Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 11
Бібліотека » Різне » Історія України » Данило Галицький / Бажан Микола
Данило Галицький / Бажан Микола
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:41 | Повідомлення # 1
ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ
(1942)
Літопису невелемовний звіт
Вкриває порох семи сотень літ,
Але під пилом цим горять слова,
Що їхня правда й дотепер жива.
Тоді, забравши пруссів у полон,
На них п'ятою наступив тевтон,
І підвелися башти кам'яні –
Твердині мечоносців на Двіні;
Закутий в сталь німецький лиходій
Сюди прийшов на учту і розбій,
І припечатав двінські береги
Печаттю смерті слід його ноги.
Він ніс в краї, де жив латиш і ест,
На білому плащі багровий хрест,
Бо в хижака, прикритого плащем,
Був меч хрестом, кривавий хрест - мечем.
Звідсіль, на схід шукаючи доріг,
Де б кожен з них розкошувати міг,

В гранітний Венден1 збіглась звіддалі
Вся наволоч німецької землі,
Орда купців, злочинців і святох,
Позбирана з вертепів багатьох.
Лівонський край став згарищем тоді,
І дальший шлях замаячів орді —
Втопив грабіжник погляди свої
В ліси Литви, в її святі гаї.
Знов забряжчали рицарські мечі,
Помчали коні, сталлю гримлячи,
І клич лунав: «Майн гот! Благослови
Тобі кадити ладаном Литви!»
Багріє кров'ю й полум'ям земля,
Кричить, в огонь упавши, немовля,
І падає безумна мати ниць
Під тягарем залізних рукавиць;
Розсічений мечем до живота,
Вмирає муж з останнім словом: «Мста!»
А дівчині жадібні руки рвуть
 Розкраяну ножем німецьким грудь.
Але литвин свій саморобний лук,
І гинучи, не випускає з рук,
І, в горло німця вгризшись, навіть труп
Не розмикає спаленілих губ,
Бо хай би серце вразила стріла,
Аніж покора серце пройняла.
Зелена Литво! Протягом століть
Німецький меч тебе не зміг скорить, —
Він бив і нищив, він рубав і сік,
Червоний Німан в сіре море тік,
І кров розчавлюваних немовлят
Була узором для германських лат.
Пронісся вереск чорноперих стріл,
Розвіявсь попіл випалених сіл,
Країна втихла. Тільки крякав крук
І линув пісні рицарської гук:
«О боже німців! Відповіж,
Що для тевтона діять гоже?
Вбивай і ріж!
          Нам допоможе
Німецький бог, німецький ніж.
Трясти рабів - це не грабіж,
Вбивать рабів - для них наука.
Вбивай і ріж!
          Ось запорука:
Німецький бог, німецький ніж.
Прогнали пруссів з їхніх хиж,
Литва сплюндрована конає.
Вбивай і ріж!
           Нас прославляє
Німецький бог, німецький ніж.
Шляхи на схід одні і ті ж –
Як хмара, звиснемо над Руссю.
Вбивай і ріж!
         Тобі молюся,
О    боже німців, - гострий ніж!»
На схід ішла кіннота. Над ліси
Підносилися рицарські списи,
Хрест паладинів, прапор волоцюг,
Вінчав їх злобний і бундючний рух.
Вони ішли з лівонських володінь,
Щоб руську землю витоптав їх кінь,
Щоб хліб, і мед, і хутра німець-пан
Як данину взяв од рабів-слов'ян.
1    мріяв рицар: «На Дніпрі й Дністрі
Стоять міста багаті і старі.
До їхніх торжищ, пристаней та брам
Зі всіх країн купці привозять крам, -
Лукавий перс, і грецький мореход,
І Генуї зухвалої народ,
І посланець індійських царств — вірмен,
І люди жовтих степових племен.
Там хутро й хліб, там амбра і єдваб,
Там слов'янин. Ні! Там німецький раб!

На схід! На схід!» Ще дужче підганя
Кривавий рицар вірного коня.
Руїна й смерть, де кінь промчав оцей
По згарищах і по тілах людей.
І Русь побачила віддалеки Лісних пожеж гігантські язики.
Приніс північний вітер на Волинь
Чад погару і шум палахкотінь,
І пломеніли небеса весь час,
І люд сказав: «Це німці йдуть на нас!»
У княжий табір вісник вість приніс,
Що меч тевтона над Волинню звис.
Та князь Данило вже не раз гадав,
Що Русь почує гук німецьких лав,
Що прийде день - приваблять хижаків
Плоди слов'янських пишнорунних нив.
Тому свою в кольчуги вбрану рать
Напоготові мусив він тримать,
І кликнув клич до воїв з всіх осель
Князь і державець галицьких земель.
На княжий клич вдягають вояки
Високі, гостроверхі шишаки,
Опитують луків силу бойову,
Напружуючи жильну тятиву,

І, бризкаючи іскрами, коваль
Вигострює мечів двосічних сталь,
Щоб ці мечі змогли пересікти
Німецьку кість крізь лати і щити.
Дружина мужу зброю подає:
«Цілую я озброєння твоє, -
Нехай воно нам перемогу дасть;
Коли ж не зможе відвернуть напасть,
То краще вмерти в битві від меча,
Ніж вкритися ганьбою втікача».
Вкладає мати в руки сина спис:
«На захист краю зброю ти підніс,
Як вірний син, служи ж тепер всякчас
Своїй землі, цій матері всіх нас».
В кольчужні кільця дівчина вплете
Свого волосся пасмо золоте:
«Нехай воно, в залізну вплівшись сіть,
Юнацьке серце в битвах захистить, -
Коли б це серце ляком пройнялось,
То сивим стало б золото волось».
Виносять стяги з Галицьких воріт,
Подільський шлях б'ють тисячі копит,
Жовтавий Буг нуртує з-під корми
Човнів, обсілих збройними людьми,

Суремна мідь співає з-над Дністра,
І князь рече до воїнів: «Пора!
Не гоже бути під крижовником
Вітчизні нашій!»1 Він бере шолом
І ратну вість вояцтву подає,
Вінчаючи ясне чоло своє.
Весь край слов'янський чує крок дружин,
Які спішать на збір в Дорогичин;
Волинський праліс, нетрища глухі
Обабіч обступають їм шляхи,
Сичить земля під копитом коня,
Замшілу стежку морок заслоня,
Ведмежий рев і зубрій рик в лісах,
І скрикує дитячим зойком птах.
Живе тут в тьмі незайманих дібров
Відлюдний смолокур і звіролов,
Та з хиж лісних виходять люди всі
Назустріч світлим воїнам Русі
І перед військом впевнено ідуть,
В Дорогичин показуючи путь.
По плесах Бугу в золотій імлі
Пливуть широкогруді кораблі,

По встеленій ромашками траві
Дружинники ступають бойові.
Проходять мимо князя їх ряди:
«На поле слави, князю, нас веди!
Хай знає зграя рицарських гульвіс,
Як б'є наш меч, як пробива наш спис!»
І дивиться злотобородий князь
На рать, яка в Дорогичин зійшлась,
І громовиця помсти, як гроза,
Його спокійні очі проріза:
«Гей, рицарю жадібний, стережись!
Ось витязі слов'янські підвелись.
І бистролетні птиці наших стріл
Нап'ються крові із німецьких жил,
А в наших пущах вистачить гілляк
Для вибіглих з Німеччини собак,
Бо їх навалу, звернену на схід,
Змете мечем племен слов'янських рід».
II
Вельможний Бруно, рицар і монах,
З горбів надбузьких поглядав на шлях -
Він бачив діл, розкинутий навкруг,
Кипучі пущі, тьмяноводий Буг,
І вбитий в кручі глинястої схил
Кріпкий дорогичинський частокіл.

За ним ховалось сонце. Тріпотів
Над містом смут злотистих перелив,
Внизу ж темніли стін стрімкі зубці,
Немов залізний обід на вінці.
Був нерухомим і глухим осад,
І раптом Бруно похитнувсь назад, -
Засліп його пташино-жовтий зір
Від сяєва, що залило простір.
В Дорогичині на весь навкольний світ
Розкрився отвір тесаних воріт.
І першим сонце хлинуло звідтіль,
Як перший воїн дорогичинських піль.
А військо йшло по сонцю, по путі,
Яку встеляли мева золоті,
І несла в далеч сонячна ріка
Високу й грізну тінь войовника.
Йшли списники, піднісши догори
Настромлені на довгий спис багри;
Йшли мечники, врочисто несучи
Свої прямі, як промені, мечі;
Йшли лучники, сховавши в колчани
Рій бистрих стріл - разючий дощ війни, -
Ішло вояцтво, братство ратних діл,
І сходило із пагорба на діл,

Шикуючись у лави бойові
На оболоні, на грузькій мокві.
За ними йшла неждана тишина,
Та враз сурма озвалась голосна;
В суремнім співі, що лунать пішов,
Спливла, як хмарка, княжа хоругов.
Огорнутий багрянцем опанчі,
Тримаючи десницю на мечі,
Данило їхав. Гримотів за ним
Кінноти тисячокопитний грім.
Цей грім копит і сурм тривожний спів
До рицарів луною долетів,
І вдарили серця їх в сталь кольчуг,
І Бруно подививсь тоді навкруг,
І так промовив рицарській юрбі:
«Цей край слов'янський віддано тобі!
Кого впіймаєш - тим петля і меч,
Кого живим залишиш - онімеч!
Щоб на Русі ми владаими були,
Вперед, германці!» Роги заревли,
Ударили важчезні скакуни
Твердим копитом об труські лани,
Аж виплескались води із криниць,
Аж, свиснувши, схилились лози ниць.

Мнучи чагарник, зсунувся й помчав
Залізний клин залізнокутих лав,

Щоб ворога розбити пополам,
Зламати слуп дорогичинських брам.

Гарчать короткі вигуки людей,
Об лати б'ються крила їх кирей,

А на шоломах, що вкривають рать,
Зловісно роги буйвола стирчать.

Довжезний спис нахилено вперед,
 Натягнуто рипучий арбалет,

Та гружений залізом битви кінь
Ногами загрузає в болотінь

І рветься знавісніло із води,
Розладнуючи бойові ряди.

Клятьба. Слова прокльонів і погроз.
Раптовий свист із недалеких лоз,

І, тремтячи, стріла свій дзьоб вганя
В криваве око першого коня.

Шаліє кінь, зметнувшись на диби,
Вудила рвуть обвислий шмат губи,

Остроги порють ребра скакуна.
«Вперед!» - крик труб повторює луна.

Знов свист, і свист, і мерехтіння стріл,
Хитнувся ратищ смертоносний схил.

З кущів, з купавин, плазом, як вужі,
Повзуть слов'яни, стиснувши ножі.

Піднісся ніж - і цівка б'є густа
В коня з розпоротого живота, -

Він ще несеться, скровлюючи лан,
Та падають укупі кінь і пан,

І воїн німця в шпари лат вража
Ударом вузьколезого ножа.

Вже впав на землю рицар не один,
Порушивши рядів залізний клин,

Та й труп на трупі зупинить не міг
Скаженого заліза дикий біг.

Дружина руських вгору вже звела
Багри - стягати рицарів з сідла,

І задзвенів, як в бурю дзвонить бір,
Метал могутньо змахнутих сокир.

Мовчало військо. Гук зростав.
Ще мить - Дорогичинська битва загримить.

Хропіння коней. Вигук. Гуп копит.
Сталь цілить в сталь. Удар списа об щит.

Чиїсь прокльони. Стогони чиїсь.
Зіткнулися. Зійшлися. Завелись.

Б'є волиняк по латах навмання,
 Аж лопає узорчаста броня;

Чернігівський сумирний гречкосій
Стромляє в німця спис гранчастий свій;
Темніє харалужний меч киян
Від крові димних, чорнокраїх ран,

А галицького келепа злий дзьоб
Крізь забороло всаджується в лоб.

Щит тисне щит. Тріщать кістки й списи.
Предсмертний зойк. Захриплі голоси.

Хтось вп'явся в горло ворогу. Хтось впав.
Залізний скрегіт. Гупання булав.

Кипить над полем сонце, порох, чад,
Та німці в бій ведуть за рядом ряд

І, розтягнувшись лавою,
разять Розсипану по полю пішу рать.

На кручах, в полі, в заростях узлісь
Ще билися, боролись і сіклись,

Та скрізь, в червлений руський щит б'ючи,
Блищать зухвалі рицарські мечі,

І вже до міста скаче навпростець
Гонитвою захоплений їздець.

Осад замкнув ворота. На стіні
Смола клекоче в чорнім казані,

І темнозорі, яросні жінки
Ллють вариво димуче в черпаки.

До стін!.. В цю мить з-за надбережних гір,
З долин, де шумно розступився бір,

У сяйві стягів, в славі бойовій
Кіннота руських вимчала на бій.

І знов над нею, наче срібний птах,
Летів, лелів і маяв княжий стяг.

«За Русь, за честь!» Залізний шестопер
Данило владним вимахом простер,

І валом сяйва, сталі й дужих тіл
На німця військо хлинуло з двох крил.

Жахнувшись, обернулись вороги, -
І в їх щити вгрузає зуб клюги,

Летять шоломи, як череп'я, з чол,
Розламуються ґратки заборол,

І навстріч смерті злякано пливе
Лице тевтона синє і криве.

Свій хижий меч він ронить спроквола
І падає, гуркочучи, з сідла.

Так сотня впала – стугонить стократ
Гупня на землю звалюваних лат,

І сто червоних рицарських борід
Стирчить з трави за руським військом вслід.

Сам Бруно бачить рицарства розгром,
Сильніше примоцьовує шолом:

«Якщо не славу - смерть знайду собі,
Але додому не верну в ганьбі».

Вп'ялись в коня остроги золоті,
Кривавий хрест палає на щиті,

Шалений Бруно скаче стрімголов,
В бою шукає княжу хоругов, -

Ось там, де смертна січа затялась,
В кольчузі срібній сяє вражий князь.

Мечем до нього прорубати путь!
Назустріч коні скачуть і хропуть;

Ворожий спис розсічено мечем,
Чиясь рука летить разом з плечем.

Мета все ближче. Ще один розгін –
І меч зведе над руським князем він!

Раптово хтось з купавин вирина
І падає під ноги скакуна.

Скакун реве, спиняє люто біг,
Аж лопають підтяті жили ніг,

Вриваються попруги на сідлі,
І кінь вклякає лобом до землі,
Великі руки зводять булаву,
І Бруно тяжко грьопає в траву –

Він захрипів, заляскав сталлю й втих,
Прикований вагою лат своїх,

А переможець став тоді над ним
У постолах і в одягу льнянім,

Цей добрий вой Данилових дружин,
 Веселозорий юний слов'янин:

«Здоров, німчаю! Е, німецький рак
В залізній шкаралущі вже закляк.

Не так забився, як злякався.
Що ж, Ми гоїмо і не таких вельмож...»

В цю мить Данило підскакав сюди:
«Хай встане він! На ноги пса зведи!»

Торохтячи листами м'ятих лат,
Підвівся Бруно й заточивсь назад –

Він з князем стрівся до лиця лицем.
«Ти, воєводо, в бран попав живцем?

Гаразд! Потопчеш довгий східний шлях,
Та з ланцюгами бранця на ногах.

Ведіть його - він сам іти не звик!»
І князь од Бруно відвернувся вбік

І тихо рушив у вечірній млі
По полю бою, по страшній землі,

Де плив туман в грозою битий діл,
Де вже загасли блискавиці стріл,
Де відгриміли лютих січ громи
І зганьблений нападник ліг кістьми.

«Від грому битви, - воям мовив князь, -
Німеччина сьогодні затряслась.

Смертельний шлях для неї – шлях на Схід, –
Таким він є і буде сотні літ,
Бо добрі вої родяться в краю,
Що німцям землю не віддасть свою.

Тож втріть з лиця боїв кривавий піт,
Мечем востаннє загриміть об щит, —

Хай грізним дзвоном збройна сталь і мідь
Про перемогу нашу сповістить,

Хай світ вчуває в цій гучній ясі,
Що не владичить німцям на Русі!»

І кожен воїн відказав: «Амінь»,
Звитяжний меч простерши в далечінь.

1
Бібліотека » Різне » Історія України » Данило Галицький / Бажан Микола
Сторінка 1 з 11
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика