Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 3«123»
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (А-М) / Підкова Ігор
Довідник з історії України (А-М) / Підкова Ігор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 12:28 | Повідомлення # 6
АНТОНОВИЧ ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ (псевдонім Войнаровський, Муха, Шельменко, Подорожній;
2(14).11.1877 - 1945) - український громадсько-політичний і державний діяч, історик мистецтва. Син
В.Антоновича. Н. в Києві. Вивчав історію італійського мистецтва та його зв'язків з Україною. 29.1.(11.2.)1900
А. разом з М.Русовим, Л.Мацієвичем, П.Андрієвським, О.Коваленком заснували у Харкові Революційну
Українську Партію. В 1902-03 редагував у Чернівцях газету “Гасло”, а в 1905 - у Харкові газету “Воля”. З
1912 А. викладав історію мистецтва у Київській мистецькій школі. Належав до Української СоціалДемократичної Робітничої Партії. З березня 1917 - активний член Української Центральної Ради, товариш
голови УЦР М.Грушев-ського. В жовтні 1917 А. за дорученням Генерального Секретаріату УЦР-УНР їздив до
Одеси, Херсону, Миколаєва з метою з'ясувати питання про можливість українізації Чорноморського флоту.
Після повернення у Київ був призначений генеральним секретарем, а 9(22).1918 - міністр морських справ.
18.1.1918 Мала Рада затвердила запропонований А. проект українського морського прапора, який
розробила Українська морська рада. Прапор складався з двох смуг - угорі жовта, внизу - синя; на синій золотий тризуб і хрест. В період Директорії УНР-міністр мистецтва в уряд В.Чехівського, голова
дипломатичної місії Української Народної Республіки у Римі і Празі. Брав участь у громадсько-мистецькому
житті України, був ініціатором заснування Державного драматичного театру (1918) і Державного народного
театру (1918-22). В 1921 А. став одним із організаторів Українського Вільного Університету. В 1928-30 і 193738 - ректор УВУ, в 1925-45 - голова Українського Історико-філологічного Товариства і директор Музею
визвольної боротьби України у Празі. Помер у Празі. Автор праць “Естетика виховання Т.Шевченка” (1914),
“Українське мистецтво” (1923), “Триста років українського театру 1619-1919” (1925) та ін.
АНТОНОВ-ОВСІЄНКО ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (9(21).3.1883-1938) - більшовицький військовий
діяч, дипломат, н. в Чернігові. Навчався в Воронезькому кадетському корпусі (1902-04), потім у
Петербурзькому юнкерському училищі. В 1903 вступив у РСДРП. У 1910 емігрував у Францію, де
співпрацював з меншовиками, згодом - член більшовицької партії. В листопаді 1917 обраний членом
комітету у військових і морських справах Раднаркому. Наприкінці листопада призначений командуючим
військами, які вели боротьбу проти Донського військового уряду ген. Каледіна. А.-О. брав участь у розробці
плану воєнних дій проти Української Народної Республіки. Цей план передбачав захоплення
більшовицькими військами Харкова, Полтави, Катеринослава і їх подальший наступ на Київ. В грудні 1917
А.-О., стягнувши до Харькова значну кількість військ; 13(26).12.1917 (за ін.даними - 9(22).12.) захопив місто і
перетворив його на центр антидержавних сил. Наприкінці грудня 1917 об'єднав більшовицькі війська у три
армійські групи під командуванням П.Єгорова, Р.Березіна та С.Кудинського. Командуючим цими військами
А.-О. призначив лівого есера М.Муравйова. Під час визволення Армією Української Народної Республіки
території України від більшовиків 7.3.1918 призначений за вказівкою Леніна головнокомандуючим
червоногвардійськими частинами в Україні, які мали завдання стримувати наступ австро-німецькоукраїнських військ і забезпечити вивіз з України матеріальних цінностей. Входив до складу маріонеткового
більшовицького уряду в Україні - Народного Секретаріату. В січні-червні 1919 командував Українським
фронтом, війська якого, складаючись в основному з російських червоногвардійців, здійснювали відкриту
агресію проти України (див. Українсько-більшовицька війна 1917-21). В 1922-24 - начальник політичного
управління Реввійськради. З 1924 А.-О. - на дипломатичній роботі. В 1925-33 - представник СРСР у ЧехоСловаччині, Литві та Польщі, пізніше - нарком юстиції СРСР. Розстріляний НКВС СРСР.
АОРСИ - союз сарматських племен. Велике племінне об'єднання А. під назвою “янь цай” згадує китайський
мандрівник Чжан-Цянь. В 2 ст. до н.е. кочовища А. розташовувались у степах між пн. берегом Каспійського
моря та Доном. За свідченням античних авторів (Страбона, Птолемея, Плінія) в руках А. був давній
торгівельний шлях з Українського Причорномор'я на Кавказ, в Індію, Середню Азію, Китай. Займались
кочовим скотарством. В 2 ст. н.е. А. увійшли до складу союзу сарматських племен на чолі з аланами.
АПОСТОЛ -1. За часів раннього християнства мандрівний проповідник християнського вчення. Іноді А. були
організаторами і наставниками місцевих християнських громад, до яких вони звертались зі своїми
посланнями. Ряд послань А. ввійшли у Новий Завіт. У Новому Завіті А. називають 12 учнів Ісуса ХристаПетро, Андрій, Яків Старший, Іоанн, Пилип, Варфоломій, Фома. Матфій, Яків Молодший, Леввіт-фаддей.
Сімон, Іуда Іскаріот, ідо них приєднував себе Павло. 2. Частина Біблії, що містить опис діянь святих /
апостолів та їх послання. 3. “Апостол” - перша друкована книга в Україні. Видана у лютому 1574
І.федоровим у Львові. Пізніше “А.” видавався у Києві (починаючи з 1630), Львові (1639), Луцьку (1640),
Угорцях (1620).
АПОСТОЛ ДАНИЛО ПАВЛОВИЧ (4(14)121654-17(28).1.1734) - визначний український військовий
і
державний діяч
кін. 17 - 1 пол. 18 ст., гетьман Лівобережної України (1727-34). Походив з козацькостаршинського роду Апостолів. Н. в с.Великі Сорочинці на Полтавщині. Будучи полк. миргородським (16831727), брав участь у походах проти турків і татар. здобував фортеці Кизи-Кермен і Очаків. Під час -Північної
війни 1700-21 визначився в боях під Ерестофером в Лівонії (1701) та в битві під Варшавою (1705).
Прихильник незалежницької політики гетьмана І.Мазепи, один з активних учасників вироблення положень
українсько-шведського союзу. 25.10.1708 разом з українськими полками приєднався до шведської армії.
Проте в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач шведських військ в Україні, перейшов
на бік Петра І. В 1722 А. на чолі козацьких частин (10 тис. чол.) брав участь у складі російської армії у поході
проти Персії. Ставши одним з .найближчих співробітників наказного гетьмана П.Полуботка. разом із значною

частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською
колегією. Став ініціатором вироблення Коломацьких петицій 1723. Опозиційна діяльність української
старшини щодо російської політики в Україні привела до арешту наприкінці 1723 П.Полуботка, А.,
Я.Лизогуба, В.Журавського, Д.Володковського та цілого ряду інших старшин за наказом Петра І і ув'язнення
їх в Петропавловській фортеці. Влітку 1727 уряд Петра II, зважаючи на зростаючу напруженість російськотурецьких відносин і підготовку нової війни і прагнучи залучити на свій бік козацьку старшину, ліквідував
Першу Малоросійську Колегію і дозволив обрати нового гетьмана. 1.10.1727 на генеральній раді у м. Глухові
А. було обрано гетьманом. В 1728 новообраний гетьман їздив на коронацію Петра II. де подав петицію про
відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654. У відповідь на гетьманську петицію
російський уряд видав т. зв. “Рішительні пункти” 1728, які, ставши своєрідною конституцією Гетьманщини,
значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України. Зважаючи на реальні
обставини, А. взявся за проведення ряду управлінських і соціально-економічних реформ, які значно
упорядкували державне життя Гетьманщини. За гетьманства А. в 1729-31 було проведено т. зв. Генеральне
слідство про маєтності. Під час проведення дослідження на основі документів і повідомлень старших людей
було визначено і повернуто в державне користування рангові (державні землі, які були безпідставно
захоплені в приватне володіння). А. провів реорганізацію фінансової системи України, вперше встановивши
точний бюджет державних видатків, які складали 144 тис. крб.
Продовжував здійснювати судову реформу; в 1730 видав “Інструкцію українським судам”, де
встановлювався порядок апеляції у судових справах. А. вистоював інтереси укр. торгівлі, вимагаючи від рос.
уряду зміни дискримінаційної торговельної системи, запровадженої ще Петром І. На поч. 1728 А. зібрав у
Глухові представників купецтва і перед рос. урядом гостро поставив питання про скасування заборони на
експорт традиційних укр. товарів - зерна, воску, шкіри, прядива та ін. А., незважаючи на опір московського
уряду, відновив право призначати Генеральну Військову Канцелярію та полковників; значно зменшив
кількість росіян у своїй адміністрації; заборонив їм купувати землі в Україні, видавши українським
адміністративним органам наказ про матеріальне сприяння тим з них, хто бажав виїхати з України; обмежив
до шести кількість російських полків в Україні; перевів Київ з-під влади генерал-губернатора під юрисдикцію
гетьмана; домігся повернення під гетьманську владу запорожців, які з 1708 були змушені жити на території
Кримського ханства (див. Олешківська Січ), і дозволу на заснування в 1734 Нової Січі на р. Підпільній.
Помер і похований у с. Сорочинцях (тепер Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл.).
Гетьманування А. було спрямоване на захист державних прав українського народу та боротьбу з російським
впливом на Україну, чим тимчасово стримав процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської
імперії.
АПОСТОЛИ - український козацько-старшинський рід сер. 17 - поч. 19 ст. на Миргородщині. Представники
роду А. протягом 1659-1736 були полк. Миргородського полку. Данило А. (1654-1734) - гетьман Лівобережної
України з 1727 (див Апосюп Д), Павло А (р.н. невід -п. 1736) - миргородський полковник (1727-36), син
гетьмана Д.Апостола. Підчас російсько-турецької війни 1735-39 був смертельно поранений в бою з турками
під Гезлевом (тепер Євпаторія). Петро А. (р.н. невід. - п. 1758) - полковник лубенський (1728-57), син
Д.Апостола. В 1725-30 утримуваний у Петербурзі і Москві як заложник через недовір'я російського уряду до
його батька. Автор “Щоденника” (травень 1725 - травень 1727), написаного французькою мовою, який
переклав і видав російською мовою О.Лазаревський. “Щоденник” - цінне джерело для вивчення історії
Лівобережної України 18 ст. Після смерті в 1816 останнього представника роду Михайла А., прізвище А.
успадкував по матері Іван Муравйов-Апостол, батько одного з керівників декабристського руху та повстання
Чернігівського полку С.Муравйова-Апостола.
АРГАТ (грецьк. - робота, праця) - назва бідних козаків на Запорізькій Січі в 18 ст., які наймитували в
Молдавії, Волощині, Криму. А. брали активну участь у гайдамацькому русі 1730-60-х років. Деякий час до А.
належав керівник Коліївщини - М. Залізняк.
АРДАГАСТ (II пол. 6 ст.) - князь і полководець антів. Відомості про А. містяться в працях візантійських
істориків феофілакта Сімокагти і Феофана. В 583 здійснив вдалий похід у Візантію, під час якого дійшов
майже до Константинополя. На зворотньому шляху війська А. були розбиті візантійським полководцем
Коментіолою під Андріанополем. Протягом 592-93 вів воєнні дії на Дунаї.
АРКАС МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ (26.12.1852)7.1.1853 -13(16).3.1909) - український культурно-лсвітній
діяч, композитор і письменник. Н. в м. Миколаєві. Навчався в Одеській гімназії. В 1875 закінчив
Новоросійський (тепер Одеський) ун-т. В 1875-98 служив у морському відомстві в Миколаєві. Був знайомий з
П.Ніщинським, М.Кропивницьким, М.Лисенком. Відкрив на власні кошти народну школу з українською мовою
викладання (виразу заборонена владою). Один з засновників і голова “Просвіти” в Миколаєві. Серед
музичних творів А. - записи та обробки народних пісень, романси та дуети. Головний музичний твір А. опера “Катерина” на сюжет однойменної поеми Т.Шевченка, вперше поставлена М.Кропивницьким у Москві.
Автор популярної книги “Історія України-Руси” (1908).
АРМІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (Наддніпрянська Армія, Дієва Армія) - Збройні Сили УНР
в період українських національно-визвольних змагань 1917-21. Процес формування української армії
розпочався відразу після повалення царизму в Російській імперії в лютому 1917 та одночасно з
розгортанням національно-визвольного руху в Україні. 9(22).3.1917 у Києві за ініціативою М.Міхновського

відбулися перші збори українських офіцерів і солдатів російської армії, які звернулися до Тимчасового уряду
з домаганнями національно-територіальної автономії України і проголосили себе Тимчасовою Українською
Військовою Радою.
16.(29).3.1917 на нараді військових київського гарнізону було створено першу військову організацію Український Військовий клуб ім.гетьмана П.Полуботка. На цьому ж засіданні ухвалено приступити до
створення національної армії, розпочати формування українських добровільних полків і першому з них
присвоїти назву - Перший Український козачий ім. гетьмана Б.Хмельницького полк. Одночасно з військовим
клубом було утворено Український Військовий Організаційний Комітет, що мав безпосередньо займатись
формуванням національних збройних сил. 10.4.1917 у Києві відбулося віче українських солдатівфронтовиків, яке ухвалило вимагати від Тимчасового уряду створення української армії, виділення на
фронті солдатів-українців в окремі військові частини, формування в тилу полків, для яких державною мовою
була б українська. В квітні 1917 у Мінську утворилася Українська Фронтова Рада для військ Західного
фронту на чолі з С.Петлюрою. У травні 1917, незважаючи на опір російського командування, було
сформовано Український козачий ім. гетьмана Б.Хмельницького полк, командиром якого призначено сотника
Д.Путника-Гребенюка, згодом - підполк Ю.Капкана. Визначну роль у створенні української армії відіграли
Всеукраїнські військові з'їзди 1917. В травні 1917 на першому Всеукраїнському військовому з'їзді було
утворено Український Генеральний Військовий Комітет, який мав здійснювати керівництво усім українським
військовим рухом. Водночас зі створенням українських військових організацій і формуванням добровольних
полків проходив процес українізації тих фронтових частин російської армії, що складалася переважно з
українців. В царській армії на початку першої світової війни було мобілізовано не менше 4 млн. українців, які
по мірі поширення українського національного руху почали вимагати від російського командування
виділення їх у окремі військові частини. В серпні 1917 українізований 34 корпус російської армії під,
командуванням ген. П.Скоропадського був перейменований у Перший Український Корпус, а у вересні - з 6
російського армійського корпусу сформовано Другий Січовий Запорізький Корпус (ком.ген. Мандрика). На
поч. листопада 1917 українські старшини і солдати піхотного Фінляндського полку створили Гайдамацький
курінь під командуванням сотн. Пустовіта. Взимку 1917-18 деякі з цих частин брали участь в боях проти
більшовицьких військ на Лівобережній Україні] пір, час оборони Києва. Проте значна частина українських
військ (16 дивізій), які не були вчасно зняті з фронту урядом УНР, були розбиті більшовиками при спробі
пробитися в Україну або в атмосфері всезростаючої анархії серед частин російської армії,
самодемобілізувалися. У листопаді 1917 комендант київської воєнної округи полк. В.Павленко поклав
початок створенню української гвардії, сформувавши у Києві дві сердюцькі дивізії. Наприкінці 1917 з
полонених галичан у Києві був створений Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців. незабаром
перейменований в Курінь Січових Стрільців (з березня 1918 - полк). Ще в квітні 1917 розпочався процес
утворення частин Вільного Козацтва, які наприкінці 1917-поч. 1918 вели героїчну боротьбу проти
наступаючих червоногвардійських загонів, сформованих з робітників Петрограду і Москви, а згодом
продовжувало партизанську боротьбу на території, окупованій більшовиками. В листопаді 1917 для
управління всіма збройними силами України було сформовано Український Генеральний Військовий Штаб.
Наприкінці грудня 1917 перед початком українсько-більшовицької війни 1917-21 УНР з ряду причин
політичного і організаційного характеру не мала регулярної боєздатної армії. Тільки 3(16).1.1917 на засіданні
Малої Ради було прийняте рішення про створення народної армії, яке однак через опір частини
пробільшовицьки настроєних членів УЦР втілювалося в життя дуже повільно. Наприкінці січня - поч. лютого
1918 на підступах до Києва розгорнулися запеклі бої з наступаючими більшовицькими військами під
командуванням М.Муравйова, які рвалися до міста. Столицю України обороняли Гайдамацький Кіш
Слобідської України. Курінь Січових Стрільців, Помічний Студентський Курінь, курінь Вільного Козацтва,
полк ім. кошового К.Гордієнка, Окремий Чорноморський Курінь, Залізничний Курінь, Автопанцирний дивізіон
та ін. невеликі військові загони. Залишивши Київ, всі українські частини крім Гайдамацького Коша в р-ні
містечка Ігнатівці були об'єднані в Окремий Запорізький загін під командуванням ген. А.Присовського. чим
було покладено початок формуванню регулярної армії. Після укладення Берестейського миру 1918
27.2.1918 Армія УНР при підтримці німецьких частин розпочала наступ на Київ. В боях брали участь і
сформовані у німецьких та австрійських таборах з полонених українців Синєжупанників дивізія і КозацькоСтрілецька дивізія (див. Сірожупанників дивізія). В ході боїв Окремий Запорізький Корпус перейменовано у
Запорізьку дивізію, а з кін. березня - у Запорізький Корпус. 2-3.3.1918 місто було звільнено українськими
військами, і 7.3.1918 до столиці повернувся уряд УНР. Розвиваючи успішний наступ на Лівобережній Україні,
українські частини 9.4.1918 визволили Полтаву, а 19.4 - Харків. До кін. квітня 1918 вся територія України
була звільнена від більшовиків. 13.4.1918 за наказом військового міністра О.Жуковського Кримська група
Армії УНР. долаючи запеклий опір ворога, розгорнула наступ на Крим. 22.4.1918 республіканські війська
зайняли Джанкой, а незабаром Сімферополь і Бахчисарай. Проте подальший наступ українських військ було
зупиненно на вимогу німецького командування. У період Гетьманату німецько-австрійське командування в
Україні перешкоджало формуванню українських військових частин, демобілізувало Синєжупанників дивізію
та зменшило до розмірів кадрів Сірожупанників дивізію, роззброїло полк Січових Стрільців. У складі
української армії у цей період залишився Запорізький Корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію:
Запорізький і Чорноморський Коші. В липні 1918 було сформовано Першу Сердюцьку дивізію. На 1.11.1918
українська армія нараховувала 60 тис. чоловік. В листопаді 1918, під час повстання проти гетьмана П.Скоропадського, військові сили Директорії УНР складалися з Окремого Загону Січових Стрільців, під час боїв за
Київ реформованого в Осадний Корпус Січових Стрільців (див. Січові Стрільці), Запорізького Корпусу.

Дніпровської дивізії, Сірої дивізії і частин першої Сердюцької дивізії. Розбивши гетьманські частини в Мотовилівському бою 1918. республіканські війська 14.12.1918 зайняли Київ. В грудні 1918 Армія УНР, за
деякими даними, досягла 300 тис. чол. До її складу входили: Запорізький корпус. Окремий Загін Січових
стрільців, Дніпровська дивізія, Селянська, або Київська дивізія, Запорізька Січ, Волинська дивізія,
Подільська дивізія, Полк ім. І.Франка та інші невеликі військові частини. Начальником Генеральної булави
(штабу) Армії УНР був призначений полк. О.Сливинський, першим генерал-квартирмейстером (оперативні
справи) - ген. Дроздовський, другим (організаційні справи) - ген. М.Какурін. Після відходу українських військ з
Києва в лютому 1919 діяльність військового міністерства була припинена. Армією УНР керував від імені
Головного Отамана штаб, склад якого декілька разів змінювався. Наприкінці 1918 УНР опинилася в оточенні
ворожих фронтів. З півночі і сходу в Лівобережну Україну рвалися більшовицькі армії, Українське
Причорномор'я окупували війська Антанти і денікінці, на заході країни українським частинам протистояли
армії Польщі і Румунії. Молода українська дипломатія не змогла шляхом переговорів ліквідувати жоден з
цих небезпечних фронтів. В цих надзвичайно складних умовах командуванню Армії УНР не залишалось
нічого іншого, як вести воєнні дії проти інтервентів, в усіх чотирьох напрямках. В грудні 1918 було
сформовано 4 армійські групи - Лівобережну (команд, от. П.Болбочан). Північну (Правобережну: от.
В.Оскілко), Південну (ген. О.Греков) і Дністрянську. Найбільшу небезпеку для української держави становив
лівобережний фронт, де з поч. грудня 1918 без оголошення війни наступали московські війська під
командуванням В.Антонова-Овсієнка (див. Українсько-більшовицька війна 1917-21). В січні-лютому 1919
українські частини деякий час стримували більшовицький наступ, але під натиском в декілька разів
переважаючих сил ворога були змушені відступити. 5.2.1919 частини Армії УНР після триденних
кровопролитних боїв з російською Червоною армією залишили Київ. В березні-квітні 1919 Наддніпрянська
Армія, ведучи важкі оборонні бої, відступила спочатку на Правобережну Україну, а на поч. травня - на
Волинь і Поділля. Після п'ятимісячних боїв у грудні 1918 - травні 1919 проти більшовиків, військ Антанти і
Ю.ПІлсудського, в Армії УНР залишилось 15 тис. бійців. Внаслідок реогранізації, проведеної в травні 1919,
Армія УНР складалася з 5 армійських груп: Січових Стрільців (5 тис.чол.), Запорізької (3 тис. бійців).
Волинської (4 тис. бійців), групи полк. О.Удовиченка (1,2 тис.чол.) і групи Ю.Тютюнника (1,5 тис. бійців). На
поч. червня 1919 Дієва Армія, провівши ряд наступальних операцій проти більшовицьких військ, визволила
південно-східне Поділля і вийшла на лінію Староконстянтинів-Проскурів (тепер Хмельницький) - Кам'янецьПодільський. Таким чином було створено плацдарм для виступу Української Галицької Армії, яка під тиском
польських військ 16-18.7.1919 була змушена залишити територію Західноукраїнської Народної Республіки і
перейти р.Збруч. В липні на поч. серпня 1919 перед походом на Київ Армія УНР нараховувала 35 тис.
козаків і старшин, 177 гармат, 533 куплети, 9 бронепоїздів, 26 літаків). В більшовицькому запіллі з Армією
УНР взаємодіяли повстанські загони от. Зеленого. Сокола, Павловського, Шепеля та ін. заг. кількістю 15 тис.
повстанців. В серпні 1919 бойовими діями Армії УНР і УГА в ході спільного походу на Київ і Одесу керував
Штаб Головного Отамана (створений 11.8.1919). Начальником штабу було призначено ген. М.Юнаківа, його
заступником - ген. В.Кур-мановича. 31.8. 1919 українські війська увійшли у Київ. Одночасно до міста
вступили частини Добровольчої армії ген. А.Денікіна. Щоб не допустити збройного конфлікту між двома
противниками більшовиків, українське командування вирішило вивести свої війська з Києва і розмістило їх
на південному заході від міста. 24.9.1919, прагнучи припинити антиукраїнський терор, розв'язаний
блогвардійцями, і допомогти українському повстанському рухові, Директорія УНР оголосила війну
Добровольчій армії. Контрнаступ Армії УНР і УГА проходив у надзвичайно важких умовах - раптово вдарили
морози і в частинах спалахнула епідемія тифу. Позбавлені через блокаду Антанти ліків і санітарних
матеріалів, українські армії втратили бл. 70 відсотків особового складу. Крім цього, в середині жовтня,
скориставшись браком набоїв в українських частинах, денікінці прорвали фронт і захопили Брацлав, Гайсин,
Тульчин. За цих умов, всупереч волі президента ЗУНР Є.Летрушевича, Начальна Команда УГА 6.11.1919
уклала у Затківцях перемир'я з Добровольчою армією. В середині листопада 1919, втративши останнього
союзника, частини Наддніпрянської Армії потрапили в оточення більшовицьких, денікінських і польських
військ в р-ні Чорториї і Любара. 4.12.1919 на нараді членів уряду УНР і командування армії було вирішено
перейти до ведення партизанської боротьби проти окупантів. 6.12.1919 частини Армії УНР вирушили у
Перший Зимовий похід (див. Зимові походи Армії УНР 1919-1920 і 1921). Відразу після укладення
Варшавського договору 1920 між Польщею і УНР польські війська 25.4.1920 розпочали наступ на Київ.
Разом з польськими військами наступали частини Армії УНР у складі двох стрілецьких дивізій під
командуванням полк. М.Безручка і полк. О.Удовиченка. На поч. вересня 1920 після реорганізації українські
формування складалися з 7 дивізій: Запорізької, Волинської, Залізної, Херсонської, Січової, Київської,
Окремої кінної та кінно-гарматного дивізіону (див. Польсько-радянська війна 1920). У сер. жовтня 1920
частини Армії УНР, що налічували 25 тис. бійців, займали позиції по лінії Шаргород-Бар-Літин. З
підписанням 12.10.1920 у Ризі радянсько-польського перемир'я стратегічна ситуація для Армії УНР стала
надзвичайно складною. На протязі двох наступних місяців Армія УНР, вибиваючи всі наступальні операції
противника з великими для нього втратами, утримувала під своїм контролем значну частину Поділля. В
серед, листопада проти українських військ більшовицьке командування кинуло значно переважаючу їх у
кількісному відношенні Чотирнадцяту армію. 21.11.1920 наступ більшовицьких військ змусив українські
частини відступити у Галичину, де вони були роззброєні польською владою і інтерновані у таборах для
військовополонених. Дальші воєнні дії на території України велись у формі партизанської боротьби, якою
керував Повстанський штаб, очолюваний Ю.Тютюником. В листопаді 1921 частини Армії УНР здійснили
партизанський рейд по Правобережній Україні - Другий Зимовий похід (див. Зимові походи Армії УНР 1919-

20 і 1921). Інтерновані вояки Армії УНР після тривалого перебування у польських таборах для
військовополонених (Вадовіці, Каліш, Ланцуг, Стрілків. Петриків, Щеп'юрно та ін.) поступово перейшли на
становище політичних емігрантів. В 20-50-х роках значна частина колишніх козаків і старшин Армії УНР
стали учасниками українських національно-патріотичних організацій, збройних формувань (УВО, ОУН, УПА),
які воєнно-політичними засобами продовжували боротьбу за незалежність України.
АРПАДИ (Арпадовичі) -династія угорських князів (889-1001), потім королів (1001-1301). Заснована князем
Арпадом (бл. 890 - за ін. даними 889-907), який об'єднав угорські племена і заснував Угорську державу.
Найвизначніші представники А.: Стефан (Іштван 1) Святий (997-1038). перший король з династії А.,
запровадив християнство, здійснив ряд реформ: Ласло (Владислав І Святий - 1077-95) і Копоман (Кальман
Книжник; 1095-1116), за правління яких Угорщина досягає найбільшої могутності. В цей час (кін. 11 ст.) А.
починають загарбувати Закарпаття. В наступний період правління А. розпочався процес занепаду угорської
держави. Вже Андрій II (1205-35) змушений видати в 1222 Золоту буллу, яка містила значні поступки
магнатам і дворянству і посилювала феодальну роздрібленість Угорщини.А. мали родинні зв'язки з князями
Я.Мудрим, В.Мономахом, Ізяславом Мстиславовичем і Я.Осьмомислом. В 11-13 ст. вели загарбницькі війни
проти Галицько-Волинської держави.
АРСЕНИЧ МИКОЛА (псевдонім Михайло: 1910-23.1.1947) - український військовий діяч. Н. в Галичині. В 30х роках був активним учасником українського націоналістичного руху, член Союзу Української Студентської
Молоді в Польщі. В березні 1939 заарештований польською поліцією. На поч. другої світової війни був
звільнений з ув'язнення. 31942 - в Українській Повстанській Армії, згодом - Головний Провідник Служби
Безпеки УПА. Відзначився успішною боротьбою проти агентури радянських спецслужб в лавах УПА та
націоналістичного підпілля. Загинув разом з дружиною у бою з відділами МДБ.
АРТАНІЯ (Арсанія, Арта) - державне утворення в 8-9 ст. (у сх. слов'ян або на території сучасн. У країни).
Згадується арабськими та перськими географами (Джанхані, Аль-Балхі, Аль-істарі, Ібн-Хаукаль) поряд з
Куявією і Славією. Вела торгівлю з арабськими країнами. Одні дослідники ототожнюють А. з територією
антів, інші з Тмутараканню, Черніговом.
АРТЕМ (парт. псевдонім Сергеєва Федора Андрійовича: 6(18)3.1883-24.7.1921) - російський більшовицький
діяч. Н. в с.Глебово Фатезького повіту Курської обл. В 1902 вступив до РСДРП. В 1902-07 проводив
пропагандистську роботу в Україні, на Уралі, в Петрограді. Жив в еміграції в Китаї (1910-11) та Австралії
(1911-17). В липні 1917 - секретар обласного комітету більшовиків Донецько-Криворізького басейну. З
14(27).12.1917 до 18.4.1918 - член Народного Секретаріату, народний секретар у справах промисловості і
торгівлі. один з керівників КП(б)У.
В січні-березні 1918 - голова так зв. Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Вів активну боротьбу
проти державних органів Української Народної Республіки. В 1920- голова Донецького губвиконкому, в 192021 - секретар Московського комітету РКП(б), згодом голова центрального комітету Всеросійської спілки
гірників. Загинув під час катастрофи аеровагону.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 12:29 | Повідомлення # 7
АРХИПЕНКО ЄВГЕН (1884 - п. після 1955) -український політичний і державний діяч. За освітою агроном. В
1906-09 видавав українські журнали “Українське бджільництво” у Петербурзі та “Рілля” (1910) у Києві. А. був
одним з лідерів Української Народно-Республікан-ської Партії. В 1919-20 -міністр земельних справ в уряді
Б.Мартоса та міністр народного господарства в уряд В.Про-коповича. Наприкінці квітня 1919 разом з
членами Української Партії Соціалістів-Самостійників підтримував спробу державного перевороту, який
очолив отаман В.Оскілко. З 1921 перебував в еміграції. Видавав на Волині журнал “Український пасічник”. З
1944 жив у ФРН.
АРХИПЕНКО ОЛЕКСАНДР ПОРФИРОВИЧ (18(30).5.1887 - 25.2.1964) - видатний український скульптор і
живописець. Н. в Києві.
В 1902-05 навчався у Київському художньому училищі, звідки був виключений за участь в українському
студентському русі. В 1906 організував першу виставку своїх творів під Києвом. В 1907 вчився в
Московському училищі живопису, скульптури і архітектури, а з 1908 -у Паризькій мистецькій школі. В 1910
заснував власну мистецьку школу у Парижі, згодом - у Берліні та Нью-Йорку (1923-64). В 1921-22 з великим
успіхом пройшла ретроспективна виставка творів митця у Берліні. 31923 оселився у США. А.- один з
найяскравіших представників кубізму, конструктивізму і абстракціонізму. Залишив понад тисячу скульптур,
картин і творів живопису. Серед найвідоміших творів А. - “Адам і Єва” (1908), “Поцілунок” (1910), “Танок”
(1912), серія жіночих торсів (1909-16), портрети Т.Шевченка (1923-1935). Ф.ВІхтера (1923), І.Франка (1925),
“Диригент В.Менгельбург” (1925), “Мадонна” (1936), “Заратуштра” (1948), “Клеопатра” (1957), “Цар Соломон”
(1963) та ін.
АРХІМАНДРИТ - титул управителів великих чоловічих монастирів, ректоре духовних семінарій, керівників
духовних місій та монаших чинів. Вперше титул А. введено у християнській церкві в 5 ст., а у Київській Русі 312 ст. А. обирався пожиттєво з правом уживати мітру і жезл. В Україні було декілька А. - А. києвопечерський, почаївський та ін.
АСКОЛЬД (Оскольд) і ДИР - київські князі другої половини 9 ст. За деякими даними, нащадки Кия, за
іншими- дружинники Рюрика. В 860 очолювали Київську дружину під час походу на Константинополь за

правління імператора Михайла III. В багатьох джерелах згадується про хрещення А. і Д., а також за їх
князювання - частини населення Київської держави. За А. і Д. в 867 на Русь було вислано імператором
Василієм І і Константинопольським патріархом Ігнатієм (можливо Михайлом III і патріархом Фотієм) для
місіонерської діяльності єпископа і священиків, які створили єпархію. Констянтин VII Багрянородний
повідомляв про укладення в 873-74 (за ін. даними 875) договору між Візантією і Київською Руссю (князем
Аскольдом ). Є відомості, що А. і Д. вели боротьбу проти печенігів, дунайських болгар, уличів і древлян. За
літописними даними, були вбиті бл. 882 у Києві Олегом, який звинуватив їх в узурпації влади. За
твердженням літопису, А. поховано на Угорській горі (“Аскольдова могила”), а Д.-за церквою Орини (Ірини) у
Києві.
АСТАМАТІЙ (Астаматенко, Стаматенко) ОСТАФІЙ (р.н. невід. - п. 1678) - український державний діяч 5060-х років 17 ст. В 1654 за наказом гетьмана Б.Хмельницького організував митні кордони України. В 1675-77
А. був послом гетьманів П.Дорошенка і Ю.Хмельницького у Туреччині. В 1678 призначений
Ю.Хмельницьким наказним гетьманом. Через деякий час був запідозрений у протигетьманській змові,
заарештований і страчений.
АТЕЙ (р.н. невід. - п. 339 р. до н.е.) -скіфський цар. За повідомленнями Страбона. в 4 ст. до н.е. А.
зосереджував у своїх руках владу над більшістю скіфських племен Українського Причорномор'я. За
правління А.територія Скіфії простягалась від Дону до фракійських племен на Дунаї. Карбував власну
монету. А. вів війну проти царя Македонії Філіппа II, в ході якої і загинув. За А. почалося перетворення союзу
скіфських племен у народність, на думку більшості дослідників, виникла перша скіфська держава.
АТТІЛА (р.н. невід. - п. 453) - вождь племені гуннів (434-453; до 445 правив спільно з братом Бледою, тоді,
вбивши брата - самостійно). За часів правління А., гуннський союз племен з центром в Паннонії (сучасн.
Зах.Угорщина) поширив свою владу на сх. до Кавказу, на зах. - до Рейну, на пн. - до островів Датського
архіпелагу і пд. - за Дунай, і досяг найбільшої могутності. В 443, 447-48 здійснив ряд походів на територію
Східної Римської імперії та Ірану, примусив імператора до сплати щорічної данини у розмірі 21 тис. фунтів
золота. В 451 розпочав похід у Галію, але, як вважає історична традиція, в битві на Каталаунських полях
(тепер Шампань) А. був розбитий об'єднаною армією римлян, вестготів, франків, бургундів під
командуванням римського полководця Ф.Аеція. В 452 війська А. спустошили Пн. Італію, захопивши Аквілею.
Падую, Мілан, і підійшли до Риму. Після переговорів з папою Левом І, А. не став захоплювати місто, а
обмежився викупом. В 453 А. повернувся до Паннонії, де незабаром і помер. Після смерті А. його держава
розпалась. Частина дослідників ототожнює А. з полянським князем Києм (див. Кий. Щек, Хорив). гуннів - зі
слов'янським населенням Придніпров'я, а державу А. - з Великою Скіфією.
АФОН (Апон Орос, Айон Ора, Атос) - сх. виступ Халкідонського пів-ова в Егейському морі. Висота 1935 м
над рівнем моря. Ввантійський імператор Констянтин Погонат (правив в 668-685) віддав пів-ів А. у виключне
володіння монахів (ченців). В 8 ст. грецькі самітники (анахорети) створили на А. т.зв. чернечу республіку.
Перший монастир (Лавра) на А. був заснований в 962-63 греком Афанасієм. З часом на А. виникло 6л. 20
укріплених чоловічих монастирів, і він став відігравати роль великого релігійного центру православної
церкви. Перший руський монастир (Пантелеймонів) був закладений на А. в 1080 за візантійського
імператора Олексія Комнина. Доступ жінкам на А. було заборонено. Україна мала з А. тісні релігійнокультурні зв'язки. На А. перебували Антоній Печерський та і. Вишенський. Сьогодні А. - релігійний, науковий
і туристичний центр. Управління здійснюється представниками монастирів - т.зв. святою общиною. Вища
юрисдикція належить Константинопольському Патріарху. В монастирях А. зберігається бл. 10 тис. грецьких,
слов'янських, арабських рукописів, цінні мистецькі твори (починаючи з 9 ст.). Збірки до цього часу мало
досліджені.
АХМЕД I (1589-22.11.1617) - турецький султан (1603-1617). Воював проти Австрії (1593-1606), Польщі (1616)
та Ірану (1603-1211616-17). Під час правління А.І. у відповідь на тур.-татарську агресію на українські землі,
запорізькі козаки здійснили ряд вдалих морських походів на Туреччину і Крим. В 1614 козаки двічі
перепливали Чорне море і здобували турецькі мста Синоп і Трапезунд. Весною 1615 запорожці напали на
околиці Стамбулу, спалили гавань Архіокі. A.I на власні очі спостерігав вогняну заграву. В 1616 козаки під
проводом гетьмана П.Сагайдачного захопили Кафу, знищивши при цьому бл. 14 тис. турецьких вояків.
АХМЕД III (1673-1736) - турецький султан (1703-1730). Вів переговори з гетьманом І .Мазепою та П.Орликом
про надання військової допомоги Україні в боротьбі проти Російської імперії. В 1711 турецька армія під
командуванням A. Ill розбила московські війська на чолі з Петром 1 у битві біля Ясс на р. Прут. Уклав
Прутський мирний договір 1711. Вів війни проти Венеції (1714-18), Австрії (1716-18) та (рану з (1722).
Внаслідок війни з Австрією Туреччина втратила Банат і частину Волощини. А.ІІІ був усунений від влади
внаслідок повстання в Стамбулі на чолі з Патрона-Халімом.

БАБЕНКО ВІРА (1902 - 7.9.1921) - зв'язкова українських повстанських штабів на Катери-нославщині (тепер
Дніпропетровська обл.) Посланець окружного катеринославського штабу до уряду Української Народної
Республіки. Закатована більшовиками в Катеринославі.
БАБІЙ ІВАН (р.н. невід. - 25. 7.1934) -директор філії Академічної гімназії у Львові. Звинувачений
українськими націоналістичними колами у співпраці з польською окупаційною владою. Засуджений
революційним трибуналом Організації Українських Haціoнaліcтів дo смертної кари. 25.7.1934 убитий у
Львові бойовиком ОУН М. Царем.
БАГАЛІЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ (7.11.1857-9.2.1932) - видатний український історик та громадський діяч,
академік Всеукраїнської Академії Наук (з 1919). Народився у Києві в міщанській родині. Вищу освіту здобув
на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського ун-тів. Після закінчення Київського ун-ту і
проходження трирічної підготовки при кафедрі Б. у 1883 став доцентом кафедри російської історії Харківського ун-ту. а незабаром, у 1887 - екстраординарним професором цієї кафедри. У 1906-1910 обирався
ректором Харківського ун-ту. Впродовж 1906, 1910-1914 Російська Академія наук обирала Б. членом
Державної Ради. У 1914-1917- голова Харківської міської думи. У 1918- член комітету для заснування
Української Академії Наук і з 1919 -голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН.
Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової роботи, створення академічної бібліотеки. На
протязі 20-30-х рр. викладав історію України у Харківському та Полтавському ін-тах народної освіти,
очолював створену у Харкові науково-дослідну кафедру історії України, Інститут історії української культури,
Інститут Т.Шевченка, Центральне архівне управління УСРР. Брав активну участь у громадській діяльності і
був організатором вищої школи в Україні, двічі обирався головою Бюро секції наукових працівників- України.
Як історик Б. формувався під впливом поглядів свого вчителя В.Антоновича. У своїй концепції історичного
процесу був прихильником етнографічно-федеративно-обласних поглядів, яких дотримувався також
М.Костомаров.
Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України
15-18 ст. Першою значною його роботою була монографія “История Северской земли до половины XIV в.”
(1882). У 1883-1884 опубліковано: “Курс древнерусской истории до половиньі XIV в.”, який Б. читав у
Харківському ун-ті. Головними працями Б. є: “Очерки по истории колонизации й быта степной окраины
Московского государства” (1887), “Колонизация Новороссийского края й первые его шаги по пути культуры”
(1889), “Магдебургское право в Левобережной Малороссии” (1892), “Украинская старина” (1896), “Опыт
истории Харьковского университета” (т.І-І11893,1904), “История города Харькова” (спільно з Д.МІллером
1905-1906). “Історія Слобідської України” (1918), “Нарис української історіографії” (т.І-ІІ, 1923-1925),
“Український
мандрівний
філософ Г.С.Сковорода” (1926), “Нарис історії України на соціальноекономічному грунті” (1928).
Праці Б. побудовані на багатому джерельному матеріалі, значна частина якого вперше вводиться в
науковий обіг.
БАГГЕ (Бегге: Джон Піктон) (1867 - р. см. невід. ) - англійський дипломат. В 1905 преребував на консульській
службі в Російській імперії. з 1914 - британський консул в Одесі. 5(18)12.1917 призначений представником
Великобританії в Українській Народній Республіці.
БАДЕНІ КАЗИМИР-ФЕЛІКС (14.10.1846 - 9.7. 1909) - австрійський державний діяч, граф. італієць за
походженням. В 1888-95 - намісник Галичини. В 1890 став ініціатором укладення угоди з народовцями, яка
отримала назву “нова ера” і мала на меті стабілізувати українсько-польські відносини в Галичині. На основі
цієї домовленості галицьким українцям за підтримку політики австрійського уряду було надано декілька
місць в австрійському парламенті, збільшувалось число українських кафедр у Львівському ун-ті,
запроваджувався український фонетичний правопис, викривались три українські гімназії і Фінансові установи
“Дністер” у Львові та “Українська Щадниця” в Перемишлі, почала виходити українською мовою урядова
газета “Народна Часопись” (1890 - 1914). Однак ці поступки, запропоновані Б. і реалізовані австрійським
урядом не задовільнили політичних домагань більшості народовців, 1894 політика “нової ери” закінчилась
повним крахом. В 1895 -97 Б.- президент-міністр Австро-Угорщини. В 1897 Б. під час парламентських
виборів у Галичині розгорнув збройний антиукраїнський терор (криваві “баденівські вибори” ), в результаті
якого загинуло 10 чоловік, 29 поранено і кількасот зарештовано. З 63 депутатів вд Галичини було обрано
лише трьох українців. 28.11.1897 змушений був подати у відставку.
БАЙБУЗА ТИХОН ( рр.н. і см. невід. ) - козацький гетьман (1597-98). На поч.листопада 1598 очолив похід
запорожців під Перекоп. Проводив політику, спрямовану на досягнення компромісу з польським урядом, чим
викликав незадоволення запорожців і неєрестрових козаків. Вів боротьбу за гетьманство з Ф. Полоусом.
БАЗАВЛУЦЬКА СІЧ - Запорізька Січ. яка в 1652-1709 знаходилась на о. Чортомлик або Базавлук (див.
Чортомлицька Оч).
БАЗАР - село Народицького р-ну Житомирської обл. 17.11. 1921 в с. Малі Міньки поблизу Б. у ході другого
Зимового походу в бою з радянськими військами (9-та Кримська кавалерійська дивізія, командир Г.

Котовський) зазнала поразки Волинська група Армії УНР пщ командуванням ген.-хорунжого Ю.Тютюника
(див. Зимові походи Армії УНР 1919-201 1921). 2.11. 1921 (за ін. данними - 23.11.1921) в Б. більшовиками
було розстріляно 359.полонених учасників походу. які відмовились перейти на службу до Червоної Армії.БАЗИЛЕВИЧ ГРИГОРІЙ (1759-1802)-відомий український і російський лікар, перший клінічний професор у
Російській імперії. Закінчив Харківську Колепю. навчався у Петербурзі і Страсбурзі. 31795 - професор
патології і терапії Петербурзької медико-хірургічної школи. Сприяв поширенню медичної освіти.
БАЛАБАН ГЕДЕОН (до постриження в ченці-Григорій; 1530 - 10.2. 1607) - український церковний діяч,
львівський єпископ (1569 -'1607). З 1590 брав участь у всіх переговорах з Ватиканом про об'єднання
православної та католицької церкви. В 1590 став ініціатором наради єпископів холмського і белзького
Дюнісія "^боруйського, луцького Кирила Терлецького, пинського і турівського Леонтія Пельчинського, яка
проходила у Белзі, їде вперше було піднято питання про об'єднання (унію) православної та католицької
церков. В 1596 Б. на Берестейському Соборі став на сторону князя К. Острозького і виступив проти унії. Вів
боротьбу зі Львівським братством. Б. заснував школи і друкарню в Стрятині, видавав церковні книги
(“Служебник”, 1604: “Требник”, 1606), піклувався про шкільництво. Помер в с. Уневі на Львівщині.
БАЛАГУЛИ - рух серед польської шляхти на Правобережній Україні в ЗО - 40-х рр. 19 ст., яка свої
поверхневі симпатії до народу виявляла у зовнішьому наслідуванні селянських звичаїв. Часто набирав
викривлених форм - бійки, пияцтво, лайки і т.ін.
БАНДЕРА СТЕПАН (1.12. 1909 - 15.10. 1959) -визначний український політичний діяч. один з лідерів
українського національно-визвольного руху 30-50-х рр. Народився в с. Старий Угринів Калуського повіту на
Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в родині греко-католицького священика. В 1919 - 1927 навчався у
Стрийській гімназії. На поч. 1922 став членом Пласту, а згодом - Організації Вищих Класів Українських
Гімназій. Після закінчення гімназії намагався виїхати у Чехо-Словаччину для навчання в Українській
Господарській Академії у Подебрадах, але не дістав дозволу ви польських властей. В 1928 Б., ставши
членом Української Військової Організації, отримав призначення спочатку у відділ розвідки, пізніше пропаганди. Одночасно належав до студентської організації Група Української Націоналістичної Молоді, що
була тісно пов'язана з УВО. В 1929 Б. вступив в Організацію Українських Націоналіст (ОУН), з 1931-член
Крайової Екзекутиви ОУН на Західно-Українських-Землях (ЗУЗ), а з червня 1932 -заступник Крайового
Провідника і референт пропаганди. В червні 1933 на берлінській конфернції ОУН Б. був офіційно
затверджений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ. Пд час зустрічей з Є Коновальцем Б. виклав власне
бачення шляхів розбудови організації та розгортання національно-визвольного руху в Західній Україні. В
1933 Б. спланував і провів шкільну акцію, спрямовану проти спроб польського уряду полонізувати українське
шкільництво. Підтримуючи акції протесту Українського Національно-Демократичного 06'єднання проти
спланованого голодомору 1932-33 в Наддніпрянській Україні, Б. доручив М. Лемику здійснити замах на
радянського консула у Львові. В 1934 Б., виконуючи постанову конференції ОУН у Берліні (1933), підготував
замах на одного з головних організаторів політики “пацифікації” щодо українського населення Галичини і
Волині міністра закордонних справ Польщі Б. Пєрацького. В червні 1934 заарештований і в ході
Варшавського процесу 1935-36 і Львівського процесу 1936 був засуджений до смертної кари, згодом
заміненої на довічне ув'язнення. З 1936 Б. разом з М. Лебедем, М. Климишиним, Я. Карпинцем, Є.
Качмарським, Р. Мигалем та іншими націоналістами перебував у в'язниці “Свенти Кшиж” ( “Святий Хрест”) у
Варшаві. Після розвалу Польської держави у вересні 1939 звільнений з тюрми. Прибувши до Львова, Б.
разом з активом ОУН протягом короткого часу виробив детальний план розбудови мережі ОУН на теренах
всієї України. В 1939 очолив течію в ОУН, яка стояла в опозиції до методів і тактики діяльності Проводу
Українських Націоналістів під керівництвом А. Мельника. 10.2.1940 у Кракові був створений Революційний
провід ОУН на чолі з Б., затверджений у квітні 1941 Великим Збором ОУН. Після початку радянськонімецької війни 1941-45 ОУН ставить своїм завданням відновлення української державності. За
розпорядженням Б. були сформовані три похідні групи ОУН (загальна кількість 6 тис. чол.), Дружину
Українських Націоналістів (складалась з військових частин “Нахтігаль” і “Роланд”), організовано редакції
газет. 30.61941 ОУН (під проводом Б.) проголосила у Львові відновлення на західноукраїнських землях
української державності і сформувала орган крайової влади на чолі з Стецьком Ярославом -Українське
Державне Правління.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 12:29 | Повідомлення # 8
6.7. 1941 Б. був заарештований окупаційними властями і після відмови скасувать акт відновлення
Української держави ув'язнений у концентраційному таборі Саксенгаузен. У цей же час брати Б. - Степан і
Ярослав були кинуті до німецького концтабору Освенцім, де загинули в 1942. Після звільнення з концтабору
військами союзників Б. внаслідок постійної загрози арешту радянськими спецслужбами був змушений
змінювати місце перебування. Жив в Інсбруку, Зеєнфельді, Мюнхені. В лютому 1946 (за іншими даними - в
1947) Б. очолив провід Закордонних Частин ОУН (34 ОУН). У грудні 1950 (за іншими даними - в серпні 1952)
внаслідок розходження з питань стратегії і тактики визвольного руху з Крайовим Проводом ОУН, Б.
відмовився від посту голови Проводу 34 ОУН. В 1953-54 намагався врегулювати відносини між українськими
еміграційними угрупуваннями і досягти консолідації всіх націоналістичних сил за кордоном. В 1956 на
Конференції 34 ОУН Б. знову був обраний головою Проводу. В наступні роки активізував роботу по
налагодженню зв'язків з націоналістичним підпіллям в Україні і формуванням нової нелегальної структури
ОУН на українських землях. Ця організаційна діяльність Б. серйозно занепокоїла керівництво СРСР.
15.10.1959 у Мюнхені агент КДБ Б. Сташинський пострілом із спеціально виготовленого пістолету (стріляв

ампулами з ціаністим калієм) вбив Б. Похований на кладовищі у Мюнхені. Б. автор декількох праць, в яких
ґрунтовно розроблено теологічні і теоретичні засади українського націоналізму, зокрема “Перспективи
Української Національної Революції” (1958) та ін.
БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ (5.(16).11.1788 - 25.1.(62).1850) -український історик і
археограф, син М.М. Бантиш-Каменського. Н. в Москві. Навчався в Московському ун-ті. В 1814-16 служив в
Колегії закордонних справ. З 1816 - управитель канцелярії київського військового губернатора князя М.
Рєпніна. В 1825-28 - губернатор Тобольська, в 1836-37 - віденський губернатор. Перебуваючи в Україні Б.-К.
зібрав і систематизував цінний
історичний матеріал, опублікований після його смерті в книзі “Джерела
малоросійської історії” (1858-59). Автор “Історії Малої Росії з часів приєднання її до Російської Держави за
Олексія Михайловича до відміни гетьманства” (ч. 1-4, 1822), “Словник достопам'ятних людей російської
землі” (т.1-5; 1836, 1848).
БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ
МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ (16.(27).1Z1737 - 20.1.(12.)1814) -український і
російський історик, археограф, бібліограф. Н. в м. Ніжині (тепер Чернігівської обл.). Навчався в Київській та
Московській академіях та Московському ун-ті 31762 працював у московському архіві Колегії закордонних
справ. з 1783 управляючий цього архіву. Автор археографічних праць, в яких містяться цінні документальні
дані з історії України - “Історичні повідомлення про виниклу в Польщі унію” (1805,1864), “Листування між
Росією і Польщею до 1700” (1862), “Огляд зовнішніх зносин Росії до 1800” (т.1-4,1894-1902) та ін. Б.-К.М.
також відомий як видавець і перекладач.
БАРАБАШ ІВАН (р.н. невід. - п. 1648) -військовий осавул реєстрового козацького війська. Весною 1646 Б. у
складі козацької делегації разом з І.Караїмовичем і Б.Хмельницьким їздив до Варшави, де велись таємні
переговори з польським королем Владиславом IV Вазою про участь козаків у війні проти Туреччини. Навесні
1648 Б. разом з полк. С.- М. Кричевським і Вадовським та військовим осавулом І.Караїмовичем очолював
загін реєстрових козаків, висланий польським урядом для придушення повстання на Запоріжжі, яке поклало
початок національно-визвольній війні українського народу 1648-57. 24.4.(4.5). під проводом Ф.Джалалія та
сотника Б.Товпиги відбулось повстання козаків загону Б. В Кам'яному Затоні (тепер с. Дніпрово-Кам'янка
Дніпропетровської обл.) повстану стратили Б. та його прихильників. 2.(12).5.1648 під Жовтими Водами загін
приєднався до української армії під проводом Б. Хмельницького.
БАРАБАШ ЯКІВ ФЕДОРОВИЧ - кошовий отаман Запорізької Січі (1657-58). Разом з полтавським
полковником М.Пушкарем, виходячи з вузькостаршинських інтересів, очолив антигетьманську опозицію, яка
проводила промосковську політику, спрямовану на підпорядкування України царській владі. Наприкінці 1657
став співорганізатором Пушкаря і Барабаша заколоту 1657-58 проти гетьмана І.Виговського. Після розгрому
основних сил заколотників 16.6.1658 ( за ін. даними 15.5.) під Полтавою намагався втекти до наступаючих
на Лівобережжя московських військ. В серпні 1658 був схоплений козаками і страчений.
БАРАН МИХАЙЛО (1880-1937) - український громадський і політичний діяч. Н. в Скалі-Подільській
Борщівського повіту на Тернопільщині. Навчався у Тернопільській гімназії. Закінчив Чернівецький ун-тет і
Львівську торгову академію. В 1914 очолив сотню Легіону Українських Січових Стрільців. Наприкінці грудня
1914 Б. в районі села Гутари потрапив у російський полон. В 1919 став одним з організаторів і провідних
членів КПСГ (з 1923 - Комуністична Партія Західної України), член політбюро цієї партії. У березні 1920
очолив першу бригаду Червоної Української Галицької Армії, яка була розсіяна польськими військами в боях
під Михнівкою. Під час польсько-більшовицької війни 1920- старшина 1 полку 44 дивізії Червоної Армії,
заступник голови Галицького революційного комітету. В 20-30-х рр. працював на викладацькій роботі. В 1937
Б„ як і сотні ін. галичан, які перебували в УРСР, було заарештовано і розстріляно.
БАРАН СТЕПАН (1879 - 4.6.1953) - відомий український громадський і політичний діяч, публіцист, дійсний
член НТШ. Н. в с. Крукеничі Мостиського повіту у Галичині. В 1913-19 був членом Української НаціональноДемократичної Партії, входив до складу Народного Комітету цієї партії. В 1913-18 - секретар УНДП. В 191416 -член Президії Головної Української Ради, з 1915 - Загальної Української Ради. В 1914-18 -головний
редактор газето “Свобода”. В 1918-19 Б.. входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР. З
9.11.1918 призначений державним секретарем земельних справ Західно-Української Народної Республіки в
уряді К.Ле-вицького і залишався на цьому посту до початку січня 1919. З кінця 1919 увійшов до складу Всеукраїнської Національної Ради, був обраний заступником голови цього політичного об'єднання. За
дорученням ВНР провів підготовчу роботу по створенню проекту нової Конституції УНР. Брав активну участь
у суспільно-політичному житті Галичини в 20-30-х рр. В 1928-39 - посол вір. Українського НаціональноДемократичного Об'єднання у польському сеймі. Був одним з організаторів Української Парламентарної
Репрезентації у вищому законодавчому органі Польщі. Як адвокат виступав захисником в політичних
судових процесах над учасниками українського національно-визвольного, руху в Західній Україні. Протягом
багатьох років тісно співпрацював з українськими періодичними виданнями - газетою “Діло” (1902-39)і
“Свобода” (в 1914-18 - головний редактор). В післявоєнний період жив в еміграції. В 1951-53 Б.С. очолював
виконавчий орган Української Національної Ради. Б. автор численних праць з проблем аграрних, церковних і
освітніх відносин на західноукраїнських землях. Найважливіші з них: “Статистика середнього шкільництва у
Східній Галичині в 1848-98” (1910), “Історія української адвокатури” (1934), “Земельна справа в Галичині”
(1947), “Митрополит Андрій Шептицький” (1948) та ін. Помер та похований у Мюнхені (Німеччина).
БАРАНОВИЧ ЛАЗАР (бл.1620-3(13).9.1693) -український церковний, політичний і літературний діяч II гіол.

17 ст. Навчався в Київській братській школі, колегіумах Вільно (тепер Вільнюс, Литва) і Каліша (тепер
Польща). В 1650-57 - ректор Київської Колегії. 31657- чернігівський єпископ. В 1657, 1659-61, 1670-85 місцеблюститель Київської митрополичої кафедри. В церковних справах проводив політику орієнтації на
Московську Патріархію, проте не погодився вийти з-пд юрисдикції Константинопольського Патріарха і
висвятитися на митрополита у Москві. В 1674 заснував друкарню і колегіум у Новгороді Сіверському (згодом
- перенесені до Чернігова).
Автор збірок казань - “Меч духовний” (1666), “Труби словес проповідних” (1674) та ін. Написав збірку віршів
польською мовою “Лютня Аполлона” (1671).
БАРАНОВСЬКИЙ ХРИСТОФОР АНТОНОВИЧ (1874-1941) - відомий український громадський і державний
діяч, фінансист. В 1907-17 - засновник і директор Союзбанку в Києві. В 1917-18 Б.Х. обраний до складу
Української Центральної Ради і Малої Ради від кооперативних організацій України. В червні-вересні 1917 генеральний секретар фінансів Української Народної Республіки. В 1917-19 Б.Х. очолював Всеукраїнський
Кооперативний Страховий Союз. З 26.5.1920 -міністр фінансів УНР в уряд В. Прокоповича. З 1920 жив в
еміграції у Північній Америці. Автор праць з проблем фінансів та кооперації.
БАРАНОВСЬКИЙ ЯРОСЛАВ (псевдонім Лімницький, Макар; 1906-1943; за ін. даними -11.5. 1944) український політичний діяч, член УВО і ОУН (31929). Н. в с.Темерівцях на Станіславщині (тепер ІваноФранківська обл.) в сім'ї греко-католиць-кого священика. В 1924-26 входив до складу “Летючої бригади”
Української Військової Організації, створеної Ю. Головінським для здійснення бойових операцій проти
польських репресивних Органів. Брав
участь в експропріаційних акціях біля Калуша (травень, листопад
1924, травень 1926), у Львові (березень 1925), біля Богородчан (влітку 1925), в Долині (влітку 1925).
Заарештований польською поліцаю і в червні 1926 разом з братом Р.Барановським (згодом виявився
агентом польської поліції) засуджений до 2,5 років тюрми. Після звільнення з ув'язнення в січні-лютому 1929
Б. брав участь у Першому Конгресі Українських Націоналістів у Вині (28.1.-3.2.1929), на якому було створено
Організацію Українських Націоналістів. З 1930 забезпечував зв'язок між Начальною і крайовою Командою
УВО, референт зв'язку Проводу Українських Націоналістів (ПУН) з Крайовими Екзекутивами ОУН. В 1933-39
- президент Центрального Союзу Українського Студентства. В серпні 1939 - учасник II Великого Збору
Українських Націоналістів у Римі (27.8.1939). на якому разом з М. Капустянським і О. Сеником увійшов до
складу президії ПУН. Загинув в 1943 у Львові.
БАРБАРЕУМ - греко-католицька духовна семінарія в 1774-84 у Відні, заснована імператрицею Марією
Терезією. Діяла при Варвари св.церкві. В Б. навчались відомі українські греко-католицькі церковні діячі
Галичини та на Закарпаття (А. Ангелович та ін.).
БАРБОН ПЕТРО (р. н. невід. -1588)- львівський архітектор. Походив з Італії, жив у Львові в 50-80-х рр. 16 ст.
Барбон збудував там дзвіницю при братській Успенській церкві, що носить назву “вежа Корнякта” (1572-82)
та палац у стилі палійського Відродження для купця К. Корнякта (1571-80). Мав великий вплив на творчість
українських архітекторів П.Римлянина і А.Прихильного.
БАРВІНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (25.2.1850 3.2.1883) - український громадський діяч, письменник (літературні
псевдоніми Василь Барвінок, Ришмидинов та ін.), літературний критик і публіцист. Брат О.Барвін-ського. Н. в
с. Шляхтинцях на Тернопільщині (тепер с. Гніздичка Збарзького району Тернопільської обл.). В 1872 Б.В.
закінчив Львівський ун-т. Б. -один з співзасновників товариств “Просвіта” (1868) і “Рідна школа” (1881). В
1876-80 -редактор
журналу “Правда”, а в 1880-83 - засновник і перший редактор газети “Діло”. Б. був
знайомий і підтримував зв'язки з П. Кулішем, М. Драгома-новим, М. Костомаровим. Автор публіцистичних
статей і прозових творів, наприклад повістей “Скошений цвіт” (1871), “Сонні мари молодого питомця” (1879),
“Безталанне-сватання” та ін.
БАРВІНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (6.6.1847-1927)-визначний український громадсько-політичний діяч. педагог і
історик, дійсний член НТШ (з 1899). Брат В. Барвінського. Народився в с. Шляхтинцях на Тернопільщині у
родині священика. В 1857-65 вчився у тернопільській гімназії. У 1865 вступив до Львівського ун-ту, вивчав
історію і українську мову та літературу. Добре володів німецькою і декількома слов'янськими мовами. В студентські роки очолював львівський осередок Громади, співпрацював з українськими періодичними
виданнями “Правда”, “Мета”. “Русь”, “Русалка”. Був знайомий з М. Лисенком. З 1868 Б. займався
педагогічною діяльністю, викладав у гімназіях Бережан, Тернополя, з 1888 - професор державної
учительської семінарії у Львові. В 1889-1918 - член Крайової шкільної ради, в 1891-96 голова Українського
Педагогічного Товариства, заступник голови т-ва “Просвіта” (1889-1895) у ЛьвовІ В 1886 Б. розпочав
видавати “Руську історичну бібліотеку” (вийшло 24 томи). Б. поряд з О. Кониським і й. Антоновичем став
одним з ініціаторів реорганізації Літературного Товариства ім.Т.Шевченка в Наукове Товариство ім.
Т.Шевченка, а в 1892-97 - очолював т-во. Б. брав активну участь у громадсько-політичному житті Галичини.
Намагався досягнути порозуміння з австрійським урядом і польськими політичними колами, впроваджуючи в
життя політику т.зв. нової ери, яка, однак, зазнала невдачі (див. Народовці). В 1891-1907 входив до складу
австрійського парламенту (з 1917-довічний член Ради Панів), в 1894 -1904 - депутат галицького сейму. В
1896 виступив засновником Католицького Руського Народного Союзу, який в 1911 перетворився на
Християнсько-Суспільну Партію. В 1918-19 Б. очолював Державний Секретаріат освіти і віросповідань
Західно-Української Народної Республіки в уряді К.Левицького (з 9.11.1918 до 4.1.1919). Після окупані
польськими військами Галичини вийшов від політичної діяльності Б. - автор і видавець кількох підручників

для українських народних і середніх шкіл -“Виїмки з українсько-руської літератури”, “Вибір з української
літератури”, “Історія української літератури” (1920), та ін.
БАРСЬКА КОНФЕДЕРАЦІЯ 1768 - військово-політичне об'єднання польської шляхти, спрямоване проти
короля Станіслава Августа Понятовського і Російської імперії. Створена 29.2.1768 у м. Бар на Поділлі (тепер
Вінницька обл.) за ініціативою магнатів братів Красинських, Ю.Пуласького та ін. Учасники Б.к. виступали
проти втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої та реформ внутрішнього устрою Польщі,
домагалися збереження прав і привілеїв шляхти. Безпосереднім приводом до виступу конфедерате стало
підписання С. Понятовським 17.2. 1768 піц грубим тиском російського уряду трактату про зрівняння в
політичних правах католиків з некатоликами (лідери противників зрівняння були заарештовані російським
послом М.Рєпніним і вивезені у Калугу). В ході воєнних дій з російськими військами конфедерати чинили
масові розправи над українським населенням, що викликало піднесення гайдамацького руху і стало
причиною національно-визвольного повстання на Правобережній Україні - Коліївщини. Боротьба
конфедератів проти царських військ продовжувалася з 1768 до 1772. В жовтні 1768 на стороні Б.к.
виступила Туреччина, яка оголосила війну Росії. Французький уряд для керівництва збройними силами
конфедератів вислав ген.Дюмур'є. Проте, незважаючи на значну міжнародну підтримку, в 1772 головні сили
конфедератів були розбиті російськими військами під командуванням О. Суворова. Поразка Б.к. стала
однією з передумов першого поділу Польщі (1772).
БАРЯТИНСЬКИЙ ІВАН (рр.н. і см. невід.) -російський князь. В 1734 разом з князем О.Шаховським і полк.
Гур'євим увійшов від російської сторони до складу Правління гетьманського уряду. В 1736 призначений
фактичним головою цього органу. За наказом Б. було заарештовано весь київський магістрат, а всі
королівські і царські грамоти, в яких зазначалися привілеї Києва, зібрано і відіслано до Петербурга.
БАРЯТИНСЬКИЙ ЮРІЙ (рр.н. і см. невід.) -московський воєвода, князь. В 1658 командував московською
залогою в Києві. У вересні 1658 зумів вибити спробу Д. Виговського при підтримці київських міщан здобути
місто. Щоб помститися киянам, Б.Ю. зруйнував частину міста, знищивши при цьому кілька тисяч мирних
жителів (за деякими даними - 15 тис.чол.).
БАСАРАБ МАТЕЙ (Матейу; р. н. невід. - п. 1654) - господар Волощини (1632-1654), сприяв економічному
розвитку Волощини, зміцнював владу господаря. За допомогою київського митрополита П.Могили відкрив
друкарні у Кимпулунгу і Говорі. В 1652 надрукував перший
збірник писаних законів Волощини. В 1653 Б., підтримуючи претендента на молдавський престол С.Георгіцу,
разом з семигородським (трансільванським) князем Юрієм II Ракоці) вів боротьбу проти військ господаря
Молдови В. Пупула і українських військ на чолі з Т. Хмельницьким.
БАСАРАБ ОЛЬГА (1889 - 12.02.1924) -визначна українська громадсько-політична дячка в Галичині. Н. в
с.Підгородді на Рогатинщині (тепер Івано-Франківська обл.). Навчалась у Перемишльському ліцеї, згодом у
Торговій академії у Відні. Вже під час навчання брала активну участь в українському національному русі,
створюючи перші дівочі дружини Пласту. На поч. першої світової війни Б. разом з О.Степанів орга-нізувала
першу жіночу чету Легіону Українських Січових Стрільців. В ході війни проводила велику доброчинну і
освітню роботу у Комітеті допомоги пораненим і полоненим у Вині та Комітеті допомоги цивільному
населенню, за що була відзначена організацією Міжнародного Червоного Хреста. Одна з організаторів і
член Головної Управи Союзу Українок у Львові. 9.2.1924 Б., була заарештована польською поліцією за
приналежність до Української Військової Організації. В ніч з 12 на 13.2.1924 закатована під час допиту.
Похована на Янівському цвинтарі у Львові.
БАСКАК - намісник хана Золотої Орди у підвладних країнах у II пол. 13 - на поч. 14 ст. На українських
землях з'явилися після падіння Києва (1240). Б., якого супроводжували значні військові загони, проводив
облік населення і збирав данину в українських землях. Часто втручалися у взаємовідносини між князями,
чинили суд і розправу. Жорстоке поводження Б. з місцевим населенням часто приводило до повстань проти
монголо-татар. На початку 14 ст. хани перестали посилати Б. в Україну, зобов'язавши князів самих збирати
данину і відвозити її в Золоту Орду.
БАТИЙ (Бату, Саїн-хан: 1208-1255) -монгольський хан, полководець, онук Чингісхана. В 1236-43 очолив
похід монголо-татарського війська в Східну і Центральну Європу. В 1239 війська Б. здобули і зруйнували
Чернігів і Переяслав, в 1240 - Київ, Галич, Володимир. Наприкінці 1240 монголо-татари увійшли в Польщу.
Угорщину і Далмацію. Ослаблене героїчною боротьбою населення руських князівств, військо Б. зазнало ряд
поразок у Чехії та Угорщині. В 1242 Б. повернувся з військом на Нижню Волгу. де заснував монгольську
державу - Золоту Орду з столицею Сараєм-Бату (місто Бату). В 1251 Б. брав участь у державному
перевороті в монгольській імперії, під час якого великим ханом імперії став Мунке.
БАТОЗЬКА БИТВА 1652 - переможна битва українського
війська,
очолюваного Б.Хмельницьким з
польською армією під командуванням
коронного
гетьмана М.Калиновського 22-23.5(1-2.6.)1652 біля
г.Батіг на Брацлавщині (тепер Вінницька обл.). Щоби не допустити воєнного союзу України з Молдовою
польський уряд направив в Україну армію, яка складалась з 12 тис. кінноти, 8 тис. жовнірів та ЗО тис.
озброєних слуг. Несподіваним ударом 22.05.(1.6) козацькі полки атакували польське військо і змусили
ворога виступити в табір. Оточивши польський та6ір, вранці 23.5(2.6) козаки вдарили з усіх боків і в кількох
місцях прорвали ворожу оборону. Бій у таборі точився цілий день і завершився повним розгромом польської

армії. В Б. полягло майже все польське військо та німецькі найманці. Загинув і сам гетьман М.Калиновський.
Українські війська зайняли територію України до р. Случ. В Б. Б. особливо яскраво проявився талант
Б.Хмельницького як видатного полководця. Сучасники, оцінюючи цю блискучу перемогу української армії,
порівнювали Б.б. з розгромом римлян карфагенським полк. Ганнібалом під Каннами (216 рік до н.е.)
БАТОРІЙ СТЕФАН (27.9.1533 - 12.12.1586) -польський король (з 1576). Син семигородського
(трансильванського) князя Стефана IV. Навчався в Падуанському ун-ті В 1571-76 - семигородський князь.
Вибраний польським королем при підтримці середньої шляхти. За правління Б. польський уряд зробив
спробу знищити Запорізьку Січ. В квітні 1578 було видано королівський універсал, яким заборонялось
пускати запорожців “на волость” і торгувати з Січчю зброєю і порохом. У вересні-грудні 1578, готуючись до
війни з Московською державою і намагаючись
використати в ній козацтво, Б. збільшив кількість реєстрових козаків до 500 чол., а в 1583-до 600 чоловік і
надав їм ряд привілеїв, у т. ч. було вперше передано козакам клейноди (хоругву, бунчук, булаву та печатку)
та видано у володіння Трахтемирів в Зарубським монастирем. В 1579-82 за Б. Річ Посполита брала участь у
Лівонський війні 1558-1583. У воєнних діях брали участь і українські козаки, зокрема в боях на Оверщині. В
січні 1582 Б. в Ямі Запольському уклав перемир'я з Московським царством. Намагаючись зміцнити
королівську владу, вів боротьбу з польськими магнатами.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 12:30 | Повідомлення # 9
БАТУРИН - містечко Бахмацького р-ну Чернігівської обл. на р. Сеймі Час заснування Б. точно невідомий.
Вперше згадується в документах за 1625. Під час національно-визвольної війни українського народу під
проводом Б.Хмельницького 1648-57- сотенне містечко Батуринської сотні Стародубського полку. В 1669 1708 -резиденція гетьманів Лівобережної України (Д. Многогрішного, І.Самойловича, І.Мазепи). Тут
підписано Батуринські статті 1663. В листопаді 1708 московські війська під командуванням О. Меншикова
захопили Б. Місто було вщент зруйновано, а всі жителі знищені. Козацьку старшину розіп'яли на хрестах,
котрі встановили на плотах і пустили вниз по р.Сейм. В 1750-64 Б. був резиденцією гетьмана
К.Розумовського. В Б. збереглися цінні архітектурні пам'ятки: палац К.Розумовського (1709-1803, архітектор
Ч. Камерон), парк і будинок В. Кочубея.
БАТУРИНСЬКІ СТАТТ11663 - міждержавний договір, підписаний гетьманом Лівобережної України
І.Брюховецьким і представниками московського уряду у м. Батурині в 1663. Підтверджуючи Березневі статті
7654, Б. с. містили додаткові пункти, за якими гетьманська адміністрація зобов'язувалась забезпечувати
харчами московське військо в Україні: повернути московським поміщикам селян-втікачів; українським купцям
заборонялось ввезення та продаж горілки і тютюну у Московській державі. У 1665 Б. с. замінені
Московськими статтями 1665.
БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1681 угода про перемир'я 13(23).1.1681 у Бахчисараї між
Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою. При укладанні договору від української сторони
був присутнім генеральний писар С Ракович. Договір був укладений терміном на 20 років і завершив війни
70-х рр. 17 ст. між цими державами за володіння землями Правобережної України. За Б.м.д. кордон між
Туреччиною і Московською державою встановлювався по р. Дніпру; Туреччина приєднувала пн. Київщину,
Брацпавщину і Поділля, а Московська держава - Лівобережну Україну і Київ з містечками Васильків, Стайки,
Трипілля, Радомишль. Напротязі 20-х років територія між Дністром і Бугом залишалася нейтральною і
незаселеною, на якій обидві сторони не мали права будувати і відновляти укріплення: козаки отримали
право на рибну ловлю, добування солі та вільного плавання по Дніпру та його притоках до Чорного моря, а
татари - на кочування і полювання в степу по обидві сторони Дніпра. Б. м. д. в черговий раз перерозподілив
українські землі між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду в Гетьманщині, що
призвело до поступового наростання національного та соціального гніту українського народу у Лівобережній
Україні.
БАЧИНСЬКИЙ ЛЕВ (1872-1930)- український політичний діяч, адвокат. Н. у Галичині. Після здобуття
юридичної освіти займався адвокатською практикою у Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Належав до
провідних членів Української Радикальної Партії. В 1907-1918 Б., будучи членом Державної Ради у Відні,
послідовно відстоював національні інтереси українського населення Галичини. В серпні 1914 увійшов до
складу Головної Української Ради, а з травня 1915 разом з М. Васильком. Є Петрушевичем, М. Ганкевичем
став заступником голови Загальної Української Ради К. Левицького. В жовтні 1918 обраний заступником
президента Української Національної Ради Є. Петрушевича. На початку листопада 1918 - державний комісар Станіславського повіту. Автор конституційного закону від 3.1.1919 про об'єднання ЗУНР і УНР та закону
про земельну реформу від 14.4.1919. В січні 1919 очолював делегацію з представників Галичини, Буковини і
Закарпаття, яка 22.1.1919 взяла участь в урочистій церемонії проголошення Злуки двох українських держав
у Києві. Після переходу УГА за Збруч залишився в окупованому польськими військами Станіславі.
Підтримував діяльність президента ЗУНР Є.Летрушевича за кордоном, спрямовану на відновлення
незалежності Західно-Української Народної 'Республіки дипломатичними заходами. В 1924-30 - голова УРП
(з 1926 - Української Соціалістичної Радикальної Партії). З 1928 -депутат польського сейму, в якому спільно
з Українською Парламентською Репрезентацією діяв Соціалістично-Радикальний Клуб, очолюваний Б.
БАЧИНСЬКИЙ ЮЛІАН (1870-після 1934) -український громадський діяч, публіцист. Член Української
Радикальної Партії, а з 1899 -Української Соціал-Демократичної Партії. В 1895 Б. опублікував працю
“Ukraina Irredenta” (“Україна Незалежна”), де обгрунтував необхідність політичної самостійності України. В

1918 Б. входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР. З 1919 -представник УНР у Вашингтоні. В 20-х рр. повернувся в УСРР. Працював у редакції “Української Радянської Енциклопедії”. В 1934
Б. заарештований і засланий. Дальша доля невідома. Б. - автор книги “Українська еміграція в Америці”.
БЕЗБОРОДЬКИ - український старшинський рід. Походили з козаків Переяславського полку. Андрій Б. (1711
- 1780) - генеральний писар ( 1741-62), з 1762 - генеральний суддя. Олександр Андрійович Б. (1747 - 6.4.
1799) - державний діяч, дипломат, князь (з 1797). Н. в м. Глухові. Закінчив Київську Академію. В 1765
розпочав службу в канцелярії ген.-губернатора Малоросії П. Рум'янцева. Брав участь в укладанні КючукКайнарджійського миру 1774.31775 - особистий секретар Катерини 11. В 1780 став членом Колегії
закордонних справ, а з 1784 фактично очолював її. В 1791 підписав Ясський мирний договір 1791 з
Туреччиною. Маючи великий вплив на Павла І, добився відновлення в Україні генерального Військового
Суду та деяких установ часів Гетьманщини. Ілля Б. (1756-1815) - брат Олександра Б. В 1820 на його кошти в
Ніжині була відкрита гімназія вищих наук. В 1832 її перетворено на Ніжинський ліцей.
БЕЗПАЛИЙ ІВАН (р. н. невід. - 1718) -козацький полковник. Походив з козацької старшини Уманського
полку. В 1658-59 Б. очолював старшинську опозицію, яка, стоячи на промосковських позиціях, виступала
проти незалежницької політики гетьмана І.Виговського. В листопаді 1658 під Барвою (тепер Чернігівська
обл.) був обраний наказним гетьманом. При підтримці московських воєвод організував антигетьманське
повстання на Лівобережжі. Приєднав свої загони до московських військ під командуванням воєвод
Г.Ромодановського і О.Трубецького, які окупували частину території Лівобережної України. Після обрання в
1659 гетьманом Ю.Хмельницького став генеральним суддею. На початку XVIII ст. прийняв схиму.
БЕЗПАЛКО ЙОСИП (1881 - р. см. невід.) -український політичний і військовий діяч, публіцист. Н. на
Буковині. Деякий час займався педагогічною діяльністю. В 1906-18 Б. очолював Українську СоціалДемократичну Партію на Буковині. 1908-1914 і 1918 редагував партійний друкований орган - газету “Борба”.
В 1918- член Української Національної Ради Буковини, з жовтня 1918 -Української Національної Ради ЗУНРЗОУНР. В січні 1919 взяв участь у роботі Трудового Конгресу України. В 1919-1920 Б. - міністр праці УНР в
уряді Б.Мартоса. З 1920 жив в емігрант у Чехо-Словаччині, викладав у Господарській Академії у
Подебрадах. В 1947 репресований НКВС СРСР.
БЕЗПАЛКО ЙОСИП (псевдонім Остап; р. н. невід. - п. 3.8.1947) - український військовий діяч, командир
групи “Лисоня” Української Повстанської Армії. Загинув у бою з радянськими каральними загонами.
БЕЗРУЧКО МАРКО (1883-1944) - український військовий дач, ген.-хорунжий Армії УНР. Н. на Херсонщині. В
1914 закінчив Академію генерального штабу в Петербурзі Учасник першої світової війни. В 1918 - начальник
оперативного відділу Генерального штабу Армії Української Народної Республіки. З квітня 1919 - начальник
штабу Корпусу Січових Стрільців (командир Є.Коновалець), член Стрілецької Ради. З січня 1920 - командир
6 стрілецької дивізії Січових Стрільців, яка брала участь у першому Зимовому поход (див. Зимові походи
Армії УНР 1919-20 і 1921). Після підписання Варшавського договору 1920 дивізії Б. і О.Удовиченка
розпочали спільно з польською армією наступ на Київ під час польсько-радянської війни 1920. 7.5.1920
дивізія Б. разом з польськими частинами зайняла Київ. З серпня 1920 Б. командував Середньою групою
військ Армії УНР. яка, провівши в жовтні контрнаступ проти більшовицьких військ, зайняла Поділля по лінії
Шаргород-Бар-Літин. Наприкінці 1920 очолював військову місію і штаб Армії УНР у Варшаві. В 1920-24 Б.
військовий міністр, віце-міністр уряду Української Народної Республіки за кордоном (в екзилі), член Вищої
Військової Ради УНР. В 1931-35 - голова Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві. Автор
книги “Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині”.
БЕЛА - в угорському королівстві ім'я королів з династії Арпадів. Найвідоміші:
БЕЛА І (1016-1063) - угорський король, брат Андрія 1. Правив з 6.12.1060;
БЕЛА II СЛІПИЙ (1108 - 13.2.1141) - угорський король. В 1112 був осліплений за наказом свого дядька
короля Коломана. Захопив частину Далмації з м. Спліт (1133) та Боснію (1136). В 1139 втручався в
міжусобну боротьбу в Київській державі, пославши 30-тисячне військо на допомогу Ярополку
Володимировичу в його боротьбі проти чернігівського князя Всеволода;
БЕЛА III (1145 - 23.4.1196) - угорський король з 117Z Син Гейзи II. Виховувався в Константинополі
Користувався підтримкою візантійського імператора Мануїла 1, запровадив в управлінні країною візантійські
порядки і звичаї. Приєднав до Угорщини Срем, Хорватію і Далмацію (1180). В 1188 Б. скориставшись
конфліктом між галицьким князем Володимиром Ярославичем і боярами, захопив Галич і проголосив себе
“королем Галичини” .Залишив у Галичині намісником свого сина Андрія. В 1189 галицьке боярство
об'єдналось з Володимиром і вигнало загарбників:
БЕЛА IV (1206 - 3.5.1270) - угорський король з 1235. Син Андрія II. Проводив політику зміцнення
королівської влади і намагався ослабити політичну роль. магнатів. 8 1241 під час монголо-татарської навали
втік у Далмацію. З 1242 активно вибудовував країну. В 1244-45 разом з своїм зятем Ростиславом і
польськими феодалами напав на Галицько-Волинське князівство, захопив Перемишль і обложив Ярослав
(на р. Сян). 17.8.1245 в Ярославській битві 1245 угорсько-польські загарбники були розгромлені
українськими військами під командуванням Данила Романовича Галицького. В 1246-64 підтримував союзні
відносини з Д.Галицьким. В 1247 відбувся шлюб Лева Даниловича з дочкою Констанцією. Вів війну проти

Венеції за далматинські міста, також проти чеського короля Пшемисла II за оволодіння Австрією і Штірією.
БЕЛЬКЕ ГУСТАВ (1618-1661) шведський дипломат. В 1655-56 очолював шведське посольство у Москві.
Виконуючи доручення короля Карпа Х Густава, Б., не визнав козаків за підданих московського царя,
продовжуючи вважати Україну повністю незалежною державою. Така позиція Швеції щодо України стала
однією з причин оголошення в 1656 війни з Москвою.
БЕНЕДИКТИНЦІ (бенедектини) - найстаріший чернечий римо-католицький чин, заснований близько 530
Бенедиктом Нурсійським в монастирі Монте-Кассіно (Італія): жіноче відгалуження чину - бенедиктинки.
Статут чину вимагав постійного перебування в монастирі, обов'язкової молитви (7 раз на добу) та ін. В 10-11
ст. чин Б. досяг найбільшого впливу в католицькій церкві. В епоху раннього середньовіччя Б. з'явилися в
Україні. 313 ст. існував монастир Б. у Києві. В 1922-24 митрополитом А.Шептицьким були засновані Б.
східного обряду. В 1926 відкрили католицький університету Зальцбурзі (Австрія). Сьогодні центри Б. існують
в Європі та Америці. На чолі чину стоїть абат-примас, який живе в Римі і обирається кожні 12 років.
БЕРЕЗА КАРТУЗЬКА - місто на р. Яселя в Західній Бєларусі, за 92 км на пн.-сх. від Бреста (тепер м.Береза,
Брестської обл. Республіка Бєларусь). Назва “Картузька” походить від костьолу чину картузіанців. В 1934 в
Б.К. містився створений польським урядом концентраційний табір для політичних в'язнів. Утворений
розпорядженням
президента
Польщі І.Мосціцького від 17.6.1934. Відкритий 5.7.1934 у будівлях
колишнього російського монастиря. Відзначався особливо жорстоким режимом. У таборі були ув'язнені сотні
українських діячів. зокрема членів Організації Українських Нацюнапств. Вже в 1934 у Б.К. перебувало 200
в'язнів, в тому числі 120 українських націоналістів, 40 членів польської партії “Обуз Народово-радикальни” і
близько 40 членів Комуністичної партіїЗахйноіУкраїни. Напередодні другої світової війни у таборі
знаходилось близько 5 тис. українців.
БЕРЕЗИНСЬКИЙ ЮРІЙ-МИРОСЛАВ (бл. 1912-30.11.1932) - український військовий діяч. Н.вс. Оглядів
Радехівського повіту на Львівщині у сім'ї священика. Навчався у Львівському ун-ті Член УВО і ОУН.
22.03.1932 убив начальника Українського відділу слідчої поліції
львівського комісаріату Е.Чехов-ського.
який керував слідством у всіх важливих справах заарештованих членів ОУН і відзначався особливо
жорстоким поводженням з ув'язненими під час допитів. 30.11.1932 керував нападом на пошту в Городку
Ягайлонському (тепер м. Городок Львівської обл.) з метою здобуття коштів для дальності ОУН. Під час
операції був поранений охороною і, не бажаючи потрапити до рук ворога, застрілився.
“БЕРЕЗІЛЬ” - український театр. Заснований в 1922 Л.Курбасом, як мистецьке об'єднання “Березіль” (МОБ)
навколо групи акторів колишнього “Молодого театру” (створений в 1918). Назва походить від першого місяця
весни - березня. Працював 1922-26 у Києві, а в 1926-33 - у Харкові. Створюючи “Б.”, Л.Курбас виходив з
засади, що театр повинен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Творча
практика” Б.” зазнавала впливу емпресіонізму і конструктивізму. Театр ставив п'єси світових і українських
драматургів: “Макбет” В.Шекспіра, “Змова Феско в Генуї” Ф.Шіллера, “Жакерія” П.Меріме, “Хазяїн”, “Сава
Чалий” і Карпенка-Карого, “За двома зайцями” М.Старицького та ін. Особливим успіхом користувапися п'єси
М.Куліша “Маклена Граса”, “Народний Малахій” і “Мина Мазайло”. В різні роки в театрі працювали
Д.Антонович, А.Бучма, М.Крушельницький, О.Середюк. Н.Титаренко, Н.Ужвій, С.Шагайда, В.Чистякова та
інші актори. “Б.” з його чіткою національною та мистецькою позицією постійно зазнавав критики, яка
звинувачувала театр у націоналізмі, в боротьбі з політикою Комуністичної партії. Наприкінці 1933 Л.Курбас
був заарештований, а театр “Б.” переформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний
театр їм. Т.Шевченка.
БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654 (статті Богдана Хмельницького) комплекс документів, які регламентували
політичне і правове становище Гетьманщини після Переяславської ради і включення України до складу
Московського царства. В ході переговорів між гетьманським урядом та Москвою українська сторона постійно
добивалася від царя підтвердження прав та привілеїв Запорізького Війська, української шляхти,
православного духовенства та міст. У відповідь царські посли запевняли гетьмана Б.Хмельницького та
старшину, що всі права та порядки, які існували в Україні, будуть збережені. Однак вже в процесі
безпосередньої підготовки та в ході Переяславської ради виникли непорозуміння між обома сторонами. Так,
зокрема, московський посол, боярин В.Бутурлін, відмовився від будь-яких зобов'язань на користь України, у
т ч. і від складення присяги вщ імені царя. про гарантування прав і привілеїв козацтва, шляхти, духовенства
та міщан України. Такий хід подій стурбував Б.Хмельницького та старшину, які вирішили добитися
письмового підтвердження своїх прав. З цією метою було розроблено вимоги до царя, що складалися з 23
пунктів, або статей. Ці г. зв. “Просительні статті” гетьман доручив відвезти до Москви посольству, яке
очолювали генеральний суддя Війська Запорізького С.Богданович-Зарудний та переяславський полковник
П.Тетеря.
У даному документі мова йшла про підтвердження прав, привілеїв та вольностей Війська Запорізького та
української шляхти (ст.1, З, 7. 13), укладення 60-тисячного козацького люстру (ст.2), платню старшині про
кошти на утримання козацького війська (ст.8-12, 21), збереження місцевої адміністрації та збір нею податків
(ст.4, 15), надання гетьманові у рангове володіння Чигиринського староства (ст.5), право Війська
Запорвького обирати гетьмана (ст.6), право зносин гетьмана з іноземними державами (ст.14), невтручання
московських чиновників у справи України (ст.16), підтвердження козацьких та шляхетських привілеїв (ст.17),
збереження прав київського митрополита (ст.18), надіслання царського війська проти військ Речі Посполитої

під Смоленськ (ст.19), утримання військових залог на кордонах України і Польщі (ст.20), оборону України від
нападів татар (ст. 22), утримання козацької залоги у фортеці Кодак (ст.23).
Посольство вирушило до Москви наприкінці лютого 16541 відразу ж після приїзду розпочалися інтенсивні
переговори, які тривали шість днів. В результаті проект був значною мірою змінений і скорочений до 11
пунктів. 21.3.1654 вони були представлені на розгляд царя та Боярської думи і схвалені ними. Згідно з цим
документом, який був головним у всьому комплексі документів і увійшов до історії під назвою “Березневі
статті”, передбачалось: 1 - збір податків на користь царської скарбниці доручалось вести українським
урядникам; 2 - встановлювалась
платня військовому писарю та підпискам (1000 польських злотих),
військовим суддям (300 польських злотих), судовим писарям (100 польських злотих), полковим писарям і
хорунжим (50 польських злотих), сотенним хорунжим (ЗО польських злотих) та гетьманському бунчужному
(50 злотих); З - козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, всім полковникам, і військовим та
полковим осавулам надавались у володіння млини; 4 - встановлювалась платня генеральному обозному
(400 злотих) та генеральному хорунжому (50 злотих); 5 - заборонялись зносини гетьмана з турецьким
султаном та польським королем; 6 - підтверджувалося право київського митрополита і всього духовенства
на маєтності, якими вони володіли; 7 - московський уряд зобов'язувався вступити у впну з Польщею весною
1654; 8 - передбачалось утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою; 9 гетьманський уряд просив встановити платню полковникам (100 єфімків-талерів), полковим осавулам (200
польських злотих), військовим осавулам (300 польських злотих), сотникам (100 польських злотих) і кожному
козакові (30 польських злотих), однак дане прохання було відкладено до перепису всіх прибутків, що мали
поступати до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків; 10 - у
випадку татарських нападів на Україну передбачалось організувати проти них спільні походи з боку як
України, так і Московії; 11 - гетьманський уряд просив встановити утримання для козацької залоги у фортеці
Кодак (400 чол.) та для запорожців, виконання даного прохання також було викладене до окремого рішення.
Тут же містилась вимога до гетьмана: негайно приступити до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків і
після завершення роботи надіслати його до Москви.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 12:30 | Повідомлення # 10
Частина вимог гетьмана Б.Хмельницького і українського уряду була розглянута царським урядом окремо, і
деякі з них були підтверджені царськими указами 27.3.1654.
Згідно з Б.с. Україна зберігала значні права -мала власний адміністративно-територіальний устрій та
управління, користувалася власним правом тощо. Однак відчутним було обмеження її політичного та
економічного суверенітету: гетьманське управління було підпорядковане московському уряду, заборонялось
підтримувати дипломатичні зносини з сусідніми державами -Річчю Посполитою та Туреччиною, всі витрати
на утримання козацького війська лягали на гетьманську скарбницю, яка повністю контролювалася
царськими чиновниками.
Б.с. були чинними лише на протязі 5 років. У 1659 між українським урядом і Москвою були укладені нові, т.
зв. Переяславські сталі, які ще більш обмежували суверенітет України.
Оригінали Б.с.до наших днів не збереглися (до речі, їх не було вже у 1659). Відомими є тільки копії та
чорновики, що зберігаються у фондах Посольського приказу Центрального державного архіву давніх актів у
Москві.
БЕРЕЗОВСЬКИЙ МАКСИМ СОЗОНТОВИЧ (16(27)10.1745 - 22.3.(2.4)1777) - видатний український
композитор. Н. вм.Глухові (тепер Сумська обл.) Вчився в Київській Академії, де почав писати музику.
Володіючи гарним голосом в 1758 Б. був запрошений співати у придворну капелу в Петербурзі. З 1762 співак італійської оперної трупи в Орієнбаумі. В 1765-74 - жив у Італії, де завершив музичну освіту у відомого
теоретика музики Дж.Мартіні. В 1771 Б. був обраний акад. Болонської філармонічної академії. В цей період
життя Б. написав оперу “Демофонт”, яка в 1778 була поставлена з великим успіхом в Ліворно. В 1774
повернувся у Петербург. Постійні придворні інтриги і неможливість знайти застосування своїм творчим
силам привели Б.до самогубства. Автор опери “Іфігенія”, багатьох духовних концертів ( “Не отвержи мене во
время старости...”, “Отче наш”, “Вірую” ), в яких відчутні впливи українських народних пісень і київських
церковних співів. Б. відіграв важливу роль у становленні української класичної музики, хорового концерту.
БЕРЕНДЕЇ (берендичі. берендії) - кочові тюркські племена. Згадуються в староукраїнських літописах. З
початку 12 ст. разом з торками і печенігами селились, за згодою князів, в південноукраїнських степах,
поблизу Київського і Переяславського князівств, особливо в басейні р.Росі. В 1145 Б. разом з торками і
печенігами увійшли до складу об'єднання чорних клобуків. Українські князі використовували кінноту Б.
(чисельність близько 2,5 тис. вершників) для боротьби проти половив і в міжусобицях. Після монголотатарської навали Б. поступово асимілювалися з основним кочовим населенням Золотої Орди.
БЕРЕСТЕЦЬКА БИТВА 1651 - битва української армії на чолі з Б. Хмельницьким в період національновизвольної війни українського народу 1648-573 польськими військами18(28).б.-30.6(10.7)1651 поблизу м.
Берестечка (тепер містечко Горохівського району Волинської області Польська армія налічувала 150 тис.
чоловік, в тому числі 20 тис іноземних найманців. У війську Б.Хмельницького було близько 100 тис. козаків і
50 тис. татар. У боях 18-20 (28-30).6 козаки успішно атакували польські війська, які втратили 7 тис. чоловік
вбитими. У вирішальний момент битви татарські загони, очолювані кримським ханом Іслам-Гіреєм III, не
витримавши артилерійського вогню, втекли з поля бою, захопивши в полон Б. Хмельницького, який

намагався їх затримати. Залишившись без полководця, українська армія була оточена ворогом. Обложені
протягом десяти днів, під керівництвом полковників Ф.Джалалія, М.Гладкого, І.Богуна та інших героїчно
відбивали всі атаки поляків. Під командуванням наказного гетьмана І.Богуна через непрохідні болота і
р.Пляшівку з возів, хомутів, сідел і одягу було збудовано три переправи. В ніч на 30.6(10.7) козацькі полки,
ведучи ар'єргардні бої, зуміли вирватись з оточення. Хоча втрати у повстанців були великі- загинули
близько ЗО тис. козаків, втрачено 28 з 115 гармат, - розгромити їх ворогові не вдалося. Українська армія
виступила на Київщину, де почала готуватися до нових битв. Наслідком Б. б. стало підписання
Білоцерківського мирного договору 1651.
БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ 1596 - одна з найважливіших подій в історії церковного життя в Україні. Укладена у
1596. внаслідок чого утворилась Українська Греко-Католицька Церква. Була викликана необхідністю
виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом,
який відбувся у 1054. Кроки до цього робилися не один раз, але реальні можливості полагодження цього
питання склалися лише в 16 ст. Сприяла цьому, насамперед, кризова ситуація, у якій перебувала
православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між
церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського Патріархату,
непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів, тощо. Важливим фактором, що
спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації
та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з
латинським. Ідея укладення унії знайшла прихильників і в польських державних та церковних колах, які мали
тут свої розрахунки. Однак, як показав дальший розвиток подій, їхні сподівання не справдилися. Ініціатором
укладення церковної унії з Римом був львівський православний єпископ Гедеон Балабан, який на протязі
тривалого часу вів суперечки з Львівським Ставропігійським братством. Цю ідею підтримали єпископ
холмський Діонізій Зборуйський, єпископ пинський Леонтій Пельчинський та єпископ луцький Кирило
Терлецький, а з 1593 і нововисвячений володимирський єпископ Іпатій Потій. Ідею унії, особливо на етапі її
підготовки, підтримував і найвпливовіший світський український магнат князь Костянтин Острозький. Для
обговорення і вирішення даного питання на протязі 1590-95 єпископи провели 5 синодів і, погодивши
основні питання, у червні 1595 доручили єпископам Потію та Терлецькому вести переговори у справі
об'єднання церков у Римі, куди вони виїхали у вересні цього ж року. Після тривалих переговорів, у грудні
1595 обидва єпископи були прийняті папою Климентієм VIII і визнали католицьке віросповідання. Згодом
було видано документ, який встановлював права та привілеї уніатської церкви. Для офіційного урочистого
проголошення унії київським митрополитом Михайлом Рогозою та польським королем Сигізмундом III Ваза
було скликано церковний собор у Бресті, який відбувся 16-20.10.1596. Для участі у його роботі прибули всі
єпископи, багато архімандритів, ігуменів, священиків та представників мирян. Однак вже на початку собору
його учасники поділилися надвоє. До противників унії, яких очолювали князь К.Острозький та представник
Константинопольського Патріарха протосинкел Никир, приєдналися єпископи львівський Г.Балатон та
перемишльський М.Копистинський. Разом з частиною духовенства та мирян вони провели окремий
православний собор, який засудив діяльність митрополита М.Рогози та єпископів, які прийняли унію і хотіли
наблизити православну церкву до західного світу. Митрополит Рогоза та вірні йому єпископи вибули згідно з
канонічним правом собор, який довершив справу унії з Римським Престолом. У ньому взяли участь
митрополит, 5 єпископів, частина духовенства та шляхти, а також представники католицької церкви. Собор
затвердив акт унії, про що було оповіщено окремим посланням митрополита. Згідно з умовами Б.у.
українська церква зберігала східний обряд, церковнослов'янську літургічну мову, право на заміщення
митрополичої та єпископських кафедр, вживання старого (юліанського) календаря, нижче духовенство і
надалі зберігало право одружуватись. Одночасно визнавалась зверхність Римського Папи як першоієрарха
всієї Християнської Церкви та були прийняті догми католицької церкви.
Внаслідок укладення Б.у. православне духовенство, що визнало її рішення, було урівняне в правах з
католицьким, звільнялося від сплати податків та виконання інших повинностей. Єпископам були обіцяні
місця у сенаті Речі Посполитої, але ця обіцянка не була виконана урядом. Шляхта та міщани, що прийняли
унію, також урівнювались у правах з католиками латинського обряду і одержали право займати посади у
державних та міських урядах. Зразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії
унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька.
Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її згодом відповідно у 1692 та 1700.
БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ МИР 1918 (Брестський мир)-мирний договір між Українською Народною Республікою, з
одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією, з другого, підписаний 27.1(9.2)1918 у
Бресті (Бересті, Брест-Литовську). Поштовх для початку переговорів про мир з Центральними державами
дали більшовики. 20.11.(3.12)1917 у штабі німецьких військ у Брест-Литовську вони вступили у переговори з
представниками австро-німецького блоку. 2(15 ).12 було підписано угоду про перемир'я строком на 28 днів.
Переговори про укладання мирного договору між Радянською Росією і Німеччиною та її союзниками
почались 9(22).12.1917 у Бресті. Більшовицька делегація (голова А. Іоффе) на початку переговорів заявила,
що вона представлятиме інтереси всіх народів колишньої Російської імперії. 21.12.1917-3.1.1918 Українська
Центральна Рада направила на переговори українську делегацію. До складу делегації УНР, яку було обрано
на нараді представників керівництва Української Партії Соціалістів-Революціонерів і Української СоціалДемократичної Робітничої Партії, входили В.Голубович (голова), М.Полоз, М.Любинський, О.Севрюк,
М.Левитський. Напередодні від'їзду делегація отримала докладне роз'яснення позиції України на

переговорах ви М.Грушевського. Делегація повинна була домагатися включення до складу УНР українських
земель, що знаходились під владою Австро-Угорщини (Східної Галичини, Буковини і Закарпаття), а також
земель, які належали до війни Російській імперії (Холмщина, Підляшшя і Посяння). У випадку відмови
Австро-Угорщини передати окуповані нею землі, делегація мала вимагати створення з них окремого
коронного краю з найширшою автономією. На переговорах у Бресті Німеччину представляли державний
секретар закордонних справ Р.фон Кюльман, начальник штабу східної групи військ ген. М.Гофман, АвстроУгорщину - міністр закордонних справ граф О.Черніні граф Чакі, Туреччину - посол у Берліні Ібрагім Гакі і
державний секретар Ахмет Мессімі-Бей; Болгарію - міністр юстиції Попов і ген. П.Ганчев (пізніше Попова
заступив голова Ради Міністрів Болгарії В. Радославов). 25.12.(6.1).1918 українська делегація, яку нотою
делегацій чотирьох союзних держав було визнано “самостійним і повноважним представником УНР”,
підключилася до переговорів. Питання про долю Східної Галичини, Буковини і Закарпаття на вимогу
делегації Австро-Угорщини було знято з обговорення. Холмщину, Підляшшя і Посяння було визнано за
землі, які повинні увійти до складу УНР. 5(18).1.1918 на пропозицію російської делегації у переговорах було
зроблено перерву на десять днів. 7(20).1.1918 виїхала до Києва і українська делегація. Після проголошення
в ніч з 11 на 12.1.(24 на 25.1).1918 IV Універсалу УЦР ( Універсали Української Центральної Ради) члени
української делегації повернулися до Бреста. На цей раз делегацію очолював
О.Севрюк. Напередодні
відновлення переговорів російська делегація (голова Л.Троцький)17(30)1.1918, мотивуючи зміною
внутрішньополітичної ситуації в Україні і присутністю на переговорах представників харківського
більшовицького уряду (голова делегації Ю.Медвєдєв), фактично відмовилася визнати повноваження
делегаті УНР. Після ознайомлення учасників переговорів з текстом IV Універсалу УЦР 19.1(1.2).1918 на
пленарному засіданні всіх делегацій міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін від імені
Центральних держав зробив заяву про визнання Української Народної Республіки незалежною і суверенною
державою. В ніч з 26 на 27.1 (з 8.2 на 9.2) 1918 було укладено мирний договір між УНР і країнами
Четверного союзу. Текст Б.м. складався з 10 статей. За умовами Б. договору кордони між Австро-Угорською
імперією і УНР встановлювалися по лініі довоєнних кордонів Російської імперії та Австро-Угорщини. Кордон
з Польщею мав проходити по лінії Тарноград-Білгорай-Щебрешин-Красностав-Пугачів-Радин-МежиріччяСарнаки-Мельник-Високо-Литовськ-Кам'янець-Литовський-Пуржани-Вигоновське Озеро. Для остаточного
встановлення кордонів з Польщею створювалась мішана місія. Брестський договір передбачав
врегулювання питання про звільнення окупованих областей: встановлення дипломатичних і консульських
відносин: взаємну відмову від оплати військових податків і компенсації шкоди, заподіяної війною:
повернення військовополонених та інтернованих цивільних осіб. Б. м. регулював господарські відпосини і
взаємний обмін товарів між Україною та країнами Четверного союзу. Додатковою умовою договору був
пункт про надання Центральними державами збройної допомоги УНР у боротьбі проти більшовиків та
позика українському уряду в розмірі 1 млрд.крб. У Бресті була укладена також таємна декларація між УНР і
Австро-Угорщиною, за умовами якої Садна Галичина і Буковина об'єднувалися в один коронний край. Проте
4.7.1918 Австро-Угорщина анулювала таємну декларацію, мотивуючи це тим, що Україна не передала
обумовленої Б.м. кількості збіжжя. Насправді таке рішення було прийняте під тиском польських політичних
кіл. Укладення Б.м. стало блискучою перемогою молодої української дипломатії та першим актом визнання
України як незалежної держави у новітній час.
БЕРЕСТЕЙЩИНА (Берестейська земля, Брестщина) - українська етична територія між Бугом і Прип'яттю,
Яселдою і Нарвою. Загальна площа - 32.3 тис.км2 Найбільші міста -Берестя(Брест), Кобрин, Кам'янець. З 10
ст. знаходилась у склад Київської держави. В 1080-1150 належала до Турово-Пинського князівства, з 1150до Волинського, а з 1199 стала складовою частиною Галицько-Волинськоі держави. В 1320 Брестська земля
була захоплена Трокським князівством (Литва). В 1569-1795 входила до складу Берестейського воєводства
Речі Посполитої. Після третього поділу Польщі (1795) Б. перейшла під, владу Російської імперії. Тепер територія Республіки Бєларусь. Сьогодні на Б. в межах Малоритського, Брестського, Каменецького,
Жабинківського, Кобринського, Березівського, Дрогочинського, Іванізського, Пінського та Столинського
районів Брестської області цілковито, а в Пружанському, іванецькому, Ляховицькому і Лупинецькому частково проживає корінне українське населення. В 1940 у Брестській області працювало 58 шкіл з
українською мовою навчання, 127 читалень “Просвіти”, в обласному центр була українська бібліотека. На
даний час шкіл з українською мовою викладання на Б. немає 18.02.1990 у Бресті було створено Українське
Громадсько-Культурне Об'єднання, яке послідовно виступає за надання населенню Б. статусу української
національної меншини в Бєларуській державі і за збереження та розвиток рідної мови, культури і звичаїв.
БЕРИНДА ПАМВО (н. між 50-70-ми рр. 16 ст. -п. 23.7.1632)-видатний діяч української культури і освіти,
лексикограф, письменник. Н. у Галичині. Працював друкарем і гравером у Стрятині, Перемишлі, Львові, а з
1619 - у Києві. Був головним друкарем, редактором, перекладачем у Києво-Печорській лаврі. Найважливіша
праця Б. - перший друкований український словник “Лексиконь словеноросский альбо имен толкование”
(1627). Словник Б. містить 6982 поняття, слова та імена тогочасної церковнослов'янської мови з перекладом
та тлумаченням тогочасною українською літературною мовою. Б. - один з зачинателів української поезії і
шкільної драми, автор віршованої композиті “На Рождество Христа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа для
утіхи православним християнам” (1616) - видатної пам'ятки української літератури. Помер у Києві.
БЕРЛАДНИК ІВАН (Іван Ростиславич; р.н. невід. - 1162) князь, один з представників галицького княжого
роду Ростиславичів. Син перемишльського князя Ростислава Воло-даревича. Після смерті батька одержав у
володіння м-Звенигород (на р.Білці). У 1141 розпочав війну з своїм дядьком Володимирком Володаревичем.
Бібліотека » Різне » Історія України » Довідник з історії України (А-М) / Підкова Ігор
Сторінка 2 з 3«123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика