Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 212»
Бібліотека » Різне » Історія України » Дмитро Яворницький та його родовід / Абросимова Світлана
Дмитро Яворницький та його родовід / Абросимова Світлана
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:54 | Повідомлення # 1
Передмова
Мабуть, не буде великим перебільшенням сказати, що людина насамперед є об'єктом, який складає інтерес історичної науки. В.О. Ключевський писав: «Є імена, які вже втратили хронологічне значення, виступили за межі часу, коли жили їх носії. Це тому, що справа, яку зробила така людина, за своїм значенням так далеко виходила за межі свого століття, своїм благотворним впливом так глибоко захопила життя подальших поколінь, що з постаті, яка її зробила, у свідомості цих поколінь поступово спадало все тимчасове і місцеве, і вона з історичного діяча перетворилася в народну ідею, а сама справа її з історичного факту стала практичною заповіддю, заповітом, тим, що ми звикли називати ідеалом». До таких постатей нашої історії можна віднести Д.І. Яворницького, який був людиною надзвичайно різнобічних інтересів, ініціативним і невтомним трудівником, вченим-подвижником. З його ім'ям, перш за все пов'язана багаторічна праця із збирання, дослідження й популяризації історії запорізького козацтва. Усе, що вийшло з-під його пера, позначене особливою любов'ю до історії Запорожжя. Його дослідження ґрунтувались на комплексному вивченні того чи іншого явища. Свої історичні дослідження він робив на базі узагальнення археологічних, етнографічних, фольклористичних, мовознавчих пошуків і знахідок.
Вагомий внесок зробив вчений у становлення історичного краєзнавства. Як збирач і колекціонер старожитностей, архівних джерел, Яворницький був одним з перших в Україні організаторів музейної та архівної справ.
Окремою яскравою сторінкою творчої біографії вченого є його етнографічна та фольклористична діяльність. Всебічно вивчаючи життя й побут українського народу, Яворницький виявив великий інтерес до народного мистецтва, зокрема народного живопису й вишивки, кобзарства.
5
Його творче кредо яскраво відбилося у його ж словах: «Працюй, працюй, не вдивляючись уперед й не озираючись назад; працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, доки служать тобі руки і доки б'ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь твого народу і на пожиток Батьківщини, яка тобі дорога».
Книга, яка пропонується Вашій увазі це спільний проект музейних співробітників, Парамонова А.Ф., людини, що закохана в історію, МГО «Інститут україніки», Державного архіву Харківської області.
Дослідження родоводу Яворницького - це цікавий напрям в дослідженнях персонологічного характеру, дає можливість поглибити наше розуміння його коріння, вплив попередніх поколінь на формування особистості вченого, родинних зв'язків, «пожвавити», «олюднити» біографію Дмитра Івановича.
Капустіна Н.І.
Директор Дніпропетровського історичного музею
ім. Д.І. Яворницького Заслужений працівник культури України
6
С. В. Абросимова
БІОГРАФІЯ Д. ЯВОРНИЦЬКОГО В РОДИННОМУ ТА ДРУЖНЬОМУ КОНТЕКСТАХ
Ім'я академіка Дмитра Івановича Яворницького сьогодні є одним з найвідоміших і найпопулярніших в Україні. Широкій громадськості він відомий передусім як видатний дослідник історії запорозького козацтва і фундатор Дніпропетровського історичного музею. Вченого по праву вважають «енциклопедистом козаччини», «Нестором» Запорозької Січі, неперевершеним збирачем пам'яток старовини. Широчінь наукових зацікавлень Д. Яворницького яскраво демонструє його творча спадщина, що нараховує понад 200 опублікованих праць з історії, археології, метнографії, фольклору, лексикографії, джерелознавства, археографії, архівної та музейної справи, спеціальних історичних дисциплін, а також художні твори (прозові й поетичні). Великий масив його доробку ще чекає на публікацію.
Д. Яворницькому належить пріоритет у створенні комплексного фундаментального дослідження з історії запорозького козацтва. Зібрані й збережені вченим різноманітні колекції є цінним джерелом у царині гуманітарних наук. Своєю викладацькою, лекційною та екскурсійною діяльністю вчений вельми прислужився справі популяризації історичних знань, пробудженню патріотичних почуттів, національної самосвідомості українського народу. Учений-патріот завжди перебував у гущині громадського життя України, брав активну участь в просвітянському русу, в діяльності різних культурно-освітніх, наукових, благодійницьких товариств, підтримував широкі творчі й дружні стосунки з багатьма вітчизняними та іноземними діячами.
За своє тривале життя Д. Яворницький зазнав зльотів і падінь, радість творчого натхнення і наукових здобутків, обвинувачень та переслідувань з боку царату і більшовицької тоталітарної системи, матеріальної скрути, моральних та фізичних страждань.
7
В науці, в дослідницькій роботі бачив він сенс свого життя. Академік Д. Яворницький до останнього зостався вірним девізові: «Працюй доти, доки б'ється серце!»
Дослідження творчості Д. Яворницького розпочалося ще за його життя. Це були рецензії на його твори в науковій періодиці, ювілейні статті з нагоди 30-річчя науково-педагогічної діяльності (1913 р.) і 70-річчя від дня народження (1925 р.). Проте з моменту обвинувачення Д. Яворницького в «українському буржуазному націоналізмі» і «контрреволюційній діяльності» й вигнання вченого у серпні 1933 р. з музею, його ім'я було в опалі, книги не перевидавалися, нові твори не публікувалися (за мізерним винятком), життєвий і творчий шлях не досліджувалися. Лише у період короткочасної «відлиги» 1960-х рр. побачили світло декілька видань, присвячених Д. Яворницькому. Відзначимо ґрунтовні дослідження І. М. Гапусен-ка1, І.М. Шаповала2 й особливо М. М. Олійник-Шубравської - автора багатьох статей і першої фундаментальної монографії, присвяченої дослідженню життя та творчої спадщини видатного історика3. Із закінченням «відлиги» Д. Яворницький знову «опинився» під забороною. Лише із здобуттям Україною незалежності (1991 р.) ім'я і книги літописця козаччини повернулися до широкого читача, почалося активне дослідження його життя і творчої спадщини. Значно активізувалися ці дослідження внаслідок проведення (на базі Дніпропетровського історичного музею) наукових конференцій, присвячених ювілеям Д. Яворницького4. Останнім часом здобули висвітлення різні аспекти наукової творчості вченого (історіографія, археологія, фольклористика, етнографія, мистецтвознавство, археографія, джерелознавство, музеєзнавство, архівознавство, літературознавство тощо)5. Введення до наукового обігу джерел особового походження (спогадів, щоденників, приватного листування) сприяли дослідженню безпосередньо й біографії вченого6. Найменшого висвітлення поки що здобуло особисте життя Д. Яворницького. Цей аспект став предметом спеціально дослідження наукових співробітниць Дніпропетровського історичного музею І. М. Тимофеєвої7 та К. О. Тележняк8.
В розвідках І. О. Кочергіна, А.Ф. Парамонова, К. О. Тележняк, І.М. Тимофеєвої висвітлюється генеалогія родини Яворницьких9.
8

До останнього часу було відомо лише про молодше покоління Яворницьких, старша генерація залишалася невідомою. На особливу увагу заслуговують дослідження А. Ф. Парамонова, внаслідок кропіткої евристичної праці котрого в Державному архіві Харківської області були виявлені унікальні документи, що дозволили певною мірою реконструювати генеалогічне древо родини Яворницьких. В цьому виданні А. Ф. Парамонов репрезентує результати свого дослідження. У такий спосіб, вчені отримали неоціненні джерела для створення фундаментальної наукової біографії видатного українського історика. Це набуває актуальності у світлі «нової біографічної історії», що передбачає особливу увагу дослідників в тому числі й до таких фактів життя особистості, як-от походження (родовід), родина, родинні та дружні стосунки.
Нижче репрезентуємо стислий біографічний нарис, в якому основні моменти життєвого і творчого шляху Д. Яворницького висвітлюються через мікро-контексти, тобто через його стосунки з рідними та друзями. На наш погляд, це дозволить «олюднити» образ Д. Явор-ницького, уявити його у «статусі» сина, брата, дядька, чоловіка тощо.
Майбутній академік Дмитро Іванович Яворницький народився 7 листопада (26 жовтня за ст. ст.)10 1855 р. в селі Сонцівка Харківського повіту Харківської губернії (нині с. Борисівка Харківського району Харківської області).
Дмитро Яворницький, офорт Василя Мате.
9
Село, що дістало назву від прізвища поміщика Сонцева, було розташоване на межі Курщини та Харківщини. Через село протікала невеличка річка Липчик. Поблизу села був чудовий сад. Селяни відзначалися працьовитістю, огрядністю, займалися землеробством, садівництвом і вівчарством. Любов до мальовничої співучої Сон-цівки Дмитро Іванович проніс через усе життя. У шкільному творі «Моя родина» Д. Яворницький так описує рідне село: «Моя родина, носящая название Солнцевки, есть небольшое село, отстоящее от г. Харькова на 35 верст. Расположение атого села, как и большая часть сел, не представляет ничего особенного. Не доезжая на пол-верстьі до самого села, вам прежде всего бросается в глаза сад, один из тех прекраснейших садов, какие очень редко встречаются в име-ниях даже самьх богать х помещиков. Внизу атого сада протекает небольшая река, придающая саду прелесть и величие; по левую сторону сада находится широкий и не слишком глубокий овраг, на дне которого расстилается обширная долина с озерами и прекрасньми источниками, вьтекающими из боков оврага.
За садом нам представляется в полном величии и блеске неболь-шая деревянная церков... Местность, где расположено село, пред-ставляющее длинную вереницу крестьянских изб, по большей части возвьшена, только северная сторона ее представляет постепенное понижение и, наконец, переходит в небольшую долину, поросшую тенистьми деревьями и густою травою; в конце долинь возвьша-ется небольшая гора, которая служит границею между губерниями Харьковской и Курской.»11.
Батько Д. Яворницького - Іван Якимович Яворницький (1827 -1885) походив із збіднілого дворянського роду, родоначальник якого належав до козацької старшини12. За свідченням Д. Яворниць-кого, з діда і прадіда він був панського коліна. Свій родовід вчений виводив від панів з Галичини, які з часом оселилися в Зміївсько-му повіті на Харківщині. У книзі «По следам запорожцев» Дмитро Іванович пояснював, що за гербовником дворянських родів царства Польського, виданому в 1853 р., у Варшаві, відомо вісім панів Явор-ницьких. З Галичини одна гілка цієї фамілії перейшла, мабуть, вже після гетьмана Богдана Хмельницького, у теперішню Харківську губернію і там осіла гніздом поблизу річки Сіверського Дінця, Зміїв
10
ського повіту. В новій батьківщині частина цієї фамілії залишилася у дворянському стані, частина перейшла в духівництво, а частина у міщанство13. Дід Дмитра Івановича - Яким Федорович Яворниць-кий - належав до духівництва і володів невеличким хутором «Явор-ницький» в Зміївському повіті Харківської губернії14. Згодом вчений успадкував цей хутір.
До духівництва належав і батько Д. Яворницького Іван Якимо-вич, останнім місцем служби якого було село Сонцівка, де він був дяком. За словами Д. Яворницького, його батько був «грамотій-са-моучка», добра і розумна людина, не вчивсь ні в якій школі, а сам із себе вивчивсь писати і читати. Мати вченого - Ганна Матвіївна Терновська (1830 - 1916) була простою селянкою. Сім'я жила бідно, в простій селянській хаті.
Певні «пригоди» сталися з прізвищем Д. Яворницького, походження котрого він пояснював від «явора» або «яворника». «Дід і батько мій, - читаємо в його листі до письменника і видавця В. Л. Левицького (Василя Лукича), - писались Яворницький, а міні у школі якийсь дурінь причіпив букву «Е» і вийшов я «Еварниць-кий», а воно на ділі «Явор», дерево таке, що здаєтця на клена, тілько листи зеленійш, з зубцями на кінцях, і більше від листа клена»15.
На переважній більшості друкованих праць вченого стоїть прізвище «Еварницький». Вперше «Яворницький» зустрічається в статтях 1890 р., що були надруковані в «Екатеринославских губернских ведомостях» з подвійним підписом: «Еварницький - Яворницький». Але ще у 1886 р. в листі до редактора першого українського історичного журналу «Киевская старина» Ф. Г. Лебединцева Д. Яворниць-кий прохав, щоб його статті підписували саме подвійним прізвищем «Д. І. Еварницький (Д. І. Яворницький)». І пояснював: «Я хочу сказати цим, що я не лях, а українець»16. Проте на всіх наступних працях знову стоїть «Еварницький». І лише після 1905 р. вчений вживає або подвійний підпис, або просто «Яворницький» і зовсім рідко «Еварницький». За радянських часів Дмитро Іванович іменує себе тільки «Яворницьким». В листуванні з рідними та друзями прізвище «Яворницький» вчений почав вживати набагато раніше, ніж у друкованих працях, ще у 1884 р. Блискучий аналіз феномена «мутації» прізвища Д. Яворницького з перспектив психобіографічної та соціо
11
логічної парадигми здійснив дніпропетровський дослідник В. В. Ва-щенко17.
Дитинство Д. Яворницького пройшло у скрутних умовах матеріальних нестатків. Проте батько - Іван Якимович, хоча й був мало-освіченою людиною, намагався дати синові освіту, залучаючи його до читання. Тривалими зимовими вечорами, коли сім'я збиралася у маленькій хатинці, батько по складах читав дітям книжки. Мати пряла, а Дмитро з сестрою Горпиною лежали на печі й захоплено слухали батька. Особливе враження справив на маленького Дмитра безсмертний твір Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Образ козака Тараса глибоко запав у душу шестирічного хлопчика. Він невтішно ридав над долею козака Тараса Бульби. Пізніше Яворницький згадував, що «як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котились у мене із очей». Звідтоді й назавжди закохався Дмитро в історію легендарної Запорозької Січі та її славетних лицарів.
Батьківське читання змінювалося піснями, що їх чудово співала мати. Чудовий голос мав і батько майбутнього історика. Музично обдарованим виявився і Дмитро. Згодом він почав записувати пісні в рідній Сонцівці. Саме з цих записів й розпочалася дослідницька діяльність вченого. Але для цього треба було багато вчитися.
Початкову освіту Д. Яворницький здобув у рідному селі, а у 1867 р. почав навчатися в Харківському повітовому училищі, куди він потрапив випадково, завдяки дружбі із сином власника економії в Сонців-ці. Барчук не хотів їхати вчитися сам, і тоді поміщик разом із сином послав на свої гроші вчитися й Дмитра. Цю версію наводить в своїй монографії відома дослідниця життя і творчості Д. Яворницького М. Олійник-Шубравська18. В училищі Д. Яворницький вивчав російську і латинську мови, географію, історію, закон божий та інші предмети. Учнів знайомили з літописними творами, давнім епосом, філософськими трактатами. Найбільші успіхи Дмитро мав у царині словесності. Викладачі відзначали його письменність, «легкість і свіжість у викладанні думок». По закінченні училища він повернувся додому і через деякий час, у 1874 р., за сімейною традицією, поступив до Харківської духовної семінарії. Це сталося за наполяганням батька. Однак священицький сан, косність та схоластика, що панували в семіна
12
рії, не приваблювали романтичного допитливого юнака, закоханого в історію рідного краю, в народні звичаї та фольклор. Провчившись три роки, Д. Яворницький залишив семінарію й у 1877 р. вступив до історико-філологічного факультету Харківського університету, що свого часу вважався «Слобожанськими Афінами», вславився ідеями слов'янського відродження, розквітом романтизму, піднесенням зацікавленості до етнографії, фольклору.
Час навчання Д. Яворницького в Харківському університеті (1877 - 1881) припадає на вельми сумний період в історії української культури. Емський указ 1876 р. значно посилив тиск на українське друковане слово (заборонялися будь-які видання українською мовою). У цей час було небезпечно виявляти симпатії до української мови, літератури, історії, популяризувати її. З іншого боку, це був період складання в Російській імперії кризи пануючої системи. Це був час апогею народницького руху, однією з провідних сил якого було студентство. Студентські заворушення призводили до тимчасового закриття університетів і припинення навчання. Такі події відбувалися й у Харківському університеті.
Вимушені канікули Д. Яворницький намагався проводити вдома, щоб допомогти батькам і відпочити, бо слабкий здоров'ям з дитинства він часто хворів. У рідній Сонцівці він не гаяв часу, а збирав фольклорний матеріал, записував пісні, що їх співали мати та односельці. Декілька записаних ним в студентські роки пісень пізніше були опубліковані19 його студентським приятелем, майбутнім професором Харківського університету Михайлом Халанським (1857 -1910), з яким Дмитро Іванович під час навчання мешкав в одній кімнаті і ділив бідну студентську трапезу.
У студентські роки знов сполохнуло «полум'я пристрасті» до запорозького козацтва», що ще у дитинстві кинуло у серце Д. Яворниць-кого батьківське читання гоголівського «Тараса Бульби». Вже на 2-му курсі Дмитро Іванович визначився з темою дослідження: «Виникнення та устрій Запорозького коша», почав вивчати літературу, шукати джерел, що висвітлювали історію запорозького козацтва.
Становлення Д. Яворницького як вченого відбувалося під впливом прогресивних професорів Харківського університету, справжніх українських патріотів О. О. Потебні та М. Ф. Сумцова. Гені
13
альний український філолог, творець лінгвістичної поетики Олександр Опанасович Потебня (1835 - 1891) залучив Д. Яворницького до участі в студентському гуртку з вивчення історії, побуту та звичаїв народу. Між учителем та учнем встановилися теплі стосунки. Д. Яворницький був частим гостем в родині О. Потебні, котрий допоміг йому влаштуватися на роботу в одну з харківських гімназій.
Видатний український етнограф, фольклорист, прогресивний громадський діяч Микола Федорович Сумцов (1854 - 1922) згодом став його колегою і другом. Вони радилися, підтримували, допомагали один одному в житті й творчості. їх пов'язували спільні наукові інтереси, співпадали й їхні дослідницькі методи. Від своїх вчителів перейняв Д. Явор-ницький захоплення фольклором, нахил до збирання, записування та публікації пам'яток усної народної творчості. З великою вдячністю та повагою ставився Дмитро Іванович до своїх університетських вчителів. їхні образи він втілив в автобіографічному романі «За чужий гріх»
(1907 р.), а М. Ф. Сумцову
присвятив вірш «Працівнику за Україну», який ввійшов до збірки поезій «Вечірні зорі» (1910 р.).
На момент закінчення університету Д. Яворниць

Дмитро Яворницький у вбранні запорозького козака, 1890-ті pp.
14
кий остаточно вирішив присвятити своє життя науці, а саме дослідженню історії запорозького козацтва. По закінченні університету (1881 р.) він, як винятково обдарований студент, був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. І вже з перших кроків наукової кар'єри на молодого вченого чекали випробування. Замість вже обраної ним теми, йому запропонували досліджувати історію Фінляндії. Дмитро Іванович згадував, як попечитель харківського навчального округу генерал-лейтенант Максимович у категоричній формі заявив початківцю: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію». Проте молодий вчений виявив принциповість, не відмовився від обраної ще в студентські роки теми з історії запорозького козацтва, що належала до крамольних і за яку пізніше його було позбавлено стипендії. До цього додалася ще й розлука з друзями - Михайлом Халанським та Миколою Липенським, які по закінченні університету поїхали викладати -один у Білгород, другий у Суми.
Залишившись без засобів для існування, Д. Яворницький, за допомогою О. Потебні та інших харківських знайомих, влаштувався викладачем історії у 3-ю чоловічу гімназію і в жіночу гімназію Н. Григорцевич.
Проте вже ніхто й ніщо не мали змоги відвернути Д. Яворницько-го від дослідження козацької теми. За порадою О. Потебні й М. Сум-цова, він вирушив у Південну Україну, на Катеринославщину та Херсонщину, де свого часу існувала Запорозька Січ. Починаючи з 1882 р., протягом 50 років майже кожного літа Д. Яворницький мандрував землями колишніх Запорозьких вольностей, проводив археологічні розкопки, записував пісні, перекази, розповіді нащадків запорозьких козаків, знайомився з місцевими старожилами та власниками приватних колекцій, досліджував ландшафт і природні умови Запорозького краю, перепливав на дубах Дніпрові пороги, неодноразово ламав руку, тонув у Дніпрі, був засипаний землею в кургані. Проте дослідницька захопленість й спрямованість долали усі перепони. З ентузіазмом він писав Ф. Г. Лебединцеву у квітні 1884 р., що він проїхав усі Дніпрові пороги, «от первого до последнего, в лодке, причем едва не поплатил-ся и жизнию . Не забудьте, что я лажу в Запорожье уже три года подряд, что я производил там раскопки, вскрьл 24 могиль, нашел
15
в них много разньїх вещей, видел много разньїх запорожских портре-тов, вьїкопал запорожца с усами, трубкой и пр.»20
Супутником і приятелем Д. Яворницького в його мандруванні запорозькими землями був історик , фольклорист, археолог і викладач з Олександрівська (тепер Запоріжжя) Яків Павлович Новиць-кий (1847 - 1925). В особі Я. Новицького Дмитро Іванович здобув найвідданішого й найщирішого у своєму житті друга, однодумця, колегу. Багато спільного об'єднувало цих подвижників рідної культури. Сенсом життя для обох була наука, в якій, за висловом Д. Явор-ницького, були його життя, його серце, його пристрасть, увесь запал його юності. Визначальним для обох була відданість рідній землі, наполеглива праця на її користь, невичерпна любов до пам'яток сивої давнини. Д. Яворницький з натхненням писав Я. Новицькому: «Запорожье, запорожцьі, Днепр, пороги, степь! Сколько в атих простих, мало сложньїх словах заключается для меня обаятельного, живого увлекательного смьсла! Если бь мог я вместить в своей груди широкую и далекую степь, если бьі мог я сладким поцелуем слиться со своим Днепром, никакого другого наслаждения не хотел бь на земле. Вьіше, глубже атого счастья для меня не существовало бьі».21
Понад 40 років тривала дружба і творча співпраця між Д. Явор-ницьким і Я. Новицьким. Вони постійно радилися, ділилися творчими планами, допомагали один одному у дослідженнях, збиранні колекцій, складанні топографічних карт Запорожжя, записуванні фольклору тощо. Надавали один одному матеріальну і моральну підтримку. З нетерпінням чекали вони зустрічі. Яків Павлович звав друга до Дніпра, до реліктових порогів, у степ, «де пісні та сопілка, куди рветься душа, де підіймається дух й забувається уся мерзота життя». Й Дмитро Іванович відгукувався на заклик приятеля. «Радуйся, мій друже коханий, - писав він Я. Новицькому, буду у тебе, обніму тебе і наговорюсь з тобою, надивлюсь в твої ясні, добрі очі, може, вмісті і чкурнем куди в степ»22.
З перших кроків наукової діяльності Д. Яворницький залучав до своїх досліджень широкий аматорський загал, передусім вчителів, лікарів, священиків, управителів маєтків, статистиків, земських службовців, колекціонерів та ін. Усі вони «постачали» йому необхідну інформацію, сповіщали про археологічні знахідки, розшукували
16
пам'ятки, записували з вуст народу пісні, думи, перекази тощо. Влітку 1884 р. Д. Яворницький через газету «Днепр» звернувся до населення Катеринославщини з проханням надсилати йому усі матеріали, що стосуються історії запорозького козацтва. Ареал наукових подорожей вченого охоплював значну територію - Катеринославську, Херсонську, Таврійську, Полтавську, Чернігівську та Харківську губернії.
У 1883 р. відбулася важлива подія в особистому житті Д. Явор-ницького. 18 лютого він одружився з учителькою музики Варва-рою Петрівною Кокіною. За свідченням небоги Дмитра Івановича Т. І. Коломієць, в родині Яворницьких існувала легенда, за якою цю наречену майбутньому вченому знайшла мати - Ганна Матвіївна. За словами Т. І. Коломієць, в юності Дмитро закохався у сільську дівчину, хотів одружитися з нею, але його мати була проти, і сама знайшла синові наречену - вчительку музики харківського єпархіального жіночого училища В. П. Кокіну. Але цей шлюб виявився невдалим й незабаром у 1885 р. стався розрив, як казав Дмитро Іванович, не з його вини. Варвара Петрівна не змогла зрозуміти творчу захоплену наукою натуру Д. Яворницького і стати йому другом і помічницею. Дмитро Іванович вельми кохав її й досить болісно переживав розлучення, яке офіційно було оформлене лише через 30 років - у 1915 р. Але головним для Д. Яворницького була наука, заняття якою допомагало пережити важкі, навіть трагічні події в житті й здобути насолоду від творчого пошуку.
Енергійні дослідження Д. Яворницького вже у 1883 - 1884 рр. знайшли втілення в серії статей історико-топографічного та фольклорного характеру, що були надруковані в періодичних виданнях Харкова, Катеринослава та Києва, в тому числі в першому українському історичному журналі «Киевская старина»23. Наукові здобутки молодого дослідника не залишилися поза увагою колег. У січні 1883 р. його обрали членом наукового Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, яке очолював (1878 - 1890) професор О. О. Потебня. Це надало Д. Яворницькому новий імпульс до наукової праці. На підставі виявлених джерел вчений підготував серію публічних лекцій «Про запорозьких козаків». Перша лекція відбулася у Харкові 21 квітня 1884 р. Біржовий зал, де Дмитро
17
Іванович читав лекції, кожного разу був переповнений. Протягом двох годин публіка насолоджувалася імпровізацією молодого вченого, який із захопленням, без конспекту читав лекції про любих його серцю степових лицарів. З цього моменту розпочалася активна популяризація Д. Яворницьким історії запорозького козацтва серед широкого громадського загалу. Незабаром його лекції відбулися у Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Хоролі, Херсоні, Москві, Петербурзі та багатьох інших містах України і Росії. Лекції мали величезний успіх і зробили Д. Яворницького досить популярним.
Восени 1884 р. відбулося знайомство історика з корифеями українського театру Марком Кропивницьким, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським, Марією Заньковецькою та ін. Д. Яворницький підтримував міцні стосунки з діячами харківської «Громади», як-от відомі вчені О. Потебня, М. Сумцов, педагог Д. Пильчиков, письменник і видавець М. Лободовський та ін.
На харківський період припадає дружба Д. Яворницького з відомим поетом Яковом Щоголєвим (1824 - 1898), який присвятив Дмитру Івановичу вірш «В степу». Проте дружба Д. Яворницького з Я. Щоголєвим закінчилась досить трагічно. У Я. Щоголєва була до-
Посвідчення Дмитрові Яворницькому від «Распорядительного Комитета VI Археологического сьезда в Одессе» 1884 р., із фондів ДІМ.
18
чка Єлизавета - особа високоталановита, музично обдарована, котра чудово грала на арфі. Саме гра Єлизавети на арфі «прикувала до неї і ум, і серце, і волю» Д. Яворницького. Вони покохали одне одного. Проте Я. Щоголів віддав Єлизавету, проти її волі, заради титулу та багатства, за князя Шаховського. Однак Єлизавета не вжилася з князем Шаховським і «покинула його все ж таки заради «козака Байди», як називав себе у дружньому колі Д. Яворницький. Є відомості про те, що Єлизавета Яківна поїхала за Д. Яворницьким навіть у Середню Азію. За словами Дмитра Івановича, Я. Щоголів прокляв і дочку, і тричі прокляв Д. Яворницького. Однак через короткий час між Д. Яворницьким і Є. Шаховською стався розрив, який Дмитро Іванович пояснював тим, що у Єлизавета «натура така палка, така пекельна, що лучче одрубай собі правицю і біжи од неї з одною лівою, біжи без огляду...»24. Не зважаючи на розрив з Я. Щоголєвим, Д. Яворницький не перестав почитати його як високоталановитого поета.
Окрім наукової діяльності, Д. Яворницький брав активну участь у громадському житті харківської інтелігенції. Восени 1884 р. з його ініціативи виникла ідея видати літературний збірник українською мовою. У той час заборони українського друкованого слова це був досить сміливий крок. Редагувати цей збірник мав також Д. Явор-ницький. Матеріальну підтримку обіцяв харківський аристократ Б. Філонов. Однак цей проект не здійснився.
Важливою подією в житті Д. Яворницького став VI Археологічний з'їзд, що відбувся у серпні 1884 р. в Одесі. Вперше молодий вчений постав перед високим науковим форумом, на якому зібрався весь цвіт історичної науки Російської імперії. Тут Д.Яворницький прочитав два реферати, котрі здобули високої оцінки з боку фахівців. На з'їзді відбулося його знайомство з провідними вченими, зокрема з В. Б. Антоновичем25. Саме починаючи з цього з'їзду Д. Явор-ницький вважав себе археологом. 30 квітня 1885 р. він був обраний членом-кореспондентом Московського археологічного товариства.
Повернувшись до Харкова вчений з натхненням продовжив дослідження. Проти над ним почали збиратися «хмари». Реакція 1880-х років позначилася на житті й Харківського університету, зазнали тиску усі демократичні елементи. Природно, що енергійне дослідження
19
і популяризація Д. Яворницьким крамольної історії запорозького козацтва, його активна громадська діяльність викликали вороже ставлення до нього з боку влади. Він потрапив в опалу, восени 1884 р. був обвинувачений в «українофільстві» і «сепаратизмі» й незабаром позбавлений стипендії і звільнений з університету. «И не думал и не думаю бьгть сепаратистом, - пояснював Д. Яворницький. - Люблю кло-чок земли! Люблю потому, что не нахожу нигде другого утешения, люблю потому, что там есть широкий простор для моей раздольной натурь, люблю потому, что в чистьх речньх водах своей Украйнь вижу печальний образ своей особьі. Вх, знали бьі люди, как тяжело мне жить на свете! Одно утешение - броситься в степь, углубиться в дни давно прошедшего времени... Так разве ато сепаратизм?»26.
Проте не зважаючи на моральні та матеріальні страждання, Д. Яворницький не припинив наукових студій. У грудні 1884 р. поїхав до Москви, з метою розшуку в московських архівах документів з історії козацтва. Тут він встановив творчі контакти з відомими істориками Д. Анучиним, І. Забєліним, Д. Іловайським, В. Клю-чевським, М. Ковалевським, С. Усовим та ін. А у січні наступного 1885 р. здійснив подорож до Петербурга, де познайомився з діячами досить великої і впливової української колонії. Доленосне значення для нього мала зустріч з видатним істориком Миколою Івановичем Костомаровим (1817 - 1885), який справив надзвичайне враження на Д. Яворницького. «На меня он произвел необькновенно ча-рующее впечатление, - ділився своїм враженням Дмитро Іванович з Я. П. Новицьким. - Правда, он уже представляет из себя разва-лину: правая рука совсем отнялась, ходит согнувшись, шамкает, но все же ато сила и на закате дней, все же ато лев, хотя и умирающий. Видимо, я ему очень полюбился: по цельм вечерам не вьпускал от себя, приглашал хлеба-соли откушать и на прощание дал свою кар-точку»27. Маститий вчений дав слушні поради молодому історикові у царині дослідницьких підходів і методів, передусім до розробки комплексної джерельної бази з історії запорозького козацтва, залучення у дослідницький ареал не тільки писемних, але усіх типів історичних пам'яток, в тому числі речових, усних (фольклорних), зображувальних тощо. Цей своєрідний заповіт М. І. Костомарова став дослідницьким «кредо» Д. Яворницького.
20
На знаменитих костомаровських вівторках Д. Яворницький познайомився з петербурзькими українцями: Кесарем Білиловським, Данилом Мордовцевим (Мордовцем), Григорієм Вашкевичем, Петром Саладиловим, які стали його друзями. Саме тут народився план переїзду Дмитра Івановича до Петербурга, що й відбулося на початку серпня 1885 р.
Спочатку на новому місці було вельми важко. Тут він опинився без всього того, що милувало його серце, що плекало його слух, радувало очі. Тут не було ані Січі, ані степу, ані Дніпра, ані студентських друзів. До цього додалися трагічні події вособистому житті: смерть батька, розлучення з першою дружиною В. П. Кокіною. Окрім того, оточували хвороби. А під час розкопок влітку 1885 р. він ледве не загинув, притиснутий землею. Над ним вже почали читати молитву. Всі ці події так вплинули на Д. Яворницького, що він майже не збожеволів, проте передчасно посивів. У 28 років він був увесь сивий.
Проте вчений знайшов сили подолати труднощі. Вихід він бачив у наполегливій напруженій праці в архівах і бібліотеках, викладацькій роботі в Миколаївському інституті шляхетних панянок, другому кадетському корпусі, приватній гімназії М. М. Стоюніної, царській капелі. Влітку він знову виїжджав на Україну для топографічних, археологічних і фольклорно-етнографічних досліджень. Особливо плідним в цьому плані виявився 1886 р. У березні цього року Д. Яворницького обрали дійсним членом Імператорського Російського археологічного товариства (м. Санкт-Петербург).
Про плідну наукову працю Д. Яворницького в петербурзький період (1885 - 1892) яскраво свідчить його творчий доробок, що складається з 56 статей і 7 монографій, великого масиву знайдених ним історичних пам'яток, безлічі записаних пісень та іншого фольклорного матеріалу. Він досліджував такий шедевр української культової архітектури, як-от Троїцький собор в Ново-Московську, а також святиню запорозького козацтва, його «новий Єрусалим» - Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. У полі зору дослідника були приватні колекції запорозької старовини, найкрупнішими з яких, за оцінкою Д. Яворницького, були збірки Г. П. Алексєєвата О. М. Поля на Катеринославщині й В. В. Тарновського на Чернігівщині. У 1887 р. вчений здійснив подорож до Соловецького монастиря у пошуках до-
21

Білет Дмитру Яворницькому від Херсонської губернської земської управи, 1886 р., із фондів ДІМ.
кументальних свідчень про останнього кошового отамана Запорозького війська Петра Калнишевського, який по скасуванню Запорозької Січі (177 р.) був ув'язнений в Соловецькому монастирі, де просидів 25 років, там помер і там був похований.
У Петербурзі побачили світ: перша монографія Д. Яворницького «Запорожье в остатках старини и преданиях народа» (1888), «Сборник документов для истории запорожских козаков» (1888), історико-популярне видання «Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края» (1889), історико-топографічний нарис «Вольности запорожских козаков» (СПб, 1890), в якій вчений показав роль географічного фактору у формуванні запорозького козацтва.
Книга «Запорожье в остатках стариньї и преданиях народа» була видана завдяки матеріальній підтримці відомого українського мецената і колекціонера Василя Тарновського, який пожертвував на цю справу 1000 руб. Ця книга являє собою своєрідний щоденник вче-ного-мандрівника, шанувальника козаччини, що подорожує місцями колишнього Запорожжя, і насичена оповіданнями запорозьких старожилів про козацькі часи, описом запорозького одягу, зброї, побутових та культових пам'яток. Книга яскраво віддзеркалює велику
22
любов Д. Яворницького до запорозького козацтва та його витвору -Запорозької Січі, ностальгію за часами козацької вольниці.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:55 | Повідомлення # 2
Невдовзі Д. Яворницький підготував цю книгу до перевидання, але за його життя цей намір не здобув реалізації. Лише у 2005 р. до 150-річчя
вченого побачило світло виправлене і доповнене Д. Явор-ницьким видання
«Запорожжя в залишках старовини і переказах народу»28. Це сталося
завдяки подвижництву дніпропетровського краєзнавця професора А. К.
Фоменка і днепропетровських меценатів А. І. Ялового та О. М. Зинов'єва.
До найвизначніших наукових надбань Д. Яворницького в цей період його
діяльності належить 1-й том трьохтомної монографії «История запорожских
козаков» (1892), у виданні якого науковцю допомагали його друзі П.
Саладилов, П. Пелехін, І. Рєпін, В. Васю-тинський та ін. Приятелі М.
Комстадіус та Л. Попов позичили йому 1500 руб. Завдяки високому
чиновнику, діячу української громади в Петербурзі В. Котельникову
(чоловік пасербиці М. Костомарова) Дмитро Іванович отримав гроші з
Літературного фонду.
«История запорожских козаков» вважається «літописом» запорозького козацтва29. В 1-му томі міститься інформація
про кордони, гідрографію, топографію, клімат, рослинний та тваринний
світ запорозького краю, історію виникнення козацтва, устрій
Запорозького війська, його склад, чисельність, адміністративно-судову
владу, збройні сили, господарство, побут, церковний лад і освіту,
зовнішні стосунки запорожців з християнськими й мусульманськими
сусідами тощо.
В Петербурзі Д. Яворницький поринув у культурно-громадське життя української громади, приятелював з активними
її діячами, в першу чергу з К. Білиловським, С. Васильківським, Г.
Вашкевичем, П. Катериничем, Д. Мордовцевим, П. Саладиловим, О.
Сластьоном, П. Стебницьким, П. Пелехіним та. ін. Він заприятелював з
художниками І. Рєпіним, М. Мікешиним, І. Шишкіним, К. Маковським,
мистецтвознавцем і критиком В. Стасовим. Згодом Дмитро Іванович почав
влаштовувати в своєму помешканні так звані «суботки», на які збиралися
земляки-українці й представники російської інтелігенції, іноді до 40
людей. На цих вечорах співали пісень, танцювали, слухали гру на кобзі
Опанаса Сластьона. Так восени 1886 р. ці «су
23
ботки» відвідали живописець Ілля Рєпін і артисти трупи Марка Кро-пивницького. Як згадував
Д. Яворницький, Ілля Юхимович пішов «викозулювати» гопака з М.
Заньковецькою та М. Садовським.
Без перебільшення важливою подією в житті Д. Яворницького було знайомство з видатним російським живописцем
Іллею Рєпі-ним (1844 - 1930), яка відбулася у лютому 1886 р. під час
панахиди по Т. Шевченкові, що її правила українська громада у
Казанському соборі в Петербурзі. За словами Д. Яворницького, з І.
Рєпіним його познайомили і здружили запорожці. їхня дружба мала чудовий
наслідок - славнозвісну картину І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа
турецькому султанові». Дмитро Іванович щиро запропонував І. Рє-піну свої
знання про Запорожжя і власну колекцію козацьких старо-житностей,
«постачав» натурщиків для створення багатьох образів цієї картини й,
нарешті, сам позував І. Рєпіну в образі козака-писа-ря. Під впливом Д.
Яворницького у творчому доробку І. Рєпіна з'явилися й інші картини із
запорозької тематики. Окрім того, художник виконав кілька ілюстрацій до
книги Д. Яворницького «Запорожье в остатках старинь и преданиях народа»,
а також до 1-го тому «Ис-тории запорожских козаков». Д. Яворницький
залишив спогади про видатного живописця, талант і творчість якого він
високо цінував і дружбою з яким вельми дорожив.
Активна участь Д. Яворницького в науковому і культурно-громадському житті української
колонії в Петербурзі, захоплююче пропагування історії козацтва,
визначення його прогресивної ролі й взагалі погляди історика на роль
народу у боротьбі проти панства, що яскраво виявилося у передмові до
поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» - все це не залишилося поза увагою влади.
Обвинувачення Д. Яворниць-кого у «неблагонадійності» надходили до
міністерства освіти. Навіть йшлося про якийсь донос з Харкова. Внаслідок
цього міністр народної освіти І. Делянов таємним листом від 16 червня
1887 р. запропонував попечителеві Петербурзького учбового округу І.
Новікову позбавити Д. Яворницького викладацької діяльності як
неблагонадій-ного. У свою чергу, І. Новіков розіслав по учбових округах
наказ про звільнення Д. Яворницького з педагогічної роботи.
З причини політичної неблагонадійності вченому не вдалося того року скласти магістерські іспити в Петербурзькому універси
24
теті. Д. Яворницький був морально пригнічений, нудьгував, хворів,
неодноразово його «відвідували» думки про смерть. «Что делать? Пока
ничего и не приберу, - скаржився він другові Я. Новицькому. -И что ато
за бедствия такие валятся на мою голову? Веришь, брат, отупел я как-то
от атого горя; даже не возмущаюсь, а так махнул ру-кой, да и шабаш.
Будь, что будет, а хуже того, что есть, не будет»30.
Проте, за допомогою впливових знайомих, вдалося поновити викладацьку діяльність й
влаштуватися в одній з кращих петербурзьких гімназій - жіночій гімназії
М. Стоюніної. А влітку він знову поринув в археологічні дослідження,
за традицією відвідав Кате-ринославщину, Херсонщину, Полтавщину, де
копав кургани, збирав фольклорно-етнографічний матеріал, а також
відпочивав у маєтках своїх друзів: Г. Алексєєва в Котовці, Ф. Міхєєва в
Богодарі (Катери-нославщина), М. Комстадіуса у Фаліївці (Херсонщина) П.
Малинки в Будаківці (Полтавщина) та ін.
У 1889 р. Д. Яворницький спільно з видатним катеринославським меценатом, колекціонером,
краєзнавцем і громадським діячем Олександром Миколайовичем Полем (1832 -
1890) розшукував місце битви Б. Хмельницького з поляками під Жовтими
Водами.
Влітку 1891 р. Д. Яворницький здійснив плідні археологічні дослідження в селі Фаліївка на Херсонщині - маєтку свого приятеля
Миколи Миколайовича Комстадіуса (1864 - 1917) - згодом генерала,
воєнного юриста, що походив зі шведського роду, був нащадком гетьмана Д.
Апостола й належав до відомих на півдні України фамілій Синельникових,
Селецьких, Малама та ін. Допомагали Д. Явор-ницькому у розкопках в
Фаліївці М. Комстадіус, приятель з Херсона Л. Попов та археолог-аматор з
Катеринославщини вчитель І. Чайкін. Результатом цих досліджень стала
книга Д. Яворницького «История села Фалеевки-Садовой» (СПб., 1892).
Й надалі теплі дружні стосунки об'єднували Д. Яворницького з М.
Комстадіусом. Вони часто зустрічалися в Петербурзі та Царському Селі,
де М. Комстадіус командував гусарським ескадроном. Неодноразово Дмитро
Іванович гостював у маєтках М. Комстадіуса Фаліївці (тут була чудова
бібліотека) та Жуклі, де працював над своїми творами. М. Комстадіус
надавав другові матеріальну допомогу, підтримував його видання,
археологічні дослідження.
25
Дружні стосунки мав Д. Яворницький і з матір'ю М. Комстадіу-са - Софією Миколаївною, уродженою Синельниковою
[правнукою правителя Катеринославського намісництва І. М. Синельникова
(1741 - 1788)], у другому шлюбі фон-Таль. Окрім того, вчений
заприятелював також з рідним братом Софії фон-Таль - генералом
Олексієм Синельниковим, в маєтку котрого у селі Михайлове-Апостоло-ве
(Херсонщина) у 1897 р. Д. Яворницький здійснив археологічні дослідження й
зробив сенсаційні знахідки, які демонструвалися в Ермітажі російському
імператорові Миколі ІІ.
Д. Яворницький був не тільки захопленим дослідником, але й натхненним популяризатором української історії та
культури. Окрім численних наукових та науково-популярних публікацій в
періодиці, важливу роль відігравали його лекції, передусім з історії
запорозького козацтва, археології, кобзарського мистецтва.
Активна культурно-громадська діяльність Д. Яворницького, яку вчений не припиняв,
не залишалася поза увагою влади. Нагляд поліції за ним тривав, навіть
одного разу в його помешканні було зроблено обшук. Й нарешті, у 1891 р.
наказом міністра народної освіти І. Делянова, Д. Яворницькому, вже у
категоричній формі, заборонялося викладати в учбових закладах
Російської імперії «за тенденци-озное проявление в лекциях антипатии к
московской истории и пра-вительству и пристрастие к истории Малороссии».
Проте знову на допомогу прийшли друзі, які намагалися здобути для Д.
Яворницького такого місця, щоб він мав і гарне утримання, і вільний час
для наукових занять, й щоб сама посада була фаховою і приносила
задоволення. Спільними зусиллями Г. Алексєєва, В. Васютинського, П.
Пелехіна, П. Саладилова та ін. Д. Яворниць-кого було призначено на
посаду чиновника з особливих доручень при туркестанському
генерал-губернаторові з метою вивчення місцевого краю і створення
музею, з утриманням 2000 руб. на рік. Це відрядження, яке дослідники
творчості Д. Яворницького вважають засланням, виявилося вельми корисним
для його наукової роботи. Період перебування Д. Яворницького в Середній
Азії (Ташкент, Самарканд) співпав з часом активної колонізації цього
краю, жвавим культурним життям тут. Сюди приїздило багато вчених з
різних країн, досліджувалася місцева історія, проводилися археологічні
26
розкопки, зокрема французькими та англійськими вченими. Приїздили театральні
трупи, музиканти, влаштовувалися бали, концерти, пікніки.
Давня історія та пам'ятки культури цього краю захопили Д. Явор-ницького. Він
поринув у дослідження і збирання старожитностей. Український історик
вельми прислужився створенню музею в Самарканді, що відкрився у липні
1896 р. Значним внеском Д. Явор-ницького у дослідження історії Середньої
Азії треба вважати серію його статей в місцевій (газети «Окраина»,
«Туркестанские ведомос-ти») та центральній («Новости и биржевая газета»)
періодиці. Але головним досягненням став «Путеводитель по Средней Азии
от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях»
(Ташкент, 1893), за який вчений одержав орден Станіслава ІІІ ступеня
(1893 р.) та орден Бухарської Золотої Зірки ІІІ ступеня (1894 р.) і чин
колезького асесора (гражданський чин VIII класу).
В Середній Азії Д. Яворницький продовжував напружено працювати над історією козаччини,
зокрема над другим томом «Исто-рии запорожских козаков» (СПб., 1895), а
також над книгою про кошового Івана Сірка, що вийшла друком у 1894 р. в
Петербурзі31. Іван Сірко був найулюбленішим героєм Д. Яворницького,
якого вчений вважав славою і гордістю запорожців, великим полководцем,
справжнім українським патріотом, колосальною й разом з тим типовою
особистістю славетного запорозького козацтва.
Перебуваючи на чужині Дмитро Іванович не забував рідних, що найшло відображення в його
середньо-азійських публікаціях. Так, в газеті «Окраина» привертає увагу
стаття під назвою «Лірник», автор якої підписався прізвищем «А.
Кобзарев». Тематика, стиль статті, згадка про діда Якима (а саме так
звали рідного діда Д. Яворницького) дають підставу вважати її автором
саме Дмитра Івановича. Відзначимо, що ця стаття поки що не зафіксована
ані в жодній бібліографії вченого.
У Середній Азії Дмитро Іванович не відчував себе зовсім самотнім. Можна припустити, що деякий час з ним в
Туркестані перебувала Єлизавета Яківна Шаховська (уроджена Щоголєва). В
Ташкенті й особливо у Самарканді Д. Яворницький заприятелював з
представниками місцевої інтелігенції, серед якої було багато земляків
27

Подяка Цесаревича Ніколая Алєксандровіча колезькому асесору Дмитрові Яворницькому, 1894 p., із фондів ДІМ.
з України. Особливо міцні стосунки він підтримував з Юрієм Яку-бовським,
родом з Житомира, службовцем самаркандського банку, толстовцем,
шевченкознавцем-аматором, який друкувався в місцевих газетах. Не
забували історика і його друзі в Україні та Петербурзі, які розшукували
і надсилали йому необхідну для наукового
28
студіювання літературу, організовували копіювання документів в архівах, клопоталися
про подальше працевлаштування вченого і здобуття ним ученого ступеня.
Середньо-азійське відрядження Д. Яворницького було розраховане на три роки, але фактично
вчений перебував там 2 роки. У квітні 1894 р. він виїхав до Москви для
роботи в архівах, з метою закінчення 2-го тому «Истории запорожских
козаков», який був надрукований у 1895 р. і в якому спостерігаються
«наслідки» перебування вченого в Середній Азії. Це, зокрема, дотримання
ним теорії азійського походження козацтва як історичного явища,
порівняння й виявлення спільних рис у побуті козаків і народів Середньої
Азії.
3-й том монографії вийшов у 1897 р. Критика неоднозначно зустріла цей твір Д. Яворницького, якого обвинувачували в ідеалізації
та романтизації козацтва. Для нього Запорожжя - це республіка, де
панував «повний ідеал рівності». Запорозький козак, в уявленні Д.
Яворницького, це перш за все - воїн і лицар, який інтереси товариства
ставить вище за особисті. В своїх працях Д. Яворницький обґрунтував
прогресивну роль запорозького козацтва в історії українського народу і
міжнародне значення героїчної боротьби козацтва проти мусульманської
турецько-татарської навали, що загрожувала усьому слов'янському світові.
Після повернення із Самарканда друзі (П. Бабкін, П. Пелехін, М. Халанський)
радили Д. Яворницькому «орієнтуватися» на Москву, там шукати роботу і
захищати дисертацію. Новий 1895 р. Дмитро Іванович зустрічав в Москві, у
колі друзів, потім поїхав до міста Владимира (на Клязьмі), де
віце-губернатором був зять давнього його друга Георгія Петровича
Алексєєва - князь Микола Петрович Урусов. З того часу й на довгі роки
заприятелював Дмитро Іванович з впливовим князем. А у липні 1895 р. за
допомогою Івана Яковича Рудченка (письменника, рідного брата Панаса
Мирного) Д. Яворницького було зараховано на посаду чиновника з особливих
доручень при Варшавській казенній палаті, що її очолював І. Руд-ченко.
Окрім того, І. Рудченко і Г. Алексєєв сприяли встановленню стосунків Д.
Яворницького з Варшавським університетом, зокрема зверталися до ректора
цього університету П. Ковалевського (1850 -
29
1923) - вченого-психіатра, який свого часу навчався у катеринославській духовній семінарії й закінчив Харківський університет.
Протягом вересня 1895 - січня 1896 рр. Д. Яворницький склав 4 магістерських
іспити на історико-філологічному факультеті Варшавського університету. А
наприкінці 1896 р., за сприянням видатного російського історика
професора Василя Йосиповича Ключев-ського (1841 - 1911), Д. Яворницький
влаштувався приват-доцентом на історико-філологічному факультеті
Московського університету. Дозволяючи Д. Яворницькому викладати в
університеті, попечитель Московського навчального округу попередив
історика: «Читати дозволяю, але ходи суворо по Апостолу». Однак,
приват-доцентство не передбачало жалування й тому Д. Яворницький взявся
викладати історію в Строгановському училищі живопису, де отримував 46
руб. на місяць, а влітку здійснював розкопки в поміщицьких маєтках, а
також писав статті в газети і журнали, давав приватні уроки.
Д. Яворницький мав великий авторитет серед студентської громадськості,
особливо студентів-українців. Цікаві образні лекції талановитого
вченого-оповідача приваблювали молодь, збираючи до півтораста слухачів.
Між викладачем і студентами встановилися довірливі стосунки. Д.
Яворницький всіляко підтримував творчі ініціативи студентів, а також
матеріально допомагав їм, дарував книги до бібліотеки, зокрема до
Українського студентського науково-просвітнього товариства при
Петербурзькому університеті.
У 1898 р. Д. Яворницький видав нову книгу «По следам запорож-цев», яка посідає особливе місце у творчому
доробку Д. Яворницького. Дослідники вважають її перехідним етапом до
освоєння Д. Яворниць-ким літературно-художніх форм зображення
дійсності32. Ця книга була заборонена цензурою, тому що значна частина
тексту була написана українською мовою, а духівництво виведено у
негативних типах. Лише після того як з тексту були вилучені дві народні
казки цензуру було знято і книгу передруковано. Того ж 1898 р.
розпочалося друкування монументальної двохтомної збірки документів
«Источники для истории запорожских козаков», що остаточно була видана,
за сприяння князя М. П. Урусова, лише 1903 р. у Владимирі (на Клязьмі).
Складною залишалася справа із захистом магістерської дисертації. Офіціозна професура вороже ставилася до вченого-вільнодумця,
30
що був затаврований як «українофіл» і «сепаратист». Ускладнювали ситуацію й
негативні відгуки наукової критики на твори Д. Явор-ницького, зокрема
О. М. Лазаревського на «Историю запорожских козаков». І тоді вчений
звернув увагу на Казанський університет, в якому ще на початку 1895 р.
він намагався «влаштувати» свої дисертаційні справи. У грудні 1896 р.
Дмитро Іванович знову звернувся до земляка-українця професора цього
університету Федора Міщен-ка, який доклав значних зусиль до вирішення
справи Д. Яворниць-кого. Хоча й у Казані виявилося багато перешкод, але,
в решті решт, 29 квітня 1901 р. на історико-філологічному факультеті
Казанського університету відбувся захист магістерської дисертації Д.
Явор-ницького. На здобуття наукового ступеня магістра російської історії
вчений репрезентував 2-е видання 1-го тому «Истории запорозьких
козаків».
Того ж, 1901 року був опублікований в журналі «Киевская старина» і перший великий художній твір Д. Яворницького - повість «Наша
доля - Божа воля».
В Москві активізувалася і літературно-громадська діяльність Д. Яворницького, співпраця в журналі «Детское чтение», який
видавав відомий російський педагогічний діяч Дмитро Іванович Тихоми-ров
(1844 - 1915). В цьому журналі Д. Яворницький опублікував низку статей:
«Святки в Малороссии», «Забьітьій украинский філософ Сковорода»,
«Князь Дмитрий Іванович Вишневецкий», «Свирговский, Ружинский и
Подкова», «Гетман Кшиштоф Косинский» та ін.
На вечорах у Д. Тихомирова, а також в Московському літературно-художньому гуртку він
познайомився з письменниками, видавцями, діячами культури, як-от: І.
Білоусов, В. Вересаєв, В. Гольцев, В. Лавров, Д. Мамін-Сибіряк, В.
Немирович-Данченко, М. Соловйов-Несмєлов, К. Станюкович, М. Телєшов та
ін. Як зазначила М. М. Олій-ник-Шубравська, у своїх творчих і дружніх
стосунках Д. Яворницький був позбавлений національної обмеженості, щиро
співпрацював з багатьма діячами науки і культури Росії, підтримував
дружні стосунки з відомими російськими вченими, серед яких були О.
Ключевський, М. Любавський, О. Шахматов, М. Карєєв, О. Бобринський, О.
Лап-по-Данилевський, І. Толстой, П. Уварова, Р. Брандт, В. Трутовський,
О. Веселовський, М. Кондаков, В. Стасов, І. Грабар та ін. Д. Яворниць
31
кий напрочуд легко й органічно входив в нове громадське коло, був чудовим
співрозмовником, душею компанії. Згадуючи про суботні вечори у Д.
Тихомирова, письменник М. Телєшов відзначив, що в пам'яті залишився лише
один професор Яворницький, «правовірний українець з веселими
запорозькими оповіданнями, який завжди цікаво й весело розповідав про
Запорожжя і запорожців».
В Москві Дмитро Іванович особливо заприятелював з письменником і репортером Володимиром Олексійовичем
Гіляровським (1853 -1939) - «дядьком Гіляєм», разом з яким вони їздили
шукати наслідки перебування під Москвою кошового отамана Запорозької
Січі Петра Калнишевського. Разом відвідали в Ясній Поляні геніально
письменника Льва Толстого, про що розповів В. Гіляровський у своїх
мемуарах «Друзья и встречи» (М., 1934). Для Д. Яворницького це була
друга зустріч з Л. Толстим. Перша відбулася випадково 1899 р. у
потязі33.
Д. Яворницький плідно співпрацював з Московським Археологічним товариством, Імператорською Археологічною комісією,
Російським Воєнно-історичним товариством, Російським музеєм, Державним
літературним музеєм. Він був обраний до складу Вітебської,
Владимирської, Полтавської, Рязанської, Псковської і Таврійської
архівних комісій.
Перебуваючи в Москві, Д. Яворницький не стояв осторонь українського культурно-громадського життя, підтримував дружні
стосунки з провідними діячами українського національно-визвольного руху
і української культури, як-от: Б. Грінченко, К. Білилов-ський, О.
Кониський, М. Коцюбинський, М. Старицький, М. Лисен-ко, О. Сластьон, С.
Васильківський, М. Кропивницький, П. Сакса-ганський, В. Леонтович, М.
Комаров, А. Кримський, В. Науменко, Я. Новицький, М. Сумцов, Є.
Чикаленко, С. Ваганов, Ф. Сваричев-ський, І. Шраг та ін. 1900 р.
спільними зусиллями Д. Яворницького та живописців С. Васильківського і
М. Самокиша побачив світло художній альбом «Из украинской старинь», що
стало значною подією в культурному житті України того часу.
Д. Яворницький був одним з найактивніших діячів Товариства ім. Т. Шевченка
для допомоги нужденним уродженцям України, що навчалися у вищих закладах
Петербурга. 1903 р. він зробив значний внесок у розмірі 100 руб. На той
час це була досить значна
32
сума.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:55 | Повідомлення # 3
Вчений підтримував творчі стосунки з українцями Галичини (з Л. Ільницьким, А. Крушельницьким, М. Цегельським, К. Сту-динським, А. Чайковським, К. Паньківським та ін.), друкувався у львівській «Зорі» (1889. №3; 1897. № 2) і літературному збірнику «Левада» (Львів, 1892). У 1914 р. Д. Яворницький був обраний дійсним членом історично-філософічної секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка (м. Львів).
Мешкаючи в Москві, Д. Яворницький, як і раніше, читав багато лекцій по різних містах, особливо часто намагався приїжджати в Україну, постійно мріяв про «курінь» на березі Дніпра-Славути. Улюбленішим місцем його відпочинку був невеличкий хутір Бого-дар в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Саме у цьому благословенному куточку, де вилась річка Ганчул, стиха несучи свої води до Вовчої, насолоджувався Дмитро Іванович чудовою «козацькою мовою», «німів» від чарівної гри на сопілці сліпого кобзаря Хоми Провори. Саме тут «лікував» Д. Яворницький свою

Членський квиток Дмитра Яворницького Катеринославського наукового товариства, 1902 p., із фондів ДІМ.
33
наболілу душу. Кінець кінцем, мрія вченого здійснилася. 1902 р. він був запрошений на посаду директора Катеринославського обласного музею ім. О. М. Поля. 28 грудня 1902 р. Катеринославське наукове товариство обрало історика членом Ради музею.
На момент переїзду до Катеринослава Д. Яворницький переживав життєву й творчу кризу, хотів покинути науку й зайнятися лише літературною працею. Саме цього часу енергія вченого спрямовується на музейну справу. Музей став єдиною відрадою і сенсом життя натхненного подвижника, що нарешті, після багаторічного блукання на чужині, повернувся в рідну Україну, та ще й у саме серце улюбленого ним Запорозького краю.
Музей, очолити який був запрошений Д. Яворницький, веде свою історію від створеного у 1849 р. «Музеуму старожитностей». До 1902 р. музей переживав, сказати б, «інкунабульний» період «блукання» музейних колекцій різними приміщеннями. З директорством Д. Яворницького починається відродження, а фактично -становлення цього музею, який, завдяки Д. Яворницькому, перетворився на один з провідних музеїв України, справжню скарбницю пам'яток української історії та культури. Музей став найбільшим у світі сховищем запорозької старовини.
Запрошення Д. Яворницького на посаду директора музею ім. О. Поля сталося невипадково. Його добре знали на Катеринос-лавщині як історика запорозького козацтва, археолога, збирача пам'яток старовини. Він прочитав в краї багато лекцій, публікував статті в місцевій періодиці, приятелював з місцевими дослідниками О. Полем, В. Куриловим, А. Синявським, Я. Новицьким та можновладцями Г. Алексєєвим, Я. Гололобовим, М. Миклашевським, М. Ро-дзянком, А. Струковим, М. Урусовим та ін. Вражає та колосальна енергія, з якою Дмитро Іванович приступив до формування музейної збірки. Його власна колекція старожитностей також була покладена у фундамент музейного зібрання. Комплектування музейних фондів значно активізувалося в зв'язку з підготовкою ХІІІ Археологічного з'їзду, який мав відбутися влітку 1905 р. у Катеринославі. До цього форуму було збудоване спеціальне приміщення для музею, що став окрасою міста. Того ж року був збудований і власний будинок Д. Яворницького й вчений остаточно оселився у Катеринославі.
34
Д. Яворницький створив і понад 30 років керував музеєм, являв собою провідний культурний центр Придніпров'я. «Безсмертною славою» Д. Яворницького назвав Я. Новицький створений його другом музей ім. О. Поля.
Чудові пам'ятки і натхненна розповідь Д. Яворницького зачаровували відвідувачів музею, сприяли пробудженню інтересу до історії України, до минулого рідного краю. Про популярність Катеринославського музею свідчать вірші приятеля Д. Яворницького В. Гі-ляровського, який писав:
Музей - Украйне всей краса, Живьем в нем запорожци встали, И даже сами небеса Ему пожертвование дали... Должно бить, сверху им видней,
Что жертвуют довольно мало...
Украйна! Все неси в музей,
Что б снова Запорожье встало В могучей прелести своей!
Д. Яворницький посідав одне з провідних місць в музейному співтоваристві України. До нього зверталися за допомогою й порадами співробітники з багатьох музеїв, приїздили на консультації тощо.
Багато сил і енергії доклав Дмитро Іванович до справи організації ХІІІ Археологічного з'їзду (Катеринослав, серпень 1905). Протягом трьох сезонів вчений здійснював широкомасштабні археологічні дослідження, керував організацією виставки, до участі в якої залучив багатьох колекціонерів. Того часу здійснилася мрія вченого «накопатися досить могил» (тобто курганів). Незабаром, у 1906 р. він був обраний дійсним членом Московського археологічного товариства. Археологічні розкопки вчений завжди поєднував з фольклорно-етнографічними та лексикографічними дослідженнями. У бесідах з копачами курганів він записував різні слова, пісні, легенди, перекази тощо. За допомогою місцевої людності розшукував старожитності. Оцінюючи діяльність Д. Яворницького у царині
35
археології, професор І. Ковальова відзначила, що вчений не тільки стояв біля витоків археологічної науки в Україні, але й започаткував такий її напрям як археологія козацького періоду.
У 1910 р. здійснилася давня мрія Д. Яворницького - подорож на Близький Схід, де він відвідав Єгипет, побував у Єрусалимі, а в Гелуані зустрічався з геніальною українською письменницею Лесею Українкою. Повернувшись, вчений взяв участь у підготовці Південноросійської обласної сільськогосподарської, промислової та кустарної виставки, що відбулася у Катеринославі 1 липня -10 жовтня 1910.
У катеринославський період життя Д. Яворницький зосередив основну увагу на написанні літературних творів, на упорядкуванні словника української мови, збиранні та публікації документальних і фольклорних джерел. 1906 р. вийшла друком фольклорна збірка вченого, над якою він працював майже 30 років - «Малороссийские народньїе песни, собранньїе в 1878 - 1905 гг.». В місцевій періодиці дослідник опублікував низку статей з історії запорозького козацтва. У дожовтневий період, після цензурного послаблення, в зв'язку з проголошенням Маніфесту 17 жовтня 1905 р., побачили світло україномовні художні твори Д. Яворницького: автобіографічний роман «За чужий гріх» (1907), «У бурсу! У бурсу! У бурсу!» (1908), «Русалчине озеро» (1909, 1911), збірка поезій «Вечірні зорі» (1910), повість «Де люде, там і лихо» (1911), «Поміж панами. Малюнки з життя» (1911) та ін.
Важливою сторінкою в творчому житті Д. Яворницького у Катеринославі була його участь в роботі місцевої вченої архівної комісії (1903 - 1916), співпраця з її провідними членами: А. Синявським, В. Бідновим, В. Машуковим, Я. Новицьким, В. Даниловим, Д. Дорошенком. У 1909 р. Дмитро Іванович був обраний почесним членом цієї Комісії. Він друкувався на сторінках її «Летописей» і на її засіданнях. На особливу увагу заслуговує стаття «Запорожці в поезії Т. Г. Шевченка», в якій Д. Яворницький висвітлив запорозьку тематику в творчості Кобзаря. У 1909 р. вчений видав на кошти катеринославського українського діяча і мецената Володимира Миколайовича Хрінникова (1876 - 1936) збірку «Матеріали до біографії Т. Шевченка».
36
Досить активною у катеринославський період була й лекційна діяльність Д. Яворницького, в тому числі на загальноосвітніх курсах учителів у Катеринославі (1911) та Полтаві (1912). Присутня на курсах в Полтаві вчителька Ольга Заборська присвятила Д. Яворниць-кому такий вірш:
Спасибі, голубе наш сивий,
За те, чому тут обучав,
За те, що край наш рідний, милий,
Ти ясним світом освіщав...
Лекції Д. Яворницького були для слухачів, особливо невеликих провінційних міст, справжньою подією, надовго западали у душу, пробуджували творчий імпульс. Поетична натура Д. Яворницького, його знання, музична обдарованість, хист оповідача, умне, добре обличчя, привітність, щирість, емоційність - все це приваблювало до нього, передусім жінок. Знаходилися серед останніх й такі, що мріяли бути його «рабинями», освідчувалися йому. Була в житті Дмитра Івановича жінка, яку він ніжно називав «Вечірньою зіркою». Мешкала вона на Катеринославщині. В листі до Дмитра Івановича вона писала, що він, як ясний місяць, освітлює її життя, й що вона є найщасливішою, бо має такого душевного друга, який її так добре розуміє. На жаль, поки що це інкогніто встановити не вдалося. За деякими опосередкованими даними можемо припустити, що її прізвище було Жило.
Найбільшою популярністю користувалися лекції Д. Яворницького про українських кобзарів, бандуристів та лірників, які супроводжувалися їх співами. Вчений опікувався долею кобзарів, допомагав влаштовувати їх концерти, давав гроші, притулок в музеї і власному будинку. Історик був не тільки популяризатором кобзарського мистецтва, але й носієм українського фольклору, знав багато пісень і чудово їх співав, особливо улюблену ним «Ой у полі могила з вітром говорила».
Активна громадська позиція Д. Яворницького, його енергія борця за рідну мову, культуру яскраво виявилася в його діяльності у просвітянському русі, передусім у катеринославському товаристві «Просвіта», біля витоків якого у 1905 р. він стояв і в якій співпрацював
37
разом із своїми однодумцями Є. Вировим, Д. Дорошенком, К. Кото-вим, Т. Сулимою-Бичихіною, С. Липківським, І. Трубою, В. Хрінни-ковим, Ю. Павловським, П. Щукіним та ін. Цей аспект в діяльності вченого здобув досить глибоке висвітлення в дослідженнях Н. Ва-силенко, О. Журби, М. Чабана та ін.34 Д. Яворницький друкувався в органі «Просвіти» - часопису «Дніпрові хвилі» (1910 - 1913). Він підтримував стосунки з просвітянами Полтави, Чернігова, Одеси, Житомира, Кубані та ін., виступав з читанням лекцій в «Просвітах» цих міст. Багато зусиль доклав Д. Яворницький щодо святкування у Катеринославі 100-ої річниці від дня народження Т. Шевченка (1914 р.), що його організувала «Просвіта».
За ініціативою і під редакцією Д. Яворницького 23 лютого 1906 р. у Катеринославі побачило світло перше і, на жаль, єдине число газети-тижневика «Запорожжє», яка мала яскраво визначену національно-визвольну спрямованість й тому була заборонена на першому числі.
Про визначну роль Д. Яворницького у науковому та культурно-громадському русі України кінця ХІХ - початку ХХ ст. яскраво свідчить святкування 30-ліття літературно-наукової діяльності вченого. Урочисте святкування ювілею Д. Яворницького відбулося 24 листопада 1913 р. у Катеринославській вченій архівній комісії. На адресу ювілянта надійшли сотні телеграм, в яких виокремлено два основних напрями діяльності вченого, в яких він досяг найвищих здобутків. Це - історія запорозького козацтва і створення музею ім. О. Поля. Сучасники вважали Д. Яворницького «вартовим» рідної історії, діяльність якого мали велике національне значення.
Скасування царату у лютому 1917 р. дало новий імпульс до піднесення наукової та культурно-громадської діяльності Д. Явор-ницького. 21 - 22 травня 1917 р. він був почесним головою катеринославського українського губернського з'їзду Центральної Ради35. У травні 1917 р. вчений очолив Катеринославський комітет охорони пам'яток старовини й мистецтва України і розробив пропозиції щодо збереження запорозької старовини. Під час громадянської війни, вдень і вночі охороняв Дмитро Іванович музей і його неоціненні скарби від пограбування, навіть домігся «охоронної грамоти» від Нестора Махна36.
38

Лист Дмитру Яворницькому про обрання його почесним членом «Общества любителей изучения Кубанской обпасти», 1914 p., із фондів ДІМ.
39
Лист Яворницького до ректора Катеринославського університету, 1918 p., із фондів ДІМ.
У бурхливому 1917 р. Д. Яворницький брав участь у діяльності відродженої катеринославської «Просвіти». Не припиняв учений і лекційної діяльності. Як дослідив В. Я. Яценко, у червні 1917 р. Д. Яворницький читав лекції на губернських земських курсах для
40

вчителів губернії; у червні - липні 1917 р. - на українських курсах для вчителів земських та церковно-приходських шкіл і представників від волостей Павлоградського повіту; 6 - 27 липня того ж року -на курсах українознавства для вчителів земських і церковних шкіл Олександрівського повіту.
З ім'ям Д. Яворницького пов'язане становлення вищої освіти на Катеринославщині. Він став одним з перших професорів щойно створеного Катеринославського університету. 29 липня 1918 р. його було обрано професором кафедри історії України цього учбового закладу, в якому 20 вересня того ж року він прочитав лекцію «Украї-но-руське козацтво перед судом історії». Ним був розроблений курс історії місцевого краю.
У 1918 р. відбулася доленосна подія в особистому житті Дмитра Івановича. Він одружився з учителькою Серафімою Дмитрівною Буряковою (1879 - 1943). Окрім гражданської реєстрації шлюбу, відбулося вінчання, 30 жовтня 1918 р. у церкві Знамення Пресвятої Богородиці в місті Катеринославі. С. Д. Бурякова стала другою дружиною Д. Яворницького. З першою - В. П. Кокіною, як вже зазначалося, розрив стався ще у 1885 р.
С. Д. Бурякова закінчила Києво-подільську жіночу гімназію, педагогічні курси при Фундукліївській жіночій гімназії (1898), курси для підготування учителів початкових училищ при Катеринославському педагогічному інституті (1917), до 1924 р. працювала у різних школах Катеринослава, завідувала 3-м жіночим училищем, 22-ю трудшколою та ін. З Д. Яворницьким вона познайомилася ще задовго до одруження. Вона часто приводила своїх учнів до музею, сама розповідала їм про пам'ятки, що експонувалися в ньому. Саме в музеї вони й познайомилися. Д. Яворницький став частим гостем в родині Бурякових - Серафими Дмитрівни та її сестер Зінаїди і Варвари. Серафима Дмитрівна стала Д. Яворницькому справжнім відданим другом, сподвижником, помічницею, виконувала трудомістку секретарську роботу.
У 1920-ті рр. Д. Яворницький виступив із серією історичних та фольклорно-етнографічних статей. Визначною подією в творчому житті вченого було видання 1-го тому «Словника української мови» (Катеринослав, 1920). Це видання - результат майже 40-річної не
41
Записка Дмитра Яворницького до дружини Серафими, 1929 p., із фондів ДІМ.
втомної праці дослідника. Брак паперу у ті скрутні часи не дозволив надрукувати наступні 2 томи. На жаль, ще й досі не вдалося цього зробити. Роботу над Словником вчений продовжував до кінця життя. У 1928 р. було видруковано й розповсюджено звернення Д. Яворницького до колег з прохання надсилати йому все, що стосується до «людської словотворчості». Цей Словник і музей ім. О. Поля Дмитро Іванович вважав «найкоштовнішим своїм скарбом».
До значних творчих досягнень Д. Яворницького того часу належать географічно-історичний нарис «Дніпрові пороги» (Харків, 1928) та збірка документів «До історії Степової України» (Дніпропетровськ, 1929).
З ім'ям Д. Яворницького пов'язане й становлення архівної справи на Катеринославщині в пореволюційні роки. У 1922 - 1924 рр. він очолював губернське архівне управління, доклав багато зусиль і власних коштів до розшуку, збирання та зберігання архівів. У 1921 - 1930 рр. Д. Яворницький керував науково-дослідною кафедрою українознавства, на якій працювали професори М. Зло-тников, П. Єфремов, М. Бречкевич, В. Пархоменко. Серед аспіран
42

тів кафедри, що близько стояли до Д. Яворницького, були К. Гус-листий, П. Матвієвський, П. Козар, В. Грінченко та ін.
У 1920-ті рр. Дніпропетровський історично-археологічний музей (колишній музей ім. О. Поля), керований Д. Яворницьким, перетворився на центр історико-краєзнавчих досліджень, охорони пам'яток. Його колекції використовувалися як джерело у дослідженнях гуманітарного циклу. До Д. Яворницького, як директора музею і фахівця, зверталися за консультаціями і порадами науковці, письменники, діячі мистецтва з України, Росії, Німеччини, Чехії, Польщі, Великої Британії, Франції, а також земляки, що опинилися в еміграції, зокрема В. Біднов, Є. Вировий, О. Галаган, І. Руди-чів, І. Труба, Т. Котенко. У 1925 р. святкувався 70-річний ювілей Д. Яворницького. Цю подію урочисто відзначила й українська еміграція в Празі.
Знаковою подією в житті Д. Яворницького у цей час було керівництво комплексною науково-дослідною експедицією на Дні-пробуді, яку він очолював протягом 1927 - 1932 рр. Певною мірою результати наукових досліджень експедиції здобули висвітлення в «Збірнику» Дніпропетровського кураєвого історично-археологічного музею, 1-й і єдиний том якого за редакцією Д. Яворницького побачив світло у 1929 р.
Коли стало відомо про те, що внаслідок спорудження греблі Дніпрові пороги будуть затоплені, посилився потік відвідувачів сюди, щоб подивитися на цю окрасу Дніпра, на ці реліктові валуни. А кращого гіда, ніж Дмитро Іванович, неможливо було уявити. Свого часу Євген Чикаленко, переповнений враженнями від подорожі з Д. Яворницьким, відзначив, що «пройтись з Яворницьким дніпровими порогами - се ж пережити всю минувшину, уявити у всіх дрібницях запорозьке життя»37. Д. Яворницькому належить ґрунтовне видання «Дніпрові пороги», яке вперше було надруковане в Харкові у 1928 р., мало величезний успіх й зразу перетворилося на бібліографічну рідкість.
У 1920-ті рр. відбулося офіційне визнання наукових досягнень Д. Яворницького. 1924 р. він був обраний членом-кореспондентом Української Академії наук, а у 1929 р. став її дійсним членом. Така висока оцінка надала вченому енергії. Як й завжди, він багато працю
43

Записка Дмитра Яворницького, 1928 р., із фондів ДІМ.
вав. За спогадами З. Д. Бурякової (сестри С. Д. Яворницької), Дмитро Іванович дуже мало спав, влітку прокидався о 5 годині ранку, ходив на прогулянку у парк ім. Т. Шевченка, де до нього підходили люди (історика добре знали у місті) й він спілкувався з ними, особливо з молоддю. Потім він йшов до музею, де працював до вечора. Повернувшись додому, працював у кабінеті й засинав о півночі. Пам'ять у нього була надзвичайна, особливо що стосувалося імен та дат.
1928 р. Дмитро Іванович відвідав рідну Сонцівку, подарував місцевій школі свої книжки і дав гроші на ремонт і придбання літератури для шкільної бібліотеки. Директор місцевої школи Г. П. Якубович писав славетному землякові, що після його (Яворницького) від'їзду дня не проходило в селі без спогадів про Дмитра Івановича38.
Наприкінці 1929 р. Державне видавництво України запропонувало Д. Яворницькому підготувати (переробити) до видання його «Историю запорожских козаков». Однак, вже насувалися страшні часи сталінських репресій, проводилися масові чистки від «небла-гонадійної» інтелігенції, тотальне стеження, викриття «шкідників», доноси, фабрикувалися справи і проводилися гучні процеси.
Й хоча Д. Яворницький не брав активної участі у політичному житті, він перебував на обліку в ДПУ як соціально небезпечний еле
44
мент. Вже у середині 1920-х рр. на нього був донос і встановлено таємний нагляд. Сам знаходячись під «прискіпливим оком системи», Д. Яворницький не боявся підтримувати, заступатися, надавати роботу в музеї, залучати в Дніпробудівську експедицію тих, хто зазнав утисків. У 1933 р. Д. Яворницький був обвинувачений в «буржуазному націоналізмі», а керований ним музей оголошений «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди». Після такого нищівного обвинувачення за наказом міністра освіти УРСР В. Затонського від 31 серпня 1933 р. Д. Яворницького було звільнено з посади директора музею. В листі до приятеля Олекси Коваленка Дмитро Іванович писав: «Так, друже мій Олекса Васильовичу, мене зовсім вичистили з музею... Настрій у мене надзвичайно тяжкий. Боюсь сам за себе»39. Від такої несправедливості вчений захворів й цілих півроку лежав хворий, на волосину від смерті. І тільки дякуючи лікарям та дружині Дмитро Іванович встав з ліжка. Чотири місяці йому не виплачували академічної пенсії. Щоб не вмерти з голоду, приходилося нести на ринок різні речі та з того й жити. Допомагали академікові місцеві шанувальники його творчості, приносили продукти.
У 1937 р. в Україні було сфабриковане чергову справу так званого «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля» на чолі з головою РНК УРСР П. Любченком. Д. Яворницького також зарахували до верхівки цієї організації й визнали «натхненником» дніпропетровського «контрреволюційного підпілля». Заарештовані по цій справі свідчили проти Д. Яворницького. Однак, самого вченого не заарештували. Дослідники висувають різні причини цього: похилий вік Д. Яворницького, його науковий авторитет, заступництво високих посадовців тощо. На думку Ю. А. Мицика, влада прагнула використати Д. Яворницького як своєрідну «приманку», на котру мали б «клювати» «вороги народу», передусім «українські буржуазні націоналісти».
Під час обвинувачень й утисків Дмитро Іванович намагався домогтися справедливості. Він звертався до друзів, знайомих, впливових осіб (В. Затонського, Г. Петровського, В. Чубаря, В. Шапірова та ін.). Але час був страшний, люди були залякані, боялися підтримувати стосунки з тими, хто попав в опалу. Багато з тих, хто по-
45

Вітальний адрес Дмитрові Яворницькому на честь обрання його Дійсним членом Всеукраїнської Академії наук, 1929 p., із фондів ДІМ.
46
тенційно міг допомогти вченому, самі опинилися під прискіпливим оком системи, а інші взагалі за ґратами.
У ці трагічні для Д. Яворницького та його родини часи на допомогу прийшли справжні друзі. Велику підтримку вченому надала історик Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1884 - 1973), яку Дмитро Іванович називав «запорозькою матір'ю (а себе «запорозьким батьком»). Н. Полонська-Василенко разом з чоловіком - академіком М. П. Василенком - мешкала у Києві, була добре обізнана в усіх академічних справах, про які інформувала Д. Яворницького. Коли вченому припинили виплачувати пенсію, він з гіркотою запитував: «То може я вже і не академік? Коли так, то буду шукати торбу на плечі і тоді гайда по світу. П'ятдесят три роки послужив рідному краю, а шматка хліба не вислужив».
На початку 1935 р. своє життя вчений оцінював на «три з мінусом». До музею він вже не повернувся, але творчу діяльність не припинив, в якій, як й завжди, знаходив душевне заспокоєння і моральне задоволення. Із захопленням працював Дмитро Іванович над улюбленим «Словником української мови»; підготував до друку збірку фольклорних матеріалів (2302 пісні); у 1936 р. написав «Исто-рию города Екатеринослава»; кожного року звітував перед Академією Наук і складав плани творчих досліджень; працював над темою: «Послідовна зміна народів у південній частині України»; написав спогади про М. Костомарова, І. Рєпіна, Л. Толстого, В. Тарновського. Але все це не побачило світла за життя автора.
У 1939 р., з нагоди святкування 125-річчя від дня народження Т. Шевченка, Д. Яворницький був обраний до складу ювілейної Шевченківської комісії АН УРСР. До цього свята вчений підготував статті: «Шевченко і Рєпін» та «І. Ю. Рєпін про Т. Г. Шевченка»40.
Й в останні роки життя Д. Яворницький вів жваве листування з друзями та колегами. Як раніше, шанувальники та однодумці відвідували затишну й гостинну оселю «запорозького батька», насолоджувалися розповідями енциклопедиста козаччини у «святая святих» - кабінеті історика, де висів портрет Т. Шевченка, а на робочому столі Дмитра Івановича стояли світлини його університетського вчителя - академіка О. Потебні та наукового кумира - видатного історика М. Костомарова.
47

48
Напружене й насичене подіями життя академіка Д. Яворниць-кого перервалося о п'ятій годині ранку 5 серпня 1940 р. Як розповідала дружина вченого Серафима Дмитрівна, Дмитро Іванович «випив чашу страждань до останньої краплі. Мучився, кричав, стогнав. [...] Перестав їсти, температура упала (а доходила до 40) і почалися нестерпні муки. Кричав, ламав руки»41.
Ховали Д. Яворницького 6 серпня 1940 р. о 8-й годині вечора на новому кладовищі у степу. Був оркестр тієї музики, яку завжди слухав історик у парку ім. Т. Шевченка. Говорили промови. Особливо Серафима Дмитрівна запам'ятала останню промову, яку українською мовою чудово виголосив артист А. Хорошун.
Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про увічнення пам'яті академіка Д. І. Яворницького» від 11 жовтня 1940 р. його ім'я було надане Дніпропетровському історичному музею. 18 липня 1946 р. Дніпропетровський виконком обласної ради депутатів трудящих прийняв рішення про відкриття філіалу історичного музею в будинку академіка Д. Яворницького (м. Дніпропетровськ, майдан Т. Шевченка, 5). Проте лише під час «відлиги», 18 липня 1964 р. було відкрито меморіальну кімнату-музей і встановлено меморіальну дошку. Але, коли на початку 1970-х рр. тоталітарна система знову набрала обертів, цей меморіальний музей був закритий і знову відкрився лише 3 листопада 1988 р. В ньому є три меморіальні кімнати і експозиційна зала, в яких репрезентовано особисті речі Д. Яворницького, його рукописи, книги, світлини, картини М. Струннікова, С. Васильківського, Ф. Красицького та ін. Вестибуль прикрашають унікальні настінні розписи: «Тарас Бульба із синами» (автор М. Струнніков) і «Сцени з козацького життя» (автор Т. Ткаченко). Біля будинку розташований сад, дерева в якому посаджені Д. Яворницьким.
Заповіт вченого поховати його біля стін створеного ним музею був виконаний лише у 1961 р., коли було зроблено перепохован-ня. У 1995 р., з нагоди 140-річчя від дня народження академіка Д. Яворницького, у Дніпропетровську, біля історичного музею відбулося урочисте відкриття пам'ятника видатному українському діячеві (скульптор - В. Наконечний, архітектор - В. Мірошниченко). Пам'ятник споруджений на народні кошти.
49
Так склалося, що власних дітей у Д. Яворницького не було, але все своє життя він допомагав племінникам та іншим родичам. У студентські роки він досить часто приїжджав додому в Сонцівку. Кожний його приїзд був справжнім святом для всієї родини. Особливо раділи батьки, котрі вельми пишалися ученим сином. Вони з нетерпінням чекали листів від «дорогого Митички». Коли від нього надходили листи, збиралася уся родина і батько уголос читав листа, а мати слухала зі сльозами. Коли син приїздив додому Ганна Матвіївна демонструвала усю свою кулінарію, а у вечорі мати пряла і співала пісень, серед яких її улюбленими були пісні «Лучинушка», «Верба моя кучерява», «При долинушке стояла» та ін. Дмитро із захопленням, як у дитинстві, слухав співи матері й сам співав разом з нею. До їхньої хати збиралися сусіди, й тоді Д. Яворницький читав «лекцію», а удень ходив у поле дивитися кургани. У1885 р. помер батько Д. Яворницького Іван Якимович, якого він дуже кохав і поважав, й смерть якого він трагічно переживав. Після смерті батька мати Д. Яворницького жила у доньки Горпини у селі Сороковка на Харківщині, а з 1910 р. й до кінця життя мешкала в онуки Тетяни Іванівни Коломієць. Коли у 1916 р. померла мати Д. Яворницького, телеграма своєчасно не попала до Дмитра Івановича і він не зміг проводити мати в останню путь.
Єдина рідна сестра Дмитра Івановича - Горпина Іванівна (1853 -1906) була одружена із священиком с. Сороківка Харківської губернії Іваном Тимофійовичем Пономарьовим (? - 1898). Д. Яворниць-кий вельми переживав, що його сестра не здобула освіти, але коли вона одружилася, то чоловік навчив її писати і читати. Сім'я сестри жила досить скрутно і Д. Яворницький весь час допомагав їй матеріально. Сестра мала чотирьох дітей: Ганну (? - 1965), Олександру (? - 1947), Тетяну (? - після 1979) і Бориса (? - 1916)42. Небіж Борис Іванович Пономарьов працював роз'їзним лікарем, постійного місця праці не мав; був неодружений; загинув у 1916 р. під час 1-ої світової війни.
Безумовно, Д. Яворницький мав неабиякий вплив на своїх племінників. Не без його впливу вони обрали свої майбутні професії - викладачів. Ганна Іванівна Пономарьова стала учителькою, працювала у церковно-парафіяльній школі в селі Сороковці, потім 
50
у с. Влезьки Лебединського повіту Харківської губернії. Одружилася вона із Іваном Миколайовичем Любицьким. Друга небога - Олександра Іванівна Пономарьова одружилася зі священиком Андрієм Петровичем Поповим. Подружжя мало 2-х синів і 2-х дочок. Третя небога -Тетяна Іванівна Пономарьова у 1907 р. закінчила Харківське жіноче єпархіальне училище, з 1910 р. працювала учителькою у с. Межиріч на Харківщині, за радянських часів - у 5-й трудшколі в с. Кисілівці Сумської округи Ворожб'янського району Харківської області; у 1948 р. переїхала разом з донькою Дмитро Яворницький, 1939 р.     до Литви, у місто Клайпеду,
де викладала в російській середній школі. Мала педагогічний стаж 50 років. У 1957 р. вийшла на пенсію. У 1910 р. вона одружилася із Степаном Федоровичем Коломійцем і мала чотирьох дітей: 2-х синів і 2-х дочок; один син помер у дитинстві, другий загинув на війні. Старша дочка - Лідія Степанівна, за фахом вчителька, мала дочку. Друга дочка - Надія Степанівна, працювала у військовій частині у місті Клайпеда (Литва), мала теж дочку - Віру Михайлівну.
Саме з Тетяною Іванівною Коломієць у Д. Яворницького встановилися особливо теплі стосунки. Останні роки Тетяна Іванівна Коло-мієць мешкала з донькою Надією Степанівною у Клайпеді (Литва).
До кінця життя Д. Яворницький допомагав своїй родині: постійно надсилав гроші, книжки, купував речі, влаштовував на роботу та навчання, залучав до наукової праці. На все життя запам'ята

51
ла восьмирічна небога Тетяна, як дядько Дмитро привіз їй ляльку та сукню. В листах до Д. Яворницького його родичі постійно дякували за надіслані гроші (від 15 до 100 руб. кожного місяця, а іноді й двічі на місяць) і книжки, запрошували до себе у гості. Усі родичі, особливо племінниці та їхні родини із захопленням читали книжки й статті Д. Яворницького, а також читали твори історика його матері Ганні Матвіївні. Рідні вельми пишалися своїм знаменитим родичем, обожнювали його, щиро раділи його науковим здобуткам.
Допомагав Д. Яворницький також своїм дядькам, тіткам, братам і сестрам у других. З боку матері вчений мав тітку Тетяну Матвіївну Терновську і дядька Миколу Матвійовича Терновського. В останнього був син - Микола Миколайович Терновський - студент Київського університету, історик за фахом. Завдяки дядькові - Д. Яворницько-му, він мав змогу досліджувати катеринославські архіви, стати членом Катеринославської вченої архівної комісії, друкувати документи у «Вестнике Екатеринославского земства».
Досить довірливі стосунки встановилися у Д. Яворницького з його дядьком з боку батька - Григорієм Якимовичем Яворницьким (1861 - 1897). Йому Дмитро Іванович довіряв заповітні думки, наприклад такі, що стосувалися його дружини В. П. Кокіної.
Д. Яворницький щиро допомагав не тільки рідним, але й багатьом знайомим. Більше того, по допомогу до нього зверталися і малознайомі, й майже зовсім незнайомі люди, що від інших прочули про щедрість та добродійність вченого.
Щоб краще уявили стосунки Д. Яворницького з родичами, пропонуємо у додатку публікацію листів з епістолярної спадщини вченого, що зберігаються в Дніпропетровському історичному музеї. Публікація листів здійснюється мовою оригіналу за хронологічним принципом.
52
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:55 | Повідомлення # 4
Джерела та література
1 Гапусенко І. М. Дмитро Іванович Яворницький. К.: Наукова думка, 1969.
2 Шаповал І. В пошуках скарбів. К.: Радянський письменник, 1963.
3 Шубравська М. М. Д. І. Яворницький: Життя, фольклористично-етнографічна діяльність. К.: Наукова думка, 1972.
4 Вчений-подвижник: Життєвий шлях та літературна спадщина відомого на Придніпров'ї археолога, історіографа, краєзнавця та етнографа Д. І. Яворницького: (Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження вченого). 26 - 27 жовтня 1990 р. Д., 1991; Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д. І. Яворницького та 90-літтю ХІІІ Археологічного з'їзду (листопад 1995 р.). Д., 1995.
5 Абросимова С. В. Енциклопедист козаччини // Укр. історичний журн. 2005. № 4. С. 4 - 46; Вона само. Дмитро Яворницький: Образ ученого в контексті минулого і сучасного // Грані. 2005. № 5 (43). С. 3 - 10.
6 Чабан М. Сучасники про Д. І. Яворницького. Д.: Дніпро, 1995; Вид. 2-е, доп. К.: Ярославів Вал, 2006; Шаповал І. М. Козацький батько: Образ Дмитра Івановича Яворницького у спогадах письменників, діячів культури і науки Кривий Ріг, 1998; Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького. Вип. 1 - 4. Д., 1997 - 2005; Костюк М. Поруч з Яворницьким: Спогади писаря козацького батька /Упоряд., передмова та примітки Миколи Чабана. Д.: ІМА-прес, 2008.
7 Тимофеєва І. М. Деякі відомості про родину Д. Яворницького з його епістолярної спадщини // З минулого Подніпров'я. Д.: Дніпро, 1995. С. 41 - 45.
8 Тележняк К. О. «Милий дядечко» (З історії приватного життя академіка Д. І. Яворницького) // Гуманітарний журнал. 2004. № 1 - 2. С. 185 - 187; Вона само. Д. І. Яворницький у стосунках з батьками // Грані. Д., 2005. № 5 (43). С. 29 - 31; Вона само. З особистого життя академіка Д. І. Яворницького // Скарби музеїв: Матеріали обласної наукової конф. до Міжнародного дня музеїв. 2003 р. Д.: АРТ-ПРЕС, 2005. С. 102 - 106.
9 Тимофеєва І. М. Вк. пр.; Тележняк К. О. Вк. пр.; Парамонов А. Ф. К истории рода Яворницких // Харьковский исторический альманах. 2004. Весна - лето. С. 110 - 113; Кочергін І. О. Рід та родина Дмитра Іва
53
новича Яворницького // Січеславський альманах: Зб. наук. пр. з історії українського козацтва / Гол. ред. Г. К. Швидько. Д.: НГУ, 2006. Вип. 2. С. 59 - 64; Він само. Д. И. Яворницкий: Жизнь без грима // Вкспедиция ХХІ. 2007. № 1 (63). С. 6 - 7.
10 В усіх автобіографіях та офіційних документах Д. Яворницького вказана саме ця дата: «26 жовтня».
11 Дніпропетровський історичний музей. Ф. 10. Арх.-32179.
12 Про «витоки» роду Яворницьких див. статтю А. Ф. Парамонова в цій книзі.
13 Вварницкий Д. И. По следам запорожцев. СПб.,1898. С. 199.
14 Лист Д. І. Яворницького до В. Л. Левицького // Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького (далі - ЕСЯ). Д.: АРТ-ПРЕС, 2005.
Вип. 4. С. 76.
15 ЕСЯ. Вип. 4. С. 109.
16 ЕСЯ. Вип. 4. С. 104.
17 Ващенко В. В. «Мутація імені»: деякі аспекти життя Д. І. Яворниць-кого з переспектив психобіографічної та соціологічної парадигм // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Зб. наук. пр. Д.: ДНУ, 2007. Вип. 5. С. 32 - 44.
18 Ця версія ґрунтується на спогадах жительки села Сон цівки (нині Борисівни) Є. Д. Бережної, батько якої Д. Я. Бережний близько знав Д. Яворницького. Див.: Шубравська М. М. Д. І. Яворницький. Життя, Фольклористично-етнографічна діяльність. К.: Наукова думка, 1972. С. 14.
19 [Вварницкий Д. И. Песни из Харьковской губернии]. Халанский М. Образцьі народного говора южной части Курской и северной - Харьковской губернии. Песни сообщеньї из Курской губ. г. Зиборовским, учителем народного училища, из Харьковской - студентом университета г. Вварницким // Русский филологический вестник. Варшава, 1882. Т. 7. С. 78 - 85.
20 ЕСЯ. Вип. 4. С. 94.
21 ЕСЯ. Вип. 4. С. 159.
22 ЕСЯ. Вип. 4. С. 170.
23 Вварницкий Д. И. Жизнь запорожских Козаков по рассказу совре-менника-очевидца // Киевская старина. 1883. Т. 7. № 11. С. 497 - 510; Число и порядок запорожских Сечей // Там же. 1884. № 4. С. 589 - 608; Топографический очерк Запорожья // Там же. 1884. № 5. С. 33 - 54; № 6. С. 177 - 200; № 7. С. 392 - 422.
54
24 ЕСЯ. Вип. 4. С. 20.
25 Абросимова С. В., Ченцова Н. В. Володимир Антонович і Дмитро Яворницький: до історії наукових і особистих взаємин // Історія і культура Придніпров'я: Невідомі та маловідомі сторінки: Науковий щорічник. Д.: НГУ, 2008. Вип. 5. С. 35 - 41.
26 ЕСЯ. Вип. 4. С. 112 - 113.
27 ЕСЯ. Вип. 4. С. 160 - 161.
28 Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / За заг. ред. Н. І. Капустіної. 3-тє вид., випр. і доп. Д.: АРТ-ПРЕС, 2005.. Ч. 1 - 2.
29 Смолій В. А. Літопис українського козацтва // Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. К.: Наук. думка, 1990. С. 9.
30 Олійник-Шубравська М. 50 листів Д. І. Яворницького до Я. П. Но-вицького // Наука і суспільство. 1988. № 11. С. 51.
31 Див.: Вварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко, славний коше-вой атаман Войска запорожских низовь х Козаков. СПб.: тип. И. Н. Ско-роходова, 1894. 163 с.
32 Скупейко Л. Художня проза Д. І. Яворницького // Київська старовина. 1996. № 1. С. 22 - 23.
33 Яворницький Д. І. Моя перша зустріч з Л. Толстим // Життя й революція. 1928. Кн. Х. С. 74 - 82.
34 Журба О. І. Діяльність Д. І. Яворницького в катеринославській «Просвіті» // Питання історії України: історико-культурні аспекти. Д., 1993. С. 80 - 88.
35 Приднепровский край. 1917. 24 мая.
36 ДІМ. Ф. 10. Арх.-778/14.
37 ЕСЯ. Вип. 1. С. 606.
38 ДІМ. Ф. 10. Арх.-23061.
39 ДІМ. Ф. 10. Арх.-47462.
40 Яворницький Д. І. Шевченко і Рєпін // Пам'яті Шевченка. Дн., 1939. С. 130 - 133; Він само. І. Ю. Рєпін про Т. Г. Шевченка // Образотворче мистецтво. 1939. № 2 - 3. С. 70.
41 Цит. за вид.: Абросимова С. В. Дмитро Яворницький. Запоріжжя:
РА «Тандем-У», 1997. С. 41.
42 ДІМ. Ф. 10. Арх-30298, 30299.
55
ДОДАТОК
Лист батька до Д. І. Яворницького
18.02.1879 Сонцівка - Харків
Милий синок Митя! Что ти к нам ничего не пишешь? Ми, слава Богу, живи и здоро-вьі, и благополучни. Кланяюсь я тебе и мать. Напиши нам про ново-сти и напиши, как ти живешь. Может, есть у тебя черное белье, то пришли его домой. Я к тебе посилаю письмо, не известно кто при-слал. Я к тебе приеду на 3-й неделе поста. Я хочу купить у Дмитрия Ивановича лошадь, на что он просит 60 руб., а я даю ему 50 руб. хочу денег занять у церкви. Как ти мне посоветуешь, покупать или нет? Напиши, где твоя теперича квартира. Кланяется племянница твоя Анна Ивановна.
Остаюсь твой отец И. Ввар[ницкий]
Пришли мне конверточков хотя пару, ежели есть у тебя.
ДІМ. Арх.-22527.
Лист батьків до Д. І. Яворницького і його 1-ої дружини В. П. Кокіної
8.05.1884
с. Сонцівка - Харків
Милие дети Митя и Варя! Кланяемся вам и целуем вас заочно. Бог посетил вторично Сон-цевку пожаром 4-го мая; около двух часов дня загорелось от Ильи Машиевского или, сказать лучше, от Андошки Кривого; их амбарчи-ки, которие стояли серед двора, и сгорело у Машиевских 2 хати и ам-бар; и перебросило через улицу на нижний порядок, прямо к Степану Криженки, и бросило направо и налево. Направо - до провалья, а налево - кончилось [...] и сгорело 16 хат и амбар. А нас в то время не било дома, ездили к Груше; и ехали оттуда, увидели з [...]; показа
56
лось как вихорь, а потом смотрим - пожар; и думали, что ветром, и, наконец, смотрим - горит Солнцевка. Приезжаем домой и у нас все перебито, икони, замки. Спасибо отцу Аристарху, он прибил к нам и велел все виносить. Тут от Машиевских горит, а тут от Криженко-вих через улицу, но Бог нас хранил.
Мне назначил Благочинний служить в монастире 9 мая; будет Благочинний ждать, а Преосвященний поехал на Чугуев, не будет в монастире служить. Дьякона Липецкого Покровской церкви послали в монастирь на покаяние за пьянство на две недели монас-тирские. Иван Волк сгорел.
Остаемся ваши родители Иоанн и Анна Вварницкие. ДІМ. Арх.-22532.
Лист батьків до Д. І. Яворницького
18.07.1885
с. Сонцівка - с. Богодар Олександрійського лов. Катеринославської губ.
Милий син Митя!
Я по ати пори все нездоров, да так нездоров, что у меня попухли ноги и живот. Когда би еще не открилась водяная. Меня пользует доктор Ф. Липецкий, но пользи мало. Милой синок, пришли день-жонок, ибо теперь такая беда, все пропало - яровой хлеб пропал, но озимой еще ничего, и того некому собрать. Я, как в прошлом годе не болел бил, сам весь хлеб собрал, но теперь не могу ничего делать. Мать все плачет, что же делать? Верно, Богу так угодно. Да еще и ра-ботнице нужно платить деньги [.]. Ми не хотели тебя беспокоить, но нужда наша заставляет. Кланяется мать тебе и желает всего луч-шего на свете. Кланяемся Федору Ивановичу с супругой.
Остаемся родители твои Иоанн и Анна Вварницкие.
Милой син, ежели ти приедешь в Харьков, то приезжай хоть на одну ночь, а то я час на час ожидаю смерти, хоть попрощаемся с тобою.
ДІМ. Арх.-22533.
57
Лист Г. Я. Еварницького до Д. І. Яворницького
18.04.1892
Слов'янськ - Царське Село
Дорогой Дмитрий Иванович! От всей души и сердца благодарю Вас за присланную книгу «Ис-тория запорожских Козаков», которую я получил вчера. Я уверен, что ато по Вашему распоряжению. Не нахожу слов благодарить Вас за все Ваши ко мне благодеяния.
Вечно покорний слуга Вварницкий. ДІМ. Арх.-22544.
Лист П. Г. Еварницької до Д. І. Яворницького
17.09.1897
Слов'янськ - Москва
Дорогой дядя!
Исжальтесь над нами сиротами. Пришлите хоть сколько Ваша милость нам денег на хлеб, пока мама виздоровеет. Она сильно боль-на. Есть у нас брат Федя, несчастний сирота, такой же как и ми. Будем всю жизнь оплакивать папу, будем горевать, обрванние и голо-дать. Молим Бога о Вас, чтоб Господь Вам продлил жизнь для нас.
Целуем все Вашу ручку.
Ваша племянница Пелагея Вварницкая.
Кланяется мама.
ДІМ. Арх.-22516.
Лист У. І. Еварницької до Д. І. Яворницького
8.11.1898
Слов'янськ - Москва
Многоуважаемий Дмитрий Иванович!
58
Письмом от Вас я получила 10 руб. Не нахожу слов виразить искренней благодарности Вам. За добрую душу Вашу только и молю Господа, чтоби продлил жизнь Вашу. Дети тоже молятся о спасе-нии Вашем и не лишил царствия небесного Господь. Ви для меня, Дмитрий Иванович, много - много добра сделали. Пенсию я тоже вскорости получила, как только Ви, наверное, попросили Вашего друга, то он верно не замедлил, на третий день получила - книжки на получение пенсии и уже деньги получила. Слава Господу, что Господь устроил мою судьбу и дал мне на пропитание с моими детками. Ви, дорогой благодетель, простите. Дмитрий Иванович, не забудьте и теперь когда-нибудь напишите хоть словечко, как Ваше здоровье. Мне тогда все напоминает о покойнике, когда он рассказивал мне о Вас. Покойник Григорий Акимович страстно интересовался Вашими дорогими письмами. Он Вас сильно любил. Вто для меня тяжело вспоминать, не могу, чтобм всегда не омить письма слезами.
Простите, простите меня простушку, Дмитрий Иванович! Хоть о детях я тоже буду хлопотать, о том, чтоби на казенний счет воспи-тать. Если только ато будет возможно. Наверное, Ви знаете, в книжках пишут, что сироти учатся на казенний счет, получавшие пенсию.
Устинья Вварницкая. ДІМ. Арх.-22538.
Лист матері та небоги до Д. Яворницького
12.12.1905
с. Олексіївка - Катеринослав
Дорогой мой син Митя! Не забивай меня на старости лет; пришли мне денег к праздни-ку, потому что те, которие ти мне прислал, уже давно издержала -ни одной копейки нет. Дорогой Митичка! Приезжай к нам на атих праздниках, хотя на 3 аса. Ми посмотрим последний раз, какой ти есть, а то я часто болею и не думаю долго прожить, а на Грушу нет надежди, чтоби она прожила до весни, совсем заболела, почти ни-когда не встает с постели.
59
Дорогой Митичка! Пожалуйста, исполни нашу просьбу, приез-жай на атих праздниках к нам в Береку, ми тебе будем ради, как Богу. Когда будешь ехать, то вставай на 10-м разт>езде. Пришли откритку, когда ти приедешь, ми вишлем за тобой лошадей.
Посилаю тебе родительское благословение и свой привет. Це-лую тебя крепко и желаю всего хорошего. Как только ти получишь ато письмо, то сейчас же висилай денег или пиши ответ, когда ти приедешь. Ми будем ожидать с нетерпением.
Твоя мать Анна Вварницкая.
Пожалуйста, приезжайте к нам на Рождественских святках в гости. Ми Вас будем ожидать с нетерпением. Привезите с собой какие-нибудь малороссийские анекдоти. Я теперь дома, нас распустили по случаю заболевания скарлатиной, так что я теперь дома хозяйничаю за маму и бабушку, потому что они очень безвиходно больние. По-жалуйста, приезжайте непременно. Они очень и серьезно больни.
Целую Вас крепко. Ваша племянница Татьяна. Митя, приезжай непременно, прошу тебя со слезами. Ведь уже шесть лет прошло с тех пор, как я тебя видела. Приезжай!
ДІМ. Арх.-22515.
Лист Т. І. Коломієць до Д. І. Яворницького
5.02.1915
с. Межиріч - Катеринослав
Милий и дорогой Дядечка!
Сердечно Вас благодарим за деньги - 25 р., присланние бабуш-ке, которие ми уже получили. Простите, пожалуйста, что долго не отвечали, причина - болезнь бабушки. Она почти всю зиму болеет, плохо слишит, плохо видит, одним словом - жизнь на волоске.
Дядя! Простите мне за мой нескромний вопрос, которий я Вам предложу: если бабушка умрет, давать Вам телеграмму? Она, когда болеет, то всегда говорит: «Таня! Если я умру, то дай знать Митич-ке, пусть меня приедет проводить к могиле». Вто ее заветная мечта. Она лежит в постели и все молится за Вас Богу. Бабушка крепко це
60
лует Вас, благодарит за деньги 25 р. и прибавляет: «Господи! Пошли сину счастье и долю!» Я ей часто читаю Ваши сочинения; когда читала последнюю книгу, анекдоти, то в одном месте, где описивает-ся слепой музикант, бабушка так плакала, что я принуждена била остановить чтение. Недавно в газете «Южний край» ми прочли слу-чайно следующее: «затем Государь посетил областной музей запо-рожский имени Поля, где губернская архивная комиссия поднесла свои труди. Обт>яснения во время посещения музея давали пред-седатель совета музея Бродницкий и его товарищ, он же хранитель музея, профессор Д. И. аварницкий». Как нам било читать приятно ати дорогие строки! Я ату бумажку даже вирезала на память.
Милий и дорогой Дядичка! Целует Вас Ваша матушка и еще раз просит передать Вам ее благодарность за деньги и молит Богу о Ва-шем здоровье. Муж мой, я и дети целуем Вас и благодарим за Вашу память о нас.
Любящая Вас Ваша племянница
Татьяна Коломиец.
Адреса: «г. Екатеринослав. Дворцовая площадь, № 5. Его Висо-кородию Дмитрию Ивановичу Вварницкому».
ДІМ. Арх.-15131. Лист Т. І. Коломієць до Д. І. Яворницького
8.10.1915
с. Межиріч - Катеринослав
Милий и дорогой Дядечка! Сердечно благодарим Вас за деньги 25 р. И за то внимание, ко-торое Ви оказиваете нам. Ми всю жизнь должни за Вас молиться Богу, потому что Ви - наша надежда, Ви - наша поддержка в трудную минуту. Если би не Ви, о хотя бросайся в омут, нечем било существовать в данное время, беженци с каждим днем, с каждим днем повишаются цени, чувствуется во всем недостаток. Хлеб ржа-ной у нас раньше бил 8 коп., теперь 20 коп. Ужасно, право, но ниче-го не поделаешь, всем приходится переживать одно и то же, во всем приходится себе отказивать.
61
Дорогой Дядечка! Если Ваша операция пройдет благополучно, то напишите нам письмо. Мой брат Борис сейчас тоже в Москве, на Большой Серпуховской, в команде виздоравливающих, на днях едет на позицию. Бабушка пока здорова, слезно обнимает Вас и бла-годарит за деньги. Она все беспокоится о Вашей операции, но я ее успокаиваю. Еще раз, добрий Дядечка, целуем все Вас крепко, креп-ко, благодарим за внимание и молим Господа, чтоби Ваша операция прошла благополучно.
Татьяна Коломиец.
Адреса: «г. Екатеринослав. Дворцовая площадь, соб[ственний] дом № 5. Его Високородию Профессору Дмитрию Ивановичу Ввар-ницкому».
ДІМ. Арх.-15133. Лист Т. І. Коломієць до Д. І. Яворницького
17.12.1927
с. Кисілівка - Дніпропетровськ
Дорогий Дядечко!
Щиро вітаю Вас, цілую і дякую за такий гарний подарунок. Книжечку і грошц 30 карб. Одержала я давненько, саме й дітки мої були вдома, обцілували Вашого портрета, плакали й раділи, що Ви нас не забуваєте. Ви самі знаєте, як я живу і б'юся, як риба об лід, і не-відкіль немає помочі. Сестри рідні ніколи не пригадають про мене, а Вас не знаю як уже й дякувати. Встаю й лягаю, тільки про Вас згадую. [...] Живу я поки що потихеньку, працюю зараз з 1 групою. Надя - сама менша - хворіла, але поправилась. Діти трохи побули 6 днів і поїхали, залишили мене оп'ять саму аж, мабуть, до літа, а може буде випадок після 2-го триместру оп'ять днів на 6.
Дядечка! Як що одержите мого листа, коли-небудь як пригадаєте, напишіть хоч кілька строчок про своє життя. Я страшно буду рада, а ще б більше раділа, коли б Ви приїхали до нас у Кісілівку. Діти кажуть, хоч би ми подивились на нашого дідуся. Я ж Вас тільки по портрету й відаю, та коли мені було 9 років, бо 8, Ви приїздили і привозили мені велику куклу, рожевого на плаття, так я трохи при
62
гадую який Ви були на обличчя. Ну, Дядечка! Цілую Вас і Ваші ручки кріпко і дякую Вас за Вашу доброту, бажаю Вам всього найкращого в Ваших справах. Діти кріпко, кріпко цілують, дякують і чекають Дідуся до себе.
Ваша небога Тетяна Коломієць. ДІМ. Арх.-15145.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:56 | Повідомлення # 5
Лист Д. І. Яворницького до Т. І. Коломієць
17.11.1928
Дніпропетровськ - Кисілівка
Увесь твій етнографічно-лексичний матеріал я одержав і дуже дякую тобі за нього. Присилай ще та ще по змозі. Тільки пісні ти старайся списувати не з слів, а з голосу, де можна, бо тоді в них будуть вірно чергуватись голосні букви та й ритма буде добра. Ти пишеш, щоб я тобі прислав зібрання моїх друкованих пісень, але в мене є тільки один примірник того збірника, в якому більш 800 пісень, і надіслати його я тобі ні в якому разі не можу. От чого в мене мало, так це українських казок. Казки трудно дослівно записувати. Те може робити тільки етнограф, або той, хто взагалі дуже швидко записує слова казкаря. Пісні, коли їх співають, найлегше записувати. Нетрудно записувати й поговірки та прислів'я: почула, зразу й записала. Ну, та що можеш, те й записуй, за все тобі щиро подякую. Такий матеріал для мене великий подарунок, найдорогший із усіх подарунків твоїх. Коли буде писати мені, о пиши розбірніш, бо де-яких твоїх слів я ніяк не вчитаю. Ос, наприклад, в лайці: «Сатана, нечиста сила, кра[...] (?) шмат» Чого шмат? Як я не придивлявся до того слова «кра[.]», нічого не врозумів.
Ну, щасті ж тобі, Боже, на все добре!
Твій дядя
Д. Яворницький.
17.ХІ.1928.
А чому ти пишеш Кісілівка, а не Кисілівка? Адже ж це слово виходе од слова кислий?
63
Адреса: «Харківщина, Сумської округи, Ворожбянського району, село Кисілівка, 5 трудова школа. Тетяні Іванівні Коломієць».
ДІМ. Арх.-23051. Першодрук:ЕСЯ. Вип. 4. С. 77 - 78.
Лист Д. І. Яворницького до дружини С. Д. Яворницької
[1937]
[Сочі] - Дніпропетровськ
Дорогая Сима!
Гришка [Агел] никак не мог удосужиться, чтоби заняться кри-шей нашего дома, а посему пришлось обратиться к его отцу, Петру Федоровичу. Петр Федорович за одну работу запросил 400 рублей, а сколько обойдется железо, краска, гвозди - тут уже мои счисления совершенно теряются в лабиринте цифр. Из 1000 рублей, которие ти мне щедро оставила на кришу и на уголь, остаются только клап-ти кредиток. К счастью Черевичко, хотя и били у меня и говорили о близкой возможности купить уголь, но от слов до самой покупки ни дров, ни угля пока дело не дошло. Била у меня и та «благоде-тельница», косоротая особа, которая некогда доставляла нам уголь по очень дешевим ставкам, но я отклонил ее любезное предложе-ние. Бил у меня и «миленький» Фукс, которий все еще обещает уплатить мне за мою «Историю г. Екатеринослава», но я и понине не получил от него, кроме задатку, ни копья щербатого.
Григорий Сергеевич несколько раз бивал у меня, но теперь не показивается, потому что по роду своей служби бивает в поездках по бившей нашей губернии. Зато Витька бивает и днем, и вечером, только не ночует у нас. Для безопасности нашего дома ато, пожалуй, и непогано.
Крепко целую тебя Д. Я. Поправляйся хорошенько! ДІМ.  Арх.-32481.  Першодрук: ЕСЯ. Вип. 4. С. 272.
64
А.Ф. Парамонов
ИСТОРИЯ РОДА ЯВОРНИЦКИХ
Слободская Украйна за все время ее существования приютила немалое число переселенцев из разних концов Европи, включая Россию, Польшу, Литву, Молдавию и другие современние госу-дарства. Говоря сегодня о Слободской Украйне, следует понимать не только Харьковскую область, но и всю территорию слободских полков - казацкую автономию, которая существовала с середини XVII ст. до 1765 г. Она сформировалась на пограничних землях, а основу ее населения составили переселенци с Правобережья и других регионов Украини, московские служилие люди и вели-короссийские однодворци. Свободние, не занятие никем земли, прозванние историками «Дикое поле» за сто лет превратились в процветающий край с плодородними полями, мельницами, пасе-ками, крупними слободами-городками, храмами и монастирями.
Украинские переселенци на слободи имели свою казацкую старшину, которая большей частью происходила из Гетманщини и била винуждена покидать родину из-за своей политической дея-тельности. Представители старшини охотно принимались на службу Московским правительством, которому бил нужен их богатий орга-низаторский и военний опит, приобретенний в годи деятельности Богдана Хмельницкого. Им поручали организацию переселенцев, формирование военних отрядов, необходимих для строительства и укрепления оборонительних рубежей на пограничье, для борьби с татарскими и ногайскими отрядами.
Биографии большинства атих старшин как до переселения, так и после него не известни. В последующие годи потомки ка-зацкой старшини получили потомственное российское дворянство и большая часть из них вскоре стала мелкопоместними дворянами.
65
Именно к таким представителям казацкой старшини следует отнести и родоначальника рода Яворницких, сведения о котором сегодня отсутствуют. Сам Дмитрий Иванович Яворницкий так пи-сал о происхождении своего рода и своей фамилии: «Моя фамилия происходит от «явора» или «яворника», откуда Яворские и Явор-ницкие; последняя фамилия весьма распространена в Галиции, и в XVIII веке, по гербовнику дворянских родов царства польского, изданному в 1853 году, в Варшаве, известньї восемь панов Яворниц-ких. Из Галиции одна ветвь атож фамилии перешла, вероятно, уже после гетмана Богдана Хмельницкого, в теперешнюю Харьковскую губернию и там основалась гнездом возле реки Северского Донца, Змиевского уезда. В новой родине часть атож фамилии осталась в дворянском сословии, часть перешла в духовное, а часть в мещан-ское. И уже в очень недавнее время одни из Яворницких стали писать свою фамилию из букви «Е», большинство пишет все таки с букви «Я», мне же лично в школе вместо букви «Е» записали букву «З», и с атож буквой я так и остался гулять..
История рода Яворницких полна типичних для мелкопомест-них дворян и бедного духовенства жизненних перипетий, которие, вне всякого сомнения, представляют интерес для исследователей. Большая часть представителей атих сословий не имела ни богат-ства, ни дарований, но главним источником будущих доходов своих детей они всегда считали образование. Не имея финансових воз-можностей обучать своих детей в училищах с малих лет, они старались дать детям домашнее образование, которое зачастую оставалось единственним. Не имея ни богатих покровителей, ни знатних родственников, Яворницкие били винуждени исхитряться, чтоби прокормить свои семьи, вирастить детей, подискать для них вигод-ное место в иерархии духовенства.
Собранние по крупицам сведения о роде Яворницких, конечно, не полни, и говорить о завершении генеалогического поиска еще нельзя. Отривочние сведения разбросани по документальним источникам, связанним с разними уездами Харьковской гу-бернии, и сотней метрических книг здесь не обойдешься.
66
I поколение
1.1. Андрей Яворницкий. Год рождения не известен, умер в 1791 г. Похоронен в ограде Рождество-Богородичной церкви сл. Константиновка (имение Донец-Захаржевских) в которой он служил священником. Из польского шляхетного рода - герб GOZDAWA. Щит: в красном поле белая двойная лилия. Нашлем-ник: пять павлиньих перьев, обремененних подобной же лилией.
Сведений о жене не имеется. Син Алексей (1745 г.р.)2. Имел де-ревянний дом в Константиновке, которий бил по его смерти пере-везен сином Алексеем в сл. Верхний Лиман.
1.2. Стефан Яворницкий. Год рождения не известен, умер между 1791 и 1793 годами. Подпрапорний Изюмского слободского казачьего. Имел дворовое место и земли (22 десятини) в сл. Лиман. По большей части ато били сенокоси, неудобности да небольшой хворостяной лесок. Земля представляла собой близкие к солончакам почви, поатому даже в урожайние годи давала значительно ме-нее зерна, чем в соседних с Лиманом земельних дачах.
Сведений о семье не имеется. Проживал в деревянном доме, которий не вошел даже в список существенних зданий сл. Лиман. Здесь же, на подворье, жили подданние крестьяне, содержался скот. Усадьба располагалась в центре слободи, рядом с бившим городком, что давало возможность иметь постоянний доход, предо-ставляя путникам ночлег. После смерти имение в Лимане перешло по наследству к племяннику Алексею Андреевичу Яворницкому.
II поколение
2.1. Алексей Андреевич Яворницкий. Родился приблизитель-но в 1745 г. в слободе Константиновка Харьковского слободского казачьего полка. Чем занимался до 30 летнего возраста не известно, получил домашнее образование.
22 февраля 1775 г.* рукоположен в дьячки в Покровскую цер-ковь сл. Верхний Лиман. В 1787 г. прихожане Архангело-Михай
*Все дати здесь указани по старому стилю.
67
ловской церкви сл. Верхний Лиман избрали его в диако-ни к своей церкви. Посвящен в диако-ни 1 января 1788 г. Преосвященним Феоктистом еписко-пом Белгородским и Курским в Белгород-ском Смоленском со-боре3.
После     смерти
22 января 1792 г.
священника Максима Леонидова при Архангело-Михай-ловской церкви сл. Верхний Лиман одно

священническое
место     оставалось        Архангело-Михайловская церковь праздним. В 1792 г. сл. Лиман Змиевского уезда,
А. А. Яворницкий Ф°то с-А- Таранушенко
обратился к духовному начальству и 27 марта 1793 г. произведен Преосвященним Феок-тистом Курским и Белгородским в священники к сей церкви4.
А. А. Яворницкий бил человеком грамотним, незлобивим, чест-ним, уважаемим прихожанами. Заботился о храме, своем приходе. Под его присмотром в 1798 г. била возведена новая «деревянная на каменном фундаменте Архангело-Михайловская церковь с також же колокольней».
По свидетельству Филарета (Гумилевского), Архангело-Михай-ловская церковь считалась старейшей в сл. Лиман. Она била укра-шена замечательним резним иконостасом, иконами и «подписями к ним». Обратил внимание на атот храм и известний искусствовед Стефан Андреевич Таранущенко, благодаря которому до нас дошли
68

изображения атого храма, ви-полненние в 1920-е гг.
В 1807 г. А. A. Яворницкий передал свое священни-ческое место старшему сину диакону Федору, а сам остался заштатним священником.
Умер А. A. Яворницкий предположительно в 1813 г. По клировой ведомости Ар-хангело-Михайловской церкви он числится в 1811 г. заштатним священником, а уже в 1812 г. его в клировой ведо-мости нет. Так как клировая ведомость обично составля-ется в начале следующего года (т.е 1813 г.), а в метрических книгах о смерти по сл. Лиман за 1812 и 1814 годи данние о смерти А.С. Яворницкого отсутствуют, можно пред-полагать, что он умер в начале 1813 года. К сожалению, в ГАХО метрическая книга Архангело-Михайловской церкви сл. Лиман за 1813 г. отсутствует, поатому подтвердить, или опровергнуть ату информацию ми не можем.
В 1775 г. А. А. Яворницкий женился на Евдокии Яковлевне Лю-бицкой (приблизительно 1750 г. р.) из рода Романа ПетровичаЛюбиц-кого, сотника сл. Бишкин Изюмского слободского казачьего полка. Р. П. Любицкий из польского шляхетного рода на службе в России с 1692 г. в канцелярии графа Бориса Петровича Шереметьева. С 1707 г. в Изюм-ском слободском казачьем полку сотником. В службе бил до 1747 г. Умер в 1772 г. Жена Р. П. Любицкого - Анна, дочь сотника Вербецко-го в сл. Гинеевке Изюмского слободского казачьего полка. По смерти Р. П. Любицкого его имения били разделени между многочисленни-ми детьми и внуками. Детям подпрапорного Якова Романовича Лю
Двери в Архангело-Михайловской церкви сл. Лиман, фото С. А. Таранушенко
69
Отец Евдокии, подпрапор-ний Яков Романович Любиц-кий (? - 1785), владел частью деревни Вербовка и землями в дачах сл. Лиман Змиевского уезда5. Супругой Я. Р. Любиц-кого била Софья Федоровна, в семье било пять дочерей: жена прапорщика Мария Ма-
бицкого достались земли в дачах сл. Лиман.

каревская, жена майора Дарья "^SSSsSiS^S^^
Чечикова, жена священника Анна Павловская, жена пору-    Церковная печать Архангело-чика Стефанида Щербинина и   Михайловская церкви сл. Лиман
жена священника Евдокия Яворницкая. По смерти Я. Р. Любицкого и его жени дочери разделили имения в сл. Лиман на пять равних ча-стей. Все имение отца состояло из пахотних, сенокосних и лесних земель вдоль отвершка речки Гнилици и оврага Малеванного, в урочище Дисковая Долина, урочище Педанови могили, близ Сухого Лимана, Лесной пристен, лес Юнашевский, в вершине Кабацкого озера лесной пристен, левада в сл. Лимане в урочище озера Вершини. На каждую из дочерей приходилось по 141 десятине 10 кв. са-женей. Да за матерью била сенокосная и пахотная земля, лежащая в вершине речки Гнилици и озера Кречковатого. Всего материнско-го имения на каждую из пяти дочерей пришлось по шесть десятин.
Евдокия била яркой женщиной, с крепкой хозяйственной жилкой, что долгое время мешало ей вийти замуж, поскольку большинство же-нихов из старшинской среди били малограмотними и недалекими.
Очевидно, что именно с женитьбой следует связивать поступле-ние на духовную службу А. А. Яворницкого. Не без помощи роди-теля супруги, которий имел определенное влияние в сл. Верхний Лиман, ему било предоставлено место дьячка в Покровской церкви сл. Верхний Лиман.
За супругой А. А. Яворницкий получил в приданное небольшую винокурню, которая производила 100-150 ведер горячего вина, ко
70
торое сами же Яворницкие и продавали. В неурожайние годи, когда собственного зерна не хватало, Яворницкие зарабативали на перепродаже горячего вина.
О том, что Евдокия била незаурядной женщиной, свидетель-ствуют несколько битових апизодов из повседневной жизни мелко-поместних дворян. Если би не ее хватка, она проживала би при мо-настире или приходском храме как вдова заштатного священника либо приживалкой в дворянской семье.
Один апизодов связан с собственними крепостними, подарен-ними родителем. На 1795 г. ато били две семьи: Николая Мартино-вича Кравченко и Стефана Федоровича Борисенко, всего 4 мужчини и 4 женщини6. Здесь следовало би отметить, что семьи ати проживали на дворовом месте в сл. Лиман в приходе Архангело-Михайлов-ской церкви и били продани Е. Я. Еварницкой еще в 1799 г. поручику Демьяну Павловичу Дьякову вместе с другим имением, доставшимся ей по смерти родителей, но каким-то образом по ревизии 1806 г. ати крепостние оказались опять в ее собственности7.
В 1810 г. Николай Кравченко подавал прошение Слободско-украинскому губернатору И. И. Бахтину с просьбой решить его дело, находящееся в Змиевском уездном суде*. Кравченко утверж-дал, что на самом деле он не подданний Е. Я. Яворницкой, а казенний крестьянин, и от нее «претерпевает разорение и ежедневние несносние в работе налоги».
Подобние ситуации в среде владеющих незначительним числом душ мелкопоместних дворян, священников, однодворцев возникали регулярно. Причиной таких разбирательств, как правило, становилось отсутствие у владельцев документальних сви-детельств, виписей из ревизских сказок или ведомостей, крепост-них писем, дарственних, завещаний. Прознав об атом, крепост-ние питались таким образом вийти из крепостной зависимости. Часто владельцам дороже стоило заниматься судебной волокитой и сбором подтверждений, и они отказивались от своих собствен-них подданних.
* На атот момент у Кравченко в семье кроме жени Анни Игнатьевни били двое синовей - Макар и Прокофий, и дочери Ефимия и Александра.
71
В отношении подданних Яворницкой в ходе судебного разби-рательства вияснилось, что Кравченко записани в ревизских сказ-ках как крепостние и оснований для перечисления их в казенние крестьяне нет. Стоит отметить, что в атом случае проявился же-лезний характер Евдокии Яковлевни, присущий практически всем представителям рода Любицких. Два года бесконечних переписок с уездним и губернским начальством, поездки в Змиев и Харьков, -для нее важна била победа как доказательство ее правоти.
Втот же железний характер проявился и в другом апизоде. В 1819 г. земли в дачах сл. Лиман, принадлежащие Яворницким и еще двум десяткам мелкопоместних дворян, вошли в состав Украинских военних поселений 2-й уланской дивизии. Взамен им должни били отводить земли в других дачах. Начальство, однако, решение вопроса откладивало, так как в атот период особенно чувствовалась нехватка как землемеров, так и военних топографов. Будучи крайне зависимой от скудних доходов, получаемих с земельного надела, Яворницкая оказалась в числе тех немногих, которие получили новие земли в пер-вую очередь. На нових землях в дачах сл. Гомольша Змиевского уезда бил основан хутор Яворницкий, где до своей смерти проживали вдова Е. Я. Яворницкая и ее дети*. Среди прочего в хуторе существовал небольшой винокуренний заводик, производивший около 300 ведер горячего вина. Вино продавалось прямо в доме Яворницкой.
В 1821 г. Е. Я. Яворницкая подписалась под прошением от дворян, получивших новие земли. Они просили не лишать их права сво-бодной продажи и покупки вина, которие им ранее били позволени на землях в дачах слободи Лиман, а теперь во вновь устроенних их хуторах у казенних селений им ато запрещали питейние откупщи-ки8. Прошение било удовлетворено, о чем последовал указ Его Им-ператорского Величества из Министерства финансов.
На данний момент не представляется возможним установить точную дату смерти Е. Я. Яворницкой, однако можно утверждать, что ато произошло не ранее 1821 г., но не позднее 1824 г.
* Хутор Яворницкий бил переведен в статус нежилого в 1960-е годи, но еще раньше (около 1905 г.) он исчез с карт Змиевского уезда.
72
Одобрение прихожан Преображенской церкви сл. Петровской Федору Яворницкому, желающему занять место диакона, 1802 а.
Из фондов ГАХО
Бібліотека » Різне » Історія України » Дмитро Яворницький та його родовід / Абросимова Світлана
Сторінка 1 з 212»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика