Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 2«12
Бібліотека » Різне » Історія України » Голокости. Факти проти міфів / Харвуд Річард
Голокости. Факти проти міфів / Харвуд Річард
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:35 | Повідомлення # 6
9. ЖИДИ ТА КОНЦТАБОРИ. ДОПОВІДЬ МІЖНАРОДНОГО ПЕРВОГО ХРЕСТА
    
    
    Міжнародний Червоний Хрест склав трьохтомну доповідь, "Report of the International Committee of the Red Cross on its Activities During the Second World War", надруковану у Женеві в 1948 р., яка є вельми унікальною за своєю об'єктивністю. Ця, детальна доповідь, від нейтральної організації, складена на підставі двох інших доповідей — "Documents sur L'activite du CICR en faveur des civile detenus dans les camps de concentration en Allemagne, 1939-1945", (Женева, 1946), а також "Inter Arma Caritas — the Work of the ICRC during the Second World War" (1947). Група авторів, очолювана Фредеріком Сіордетом, підкреслила, що згідно традицій Червоного Хреста, доповідь складається на підставі повної політичної нейтральности. Згідно Женевській конвенції, табори для військовополонених та інтернованих повинні були відкриті для міжнародної інспекції, і міжнародний Червоний Хрест мав доступ до німецьких концтаборів. Радянський Союз, навпаки, не дозволяв інспекцію своїх таборів, внаслідок чого мільйони цивільних в'язнів, а також військовополонених, були відрізані від зовнішнього світу. Доповідь Червоного Хреста важлива і тому, що вона пояснює законодавчий бік інтернування жидів, які вважались вороже налаштованим елементом. Додатково до ворожих елементів, у доповіді описуються дві категорії цивільних інтернованих, одна з яких "цивільні особи, інтерновані за адміністративних обставин", які були арештованими з політичних або расових причин, бо вважалось, що вони становлять небезпеку для держави або окупаційних військ (том III, стор.73). До цих осіб вживались такі ж заходи, як до арештованих за карну діяльність (стор. 74).
    У доповіді говориться, що спочатку німці не допускали Червоний Хрест проводити інспекцію таборів, пояснюючи це міркуваннями безпеки, але у другу половину 1942 р. дозвіл був отриманий. Червоному Хресту було дозволено роздавати посилки з їжею у концтаборах на території Німеччини з серпня 1942 р., а з лютого 1943 р. всі табори і тюрми були відкриті для міжнародної інспекції (том III, стор.78). Червоний Хрест розпочав широку програму допомоги, яка продовжувалась до кінця війни, а також і опісля. Червоний Хрест отримав велику кількість листів вдячности від в'язнів, зокрема, і від жидів. У доповіді вказується, щодо 9 тис. посилок збиралось щоденно. 3 осені 1943 р. до травня 1945 р. біля 1,1 млн. посилок загальною вагою 4,5 тис. тон було відправлено в концтабори (том II, стор.80). В додаток до їжі, там був одяг і медикаменти. Посилки надсилалися в Дахау, Бухенвальд, Зангерхаузен, Заксенхаузен, Оранієнбург, Флоссенбург, Ладнсберг-ам-Лех, Флоха, Равенсбрюк, Нойєнгамме, Маутхаузен, Терезієнштадт, Освенцім, Берген-Бельзен. Посилки отримували бельгійці, голландці, французи, греки, італійці, норвежці, поляки та жиди без громадянства (том III, стор.83). Протягом війни Червоний Хрест переправив посилок на загальну суму більше двадцяти мільонів швейцарських франків, зібраних жидівськими організаціями як, наприклад, Сумісний комітет розподілу у Нью-Йорку (том I, стор.644). Цій організації уряд Гітлера дозволив мати представництво у Берліні, але контакт перервався після вступу США у війну. Згідно доповіді Червоного Хреста, труднощі в їхній гуманітарній допомозі створювали не німці, а союзники, які фактично блокували Європу. Більша частина продуктів харчування для посилок у табори закуповувалась у Румунії, Угорщині, Словаччині. У доповіді говориться, що делегації Червоного Хреста відвідували гетто Терезієнштадт (Терезін), яке було створене спеціально для жидів. Червоний Хрест позитивно відгукнувся про те гетто, де мешкало приблизно 40 тис. жидів, депортованих з різних держав. Останній візит делегації Червоного Хреста у військовий час здійснився туди у квітні 1945 р. Згідно інформації, отриманій Червоним Хрестом, це гетто було створене як експеримент, задуманий деякими високоповажними членами уряду Гітлера з метою надати жидам можливість жити серед своїх, за своїми законами, під своєю адміністрацією, майже у повній автономії. Останній візит делегації відбувся 6 квітня 1945 p., він підтвердив позитивне враження, отримане від першого візиту (том I, стор.642).
    Червоний Хрест висловив вдячність режиму Іона Антонеску у Румунії, де вони мали можливість надати гуманітарну допомогу 183 тисячам румунських жидів. Допомогу довелося зупинити після того, як туди увійшла Радянська Армія. У своєму протесті вони сказали, що їм не вдалося нічого передати на територію, яка знаходилась під радянським контролем (том II, стор.62). Німецькі концтабори опинилися у таких самих умовах після "звільнення" Радянською Армією. Червоний Хрест переправляв велику кількість посилок і отримував пошту з Освенціма до радянської окупації, але спроба переправити посилки у "звільнений" Освенцім людям, що там залишилися, закінчилась нічим. Однак харчові посилки колишнім в'язням Освенціма продовжували надсилатися у місця їх нового знаходження як, наприклад, у Бухенвальд та Оранієнбург.
    
        Доказів геноциду не знайдено
    
    Однією з найважливіших сторін доповіді Червоного Хреста є те, що вона розкриває причину великої кількости смертей в'язнів під кінець війни. У доповіді написано — "В безладних умовах, що мали місце у Німеччині під кінець війни, у табори не надходили продукти харчування, внаслідок чого від голоду гинуло багато людей. Німецький уряд був вельми стурбований цією ситуацією і повідомив про це Червоний Хрест. Це повідомлення було передане 1 лютого 1945 р. У березні 1945 р. відбулись переговори між президентом Червоного Хреста і генералом СС Кальтенбруннером. Після цих переговорів Червоному Хресту було дозволено розподіляти продукти харчування безпосередньо через своїх представників, яким було дозволено знаходитись у кожному таборі (том III, стор.83). Німецький уряд був стурбований ситуацією, яка склалася, і намагався її полегшити всіма силами.
    Доповідь Червоного Хреста чітко говорить, що постачання харчування зупинилося після того, як союзницькі бомбардування серйозно підірвали транспортну систему Німеччини. Турбуючись за долю інтернованих жидів, 15 березня 1944 р. Червоний Хрест виголосив протест проти варварських бомбардувань. 2 жовтня 1944 р. Червоний Хрест попередив німецьке міністерство іноземних справ, що повне руйнування транспортної системи Німеччини неминуче і що це викличе масовий голод.
    Важливо підкреслити, що у трьохтомній доповіді немає ні слова про наче б то існуючу програму знищення жидів, ні одна із делегацій, по декілька разів відвідуючи всі табори, не знайшла нічого, що могло б навести на думку про можливі масові вбивства, що проводилилсь там. У доповіді немає ніяких згадок про газові камери, ні на одній із її 1600 сторінок. Там говориться, що жиди, як і інші народности, постраждали від умов, які були викликані війною, але повна відсутність будь-яких згадок про масові вбивства вельми показова. Червоний Хрест не знайшов ніяких підстав, щоб підтримувати легенду про те, що у таборах наче б то проводився геноцид.
    У доповіді вказувалось, що медичний персонал був залучений на фронт і що бракувало ресурсів для боротьби з епідемією тифу, яка розпочалася у таборах в 1945 р. (том I, стор.204). Відносно наче б то існуючих газових камер, обладнаних як душеві, у доповіді пишеться, що нічого подібного виявлено не було. "Всі умивальні місця, лазні, душові, пральні були інспектовані. Було зроблено багато вимог, щоб модернізувати душові в окремих таборах, зробити їх більш придатними для користування, збільшити кількість душових ріжків, провести ремонт в окремих місцях" (том III, стор.594).
    
        He всі були інтерновані
    
    Том III доповіді Червоного Хреста, глава 3 (жидівське цивільне населення) розповідає про допомогу, надану жидівському вільному населенню. 3 аналізу цієї глави стало відомо, що далелко не всі жиди були інтерновані у табори, а були частиною вільного поселення, хоч, звичайно, на них розповсюджувались певні обмеження. Ця картина вельми суперечить "офіційній" пропаганді про повальне інтернування всіх жидів і їх відправку у газові камери. Як написано у "мемуарах Хесса", Ейхман палав бажанням схопити всіх жидів, але в дійсности справи були інші. В Словаччині, наприклад, де начальником був помічник Ейхмана Дітер Висліцені, згідно доповіді, велика частина жидів не була депортована, туди навіть приїжджали жиди із Польщі. Жиди, що знаходились у Словаччині, були у відносній безпеці до кінця серпня 1944 р., коли почалося повстання проти німців. I хоч внаслідок закону, який вийшов 15 травня 1942 p., декілька тисяч жидів були інтерновані, вони утримувались у таборах, де харчування і житлові умови були цілком задовільними, і де інтерновані могли працювати на умовах, майже рівних вільнонайманим (том I, стор.646).
    Не лише значне число із трьох мільйонів жидів під німецьким контролем уникли інтернування, але еміграція жидів продовжувалась протягом війни, головним чином через Угорщину, Румунію та Туреччину. Німці навіть не заперечували проти еміграції польських жидів, які зуміли втекти до Франції перед тим, як вона була окупована. "Жиди з Польщі, що знаходились у Франції, зуміли отримати дозвіл на іміграцію у США і розглядались німецькою окупаційною владою як американські громадяни. В додаток до того, німці погодились визнати три тисячі пашпортів, виданих консульствами латино-американських держав" (том I, стор.645). Перед від'їздом у США ці жиди утримувались у таборі Віттель у південній Франції, разом з громадянами США. Німецька влада також не заважала еміграції жидів із Угорщини. Згідно доповіді Червоного Хреста, "до березня 1944 р. жиди, в яких були візи у Палестину, могли безперешкодно виїхати із Угорщини" (том I, стор.648). Навіть після зміни уряду Хорті в 1944 p., після спроби заключити перемир'я з Радянським Союзом і встановлення пронімецького уряду, еміграція жидів продовжувалась. Червоний Хрест отримав обіцянку від Англії та США "підтримувати усіма можливими засобами еміграцію жидів із Угорщини". Червоний Хрест отримав листа від уряду США, в якому говорилося — "Уряд Сполучених Штатів запевняє, що він забезпечить всім необхідним всіх жидів, яким буде дозволено виїхати" (том I, стор.649).
    
    
        10. ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛЯ РАССІНЬЄРА (Paul Rassinier)
    
    
    Найбільш важливим внеском в неупереджене дослідження питання про "організоване знищення жидів" є робота французького історика Поля Рассіньєра, який присвятив цьому двадцять років свого життя. 3 1933 р. по 1943 p. Рассіньєр був професором історії в коледжі Белфорті. За участь у Русі Опору він був заарештований у жовтні 1943 p. i інтернований у концтабори Дора та Бухенвальд. Наприкінці війни у Бухенвальді він захворів тифом, від чого його здоров'я так підірвалось, що він не зміг повернутись до викладацької діяльности. За свою участь у русі опору Рассіньєр був нагороджений медаллю, він також був обраний у парламент. Його парламентська діяльність припинилась після приходу до влади комуністів.
    Після цього Рассіньєр приступив до історичного дослідження про наче б то масове винищення жидів. Найбільш важливими з його праць були: "Le Mensonge d'Ulysse", Paris, 1949 ("Брехня Одіссея"), де приводиться опис умов в концтаборах на підставі його власного досвіду; "Ulysse trahi par les Siens", 1960, де він продовжив правдиве описания концтаборів. Його монументальне дослідження завершилося двома книжками — "Le Veritable Process Eichmann", 1962 (Справжній процес Ейхмана) i "Le Drarrie des juits Europeen", 1964 (Драма європейських жидів), в яких Россіньєр подає статистичний аналіз, спростовуючи легенду про "масові винищення", і оголяє махінації з історичними дослідженнями, які проводяться для створення цієї легенди. В останній роботі він також аналізує політичну та фінансову зацікавленість Ізраїлю і комуністичних держав у легенді про німецькі жорстокости. Шкода, його роботи мало відомі англійському читачу.
    (Ті, кому вигідна ця легенда про масові винищення жидів, мають великий вплив на книгодрукований бізнес і вони всіляко перешкоджають розповсюдженню подібних книг. Книги Рассіньєра були надруковані малими видавництвами у США, вільними від впливу окремих політичних кіл, але купити їх можна було в основному лише по пошті.)
    Дослідження професора Рассіньєра серйозно похитнуло міф про те, що німці планували масові винищення людей, особливо жидів, і він пише про те, як історична правда була оточена туманом пропаганди. Його дослідження демонструють, якщо ми відкинемо спотворення, замовчування та брехню, що число жидів, які загинули у Другу світову війну, навіть і близько не підходить до тих горезвісних шести мільйонів. Так, жиди гинули, як і люди багатьох інших національностей, але жидівська трагедія — це не більше, ніж частина великої трагедії, що осягла Європу.
    Професор здійснив поїздку по Західній Німеччині весною 1960 р., де він виступав з лекціями, розповідаючи про свої дослідження. Він говорив про неминучий прорив історичної правди на арену життя і закликав німців боротися за цю історичну правду та скинути зі своїх плечей тягар невиправданих звинувачень.
    
        Махінації з "газовими камерами"
    
    Професор Рассіньєр назвав свою першу книжку "Брехня Одіссея", проводячи паралель з ситуацією, коли мандрівник, повернувшись, розповідає небувальщину. В цій книзі він аналізує історії про "масові винищення", велика кількість яких з'явилась після війни. Одна з них — це книга "Друге панство", написана Девідом Россетом ("The Other Kingelom", New Vork, 1947), в якій стверджувалось, що в Бухенвальді наче б то існували газові камери. Рассіньєр був в'язнем Бухенвальду і він свідчить, наскільки безпідставна писанина жида. Він також розшукав Аббе Жана-Поля Ренарда, автора книги "Chaines et Lumieres" (Ланцюги та світло) i запитав його, як це можна написати, що у Бухенвальді були газові камери. Ренард сказав, що він про це чув від інших, і тому вирішив представити себе очевидцем, і написав книжку про наче б то власне пережите.
    Рассіньєр також проаналізував твердження, зроблені у книзі Деніза Дуфорньєра "Ravensbruck — the Womens Camp of Death", London, 1948 ("Равенсбрюк — табір смерти для жінок") і знову виявив, що у автора не було ніяких доказів про існування газових камер у Равенсбрюці, окрім чуток, які, як вказала Шарлотта Борман, розповсюджувались комуністами та жидами.
    Подібні розслідування були зроблені про книги Філіпа Фрідмана "Це був Освенцім" ("This was Auschwitz — the Story of a Murder Camp", N.V, 1948), Е.Когона "Теорія і практика аду" ("The Theory and Practice of Hell", N.V., 1950) i він виявив, що жоден з цих авторів не бачив газових камер, і не міг представити свідків, які б їх бачили. "Докази" Когона такі — в'язень Янда Вайс йому сказала про газові камери незадовго до того, як померла, і вона наче б то їх бачила своїми очими.
    Рассіньєр взяв інтерв'ю у Бенедикта Каутського, автора книги "Teufel und Verdammte", який заявив, що мільйони жидів були вбиті в Освенцімі. Але виявилось що сам Каутський ніколи не бачив газову камеру, і що його розповідь ґрунтується на чутках. "Приз" за літературу про масові винищення Рассіньєр присудив Міклошу Ніслі за книзу "Доктор в Освенцімі", в якій фальсифікація фактів, явні протиріччя та безсоромна брехня показують, що автор пише про місця, де він сам ніколи не був ("Le Drame des juifs europeen", стор.52). Згідно цьому "доктору Освенціма" 25 тисяч жертв умертвлялося кожний день на протязі чотирьох з половиною років, що представляв собою грандіозний стрибок від цифри, приведеною Ольгою Мендель (24 тис. за день на протязі двох з половиною років). За таких темпів це б означало сорок один мільйон жертв на кінець війни тільки лише в Освенцімі (!), в два з половиною разів більше, ніж загальне число жидів у світі!
    А коли Рассіньєр спробував дізнатися, хто був цей химерний "очевидець", йому була дана відповідь — "він помер незадовго до публікації цієї книжки". Рассіньєр переконаний, що цього "свідка" ніколи не було.
    Після війни Рассіньєр об'їздив всю Європу, намагаючись знайти кого-небудь, хто бачив газові камери в концтаборах, але йому не вдалося знайти жодної такої людини. Виявилось, що ні один із авторів багаточисленних книг, які описували у подробицях те, як німці вбивали мільйони жидів, не бачив газову камеру, і не міг представити того, хто бачив. Колишні в'язні, всі без винятку, такі як Каутський, Ренард, Когон, використовували для своєї писанини не те, що вони самі бачили, а що "чули", завше, зрозуміло, з "надійних джерел", які, як виявилось, вже померли.
    Найважливіший висновок з робіт Рассіньєра стосується "газових камер". Він показує, що історія про це є відвертою брехнею. Дослідження, проведені на території тих таборів, показали, що газових камер не було ні в Бухенвальді, ні в Берген-Бельзені, ні в Равенсбрюці, ні в Дахау, ні в Дорі, ні в Маутхаузені — ні в одному таборі на території Німеччини або Австрії. Цей факт, як ми вже говорили, підтвердив С.Пштер з Військового Департаменту США і його офіційно визнав Інститут сучасної історії у Мюнхені. Але незважаючи на це, на судді Ейхмана був представлений "свідок", який стверджував, що він бачив, як в'язнів вели до газової камери у таборі Берген-Бельзен. Що стосується таборів у Польщі, то Рассіньєр показує, що єдиний "доказ" про існування газових камер у Треблінці, Челмно, Бельзена, Майданека, Собибора — це свідчення Курта Герштейна. Спочатку він стверджував, як ми вже вказували, що 40 мільйонів людей було вбито в концтаборах під час війни. Потім він знизив цифру до 25 мільйонів. В пізніших "свідченнях" він знову зменшив "число жертв". Ці "документа" настільки очевидно брехливі, що вони навіть не були прийняті на Нюрнберзькому процесі в якости свідчень, хоч вони продовжують розповсюджуватись у трьох різних варіантах, один у школах Німеччини, два інших французькою мовою. До речі, обидва різні. Німецька версія використовувалась як "свідчення" на суді Ейхмана у 1961 р.
    На підтримку своїх висновків професор Рассіньєр наводить важливе визнання доктора Кубови, директора Всесвітнього Центру сучасної жидівської документації в Тель-Авіві, зроблене у журналі "La Tenre Retrouvce" від 15 грудня 1960 p., де він визнає, що не існує жодного наказу Гітлера, Гіммлера або Герінга про вбивства жидів ("Le Drame des juifs europeen", стор.31,39).
    
        Фальшивка "шести мільйонів"
    
    Що стосується числа шість мільйонів, то професор Рассіньєр, використовуючи детальний статистичний аналіз, показує його повну неспроможність. Це число було сфабриковане шляхом підвищення, з одного боку, числа жидів, які мешкали у Європі, ігноруючи еміграцію та евакуацію, і заниження, з другого боку, числа жидів, що залишилися у Європі після 1945 р. Такий трюк провернув Всесвітній Конгрес жидів, а також жидівські "дослідники". Рассіньєр також заперечує письмові та усні "свідчення" про табори, дані "свідками" типу тих, хто пише книжки про масові вбивства у таборах. Він приводить приклад табору Дахау, де, як спочатку вважалось, загинуло 238 тисяч, поки в 1962 р. епіскоп Мюнхена Нойхаусселер не сказав у промові на церемонії в Дахау, що тільки біля 30 тис. померли, із 200 тисяч, що там були інтерновані ("Le Drame des juifs europeen", стор. 12). Потім цифра була ще зменшена. Рассіньєр також вказує, що свідчення, дані колишніми німецькими офіцерами, якХесс, Хеттль, Висліцені, Хелльрігель та іншими, цілком неправдоподібні і не заслуговують довіри. Не треба забувати, в яких умовах давались ці "зізнання", тих людей жорстоко катували, домагаючись "визнання", їм загрожували смертю. "Звинувачення на суді в Ієрусалимі було послаблене його центральним мотивом, що шість мільйонів жидів наче б то були знищені у газових камерах. Наприкінці війни, внаслідок руїни та хаосу, це число було прийняте як вірогідне, але потім було виявлено, що навіть враховуючи той факт, що жиди переслідувались режимом Гітлера, число їхніх жертв ніяк не могло бути шість мільйонів" (стор. 125). Професор Рассіньєр приводить аналіз статистики жидівського населення і робить висновок, що число жидів, які загинули під час Другої Світової війни, не перевищувало 1,2 млн., і він вказує, що ця цифра була потім прийнята світовим центром жидівської документації у Парижі. Однак Рассіньєр вважає, що навіть ця цифра завищена, і вказує на цифру, яку наводить жидівський статист Рауль Хільберг. Незважаючи на це, як вказує Рассіньєр, Ізраїль продовжує вимагати компенсацію за шість мільйонів, п'ять тисяч марок за "жертву".
    (Такий був договір, підписаний Аденауером, але Німеччина також сплачувала фінансову компенсацію за індивідуальними вимогами тих, чия приму сова праця використовувалась під час війни, і, як ми вже сказали, виплати на 1995 р. перевищили сто мільярдів марок.)
    
        Еміграція і була тим самим планованим "кінцевим рішенням"
    
    Професор Рассіньєр стверджує, що уряд Гітлера не переслідував ніякої іншої політики, окрім еміграції жидів. Він вказує, що після прийняття расових законів у Німеччині у вересні 1935 p., Німеччина почала переговори з Англією про переміщення німецьких жидів у Палестину, на підставі Балфурської Декларації. Коли переговори закінчились нічим, уряд Гітлера звернувся з проханням до інших держав прийняти німецьких жидів, але отримав відмову (стор.20). Палестинський проект був відновлений у 1938 р., але знову зірвався бо Німеччина та Англія не змогли домовитись про його фінансову сторону. Незважаючи на ці труднощі, Німеччина зуміла .організувати еміграцію жидів, головним чином у США. Рассіньєр також пише про відмову Франції брати участь у мадагаскарському плані в кінці 1940 р. "В доповіді 21 серпня 1942 р., міністерський секретар з іноземних справ Лютер доповів, що переговори з Францією в цьому напрямку можуть мати успіх і описав розмови, які велися з липня по грудень 1940 р., і які були зупинені Пьєром-Етьєром Фландіном. Протягом всього 1941 р. німці сподівались, що вони зможуть відновити переговори і привести їх до успішного розв'язку ("Le Drame des juifs europeen", стор. 108). На початку війни жиди, які оголосили економічну війну Німеччині ще в 1933 р., були інтерновані у гетто і  концтабори.  Уряд Гітлера  сподівався  відновити  переговори  про  долю  жидів  після закінчення війни ("Le Veritable Proces Eichman", стор.20). Наказ перевозите жидів на схід був даний Герінгом і Гейдріхом, і він був тимчасовим і вимушеним заходом до "кінцевого рішення жидівського питання" — їх еміграцію після війни.
    
        Кому вигідна легенда про шість мільйонів?
    
    Професор Рассіньєр проаналізував методи, за допомогою яких легенда про масові винищення використовувалась для політичної та фінансової наживи, і показав, що Радянський Союз працював у цій ділянці в унісон з Ізраїлем. Цілий потік літератури про масові винищення людей, що немов би проводилося гітлерівською Німеччиною, з'явився після війни під печаттю двох організацій, діяльність яких була вражаюче синхронізована. Одна з них була "Комітет по розслідуванню військових злочинів" у Варшаві, інша — "Світовий центр сучасної жидівської документації" у Парижі і Тель-Авіві. I схоже, що як Радянський Союз, так і Ізраїль зацікавлені у роздуванні пропаганди про загрозу нацизму, щоб відволікти світову увагу від своєї власної злочинної діяльности.
    Ізраїль, в додаток до політичної мети, має велику матеріальну зацікавленість в цьому міфі про шість мільйонів. В книзі "Le Drame des juifs europeen", стор.31,39, Рассіньєр пише — "це всього лише метод, за допомогою якого Ізраїль отримує великі репарації від Німеччини, починаючи з 1953 р., однак з юридичної точки зору ці репарації не мають під собою підґрунтя, бо Ізраїль не існував на час війни і Німеччина не могла завдати шкоди державі, якої не існувало". I зрозуміло, якщо підстави для репарацій вельми сумнівні, то чим більше диму, тим більше здичавілих звинувачень, тим важче розібратися у ситуації. "Мабуть мені дозволять нагадати, що Ізраїль був заснований у травні 1948 р., а до цього жиди були громадянами інших держав. Щоб оцінити розмах цієї брехні, варто лише поглянути на ситуацію, де Німеччина платить Ізраїлю репарації з розрахунку шести мільйонів вбитих, але принаймі вісімдесят відсотків з тих "шести мільйонів" виявляється зовсім і не померли! А на додаток Німеччина продовжує платити репарації навіть після того, як чоловік, що подав вимогу про компенсацію, помер. Гроші у таких випадках поступають його спадкоємцям".
    
    
        ВИСНОВОК
    
    
    У висновку ми зробимо короткий огляд статистики про жидів, що загинули під час війни. На Нюрнбергському процесі та на суді Ейхмана використовувалось число дев'ять з лишком мільйонів жидів, які немов би знаходились на території Німеччини. Але ми вже нагадували, що після значної довоєнної еміграції лише біля трьох мільйонів жидів знаходились у Європі, виключаючи Радянський Союз. Якщо ж додати сюди число жидів, які мешкали до війни на пізніше окупованій території Радянського Союзу, більшість з яких, до речі, були евакуйовані, то загальне число скоріш всього не перевищувало чотирьох мільйонів. Згідно статисту Гіммлера, доктору Річарду Корхерру, це число було 5,55 міл. на час, коли територія, окупована Німеччиною, була найбільшою. А згідно Світовому Центру сучасної жидівської документації, це число складало 5,294 млн. Але обидві з цих цифр включають два мільйони жидів у Прибалтиці, Білорусії та Україні. Звідси видно, що навіть жидівська організація визнає, що у Європі не було шести мільйонів жидів.
    "Офіційні оцінки" жидів, загиблих у війну, повільно знижуються. Аналіз статистичних даних за жидівським населенням і еміграції, приведені у цій книзі, аналіз, проведений швейцарською газетою "Baseler Nachrichten" i професором Рассіньєром показують, що число жидів, загиблих у Другу Світову війну, не може перевищувати півтора мільйони.
    Вельми важливо, що згідно Світовому Центру сучасної жидівської документації в Парижі, тільки 1,485 млн. жидів загинуло від усіх причин включно, і що, хоч ця цифра скоріш всього вища реальної, вона і близько не підходить до шести мільйонів. Як вже було зазначено, за оцінками жидівського статиста Рауля Хільберга, загинуло 897 тис. жидів, це вже ближче до реальности. Без сумніву, тисячі жидів загинули у війні, але це треба розглядати як реальність війни, яка привела до загибелі мільйонів людей усіх воюючих сторін. 700 тис. мирних мешканців загинуло у блокаду Ленінграду, більше двох мільйонів німецьких мирних жителів загинули від союзницьких бомбардувань та вигнання і евакуації з Прусії, Західної Польщі, Судетської области у Чехії.
    Швейцарська газета "Ді Тат" ("Die Tat"), від 19 січня 1955 р. в огляді статистики Червоного Хреста про загиблих у війну, зробила такий висновок, що "число жертв переслідування внаслідок расової та ідеологічної політики між 1939 і 1945рр. не перевищує 300 тисяч, не всі з яких були жидами". I ця цифра, схоже, є найбільш близькою до реальности.
    Скільки з трьох мільйонів жидів, які знаходились під німецьким контролем залишились живими після закінчення війни? Це ключове питання у легенді про масові винищення. Згідно жидівського Сумісного Комітету розподілу, вижило тільки півтора мільйони. Ми вже зазначали, що ця цифра цілком неприпустима, число жидів, які вимагають компенсацію від Західно-Німецького уряду за понесені страждання між 1939 і 1945 pp. постійно підвищується, і за десять років з 1955 по 1965 pp. воно виросло у три рази, досягнувши цифри 3,375 мільйонів! ("Aufbau", 30 червня 1965). Чи може бути більш показовий приклад у доказах того, що шість мільйонів — це фантазія! Більшість з цих людей жиди, і навряд чи може бути який небудь сумнів, що майже всі з трьох мільйонів жидів, які пережили німецьку окупацію, залишились живими.
    
    
    
    
        ДОДАТКИ. ДЕЯКІ РОЗДІЛИ 3 РОБОТИ БОГДАНА БОГОСЛОВА "CIOHI3M ПРОТИ УКРАЇНЦІВ"
    
    
    Поданий нижче лист чесного жида-історика та Додаток до нього повністю викривають найбільшу фальсифікацію хозарів-шахраїв — міф про загибель 6 мільйонів юдеїв у газових камерах концтаборів. Для них немає нічого святого, окрім грошей, а для збагачення і досягнення мети вони не гребують найпідлішими і найогиднішими методами. 3 цих матеріалів добре видно: доки жиди впливатимуть на події, доти розмови про демократію будуть лише пустопорожніми балачками; масовим винищенням людей насправді займаються самі хозари, а з методів геноциду умертвління голодом у їхньому арсеналі є не останнім. (Згідно дослідженням самих жидів, 85 % сучасних жидів є юдизованими хозарами, які в 7-10 ст. жили на Північному Кавказі). Лист та Додаток до нього ще раз підтверджують: від часу написання Танаха ("старого заповіту" Біблії) і по сьогоднішній день жиди, принаймі, певна їх частина, — наймерзотніші шахраї та найбільші злочинці в історії цивілізації.
    
        Відкритий лист Стівену Спілбергу
    
    ("Final Conflict", ч. 884 від 30 травня 1999 р., цитовано за роботою Е. Ходоса "Христос — брат мой", Харків, 2001.С13-22. Ст. Спілберг — юдей, американський режисер).
    Дорогий пане Спілберг!
    Як хотілось би, щоб Ви були так само чесні, як і талановиті!
    Виступаючи по французькому телебаченню, Ви пообіцяли розгорнути пропаганду Холокосту в німецьких школах. На Вашу думку, покази свідків здатні переконати будь-якого слухача, що в газових камерах дійсно загинуло шість мільйонів жидів. Як жид, який ось вже 20 років займається проблемами Холоскосту, я відчуваю себе зобов'язаним привернути Вашу увагу до ряду фактів.
    Факти — річ вперта. I через те, що суперечити їм неможливо, наші співплемінники застосували огидний захід: вони змусили прийняти сталінсько-оруеллівські закони, які просто забороняють згадувати будь-які факти відносно "шестимільйонних жертв газових камер". Таким чином, Холокост перетворився в догму, яку всі зобов'язані сприймати як чистої води одкровення. Тих же, хто не хоче дотримувати мовчання й молитися на цей міф, чекає штраф, заточення у в'язницю, а часом — і те, і друге. Професор Форіссон, що віддав вивченню цієї теми 20 років, зазнав переслідувань і втратив практично все. Такі закони можуть здаватися безглуздими, але віддайте поліцію та правосуддя всіх країн до рук пана Леві — і Вам стане не до сміху. Ми живемо в XX столітті. Ці закони слугують немов би абсолютним підтвердженням фальшивки, вони перешкоджають математичному та технічному аналізу невідповідностей Холокоста.
    Але, сер, Ви не знайдете жодного очевидця знищення шести мільйонів жидів. Ви не знайдете жодного свідка того, що поруч з крематоріями стояли газові камери, які знищували тисячу, а то й дві тисячі чоловік одразу.
    Зверніть увагу на додаток до мого листа під назвою "Холокост очима Шерлока Холмса", яке увібрало в себе квінтесенцію двадцятирічного дослідження цієї теми. Я берусь обґрунтувати як математично, так і технічно, що знищення шести мільйонів жидів у газових камерах — цілковите безглуздя.
    Що ж стосується лементування та слини, що видаються з приводу Холокосту сьогодні, через півстоліття після війни — вони не можуть викликати нічого іншого, окрім відчуття гидоти. Це — ганьба і сором на наші голови. Жоден народ в історії людства не тужив так голосно про свої втрати, якими б дійсними вони не були, через п'ятдесят років. Навіть аби в газових камерах дійсно загинуло шість мільйонів жидів, підіймати неймовірний галас з цієї нагоди й продовжувати наживатися на подіях давно минулих днів було б щонайменше непристойно. Та і друге питання напрошується: а ким були лихварі Веймарської республіки? Їхню національність Ви знаєте не гірше за мене.
    Але нам всім добре відомо, що постійно згадуване число загиблих — це величезне перебільшення. Та і газові камери на основі "Циклона-Б" просто неможливо створити технічно (це видно хоч би з матеріалів суду над Дегешем в 1949 році).
    Дійсно, в німецьких концтаборах від тифу та голоду померло 150-200 тисяч жидів. Багато загинуло у боротьбі проти Німеччини, якій ми, жиди, оголосили війну ще в 1933 році! (Гітлер мав алергію до гегемонії золота та долара, а розгортання військового виробництва дало роботу шести мільйонам безробітних).
    Ви чули про одну з книг того періоду, яку написав наш співплемінник Кауфман? Вона називалась "Німеччина має зникнути". Ми знаємо про 80 мільйонів гоїв, знищених в СССР, політичний режим якого створювався чи не виключно жидами, починаючи з Маркса та Варбургів і закінчуючи Кагановичем, Френкелем, Ягодою та виконавцями їхньої волі. Ми знаємо, що після 1945 року американці та москалі убивали та ґвалтували німців по всій Європі, від Литви до Албанії. Ми знаємо, що вже після війни півтора мільйона німецьких військовополонених померло від голоду (книга на цю тему, написана кілька років тому, до сьогоднішнього дня маловідома). (Роботу жидів видно по почерку).
    Все те зло, яке ми завдали людству, не спокутити ні Вашими чудовими фільмами, ні віртуозністю Ієгуди Менухіна, ні нейтронною бомбою С.Т.Коена. Я написав книгу на основі статтей відомих жидів, зміст якої набагато прикріший для нас, ніж антисемітські творіння гоїв. Ось який трагічний підсумок робить, наприклад, Сімон Уейл: "Жиди, жменька людей, що колись постраждали, стали причиною страждань всього людства". Нагадаю і слова Джорджа Стейнера: "На протязі п'яти тисяч років ми занадто часто накликали смерть на себе та на інших".
    Ми знаємо, що в ході останньої війни були зруйновані всі німецькі міста з населенням більше 100000 чоловік. Але цей справжній Холокост, у вогні якого згоріла незчислена кількість жінок та дітей, оточений стіною мовчання.
    Якщо задуматися про ту пропаганду Холокосту, яку Ви збираєтесь спрямувати на німецькі голови, то стає зрозуміло: Ви обираєте найкоротший шлях до небувалого вибуху юдофобії, яку ще не знала історія. Обережність та поміркованість — ось якими мають бути головні риси нашої поведінки. Все інше для нас — самогубство. Ні "мондіалізм", ні оруеллівські закони "Злочини в думках" не у змозі застерегти спалахів антисемітизму. Нас врятує лише власна поведінка. Ваші ж наміри, рівно ж як і тужливі голосіння та накачка грошей, лише провокують юдофобію. Вона швидко вийде за допустимі (якщо тільки антисемітизм може бути "допустимим") межі. Я чудово розумію, що наша пристрасть до біржових спекуляцій давно вже стала дратувати інші народи, рівно ж як і обрізання немовлят на 8-й день після народження. Але ми мусимо, по меншій мірі, намагатися уникати грубих помилок, на зразок тієї, що Ви намагаєтесь зробити в Німеччині, їхні наслідки можуть бути жахливими.
    Я  —  палкий  шанувальник  Ваших  фільмів  (за  винятком  "Списку  Шиндлера": запитайте свою дружину та істориків — вони підтвердять, що вся ця стрічка базується на історичній помилці). Сподіваюсь, що Ви замислитесь над усім сказаним тут і зможете уникнути дурниць, властивих більшости наших співплемінників. Якщо у Вас виникнуть питання, я завжди готовий відповісти на них, Щиро Ваш,
    Рожер Доммерг Полакко де Менас.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:35 | Повідомлення # 7
Додаток
        Холокост очима Шерлока Холмса
    
    
    1. Чи є в історії хоч одна нація, яку б не порадувала звістка, нехай навіть через півсотні років після війни, що ЇЇ втрати виявилися значно меншими, ніж передбачалось? Хіба той, хто зробив подібне відкриття, не заслуговує нагород та вшанування? Невже можна накладати на нього величезні штрафи, здійснювати на нього замахи? Але ж бо професор Форіссон пройшов через усе це. Хіба така реакція на відкриття не являє собою важкий випадок психопатії? (Отже, мій висновок про хворобу юдопатію, на яку страждають жиди, зроблений ще у першому виданні цієї книжки 1998 р., не був антисемітським випадом, але лише усвідомленням незаперечних доказів. 3 іншого боку, якщо різні люди на різних континентах приходять до одного висновку, то це є абсолютною істиною. – В.В.)
    2. Хіба ходячі скелети, яких показують у фільмах на зразок "Ніч та туман" Алана Ресне, можуть мати відношення до газових камер? Хіба це не є наслідком голоду в концтаборах? I хіба цей голод не був викликаний систематичним бомбардуванням німецьких міст, "всеспаленням" сотень тисяч жінок та дітей, про яких сьогодні ніхто навіть не згадує?
    3. Де утримувались 4 мільйона жидів (якщо припустити, що 2 мільйона загинуло на полях битв)? Достовірно відомо, що в жодному концтаборі не могло бути більше 60 тисяч чоловік, а газові камери на базі "Циклон-Б" були лише в Аушвіці (Освенцім) (будь-яких доказів того, що для масового знищення людей застосовувався інший газ, просто не існує).
    4. Чого варті свідчення, отримані під тортурами, коли людина може "зізнатися" в чому завгодно? Але саме так були здобуті безглузді твердження коменданта Хесса, які так широко цитуються сьогодні. А ось ще один факт. Сотня очевидців підтверджують масове знищення людей в газових камерах Дахау, хоча офіційно доведено, що в цьому таборі газових камер взагалі не було!
    5. Для кремації одного трупа необхідно 130 кг вугілля, а німцям, як прийнято вважати, доводилось спалювати біля 1300 трупів щодня. Збереглися сотні аерофотознімків Аушвіца, зроблених з американських літаків за час Холокосту (1943-1944 pp.), що припускається. Чому жоден з них не зареєстрував гігантських rip вугілля? Чому на них не видно жодного чорного клубка диму?
    6. Чим пояснити, що радіо, кінематограф, преса, телебачення продовжують щодня торочити нам про міфічне знищення шести мільйонів жидів у газових камерах, супроводжуючи такі передачі нескінченними скаргами та стогнаннями? Чому жидівське лобі і сьогодні, через півсотні років після війни, не залишає у спокої глибоких стариків, які колись намагались врятувати Німеччину від беззаконня Версальського договору, від міазмів Веймарської республіки, від розкладання німецької молоді, від масового безробіття? Але ж бо повернення до роботи шести мільйонів німців дало хліб двадцять одному з половиною мільйону їхніх утриманців.
    7. Чим пояснити, що в щорічнику американського жида («American Jewich Yearbook", ч.43, стор.666) вказується, що у 1941 p. на теренах окупованої Європи знаходилось всього 3,3 млн. жидів?
    8. Хіба можна повірити, що газові камери були поруч з крематоріями, якщо "Циклон-Б", як відомо кожному хіміку, аж надто вибухонебезпечний?
    9.    Чим пояснити, що будь-який історик, який намагається продемонструвати все
    безглуздя міфа про Холокост, піддається переслідуванням по суду? Починаючи з 1980 р.
    лунають вимоги про проведення наукового діалога, про судову експертизу, математичні та
    технічні сторони цієї проблеми, їхні наслідки відкрили б всю правду й змусили б назавжди
    замовкнути поширювачів чуток, як це відбулося з хатинською трагедією завдяки
    перебудовнику Горбачеву.
    10. Чи можна повірити, що за допомогою "Циклона-Б" знищувалась тисяча чоловік за раз? Достовірно відомо, що американські газові камери, які застосовуються для страти одного, щонайбільше — двох, злочинців, незбагненно складні. До того ж, в 1949 році в ході судового процесу над Дегешем, який виробляв "Циклон-Б", був зроблений висновок, що масове знищення людей таким способом цілковито неможливо, і навіть немислимо.
    11. Чим пояснити, що Лехтер, який відповідав у той час за експлуатацію газових камер у США, твердо заявив, що в Аушвіці масове отруєння людей газами не проводилось? Чим пояснити, що заява Лехтера отримала наступне підтвердження в австрійських та польських документах? Чому до цього часу закрита для вивчення доповідь Рудольфа, в якій є докладний аналіз всіх отриманих результатів? Чому ті, хто намагається оприлюднити доповідь Рудольфа, понесли таке суворе покарання? Чому під забороною знаходяться навіть розмови про достовірність і точність положень цієї доповіді?
    12.    Чим пояснити, що вперше в історії наукового світу була відкликана докторська
    ступінь, отримана паном Рокесом за дослідження "доповіді Герштейна"? I чому сама ця
    доповідь навіть не розглядалася на Нюрнбергському процесі? Але ж бо відомий історик,
    міністр-соціаліст Плен Деко, виступаючи в пресі, говорив, що "неможливо у повній мірі
    оцінити доповідь Герштейна, якщо не ознайомитися попередньо з прекрасною працею
    М.Рокеса". У своїй книжці "Абсолютна війна" ("La guerre absolute", 1988) він писав: "Я
    захоплений майстерністю пана Рокеса та бездоганністю його докторської дисертації по
    доповіді Герштейна".
    13. Чим пояснити заяву Раймона Арона та Франсуа Фюре на конференції в Сорбонському університеті (де, до речі, не було жодного націоналіста) про те, що їм не вдалося знайти навіть натяку на письмові чи усні розпорядження про знищення жидів?
    14. Чому всіляко замовчуються плани по знищенню німецької нації шляхом стерилізації усіх чоловіків? Адже про це писав, зокрема, жид Кауфман у своїй книзі "Німеччина має зникнути". (Ще до початку Другої світової війни). Чи це така дрібниця, про яку і говорити не варто?
    15. Газ "Циклон-Б" широко використовувався в системі охорони здоров'я Німеччини, починаючи з 1920 року. То чи варто стверджувати, нібито в концтаборах йому знайшли інше застосування, що виходить за межі боротьби з вошами та запобіганню тифу? Чим пояснити, що великі запаси "Циклону-Б" були знайдені навіть у тих таборах, де, як офіційно визнано, ніколи не здійснювалось знищення людей у газових камерах?
    16. Чому так багато галасу про "загибель в газових камерах шести мільйонів жидів", але нічого не чути про 80 мільйонів гоїв, знищених в СССР чисто жидівським політичним режимом? Тоді катами були Каганович, Ягода, Френкель, Фірін, Урицький, Раппопорт та півсотні інших жидів.
    (Не півсотні, а сотні тисяч жидів, що сиділи в парткомах, прокуратурі, ГПУ, армії тощо, причетні до винищення десятків мільйонів гоїв.)
    17. Чому на суді над Зунделем, що відбувся у Канаді, у провину йому було поставлено "поетичне підбурювання" до Холокосту? Чому жидівські ревнителі історичної справедливости, що осоромили себе такими заявами, надалі відмовились з'явитися по виклику суду?
    18. Що змусило прийняти закон Фабіуса-Гессо? Один з його авторів — людина зі змішаною кров'ю, а інший належить до комуністичної партії, на сумлінні якої 200 мільйонів людських життів.
    19. Хіба все вище сказане не є доказом фальшивки? До того, як обійняти посаду міністра юстиції Франції, М.Тубон стверджував, що сталінсько-оруеллівський принцип "покарання за переконання" (це вважалося злочином в товаристві Великого Брата, описаного у книзі "1984") лише заважає осягненню правди. Закони на основі такого принципу не лише антиконституційні та антидемократична вони порушують основоположні права людини. Нам потрібні факти та докази, незалежно від того, захищають вони гіпотезу чи суперечать їй. Професор Форісон буквально благав про широке обговорення величезної кількости протиріч, але такої можливості йому не дали. Про це ж просив і Лабб П'єр, якому спочатку немов би пообіцяли організувати таку дискусію, але майже одразу відмовили. Коли подібне обговорення все ж таки вдалося провести на телебаченні Лугано, прихильники перегляду Холокосту домоглися такого переконливого успіху, що передачу довелося повторити. Переоцінити цю подію просто неможливо, адже засоби масової інформації рідко коли наважуються хоч би поворухнути пальцем, якщо не отримають на те дозволу жидівського лобі.
    20. Чому, коли вчений намагається вказати на математичні та технічні
    невідповідности гіпотези, його негайно переривають? В черговий раз ми стаємо свідками
    насадження релігійної історичної догми. Той, хто відмовляється молитися на неї, негайно
    наражається на удар сучасної інквізиції, не зважаючи на те, що церква сьогодні відокремлена
    від держави.
    21. Як пояснити повідомлення, опубліковане в "Експресе", відомій французькій газеті, в січні 1995 року, що газові камери, які десятиліттями показували відвідувачам Аушвіца, були побудовані вже після війни? Виходить, все, що про них говорять, — чиста брехня?
    22. Справжнім Холокостом, який позбавив життя 60 мільйонів людей, стала війна, яку в 1933 році розгорнули жиди проти Гітлера. Гітлер дав хліб шести мільйонам безробітних, він відкинув диктатуру долара та жидівського тоталітаризму, що опаскуджує не лише окрему людину, але і всю планету під прикриттям фальшивої вивіски "демократія". Залишилось лише два учасника: тоталітарна юдопатія, спрямована на принижения людства та планети, та націоналізм для гоїв, ще не уражений капітале — марксистським впливом жидів.
    Навіть Жан Франсуа Кан висловлює у своїй книзі "Маріанна" надзвичайне роздратування проти бюрократів Всесвітнього жидівського конгресу, що порушили процес про повернення жидівської власности, який закінчився 3 березня 1998 р. у Вашингтоні. "Вони звели увесь Холокост до фінансових відношень, — пише він. — Виявляється, типовою жертвою нацистських варварів, архитипом самого страшного геноциду всіх часів був не робочий з Кракова, не майстровий з Лодзі, не чиновник з Києва (таких не було; ще задовго до приходу німців ЇХ усіх дбайливо вивезли якнакдалі від фронту — Б.Б.), не власник магазинчика на Рю де Роз'є, не безіменний кустар із Риги. (А що таке тоді голодомори українців 1921-23, 1932-33, 1946-47 років, безспірно організовані жидами?) Головним страждальцем тут виступає мільярдер-космополіт, що колекціонує Рембрандта та Рубенса, спочиває на горі золота, володіє незчисленною кількістю прибуткових страхових полісів, який посилає своїх дітей вчитися до США, щоб вони змогли потім зробити блискучу кар'єру. Що ж, цьому могутньому лобі американських олігархів анітрохи не соромно переводите увесь Холокост в чисто ділове русло".
    Аби ці слова написав не Ж.Ф.Кан, а Форіссон, ми стали б свідками ще одного судового процесу! Я в цьому анітрохи не сумніваюсь.
    Р. Доммерг Полано де Менас, юдей, якому не до вподоби ідея тоталітарної юдопатії.
    
    
        7. "Голокост" — жидівське шахрайство
        
        "Так, які огидні справи їх!...3а це Бог обурився на них і вони назавжди залишаться під карою"
    Коран, 5:83
    
    
    У промові з нагоди призначення його губернатором України, виголошеній у вересні 1941 р., Кох сказав: "Панове! Я відомий як брутальна собака. Тому й призначений рейхкомісаром України. Наше завдання – вимотати з України все багатство... Коли ж ми виграємо війну, тоді я зроблю сіканці з Українців, поляків та інших, що тут живуть".
    Як бачимо, Кох говорив про Українців, поляків, але чомусь не назвав жидів, яких німці немов би масово винищували. Дивно, чи не так? Насправді дивуватися немає чому. "Масові вбивства жидів під час Другої світової війни" — одна з найбільших фальсифікацій під час, та вже після війни. Рейхкомісар Кох не назвав жидів як об'єкту знищення це випадково. Адже на той час вони практично всі повтікали з Руси-України. Окрім того, Гітлер та націонал-соціалісти боролися перш за все з ненависним комунізмом, який становив неабияку загрозу цивілізації. Щоправда, головними функціонерами комунізму були таки жиди, але на нижчих ланках управління було немало виродків із середовища корінного населення. Якщо на захопленій території до рук фашистів потрапляв комуніст, то його розстрілювали, не питаючи, хто він за походженням. А через те, що всі жиди були або комуністами, або носіями комуністичних ідей, то й виходило, що відстрілюючи носіїв юдонацизму, фашисти немов би вимордовують жидів. Звичайно, жиди гинули і на фронтах, де їх була мізерна кількість, і під час бомбардувань, і в концтаборах, але загалом у відсотковому відношенні їх загинуло дуже мало порівняно з іншими воюючими народами. Другу світову війну програли всі, і переможці, і переможені. Виграли юдеї, які її планували і спровокували. А 60 мільйонів гоїв загинуло, щоб жиди запанували у світі після війни. За оцінкою історика-жида Міхаеля Вольфсона, під час Другої світової війни загинуло 1 мли. 300 тисяч жидів, а відомого німецького і історика професора Ернста Нольте — 630 тисяч. Кількість жертв у 6 млн., яку раніше називали жиди, нічим не підтверджується і її необхідно віднести на рахунок їхньої невгамовної фантазії (газета "Русский вестник", 4.27-28,1994 р. з посиланнями на газети «Франкфурте альгемайне цайтунг" від 17.8.94 р.; 23.8.94 р. та "Вельт" від 26.2.94 р.). А Швейцарська газета Ді Тат (Die Tat) від 19 січня 1955р., посилаючись на статистику Червоного Хреста про жертви війни, прийшла до висновку, що "число жертв переслідування внаслідок расової чи ідеологічної політики між 1939 та 1945 pp. не перевищує 300 тис, не всі з яких були жидами".
    Зокрема, в Освєнцімі їх загинуло не 1 млн., а 7 тис, і не в газових камерах, а власною смертю; у Бабиному Яру фашисти розстріляли не 150 тис, а всього лише 3 тис. жидів. "В Києві не без допомоги рабинів та їхніх посіпак було заплановано вбивство фашистами кількох тисяч євреїв на Лук'янівському цвинтарі поряд з Бабиним Яром наприкінці 1941 р. Флорізман наводить неспростовні докази фіктивности трагедії євреїв у Бабиному Яру..." (Г.Мусієнко, "Вечірній Київ", 20.10.95). "Мені приємно, що мій лист у "ВК" сприяв публікації етапної статті, яка започаткувала викриття однієї з останніх радянських (і жидівських – Б.Б.) фальшивок трагедії Бабиного Яру", свідчить Фіма Флорізман ("ВК", 30.08.96). При оцінці кількости загиблих жидів треба взяти до уваги агітаційно-пропагандистське шумовиння та економічні інтереси.
    Можна вбити сто німців, і преса про це мовчатиме. Можна убити тисячу москвинів чи іспанців, і преса цього "не помітить". Про чеченців, іракців, афганців чи арабів-палестинців немає чого і говорити, вимордування їх тисячами сприймається за звичайне явище. Можна убити мільйон Українців, і жидівська преса напише, що нічого особливого не тралилось. Але якщо набити морду хоч одному жидові, всі засоби інформації верещатимуть про "антисемітизм і страшні переслідування євреїв". 3 цього і треба виходити, оцінюючи втрати жидів у будь-яких колізіях.
    Цифра "6 мільйонів загиблих жидів" планувалася ними задовго до початку Другої світової війни. Після війни вона була пред'явлена німцям, щоб ті виплатили жидам за кожну "жертву" по 15 тисяч німецьких марок. Жиди відрізняються від інших ще й тим, що і з неіснуючих загиблих уміють робити добрий гешефт. Колись М.Гоголь писав, як вигаданий літературний "герой" Чічіков хотів зробити бізнес на мертвих душах.. Жиди мрію зробили дійсністю.
    Де б узявся навіть 1 млн. убитих, якщо до очищення Європи від жидів націонал-соціалісти приступили лише в другій половині 1941 р., коли вони вже розбіглися в Америку, Палестину, а особливо у свою Московську, імперію?
    В той час, як військо й новобранців комісари пішки гнали на фронт, перевантажені автомобілі та поїзди з жидами просувалися на схід, подалі від фронту. На самому початку війни секретар компартії Білорусі П.Пономаренко у доповідній Сталіну писав, що жидів "охопив тваринний страх перед Гітлером, а замість боротьби — втеча" [1, с.268]. Отже, жиди повтікали. Лише незначна частка їх лишилася, не самі гірші, які мали найменше відношення до правлячої кліки, їх фашисти і переслідували як носіїв небезпечного юдонацизму. Якщо під час війни жиди й були в армії, то в НКВД, загонах охорони або в інтенданстві. На фронті були одиниці, головним чином комісари та замполіти.
    По війні вони повернулися, отримали уцілілі або відбудовані для них рабами-гоями добротні помешкання, зайняли керівні посади і хизувалися: "Мі білі в евакуації!" Тоді це означало значно більше, ніж чотири роки бути на фронті. Пригадую, після війни вищі навчальні установи були переповнені жидами, як викладачами, так і студентами, народженими в 30-х роках. Ні разу не чув від них, що за час війни їхні лави дуже поменшали. Втрати Українців, навіть у відсотковомі відношенні, були значно більшими і відчутнішими.
    3 повідомлення Бориса Андріїва з Ромен (газета "Нескорена нація", травень 1998 p.), який посилається на офіційні статистичні джерела й наводить відповідні цифри, легко вирахувати, що відносна кількість жидів, загиблих на фронтах Другої світової війни (відношення кількости загиблих до тих, що проживали в Ромнах до війни), у 7 (сім!) разів менша, ніж відносна кількість загиблих Українців.
    В 1945 р. Хрущов говорив, що жиди "злітаються в Україну як ворони" | [2, с.347]. Але цього ЇМ здавалося мало. У війні вони вважали себе переможцями і вимагали більшого, що викликало невдоволення Сталіна. В 1946 р. він "був роздратований вимогами совєцьких жидів по поліпшенню умов їхнього проживання, коли вони повернулись з евакуації" [2, с,346].
    Зважаючи на ставлення німецьких фашистів до жидів, вони повинні були б чинити фашистам найбільший опір. Але, на подив усьому світові, вони не лише не чинили ніякого спротиву, але в якійсь мірі навіть співпрацювали з ними. В чім же справа?
    
        * * *
    
    Голокост, тобто нібито масове знищення жидів у німецьких концтаборах під час Другої світової війни — це колосальне жидівське шахрайство. Розвінченням його на Заході займається кілька десятків дослідників, одним з них є швейцарський історик і політолог Юрген Граф. Його роботу "Міф про голокост: правда про жидів під час Другої світової війни" на прохання Інституту перегляду історії (Лос-Анджелес, США) опублікував тижневик "Русский вестник" (ч.32-34, 1996). Виклад цієї роботи, підготовлений Павлом Чемерисом, наш читач може знайти в газеті "За вільну Україну", Львів, червень, 1997.
    Подаю декілька цитат з цієї надзвичайно цікавої праці.
    "На основі аналізу більш як 250 публікацій на цю тему Ю.Граф робить головний висновок: жодних крематоріїв і газових камер у німецьких концтаборах не було. Ці "фабрики смерти" були радше засобом хитромудрого збереження жидів, ніж їхнього знищення. Освєнцім, Треблінка та деякі інші концтабори служили транзитними пунктами для переправления жидів у Східну Європу... — речі неймовірні для масової свідомости, і все ж таки це факт, доведений наукою (Steffen Wernen. Zweite Babylonische Gefangenschaft, 1992)". "Знищення жидів газом не було в жодному таборі на німецькій землі", — свідчить відомий сіоніст Візенталь ("Книга і книжники", с.5).
    Ю.Графт зазначає, що сенс голокосту — від самого початку його затії-полягає в добре продуманій афері з розлогою низкою корисливих цілей:
    1. Створити сприятливу ситуацію для заснування держави Ізраїль.
    2. Надати їй морально-політичне і фінансово-економічне забезпечення за рахунок інших народів, насамперед "злочинної" Німеччини.
    3. Дискредитувати християнство, яке, мовляв, "допустило таке зло".
    4. Підкреслити месіанську роль юдаїзму як спасителя світу і людства: "Освєнцім є заперечення християнства".
    5. Штучно витворити атмосферу "провини" гоїв перед жидами, щоб на довгі роки травмувати "антисемітів" і таким чином забезпечити собі експлуататорську роль над ними.
    6. В нових історичних умовах утвердити процес здійснення плану завоювання жидами світового панування.
    Дослідники справедливо зазначають, що міф про голокост ображає людство, зображаючи жидів головною жертвою минулої світової війни.
    Була ще одна мета, яку західні дослідники "голокосту" не помітили: під галас про "переслідування" жидів націонал-соціалістами відвернути увагу світової громадськости від жахливих злочинів жидівства проти поневолених ними народів у Совєцькому Союзі. Щоб перешкодити поширенню правди про "голокост", світове жидівство вдається до різних форм терору і навіть убивств об'єктивних дослідників "катастрофи". У Франції в 1978 р. історика Франца Дюпрі було вбито. Мішелю Кіньє студенти-сіоністи кинули в обличчя піхурець із сірчаною кислотою. Професора Роберта Фориссона позбавили кафедри в Ліонському університеті, бо він засумнівався в існуванні "газових камер". У Канаді художника Ернста Цюнделя (1985 р.) було засуджено на 15 місяців тюрми за розповсюдження брошури Річарда Харвуда "Чи справді знищено 6 мільйонів?".
    У Швейцарії суддя-жидівка відправила на два роки до в'язниці шукача правди про жидів Ю.Графа. У Німеччині та деяких інших країнах "західної демократії" законодавче заборонено сумніватися у шести мільйонах немов би загиблих жидів. На цих прикладах добре видно, що поняття демократії та "свободи слова" досить умовні, принаймі, вони закінчуються там, де зачіпаються жидівські інтереси.
    Від "голокосту" є і фінансово-економічний "навар" — допомога США та інших країн. До 1992 р. ФРГ виплатила Ізраїлю і жидівським організаціям, за офіційними статистичними даними, 85,4 млд. німецьких марок (справжня цифра значно вища). Наум Гольдман, багаторічний голова Всесвітнього жидівського конгресу, в книжці "Жидівський парадокс" пише: "Без німецьких компенсацій, які були виплачені в перші 10 років після проголошення Ізраїлю, держава не змогла б розвинути й половини своєї інфраструктури: весь залізничний парк, всі кораблі, всі електростанції, а також більша частина промисловости — німецького походження". (Добре обібравши Німеччину, останнім часом жиди взялися за Швейцарію). Освєнцім служив транзитним табором для тих жидів, котрих висилали на схід (у Білорусь та Прибалтику), тому їх не реєстрували, але їх "голокостівці"-екстремісти оголосили "знищеними", — довів іспанськиїдослідник Енріке Айнат.
    Після поділу Польщі (1939 р.) величезний потік жидівських переселенців ринув на схід. А після початку німецько-совєцької війні більшість жидів (80 wacko було евакуйовано у східні райони СССР, і німці їх ніколи не бачили. В грудні 1942 р. Давид Бергельсон, секретар жидівського антифашистського комітету, заявив у Москві: "Завдякі евакуації було врятовано абсолютну більшість жидів, що жили в Україні, Білорусі, Латвії і Литві. Згідно з повідомленнями, які надійшли з Вітебська, Риги та інших міст, окупованих гітлерівцями, там залишились тільки поодинокі жиди".
    В музеї Освенціма та інших архівах лежить 120-150 тисяч документів з Освєнціма. I жоден з них не містить ані слова про отруєння газом хоча б одного жида. Свого часу вищезгаданий американський Інститут оголосив премію у 50 тис. доларів тому, хто зможе довести перед судом газові убивства хоча б в одному німецькому концтаборі, але охочих й досі не знайшлося.
    Разом з газовими камерами перетворилася в міф і цифра 6 млн. немов би замордованих жидів. Звідки вона взялася?
    Вже у травні 1942 р. згадуваний сіоніст Наум Гольдман заявив у Нью-Йорку, що з 8 млн. жидів, які перебувають у сфері німецького панування (насправді було менше 3 млн.) живими залишилися 2 або 3 млн. Тоді "голокост" тільки починався. Звідки Гольдман знав майбутню цифру?
    Виявляється, що газета «Американські жиди» ще в числі за 31 жовтня 1918 р. писала про знищення 6 мільйонів жидів. Де і як цей "голокост" здійснюватиметься, з безглуздої писанини в газеті зрозуміти неможливо, але цифра 6 млн. повторена 7 разів. Оце і є відповідь, чому неодмінно потрібна ця цифра: це — "священна" цифра, запозичена божевільними сіоністами з Талмуда.
    Під час війни згадуваний раніше М.Стефанишин не зважаючи на підлости, що йому чинили жиди раніше, часто допомагав їм харчами, медикаментами, за які нерідко платив свої гроші. За доносом поляків німці двічі його судили як совєтсько-жидівського шпигуна, так що врешті решт він потрапив в Освєнцім ("Авшвіц"). Роботу Ю.Графа він читати не міг хоч би тому, що вона вийшла пізніше, ніж Стефанишин написав свої свідчення. Навряд чи й швейцарець. Ю.Граф читав Львівську газету. Послухаємо ж, що пише в'язень "Авшвіца" про ставлення німців до жидів [3]: "Коли границя стала по Сяну, німці зовсім не перечили жидам переходити на совєтську сторону. Було таке, що жиди назад верталися на німецький бік. До кінця 1939 р. ЇМ дозволялося вільно йти на всі чотири сторони. I після 1941 р. вони ще займалися торгівлею, німці їх не чіпали. А як збудували гетто в Перемишлі (1942 р.), то почали ЇХ туди звозити... Перед тим, як переселяти жидів у гетто, тим з них, хто мав свої магазини, німці дозволяли розпорядитися своїми товарами на власний розсуд. Ніяких конфіскацій чи грабежу щодо них не було. Просто не мали права більше торгувати". А ось що він пише про жидівські "поневіряння" в Освєнцімі та про жидівський "голокост": "Жиди були в кращому становищі, ніж в'язні інших національностей. Вони їздили на роботу поза табір на фільварки, на фабрики, а на ніч їх привозили всіх назад у табір. Вони одержували пайки і на виїздах могли ще щось роздобути. Отже, режим жидів був кращий ніж тих, хто постійно знаходився у таборі. Харчували у таборі погано... Голод особливо косив військовополонених, зокрема, з червоної армії, яких тут було багато. Ось що дивувало: боронь Боже! — було образити, а надто вдарити жида. Якось я стусанув одного за нахабну поведінку: в присутности гестапівця він вимагав хліба, якого в цій ситуації я йому не міг дати. Що тут почалося! Гестапівець (австріяк) мене врятував і строго наказав, що коли я ще раз собі таке дозволю, то зі мною буде щось страшне. Я зрозумів, що німецька нагінка на жидів — то якийсь незвичайний маскарад. Керував жидами в "Освєнцімі" жид Краковер і тільки йому було дозволено бити жидів за провини. Такі "штрафники" вже не потрапляли на "колоди", де одержували по 25-50 ударів, і караний ще мав сам собі їх рахувати. На поданому знімку з буклета про Освєнцім, виданому в Кракові у 1958 р. (знімок газета наводить — Б.Б.), Краковер — крайній справа, поряд з німецьким конвоїром. Зверніть увагу на те, що конвойована група жидів, включаючи самого Краковера, не виглядає виснаженою. Мають нормальний вигляд, а не тюремний, змордований...
    Мене перевели на роботу по ремонту табірних вишок... На вишках охорони були переважно власівці. Вони допомагали продуктами "своїм ребятам", які були на території табору. Допомога українцям надходила від Українського допомогового комітету. Я був залучений до розподілу цієї допомоги, то на інші роботи вже не ходив... Допомагали ми продуктами і в'язням інших націй. В Освєнцімці невільники кожної нації були окремо.
    Якось до табору знову прибули представники з Міжнародного Червоного Хреста. Я поросив у них дозволу мені мати право доступу до всіх бараків табору. В "Освєнцімі" не було дикого режиму, як в совєтських тюрмах. Мені дозволили. Так я мав змогу ознайомитися з усією територією табору, всіма його бараками і будівлями, знати їхні призначення. То коли з роками все настирливіше в газетах і по радіо, потім по телевізії почали говорити про масове знищення жидів в "Освєнцімі", мене дуже здивувало. Я все чекав — впродовж десятиліть — що хтось авторитетно заперечить небилиці. Але чомусь цього ніхто не зробив й доси. А тим часом брехня вже утвердилась як "свята правда". Отож як в'язень «Освєнціма», обізнаний з комплексом усіх його будівель, тверджу: ніяких крематоріїв і газових камері в Авшвіці не було. Блок-11, де нібито здійснювалось масове вбивство жидів газом "Циклон Б", — вигадка. В цьому цегляному, неоштукатуреному будинку при вході в концтабір "Освєнцім", із звичайними вікнами, а не загерметизованими, як цього вимагав би такий "блок" (фото цього будинку також взято із вищезгаданого буклета), містилися лазні, де милися в'язні, насамперед жиди, яких не можна було навіть образити. I ніякої шибениці поряд з цим будинком не було (вона є на фото — Б.Б.). Вона поставлена вже потім, коли табір перестав бути табором. Відтоді мене не перестають дивувати твердження про те, що в "Освєнцімі" знищено мільйон жидів.
    Померлих в'язнів — головним чином інших національностей, а не жидів, — закопували на кладовищі, яке виникло само собою неподалік табору. Про нього ніхто публічно не згадує, хоч ці могили можна розкопати і пересвідчитися в правді. На цьому кладовищі закопано сотні замучених голодом совєтських військовополонених. Від Міжнародного Червоного Хреста зверталися до Сталіна..., що німці дозволяють їх забрати, бо не мають чим годувати такої кількости людей, то від служби Сталіна чи від нього самого надійшла відповідь, що в нього (Сталіна) "полонених нема".
    Відомо, що Президент Польщі, глибоко віруюча людина, пан Лех Валенса відмовився потвердити, як правду, вигадку про освєнцімські газові камери і печі-крематорії, хоч на нього сильно тиснули жиди-сіоністи світовим кагалом. Один мільйон жидів загинуло в "Освєнцімі"?! Hi, це неправда. Він, Валенса, не буде брехати, це просто містифікація! Це ще підступно-корисливий, паразитичний засіб. 3 його допомогою світове жидівство продовжує тероризувати морально і грабувати матеріально міжнародну спільноту...
    Наближається 2000 років, відколи "богообраний" народ спричинився до першого вселенського злочину, переклавши свою вину на Пилата. Відтоді злих діянь — всіляких революцій, війн, голодоморів — жидами звершено чимало. Тільки чесним покаяниям перед лицем потерпілих народів зможуть вони змінити думку світової громадськости про себе, стати моральною частиною світового загалу. Інакше — в черговий раз може статися щось поза межами добра і справедливости".
    Отже, газові душогубки, які жиди винайшли для знищення Українців та інших "гоїв", фашисти не застосовували до самих жидів. Що ж дивного? Фашисти були значно людяніші за них.
    Тепер послухаємо англійця (чи англійського жида?) Яна Кершоу [4]. Звичайно, ніякої симпатії до Гітлера чи фашистів у нього немає, але у роботі він намагається бути об'єктивним. Він характеризує Гітлера як людину, що "розв'язала геноцидну війну" (с.6), "спровокувала самий жахливий геноцид із усіх, які були відомі людству" (с. 10). Чому Кершоу фашистські гоніння на жидів називає "самим жахливим геноцидом?" Які у нього є документальні підстави? Аби були, він би привів. Але те, що він приводить, "жахливим геноцидом" ніяк назвати не можна.
    "У питаннях расової політики на протязі 1930-х років Гітлер намагався — із міркувань престижу та тактики — бути в стороні" (с. 168).
    Порівняно з терором, що чинили жиди у Московській імперії, а особливо в Україні, "терор" супроти жидів у Німеччині був просто сміхотворним. Зважаючи на загрозу, яку жиди становили для Рейху, відношення німців до них було більше, ніж м'яким. 3 Німеччини та інших областей Рейху їх просто виселяли. Але не на Північ, не у Сибірські концтабори, як це робили жиди з населенням більшовицької імперії, їх примушували виїжджати в "обітовані країни", де вони мали повне сприяння та пільги: в Московську імперію, Америку, Палестину. "Свого апогея протижидівський терор досяг під час сумно відомої кришталевої ночі — жахливого погрому 9-10 листопада 1938 p.... Під час цього загальнонаціонального погрому було вбито біля ста жидів... біля 30 тис. жидів-чоловіків були взяті заручниками в концентраційні табори для того, щоб змусити інших емігрувати. Не зважаючи на це, жиди не були повністю виключені з економічних відносин і продовжували виявляти деякий вплив на суспільство" (с.216). Для порівняння: у тому ж 1938 р. У Московії щодня жиди розстрілювали більше 1000 осіб. Запроторювали до Гулагів біля 10000. А навесні 1933 p. щодня голодною смертю гинули кілька десятків тисяч Українців. Що ж стосується еміграції, то розстрілювали лише за одну вголос сказану думку про це, як ворога народу й зрадника батьківщини.
    У Німеччині, як і в усіх країнах взагалі, жиди були і є антисоціальним елементом. Німецька поліція спрямовувала свою діяльність проти "ворогів держави та народу: жидів, комуністів (та других марксистів), масонів, політичне активних діячів церкви, свідків Єгови, гомосексуалістів, повій, циган, антигромадських елементів, професійних злочинців... Таким чином, коліща дискримінації продовжувало крутитися" (с.124). Але ж бо від цих елементів користі, і справді, ніякої, але шкода, яку вони завдають суспільству, величезна. Після поразки у Другій світовій війні і Німеччина, і Японія швидко вийшли у передові економічно розвинені країни. Одна з причин цього, можливо, найголовніша — вони були вільні від жидів. Ян Кершоу жаліє злочинний світ, боротьбу з ним вважає дискримінацією Це є типово жидівський підхід, який і в цьому прямо протилежний уявленням людей зі здоровою психікою.
    Зачистка Європи від жидів на початку 40-х років планувалася й здійснювалась як виселення їх на схід, а не як фізичне знищення. Ми маємо вірити жиду, який сумлінно досліджував це питання, а не бульварним жидівським газетам. "Жиди депортувались в жидівську резервацію на сході, яка мала виглядати як гігантський концентраційний табір...Гітлер, який до цього забороняв (!) депортацію у воєнну зону і мав намір остаточно видалити жидів з Європи на схід лише після успішного закінчення кампанії, був змушений віддати наказ про початок депортації німецьких жидів" (с.225). Отже, депортація, а не знищення. Що ж стосується "гігантського концентраційного табору", то в такий табір самі жиди перетворили всю Московську імперію. Ну що ж, нехай би і вони пожили в тих умовах, в які вони поставили і в яких понад два десятиліття жило 160 млн. населення.
    Незважаючи на злочини жидів, ставлення фашистів до них було більше ніж гуманним. Лише в листопаді 1941 р. в околиці Риги було убито, очевидно випадково, кілька німецьких жидів (с.226). Лише в серпні 1941 р. "по наполяганню Гімлера та Гейдріха Гітлер увів жовту зірку, яку зобов'язані були носити всі жиди в Німеччині — захід, від якого він з тактичних міркувань довго відмовлявся" (с.227). "Радикалізація антижидівськоі політики в 30-х роках відбувалась при відносно невеликій участи Ґітлера" (с.229).
    У воєнний час місцеве населення та військо, які ненавиділи юдеїв, могли без наказу вбити десятки, сотні, тисячі жидів, але не могли вбити мільйони. Не зважаючи на педантизм німців, "не вціліло жодного письмового наказу за підписом Ґітлера, який би відносився до остаточного вирішення. Можливо, письмових наказів і не існувало взагалі", пише Кершоу на стор.227.
    Отже, "геноцид" жидів, який вони немов би зазнавали від фашистів, важко відрізнити від хитромудрого способу їх захисту від помети народів. Ще в березні 1943 р. їх багато було в Берліні, а пізніше виселили, очевидно, для того, щоб убезпечити від бомб союзників. По Мадярщині та Франції вони вільно розгулювали, а з Данії їх виселили лише восени 1943 р., щоб уберегти від жертв під час воєнних дій [4 ,с.257].
    Всі світові історики сходяться на тому, що "винищення шести мільйонів жидів" — то є шахрайство, грандіозна жидівська фальсифікація з метою ошукати християнські народи заради досягнення жидами певних вигод. Безумовно, частина жидів, яких війна не зачепила, переслідували саме цю мету, бо жид і світовий шахрай — це синоніми. I все ж таки багато жидів, здебільшого ті, що постраждали від війни чи обмеження їхньої "діяльности" націонал-соціалістами, очевидно, щиро вірили в "мільйони загиблих жидів". Чому "остаточне рішення" жидівського питання вони сприйняли як їх фізичне винищення? На це є дві головні причини.
    Перша. Жиди стільки шкоди наробили народам, серед яких вони живуть, що фізичне винищення ЇХ було б цілком справедливою розплатою. "Катюзі по заслузі". Вони це відчували і на це сподівались, але їхнім союзником став гнилий європейський гуманізм, який вони самі зневажають і над яким насміхаються.
    Друга. Як ми не можемо зрозуміти жидів, так і вони нас. Самі жиди без вагань і не розмірковуючи винищили б усіх, аби мали таку можливість. Свої бажання і мрії вони видають за бажання пограбованих і обшахраєних ними народів. Чому ми їх не винищуємо? Для них це є загадкою. Вони не можуть цього збагнути і вважають, що ми це обов'язково робимо, коли така нагода трапляється. Тільки
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:36 | Повідомлення # 8
16. Другий період Великої жидівської революції
        
        "Наше правління буде визначатися деспотизмом таких величезних розмірів, що зможе кожного часу і на кожному місці знищити будь-якого гоя, котрий суперечив би нам ділом або словом".
        "Протоколи", ч.5.
    
    
    Голодомором 1921-1922 років завершився перший період Великої жидівської революції. При сприянні москалів вони перемогли і запанували на величезних просторах відновленої Московської імперії. Небагатьом вдалося тоді вирватися з мертвлячих "братських обіймів": Польша, Фінляндія, країни Прибалтики.
    Імперія була зруйнована. Необхідний був перепочинок, щоб зміцнитися господарче, організаційно, збройне для здійснення планів світової жидівської революції. На це чітко вказують перші п'ятирічки, спрямовані не на підняття добробуту народу, а на прискорену індустріалізацію, важку промисловість, озброєння. Заяви більшовиків, що країна перебуває у ворожому капіталістичному оточенні, а тому, мовляв, може наразитися на небезпеку інтервенції, необхідно віднести до чергової міфотворчости хозарів та їхніх агітаторів. Насправді до інтервенції готувалися й інтервенцію розпочали хозари вже в 1939 p.
    Відомо, що владу легше взяти, ніж утримати. Два відсотки жидів було недостатньо, щоб міцно, надовго і надійно контролювати адміністративний апарат, військо, господарство, репресивні органи, освіту та інші життєзабезпечуючі галузі країни. Відносну кількість юдеїв необхідно було збільшити у кілька разів. Це можна було зробити, і робилося, кількома способами: заохочувати змішані шлюби жидів з нежидами; стимулювати їхній в'їзд з інших країн; зменшувати кількість "гоїв".
    Майже всім неодруженим (і навіть одруженим!) керівникам-нежидам хозари підсовували за дружин жидівок, щоб потім їхні діти надійно забезпечували жидівські інтереси. Адже зрозуміло, що діти високоповажних чиновників не будуть рядовими робітниками чи селянами, що для них завжди знайдеться тепленьке містечко "нагорі".
    "Ми не повинні стримувати одруження наших чоловіків з християнськими дівчатами, бо через них проникнемо в нійбільш замкнені кола. Якщо наші дівчата вийдуть заміж за гоїв, вони будуть не менш корисними, бо діти від жидівської матері є наші. Плекаймо ідеї вільної любови, щоб ми могли знищити поміж християнськими жінками прив'язаність до принципів і практики їхніх релігій". (3 промови рабина Райхгорна, виголошеної у Празі 1869 р. Загальні ідеї, проголошені Райхгорном, повністю відтворені в "Протоколах". Радкліф, що опублікував промову, а також Сонол, що взяв його послухати Райхгорна, швидко після цього були забиті).
    Якщо у змішаному шлюбі дружиною є жидівка, то згідно з юдейськими законами, діти від такого шлюбу є жидами. Відповідне виховання та оточення забезпечують жидівську поведінку такого громадянина. Але за поняттями "гоїв", у яких національність іде по батьківській лінії, така особа е нежидом. Так ми отримуємо "зозуленят". Такі з нашої точки зору "нежиди", які мають цілком пристойні українські або москвинські прізвища і національність, потрапляючи на відповідальні посади, успішно забезпечують жидівські інтереси, а ми дивуємось.
    Якщо у змішаній сім'ї жидом є чоловік, то з точки зору юдеїв їхні діти є нежидами, а з нашої — жидами. Ми ставимось до них з певним застереженням і недовірою, внаслідок чого ці метиси часто вимушені служити жидівським інтересам із ще більшим затяттям, ніж "чистокровні" жиди.
    Щоб збільшити кількість жидів і, таким чином, зміцнити їхнє положення необхідно було створити їх в'їзд з інших країн. Самий надійний спосіб досягти цього — роздмухувати там протижидівські настрої. Самі юдеї на це великі мастаки. Ніякого "антисемітизму" ніде б не було, аби вони його не хотіли. Юдеї Іраку тисячу років мирно співіснували з місцевим мусульманським населенням і відмовлялися від'їжджати в Ізраїль. Тоді жидівські спецслужби організували вибух бомби в одній із синагог, кілька чоловік було вбито, ще більше поранено, і "крига скресла", пише Р. Гароді [6].
    
        * * *
    
    На початку тридцятих років правляча кліка приступила до збільшення відносної кількости хозарів через зменшення кількости "гоїв". За п'ятнадцять-двадцять років, що минули після революції виросло нове ("робітничо-селянське") покоління інтелігенції, яке створювало конкуренцію хозарам. Його треба було знищити. Це був другий період Великої жидівської революції, її продовження, спрямоване на зміцнення їхнього панівного становища в імперії.
    Відомий вислів Леніна-Бланка про те, що, мовляв, нехай загине 90 відсотків населення, аби решта дожила до світлого майбутнього. Нормальні люди відносили цей вислів на рахунок божевілля "вождя". Насправді в ньому був глибокий смисл: зменшення в десять разів «гоїв» приводить до значного відносного збільшення жидів і закріплення їхнього панування на віки.
    3 економічно незалежною і вільною людиною боротися важко. Треба спочатку позбавити її засобів до існування, перетворити на раба, говорящу худобу, у якої можна все відняти чи погнати на убій. 3 цією метою на селі була відновлена феодальна система. У селян відібрали землю і прикріпили їх до колгоспів. Був установлений строгий контроль за робочими. Щоб слідкувати за переміщенням населення, ввели пашпортизацію. Країна перетворювалась на суцільний концтабір.
    Палаючи ненавистю до Українців і скориставшись викликаною хозарами-банкірами світовою економічною кризою, хозари-комуністи розпочали величезний за розмірами й найпідліший за методами геноцид Українців. Спочатку була винищена провідна верства народу – заможні, тобто, роботящі та талановиті селяни ("куркулі") та частина інтелігенції (процес СВУ). Потім заздалегідь спланованим голодомором знищувались усі селяни підряд. Без колгоспів голодомор такого величезного розмаху здійснити було б неможливо. Спочатку зерно вивезли з колгоспів, а вже потім забирали ту незначну частину, що залишилась у селян. В урожайний рік на найродючиших у світі землях голодною смертю загинули мільйони дітей та українських селян.
    "Кількість жертв у справжній війні проти селянства (1929-1933 p.p.) — перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах під час Першої світової війни" (Р.Конквест, с.7). Далі розстрілами та депортаціями винищувались всі Українці підряд від селянина та робітника до найвищих керівників і так аж до кінця 1938 року. На той час хозари мали таку силу, що могли б вигубити всіх нас. Але хтось же мусив працювати на землі, в шахтах та біля доменних печей, когось треба було у недалекому найбутньому гнати на Захід для "звільнення" пролетарів від капіталізму та установлення світлого жидівського панування. Була винищена майже вся (80 відсотків) провідна верства Українців: вчені, письменники, лікарі, вчителі, агрономи, інженери (див.[14]). Наскільки вистачило, їхні місця зайняли хозари та москвини.
    Ні в голодоморах, ні в погромах 30-х років ніякої політичної, господарчої чи військової необхідности не було. Це було просто звіряче знищення Українців за те, що вони були Українцями. Це був свідомий і заздалегідь запланований геноцид. Кількість замордованих Українців в кінці двадцятих-тридцятих роках приблизно становила:
    - розстріли та виселення за межі України «розкуркулених» 1929-1932 р.р. – 1 млн.
    - голодомор 1932-1933 p.p. – 9 млн.
    - терор 30-х років (процес СВУ, «кіровщина», 1937-1938) – 2,5 млн.
    Геноцид 30-х років був справою жидівських рук і жидівських планів. Недивно, що західна преса, яка повністю контролюється жидами, його "не помічала" і не висвітлювала, не зважаючи на повідомлення чесних журналістів, таких як Малколм Маггерідж, Джозеф Олсоп, Гаррет Джоунз, Стенлі Річардсон та інших. Зовсім інше стверджував жид Дюранті, який у своїх репортажах писав, що "будь-яке повідомлення про голод у Московії – це перебільшення або злісна пропаганда". Його статті, а також повідомлення інших жидів, західна преса друкувала широко і охоче. Але правду Дюранті знав. У депеші англійського , посольства з Москви від 30 вересня 1933 року повідомлялося: "Україну повністю знекровлено... Дюранті вважає цілком можливим, що в Радянському Союзі померло не менше 10 млн. – посередньо чи безпосередньо від браку харчів". У той час жиди С. та Б. Вебб написали величезне "дослідження", в якому вони розглядали Московсько-хозарську імперію як взірець "нової цивілізації". Після голодомору 1932-1933 p.p. цю "нову цивілізацію" визнав керований сіоністом Рузвельтом уряд США. А в травні 1933 р. італійський консул у Харкові Граденіго писав до свого уряду:
    "...Напевно необхідно зняти українську проблему протягом кількох місяців, з жертвою від 10 до 15 мільйонів чоловік. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я тієї думки, що, мабуть, ЇЇ уже досягли. Це велике нещастя, яке скошує мільйони осіб і винищує дітей усього народу, вдаряє в дійсности тільки Україну, Кубань та середню Волгу...", тобто землі, заселені Українцями та німцями. Те, що для нас було страшною трагедією, для жидів було "новою цивілізацією".
    Після першого видання цієї роботи деякі читачі справедливо дорікали мені, що дуже слабко висвітлений голодомор 1932-33 pp. Та 2001 року вийшла робота [8], де ця трагічна подія розглянута достатньо ґрунтовно, і в той же час вона невелика за обсягом, отже може бути видана масовим накладом і доступна широкому колу читачів. Взагалі вся історія України за часів жидівського панування у Московській імперії має бути переглянута й висвітлена саме так, якою вона була насправді — як десятиліття суцільного геноциду.
    
        * * *
    
    Щоб ні у кого не викликало сумнівів, чиїх рук ця робота і трагедії Руси-України 30-х років, приведу деякі факти про склад керівництва у Московській імперії у той час.
    Основним керівним органом була компартія. Секретарями ЦК ВКП (б) були Иосип Сталін, Лазар Каганович.Про те, яку роль відігравав у суспільстві Л.Каганович, свідчить та обставина, що московське метро спочатку носило його ім'я, і лише значно пізніше, після політичної поразки хозарської кліки – ім'я Леніна.
    Організаційне бюро ЦК ВКП(б). 3 п'яти осіб троє – чистокровні жиди: Й.Сталін, Н.Єжов, М.Швернік, Я.Гамарнік, Михайло Каганович (брат Лазаря).
    Центральний Комітет ВКП(б): з 59 осіб жидів 43.
    В Уряді СССР 10 наркомів та 12 заступників – жиди, зокрема:
    1. Нарком іноземних справ – Максим Літвінов (Мейєр Фінкельштейн);
    2. Нарком внутрішніх справ (НКВД) – Янкель Ягода (Ієгуда) (до 1934 р. -Менжинський);
    3. Нарком зовнішньої торгівлі – Аркадій Розенфельд;
    4. Нарком внутрішньої торгівлі – Ізраїль Вейцер;
    5. Нарком шляхів сполучення – Лазар Каганович;
    6. Нарком радгоспів – Моісей Калманович;
    7. Нарком легкої промисловости – Ісідор Любімов (Козельскій);
    8. Нарком охорони здоров'я – Григорій Наумович Камінскій;
    9. Голова комісії державного контролю – Захар Моісеєвич Бєлєнькій;
    10. Нарком рибної та парфюмерної промисловости – Жемчужина (Карп, дружина Молотова).
    У підсумку виходить, що з 500 членів вищої совєтської адміністрації 83 відсотка були хозарами.
    Найбільше хозарів було в репресивних органах, на яких трималася жидівсько-більшовицька система і яка безпосередньо займалася терором і винищенням місцевого населення. Першим заступником Ієгуди-Ягоди був Яків Агранов (Сорензон). Заступник Генерального прокурора та Верховний прокурор Червоної Армії – Розовскій.
    Начальник головного управління концентраційних таборів (ГУЛАГ) – Яків Берман; його заступник – Саму ель Фірі.
    Начальниками управлінь НКВД на місцях були жиди: Московська область – Реденс; Ленінградська область – Заковскій; Західна область – Блат; Північний край – Ритковскій; Азово-Чорноморський край – Фрідберг; Саратовський край – Полляр; Сталінградський край – Раппопорт, Оренбургська область – Райскій; Горьковський край – Абрампольскій; Північно-кавказький край – Файвілович; Свердловська область – Шкляр; Башкирська АССР – Зелікман; Західний Сибір – Гоголь; Східний Сибір – Троцкій; Далеко-Східний край – Дерібас; Середня Азія – Круковскій; Білорусь – Леклевскій; Казахська АССР – Залкіс.
    В Україні начальником НКВД був виродок Балицький (жид?), наглядав за ним його перший заступник Кацнельсон.
    I це вже після "сталінських" чисток, коли більша частина "ленінської гвардії" була кинута до концтаборів або знищена!
    Увесь цей репресивний апарат опирався на "рядових" жидів, які жили і працювали поруч з "гоями".
    "Місцевих жидів використовувало НКВД для слідкування та доносів. Одного слова такого донощика вистачало, щоб підозрюваного чи підозрілих місяцями держали у в'язниці на допитах, а під час війни розстріляти". "Вироками були тільки доноси, від яких не було апеляції. Негайно наступала безоглядна смертна екзекуція. Тому ті, які робили доноси, несуть велику відповідальність за цей страшний терор та масакри" (М.Мар, с.94,95). Але тут треба зробити істотне зауваження. Хоча донощики і несуть відповідальність за свої дії, але доноси заохочувались і стимулювались злочинною владою. Більше того, часто вона змушувала людей під страхом терору та репресій робити доноси. На початку 60-х років, за часів хрущовської "відлиги", у моєму науково-дослідному інституті зовнішня комісія установила, що доноси писали, чи їх змушували писати, більше половини працівників цієї установи. Щоправда, у той час цей інститут, принаймі його наукова частина, був заповнений переважно хозарами.
    Звичайно, брудну роботу робили також люмпени, п'янички та карні елементи як місцевого походження, так і прислані "тисячники", але планувала, організовувала, розробляла методи геноциду і віддавала накази жидівська влада.
    На зміну Ієгуді на посаду наркома НКВД на короткий час прийшов Єжов, але швидко його залишив Л.Берія. Судоплатов так пише про жидівські зв'язки Берії: Молотов, Мікоян, Вознесенський, Берія (всі — високоповажні керівники жидо-більшовицької імперії) мали родичів-жидів [2.С.343]. В 1952 p. Берію звинувачували в тому, що він "приховував своє жидівське походження" (с.361). Як наслідок жидівських зв'язків, "Молотов та Берія оточили себе жидами" (с.348). Прийшовши на короткий час до влади після смерти Сталіна, Берія негайно звільнив з тюрем усіх жидів і відновив їх на посадах (с.395). До речі, прізвище "Берія" є типово жидівським, воно зустрічається в заповіті диявола ("старий заповіт").
    В 1933 р. газета "Jewich Chronicle" ("Жидівська Хроніка") писала, що одна третина від 3 млн. всіх жидів в СССР займала офіційні посади в партійному та державному апараті. Якщо врахувати, що половина населення — це жінки, більшість яких у той час у виробництві не працювала, значна частина — діти та непрацездатні люди похилого віку, то один мільйон в партійному та державному апараті — це більше половини від усіх працюючих жидів. До того ж, вони займали найвищі посади. Решта були в освіті, науці, культурі, тобто, створювали ідеологічне забезпечення юдейській правлячій кліці, їхнє ставлення до поневоленого ними корінного населення висловив нарком освіти жид Луначарський (Хаїмов), один з найосвіченніших і найкультурніших більшовиків: "Ми ненавидимо християнство та християн; навіть кращих з них треба вважати найгіршими ближніми. Вони проповідують любов до ближнього та милосердя, що йде в розріз з нашими принципами. Геть любов до ближнього; нам потрібна ненависть, ми мусимо навчитися ненавидіти і лише тоді ми зможемо завоювати увесь світ" (цитовано за [10, с.448]). Тільки навіщо їм завойовувати увесь світ? Щоб зробити людей своїми рабами, насолоджуватись картинами смерти та упиватися кров'ю вбитих гоїв. Про це марять жиди, навіть найкультурніші з них. Деякі установи були буквально переповнені жидами. Американський комуніст жид Юджин Лайонс в 20-х роках був кореспондентом у Москві, був вхожим у вищі совєцькі "сфери" і навіть брав участь у кремлівських попойках. У виданій ним документальній книзі він писав про комісаріат іноземних справ, що "в партійних колах його називали синагогою": від швейцара до Литвинова там не було жодного нежида [10, с.457]. Американський жидівський журнал "Опініон" писав 1933 р., що жиди займали майже всі посади совєтських послів, а в Білорусі жидами були 61 % усіх офіційних осіб.
    В 1935 р. за дорученням Лондонського журналу "Тайме" Дуглас Рід супроводжував міністра А.Ідена в Москву. Жидівським питанням у той час він ще не цікавився. Але те, що він побачив, вразило його надзвичайно: "Відділ цензури, іншими словами, увесь механізм контролю та загнуздання іноземної преси (чому лише іноземної? Усієї взагалі – Б. Б.) складався з одних жидів, і це здивувало мене більше всього іншого в Москві. У всьому закладі не було, очевидно, жодного нежидівського працівника... Мені завжди говорили, що відсоток жидів у совєтському уряді був малий, але в цьому одному важливому відділі, з яким мені довелося познайомитися близько, у них була повна монополія, і я запитав себе, де ж були москалі? Очевидно, вони були в числі того сірого мовчазного натовпу, який я бачив (на вулиці), але про який не можна було писати... Автор не зміг познайомитися в Москві ні з одним москвином... Ніколи в житті йому не доводилось бачити правлячий клас, який був так герметичне ізольований від поневоленої ним маси. Під час цього приїзду до Москви автору зовсім не приходило в голову шукати доказів жидівського панування: те, що він бачив, нав'язувалось йому саме" [10, с. 448,449].
    В 1938 р. Бутенко, скромний працівник совєтського посольства в Бухаресті, який втік в Італію, писав у "Джорналє д'Італія", що правлячий клас у Московії майже виключно складається із жидів. Особливо в Україні все керівництво і вся промисловість були в їхніх руках, і що це положення було установлене урядом у Москві [10, с.450].
    Поза всяким сумнівом, в 40-х, можливо на початку 50-х років Українці як народ перестав би існувати. У світлому жидо-комуністичному майбутньому для нас місця не було. Але на якийсь час хозари змушені були зупинитися, щоб завершити підготовку до "світової революції, тобто, "асвабадітєльнава пахода" на Європу з наступним завоюванням азійського та африканського материків. На заваді цих планів стояла Німеччина, яка під керівництвом націонал-соціалістів швидко відроджувала свою господарчу та військову потугу.
    Після поділу Європи між фашистами та комуністами у 1939 р. Західна Україна відійшла до Московсько-жидівської імперії. Після вступу окупаційного війська місцеві хозари, які здавалось би мирно співіснували з Українцями тут кілька сот років, негайно перейшли на службу до жидів-комуністів в НКВД, почали доносити на українських патріотів. За неповних два роки окупації було розстріляно, замордовано, вислано до Сибіру понад один мільйон українців, зокрема, найбільш свідомих членів ОУН, "Пласту", "Просвіти", юристів, вчених, письменників, священників тощо.
    Відступаючи перед німецькими військами, жиди-енкаведисти знищили у в'язницях біля 200 тисяч Українців, переважна більшість яких ніколи політикою не займалась. В 1941 р. вони зробили теж саме, що і в 1919 році, полишаючи Київ, але в значно більших розмірах.
    Щоб упокорити місцеве населення і перемогти національно-визвольний бандерівський рух, повернувшись в 1944 році у Західну Україну енкаведисти знищують або висилають до Сибіру цілі сім'ї або й села. Загалом було репресовано біля 1,5 мільйонів людей. Жидо-московська окупаційна влада віддає полякам значну площу споконвічних українських земель, де жило 1 мільйон Українців, разом з поляками проводить тут геноцидну операцію "Віспа". В 1946-1947 p.p. в Руси-Україні знову був голодомор, третій за двадцять сім років жидівсько-московської окупації і за всю нашу багатотисячолітню історію. Від  голоду  або  пов'язаних  з  ним  хвороб  загинуло  близько  1  мільйона  Українців. Документально засвідчено 130 випадків людоїдства. I хоч у 1946 році була засуха і неврожай, голод був все ж таки наслідком безмежних реквізицій сільскогосподарської продукції з України.
    "Не зважаючи на голод в Україні, вилучене силою з господарств зерно можновладці щедро відправляли в зарубіжні країни. Численні джерела, в тому числі дипломатичні, свідчать, що взяте з України зерно відвантажувалося до Польщі, Чехословаччини, Болгарії і навіть Франції. Такої "інтернаціональної допомоги" український народ був неудостоєний" [15,с.12].
    Як і в 1932-1933 роках, організацією голодомору керував безпосередньо Лазар Каганович, який для цього з 3 березня 1947 року навіть обійняв найвищу тоді в Україні посаду Першого секретаря компартії України. Можливо, окупаційна московська влада готувала нам 1933 рік, але розпочалася холодна війна і знищувати велику кількість холопів у зруйнованій країні було передчасно.
    В передачі по УТ-1 "Саме той" 28 липня 2000 р. Петро Тронько, який в середині 40-х років був на посаді секретаря комсомолу і кількаразово особисто зустрічався з Кагановичем, говорив, що той готував черговий український погром на зразок ленінградського 1948 р., зокрема проти видатних українських поетів Сосюри, Рильського, письменника Яновського та інших.
    Як стало відомо автору з достовірних джерел, радощам київських жидів приїзду Кагановича в Україну не було меж. Погром готувався не лише українській інтелігенції, але і партійному апарату. Ті, що пережили криваві 30-ті роки, пройшли крізь полум'я війни і прізвища яких закінчувались на "-ко", звинувачувались в українському буржуазному націоналізмі, мали бути позбавлені посад і репресовані. Каганович вже й розпочав було цю «роботу», але для здійснення масштабного погрому в листопаді 1947 р. поїхав на узгодження (чи за порадою) до Сталіна у Піцунду, де той у цей час відпочивав. Після розмови Сталін довго ходив по кімнаті, попихкуючи своєю знаменитою люлькою, а потім відповів: "У меня претензій к украінскому народу нет". Після цієї розмови Каганович в Україну вже не повернувся.
    Чи знали західноєвропейські та американські жиди про терор, який чинила комуністична влада в Московській імперії в 20-40-х роках? Безумовно знали, і добре знали. Але вони також знали, що це їхня, жидівська влада, що це їхній, жидівський терор, а тому не лише його не засуджували, але й активно сприяли цій владі, шпигували на ЇЇ користь, видавали їй таємну інформацію, зокрема, передали секрети по створенню атомної зброї. П.Судоплатов пише, що фізики-жиди, які брали безпосередню участь у створенні атомної бомби у США "Оппенгеймер, Фермі (італієць, але мав за дружину жидівку — Б. Б.) та Сцилард допомогли нам укорінити надійні агентурні джерела інформації в Ок-Рідж, Лосаламос та Чикагську лабораторію (наукові центри, де розроблялася атомна бомба — Б.Б.)" [2.С.226]. При цьому жиди були переконані, що "вони діють в ім'я вищої справедливости і що такого роду співпраця (з ЧК-НКВД — Б.Б.) зовсім не є зрадою"! (с.226). "Вища жидівська справедливість" полягає в тому, щоб допомагати жидам, де б вони не були і щоб вони не робили.
    "Мені здається, що між Бором, Фермі, Оппенгеймером та Сцилардом була неформальна домовленість ділитися таємницями розробки атомної зброї..." з ЧК-НКВД (с.228). "Хочу підкреслити, що ця інформація надходила до нас таємним шляхом з їхнього відома" (с.231).
    Отже, за терор і злочини часів правління Московською комуністичною імперією, за геноцид Українців жиди несуть колективну відповідальність, і немає їй строку давности.
    
    
        17. Жиди-хозари — організатори та призвідці Другої світової війни
        
        "По їхніх плодах ви пізнаєте їх" Мтв.7:20
    
    
    За чотири роки Другої світової війни загинуло 7 мільйонів Українців, багато було покалічено, зруйновано мільйони сімей, знищена велика кількість культурних та історичних пам'яток. Для нас, як врешті і для всього світу, не байдуже, хто планував, готував та призвів до цієї страшної трагедії. Віктор Суворов (Різун), аналізуючи озброєння, якісний склад, дислокацію та багато інших характеристик совєтського війська того передвоєнного часу, блискуче доказав, що війну готував й до війни послідовно йшов більшовицький уряд Московії. Підготовка жидо-більшовицьких орд до нападу й закабалення ("визволення" по їхній термінології) Західної Європи не була секретом для німців. Про це А. Гітлер неодноразово говорив у застільних розмовах. В одній з них він згадав, що в першій половині 1941 р. жиди "зосередили свої війська на нашому східному кордоні [11, с. 158]. В інших він обґрунтував необхідність превентивного удару: "Якби він, Гітлер, прислухався до слів своїх погано інформованих генералів і москалі (?) у відповідности зі своїми планами випередили нас, на гарних європейських дорогах для їхніх танків не було б ніяких перепон... Аби не вдалося під час інтервенції москалів у Румунію змусити їх обмежитися однією лише Бесарабією і вони забрали тоді собі румунські нафтові родовища, то саме пізніше цією весною вони б задушили нас, бо ми б залишилися без джерел пального" [11, с.303]. "Влітку 1941 р. вони (жиди — Б.Б.)| мали намір нанести рішучу поразку Румунії, бо це була єдина країна, крім Московії, що постачала нам нафту" [11, с.447]. Безпосередня підготовка до війни була наслідком глибинних ідейно-політичних мотивів, які менше видимі й не завжди лежать на поверхні. На них ми коротко й зупинимось.
    Нелюбов Гітлера до жидів була відома. Якби його вдалося привести до влади, то він міг стати тією "бомбою", яка б змусила виїхати з Німеччини не лише 600 тис. німецьких хозарів, але й жидів сусідніх країн. На протязі майже десяти років москвинські хозари таємно або відкрито підтримували Гітлера й таки домоглися свого. Особливо вирішальною була підтримка в 1930-1933 роках, коли Комінтерн (жидівсько-більшовицький штаб для підготовки та здійснення світової революції) заборонив німецьким комуністам блокуватися з соціал-демократами.
    "Недалекозора політика компартії полегшила задачу Гітлера. Дотримуючись вказівок із Москви, комуністи відмовились від створення Народного фронту у спілці з соціал-демократами, а їх власні штурмовики у шкіряних куртках увесь час ув'язувались у вуличні зіткнення з загонами С А, все більше лякаючи обивателя комуністичною загрозою" (Десмонд С'юард, с.104).
    Як наслідок, до влади були приведені націонал-соціалісти, які пересаджали до в'язниць керівників соціал-демократичної та комуністичної партій, рядові члени цих партій перейшли до націонал-соціалістів, а хозари почали розбігатись. Р.Гароді дає таку довідку: з 2,5 млн. жидів, які з 1938 по 1943 роки втекли із Західної Європи, майже два мільйона переїхали у свою Московсько-хозарську імперію.
    Більшість дослідників пише, що всі країни Європи у той час боялися Гітлера і Німеччину. Це є вигакою і фальсифікацією, спрямованими на те, щоб прикрити справжні наміри правлячих класів та урядів найбільших і найпотужніших країн Європи того часу і зняти з них відповідальність за підготовку та розв'язування Другої світової війни, зваливши все на Гітлера. Мистецтво політиків полягає у приховувані своїх справжніх намірів. Але мистецтво дослідників полягає в тому, щоб їх розкрити.
    Характеризуючи А.Гітлера, Ян Кершоу пише:" Він привів Німеччину, Європу і взагалі увесь світ до безпрецендентної руйнівної війни" [4, с.9]; "У Другій світовій війні він, на загальну думку, найбільш винен" [4 ,с.10]. Таких поглядів дотримуються майже всі історики. Вони або лукавлять, або погано знають історію та потужні ідеологічні течії 20 ст., у що важко повірити.
    Світова революція, тобто світова війна за активної участи комуністичних партій капіталістичних країн, планувалася більшовиками як продовження жидо-більшовицької революції 1917 р., коли Гітлер був невідомим капралом, а активна підготовка до неї розпочалася в 20-х — початку 30-х років, коли Гітлер був маловідомим політиком. Для кого це секрет і чому дослідники Другої світової війни обходять цю найважливішу її причину? Чи не тому, що вимріювали і готували її жиди? А ота "загальна думка" зовсім не загальна, це думка західної преси, тобто жидів, які нав'язують її всьому світу, щоб вивезти жидоту з-під відповідальности за розв'язування цієї катастрофи.
    В 1933 р., одразу після приходу фашистів до влади, головною турботою Гітлера було "як можна швидше підготувати країну до світової війни, що насувалася й здавалася невідворотною" [4 с 178]. Хто ж насував цю невідворотну війну? Ніяк не фашиста, бо в той час Німеччина була зруйнована, мала (за Версальським договором) не більше 100 тисяч війська, їй заборонялося мати й виробляти літаки танки, військові кораблі. Головним напрямком у політиці був мирний шлях розвитку... військова слабкість Німеччини та її дипломатична ізоляція не залишали альтернативи подібній стратеги" [4,с.173]. Ми ніколи не чули звинувачень про планування світової війни також у бік Англії чи Франції. Світову війну готували хозари, що керували Московською імперією та контролювали уряд США. Жиди, що жили у Німеччині, за допомогою штурмових загонів компартії, які нараховували кілька сот тисяч чоловік, мали ударити німецькому народу у спину. Боротьбу німецьких фашистів, яких підтримувало 92 відсотка населення, із комуністами треба розглядати як перший превентивний захід по зміцненню опору Німеччини жидівській агресії, яка "насувалася й здавалася невідворотною". Лише в 1936 р. був прийнятий план, який передбачав "необхідність досягти на протязі чотирьох років повної готовности збройних сил та економіки Німеччини" [4,с.183]. Сама назва союзу між Японією та Німеччиною, "Антикомінтернівський пакт", укладеного між ними 1936 р., свідчить, що обидві держави намагалися стримати жидо-більшовицьку агресію. 3 огляду на всі ці обставини звинувачувати Німеччину та Гітлера підготовці та розв'язуванні Другої світової війни просто абсурдно.
    Якщо в 1933 р. світова війна "насувалася і здавалася невідворотною", то що ж говорити про 1939 рік? Жидо-більшовицький уряд повним ходом вів підготовку до інтервенції в Європу, яка мала розпочатися в липні 1941 року.
    Інформацію про майбутню війну П.Судоплатов отримував з перших рук, від кремлівського керівництва, а не з чуток. Ось що він пише: "весною 1938 р. війна здавалась невідворотною" [2, с.32]. "Уже після Пакту Молотова-Рібентропа, в 1939 р., Волльвебер отримав наказ продовжувати підготовку диверсій в невідворотній війні з Гітлером" [2 , с. 33]. Ну і союзнички! "Троцький мав бути зліквідований на протязі року, перш ніж спалахне неминуча війна" (березень 1939р.) [2, с.77].
    Отже, війну готували жиди-більшовики задовго до приходу націонал-соціалістів до влади у Німеччини. Але не лише вони.
    Після приходу Гітлера до влади жиди були обмежені у правах. Це дало можливість німцям за три-чотири роки відродити економіку й вилізти із затяжної економічної кризи. Німці могли вільно працювати на себе, а не на жидів-спекулянтів. Створився небезпечний прецедент, що загрожував пануванню жидів в інших країнах. 3 точки зору світового жида "заразу" треба було задушити в зародку. Він не міг допустити обмеження своїх шахрайських прав, готував Німеччині війну, і ні для кого це не було секретом. Ненависть хозарів до вільної Німеччини була такою нестримною і неприхованою, що навіть світові жидівські організації в 30-х роках багаторазово оголошували їй війну: "5 вересня 1939 р. Хаїм Вейцман, один із сіоністських лідерів, оголосив Німеччині війну від імені усіх жидів світу, заявивши, що жиди будуть боротися на підтримку Великобританії і що Жидівське Агенство готове прийняти негайні заходи по використанню жидівських людських ресурсів, а також інші дії. А до цього, починаючи з 1933 р., різні жидівські організації та агенства шість разів оголошували світу, що вони знаходяться у стані війни з Німеччиною". I, безумовно, хозари штовхали на війну з Німеччиною держави, уряди яких вони контролювали. Все відбувалося у відповідности з настановами "Протоколів": "На кожну дію противника ми повинні мати змогу відповісти війною з сусідами тієї держави, яка посміла б робити нам спротив; коли б однак і ці сусіди наважилися колективно стати супроти нас, тоді ми мусимо зробити опір Світовою війною" (ч.7). (До речі, цими ж настановами хозари послуговуються у наш час, особливо на Близькому Сході. Тому вони становлять величезну загрозу спалаху Третьої світової, тепер уже атомної війни. Священний обов'язок християнських народів — допомогти арабам визволити Палестину й очистити її від кривавих хозарів).
    Та обставина, що війну готували жиди-хозари, і що більшовизм є синонімом жидовізму, не було великим секретом в 30-х роках (але стало секретом після війни). В 1936-1941 pp. наміри жидів-більшовиків та міжнародного фінансового жидівства задушити незалежну націонал-соціалістичну Німеччину співпали.
    У доповіді в Рейхстазі 30 січня 1939 р. Гітлер говорив: "Якщо жидівські міжнародні фінансисти доможуться успіху в нацьковуванні народів у ще одній світовій війні, то наслідком буде не більшовизація планети, тобто перемога жидівства, але знищення жидівської раси у Європі!" [4 , с.218]. На жаль, хозари, як призвідці війни, у якій загинуло 60 млн. людей, не були знищені, а лише порозбігалися.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:36 | Повідомлення # 9
Керівництво Німеччини не могло ігнорувати війну, що на неї «невідворотно наближалася». Успішним міг бути лише активний,
наступальний захист. Вичікування або пасивний захист був рівнозначний
поразці, бо у гонці озброєнь час працював проти Німеччини" : "У нас
немає вибору. Ми маємо діяти", сказав Гітлер своїм генералам у серпні
1939 p. [4.С.213]. Не дивно, що у майбутній війні Німеччина ставила Дві
мети: завоювання територій противника та знищення на них
максизму-жидовізму. Та ось уже 50 років в усіх підручниках з історії
згадується лише перше і скромно опускається друге. Але воно є більш
важливим, бо ідея світової війни-революції, що виношувалася хозарами,
несла в собі страшну загрозу винищення багатьох народів Європи. На
прикладі Руси-України, де за 20 років жиди вимордували 20 млн.
населення, знищили найвизначніші пам'ятки культури та релігії, народи
світу могли бачити, яку загрозу для цивілізації становить жидовізм.
"Перемога марксистської ідеї означав повне знищення противників...
Більшовизація Німеччини буде означати повне знищення всієї
християнсько-західної культури", писав Гітлер [4,с.42].
    Військова потуга Німеччини до кінця 1939 р. була значно меншою, ніж Англії,
Франції чи Московії. Усі ці країни, маючи на меті свої власні інтереси,
про які вони в документах не писали, підтримували Гітлера і сприяли
зростанню могутлости Німеччини. Англія та Франція бачили в ній заслін
проти хозарської Московії та світової революції. Тому вони так легко
здали німцям чеські Судети. Московія за допомогою Німеччини мріяла
розпочати чергову європейську чи світову бійню, щоб у відповідности з
настановами "Протоколів" (які документом не вважаються і "серйозними"
істориками не розглядаються) мати можливість завершити Велику жидівську
революцію. Адже ж почалася вона і досягла успіху на одній шостій частині
земної кулі саме під час і завдяки Першій світовій війні.
    У 1938 p. правляча хозарська кліка руками НКВД знищила 35 тисяч чоловік
командного складу своєї армії, і це свідчить про те, що військової сили
Німеччини вона серйозно не сприймала, а боялася насправді
військових-гоїв та своїх політичних конкурентів. На час приходу
націонал-соціалістів до влади німецька армія "нараховувала всього лише
100 тисяч чоловік і не мала ні авіації, ні танків, а малочисельний по
кількости кораблів флот взагалі не витримував ніякого порівняння з
флотами інших країн" (Д.С'юард, с 198). Навесні 1938 року Німеччина мала
28 дивізій, в той час як лише у чехів їх було 34, до того ж "потужні
машинобудівні заводи "Шкода" в достатку постачали свої війська зброєю"
(Д-С'юард, с.210).
    На час приходу до влади Гітлера хозари вже добре зрозуміли, що захоплення влади ще не гарантує довгострокового
панування, а світова жидівська держава може існувати лише при умові, що
хозарів у ній буде не один-два відсотка, а значно більше. Отже,
необхідно роздмухувати війни між «гоями», щоб вони вбивали один одного
як можна більше. "Ми підштовхнемо християн до воєн, експлуатуючи ЇХ
гордість та їх безглуздість. Вони вбиватимуть одні других і
звільнятимуть місце для наших людей" (3 промови рабина Райхгорнаі 1869
р.).
    За одностайним свідченням націонал-соціалістів, Німеччина почала готуватися до війни з хозарською Московією на початку 1941 р. За
твердженням самих комуністів, ця підготовка почалася на півроку раніше,
влітку 1940 p. [13, с.30-31]. Нехай і так. Але теж саме джерело подає,
що хозари-комуністи приступили до безпосередньої підготовки до війни,
тобто до завоювання Європи і здійснення планів світової в жидівської
революції, з самого початку 1938 р., а планували, отже, ще раніше, коли
ні Німеччина, ні будь-яка інша країна загрози не становила! "На протязі
трьох з половиною передвоєнних років виробничі потужности оборонної
промисловости істотно зросли, що дозволило, наприклад, за цей час
збільшити кількість артилерійських гармат... в Червоній Армії більше
ніжу півтора рази, а кількість бойових літаків подвоїти... На початок
війни виробничі потужности совєцької авіаційної та танкової
промисловости у півтора рази перевищили потужности відповідних галузей
промисловости фашистської Німеччини... за три з половиною передвоєнних
роки Військово-Морський Флот СССР поповнився 265 новими бойовими
кораблями... виробничі потужности промисловости боєприпасів в 1941р.
перевищили у три з лишком рази рівень 1940 р." [13, с.36,37].
    "Серійне виробництво важких танків (типу KB, — Б.Б.) почалося в 1940
р., коли в Німеччині важких танків взагалі не виробляли. Жодна країна у
світі, крім СССР, не мала на той час таких літаків, як наш знаменитий
ИЛ-2, що був прийнятий на озброєння армії в кінці 1939 p." [13, с.39].
"... війська західних прикордонних військових округів мали всього (!)
1475 танків KB та Т-34 (які до самого закінчення війни не мали аналогів у
світі, — Б.Б.), 1540 бойових літаків нової конструкції" [13, с.41].
Кількість подібних цитат можна значно примножити. В той же час
виробництво озброєння Німеччиною "до 1941 р. не досягло рівня часів
Першої світової війни" [4 ,с.247]. "Фактично більшість вироблених у
Німеччині танків залишалися легкими, і до 1944 p. найдієвішою машиною
залишався 16-тонний Хетцер" [4, с.250].
    Безумовно, Гітлер про все це знав, тому напад на Московію 22 червня 1941 р. з боку
націонал-соціалістів був актом відчаю. На лаву підсудних мали сісти
керівники хозарської Московії, але горе переможеним!
    За підготовку та початок Другої світової війни повну відповідальність несуть жиди-хозари.
    Тепер стають зрозумілими масові вбивства ("чистка") та ізоляція у
концтаборах значної частини визначних діячів в 1937-1938 pp. У такий
спосіб жиди-хозари намагалися звільнитися від ненадійних, з їхнього
погляду, "гоїв" та своїх товаріщей і убезпечити тил у планованій ними
світовій війні. Крім того, в'язні-раби концтаборів розробляли і
постачали дешеву сировину для прискореної індустріалізації імперії.
    Навесні 1939 р. Англія та Франція заявляють, що напад Німеччини на
Польщу означав оголошення їм війни. Те саме могли б заявити і хозари
Московії, особливо зважаючи на пакт 1935 р. між нею та Францією.
Безумовно, це б зупинило Гітлера, бо воювати з усім світом на два фронта
Німеччина не могла. Але жидам та комуністам не мир був потрібен.
Навпаки, вони були зацікавлені у тому, щоб ослабити Європу, втягнувши ЇЇ
у велику війну.
    Одразу після заяви Англії та Франції московські хозари розпочали переговори з Німеччиною з метою укладення договору про
дружбу, співпрацю та розподіл Європи і підписали його 23 серпня 1939 р.,
даючи їй гарантію про ненапад та підштовхуючи до війни. 1 вересня
Німеччина нападає на Польщу, через два тижні те ж робить Московія і
скуповує Західну Україну та Західну Білорусь, потім загарбує і
Прибалтійські країни, нападає на Фінляндію. Територіальні придбання
Московії за вересень 1939 р. – березень 1940 р. удвічі перевищують
придбання Німеччини з часу приходу фашистів до влади і по березень
1940р.
    Після нападу Німеччини на Польщу Англія та Франція оголосили їй війну. Але після нападу Московії, союзника Німеччини, на ту
ж Польщу вони, як гаранти незалежности Польщі, війну Московії чомусь не
оголосили. Дивно, чи не так? Насправді нічого дивного немає. На війну
Англію та Францію штовхали жиди з метою удушення вільної Німеччини. Жиди
не могли воювати з державою, де при владі були їхні люди. Щоб приспати
пильність Гітлера і щоб націонал-соціалісти повірили у добрі наміри
хозарської правлячої кліки, вона постачає Німеччині у великій кількости
продукти харчування та промислову сировину, а в 1940 p. передає Гітлеру
три тисячі активних антифашистів, які втекли з Німеччини і становили
значно більшу загрозу для Московії, ніж для Німеччини. Адже ті, хто
боровся з фашизмом, і з ще більшим затяттям могли б боротися з
комунізмом.
    У липні 1941 р. хозари готували Німеччині удар у спину. Націонал-соціалісти про Ці плани, звичайно, знали і зробили
упереджувальний напад відчаю на Московську імперію. Успіхи німців у
перші місяці війни обумовлені як тим, що Московія готувалася до
наступальної війни на території Західної Європи, а не оборонної на
своїй, так у значній мірі й тим, що армія не хотіла воювати за жидівські
інтереси й масово здавалась: на початку війни наступаючому противнику
здалося понад чотири мільйони вояків. Але фашисти, окрилені успіхом, не
допустили оголошення незалежности звільнених колоніальних народів
Московської імперії і програли війну. А можна ж було об'єднатися,
спільними зусиллями зліквідувати жидовізм на значній частині земної кулі
і тим самим виконати волю Божу.
    
        * * *
    
    Два-три роки Русь-Україна перебувала під німецькою окупацією. Не
зважаючи на те, що мільйони Українців воювали проти Німеччини у
жидо-комуністичній Червоній Армії і фашисти мали всі підстави
відноситись до нас, як до жидівських пособників, крайньо жорстоко,
німецько-фашистський окупаційний режим все ж таки був значно м'якший,
ніж хозаро-московський.
    Хоч продукти харчування і реквізувались для потреб армії, у селян залишалася кількість, достатня як для власного
споживання, так і для обміну на речі домашнього вжитку з міщанами, так
що голодомору не було. Мені достовірно відомо від людей старшого
покоління, що німці реквізували у населення головним чином незаконно
придбане та вкрадене.
    Кілька сот тисяч українських юнаків та дівчат були відправлені на роботу до Німеччини, але це — не Сибірські
концтабори, фашисти почали відкривати українські школи, церкви та
культурно-просвітницькі товариства, зокрема, "Просвіту", знищену
жидо-комуністами ще на початку 20-х років. Не зважаючи на воєнну скруту,
у школах дітям видавали скромні сніданки. Безумовно, Гітлер був
гуманнішим, ніж Ленін, Каганович чи Сталін, а німецький народ був значно
цивілізованіший, ніж хозаро-московський. Німці не збиралися виселяти
всіх Українців з України, а у хозарів такі плани були, про що свідчив
наказ Берії та Жукова від 22 червня 1944 p. і про що говорив Микита
Хрущов на партійному з'їзді 1956 р. В кінці та після війни ці плани
почали виконуватись: були вислані Українці Криму та частина Українців
Західної України.
    Націонал-соціалісти зазнали поразки, але була сильно підірвана і жидівська влада у Московії. Частково Гітлер свою
справу зробив і зійшов з історичної сцени. Бог його дав, Бог його і
взяв.
    За чотири роки Другої світової війни загинуло 7 мільйонів Українців. Це та жертва, яку ми заплатили за те, щоб вижити як нація.
Фашисти та Гітлер зупинили світову жидівську революцію, врятували світ
від хозарської кабали, а нас — від повного фізичного винищення. А
скільки мільйонів Українців змушені були полишити свою рідну землю,
Русь-Україну, тікаючи від жидо-московської чуми? Хто їх порахує?
    Загалом за тридцять років жидо-хозарського правління у Московській
імперії безпосередньо з вини жидів-хозарів загинуло або було депортовано
Українців:
    — інтервенція жидів в Русь-Україну і придушення селянських повстань, загинуло — 1 млн.
    — голодомор 1921-1923 pp., загинуло — 2 млн.
    — розстріли учасників визвольної боротьби та виселення за межі Руси-України "розкуркулених", 1920-1931 pp. — 1,5 млн.
    — голодомор 1932-1933 pp., загинуло — 9 млн.
    — терор 30-х років (процес СВУ, "кіровщина", 1937-1938 роки), загинуло або вислано — 2,5 млн.
    — терор в Західній Україні, 1939-1941 pp., замордовано або вислано — 1 млн.
    — розстріляно або вислано до Сибіру із Західної України 1944-1947 pp. (придушення Бандерівського повстання) — 1,5 млн.
    — операція «Вісла», загинуло або вислано — 1 млн.
    — голодомор 1946-1947 pp., загинуло — 1 млн.
    Разом — 20,5 млн.
    Якщо сюди додати загиблих під час спровокованої хозарами Другої
світової війни, то ця цифра зросте ще на 7 мільйонів. Ще близько 10
мільйонів не народилися внаслідок геноцидних втрат населення.
    Не покараний злочин множиться. Душі загиблих закликають до помети! Надгробна промова рабина Райхгорна
    У своєму виданні з 21-го жовтня 1920 р. (ч. 195) La Vieille France
опублікувало надзвичайної вартости документ, в котрому поданий наступний
пасаж:
    "Існує разюча аналогія поміж Протоколами Старшин Сіону і промовою рабина Райхгорна, проголошеною у Празі 1869 року над могилою
Великого Рабина Симеона-бен-Ігуда, і опублікованою Радкліфом, що
заплатив своїм життя за розголошення її; Сонол, що взяв Радкліфа почути
Райхгорна, був забитий пізніше на дуелі. Загальні ідеї, сформульовані
рабином, повністю подані в Протоколах".
    У своєму виданні за 10-те березня 1921 року (ч.214) La Vieille France подає версію цієї
надгробної промови, що була опублікована в La Russe Juive. Ясно, що i
надгробна промова, i Протоколи Старшин Сіону є того самого ґатунку.
Обидві є пророчі; і сили, що створили ці пророцтва, змогли домогтися до
їх осягнення. Ця промова є такою важливою, що ми до кожної її секції
додаємо звіт зі здійснюваного. Не може більше існувати сумнівів, чиєю є
сила, що розладжує світ, створюючи Світовий Неспокій, в той самий час
збираючи усі прибутки з того. Жидівство уярмлює усіх Християн на землі.
ІСНУЄ Світова Жидівська Змова, і нарешті вона стоїть перед нами
цілковито розкритою. Отже, послухаємо рабина Райхгорна.
    1. Кожні сто років, Ми, Мудреці Ізраїлю, за звичаєм зустрічаємось у Синедріоні з метою
    перевірити наш проґрес до опанування світом, котре Єгова обіцяв нам, і нашу перемогу над
    нашим ворогом — Християнством.
    2. Цього року, об'єднані над могилою нашого достойного Симеона-бен-1гуди, ми можемо з
    гордістю сказати, що останнє століття привело нас дуже близько до нашої мети, і що ця мета
    буде дуже скоро осягнена.
    3. Золото було і завжди буде непереможною силою, В досвідчених руках
воно завжди буде найбільш корисним важелем для тих, хто ним володіє,
об'єктом заздрости тих, що його не мають. Золотом ми можемо підкупити
найбільш бунтівничі сумління, можемо встановити ступінь ycix вартостей,
біжучі ціни усіх продуктів, субсидіювати всі Державні Позики, і тим
самим тримати держави під нашим контролем.
    4. Вже всі головні банки, біржі цілого світу, усі кредити всіх урядів є в наших руках.
    5. Другою величезною силою є преса. Повторюючи без перестанку певні
ідеї, преса врешті досягає того, що їх сприймають їх за дійсність. Театр
(в наш час телебачення) робить нам подібні послуги. Усюди преса і театр
слухають наших наказів.
    6. Безконечним прославлянням Демократичної влади ми поділимо Християн на політичні партії, ми знищимо
єдність їх націй, ми посіємо незгоду усюди. Зведені до імпотенції, вони
вклоняться перед Законом Нашого Банку, завжди об'єднаного, і завжди
посвяченого нашій Справі.
    7. Ми присилуємо християн до воєн, експлуатуючи їхню гордість і їхню безглуздість. Вони вбиватимуть одні
других і звільнятимуть місця для наших людей.
    8. Володіння землею завжди давало впливи і силу. Во ім'я Соціальної Справедливости і
Рівности ми поділимо великі маєтки, ми дамо обкрайки селянам, котрі
жадають їх усією своєю силою, і котрі скоро будуть в боргу перед нами
через кошти для ЇХ обробки. Наш капітал зробить нас їх господарями. Ми в
свою чергу станемо великими власниками, і посідання землі надасть нам
силу.
    9. Спробуймо замінити обіг золота паперовими грошима; наші скрині наповняться золотом, і ми зрегулюємо вартість паперу, котрий
зробить нас хазяїном усіх позицій.
    10. Ми маємо поміж собою масу промовців, здібних симулювати ентузіазм і переконувати юрбу. Ми
розішлемо їх поміж людей з проголошенням змін, котрі наобіцяють щастя
людській расі. Золотом і підлещуванням ми підкупимо пролетаріат, що
заходиться винищувати християнський капіталізм. Ми обіцятимем робітникам
такі платні, про які вони ніколи не посміли навіть мріяти, але ми також
піднесемо ціни на щоденні потреби, так що наші прибутки будуть ще
більшими.
    11. Для цього ми підготуємо Революції, котрі Християни самі зроблять і з котрих ми зберемо врожай.
    12. Ми зробимо їхніх священників смішними, а потім огидними під нашими
глузуваннями і нашими атаками, а їхню релігію такою ж смішною і
огидною, як і їхні священики. Тоді ми будемо панами їх душ. Бо наше
побожне прив'язання до нашої власної релігії, до нашого власного
богослуження, докаже вищість нашої релігії і вищість наших душ.
    13. Ми вже поставили своїх людей на всіх важних позиціях. Ми повинні
намагатися постачати гоям адвокатів і лікарів; адвокатів, добре
поінформованих зі всіма впливами; лікарів, що з хвилиною, як вони
опиняться в домах, стають сповідниками і керівниками сумлінь.
    14. Але понад усе змонополізуймо Освіту. Через неї ми поширимо ідеї,
корисні для нас, і спрямуємо дитячі мозки до наших потреб.
    15. Якщо б хтось з наших людей, на нещастя, опинився в руках правосуддя
поміж Християн, ми мусимо спішити йому на допомогу; знаходьте для нього
свідків, скільки потрібно, щоби врятувати його від їх суддів, аж доки ми
самі не станемо суддями.
    16. Монархи Християнського світу, напучнявілі амбіціями і пихою, оточують себе
    розкошами і численними арміями. Ми постачатимемо їм гроші, що їх примхи вимагають, і
    тим триматимемо їх на прив'язі.
    17. Ми не повинні стримувати одруження наших чоловіків з
християнськими дівчатами, бо через них ми проникнемо в найбільш замкнені
кола. Якщо наші дівчата вийдуть заміж за гоїв, вони будуть не менше
корисними, бо діти від жидівської матері є наші. Плекаймо ідеї вільної
любови, щоб ми могли знищити поміж християнськими жінками прив'язаність
до принципів і практики їхніх релігій.
    18. Століттями сини Ізраїля, погорджувані й переслідувані, працювали для відкриття шляху до
влади. Вони досягають мети. Вони контролюють економічне життя проклятих
Християн; їх вплив переважає над політиками і над їхніми діями.
    19. У бажану годину, встановлену наперед, ми викличемо революцію, котра
зруйнуванням усіх класів Християнства напевно уярмить Християнство для
нас. і так сповниться обіцянка Бога, дана нашим людям.
    
    
        ЛІТЕРАТУРА
        
    
1. С.Асиновский, З.Иоффе. Евреи по страницам истории. Минск, 1977
2. П.Судоплатов. Разведка й Кремль, Москва, 1996.
3. Газета "За вільну Україну", Львів, 17 червня 1995 р.
4. Ян Кершоу. Гитлер. Ростов-на-Дону, 1997, переклад з англійської.
5. Протоколи старшин Сіону.
6. Р.Гароди. Дело об Израиле. Москва, 1984 (Roger Garaudy. L'affaire Israel, Paris 1983).
7. Р.Конквест. Жнива скорботи (радянська колективізація і голодомор).
Київ, 1993. (Robert Congvest. The harvest of sorrow. Neu York, 1986).
8. А.Куліш. Геноцид. Голодомор 1932-1933. Причини, жертви, злочинці. Харків, 2001.
9. М.Мар. Альманах "Гомону України", ч.62. Торонто, 1986.
10. Д.Рид. Спор о Сионе (переклад з англійської). Київ, 1997.
11. Генри Пикерс. Застольные разговоры Гитлера. Смоленск, 1993. Переклад з німецької.
12. Д. С'юард. Наполеон й Гитлер. Смоленск, 1996. Переклад з англійської.
13. Великая  Отечественная  война  (ВОВ).  Авторський  колектив  під  керівництвом
П.Бобылева. Москва, 1985.
14. А.Куліш. Книга пам'яти українців. Харків, 2000.
15. Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ-Нью Йорк, 1996.
Бібліотека » Різне » Історія України » Голокости. Факти проти міфів / Харвуд Річард
Сторінка 2 з 2«12
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика