Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 2«12
Бібліотека » Різне » Історія України » Григорій Сковорода / Шевчук Василь
Григорій Сковорода / Шевчук Василь
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:39 | Повідомлення # 6
СІТЬ ЧЕТВЕРТА
    
    Напевне, така вже доля в нього. Мов круговерть, його все тягне й тягне у білий світ, у невгамовний шарварок життя й науки. Пів-Академіі вже перенаджено до Петербурга та Москви, де Ломоносов збурив гниле болото неуцтва й заткнув горлянки німцям, що стільки років квакали про безпросвітну темінь нащадків диких скіфів. Лишили альмаматер і подалися вчитись, навчати інших, хапати чини і підпирати своїми головами важке склепіння трону. Неначе буря пройшла над сивим Києвом. Нужденна братія, що за душею мала одну дзвінку латину, за щі та квас зреклася рідних, степу, своїх козацьких, хоча вже й куцих, вольностей.
    Григорій вмостився краще, простяг закляклі ноги. В чужому оці 1 порошину видно... Ще тільки рік минув, як розмовляв із Вишневським про жезл і пугу, а натинявшись, і він повіявся шукати щастя-долі. Ні, не про щастя дбає, а прагне бути корисним! Він бачить світ, минувшину і загляда в прийдешнє; у нього скарб у серці, який повинен віддати людям, зробити їх душею, мозком зрячими, навчити думати і пізнавати себе, природу, всесвіт. Ганьба, трагедія — ми розучились мислити! Спимо і лаємося, коли нас будять, кличуть протерти очі... О господи, воістину, нема пророка в рідному краю!
    Як там не е. а мчить візок на північ.
    Ямщик, у Тулі найнятий, відлюдкуватий, замкнутий, і лише вечорами співа неголосно сумних, одна на одну схожих, пісень.
    Хати похмурі, чорні. Як тіні, ходять люди.
    Григорієві стає нестерпно журно. Він озирається на Каліграфа, який дрімає мало не всю дорогу, й пересідає ближче до ямщика.
    — Чиє село це, дядьку?
    — Чаво? Нарышкиных...
    — І тут немає вільних?
    — Чаво?
    — Весь люд під паном ходить?
    — А как же, знамо дело... Но, но, залетные! — змахнув над кіньми батогом.
    — А ти ж кріпак чи вільний? — не вгавав Григорій.
    — Холоп, — озвався дядько байдуже. — Холоп Демидовых...
    — І як же пан, хороший?
    — Хароший, знамо дело... — протяг, зиркнувши скоса на співрозмовника.
    — Як спить, не просить їсти, — додав Григорій.
    — Чаво?
    — А ти б хотів на волю?
    Ямщик знизав плечима і хльоснув коней віжками.
    — Щоб на коні та з шаблею!
    — Чого ти в'язнеш, Грицьку? — нараз промовив Каліграф. Він уже прокинувся, цей біс-спокусник у попівській рясі, що потягнув його з собою в мандри. — Хіба він знає, що це...
    — Но, но, залетные! — гукнув ямщик. Рвонули коні чвалом, знялася за возом курява.
    Сковорода пересідає до Каліграфа, щоб побесідувати про кріпаків та волю, але супутник знову заплющив очі. Спить чи прикидається?
    — Свобода вічна. Vita sine libertate, nihil! — промовив Григорій пристрасно.
    Каліграф і вусом не повів. А хоч би рисочка здригнулася на його смаглявому обличчі, облямованому густими кучерями бороди. Він зараз був на диво схожий на Ісуса Христа... Володимир... А як же звали його до хрещення? В Академії дражнили іноді Іцьком чи Шмуликом... Покинув свою рідню і плем'я, став православним, вивчився і нині їде в Москву, в слов'яно-греко-латинську школу навчати братію філософії... Цікаво, що на душі у нього... Чи е там мир і спокій? Чи зміг він глибоко переорати душу і засіяти новим зерном без куколю минулого?
    У Переяславі його появ Микита, три дні напував горілкою, а на четвертий вирядив, і не самого, а вже з Григорієм. От бісів Гайстер! Ще й ткнув барильце меду, аби було чим похмелитись...
    — Чи не пора нам причаститись, отроче? — нараз озвав ся Каліграф, немов підслухавши думки Григорія. — Щось у горлянці дряпає й перед очима в ефірі плаває іскристий келих меду...
    Сковорода дістав барильце з сіна, повільно витяг набряклий чіп.
    — Во ім'я отця, і сина, і святого духа, — перехрестився попик і, піднявши барильце вгору, припав до нього, немов теля до вим'я. — Нектар, амброзія!
    Григорій забрав у нього уже легку посудину й хотів також напитися, але дарунок сотників, на жаль, не був бездонним.
    — Хто забува про ближнього, того забудуть збудити на страшний суд, — жбурнув барильце в сіно.
    — Що, вже немає амброзії?! —розплющив очі Каліграф, немов не він допіру допив останню краплю.
    — Нема, іщезла...
    — Яко іщезаєт дим! — зітхнув побожно й штовхнув ногою у Ямщикову спину. — Агей, шановний, чи тут нема де корчми?
    — За две версты, под Липицами, — не озирнувшись, сказав ямщик.
    — Так ти жени своїх зальотних, голубе! — проснувся зовсім Каліграф і замахав руками: — Вйо! Вйо!
    Корчма стояла в березняку під невеликим пагорбом. Дощами бита, вітрами люто шарпана, вона світила ребрами, немов гультяй-п'яничка, що догулявсь до ручки.
    — Оце вона? — засумнівався Каліграф, що вже і ноги Звісив, готовий бігти до джерела бадьорості.
    Ямщик кивнув, натяг струною віжки і, зупинивши коней, мовив:
    — Хозяин сбег весною, а барин корчму недавно сдал жидовину.
    Завагавшись лише на мить, Каліграф стрибнув на землю, поправив рясу й, закозирившись, попрямував поважно до дверей. За ним Григорій. Ямщик загаявся, даючи коням сіно.
    У підсліпуватих вікнах з'явилися цікаві пильні очі. Назустріч гостям вибіг старий корчмар у ярмулці та лапсердаці, вклонився низько й забелькотів:
    — Ласкаво, бардзо просимо! Чи добре їхалося? Панам горілки, меду чи, може, вин угорських?
    — Свиняче вухо, меду! — обірвав його сердито Каліграф. Він пхнув ногою двері й пірнув у темні сіни. Корчмар проскочив слідом, змахнув зі столу крихти й поставив мідні келихи, уже наповнені пахучим трунком.
    — Хіба це мед — помиї! — покуштувавши, гаркнув Каліграф. Жбурнув на землю келих і розкричався: — Ти чим нас поїш, жиде?! Викочуй нову бочку!
    — Вейс мір, я зараз, зараз... — заметушився старий корчмар. — Ревекка! Мотеле!
    — Ти що, сказився? — пригубивши, спитав Григорій Каліграфа. — Мед же як мед... Не гірший Гайстрового.
    — Для пиворізів — чудо, — сказав, лукаво мружачись. — А ми ж поважні люди, мужі, філософи!
    Мед став гіркий Григорієві. У бісиках, що засвітилися на мить в очах товариша, вловив зневагу, посміх, натяк на мандрівне його життя...
    Тим часом корчмар налив із нової бочки келихи й підніс на срібній таці вельми сердитим гостям.
    — Ну, це нічого... — вже охолов трохи Каліграф. — У кого брали?
    — В Ромнах, у самого пана Марковича.
    — Там, на візку, барильце, — розщедрився пан Каліграф. — Налий в дорогу повне. Та із цієї бочки!
    — Ну що ви, що ви, — сховавсь корчмар за тацю. — Щоб я дурив такого пана!
    Допивши мед, Сковорода дістав з кишені таляра, якого беріг, як кажуть, про чорний день, віддав господареві і швидко вийшов із корчми.
    Село минули мовчки.
    Ямщик, що причастився також, почав співати, та збився З тону, покашляв, вилаявся і замугикав собі під ніс.
    — Ока! — промовив згодом, коли внизу між кручами засяяла навпроти сонця річка. — А вона Серпухов, — ткнув батогом за річку. — Э-эх, залетные!
    Злякавшись, коні рвонули крутим узвозом, віз затрясло, закидало з боку в бік.
    — Держи, держи! — схопився за мотузяні віжки Каліграф. — Держи, розіб'ємося!
    — Э эх!.. — збив набакир хутряну шапку хурман. Уже внизу коні метнулися ліворуч, віз нахилився, тріснув і, прооравши широку борозну, загальмував біля води, на лупі.
    Ямщик умить протверезився. Зіскочив спритно і порибав за колесом, що, обігнавши коней, упало в річку. На щастя, берег тут був пологий, вода мілка, спокійна.
    — Дурило, олух царя небесного!.. — злостився, бігатчи довкола воза. Каліграф. — Куди ти мостиш, телепню? Хіба не бачиш, що вісь зламалася!
    Ямщик облишив колесо, пошкрібся в рідкій чуприні й зиркнув на сонце, що, опустивши ноги в рожево-сіру річку, уже мостилось спати.
    — Ч-д-а-а... Ось придется...
    — Т це надовго?
    — К утру починим, энамо...
    — Тьху! Хай ти сказишся! — промовив скрушно Каліграф і повернувся до Григорія: — Ходім у Серпухов, переночуємо, а він заїде завтра.
    Взявши торбу з сяким-таким припасом, пішли праворуч берегом до того місця, де на пором чекали два вози з сіном і гурт дівчат та хлопців.
    — Агей, шановний! — гукнув візниці Каліграф. — Ми ночуватимемо в монастирі за річкою біля ямського двору!
    — В мужском аль женском? Піп тільки плюнув.
    — Конешно, в женском! — додав Григорій і засміявся. — Дотепний у нас візниця.
    — Як козелецький прач, — сердито буркнув Каліграф.
    Благословивши дівчат та хлопців, він гордо, першим ступив на ветхий, старий пором, що підійшов якраз до пристані, став біля поручнів, тріпнув волоссям і занімів, немов пророк під час розмови з богом.
    Сковорода зійшов останнім. На душі було тривожно, сумно. Згадав Коврай, Мар'яну... Чи то ж зустрінуться вони на цьому світі? А мо', на тому.... Цікаво, а де той світ? Тут, на землі, чи десь отам, у космосі? Коперник про це мовчить, і Галілей, і Бруно...
    Пором поволі рушив. Густа вода пішла тугими хвилями, заблискотіла золотом. Поплив назустріч берег, фортечні мури, храми...
Бібліотека » Різне » Історія України » Григорій Сковорода / Шевчук Василь
Сторінка 2 з 2«12
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика