Головна сторінка сайту
Сторінка 10 з 26«12891011122526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:28 | Повідомлення # 46
ПОЛКОВНИК - -1) Член похідної старшини Запорізької Січі, керівник одного або кількох військових загонів
під час воєнних дій, сухопутних та морських походів у 16-18 ст. Інколи П. називали сердюком. У 18 ст. П.
очолював паланкову старшину. До її складу входили також осавул, писар, підосавул та підписар.
Паланковий П., що обирався паланковою військовою радою терміном на один рік, був представником
кошового отамана на території паланки. Він наділявся значними повноваженнями, включаючи право
засудження до смертної кари козаків. На час ліквідації Запорізької Січі царським урядом у 1775 було вісім
паланкових П. Зовнішньою ознакою влади П. був пернач, який звичайно носився за поясом. 2) Керівник
військового загону - полку в українському реєстровому козацькому війську у Речі Посполитій. Внаслідок
реформування реєстрового козацтва гетьманом М. Дорошенком було утворено шість полків по тисячу
козаків у кожному. П. обирались на козацькій раді і затверджувалися польським урядом. За виконання
обов'язків П. одержували платню і користувались значними привілеями. П. очолював полкову старшину.
Після прийняття сеймом «Ординації» 1638, посаду П. могли займати лише представники шляхти. 3) Під час
національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57та після
відновлення української національної держави - Гетьманщини - П. очолював військову і адміністративнотериторіальну одиницю - полк. Зосереджував у своїх руках виконавчу та судову владу. П. здебільшого
призначався гетьманом, або обирався на полковій козацькій раді за погодженням і наступним

затвердженням царським урядом. На території полку П. очолював полкову старшину, виконував доручення і
накази гетьмана, відав фінансами, очолював судівництво та ін. У військовому відношенні він був
відповідальним за стан формованого на території полку військового підрозділу. П. дбав про його
боєздатність, забезпечував дисципліну і матеріальне забезпечення, доглядав за станом фортифікаційних
споруд тощо. Особу, яка тимчасово виконувала обов'язки П., називали наказним П. Призначався з числа
полкової старшини або заможних козаків. Посада П. була ліквідована в процесі знищення царським урядом
української державності. У Слобідській Україні це було здійснено у 1765, на Гетьманщині -у 80-х рр. 18 ст.
П., як і інші представники козацької старшини були урівняні в правах з російським дворянством і влилися до
його складу. У Правобережній Україні, що перебувала, під владою Польщі, козацькі полки було ліквідовано у
1711-14. 4) Військове офіцерське звання в Збойних Силах України - Армії Української Народної Республіки
та Українській Галицькій Армії, Українській Повстанській Армії та сучасних Збройних Силах України.
ПОЛОВЕЦЬ СЕМЕН (рр. н. і см. невід.) -український військовий і державний діяч 50-70-х рр. 18 ст.,
дипломат. Учасник національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 16481657. У 1653-58 (з перервами) - полковник білоцерківський. У 1655 їздив з українським посольством до
Москви. Підтримував політику І. Виговського. За гетьманства П. Гетері призначений генеральним обозним
(1664). У березні 1669 ухвалою Корсунської ради висланий з посольством до Стамбулу вести переговори з
султанським урядом про перехід Гетьманщини під турецький протекторат. У 1670-71 - генеральний суддя в
уряді П. Дорошенка. Дочка П. Анна була з 1668 (або 1669) дружиною І. Мазепи.
ПОЛОВЦІ (кипчаки, кумани) - середньовічна народність тюркської групи. В 9-10 ст. П. займали степи Пн.-Сх.
Казахстану і навколо озера Іртиш. На поч. 11 ст. з'явились у Поволжі. В 1055 половецька орда на чолі з
ханом Блушем вперше підійшла до південно-східних границь Русі. Велика територія від західних відрогів
Тянь-Шанюдо Дунаю, наякій кочували П., в 11-15ст., називались Дешт-і-Кипчак або Половецька земля. П.
вели кочовий спосіб життя (щоб кочувати одній сім'ї, необхідно було мати табун з 25 коней, а також вівці,
кози тощо), здійснювали грабіжницькі напади на сусідів, брали участь у міжусобних війнах, які вели руські
князі. Протягом 11 ст. П. грабували, захоплювали землі, переходячи з місця на місце, освоювали величезні
степові простори. В кін. 11 ст. П. перейшли до постійних зимовищ у басейні Сіверського Дінця. Тут
споруджувались їхні святилища зі статуями предків, насипались кургани. В давньоруських літбписах П.
вперше згадуються під 1054. З 1055 постійно нападали на Русь, зокрема Київську, Переяславську та
Чернігівську землі. Намагаючись захистити кордони Київської дер жави, руські князі робили походи проти
кочівників. Після Долобського з'їзду 1110 Володимир Мономах в 1103, 1111 і 1116 разом з ін. князями
здійснив три походи проти П., завдавши їм відчутної поразки. Підчас першого походу руські війська досягли
берега Азовського моря, де перебували орди ханів Урусобоя, Алтунопоя, Белдуіза. П. були вщент розбиті, а
Алтунопой, Урусоба і ще 20 ханів загинули. Під час походів 1111 і 1116 руські дружини здобули половецькі
«міста» та численні селища, розташовані на берегах Сіверського Дінця. Половецькі орди з Сіверського
Дінця відступили на схід, за Волгу. Після смерті хана Шарукана 40-тисячна орда, очолювана його сином
Отроком, відкочувала на Кавказ, де вступила на службу до грузинського царя Давида Будівничого. В
Подніпров'ї половецькі орди на чолі з ханами Боняком і Турорканом також здійснювали походи на Візантію
та руські землі. На поч. 12 ст. П, повністю освоїли причорноморські та приазовські степи. До цього часу
відносяться багато майстерно виготовлених кам'яних статуй, які встановлювались на курганах, зимовищах,
при дорогах. Фігури, виготовлені з пісковика, вапняка та червоного граніту, зображують людей з
притиснутою до живота двома руками посудиною. На серед. 12 ст. границі половецької землі обмежувались
міжріччям Волги і Дону на сході, на півдні -північнокавказькими, кримськими і приазовськими степами, на
півночі - р. Сулою, на заході -міжріччям Інгульця і Дніпра. В другій пол. 12 ст. окремі половецькі орди, які
згадуються в давньоруських літописах під ім'ям Токсобичі, Єлтукови, Бурчевичі та ін., почали утворювати
нові об'єднання, з яких найсильнішими і організованими були Придніпровське і Донське по р. Сіверський
Дінець (Біла і Чорна Куманії). На чолі сіверо-донецького (донецького) об'єднання стояв рід відомого хана
Шарукана. До цього роду належали також хани Сирчан, Отрок і Кончак, який у другій пол. 12 ст. об'єднав
значну частину П. в єдину державу. Ряд кам'яних статуй цього часу, виявлені в середній течії Сіверського
Дінця, передають європеоїдні риси половецьких ханів і знаті. Обличчя у них овальні, ніс з горбинкою, вуса
прямі або хвилясті. Давньоруський літописець пише про Кончака як могутнього богатиря. Його стійбище
знаходилось на березі р. Тора в середній течії Сіверського Дінця. Тут в полоні перебував новгородсіверський князь Ігор Святославович, після поразки руських дружин під час битви на р. Каяла в 1185 (втік за
допомогою половця Лабора). Похід Ігоря Святославовича на П. у 1185 оспіваний у знаменитій поемі
«Слово о полку Ігоревім». На поч. 20-х рр. 13 ст. П. зазнали численних поразок від монголо-татар, згодом
були розгромлені донські, передкавказькі орди П. та їх союзники - алани. В 1223 П. остаточно були розбиті
на р. Калка. Деякі половецькі роди відкочували на Дунай на територію Угорського королівства, інші - у
Єгипет (пізніше становили гвардію султана-мамлюків). Більша частина П. залишилась в степах
Причорномор'я, увійшла до складу Золотої Орди та згодом асимілювалась.
М. Пелещишин (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:29 | Повідомлення # 47
ПОЛОЗ (Полозов) МИХАЙЛО (бл. 1890 -3.11.1937) - український політичний діяч. Учасник Першої світової
війни 1914-18- прапорщик-авіатор російської армії. З квітня 1917 належав до УПСР, член ЦК партії. Входив
до складу УЦР. У травні на Першому Всеукраїнському військовому з'їзді обраний до Українського
Генерального Військового Комітету, згодом був представником комітету при Тимчасовому Уряді в

Петрограді. Належав до т.зв. лівого крила УПСР (П. Любченко, В. Блакитний (Елланський), І.
Михайличенко, С. Бачинськихй, Є. Неронович, О. Шумський та ін.) в Українській Центральній Раді, яке з
метою недопущення окупації України російськими більшовицькими військами, виступило за встановлення на
українських землях радянського устрою. П. у разом з іншими членами цієї фракції, встановивши зв'язки з
Раднаркомом Росії і Народним Секретаріатом, готував антидержавний заколот, що передбачав розпуск
УЦР, арешт членів Генерального Секретаріату УЦР-УНРта передачу влади в Україні Раді робітничих,
солдатських і селянських депутатів. Цей план був викритий і П. разом з ін. учасниками змови заарештовано,
але незабаром звільнено. В січні-лютому 1918 П. у складі української делегації (В. Голубович, М.
Левитський, М. Любинський, О. Севрюк) брав участь у' мирних переговорах у Брест-Литовську з
представниками держав Четверного Союзу (див. Берестейський мир 1918). З травня 1918 належав до лівої
течії УПСР, з серпня 1919 - один з керівників Української Комуністичної Партії (боротьбистів). У березні
1920 П. разом з П. Любченком виступив проти самоліквідації партії. З тактичних міркувань вступив до
КП(б)У, в 1927 і 1930 -член ЦК КП(б)У. З 1919 входив до складу харківського уряду УСРР, очолював ВРНГ.
Напоч. 1920-х рр. П. був представником уряду УСРР при Раднаркомі РСФРР, згодом - нарком фінансів
УСРР. У кін, 1933 П. заарештований органами НКВС, звинувачений у приналежності до «націоюналістичної
організації» і засланий на Соловки. В 1937 ростріляний.
ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО НАТАЛІЯ ДМИТРІВНА [31.1.(13.2).1884 - 8,6.1973] - відомий український
історик, дійсний член наукового Товариства ім, Т. Шевченка (з 1947), Української Вільної Академії Наук (з
1948), Міжнародної Академії Наук у Парижі (з 1953). Н. у Харкові в дворянській родині. Дочка історика Д.
Меньшова. В 1890 закінчила Києво-Фундуклеївську Маріїнську жіночу гімназію. В 1905-11 навчалася на
історико-філологічному відділенні Вищих жіночих курсів у Києві. Зацікавившись археологією, П.-В. у 1909
працювала в експедиції під керівництвом В. Хвойка, В 1913 склала іспити на історико-філологічний ф-тет
Київського університету св. Володимира. У 1910-1924 викладала історію і географію в київських гімназіях, у
1912-1916 працювала асистентом, 1916-1918 - професор кафедри російської історії на вищих жіночих
курсах, У 1915 здала магістерський екзамен при Київському ун-ті, з 1916 по 1920 - приват-доцент цього
університету. Одна з перших жінок-професорів Київського унту. П.-В. була дійсним членом київського
Товариства Нестора-Літописця (з 1912), Київського Товариства Пам'яток Старовини та Мистецтва (з 1912),
Таврійської Вченої Архівної Комісії (з 1916). З встановленням радянської влади в Україні відбулася
реорганізація вищої школи, були закриті всі заклади, в яких викладала П.-В. Відкинула пропозицю переїхати
в Росію для праці у Московському й Петербурзькому ун-тах. За короткий час опанувала українську мову і
надалі писала свої праці винятково українською. У 1918-1925 працювала в Київськоу Археологічному
Інституті, з 1924 до 1941 -у Всеукраїнській академії наук (з перервою у 1934-1938; П.-В. була звільнена з
роботи). У 1927-1932 - професор Київського Художнього Інституту. Одружилася у 1923 з М. Василенком,
якого незабаром було заарештовано органами ДПУ і звинувачено у приналежності до контреволюційної
організації «Центр Дій» і засуджено до 10 років ув'язнення. В цей період життя П.-В., сама зазнавши
репресій (була звільнена з роботи), протягом півтора року доклала величезних зусиль, щоб добитись
амністії для чоловіка. У 1940, захистивши докторську дисиртацію на тему «Нариси з історії заселення
Південної України в середині XVIII ст. (1734-1775)», стала однією з найперших жінок-докторів історичних
наук Української РСР. У часи німецької окупації України - директор Інституту Археології Академії Наук
(жовтень-грудень 1941) та Київського Центрального Архіву Давніх Актів (грудень 1941-вересень 1943). У
вересні 1943 переїхала на Захід. З жовтня 1943 -референт культурної праці Українського Центрального
Комітету у Львові. В 1944 П.-В. читала лекції в Українському Вільному Університеті у Празі. З 1945-професор
УВУ у Мюнхені, з 1965-віце-президент Українського Історичного Товариства. З 1966 - декан філософського
ф-ту УВУ. Померла в Дорнштадті поблизу Ульму (Німеччина). Автор численних праць з історії України,
зокрема «Хмельниччина" 1947), «Палій і Мазепа» (1949), «Історія Української Церкви» (1949), «До історії
повстання на Запоріжжі 1768'' (1952), «Процес Центра Дій" (1955), «Особливості Української Православної
Церкви" (1959), « Гетьман Мазепа та його доба" (1959), «Перші віки християнства на Україні» (1963),
«Запоріжжя XVIII століття та його спадщина" (тт. 1-2, 1965-67), «Українська Академія Наук" (тт. 1-2, 1955-57),
«Український Вільний Університет (1921-71)'' (1971), двотомної синтетичної праці «Історія України» (Мюнхен,
1973-1976; 1992) та ін. Один із провідних представників т.зв. державницької школи в українській
історіографії.
Д. Кушплір, І.П. (Львів).
ПОЛОУС ФЕДІР (рр. н. і см. невід.) - український козацький гетьман (літо 1595, 1598). Деякий час очолював
залогу реєстрових козаків на о.Хортиця. Весною 1594 П. схилив запорожців до спільного з реєстровцями
походу проти Буджацької орди. Учасник Наливайка повстання 1594-96. Влітку 1595 був обраний козацьким
гетьманом. Належав до непримиренних противників Речі Посполитої. У 1598 знову був обраний гетьманом
радикально настроєною частиною козацтва і запорожців на противагу Т. Байбузі, який намагався проводити
політику на досягнення компромісу між військом Запорізьким і польським урядом. За деякими дан., у 1598
очолив на Запоріжжі повстання проти Польщі. Історичних даних про його подальшу долю немає.
ПОЛТАВА ПЕТРО (справжнє прізвище - Петро Федун; 24.2.1919 -22.12.1951)- український військовий і
політичний діяч, публіцист, майор УПА. Н. у с. Шнирів (тепер Бродівського р-ну Львівська обл.). У 1938
закінчив Бродівську гімназію. Навчався на медичному ф-ті Львівського ун-ту. В 1940 був мобілізований у

Червону Армію. Брав участьу радянсько-фінській війні 1939-40. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45
потрапив у німецький полон, але незабаром був звільнений. У 1942-43 був одним з організаторів і керівників
юнацької референтури ОУН, редагував підпільне видання «Юнак" (1942-43). У 1944-46 очолював політвідділ
Крайового Військового Штабу УПА-Захід, у 1946-49 - начальник політ-виховного відділу Головного
Військового Штабу Української Повстанської Армії. У 1946-51 -керівник бюро інформації Української
Головної Визвольної Ради (член УГВР з 1950). У 1950-51 -заступник голови Генерального Секретаріату УГВР
(підпільний уряд) в Україні. В 1948-51 входив до складу Проводу Організації Українських Націоналістів. П.,
будучи майором УПА, брав участь у боях проти гітлерівських окупантів та радянських каральних загонів у
Галичині. Загинув під час одного з боїв взимку 1951. Автор публіцистичних статей «Концепція самостійної
України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу" (1947), «Безпосередньо за що ведемо
свій бій» (1949), «Чому СРСР повинен бути перебудований на принципі незалежних національних держав
всіх підсовєцьких народів?» (1950) та ін. Відстоював ідею ведення збройної боротьби проти окупаційних
гітлерівського чи радянського режимів як єдиного засобу самозбереження нації. Праці П. перевидавались у
Мюнхені - «Збірка підпільних писань» (1959).
ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ ІВАН (26.9.1890 -1957) - український військовий і політичний діяч. Н. у Суботові
Чигиринського повіту Київської губ. У 1912 закінчив кадетську школу в Чугуєві. Учасник Першої світової війни
1914-18, офіцер російської армії. У жовтні 1918 П.-0. обраний до складу Генеральної Ради та наказним
отаманом Вільного Козацтва. В період Гетьманату - генеральний писар П. Скоропадського. З 1919 жив в
еміграції у Німеччині. В 1920 створив організацію Українське Народне Козаче Товариство (УНАКОТО), що
стояла на крайнє правих позиціях. У 1923-24 П.-0. видавав газету «Український Козак». Нечислені осередки
УНАКОТО діяли на українських землях, в основному, на Волині, однак на поч. 1930-х рр. припинили свої
існування. В 1926 П.-О, претендував на титул Головного Отамана Армії УНР, згодом на гетьманство. В 1942
П.-0. відійшов від політичної діяльності. Помер у Мюнхені.
Д. Кушплір (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:32 | Повідомлення # 48
ПОЛТАВСЬКА БИТВА 1709 - велика битва між шведською армією і московськими військами 27.6.(8.7).1709
біля м. Полтави під час Північної війни 1700-21. Після успішного завершення воєнних дій на території Речі
Посполитої та Саксонії, король Швеції Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Московській державі. З
цією метою навесні 1708 його армія розпочала похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву.
Однак протидія московських військ та хід таємних переговорів Карла XII та його союзника польського короля
С. Лещинського з гетьманом І. Мазепою змусила шведське командування змінити початковий план воєнних
дій. Український гетьман зважився на ведення переговорів з метою створення українського шведського
воєнно-політичного союзу після того, як дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати політичну
автономномію України. Цьому сприяло різке зростання податкових, військових та ін. тягарів, яких зазнавала
Гетьманщина під час Північної війни з боку московської адміністрації, а також вимога царського уряду
повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того, І. Мазепа прагнув забезпечити
незалежність України у випадку перемоги у війні шведів.
У жовтні 1708 шведська армія вступила на українські землі. Такий розвиток подій змусив І. Мазепу
відкрито перейти на сторону шведських військ і об'єднатися з ними для ведення війни з Московією.
Відсутність більшої частини козацьких військ в Україні, жорстокість царських репресій та ін. причини не дали
можливості гетьману надати шведам суттєвої допомоги. Сувора зима 1708-09, серія військових невдач,
відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили становище армії Карла XII.
Лише підтримка кошового отамана Запорізької Січі К. Гордієнка, який на чолі 8000 загону козаків у квітні
1709 приєднався до шведського війська, дещо покращила ситуацію. В таких умовах Карл XII вирішив
розпочати наступ на Москву через Харків та Курськ. Суттєвою перешкодою на цьому шляху була Полтава,
розташована на перехресті важливих шляхів. Захищав місто російський гарнізон - 4300 чол., який очолював
полковник 0. Келін, а також 2600 жителів міста. На поч. травня 1709 шведські війська здійснили спробу
штурмом здобути місто, але невдача змусила їх приступити до довготривалої облоги Полтави. Вперта
оборона міста московським гарнізоном надовго скувала головні сили Карла XII і завдала їм значних втрат
(понад 6 тис. чол. було вбито). Це дало можливість московському командуванню зосередити сили і
підготуватися до генерального бою, який Петро І планував провести 29.6.(10.7.) 1709. Царськими військами
було збудовано укріплений табір, підступи до якого охороняли 6 поперечних та 4 поздовжніх редути. Армія
Петра І нараховувала 42500 чол. та 102 гармати. Крім того, вірне цареві українське козацьке військо
гетьмана І. Скоропадського перетинало шведам шлях до відступу у напрямі Дніпра. Шведське армія
складалася з 31000 чол. та 6 гармат. Гетьманські війська безпосередньої участі у П.б. не брали. Вони
охороняли шведський обоз, частково брали участь в облозі Полтави, що не дозволило московській армії
оточити військо Карла XII або гарнізону Полтави здійснити вилазку проти шведів. Карл XII, дізнавшись вночі
26,6. про можливість прибуття на допомогу Петру І 40-тисячного війська хана Дюки, вирішив випередити
московське командування і першим розпочати битву. Будучи пораненим напередодні, король передав
командування фельдмаршалу К. Г. Реншільду. О 5 год. ранку 27.6.(8.07).1709 шведська піхота розпочала
штурм редутів, але була відкинута московською кавалерією. Вступивши в бій шведська кіннота успішно вела
боротьбу з кавалерією противника, але під сильним гарматним вогнем змушена була відступити. За цей час
шведська піхота перегрупувалась і розпочала новий штурм редутів, два з яких були здобуті, але знову
нищівний вогонь московської артилерії змусив шведів залишити зайняті позиції. Спроба Карла XII обійти

редути з півночі також зазнала невдачі. Навальний наступ шведської піхоти був зупинений гарматним
вогнем і шведи були змушені відступити в напрямку Будищинського лісу. Біля 9 год. ранку обидві армії,
перегрупувавши свої сили, вступили у рукопашний бій, у результаті якого шведи не витримали натиску і
почали залишати поле бою. До 11 год ранку битва закінчилась цілковитою поразкою шведського війська. У
П.б. шведи втратили 9234 чол. вбитими та 2874 чол. пораненими. У полон потрапили фельдмаршал К. Г.
Реншільд, перший міністр Швеції граф Пінер, багато генералів та офіцерів. Втрати московської армії
становили 1345 чол. вбитими і 3290 чол. пораненими. Рештки шведського війська під командуванням
генерала А.-Л. Левенгаупта відступили вздовж р. Ворскли у напрямку Дніпра. Біля Переволочної Карл XII,
1. Мазепа, К. Гордієнко та ще бл. 50 старшин, разом із загонами шведів та козаків (всього бл. 3000 чол.)
переправилися через Дніпро і відійшли у турецькі володіння. 30.6.(11.7),1709 армія А.-Л. Левенгаупта (16000
чол.) у р-ні Переволочної була оточена кіннотою під командуванням О, Меншикова і здалася у полон. Згідно
з актом капітуляції, українські козаки, які були у складі шведського війська, передавались московському
командуванню. Більшість з нихтут же стратили, решту заслали в Сибір. Наслідком П.б. стало посилення
царських репресій, обмеження автономних прав Гетьманщини, зростання національного і соціального гніту в
Україні.
Р. Шуст (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:32 | Повідомлення # 49
ПОЛТОРАЦЬКИЙ МАРКО ФЕДОРОВИЧ [17(28).4.1729-26.11(за ін.дан.,13(24).4).1795]-український співак
(баритон), хоровий диригент і музичний діяч. Н. у с. Сосниці (тепер Чернігівська обл.). Навчався в латинській
школі в Чернігові та Київській бурсі. В 1745 граф О. Розумовський привіз його у Петербург. У 1746-62 - співак
і диригент (з 1753) придворного хору. В 1750-70 - соліст імператорської італійської опери, з 1763 - директор
Придворної співацької капели. Учнем П. були видатні українські композитори М. Березовський та Д.
Бортнянський.
ПОЛУБОТКИ - український козацько-старшинський рід на Чернігівщині в 17-18 ст. Засновниками роду були
Ярема П. (рр. н. і см. невід.) -райця Чернігівського магістрату (1619, 1642) та Артемій П. (рр. і см. невід.) сотник Чернігівського полку за гетьмана Д. Многогрішного. Найвідоміші представники: Леонтій Артемійович
(р. н. невід,- п. 1695)-український військовий та державний діяч кін. 17 ст. У 1668 - чернігівський полковий
писар, у 1671-72 - чернігівський сотник та в 1671 - наказний полковник. Згодом -близький співробітник
гетьмана І. Самойловича. В 1672, 1673-77-генеральний бунчужний, 1678-81 - генеральний осавул,
переяславський наказний полковник (1683-85, 1689-90). Належав до групи старшини, що стояла в опозиції
до І. Мазепи. В 1690 був звинувачений в таємних зносинах з І. Самойловичем та намірах захопити
гетьманську булаву. За вироком суду позбавлений полковництва та значної частини родових маетностей.
Павло Леонтійович П. (бл. 1660 -1724) - наказний гетьман Лівобережної України (1722-24; див. П.
Полуботок). У 18 ст. нащадки П. Полуботка належали до найбагатших старшинських родів Гетьманщини.
Удругій пол. 18 ст. рід П. перестав існувати, їхні родові маєтки успадкували роди Милорадовичів та
Лашкевичів.
М. Ерстенюк (Львів).
ПОЛУБОТКІВЦІВ ВИСТУП 1917 - збройний виступ Українського полку ім.гетьмана П. Полуботка, що
відбувся 4-9(17-22).7.1917 у Києві. В кін. червня 1917 на київському військовому розподільчому пункті з
солдатів-українців військових частин, що прибували з Пермі, Чернігова та ін. міст та чекали відправки на
фронт, сформувався Український полк ім. гетьмана П. Полуботка (на думку ряду дослідників - полк
організовувався під керівництвом Українського Військового клубу ім. П. Полуботка). В ніч з 4 на 5 (з 17 на
18).7.1917 полуботківці (загальна чисельність -бл. 5 тис.чол.) без узгодження своїх дій з Українською
Центральною Радою та Українським Генеральним Військовим Комітетом (УГВК) вис-. тупили проти влади
Тимчасового Уряду. Повсталі, вмзнаючи УЦР вищим законодавчим органом влади в Україні, були
невдоволені її нерішучою політикою щодо захисту національних інтересів українського народу. Організатори
повстання (керівники - Майстренко, Осадчий, Кващенко) в порозумінні з членами клубу ім. П. Полуботка (М.
Міновський, В. Павелко) та деякими депутатами УЦР (1. Горемика - Крупчинський) планували збройним
шляхом взяти владу в Києві і змусити УЦР проголосити незалежність України. Керівниками виступу було
розроблено чіткий план повстання, який передбачав узгоджені дії полуботківців з Першим Українським
козачим полком ім. гетьмана Б. Хмельницького. На ранок 5(18).7.1917 полуботківці, роззброївши кілька
військових частин, зайняли цілий ряд важливих державних установ у місті, в т.ч. військових - штаб міліції,
військову комендатуру, арсенал, банк, скарбницю, інтенданські склади і виставили караули
білядержавнихустанов. Проти повсталих Генеральним Секретаріатом УЦР-УНР та УГВК були вислані
значні військові сили під командуванням ген. Л. Кондратевича і полк. Ю. Калкан. Протягом дня 5 (18).7.1917
частина повсталих була захоплена у полон, частина розсіяна по місту, а решта полуботківців відступили у с.
Грушки під Києвом. 7(20).7.1917 за наказом командуючого Київського Воєнного Округу К. Оберучева, урядові
війська оточили позиції полуботківців і після нетривалого бою розброїли, 27-29.7.1917 полк було
розформовано і вислано на фронт. Частина ув'язнених учасників виступу перебувала,тривалий час під
слідством і була звинувачена військовою прокуратурою у «спробі відокремлення України від Росії» за ст.
100 кримінального кодексу (звільнені тільки в 1918).
ПОЛУБОТОК ПАВЛО ЛЕОНТІЄВИЧ (бл. 1660-18. (29) 12.1723) - наказний гетьман Лівобережної України
(1722-23). Походивз козацько-старшинського роду Полуботків, син Л. Полуботка. Навчався в Києво-

Могилянській Колегії. Служив у козацькому війську, з 1689 - значковий товариш. У 1691 П. разом з батьком
брав участь у старшинській змові проти гетьмана І. Мазепи, за що був заарештований, позбавлений
маєтностей і надовго усунений від державної діяльності. З 1706 - полковник чернігівський. У 1708 П. був
одним з претендентів на гетьманство, але через недовіру до нього Петра І кандидатура чернігівського
полковника була відхилена московським урядом, а гетьманом було обрано І. Скоропадського. В цей період
отримав значні земельні володіння у Чернігівському, Лубенському та ін. полках. Ставши після смерті І.
Скоропадського (1722) наказним гетьманом П. активно підтримував домагання української старшини
відновити гетьманство та ліквідувати Малоросійську колегію, яка, втручаючись у фінансові, судові, військові
справи Гетьманщини, поступово перебирала на себе все адміністративне правління в Лівобережній Україні.
Рішучі протести козацької старшини, підтримувані всім українським суспільством, проти колоніальної
політики російської адміністрації в Україні, активні спроби П. обмежити владу Малоросійської колегії
(реорганізація судів на засадах колегіальності, встановлення порядку судової апеляції, сувора забарена
хабарництва і волокити, призначення інсекторів для нагляду за виконанням розпоряджень гетьмана,
політика пом'якшення соціальної напруженості в суспільстві тощо) та активна протидія заходам президента
колегії С. Вельямінова-Зернова викликали незадоволення російського уряду. Влітку 1722 П. разом з
генеральним писарем С. Савичем і генеральним сулдею І. Чарнишем був викликаний до Петербургу В
Петербурзі гетьман вручив Петрунову петицію про відновлення державних прав України, Після повторних
звернень до царя з проханням дозволити обрати гетьмана і скасувати Малоросійську колегію та подання
Коломацьких петицій 1723 П. за наказом Петра І було заарештовано. П. і кількох старшин (полковник Д.
Апостол, генеральний бунчужний Я. Лизогуб, генеральний осавул В. Жураковський, управитель Генеральної
Військової Канцелярії Д. Володковський та ін.) було ув'язнено в Петропавлівській фортеці, де він 18(29).
12.1723 помер (за твердженням ряду дослідників П. було закатовано).
М. Ерстенюк (Львів).
ПОЛЮДДЯ (від «ходіння по людях») - щорічний об'їзду Київській Русі князем з його дружиною власних
володінь та підлеглих племен з метою збирання данини в 10-13 ст. П. згадується в арабських (Ібн Руста,
Гардізі), візантійських (Константин Багрянородний) та давньоруських джерелах. П. здійснювалось,
переважно, пізньої осені, зимою або ранньою весною. Збирали П. натурою (хутрами, медом, воском) або
грошима. На думку деяких дослідників, П. було формою розплати князя з дружиною, власне ж данина йшла
на користь самого князя. Розмір П., очевидно, не був визначений, що приводило до зловживань. Після
Древлян повстання 945 княгиня Ольга регламентувала стягнення данини і визначила пункти для її збирання
(див. Погости). Певна форма П. існувала на українських землях у складі Великого князівства Литовського у
14-16 ст., що її стягували з населення на користь князівської адміністрації.
М. Ерстенюк (Львів).
ПОЛЯНИ - східнослов'янське плем'я (союз племен) 6-9 ст. у Середньому Подніпров'ї. Центром Полянської
землі був Київ, Вперше П. згадуються в найдавнішій, недатованій частині «Повісті минулих літ». Літопис
характеризує П. як найрозвинутіше східнослов'янське плем'я. Основою їх господарства становило
землеробство із застосуванням рала і плуга. Були розвинуті скотарство, різні промисли та ремесла. На чолі
полянського союзу стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували Київ.
Про П. та їхню землю «Палунь» розповідається у вірменському літописі 7 ст., де також є легенда про
заснування Києва трьома братами. Останній раз П. згадуються в літописі під 944, пізніше відомі під назвою
«Русь», У 20 ст. археологічними розкопками на території Києва, Канева, в пониззі р. Рось відкрито залишки
городищ, селищ, могильників П. На Старокиївській горі знаходилось одне з найдавніших городищ П. з
язичницьким капищем.
Пелещишин (Львів).
ПОЛЯНОВСЬКИЙ МИР 1634 - мирний договір між Московською державою і Річчю Посполитою, підписаний
17(27).5 - 4(14).6.1634 у с. Семлеві на р.Поляновці (притока Дніпра). Завершив московсько-польську війну
1632-34, що велася за Чернігово-Сіверську і Смоленську землі. Переговори розпочались у березні 1634.
Московську делегацію очолював боярин Б. Шереметев та окольничий А. Львов, польську -канцлер Я. Задзік,
литовську - X. Радзивілл. Укладений після тривалих суперечок П.м., в основному, підтверджував умови
Цвулінського перемир'я 1618. За П.м. Московська держава зобов'язувалась повернути Польщі зайняті в ході
війни землі (крім м. Серпеська з повітом) та сплатити контрибуцію у розмірі 20 тис. карбованців. Річ
Посполита мала вивести свої війська за межі Московського царства, польський король Владислав IV Вяза
відмовився від претензій на московський престол. Сторони домовились обмінятися полоненими без викупу і
створити комісію для розмежування кордонів (працювала протягом 1635-48). Ратифікований в 1635.
Внаслідок П.м. вся Чернігово-Сіверщина потрапила до складу Речі Посполитої і на цій території було
створено Чернігівське воєводство (1635).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 16:33 | Повідомлення # 50
ПОЛЬ ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ [20.8.( 1.9). 1832-26.7.(7.8.) 1890]-український краєзнавець. Н. у с.
Малоолександрівському (тепер Малоолександрівка Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл.).
Мати П. була онукою П. Полуботка. В 1854 закінчив юридичний ф-тет Деритського (тепер Тартуського) унту
(Естонія). Проводив археологічні розкопки на території колишньої Катеринославської губернії, зібрав велику
колекцію предметів старовини (бл. 5 тис.), що стала основою для створення музею його імені в
Катеринославі (матеріали музею згодом увійшли до колекцій Дніпропетровського державного історичного

музею). Опублікував кілька історичних розвідок, зокрема, «Мішурин Рог» в «Записках» Одеського
товариства історії і старожитностей (1872). Сприяв розвитку гірничої справи в Україні, відкрив великі
залізнорудні рудовища в Криворіжжі та заснував акціонерне товариство по їх розробці.
ПОЛЬСЬКА ЛІКВІДАЦІЙНА КОМІСІЯ - польська політична організація, заснована 28.10,1918 у Кракові.
Ставила собі за мету здійснити організаційні заходи по захопленню влади у Галичині та створенню
тимчасового польського уряду на цій українській території. За планом Регентської Ради у Варшаві і ПЛК
1.11.1918 В.Чарториський мав перебрати на себе всю повноту влади в Галичині від австрійського намісника
К. Гуйна. Після встановлення 1.11.1918 у Галичині влади УНРади та створення Західно-Української
Народної Республіки ПЛК видала своїм збройним формуванням (у т.ч. у Львові - Польська Організація
Військова, Польський Корпус Допоміжний і Польські Військові Кадри; команд. І. Мончинський) наказ
розпочати військові дії проти Західно-Української Народної Республіки. З листопада 1918 ПЛК
підпорядковувалась польському уряду у Варшаві. На поч. 1919 припинила своє існування.
ПОЛЬСЬКЕ КОЛО - назва польських парламентських фракцій у пруському ландтагу (1848-70), німецькому
рейхстагу (1871-1918), австрійському рейхстаті (1867-1918), російських Державних Думах (1906-17). Перше
П.к. повстало у пруському ландтагу (зборах) у період революції 1848-49 і складалось з 16 послів (депутатів),
обраних у Великому Познанському князівстві, що входило до складу Пруського королівства. Було
представлене шляхетсько-клерикальними колами і виступало за автономні права польських земель у складі
Прусії. У 1871 утворилось П. К. у німецькому парламенті (райхстагу). Відстоювало права поляків на
культурно-національну автономію в складі Німеччини. П.К. у австрійському парламенті (райхсраті) виникло в
1867, у нього увійшли консервативно-поміщицькі елементи Галичини, які пішли на угоду з Віднем з метою
забезпечення польської переваги у Галичині. Представники кола, маючи впливові позиції у парламенті,
підтримували габсбургську монархію і забезпечували польську гегемонію у Галичині. Консервативнонаціоналістичні дії кола були зумовлені прагненням зберегти польське панування у цій провінції АвстроУгорщини, перешкодити політичній консолідації українського населення краю. На цьому грунті виникали
численні суперечності та конфлікти з Українською Парламентською Репрезентацією у рейхсраті. П. К. у
російських Державних Думах постало у період революційних подій 1905-07, складалось переважно з
національних демократів (ендеків) і виступало за угоду з самодержавством взамін за автономію Королівства
Польського в складі Російської імперії.
Л. Зашкільняк (Львів).
ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1830-1831 (Листопадове повстання 1830) - національно-визвольне повстання
поляків проти Російської імперії. Розпочалось (29). 11.1830 у Варшаві, охопило Королівство Польське і
поширилось на землі Правобережної України та Білорусії. П.п. вибухло на хвилі європейських революційних
і національних рухів, спрямованих проти домінації трьох абсолютистських імперій на континенті - Росії,
Австрії та Прусії. Безпосередніми причинами повстання стало порушення дарованої царем Олександром І
конституції Королівства Польського (1815), придушення ліберальної польської опозиції і патріотичних
організацій, запровадження цензури і репресивно-поліційних порядків. Приводом для початку повстання
стало поширення чутки про відправку польського війська на придушення Липневої революції 1830 у Франції.
17(29). 11,1830 група змовників із числа патріотично настроєної шляхти на чолі з Л. Набеляком і С.
Гощинським у порозумінні з таємним військовим товариством у школі підхорунжих, очолюваним П.
Висоцьким, напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича - Бельведер і казарми
російських військ. Внаслідок захоплення міського арсеналу і озброєння міських низів, переходу на бік
змовників частини польських військ повстання набуло масового характеру. Незабаром Варшава опинилась
у руках повсталих, які не створили нового уряду, а передали владу Адміністративній Раді Королівства.
Угодовськи настроєні представники ради (Ф. Любецький, А. Чарториський та ін.) прагнули домовитись з
царем Миколою І на засадах збереження автономії Королівства у складі імперії. 1.12.1830 демократично
настроєні кола польського населення утворили патріотичне Товариство на чолі з Й. Лелевелем і М.
Мохнацьким, яке вимагало від уряду проведення політики на здобуття незалежності Польщі й здійснення
демократичних реформ. Під його тиском Адміністративна Рада на поч. грудня перетворилась на
Тимчасовий Уряд, а сейм 18.12.1830 затвердив диктатора ген. Ю. Хлопіцького. Консервативне керівництво
повстанням на чолі з диктатором намагалось провадити переговори з Миколою /, але вони не дали
результату. 18.1.1831 Хлопіцький зрікся диктаторства, був створений Національний уряд (Жонд Народови)
на чолі з князем А. Чарториським. Національний уряд схвалив програму боротьби за відновлення
Польської держави у кордонах 1772. Патріотичне Товариство 25.1. провело у Варшаві багатолюдну
демонстрацію, яка примусила сейм проголосити скинення Миколи І з польського престолу. В ці дні вперше
з'явилося звернене до всіх гноблених Російською імперією народів гасло «За нашу і вашу сободу!».
Російський уряд кинув на придушення повстання значні військові сили. На поч. лютого 1831 російські війська
під командуванням фельдмаршала І. Дібіча почали наступ на Варшаву. Однак у битвах під Сточком, Ваврем
і, особливо, Грохувом повстанці зупинили наступ російської армії. Навесні 1831 вибухнули повстання
польського населення у Литві, Білорусії і Правобережній Україні. В українських землях польські повстанці
зустріли значну протидію з боку селянства. Створені переважно з шляхти повстанські групи С. Ворцеля на
Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Колишка на Поділлі і Київщині були у квітні-травні 1831 розгромлені
царськими військами. 26.5.1831 гояовні польські сили під командуванням ген. Я. Скшинецького зазнали
поразки у битві під Остроленкою. Від травня 1831 повстання увійшло в смугу кризи: частина аристократії і

шляхти почала залишати країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої реформи переводу селян на
чинш, чим зумовив відхід частини селянства від повстання. Зусилля Патріотичного Товариства
наштовхувались на сильну протидію консервативних кіл в уряді, сеймі і війську, Політична боротьба влітку
1831 привела до стихійних заворушень варшавського населення, яке 15-16.8. вчинило розправу з
підозрюваними у зраді керівниками. Національний уряд впав, а влада перейшла у руки ген. Я.
Круковецького, який, проголосивши себе новим диктатором, розправивсяз організаторами заворушень в
місті і заборонив Патріотичне Товариство. Тим часом російські війська під командуванням фельдмаршала І.
Паскевича підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Незважаючи на запеклий опір повсталих
27.8(8.9).1831 Варшава змушена була капітулювати. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули
кордони Австрії та Прусії, де були інтерновані. Царизм вдався до жорстоких репресій проти учасників
повстання, скасував конституцію Королівства і, одночасно, більшість ознак автономії польських земель
(сейм, армію, елементи державності). Незважаючи на поразку, Листопадове повстання сприяло зростанню
національної самосвідомості поляків, утвердження ідеї національної державності, поширенню
демократичних ідей і настроїв, які проявились у прагненні до здійснення соціальних реформ та модернізації
польського суспільства. Європейська громадська думка з симпатією поставилась до боротьби поляків з
російським деспотизмом, а польське питання від того часу ототожнювалось із справою боротьби проти
реакції і абсолютизму за свободу та демократію у Європі. Західноєвропейські країни прийняли чисельну
польську еміграцію (т. зв. «Велику еміграцію»).
Л. Зашкільняк (Львів).
ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863-1864 (Січневе повстання 1863) - національне визвольне повстання поляків
проти Росії, яке охопило терени Королівства Польського, Литви і частково Білорусії та Правобережної
України. Причинами повстання стало прагнення передової частини польського суспільства здобути
національну незалежність і відновити державність. Піднесенню польського національного руху сприяли
успіхи у визволенні і об'єднанні Італії, зростання демократичних сил у європейських країнах, утворення й
діяльність таємних радикально-демократичних організацій у Росії. Польські патріотичні організації, що
виникли в кін. 1850-х рр. у середовищі студентів і офіцерів російської армії, розпочали підготовку повстання
у порозумінні з російськими змовниками. На кін. 1861 у національному русі склались два головні політичні
табори, які отримали назву партій «білих» і «червоних». «Білі» представляли переважно помірковані
шляхетські і буржуазні кола, виступали за ведення тактики «пасивної опозиції», яка б дозволила здобути
політичну автономію Королівства і приєднати, згідно кордонів 1772, литовські, білоруські та українські землі.
«Червоні» включали різнорідні соціально-політичні елементи (переважно шляхту, міщанство, інтелігенцію,
частково селянство), яких об'єднувало прагнення здобути збройним шляхом повну незалежність Польщі і
відновити державу у кордонах 1772 (тільки частина «червоних» визнавала права литовців, білорусів та
українців на самовизначення). Консервативно-аристократичні кола, очолювані маркграфом О.
Вельопольським, виступали за досягнення угоди з царизмом за рахунок певних поступок на користь
автономії Королівства. У червні 1862 «червоні» утворили Центральний Національний Комітет (ЦНК), в якому
провідну роль грали Я. Домбровський, 3. Пад-левський, Б. Шварце, А. Гіллер (розробив план збройного
повстання). У підготовці до повстання "брали участь члени «Комітету російських офіцерів в Польщі», одним
із засновників і керівників якого був українець А. Потебня. Комітет передбачав, що повстання в Польщі дасть
поштовх для загальноросійської революції. Початок повстання призначили на весну 1863. ЦНК утворив
таємні комітети в Королівстві, а також у Литві, Білорусії і Правобережній Україні, мав своїх представників у
європейських країнах. Намагаючись послабити організації «червоних», уряд за ініціативою О.
Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких
було чимало змовників, що послужило приводом до повстання, 10(22).1.1863 ЦНК проголосив початок
національного повстання, а себе іменував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони
повстанців напали на царські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу і декрети про
скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів з наступною компенсацією поміщикам
за втрачені землі. У лютому 1863 ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатись до
повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі.
У збройних загонах на Київщині і Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші з цих загонів
під проводом В. Рудницького, Е. Ружицького намагались чинити опір царським військам, але вже в кін,
травня змушені були перейти австрійський кордон. У травні 1863 ЦНК перетворився у Національний уряд
(НУ), створив розгалужену підпільну адміністративну мережу (поліція, податки, поштатощо), яка тривалий
час успішно діяла паралельно з царською адміністрацією. Від початку повстання виявились значні
розбіжності між «білими» і «червоними». «Білі» розраховували на інтервенцію західних держав і
протистояли радикальним соціально-політичним планам «червоних». Спроби поставити на чолі повстання
диктаторів - спочатку Л. Мєрославського від «червоних», а потім М. Лянгевича від «білих» - не принесли
бажаних наслідків. Західні держави обмежились дипломатичними демаршами. 17.10.1863 «червоні»,
опанувавши НУ, призначили нового диктатора - ген. Р. Траугутта. Спроби останнього посилити повстання
зазнали невдачі. Ще влітку 1863 цар призначив генерал-губернатором Литви і Білорусії (Пн.-Зх. краю) М.
Муравйова, а намісником Королівства -Ф. Берга, які з метою придушення повстання вдались до жорстоких
репресій і терору. Одночасно на поч. березня 1864 уряд оголосив укази про селянську реформу, яка
проводилась на більш вигідних для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 повстання
було придушене, тільки окремі загони протримались до поч. 1865. Російський уряд жорстоко розправився з

учасниками повстання: сотні поляків були страчені, тисячи вислані у Сибір або віддані у армію, а їх майно
конфісковане. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства. Січневе повстання, ставши
найбільш масовим і демократичним з усіх польських національно-визвольних повстань 19 ст., сприяло
зростанню національної свідомості все більш широких верств польського суспільства.
Л. Зашкільняк (Львів).
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 10 з 26«12891011122526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика