Головна сторінка сайту
Сторінка 11 з 26«129101112132526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:35 | Повідомлення # 51
ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКА ВІЙНА 1920 - війна між Польщею і Українською Народною Республікою, з одного
боку, і Російською Федерацією та Українською Соціалістичною Радянською Республікою, здругого, у квітніжовтні 1920. Згідно з умовами Варшавського договору 1920 уряд Ю. Пілсудського відмовився від претензій
поширюватися до кордонів Речі Посполитої 1772 (тобто до першого поділу Речі Посполитої) і визнав
територію Надніпрянської України, що була окупована більшовицькими військами, за УНР. Військова
конвенція 24.4.1920 між УНР і Польщею проголошувала армії обох держав союзниками у боротьбі за
визволення України і проти подальшої більшовицької експансії на захід. 25.4.1920 об'єднані польськоукраїнські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч і за тиждень боїв
вибили червоноармійські підрозділи із Житомирщини, Бердичева, Козятина і 7.5.1920 вступили у Київ. У
боях за українську столицю відзначилась козача дивізія полковника М. Безручка. Наступ польськоукраїнських військ підтримали дві бригади Червоної Української Галицької Арміі, які 23.4. перейшли на
сторону Армії Української Народної Республіки під командуванням ген. М. Омеляновича-Павленка (польське
командування їх невдовзі інтернувало). Сотні галичан, які залишились у більшовицьких Дванадцятій та
Чотирнадцятій арміях, були відправлені у в'язниці Києва, Харкова, Одеси, кожухівський концтабір під
Москвою та Соловецькі табори. Однак, успішний наступ на Київ не спричинив всенародного
антибільшовицького повстання, на яке так розраховував голова Директорії УНР С. Петлюра. Повстанськопартизанські загони у Правобережній Україні громили не тільки більшовицькі, але й польські військові
частини. Через місяць боїв більшовицьке командування зосередило проти об'єднаних польсько-українських
військ чималі військові сили. Червневий наступ військ Південно-Західного фронту (40 тис. багнетів і шабель)
забезпечив перехід ініціативи до більшовиків. 14-16.7 Чотирнадцята армія вийшла до р. Збруч. 25.7 Перша
Кінна армія (команд. С. Будьонний) захопила Броди, а 26.7 червоноармійські частини захопили Тернопіль.
Всього протягом місяця Червона Армія зайняла 17 повітових міст, 48 містечок і більше тисячі сіл Галичини.
1.8.1920 у Тернополі було проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки.
Насильні реквізиції, що проводили більшовики у селах, оподаткування господарств за національною
ознакою, терор агентів ЧК викликали обурення серед населення, що значно ускладнило ситуацію для
наступаючих радянських частин. Авантюрний штурм міцно укріпленого Львова (його боронило 7 піхотних
дивізий, 6 бронепоїздів, 50 бойових літаків), на якому так наполягав член Реввійськради Південно-Західного
фронту Й. Сталін, знекровив Першу Кінну армію. Про львівську трагедію майбутній генсек ЦК ВКП(б) швидко
«забув», зваливши всю провину за поразку на польському фронті на командуючого Західним фронтом М.
Тухачевського. Під Замостям Шоста Січова дивізія Армії УНР спільно з польськими частинами остаточно
розгромила будьонівські підрозділи. Наступ радянських військ на Варшаву поступово згасав. Вітчутної
поразки від українських військ в районі Галича-Бучача-Чорткова зазнала більшовицька Чотирнадцята армія.
Реорганізована у вересні-жовтні Армія УНР збільшилась з двох дивізій до шести: Перша. - під
командуванням ген. А. Гулого-Гуленка, Друга - ген. 0. Загродського, Третя - ген. О. Удовиченка, Четверта полк. Ю. Тютюнника, П'ята - полк. А, Долуда, Шоста - ген. М. Безручка. Дивізії підлягали штабові Шостої
польської армії генерала Я. Ромера. Крах Галицької СРР був спричинений не тільки військовою міццю
польсько- українських частин, але й форсованими діями Раднаркому і Галревкому, спрямованими на
реалізацію лівацького лозунга РКП(б) щодо «перенесення соціальної революції і Радянської влади у
Європу». Про це 23.8.1920 голова Галревкому В. Затонський доповідав В. Леніну: «Все йшло стихійно...
Стихія справа хороша, коли революція виникає самочинно, але набагато гірше, коли її необхідно
насаджувати ззовні».
Воєнні дії на польсько-радянському фронті булиприпиненіпісля укладення 9.11,1920 польським і
більшовицьким керівництвом перемир'я. Проте вже наступного дня в районі Шаргорода червоноармійці
підступно контратакували українські дивізії, які після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і
військового спорядження 21.11.1920 були змушені відступити у Галичину. В березні 1921 у Ризі між
Польщею, з одного боку, та РСФРР і УСРР з другого, підписано Ризький мирний договір 1921.
М. Литвин(Львів).
ПОЛЬЩА - держава у Центральній Європі, в басейні рр. Вісла і Одра, між Балтійським морем на Пн.,
Карпатами і Судетами на Пд. Пл. 312,7 тис. кв. км. Населення бл. 40 млн. чол. Столиця м. Варшава. В
адміністративному відношені поділена на 49 воєводства. Воєводства поділені на гміни. Найбільші міста Варшава, Краків, Лодзь, Познань, Вроцлав, Гданськ, Гдиня, Щецін, Люблін. Виникла у першій пол. 1 тис. н.
е. внаслідок консолідації західнослов'янських племен і племінних союзів межиріччя Вісли й Одри, яких
нараховувалось на польських землях понад 50. Об'єднання здійснило племінне князівство полян з центром
у м. Гнєзно у другій пол. 9 ст. -першій пол. 10 ст., за правління князівської династії П'ястів. Першим
достовірним князем Польської держави був Мешко І (963-992). За нього держава, отримала назву Польща, а
її населення (дещо згодом) - збірну назву «поляки». Вперше загальна назва народу зустрічається в
документах поч, 11 ст., а остаточно утверджується у 13-15 ст., хоча ще протягом тривалого часу зберігався
поділ на мовно-діалектні та етнографічні регіони, У джерелах зустрічається також назва «ляхи», «лєхіти»,

що походить від східнослов'янської назви польських племен.
За Мешка І у 966 було запроваджене християнство римського обряду, що мало велике значення для
престижу країни, а також внутрішньої інтеграції населення. В період правління Мешка І і його наступника
Болеслава І Хороброго (967-1025) завершилось територіальне об'єднання польських земель. На заході
Мєшко і вів постійну боротьбу з німецькими володарями, які прагнули поширити свої впливи на
західнослов'янські племена. Особливо гостра і тривала боротьба точилась з Німецькою імперією за
Помор'є. На сході П. зіткнулася з об'єднавчими зусиллями Київської Русі, котра консолідувала східнослов'янські племена. Об'єктом суперечок були землі русько-польського пограниччя (Червенські міста,
Перемишль). На півдні Мєшко І 990 приєднав Сілезію, а потім Малопольщу з Краковом, що викликало
конфлікт з Чехією. За Болеслава І Хороброго П. зміцнилась і отримала міжнародне визнання. Князь прагнув
розширити володіння на південь у Чехію і на схід - на Русь, де активно допомагав своєму зятеві Святополку
Володимировичу утвердитись на київському престолі (походи 1013 і 1018). У 1025 Болеслав був
коронований, а держава отримала назву Польське Королівство. На підставі княжого права володар
обкладав населення натуральними данинами і повинностями, сприяв розвитку промислів, ремесла,
зміцнював гроди - укріплені центри ремесла і торгівлі. Поступово сформувався стан земельних власників і
лицарів - шляхта. Вона не була однорідною, її очолювали можновладці, наближені до короля, нижчий
щабель займали дрібні лицарі - влодики. Можновладці рано виявили прагнення замкнутості своїх рядів з
допомогою створення геральдичних родів. Селянство - кмети - було залежним тільки від короля. Розпочався
процес зосередження земель у руках можновладців і костелу. Адміністративно держава поділялась на
провінції, останні - на міські округи на чолі з каштелянами. Король здійснював контроль за адміністрацією,
подорожуючи країною. Столицею було Гнєзно, потім Познань, а з серед. 11 ст. - Краків.
Після Болеслава І розпочалась боротьба за королівський престол між спадкоємцями, яка співпала із
зміцненням можновладців і феодального лицарства. Терен держави перетворився в арену численних
міжусобних війн, в яких претенденти не рідко вдавались по допомогу до сусідніх держав. У міжусобну
боротьбу польських князів часто втручались споріднені з ними руські князі, особливо їх галицької гілки.
Галицько-волинський князь Роман Мстиславович (син польської княжни Агнешки) допоміг Казиміру II
Справедливому утвердитись у 1191 в Кракові, разом з ним ходив у походи на ятвягів; згодом сприяв своєму
союзнику Лешку Білому посісти краківський престол.
Період феодальної роздрібленості зміцнив феодальну власність на землю, яка сформувалась з
домініальної (державної), а не приватної власності, як на заході Європи. 312 ст. зростало осадництво в
селах і містах вільних переселенців із Західної Європи, які принесли нові форми організації села і міста, що
отримали назву «німецького права». Для села було властиве встановлення стабільних грошових
повинностей - чиншів, для міста - надання міського права, яке відокремлювало його з системи земельної
власності. Феодальна роздрібленість привела до утворення численних князівств, тільки Великопольща і
Малопольща зберігали відносну єдність. Міжусобиці полегшували експансію на польські землі німецьких
держав. У 13 ст. Бранденбург опанував Західне Помор'є, Любуську землю і просувався на схід. З півночі
сильний тиск чинили балтійські племена прусів і ятвягів. Для їх стримування та християнізації князь Конрад
Мазовецький у 1226 запросив на свої землі (Хельмінську землю) Тевтонський орден. Останній утворив тут
свою державу, уклавши союз з орденом мечоносців (1237), і розпочав експансію на землі слов'ян і балтів,
користуючись підтримкою імперії і папства. Чехія за династії Люксембургів захопила розрізнені князівства
Сілезії (поч. 14 ст.). Протягом 1241, 1259 і 1287 здійснили кілька походів монголо-татари, яким однак не
вдалось опанувати польські землі. Зовнішні небезпеки змушували польських князів шукати шляхів до
консолідації сил. Наприкінці 13 - поч. 14 ст. куявськомку князю Владиславу І Локетку (1260-1333) вдалося
об'єднати значну частину польських князівств під своєю владою і 1320 отримати королівську корону.
Політику дальшого об'єднання польських земель продовжив Казимир III Великий (1333-70). Він багато
зробив для зміцнення центральної влади, поділив країну на воєводства і каштелянства, провів грошову
реформу. Казимир III проводив активну зовнішню політику, намагався стримувати експансію німців і
хрестоносців. Скориставшися з послаблення Галицько-Волинськоі держави, в 1340 захопив її землі.
Казимир III був останнім представником династії П'ястів. Його спадкоємцем став Людовик Угорський з
Анжуйської династії (1370-84), який одночасно був угорським королем. Прагнучи зміцнитись у польських
землях, широко роздавав привілеї містам і шляхті (у 1374 Кошицький привілей звільнив шляхту від податків
окрім символічних «двох грошей»). Після його смерті П. і Литва уклали Кревську унію 1385, а литовський
князь Ягайло одружився з дочкою Людовика, прийняв католицтво і під іменем Владислава 11 Ягайла правив
П. і Великим Литовським князівством (1386-1434). Ягайло поклав початок династії Ягеллонів. Під його
проводом у липні 1410 польсько-литовська армія при підтримці військз Руси і Чехії завдала нищівної поразки
військам ордену хрестоносців, які виступали в союзі із загонами 12 країн католицької Європи (див.
Грюнвальдська битва 1410). Ця поразка і наступна Тринадцятирічна війна 1454-67, що завершилась
Торунським миром 1467, остаточно зламали позиції ордену, дозволили приєднати до П. Східне Помор' є,
Хелмінську землю, західну частину Прусії і вийти до Балтійського моря, Владислав II і його наступники
Владислав III Варненчик (1434-44), Казимир IV Ягеллончик (1447-1492), Ян Ольбрахт (1492-1501)
продовжували боротьбу з німцями на заході, але водночас все більше уваги звертали на схід. У 1434
Ягайло скасував будь-які автономні права руських земель (Галичина і Волинь), поширив на них польське
право, суд і адміністрацію. У 15 ст. поляки брали участь у відсічі турецьким завойовникам, польські королі
займали трони Чехії та Угорщини, Прагнучи здобути опору серед шляхти, королі продовжували надавати їй

нові привілеї.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:38 | Повідомлення # 52
У 1454 Казимир IV видав Нешавський привілей, який фактично ставив королів у залежність від
шляхти. У 15 ст. у П. склалась станово-представницька монархія, головними рисами якої були загальні і
земельні сейми (з'їзди) шляхти, як станові представницькі органи. Пьотркувський привілей Яна Ольбрахта
(1496) надав завершального вигляду польській монархії, її підставою був сейм, що складався з сенату
(магнати і королівська адміністрація) і палати послів (посланці шляхетських сеймиків у воєводствах). У 1505
король Олександр Казимирович запровадив звід законів - Радомську конституцію (Nihil Novi), яка
обмежувала королівську владу на користь магнатів і забороняла королю запроваджувати будь-які зміни у
державі без згоди сейму. У 16 ст. П. досягла найбільшої могутності й авторитету, У склад держави увійшла
решта земель хрестоносців, а Люблінська унія 1569 безпосередньо включила землі Великого Литовського
князівства з обширними теренами України і Білорусії до складу королівства. П. стала великою
багатонаціональною
державою,
в
якій
неполяки
складали
близько
половини
населення.
Загальноєвропейські економічні зрушення, пов'язані із розвитком товарно-грошових відносин, викликали тут
складання фільварково-панщинної системи господарства, заснованої на великому земельному володінні і
панщинній селянській праці. Ця система зміцнила економічні і політичні позиції шляхти, посилила
позаекономічну залежність та політичне безправ'я селянства. Політичний розвиток країни визначався
зростанням боротьби короля, магнатів, і шляхетських угрупувань за владу. Поступово помітними ставали
переваги магнатів, у т. ч. полонізованих українських, які зосереджували в своїх руках величезні земельні
володіння, і одночасне послаблення королівської влади. Зі смертю Сигізмунда «Августа (1548-72)
ягеллонська династія припинилася. Цим скористалась шляхта, обравши на престол Генріха Валуа (1573-74)
- представника французької королівської династії (майбутнього короля Генріха III), який на її вимоги
затвердив «Генріхові артикули», що підтвердили усі привілеї і права шляхти, навіть дозволившиїй виступати
із зброєю проти короля. Устрій, що склався у 16 ст., отримав назву «шляхетської демократії», а сама
держава стала називатись Річ Посполита (республіка) Польська (1569). Столиця перемістилась у Варшаву
(див. Річ Посполита).
Станова демократія створювала грунт для поширення анархії і свавілля різних шляхетських угрупувань, які
вели боротьбу за владу. Спроби зміцнити королівську владу, до яких вдались Сигізмунд І Старий (1506-48)
і особливо його дружина Бона, наштовхнулись на збройний опір-«рокош» шляхти. Тільки найбільш освічені
поляки (А.Ф.Моджевський і ін.) бачили небезпеку послаблення королівської влади і розповзання
шляхетської анархії, їм вдалось обрати королем семиградського князя Стефана Баторія (1576-86). Але
наступний король зі шведської династії Вазів Сигізмунд III Ваза (1587-1632) виконував волю магнатських
угрупувань. У 16 ст. серед значної частини шляхти і міщан поширилися ідеї реформації. Ці ідеї зродили у П.
радикальні форми протестантизму у вигляді діяльності громад «польських братів» або аріан, які висували
програму соціальної рівності й скасування феодальних відносин. Контрреформація і наступ католицизму,
особливо діяльність єзуїтів, поступово повернули провідні ідейні позиції костелу у польському суспільстві і
навіть дозволили поширити впливи на схід, де панувало православ'я. В 1596 у Бресті була схвалена
церковна унія, що утворила на українських і білоруських землях греко-католицьку церкву, підпорядковану
Римському Престолу (див. берестейська унія 1596).
Зовнішня політика Речі Посполитої була цілком звернута на схід, в той час як на заході зростали апетити
німецьких родів. Недалекоглядний Сигізмунд III Ваза дозволив утвердитись у Прусії родині Гогенцоллернів.
На сході П. зіткнулась із зростаючими впливами Московської держави. Протягом 16 ст. відбулось 6 тривалих
війн між суперниками за прибалтійські землі, з яких найбільш виснажливою була Лівонська війна 1558-1583.
У боротьбі за Прибалтику П. зустріла нового противника - Швецію. На поч. 17 ст. польські війська здобули
декілька перемог над шведами, активно втручались у справи Московії під час т.зв. «смутного часу». У 17 ст.
внутрішнє і зовнішнє становище Речі Посполитої погіршилось. Королі з династії Вазів - Владислав IV Ваза
(1632-1648), Ян II Казимир ( 1648-1668), а потім і «власні» володарі М. Вишневецький (1669-1673), Ян III
Собеський (1674-1696) були змушені .підпорядковуватись різним магнатським угрупуванням і партіям, які
виступаючи під гаслами збереження «золотої вольності» використовували право одноголосності при
прийнятті рішень у сеймі («ліберум вето») і право створення конфедерацій (союзів) проти короля. Військові
успіхи Яна Собеського у боротьбі з Туреччиною зміцнили авторитет короля, який, однак, виявився
недостатнім для посилення королівської влади. За правління короля саксонської династії Веттинів Августа
11 Фридерик (1697-1733) внутрішня боротьба досягла апогею.
На внутрішньому розвиткові П. згубно відбились зовнішньополітичні події. Тридцятилітня війна 1618-1648 за
гегемонію в Європі зміцнила позиції Франції і Швеції. На південному сході П. змушена була постійно
стримувати експансію Османської імперії, на сході тривали сутички з Московським царством за
Смоленщину, на півночі довелось поступитись Інфляндією на користь шведів. У 1648 вибухла національновизвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, яка різко послабила військові
можливості П. Після Переяславської угоди 1654 Б. Хмельницького з московським царем розпочались війни
Речі Посполитої з об'єднаними силами Гетьманщини і Московії. У 1655 польські землі були окуповані
шведами, а Ян Казимир втік у Сілезію. Боротьбу з окупантами очолив гетьман С. Чарнецький, якому вдалося витіснити шведів у Помор'є. Скориставшися з послаблення П., бранденбурзький правитель Фрідріх
Вільгельм оголосив про відокремлення Прусії від Речі Посполитої. Польськошведська війна завершилась
миром в Оліві (1660). Московсько-польська війна завершилась Андрусівським перемир'ям 1667, за яким
українські землі були поділені між П. і Московською державою. Польсько-московське зближення,
спрямоване проти Туреччини, знайшло вияв у підписанні «Вічного миру» 1686 - Гримултовських трактатів.

У 1672 розпочався тридцятирічний період війн з Туреччиною. Видатну роль в них зіграв король і
полководець Ян II Собеський, котрий здобув чимало перемог над турецькими військами, з яких
найславнішою була битва в 1683 під Віднем. Новий польський король Август Н. Фридерик втягнув країну у
Північну війну 1700-21 проти Швеції. Шведські війська опанувавши значну частину польських земель,
сприяли обранню на трон молодого магната С. Лещинського. Тільки розгром шведської армії у Полтавській
битві 1709 змусив їх залишити польські землі. Натомість значно зросли могутність і впливи Московії, Прусії,
а на півдні - монархії Габсбургів.
З середини 18 ст. у польські землі активно проникали ідеї Просвітництва, які породжували тенденції до
суспільних реформ. За часів Августа III Фридерика (1733-63) знову посилилась боротьба магнатських
угрупувань. Табір Чарториських прагнув перетворити П. у сильну аристократичну державу, розраховуючи на
підтримку Російської імперії. Йому протистояв табір Потоцьких, котрий намагався зберегти магнатську
олігархію, орієнтуючись на Прусію. Післясмерті Августа III при сприянні російської імператриці Катерини II
польським королем було обрано прихильника реформ Станіслава Августа Понятовського (1764-1795). Він
почав здійснювати реформи в адміністрації, фінансах, освіті. Ці заходи короля викликали незадоволення
магнатів, котрі під керівництвом К. Радзивілла і за підтримкою Росії утворили антикоролівську конфедерацію
у Радомі (1767). Відкрите втручання Росії у польські справи, підтримка православних «дисидентів»
викликали утворення в м. Бар (на Поділлі) нової шляхетської конфедерації, що спиралась на підтримку
Австрії і Франції (див. Барська конфедерація 1768). Терен Речі Посполитої перетворився в арену гострої
боротьби протилежних угрупувань, підтримуваних європейськими державами. У цих умовах пропозиція
пруського короля Фрідріха II про поділ польських земель знайшла сприятливий грунт, і в 1772 Прусія,
Австрія і Росія підписали трактат про поділ польських земель, за яким у П. були забрані Помор'є, Куяви,
частина Великопольщі, Малопольща і Галичина, східна Білорусія. У 1773-92 королю і прибічникам реформ
вдалось здійснити ряд суттєвих змін, що зміцнювали державу. Чотирирічний сейм (1788-92) за ініціативою
групи патріотичних реформаторів, очолюваних Гуго Коллонтаєм, ухвалив 3.5.1791 Конституцію, яка
запроваджувала конституційну монархію, особисті свободи і рівні права усім громадянам. У відповідь на це
консервативні шляхетські кола утворили в 1792 Тарговицьку конфедерацію і закликали на допомогу
російську армію. Втручання сусідів привело до другого поділу П., затвердженого сеймом у м. Гродно 1793.
Від Речі Посполитої відійшли вся Великопольща і частина Мазовії, всі українські й білоруські землі.
Відповіддю на другий поділ стало визвольне повстання, яке очолив військовий інженер Т. Костюшко.
Патріотична шляхта, міщани і певна частина селянства спочатку домоглись успіхів, але незабаром були
розгромлені російською (О. Суворов) і пруською арміями. Після придушення повстання у 1795 Росія, Австрія
і Прусія здійснили третій поділ П., після чого вона припинила державне існування. Переважна більшість
польських земель опинилась під владою Прусії, яка здійснювала на цих землях політику колонізації і
онімечування. Австрія утворила на захоплених землях Королівство Галичини і Лодомерії, яке складалось з
української і польської частин. Під владою Росії опинилися переважно непольські етнічні землі, на яких
основну масу землевласників складала польська шляхта і магнати. Втрата політичної незалежності П.
спонукала польське суспільство до розгортання національно-визвольної боротьби за відновлення
державності, рушійною силою якої стала патріотична шляхта. На польських землях визвольний рух вилився
у діяльність конспіративних клубів, культурних товариств, таємних військових організацій. Серед
емігрантських кіл у Франції з'явились осередки, що будували плани досягнення незалежності при допомозі
французького уряду. У 1797 генерал Я. Домбровський почав створення польських легіонів під
протекторатом .Наполеона І Бонапарта. Легіони воювали на боці Наполеона в Італії, на о. Сан-Домінго
(Гаїті). У 1807 після розгрому Прусії Наполеон проголосив на частині польських земель Варшавське
князівство під своїм протекторатом і «дарував» йому Конституцію - «Кодекс Наполеона», яка запровадила
рівність усіх громадян, особисту свободу селян, надала право творення державних структур. У 1811 селяни
були звільнені від панщини за викуп і отримали право набувати землю у власність.
Поляки воювали на боці Наполеона у війні з Росією (корпус Ю. Понятовського). В 1813 російська армія
окупувала князівство. На Віденському мирному конгресі 1815 польські землі були знову переділені.
Варшавське князівство перейшло до Росії під назвою Королівства (Царства) Польського. Офіційне
проголошення Королівства Польського (в народі «конгресового») відбулось у червні 1815. Королем став
російський цар Олександр І. Незабаром царський уряд дарував королівству конституцію, яка забезпечувала
певну автономію (сейм, уряд, армія, польська мова, демократичні свободи). Конституційний устрій
королівства був несумісний з абсолютистськими порядками Росії. Російська адміністрація почала рішуче
обмежувати автономні права. У патріотичному середовищі сформувались таємні організації студентів
(«Панта коїна», Спілка вільних поляків, Товариство філоматів, Спілка філаретів), польських масонів,
утворилось таємне Патріотичне Товариство (1821) на чолі з майором В. Лукасіньським, котре у тісному
контакті з російськими декабристами розпочало підготовку до повстання. Однак обидві організації були
розгромлені царизмом. У 1828 група військових зі школи підхорунжих піхоти у Варшаві під керівництвом П.
Висоцького утворила нову таємну організацію для підготовки повстання, Під впливом революційних подій в
Європі в ніч з 29 на 30.11.1830 змовники розпочали повстання у Варшаві і здобули місто. Влада перейшла
до національного уряду, контроль над яким залишався в руках аристократичних кіл. Радикальнодемократичні сили утворили під керівництвом історика Й. Лелевеля Патріотичний клуб, через який
поширювали ідеї глибоких суспільних реформ. Уряд і призначувані ним диктатори намагались уникнути
реформ, зокрема розв'язання селянського питання, спертись на підтримку іноземних держав. Не вдалося

поширити повстання на інші землі колишньої Речі Посполитої (зокрема українські, білоруські, литовські) і
залучити до повстання місцеву польську шляхту.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:38 | Повідомлення # 53
У польсько-російській війні, що розпочалась навесні 1831,
польська армія зазнала поразки, і повстання було придушене (див. Польське визвольне повстання 1830-31).
Після цього в еміграції опинилась нова хвиля поляків, які продовжували боротьбу за незалежну П.
Утворилось два головних табори: консервативний («Отель Лямбер») на чолі з А. Чарториським, який
передбачав відбудову польського королівства з допомогою європейських держав, і демократичний
(Польське Демократичне Товариство), який вбачав майбутню П. демократичною республікою. До другого
табору був близький радикальний напрям (Люд Польський), який вимагав відбудови незалежної країни на
засадах утопічного соціалізму. Найбільш впливове Польське демократичне товариство і його військові
структури налагодили зв'язки з таємними організаціями в польських землях і готували збройне повстання.
Сприятливі умови для повстання склались в другій пол. 40-х рр. 19 ст., коли в Європі назрівали
демократичні революції. Центром повстання повинен був стати Краків, який після 1815 мав статус «вільного
міста». Звідти повстання мало поширитись на Королівство Польське, Познанщину, а також Україну,
Білорусію і Литву. Змовники були викриті у Познані, Галичині, Кракові. Однак у кін. лютого 1846 повстання
вибухло у Кракові. Національний уряд на чолі з диктатором Я. Тисовським проголосили маніфест, котрий
обіцяв скасування панщини і демократичні права всім верствам. У боротьбі з повсталими австрійський уряд
використав соціальне незадоволення галицьких селян, які почали громити маєтки і загони польської шляхти
при мовчазному потуранні влади. Повстання захлинулось. Краків був переданий до складу Австрії. Невдача
1846 спричинила відносну слабкість польського національно-визвольного руху під час Революції 1848-1849
в Австрійській імперії. У Галичині під впливом революційних подій в Австрійській імперії польські
демократичні сили навесні 1848 виступили з вимогами надання краю автономних прав, створили
Національну раду і національну гвардію. Але на противагу полякам з окремими національними вимогами в
Галичині виступили українські кола, що утворили політичну організацю - Головну Руську Раду. Австрійська
влада, вміло маніпулюючи польсько-українськими суперечностями, восени того ж року розігнала як
польський, так і український патріотичні табори. Єдиним здобутком революції було скасування панщини і
наділення селян землею. Польські землі під владою Прусії увійшли в склад різних провінцій, 3 частини
великопольських земель було утворено Велике Познанське князівство, яке тривалий час зберігало певну
автономію. Урядові реформи 1823-1826 звільнили селянство від панщини і феодальної залежності, але за
рахунок втрати значної частини землі на користь поміщиків-юнкерів (викупні операції). Промисловість, за
виключенням Верхньої Сілезії, розвивалась дуже повільно. З 1831 пруські владні кола розпочали курс на
поступову інтеграцію Познанщини у Прусію. Навесні 1848 Прусію охопили революційні події. Страх перед
інтервенцією з боку Росії змусив німецьких демократів піти на поступки полякам і навіть дозволити їм
утворити свою армію у князівстві на чолі з ген. Л. Мерославським. Виник Центральний Національний
Комітет, який прагнув відігравати роль польського уряду. Проте пруські демократи швидко дійшли згоди з
монархією і заборонили діяльність комітету й армії, Спроби піднести повстання закінчилось невдачею - у
травні 1848 рештки армії капітулювали.
Польське питання перетворилось у серед. 19 ст. у загальноєвропейське - його розв'язання було тісно
пов'язане з усуненням панування в Європі реакційних імперій (Росії, Австрії, Прусії), які поневолювали
численні народи і стримували здійснення демократичних перетворень. Поразка Росії у Кримській війні 18531855 викликала гостру внутрішню кризу і посилення демократичного руху в імперії. Ліберальні кола
польської шляхти і буржуазії на чолі з маркграфом О. Вельопольським, що виступали за реформи і
розширення автономії, утворили на поч. 60-х рр. 19 ст. т. зв. «партію білих». Одночасно зростали впливи
радикально-демократичного табору («партія червоних»), який прагнув відбудувати незалежність і здійснити
реформи шляхом збройного повстання (Я. Домбровський та ін.). Вони мали зв'язки з польською еміграцією і
російським и революційними демократами. У 1861 «червоні» утворили Центральний Національний Комітет і
розпочали підготовку до повстання, яке вибухнуло у січні 1863, Комітет перетворився у Тимчасовий Уряд і
проголосив скасування панщини і надання землі у власність селянам. Повстання набуло форм
партизанської боротьби. «Білі», що приєднались до повстання, намагались надати йому поміркований
характер. Царський уряд у березні 1864 оголосив прогресивні укази про земельну реформу у королівстві. Не
виправдались сподівання повсталих на міжнародну підтримку. У квітні 1864 було заарештовано останнього
диктатора Р. Траугутта. Царизм вдався до суворих репресій проти учасників повстання (див. також
Польське визвольне повстання 1863-64).
У другій пол. 19 ст. зайшли глибокі зміни яку розвитку польських земель, так і на міжнародній арені. У
Галицькому королівстві, де поляки й українці складали приблизно рівні частини населення, провідну роль
відігравали поміщики і церква, яким належали понад 95% земель. Після невдачі польських повстань
консервативні поміщицькі кола стали на шлях угоди з габсбурзькою монархією, яка погодилася на певні
поступки полякам у Галичині, здійснені в ході перебудови імперії на засадах конституції і державного
дуалізму (1867). Ці поступки викликали загострення відносин між поляками й українцями. Польські
консерватори проводили політику австрославізму, дбаючи про дальше розширення автономії. Становище
поляків у Прусії значно погіршилось після утворення об'єднаної Німецької імперії (1871). Канцлер О. Бісмарк
під виглядом «боротьби за культуру» посилив курс на онімечення польських земель. Урядом була створена
спеціальна колонізаційна комісія, покликана позбавити поляків власності і передати її німецьким
посадникам. Німецький націоналізм значно посилився наприкінці 19 ст., коли була заснована у 1894 Спілка
східних теренів (т. зв. «Гаката»). На польських землях у складі Російської імперії поступово була проведена

уніфікація адміністративно-територіальних систем, створені губернаторства, підпорядковані варшавському
генерал-губернатору, проводилась політика русифікації Натомість бурхливими темпами розвивалась
промисловість, кредитно-банківські підприємства. На поч. 20 ст. на терені колишнього королівства
вироблялась майже чверть промислової продукції імперії.
Після поразки Січневого повстання на зміну романтично-змовницькій ідеології у суспільній свідомості стали
переважати угодовські концепції «органічної праці» для збереження і розвитку національного потенціалу. В
умовах посиленої денаціоналізації об'єднавчу і культурно-просвітницьку роль відігравав католицький костел.
У 70-80-х рр. 19 ст. в польських землях поширилась соціалістична ідеологія, з'явились соціалістичні
організації. З самого початку у соціалістичному русі склались дві течії: національно-соціалістична, яка
зв'язувала робітничий рух з традиціями боротьби за незалежність (Б. Лімановський і «Люд Польський»), і
соціально-революційна, що ставила на перший план соціальну місію пролетаріату, підпорядковуючи
національне питання здійсненню соціальної революції (Л. Варинський і «Пролетаріат»). Соціалістичні
організації першої орієнтації заснували 1892 у Парижі Польську Соціалістичну Партію (ППС). Друга течія
роком пізніше створила в Женеві Соціал-Демократію Королівства Польського і Литви (СДКПІЛ від 1900). У
Галичині соціалістичні організації спочатку створювалися спільно українцями і поляками. Але незабаром їх
шляхи розійшлися і1892 польські соціалісти організувались в окрему Польську партію Соціал-Демократичну
Галичини і Цєшинської Сілезії (ППСД). У 1895 виникла селянська партія - Стронніцтво Людове (СЛ).
Наприкінці 19 ст. польська інтелігенція знову звернулась до національних ідей, обґрунтовуючи завдання
відбудови П. у кордонах 1772. У 1897 з'явилась напівлегальна партія Стронніцтво Демократично-Народове
(ендеки). Революційні події 1905 у Росії охопили також польські землі. Ендеки висунули гасло автономії
польських земель у складі Росії. Більша частина ППС виступила за поєднання боротьби за національну
незалежність з демократичними перетвореннями, інша частина на чолі з Ю. Пілсудським утворила окрему
партію ППС -революційну фракцію, яка взяла курс на національне повстання. Виникли християнськодемократичні організації. Готуючись до війни, поляки під керівництвом Ю. Пілсудського створили в Галичині
численні воєнізовано-спортивні товариства і законспіровану Польську Військову Організацію (ПОВ). Ендеки
на чолі з Р. Дмовським орієнтувались на Росію і країни Антанти, будуючи плани відновлення автономного
Королівства Польського в складі Росії.
Перша світова війна 1914-18 знову поставила польське питання на міжнародній арені. Як Центральні
держави, так і Росія обіцяли полякам у майбутньому ті чи інші форми автономії. Ю. Пілсудський утворив в
складі австро-угорської армії польські легіони. Ситуація докорінно змінилась після Лютневої революції 1917
в Росії, коли в документах Петроградської ради і Тимчасового Уряду з'явились заяви про право поляків на
державну незалежність. Почалось створення польських військових частин у Росії. У Женеві ендеки в серпні
1917 заснували Польський Національний Комітет на чолі з Р. Дмовським, визнаний країнами Антанти. У
Франції було сформовано польський військовий корпус під командуванням ген, Ю. Галлера. Прагнення
поляків до незалежності було відбите у посланні американського президента В. Вільсонадо конгресу в січні
1918, а також у декреті Раднаркому Росії у серпні 1918. З наближенням поразки країн Четверного Союзу у
війні восени 1918 могутній національний рух поляків виявився у заснуванні декількох урядових осередків - у
Кракові (Польська Ліквідаційна Комісія), Любліні (Тимчасовий Народний Уряд), Варшаві (Регентська рада і
уряд). 11. 11.1918 у Варшаву прибув звільнений з німецької в'язниці Ю. Пілсудський, який, спираючись на
ПОВ і ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Незабаром він був призначений тимчасовим
Керівником Держави. За його дорученням уряд сформував соціаліст Є. Морачевський.
Найскладнішою проблемою відновленої держави була справа її кордонів. Розв'язання її залежало як від
волі країн Антанти, так і від можливостей силою зброї поширити державну територію до освячених
традицією великодержавності кордонів 1772. На сході П. у результаті війни з українцями захопила територію
Західноукраїнської Народної Республіки і домоглася від Антанти визнання цього загарбання (1923). Після
підписання Варшавського договору 1920 з Директорією УНР Ю. Пілсудський розпочав війну з Радянською
Росією (див. Польсько-радянська війна 1920), яка завершилась укладенням в березні 1921 Ризького
мирного договору, що залишив західноукраїнські і західнобілоруські землі за П. За Версальським мирним
договором 1919 до П. була приєднана Познанщина і частина Помор'я з вузьким виходом до Балтійського
моря; порт Гданьск (Данциг) отримав статус вільного міста; у Верхній Сілезії, Вармії і Мазурах мав відбутися
плебісцит. Проведений в складний час польсько-радянської війни, він віддав перевагу полякам лише на
меншій частині цих земель. Лише внаслідок трьох сілезьких повстань (1919-21) союзні держави погодились
на передачу П. третини терену Верхньої Сілезії. У жовтні 1920 польські війська захопили у Литви Віденський
край. Новостворена держава стала багатонаціональною: національні меншини складали в ній 31% всього
населення. У січні 1919 відбулись перші вибори до Законодавчого сейму; вони принесли успіх правим і
цекгриським партіям - ендекам, християнським демократам, людовцям. Уряд очолив І. Падеревський. У
березні 1921 була схвалена Конституція Польської Республіки, яка встановлювала в країні парламентськодемократичний устрій. Першим президентом був обраний професор Г. Нарутович, який через тиждень
загинув від руки фанатика-ендека. Часто змінювані уряди змушені були шукати шляхів подолання
післявоєнної економічної кризи, розв'язання соціальних і національних конфліктів. Уряду економіста В.
Грабського в 1923-24 вдалось здійснити ряд фінансових і економічних реформ, які сприяли стабілізації і
інтеграції економіки розрізнених земель. У країні розгорнулась боротьба за владу між угрупуванням ендеків і
прихильниками Ю. Пілсудського. У травні 1926 Пілсудський з допомогою армії й при підтримці лівих сил
здійснив державний переворот, встановив авторитарний режим «санації» (оздоровлення). Санаційна

диктатура прагнула централізувати управління країною, спираючись на військову силу. Діяльність
опозиційних партій, які в 1929 утворили блок Централів, всіляко переслідувалась. Економічна криза 1929-33
викликала численні соціальні конфлікти.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:40 | Повідомлення # 54
Проти українського національного руху застосовувались
«Пацифікації» (1930). У 1935 пілсудчики провели через сейм нову Конституцію, яка фактично скасовувала
демократичний устрій і встановила диктаторський режим. Після смерті Ю, Пілсудського у 1936-37 країну
охопила хвиля антисанаційних виступів. Однак група генералів на чолі з Е. Ридз-Смігли зуміла утримати
владу, спираючись на нову урядову партію-Табір Національного Єднання (Озон). У зовнішній політиці П.
дотримувалась тактики «рівноваги сил», «балансування» між східним і західним сусідами. З приходом до
влади в Німеччині А. Гітлера (1933) виникла реальна зовнішня загроза для П. Однак міністр закордонних
справ Ю. Бек надалі проводив політику лавірування між Німеччиною і СРСР, унеможливлюючи створення
системи колективної безпеки проти агресора, котру намагалась заснувати Франція. Недалекоглядну позицію
зайняла П. у 1938, коли Німеччина анексувала Австрію, а потім за Мюнхенською угодою розчленувала ЧехоСловаччину. Коли Німеччина в кін. 1938 поставила перед П. неприйнятні вимоги, керівники останньої
категорично відмовились від будь-яких союзів з СРСР. Сталінське керівництво навесні і влітку 1939
здійснило різку зміну в зовнішній політиці, відмовившись від непевного союзу з Великобританією і Францією,
заключило агресивний пакт про ненапад з Німеччиною (23.8.1939), який передбачав розподіл сфер впливу в
Європі, ліквідацію Польської держави. Пакт відкрив шлях до Другої світової війни (див. «Пакт МолотоваРіббентропа 1939»). 1.9.1939 Німеччина напала на П. Гарантії допомоги П., дані напередодні війни Англією
і Францією, виявились химерними. За короткий час польська армія була розгромлена. 17.9. ЧервонаАрмія
почаланаступ зі сходу і захопила західноукраїнські й західнобілоруські землі, які незабаром були приєднані
до Радянської України і Білорусії. На цих землях сталінський режим чинив численні репресії і депортації
польських громадян. Частина інтернованого польського офіцерства (понад 11 тис.) була розстріляна в
концтаборах у Катині, Старобєльську, Козельськута ін. Окуповані Німеччиною польські землі були поділені західні терени І Сілезія були безпосередньо включені до рейху, на східних - створено Генеральну Губернію.
Окупаційний терор, пограбування національних багатств викликали стихійний рух Опору. Польський уряд,
очолений ген. В. Сікорським, виїхав через Румунію у Францію, а з 1940 діяв у Лондоні, представляючи
інтереси П. на міжнародній арені та створюючи польські збройні формування на Заході. Після нападу
гітлерівської Німеччини на СРСР сформувалась антигітлерівська коаліція. 30. 7.1941 польський уряд
підписав з СРСР договір про спільну боротьбу з гітлерівцями, за яким на терені СРСР створювалась
польська армія. Однак з самого початку між сторонами виникли глибокі суперечності, які змусили польське
керівництво вивести створену армію ген. В. Андерса на Близький Схід. В окупованій П. емігрантський уряд
утворив Армію Крайову (АК). Керівники СРСР взяли курс на створення прокомуністичного табору в
окупованій П. На поч. 1942 з допомогою ініціативної групи польських комуністів, що прибула з Москви, була
створена Польська Робітнича Партія (ППР), котра виступила з програмою активної збройної боротьби з
окупантами у союзі з СРСР. З числа польських емігрантів у СРСР 1943 була створена керована комуністами
Спілка Польських Патріотів (СПП) на чолі з В. Василевською. За її ініціативою того ж року була сформована
і Польська армія в СРСР. Корінний перелом у ход війни у 1943 викликав активізацію антирадянських кіл у
емігрантському уряді; вони надали міжнародного розголосу Катинській справі. Цим скористалось
керівництво СРСР для розриву весною 1943 дипломатичних стосунків з емігрантським урядом. Й. Сталін
остаточно віддав перевагу підтримці ППР і монтованому нею Національному фронту. На рубежі 1943-44
ППР з участю деяких лівих організацій вдалося створити у підпіллі Крайову Раду Народову (КРН), а також
загони Армії Людової (АЛ). На міжнародних конференціях у Тегерані (грудень 1943) і Ялті (лютий 1945)
союзники погодилися з вимогою СРСР про встановлення східного кордону післявоєнної П. по «Лінії
Керзона», а західного - по ріках Одрі і Нисі Лужицькій; Помор'є і Прусія теж відходили до П. Емігрантський
уряд, що був позбавлений можливості брати участь у цих конференціях, не погоджувався із
запропонованими кордонами на сході. Прагнучи утримати владу у П., він розробив план «Бужа», складовою
частиною якого було Варшавське повстання, яке розпочалось 1.8.1944. Ще у липні 1944 радянські війська
звільнили східну частину польських земель, за їх підтримкою у Любліні почав діяти Польський Комітет
Національного Визволення (ПКНВ), утворений КРН (до нього увійшли представники ППР і лівих течій ППС і
СЛ). Спираючись на Червону Армію і Першу Польську армію у СРСР, ПКНВ не допустив до влади
представників емігрантського уряду, заключна угоди з СРСР про східний кордон по «Лінії Керзона», почав
проводити земельну реформу. У першій пол. 1945 було завершено звільнення польських земель від
гітлерівських військ. За рішенням Ялтинської конференції 1945, а потім і Потсдамської (липень-серпень
1945) західний кордон П. був встановлений по Одрі (Одеру) і Нисі Лужицькій. Одночасно було прийнято
рішення про взаємний обмін населенням між П. і СРСР (УРСР). У червні 1945 шляхом залучення деяких
поміркованих представників західної еміграції (у т. ч. колишнього прем'єра С. Миколайчика) було утворено
Тимчасовий Уряд Національної Єдності, який очолив соціаліст Е. Осубка-Моравський. У наступні роки в
країні розгорнулась гостра політична боротьба за владу. ППР і ліві партії (ГІПС, СЛ, СД) спирались на
політичну і військову підтримку СРСР. Опозиція, очолювана Польським Стронніцтвом Людовим (ПСЛ) С.
Миколайчика, підтримувалася збройним підпіллям з загонів колишньої АК. На південно-східних теренах П.
діяли загони Української Повстанської Армії. У ряді регіонів розгорнулась справжня громадянська війна.
Референдум (червень 1946) про нові кордони й устрій післявоєнної П. за офіційними даними приніс
перемогу табору ППР, який використав його як репетицію перед виборами до Законодавчого сейму. Вибори
відбулись 19.1.1947 під значним політичним тиском правлячого табору і за офіційними результатами
принесли переваги політичному блоку, очолюваному ППР. Його представники сформували уряді обрали

президентом комуніста Б. Берута. Під диктатом Й. Сталіна в 1947-48 було здійснено «чистку» в
комуністичному таборі, усунуто і репресовано всіх, хто не поділяв сталінської моделі соціалістичного
будівництва (В. Гомулка та ін.). У грудні 1948 з ППР і ППС створено єдину Польську Об'єднану Робітничу
Партія (ПОРП), яка стала слухняним провідником сталінських ще й у П. З 1948 взято курс на будівництво
«підстав соціалізму» за радянським зразком. В умовах «холодної війни» за вимогою СРСР ПОРП
спрямувала всі зусилля на розбудову важкої й оборонної промисловості. Склалась централізована
бюрократична система управління. У 1952 сейм ухвалив Конституцію Польської Народної Республіки. П.
опинилась за «залізною завісою». Було розбудовано величезний апарат репресій, що включав ПОРП,
органи міліції і безпеки, які діяли під контролем радянських «радників». Міністром оборони став радянський
маршал К. Рокосовський. На численних політичних процесах було засуджено сотні польських військових і
цивільних осіб за участь у русі Опору і політичній боротьбі після війни. Після смерті Й, Сталіна (1953)
виникли розбіжності у середовищі ПОРП, які посилились після XX з'їзду КПРС (1956), що засудив культ
особи Сталіна і висловився за повернення певних демократичних інститутів. Влітку 1956 політична криза в
П. досягла апогею. В країні відбулись численні страйки і демонстрації робітників. Найбільшого розмаху
страйковий рух набув у Познані в кін. червня 1956. Політична криза завершилась зміною керівництва ПОРП і
держави та поверненням до влади В. Гомулки. Нове керівництво пішло на деякі декоративні зміни, зокрема
було утворено Фронт Національної Єдності - об'єднання всіх сил, що поділяли платформу ПОРП, внесено
корективи в економічну політику, але залишилась недоторканою централізовано-планова система
управління в цілому. Розпочаті 1956-1957 реформи були поступово згорнуті, застосовано репресії проти т.
зв. «ревізіонізму», представники якого хотіли прищепити на польському грунті моделі західної соціалдемократії. Посилювалось незадоволення інтелігенції цензурними обмеженнями. Керівництво ПОРП
намагалось втримати контроль за ситуацією з допомогою посилення централізації й ідеологічних «чисток».
У березні 1968 пройшли демонстрації студентів, які особливого розмаху набули у Варшавському
університеті. Влада вдалась до репресій і переслідувань, висуваючи гасла антисемітизму. Погіршення
економічного становища в кін. 1970 вилилось у чергову суспільно-політичну кризу і грудневі події у містах
Балтійського узбережжя, де дишло до кривавих сутичок робітників з міліцією й армією. Рятуючи ситуацію,
керівництво ПОРП вдалось до нової зміни керівних осіб. ПОРП очолив Е. Герек, уряд -П. Ярошевич. Нова
керівна верхівка роздавала обіцянки розширення демократії і проведення реформ. Але замість цього
вдалась до величезних позичок у західних країн, які дозволили тимчасово піднести рівень життя
суспільства. Зовнішній борг ліг тягарем на господарство і суспільство. Економічна ситуація постійно
погіршувалась. Виникли опозиційні організації (Комітет Захисту Робітників, Конфедерація Незалежної П. та
ін), які вимагали запровадження демократичного устрою. Влітку 1980 криза досягла кульмінації і вилилась у
численні робітничі страйки, в ході яких було створено опозиційне профспілкове об'єднання «Солідарність»
на чолі з Л. Валенсою. Спроби ПОРП змінити керівництво партії і держави не принесли заспокоєння.
Діяльність «Солідарності» набула політичного характеру. Намагаючись втримати владу, керівник ПОРП і
уряду В. Ярузельський 13.12.1981 оголосив про запровадження воєнного стану. Влада у країні перейшла під
контроль Військової Ради Національного Порятунку. Діяльність опозиції була заборонена, а її активісти інтерновані. Керівництво ПОРП намагалось провести реформи економіки і суспільного життя, які не мали
успіху внаслідок панування ідеологічних догм, підтримуваних з Москви. Після початку перебудови в СРСР
(1985) було послаблено політичний контроль за країнами соціалістичного табору і склались умови для
початку реальних демократичних перетворень. Наприкінці 1980-х рр. реформаторські сили здобули поважні
впливи всередині ПОРП. Згуртованіше виступила політична опозиція режиму. Усвідомлення невідворотності
змін привело реформаторів з ПОРП і політичну опозицію до переговорів «круглого столу» на поч. 1989, які
поклали початок переходу від тоталітаризму до демократичного суспільства. За угодою між урядом і
«Солідарністю» було сформовано перехідні Національні збори (сейм і сенат), які розпочали період реформ.
Було запроваджено політичну демократію, внаслідок якої виникли десятки нових партій різної орієнтації,
почалось здійснення переходу до ринкової економіки шляхом роздержавлення власності (план віцепрем'єра Л, Бальцеровича). На поч. 1990 ПОРП саморозпустилась, засудивши практику соціалістичного
будівництва». Замість неї утворились ряд лівих робітничих партій, найвпливовішою з яких була СоціалДемократія Республіки Польща. Були внесені зміни у Конституцію, які проголошували П. демократичною
республікою. Влітку 1991 відбулись перші демократичні вибори у Національні збори, які не дали переваги
жодному політичному угрупуванню. Восени того ж року президентом країни було обрано Л. Валенсу. Після
розпуску Організації Варшавського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги П. проголосила курс на
інтеграцію у Європейське Співтовариство і вступ до оборонного союзу НАТО. Труднощі перехідного періоду
супроводжувались страйковими кампаніями і частими змінами урядів, які шукали шляхи економічної і
соціальної стабілізації. Нові вибори у Національні збори (дострокові внаслідок урядової кризи), що відбулись
восени 1993, принесли перевагу лівим силам, об'єднаним у Союзі Демократичної Лівиці (соціал-демократи,
соціалісти, людовці та ін.). Уряд, який очолив людовець В. Павляк, запропонував програму дальших
ринкових реформ з орієнтацією на їх соціальну спрямованість. У 1993-1994 намітились тенденції до
стабілізації економічного розвитку і політичного життя демократичної П.
Л. Зашкільняк (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:42 | Повідомлення # 55
ПОМІРНЕ (помір) - торгівельне мито в Україні у 12-другій пол. 17 ст., а також у Литві, Московії і Польщі в
період середньовіччя. П. сплачувалось з певної міри привізного товару , а також при його перепродажу.

Розмір П. не був сталим. В Україні П. становило два гроші за одиницю виміру товару. В другій пол. 17 ст. у
Гетьманщині П. було замінено московським податком, що становив 5% від продажної ціни товару.
М. Ерстенюк (Львів).
ПОМ'ЯНКИ (синодики, субітники) - рукописні книги, до яких записували імена померлих для поминання в
церквах. П. були родинні, монастирські, цехові та П. братств. У деяких П. є відомості про політичних і
культурних діячів, згадки про історичні події. Інколи мали форму сувоїв пергаменту. Окремі П. відзначалися
мистецьким оформленням. У 1695 Львівське братство надрукувало братський П. З рукопису 1605 М.
Максимович у 1841 опублікував уривки П. Луцького братства, 1892 С. Голубєв видав П. Києво-Печерської
Лаври кін. 15 - поч. 16 ст. (оригінал його зберігається в Державній історичній бібліотеці України). В 1962 у
Вінніпегу вийшла друком факсимільна репродукція П. 15 ст. з с. Городища (тепер Сокальського р-ну
Львівської обл.). П. - цінне джерело до вивчення антропоніміки і генеалогії.
Я. Ісаєвич (Львів).
ПОНЯТОВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ АВГУСТ (17.1.1732 - 12.2.1798) - останній польський король (1764-95).
Походив з магнатського роду Понятовських. У 1755 П. у ранзі секретаря британського посольства перебував
у Петербурзі. В 1757-62 - посол Саксонії і Речі Посполитої в Російській імперії. При підтримці Катерини II,
прусського короля Фрідріха II та магнатського угрупування на чолі з А. Чорториським був обраний 7.9.1764
королем Польщі. Проводив політику, яка повністю відповідала інтересам Росії, що в значній мірі
спричинилося до утворення Барськоі конфедерації 1768. За правління П. у Правобережній Україні відбулося
велике національно-визвольне повстання - Коліївщина. Нерішуче і непослідовно проводив реформи,
спрямовані на зміцнення державного ладу Речі Посполитої. За П. відбулися поділи Польщі (1772, 1793,
1795) між Австрією, Прусією і Росією, внаслідок яких Правобережна Україна і Волинь були захоплені
Російською імперією, а Галичина - Австрією. 25.11.1795 П. зрікся престолу. Останні роки життя провів у
Гродно і Петербурзі, де і помер.
ПОНЯТОВСЬКИЙ ЮЗЕФ (7.5. 1763 -19.10.1813) - польський політичний і військовий діяч, князь, маршал
Франції (1813). Племінник польського короля Станіслава Августа Понятовського. Н. у Відні. З 1780 служив в
австрійській армії, був ад'ютантом імператора Иосифа ІІ. В 1792 командував однією з польських армій під
час воєнних дій проти Торговицької конфедерації 1792 і російських військ. У 1806 виступив на стороні
Наполеона І Бонапарта. З 1806 - воєнний міністр князівства Варшавського. Командував польськими
військами підчас австро-французької війни 1809, які успішно діяли проти австрійців в Галичині. На чолі 5тисячного польського корпусу наполеонівської армії здійснив похід у Росію. Корпус П., відзначився під час
Ляйпцігської битви 1813, за що П. отримав звання маршала. Прикриваючи відступ французьких військ з-під
Ляйпціга П. був тяжко поранений і потонув під час переправи через р. Ельстер. Похований у Кракові на
Вавелю.
М. Ерстенюк (Львів).
ПОПЕЛЬ АНТІН (1865-1910)- відомий український скульптор-монументаліст. Н. у с. Щаковій поблизу
Кракова (Польща). В 1882-84 навчався у Краківській школі красних мистецтв, 1885-88 -у Віденській AM,
деякий час удосконалював майстерність у Берліні та Флоренції. З 1888 жив у Львові, де працював у
Політехнічному інституті викладачем малювання і скульптури. П. належить одне з чільних місць в історії
розвитку української монументальної скульптури. Беручи участь в оздобленні Львівського оперного театру,
створив алегоричні композиції геніїв «Музики», «Поезії» та постать «Трагедії»; виконав композицію
«Юстиції» для Палацу правосуддя у Львові. Створив пам'ятники А. Міцкевичу у Львові (у співавторстві з М.
Паращуком; 1905-06), Ю. Коженьовському в Бродах, Є. Снядецькому, К. Уєйському, бюст О. Фредро та ін.
К. Кондратюк (Львів).
ПОПЛУЖНЕ - поземельний податок, що його сплачували залежні селяни натурою (зерном, медом, воском
тощо) в Київській Русі та українських князівствах у 9 - першій пол. 14 ст. Одиницею оподаткування в
Київській Русі був плуг, звідси і назва податку. Аналогічний податок у Великому князівстві Литовському та на
Чернігово-Сіверщині називався «ланове» (одиниця оподаткування лан; бл. 16,8-25 га), де селяни платили
грішми з лану - 10-30 грошів. П. йшло на військові витрати, утримання великокнязівського двору тощо.
М. Ерстенюк (Львів).
ПОПОВИЧ ІВАН (р. н. невід. - п. 1663) -український військовий діяч 50 - поч. 60-х рр. 17 ст, паволоцький
полковник. Н. у с. Ходоркові Паволоцького повіту (тепер Попільнянського р-ну Житомирської обл.). Учасник
національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. У 1651 П.
відзначився у боях за м. Гомель (Білорусь). За гетьманства І. Виговського та П. Гетері очолював
Паволоцький полк. Належав до тієї частини козацької старшини, яка виступала проти про-польської
орієнтації гетьмана П. Тетері. В 1662 вів переговори з московським урядом. На поч, 1663 був

заарештований П. Тетерею і засуджений до страти, але за клопотанням Ю. Хмельницького звільнений.
Восени 1663 П. організував виступ проти П. Тетері і захопив Паволоч. Незабаром був схоплений
гетьманськими військами і страчений.
ПОПОВИЧ ІЛЬКО (1883 - 1.7.1955) - український політичний і громадський діяч. Н. у Чернівцях. Син 0.
Поповича. За фахом-інженер. Належачи до народовського табору, П. разом з С.Смаль-Стоцьким, Є.
Пігуляком, М. Васильком. На поч. 20 ст. виступив одним з активних організаторів українського громадськополітичного життя на Буковині. Був ініціатором створення «Січей», а в 1906 - Української Радикальної Партії
на Буковині. В 1909-11 видавав у Чернівцях газету «Громадянин». На поч. листопада 1918 після
проголошення української влади на території Буковини, П. було призначено військовим комендантом
Чернівців. У листопаді 1918 входив до складу Українського Крайового Комітету. В 1918-19 П. був депутатом
від Буковинської Національної Ради. Окупація Буковини румунськими військами примусила П. переїхати до
Галичини. В січні 1919 брав участь у роботі Трудового Конгресу України. До 1939 жив у Західній Україні.
Займався громадсько-політичною діяльністю, належав до Української Соціалістично-Радикальної Партії
(див. Українська Радикальна Партія), був членом ЦК партії. У 1939 депортований більшовицьким режимом.
Після Другої світової війни емігрував до Німеччини. В 1948-55 - член Української Національної Ради в екзилі.
ПОПОВИЧ ОЛЕКСАНДР [1895 -17.(ЗО).1.1918] - український політичний діяч. У 1914-18 П. був одним з
лідерів українського студентського руху в Києві. Проводив активну національно-культурну роботу серед
селян Київщини. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, член Київського комітету
партії. У січні 1918 став одним з організаторів Студентського куреня. У кін. січня виступив разом з куренем
назустріч наступаючим більшовицьким військам у р-н Бахмача. Загинув у боях під Кругами.
ПОПОВИЧ ОМЕЛЯН (18.8.1856 - 22.3.1930) -визначний український громадсько-політичний і державний
діяч, публіцист. У 1886 закінчив вчительський коледж у Чернівцях. У кін. 19 - поч. 20 ст. працював урядовцем
в системі шкільництва, в 1892-95 - повітовий інспектор у Сереті і Кіцмані, в 1895-1906 - референт при
Крайовій шкільній раді Буковини. П. був одним з провідних діячів українського національно-культурного
життя на Буковині. Тривалий час керував роботою найбільшого українського громадсько-культурного
товариства на Буковині «Руська Бесіда», активно займався організацією українських національних шкіл на
Буковині, в 1891-1914 очолював Українське Педагогічне Товариство у Чернівцях (з 1908 - «Українська
школа»), в 1906-12 - перший крайовий інспектор українських народних шкіл. У 1885-92 П. був
співредактором газети «Буковина», редактором видань «Бібліотека для молодежи, селян і міщан» (1885-94)
і календарів «Руської Бесіди» (1885-1918). Належав до Украмськоі Національно-Демократичної Партії
(буковинський відділ). У 1911-18 депутат буковинського сейму. В жовтні 1918 П. очолив Буковинську
делегатуру Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Після взяття влади у Буковині
Українським Крайовим Комітетом (6.11.1918) П. було проголошено президентом краю. Окупація Буковини
румунськими військами примусила П. перебратися на територію Галичини. 4.1.1918 П. було обрано
заступником Президента УНРади Є. Петрушевича, членом Виділу УНРади, очолював шкільну комісію
УНРади. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 П. жив у Галичині. В 1920х рр. працював інспектором Українського Педагогічного Товариства «Рідна Школа» у Львові. Помер у
Заліщиках (тепер Тернопільська обл.), П. автор ряду шкілних підручників, зокрема «Граматика для шкіл
народних» (3 книги, 1893-94), «Ruthenische Sprach-buch fur Mittelschulen» (3 книги, 1897-1902), зб. віршів«Буковина» (1875), «Думка» (1886), «Русько-німецького словника» (1904,1911), перекладів. Залишив
спогади «Відродження Буковини» (видані посмертно, 1933).
ПОРАЙКО ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (12.11.1888-25.11,1937) - більшовицький партійний і державний діяч УСРР.
Н. у с. Усті (тепер Снятинський р-н Івано-Франківської обл.). 31910 навчався на юридичному ф-ті Львівського
ун-ту, 31908 -член Української Радикально-Демократичної Партії. На поч. Першої світової війни 1914-18
був мобілізований в австрійську армію. В 1915 потрапив у російський полон, де познайомився з ідеологією
більшовизму. З 1918 - член РКП(б). Деякий час був головою Астраханського губраднарогоспу. З квітня 1919 член президії Галицького бюро при ЦК КП(б)У (згодом -Тимчасовий комітет Комуністичної Партії Східної
Галичини і Буковини). У березні 1920 П. було призначено командуючим Червоною Українською Галицькою
Армією. В квітні 1920 обраний до складу Галицького організаційного комітету КП(б)У (Голорком) на чолі з Ф.
Коном. У 1923-25 - член ВУЦВК, обирався головою Полтавського губвиконкому. В 1925-30 - головний
прокурор та нарком юстиції УСРР, 1930-37 - заступник голови Раднаркому УСРР. Був членом ЦК КП(б)У,
членом оргбюро (1930-37) ЦК КП(б)У. В 1937 П. разом з П. Любченком був звинувачений у створенні
«націоналістично-фашистської організації», в кін. серпня 1937 заарештований органами НКВС і ростріляний.
ПОРЦІЯ - назва податку у Гетьманщині, встановленого московським урядом за правління І. Скоропадського,
для утримання московських військ, що перебували на українських землях. Сплачувався натурою або грішми
з розрахунку 41 коп. на одного московського стрільця.
ПОРШ МИКОЛА (19.10.1879- 16.4.1944) -відомий український політичний і державний діяч, вченийекономіст. Н. у Лубнах (тепер Полтавська обл.). Походив з німецько-євреської родини. З кін. 90-х рр. 19 ст.
брав участь в українському національному русі. На поч. 20 ст. став одним з ініціаторів створення та
провиним членом Революційної Української Партії, редагував разом з Д. Антоновичем орган РУП газету
«Праця» (виходила в 1904-05 у Львові). У внутрішньопартійній дискусії з групою М. Меленевського П. разом
М. Ткаченком наполегливо відстоювали необхідність збереження принцип іІ самостійності України та

існування РУП як незалежної української соціал-демократичної партії. В 1904-05 П. займався нелегальною
організаційно-пропагандиською роботою в Києві та Ніжині. Згодом - член вкраїнської Соціал-Демократичної
Робітничої Партії. Спільно з В.- Доманицьким та В. Садовським сприяв розгортанню кооперативного руху в
Україні. У 1917 П., будучи одним з лідерів української соціал-демократії активно включився в процес
розбудови української державності. З 1917 входив до складу Української Центральної Ради та Малої Ради.
У вересні 1917 П, полемізуючи під час внутрішньопартійних дискусій з В. Винниченком та Б. Мартосом,
вказував на протележність економічних інтерсів України та Росії, висловлювався за політичну незалежність
України. На поч. листопада 1917 П. був обраний до складу Крайового комітету для охорони революції на
Україні. 12.11.191 - призначений генеральним секретарем праці УНР, з кін. грудня (після відставки С.
Петлюри) - генеральний секретар військових справ. За подданням П. 16.1.1918 Мала Рада прийняла
законопроект «Про народну армію», який регламентував основні засади створення української армії на
основі народної міліції. В 1919-20 - посол УНР в Німеччині. Після поразки українських національновизвольних змагань 1917-21 залишившись в еміграції, відійшов від політичного життя. В своїх працях
намагався з'ясувати ступінь колоніального визиску економіки України царським урядом та її значення для
загальноросійського імперського господарства. Полемізував під псевдонімом Гордієнко з відомим
російським економістом П. Струве навколо проблем і перспектив розвитку української економіки. Помер і
похований у Берліні. П. автор наукових праць з статистики («Статистика землеволодіння в 1905 р.», 1907;
«Із статистики України», 1907 та ін.), економіки («Україна в державному бюджеті Росії», 1918), національних
проблем («Про автономію України», 1907; «Автономія України і соціал-демократія», 1917). Переклав на
українську мову працю К. Маркса «До критики політичної економії» (1923).
ПОСАДНИК - 1) Намісник князя у землях, що входили до складу Київської держави у 10-12 ст. П.,
управляючи певною областю, був зобов'язаний збирати й доставляти князю данину. Вперше згадується в
«Повісті минулих літ» під 977. 2).Вища державна посада у Новгородській (12-15 ) ст. і Псковській (14-16)
республіках до їх приєднання до Московського князівства. Обирався вічем з середовища бояр і був головою
державної адміністрації та суду. П. командував військом, контролював князя, очолював військовий суд тощо.
ПОСОШНЕ (посошне оподаткування) - державний поземельний податок у Московській державі у 16-17 ст.,
при стягуванні якого за одиницю оподаткування бралась соха. П. сплачувалось на Чернігово-Сіверщині (до
1618), яку внаслідок литовсько-московської війни 1500-03 було приєднано до Московського царства.
ПОСПІЛЬСТВО - у містах Західної і Правобережної України в 15-18 ст. середня верства міського населення,
мешканці (в основному ремісники й купці), які володіли певним майном в місті і мали права міщан
(бюргерів), але в тій чи іншій мірі витіснялися патриціатом з керівних органів міського самоврядування - ради
й лави. Інколи в джерелах під назвою П. розуміють міську громаду, всіх повноправних громадян міста.
Трудові низи П. разом з міським плебсом боролися проти заможної верхівки П., яка прагнула злитись з
патриціатом. У той же час, нерідко П. солідарне виступало проти зловживань найбагатших купців-патриціїв,
які, користуючись напівфеодальними привілеями, захопили в свої руки управління містами. Внаслідок
сутичок П. з патриціатом в деяких містах до складу магістрату увійшли контрольні колегії, що представляли
П. - «40 мужів» у Львові і Кам'янці, «24 мужі» в Перемишлі і Самборі.
Я. Icaєвич (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 11 з 26«129101112132526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика