Головна сторінка сайту
Сторінка 16 з 26«1214151617182526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:00 | Повідомлення # 76
Великого розмаху набув національно-визвольний рух на польських землях, що входили до складу Австрії,
зокрема Зх. Галичини, на яких жила значна кількість польського населення. 17-19.3.1848 у Кракові відбулися
масові демонстрації, внаслідок яких оголошено амністію політичним в'язням і створено національну гвардію.
6.4.1848 польська делегація вручила австрійському імператору адрес, в якому домагалася перетворення
всієї Галичини в польську автономну провінцію монархії і сприяння відновленню незалежності Польщі.
Висунутий демократами лозунг перетворення Польщі в демократичну республіку не знайшов підтримки.
29.3.1848 ліберальні кола утворили Національний Комітет у Кракові, а 13.4.1848 - Центрально-Національну
(Народову) Раду у Львові, які, очоливши польський національний рух, намагались утримувати його в рамках
легальності. Велика активність галицького селянства змусила австрійський уряд скасувати у Галичині
панщину майже на чотири місяці раніше, ніж у цілому в Австрії (закон про ліквідацію панщини був
підписаний 7.9.1848). 17:5.1848 імператор Фердінанд І підписав патент (указ) про скасування у Галичині з
15.5.1848 повинностей селян за винагороду дідичам у майбутньому за рахунок держави. Імператорський
указ про скасування панщини було поширено на Буковину 9.8.1848 (вступав в дію з 1,7.1848). Польська
верхівка, намагаючись забезпечити собі панівне становище в Сх. Галичині, відмовила в національній
рівноправності українському населенню і зайняла ворожу позицію щодо українського національного руху.
Австрійський уряд, йдучи назустріч польській шляхті, 31.7.1848 вперше призначив губернатором краю
шляхтича В.Залевського, відмовився від планів поділу Галичини на дві провінції (польську і українську),
погодився на переведеня викладання в школах цілого краю на польську мову. В той же час революційні
виступи, в яких взяло активну участь як польське, так і українське населення, рішуче придушувалися.
26.4.1848 австрійські війська обстріляли з гармат повсталий Краків, 2.11. придушили Львівське збройне

повстання 1848, а весною 1849 ліквідували антиурядові виступи селян у Краківському окрузі. З наступом
реакції у квітні 1848 майже всі поступки, на які уряд пішов на початку революції, було скасовано.
Революція широко відлунила на підвладних Австрії західноукраїнських землях. У Галичині активною
революційною силою виступило селянство, яке добивалось радикального розв'язання аграрного питання.
Невдоволене обмеженою аграрною реформою, воно бойкотувало панські фільварки, силою повертало собі
захоплені дідичами землі, ліси і пасовища. Найактивніші селянські виступи австрійська влада влітку 1848 та
весною 1849 втихомирила з допомогою військ. У віденському райхстазі 14 східногалицьких селянських
депутатів одностайно виступили проти виплати дідичам викупу за скасовані повинності селян. 17.8.1848 під
час обговорення проекту програми з аграрного питання яскраву промову на захист поневолених галицьких
селян, яку прокоментувала більшість західноєвропейських газет того часу, виголосив І.Капущак.
Активізувався український національний рух, який очолили місцева інтелігенція і греко-католицьке
духовенство. 19.4.1848 вони вручили губернатору петицію на ім'я імператора, в якій висунули вимоги
запровадити в школах і в діловодстві Сх. Галичини українську мову, гарантувати доступ українцям до всіх
посад та надати однакові права духовенству всіх віросповідань. Уряд пообіцяв ці вимоги задовольнити.
Керівним органом національного руху стала створена 2.5.1848 у Львові Головна Руська Рада, яка мала
близько 50 філій на місцях. Вона підтримала план створення в межах Австрійської держави слов'янської
федерації і послала на Слов'янський з'їзд 1848 у Празі свою делегацію, яку очолив Г. Гинилевич. Влітку
1848 у зверненнях до райхстагу, уряду та імператора ГРР висунула вимогу поділу Галичини та
відокремлення Сх. Галичини в окрему провінцію з власним крайовим управлінням у Львові, сподіваючись
таким чином підірвати засилля у краї польської шляхти та забезпечити кращі умови національного розвитку
українського населення. Підтримана українським населенням, ця вимога натрапила на рішучий опір
польської верхівки, яка боялася втратити свою економічну і політичну перевагу в краї. Центральна
Національна (Народова) Рада, Руський Собор, керівник губернського управління А.Голуховський,
шляхетські депутати райхстагу виступили проти поділу краю, залякуючи уряд можливим приєднанням Сх.
Галичини до Російської імперії. Під їхнім тиском уряд, який спочатку мав намір відокремити Сх. Галичину від
Західної (польської), відмовився від цього проекту. З метою сформування власної збройної сили Головна
Руська Рада та місцеві ради висунули вимогу створення української національної гвардії. Правлячі кола
Австрії ігнорували більшість вимог українського населення і погодилися лише на запровадження у 1848
навчання українською мовою в народних школах, викладання її як обов'язкового предмета в гімназіях та на
заснування кафедри української мови і літератури у Львівському ун-ті (відкрито на поч. 1849). Велике
значення для активізації національно-культурного руху мали проведення 19-26.10.1848 у Львові першого
з'їзду діячів української науки, освіти і культури; створення Галицько-руської матиці; видання перших
українських газет і журналів - “Зоря Галицька”, “Галичо-Руський Вестникь”, “Новини”, “Пчола”; заснування
Народного Дому у Львові; діяльність в Коломиї, Перемишлі та ін. містах національних аматорських театрів.
Зростання і політизацію українського національного руху неприхильне зустріла частина представників
польської громадськості, які розгорнули проти нього широку кампанію в пресі. Аргументовану дискусію з
ними проводили у своїх публіцистичних виступах І. Бірецький, А. Петрушевич, Є. Прокопчиць, Т. Леонтович,
В.Подолинський. Починаючи з осені 1848, в умовах наступу реакції український національний рух у Галичині
втратив свій масовий характер. На поч. 1849 у зв'язку із проголошенням у краї військового стану
найактивніші місцеві руські ради були ліквідовані. У 1851 проголосила про свій саморозпуск і Головна
Руська Рада.
Революційні події на Буковині почались масовими селянськими заворушеннями. Уряд був змушений
оголосити про скасування на Буковині, починаючи з 1.7.1848, панщинних повинностей селян. Проте
скасування панщини за викуп та втрата згідно закону від 7.9.1848 сервітутних прав викликали невдоволення
селян, яке вилилося в Буковинське селянське повстання 1848-49. Його очолив депутат райхстагу
Л.Кобилиця, який закликав селян не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост,
захоплювати ліси і пасовища. Революція дала поштовх розвиткові руху українського населення Буковини за
адміністративно-політичну єдність з Галичиною. Наприкін. 1848 буковинське селянство розгорнуло широку
кампанію протесту проти намірів відокремлення Буковини від Галичини, якого добивалися всупереч волі
українського населення (становило більшість у краї) румунські дідичі та православне духівництво. Проти
цього висловились представники сіл усієї Буковини на зборах у Чернівцях у листопаді 1848. Незважаючи на
це, за конституцією від 4.3.1849 Буковина була проголошена окремим коронним краєм із своїм сеймом та
адміністрацією.
Активно відгукнулось на революційні події у Австрійській імперії населення Закарпаття. Проведена
угорським урядом обмежена аграрна реформа викликала невдоволення селян і активізацію селянського
руху, який значно посилився влітку-восени 1848. У багатьох місцевостях, особливо гірських районах, селяни
фактично вийшли з-під контролю поміщиків і місцевих органів влади, не виконували панщини, не платили
податків, захоплювали панське майно. Уряд змушений був запровадити у Закарпатті надзвичайний стан.
Лише 2.3. 1853 було видано імперський указ, який санкціонував скасування кріпацтва в Угорщині, у т.ч. і в
Закарпатті. Революційні події в Європі, ігнорування угорським урядом національних прав закарпатських
українців сприяло зародженню в Закарпатті українського національного руху. На Слов'янському з'їзді 1848 у
Празі словацька делегація вперше порушила питання про надання національних прав українцям у
Закарпатті. На поч. 1849 група закарпатської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з А.

Добрянським і О.Духновичем у петиції на ім'я імператора висунула вимогу об'єднання Закарпаття зі Східною
Галичиною. Цю вимогу підтримала і Головна Руська Рада. Однак австрійський уряд не допустив об'єднання
західноукраїнських земель, вбачаючи в цьому крок до їхнього возз'єднання з Наддніпрянською Україною, а
тим самим і загрозу втрати для Австрії.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:00 | Повідомлення # 77
Уряд погодився на виділення українських районів Угорщини в
окремий Ужгородський округ (адміністративний апарат мав формуватися з представників української
інтелігенції), відкриття кількох народних шкіл з рідною мовою навчання та запровадження викладання
деяких предметів українською мовою у гімназіях. Після придушення революції всі ці поступки були
скасовані.
Революція 1848-49 стала подією великого історичного значення. Вона ліквідувала панщину та ін. форми
середньовічної залежності селян, проголосила демократичні свободи, що вперше зумовило широку участь
різних верств населення у політичному житті. Революція надала політичного характеру національним рухам
підвладних Австрійській імперії народів, метою яких було становлення національної державності об'єднання етнічних земель в єдиній незалежній державі (у італійців), відродження національної
державності (в угорців і частково чехів), здобуття автономії як першого кроку до національнодержавницького самоутвердження (у поляків, словаків, сербів, хорватів, словенців, українців, румунів).
Внаслідок революції 1848-49 та наступних реформ 1860 років в Австрійській монархії утвердився
конституційний лад, імперія Габсбургів перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську державу.
Ф. Стеблій (Львів).
РЕВОЛЮЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ (РУП) - перша українська політична партія у Наддніпрянській Україні.
Створена 11.2.1900 у Харкові як підпільна політична організація. Засновниками партії були члени
Харківської студентської громади Д.Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський, О. Коваленко, П.
Андрієвський та ін. Першу програму організації, в якій проголошувалася ідея політичної самостійності
України, написав М. Міхновський (видана у Львові під назвою “Самостійна Україна”). Питання соціальноекономічного характеру у програмі не розглядались. “Брак соціалізму” в програмі РУП викликав критику з
боку соціалістичного крила. Відхід від ідей самостійності прискорив вихід із РУП націонал-радикалів, які в
1902 створили Українську народну партію. Майже одночасно від неї відокремились народники на чолі з
М.Шаповалом та М.Залізняком, які приєднались до партії есерів. У січні 1904 з РУП відокремилася
Українська соціалістична партія (приєдналася у 1903) на чолі з Б.Ярошевським. На поч. 1903 Київська
громада РУП розробила новий прект програми. Основні його положення - національно-територіальна
автономія України, скасування викупних платежів, повинностей і податків, конфіскація удільних і
монастирських земель і передача їх у власність місцевих крайових самоуправ, ліквідація общин. Наприкін.
1903 найбільші партійні організації, т. зв. вільні громади у Києві, Харкові та Полтаві, було розгромлено, а
членів ЦК заарештовано. В 1904 у новому проекті програми з'явився пункт про державну самостійність
України. Влітку 1904 на II з'їзді РУП М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховськuй, С.Голіцинський
виступили за об'єднання партії з РСДРП. У травні вони створили Українську соціал-демократичну спілку,
яка стала складовою частиною РСДРП, пропагувала марксистські ідеї серед українських робітників
(існувала до 1913). Більшість членів РУП підтримала групу М.Порша, С.Петлюри, В.Винниченка, які стояли
на засадах націоналізму і самостійності України. У грудні 1905 відбувся останній з'їзд партії, на якому
проголошено про заснування Українськоїсоціал-демократичної робітничої партії. За роки свого існування
РУП брала участь у спільних акціях з Бундом та РСДРП, організовувала страйки, демонстрації, поширювала
брошури й листівки. Партія мала значний вплив серед українського селянства. Періодичні видання РУП журнал “Гасло” (1902-03, виходив у Чернівцях; ред. Д.Антонович, С.Голіцинський, В.Сімович), часопис
“Селянин” (1903-05, виходив у Чернівцях і Львові; ред. Л.Когут, Д.Антонович), газета “Праця” (1904-05,
виходила у Львові; ред. Д.Антонович, М.Порш). Видавала пропагандистські матеріали, зокрема, брошури
“Самостійна Україна”, “Дядько Дмитро”, “Власна земля”, “Страйк і бойкот”, “Народна справа” та ін.
Г. Геращенко (Запоріжжя).
РЕВОЛЮЦІЯ 1905-07 - перша демократична революція у Російській імперії. Події революції стали виявом
загальнонаціональної кризи, яка загострилась на початку 20 ст. у зв'язку з економічною кризою та поразками
Росії під час війни з Японією. Початок революції поклали події 9(22).1.1905 у Петербурзі. Цього дня була
розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, в якій
містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Було вбито понад 200 чоловік і кілька сотень поранено.
Криваві події у столиці викликали хвилю обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які
охопили й українські міста, зокрема Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Страйкарі висунули не
тільки економічні, а й політичні гасла (особливо в першій пол. жовтня 1905). Одночасно з робітничими
страйками розгортався і селянський рух: селяни палили поміщицькі маєтки, господарські будівлі, забирали
худобу, ділили між собою панські й державні землі. Селянські заворушення у 1905 охопили більше половини
всіх повітів України. Широкого розмаху набув і студентський рух - студенти вимагали автономії
університетів, брали участь у робітничих мітингах і демонстраціях. Активізували свою діяльність опозиційні
політичні сили - від об'єднань земських діячів до соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. Революційні
настрої, які охопили армію і флот, посилились внаслідок невдач у війні з Японією та укладення
Портсмутського мирного договору 1905, що призвело до втрати Ляодунського п-ва та Південного Сахаліну.
14.6.1905 в одеському порту вибухнуло повстання на панцернику “Потьомкін”. Серед керівників повстання
були українці Г.Вакуленчук та О.Матюшенко, а серед офіцерів, котрі приєднались до повстання, член РУП

О.Коваленко. Армія перестала бути надійною опорою самодержавства. Намагання уряду зупинити
революцію оголошенням 6.8.1905 маніфесту про скликання дорадчої Державної Думи не дали результатів.
У серед. жовтня країна була охоплена загальним політичним страйком, в якому взяло участь близько 2 млн.
робітників, із них 120 тис. в Україні. Під час страйку виникли організації класового типу - Ради робітничих
депутатів, керівництво якими намагались здійснювати революційні партії - соціал-демократи, есери,
анархісти. У ряді міст страйковий рух супроводжувався сутичками з військами. Найбільшого розмаху збройні
виступи набули в грудні у Москві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську. У Горлівці бойові дії між
озброєними робітниками та урядовими військами завершились численними жертвами з обох боків (загинуло
бл. 300 робітників).
Восени 1905 селянський рух охопив понад третину повітів європейської частини імперії. В Україні у
жовтні-грудні 1905 селянські виступи відбулися в 64 повітах (із 94). В Україні було зареєстровано близько
300 випадків розгрому поміщицьких маєтків, з них на Лівобережжі - понад 150, на Півдні - понад 100. На
придушення селянських заворушень уряд кинув регулярні військові частини і численні підрозділи поліції.
Один із найбільших виступів відбувся в грудні 1905 у с. Великі Сорочинці на Полтавщині. У сутичці з
каральним загоном там загинуло 63 селянина. У жовтні-листопаді 1905 відбулись нові заворушення у
військових частинах, що розміщувались у Кронштадті, Севастополі, Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Білій
Церкві. В цих умовах царський уряд змушений був піти на поступки. 17(30). 10. 1905 Микола ІІ видав
маніфест, в якому проголошувалось надання Державній Думі законодавчих прав (проект скликання дорадчої
Думи, т.зв. Булигінської, не був реалізований), розширення виборчих прав громадян, демократичні свободи свободу совісті, друку, зібрань та об'єднань. Однак у своєму ставленні до маніфесту російське суспільство
не було єдиним. Отримавши гарантії конституційного правління і готуючись до виборів у Думу, ліберальна
опозиція проголосила створення політичних партій - конституційних демократів (кадетів) і “Союз 17 Октября”
(октябристів) та намагалась перевести революційний рух на мирний конституційний шлях. Деякі політичні
сили, зокрема більшовицька партія, пропагували радикальні методи боротьби з урядом, закликали до
збройних виступів (такі відбулись у Москві, Нижньому Новгороді, Красноярську, ін. містах), відмовляючись
брати участь у виборах. Активізувались і крайні праві, шовіністичні організації, насамперед “Союз русского
народа”, які організували ряд антиєврейських погромів, проводили промонархічні та антисоціалістичні
демонстрації.
Маніфест 17.10.1905 сприятливо позначився на розвитку українського національно-визвольного руху. Ще
в березні 1905 Російська академія наук надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова
є самостійною слов'янською мовою і рекомендувалось відмінити антиукраїнські розпорядження 1863 і 1876
(див. Валуєвський указ 1863 і Емський акт 1876). З кін. 1905 почали з'являтись українські періодичні
видання. В 1906 у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та ін. містах України, а також у Петербурзі і
Москві виходило 18 українських газет та журналів. Деякі з них, як, наприклад, газета “Громадська думка”
(пізніше - “Рада”), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити і в наступні роки. Проявом
національного руху стало виникнення культурно-освітніх організацій “Просвіта” в Катеринославі, Києві,
Одесі, Чернігові, Ніжині, Миколаєві, Полтаві. В їх роботі активну участь брали відомі діячі культури - Леся
Українка, М.Коцюбинський, П.Мирний, М.Лисенко, Б.Грінченко, Д.Яворницький. Товариства “Просвіта”
організовували бібліотеки і читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науковопопулярної літератури, ставили вистави і концерти тощо. Активізувалась діяльність українських політичних
партій. У січні 1905, відколовшись від Революційної української партії, до складу Російської соціалдемократичної робітничої партії на основі окремого статусу, як національна організація, увійшла Українська
соціал-демократична спілка. Після виходу з РУП “Спілки” у грудні 1905 була утворена Українська соціалдемократична робітнича партія, яка проголосила себе єдиною правочинною політичною організацією
українського пролетаріату. Наприкін. 1905 виникла Українська радикально-демократична партія. Всі
українські політичні організації у національному питанні домагались національно-територіальної автономії
України у складі Російської держави.
У грудні 1905 був опублікований виборчий закон, на основі якого в кін. лютого - на поч. березня 1906
відбулися вибори до І Державної Думи, що проходили в умовах урядових репресій. Ліві партії бойкотували
вибори. Найбільше місць (34% від загального числа членів Думи) здобула партія кадетів. Впливовою була
група селянських депутатів, які об'єднались у фракцію трудовиків. Діяльність Думи тривала лише 72 дні-з
27.4(10.5) до 9(22). 7. 1906. У І Думу від України було обрано 102 депутати. Частина з них об'єдналась в
Українську парламентську фракцію, яка налічувала 44 члени, її головою обрано адвоката з Чернігова
І.Шрага; серед членів були В.Шемет та П.Чижевський - від Полтавщини, М.Біляшевський та Ф.Штейнгель від Києва, А.В'язлов - від Волині. Друкованим органом фракції став “Украинский вестник” (редактор М.Славинський, секретар -Д.Дорошенко). Українська фракція І Державної Думи звернула особливу увагу на
аграрне й національне питання. Зокрема, вона виробила проект засад автономії, який через розпуск Думи
не було винесено на обговорення.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:01 | Повідомлення # 78
II Державна Дума, вибори до складу якої відбувались у січні-лютому 1907, виявилась ще більше лівою та
опозиційною, ніж перша. 20.2.(5.3).1907 нова Дума розпочала свою роботу. Як і раніше, в центрі уваги
стояло аграрне питання, навколо якого і розгорілась гостра боротьба. Уряд не бажав робити жодної
поступки в аграрному питанні і припинив його обговорення. У II Думі 47 депутатів від України об'єднались в
Українську громаду, яка видавала часопис “Рідна справа -думські вісті” (офіц. ред. - о М.Хотовицький і

С.Нечитайло, фактичний - В.Доманицький). У відозві українських делегатів підкреслювалось, що метою
їхньої діяльності є “реорганізація правління в дусі національної територіальної автономії всіх частин
Російської імперії...”. Українська фракція готувала ряд законопроектів у земельній, робітничій та освітніх
справах. 3.(26).6.1907 царським маніфестом II Дума була розпущена. Одночасно змінено положення про
вибори, що порушувало жовтневий маніфест “Основні державні закони Російської імперії”. Царський
маніфест від 3.6.1907 про розпуск II Думи ознаменував відмову царизму від реформ та остаточну поразку
революції 1905-07.
Т. Полещук (Львів).
РЕВУЦЬКИЙ
ДМИТРО
МИКОЛАЙОВИЧ
[24.3.(5.4).1881—29.12.1941]-відомий
український
мистецтвознавець, фольклорист, літературознавець. Брат Л.Ревуцького. Н. у с. Іржавець (тепер
Ічнянського р-ну Чернігівської обл.). У 1906 закінчив історико-філологічний ф-тет Київського ун-ту. В 1907-18
учителював у Ревелі (тепер Таллінн, Естонія) та Києві. У 1918-23 працював викладачем Київського музичнодраматичного інституту ім. М.Лисенка. З 1924 - співробітник Етнографічної комісії АН УСРР. На поч. 1930
років зазнав переслідувань і в 1934 був звільнений з роботи. З 1938 - старший науковий співробітник
Інституту українського фольклору АН УРСР. Загинув з дружиною під час німецької окупації Києва в грудні
1941. Р. був одним з визначних популяризаторів музичного мистецтва в Україні. Автор бл. 60 музикознавчих
і фольклористичних праць: “Українські думи та пісні історичні” (1919), “Андріяшіада”-опера-сатира
М.В.Лисенка” (1930), “С.С.Гулак-Артемовський і його комічна опера “Запорожець за Дунаєм” (1936),
“Лисенко-хоровий диригент” (1937), “Шевченко і народна пісня” (1939), “Автобіографія М.В.Лисенка” (1940).
Р. уклав збірку українських народних пісень “Золоті ключі” (три випуски - 1926, 1929), редагував численні
нотні видання, зокрема вокальні твори Л.Бетховена, “Дуети М. Лисенка”, “Козацькі та історичні пісні”.
Здійснив переклад для Київського оперного театру лібретто опер “Викрадення з сералю” В.А.Моцарта,
“Фауст” Ш.Гуно, “Паяци” Р. Леонкавалло, “Алеко” С.Рахманінова та ін.
РЕВУЦЬКИЙ ЛЕВ (Левко) МИКОЛАЙОВИЧ [8.(20).2.1889-30.3.1977]-відомий український композитор,
педагог і громадсько-музичний діяч, академік АН УРСР (з 1957). Брат Д.Ревуцького. Н. у с. Іржавець (тепер
Ічнянського р-ну Чернігівської обл.). З 1903 навчався у приватній музичній школі М.Тутковського в Києві, у
фортепіанному класі М.Лисенка, згодом - у музично-драматичній школі М.Лисенка. З 1907 вивчав право в
Київському ун-ті і одночасно навчався на фортепіанному відділі Київського музичного училища. У 1913-16студент композиторського ф-ту Київської консерваторії в класі професора Р.Гліера. У 1918-24 перебував у
Прилуках. У 1924-34 -викладач Київського музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка, з 1934 - Київської
консерваторії (з 1935 - її професор). Серед учнів Р. - Г. Майборода, П.Майборода, Г.Жуковський, В.Кирейко,
В.Гомоляка, А.Філіпенко, А.Свечников. У 1944-48 - голова Спілки композиторів України. Автор кантати-поеми
“Хустина” за Т.Шевченком (1923, оркестрова редакція 1944), 2-ої симфонії (1920), концерту для фортепіано
з оркестром (1934; 2-а ред. 1963), обробок народних пісень (зб. “Козацькі пісні”, 1920 роки; “Сонечко”, 1926;
“Галицькі пісні”, 1928). Відредагував оперу “Тарас Бульба” М.Лисенка (1937, 1955), створив для хору і
симфонічного оркестру “Оду пісні” (1956), три хори на слова Т.Шевченка (“Ой, чого ти почорніло”, “У
перетику ходила”, “На ріках круг Вавілона”).
РЕДЕМПТОРИСТИ (лат. - Congregatio Sancitissimi Redemptoris; Згромадження Найсвятішого Ізбавителя;
Чин Найсвятішого Ізбавителя) - монаший чин, заснований 1732 св. Альфонсом Ліджорі в Італії (поблизу
Неаполя). Затверджений Папою Бенедиктом XIV. Очолює згромадження обраний генеральною капітулою
генеральний настоятель. Настоятелю підлягають провінційні ректори, а їм - ректори колегій. Основне
завдання Р. - проведення парохіальних місій, проповідницька діяльність. На землях Речі Посполитої Р.
діяли з 1787. Існує жіноче згромадження сестер-редемптористок. У 1970 Р. налічували бл. 7400 членів
ордену. У 1913 митрополит греко-католицької церкви А.Шептицький та голова ордену Р.П.Муррей уклали
угоду, що передбачала створення східної (української) гілки Р. У Галичині було створено протоєгуменат з
центром у Львові. Місійні колегії відкрились у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), Тернополі, Ковелі. Велась
велика місійна робота серед українських емігрантів у Канаді (провінція Саскачеван) та США. До Другої
світової війни у Галичині було бл. 100 Р. і 24 - на Закарпатті. Після ліквідації УГКЦ (див. Львівський собор
1946) багато Р. було репресовано, ув'язнено у тюрмах і таборах, частина ченців перейшла у підпілля. До
чину Р. належали ряд єпископів УГКЦ -В.Величковський, В.Стернюк, Ф.Курчаба, М.Саприга. У кін. 1980-х Р.
відновили свою діяльність в Україні. Найбільшим осередком українських Р. є Львів. Чин видає часописи
“Голос Спасителя” та “Логос”.
Р. Шуст (Львів).
РЕЄСТРОВІ КОЗАКИ - частина українських козаків, узятих урядом Речі Посполитої на військову службу в 2
пол. 16 ст. і внесених в особливий список-реєстр (звідси і назва). У червні 1572 за наказом польського
короля Сигізмунда II Августа з козаків (300 чол.) було сформовано наймане військо для охорони південних і
східних державних кордонів та боротьби з українським національно-визвольним рухом. Першим старшим
(згодом - гетьманом) над Р.к. король призначив шляхтича Я.Бадовського. Польський уряд визнавав
козаками тільки Р.к., які офіційно називалися Низовим або Запорозьким військом. У 1578 королем
Стефаном Баторієм реєстр було збільшено до 600 чол. Р.к. отримували право власної військової,
адміністративної і судової юрисдикції, звільнялися від податків та повинностей. Р.к. мали право на

землеволодіння, право займатися промислами і торгівлею, одержували держплатню. Р.к. було передано у
володіння містечко Трахтемирів, де розміщувався арсенал і шпиталь для поранених і старих козаків. Р.к.
мали право самостійно обирати гетьмана і козацьку старшину на козацькій раді. Реєстрове військо
одержало кілька гармат, військові клейноди (булаву, печатку з гербом, хоругву) та литаври. У 1620-30-х
роках чисельність реєстрового війська складала 3-8 тис. чол. Реєстрове козацтво відіграло значну роль у
боротьбі українського народу проти турецько-татарської агресії. Під час національно-визвольних повстань
кін. 16 - поч. 17 ст. Р.к. часто переходили на бік повстанців. У 1648 більшість реєстрового війська
приєдналася до армії Б.Хмельницького. У Гетьманщині Р.к. поступово почали називатися городовими
козаками, а з 1735 - виборними козаками.
РЕЙНБОТ ВІКТОР (рр. н. і см. невід.) -державний діяч в Україні періоду Гетьманату. Юрист за фахом. До
1917 -службовець російського Міністерства юстиції і голова окружного суду в Петербурзі. З приходом до
влади гетьмана П.Скоропадського Р. -товариш міністра, а з 24.10.1918-тимчасово керуючий міністерством
внутрішніх справ у кабінеті Ф.Лизогуба. Після проголошення гетьманської грамоти про федерацію України з
майбутньою небільшовицькою Росією (14.11. 1918) - міністр юстиції в уряді С.Гербеля. У грудні 1918
заарештований республіканськими військами, але за домовленістю з воєнним командуванням Антанти
вивезений в Одесу і звільнений.
/. Підкова (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:01 | Повідомлення # 79
РЕЙТАРИ (нім. Reiter - вершник) - вид найманої кавалерії в арміях європейських країн у 16-18 ст. Прийшли
на зміну важкій рицарській кінноті. Мали на озброєнні вогнепальну зброю (рушницю або карабін, пістолі),
палаші, а іноді і списи; носили шоломи і нагрудні лати. Р. поряд із кірасирами і драгунами
використовувались для нанесення вирішальних ударів противнику. Вели атаку щільними бойовими
порядками. Організацію і тактику ведення бою розробив Моріс Оранський у нідерландській армії. Р.
складались переважно з німців і служили в постійних найманих арміях Польщі, Швеції, німецьких держав.
Рейтарські підрозділи використовувались польським урядом в Україні для придушення козацьких повстань
та під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57.
Українські козацькі полки неодноразово завдавали поразок рейтарським військовим частинам. На поч. 18 ст.
Р. були замінені драгунами та кінними єгерями.
РЕКРУТСЬКА ПОВИННІСТЬ - система комплектування регулярного війська у Російській імперії.
Запроваджена у 1705. В Україні Р.п. було поширено після ліквідації залишків державності у 1780 роках.
Полягала у зобов'язанні населення податних станів (селян, міщан та ін.) поставляти в армію новобранціврекрутів, а від дворян - офіцерів. У рекрути брали чоловіків віком 15-20 років (до 1708), згодом - 20-30
(1726), 1727-66 -“різного” віку, наступні роки - 17-35 років. Загальна чисельність і час набору визначалися
перед кожним набором. Спочатку рекрутів набирали з розрахунку від кількості дворів (1 рекрут на 20 дворів),
з 1724 - від певної кількості “ревізьких душ”. Набори (з 1000 душ) поділялися на звичайні-5-7 чол., посилені до 10 чол., надзвичайні - більше 10. Під час Кримської війни 1853-56 набори доходили до 70 рекрутів на
кожну тис. чол. населення. Термін служби рекрута до 1793 був довічним. З 1793 рекрути служили 25 років, з
1834 - 20, у 1855-72 було встановлено послідовно 12-, 10- та 7-річні строки. Кандидатури рекрутів визначала
міська або селянська община. Набір рекрутів з поміщицьких селян повністю залежав від волі поміщика.
Кріпак, який потрапляв в армію за Р.п., звільнявся від кріпосної залежності. Для дворян-офіцерів до 1736
строк служби був довічним. У 1736 стали звільняти від військової служби у дворянській сім'ї одного з братів,
а пожиттєву службу їм замінили на 25 років. З 1762 дворянство повністю звільнялось від Р.п., а згодом й інші
категорії населення - купці, сім'ї священнослужителів, жителі Бессарабії та віддалених районів Сибіру. В
1872 було дозволено вносити викуп за звільнення від Р.п. Статут про військову повинність 1874 ліквідував
систему Р.п,, яка була замінена загальною військовою повинністю. Строк дійсної військової служби
встановлювався: у сухопутних військах - 6 років (9 років військовозобов'язаний перебував у запасі), на флоті
- 7 років (3 роки у запасі). Особи, які мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років.
/. Підкова (Львів).
РЕСКУПОРІД - ім'я кількох царів Боспорської держави з династії Тіберіїв Юліїв. Родоначальником династії
був Р. І (Аспург; 9/8 до н.е. - 38/37 н.е.), який здобув престол з допомогою племені аспургіанів, усунувши
римського ставленика Полемона І. За часів його панування до Боспорського царства входили Східний Крим,
Таманський півострів, Приазов'я; під протекторатом Боспору був Херсонес. На честь римського імператора
Тіберія Р. І присвоїв собі ім'я Тіберій Юлій. За часів правління Р. II (68/69-92/93) посилилась залежність
Боспору від Римської імперії. Р. Ill (210/211-226/227) носив титул “царя всього Боспору й тавроскіфів”, що
вказує на його владу над територією гірського Криму. Р. IV (233/234-234/235) -за цього правителя
Боспорське царство перебувало у стані глибокої економічної кризи, що проявилося, зокрема, у розладі
грошової системи. Р. V (240/241 р.-267/268) правив в часи занепаду Боспорської держави. Останній з царів,
який носив ім'я Р., був P.VI (318/319-322/333).
О. Бандровський (Львів).
РЕШЕТИЛІВСЬКІ СТАТТІ 1709 - законодавчий документ царського уряду, який врегульовував відносини
Московської держави і Гетьманщини. Після Полтавської битви 1709 І.Скоропадський, перебуваючи у

військовому таборі в Решетилівці, 17(28).7.1709 звернувся до московського уряду з проханням підтвердити в
“Статтях” основні державні права Гетьманщини (декларовані царським маніфестом від 1.11.1708) та
допомогти вирішити деякі важливі практичні питання тодішнього життя України”. Подані Петру І договірні
умови складалися з 14 статей (зокрема, містили такі пункти: про підпорядкування українського війська під
час походів козацькому командуванню; повернення українській армії артилерії, захопленої московськими
військами у Батурині; заборона московським воєводам втручатися у внутрішні справи Гетьманщини;
звільнення українського населення від військових постоїв московської армії тощо). У відповідь на звернення
гетьмана 31.7 (11.8).1709 було видано царський “Решительный” указ, який, формально підтверджуючи
попередні запевнення про збереження державно-правового статусу Гетьманщини, насправді був
спрямований на поступову ліквідацію її політичної автономії. Згідно з царським актом гетьманський уряд
здійснював судову та адміністративну владу; московським урядовцям, крім президентів колегій, було
заборонено втручатися в справи адміністративного управління; козацьке військо до кін. 1709 звільнялося від
участі у військових походах тощо. Однак Р.с. значно посилювали військово-адміністративну залежність
України від московського уряду. За Р.с. московським урядовцям надавалось право втручатись у справи
української адміністрації; українська армія підпорядковувалась під час військових походів московському
командуванню; козацькому війську відмовлено у поверненні артилерії; при І.Скоропадському
запроваджувалась посада міністра-резидента (див. А.Ізмайлов), який мав спостерігати за діяльністю
гетьмана та його уряду; значно збільшувалась кількість московських залог у містах Лівобережної України;
встановлювався контроль за збиранням податків, витратами на утримання гетьманської адміністрації,
козацького війська тощо.
/. Підкова (Львів).
РЄПІН ІЛЛЯ ЮХИМОВИЧ [24.7. (5.8)1844-29.9.1930] - видатний живописець. Н. у Чугуєві Харківської
губернії у сім'ї військового поселенця. Перші уроки малювання отримав у місцевій іконописній майстерні та в
живописця І.Бунакова. У 1863 Р. переїхав до Петербурга. Навчався у Рисувальній школі Товариства
заохочування мистецтв у Р. Жуковського та І. Крамського, у 1864-71 - в Академії мистецтв. У цей період
створив низку портретів - В.Рєпіна (1867), В.Шевцової (1869), груповий портрет “Слов'янські композитори”
(1871-72), відоме полотно “Бурлаки на Волзі” (1870-73). У 1873-76 Р. перебував за кордоном як стипендіат
Академії, спочатку - в Італії, згодом - у Парижі, де ознайомлювався зі стародавнім і сучасним мистецтвом
Західної Європи. Величезний вплив на Р. справили твори Рембрандта, Веласкеса, Мікеланджело, Веронезе
та ін. За кордоном створив картини “Паризьке кафе” (1875), “Околиця Парижа” (1874), “Дорога на Монмартр
в Парижі” (1876). Після приїзду з-за кордону Р. повернувся на Харківщину. У Чугуєві написав полотна
“Протодиякон” (1877), “У волосному правлінні” (1877), “Хресний хід у дубовому лісі” (1878), “Проводи
новобранця” (1879), “Хресний хід у Курській губернії” (1880-83) та ін. З 1882 жив у Петербурзі, здійснював
поїздки по Україні і за кордон. З 1878 - член Товариства передвижників, а з 1893 - дійсний член
Петербурзької AM.
Глибоким драматизмом відзначаються монументальні полотна Р. на історичну тематику - “Царівна Софія”
(1879) та “Іван Грозний і його син Іван” (1885). У 1880 роках написав відомі картини “Арешт пропагандиста”
(1880-92), “Відмова від сповіді” (1879-85), “Не чекали” (1884-88). Велику художню цінність мають портрети
роботи Р., зокрема В.Стасова (1873), М.Мусоргського(1881), М.Пирогова (1881), П.Стрепетової (1882),
Л.Толстого (1887), Елеонори Дузе (1891), В.Серова (1901), [.Павлова (1924), груповий портрет “Засідання
Державної Ради” (1901-03). У 1894-1907 Р. багато часу приділяв викладацькій роботі, був професором
Академії мистецтв, у 1898-99 - її ректором. Учнями Р. були українські художники М.Пимоненко, О.Мурашко,
Ф.Красицький, С.Прохоров, І.Шульга, Ф.Чуприненкота багато ін. З 1900 жив у садибі “Пенати” в Куоккала у
Фінляндії.
Творча та громадська діяльність Р. була тісно пов'язана з батьківщиною. Р. вивчав українську історію,
культуру, фольклор, порушив проблему українського стилю у мистецтві. Серед друзів Р. були
М.Кропивницький, М.Мурашко, Д.Яворницький. Пензлю Р. належать портрети діячів української культури С.Любинської, М.Мурашка (1877), М.Костомарова, В.Тарновського (1880; “Гетьман”), С.Тарновської,
Т.Шевченка (1888), Д.Багалія (1906).
На українську тематику написано численні твори - “Українська селянка” (1880), всесвітньовідома картина
“Запорожці пишуть листа турецькому султану” (1878-91), “Вечорниці” (1881), “Чорноморська вольниця”
(1908), “Гайдамака” (1902), “Гопак” (1930) та ін.; ілюстрації до творів М.Гоголя “Тарас Бульба” і
“Сорочинський ярмарок” (1872-82), книги Д.Яворницького “Запорожжя в залишках старовини і переказах
народу” (1887); листівки за мотивами поеми Т.Шевченка “Прометей” (1910), чотири ескізи до проекту
пам'ятника Т.Шевченку в Києві (1912-14) та ін. Помер і похований у Куоккала (у 1917-1940 -в складі
Фінляндії; з 1948 - Репіно, тепер С.-Петербурзька обл., Російська Федерація). У 1969 в Чугуєві відкрито
музей художника.
/. Підкова (Львів).
РЄПНІН-ВОЛКОНСЬКИЙ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ (1778 - 6.(18.)1.1845) - російський військовий і державний
діяч, генерал від кавалерії (1828), князь. Старший брат декабриста С.Волконського. Походив з роду

чернігівських Рюриковичів. У 1792 закінчив кадетський корпус, перебував на військовій службі. У 1809-12 посол у Вестфальському герцогстві, у 1813-14 - генерал-губернатор Саксонії. У 1816-34 - малоросійський
генерал-губернатор (Полтавської і Чернігівської губерній). Послідовно відстоював інтереси українського
населення перед російським урядом. У 1830-31 склав проект відновлення козацьких полків. Цікавився
історією України, надавав допомогу Д.Бантиш-Каменському у написанні “Історії Малої Росії”. Співчував
українському автономістському руху, підтримував зв'язки з його діячами. Погляди Р.-В. спричинили до його
усунення Миколою І з посади генерал-губернатора та еміграції за кордон. Останні роки свого життя провів в
Яготині. Був близько знайомий з Т.Шевченком, який в 1843 - на поч. 1844 жив у його маєтку. Т.Шевченко
виконав дві копії портрета Р.-В. роботи швейцарського художника Й.Горнунга (п. 1870). Р.-В. був одружений
з онукою гетьмана К.Розумовського. Його дочка княжна Варвара Р. була близьким другом Т Шевченка.
/. Підкова (Львів).
РЖЕГОРЖ ФРАНТІШЕК (16.12.1857 -6.10.1899) - чеський етнограф. Н. у с. Стежери поблизу м. ГрадецьКралове (Чехія). У 1877-90 жив у Галичині у с. Вовків поблизу Львова, деякий час - у с. Зарогізно та Стрию.
Займався вивченням культури, побуту, звичаїв, народної медицину, демонології та фольклору українців
(бойків, гуцулів, лемків). Автор близько 120 праць з українознавства, друкованих у чеській періодиці, та
понад 160 українознавчих статей в енциклопедичному “Науковому словнику Я.Отта”. Основні етнографічні
праці: “Календарик з народного життя бойків”, “Гуцули”, “Покуття”, “Весілля лемків у Карпатах”, “Народне
лікування галицьких малорусів”, “З етнографічного природознавства Галицької Русі”. Зустрічався і
листувався з багатьма українськими вченими і письменниками зокрема з І.Франком, М.Павликом,
Г.Гнатюком,
В.Шухевичем,
Н.Кобринською,
О.Кобилянською,
Д.Лук'яновичем,
Є.Ярошинською,
В.Герасимовичем та ін., яких ознайомлював з культурними надбаннями чеського народу, залучав до
співпраці у чеських виданнях, співучасті в культурних заходах тощо. Р. опублікував у чеській періодичній
пресі та енциклопедичних виданнях сотні статей з українознавства, зокрема статті й матеріали про
українське студентське товариство “Січ” у Відні, “Руську видавничу спілку” у Львові, виникнення і розвиток
українського театру, 100-літній ювілей “Енеїди” І.Котляревського та 25-річчя літературної діяльності
І.Франка, про діячів української культури В.Білозерського, І.Головацького, І.Торонського, М.Шашкевича,
відгук на видання творів Т.Шевченка. Зібрав цінну етнографічну колекцію, на базі якої створено український
відділ у Празькому промисловому музеї, включений потім до етнографічного відділу Національного музею у
Празі, де зберігається також українознавча бібліотека Р. Багату особисту бібліотеку чеської літератури Р.
подарував товариству “Просвіта”, за що єдиний з іноземців удостоївся звання почесного члена товариства.
Передана згодом Науковому товариству ім.Т.Шевченка, тепер вона зберігається у фондах Львівської
наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України.
Ф. Стеблій (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 17:02 | Повідомлення # 80
РЖЕПЕЦЬКИЙ АНТОН КАРЛОВИЧ (рр. н. і см. невід.) - український громадський і державний діяч. До 1917директор банку і радник Київської міської думи. У роки Першої світової війни 1914-18 керував заходами т. з.
Тетянинського комітету, спрямованими на допомогу біженцям. Після приходу до влади гетьмана
П.Скоропадського Р. очолював Міністерство фінансів в урядах Ф.Лизогуба і С.Гербеля. Заходи Р. на посту
міністра фінансів були спрямовані на розбудову грошової системи та зміцнення національної валюти. Р.
активно захищав економічні інтереси України під час переговорів з представниками німецького уряду,
відстоював права України на Крим. Належав до прихильників федеративного об'єднання України з Росією. У
грудні 1918 заарештований у Києві республіканськими військами, але незабаром був звільнений. Подальша
його доля невідома.
/. Підкова (Львів).
РЖЕПЕЦЬКИЙ БОРИС (1895 - р. см. невід.) - український громадсько-політичний діяч, економіст. Н. на
Волині. У 1917-заступник губернського комісара Волині А. В'язова. Належав до Української партії
соціалістів-революціонерів. У1918-19 редагував щотижневу газету “Селянська думка” у Бердичеві. З жовтня
1918 входив до складу української делегації (гол. А.Лівицький, члени Л.Михайлович, П.Понятенко,
П.Манецький.С.Витвицький і А.Горбачевський), яка вела переговори з польським урядом у Варшаві. Після
завершення польсько-радянської війни 1920 та укладення Ризького мирного договору 1921 Р. залишився у
Варшаві. Працював економістом у Центральній спілці польської промисловості, редагував журнал “Огляд
господарський”, що видавався у Варшаві. З 1950 жив у США, багаторічний голова Українського літературномистецького клубу в Нью-Йорку.
/. Підкова (Львів).
РИДЗ-СМІГЛИ ЕДВАРД (11.3.1886 -2.12.1941)-польський військовий діяч, маршал Польщі. Н. у Бережанах
(тепер Тернопільська обл.) у родині військовослужбовця. Вищу освіту здобув у Краківському ун-ті та в
Краківській Академії красних мистецтв. У 1910-11 навчався в офіцерській школі у Відні. Був членом
молодіжних організацій соціалістичного та незалежницького спрямування. Під час Першої світової війни
1914-18 служив в австрійській армії, в польських легіонах, де керував першим піхотним полком. У 1917-18
очолював Польську військову організацію. Під час польсько-радянської війни 1920 Р.-С. командував
польською армією (квітень-червень), Українським фронтом (червень-липень), Пд.-Сх. фронтом (до 6.8),
ударною групою військ (серпень). У 1922-35 виконував різні функції (інспектор армії) у керівництві Збройних

Сил Польщі. У травні 1935 після смерті маршала Ю.Пілсудського став Генеральним інспектором Збройних
Сил, а в жовтні 1936 - маршалом Польщі. Був тісно пов'язаний з політичними угрупованнями навколо
Табору національного об'єднання. У вересні 1939 виконував обов'язки верховного головнокомандувача
польської армії. Після того, як Червона Армія 17.9.1939 перейшла радянсько-польський кордон, Р.-С. виїхав
до Румунії, де був інтернований. У жовтні 1941 нелегально повернувся до Варшави, де незабаром помер.
М. Швагуляк (Львів).
РИЗЬКИЙ ДОГОВІР 1921 - угода між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, укладена у
березні 1921 у Ризі після завершення польсько-радянської війни 1920. Мирні переговори між воюючими
сторонами розпочалися у серед, серпня 1920 у Мінську, а на поч. вересня були перенесені до Риги, де
тривали з перервами аж до весни 1921. Дипломатичні представники УСРР (Д.Мануїльський) і ГСРР
(В.Баран, Н.Хомин) під тиском московського Раднаркому увійшли до спільної російсько-української
делегації, яку очолив І.Иоффе. 26.9. до Риги прибула делегація Західно-Української Народної Республіки на
чолі з К.Левицьким. Однак польська і радянська сторони виступили проти її офіційної участі у переговорах,
хоча представники УСРР і ГСРР на цьому не наполягали і навіть намагались встановити особисті контакти
із співвітчизниками. За цих умов делегація ЗУНР зробила кілька заяв-протестів до президії конференції та
іноземних журналістів, в яких різко засудила польську окупацію Галичини і відстоювала право українського
населення краю на самовизначення. На першому етапі переговорів ці наполягання підтримували дипломати
радянської України, однак вимоги екзильного уряду ЗУНР не були враховані при підписанні основних
документів. 11.10.1920 радянські та польські повпреди уклали перемир'я і підписали попередній мир між
державами. 18.3.1921 між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, був підписаний мирний
договір. Згідно з його умовами сторони зобов'язались припинити військові дії; анульовувався Варшавський
договір 1920 між Польщею та УНР; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські та західнобілоруські землі визнавались за Польщею. 15.3.1923 новий кордон по р. Збруч затвердила Рада
амбасадорів у Парижі. У сьомій статті Ризького договору Польща зобов'язувалась надати “особам
російської, української і білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності
національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних
обрядів”, крім того, “особи російської, української і білоруської національності в Польщі мають право, в
межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати і підтримувати свої
школи, розвивати свою культуру і створювати з цією метою товариства і спілки”. Однак польський уряд
систематично не виконував умови договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського
населення Другої Речі Посполитої.
М. Литвин (Львів).
РИЛЬСЬКИЙ МАКСИМ ТАДЕЙОВИЧ [6(19).3.1895-24.7.1964]-видатний український поет, перекладач,
культурно-громадський діяч. Академік АН України з 1943. Н. у Києві. Син Т.Рильського. Закінчив приватну
гімназію В.Науменкау Києві. З 1915 навчався на медичному ф-ті Київського ун-ту св.Володимира, з 1918-на
історико-філологічному ф-ті (не закінчив). До осені 1923 працював у с. Романівці, де завідував школою. З
1923-29 викладав українську мову і літературу в школах Києва. З 1929 перейшов на літературну роботу. У
1943-46- голова Спілки письменників України. З 1944 і до кінця життя Р. очолював Інститут мистецтва,
фольклору та етнографії АН України. У 1957-64 - головний редактор журналу “Народна творчість та
етнографія”. У 1907 було надруковано перший вірш Р., перша поетична збірка “На білих островах” вийшла у
1910. Згодом побачили світ збірки: “Під осінніми зорями” (1918), “Синя далечінь” (1922), поеми “Царівна”,
“На узліссі” (1917), “Драматичний малюнок “Бенкет”. У 1920 роках Р. зблизився з літературним угрупованням
неокласиків. У цей період з'являються поетичні збірки “Крізь бурю і сніг” (1925), “Тринадцята весна (1926),
“Де сходяться дороги” (1929), “Гомін і відгомін” (1929), що свідчать про розквіт творчості Р. Для цих збірок
характерні глибина і щирість почуттів, пластика образів, вишуканість вислову, переосмислення класичних
мотивів, тем і героїв. У березні 1931 Р. заарештовано і звинувачено в приналежності до “підпільної
контрреволюційної організації”, однак після піврічного перебування в ув'язненні звільнено. Поетична
творчість Р. цього періоду неоднозначна. Наростання у країні політичних репресій щодо діячів української
культури, кампанія пошуку націоналізму у художніх творах, перекручування змісту і очернительство
творчості, загроза нового арешту - все це змусило Р. стати на позицію активного сприйняття радянської
дійсності. У цей час для творів Р. притаманна кон'юктурність, провідними темами поезій стає оспівування
керівної ролі компартії та возвеличення Сталіна.
У 1930 роках виходять збірки “Знак терезів” (1932), “Київ” (1935), “Літо” (1936), “Україна” (1938), “Збір
винограду” (1940). З початком війни посилюється патріотичне звучання поезії Р. 26.11.1941 по радіо вперше
була виголошена поема “Слово про рідну матір”, в якій звучала ідея безсмертя народу, незламності його
духу і віри в перемогу над ворогом. Вагому роль у пробудженні історичної пам'яті та національної свідомості
нашого народу відіграли поеми “Неопалима купина” та “Жага”, за які Р. був звинувачений у націоналізмі. Під
час війни виходять збірки “За рідну землю” (1941), “Слово про рідну матір” (1942), “Світова зоря” (1942),
“Світла зброя” (1942), “Велика година” (1943), “Неопалима купина” (1944). У післявоєнні роки вийшли збірки
поезій “Вірність” (1946), “Чаша дружби” (1946), “Ранок нашої Вітчизни” (1953), які були заборонені, а їх
авторові інкриміновано помилки “буржуазно-націоналістичного” характеру. Після війни виходять також збірки
поезій: “Мости” (1948), “Братерство” (1950), “Троянди і виноград” (1957), “Далекі небосхили” (1959),
“Голосіївська осінь” (1959), “Зимові записи” (1964). Творчість М. Рильського від збірки “Троянди і виноград”

до останньої прижиттєвої збірки “Зимові записи” називають “порою третього цвітіння”, в яких чільне місце
посідають роздуми про життя і мистецтво, людину і природу. Для поезій Р. властивий високий
інтелектуалізм, витонченість поетичної форми. Р. - видатний майстер художнього перекладу. Переклав такі
шедеври світової літератури, як “Пан Тадеуш” А.Міцкевича, “Ернані” В.Гюго, “Сірано де Бержерак”
Е.Ростана, “Орлеанська діва” Вольтера, “Король Лір”, “Дванадцята ніч” У.Шекспіра, “Євгеній Онєгін”
О.Пушкіна та ін. Статті Р. з проблем мистецтва та літератури зібрані в книгах “Вечірні розмови” та “Про
мистецтво”. Помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі. У 1968 у Києві відкрито літературномеморіальний музей поета та встановлено пам'ятник (скульптор О.Ковальов, арх. В.Костін).
М. Лабач (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 16 з 26«1214151617182526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика