав подорожні записки В.Григоровича-Барського
(1778), кілька наукових праць (з допомогою О.Безбородька): “Короткі географічні, політичні та історичні
відомості про Малу Росію” (1773), “Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік” (1777) та ін.
С. Білокінь (Київ).
РУБЕЦЬ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ [1(13), і 10.1838 - 28.4.(11.5).1913] - український фольклорист, хоровий
диригент і композитор. Н. у Чугуєві (тепер Харківська обл.). Походив з відомого старшинського роду,
представники якого займали військові посади в Стародубському полку (у т.ч. були полковниками). Одним із
предків Р. був наказний гетьман П.Полуботок. У 1866 закінчив Петербурзьку консерваторію. Згодом
викладав у цій консерваторії теорію музики і хоровий спів, у 1880-95 - професор. У серед. 1890-х років
втратив зір і поселився у родовому маєтку під Стародубом у Чернігівській губ., де на власні кошти утримував
музичну і художню школи. Видав “Збірник 100 українських пісень”, “Двісті шістнадцять українських народних
наспівів”. Допомагав П.Чайковському у створенні опер “Мазепа”, “Черевички”, М.Римському-Корсакову-опери
“Майська нічь”. Поклав на музику вірш Т.Шевченка “Думи мої, думи мої”. Р. належить ідея проведення з'їзду
спадкоємців П.Полуботка (відбувся 15.1.1908 у Стародубі), який обговорював питання про повернення з
Англії скарбів гетьмана, що нібито у 1720 були здані його синами на зберігання в банк Ост-індської компанії.
Г. Швидько (Дніпропетровськ).
РУБЛЬ - грошова одиниця Російської імперії та СРСР, яка протягом 18-20 ст. була в обігу на грошовому
ринку українських земель. Термін “рубль” виник у 13 ст. у Новгороді, де став назвою новгородської гривні злитка срібла вагою 204,7 г. До поч. 16 ст. Р. був грошово-лічильною одиницею, що дорівнювала 200
деньгам. Після грошової реформи О.Глинської (1534) і проведення уніфікації грошової системи Московської
держави Р. став лічильною одиницею, що складалася з 100 монет - копійок. У 16-17 ст. реальна вартість Р.
постійно зменшувалась. У 1534 вага 100 копійок дорівнювала 68 г срібла, на поч. 17 ст. вона зменшилась до
48 г, а на поч. 18 ст.-до 28 г. Під час грошової реформи царя Олексія Михайловича в 1654 були випущені
перші реальні Р., що являли собою неповноцінні монети, фактична вартість яких дорівнювала 64 копійки.
Населення відмовлялося приймати їх за номінальною вартістю, і вже в 1655 карбування цих Р. було
припинено. З1704 у Московській державі стали систематично карбувати Р. вагою бл. 28 г срібла, що
дорівнювало вазі західноєвропейського талера або 100 російських срібних копійок. У цей час російська
монета стала домінуючою у Гетьманщині. З другої пол. 18 ст. Р. на українських землях почали називати
карбованцем. У 1764 вміст срібла у Р. зменшився до 18г (4 золотники 21 доля) і таким залишався до 1915.

Після революції 1917 і встановлення радянської впади Р. став основною грошовою одиницею радянської
Росії, а згодом СРСР (до 1991). Зараз Р. є грошовою одиницею Російської Федерації.
Р. Шуст (Львів).
РУБРУК (Рубруквіс) ВІЛЛЕМ (н. між 1215 і 1220-п. бл. 1270)-фламандський мандрівник, ченецьфранцисканець. У 1253-55 на чолі дипломатичної місії французького короля Людовіка ІХ з метою вияснення
можливості залучення монголів до участі у хрестових походах їздив до Золотої Орди і Монголії. Маршрут
подорожі Р. пролягав з Франції в Палестину, і далі через Константинополь, Крим, донські степи, по території
сучасної Середньої Азії в Центральну Монголію. У 1254 Р. прибув у Каракорум (Монголія). Провів
переговори з монгольським ханом Мунке, які не принесли результатів. На зворотному шляху побував на
Кавказі (відвідав міста Дербент, Тбілісі, Нахічевань) і в Малій Азії. Залишив звіт про свою подорож. У ньому
наведено матеріали з історії та географії тих територій, через які він проїжджав. Подав цінні відомості з
історії та етнографії монголів, половців, уйгурів, вперше навів низку цікавих подробиць про буддизм. Твір Р.
містить відомості про зовнішньополітичне становище Русі, про відносини її з Золотою Ордою.
/. Підкова (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:10 | Повідомлення # 92
РУБЧАК ІВАН ДЕМ'ЯНОВИЧ (7.3.1874 -11.5.1952) - український драматичний актор і співак (бас). Н. у м.
Калуші (тепер Ів.-Франківська обл). З 1894 виступав у театрі “Руська Бесіда” у Львові та різних трупах у
Галичині й Закарпатті. В 1896 з великим успіхом дебютував у ролі Карася (“Запорожець за Дунаєм”
П.Гулака-Артемовського). Уславився виконанням характерних і комедійних ролей, а також провідних партій
класичного оперного репертуару. З 1944 - у Львові в драматичному театрі ім. М.Заньковецької. Р. зіграв
понад 500 ролей, серед яких: Омелько, Терешко (“Мартин Боруля”, “Суєта” І.Карпенка-Карого), Дід Козак
(“На велику землю” А.Хижняка) та ін. Заслужений артист України (1945). Похований у Львові на
Личаківському кладовищі.
М. Ерстенюк (Львів).
РУБЧАКОВА КАТЕРИНА АНДРІЇВНА (Рубчаківна; 29.4.1881-22.11.1919)- українська драматична артистка і
співачка (ліричне сопрано). Н. у Чорткові (тепер Тернопільська обл.). У 1896-1918 працювала в театрі
“Руська Бесіда” у Львові. В 1918-19 організувала власну трупу, з якою гастролювала по Буковині, Галичині
та Поділлі. Сценічна майстерність відзначалася емоційністю, драматизмом, глибиною психологічного
трактування образів, здебільшого лірико-героїчних. Серед кращих ролей Р.: Галя (“Назар Стодоля”
Т.Шевченка), Оришка (“Пошились у дурні” М.Кропивницького), Маруся (“Маруся Богуславка” і “Ой, не ходи
Грицю...” М.Старицького), Анна (“Украдене щастя” І.Франка), Соня і Галя (“Хазяїн” і “Бурлака” І.КарпенкаКарого), Тетяна (“Міщани” М.Горького) та ін. З успіхом виступала в оперних партіях: Оксана (“Запорожець за
Дунаєм” П.Гулака-Артемовського), Катерина (“Катерина” М.Аркаса), Маженка (“Продана наречена”
Б.Сметани), Баттерфляй (“Мадам Баттерфляй” Дж.Пуччіні), Маргарита (“Фауст” Ш.Гуно). Створила образи
Дідони, Лавінії та Еврідіки в опері “Еней на мандрівці” Я.Лопатинського.
М. Ерстенюк (Львів).
РУДАНСЬКИЙ СТЕПАН ВАСИЛЬОВИЧ [25.12.1833 (6.1.1834) - 21.4.(3.5).1873] -відомий український поет.
Н. у с. Хомутинці (тепер Калинівського р-ну Вінницької обл.) у родині священика. У 1841-49 навчався у
Шаргородській бурсі, у 1849-55 - у Подільській духовній семінарії у м. Кам'янці-Подільському. Був
рекомендований до Петербурзької духовної академії, однак всупереч рішенню правління семінарії та волі
батька вступив до Петербурзької медико-хірургічної академії, яку закінчив у 1861 із званням доктора
медицини. Отримав призначення в Ялту на посаду міського лікаря. Працював завідувачем лікарні, лікарем у
маєтках князя Воронцова, карантинним лікарем, лікарем Ялтинського повіту. У 1869 обраний почесним
мировим суддею сімферопольсько-ялтинської мирової округи. Користувався повагою серед бідного
населення. Основу літературної спадщини Р. становлять три рукописні збірки: “Співомовки козака Вінка
Руданського. Книжка перша, з 1851 року по 1857”, “Співомовки козака Вінка Руданського. Книжка друга,
1857, 1858, 1859”, “Співомовки Вінка Руданського, 1859-1860. Петрополь”. Творчість розпочав баладами
“Два трупи”, “Вечорниці”, “Упир”, “Хрест на горі”, “Розмай”, “Люба”. Згодом написав балади “Тополя”, “Верба”,
“Купці”. Серед ліричних поезій найбільшу групу складають романси і пісні “Ти не моя”, “Мене забудь”, “Повій,
вітре, на Вкраїну...”, “Сиротина я безродний”, “Згадай мене, мила”, “Голе, голе моє поле...”, “Ой, чому ти не
літаєш...”, “Чорний кольор” (переспів з польської) та ін. Виразне громадянське звучання характерне для
віршів “Гей, бики!”, “До дуба”, “Наука”, “Над могилою”, “Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні!”. Реалістичним
забарвленням позначені автобіографічні поезії “До дядька Прохора-коваля”, “Студент” та ін. Творча
індивідуальність поета найповніше проявилась у жанрі віршованої гуморески-“приказки”. У гуморесках Р.
постає розмаїтий комічний світ людських стосунків майже в усіх суспільних верствах. Цілий ряд
гумористичних співомовок розкриває претензійний характер дрібного панства, його безпідставний гонор,
пихатість, зарозумілість (“Пан та Іван в дорозі”, “Перекусіть, пане”, “Храбрий лях”, “Шляхтич”). Виразне
антиімперське спрямування мають гуморески “Гусак”, “Москаль з полотном”, “Варенікі, варенікі”, “На
вадапой”, “Малчі”, “Гадкія слава”, “Добрий челавек”, “Московська ікра” та ін. В основі окремих творів лежать
історичні сюжети (“Хмельницький з ляхами”, “Запорожці у сенаті”, “Кошовий у цариці”, “Козацькі ксьондзи”,
“Ахмет III і запорожці” та ін.). Гумористичні співомовки Р. засвідчують моральну чистоту українського народу,

оптимістичне сприйняття навколишнього світу. Р. створив своєрідну “поетичну хроніку Гетьманщини”,
написавши у 1860 шість історичних поем: “Мазепа, гетьман український”, “Іван Скоропада”, “Павло
Полуботок”, “Велямін”, “Павло Апостол”, “Мініх”. Крім того, за відомими літературними взірцями створив
поеми “Олег - князь Київський”, “Ігор - князь Сіверський”, “Костьо - князь Острозький”. До найвизначніших
творів Р. належать поема “Лірникові думи” (спроба народно-апокрифічної версії Старого Завіту) та велика
віршована казка “Цар Соловей”. Вперше в українській літературі переклав “Іліаду” Гомера (“Омирова
Ільйонянка”), фрагменти “Енеїди” Вергілія, “Батрахоміо-махію” (“Омирова війна жаб з мишами”),
“Краледворський рукопис”, частину “Демона” М.Лермонтова, “Сни” Г.Гейне, окремі вірші Т.Ленартовича і
Б.Радичевича. Помер від сухот, на які захворів ще у студентські роки. Похований на Массандрівському
кладовищі в Ялті.
В. Корнійчук (Львів).
РУДКО ВАСИЛЬ (псевдонім Р.ЛІсовий; 1910- 1996 )- український політичний діяч, публіцист, філософ. У
1941-44 навчався у Львівському та Берлінському ун-тах. Під керівництвом німецького філософа Ніколая
Гартмана написав дисертацію “Ein Beitrag zum Strukturproblem des sittlichen Phenomens” (Геттінгенгський
університет, 1947). Від 1941 до 1944 був головою Націоналістичної організації українських студентів (НОУС),
яка об'єднувала українські студентські групи у Німеччині, Австрії та Чехії. Після переїзду до США одержав
науковий ступінь доктора в галузі бібліотечних наук (Колумбійський університет, 1968). До 1977 працював
бібліотекарем в Ієлському ун-ті. Один із найпослідовніших і найгостріших критиків теорії та практики
українського інтегрального націоналізму. Редактор журналів “Студентський Вісник” (1935-37), “Бюлетень
НОУС” (1943-44), “Листи до приятелів” (1966-67). Автор книги “Розлам в ОУН” (1949).
Я. Грицак (Львів).
РУДНИЦЬКА МІЛЕНА (1892-1976)-відома західноукраїнська суспільно-політична діячка, мати І.ЛисякаРудницького. Н. у м.Зборові в Галичині. У 1910 закінчила Львівську класичну гімназію у Львові. У 1910-17
навчалася на філософському ф-теті Львівського та Віденського ун-тів. Захистила докторську дисертацію на
тему “Математичні основи естетики Ренесансу”. У 1920-х роках працювала у гімназії й учительській семінарії
у Львові, професор Високого педагогічного інституту у Львові. В 1928-35 - депутат до польського сейму від
Українського національно-демократичного об'єднання. У 1928-34 - делегат від західних українців до Ліги
Націй у Женеві. Під час перебування у Лізі Націй активно виступала на захист прав українців під час
пацифікацїї 1930 та голодомору 1932-1933 в УСРР. З 1919 брала участь у жіночому русі, з 1928 до 1939 голова Союзу українок у Львові, від 1934 - голова Світового союзу українок. Після захоплення Галичини
радянськими військами нелегально перебралася на Захід. У роки Другої світової війни перебувала у Кракові,
пізніше - у Берліні та Празі. У післявоєнний час заснувала Український допомоговий комітет, була його
директором до квітня 1950. У 1948-50 - представник Української національної ради у Швейцарії. У 1951
переїхала до США, однак невдовзі повернулася до Мюнхена, де мешкала до кінця життя. Автор книг
“Українська дійсність і завдання жінки” (1934), “Дон Боско. Людина, педагог, святий” (1963), “Невидимі
стигмати” (1970, біографія Й.Сліпого), збірника “Західна Україна під большевиками” (1944,1958).
Я. Грицак (Львів).
РУДНИЦЬКИЙ ІВАН ТЕОДОРОВИЧ (1887 -1951) - український громадський і політичний діяч, сотник УГА. Н.
у Заліщицькому повіті на Тернопільщині. Учасник Першої світової війни, поручник. У кін. вересня 1918 Р.
увійшов до складу Українського генерального військового комісаріату, який пізніше здійснював керівництво
підготовкою і проведенням Листопадового повстання 1918 у Львові. В 1918-19-сотник УГА, військовий
представник президента Є.Петрушевича у Відні. Згодом був призначений військовим аташе ЗУНР у Празі. З
1920 - член Української військової організації, очолював станицю організації у Чехословаччині. Після
перенесення Начальної команди УВО за кордон -її фінансовий референт. У 1927 повернувся в Галичину.
Працював адвокатом у Львові, тісно співпрацював із В.Старосольським. Входив до складу Проводу УВО. У
післявоєнний час жив у Гекстені (Німеччина), де і помер.
/. Підкова (Львів).
РУДНИЦЬКИЙ МИХАЙЛО (1889-1975)-український письменник, критик та перекладач. У 1912 Закінчив
Львівський ун-т. У 1917-18-викладач у Народному Українському ун-ті у Києві, секретар дипломатичної місії
УНР в Парижі. У 1919-22 вивчав зарубіжну літературу у Парижі та Лондоні. Після повернення у Галичину в
1922-25 - професор Львівського (таємного) українського університету в Львові. У 1923-39 працював у
львівській газеті “Діло”. З 1939 і до смерті - професор зарубіжної літератури Львівського ун-ту. Автор книг
“Між ідеєю і формою”, “Від Мирного до Хвильового”, “В наймах у Мельпомени”, оповідань “Нагоди й пригоди”
(1929), спогадів “Письменники зблизька” (тт. 1-3. 1958-64); “Змарнований сюжет” (1960), “Ненаписані новели”
(1966), книги памфлетів у співавторстві з В.Беляєвим “Під чужими прапорами” (1954, Р. у цій книзі належить

опис розстрілу польських професорів у Львові), поезій, перекладів творів О.Бальзака та П.Меріме,
Сомерсета-Моема, Г.Честертона, Е.По, В.Гюго, театральних рецензій, критичних розвідок з історії
української та європейських літератур.
Я. Грицак (Львів).
РУДНИЦЬКИЙ СТЕПАН (3.12.1877 -3.11.1937) - визначний український географ, дійсний член НТШ (з 1901),
ВУАН (з 1929), засновник української наукової географії і географії України. Н. у Перемишлі. У 1895 закінчив
гімназію у Львові. Навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту, де слухав лекції М.Грушевського,
С.Шараневича, Л.Фінкеля, А.Ремана. В січні 1901 здобув учений ступінь доктора географії. В 1907-19
редагував “Збірник природописно-математично-лікарської секції НТШ”. Деякий час поглиблював знання з
географії та геології в університетах Відня і Берліна. У 1902-08 працював учителем у гімназіях Тернополя і
Львова. З серпня 1908 Р. став доцентом Львівського ун-ту, де викладав географію українською мовою. У
1903-11 проводив географічні дослідження басейну Дністра (Підкарпаття і Поділля), результати яких згодом
були покладені в основу праць з геоморфології (зокрема, “Знадоби до морфології подільського сточища
Дністра”, 1913). У цей час плідно займався науковою діяльністю, розробляв теоретичні та методичні основи
географії, структуру географічної науки, підготував фундамент її понятійно-термінологічного апарату. У
1914-20 заклав основи української політичної і воєнної географії, започаткував картографічний напрям в
українській географії.
У довоєнний період Р. брав активну участь у громадсько-культурному житті Галичини. У 1911 виступив
одним із співзасновників спортивного товариства “Україна”, з 1914-член Надзірної ради Національного
музею у Львові. У роки Першої світової війни Р. активно співпрацював з Союзом визволення України та
Українською пресовою службою у Відні. В 1918-19 - експерт та радник при уряді ЗУНР з економіки і політикогеографічних проблем. У своїх працях цього періоду Р. всебічно обгрунтував роль географічного фактора у
становленні і розвитку української державності. На поч. 1920 років жив в еміграції у Відні, згодом у Празі.
Став одним із засновників Українського вільного університету, першим деканом філософського ф-ту УВУ.
Викладав географію у Кардовому ун-ті, Празькому німецькому ун-ті, Українській господарській академії у
Подєбрадах. У 1920-26 проводив наукові дослідження у Закарпатті, допомагав товариству “Просвіта” в
Ужгороді. В 1924 взяв активну участь у підготовці І Міжнародного зїзду слов'янських етнографів і географів,
що відбувся у Празі. У жовтні 1926 Р. на запрошення уряду УСРР переїхав у Радянську Україну. В 1927 у
Харкові під керівництвом Р. було створено Український науково-дослідний інститут географії та картографії.
З 1929 - академік ВУАН. Працював у Геодезичному інституті та Харківському ун-ті, очолював Комісію
краєзнавства ВУАН, музей антропології та етнографії ім. Ф.Вовка. У 1927-33 здійснив експедиції на Дніпро і
в Донбас. У Харкові виступив співзасновником і деякий час був співредактором журналу “Вісник
природознавства”. У березні 1933 Р. заарештований, звинувачений у приналежності до контрреволюційної
організації, шкідництві та шпигунстві і за постановою судової трійки колегії ДПУ УСРР 23.9.1933 засуджений
до п'яти років позбавлення волі. Ув'язнення відбував у спецтаборах “Свірлаг” і “Біломорсько-Балтійський
табір”. У січні 1934 Р. було виключено зі складу ВУАН як “відвертого пропагатора фашизму в географії” і
весною 1935 заслано на Соловки у СЛОН ОГПУ (“Соловецкий лагерь принудительных работ особого
назначения”). В ув'язненні написав дві книги - “Геономія (Астрономічна географія)” (в слідчому ізоляторі
Харкова, 1933) і “Ендогенна динаміка земної кори” (у Біломорсько-Балтійському таборі), рукописи яких не
збереглися. 9.10.1937 за постановою Особливої трійки НКВС Ленінградської обл. засуджений до розстрілу і
3.11.1937 розстріляний. Реабілітований в 1965. У березні 1990 Р. було поновлено у складі АН України.
Р. написав бл. 70 наукових праць і статей з географії. У своїх роботах Р. першим підготував всебічний
нарис географії всіх українських земель (“Ukraina. Land und Volk”, 1916; “Основи землезнання України”,
1924-46); розробив основи політичної географії (“Ukraina und die Ukrainer”, 2 тт., 1914-15; “Чому ми хочемо
самостійної України?”, 1915; “Україна з політично-географічного становища”, 1916; “Україна і
великодержави”, 1920; “Українська справа зі становища політичної географії”, 1923); опрацював українську
географічну термінологію (“Начерк географічної термінології”, 1908); видав фізичні карти України (1918). Р. автор монографічних праць, що стосуються морфології України, зокрема Українських Карпат (“Знадоби до
морфології сточища Дністра”, 1905-13; “Основи морфології і геології Підкарпатської Русі та Закарпаття
взагалі”, 2 тт., 1925-27; “Beitrage zur Morphologie des Dnipro-Gebiets in der Ukraine”, 1931; “Тераси і долинкові
ступені порожнистої ділянки Дністра”, 1932 та ін.) і кількох розвідок з історії України (“Козацько-польська
війна 1625”, 1897; “Українські козаки в 1630-35 роках”, 1899; “Ворожі напади і організація пограничної
оборони”, 1899; “Руські землі Польської Корони при кінці 15 ст.”). Р. створив велику школу українських
географів, до якої належали В.Баб'як, В.Буцура, В.Геринович, М.Дольницький, М.Іваничук та ін.
І .Підкова (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:10 | Повідомлення # 93
РУДОЛЬФ II (8.7.1552 -20.1.1612)- імператор Священної Римської імперії (1576-1612), австрійський
ерцгерцог. Походив з династії Габсбургів. Син імператора Максимі-ліана II і Марії Іспанської. До володінь Р.
II входили Верхня і Нижня Австрія, Чехія та Угорщина. Виховувався єзуїтами при іспанському королівському
дворі. Проводив політику, спрямовану на зміцнення впливу католицької церкви на землях австрійських

Габсбургів. Намагався протистояти натиску Османської імперії в Європі. У 1594 Р.ІІ відправив на Запорозьку
Січ із Таємною дипломатичною місією Е.Лясоту з метою укладення воєнного союзу між Запорожжям і
Священною Римською імперією для боротьби проти Туреччини. За правління Р.ІІ внаслідок повстання 160406 Угорщина здобула деякі політичні та релігійні права, а частина країни звільнилась з-під влади Габсбургів.
Вів міжусобну боротьбу зі своїм братом Матвієм. Під тиском місцевого дворянства змушений у 1608 віддати
Верхню і Нижню Австрію, Угорщину і Моравію, а в 1611 - зректися чеського престолу.
/. Підкова (Львів).
РУЖИНСЬКІ (Рожинські) - литовський князівський рід, що оселився на Волині й Київщині; згодом великі
українські землевласники. Богдан Михайлович (Богданко; р. н. невід. -п. 1576) - козацький гетьман (157576). Н. у Ружині Воподимирського повіту. Походив з роду великого литовського князя Гедиміна. Був
начальником козацької міліції, яка охороняла південні кордони Речі Посполитої. В жовтні 1575 організував
похід на Кримське ханство, під час якого козаки визволили з неволі багато українських полонених.
Незабаром очолив морський похід у Малу Азію, де запорожці здобули турецькі міста Трапезунд, Сіноп та
загрожували столиці Османської імперії - Стамбулу. В 1576 козацькі курені на чолі з Р. взяли в облогу
турецьку фортецю Аслам у пониззі Дніпра, яка закривала запорожцям вихід у Чорне море. Загинув під час
штурму фортеці. Остафій Р. (рр. н. і см. невід.)- намісник польського воєводи у Києві в 1575-81. Михайло
Остафійович Р. (рр. н. і см. невід.) - козацький гетьман (1585). Кирик Остафійович Р. (р. н. невід. - п. бл.
1691 ) - черкаський підстароста, брат Михайла Р. У 1585 деякий час перебував на Запорозькій Січі, брав
участь у поході запорожців проти татар. Підчас Наливайка повстання 1594-96 очолював передовий загін
польських військ, який вів бої проти повстанців на Київщині. У квітні загін Кирика О. був розбитий козацькими
військами під командуванням С.Наливайка і М.Шаули поблизу Білої Церкви. Роман Кирилович Р. (1575 18.4.1610)- командувач загонів Лжедмитрія II (1608). У 1609-10 брав участь у поході польських військ на
Москву.
/. Підкова (Львів).
РУЇНА - період історії України кін. 17 ст., що відзначився розпадом української державності і загальним
занепадом. Деякі історики (наприклад, М.Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів ставлеників Москви (І.Брюховецького, Д.Многогрішного та І.Самойловича) й обмежують хронологічно 166387 та територіальне - Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б.Крупницький) вважали, що Р.
відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Б.Хмельницького до початку правління
І.Мазепи - 1657-87. Під час Р. Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві
половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Оттаманська імперія) втручалися у
внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні
стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано
Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів,
котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (І.Брюховецький, М.Хоменко,
Ю.Хмельницький, Д.Многогрішний, С.Опара, І.Сірко, Я.Сомко, П.Суховій, П.Тетеря). Гетьмани, які віддали
всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І.Виговський, П.Дорошенко.
А. Жуковський (Сарсель, Франція).
РУКОПИСНА КНИГА - кодекс, що містить твір (або збірку творів) художнього, релігійного, юридичного чи ін.
змісту, написаний вручну. Найдавніші Р.к. з'явились в Україні у період Київської Русі із запровадженням
християнства. У першій пол. 11 ст. князь Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі скрипторій
(майстерню для переписування книг), забезпечений великою бібліотекою, кваліфікованими писарями і
художниками. Саме звідси вийшли найдавніші рукописні пам'ятки: Остромирове Євангеліє (1056-57),
Ізборники Святослава (1073 і 1076). Книжна справа в цей час була добре налагоджена і в Києво-Печерській
лаврі. У 12-14 ст. важливими центрами книгописання стають монастирі Галицько-Волинського князівства
(звідси, ймовірно, походять Христинопольський Апостол, 12 ст.; Бучацьке Євангеліє, 12-13 ст.; Добрилове
Євангеліє, 1164; Холмщини (Холмське) Євангеліє, кін. 13 ст.; Бесіди Григорія Двоєслова, друга пол. 13 ст.;
Євсієве Євангеліє, 1283), а також Чернігівського, Новгород-Сіверського, Переяславського князівств
(пам'ятки не збереглися). До київського книжкового осередку належить найвидатніша пам'ятка рукописного
мистецтва ранньої доби - Київський Псалтир (1397), оздоблений 302 високохудожніми мініатюрами.
Найдавніші книги переписувались на пергаменті (спеціально обробленій і пристосованій для письма шкірі
молодих тварин -ягнят, телят, козенят). Тривалий час пергамент був привізний, лише з 12-14 ст. почали
користуватись матеріалом місцевого виробництва. Давні книги переписувались уставом - високим,
урочистим письмом, що передбачав пропорційність кожного знака. Робота переписувачів була дуже
повільною і вимагала скрупульозного виконання. У художньому оформленні книг переважали орнаменти
“візантійського” і “тератологічного” (“звіриного”) типу, мотиви, запозичені з книг болгарського походження,
проте з включенням оригінальних елементів.

Новий етап у розвитку Р.к. пов'язаний з поширенням у 15 ст. нового матеріалу письма -паперу, який був
набагато дешевшим, що сприяло значній демократизації і поширенню книжно-рукописного мистецтва в
Україні. Рукописних пам'яток цього часу збереглось удвічі більше, ніж з попередніх чотирьох століть. У цей
час активізувалися старі осередки книгописання і виникли нові. Зокрема, в 15 ст. набула розвитку книжна
справа у Закарпатті (Євангеліє, 1401 ) в с. Королеве, Мукачівський Псалтир (поч. 15 ст.). Нового розвитку
набувала рукописна справа у Галичині. Книги почали переписуватись не лише у великих містах (Львів,
Стрий, Галич), а й у містечках і навіть селах. Тривалий час папір привозили з Заходу, переважно з
Німеччини. У пер. пол. 16 ст. виробництво паперу почалось в Україні. Зокрема, один із перших паперових
млинів (папірня) з'явився у Буську в 1539-41. Р.к. з другої пол. 14 ст. переписувалися півуставом, букви якого
втратили квадратні пропорції, витягнулися, з'явився нахил, збільшилася кількість виносних літер і
скорочених слів. Бурхливий розвиток рукописного мистецтва не знижував художньої вартості книг. Навпаки,
у кращих своїх зразках (Пересопницьке Євангеліє, 1556-61; Загорівський Апостол, 1554) залишилися такими
ж довершеними з естетичного погляду, як і в попередні віки. У художньому оформленні книг цього часу
переважала плетінчаста орнаментика, з другої пол. 16 ст. особливого розвитку набув рослинний орнамент,
що переріс з кострубатих гілок у розкішні ренесансні й барокові композиції. Ці напрями в оформленні
української Р.к. згодом набули широкого розвитку, збагатились елементами народного вжиткового
мистецтва і народного малювання. З другої пол. 17-18 ст. виробництво Р.к. в Україні поступово занепало і
замінилося книгодрукуванням. Хоча книги, переписані від руки, продовжували з'являтися і у 18, і навіть 19
ст., проте це явище не мало вже масового характеру.
Г. Чуба (Львів).
РУМУНІЯ - держава в південній частині Європи, в басейні нижнього Дунаю. На сході омивається Чорним
морем. Межує з Україною, Молдовою, Угорщиною, Союзною Республікою Югославією та Болгарією.
Територія 237,5 тис. кв. км. Населення 23,2 млн. (1990). Столиця - Бухарест. За формою державного устрою
Р. - унітарна республіка. Поділяється на 40 повітів, включаючи Бухарест, що має статус повіту. Глава
держави -президент, обирається загальним голосуванням. Законодавча влада належить парламенту, що
складається з двох палат: сенату й палати представників. Вищим виконавчим і розпорядчим органом є
Кабінет міністрів. У минулому на території історичних областей Р. існували три державно-політичних
утворення - Молдова, Валахія і Трансільванія (Семигород).
Сліди найдавніших людей на території Р. датуються епохою палеоліту. У другій пол. З тис. до н.е.
відбулося вторгнення індоєвропейських пастуших племен з Північного Причорномор'я і Центральної Європи.
Внаслідок асиміляції ними автохтонів в епоху бронзи утворилася фракійська етнічна спільнота, до якої
належали племена гетів і даків. Перші з них заселили береги нижньої частини Дунаю, другі - Трансільванію
(Семигород), а також частину Молдови та Валахії (Волощини). На розвиток гето-дакійських племен мали
вплив грецькі міста-держави Істрія, Каллатія, Томи, засновані на чорноморському узбережжі (Добруджа) у 76 ст. до н. е. У 6 ст. до н. е. на територію Р. з Північного Причорномор'я просуваються скіфи, а на поч. З ст.
н. е. у Трансільванії осіли кельти (згодом, як і скіфи, асимільовані місцевим фракійським населенням).
Наприкін. 1 ст. до н.е. регіон між Балканським хребтом і Дунаєм, включаючи Добруджу з грецькими
полісами, завоювали римляни. Союзи гето-фракійських племен вели війни з Римською імперією. У першій
пол. 1 ст. до н. е. робилися спроби створення великих військово-політичних об'єднань греко-фракійських
племен під владою царя Беребісти, а пізніше (наприкін. 1 ст. до н.е.) - царя Децебала. За правління
імператора Траяна на поч. 2 ст. Рим захопив землі даків і створив на цій території провінцію Дакію. Під час
воєнних дій значна частина дакійського населення загинула, а решта була романізована (засвоїли
латинську мову, чимало елементів римської культури й побуту). Однак всезростаючий натиск варварів на
кордони імперії примусив римлян у 271 покинути Дакію.
Під час Великого переселення народів у 3-6 ст. через територію Дакії проходили і на деякий час осідали
різні племена: готи, гуни, гепіди, авари та ін. На поч. 6 ст. на лівому березі Дунаю розселилися слов'янські
племена (анти, склавіни), які проживали тут спільно з місцевим романізованим гето-фракійським
населенням і пізніше були асимільовані. Внаслідок цього в 10 ст. утворилася східнороманська етнічна
спільнота волохів -предків румунів і молдован. У 9-10 ст. на більшу частину сучасної території Р.
поширювалася влада Першого, а в12-13 ст. частково і Другого Болгарського царства. У 11-12 ст.
Трансільванія перейшла під владу Угорського королівства. З 9 ст. Молдову заселяли східнослов'янські
племена тиверців, а згодом уличів, які заснували тут міста Пересічень, Тегинь, Білгород. З 10 ст. територія
Молдови входила до складу Київської Русі, а в 12-13 ст. - Галицько-Волинської держави. Молдову
перетинали торговельні шляхи, що йшли з Галичини до Чорного моря. На Дунаї галицькі купці заснували
місто Малий Галич (Галац). У пониззя Дунаю з Галицько-Волинської держави переселялися втікачі-смерди й
представники ін. верств населення - т. зв. берладники. Ними на півдні Молдови було утворено Берладське
князівство з містами Берладь (Бирлад), Текуч і Малий Галич.
У 11-12 ст. Р. зазнала набігів кочових племен - печенігів, половців, а в 13 ст. - монго-ло-татарської навали.
Молдова і частково Валахія опинилися під золотоординським і пануванням. У 12-13 ст. волохи розселилися
у Східному Прикарпатті, поступово асимілюючи корінне давньослов'янське населення та руських поселенців
з Галицької землі. Пізніше волохи розселились і в південних районах Галичини: у 15 ст. колонізували західні

схили Карпат. Після припинення монголо-татарської навали виникають два румунські князівства - Валахія
(6л. 1324) і Молдова (1359). До складу останнього ввійшла і Буковина, населена переважно українцями. На
чолі обох держав стояли господарі (воєводи). Влада господарів значною мірою залежала від великих
землевласників - бояр, що займали всі вищі посади у князівствах. За престол в обох державах точилася
постійна боротьба. У Молдовському князівстві у ній брали участь і українські претенденти. Так, деякий час
(1373-74, 1400-01) Молдовою правив князь Юрій Коріятович. Валахія змушена була стати васалом
Угорщини, а Молдова у 1387-1497 визнавала васальну залежність від польського короля. Молдовські загони
в складі польсько-литовсько-українського війська брали участь у Грюнвальдській битві 1410.
З 15 ст. посилюються економічні зв'язки Молдови з Галичиною. Молдовські купці підтримувала тісні
торговельні відносини з галицькими містами, особливо зі Львовом. Молдовські селяни, втікаючи від тяжкого
феодального гніту, часто переселялись у Галичину і Буковину. На поч. 1490 років молдовські селяни взяли
участь у народному повстанні під проводом Мухи (див. Мухи повстання 1490-92). У 1514 в Трансільванії
розгорнулося селянське повстання під проводом Д. Дожі, яке підтримало населення Закарпаття.
З 14 ст. румунські землі зазнали експансії Османської імперії. З 1411 Волоське князівство мало
сплачувати Порті данину. У другій пол. 15 ст. проти турецької влади виступив молдовський господар
Стефан III Великий, але, зазнавши поразки, змушений платити данину. Протягом 16 ст. Дунайські
князівства потрапляють у залежність від Туреччини, хоч і зберегли юридичну автономію в системі
Османської імперії. Після перемоги при Мохачі (1526) і розпаду Угорського королівства Туреччина в 1541
встановила сюзеренітет над Трансільванським князівством.
З серед. 16 ст. у Молдову здійснюють походи запорозькі козаки, які, з одного боку, допомагали
молдованам в їхній боротьбі проти турецького гніту, а з іншого - не раз втручались у внутрішню боротьбу за
владу в князівстві. У 1563 відбувся похід у Молдову українських козаків на чолі з гетьманом
Д.Вишневецьким.
В останні десятиліття 16 ст. у Молдовському князівстві розгорнулася національно-визвольна боротьба
проти турецького панування. У 1574 її очолив господар Іван Вода Лютий, який закликав на допомогу
запорозьких козаків на чолі з І.Свирговським. Молдовсько-козацьке військо здобуло ряд перемог і зайняло
міста Бухарест, Тягині (Бендери) і Білгород. Проте внаслідок чвар у молдовському таборі та через зраду
коменданта Хотинської фортеці Ієремії Чарнавіча молдовсько-козацькі частини були розбиті в бою біля
Кагульського озера (9-14.6.1574). Військове співробітництво молдован з запорозькими козаками у боротьбі
проти турецьких загарбників тривало і в наступні десятиліття. Найбільшого розмаху антиосманський рух
набрав у 1577 під проводом козацького отамана Івана Підкови. Останньому вдалося на деякий час навіть
зайняти молдовський престол, однак його загони зазнали поразки від військ султана Мурада III. У 1578
якийсь Олександр на чолі загону козаків з'явився у Молдові, зайняв її столицю Ясси, проте незабаром був
розбитий турками. У 1583 козаки вчинили напад на турецькі гарнізони у Молдові, поруйнувавши фортецю у
Бендерах. У 1594 і 1595 походи в Молдовське князівство здійснили козацькі загони під проводом
С.Наливайка і Г.Лободи. У 1600 боротьбу проти турецького панування очолив волоський господар Міхай
Хоробрий (1593-1601), у війську якого було і 7 тис. українських козаків. М.Хороброму вдалося на короткий
строк об'єднати Валахію, Молдову і Трансільванію в єдине князівство.
Територія Молдови стала ареною Хотинської війни 1620-21 між Польщею й Туреччиною, на початку якої
польська армія зазнала поразки у Цецорській битві 1620. У ході воєнних дій українське козацьке військо, що
налічувало понад 40 тис. вояків, під проводом гетьмана П.Сагайдачного разом із польськими загонами
розбило турків і татар у Хотинській битві 1621.
У серед. 16 ст. з метою забезпечення сприятливих зовнішньополітичних умов для протистояння впливу
Речі Посполитої та Туреччини придунайські країни - Валахія, Трансільванія і особливо Молдова намагалися
налагодити тісні дипломатичні та воєнно-політичні стосунки з Гетьманщиною. У серпні 1648 князь
Трансільванії (Семигороддя) Юрій II Ракоці через Ю.Немирича встановив союзницькі відносини з гетьманом
Б.Хмельницьким і заручився його підтримкою в боротьбі за польський престол після смерті короля
Владислава IV Вази. У вересні 1650 молдовський господар В.Лупул уклав з Б.Хмельницьким союзницьку
угоду і видав заміж за сина гетьмана Т.Хмельницького свою дочку Розанду (див. Р.Лупул-Хмельницька). У
квітні 1653 козацьке військо під командуванням Т.Хмельницького допомогло В.Лупулу тимчасово повернути
молдовський престол, який за підтримки Речі Посполитої, Валахіїта Трансільванії захопив ставленик
боярської опозиції С.Георгіцу (див. Молдовські походи 1650, 1652 і 1653). У 1654 молдовський господар
С.Георгіцу (повернув собі престол у кін. 1653) намагався встановити добросусідські відносини з
Б.Хмельницьким та І.Виговським і отримати від Гетьманщини військову допомогу в боротьбі проти
Османської імперії та Кримського ханства. Після кількох років напруження в українсько-трансільванських
стосунках у 1656 підписано військово-політичний договір між Б.Хмельницьким і князем Юрієм II Ракоці. У
1657 під час походу трансільванських військ на Польщу їхніми союзниками у цій кампанії був 20-тисячний
український корпус на чолі з полковником А.Ждановичем. Спертися на допомогу запорозьких козаків у
боротьбі з Османською імперією намагалися волоський господар Міхня III (1658-59), молдовський господар
Константин Щерба та претендент на молдовський трон, колишній господар Штефан Петричейку.
Протягом століть Молдову (меншою мірою Валахію) пов'язували з Україною не лише військові,
дипломатичні, торговельні, але і культурні та церковні стосунки. До цього спричинилося спільне минуле обох

народів - русинів-українців і молдован - спочатку у межах Київської, потім Галицько-Волинської держав,
спільні релігійно-культурні традиції. Офіційною мовою в Молдові була церковнослов'янська (в українській
редакції). В 16-17 ст. молдовські господарі стали фундаторами багатьох церков в Україні (зокрема,
Успенської та Параскеви-П'ятниці у Львові). Син молдовського господаря Симеона Могили П.Могила став
видатним українським церковно-політичним і культурним діячем, Київським митрополитом. П.Могила взяв
активну участь у створенні в Молдові та Валахії учбових закладів на зразок Києво-Могилянської колегії,
сприяв заснуванню в цих князівствах друкарень. У 1697 у Валахії було видано граматику М.Смотрицького,
яка послужила зразком і для першої румунської граматики. Після поразки під Полтавою на території
Молдовського князівства деякий час перебували гетьман України І. Мазепа (помер побл. Бендер) та його
наступник П.Орлик.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:11 | Повідомлення # 94
У 17 ст. розгорнулася боротьба за Трансільванію між Османською імперією та імперією Габсбургів, яка в
1690 завоювала трансільванські землі. Габсбурзьке володарювання не поліпшило становище православних
волохів у цьому краї. В 1784 у Волощині відбулося селянське повстання під проводом Хорії, Клошки і
Крішана. З поч. 18 ст. посилився інтерес до Дунайських князівств з боку Московського царства. Молдовський
господар Дмитро Кантемир уклав з царем Петром І союзний договір, і молдовські війська воювали на боці
Московської держави проти турків під час Прутського походу 1711. Похід закінчився поразкою московських
військ, що ще більше посилило політичну залежність Дунайських князівств від Османської імперії. Порта
стала призначати господарями своїх безпосередніх ставлеників - представників багатих грецьких родин, що
жили у Стамбулі (т.зв. фанаріотів).
У другій пол. 18 ст. пожвавилася торгівля князівств з українськими землями. Після зруйнування
російським урядом Запорозької Січі 1775 частина козаків переселилась у пониззя Дунаю, де заснувала
Задунайську Січ. Протягом другої пол. 18-19 ст. Дунайські князівства стали об'єктом суперництва Росії,
Австрії й Туреччини, ареною російсько-турецьких воєн. Зокрема, воєнні дії Росії й Австрії проти Туреччини
1774 призвели до захоплення Австрією Буковини (за винятком Хотинського повіту). За Ясським мирним
договором 1791 лівобережні райони Молдови приєднала до себе Росія, кордон князівства пройшов по
Дністру За Бухарестським мирним договором 1812 до Росії відійшли українські землі між Прутом, Дністром і
гирлом Дунаю (у т.ч. і Хотинський повіт), які до того входили до складу Молдовського князівства.
У 1821 у Валахії розгорнувся антиосманський національно-визвольний і антифеодальний рух під
керівництвом Тудора Владимиреску, підтриманий грецьким загоном, який очолював видатний діяч
національно-визвольного руху Греції Д.Іпсіланті. Повстанці здобули ряд перемог над турецькими військами,
але сили були нерівні. Провідники повстання розраховували на підтримку “єдиновірної” Росії, проте
імператор Олександр І відмовив у допомозі. Це викликало замішання серед повстанців і чвари між обома
керівниками, внаслідок яких Владимиреску було вбито. Повстання зазнало поразки, однак воно призвело до
ліквідації влади господарів-фанаріотів у Дунайських князівствах.
Після російсько-турецької війни 1828-29 й укладення Адріанопольського миру 1829 права князівств
розширилися. Російська імперія встановила свій фактичний протекторат над Молдовою та Валахією, хоча й
зберігалася їх васальна залежність від Порти. Революційні події 1848 в Європі охопили обидва князівства, а
також Трансільванію. Набрав розмаху селянський рух. У Молдові революційні виступи були придушені
російськими військами, у Валахії - турецькими та російськими, у Трансільванії - австрійськими частинами.
Значний вплив на долю Дунайських князівств справила Кримська війна 1853-56 і Паризький конгрес 1856.
Росія змушена була повернути Молдові три повіти на півдні Бессарабії. Над Молдовою І Валахією було
встановлено колективний протекторат великих 7 держав, хоча васальна залежність від Порти продовжувала
зберігатися. Паризька конвенція 1858 надала князівствам автономію.
У серед. 19 ст. у князівствах розгорнувся рух за об'єднання Валахії та Молдови в одній державі. У 1859
обидва князівства фактично злучилися під владою князя Олександра Кузи, що поклало початок
возз'єднанню румунських земель. У січні 1862 Національні збори обох князівств проголосили створення
єдиної держави - Румунського князівства. У 1864 було ухвалено закон про аграрну реформу, який ліквідував
кріпацтво і наділив селян землею. У грудні 1866 стався державний переворот, О.Кузу було повалено, і владу
в свої руки взяла т. зв. потворна коаліція. Новим князем став один із німецьких принців Карл ГогенцоллернЗігмарінген, який одержав ім'я Кароля І
. У 1866 було ухвалено конституцію Р.
У російсько-турецькій війні 1877-78 Р. фак-тичнобралаучасть на боці Росії. 9(21).5.1877 парламент
проголосив повну незалежність Р. Згідно з рішеннями Берлінського конгресу 1878 Р. одержала міжнародне
визнання як самостійна держава. Правда, Росія знову зайняла південні райони Бессарабії, зате до складу Р.
ввійшла Північна Добруджа з Констанцою, що досі належали Туреччині. У 1881 R було проголошено
королівством. Протягом останньої чверті 19 ст. при владі поперемінне перебували т. зв. історичні партії консервативна і ліберальна.
У І Балканській війні 1912 Р. зберегла нейтралітет, проте вступила в II Балканську війну на боці Сербії та
Греції проти Болгарії. За Бухарестським мирним договором 1913 Болгарія передала до складу Р. Південну
Добруджу. У Першу світову війну 1914-18 Р. вступила в серпні 1916 на боці Антанти. Однак уже у листопаді
три чверті території країни (у т.ч. Бухарест) були окуповані австро-німецькими військами. У грудні 1916-січні

1917 лінія фронту встановилася по р. Серет. У січні-березні 1918 Р. зайняла Бес-сарабію. Прем'єр-міністр
УНР В.Голубович звернувся до румунського уряду з нотою протесту щодо включення до Р. земель, які були
заселені переважно українцями (Пн. Бесса-рабія і землі між гирлами Дунаю та Дністра).
Після поразки Німеччини й розпаду Австро-Угорщини румунські війська, незважаючи на проголошення
входження Буковини до складу єдиної Української держави та масові протести місцевого населення,
12.11.1918 окупували буковинські землі разом з Чернівцями. У січні 1919 на території захоплених Р.
Хотинського і Сороцького повітів вибухнуло народне повстання проти окупантів (див. Хотинське повстання
1919). Повстанці створили керівний орган - Хотинську Директорію - і за короткий час сформували
повстанську армію (бл. ЗО тис. чол.). Директорія УНР допомогла повстанцям зброєю та військовим
спорядженням, проте критичне становище на українсько-більшовицькому фронті не дозволило уряду УНР
надати військову допомогу Хотинській Директорії. У кін. січня 1919 румунське командування, підтягнувши
значні сили, придушило повстання. Бл. 4 тис. повстанців разом з 50 тис. біженців під натиском
переважаючих сил ворога змушені були відступити за річку Дністер на Поділля.
Захопивши Бессарабію та Буковину, румунські війська у грудні 1918 вступили в Трансільванію, яка була
також приєднана до Р. У 1919 румунські підрозділи брали участь у ліквідації комуністичного режиму в
Угорщині.
Відповідно до Сен-Жерменського, Тріанон-ського та Нейського мирних договорів, за Р. були закріплені
Трансільванія, Банат, Південна Добруджа і Буковина. Паризький протокол 1920, підписаний державами
Антанти, визнав приналежність Бессарабії до Р. У результаті цих набутків територія Р. збільшилася більш
ніж удвічі , а населення - мало не втричі. Р. стала багатонаціональною державою. Зокрема, з 18 млн.
жителів 1,2 млн. становили українці. Однак в економічному відношенні вона залишалася переважно
аграрною, досить відсталою країною.
Українське населення не хотіло миритися з окупаційним режимом Бухареста, його соціальною і
національною політикою. У вересні 1924 нове велике народне повстання охопило Ізмаїльський і
Аккерманський повіти на півдні Бессарабії (див. Татарбунарське повстання 1924), яке жорстоко придушила
румунська регулярна армія.
На загарбаних землях Буковини і Бесса-рабії румунські власті встановили жорстокий окупаційний режим.
Бухарест форсовано проводив на цих українських землях політику примусової румунізації місцевого
населення. Вже до 1927 було ліквідовано українське шкільництво, закрито культурно-просвітницькі заклади,
періодичні видання, заборонялося вживати українську мову. Зазнавала переслідувань й українська церква.
У 1921-22 в Р. ухвалено закони про аграрну реформу, згідно з якими частина поміщицьких земель за викуп
передавалася селянам. У 1 923 прийнято ліберальну конституцію, яка запроваджувала загальне виборче
право (для чоловіків) і проголошувала демократичні свободи. У 1938 король Кароль II здійснив державний
переворот. Встановивши свою диктатуру, він запровадив антидемократичну конституцію, яка значно
звужувала права і свободи громадян, та розпустив парламент.
Після поч. Другої світової війни зовнішньополітичне становище Р. набагато ускладнилось. На ультимативну
вимогу СРСР румунський уряд змушений повернути до складу УРСР Бессарабію і Північну Буковину. За
другим Віденським арбітражем (див. Віденські арбітражі 1938 і 1940) до Угорщини відійшла Північна
Трансільванія, а в серпні 1940 Болгарії передано Південну Добруджу.
У вересні 1940 на зміну королівській диктатурі у Р. до влади прийшла орієнтована на Німеччину диктатура
фашистського типу. Після проголошення королем сина Кароля II Міхая і влада в країні фактично перейшла
до рук генерала І.Антонеску. В жовтні за погодженням з бухарестським урядом до Р. були введені німецькі
війська. У листопаді 1938 Р. приєдналась до Троїстого пакту. Під час радянсько-німецької війни 1941-45
режим Антонеску взяв участь у військових діях проти СРСР. За домовленістю з керівництвом райху
повернули Бессарабію й Північну Буковину, а також передали управління над українськими землями між
Дністром і Південним Бугом, які були включені до складу Р. як окрема провінція під назвою Трансністрія. На
Буковині і в Бессарабії у 1943—44 вела боротьбу проти загарбників Буковинська Українська самооборонна
армія, діяли підпілля ОУН, радянські партизанські загони та підпільні групи. Навесні 1944 радянська армія
вступила на територію Р. 23.8. 1944 в Бухаресті відбувся антидиктаторський переворот, підготовлений
королівським двором, антинімецьки настроєною верхівкою армії та кількома антифашистськими партіями,
включаючи Компартію (КПР). 24.8.1944 Р. оголосила війну фашистській Німеччині. Новий румунський уряд
підписав 12.9.1944 з державами антигітлерівської коаліції угоду про перемир'я, згідно з якою СРСР повернув
собі Бессарабію і Північну Буковину, однак Р. поверталась Північна Трансільванія.
Після звільнення території Р. від гітлерівців фактична влада в країні опинилася в руках Союзної контрольної
комісії, створеної для нагляду за виконанням Р. умов перемир'я. СКК, яку очолювали радянські
представники та радянські військові, надали всіляку підтримку Компартії, поступово просуваючи її до влади.
Під їхнім тиском у березні 1945 король змушений призначити новий уряд, в якому комуністи та їхні
прихильники посіли головні пости. Навесні 1945 проведено земельну реформу: експропрійовано великі
землеволодіння й поділено їх між сільськогосподарськими робітниками та малоземельними селянами. У
листопаді 1946 відбулися сфальсифіковані комуністами парламентські вибори, на яких перемогу здобули
Компартія та її' союзники. У 1947 підписано мирний договір з Р., згідно з яким контингент радянських військ

залишався в Р. до 1958. У сприятливих для себе умовах комуністичний режим посилив політичні
переслідування, опозиційні партії були розпущені, окремих їх керівників засуджено до тривалих термінів
ув'язнення. У кін. грудня 1947 короля Міхая І примусили зректися престолу й емігрувати, а Р. проголошено
“народною республікою”. У 1948 в країні було остаточно встановлено залежний від СРСР тоталітарний
комуністичний режим. Вся повнота влади в країні зосередилась у руках Компартії (в 1948-65 -Румунська
робітнича партія) та її лідера Георге Георгіу-Дежа і було проголошено курс на “соціалістичне будівництво”. У
1948 прийнято першу, а вже в 1952 - другу конституцію Румунської Народної Республіки. Приватну власність
експропрійовано, практично всю економіку одержавлено. У 1949 розпочато проведення примусової
колективізації сільського господарства, завершене на зламі 1950-60-х років. У країні шаленів політичний
терор, який став причиною загибелі бл. 700 тис. чоловік.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:11 | Повідомлення # 95
У 1965 керівником партії й держави став Ніколає Чаушеску, який спрямував усі зусилля на “вдосконалення”
політичної системи тоталітарної держави й зміцнення своєї особистої влади. У 1965 прийнято нову
конституцію, в якій зафіксовано роль Компартії як “керівної сили суспільства”. Держава стала називатися
Соціалістична Республіка Румунія, було встановлено пост президента СРР, який теж посів Н.Чаушеску.
Економічний розвиток Р. у 1950-70-х роках відзначався високими темпами, однак на зламі 1970-80-х років у
народному господарстві виникли серйозні труднощі. Становище народу погіршувалось, це викликало дедалі
більшу соціальну напруженість.
Початок революційних подій у державах Східної Європи, т.зв. оксамитові революції, прискорили падіння
комуністичного ладу і в Р. 15.12.1989 у м. Тімішоара, що на заході Р., відбулися багатотисячні антиурядові
демонстрації, які жорстоко розігнали поліція та підрозділи служби безпеки. Внаслідок сутичок між
учасниками акцій протесту і силами безпеки сотні демонстрантів загинули. Через деякий час хвиля
протестів проти існуючого режиму охопила всю країну. Після запеклих боїв між повсталим народом, на бік
якого стали армійські підрозділи, і загонами політичної поліції 22.12.1989 революція перемогла.
Комуністичний диктатор Н.Чаушеску був заарештований і за вироком військового трибуналу розстріляний.
Влада в країні перейшла до сформованого під час повстання Фронту Національного Порятунку (ФНП). Іон
Ілієску, який очолив ФНП, був проголошений тимчасовим президентом країни. Компартія розпалась і
перестала існувати, а ФНП оформився як лівоцентристська партія соціал-демократичної орієнтації. У травні
1990 відбулися вільні вибори до нового, двопалатного парламенту та вибори президента країни. Главою
держави обрано І.Ілієску, за якого проголосувало 85 % виборців. ФНП, лідером якого був І. Ілієску, здобув у
новому парламенті 233 місця, що складало 66,3% від загальної кількості депутатських місць. У листопаді
1991 парламент країни прийняв нову конституцію, яка проголосила Р. правовою, демократичною і
соціальною державою. У вересні 1992 відбулися нові парламентські вибори, які суттєво не змінили
розстановки політичних сил.
Пріоритетним напрямом зовнішньої політики Р. після відновлення демократичного ладу стало прагнення
увійти до європейських економічних та військово-політичних структур - Європейського Союзу і НАТО.
Близькі відносини встановилися з Республікою Молдова. Після визнання Р. незалежності України між обома
державами встановлено дипломатичні відносини. Протягом 1991-96 Україною та Р. було підписано ряд
міждержавних та міжурядових угод. Обидві держави брали активну участь у процесі мирного врегулювання
збройного конфлікту у Придністров'ї. З 1993 парламентарії України та Р. плідно співпрацюють у
Парламентській Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), до якої входять
представники країн Чорноморського басейну. Разом з тим в українсько-румунських взаємовідносинах
існували певні суперечності щодо територіальних питань, які перешкоджали укладенню великомасштабного
політичного договору між обома країнами. Румунська сторона наполягала на включенні до преамбули
договору осуду сторонами пакту Молотова-Ріббентропа, заперечувала положення радянсько-румунського
договору 1961, який встановлював між обома державами кордон по дельті Дунаю з включенням до території
СРСР, а, отже, України о.Зміїний. Румунський уряд ставив під сумнів приналежність Північної Буковини та
частини колишньої Бессарабіїдо України. Українська ж сторона зазначала, що однією з подібних проблем
може бути й ставлення сторін до окупації Румунією частини українських земель в 1918 та до секретного
договору між Антонеску і Гітлером щодо поділу України під час Другої світової війни.
Враховуючи зацікавленість Р. до вступу в європейські структури (а однією з обов'язкових умов приєднання
до них є відсутність у країн-кандидатів будь-яких територіальних та ін, претензій до якихось держав),
румунська сторона в остаточному підсумку зняла свої застереження щодо України. Це уможливило
підписання в червні 1997 у Констанці президентами України і Румунії Л.Кучмою та Е.Константинеску
Договору про дружбу, добросусідство та партнерство між обома державами. У ньому підтверджено існуючу
лінію державного кордону та проголошено принципи його недоторканності в майбутньому. У договорі
засуджено “акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів”.
За оцінками дослідників, у Р. проживає 250-300 тис. українців. У Південній Буковині (Сучавський повіт) і
Марамарощині (Мара-муреський повіт) вони е автохтонним населенням. Крім того, українці проживають у
Банаті (переселенці 18-19 ст. із Закарпаття й Галичини) та Добруджі (нащадки козаків Задунайської Січі).
Українське населення здебільшого зайняте у сільськогосподарському виробництві. У довоєнній Р. будь-які
прояви українського національного життя зазнавали переслідувань. У післявоєнні роки в Р. було чимало
зроблено у справі відродження української культури й освіти. Розбудовано шкільництво з навчанням
українською мовою (120 народних шкіл із близько 10 тис. учнів). Створено українські бібліотеки, клуби,

колективи художньої самодіяльності. Видавалась україномовна література й преса. З другої половини 1950
років національна політика румунського комуністичного режиму стала змінюватися в бік асиміляції
нерумунського населення. Поступово було ліквідовано українське шкільництво й культурні осередки. Це, а
також масова міграція української молоді в міста, сприяло денаціоналізації української людності. Правда,
згідно з конституцією 1965 у Сучавському та Марамуреському повітах було створено Ради трудящих
української національності, котрі (як і аналогічні ради інших національних меншин) мали сприяти
розв'язанню проблем розвитку освіти, культури тощо. Проте ці ради залишалися чисто бюрократичними
установами. Дещо змінилося становище українців після повалення комуністичного режиму. У 1989 створено
Союз українців Румунії - громадську організацію, що має репрезентувати інтереси українського населення.
Виходить газета “Вільне слово”, українською мовою видаються два журнали, книжки. У румунських школах є
класи з викладанням українською мовою. Пожвавилося громадське та культурне життя українців. У вересні
1993 в Сучавському повіті відбувся фестиваль української культури, організатором якого став Союз
українців Румунії. Однак і сьогодні суттєвою перешкодою у розвитку національно-культурного життя
української громади є хвиля шовіністичних настроїв, що охопила певні верстви румунського суспільства.
Більшість українців Р. за віросповіданням - православні, належать до Румунської православної церкви. У
Сегеті створено український вікаріат, який займається розв'язанням релігійних проблем.
Г. Кипаренко (Львів).
РУМЧОРОД - скорочена назва Центрального виконавчого комітету Рад Румунського фронту,
Чорноморського флоту і Одеського військового округу. Події Лютневої революціі 1917 у Росії призвели до
створення великої кількості організацій класового типу, зокрема Рад. Петроградська Рада робітничих і
солдатських депутатів, перебравши на себе функції всеросійського координаційного центру, намагалась
встановити контроль над країною шляхом створення великих регіональних осередків представницької
влади. Продовжуючи імперські традиції, але вже “в інтересах революції”, виконком Петроради поділив
територію України на три великих обласних утворення (не збігалися з етнічними кордонами України) з
центрами у Києві, Харкові і Одесі. Навколо Одеси мали об'єднатися Ради, що були створені в губерніях, які
входили до Одеського військового округу -Херсонська, Таврійська, Бессарабська, частково Подільська,
Волинська і Катеринославська, а також Ради Румунського фронту і Чорноморського флоту. Координуючим
органом цього об'єднання став Р., обраний на з'їзді Рад 10-27.5.(23.5-9.6) 1917 в Одесі. До грудня 1917
діяльність Р. перебувала під впливом російських меншовиків та есерів (із 127 членів тільки 4 були
більшовиками). Р. підтримував Тимчасовий уряд і співпрацював з губернською радою (орган Української
Центральної Ради), засудив жовтневий переворот 1917 у Петрограді. За вказівкою РНК Верховний
головнокомандувач російських і більшовицьких військ М.Криленко 3(16). 12.1917 оголосив про розпуск Р.
Більшовицький центр наполягав на створенні нового Р., який стояв би на більшовицькій платформі. На поч.
січня 1918 на II з'їзді Р. [10(23). 12.1917-23.12.1917 (5.1.1918)] під тиском більшовицьких делегатів,
очолюваних В. Володарським, було обрано новий Р. Новий виконком, головою якого став російський
більшовик В.Юдовський, складався із 180 чоловік - 70 більшовиків, 55 лівих есерів, 23 представників
селянських організацій. У серед. січня 1918 Р. підняв антидержавний заколот проти Української
Центральної Ради і за підтримки збільшовизованих фронтових частин 17.(ЗО).1.1918 захопив владу в
Одесі. Проголосив себе найвищим органом влади в області і на Румунському фронті, взяв на себе
керівництво військовими частинами фронту і Одеського військового округу. Р. активно боровся за
встановлення радянської влади у Молдові та на Півдні України. Брав участь у переговорах Раднаркому
РСФРР з румунським урядом, які завершились підписанням на поч. березня 1918 договору про виведення
румунських військ з Бессарабії (згодом Румунія порушила договір). Видавав газету “Голос революції”
[виходила з 1.(24).7.1917 до березня 1918]. У березні 1918 українські та австрійські війська, згідно з умовами
Берестейського миру 1918, зайняли Одесу і відновили владу УЦР Р. був евакуйований на схід, 24.3.
переїхав у Ростов-на-Дону, 2.4. - в Єйськ. У травні 1918 припинив свою діяльність.
О. Фесик (Одеса).
РУМ'ЯНЦЕВ-ЗАДУНАЙСЬКИЙ
ПЕТРО
ОЛЕКСАНДРОВИЧ
[4(15).1.1725-8(19).12.
1796]-російський
полководець, державний діяч, генерал-фельдмаршал (1770), граф (з 1744). Н. у Москві. Військову службу
розпочав у гвардії з 1740. Під час російсько-шведської війни 1741-43 перебував у чині підло-ручника в діючій
армії у Фінляндії. З 1743 -командир воронезького піхотного полку. Під час Семилітньої війни 1756-63
командував бригадою та дивізією, брав участь у боях під Гросс-Єгерсдорфом (1757) і Кунередорфом (1759),
керував облогою фортеці Кольберг (1761). У 1764 призначений президентом другої Малоросійської колегії і
генерал-губернатором Малоросії. Обіймаючи ці посади, рішуче проводив колоніальну політику російського
уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію політичної автономії України. За
розпорядженням Р.-З. було проведено реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено
подушний податок), поштової справи, здійснено перепис майнового стану населення Лівобережної України.
В період правління Р.-З. ліквідовано сотенно-полковий устрій (1781) і запроваджено загальноімперську
систему адміністративно-політичного управління (поділ на намісництва; 1781-83): скасовано українські
козацькі полки і створено замість них регулярні карабінерські полки за російським зразком, поширено на
Україну дію “Жалуваної грамоти дворянству” (1785), остаточно покріпачено українських селян (1783),
проведено секуляризацію монастирських маєтків (1786). Володів величезними маєтками у Лівобережній
Україні. Влітку 1770 війська на чолі з Р.-З. розбили турецьку армію під Рябою Кобилою (курган на західному

березі р.Прут), на річках Ларга і Кагул, зайняли лівий берег нижньої течії Дунаю. У 1771 і 1773-74 вів бойові
дії в Болгарії, змусив Туреччину укласти Кючук-Кайнарджійський мирний договір 1774 (за це Р.-З. отримав
титул графа і прізвище “Задунайський”). Під час російсько-турецької війни 1787-91 командував армією
(більшість солдатів становили українці), однак через конфлікт з Г.Потьомкіним і особисту неприязнь до
нього Катерини II усунений від командування. У 1794 Р.-З. очолив російські війська, що діяли у Польщі.
Похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.
I. Підкова (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 19 з 26«1217181920212526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика