Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 261232526»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:06 | Повідомлення # 1
НАВРОЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР (псевд. Онисим, 18.11.1847- 16.3.1882) -український вчений-економіст,
статистик і публіцист. Н. у с. Котузів Бережанського повіту в Галичині (тепер Теребовлянського р-ну
Тернопільської обл.). Під час навчання у Станіславівській гімназії разом з О. Терлецьким очолював
студентську громаду. В 1866-71 навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту, брав активну участь у
народовецько-му русі у Львові, тісно співпрацював з товариством “Просвіта”. За національну діяльність був
висланий польською владою до Жешува, звідки дописував до українських газет у Львові і російських
ліберальних газет. Один з ідеологів “органічної праці на користь народу”. Зібрання його праць видав І.
Франко у 1884.
Д. Кушплір (Львів).
НАВРОЦЬКИЙ ОСИП (24.3.1890 - 6.8.1972) -український політичний діяч. Н. у Голгочах побл. Підгаєць
(тепер Тернопільська обл.). У 1900-08 навчався в Бережанській гімназії. В 1913 Н. закінчив юридичний ф-т
Львівського ун-ту. Під час навчання в ун-ті очолював Український Студентський Союз (1912-13). Учасник
Першої світової війни 1914-18, служив у Легіоні Українських Січових Стрільців. З 1914 - стрілець у сотні В.
Дідушка, брав участь у боях в Карпатах. У 1915 - хорунжий, командант чети в сотнях О. Левицького і
Д.Вітовсьтого. У вересні 1916 як командант сотні потрапив у російський полон під Потуторами. Після
звільнення з полону повернувся в Галичину. Брав участь в українсько-польській війні 1918-19, був
поручником, згодом сотником Української Галицької Армії, пізніше-квартирмейстером Херсонської дивізії
Армії УНР. На поч. 1920-х став одним з співзасновників Української Військової Організації, в 1920-26 -член
Начальної Команди УВО (до 1921 виконуючий обов'язки голови колегії УВО). Належав до Української
Радикальної Партії, з 1920 - член головної управи УРП. У 1921-23 був ув'язнений у польській тюрмі. В кін.
1920-30-х рр. - один з керівників видавництва “Червона Калина” та товариства “Рідна Школа”. В роки
гітлерівської окупації західноукраїнських земель у 1940-42 -голова Українського Допомогового Комітету в
Криниці (Лемківщина). В 1943-45 - начальник канцелярії Військової Управи Дивізії “Галичина”. З 1948 жив в
еміграції у Канаді. До 1962 очолював канцелярію Українсько-Канадського Комітету. Помер у Вінніпегу
(Канада).
НАГАЄВСЬКИЙ ІСИДОР (21.6.1908 -7.5.1989) - український греко-католицький священик, історик. Н. у
Полівцях Чортківського повіту на Галичині. За участь в українському національному русі був ув'язнений в
польському концентраційному таборі Береза Картузька, згодом - в'язень радянських і гітлерівських тюрем.
У 1943-45 - капелан Дивізії “Галичина”. В 1945-47 перебував в таборах для військовополонених на Заході.
Емігрував у США. З 1953 - доктор філософії Українського Вільного Університету у Мюнхені, пізніше професор Українського Католицького університету в Римі. Н. -автор історичних праць (“КирилоМефодієвське християнство в Русі-Україні”, 1954; “Рим і Візантія”, 1956; “History of Ukraine”, 1962; “Historry of
Modern Ukrainian State, 1917-23”, 1966), спогадів та ін.
НАДВІРНІ КОЗАКИ - військові формування, що утримувались польськими магнатами у 16-18 ст. в Україні.
Існування формувань Н.к. веде свою традицію з часів Київської Русі, коли окремі удільні князі мали власні
військові дружини. Після встановлення в Україні литовського панування багаті землевласники - князі та
бояри - в залежності від розмірів землеволодінь, створювали військові загони і були зобов'язані відбувати
службу у -складі армії Великого князівства Литовського. Практика створення приватних військових
формувань, які одержали назву надвірних, особливо поширились після люблінської унії 1569 та входження
українських земель до складу Польщі. Складалися переважно із залежного населення і використовувалися
для придушення виступів селян-кріпаків та городян приватновласницьких міст. Особливо великі загони
утримували магнати Вишневецькі, Острозькі, Потоцькі, Калиновські, Заславські, Даниловичі та ін. Інколи в
них налічувалось по декількатисяч козаків. За несення військової служби Н.к. звільнялися від виконання
повинностей, одержували грошову платню та земельні наділи. У Н. к. служили С. Наливайко, М.
Хмельницький та ін. Часто Н.к. підтримували національно-визвольні повстання, переходили на сторону
повсталих, а інколи й очолювали збройну боротьбу проти іноземного панування. Так, сотник Н.к. князів
Любомирських Верлан керував гайдамацьким повстанням на Брацлавщині і Поділлі у 1734, а сотник Н.к.
магнатів Потоцьких І. Гонга разом з М. Залізняком очолював національно-визвольне повстання Коліївщину.
Військові формування Н.к. були ліквідовані у Лівобережній Україні за часів Хмельниччини, а у
Правобережній Україні та Галичині - під час поділів Речі Посполитої.
НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА (Наддніпрянщина) - умовний термін для позначення тієї частини українських
етнографічних земель, які входили до складу Російської імперії, згодом -до Української Народної Республіки
(без 30-УНР), до 1939 - в УСРР (з 1937 - УРСР).
НАЗАРУК ОСИП (31.8.1883 - 31.3.1940) -український громадсько-політичний діяч, журналіст і публіцист. Н. у
м. Бучачі (тепер Тернопільська обл.). Навчався в Бучацькій і Золочівській гімназіях. В 1899-1902 виступав
одним з організаторів таємних середньошкільних гуртків, зв'язаних із “Молодою Україною”, і українського
студентського руху в Галичині. В 1908 закінчив юридичний ф-т Віденського ун-ту. В 1904-05 очолював

роботу віденської “Січі”, в 1906-07 - голова Львівської “Академічної Громади”. З 1905 належав до Української
Радикальної Партії, член головної управи УРП. Був співредактором, згодом редактором “Громадського
Голосу”. Під час Першої світової війни 1914-18 -голова пресової квартири Легіону УСС, організовував
українське шкільництво та вів культурно-освітню роботу на Волині (1916) і на Поділлі (1918). В грудні 1918 червні 1919 був керівником Головного управління преси й пропаганди в ранзі міністра уряду УН Р. З 1918 член Української Національної Ради. З червня 1919 керував роботою пресової квартири Української
Галицької Армії і редагував газету “Стрілець”, В 1920-22 - член уряду ЗУНР у Відні. З вересня 1922 до
жовтня 1923 за дорученням цього уряду організував позичку Національної Оборони в Канаді. В цей період
відійшов від соціалістичних ідей і став прихильником та пропогандистом українського монархізму. Після
переїзду в листопаді 1923 до США був одним з організаторів гетьманського руху в США і Канаді. В 1923-26
редагував тижневик “Січ” (виходив у Чікаго), у 1926-27 - редактор “Америки” (Філадельфія). В серпні 1927
повернувся до Львова, увійшов до проводу Української Християнської (згодом - Католицької) Організації, з
січня 1928 очолював редакцію її газети “Нова Зоря”. Був одним з організаторів і керівників Української
Народної Католицької Партії (1930, згодом -Українська Народна Обнова). В 1937-39 - член Контактного
Комітету, що діяв у Львові. Помер у Кракові. Н. - автор числених праць на суспільно-політичні теми (“Що то
є суспільні кляси, боротьба кляс, буржуазія, пролетаріят і організація”, 1907; “Що то є нарід або нація”, 1911;
“Військо і політика”, 1919; “Греко-Католицька Церква і українська ліберальна інтелігенція”, 1929; “Ідеологічні
основи Української Католицької Народної Партії”, 1931; “Вибір звання”, 1934; “Жінка і суспільність”, 1934;
“Галичани й Велика Україна”, 1936 ; “Значіння партій”, 1939, “Замах на церкву”, 1939 та ін.), з історії січового
стрілецтва (“Над Золотою Липою”, 1916; “Слідами УСС”, 1916 та ін.), спогадів (“Рік на Великій Україні”, 1919;
“Галицька делегація в Ризі 1920 р.”, 1930), історичних повістей (“Князь Ярослав Осьмомисл”, 1918;
“Роксоляна, 1930та ін.), подорожніх репортажів, публіцистичних статей тощо.
М. Швагуляк (Львів).
НАКАЗНИЙ ГЕТЬМАН -.урядова особа в Україні у 17-18 ст., що тимчасово обіймала посаду гетьмана. Н.г.
призначав сам гетьман або обирала козацька старшина з генеральних старшин або полковників. Н.г.
виконував обов'язки гетьмана: під час козацького походу, коли в ньому не брав участь сам гетьман; у
випадку тривалої відсутності гетьмана у зв'язку з війною чи участю в посольстві. У випадку смерті гетьмана
або його усунення Н.г. виконував обов'язки до обрання нового гетьмана.
НАКАЗНИЙ ОТАМАН - тимчасова командна посада у Армії УНР у 1919-20. Призначав Н.о. Головний
Отаман. Н.о. керував воєнними діями Армії Української Народної Республіки на фронті. Н.о. назначались
генерали О. Осецький та О. Греков.
НАЛИВАЙКА ПОВСТАННЯ 1594-96 - національно-визвольне повстання в Україні під проводом С.
Наливайка проти польських загарбників у 1594-96. В липні 1594, повернувшись з загоном козаків після
походу в Молдавію проти турків, С. Наливайко закликав запорожців виступити проти польського панування в
Україні. До повсталих приєднався загін козаків, очолених гетьманом Г. Лободою. В жовтні національновизвольний рух охопив всю Брацпавщину, Київщину і Волинь. Козацьке військо, яке нараховувало 12 тис.
чол., здобуло Гусятин, Канів, Бар, Луцьк та ін. міста. Навесні 1595 повсталі рушили на Волинь, а згодом - у
Білорусію. В кін. 1595 і на поч. 1596 повстанський рух розгорнувся на Волині, Поділлі, Київщині, частково в
Галичині. В Білорусію на допомогу повстанцям рушив козацький загін на чолі з гетьманом Г.Шаулою. В
грудні 1595 польський уряд кинув на придушення повстання військові сили під командуванням
С.Жолкевського. В кін. січня 1596 С. Наливайко з невеликим загоном (1500 чол.) відступив на Волинь, а
звідти через уманські ліси до Білої Церкви. 23.3.(2.4).1596 загони С.Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи
об'єднались під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. В урочищі Гострий
Камінь біля Трипілля відбулася вирішальна битва. Після жорстокого бою повстанці були змушені відступити
на Лубенщину. Проте шлях відступу далі був відрізаний новими коронними коругвами. Навесні 1596 на р.
Солониці під Лубнами (тепер Полтавська обл.) повстанці були оточені переважаючими силами польського
війська. Майже два тижні героїчно оборонялися козаки. С. Жолкевський пообіцяв реєстровцям амністію,
якщо вони складуть зброю. Довідавшись про переговори козацької старшини з С. Жолкевським, повстанці
запідозрили Г. Лободу у зраді й вбили його. Але частина старшини 28.5(7.6.)1596 підступно схопила С.
Наливайка, М. Шаулута інших керівників повстання і видала їх полякам. Під час переговорів польське
військо зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито. Тільки
невеликий загін козаків на чолі з К. Кремпським зумів вирватися з оточення і відступив на Запоріжжя. С.
Наливайка та ін. шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де 11.4.1597 після нелюдських
тортур їх стратили.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:06 | Повідомлення # 2
НАЛИВАЙКІВЦІ - українські військові частини, які носили ім'я С. Наливайка. Входили до складу Армії УНР.
Восени 1917 у Білорусії був створений курінь імені С. Наливайка та полк ім. Наливайка в Дарниці біля Києва.
В лютому 1918 цей полк увійшов до складу Окремого Запорізького Загону. В 1919 до складу Запорізького
Корпусу входив полк ім. С. Наливайка, а в 1920 у складі Першої Запорізької стрілецької дивізії був курінь ім.
С. Наливайка. Командував полком, пізніше куренем ім. С. Наливайка полк. М.Пирогів.
НАЛИВАЙКО ДЕМ'ЯН (Даміан; у 1550-х рр. -п. 1627) - український церковно-освітній діяч, письменник. Н. у
Гусятині (тепер Тернопільська обл.). Брат С. Наливайка. Закінчив Острозьку школу. З 1589 служив
священиком кн. К.Острозького і викладав в Острозькій Академії. Брав участь у Наливайка повстанні 1594-

96. Під час Берестейського собору 1596 виступав проти укладення унії з Римом. Був управителем друкарні
в Дерманському монастирі (1602-05), згодом -священика Острозі (1607, 1612). Належав до Острозького
літературного гуртка, в який входили видатні українські культурно-освітні діячі, зокрема, Г. Смотрицький, В.
Суражський, X. Бронський, Клирик Острозький та ін. Помер в Острозі (тепер Рівненська обл.). Н. - автор
“Проповідей про Івана Златоустого” (1607), “Октоіх, сиріч осмогласник” (1603-04), “Лікарство наоспалий
усмисл человечий” (1607), віршів та передмов до перекладів, що видавались у Дермані та Острозі.
НАЛИВАЙКО СЕВЕРИН (бл. 1560-11.4.1597)-козацький ватажок кін. 16ст., керівник козацького повстання
1594-1596 в Україні і в Білорусі. Н. у Гусятині (тепер Тернопільська обл.) у родині ремісника-кушніра. В
молоді роки перебував на Запоріжжі, брав участь у походах запорожців проти турків і татар. Згодом служив,
як сотник надвірної хоругви, у князя К. Острозького. В 1594 Н. залишив службу і організував на
Брацпавщині загін нереєстрованих козаків. Влітку 1594 козацький загін здійснив вдалий похід у Молдавію
проти турків і татар, захопивши зброю та коней. Отримавши військову допомогу із Запорізької Січі, Н. у
жовтні 1594 очолив народне повстання на Брацлавщині (див. Наливайка повстання 1594-96). Після
запеклих боїв з польськими військами у Правобережній Україні і в Білорусії повстанці, керовані Н., були
змушені відступити у Лівобережну Україну. Навесні 1596 біля м. Лубен на р. Солониця козацьке військо
оточила польська армія. Після двох тижнів оборони під час заколоту було вбито одного з керівників
повстання Г. Лободу, а 28.5.(7.6.). 1596 підступно схоплено і видано полякам Н., Г. Шаулу, Шостака та ін.
керівників повстання. 11.4.1597 Н. після страшних тортур було страчено (четвертовано) у Варшаві.
НАМІСНИЦТВО - 1) Найвища адміністративно-територіальна одиниця місцевого управління. Запроваджена
“Установленням про губернії” (1775), Було утворено 34 Н., в тому числі на території України: Харківське
(1780), Київське і Чернігівське (1781), Катеринославське (1783), Брацлавське, Подільське і Волинське (1793).
Очолював Н. намісник, що мав надзвичайні повноваження від царя і на якого покладалося здійснення
урядових, військових справ та адміністративного, судового, поліцейського і фінансового управління. За
указом “Про новий поділ держави на губернії” 1796 Н. було ліквідовано. 2) Орган місцевого управління,
запроваджений в 1849 у 9 австрійських коронних краях, у т.ч. у Галичині. Очолював Н. призначений
імператором намісник. Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польські магнати, які вороже ставилися
до українського населення краю. Галицьке Н. поділялось на департаменти, кількість яких протягом другої
пол. 19 ст. коливалась від 8 до 17. На поч. 20 ст. їх кількість зросла, і в 1908 галицьке Н. налічувало 24, а в
1912 - 37 департаментів. При Н. існувало чимало інших різних установ, безпосередньо йому підлеглих,
через які воно здійснювало як акти центральних органів влади та управління, так і свої власні директиви. Н.
припинило свою діяльність у жовтні 1918 в зв'язку з перемогою національно-демократичної революції в
Галичині і створенням Західно-Української Народної Республіки.
В. Кульчицький (Львів).
НАПОЛЕОН І БОНАПАРТ (Наполеон Бона-парт; 15.8.1769-5.5.1821)-видатний французький полководець,
політичний і державний діяч, перший консул Французької республіки (1799-1804), імператор Франції (18041814 і березень-червень 1815). Н. в Аяччо на о. Корсіка.
В 1779-84 і 1784-85 навчався у військовому коледжі в Брієнні та військовій школі у Парижі. З жовтня 1785
розпочав службу в армії в чині молодшого лейтенанта артилерії. Перебуваючи під впливом ідей Великої
Французької революції, в 1792 вступив у Якобінський клуб. У грудні 1793 за розробку плану здобуття Тулону,
який захопили монархісти і англійські війська, дістав чин бригадного генерала. 5.10.1795 Наполеон
придушив монархістський заколот в Парижі. В 1796-97 командував французькою армією, що розгромила
сардінські та австрійські війська в Італії. В 1798-1801 за ініціативою і під безпосереднім керівництвом
Наполеона (1798-99) була зроблена невдала спроба завоювання французькими військами Єгипту. Після
повернення з Єгипту до Франції (серпень 1799), Наполеон при підтримці промислової буржуазії здійснив 1011.11.1799 (18 брюмера VIII року) державний переворот, який встановив режим консульства. З 18.5.1804 імператор Франції. У внутрішній політиці проводив заходи спрямовані на зміцненя французької держави.
Ліквідувавши самоуправління, запровадив систему префектів, мерів та їх підлеглих, які призначалися
зверху. В економічній політиці сприяв розвиткові промисловості та торгівлі. За особистою участю Н. І Б. були
розроблені цивільний (1804), торговельний (1807) і кримінальний (1810) кодекси. В зовнішній політиці Н. І Б.
прагнув забезпечити воєнно-політичну і економічну гегемонію Франції в Європі, здобути перемогу в боротьбі
з Великобританією за світове торгівельне і колоніальне панування. В ході воєн з антифранцузькими
коаліціями держав (в різні періоди в коаліціях брали участь Австрія, Великобританія, Прусія, Росія, Швеція)
французька армія під командуванням Н. І Б. здобула перемоги під Маренго ( 1800), Аустерліцом (1805),
Йеною (1806), Ваграмом (1809), внаслідок яких територія наполеонівської імперії охоплювала фактично всю
Західну і Центральну Європу. В червні 1812 Н. І Б. розпочав похід у Росію, який завершився невдачею і
майже повною загибеллю його армії. Західна Волинь (Ковельський, Володимирський, Луцький і частина
Дубенського повітів) була єдиним регіоном України, що їх зайняла наполеонівська армія. На Волині
союзники Н. І Б. (поляки, саксонці й австрійці) розгромили 3-ю російську армію під командуванням ген.
А.Тормасова. У воєнно-політичних планах Н. І Б. певне місце займала Україна. Н. І Б. звернув увагу на
українську проблему, слідуючи традиційній французькій політиці щодо України (підтримка планів П. і Г.
Орликів, таємні контакти з К. Розумовським, виступи в 1795 у Конвенті на захист прав козацької нації).
Політичні плани французького імператора щодо України в період підготовки російської кампанії 1811-12
передбачали відокремлення українських земель від Росії й поділ їх на три частини: Правобережна Україна

відходила до Великого Герцогства Варшавського (без Волині, яка була обіцяна Австрії за воєнну допомогу у
війні проти Росії), у Лівобережній і Пд. Україні планувалося створити дві держави, т.зв. наполеоніди під
протекторатом Франції (план був розроблений графами А.-М. Бланом де ля Нольтом д'Отерівом і Г. М. де
Монгейяром). Одна з них мала існувати в межах Чернігівщини і Полтавщини, друга “наполеоніда” - на Пд.
Україні в межах Катеринославщини, Донечини, Херсонщини, Таврії і Криму, Українське дворянство було
незадоволене планами Н. І Б. стосовно.передачі Правобережжя Польщі і це зумовило його лояльне
ставлення до російської влади під час воєнної кампанії Н. І Б. у Росії. Частина українських дворянських кіл,
яка притримувалася проросійської орієнтації, сприяла формуванню козацьких кавалерійських частин на
допомогу регулярній російській армії (всього було сформовано 22 полки загальною чисельністю бл. 25
тис.чол.). Крім того, у складі російської армії воювало бл. 75 тис. українців як ополченці. У Бородінській битві
1812 брали участь Охтирський, Одеський, Чернігівський, Київський і Тернопільський полки. Оскільки воєнні
формування викликали особливий інтерес українських патріотів, то згодом ці полки були направлені за
кордони України. Підчас воєнної кампанії 1813-14 армія Н. І Б. нанесла ряд поразок військам шостої
антинаполеонівської коаліції (Австрія, Англія, Прусія, Росія, Швеція), однак у вирішальній Ляйпцігській битві
1813 наполеонівські війська були розбиті. Після вступу союзницьких військ у квітні 1814 у Париж Н. І Б. 6.4.
зрікся престолу. Переможці зберегли йому титул імператора і передали в управління о. Ельбу. В 1815
зробив спробу повернути владу, але, зазнавши поразки в битві під Ватерлоо (18.6.1915), Н. І Б. вдруге зрікся
престолу (22.6.1815). Був засланий на о. Св. Єлени, де і помер. У 1840 прах Н. І Б. перевезено до Парижа, в
Будинок Інвалідів. У групі охорони Н. І Б. на о. Св. Єлени Росію представляв генерал де Бальмен, дядько
приятеля Т. Шевченка - Я. де Бальмена.
В. Гордієнко (Львів)
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:06 | Повідомлення # 3
НАРБУТ ГЕОРГІЙ (Юрій) ІВАНОВИЧ [25.2.(9.3).1886 - 23.5.1920] - визначний український художник-графік.
Н. на хуторі Нарбутівці біля Глухова (тепер Сумська обл.). Початкову художню освіту здобув самотужки. В
1906-17 жив у Петербурзі. Деякий час вчився в І. Білібіна і М.Добужинськото. В 1909 удосконалював
майстерність у Мюнхені. Після повернення в Петербург став членом мистецького об'єднання “Мир
искусства”. В 1910-12 працював над ілюстраціями до казок Г.-X. Андерсена, байок І. Крилова, народних
казок. Будучи добрим знавцем українського стародавнього мистецтва і геральдики, Н. виконав безліч гербів,
ілюстрував або оформлював Малоросійський Гербовник (В. Лукомського і В. Модзалевського, 1914), “Герби
гетьманів Малоросії” (1915), “Старовинна архітектура Галичини” (Ю. Лукомського, 1905), “Стародавні садиби
Харківської губернії” (1917) та ін. Н. кожного літа приїздив в Україну до Глухова, де вивчав пам'ятки
української старовини. Свій герб Н. підписав “Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні,
старшинський син, гербів і емблем живописець” (1912). Уберезні 1917 переїхав до Києва. У вересні 1917став
професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, а з грудня 1917 (за ін. дан., з лютого
1918) - її ректором. В цей період Н. виконав цикл українських державних паперів - банкноти, поштові марки,
грамоти. Згодом співпрацював з журналами “Наше минуле”, “Зорі”, “Солнце Труда”, “Мистецтво” та ін. До
учнів і послідовників Н. належать М. Кірнарський, П. Ковжун, Р. Лісовський, Л. Лозовський, А. Середа.
Померу Києві.
“НАРОД” - український двотижневик соціалістичного напрямку. Видавався у 1890-1895 І.Франком та М.
Павликом. Виходив у Львові (січень1890 - жовтень 1892), Коломиї (до серпня 1894) і знову у Львові (до
серпня 1895). 31890 до 1893 - орган Русько-Української Радикальної Партії. До 1892 на сторінках видання
переважала літературно-культурницька тематика. Пізніше -більшість матеріалів торкалася суспільнополітичних проблем, зокрема, національного питання в Австро-Угорській і Російській імперіях, розвитку
соціалістичного руху в Європі тощо. Серед співробітників були М. Драгоманов, Є. Левицький, С. Данилович,
В. Будзиновський. З виданням співпрацювали Леся Українка, В. Стефаник, О. Кобилянська, Л. Мартович, А.
Кримський, Н. Кобринська та ін. Тут вперше друкувалися останні праці М. Драгоманова “Чудацькі думки про
українську національну справу” (1892) та “Листи на Наддніпрянську Україну” (1893), а також перші розділи
“Ukraina iredenta” Ю. Бачинського.
Д. Кушплір (Львів).
“НАРОДНА ВОЛЯ” - таємна революційна організація народників -терористів, що виникла в серпні 1879
внаслідок розколу “Землі і Волі”. Керівним центром “Н. В.” був Виконавчий комітет у Петербурзі, до складу
якого входили А. Желябов, О. Михайлов, М. Морозов, С. Перовська, В. Фігнер, М. Фроленко та ін. В Україні
місцеві групи “Н.В.” діяли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Ніжині та ряді ін. міст. Загальна кількість членів
“Н.В.” налічувала в 1881 бл. 500 осіб. Програмні та статутні основи “Н.В.” були викладені в документах:
“Програма Виконавчого комітету”, “Підготовча робота партії”, “Програма робочих членів партії “Народна
Воля”. Народовольці оголосили себе соціалістами і народниками. Вони проголошували право народу на
землю, виступали за розвиток общинних основ і місцевого самоуправління. Своїми найближчими цілями
“Н.В.” вважала підготовку політичного перевороту, повалення самодержавства і перехід влади до народу.
Народовладдя мали проголосити Установчі збори, соціалістичні за складом. Більшість народовольців не
визнавали прав національних меншин в Російській імперії. Деякі з маніфестів і декларацій “Н. В.” були
підготовані українською мовою. Серед провідних членів організації були українці, зокрема, А. Желябов, М.
Кибальчич та ін. Практична діяльність партії поділялась на пропагандистську і руйнівну. Вся пропаганда
підпорядковувалась популяризації серед населення ідеї “демократичного політичного перевороту як засобу
соціальної реформи”. Програма руйнівної діяльності зводилась до індивідуального терору, в якому

народовольці вбачали головний метод боротьби з урядом. Поступово всі зусилля організація спрямув ала
на підготовку вбивства царя, з успішним здійсненням якого вона пов'язувала надії на захоплення влади. В
1880-81 народовольці здійснили кілька невдалих замахів на Олександра II. У 1881 керовані С. Перовською
терористи вбили Олександра II. Однак очікуваного революційного виступу в країні не сталося. Виконавчий
комітет звернувся до нового царя з листом, в якому вимагав скликання “представників від усього російського
народу для перегляду існуючих форм державного і суспільного життя”. Народовольці висунули умови, на
яких організація погоджувалась припинити терор: амністія за політичні злочини, загальне виборче право,
свобода слова, преси, зібрань. Уряд відповів репресіями. Організатори і виконавці замаху (А. Желябов, С.
Перовська, М. Кибальчич, Т. Михайлов, М. Рисаков) були зарештовані та страчені. Намагання Г. Лопатіна і
В. Фігнер відновити організацію (1883) успіху не мали. Не дало результату й об'єднання окремих
народовольських гуртків на з'їзді 1885 у Катеринославі. Після невдалої спроби групи О.Ульянова
організувати вбивство Олександра III 1(13).3.1887 діяльність терористичних організацій припиняється.
Представники українського народницького руху в основному не підтримували “Н.В.”, хоча на поч. 1880-х рр.
В. Мальований, М. Коцюбинський і І. Карпенко-Карий встановили контакти з народовольцями і допомагали
групам “Н.В.”. М. Драгоманов написав декілька статей, в яких критикував народовольців за використання в
політичній боротьбі методів терору.
Т. Полещук (Львів).
“НАРОДНА ВОЛЯ” - політична організація галицьких москвофілів (русофілів), створена в 1923 членами
лівого крила “Русского Исполнительного Комитета” у Львові. Відстоювала радянофільські тенденції в
політичному житті Західної України. До провідних діячів “Н.В.” належали К. Вальницький, К. Пелехатий. В
1926 об'єдналась з Українським Селянсько-Робітничим Соціалістичним Об'єднанням "Сельроб”. У 1927
створила самостійну партію - “Сельроб-Лівицю”. В 1921-25 у Львові видавала російською мовою щотижневу
газету “Воля Народу” (з 1924 виходила українською мовою; гол.редактор - К.Вальницький).
НАРОДНА РАДА - 1) Українська політична організація у Галичині. Заснована 24.10.1885 у Львові
галицькими народовцями під керівництвом Ю. Романчука. В серед, 1890-х рр. лідери народовців, зокрема,
О. Барвінський, В. Навроцький, Ю. Романчук прийшли до висновку про необхідність заснування власної
політичної організації. Новостворена організація повинна була продовжувати традиції Головної Руської Ради
та ідейно протистояти москвофільській-руській Раді (“Русская Рада”). Незабаром після створення Н.Р.
видала програмну відозву до “Русинів Галицької землі”. Н.Р. стояла на позиціях єдності галицьких та
наддніпрянських українців та окремішності українського народу від поляків і росіян. Ставлячи собі за мету
захист конституційних прав українського населення краю, діячі Н.Р. вимагали поділу Галичини на дві
частини - східну (українську) і західну (польську). Друкованими органами Н.Р. були газети “Батьківщина” і
“Діло”. В 1899 Н. Р. виступила одним із засновників Української Національно-Демок-ратичої Партії.
2) Парламентська опозиція у Верховній Раді України в 1990-94. Сформувалась з членів Демократичного
блоку в українському парламенті у кін. травня 1990. До складу Н.Р. увійшло 125 депутатів. Найбільше
представників було від Києва - 17, Львівської обл. - 24, Івано-Франківської обл. -11, Харківської обл. - 10.
Головою Н. Р. обрано І. Юхновського, заступниками -Л. Лук'яненка, Д. Павличка, О. Ємця, В. Філенка,
секретарем - Л. Танюка. У прийняті політичних рішень протистояла консервативній компартійній
парламентській більшості т.з. групі 239 (“За суверенну Радянську Україну”). Виступаючи за здобуття
Україною економічної і політичної самостійності, Н.Р., значною мірою, сприяла прийняттю Декларації про
державний суверенітет України (16.7.1990) та Акту проголошення державної незалежності України. Н.Р.
послідовно відстоючи національні інтереси, прагнула домогтись затвердження українським парламентом
рішень, які б започаткували етап реального становлення України як великої європейської держави.
О. Сухий (Львів).
НАРОДНА САМООБОРОНА-селянське ополчення, створене австрійським урядом і Головною Руською
Радою в кін. 1848 на Підкарпатті (округи Самбір, Стрий, Станіславів та Коломия). Завданням Н.с. був захист
українського населення від нападів угорських повстанців. До загонів Н.с. належали всі чоловіки (виключно
українці) у віці 20-50 років. Територія, яку охоплювала Н.с., була поділена на округи по 10-14 сіл в кожному.
На чолі округу стояв надкомендант, якому підпорядковувались десятники і сотники. У кожному селі постійно
чергувала озброєна варта і зв'язкові. Деякі округи мали свої кінні загони, а Станіславівська округа - також і
артилерію. До самооборони входили бл. 50 тис. ополченців. У кін. 1849, після придушення угорського
повстання, Н.с. була ліквідована.
НАРОДНА УКРАЇНСЬКА РАДА - українська політична організація, створена в 1929 у Празі (Чехія). До
складу НУР входили представники чехо-словацького центру УПСР, Селянської Спілки, Українського
Робітничого Союзу. Ставила собі за мету досягти координації діяльності всіх українських політичних сил в
еміграції для відновлення української державності. НУР не визнавала умов Варшавського договору 1920 і
стояла в опозиції до політичної лінії, яку проводив Уряд УНР в екзилі. До провідних діячів організації
належали М. Шаповал (голова), С. Шелухин (заст. голови), Н. Григоріїв (ген. секретар), С. Довгаль, В.
Пеґрів, С. Русовата ін. У 1939 припинила існування.
НАРОДНИЙ ДІМ у Львові - одна з найстаріших культурно-освітніх установ в Галичині. Ідею створення Н.д.
вперше висловив 15.6.1848 на засіданні Головної Руської Ради священиків Л.Трещанівський. В листопаді

1849 на звернення Головної Руської Ради австрійський уряд передав для побудови Н.д. місце, де стояв
зруйнований в листопаді 1848 Львівський ун-т. Будинок Н.д. в його сучасному вигляді було збудовано за
проектом арх. В. Шмідта в 1851-64 на пожертвування українського населення Галичини. При Н.Д. діяли
культурно-освітні товариства та установи. У Н.Д. працювало товариство і редакція Галицько-Руської
Матиці, що займалося просвітницькою роботою та видавало науково-популярні літературні та шкільні
підручники. З 1862 у приміщенні Н.Д. знаходились перша українська академічна гімназія та інтернат. У 186476 у великому залі Н.Д. виступав Народний Руський Театр. У складі Н.Д. діяла велика бібліотека, створена
відомим українським істориком і лінгвістом А. Петрушевичем, історико-археологічний та природничий
музей. В 1914-15 під час окупації Галичини російськими військами частина бібліотеки була вивезена до
Росії, а в 1918 загинула нумізматична колекція. В роки польської окупації Західної України діяльність Н.Д.
обмежувалася музейно-архівними справами. В 1883-1914 щомісяця видавався офіційний орган Н.Д. “Вісник Народного Дому”, а з 1921 - періодично. Після 1939 Н.Д. був ліквідований органами радянської
влади, а його збірки передано до бібліотеки АН УРСР та львівських музеїв. За зразком Н.Д. у Львові
створювались Н.Д. у містах і селах всієї Галичини.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:07 | Повідомлення # 4
НАРОДНИЙ КОМІСАРІАТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ (НКВС; рос. назва - Народный Секретариат Внугренних
Дел, НКВД) - одне з виконавчо-адміністративних відомств уряду СРСР, що діяло з листопада 1917 до
березня 1946. Створений 7.11.1917. З 1919 існував в УСРР (у першому більшовицькому уряді в Україні був
Народний Секретаріат внутрішніхсправ, очолювала Є. Бош) як республіканський орган, хоч фактично
підпорядковувався НКВС РСФРР (згодом - СРСР). НКВС відав справами внутрішньої і місцевої
адміністрації, охороною громадського порядку, реєстрацією актів громадського стану, таборами примусової
праці, в'язницями тощо. Справами державної безпеки та репресіями проти противників більшовицького
режиму займалась ВЧК (створена в грудні 1917), в 1922-24 - Державне політичне управління (ДПУ, рос.
назва - Государственное политическое управление, ГПУ), а в 1924-34 - ОДПУ (Об'єднане державне
політичне управління, рос. назва - Объедененное государственно - политическое управление, ОГПУ). Після
утворення СРСР НКВС УСРР з 1924 діяв як республіканський орган, здійснюючи суто адміністративні
функції. Республіканські комісаріати були ліквідовані в 1930 з передачею їхніх завдань ін. комісаріатам. У
1934 було утворено союзно-республіканський НКВС (що означало, що НКВС УСРР був уже підпорядкований
безпосередньо Москві) з включенням до нього ОДПУ. З цього часу НКВС СРСР став головним органом
масового політичного терору. В липні 1934 були сформовані основні адміністративні підрозділи НКВС державної безпеки (рос. -ГУГБ), виправних трудових таборів (рос. ГУЛАГ), прикордонних і внутрішніх військ
(ГУПВО), робітничо-селянської міліції та пожежної служби (ГУПО). При ньому було створено “особое
совещание” у складі наркома (спочатку Г. Ягода -липень1934-вересень 1936; М. Єжов - до грудня 1938; з
грудня 1938 - Л. Берія), його заступників та прокурора СРСР, яке мало право застосовувати в
адміністративному порядку висилку, заслання, ув'язнення в концтаборах і т.д. Навесні 1941 з НКВС виділено
органи державної безпеки (політична поліція) в окремий (теж союзно-республіканський) Народний комісаріат
державної безпеки (НКДБ), восени того ж року їх об'єднали, а в 1943 знову поділили як окремі наркомати.
19.3.1946 НКВС перейменовано на Міністерство внутрішніх справ (МВС). НКВС за час свого існування став
символом політичного терору й винищення серед усіх шарів населення, особливо діячів літератури,
мистецтва, науки, зокрема на Україні, де злочинний сталінський терор досяг апогею, в результаті якого була
майже повністю знищена інтелігенція українського народу.
Т. Марискевич (Львів).
НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ (НРУ, Рух) - громадсько-політична організація, з 1993 - політична партія в
Україні. В кін. 1988 в середовищі відомих українських письменників, науковців і колишніх правозахисниківдисидентів виникли ідея створення національної громадсько-політичної організації - Народного Руху України
за перебудову. Вперше проект програми майбутньої масової громадської організації України було
надруковано 16.2.1989 в газеті Спілки письмен-ників України“ Літературна Україна”. 8-10.9.1989 в Києві
проходив Всеукраїнський установчий з'їзд НРУ. З вітальним словом до його учасників звернувся О. Гончар.
З доповіддю “Про діяльність оргкомітету та завдання Народного Руху України за перебудову” виступив
голова оргкомітету письменник В. Яворівський. Головою Руху було обрано письменника І. Драча. У
прийнятій з'їздом Програмі НРУ обстоювалось питання відродження української мови і культури,
порушувались екологічні проблеми, що повстали перед Україною, особливо, після аварії на Чорнобильській
АЕС, вказувалось на необхідність проведення демократизації політичної, економічної і соціальної системи
республіки. Особливий наголос робився на необхідності забезпечення прав національних меншостей і груп
в Україні (невипадково чимало росіян, євреїв та представників ін. етнічних груп приєднались до Руху). В цей
період Рух нараховував бл. 280 тис.членів. З березня 1990 видавав друкований орган - “Народну Газету”.
Наймасштабнішою акцією, організованою Рухом, став “живий ланцюг”, проведений 21.1.1990 на честь
річниці ЗлукиУНР і ЗУНР в 1919, який продемонстрував силу новоствореної організації та солідарність
українців. В акції прийняло участь за офіційними дан. бл. 450 тис,чол. (за неофіц. дан., бл. 5 млн. чол.).
Дальшим кроком на шляху зростання Руху і його впливу на громадсько-політичні процеси в Україні стала
робота Других Всеукраїнських зборів Народного руху України, що відбулися в жовтні 1990. Другі
Всеукраїнські збори Народного руху України заслухали і обговорили доповідь голови Руху І. Драча
“Політична ситуація на Україні і завдання Руху”. Збори внесли зміни та доповнення до Програми Руху,
доповнення до Статуту Руху і обрали керівні органи Руху. Проте наступний період в історії Руху був
позначений кризою самовизначення. Деякі його лідери (зокрема, І. Драч, Д. Павличко та М. Горинь)

виступали за збереження Руху як об'єднання демократичних організацій та партій, першочерговим
завданням якого було б створення тривкої політичної бази для розбудови нової Української держави. На їх
думку, Рух повинен був перейти від політики опозиції діям уряду та президента до співробітництва з ними.
Інша група членів організації, очолена В. Чорноволом, доводила, що оскільки нова держава, як і раніше,
повністю контролюється старою комуністичною номенклатурою, справжні реформи будуть неможливі, поки
вона не буде усунена від влади. В. Чорновіл та його прихильники закликали до перетворення Руху на
опозиційну політичну партію. Ці розбіжності призвели до розчарування багатьох його членів і різкого
скорочення чисельності організації. На III Всеукраїнських зборах Народного Руху України (лютий-березень
1992), щоб уникнути розколу НРУ, обрано трьох співголів організації - І. Драча, М. Гориня та В. Чорновола.
Вищим керівним органом Руху став обраний зборами Центральний провід. На IV Всеукраїнських зборах
Народного Руху України (грудень 1992). Рух фактично перетворився на політичну партію. Збори
абсолютною більшістю голосів проголосували за рух як “незалежну громадсько-політичну організацію”.
Єдиним головою НРУ було обрано В. Чорновола. Згодом з НРУ вийшла група членів, які заснували окрему
організацію під назвою Всенародний Рух України (ВНРУ; голова - Л. Скорик). У 1993 V Збір НРУ проголосив
Рух партією. В даний час організація, очолювана В. Чорноволом, нараховує близько 55 тис. членів.
Т. Марискевич (Львів).
НАРОДНИЙ СЕКРЕТАРІАТ - виконавчий орган Тимчасового ЦВК Рад України. Сформований у Харкові
17(30). 12.1917 російськими і місцевими більшовиками як український радянський уряд на противагу до
Української Центральної Ради та Генерального Секретаріату УЦР-УНР. Складався з 12 секретарів:
торгівлі і промисловості (Артем - Ф. Сергеев), фінансів (В. Ауссем), внутрішніх справ (Є. Бош), міжнародних
справ (С. Бакинський), народної освіти (В. Затонський), продовольчих справ (Е. Лугановський), судових
справ (В. Люксембург), у справі праці (М. Скрипник), земельних справ (Є. Терлецький), у військових справах
(В. Шахрай). Пізніше до складу Н.е. увійшли: Я. Мартьянов, І.Кулик, Ю. Коцюбинський. Протягом деякого
часу уряд не мав голови і засідання Н.с. вела Є. Бош. Н.е. перебував у Харкові (грудень 1917- січень 1918),
Києві (лютий 1918), Полтаві і Катеринославі (березень 1918), Таганрозі (квітень 1918). Влада Н.с. була
малоефективною і маловпливовою. Зокрема, командуючий всіх більшовицьких збройних сил в Україні В.
Антонов-Овсієнко підкорявся тільки наказам Раднаркому Росії, до складу якого він входив. Після укладення
Берестейського миру 1918 і зміни воєнно-політичної ситуації в Україні, більшовицьке керівництво
намагалось створити видимість незалежності радянського уряду в Україні, щоб недопустити відновлення
влади Центральної Ради. В березні 1918 на Другому Всеукраїнському з "їзді Рад Україна проголошувалася
незалежною від Росії радянською республікою та було проведено реорганізацію Н.с. До його складу увійшло
більше українців, зокрема, Є. Неронович, Г. Лапчинський, Г. Клименко, І. Кулик. Головою Н.с. став М.
Скрипник. 7.3.1918 у цей “кишеньковий” уряд було введено В. Антонова-Овсієнка як секретаря військових
справ і верховного головнокомандуючуго військами УНР. Єдиним завданням, яке покладалося московським
центром на Н.с. у цей період стало забезпечення максимально швидкого вивезення з України на схід
продовольства і матеріальних цінностей. Н.с. існувавдо 18.4.1918, коли ЦВК Рад України і Н.с. було
реорганізовано у Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів
(існувало до липня 1918).
Змістом всього існування Н.с. як окремого радянського уряду, було, насамперед, намагання Раднаркому
легітимізувати пряму агресію більшовицької Росії проти Української Народної Республіки. Власне з метою
максимальної дезорієнтації українського населення, в першу чергу селянства, цьому органові дано назву
“секретаріату” (у противагу.до Генерального Секретаріату УНР) та для означення маріонеткового
більшовицького утворення в Україні збережено назву “Українська Народна Республіка”.
НАРОДНИЦТВО - ідеологія і громадсько-політичний рух, що охопив вихідців із дворянства та різночинної
інтелігенції Російської імперії у 60-х - 80-х рр. 19 ст. Представники цього напряму виражали інтереси
селянської демократії, поєднуючи радикально-буржуазно-демократичну і антифеодальну програму з
ідеалами утопічного соціалізму. В основі ідеології Н. лежала містична віра в російське селянство як носія
“вищої життєвої мудрості”. У 60-х рр. 19 ст. ідеї “селянського соціалізму” активно пропагував М. Огарьов. У
кін. 60-х - на поч. 70-х рр. теоретичним обгрунтуванням ідеї некапіталістичного шляху розвитку стає
суб'єктивна соціологія (П. Лавров, М. Михайловський та ін.), яка рушійною силою суспільного прогресу
вважала “критично мислячі особистості”, тобто інтелігенцію. У 80-ті рр. в Н. отримав розвиток “економічний
романтизм" (В. Воронцов, М. Данієльсон та ін.), представники якого виходили із протиставлення типів
економічної еволюції Західної Європи і Росії. Народники-економісти намагались довести безперспективність
капіталістичного розвитку Росії й необхідність переходу до “народного виробництва” - некапіталістичної
індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства. Найвідомішими ідеологами Н. у 1870-і
рр. були М. Бакунін, П. Лавров і П. Ткачов. Вони розглядали особу російського селянина як зберігача давніх
засад юбщинної" власності (“миру”) і саме в цьому вбачали можливість переходу Росії до соціалістичних
відносин, обминаючи етап капіталістичного розвитку. Вважаючи російського селянина “природженим"
соціалістом, М. Бакунін закликав молодь готувати народне повстання проти трьох головних ворогів:
приватної власності, держави, церкви. На думку окремих дослідників, Н. було просякнуте месіанською
свідомістю, успадкованою частково від слов'янофілів, котрі твердили про почуття вини дворянина перед
селянством за гріхи предків-кріпосників (В.Осінський, С. Перовська, А. Желябов, С. Нечаев, П. Ткачов та ін.).

Н. об'єднувало людей, що належали до різних політичних напрямів, часто дуже різних. Так одні, скажімо,
підтримували теорію непротивлення злу насильством (М. Муравський), інші закликали до нової пугачовщини
(М. Бакунін).
У 60-х рр. 19 ст. народники виявляли себе спорадично (групи М. Чернишевського, С.-Нечаєва, П.
Ткачова). В обстановці піднесення демокричної інтелігенції у 70-х рр. почали діяти численні народницькі
гуртки. Відзначались серед них чайковці, які існували у Петербурзі, Москві, Одесі, Києві. Чайковці перейшли
від революційного просвітництва до підготовки “ходіння в народ", виношуючи плани селянської революції у
Росії. Такої ж тактики дотримувалися учасники гуртка “лавристів” у Петербурзі, гуртка братів Жибуньових в
Україні, члени “Київської Комуни". В 1874 почалося “масове ходіння в народ" (у селянство) демократичної
інтелігенції. “Похід у народ" повинен був організувати перші соціалістичні суспільно-господарські клітини.
“Ходіння у народ" в 1874 було охоплено, за офіційними даними, 37 губерній європейської Росії, у т. ч. майже
всі українські губернії. Заклики селянства до бунту проти уряду не дали бажаних для народників наслідків.
На кінець 1874 царська влада заарештувала понад тисячу пропагандистів-народників. Найактивніших з них
було засуджено за процесом 193 (1877-78). Численні організації різних напрямів (“чайківці", “лавристи",
“бакуністи" та ін.) російських народників діяли й в Україні в 60-х рр. У Києві діяв гурток “чайківців” (1872-74),
“Київська Комуна" (1873-74), гурток “бунтарів”, у Одесі народників з 1872 очолював Ф. Волховський.
Народницькі організації діяли і в Харкові, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві. В 1876 народники створили
революційну організацію “Земля і Воля”. Своїм головним завданням вона вважала підготовку селянського
повстання, визнавала можливість особливого (некапіталістичного соціально-економічного розвитку Росії,
основою якого мала стати сільська община). В практичній роботі “Земля і воля” перейшла від “летючої”,
“бродячої” пропаганди до створення осілих поселень революціонерів у південно-східних приволзьких
губерніях, однак ці спроби зазнали невдачі. В Україні у 1875-76 найбільшу активність виявив гурток
“південних бунтарів” (В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І. Бохановський, Л. Дейч та ін.). Члени цього
гуртка за допомогою селянських бойових загонів планували розпочати повстання. У 1877 “південні бунтарі”
намагалися створити у Чигиринському повіті таємну організацію серед селян для підготовки повстання,
однак її незабаром розгромила поліція (див. Чигиринська змова 1877).
Більшість народників, поступово переглядаючи свої бунтарсько-анархістські погляди, приходила до
визнання необхідності політичної боротьби проти самодержавства. Головну увагу вони зосереджували на
організації терористичних актів. Взимку 1877-78 у Києві почав діяти гурток В. Осинського, члени якого
здійснили ряд терористичних акцій проти представників царської адміністрації. Незгоди між прихильниками і
противниками нового методу боротьби особливо загострилися в 1879. Спроби уладнати їх у тому ж році на
з'їздах у Липецьку і Воронежі виявилися невдалими. Частина народників, які стояли на позиціях здобуття
для Росії політичної свободи через терор, здійснюваний невеликою законспірованою організацією взяла
назву “Народна Воля”; інші учасники з'їзду створили організацію “Чорний Переділ”, котра ставила завдання
мирного вростання народників у народну масу. Остання течія опісля перетворилася у легальне
народництво, яке існувало аж до 1917. Чорнопередільці (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, Й.
Аптекман, М. Попов та ін. (прагнули дотримуватися старої, землевольської програми і тактики. Але й вони
фактично відмовилися від пропаганди на селі і зосередили головну увагу на пропаганді серед робітників. У
Києві чорнопередільці Є. Ковальська і М. Щедрін організували “Південноросійський робітничий союз” (180081). Невдовзі частина чорнопередільців приєдналася до “Народної Волі”, а частина емігрувала за кордон. Г.
Плеханов заснував у Женеві організацію російських марксистів групу “Визволення праці” (1883). “Чорний
Переділ” фактично припинив своє існування.
Більш активну діяльність розгорнула “Народна Воля”. В Україні народовольські організації і групи існували
у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та ін. містах. У лютому 1878 в Києві здійснено замах на товариша
прокурора Котляревського; у травні 1878 Г. Попко вбив жандармського ад'ютанта Гейкіна; у липні 1878 біля
Харкова зроблено спробу визволити з ув'язнення Войнаральського, засудженого в процесі 193-ох; у липні
1878 в Одесі під час суду над І. Ковальським виникли вуличні сутички з поліцією; у лютому 1879 у Харкові
вбито губернатора князя Куропаткіна та ін. Після вбивства народовольцями у березні 1881 Олександра II
царизм перейшов у відкритий наступ. Судові процеси 80-х рр. (“процес 20-ти” 1880, “процес 14-ти” 1884 та
ін.) довершили розгром організації. Народовольці намагалися відродити свою організацію. На поч. 80-х рр.
основним районом їхньої діяльності стала Україна. Тут ще діяли гуртки військово-революційної організації
“Народна Воля” на чолі з М. Ашенбреннером. У 1885 в Катеринославі проведено з'їзд південних народовців.
Однак відродити “Народну Волю” було вже неможливо.
До лав російських народників належало багато українців (Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І.
Рашевський, В. Малинка, М. Кибальчич, С. Перовськата ін.), але вони майже не цікавилися визвольними
прагненнями поневолених Росією народів і не вважали їх з погляду інтересів “революції” вартими уваги.
Лише інколи російські народники вживали українську мову в пропагандистських цілях (зокрема, відозва Ф.
Волховського “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків”, 1875). Поруч з російським народницьким рухом
існувала окрема народницька українська течія. Українські народники-хлопомани, радикальні українофіли
наголошували на своєрідності психіки українського народу, його побуту й господарства. Коли російські
народники намагались показати соціалістичні нахили російського селянина, хлопомани підкреслювали
індивідуалізм українського селянства. Українське народництво ставило своїм завданням культурницьку
працю серед населення, тоді як російське народництво зверталось до культурницької роботи у 80-х рр., що

було вже показником пригасання їхнього руху. Культурницька праця розумілась українськими народниками
як національна. Народники мали вплив на українських письменників другої пол. 19 ст. - Панаса Мирного, М.
Коцюбинського, І. Карпенка-Карого, П. Грабовського, І. Манжуру та ін. Видатні представники галицького
суспільного руху -О.Терлецький, М.Павлик., І.Франко сприяли розповсюдженню творів народників. Під
впливом ідей Н. перебували історики - О. Єфименко, О. Левицький та ін. Українські народники здійснили
спробу організуватись у радикально політичній площині, як от “Братство Тарасівців”. З'явились твори, де
звучав національно-революційний клич (“Українська марсельєза” В. Мальований). Українські народники, на
відміну від російських вважали релігійність ідеальною прикметою селянина і оспівували її в поезії
(“Великдень” І. Манжури). З українським Н. був пов'язаний артільний рух, теоретичні засади якого розробив
Ф. Щербина в роботі “Южнорусские артели и артельные формы хозяйства”. У 1890-х рр. М. Левицький
ставив своїм завданням утворення артілей. Національні ідеї у народницько-демократичних рухах в Україні у
1880-90-х рр. відстоювали М. Левицький, Б. Грінченко, Т .Осадчий. Радянська історіографія критикувала їх
за “буржуазний лібералізм”, оскільки вважали, що народники були у 80-90-х рр. 19 ст. головною перешкодою
поширення марксизму в Росії.
О. Сухий (Львів).
Дата: Четвер, 10.07.2014, 13:08 | Повідомлення # 5
НАРОДНІ ЗБОРИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ - назва псевдопредставницького органу Західної України, який
радянська влада використала для узаконення анексії, захоплених у вересні 1939 Червоною Армією,
західноукраїнських земель. 22.10.1939 було організовано вибори до НЗЗУ, які проходили в умовах суворого
контролю з боку радянських органів влади і більшовицьких спецслужб. До НЗЗУ було обрано 1994 депутати.
Народні Збори зібрались 26-28.10.1939 у Львові. На зборах було проголошено встановлення радянської
влади у Західній Україні та прийняття її до складу СРСР. НЗЗУ обрали комісію у складі 66 осіб, яка передала
декларації зборів Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР. Після цього пропагандистського акту НЗЗУ
припинили свою діяльність. Абсолютну більшість делегатів НЗЗУ в наступні роки було репресовано.
НАРОДОВЦІ-суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60-х рр.
19 ст. у Галичині. Сформувалася на противагу консервативній політичній течії -москвофільству, в основі
якого лежала культурна і політична переорієнтація частини української інтелігенції, особливо, духовенства,
на Російську імперію. Народовецький рух виник на грунті ідей національного відродження, започаткованих
“Руською Трійцею” та Кирило-Мефодіївським Братством, і сформувався під впливом творчості Т.
Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Н., виходячи з того, що українці - це окрема нація, яка проживала на
території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української
мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності Н. проводили значну культурницьку роботу
ліберального напряму. Організаційними центрами народовського руху стали редакції журналів- “Вечерниці”
(1862-63), “Мета” (1863-64), “Нива” (1865), “Русалка” (1866). До Н. належали переважно представники
української інтелігенції-письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Група письменників, педагогів і
громадських діячів, зокрема, С. Воробкевич, В. Шашкевич, К. Климкевич, Ф. Заревич, К. Горбаль, Д.
Танячкевич, К. Устиянович - організували на зразок київської Громади студентські та учнівські організації
(громади) у навчальних закладах Галичини. Через діяльність громад, в яких їх учасники вивчали українську
літературу та історію, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, влаштовували літературні вечори і
концерти, Н. прагнули пробудити національну самосвідомість в української молоді. Використовуючи нові
конституційні закони, прийняті австро-угорським урядом, Н. заснували ряд культурно-освітніх товариств
“Руська Бесіда” (1861), а при них - український театр (1864), “Просвіту” (1868). Вони відкривали читальні,
бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави
та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 у Львові, при фінансовій і моральній підтримці меценатів з
Наддніпрянської України, виникло Літературно-Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892
реорганізувалося в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. Поштовхом до початку активної політичної
діяльності Н. стали вибори 1879 до галицького сейму, на яких українці, очолювані москвофільською Руською
Радою, змогли послати тільки трьох своїх представників у галицький сейм. Нову роботу Н. розпочали з
видання двох політичних часописів: “Батьківщина” (1879) і “Діло” (1880). Серед керівництва цих видань були
головні ідеологи Н.- В. Барвінський, В. Навроцький, О. Огоновський, Ю. Романчук, А. Вахнянин, Д.
Гладилович та ін. У 1885 Н. створили нову політичну організацію - Народну Раду. Наростаючий український
національно-визвольний рух, в якому основну роль відігравали Н., загострення відносин між АвстроУгорщиною і Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських
відносин у Галичині. В 1890 лідери Ю. Романчук, С. Сембратович, О. Барвінський при посередництві В.
Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка
отримала назву “Нової ери”. Від імені уряду намісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька
депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити
три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у
Львівському ун-ті, отримати право на створення страхового товариства “Дністер” та ін., видання
українською мовою урядової газети “Народний Часопис”. За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені
частини Н. заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив “нову еру” у польськоукраїнських відносинах у Галичині. В 1890 значна частина Н. об'єдналась в Русько-Українську Радикальну
Партію, яка різко засудила політику “нової ери” і продовжила опозиційну боротьбу. В 1894 радикально
настроєна частина Н. на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опозиції. На позиціях “нової ери” залишився
митрополит С. Сембратович і невелика група Н, на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули

гасло “Краще щось, ніж нічого”. Це крило Н. пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію. В 1899
основна маса Н. з частиною радикалів утворили Українську Національно-Демократичну Партію (відіграла
основну роль в уряді ЗУНР). З 1919 ця партія отримала назву - Національно-Трудова Партія.
Під впливом українців Галичини народовецький рух розгорнувся на Буковині і Закарпатті. В серед, 1880-х
рр. у діяльності народовецьких організацій на Буковині (“Руській Бесіді” і “Руській Раді”) активну участь
брали Ю. Федькович, Є. Пігуляк, І. Тимінський, О. Попович та ін. Національно-культурне відродження на
Закарпатті в кін. 19 - поч. 20 ст. відбувалось під ідеологічним впливом Н., ідеї якого відстоювали такі
визначні громадсько-політичні діячі на цих українських землях, як Л. Чопей, А. Волошин, Ю. Жаткович, Г.
Стрипський та ін.
НАСТАС (Анатас) КОРСУНЯНИН (рр. н. і см. невід.) - перший священик Десятинної церкви у Києві. В 988
брав участь у хрещенні киян,сприяв поширенню християнства. На думку деяких істориків, створив перший
літописний звід у Києві бл. 996.
НАТІЇВ О. (р. н. невід. - п. 1919) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Осетин за
національністю. Підчас Першої світової війни 1914-18 - офіцер російської армії. З 1917 - на службі в Армії
УНР. У березні 1918 Н. був призначений командиром Запорізької дивізії, а згодом - Запорізького Корпусу.
Відзначився в боях з більшовиками під Полтавою і Ромоданом. У серпні 1918 за планом командування
Збройних Сил Української Держави дивізія Н. мала бути переправлена на Кубань і, звільнивши край від
більшовиків, сприяти входженню до складу України. План не вдалося здійснити через виступ Директорії
УНР. Військові здібності та відданість справі незалежності України високо цінували сучасники. В 1919
сформував у Батумі Закавказький Добровільний Кіш. Загинув у боротьбі з більшовиками.
НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. Т.ШЕВЧЕНКА (НТШ) - науково-культурна громадська організація, що довгі
роки виконувала функції всеукраїнської академії наук. Засноване у Львові в грудні 1873 (спершу - як
Літературно-Наукове Товариство ім. Шевченка) завдяки спільним зусиллям національне свідомої інтелігенції
з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане
слово в Російській імперії. Фінансовою основою для створення послужили двадцять тисяч австрійських крон,
пожертвуваних Є. Милорадович. Фундаторами товариства також виступили О. Кониський, Д. Пильчиків, М.
Жученко, С. Качала. Метою товариства було “вспомагати розвою руської (малоруської) словесності”.
Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874-85), С. Громницький (1885-86), Д. Гладилович (188692). У перше десятиліття діяльність товариства мала скромний характер: його коштом вийшли два річники
журналу “Правда” та “Дослідження у галузі руської мови” (1880, нім. мовою) О. Огоновського. З 1885
товариство перебрало видання журналу “Зоря” (виходив до 1898), який став всеукраїнським літературним
органом і поширювався (після заборони 1894 -нелегально) у Наддніпрянській Україні. Наприкінці 1880-х рр. у
середовищі Київської громади (серед т. зв, австрофілів на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським) визріла
ідея перетворення товариства у виключно наукову установу. У Галичині цю ідею підтримала група
народовців (“новоерівців”) на чолі з О. Барвінським, яка задля досягнення культурно-просвітних цілей ішла
на компроміс з польськими та австрійськими урядовими колами. Відповідно до цього плану, у 1892
товариство перейменовано у НТШ. Головним завданням реорганізованого товариства було “плекати та
розвивати науку і штуку в українсько-руській мові, зберігати та збирати всякі пам'ятки старинності і предмети
наукові України-Руси”. Утворено три секції - історично-філософську, філологічну, математичноприродознавчо-лікарську. Секції формували комісії. Розпочалась організація бібліотеки і музею НТШ. З 1892
почав виходити головний друкований орган товариства - “Записки НТШ” (ред.і тому Ю. Целевич, 11-IV т. О.
Барвінський). Першими головами товариства були Ю. Целевич (1892-93) і О. Барвінський (1893-97).
Період найбільшого розвитку НТШ розпочався в 18943 переїздом до Львова М. Грушевського. У 1894 він
очолив історично-філософську секцію, а з 1897 був обраний головою НТШ. З 1895 став редактором “Записок
НТШ” і перебрав на себе всю видавничу діяльність товариства. За час його головування НТШ видало бл.
800 томів наукових праць, зокрема, 112 томів “Записок”. М. Грушевський заініціював низку інших
періодичних видань: “Хроніка НТШ” (тт. 1 -74,1900-39), “Збірник історично-філософської секції НТШ”(тт. 117,1898-34; у цій серії вийшло вісім томів (1898-1913) його “Історії України-Руси”), “Збірник філологічної
секції” (тт. 1-23, 1898-1937), “Збірник математично-природничо-лікарської секції” (тт. 1-32,1897-1939),
“Жерела до історії України-Руси” (тт. 1-22, 1895-1924), “Українсько-руський архів” (тт. 1-15, 1906-21),
“Етнографічний збірник” (тт. 1-40, 1895-1929), “Студії з поля суспільних наук і статистики” (тт. 1-5, 1909-38) та
ін.
Крім М. Грушевського, вийнятково велику роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли І.
Франко та В. Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі
видання, зокрема, випускали у 1898-1905 “Літературно-Науковий Вісник” та керували Українською
Видавничою Спілкою. За їх ініціативою у 1898 була проведена реформа статуту НТШ, згідно з яким звання
“дійсного члена” товариства присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Відповідно до цього у
1899 був вибраний перший академічний корпус учених - членів НТШ у складі 32 чоловік, як із
західноукраїнських, так і східноукраїнських земель. Окрім українських учених у склад товариства 1903-14
було прийнято 19 членів-чужоземців, науковців зі світовим ім'ям - А. Єнсена, Я. Бодуена де Куртене, О.
Брюкнера, В. Бехтерева, О. Пипіна, О. Шахматова та ін.
Питання про дальше удосконалення організаційної структури стали у центрі дискусій, які точилися в НТШ

у 1899-1913 і допровадили до затяжної кризи. За цими дискусіями крилися ідейно-політичні та особисті
розходження серед дійсних членів товариства. У результаті загострення конфлікту в 1913 М. Грушевський
полишив посаду голови НТШ. Після його відходу обов'язки заступника голови НТШ виконували С.
Томашівський (1913-18) та В. Щурат (1919-21). У міжвоєнну добу головами НТШ були В. Щурат (1921-23), К.
Студинський (1923-32), В. Левицький (1932-35), І. Раковський (1935-39). Масштаби діяльності товариства
значно зменшилися великою мірою внаслідок розгрому, вчиненого російськими військами під час окупації
Львова (1914-15) та через репресії польського окупаційного режиму. Польська влада позбавила товариство
права видання українських шкільних підручників, що було одним із основних джерел його прибутків та
організації університетських курсів для українських студентів. Кількість видань за міжвоєнний період
зменшилося до бл. 350 назв. Незважаючи на це, товариство продовжувало розбудовувати свою академічну
структуру. Відповіддю на заборону польської влади вести роботу зі студентською молоддю стало створення
та діяльність під проводом НТШ Львівського (таємного) Українського Університету. Збільшено кількість
комісій, утворено окремі науково-дослідницькі інститути, започатковано нові серійні видання - “Стара
Україна” (1924-25), “Сьогочасне й минуле” (1939), “Лікарський вісник” (тт. 4-17, 1920-39; видання НТШ з
1926), “Збірник фізіографічної комісії” (тт. 1-7, 1915-38). Продовжувалось видання “Записок НТШ”, які
поділялись на дві серії - “Праці історико-філософської секції” (ред. І.Крип'якевич, 1924-37) та “Праці
філологічної секції” (ред. К. Студинський, 1925-29),Я. Гординський ( 1935), В. Сімович (1937). НТШ було
ініціатором двох капітальних видань - “Української Загальної Енциклопедії” (тт. 1 -3, 1935, під ред. І.
Раковського) та “Атласу України і суміжних земель” (1937), підготованих географічною комісією НТШ на чолі
з В. Кубійовичем. Закордонними членами НТШ були обрані М. Планк, Д. Гільберт, Ф. Кляйн (всі - 1924), А.
Ейнштайн (1929) та ін. Всього з 1899 по 1939 НТШ нараховувало 333 дійсних члени (з них близько третини
становили закордонні члени), об'єднаних у три секції та 20 комісій. Крім цього, при НТШ діяли
Бактеріологічно-хімічний інститут та Інститут нормальної і патологічної психолої, три музеї: культурноісторичний, природоописний і музей історично-воєнних пам'яток. Бібліотека НТШ на 1.1.1939 нараховувала
73 тис. назв книжок у 200 тис, томах і являла собою найкращу збірку україніки-друків українською мовою та
друків, присвячених українознавству в інших мовах.
Творчий доробок НТШ з 1873 по 1939 становив 1172 томи різних видань, у т. ч. 943 томи серійних
наукових публікацій. Найважливіші досягнення були здобуті у галузі суспільних дисциплін: історії (праці М.
Грушевського та його учнів І.Джиджори, І. Крип'якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С. Томашівського та ін.),
філології та літературознавства (роботи М. Возняка, М. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинського, І.
Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, М. Зубрицького, Ф.
Колесси, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та ін.
НТШ належать безсумнівні заслуги у розробці української наукової термінології. Історична роль
товариства полягає у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень
членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння
(названо пізніше рентгенівським), синтез І. Горбачевським сечової кислоти, праці М. Зубрицького в галузі
теорії математики, внесок С. Рудницькогота В. Кубійовича у дослідження географії України та ін.
Активізація діяльності НТШ у міжвоєнну добу стала значною мірою можлива завдяки встановленню
контактів з Всеукраїнською Академією Наук (ВУАН), у першу чергу - завдяки спільним зусиллям К.
Студинського та М. Грушевського, який з 1924 керував кафедрою історії України історично-філологічного
відділу ВУАН. Членими ВУАН були обрані С. Смаль-Стоцький, В. Гнатюк, К. Студинський, І. Горбачевський,
С. Дністрянський, М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат. У свою чергу, членами НТШ стали академіки В.
Вернадський, Д. Багалій, А. Кримський, Д. Яворницький та ін. У 1927 К. Студинський та І. Свєнціцький взяли
участь у харківській конференції, яка затвердила новий український правопис. Цей правопис був
впроваджений у всі видання НТШ.
Кінець цій співпраці поклали репресії проти української інтелігенції у радянській Україні кінця 1920-30-х рр.
їхніми жертвами стали, зокрема, ті члени НТШ, які виїхали в УРСР у пошуках роботи або за ідейними
переконаннями (А. та І. Крушельницькі, С. Рудницький). Члени НТШ були позбавлені звання академіків. У
самій Галичині це привело до відставки з посту голови НТШ К. Студинського, якого звинувачено у співпраці з
радянськими репресивними органами. В умовах, коли Українська Академія Наук у Києві втратила
можливості розвивати незалежну українську науку, НТШ перебрало на себе цю функцію.
Після окупації Західної України радянськими військами НТШ було “добровільно” самоліквідовано 14.1.1
940, а його установи і майно передано АН УРСР. Частина членів НТШ врятувалася втечею у німецьку зону
окупації (І. Раковський), інші знайшли працю в інститутахльвівської філії АН України, деякі з них (Р. Зубик, К.
Студинський, П. Франко) були знищені органами НКВС.
Підчас німецької окупації відновлення діяльності НТШ не було дозволено. Засідання комісій та секцій
відбувалися таємно. Обов'язки голови НТШ виконував І.Боднар. У нелегальній діяльності НТШ брали участь
учені з Наддніпрянської України, які опинилися поза радянською територією - О. Оглоблин, Л. Окіншевич, Н.
Полонська-Василенко.
Після закінчення війни члени товариства, які знаходилися у західній зоні окупації Німеччини, відновили у
березні 1947 лояльність НТШ. Сьогодні на Заход існує чотири осередки товариства - у Франції, США, Канаді,
Австралії. Вони продовжили видання “Записок НТШ” (з 1947 по 1988 вийшло 52 томи). У 1949-93 НТШ

видало багатотомну “Енциклопедію Українознавства” (текстова частина: тт. 1-3 українською мовою, 194952), тт. 1-2 (англійською мовою, 1963-70; перший том перевиданий у 1982), словникова частина: тт. 1-10
(українською мовою, 1955-84), тт. 1-5 (англійською мовою, перероблена і доповнена 1985-93).
У жовтні 1989 на зборах ініціативної групи львівських учених відновлено НТШ у Львові. Головою
відновленого товариства обрано О. Романіва, вченим секретарем та редактором “Записок НТШ” -О.
Купчинського. 31990 до поч. 1995 зусиллями НТШ у Львові вийшли шість томів “Записок НТШ” (тт. 221-226),
розпочато перевидання десятитомної “Енциклопедії Українознавства”, проведено декілька наукових
конференцій тощо.
Я. Грицак (Львів).
НАУМЕНКО ВОЛОДИМИР (7.7.1852 -8.7.1919) - український громадсько-політичний педагогічний діяч,
вчений-філолог, літературознавець. Н. у м. Новгород-Сіверському Чернігівської губ. До 1873 навчався в
Київському унті св. Володимира. Після закінчення ун-ту тривалий час викладав у навчальних закладах
Києва. В 1905-14 - засновник і директор гімназії в Києві. Брав участь в українському національному русі.
Належав до активних членів київської Старої Громади, з 1875 - скарбник Громади. Протягом 1893-1906
редагував журнал “Киевская Старина”, в 1907 - часопис “Україна”. В 1914-17 Н. очолював Українське
Наукове Товариство. В березні-квітні 1917 Н. виконував функції заступника голови Української Центральної
Ради. В цей період Н. став одним з організаторів національної системи освіти в Україні. Влітку 1917 Н. був
призначений спочатку заступником, а згодом і куратором Київської шкільної округи. В 1917 вийшов з партії
кадетів і в кін. грудня 1917 Н, разом з Б. Беренговичем, А. Десницьким, В. Ігнатовичем, І. Кв'ятковським, С.
Кушакевичем, І. Лучицьким став ініціатором створення Української Федеративно-Демократичної Партії. В
період Гетьманату Н. очолював міністерство народної освіти в уряді С. Гербеля. В 1918-19 займався
науковою роботою в Українській Академії Наук. Влітку 1919 був заарештований більшовиками і
розстріляний. Автор праць: “Новеллы Бокаччо в южнорусском стихотворном пересказе 17-18 вв.” (1885),
“Слово о полку Игореве, как памятник дружинной поэзии” (1895), “Обзор фонетических особенностей
малорусской речи” (1889), “Нові матеріали для історії української літератури 19 ст.” (1919, 1924) та ін.
НАХИМОВСЬКИЙ ФЕДІР (р. н. невід. -п. 1758) - козацький старшина і дипломат. За походженням єврей. В
1708-09 за дорученням гетьмана І. Мазепи очолював українське посольство до польського короля С.
Лещинського. В 1709 змушений емігрувати разом з гетьманом. В 1720-21 виконував дипломатичні
доручення П. Орлика і Г. Орлика. До 1714 жив у Туреччині, згодом - у Швеції і Польщі, а з 1754 -у Криму.
“НАХТІГАЛЬ” (Спеціальний відділ “Нахтігаль”) -німецька назва бойового підрозділу (батальйону) Дружини
Українських Націоналістів, сформованого у 1941 (що існував в 1941-42). На поч. 1941 керівництво ОУН (Б)
через Р. Ярого досягле домовленості з представниками верховного командування німецької армії (В.
Канарісом І В. Браухічем) про створення української військової частини (під політичним керівництвом ОУН.).
В квітні 1941 розпочалось формування військового підрозділу двобатальйонного складу, який отримав назву
“Дружина Українських Націоналістів”. Керівництво ОУН ставило перед створюванним формуванням
завдання у випадку війни з СРСР взяти участь у військових операціях проти радянського режиму та сприяти
відновленню незалежної Української держави. Керівництво абверу, яке сприяло підготовці цих підрозділів,
присвоїло кожному підрозділу кодову назву - “Н.” і “Ролянд”. Набором батальйону “Н.” керувало бюро
ОУН(Б) у Кракові. Військовий вишкіл частини, особовий склад якої досягав 330 стрільців, проходив у травнічервні 1941 у Нойгамері (Сілезія, Німеччина). Командиром було призначено Р. Шухевича. З початком
радянсько-німецької війни 1941-45 у червні-серпні 1941 “Н.” разом з німецькими військами пройшов по
маршруту Львів-Тернопіль-Хмельницький, виконуючи охоронні функції - охорона мостів, залізних доріг,
промислових підприємтв, водосховищ тощо. Після проголошення у Львові 30.6. 1941 Акту про відновлення
Української держави батальйон було підпорядковано безпосередньо німецькому командуванню. В кін. липня
1941 “Н.” брав участь у боях з радянськими частинами в р-ні Браїлова (тепер Вінницька обл.). Просуваючись
на Схід, члени батальону вели націоналістичну пропаганду серед українського населяння і намагалися
створити українську адміністрацію у Юзвині (тепер Некрасове Вінницького р-ну Вінницької обл.), що
викликало певне занепокоєння у німецького командування. У серед. серпня 1941 “Н.” було відведено у
Нойгамер і розформовано (див. також “Ролянд”).
НАЦІОНАЛІЗМ - 1) У широкому розумінні слова: рух (і, відповідно, ідеологія), який проголошує націю однією
із найвищих цінностей, вважає, що нація повинна бути вільною і становити окреме політичне тіло
(автономію, або ж самостійну державу). Це завдання досягається або шляхом інтеграції (об'єднання)
національних територій, які користуються більшим або меншим ступенем політичної свободи (як Німеччина
у 19 ст.) або здобуттям (мирним або збройним шляхом) політичної самостійності нації, яка була
поневоленою у складі однієї (як Фінляндія, південноамериканські республіки) або декількох (як Україна,
Польща) держав. Розрізняють Н. державних і Н. недержавних націй, патріотичний і шовіністичний,
демократичний й інтегральний, територіальний та етнічний і т.д. 2) У вужчому розумінні слова вживається
для означення інтегрального шовіністичного, агресивного Н., який вимагає безумовного підпорядкування
особистості політичним інтересам своєї нації і ворожості до іншої нації. У цьому розумінні найчастіше
вживався радянською ідеологією та марксистськими і ліберальними теоретиками, істориками, соціологами
на Заході. У сучасних наукових працях все більше спостерігається тенденція до вживання Н. у широкому
розумінні.
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (Н-С) / Підкова Ігор
Сторінка 1 з 261232526»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика