Головна сторінка сайту
Сторінка 18 з 26«1216171819202526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:07 | Повідомлення # 86
РОКСОЛАНИ - кілька іраномовних кочових сарматських племен, які населяли Північне Причорномор'я у 2
ст. до н. е.-4 ст. н. е. їхньою батьківщиною, як і ін. груп сарматів (язигів, царських сарматів та ін.), були степи
Поволжя, Південного Приуралля і Західного Казахстану. Відомості про Р. є в працях Страбона, Таціта,
Діодора Сицилійського, Йосифа Флавія та ін. античних авторів. Р. з'явились на території степів України в 2
ст. до н.е. і перебували тут до 4 ст. н.е., коли були розгромлені гунами, витіснені зі степів Українського
Причорномор'я на захід та розсіяні в Європі серед ін. народів. На території України Р. створили велике
міжплемінне об'єднання, на чолі якого став цар Тасій. Вони допомагали скіфам в їхній боротьбі проти
Херсонеса, часто нападали на Ольвію, окремі родини селились у місті. Античні джерела свідчать, що деякі
жителі Ольвії користувались сарматським одягом. Р. з Іст. н.е. підійшли до Дунаю, часто нападали разом з
іншими племенами на римську провінцію Мезію, а також ін. придунайські володіння Риму. В міжріччі Дніпра і
Дністра вони вступали в контакти із зарубинецьким ранньослов'янським населенням та германськими
племенами. Про культуру, господарство й духовне життя Р. багато відомостей дали археологічні розкопки
поховань та поселень. Р. ховали небіжчиків у глибоких ямах, перекритих деревом. У похованнях знаходять

особисті речі небіжчиків та рештки ритуальної їжі. У багатьох жіночих похованнях були численні дорогі
прикраси. Унікальним за кількістю речей є поховання жриці в Соколовій Могилі біля с. Ковалівки
Миколаївської обл. на березі р. Південний Буг. Р. займались скотарством і вели кочовий спосіб життя, у
долинах рік частина їх переходила до заняття хліборобством. У них були розвинені гончарське, ковальське,
бронзоливарне та ін. ремесла. Жили переважно в кибитках. Мали широкі торгові зв'язки з античними
містами та країнами Сходу. Значну роль у житті Р. відігравали війни. Основу війська складала легка, а 32 ст.
н.е.- важкоозброєна кіннота. У війнах брали участь і молоді жінки. Сарматська матеріальна культура і
мистецтво (у т. ч. і культура Р.) були, певною мірою, успадковані східними слов'янами.
М. Пелещишин (Львів).
“РОЛЯНД” (“Організація Ролянд”, “Роланд”) - німецька назва одного з двох бойових підрозділів
(батальйону) “Дружини українських націоналістів”, що існував у 1941. На поч. 1941 керівництво ОУН-Б
досягло домовленості з представниками командування німецького абверу (адміралом В.Канарісом і ген. В.
фон Браухічем) про створення українського військового відділу під політичним проводом Організації
українських націоналістів. Батальйон сформований у квітні-травні 1941. Організацією частини займалося
бюро ОУН-Б у Відні під керівництвом полк. Р.Ярого. Особовий склад батальйону (бл. 350 чол.) пройшов
військову підготовку в Зауберсдорфі поблизу Відня. Командиром “Р.” був призначений полк. Є.Побігущий,
старшинами - М.Бригідер, Герман, Л.Ортинський, о. І. Дурбак (капелан) та ін. На поч. червня 1941 батальйон
“Р.” переправили у р-н Кимпулунга в Пд.Буковині. Батальйон увійшов до складу 11-ї німецької армії групи
“Південь”. Перед ним були поставлені завдання: забезпечувати охорону шляхів, якими просувались німецькі
війська; створити відділи українського самозахисту в містах і селах; здійснювати охорону шляхів постачання
продовольства; організовувати допомогу в евакуації військовополонених, охорону промислових і
транспортних об'єктів тощо. У кін. липня 1941 батальйон (9 офіцерів і 260 солдатів) перепідпорядкували
командуванню 54 армійського корпусу. Складався з чотирьох рот по 65 чол. в кожній. Загальне
командування частиною здійснював лейтенант Зіберт. Двома ротами командували німецькі офіцери, іншими
двома - українські. Солдати “Р.” були одягнені у чеську військову уніформу і мали жовто-сині нарукавні
пов'язки з написом: “Німецький вермахт”. У кін. липня 1941 “Р”. отримав наказ просуватися в напрямку
Одеси. У серпні 1941 батальйон переправлено до Фокшан (тепер Молдова), роззброєно і перевезено до
Маєрлінга біля Відня. Після проголошення ОУН-Б про відновлення Української держави і репресій німецької
окупаційної влади щодо членів Українського державного правління та керівництва ОУН у вересні 1941
частина офіцерів батальйону була заарештована (зокрема, капітан Барабаш, Л.Ортинський) і ув'язнена у
концентраційному таборі. У жовтні 1941 особовий склад обох розформованих батальйонів “Дружини
українських націоналістів” (див. також “Нахтігапь”) був повернений до Франкфурта-на-Одері, де вони
увійшли до складу нового відділу “Шутцман-шафтс батальйон № 201”. Командиром батальйону став
Є.Побігущий, більшість офіцерів (22 чол.) частини були українці. Загальна чисельність становила понад 600
чол. У березні 1942 батальйон перевели у Білорусь для охорони ліній комунікацій і боротьби з радянськими
партизанами в р-ні Могильов -Вітебськ - Лепень. Командування постійно висловлювало незадоволення
щодо гітлерівської політики в Україні. У кін. листопада 1942 (за деякими дан. - 1.12.1942) батальйон
роззброєно в Могильові і розформовано. Українських офіцерів перемістили до Львова і 8.1.1943 ув'язнили в
тюрму гестапо. Деякі з них, зокрема Р.Шухевич, зуміли втекти і приєднались до Української повстанської
армії.
В. Косик (Париж, Франція), І. Підкова (Львів).
РОМАН ДАНИЛОВИЧ (н. бл. 1230-п. не раніше 1259) - князь новгородоцький і слонімський (бл. 1255-58).
Син Данила Романовича Галицького. Допомагав батькові у військовій і дипломатичній діяльності.
Відзначився у збройній боротьбі проти монголо-татар. Після одруження 1252 з Гертрудою, племінницею і
спадкоємицею останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів Фрідріха II, частина австрійських
магнатів визнала Р.Д. герцогом Австрії. Вів збройну боротьбу проти іншого претендента на герцогський
престол - чеського короля Пшемис-ла-Отакара II, однак наприкінці 1253, не отримавши обіцяної допомоги
від угорського короля Бели IV, змушений виїхати до Литви. Бл. 1255 отримав у володіння від литовського
князя Войшелка Міндовговича Чорну Русь з містами Новгородком (Новогрудок), Слонімом, Волковиськом.
Я. Ісаєвич (Львів).
РОМАН ІГОРОВИЧ (р. н. невід. - п. вересень 1211) - князь Звенигородський (1205-08, 1210-11) та князь
галицький (1208). Син Ігоря Святославича та дочки Ярослава Осмомисла Євфросинії. Після смерті Романа
Мстиславича (1205) брав участь у спробах Ольговичів оволодіти галицькими землями. У 1208 за підтримки
угорського короля захопив Галич, однак був схоплений і ув'язнений угорським палантином Бенедиктом
Бором. Невдовзі P.I. вдалося звільнитись. Заволодівши вдруге Галицькою землею, Ігоровичі жорстокими
заходами намагалися зміцнити своє панування. З цією метою стратили понад 500 бояр разом з їхніми
лідерами Юрієм Вітановичем та Іллею Щипановичем. Іншим керівникам боярської опозиції Володиславу
Кормильчичу, Судиславу та Пилипу з Вишні вдалося втекти в Угорщину і звернутися по допомогу до короля
Андрія II. Під час облоги Звенигорода угорцями P.I. здався в полон, але був викуплений боярами і разом з
братом Святославом страчений.
Р. Шуст (Львів).

РОМАН МИХАЙЛОВИЧ СТАРИЙ (р. н. невід.-п. після 1288)-князь брянський (1246-63) та чернігівський
(1263-88). Батько Олени, дружини волинського князя Володимира Васильковича. Допомагав своєму зятеві у
війнах з литовцями. Брав участь у походах галицьких та волинських дружин, який організував проти Литви
князь Лев Данилович у 1275.
Р. Шуст (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:07 | Повідомлення # 87
РОМАН МСТИСЛАВИЧ (н. бл. 1152-п. 19.6. 1205) - галицько-волинський князь (1199-1205), видатний
український державний діяч і полководець. Був князем новгородським (1168-70), Володимир-волинським
(1170-87, з 1188), галицьким (1188, з 1199). Син великого князя київського Мстислава Ізяславича та Агнеси,
доньки польського князя Болеслава III Кривоустого. У 1168-69 правив у Новгородському князівстві. Після
смерті Мстислава Ізяславича волинські землі були поділені між його синами: P.M. одержав ВолодимирВолинський, Всеволод-Белз, Святослав - Червен, Володимир - Берестя. Невдовзі, завдяки своїм особистим
якостям, P.M. вдалося добитися домінуючого впливу в усіх волинських землях. Після смерті Ярослава
Осмомисла P.M. передав Володимир-Волинське князівство своєму братові Всеволоду, а сам включився в
боротьбу за Галицький князівський престол. У 1188 P.M. вдалося оволодіти Галичем, але невдовзі був
змушений під натиском військ угорського короля Бели III залишити галицькі землі. З допомогою Ростислава
Рюриковича повернув собі Володимир-Волинське князівство. Від свого тестя, великого князя Київського
Рюрика Ростиславича, у володіння одержав ряд міст по річці Рось. У 1195-96 приєднав до Волині
Болохівську волость (землі у верхів'ях рік Південний Буг та Случ). Після смерті у 1198 останнього з роду
Ростиславичів Володимира Ярославича P.M. у 1199 вдалося встановити свою владу в Галичі і об'єднати
Волинські й Галицькі землі в єдину Галицько-Волинську державу. Намагаючись зміцнити князівську владу,
вів гостру боротьбу з боярством. Вигнав з галицьких земель впливовий боярський рід Кормильчичів. У своїй
діяльності опирався на волинське боярство та городян. У 1202 здійснив похід на київське князівство і
оволодів Києвом (протягом 4.5.1203-19.6.1205 фактично був великим князем київським). P.M. ініціював
проведення реформ т. зв. доброго порядку, які мали зупинити процес розпаду Київської держави на дрібні
удільні князівства. Однак через опір ін. князів пропозиції P.M. не були реалізовані. P.M. прославився як
полководець, відзначався особистою хоробрістю. Організував ряд походів проти ятвягів, а в 1201-02 та
1203-04 очолив два великих походи проти половців. Вів активну зовнішню політику. Підтримував контакти з
Тевтонським орденом, з ним рахувалися правителі Візантії, Угорщини та ін. держав. Римський папа
Інокентій III запропонував P.M. королівську корону за умови прийняття ним католицтва. P.M. був активним
учасником князівських міжусобиць у Польщі. У 1190 разом з братом Всеволодом допоміг князеві Казимиру II
Справедливому утвердитися в Кракові. Під час міжусобної війни у 1195 P.M. був поранений у битві під
Муравою. Загинув 19.6.1205 у сутичці неподалік від міста Завихвост (тепер м. Завихост, Польща).
Похований у Володимирі-Волинському (за ін. даними-у Галичі). Оцінюючи діяльність P.M., польський хроніст
13 ст. писав: “За короткий час він так піднявся, що правив над усіма землями і князями Русі”, а
давньоруський літописець назвав засновника Галицько-Волинської держави “самодержцем всієї Русі”,
“царем в Руській землі”, “великим князем”.
Р. Шуст (Львів).
РОМАН СВЯТОСЛАВИЧ (“Красний”; р. н. невід. - п. 2.8.1079) - князь тмутараканський (1070-79; за ін. дан. 1073). Надав притулок князям-ізгоям Олегу Святославичу та Борису В'ячеславичу. Разом з ними у серпні
1078 здобув Чернігів, але у битві на Нежатій Ниві 3.10.1078 зазнав поразки. У 1079 PC. знову організував
похід проти великого князя київського Всеволода Ярославича. Однак Всеволоду вдалося підкупити половців
і під час походу вони покинули PC. Намагаючись переконати половців продовжити похід, Р.С. вступив у
суперечку з ними, під час якої був убитий.
Р. Шуст (Львів).
РОМАН І ЛАКАПІН (р. н. невід. - п. 15.6. 948) - візантійський імператор (920-944; за ін. дан. - 945) з
Македонської династії. Походив із селян. Дослужився до командувача імператорського флоту. У 919 став
регентом при неповнолітньому імператорі Константині VII Багрянородному (видав за нього свою дочку), з
920 - співправитель. Вів виснажливі війни з болгарським царем Симеоном (завершились у 927), внаслідок
яких Візантія визнала незалежність болгарської церкви і зобов'язувалася виплачувати щорічну данину. Бл.
932 жорстоко придушив селянське повстання в Малій Азії та повстання слов'янських племен у Пелопоннесі
(934). Постійно воював у Пн. Італії та Сирії з арабами. У 924 розгромив арабський флот і відновив панування
візантійців в Егейському морі, відвоював у арабів Мелітену (934), Мартінополь, Дару, Аміду (в 940-х роках).
Під час правління P.I Л. київський князь Ігор здійснив два походи на Константинополь (941 і 944), наслідком
яких стало укладення мирного договору між Київською державою і Візантією (944 або 945). У 944 (за ін. дан.у 945) P.I Л. був скинутий з престолу своїми синами, ув'язнений у монастирі, де і помер.
/. Підкова (Львів).
РОМАНИЦЬКИЙ БОРИС ВАСИЛЬОВИЧ (31.03.1891 - 24.08.1988) - український актор, режисер,
театральний діяч, історик театру. Н. у с. Чорнобай (тепер Черкаська обл.). Навчався в духовному училищі в
Лубнах, згодом - у Полтавській духовній семінарії. В 1912 вступив до Київського комерційного ін-ту,
одночасно навчався у класі М.Старицької в Музично-драматичній школі ім. М.Лисенка. Виступав на сцені з
1913 у трупі П.Саксаганського. Після закінчення у 1915 Музично-драматичної школи ім. М.Лисенка в Києві

грав у Товаристві українських акторів під керівництвом І. Мар'яненка. У 1918 запрошений до Державного
народного театру під керівництвом П.Саксаганського. Виступав у ЗО ролях з М.Заньковецькою. З 1922 один
із засновників і художній керівник (до 1948) Українського театру ім. М.Заньковецької у Львові. Поставив
більше 50 вистав. Як режисер, володів неперевершеним умінням швидко і точно перетворювати масовки у
видовищно сильний і змістовно значущий сценічний компонент. Вперше на українській сцені створив образ
Отелло. Зіграв 219 основних ролей. Кращі з них: Чалий, Степан, Микола, Гнат, Бондар (“Сава Чалий”,
“Мартин Боруля”, “Безталанна”, “Бондарівна” Карпенка-Карого), Шельменко (“Шельменко-денщик” Г. КвіткиОснов'яненка), Возний (“Наталка Полтавка” І.Котляревського), Голохвостий, Хмельницький, Богун (“За
двома зайцями”, “Богдан Хмельницький” М.Старицького), Микола Задорожний (“Украдене щастя” І.Франка),
Карл Moop (“Розбійники” Ф.Шіллера) та ін. Автор книги “Український театр в минулому і тепер” та багатьох
статей. Лауреат Державної премії СРСР (1950) і Державної премії України ім.Т.Шевченка (1974). Народний
артист СРСР (1944). Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
М. Ерстенюк (Львів).
РОМАНОВИ - боярський рід, з 1613- царська, а з 1721 - імператорська династія у Росії, що правила до
лютого 1917. Рід Р. відомий з 14 ст. Здобув вплив у 16 ст. завдяки шлюбу царя Івана IV Грозного з
Анастасією Романовою. Племінник Анастасії Р. - Федір Микитович Р. був одним із претендентів на царський
престол після смерті царя Федора Івановича (1598) і припинення династії Рюриковичів. За правління Бориса
Годунова Р. були вислані з Москви (1600 або 1601), а Федір Микитович Р. пострижений у ченці під іменем
Філарета. У Тушинському таборі Лжедмитрія II (1608) Федір Микитович Р. був названий московським
патріархом. На Земському соборі 21.2.(3.3).1613 його сина Михаила Федоровича Р. обрали московським
царем (1613-1645).
На московському престолі у наступні роки правили такі представники династії Р.: Олексій Михайлович
(1645-76); Федір Олексійович (1676-82), Іван V Олексійович (1682-96), Петро 1 Олексійович (1682-1725; з
1721 - російський імператор). За указом Петра 1 від 5.2.1722 про престолонасЬідуван-ня спадкоємця
призначав імператор із осіб імператорської родини. Петро 1 не встиг призначити спадкоємця і після його
смерті на престол вступила його друга дружина Катерина 1 Олексіївна. Внук Петра 1 - Петро II
Олексійович був на троні з 1727 до 1730. З його смертю у 1730 династія Р. чоловічої лінії закінчилась. У
1730-40 правила Анна Іванівна, дочка Івана V Олексійовича, а в 1740—41 - його правнук Іван VI
Антонович, Зі смертю дочки Петра 1 Єлизавети Петрівни (правила в 1741-1761) обірвалась і жіноча лінія
династії Р. Однак офіційне прізвище Р. носили представники Гольштейн-Гот-торпської династії, які і зайняли
російський престол: Петро III (син Гольштейнського Фрідріха Карпа та Анни, дочки Петра 1), який правив у
1761-1762; його дружина Катерина II (уроджена принцеса Ангальт-Цербстсь-ка: 1762-96); їх син Павло 1
(1796-1801) та його нащадки-Олександр 1 (1801-25), Микола 1 (1825-1855), Олександр II (1855-81 ),
Олександр III (1881-94) і Микола II (1894-1917). 2(15).3.1917 у ході Лютневої революції 1917 у Росії Микола
II зрікся престолу. У серед. липня 19186 Єкатеринбурзі Микола II та члени його сім'ї були за рішенням
більшовицького уряду розстріляні. Ті з Р., кому вдалося врятуватись від більшовицького терору, емігрували
за кордон.
Т. Полещук (Львів).
РОМАНОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1.9.1860 - р. см. невід.) - військовий діяч періоду
Гетьманату, генерал-майор (з 1911), генерал-значковий (з 1918). Закінчив Петровський Полтавський
кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1880), офіцерську артилерійську школу. Служив у
Східно-Сибірській гарматній бригаді, у складі якої брав участь у китайській кампанії 1900-01, російськояпонській війні 1904-05. Командував 40-ю гарматною бригадою. У роки Першої світової війни 1914-18
воював на Південно-Західному фронті. За Гетьманату- генерал-значковий, командир 4-ї гарматної бригади
4-го Київського армійського корпусу.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
РОМАНЧУК ЮЛІАН (24.2.1842-22.4.19321-український громадсько-політичний діяч, науковець, публіцист. Н.
у с. Крилосі неподалік від Галича (нині Івано-Франківська обл.). Середню освіту здобув у гімназіях
Станіслава (тепер Івано-Франківськ) і Львова. У 1860-63 навчався у Львівському ун-ті. Ще під час навчання в
гімназії утворив таємний студентський гурток, а як студент ун-ту, анонімно співпрацював з часописом
“Слово”. У 1863-1900 працював учителем (з 1868 - в Академічній гімназії у Львові). Як член шкільної комісії,
налагодив видання перших шкільних підручників українською мовою (зокрема, в 1879 двох читанок для учнів
середніх шкіл). Був одним із засновників товариства “Просвіта” (1896-1906 - голова товариства), Наукового
товариства ім.Т.Шевченка. Належав до товариства українських учителів “Українська громада”, діяльність
якого була спрямована на розвиток української гімназійної освіти в Галичині; у 1912-14 керував роботою
цього товариства. У 1902 здійснив перше у Галичині популярне видання творів Т.Шевченка. 31904
започаткував серію “Руська письменність” (у міжвоєнний час перейменована на “Українське письменство”) перше повне видання творів українських письменників. У 1870 роках редагував всеукраїнський журнал
“Правда” (1873-78), був засновником і видавцем першого часопису для селянства “Батьківщина” (1879-87),
одним із засновників газети “Діло” (1880) та журналу “Ruthenische Rundschau” у Відні (1903).

У 1885 виступив ініціатором створення першого українського політичного товариства “Народна Рада” і
протягом 1885-99 був його головою. Як один з провідників поміркованого крила народовців Р. разом з
О.Барвінським, В.Антоновичем, митрополитом С.Сембратовичем намагався досягти порозуміння з
австрійським урядом і польськими політичними колами, втілюючи вжиття політику “нової ери” (1890-94), яка,
однак, зазнала невдачі. Р. був співзасновником Української національно-демократичної партії (до 1907 - її
голова), яка відігравала провідну роль в українському політичному житті Галичини і Буковини у довоєнний
період і в роки визвольних змагань. Р. неодноразово обирався до складу представницьких органів Галичини
і Австро-Угорщини. Був депутатом галицького сейму (1883-95), головою Руського клубу в соймі (1889-95),
послом австрійського парламенту (1891-97, 1901-18), головою Української парламентарної репрезентації
(1901-10, 1916-17), віце-президентом австрійського парламенту (1910-18). У роки Першої світової війни
1914-18 Р. очолював Український допомоговий комітет та Українську культурну раду у Відні. Входив до
складу Української національної ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Як найстаріший за віком депутат УНРади,
10.11.1918 привів до присяги членів Державного Секретаріату - уряду ЗУНР. Після відступу у листопаді 1919
українських військ зі Львова Р. був ув'язнений у польському таборі для інтернованих у Демб'ю біля Кракова.
Звільнений завдяки старанням українських політиків. Після рішення Ради послів від 14.3.1923 про передачу
Галичини під владу Польщі 24.10.1923 прийняв від багатотисячних мас на площі св.Юра присягу, що вони
ніколи не визнають цього акта і залишаться вірними ідеї української державності.
Я. Грицак (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:08 | Повідомлення # 88
РОМАНЮК ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНОВИЧ (9.12.1925-14.7.1995)-видатний український православний релігійний
діяч, богослов, Патріах Київський і всієї Руси-України УПЦ-КП (з 1993). Н. у с. Хомчин Косівського повіту
(тепер Івано-Франківської обл.). У молоді роки брав участь у національно-визвольній боротьбі. У 1944
засуджений радянським режимом до 10 років ув'язнення. Перебував на Колимі, зокрема у копальні Холодній
Магаданської обл. до серпня 1953. У 1959 закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом Московську духовну семінарію. З 1964 до 1972 - священик у парафіях Івано-Франківської і Коломийської
єпархії Руської Православної Церкви. Зібрав колекцію творів народного мистецтва Гуцульщини. Закликав
вірних зберігати народні традиції, приятелював з культурними і громадськими діячами, учасниками руху
шістдесятників. За активну діяльність із захисту прав людини і, зокрема, прав православних віруючих
України 20.1.1972 засуджений до 7 років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у
таборах Мордовії та Якутії. У 1976 під час перебування на засланні задекларував свою приналежність до
Української автокефальної православної церкви. З листопада 1979 -член Української Гельсінської Групи. У
1984 за самовіддану службу Церкві в Україні єпископ УПЦ в Америці (Вселенський Патріарх) Андрій
нагородив Р. вищою священичою відзнакою - митрою. У червні 1987 виступав з лекціями перед
християнськими українськими і англомовними громадами Канади, США та Англії. Після повернення в
Україну 28.4.1990 був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир, а
наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського. Виступав
за створення незалежної Української Православної Церкви з центром у Києві, піднесеної у статус
Патріархату. З 1991 очолював місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконував обов'язки вікарія Київської єпархії
з титулом архієпископ Білоцерківський. Став одним із фундаторів УПЦ-Київського Патріархату (засн. у
червні 1992). 17.2.1993 призначений архієпископом Львівським і Сокальським. Після смерті Патріарха
Мстислава (див. С.Скрипник) Р. став місцеблюстителем Патріаршого престолу (14.6.1993) із возведенням у
сан митрополита. На Всеукраїнському Православному Соборі 21.10.1993 обраний Патріархом
(інтронізований 24.10. у Софійському соборі). Виступав з численними проповідями й статтями на
богословські, патріотичні й державницькі теми. Раптово помер 14.7. 1995. Спроба поховати тіло у
Софійському соборі наштовхнулася на опір зі сторони духовенства УПЦ Московського Патріархату та силові
дії з боку загонів спеціального призначення МВС України. Похований біля брами св. Софії у Києві.
С. Білокінь (Київ).
РОМЕР ЕУГЕНІУШ (3.2.1871-28.1.1954)-відомий польський географ і картограф. Член Польської АН (з
1916). У 1893 закінчив Львівський ун-т. З 1899 - доцент, а в 1911-31 -професор Львівського ун-ту. У 1946-47 професор Краківського ун-ту. Автор тенденційної праці “Географічно-етнічний атлас Польщі” (1916), яка
використовувалась спеціальними комісіями під час Паризької мирної конференції 1919-20 для визначення
східних кордонів Польської держави. Був експертом на польсько-радянських переговорах у Ризі в 1921 (див.
Ризький мирний договір 1921). До справедливого вирішення українського питання ставився негативно.
РОМЕР ЯН (3.5.1869-5.3.1934)-польський генерал. Н. у Львові. Під час українсько-польської війни 1918-19
командував групою військ “Буг”, яка вела бої з частинами Української галицької армії на лінії Жовква-Кам'янка-Струмилова-Рава-Руська. У 1921-26-командувач корпусу, 1926-32 - інспектор армії. З липня 1931 у
відставці. Помер у Варшаві.
Л. Зашкільняк (Львів).
РОМЖА ЮРІЙ ТЕОДОР (14.4.1911 -1.11.1947)- єпископ Української греко-католицької церкви. Н. у с.
Великий Бичків на Гуцульщині (тепер Закарпатська обл.). Середню освіту здобув у гімназії в Хусті на
Закарпатті. Згодом вивчав філософію та богослов'я у Римі. У грудні 1936 висвячений на священика. Після
повернення у Закарпаття призваний на військову службу. Восени 1938 мукачівський єпископ О.Стойка
призначив Р. адміністратором парохії у с. Нижнє Бистре, у вересні 1939 - духівником і професором семінарії

в Ужгороді. 8.9.1944 Папа Римський Пій XII призначив Р. титулярним єпископом апійським та помічником
мукачівського єпископа Дудаша. Хіротонія відбулася 24.9. 1944 в Ужгороді. Після встановлення радянської
влади у Закарпатті (жовтень 1944) Р. намагався врегулювати взаємовідносини Церкви з новими органами
управління. У цей складний для Церкви час, з метою моральної підтримки священиків та вірних, Р. здійснив
чимало поїздок у сільські єпархії, налагодив виготовлення та поширення літератури релігійного змісту. Після
ліквідації у 1947 УГКЦ у Галичині розпочалася підготовка аналогічної акції у Закарпатті. Р. активно
протестував проти розгортання владою пропагандистської кампанії щодо дискредитації як всієї Церкви, так і
окремих священиків, звинувачених у співпраці з угорськими окупантами. Р. активно протестував проти
ліквідації в березні 1947 монастиря на Чернечій горі. 27.10.1947 Р. потрапив у автомобільну катастрофу.
Помер у лікарні при нез'ясованих обставинах. Похований в Ужгороді.
Р. Шуст (Львів).
РОМОДАНІВСЬКИЙ ШЛЯХ (Ромодан) -старовинний торговельний шлях, що проходив Лівобережною
Україною з півночі на південь через Ромни-Лохвицю-Лубни-Кременчук. Був частиною шляху з Московської
держави до Криму. Характерною особливістю Р.ш. була порівняно незначна кількість переправ через річки.
Р.ш. минав також піщані місця і великі населені пункти. До побудови залізниць у 1860-80-х роках був одним з
найважливіших шляхів, яким чумаки Лівобережжя ходили у Крим по сіль. У 19 ст. Р.ш. використовували й
для прогону з України у центральні губернії Росії гуртів худоби. Походження назви Р.ш. невідоме. За
переказами, його назва пішла від прізвища воєводи Г.Ромодановського, який 1674 вів цим шляхом
московські війська проти гетьмана Правобережної України П.Дорошенка.
М. Пасічник (Львів).
РОМОДАНОВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ГРИГОРОВИЧ [р. н. невід.-п. 15(25).5.1682]-московський державний і
військовий діяч 17 ст., боярин (з 1665). У складі московського посольства на чолі з В.Бутурліним брав участь
у Переяславській раді 1654. У 1654-56 був одним з воєначальників московської армії у війні проти Польщі. У
червні 1659 очолювані Р. і О.Трубецьким московські війська були розбиті українською армією під
командуванням гетьмана І.Виговського у Конотопській битві 1659. У 1660 роках Р. шляхом політичних
інтриг, розпалюванням суперечностей між окремими угрупованнями козацької старшини або і прямим
силовим тиском домагався обрання гетьманом Лівобережної України вигідних для російського уряду
кандидатів (І.Брюховецького, Д.Многогрішного, І.Самойловича). Командував московськими військами у
війні проти гетьмана П.Дорошенка та під час Чигиринських походів 1677 і 1678. Після поразки у серпні 1678
московської армії в боях за Чигирин Р. було відкликано до Москви. Вбитий під час повстання стрільців у
Москві.
/. Підкова (Львів).
РОСІЙСЬКІ РЕФОРМИ 1860-70-х років в Україні. Вирішальним поштовхом, який змусив царський уряд
взятися за реформи, була поразка Росії у Кримській війні 1854-56. Урядова програма передбачала відміну
кріпосного права, реорганізацію армії, реформування суду, фінансової і шкільної систем, створення міського
та земського самоврядування тощо. Першочерговою була визнана селянська реформа. Підготовка
розпочалася в 1857 і завершилася підписанням царем Олександром // 19.2.1861 Маніфесту і Положення про
скасування кріпосного права. Згідно з цими документами селяни-кріпаки переставали бути власністю
поміщика і ставали “вільними сільськими обивателями”. Селяни отримували право розпоряджатися своїм
майном. Поміщики зберігали власність на всі землі, однак зобов'язані були надати в користування селянам
“присадибну осілість” і польовий наділ “для забезпечення їх побуту і для виконання їх зобов'язань перед
урядом і поміщиком”. Розміри польового наділу і повинностей мали фіксуватися в уставних грамотах, які
складались поміщиками. Селянам надавалось право викупу садиби і, за згодою поміщика, - польового
наділу. До здійснення цього акту селяни перебували в тимчасовозобов'язаному стані. Тільки з 1.1.1883 вони
в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Ті з них, що оформили угоду про викуп наділів,
ставали власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові.
Ціна землі визначалась оброком, капіталізованим із 6 % річних. Основну суму викупу поміщики
отримували від держави, яку селяни повинні були погашати протягом 49 років щорічними викупними
платежами. Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення реформи уряд, йдучи назустріч
домаганням землевласників, прагнув зберегти в їхніх руках максимальну кількість землі, а селянам надати
якомога менші й гіршої якості наділи. Внаслідок такого наділення селян у лівобережних і степових губерніях
України їх землекористування зменшилось на 1 млн. десятин, або на 15% загальної площі
землекористування. У Правобережній Україні, у зв'язку з Польським повстанням 1863-64, царський уряд, з
метою залучення на свій бік українських правобережних селян, 30.7. 1863 видав новий закон, який змушував
правобережних поміщиків (в основному поляків) припинити тимчасові зобов'язання селян і перевести їх у
розряд власників до 1.9.1863. Вводився обов'язковий викуп наділів, а викупні платежі зменшувались на 20
%. При встановленні наділів на Правобережжі уряд виходив з інвентарних правил 1847—48. У результаті
селяни Київської, Волинської та Подільської губ. одержали наділи дещо більші, ніж вони мали до 1861.
Лише в листопаді 1866 вийшов закон щодо державних селян, які становили в Україні бл. 50% всього
селянства (2,2 млн. ревізьких душ). За ними зберігались усі наділи, які були у їхньому користуванні, але не
більше 8 десятин на душу в малоземельних губерніях і не більше 15 в багатоземельних. За землі, що
перебували в їхньому розпорядженні, вони сплачували щорічно державний оброчний податок. Для

державних селян умови реформи були сприятливіші, оскільки вони одержали майже вдвічі більші, ніж
селяни поміщицькі, земельні наділи, а викупні платежі вносили менші. Якщо середній наділ поміщицьких
селян на ревізьку душу становив 2,8 дес., то у державних селян - 4,9 дес.
У 1864 на Україну поширено земську реформу. В лівобережних і південних губерніях створювались
губернські і повітові земські зібрання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи). Члени
земських зібрань, т.з. гласні, обирались по 3 куріях: повітових землевласників, міських виборців і виборних
від сільських громад. Виконавчі органи земств - управи - обирались на земських зібраннях на 3 роки у складі
голови і кількох членів. У Правобережній Україні, де більшість дворян належала до польської
національності, земства запроваджено лише в 1911. Земські установи були поставлені під контроль
царської адміністрації. Голову губернської земської управи затверджував міністр внутрішніх справ, повітові губернатор. Вони ж мали право припиняти або скасовувати рішення земських зборів. Земства виконували
головним чином господарські функції.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:08 | Повідомлення # 89
Міська реформа 1870 замість станового представництва встановила обрання строком на 4 роки гласних
міської думи на основі майнового цензу. Дума вибирала виконавчий орган - міську управу, на чолі якої стояв
голова. Управи займались благоустроєм, промисловістю, торгівлею, ін. господарськими питаннями. Вони
підпорядковувались губернаторові та міністрові внутрішніх справ. У 1864 проведено судову реформу, яка
зробила судочинство незалежною сферою, закритою для втручання чиновництва (див. Судова реформа
1864). Судочинство відбувалося з участю сторін, вершилось присяжними засідателями - представниками від
населення, які призначалися за жеребом з числа заможних громадян. Створювались окружні суди, що
становили першу судову інстанцію. Якщо їх вироки виносилися з участю присяжних засідателів, вони
вважались остаточними, вироки ж, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судовій палаті, до
якої входило кілька окружних суддів. Для розв'язання дрібних справ запроваджувався інститут мирових
суддів, які обирались на трирічний строк на зборах земських і міських гласних або призначалися урядом.
Для селян існував становий волосний суд. Були окремі суди для духівництва (консисторії), для розгляду
“державних злочинів”, які передавалися із суду присяжних до військових судів. Проводилася також
фінансова реформа. Законом 1862 все управління грошовим господарством перейшло до міністерства
фінансів. Була встановлена гласність бюджету.
Статут про військову повинність від 1874 ліквідував рекрутські набори і започаткував загальну військову
повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Строк служби встановлювався у сухопутних військах - 6
років, на флоті - 7. Особи, які мали вищу освіту, служили від 6 місяців до 4-х років. У 1864 проведено
шкільну реформу. Створювати початкові школи дозволялось державним і громадським установам,
приватним особам. Керівництво навчальним процесом покладалось на повітові та губернські шкільні ради.
Згідно із статутом середньої школи створювались класичні та реальні чоловічі й жіночі гімназії. Право
навчатись у них надавалось усім станам за плату.
Цензурну галузь, яка мала значний вплив на культурно-освітній процес, майже не зачепили ліберальні
зміни. У 1863 міністр внутрішніх справ П.Валуев надіслав губернаторам України таємний циркуляр про
заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским
наречием” дозволялось лише художні твори. У 1865 уряд реорганізував цензурні установи. Вони вилучалися
з відання міністерства освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. Особливо суворому
нагляду піддавалися видання, призначені для масового читача. Вони підлягали попередній цензурі. В 1876
Олександр // підписав Емський акт, який забороняв друкувати будь-які твори українською мовою (крім
історичних пам'яток і белетристики, за умови збереження “общерусской орфографии”).
Реформи 1860-70-х років не знайшли належного розвитку через неорганізованість суспільних сил,
відсутність демократії, що давало можливість бюрократії і самодержавству зберегти недоторканною
політичну систему.
К. Кондратюк (Львів).
РОСІЯ (Російська Федерація) - федеративна держава у Східній Європі та Північній Лзії, у басейні річок
Волга, Дон, Північна Двіна, Печора, Урал, Кубань, Об, Єнісей, Лена, Індигірка, Колима, Амур. Межує з
Фінляндією, Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, Білоруссю, Україною, Туреччиною, Грузією,
Азербайджаном, Казахстаном, Китаєм, Монголією. Територія- 17,1 млн. кв. км. За формою державного
устрою - республіка. Складається з 21 автономної республіки (Адигея, Алтай, Башкортостан, Бурятія,
Дагестан, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Калмикія -Хальмг-Тангч, Карачаєво-Черкесія, Карелія, Комі, МарійЕл, Мордовія, Саха-Якутія, Північна Осетія, Татарстан, Тува, Удмуртія, Хакасія, Чечня, Чувашія), 5 країв
(Алтайський, Краснодарський, Приморський, Ставропольський, Хабаровський), 49 областей, міст
федерального значення - Москва і Санкт-Петербург, Єврейської автономної області, 10 автономних округів
(Агінський Бурятський, Комі-Пермяцький, Коряцький, Ненецький, Таймирський - Долгано-Ненецький, УстьОрдинський Бурятський, Ханти-Мансійський, Чукотський, Евенкійський, Ямало-Ненецький). Столиця Р. місто Москва. Діє загальнодержавна конституція. Законодавча влада належить Федеральним Зборам у
складі Державної Думи та Ради Федерації. Кожна з республік має свою конституцію та законодавство, кожен
край, область, місто федерального значення, автономна область і автономний округ - свій статут та

законодавство.
В історичних джерелах назва “Росія” з'явилась у 15 ст., але до кін. 17 ст. вживались тільки назви “Русь”,
“Руська земля”, “Москва”, “Московське царство”, “Московія”, “Московщина”. Як політичний термін, назва
“Росія” офіційно була усталена з прийняттям у 1721 Петром / титулу імператора. Народ, який започаткував
і визначав історію Російської держави - росіяни, сформувався у північно-східній частині Східної Європи, на
території, заселеній у давнину слов'янськими племенами в'ятичів, ільменських слов'ян, кривичів, частково
сіверян і радимичів. У його утворенні взяли участь і фінно-угорські племена (весь, чудь, меря, мурома та ін.).
Територію Р. найдавніші люди почали заселяти близько 700 тис. років тому. Найбільш ранні сліди їхнього
проживання простежуються на Північному Кавказі й південніше р.Кубань. Пізніше первісні поселення
просувались поступово на північ і, зрештою, люди освоїли простори аж до берегів Льодовитого та Тихого
океанів. З народів, що населяли цю територію в давнину, відомі як найбільш ранні скіфи (7-3 ст. до н. е.) і
сармати (3 ст. до н.е.-З ст. н. е.). У 2-4 ст. по півдні території Р. пройшли полчища гунів. У середині І тис. н.
е. на цій території виникає ряд найдавніших держав. На Північному Кавказі об'єдналися племена
сарматського походження -алани (1-8 ст.), які відіграли значну роль в етногенезі кількох народів даного
регіону. Алтайські племена взяли участь у створенні Тюркського каганату (6 ст.), котрий невдовзі розпався
на Східно- і Західнотюркський кага-нати. У басейні середнього Єнісею зародилась держава киргизів - Бахай
(6 ст.). У серед. 7 ст. у Прикубанні існувала Велика Болгарія. У 7 ст. на місці Західнотюркського каганату
виник Хазарський каганат, якому належали землі Нижнього Поволжя, Північного Кавказу, Приазов'я і
Донські степи (перестав існувати у 10 ст.). Населені слов'янськими та угро-фінськими племенами землі
Північно-Східної Європи у 9-10 ст. були приєднані до Київської держави. Після розпаду Київської Русі (12 ст.)
існували окремі князівства. Протягом тривалого часу найбільш могутнім було Володимиро-Суздальське
князівство, територія якого згодом стала ядром Московської держави. На час правління засновника
князівства Юрія Долгорукого (бл. 1125-57) припадає перша літописна згадка про Москву (засн. 1147). Його
син Андрій Боголюбський (1157-1174) зробив своєю столицею Владимир-на-Клязьмі і намагався поширити
свою владу й на Київське князівство. Брат Андрія Всеволод III Велике Гніздо (1176-1212) встановив свій
контроль над кількома іншими князівствами у Північно-Східній Європі. Він успішно воював з половцями (з 10
ст. кочували в східноєвропейському степу) та з Волзько-Камською Болгарією (існувала з 10 ст.; у заснуванні
її особливу роль відіграли болгари, які після розпаду Великої Болгарії перебралися в Середнє Поволжя).
Всеволод III, щоб підкреслити свою незалежність від Києва і вищість над північно-східними князівствами,
прийняв титул великого князя. Внаслідок монголо-татарської навали у 13 ст. князівства потрапили у
політичну залежність від Золотої Орди. Місцеві правителі мусили одержувати від золотоординського хана
грамоту - ярлик, що надавав право на управління їхніми землями.
Наприкін. 13 ст. Володимиро-Суздальське князівство почало занепадати. Провідну роль у ПівнічноСхідній Русі стали відігравати конкуруючі між собою Тверське і Московське князівства (в останньому
правили нащадки Олександра Невського). Певний час у цьому регіоні провідну роль відігравало Тверське
князівство, створене у 1230—40-х роках (від 1260-х років його правителі займали володимирський
великокняжий престол). У 1328 за згодою хана Золотої Орди великокняжий титул перейшов до правителя
Московського князівства (існувало з другої пол. 13 ст.) Івана Даниловича Калити (1328-40), внука
Олександра Невського. Іван Калита заклав основи могутності Москви, приєднавши до неї ряд сусідніх
князівств. З метою утвердження своїх політичних планів переніс із Володимира до Москви центр метрополії
“всієї Русі” (осідок метрополії до Владимира-на-Клязьмі переведено з Києва у 1299). Ще більше зміцнив
авторитеті вплив Москви внук Івана Калити Дмитрій Іванович Донськой (1359-89), якому вдалося підкорити
ряд князівств і, скориставшись з анархії у Золотій Орді, розбити хана Мамая у битві на Куликовому полі
(1380). За правління Василія І Дмитровича (1389-1425) і Василія II Васильовича (1425-62) кордони
Московської держави значно розширились за рахунок приєднання Нижньогородського, Муромського та
інших удільних князівств. Перемога Василія II у багаторічній міжусобній війні підготувала необхідні
передумови для завершення процесу об'єднання північно-східних земель навколо Москви й утворення
централізованої держави. За правління Івана III Васильовича (1462-1505) та його сина Василія III Івановича
(1505-33) до Московської держави були приєднані Ярославське (1463) та Ростовське (1474) князівства,
Новгородська республіка (1478), Тверське князівство (1485), Псковська земля (1510), Смоленське (1514) і
Рязанське (1521) князівства та В'ятська земля, що завершило встановлення панування великих князів
московських над усіма північно-східними руськими землями. За правління Василія II Московське князівство
перестало сплачувати Золотій Орді щорічну данину, а у 1480 Москва остаточно позбулася залежності від
монголо-тагар. Зростання могутності Москви супроводжувалось її внутрішньополітичним зміцненням,
посиленням самодержавної влади великого князя. Продовжували формуватись органи управління
державою, зокрема Боярська дума, яка стала постійно діючим органом при князеві.
Після падіння Візантії (1453) у Москві виникла концепція успадкування політичної ролі Константинополя, і
в зв'язку з цим сформувалась політично-ідеологічна доктрина “Третього Риму”
(символічною ознакою спадкоємності державних традицій Візантійської імперії став шлюб Івана III з Софією
Палеолог-племінницею останнього візантійського імператора та прийняття двоголового орла за державний
герб Московської держави). За Івана III почалось оформлення повного титулу великого князя, і в деяких
документах Іван III вже іменується царем. Василій III до свого тодішнього титулу додав “і государ всея Русі”,
що стало виявом московських претензій на всю територіальну спадщину Київської держави. У 1547 Іван IV

Васильович (Грозний; 1533-84) офіційно прийняв царський титул. Під час його правління були захоплені
Казанське (1547-52), Астраханське ( 556), Сибірське (1558) ханства, приєднано Велику Ногайську Орду,
землі мордви (1552), кабардинські і черкеські князівства (1557). У той же період розпочалося включення до
складу Московської держави земель, розташованих на південь від Оки та Верхнього Дону, які від Батиєвої
навали являли собою безлюдний край (т. зв. “Поле”, або “Дике Поле”). Освоєння цих земель, укріплене
системою оборонних споруд (“засічних ліній”), охороняло державу від спустошливих нападів Кримського
ханства. Протягом 16 ст. територія Московської держави сягнула 5,5 млн. кв. км. з населенням бл. 9-10 млн.
чол., що було у 10 разів більше, ніж територія власне Московського князівства. Швидке територіальне
зростання Московії зумовлене, перш за все, слабкістю її сусідів та віддаленістю від основних центрів
європейського політичного життя. Підкорені Москвою народи зазнавали русифікації, у чому провідну роль
відігравала політика центрального уряду та місійна діяльність Російської православної церкви.
Невдала для Р. Лівонська війна 1558-83 із Річчю Посполитою і Швецією за вихід до Балтійського моря та
внутрішня політика уряду, спрямована на подальше зміцнення самодержавної влади, вкрай виснажили
країну і призвели до наростання незадоволення серед населення. Іван IV, відійшовши від курсу реформ,
проведених у першій половині його правління, запровадив режим опричнини, який відзначався
надзвичайною жорстокістю і репресіями проти опозиції. Головним виконавцем волі царя стало дворянство,
яке винагороджувалось відібраними у князів і бояр землями. Внаслідок опричнини було підірвано економічні
та політичні позиції аристократії, зросла політична роль дворянства.
У 12-16 ст. у Північно-Східній Русі значного рівня досягла матеріальна та духовна культура. Визначними
пам'ятками архітектури були Дмитріївський та Успенський собори у Володимирі, церква Покрова на Нерлі
поблизу Володимира, церква Вознесіння у селі Коломенському біля Москви. На рубежі 14-15 ст. творили
видатні живописці Феофан Грек та Андрій Рубльов. Значного розвитку набули літописання та суспільнополітична думка (твори Максима Грека, Івана Пересветова, Івана Грозного, Андрія Курбського). У 1560-х у
Москві розпочалося книгодрукування.
Зі смертю сина Івана IV Федора Івановича (1584-98) завершилось правління у Московській державі
династії Рюриковичів. За Федора Івановича та його наступника царя Бориса Федоровича Годунова (15981605) Р. внаслідок боротьби за владу між боярством і дворянством пережила глибоку соціально-економічну
та політичну кризу. У 1605-12 у країні панувала справжня анархія: на престолі перебували підтримувані
Річчю Посполитою самозванці Лжедмитрій І і Лжедмитрій II, князь Василій Шуйський. Деякий час після
Шуйського правили бояри (“Семибоярщина”). Нестабільність політичної влади призвела до соціальних
потрясінь - у 1606-07 відбулося велике повстання селян, посадських людей і козаків під керівництвом Івана
Болотникова. Складним внутрішнім становищем країни скористались Польща і Швеція, які розпочали
неприховану інтервенцію. У 1610 польське військо захопило Москву. Частина московської аристократії
проголосила царем Владислава - сина польського короля Сигізмунда III Вази. Восени 1612 народне
ополчення під керівництвом К.Мініна і Д.Пожарського звільнило Москву від ворожих військ. Царський уряд
змушений у 1618 відмовитися на користь Швеції від прибалтійських земель, а Смоленська земля і
Чернігово-Сіверщина (її Р. відібрала на поч. 16 ст. у Великого князівства Литовського) залишались у складі
Речі Посгилитої (див. Деулінське перемир'я 1618). Спроба Московської держави у війні 1632-34 з Річчю
Посполитою повернути Смоленську землю завершилась безуспішно (див. Поляновський мир 1634). У 1613
на Земському соборі в Москві у присутності представників різних станів суспільства на престол було обрано
Михайла Федоровича Романова (1613-45), що поклало початок царюванню у Р. нової династії - Романових
(правила до Лютневої революції 1917).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:09 | Повідомлення # 90
З серед. 17 ст. стабілізувалось внутрішнє становище країни, посилювався режим самодержавства,
особливо за Олексія Михайловича (1645-76). Зміцнення самодержавства було закріплене у прийнятому в
1649 на Земському соборі Уложенні, яке завершило процес юридичного оформлення системи кріпосного
права, розпочатий у кін. 15 ст. Посилення соціальних утисків та зростання державних податків призвело у
серед. 17 ст. до численних міських повстань, а в 1670-71 -до козацько-селянської війни під керівництвом
Степана Разіна. Проявом суспільних протестів у релігійній формі став розкол у пануючій православній
церкві, підставою до якого послужила церковно-обрядова реформа, проведена у 1650-60-х роках патріархом
Никоном. Ідеологія розкольництва була, однак, консервативна і відображала інтереси реакційної знаті й
духовенства. Розкольники поклали початок старообрядству - течії у російському православ'ї, з якою запеклу
боротьбу вели уряд та офіційна церква.
У 17 ст. територія Московської держави значно розширилась за рахунок приєднання Сибіру та колонізації
цих земель. Російські землепрохідці дістались берегів Північного Льодовитого і Тихого океанів, р. Амур, а в
1697 заснували перше поселення на Камчатці. У 1654 Московська держава, підписавши Переяславську
угоду 1654, уклала воєнно-політичний союз з гетьманом України Б.Хмельницьким. У 1654-57 Гетьманщина і
Московія спільно вели воєнні дії за звільнення українських земель з-під влади Речі Посполитої. У цій війні
Москва намагалася також приєднати Білорусь і повернути собі Смоленську землю. За Андрусівським
перемир'ям 1667 до Московської держави відходили Смоленська земля, Лівобережна Україна, Сіверська
земля з Черніговом і Стародубом та Київ (на два роки) з прилеглою до нього територією на правому березі
Дніпра. Остаточно московсько-польські відносини були врегульовані після підписання “Вічного миру” 1686,
за яким Лівобережна Україна та Київ мали назавжди залишатись за Московським царством. За умовами
“Вічного миру” Московія приєдналася до “Священної Ліги” - антитурецької коаліції європейських держав, що

складалася під час розпочатої у 1683 війни Австрії та Польщі проти Туреччини. У 1687 і 1689 московські та
українські війська здійснили безуспішні походи проти турецького васала - Кримського ханства (див. Кримські
походи 1687 і 1689).
До кінця 17 ст. Московська держава існувала фактично ізольовано від інших європейських країн, що
негативно позначалося на її економічному, культурному і політичному розвитку. За правління царя Петра І
Олексійовича (1682-1725) було зроблено спробу подолання цієї відокремленості, проведено реформи,
спрямовані на подолання відсталості країни. Внаслідок Північної війни 1700-1721 зі Швецією Р. захопила
Естонію, частину Латвії та землі по р. Неві, що дало їй вихід до Балтійського моря та сприяло налагодженню
економічних зв'язків із Західною Європою. Невдачею для Петра І завершилась російсько-турецька війна
1711-13 (див. Прутський похід 1711), метою якої було намагання Р. закріпитись у Приазов'ї та Північному
Причорномор'ї, що належали Османській імперії. Внаслідок цієї війни Р. втратила Азов, здобутий у кін. 17 ст.
(див. Азовські походи 1695-96), та вивела свої війська з Правобережної України. Петро І провів докорінну
перебудову державного устрою країни: було ліквідовано Боярську думу і прикази, замість них створено
Сенат (1711) і колегії (1718-22); країну поділено на губернії (1708), що складалися з провінцій; заведено
порядок проходження військової та цивільної служби, зафіксований у “Табелі про ранги”', сформовано
регулярну армію та флот, які комплектувались на основі рекрутської повинності; церква була
підпорядкована державі (скасовано інститут патріарха православної церкви і створено колегіальний
церковний орган - Святійший синод, 1721.). У 1712 столицю держави перенесено до Санкт-Петербурга
(засн. у 1703). Уряд провів реформи в галузі культури -створено школи різних видів, у 1703 стала виходити
перша друкована газета “Ведомости”, запроваджено юліанський календар (з 1700) та засновано Академію
наук (1724-25). Петро 1 надавав величезного значення розвиткові промисловості (металургійної,
суднобудівної) та торгівлі. У 1721 Московська держава була проголошена Російською імперією. Реформи
Петра І та загарбницькі війни перетворили Р. у світову державу. Проте могутність Р. була досягнута
кріпосницькими методами, шляхом нещадної експлуатації народних мас в інтересахдворянства. На поч. 18
ст. територію Р. охопив ряд соціальних і національно-визвольних повстань - астраханське повстання 17051706, повстання під керівництвом Кіндрата Булавіна 1707-08 та Башкирське повстання 1717-18, які були
жорстоко придушені урядовими військами.
Петро І продовжував проводити політику своїх попередників, спрямовану на гноблення неросійських
народів, зокрема ліквідацію державних прав Гетьманщини. Після укладення І.Мазепою і Карпом XII у 1708
військово-політичного союзу та поразки шведсько-українських війську Полтавській битві 1709 політика
Петра І щодо України набула колоніально-репресивного характеру. У листопаді 1708 зруйновано
гетьманську столицю Батурин (всіх жителів знищено) та Запорозьку Січ; для нагляду за гетьманом
призначили царського резидента, а після смерті І.Скоропадського не було дозволено обирати його
наступника; з 1722 контроль за державними справами України здійснювала Малоросійська колегія; у 1720
заборонено друкувати книги українською мовою; вчинено розправу над наказним гетьманом П.Полуботком,
ін. представниками козацької старшини. За правління Петра І та його наступників проводилась відверта
політична лінія на ліквідацію Української держави, її повну інкорпорацію, русифікацію і асиміляцію
українського народу.
У 1725-62 у Р. точилася політична боротьба між дворянськими угрупованнями, що супроводжувалася
“палацовими” переворотами. Наслідком одного з них було встановлення під час правління племінниці Петра
І Анни Іоановни (1730—40) біронівщини (від імені фаворита Анни Іванівни, курляндського дворянина
Е.Й.Бірона) - режиму шпигунства, доносів і переслідувань незадоволених. За правління Єлизавети
Петрівни (1741-61), Катерини II (1762-96) і Павла І (1796-1801) у Р. стали з'являтися елементи
індустріального розвитку, що засвідчив ріст товарно-грошових відносин, виникнення мануфактур із
використанням вільнонайманої праці тощо. У той же час відбувалося подальше зміцнення позицій
дворянства, станові привілеї якого найбільш повно були викладені у “Жалуваній грамоті дворянству” (1785).
Свого апогею досягла система кріпосництва, яку поширено і на землі Лівобережної України (1783), а
невдовзі - Південної України (1796). Обмежувались права російського козацтва, зростали державні податки.
Відповіддю на соціальну політику уряду були масові народні виступи, з яких найбільшим була селянськокозацька війна під керівництвом Омеляна Пугачова (1773-75), що охопила величезні простори Поволжя та
Приуралля.
Уряд продовжував курс на нехтування національних інтересів неросійських народів імперії. У другій пол.
17 ст. у Лівобережній Україні остаточно ліквідовано залишки політичної автономії: у 1764 скасовано
гетьманство, у 1781-83-ліквідованополково-сотенний устрій та козацькі полки, у 1775- знищено Запорозьку
Січ. За правління Катерини II Р. проводила активну зовнішню політику, яка, в основному, зводилась до
оволодіння Чорноморським побережжям. Успішні війни з Туреччиною (1768-74, 1787-91 ) призвели до
ліквідації Кримського ханства (1783) та загарбання Р. Приазов'я і Північного Причорномор'я. Російська
імперія взяла активну участь у трьох поділах Речі Посполитої (1772, 1793, 1795), внаслідок яких були
захоплені Правобережна Україна (Київське, Брацлавське, Волинське та Подільське воєводства), Білорусь,
частина Латвії та Литви.
У серед. та другій пол. 18 ст. спостерігалося піднесення російської культури, пов'язане у значній мірі з
вихідцями з України. У Москві було відкрито перший російський ун-т (1755), почав діяти національний театр
(1756). У галузі літератури багато творили Г.Державін, Д.Фонвізін, М.Карамзін, О.Радищев та ін. Велику

просвітительську діяльність проводили видавець, письменник і журналіст М.Новиков, юрист С.Десницький,
філософ Я.Козельський. Найвидатнішим російським вченим того часу був М.Ломоносов, який проявив себе
в багатьох галузях науки та в літературі. Завдяки М.Ломоносову, а також І.Ползунову, І.Кулібіну, К.Фролову
та ін. у Р. розвивалась інженерно-технічна думка. У галузі архітектури творили В.Баженов, М.Козаков,
скульптури - Ф.Шубін та М.Козловський. Велике значення для розвитку музики у Р. мала діяльність видатних
українських композиторів М.Березовського і Д.Бортнянського. Образотворче мистецтво представляли
А.Лосенко, Д.Левицький та В.Боровиковський.
РОСІЯ В НОВИЙ ЧАС. Зовнішня експансія, зміцнення самодержавства і кріпосництва були основними
тенденціями, які панували у державному житті Р. у кін. 18 - поч. 19 ст. Це суперечило загальним процесам
суспільної лібералізації і демократії, які складали зміст європейського Просвітництва і знайшли яскраве
відображення у Великій Французькій революції. За правління імператора Олександра І. Р. брала участь у
війнах з наполеонівською Францією в складі антифранцузької коаліції (1805, 1806-07), які завершились
поразкою коаліції і заключениям Тільзитського миру 1807. Вітчизняна війна 1812 сприяла пробудженню
патріотичних і ліберальних настроїв у російському суспільстві, особливо серед дворянства. Розгром
Наполеона І Бонапарта, закордонний похід російської армії і результати Віденського конгресу 1814-15
призвели до значного зростання впливу Р. у Європі, встановлення тривалого домінування трьох
абсолютистських багатонаціональних імперій - Р., Австрії і Пруссії (Священний союз).
У першій пол. 19 ст. у Р. поглибилася криза кріпосницьких відносин, які гальмували розвиток ринкового
господарства. І хоч у другій чв. 19 ст. у країні розпочався промисловий переворот, в економічному розвитку
Р. значно відставала від передових європейських країн. Олександр І на першому етапі царювання (до 1814)
намагався проводити певні реформи - створив міністерства, шкільні округи, реорганізував сенат, дозволив
поміщикам звільняти селян від кріпосництва (декрет про вільних орачів -1803), доручив М.Сперанському
розробити проект впровадження конституційної монархії. Однак проекти більш глибоких змін були відкинуті,
абсолютистські тенденції взяли гору над ліберальними. Після селянських і військових повстань 1818-1820 у
країні запанували порядки, що спирались на репресивний апарат. Провідником нової внутрішньої політики
став граф О.Аракчеев - ініціатор створення т. зв. військових поселень, де селяни працювали на землі й
несли обтяжливу військову службу.
Вступ на престол Миколи І ознаменувався виступом дворянськихзмовників- декабристів. 14(26).12.1825
декабристи, спираючись на таємні організації - Північне товариство і Південне товариство декабристів,
члени яких розробляли програми конституційних реформ і скасування кріпосництва, - підняли повстання у
Петербурзі. Жорстоко придушивши виступ декабристів у Петербурзі і в Україні (див. Чернігівського полку
повстання 1826), Микола І запровадив поліційно-репресивний режим, що спирався на новий орган - Власну
його імператорської величності канцелярію із сумнозвісним III відділенням, яке набуло функцій політичної
поліції. У 1830-31 царизм зброєю придушив національно-визвольне повстання в Королівстві Польському
(див. Польське визвольне повстання 1830-31). У 1841-49 російські війська взяли участь у придушенні
угорської революції; з допомогою армії самодержавство жорстоко розправлялось із селянськими
заворушеннями.
Від 1830 років у країні продовжувався розвиток мануфактурного і відбувалося зародження фабричнозаводського виробництва та створення багатогалузевої промисловості, тривало зростання обсягів
внутрішньої і зовнішньої торгівлі - йшов процес становлення ринкових відносин. Однак ці процеси суттєво
гальмувалися існуванням системи кріпосництва.
Вітчизняна війна 1812, внутрішня і зовнішня політика самодержавства, впливи просвітницьких ідей
сприяли формуванню ново-часної російської нації, що знаходило відбиття у бурхливому розвитку
національної культури (М.Карамзін, О.Грибоедов, О.Пушкін, М.Лермонтов, В.Бєлінський, М.Гоголь та ін.).
Суспільні суперечності відобразились в ідейно-політичній боротьбі, що охопила освічені верстви і вилилась
у широку літературну полеміку, обмежену жорсткою цензурою і утисками. Прихильники послідовної
демократії (О.Герцен, М.Огарьов, В.Бєлінський, петрашевці) змушені були емігрувати або висловлювати
свої думки у завуальованій формі. Ліберальна інтелігенція виступала за проведення поміркованих реформ
зверху, поділившись на два табори: “західників”, які відстоювали необхідність розвитку країни по
західноєвропейському (капіталістичному) шляху (П.Чаадаєв, М.Катков, І.Тургенєв, М.Мельгунов,
С.Соловйов, К.Кавелін та ін.), і “слов'янофілів”, що обгрунтовували особливий, відмінний від країн Заходу
шлях розвитку Р. (О.Хом'яков, І.Киреєвський, І.Аксаков). Слов'янофільські ідеї послужили грунтом для
формування і поширення офіційної великодержавної ідеології російського царизму, головними засадами
якої були “самодержавство, православ'я, народність”.
У зовнішньополітичній діяльності російський уряд головну увагу приділяв південному напрямку, прагнучи
оволодіти новими територіями у Закавказзі та чорноморськими протоками. З цією метою Росія вела війни з
Османською імперією, підтримуючи національно-визвольну боротьбу слов'янських народів на Балканах. Для
зміцнення стратегічних позицій на Чорному морі і послаблення Туреччини у першій пол. 19 ст. до імперії
були приєднані Сх. Грузія (1801), Зх. Грузія (1810), Пн.Азербайджан та північна частина чорноморського
узбережжя Кавказу. Просування Російської імперії на Кавказ супроводжувалося війнами з Іраном (18041813,1826-28) і Туреччиною (1806-12, 1828-29), внаслідок яких Росія заволоділа Закавказзям і поширила

новий територіально-адміністративний поділ на губернії і області. Численні князівства і ханства, що там
існували, були ліквідовані. Мужній опір гірських народів завойовникам змусив царизм вести тривалу війну
(1817-64), яка перетворилась на теренах Чечні і Дагестану у мусульманський національно-визвольний рухмюридизм. Найбільшого розмаху національно-визвольна боротьба гірських народів набула за імама Шаміля
(1799-1871 ), котрому вдалось утворити міцну теократичну державу - Імамат і довгий час успішно відбивати
наступ російської армії (до 1859). Антитурецьку спрямованість мала також підтримка Р. першого (1805-13) і
другого (1815) сербських повстань, національно-визвольної боротьби грецького народу. За умовами
Бухарестського мирного договору 1812 Російська імперія приєднала Бессарабію та домоглася автономії
Молдови і Валахії у складі Туреччини. Внаслідок російсько-турецької війни в 1828-29 царський уряд добився
визнання Портою за Адріанопольським миром 1829 автономних прав Греції, Сербії і Дунайських князівств.
Ще на поч. 19 ст., виконуючи умови Тільзитського миру 1807 з Наполеоном, Олександр І розпочав війну зі
Швецією (1808-09), яка завершилась Фрідріхсгамським миром і приєднанням до Р. на автономних правах
Великого князівства Фінляндського.
На серед. 19 ст. Російська імперія перетворилась на одну з найбільших європейсько-азіатських держав,
яка, підкоривши численні народи Європи і Азії, прагнула подальшого розширення своїх впливів на південь і
схід. У той же час відсталі кріпосницькі порядки, самодержавно-поліцейський режим, колоніальна політика
щодо поневолених народів робили її слабким конкурентом у боротьбі за впливи на Близькому Сході. Ця
слабкість яскраво проявилась у ході Кримської війни 1853-56, в якій на боці Туреччини проти Р. виступили
англійські та французькі війська. Незважаючи на героїчні зусилля захисників Севастополя, успішні дії
російської армії на кавказькому фронті, Р. зазнала поразки і за Паризьким миром 1856 втратила вплив у
чорноморському басейні.
Поразка царизму у Кримській війні змусила самодержавство шукати нових шляхів подолання економічної
та соціальної кризи. Реформи, які дозволили б модернізувати найбільш відсталі ділянки суспільного життя,
розпочав здійснювати новий російський імператор Олександр II. Реформи Олександра II, які через
прагнення царизму зберегти головні важелі самодержавного управління і соціальну опору режиму
(дворянство), хоча і мали обмежений характер, все ж відкрили певний простір для розвитку капіталістичних
відносин в економіці і сприяли поліпшенню державного керівництва. Найважливішою з реформ було
скасування кріпосного права (“Маніфест” і “Положення 19.2. 1861”), яке здійснювалось поступово, протягом
кількох років шляхом переводу поміщицьких селян спочатку на становище “тимчасовозобов'язаних” (див.
Тимчасовозобов'язані селяни), а потім “викупних”. Селяни отримували особисту свободу та громадянські
права. Земельний наділ, яким вони користувались, ставав їхньою власністю лише після завершення
викупної операції, що проводилась в інтересах поміщиків. Порядок здійснення викупної операції,
збереження численних переваг за поміщиками (відрізки, відробки) розтягнули процес скасування кріпацтва
на десятиліття (стягнення викупних платежів припинено у 1907), зумовили зубожіння основної маси
селянського населення і спричинили численні селянські виступи і заворушення. У національних окраїнах
імперії селянська реформа була проведена у 1864-71 при збереженні ще більших привілеїв для великих
землевласників.
Прогресивний характер мала земська реформа 1864. Згідно з Положенням про губернські та повітові
земські установи від 1.1.1864 запроваджувались виборні органи місцевого самоуправління (земські збори і
земські управи), які обирались на підставі багатоступеневої куріальної системи і відали винятково
питаннями місцевого господарського і культурно-освітнього життя. У правобережних губерніях, як і в Польщі,
Білорусі, Литві, де проживало багато землевласників, учасників польського національно-визвольного руху,
земська реформа не проводилась. У Правобережній Україні земські установи були запроваджені у 1911.
Найбільш послідовно проведеною стала судова реформа, яка розпочалась у 1864 (див. Судова реформа
1864). Замість станового встановлювався коронний суд присяжних, для розгляду дрібних громадянських
справ - мировий суд. Проголошувалися принципи виборності й незмінності суддів, рівності всіх перед
законом, гласність суду, участь у процесі двох сторін - обвинувачення і захисту. До розгляду кримінальних
справ залучалися присяжні засідателі - представники населення, що призначалися за жеребом.
У 1860 роках було проведено низку фінансових реформ, створено Державний банк (1860). Розпочались
реформи в галузі освіти, спрямовані на демократизацію освітніх закладів, посилення автономних прав унтів. Протягом 1861-1874 проводилася військова реформа. 1.1.1874 статутом про військову повинність
ліквідовано рекрутську повинність і запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які
досягли 20 років. Реформи 1860-70-х років, хоч і мали обмежений характер (зокрема, селянська реформа
зберігала сільську общину, яка як власник землі стримувала індивідуальну активність селянства), в
основному сприяли капіталістичному розвитку країни. Спираючись на державну підтримку і приплив
іноземного капіталу, високими темпами розвивалась промисловість. Формувались нові промислові райони
на півдні імперії, створювались передові галузі металургії, машинобудування, хімічної промисловості,
швидко зростала мережа залізниць та розвивались морські порти. Наслідком господарських змін було
становлення нових соціальних верств населення - промислового пролетаріату і торговельно-промислової
буржуазії.
У центрі суспільно-політичного руху в Р. у другій пол. 19 ст. стояли найболючіші питання “землі і волі”.
Невирішеність земельного питання, відсутність політичних прав і свобод викликали поляризацію у
середовищі інтелігенції, яка поповнювалась вихідцями з недворянських, т.зв. різночинських верств. Серед

молоді, передусім студентської, поширились радикально-демократичні ідеї, які пропонували розв'язувати
суспільно-політичні проблеми шляхом народного повстання. Ідеологами цього напряму були
М.Чернишевський, М.Добролюбов, О.Герцен, М.Огарьов та ін. У 1860 роках виникли таємні організації,
серед яких найвпливовіша - “Земля і Воля”. Жорстокі репресії самодержавства спричинили перехід
радикалів до тактики індивідуального терору (замах у 1866 Д.Каракозова на Олександра II). У 1870 роках
радикально-демократичний рух, сприйнявши із Заходу соціалістичні ідеї, створив власну теорію переходу
Росії до соціалізму через народне повстання і селянську общину. Цей рух отримав назву російського
народництва. Теоретиками народництва були М.Бакунін, П.Лавров і П.Ткачов, які вважали, що для
піднесення повстання необхідно лише просвітити селян. Жертовні “ходіння в народ”, терористичні замахи
учасників народницьких організацій (“Земля і воля”, “Народна воля”, “Чорний переділ”) не дали очікуваних
наслідків, спричинили урядові репресії, які набули масового характеру після вбивства народовольцями
1.3.1881 царя Олександра II. Ліберальні кола зосередили свою діяльність у земських установах,
пропагували необхідність поступових демократичних змін. Після вбивства Олександра II на престол вступив
Олександр III, який вжив заходи для зміцнення самодержавства і обмеження політичних свобод: посилено
цензуру, закрито ліберальні видання, обмежено доступ до освіти дітей з нижчих верств (циркуляри про
“кухарчиних дітей” - 1887), посилено адміністративний контроль за земствами і міським самоуправлінням.
З кін. 1850 років Р. посилила військову експансію у Середній Азії. Війни за загарбання території
Кокандського та Хівинського ханств, Бухарського емірату та казахських земель тривали з 1864 до 1884 і
завершились встановленням тут російського військово-адміністративного управління. Зіткнувшись у цьому
регіоні з інтересами Англії, Р. змушена була 1887 підписати протокол про російсько-англійське
розмежування, який зупинив дальше просування Р. на південь. Зовнішньополітична діяльність Р. у Європі
була спрямована на перегляд рішень Паризького договору 1856. Обережна і вміла політика міністра
закордонних справ О.Горчакова (1856-82) дозволила Р. вийти з політичної ізоляції і посилити свій вплив на
Балканах. Внаслідок російсько-турецької війни 1877-78 Туреччина визнала незалежність Румунії, Сербії,
Чорногорії та надала автономію Болгарії. Однак Берлінський трактат 1878 обмежив впливи Р. на Балканах і
Близькому Сході. Зближення Австро-Угорщини і Німеччини спонукало Росію шукати союзу з Францією та
Англією. За ініціативою Франції у 1891-94 були підписані договори, які сформували російсько-французький
союз, що протистояв Троїстому Союзові (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).
Економічне піднесення, що охопило економіку Р. у кін. 19 ст., привело до формування системи
російського капіталізму, особливостями якого були співіснування передової промисловості і монопольних
об'єднань з напівфеодальними відносинами на селі та самодержавною політичною системою, що
позбавляла громадян демократичних прав. У цей період, після врегулювання російсько-японських
територіальних проблем на Далекому Сході, в основному завершилось становлення величезної Російської
колоніальної імперії, що включала величезні простори Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії, Кавказу,
України, Прибалтики і Польщі з населенням близько 170 млн. чоловік.
У 1894 імператорський престол посів Микола II (1894-1917) - останній представник династії Романових.
Його уряд продовжував політику зміцнення самодержавства і його соціальної опори-дворянства. У той же
час під впливом марксизму формувався робітничий рух у Р. У російському робітничому русі поступово
провідні позиції здобула радикально-політична течія, що ставила своїм завданням революційне захоплення
влади і створення соціалістичного суспільства з допомогою державних важелів. Теоретиком російського
пролетарського руху виступив В.Ульянов-Ленін (1870-1924). У 1898 за ініціативою В.Ульянова створена
нелегальна Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). На другому з'їзді РСДРП (1903) у
партії відбувся розкол на більшовиків (прихильників радикальних заходів) і меншовиків (прихильників
реформістського шляху до соціалізму). У 1901 за кордоном виникла Партія соціалістів-революціонерів
(есерів), яка взяла на озброєння народницьку ідеологію. Ліберальний земський рух, що виступав за
встановлення конституційного устрою, оформився в 1905 у Конституційно-демократичну партію (кадети).
Поразка Р. у російсько-японській війні 1904-05 поглибила суспільно-політичну кризу в країні, що
спричинила першу Російську революцію 1905-07. Революція почалась розстрілом мирної демонстрації
робітників Петербурга 9.1.1905 і вилилась у бурхливі виступи робітників, селянства, населення колоніальних
окраїн. Найбільшого піднесення революційні події набули під час всеросійського жовтневого страйку
1905.17.10.1905 цар Микола II оголосив “Маніфест”, який обіцяв запровадження конституційного устрою і
скликання Державної Думи - російського парламенту. Стихійно почали виникати Ради робітничих депутатів,
проводились численні мітинги і демонстрації, виходили демократичні періодичні видання, утворювались
політичні партії, профспілки, громадські організації. Більшовики, які намагались шляхом радикалізації
соціального руху захопити владу, підняли у грудні 1905 збройне повстання в Москві, яке було придушене
урядовими військами. На поч. 1906 Микола II здійснив реформу державного управління, запровадивши
Державну Раду як верхню палату російського парламенту. Виборчий закон зберігав суттєві соціальні
обмеження на виборах у Раду і Думу. Незважаючи на це, на засіданнях Думи ставились питання глибоких
суспільно-політичних реформ. 9.6.1906 Микола II розпустив І Думу і призначив вибори до II Думи. Остання
діяла з 20.2. до 3.6. 1907 і була розпущена урядом. Революційні події 1905-07 у Р. не привели до
утвердження конституційного ладу в імперії та не розв'язали аграрного питання.
Після розпуску II Державної Думи в імперії було встановлено репресивний режим, який розправився із
демократичним і національно-визвольним рухами. Одночасно уряд оголосив вибори до III Державної Думи

за новим виборчим законом, який надавав переваги заможним верствам і російському населенню. Для
створення соціальної опори серед заможного селянства царський уряд за ініціативою П.Столипіна
9.11.1906 оголосив указ про земельну реформу. Реформа сприяла виходу селян із общини, закріпленню
землі у приватну власність, чим значно прискорила капіталістичний розвиток села. Одним з елементів
проведення аграрної реформи стало переселення селян, особливо з України, на вільні землі у Сибір і на
Далекий Схід. За 1906-12 на окраїни імперії виїхало бл. 1 млн. українців (бл. 40% усіх переселенців у Р.).
Через невміло організоване переселення, відсутність продуктів і медичного обслуговування та
непідготовленість місць для переселенців частина з них померла, а частина повернулась в Україну (за
деякими дан. - бл. 70%).
Поразка Революції 1905-07 викликала ідейну кризу в суспільно-політичному русі, наслідком якої було
посилення великоруського шовінізму (виникнення чорносотенних організацій) і відмова від радикальних
форм суспільних змін (збірник “Вехи”; під ред. П.Струве). Восени 1912 під контролем уряду була обрана IV
Державна Дума. Незважаючи на перевагу в ній консервативних сил. Дума поставила ряд питань щодо
оновлення суспільного життя. Ініціаторами реформ виступала партія кадетів. Напередодні війни значно
посилився робітничий, селянський і національно-визвольний рух.
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 18 з 26«1216171819202526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика