Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 212»
Бібліотека » Різне » Історія України » Голокости. Факти проти міфів / Харвуд Річард
Голокости. Факти проти міфів / Харвуд Річард
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:33 | Повідомлення # 1
Як же вдалося жидам — мізерній меншости — знищити мільйони "гоїв"? До цього вони методично і вперто йшли протягом 1900 років.
    Замаскувавши свої агресивні плани — ідеологію під новочасну релігію європейських народів (християнство), жиди по цьому "місточку" проникли і легалізувалися в середовищі білої раси — в усіх відношеннях найактивнішої частини людства. Таємно сповідуючи мету світового панування, "богообраний народ" поступово, протягом століть, прибрав до рук торгівлю, фінанси, економіку, пресу, політику і на початку XX століття майже повністю представляв або контролював уряди Європи та Америки, отже, й ситуацію у цілому світі. В цих умовах стала можливою "жовтнева революція", в результаті якої жиди захопили абсолютну владу в найбільшій і найбагатшій тоді країни світу — царській Московії. Система ГУЛАГ-СРСР під прикриттям все тієї ж замаскованої ідеології іудо-сіонізму у формі марксизму-ленінізму — це вже було лише практичне вираження "теорії людиновбивчої промисловости". Деформація суспільної свідомости "пролетаріату на основі марксизму-ленінізму була тотальною.
    Отже, визволення від жидівського поневолення потрібно починати з очищення ідеології — насамперед з перегляду світоглядно-філософських та релігійних комплексів на засадах національної духовности.
        Павло ЧЕМЕРИС
    
    
    
        ПЕРЕДМОВА УПОРЯДНИКА
    
    
    У багатьох відношеннях пропонована українському читачеві робота Р.Харвуда, як і Додатки до неї, є вельми цікавими і повчальними.
    Ми часто чуємо, що комуністична ідеологія має бути засуджена на "другому Нюрнбергському процесі". Немає сумніву, що ідеологію та людиноненависницьку практику комунізму треба засудити, а компартію заборонити, але Р.Харвуд фактами доводить, що "Нюрнбергський процес" був всього лише грандіозною фальшивкою, створеним жидами спектаклем, і другої фальшивки нам робити не варто. Суд має бути справжнім, а не сфальсифікованим. Читаючи про цей процес, у голову мимоволі приходять організовані НКВД "суди" 30-х років в жидо-більшовицькій Московській імперії: фальшиві свідки, "визнання" під середньовічними тортурами, повне ігнорування очевидних фактів тощо. Інколи навіть забуваєш, що дія відбувається в середині 40-х років у Німеччині, а не в середині 30-х років у Московії. А втім, якщо подумати, то воно й не дивно: там і там жертвами були "гої", а "свідками", "слідчими", "суддями" та катами — жиди, бо "Нюрнбергський процес" був міжнародним лише за назвою.
    Як випливає з неспростованих фактів, Гітлер та керівники націонал-соціалістичної Німеччини насправді були не жидофобами, а справжніми сіоністами, що намагалися зібрати жидів до купи то в Палестині, то на Мадагаскарі то десь на Сході Європи. Але на противагу удаваним сіоністам, вони хотіли зробити не плацдарм, звідки б жиди робили свої диверсії проти цивілізованих народів, але зібрати туди жидів, щоб вони жили своєю власною працею, а не спекуляціями, шахрайством та пограбуванням інших народів. Жидівські сіоністи вибачити такого зухвальства націонал-соціалістам, звичайно, не могли. Створився небезпечний прецедент, що загрожував пануванню жидів не лише в Німеччині, але й інших країнах. 3 точки зору світового жида "заразу" треба було задушити в зародку. Згідно з настановами написаних понад 100 років тому "Протоколів старшин сіону", на такі дії треба відповісти війною з "кривдником", або навіть світовою війною. Щоб задушити Німеччину, жиди розв'язали Другу світову війну і створили міф про "голокост". Читаючи зібрані у цій книжці матеріали, приходиш до цілком однозначного висновку: голокост, звичайно, був, але не жидів, а українців в 20-х – 30-х роках та німців під час та після Другої світової війни. I робили цей голокост жиди, і тільки жиди.
    Під час війни ЇХ загинуло всього лише 300 тисяч з 6 мільйонів, що жили в Європі до війни, тобто 5 відсотків — суща дрібниця порівняно з втратами інших народів. Українців, наприклад, загинуло 17-20 % від усього населення.
    "Багато публікацій заявляють, що гетто використовувалось для знищення жидів поряд з концтаборами, бо там жидів марнували голодом. Це не відповідає дійсности", м'яко пише Р. Харвуд, тобто, це є жидівською вигадкою, брехнёю. "В гетто існував значний рівень економічної діяльности... Організація служби соціального забезпечення була вже справою жидівської адміністрації гетто. Для того гетто і були створені, щоб жиди там жили серед своїх, у своєму середовищі. Багаті мешкали там у розкоші, в гетто були не лише ресторани, але навіть нічні клуби!" Але аби жиди загнали населення у гетто, то вони неодмінно винищували б його голодом, і вони це зробили з 2 мільйонами українців в 1921-23 pp. та з 9 мільйонами в 1932-33 pp., перетворивши у гетто всю сільську місцевість України і відібравши у селян всі з'їсні запаси. Після війни вони зробили це з 1,5 мільйонами німецьких військовополонених.
    Опираючись на багаточисельні і певною мірою різні факти та свідчення, англієць Р.Харвуд, жид Р. де Менас, українець Б.Богослов приходять до одного висновку: ніяких газових камер для знищення людей у концтаборах не було; насправді масовими винищеннями  людей  займалися  самі  жиди  у  машинах-душогубках  Френкеля  та  в незчисленних сибірських  концтаборах;  жидівський  же  "голокост"  —  це  найбільша фальшивка не лише в історії XX ст., але й взагалі у світовій історії.
    На Нюрнбергському "процесі" керівників націонал-соціалістичної Німеччини звинувачували в тому, про що марять самі жиди і що вони робили б, аби були при владі: "...жиди охоче хоч у думках поринають у мрії про знищення язичників (тобто, усіх нежидів — А.К.) ... Для жидівського національного духу жадоба помети не менше характерна, ніж універсалістичний світогляд...", писав Соломон Лур'є в роботі "Антисемітизм в стародавньому світі" (Петроград, 1922 р.). У здійснені їхніх задумів жидам "завжди протистояли "господарі країни", державні організми з напрацьованою військовою, адміністративною та поліційною системою, в яку вони входили як іноземці..." (там же). Захопивши владу у Московській імперії та у Німеччині після війни й установивши тотальну диктатуру, цих "іноземців" вже не стримували "господарі країни" та державні структури й мрію вони зробили дійсністю. Прихильники про масове винищення жидів, не маючи ні документів, ні фактів, вважають, що "наказ був усним". Виявляється, що ці "усні накази" мають своє походження з так званого "усного Талмуду", тобто, тієї частини юдейського "святого вчення" про масові винищення "гоїв" (всіх нежидів), яка внаслідок свого людиноненависницького й одверто злочинного спрямування не може бути надрукованою й передається від рабинів до "богообраних" в усній формі.
    Ось що писав про це відомий вчений В.Даль в роботі "Записка про ритуальні вбивства": "Талмуд, складений з різних переказів та доповнень в перші століття християнства, дихає такою злістю проти всіх іновірців, а особливо проти християн, що немає злочину, якого б він відносно них не допускав... в друкованих талмудах на жидівській мові зроблені пропуски, позначені інколи прогалинами, дужками або словом: Bгадай, тобто, здогадуйся, дошукуйся смислу. Венеціанське видання Талмуду 1520 р., як кажуть, є повним і має багато, хоч і темних місць, але явно до цього співвідносних; пізніше жиди остерігалися й доповнювали прогалини записками або словесним вивченням".
    
    
    
        ПЕРЕДМОВА АВТОРА
    
    
    Це перший український переклад книги, яка є, очевидно, одним із найдорожчих видань, коли-небудь надрукованих англійською мовою.
    Мільйони слів були сказані та надруковані про цю книгу протягом двох судових процесів у Канаді над Ернстом Цунделем, видавцем цієї книги.
    Жидівське лобі подало на нього до суду за статтею XIII століття (I), щоб примусити його мовчати. Йому довелося вісім років захищати свое право на свободу слова, витративши на це сотні тисяч доларів. Жидівському лобі не довелося витрачати гроші, бо слухняна сіоністам канадська влада двічі перебирала на себе звинувачення і судила Цунделя за гроші платників податків, витрачаючи на "експертів" звинувачення, багатьох з них наймали у США, 150 доларів за годину (!), плюс витрати на авіаквитки, готелі, ресторани тощо. Внаслідок двох судових процесів і наступної апеляції до Верховного Суду та стаття була визнана антиконституційною. I свобода слова, яку жидівське лобі намагалося урізати, є зараз надбанням всіх канадців.
    До того часу, коли ця книга була вперше надрукована в Канаді, вона була вже перекладена на 12 мов і продавалася у 18 країнах. Сіоністи, які не могли заперечити наукову сторону цих досліджень, використовували перевірену тактику політичного тиску та залякування людей, що сприяли цьому.
    Вони навіть не зупинялися перед тактикою терору. Марсель Дюпра, який розповсюджував цю книгу у Франції, був убитий бомбою, що була підкладена у його машину, після чого жидівські організації зробили заяву у пресі, де вони підтримували це вбивство та попереджували інших про наслідки намагань проаналізувати той період історії. Е.Цунделю посилали бомби поштою, була підірвана бомба біля його будинку, потім його дім був підпалений, що принесло значні матеріальні збитки. Будинок швейцарського історика Юргена Граффа був спалений, а також будинок шведського дослідника, який жив у Данії. Книжковий склад американської організації, що об'єднував декілька дослідників цього питання, також був підпалений.
    Французький історик, професор Р.Форіссон, який займався цим питанням, був жорстоко побитий, і лише втручання людей, що знаходились поблизу, врятувало йому життя. У Франції, Німеччині, Австрії, Португалії, Іспанії, Данії, Нідерландах, Швейцарії були прийняті закони, що передбачали покарання будь-якому намаганню заперечувати той факт, що в гітлерівській Німеччині було вбито шість мільйонів жидів.
    Німецький інженер Герман Рудольф, який провів наукові дослідження на тему можливости вбивства людей у приміщенні Освенціма, що видавалася за газову камеру, був засуджений на 18 місяців позбавлення волі! I це не дивлячись на те, що у його доповіді не було жодної заяви політичного характеру!
    Але правда продовжує пробиватися зовні! Дослідження американського експерта з газових камер Фреда Лейхтера про можливість масових вбивств в Освенцімі і Майданеці, з хімічним аналізом, проведений у приміщеннях, які начебто були газовими камерами, вразили найбільш. Його три книжки на цю тему перекладені багатьма мовами і видані у багатьох країнах.
    Після дослідження Лейхтера Державний музей Освенціма звернувся з проханням до Краківського судово-експертного інституту провести дослідження на тему можливости того, що масові вбивства були в Освенцімі. Аналіз цегли та цементу повністю підтверджував результати, отримані Лейхтером. Вальтер Люфтль, австрійський інженер, Президент Австрійської Асоціації Інженерів, також досліджував цю проблему і зробив висновок, що знищення людей в приміщеннях, поданих як газові камери, технічно неможливо. Неможливо було і креміювати таку кількість трупів у печах, які були в концтаборах, для цього потрібно було тисячі крематоріїв.
    Існує велика кількість книжок, які стверджують, що в гітлерівській Німеччині було вбито шість мільйонів жидів. Ми сподіваємось, що ця робота прольє світло на той період історії і збудить інтерес до проблем, які до цього часу уявлялись нашому читачу в односторонньому світлі.
    Всі чули про те, що уряд Гітлера начебто хотів знищити жидів у Європі, і що за час війни внаслідок їх політики загинуло шість мільйонів жидів. Багато істориків працювало над цим питанням і вони знайшли багато протиріч в цій легенді про масові знищення. Шість мільйонів — це вельми значне число, його не так просто заховати в статистичних даних по населенню, які збирались в різних державах в період перепису.
    Не потрібно бути генієм, щоб бачити, що ця історія про шість мільйонів є вельми прибутковою для сіоністів. Німеччина до цього часу сплачувала гроші як компенсацію за начебто вбитих жидів. Радянський режим багато робив у розповсюдженні цієї легенди. Давайте розглянемо цю історію про масові знищення жидів, які начебто проводились німецькими націоналістами.
    Пропаганда про жорстокість ворога у військовий час — це старий трюк, кожний конфлікт двадцятого століття супроводжувався такою пропагандою, так буде, без сумніву і в майбутньому. В Першу світову війну німців звинувачували в поїданні (!) бельгійських дітей, а також, що вони начебто підкидали дітей у повітря і пронизували їх штиками. В додаток до цього англійці заявили, що у німців була ціла фабрика, в якій вони добували глицерин та інші речовини з трупів вбитих. Після війни Секретар іноземних Справ Великобританії вибачився за приниження і визнав, що це було зроблено з метою військової пропаганди. Але після Другої світової війни вибачень не було, більш того, замість того, щоб вгамуватися з роками, пропаганда про жорстокости гітлерівського режиму, особливо поводження з жидами, посилюється. По сьогоднішній день продовжують друкуватись багаточисленні книжки з неправдоподібними мемуарами "свідків" про концтабори та про знищення шести мільйонів жидів. Виникає питання — чому історія про німецькі звірства Другої світової війни так відрізняється від історії про попередні війни? Чому за одні були вибачення, а про інші продовжують глаголити. Чи не від того, що казка про "шість мільйонів" комусь слугує, є просто політичним шантажем?
    Для жидів ця легенда принесла великі прибутки. Багато народів несли тягар втрат і страждань за час війни, а ніхто, окрім жидів, не повернули це до такої ступені собі на користь, їх страждання та мільйонні жертви, начебто перенесені б від рук німецьких націоналістів, збудили співчуття в інших людях: англійський уряд, наприклад, практично не забороняв іміграції жидів у Палестину після війни, політика, яка в решті решт привела до того, що Англія вимушена була покинути Палестину і тим самим відкрила шлях до створення Ізраїлю.
    Доктор Макс Нуссбаум, колишній головний рабин Берліну, говорив 11 квітня 1953 р. — "Позиція жидів була зміцнена фінансове через репарації, які уряд Німеччини сплачував як Ізраїлю (держава, яка не існувала в період війни), так і окремим жидам". До 1995 року було сплачено більше ста мільярдів марок, великі гроші. Сплата в окремі роки становила до сорока відсотків державного бюджету Ізраїлю.
    
        Переслідування націоналістичних спонукань
    
    Щодо політичного шантажу легенда про шість мільйонів жидів, які загинули від рук німців, має вельми серйозні наслідки для європейців. Вона використовується для того, щоб застерігати людей від національних почуттів. Кожний раз, коли люди Європи хочуть вжити заходи за збереження свого національного обличчя, їх зразу ж звинувачують, що вони "неонацисти", а хто як не нацисти здійснили такий страшний злочин — вбивство шістьох мільйонів жидів! В наш час саме існування держав — націй білої раси — знаходиться під великою загрозою в зв'язку зі значною іміграцією із держав Третьего Світу. I поки цей міф підтримується, наші національні спонукання будуть підлягати переслідуванням і гонінням, і Третій Світ в обличчі ООН буде продовжувати отримувати успіхи в подоланні сил, що борються за збереження самої важливої гарантії нашої свободи — держав – націй нашої раси. Це звинувачення про вбивство "шістьох мільйонів" підриває принципи націоналізму і національної свідомости білої раси до такого ступеня, що це загрожує її виживанню. Багато держав Заходу знаходяться сьогодні під великою загрозою, і якщо не буде зупинено іміграцію африканців та азіатів, наша раса просто зникне. Але що відбувається, коли люди хочуть говорити про расову проблему, про її біологічні та політичні наслідки? Нас звинувачують у расизмі! А расизм це, як всі знають, перша ознака нацизму. А вони (як всім звичайно відомо) вбили шість мільйонів жидів. I коли Інок Пауел (в свій час член англійського парламенту) закликав нас звернути увагу на небезпечні наслідки іміграцій з Третьего Світу, один відомий соціаліст порівняв це з образом Дахау і Освенціма, щоб приму сити його мовчати.
    Таким чином, всі спроби викликати дискусію про расові проблеми і проблеми збереження цілісности раси вельми ефективно переплітаються. можна позаздрити вмінню та рішучости жидів зберегти свою расу з доісторичних часів, у них є почуття расової солідарности, і це твердження про "шість мільйонів" ще більше посилило їх. Але, на жаль, ця легенда має зворотній ефект для нас, послабляв у нас рішучість для боротьби за расове самозбереження.
    Відомий американський історик Харрі Елмер Барнз писав — "Спроба зробити серйозне і об'єктивне дослідження питання про знищення жидів від рук німецьких націоналістів, збудили співчуття в інших людях: англійський уряд, наприклад, практично не забороняв іміграції жидів у Палестину після війни, політика, яка в решті решт привела до того, що Англія вимушена була покинути Палестину і тим самим відкрила шлях до створення Ізраїлю.
    Доктор Макс Нуссбаум, колишній головний рабин Берліну, говорив 11 квітня 1953 р. — "Позиція жидів була зміцнена фінансово через репарації, які уряд Німеччини сплачував як Ізраїлю (держава, яка не існувала в період війни), так і окремим жидам". До 1995 року було сплачено більше ста мільярдів марок, великі гроші. Сплата в окремі роки становила до сорока відсотків державного бюджету Ізраїлю.
    Таким чином, всі спроби викликати дискусію про расові проблеми і проблеми збереження цілісности раси вельми ефективно переплітаються. Можна позаздрити вмінню та рішучости жидів зберегти свою расу з доісторичних часів, у них є почуття расової солідарности, і це твердження про "шість мільйонів" ще більше посилило їх. Але, на жаль, ця легенда має зворотній ефект для нас, послабляв у нас рішучість для боротьби за расове самозбереження.
    Відомий американський історик Харрі Елмер Барнз писав — "Спроба зробити серйозне і об'єктивне дослідження питання про знищення жидів у Другу Світову війну це, без сумніву, сама ризикована справа для сьогоднішнього історика або демографа. Роблячи це дослідження, я сподіваюсь зробити свій внесок не тільки в історичну правду, але також допомогти скинути вантаж цієї великої брехні з наших плечей, щоб дати нам можливість боротися з небезпекою, яка нам всім загрожує".
    Річард Харвуд (Richard Harwood)
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:33 | Повідомлення # 2
1. НІМЕЦЬКА ПОЛІТИКА У СТАВЛЕННІ ДО ЖИДІВ НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ
    
    
    Адольф Гітлер вважав жидів нелояльним, пожадливим елементом в нації, що ніс розтління в культуру. Це особливо помітно було після Першої світової війни, коли багато жидів знаходились в положенні значного впливу та влади, особливо в ділянці юриспруденції, фінансів, засобів масової інформації, хоч вони становили лише п'ять відсотків населення. Той факт, що жиди, такі, як Карл Маркс (справжнє ім'я Мозес Мордехай Леві), Роза Люксембург (справжнє ім'я Емма Лазарус), Карл Лібкнехт та інші були, непропорційно своему відсотку в населенні держави, втягнуті в комуністичний рух, допомогло переконати німецьких націоналістів в тому, що жиди намагаються руйнувати національні підвалини держав, в яких вони мешкають, а замість цього побудувати суспільство інтернаціонального типу, де домінує ідеологія, що не ґрунтується на національній філософії та політиці.
    (Людям, які не асимілюються, важко жити в суспільстві з розвиненим національним почуттям, тому "природньо", що вони послабляють, або більиі того, руйнують національне обличчя цього суспільства, його національні інститути, бо життя для них стане ліпше. Комунізм буе першою спробою створити "наднаціональне суспільство", але цей тип суспільства може вистояти тільки на масовому терорі, людей до нього еже не заманити. "Друга серія" — "наднаціональне суспільство", добре знайоме людям на Заході — масова іміграція із держав Третього Світу. Великі міста Заходу еже не пізнати, в багатьох з них /мігранти із Третього Світу складають значну частину. Така доля чекає і людей Східної Європи ma Московії, якщо вони не розберуться у вельми недалекому майбутньому, кому на руку така політика і як вона родиться.)
    В цій книзі ми не аналізуємо наскільки "обґрунтовані" були правові заходи, прийняті проти жидів у гітлерівській Німеччині. Ми просто спробуємо неупереджено дослідити заходи, прийняті в Німеччині, щоб нейтралізувати вплив жидів і, що найбільше важливо, примусити їх до еміграції. До 1939 p. більшість німецьких жидів емігрували, до речі, їм було дозволено виїжджати зі своїми пожитками. Ніколи німецьке націоналістичне керівництво не розглядало політику геноциду жидів.
    
        Жиди називають еміграцію "планомірним винищуванням"
    
    Жиди продовжують наполегливо стверджувати, що політика дискримінації в націоналістичній Німеччині була лише верхівкою айсбергу, сутністю якого було їх фізичне.знищення. Типовим прикладом цього є анти-німецька пропагандна книжка "Der Gelbe Fleck: Die Ausvoltung von 500 000 Juden", надрукована в Парижі в 1936 р. ("Жовта пляма — знищення 500 тис. жидів"). Не зважаючи на відсутність фактів, еміграція в цій книжці подається як фізичне знищення жидів. Концтабори для політичних в'язнів подаються як потенційні інструменти геноциду і особливе зауваження зроблено про сто (100) жидів, які утримувались в Дахау в 1936 р., з яких шістдесят (60) там були до 1933 p.
    Як інший приклад вони вказують на сенсаційну книжку німецького жида, комуніста Ганса Баймлера "Four Weeks in the Hands of Hitler's Hell-Hounds: The nazi Murder Camp of Dachau", ("Чотири тижні в руках гітлерівських катів — нацистський табір смерти Дахау"), опубліковану в Нью-Йорку в 1933 р. Затриманий за свою марксистську діяльність, автор стверджував, що Дахау був табором смерти, хоч з його власного визнання його випустили через місяць. (У свій час у Східній Німеччині (НДР) навіть установили нагороду Ганса Баймлера за служіння в комуністичному русі).
    Той факт, що пропаганда про геноцид, який немов би здійснювався в націоналістичній Німеччині, розповсюджувалась в той час людьми з упередженими думками про расові та політичні проблеми, повинно насторожити незалежно налаштованого спостерігача при дослідженні того періоду історії. Примусова політика жидів до еміграції та існування концтаборів — це не одне і те ж. Табори використовувались для ізоляції політичних суперників та підривних елементів, зокрема, комуністів, серед яких були жиди. На відміну від сталінського режиму з його мільйонними в'язнями, число ув'язнених в Німеччині було невелике. Згідно Райтлінгеру, який багато написав на підтримку легенди про геноцид між 1934-38 pp., це число не перевищувало 20 тис. по всій Німеччині, число жидів серед яких не перевищувало три тисячі, (із книги "The Alibi SS of a Nation" London, 1956, стор.253)).
    
        Політична спроба уряду Гітлера створити жидівську державу
    
    Німецька націоналістична політика по відношенню до жидівської еміграції в деякій мірі була сформована у відповідности із тодішнім сіонізмом. Основоположник сучасного сіонізму Теодор Херцль в своїй роботі "Жидівська держава" писав про її заснування на острові Мадагаскар, і цю можливість уряд Гітлера серйозно вивчав. Це було важливим пунктом у виборчій програмі Націонал-Соціалістичної Робітничої Партії, яка була надрукована у вигляді передвиборчої платформи. В ній стверджувалось, що створення жидівської держави в Палестині небажано, бо це приведе до постійних війн на Близькому Сході. (Що ми й бачимо ось уже більше 50-ти років — А.К.). Німці не були першими, хто пропонував жидівську еміграцію на Мадагаскар, польський уряд розглядав цей план стосовно свого жидівського населення, і в 1937 р. вони відправили туди експедицію під керівництвом Михаила Лепецького, в яку були введені і жидівські представники.
    Перші конкретні пропозиції про Мадагаскар німці зробили в проекті Шахта (Hjalmar Schacht, президент Рейсхбанка) в 1938 р. За порадою Герінга, Гітлер погодився надіслати Шахта в Лондон для переговорів з жидівськими представниками Раблі із Нью-Йорку і Берстедом (з книжки Райтлінгера "The Final Solution", ("Кінцеве рішення"), London, 1953, стор.201). Згідно цьому плану гроші та нерухомість німецьких жидів були б використані як задаток для міжнародного займу для фінансування жидівської еміграції в Палестину.
    Шахт доповів Гітлеру про ці переговори 2 січня 1939 р. Цей план був прийнятий на конференції 12 листопада 1938 р., зібраної Герінгом, де він заявив, що Гітлер розглядає план еміграції жидів на Мадагаскар. Але цей план не вдалося перетворити в життя, бо Англія не погодилась з фінансовими умовами (The Final Solution, стор. 21). Трохи пізніше, в грудні того ж року, М.Жорж Боннет, міністр іноземних справ Франції, сказав Ріббентропу, що французький уряд планує евакуювати 10 тис. жидів на Мадагаскар.
    Ще до того, як Шахт запропонував організувати еміграцію жидів у Палестину, що є в основному продовженням переговорів, початих в 1935 р., були зроблені багаторазові спроби сприяти еміграції жидів у інші європейські держави. Евіанська (Evian) конференція в липні 1938 р. стала наслідком цих зусиль. Все ж таки на 1939 p. німецька сторона все ще надавала перевагу еміграції на Мадагаскар. I хоч Гельмут Вольтат обговорював від німецького міністерства іноземних справ плани обмеженої жидівської еміграції в Родезію, а також в Англійську Гвіану, і ці переговори продовжувались до квітня 1939 р., Мадагаскарський план обговорювався вельми серйозно в той самий час, і 24 січня Герінг написав міністру внутрішніх справ Фріску, пропонуючи створити центральне еміграційне управління для жидів, і наказав Гейдріху із служби безпеки, заступнику Гіммлера, вирішити жидівську проблему шляхом еміграції та евакуації.
    До 1939 p. зусилля німецького уряду привели до того, що із загальної кількости 600 тис., 400 тис. німецьких жидів емігрували, і додатково до того 400 тис. із Австрії і Чехословаччини, що становило майже повне жидівське населення тих держав. Це було зроблено через Управління Європейської Еміграції в Берліні, Відні і Празі, створеного Ейхманом , головою жидівського Відділу Розслідувань в гестапо. Німці настільки швидко хотіли завершити цю еміграцію, що Ейхман навіть організував в Австрії центр з підготовки емігрантів в Палестину, де молоді жиди вивчали методи сільського господарювання, щоб підготувати себе до нового життя у Палестині (Манвелл, Франкль, "СС і Гестапо", Manvell andFrankt, "SS and Gestapo", стор.60).
    Звинувачення в тому, що Гітлер виношував плани знищення жидів, незбагненні, враховуючи той факт, що він дозволив більш ніж 800 тис. з них покинути територію, яка знаходилась під контролем німців, їм навіть було дозволено вивезти свое майно.
    Еміграція жидів із Європи продовжувала розглядатися і після початку війни, особливо Мадагаскарський план. Ейхман його обговорював в 1940 р. з Французьким колоніальним управлінням.
    
    
        2. НІМЕЦЬКА ПОЛІТИКА СТОСОВНО ЖИДІВ ПІСЛЯ ПОЧАТКУ ВІЙНИ
    
    
    3 початком війни ситуація стосовно жидів різко змінилась. Не всім відомий той факт, що світове жидівство оголосило себе учасником Другої світової війни проти Німеччини. Внаслідок цього німецький уряд мав достатньо підстав, згідно міжнародним законам, розглядати їх як ворогів та ізолювати як ворожий елемент.
    5 вересня 1939 р. Хайм Вайцман, один із сіоністських лідерів, оголосив Німеччині війну від імені жидів всього світу, заявляючи, що жиди будуть боротися на підтримку Великобританії і що Жидівське Агенство готове вжити термінові заходи для використанням жидівських людських ресурсів, а також інших дій. А до цього, починаючи з 1933 p., різні жидівські організації і агенства шість разів (!) оголошували світу, що вони знаходяться в стані війни з Німеччиною.
    Таким чином, всі жиди були де факто оголошені агентами, готовими брати участь у військових діях проти Німеччини. Одразу після цього стала проводитесь політика інтернування жидів в концтабори.
    Варто відзначити, що США і Канада інтернували всіх японців на своїй території ще до того, як німці застосували ті ж заходи безпеки стосовно жидів. Японці були інтерновані, незважаючи на те, що вони не дали ніяких підстав підозрювати себе у ворожих спонуканнях. Англійці за часів Бурської війни інтернували всіх жінок і дітей бурів, щоб змусити чоловіче населення здатись. Понад двадцять тисяч загинуло внаслідок цієї акції, проте ніхто не звинуватив їх в навмисному знищенні бурів як нації.
    Інтернуючи жидів на окупованих територіях Європи, німці намагались упередите безпорядки і ворожі дії. 11 жовтня 1942 р., наприклад, Гіммлер повідомив Мусоліні, що німецька політика стосовно жидів змінилась з причини військової безпеки. Він додав, що тисячі жидів на окупованих територіях ведуть партизанську війну, саботаж та шпигунство. Згідно офіційній довідці, даній Реймонду Артуру Девісу, кореспонденту, який знаходився в Радянському Союзі на протязі всієї війни, біля 35 тис. європейських жидів вели партизанську війну у військах Тіто в Югославії. Внаслідок цього жидів інтернували в гетто та в таборах, в Німеччині та Польщі, більшість з них стала відправлятись в Польщу після березня 1942 р. В'язнів гетто та концтаборів використовували в якости робочої сили у виробництві військової продукції. Ця проблема особливо гостро стояла для Гітлера в кінці 1941 р., після провалу блітц-кригу, коли керівництво Німеччини було змушене мобілізувати всі ресурси на війну. Таким чином, питання про примусову працю в'язнів, а також "ост-арбайтер", є фундаментальним в спростуванні тверджень про те, що націоналістична Німеччина начебто виношувала плани про масові знищення жидів. Це суперечить елементарній логіці, бо це б означало безглузду трату людських ресурсів, які були критично необхідні для ведення виснажливої війни. Зберігся стенографічний протокол розмови між Гітлером і угорським регентом Хорті, який відбувся 17 квітня 1943 p.. Він прохав Гітлера звільнити сто тисяч«жидів, щоб залучити їх до розробки проекту нового винищувача. В той час бомбардування Німеччини значно посилилось (Reitinger, "Die Endlosung" Berlin, 1956 стор.478). Ця розмова відбулася в той час, коли немов би винищення жидів уже здійснювалося повним ходом. Концтабори в той час перетворились у потужні промислові комплекси, які постачали військову продукцію німецькій армії — фабрика штучної гуми Буна в таборі Берген-Бельзен, І.Г.Фарбен в Освенцімі, електрична фірма Сіменс в Равенсбрюке. В багатьох таборах роботу оплачували спещальними грошима, за які можна було купити додаткову їжу. Німці хотіли отримати максимальний економічний вихід зі своєї системи концтаборів, що знаходиться в повному протиріччі з існуючими планами про немов би масові винищення людей, які були там. Спеціальне управління СС, яке очолював Освальд Пол — Управління Економіки та адміністрації, працювало, щоб перетворити табори у великі індустріальні комплекси.
    Вельми помітний факт, що навіть за часів війни німці продовжували політику жидівської еміграції. Меморандум Лютера, міністерського секретаря Міністерства іноземних справ, в серпні 1942 p., вказує, що він вів ці переговори з липня по грудень 1940 р. з урядом Франції. Циркуляр від 15 серпня 1940 р. вказує, що подробиці німецького плану були розроблені Ейхманом, бо він підписаний його асистентом Даннекером. Розробити докладніший план про переселення на Мадагаскар було доручено Ейхману, Даннекер зібрав для цього дані у французькому колоніальному управлінні. (Reitlinger, "The Final Solution", стор.77). Згідно програмі, запропонованій 15 серпня, Інтер-Європейський Банк забезпечив би фінансування еміграції чотирьох мільйонів жидів. Меморандум Лютера від 1942 р. вказує, що Гейдріх отримав схвалення Гіммлера цього плану перед кінцем серпня і що він також надіслав цей план Герінгу. Перекладач Гітлера Шмідт пише у своїх мемуарах, що Гітлер сказав Муссоліні ще в середині червня — "На Мадагаскарі незабаром буде жидівська держава" (Schmidt, "Hitler's Interpreter", ("Перекладач Гітлера", London, 1951, стор. 178).
    Незважаючи на те, що французи зупинили переговори про Мадагаскар в грудні 1940 р., Поляков, директор Центру жидівської документації в Парижі, визнає, що німці тим часом продовжували працювати над цим планом і Ейхман був ним зайнятий практично весь 1941 р. Проте цей план був визнаний нездійсненним внаслідок війни з Радянським Союзом, і 10 лютого 1942 р. МІСу Німеччини повідомили, що план відкладається. Це рішення, надіслане туди асистентом Лютера Радемахером, чітко демонструє, що "кінцеве рішення" визначало тільки еміграцію жидів, а їх транспортування у східні гетто і концтабори, такі як Освенцім, представляло всього лише запасний план їх переселення із Німеччини. В директиві написано — "Війна з Радянським ' Союзом створила можливість використовувати інші території для кінцевого : рішення (жидівського питання). В зв'язку з цим фюрер вирішив евакуювати : жидів не на Мадагаскар, а на схід. Мадагаскар більше не буде розглядатись в ; зв'язку з кінцевим рішенням". (Reitlinger, стор.79). Подробиці цієї евакуації ' вирішувались за місяць до цього на конференції в Ваннзеє (Wannsee, місце на озері біля Берліну).
    Райтлінгер і Поляков зробили цілком необґрунтований висновок, що у зв'язку з відкладенням Мадагаскарського плану німці обов'язково повинні були займатися винищенням жидів. 7 березня 1942 р., менше ніж через місяць після того меморандуму в МІС, Геббельс написав меморандум на користь Мадагаскарського плану як "кінцевого рішення жидівського питання", (Manvell, Frankl, "Dr.Goebbels", London, 1960, стор. 165). A тим часом він схвалив план про концентрацію жидів на Сході. Пізніша кореспонденція Геббельса також говорить про депортацію на Схід (в Польщу) і підкреслює необхідність примусових робіт. Після того, як була введена політика депортації на Схід, використання жидів у якости робочої сили стало основною частиною цієї і операції. Це цілком очевидно, що термін "кінцеве рішення" застосовувався як Ц до Мадагаскару, так і до східних територій, тобто визначав тільки депортащю. Навіть ще в травні 1944 р. Німеччина погодилась дозволити еміграцію мільйонів жидів. Про це розповідає Олександр Вайсберг, відомий жидівський вчений, висланий із СРСР під час сталінських чисток. Він провів війну в Кракові і навіть не був інтернований. В своїй книзі "Die Geschichte von Joel Brand", Koln, 1956, "Історія Джоела Бранда") Вайсберг пише, що, за особистим розпорядженням Гіммлера, Ейхман послав угорського жидівського лідера Бранда, який знаходився в Будапешті, в Стамбул з пропозицією союзникам організувати виїзд мільйона жидів з території під німецьким контролем. Вельми вражаючий факт, бо якщо вірити тим, хто поширював легенди про масові винищення, на той час чи залишався мільйон жидів у Європі.
    Німці, звичайно, розуміли, що транспортування такої кількости людей вельми ускладнить ведення війни для них, але готові були піти на це в обмін на 10 тисяч вантажівок, які б використовувалися виключно на москвинському фронті. Цей план закінчився нічим, англійці вирішили, що Бранд німецький агент і посадили його в тюрму в Каїрі, а преса назвала цей план нацистським трюком. Черчилль назвав поводження німців з угорськими жидами самим жахливим злочином, коли б то здійсненим за всю історію світу. Але чи можна уявити, що німці винищували жидів, якщо вони пропонували такі плани? Війна у них забирала практично всі ресурси, чи могло щось залишитись там на винищення жидів?
    
    
        3. НАСЕЛЕННЯ ТА ЕМІГРАЦІЯ
    
    
    Статистичні дані про жидівське населення не відомі у достатніх подробицях по всім державам, а також не відомо, скільки жидів було депортовано і інтерновано між 1939-45 pp. Проте за тими існуючими статистичними даними, які відносяться до еміграції, можна сказати, що число жидів, які загинули у війну, складає вельми невелику частину від тих "шести мільйонів".
    Згідно Chambers Encyclopaedic (Енциклопедія Чеймберс), число жидів, що мешкали в довоєнній Європі, складало шість з половиною мільйонів. Тобто, якщо вірити легенді про "масові винищення", то в післявоєнній Європі тоді практично не повинно було залишитися жидів.
    Але Baseler Nachrichten (Базелер Нахріхтен), нейтральна швейцарська газета, використовуючи жидівські статистичні дані, встановила, що між 1933 і 1945 pp. півтора мільйони жидів емігрувало в США, Англію, Швецію, Іспанію, Португалію, Австралію, Палестину і навіть Китай та Індію. Це стверджує жидівський журналіст Бруно Блау, який подає те ж саме число в Нью-Йоркській жидівській газеті Ауфбау (Aufbau) від 13 серпня 1948 р. 3 цих емігрантів приблизно 400 тисяч приїхало із Німеччини перед вереснем 1939 p., коли почалася війна. Це також стверджується в публікації Всесвітнього жидівського конгресу "Єднання в Діаспорі" ("Uniby in Dispersion", стор.377), в якій говориться — "Більшости німецьких жидів вдалося виїхати із Німеччини до початку війни". В додаток до німецьких жидів, 220 тис, із загального числа 280 тис. австрійських жидів, емігрувало до вересня 1939 р., а починаючи з березня 1939 р. Інститут жидівської еміграції в Празі допоміг 260 тис. жидам емігрувати із Чехословаччини. Після вересня 1939 р. в Німеччині, Австрії та Чехословаччині залишилося тільки 360 тис. жидів. Біля півмільйона емігрувало із Польщі до початку війни. Ці цифри визначають, що число жидівських емігрантів з інших європейських держав (Франція, Голандія, Італія, держави Східної Європи) було приблизно 120 тис. Таким чином, масовий виїзд жидів до та протягом війни зменшив число жидів у Європі до п'яти мільйонів. До цих емігрантів ми також повинні додати тих жидів, які втекли в Радянський Союз після нападу Німеччини на Польщу, а також тих, хто був пізніше евакуйований з територій, куди просувались німецькі війська. Більшість із евакуйованих були польські жиди, але окрім них, згідно Райтлінгеру, біля 300 тис. жидів із інших європейських держав перебралися на радянську територію між 1939 і 1941 pp. Таким чином, загальне число жидівських переселенців у Радянському Союзі було біля півтора мільйони. Ф.Фостер, чия стаття про жидів у Радянському Союзі була надрукована у журналі Colliers (Колліерз) від 9 червня 1945 р., пише, що 2,2 мільйони перебралися туди з 1939 р., рятуючися від нацистів, але число півтора мільйони, мабуть, ближче до реальної.
    Таким чином, жидівська міграція у Радянський Союз зменшує число жидів на теренах, окупованих Німеччиною, до приблизно трьох з половиною мільйонів. 3 них варто вирахувати тих, хто мешкав у нейтральних державах, яким вдалося уникнути наслідків війни. Згідно World Almanac (Світовий Альманах) за 1942 рік стор. 594, число жидів, які мешкали в Англії, Португалії, Іспанії, Швеції, Ірландії, Туреччині та Пбралтарі складало 413 тисяч. (Англія хоч і не була нейтральною, але її територія не була окупованою).
    
        Три мільйони жидів у Європі
    
    Таким чином, згідно статистичним даним по начеленню та еміграції, число жидів на теренах, окупованих Німеччиною, було приблизно три мільйони. Приблизно таке ж число ми отримаємо, якщо розглянемо статистичні дані по жидівському населенню, що знаходилось на окупованих територіях. Більша половина жидів, що переселилися до Радянського Союзу після 1939 p., були із Польщі. Можна частенько чути твердження, що війна з Польшею додала три мільйони жидів під німецький контроль і що майже всі польські жиди були винищені. Але факти кажуть інше — перепис жидів, проведений у Польщі 1931 p., дає число 2.732.600 (Reitlinger, "Die Endlosung" ("Кінцеве рішення"), стор.36).
    Автор вказує, що можливо, 1,170 мільйонів з них було в радянській зоні окупації до осені 1939 p., з яких приблизно мільйон були евакуйовані на Урал, Середню Азію і Південний Сибір після німецького вторгнення в червні 1941 р. (там же, стор.50). Як ми вже вказували, приблизно півмільйона жидів емігрувало із Польщі до війни.
    Журналіст Реймонд Артур Девіс писав, що приблизно чверть мільйона втекла з Польщі за час від початку війни з Німеччиною до вторгнення Німеччини в СРСР і їх можна було зустріти практично в будь якій частині Радянського Союзу ("Odyssey Through Helt", ("Одісея через пекло") New York, 1946). Віднімаючи все це із 2.732.600 і додаючи нормальний приріст населення, який, природньо, мав місце з 1931 по 1939 pp., ми переконуємось, що не більше 1,1 мільйона польських жидів могли бути під німецьким контролем на кінець 1939 p. Дослідження статистики за населенням було проведено Інститутом Історії в Мюнхені й опубліковано в доповіді Gutachten des Instiluts Fur Zeitgeschichte, (Дослідження інституту історії), Munchen,1956. До цього числа ми можемо додати 300 тисяч жидів, які залишились у Німеччині, Австрії, Чехословаччині, після значної еміграції, що мало місце в довоєнний період. Із 320 тис. французьких жидів 120 тис. були депортовані, згідно заяві прокурора на Нюрнбергському процесі, хоч, згідно Райтлінгеру, було депортовано 50 тис. (Згідно залізнодорожним документам число депортованих складало 75.721 (з книги Michael A.Hoffman, "The Great Holocaust Trial", Wiswell Puffin House, Third Edition, 1995)).
    Таким чином, загальне число жидів під німецьким контролем було менше двох мільйонів. Депортація із Скандинавських держав була вельми незначною і її зовсім не було з Болгарії. Після включення жидівського населення Голландії (140 тис), Бельгії (40 тис), Італії (50 тис), Югославії (55 тис), Угорщини (380 тис) і Румунії (725 тис), загальне число лише трішки перевищує три мільйони.
    Невелика розбіжність в цифрах із цих двох підрахунків пояснюється тим, що другий документ використовує статистику за населенням, зібраним до війни, і він не вказує еміграцію, яка складала приблизно 120 тис. з тих держав, які опісля були окуповані Німеччиною. Таким чином два методи підрахунку дають приблизно однакові результати — три мільйона жидів на теренах під німецькою окупацією.
    
        Евакуйовані радянські жиди
    
    Точні дані про жидів на території Радянського Союзу невідомі, тому часто вельми перебільшуються. Жидівський статист Яків Лещинський стверджує, що в 1939 р. на теренах СРСР, опісля окупованих Німеччиною, було 2,1 мільйони жидів. В додаток до цього біля 200 тис. мешкали в Естонії, Латвії, Литві. Луїс Левін, президент Американської жидівської Ради для допомоги Московії, заявив 30 жовтня 1946 р. в Чікаго, після своєї поїздки до Радянського Союзу — "3 початку війни жиди були одні із перших, кого евакуйовували із західних регіонів, що знаходились під загрозою окупації. Два мільйони жидів були таким чином врятовані".
    Це число підтверджується жидівським журналістом Давидом Бергельсоном, який написав у Московській газеті Ainikert 5 грудня 1942 р., що виходила на іддиш — "Завдяки евакуації, більшість (вісімдесят відсотків) жидів України, Білорусії, Литви, Латвії були врятовані. Райтлінгер погоджується з жидівським авторитетом Джозефом Шехтманом, який говорить, що велике число жидів було евакуйовано, хоч між 650 і 850 тис. не змогли виїхати, (Reitlinger, The Final Solution", стор.499). Щодо жидів, які залишилися на окупованій території СРСР, число загиблих можна оцінити тільки вельми приблизно. За оцінками німецької армії, в партизанських боях загинуло приблизно сто тисяч радянських людей, включаючи тих, хто був розстріляний внаслідок репресій, які проводились групами СД німецької армії, а також комісарів, взятих в полон.
    
        Згідно нейтральної Швейцарії, число шість мільйонів нереальне
    
    Як бачимо, німці не могли вбити шість мільйонів жидів, бо вони стільки просто не мали під своїм контролем. Виключаючи Радянський Союз, число жидів в окупованій Європі ледве перевищувало три мільйони, не всі із яких були інтерновані. Щоб наблизитись навіть до половини із тих "шести мільйонів", потрібно було вбити кожного жида, який мешкав у Європі. А це відомий факт, що після війни у Європі знаходилась велика кількість жидів. Філіп Фрідман у книжці "Their Brother's Keepers", ("Наглядачі своїх братів"), New Vork, 1957, стор.,13 стверджує — "У всякому разі мільйон жидів пережили м'ясорубку нацистського пекла", а Жидівський Сумісний Комітет Розподілу (Jewish Joini Distribution Committee) дає офіційну цифру 1.559.600. Таким чином, якщо це число приймемо, то кількість жидів, які загинули, не перевищує півтора мільйони. До такого ж висновку дійшов швейцарський жур'Иал Baseler Nachnchten. В статті "Wie hoch ist die Zahl derjudlischen Opfer?" (Наскільки високе число жидівських жертв?) від 13 червня 1946 p. повідомляє, що використовуючи статистичні дані за населенням, які ми вже привели, максимум півтора мільйони жидів можна розглядати як загиблих. Ми, проте, покажемо, що навіть менше число більш правдоподібне. Baseler Nachnchten, наприклад, взяв цифру 1.559,660 жидів у післявоєнній Європі, але потім виявилось, що число заяв на компенсацію від тих жидів, які "вижили", перевищило "офіційне число живих жидів більше ніж вдвоє (!), але цю інформацію автори статті тоді ще, звичайно е мат.
    
        Неможливий приріст населення
    
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:34 | Повідомлення # 3
Статистичні дані за жидівським населенням післявоєнного періоду також суперечить цій легенді про шість мільйонів. Згідно світовому Альманаху
за 1938 рік, число жидів у світі складало 16.588 тис, Нью-Йорк Таймс від
22 лютого 1948 p. подає цифру між 15,6 млн. і 18,7 млн. 3 цього видно,
що число жидів, які загинули у війну, вимірюється тисячами, а не сотнями
тисяч, тим паче не мільйонами. Шістнадцять з половиною мільйонів в 1938
р. мінус начебто вбитих шість мільйонів дає десять з половиною
мільйонів, тобто виявляється, що жидівське населення виросло на п'ять
мільйонів, якщо брати нижнє число 16 у Нью-Йорк Таймсі, і більше ніжна
вісім мільйонів, якщо брати число 18,7 млн. Потрібно розуміти, що такий
приріст населення має місце всього за десять років, більше половини
якого припадає на роки поневірянь військового часу. Це просто
несерйозно. ' Більша частина із цих "шести мільйонів" були емігранти та
переселенці — в Радянський Союз, США, Англію, в Європейські держави,
яких не торкнулася війна. Еміграція в Палестину була також вельми
значною, особливо в кінці війни. Після 1945 р. переповнені кораблі
привозили жидів у Палестину, що створювало значні незручности
англійському уряду, під чиєю адміністрацією тоді знаходилась Палестина.
Число прибуваючих було настільки велике, що урядова публікація від 5
листопада 1946 р. (номер 190) описала цей притік населення як другий
вихід.
    Але більшість жидівських емігрантів прибувало до США, причому їхнє число перевищувало еміграційні квоти. 16 серпня 1963р.
Бен-Гуріон, прем'єр-міністр Ізраїлю, сказав, що жидівське населення США
складає 5,6 млн., а можливо і всі дев'ять (Deutsche Wochenzeitung, 23
листопада 1963 p.).
    Альберт Мейсел, в статті "Наші нові американці", надрукованій у журналі "Readers Digest" від січня 1957 р.
говорить — "Скоро після війни, за президенським декретом, дев'ятьдесят
відсотків всіх віз, що видавалися за квотами для Центральної і Східної
Європи, призначались "переміщеним особам"". Ми приводимо копію
оголошення, надрукованого в щотижневику американських жидів "Ауфбау"
(Aufbau") 16 червня 1972 р., їх там друкується багато. Маленька
ілюстрація того, що жидівські імігранти в США часто змінюють с"вої
імена. В цьому оголошенні народжений Konigsberger із Франкфурте
перетворився у Arthur Kingsley. Можливо ці люди були "пораховані" як
частина тих славетних "шість мільйонів".
    
    
        4. "ШІСТЬ МІЛЬЙОНІВ" — ДОКУМЕНТАЛЬНІ ДАНІ
    
    
    Із того, що ми вже дізнались, здається очевидним, що цифра шість
мільйонів вбитих жидів — це всього лише туманний "компроміс" між
декількома необґрунтованими оцінками, не існує ніяких документальних
даних, які підтверджують їх правдоподібність. Проте деякі письменники
подають це в такій формі, що ця легенда може видаватися за правду. Лорд
Рассел із Ліверпуля, наприклад, у своїй книзі "The scourge of Swastika",
(London, 1954) стверджує, що не "менше ніж п'ять мільйонів жидів
померли в німецьких концтаборах" Він напевно задовольнив себе тим, що
його "аналіз" знаходиться між тими, хто говорить шість мільйонів і тими,
хто передбачає — чотири. Але, він визнає, що "точне число ніколи не
буде відоме". Але якщо це так, то на основі чого він стверджує, що
загинуло "не менше ніж п'ять мільйонів?". Сумісний Комітет Розподілу
надає перевагу цифрі 5.012.000, а ось жидівський "експерт" Райтлінгер
пропонує цифру — 4.192.600 "пропавших жидів", з яких, за його оцінками,
третина померла від природних причин. Але це знижує цифру вбитих до
2.796.000. Проте М.Перлцвеиг, делегат від Нью-Йорку на всесвітньому
жидівському з'їзді, заявив на прес-конференції у Женеві в 1948 р. —
"Ціна падіння націонал-соціалізму і фашизму — це факт, що сім мільйонів
жидів втратили життя внаслідок жорстокого антисемітизму".
    Інколи число піднімається і до восьми мільйонів, і навіть дев'яти. Як ми вже
вказували, ні од не з цих чисел навіть і близько не підходить до
реальности.
    
        Фантастичні перебільшення
    
    Перші твердження про масові винищення жидів нацистами були зроблені
сталінським агентом Леоном Фейхтвангером в 1936 р. Рабін Вайз і світовий
жидівський конгрес підхопили цю фальшивку і додали до неї ще більше
жидів, а в 1942 р. союзники зробили декларацію на цю тему. Але вони самі
не вірили своїй власній пропаганді. Вони, наприклад, інтенсивно
бомбардували фабрику по виробництву синтетичного палива в Освенцімі, але
не чіпали ту секцію табору де, як вони стверджували, знаходились газові
камери. (Цікавий факт — ні Черчіль, ні Ейзенхауер не пишуть про газові
камери у своїх спогадах. Це е прямим доказом того, що ніяких газових
камер не було, отже, й бомбардувати не було чого).
    Фантазія рабіна Вайза не зупинилася на газових камерах, він потім почав
стверджувати, що німці варили мило із трупів жидівських в'язнів, цю ідею
також підхопили радянські звинувачувачі в Нюрнберзі, але сьогодні жоден
серйозний історик не сприймає це всерйоз. Ехуда Бауер, професор
Жидівського університету стверджує — "Технічні можливости для
перетворення людського жиру в мило не були відомі в той час. В'язні
таборів могли вірити в будь-яку історію жахів і нацистів це цілком
влаштовувало. Нацисти робили достатньо жахливих справ під час війни, нам
ні до чого вірити в казки".
    В 1943 р. жид Рафаель Лемкін, в книзі "Axis Rule in Occupied Europe" ("Правління нацистів у Європі"),
надрукованій у Нью-Йорку, стверджував, що нацисти знищили мільйони
жидів, навіть шість мільйонів. Ця заява, зроблена у 1943 р., вельми
примітна, бо масове винищення начебто почалося тільки влітку 1942 р. При
таких "темпах" все жидівське населення світу було б знищено до 1945 р.
    До речі цей самий Лемкін пізніше склав конвенцію ООН про геноцид,
згідно якій "расизм" передписувалось зробити протизаконним.
    Після війни пропаганди твердження досягли навіть більш фантастичних вершин.
Курт Герштейн, який стверджував, що він антифашист, який зумів
проникнути в СС, запевняв французького офіцера Реймонда Карт'єра, що не
менше сорока мільйонів (?) в'язнів концтаборів було вбито в газових
камерах. В його першому меморандумі від 26 квітня 1945 р. він знизив
число до двадцяти мільйонів, але навіть ця "знижена" оцінка була вельми
неймовірною для французів і в його другому меморандум який він підписав в
Роттвайлі (Rottweil) 4 травня 1945 р., він знизив число до шести
мільйонів, яку надалі використовували на Нюрнбергському процесі.
    До речі цей Гер штейн був засуджений в 1946 р. за пересилку
порнографічних матеріалів поштою, маленька дрібниця для ілюстрації його
характеру.
    Після того, як він написав свої меморандуми, було оголошено, що він повісився у камері тюрми Шерше Міді в Парижі.
    У своїх спогадах Герштейн стверджував, що на протязі війни він
передавав інформацію про масові вбивства жидів Шведському уряду через
німецького барона, але з якихось незрозумілих причин його донесення були
покладені під сукно. Він також стверджував, що в серпні 1942 р. він
повідомив послу Папи Римського в Берліні про програму винищення жидів,
але йому запропонували залишити будинок установи.
    Меморандуми Герштейна мають фантастичні заяви, він пише, наприклад, про те, як він
спостерігав масові катування (двадцять тисяч в один день у таборі
Бельзен), він також описує візит Гітлера в концтабір в Польщі в червні
1942 р., хоч добре відомо, що Гітлер не відвідував цей табір.
    Фантастичні перебільшення Герштейна зробили більше для дискредитації
легенди про масові винищення, ніж якісь інші заяви. Берлінський
євангелістський єпископ Вільгельм Дібеліус відізвався про ці меморандуми
як "не варті довіри", (із статті Ротфельса "Свідчення очевидців про
масові вбивства в газових камерах", надруковані у Vierteljahrshefte fur
Zeitgeschichte, за квітень 1953 p.).
    Вражаючий факт, що незважаючи на всі ці спростування, уряд ФРН випустив в 1955 р. видання
другого меморандуму Герштейна для розповсюдження в школах (Dokumentation
zur Massvergasung, Bonn, 1955). В ньому вони стверджували, що Герштейн
користувався особливою довірою Дібеліуса і що ці меморандуми "правдиві
поза всяким сумніом". Це вражаючий приклад того, як необґрунтовані
звинувачення про геноцид, що начебто мав місце при Гітлері,
підтримується у сучасній Німеччині.
    Історія про шість мільйонів жидів, начебто вбитих за час війни, була прийнята Нюрнбергським
трибуналом на базі заяв Вільгельма Хеттля. Хеттль був одним із
помічників Ейхмана, під кінець війни він також працював на американську
розвідку, і в додаток він займався письменницькою діяльністю, написав
декілька книг під псевдонімом Вальтер Хаген. Хеттль також працював на
радянську розвідку через двох жидівських емігрантів із Відня — Тергера і
Вербера, які пізніше з'явились на Нюрнбергському трибуналі у формі
офіцерів американської армії. У своїй письменницькій заяві від 26
листопада 1945 p. він рказував, що Ейхман "сказав йому" у серпні 1944 р.
в Будапешті, що шість мільйонів жидів було вбито, але пізніше Ейхман це
заперечив на своєму суді. Враховуючи, що Хеттль працював і на
американців і на совєта, це вельми дивно, що перша заява про масові
вбивства була зроблена після війни.
    
        Речових доказів бракує
    
    Ми повинні підкреслити, що не існує жодного документу, який би
доводив, що німці або планували, або проводили політику винищення жидів.
У книзі Полякова і Вульфа "Третій Рейх і жиди — документи та очерки"
(Poliakov, Wulf, "Das Dritte Reich und die juden Dokumente und
Aufsatze", Berlin, 1955) — все, що вони зуміли зібрати, були твердження,
зібрані або вибиті у таких людей як Хеттль, Олендорф і Вісліцені,
останній — під допитами у радянській тюрмі. При відсутности будь-яких
доказів Поляков вимушений був написати — "Три або чотири людини, які в
основному бути втягнуті у розробку плану про повне винищення жидів, вже
мертві і ніяких документів до нас не дійшло".
    Вельми зручно. I це очевидно, що і "план", і ті "три або чотири людини" — всього лише туманні припущення з боку авторів.
    Але документи, які збереглися, зовсім не говорять про винищення, i тут
"дослідники" типу Полякова і Райтлінгера роблять зручне припущення, що
ці плани і накази були виключно "усні".
    Незважаючи на те, що не існує ніяких доказів, вони припускають, що винищення жидів повинно було
початися в 1941 р., під час вторгнення в Радянський Союз.
    (Прихильники легенди про масові винищення вважають, що, враховуючи його
злочинну суть, "наказ" буе усним. Проте Гітлер підписав наказ про
медичне умертвіння розумово хворих людей, який торкався десятків тисяч
німців, а також; наказ розстрілювати диверсантів союзних армій, що
попали до полону, наказ розстрілювати пілотів союзників, які брали
участь у бомбардуванні міст, наказ розстрілювати полонених радянських
комісарів. Чому він modi раптом вирішив, що наказ про винищення жидів,
які де факто знаходились в стані війни з Німеччиною, повинен бути
"усним"? Не виявивши письмового наказу, "історики геноциду" навіть
звернулись до навмисно-неакуратних перекладів промов Гітлера. Але це
просто несерйозно. Згідно їм, наказ про винищення жидів був оточений
такою таємничістю, що його передавали тільки в усній формі, але все-таки
вказівки про цю політику вони сподіваються знайти в промовах, які
передавалися по радіо!)
    Наступні частини цього плану повинні були начебто початися у березні 1942 р., разом з депортацією і концентрацією
жидів у східних концтаборах, на території Польщі, як наприклад, в
гігантському промисловому комплексі Освенцім біля Кракова. Цілком
необґрунтованим припущенням є те, що перевезення на схід начебто
означало наступне винищення в'язнів.
    Манвелл і Франкльу своїй книзі "Гіммлер" ("Heinrieh Himmler", London, 1965), пишуть що політика
геноциду була розроблена Гітлером і Гіммлером на "секретних переговорах"
(стор.118), хоч вони не мають ніяких цьому доказів.
    Райтлінгер і Поляков також висловлюють припущення впродовж тієї ж лінії "усних
наказів", додаючи, що нікому більше не було дозволено бути присутнім на
цих засіданнях і ніяких протоколів не велося. Знову ж, немає ніяких
доказів того, що такі засідання проводилися.
    Вільям Ширер, в книзі "Злет і падіння Третьего Рейха" ("The Rise and Fall of the Third
Reich"), також обходить мовчанням всі докази. Він стверджує, що наказ
Гітлера про винищення жидів "не був надрукований, у всякому разі ні одна
копія не була знайдена. Він вірогідно був поданий в усній формі
Герінгу, Гіммлеру і Гейдріху, які, в свою чергу, передали його далі".
(Стор.1148).
    Типовий приклад "доказів", що подаються на користь легенди про винищення, можна знайти у Манвелла і Франкля. Вони вказують
на меморандум від 31 липня 1941 р., надісланий Герінгом Гейдріху, який
починається так — "Доповнюючи завдання, яке було вам дане 24 січня 1939
р., вирішити жидівську проблему через еміграцію і евакуацію кращим чином
за існуючих умов...".
    Меморандум передбачає "повне вирішення жидівського питання в тій частині Європи, яка знаходиться під німецьким
контролем" і він передбачає почати підготовку організаційної, фінансової
та матеріальної бази, необхідної для цього. Манвелл і Франкль визнають,
що це означав концентрацію на Сході. Меморандум потім передбачає
створення плану для кінцевого вирішення жидівської проблеми, на основі
еміграції і евакуації, як було вказано спочатку. Ніяких вказівок про
винищення людей там немає, але тим часом Манвелл і Франкль запевняють
нас, що меморандум саме про це. Вони говорять про якусь "реальну суть"
виразу "кінцеве рішення", яку Герінг розповів Гейдріху в усній формі
(там же, стор. 118). "Зручність" цих "усних наказів" для певного типу
істориків очевидна.
    
        Конференція у Ваннзеє
    
    Остаточні подробиці плану про винищення жидів повинні були немов би
розробити на конференції у Ваннзеє 30 січня 1942 р., на якій головував
Гейдріх (із кн. Полякова "Третій Рейх і жиди", стор.120, Райтлінгера, —
"Кінцеве рішення", стор.95). Там були присутніми представники всіх
німецьких міністерств, Мюллер і Ейхман, представники керівництва
Гестапо. Райтінгер, Манвелл і Франкль вважають, що стенографічний запис
цієї конференції є їхньою козирною картою при доказі плану про геноцид,
але насправді нічого подібного навіть не згадувалось, і вони, як не
парадоксально, самі це визнають. Вони "оголошують" це наступним чином —
"стенографічний запис відображає офіційну мову, яка замасковує реальну
думку використаною термінологією" ("The Jucomparable Crime" ("Hi з чим
не порівняний злочин"), London, 1967, стор.46), що просто означав, що
вони тлумачать документи, як ЇМ забажається.
    Насправді Гейдріх сказав, що Герінг видав йому розпорядження організувати вирішення
жидівської проблеми. Він описав план жидівської еміграції, вказав, що
війна зробила Мадагаскарський план нереальним і продовжив — "Програма
еміграції замінюється евакуацією жидів на Схід, як наступне можливе
рішення відповідно до ранньої рекомендації фюрера". А там, він пояснив,
вони будуть використовуватись як робоча сила. I це повинно було означати
якісь секретні плани по винищенню жидів! Проте Поль Рассіньєр, француз,
який був інтернований в Бухенвальді, і який потім зробив великі
дослідження про систему німецьких концтаборів, стверджує, що меморандум
означав те, що там написано — концентрацію жидів на сході для роботи.
"Там вони б знаходились до кінця війни, до відновлення міжнародних
переговорів, які б вирішили їхнє майбутнє. Це рішення було прийнято на
міжміністерській конференції в Ваннзеє (Rassinier, "Le Veritable Proces
Eichmann", ("Реальний процесс Ейфмана"), стор.20). Проте Манвелля і
Франкля зовсім не бентежить відсутність доказів про немов би сплановані
масові винищення жидів. Вони пишуть, що на конференції в Ваннзеє
учасники уникали будь-яких нагадувань про вбивства, Гейдріх надавав
перевазі визначенню "Arbeitseihsatz in Osfen" (трудові загони на сході)
(книга Т.Гіммлер", стор.209). Але вони не пояснюють, чому ми не можемо
вважати, що визначення "трудові загони на сході" не повинно означати те,
про що воно говорить.
    Згідно Райтлінгеру та іншим, Гіммлер, Гейдріх, Ейхман і комендант Хесс обмінювались багаточисельними
директивами, в яких відкрито говорилось про "винищення", але ні одна з
них до нас не дійшла. Повна відсутність документальних доказів на
підтримку існування плану про винищення стало приводом для
реінтерпретації тих документів, що до нас дійшли. Деякі дослідники,
наприклад, вважають, що документ про депортацію — це хитромудрий спосіб
говорити про знищення людей. Манвелл і Франкль стверджують, що
використовувалась різна термінологія , щоб завуалювати геноцид. Такі
слова, згідно їм, стосуються "Aussiedlung" — виселення i "Abbeforderung"
— переніс, переміщення (там же, стор.265). Таким чином, як ми бачимо,
слова вже не означають те, що вони говорять, якщо їхній
загальноприйнятий смисл не вписується у визначену теорію. Такий підхід,
природньо, є неймовірним перебільшенням, як, наприклад, інтерпретації
директиви Гейдріха про "трудові загони на сході". Іншим прикладом є
наказ Гіммлера про відправку жидів на схід, тобто "щоб їх вбити", як
стверджується у книзі, (там же, стор.251). Райтлінгер, у якого також не
було ніяких доказів, робить те ж саме, заявляючи, що із пишномовних слів
і визначень, які були виголошені на конференції в Ваннзеє, немов би
очевидно, що "планувалось вбивство цілої раси" (там же, стор.98).
    Ретельне вивчення документів є вельми важливим, бо воно оголює всі ці
необґрунтовані твердження, що лягли в основу цієї легенди про масове
винищення. Німці все пунктуально записували, до найменших дрібниць,
проте серед тисяч захоплених документів СД, Гестапо, головного
відділення служби безпеки Рейха, документів із кабінету Гіммлера, і в
директивах самого Гітлера немає жодного слова про винищення жидів або
когось ще. Це навіть було визнано світовим Центром сучасної жидівської
документації в Тель-Авіві. Спроба знайти завуальовані посилання про
геноцид в промовах нацистських керівників, типа того, що Гіммлер дав
офіцерам СС в Позені в 1943 р., також не сприяли успіху. Заяву, зроблену
на Нюрнбергському процесі, ми розглянемо в наступній главі.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:34 | Повідомлення # 4
Розповідь свідка про Освенцім
    
    Нові факти про Освенцім починають проникати через заслін легенди про геноцид. Нещодавня книжка під назвою "Die Auschwitz-Luge-Ein Erlebnisbericht von Thies Christopher son" (Брехня про Освенцім — розповідь про пережите Тіса Кристоферсона), 1973. Німецький юрист Манфред Родер, який написав до неї передмову, пізніше надрукував цю книгу у журналі Deutsche Burger-Ini-tiative. Це розповідь про Освенцім людини, яка там була. Він працював у лабораторії фабрики Буна, куди його послали від інституту Кайзера Вільгельма досліджувати нові методи отримання синтетичної гуми. У травні 1973 р., скоро після публікації цієї розповіді, жидівський "мисливець за нацистами" Симон Візенталь написав у Франкфуртський союз юристів, вимагаючи, щоб справа Манфреда Родера, члена союзу, розглянули на засіданні дисциплінарної комісії. I, як можна було передбачити, справу почали розбирати у липні, не зважаючи на критику преси. Deutsche Wochenzeitung від 27 липня 1973 р., надрукувала статтю — "Симон Візенталь — новий гауляйтер Німеччини?" Оповідання Кристоферсона — це один з найбільш важливих документів про Освенцім. Він провів там увесь 1944 p. i на протязі того часу відвідав кожний із таборів, що входили у комплекс Освенціма, включно з Біркенау, де начебто проводились масові вбивства жидів. Кристоферсон, однак, стверджує, що це повна вигадка. Він пише — "Я був в Освенцімі з січня по грудень 1944 р. Після війни я чув історії про масові вбивства, які начебто здійснювались СС і я був вражений. Незважаючи на всі докази "свідків" і газетні репортажі, я не вірю, що це відбувалося. Я говорив про це багато разів, але ніхто мені не вірив".
    Ми не будемо тут приводити подробиці оповідання Кристоферсона, вкажемо лише, що вони включають детальний опис розпорядку дня в'язнів, який неймовірно відрізняється від того, що пишуть у багаточисельних книгах про масові винищення. Ось що він пише про начебто існуючий там табір смерти — "Під час мого перебування в Освенцімі я не бачив нічого, що могло б прийти на думку про використання газових камер для ліквідації людей". В історіях "очевидців" можна зустріти такі "подробиці" як запах горілого м'яса над табором. Згідно Кристоферсону, це є цілковитою вигадкою. Недалеко від табору був сталеливарний завод і запах від нього, природньо, не був приємним. Райтлінгер підтверджує, що там було п'ять сталеливарних печей і п'ять печей для обпалювання коксу, які разом з фабрикою Буна складали табір Освенціма 111 (стор.452). Кристоферсон не заперечує існування крематорія в Освенцімі. "Там було 200 тис. чоловік, і в будь-якому місті з таким населенням є крематорій. Природньо, що люди там вмирали, але не тільки в'язні". Дружина начальника Кристоферсона, наприклад, також там померла.
    (Рівень ґрунтових вод навколо Освенціма вельми високий, місцями менше метра, поховання трупів в тій місцевости неможливе.)
    "В Освенцімі не було секретів", пише Кристоферсон. "У вересні 1944 р. комісія Червоного Хреста приїхала туди з інспекцією. Вони особливо цікавились табором Біркенау, але перевіряли також й інші табори Освенцімського комплексу..."
    Твердження про начебто масові винищення людей не витримувало критики, враховуючи, як багато різних комісій проходило через табір. Кристоферсон описує візит своєї дружини в Освенцім і додає: "Той факт, що родичі могли приїхати в будь-який час, показує, наскільки відкритим був режим табору. До нас навряд чи могли б приїжджати сторонні, якщо б в Освенцімі проводилось знищення людей" (стор.27).
    Після війни до Кристоферсона дійшли чутки, що в Освенцімі начебто було велике приміщення з високими димовими трубами. "Напевно", пише він, "його хотіли представити як гіганський крематорій. Але я не бачив там такого приміщення". Рейтлшгер стверджує, що воно було знесено і повністю спалено на виду всього табору у жовтні, хоч Кристоферсон не бачив, щоб які-небудь будови зносились та спалювались. Що стосується свідків, то це начебто бачив один жид, Бендель. Інших свідків поки не знайшлось (Рейтлшгер, стор.457). Стандартна історія — коли справа доходить до речових доказів, то їх просто немає — будову було "зруйновано", документ "втрачено", наказ був "усний", "очевидець" помер... На сьогоднішній день в Освенцімі є крематорій, який показують туристам і розказують, що там були знищені мільйони людей.
    Радянська Державна комісія, яка провела "розслідування" в Освенцімі, оголосила 12 травня 1945 р., що "на протязі існування Освенціма фашисти вбили там не менше чотирьох мільйонів чоловік". Але навіть такий прихильник легенди про масові знищення, як Рейтлшгер називає цю цифру "несерйозною" (стор.460).
    Варто зазначити, що єдиний звинувачений, який не виступав на Освенцімському процесі, що проводився у 1963 р. у Франкфурті був Річард Баєр, який став комендантом після Рудольфа Хесса. Не зважаючи на те, що він був у доброму стані здоров'я, він раптово помер у тюрмі перед початком процесу. I, як відзначила газета Deutsche Wochenzeitung від 27 липня 1973 р., він помер при загадкових обставинах. Його раптова смерть безпосередньо перед поданням свідчень особливо підозріла тому, що Парижська газета Ріварол (Rivarol) надрукувала статтю, де вказувалось, що Баєр наполягав на тому, що в Освенцімі не було ніяких газових камер.
    Свідчення Кристоферсона є значним додатком до інших доказів того, що Освенцім був військово-промисловим комплексом, в який входило біля тридцяти різних фабрик. Він був настільки великим, що на його території проходила залізнична колія Краків-Відень. I хоч там використовувалася примусова праця в'язнів, знищення людей там не проводилось.
    
        Варшавське гетто
    
    Польські жиди начебто більше за всіх постраждали від "планомірного масового знищення" і не лише в Освенцімі, але і в Треблшщ, Собіборі, Белзеу, Майданеку, Челлено, а також інших, які неочікувано раптом перетворились у "табори смерти". "Цвяхом програми" в цій легенді про масові знищення є, мабуть, повстання у Варшавському гетто у квітні 1943 р. Це повстання уявляється як кульмінація протесту проти відправлення у "табори смерти", і воно начебто почалося після того, як подробиці секретної наради між Гітлером і Гіммлером дійшли до мешканців гетто. Ця історія є вельми показовим прикладом того, як створювалась ця легенда про "масове знищення" жидів. I евакуація гетто в 1943 р. часто подається як знищення польських жидів. А після публікації таких книг як "The Wall", John Hersey, ("Стіна", Джон Xepci), "Exodus", Leon Uris, ("Вихід", Леон Урис), події у тому гетто були буквально оточені міфологією.
    Реальна ситуація була така — коли німці окупували Польщу, вони зібрали всіх жидів у гетто з міркувань безпеки. Внутрішня адміністрація гетто знаходилась у руках жидів, поліція там також складалась із жидів. Там використовувались спеціальні гроші, які були введені в обіг, щоб боротися із спекуляцією. I хоч це були жорсткі заходи, вони були введені в умовах війни. Звичайно, гетто — це не таке вже і привабливе місце, але це і не інструмент геноциду. Багато публікацій заявляють, що гетто використовувалось для знищення жидів поряд з концтаборами, бо там жидів марнували голодом.
    Це не відповідає дійсности. В гетто існував значний рівень економічної діяльности, і ті, хто працював, повністю могли забезпечити себе нормальним життям. Організація служби соціального забезпечення була вже справою жидівської адміністрації гетто. Для того гетто і були створені, щоб жиди там жили серед своїх, у своєму середовищі. Багаті мешкали там у розкоші, в гетто були не лише ресторани, але навіть нічні клуби! Так що жиди повинні були більше піклуватися про своїх побратимів, засобів для цього у гетто було достатньо. Ми вже показували, що, згідно перепису населення від 1931 р., число жидів у Польщі складало 2.732.600, і що після втечі до Радянського Союзу не більше 1,1 мільйон залишились під німецьким контролем. Але ці факти не зупиняють Манвелла і Франкля від твердження, що в Польщі було більше трьох мільйонів жидів, коли Німеччина розпочала війну, і що в 1942 р. два мільйони все ще очікували смерти (стор.140).
    Влітку 1942 р. Гіммлер наказав розпочати переселення польських жидів із гетто й інших районів у табори для примусової праці. Як заявляють прихильники легенди про знищення, всі ці жиди були там вбиті, але насправді вони використовувались як робоча сила. Наскільки суворий був режим у гетто, можна оцшити з того факту, що за час неочікуваного візиту у Варшаву у січні 1943 р. Гіммлер виявив, що 24 тис. жидів, які були зареєстровані як робочі військових підприємств, насправді нелегально працювали кравцями та майстрами за вичинкою хутра (Манвелл і Франкль, стор.140).
    Після шести місяців мирної евакуації, коли у гетто залишалось лише приблизно 60 тис. жидів, розгорілося повстання. Воно почалося 18 січня 1943. . Манвелл і Франкль визнають, що жиди, які брали участь у повстанні, протягом деякого часу таємно привозили і накопичували зброю. Потім, в один день, їх бойові групи напали на охорону, яка проводила відправку чергового ешелону в табори. Повстанцям у гетто допомагали партизани Армії Крайової і Польської Робочої Партії. Після цього у німецької армії не залишалось ніякого виходу, як атакувати повстанців, які, до речі, були настільки добре озброєні, що німецька армія була навіть вимушена застосовувати авіацію. можна уявити, наскільки "суворим" був режим у гетто, якщо туди можна було провозити великі кількости зброї і боєприпасів! А також створити боєздатну організацію і навіть побудувати захисні споруди!
    Німецькі втрати при придушенні повстання, включаючи втрати поляків, що воювали на німецькому боці, склали 101 чоловік вбитими і пораненими. Впертий опір повстанців проти переважаючих сил привело приблизно до 12 тис. втрат вбитими і пораненими (жидів та поляків), більшість з яких загинула у палаючих будинках, 56 тисяч були потім переселені в інші міста. Багато жидів у гетто були проти дій жидівської повстанської організації і повідомляли німців про їх дії.
    (У Вартаві було два повстання — в гетто 1943 p., і в 1944 р.] безпосередньо перед приходом радянських військ. В 1944р. жидо-комуняцькі війська були під Варшавою, і не лише не надали допомоги польським повстанцям, але чинили різноманітні перешкоди, щоб ЇЇ не могли надавати західні союзники).
    Варшавське повстання, а також депортація жидів у концтабори, склали благодатний ґрунт для різного роду легенд про долю польських жидів, самої великої жидівської общини в Європі. Жидівський об'єднавчий комітет розподілу, в матеріалах, підготовлених для Нюрнбергського трибуналу, вказав, що на 1945 р. в Польщі залишалось лише 80 тис. жидів. Вони також заявили, що в Німеччині та Австрії не було переміщених польських жидів, що вельми суперечило, м'яко кажучи, тому факту, що багато польських жидів арештовували американська та англійська окупаційна влада за спекуляцію. А коли комуністичний режим у Польщі виявився не в змозі упередити великий погром у Кілце (Kieice) 4 липня 1946 р., то більше ніж 150 тис. польських жидів втекли у західну зону окупації. (Після війни під прикриттям й за допомогою совєцької армії жиди знахабніли й почали нав'язувати полякам свій режим, внаслідок чого обурене населення вирізало 351 жида в листопаді 1945 р. та 42 жида у липні 1946 p. Під час повстання мадярів 1956 р. під проводом Імре Надя була вбита велика кількість жидів. Мадяри справедливо пов'язували з ними ненависний комуністичний режим. Як свідчив очевидець, їх били "як скажених собак"). їхня поява викликала значне збентеження в урядових колах окупаційних держав, і, щоб уникнути розголосу, еміграція цих жидів у США і Палестину була здійснена в рекордні строки. Після цього число польських жидів, що пережили німецьку окупацію, було значно "переглянуто", і в Американському жидівському щорічнику за 1948-49 pp. вказувалося число 390 тис, що є значним стрибком від більш ранньої цифри 80 тис. Можливо що і те число буде збільшене.
    
    
        7. МЕМУАРИ ПРО КОНЦТАБОРИ
    
    
    Найвпливовіше "агенство" у розповсюдженні легенди про організоване винищення жидів — це книгодрукування та журнальна індустрія. Через їх сенсаційні публікації людям втовкмачували в голови цей міф, який є повністю політичним за метою і характером. Пік цих антинімецьких публікацій був у 50-х роках, коли германофобія мала великий ринок, але ця індустрія продовжує квітнути й посьогодні. Її продукт в основному складається з так званих "спогадів", які можна розділити на дві основні категорії — написані начебто колишніми есесівцями, комендантами таборів тощо і ті, які написані начебто колишніми в'язнями.
    Із першого типу одним з найбільш видатних прикладів такої писанини є книга "Комендант Освенціма" ("Commandant of Auschwitz", Rudolf Hoss, Lon-don, 1960), яка була до того надрукована польською мовою. Хесс був заарештований англійцями, його судили у Нюрнберзі, а потім передали комуністичному режиму у Польщі. Він був приречений до смерти в 1947 p. i страчений скоро після винесення вироку. Так звані "Мемуари Хесса" безумовно є підробкою, хоч комуністи ствержували, що Хесс написав те сам після того, як йому було наказано це зробити. Вони стверджують, що рукопис існує, але поки його ніхто не бачив. Хесса піддавали тортурам, їх наслідки можна було спостерігати, коли він давав свідчення у Нюрнберзі. Він говорив монотонним голосом зламаного чоловіка, його погляд був повністю відсутнім. I навіть Райтлінгер заперечував його свідчення як зовсім не заслуговуючі довіри. Вельми примітко, що значна частина "доказів" "масового винищення" виходить з комуністичних джерел, включаючи "свідчення" Висліцені та "Мемуари" Хесса, які є, напевно, самим цитованими "документами" у фольклорі "про шість мільйонів". До недавнього часу практично вся інформація про так звані "табори смерти", як Освенцім, виходила з комуністичних джерел — з жидівської історичної комісії Польщі, Центральної комісії по розслідуванню військових злочинців у Варшаві і Радянській державній комісії по військових злочинах.
    Райтлінгер вказує, що значна частина свідчень Хесса у Нюрнберзі була нереальною. Він говорив, наприклад, що в Освенцімі умертвляли 16 тисяч людей за день. Але це б означало тоді, що до кінця війни за таких темпів було б знищено 13 мільйонів лише там! Як же ви думаєте Райтлінгер та інші віднеслись до таких казок? Вони воліли їх не спростовувати, а навпаки стверджували, що в голові Хессе і йому подібних це відображає "професійну гордість" за добре зроблену роботу. Але, як не дивно, в мемуарах Хесса, які нам подають як непідроблені, картина зовсім протилежна, там говориться про огиду, що ця робота у них викликала. Хесс "визнає", що три мільйони було вбито в Освенцімі, хоча на його суді у Варшаві, який відбувся після Нюрнберга, число жертв було знижено звинуваченням до 1,135 млн. А Радянський уряд, як ми вже відзначили, оголосив "офіційну цифру" чотири мільйони, після того як ЇХ комісія провела "дослідження" у таборі. Таке жонглювання мільйонами, схоже, не бентежило письменників літератури про "масові винищення".
    Розміри цієї книжки не дають нам можливости робити огляд "спогадів" Хесса. Ми лише обмежимся зауваженнями про ті подробиці, які сфабриковані з метою утруднити докази брехні тих "спогадів". Наприклад, зроблений такий опис масових вбивств — вони виявляється здійснювались не німецькими військовослужбовцями, а спеціальними командами, що складались із жидів, які самі були в'язнями. Вони начебто брали під охорону свіжоприбулі ешелони, супроводжували їх у величезні газові камери, а потім спалювали трупи. Тобто виявляється, що німці там робили вельми мало, а більшість членів охорони і адміністрації навіть і не підозрювали, що там відбувалось. I, зрозуміло, враховуючи, що жоден жид з цих "спеціальних команд" ніколи не зізнається у своїх злочинах, то вся історія є недоведеною. I тут, мабуть, варто повторити, що жоден свідок цих масових вбивств не був представлений.
    (На першому суді Ернста Цунделя в Торонто за публікацію книжки "Шість мільйонів — загублених і знайдених", було викликано декілька "свідків", але їх історії буквально
    розсипались під перехресним допитом адвоката, на другому суді жоден з "виживших"
    більше не з'явився. Навіть такі "мастаки" легенди про масові винищення, як Рудольф Врба
    (справжнє ім'я Вальтер Розенберг), автор книжки "Я не можу пробачити", який був в
    Освенцімі і Майданеку, а також професор із університету Вермонта Рауль Хільберг
    "розважливо" вирішили не випробовувати долю і не приїхали на другий суд.)
    Серйозним аргументом на користь того, що "Мемуари" Хесса — це підробка, є твердження про те, члени релігійної секти Свідки Єгови начебто схвалили масове вбивство жидів, бо вони вважали жидів ворогами християнства. Але в Радянському Союзі, а також в інших державах Східної Європи, Свідки Єгови зазнають значних гонінь, бо комуністи вважають цю секту найнебезпечнішою для своєї ідеології. I той факт, що в "спогадах" Хесса пишуть вельми погано про Свідків Єгови, скоріш всього є відображенням того, що ті спогади — підробка.
    Існують "Мемуари", приписані Адольфу Ейхману. Перед його викраденням із Аргентини у травні 1960 p. i наступною шумихою у пресі мало хто чув про нього. Він обіймав вельми невисоку посаду начальника відділу у четвертому департамент! Гестапо, що керувало перевезенням жидів у концтабори. Викрадення Ейхмана і суд над ним стало приводом для чергової хвилі літератури на тему "таборів смерти". Однією з таких була книжка К. Кларке "Ейхман — жорстока правда" ("Eichmann — The Savage Truth"). Ось що написано у розділі "Спрощена смерть та дикі сексуальні оргії", стор. 124. "Оргії часто продовжувались до шостої ранку, а через декілька годин чергова група жертв відправлялась на смерть". I що вельми вражаюче, ці "мемуари", несподівано з'явилися на світ одразу після викрадення Ейхмана. Вони були опубліковані без коментаря американським журналом Лайф (Life) від 28 листопада і 5 грудня 1960 р. Ці "спогади" були начебто передані Ейхманом журналісту в Аргентіні невдовзі до його викрадення. Вражаюче співпадіння! Але згідно з іншими джерелами, поява цих "мемуарів" інша — вони немов би є записом розмов Ейхмана із своїм співробітником, ім'я якого не вказується. I тут було ще одне невірогідне "співпадіння" — внаслідок розслідування військових злочинів у бібліотеці Конгресу США були начебто виявлені всі документи відділу Ейхмана, більш ніж через п'ятнадцять років опісля війни! А що стосується самих "спогадів", вони зроблені так, щоб на них можна було побудувати звинувачення, але їх автори намагались уникати тверджень, які було б легко розцінити як фантазію. Вони описують Ейфмана як садиста, який з великим задоволенням пише про винищення жидів. Серйозні помилки фактичного характеру також вказують на те, що це підробка. Там, наприклад, написано, що Гіммлер командував армією резервістів у квітні 1944 р., але насправді він отримав цю посаду у липні, після замаху на Гітлера. Людина у положенні Ейхмана мусила це знати. Поява цих мемуарів у підходящий момент не залишала сумніву в тому, що їх метою було надати перед судом картину "невиправного нациста", тварини у людському обличчі. (До речі, Ейхман – чистокровний жид).
    Ми тут не будемо приводити огляду суду над Ейфманом. "Документи" типу "свідчень" Висліцені вже були нами описані, а "методи впливу", яким піддавали Ейхмана перед судом, були описані у Лондонській жидівській хроніці від 2 вересня 1960 p.
    Суть всієї цієї легенди про масові винищення і літератури про неї добре ілюструється листом, який Ейхман начебто написав добровільно і передав своїм викрадачам у Буенос Айресі. I це вражаюче, що ізраїльська влада з серйозним обличчям спробувала надати той лист як оригинал! Чого варте тільки одне речення — "Я подаю цю декларацію за власним бажанням" (!). Але навіть і це не межа! Виявляється Ейхман палав бажанням з'явитися перед судом в Ізраїлі, "щоб майбутнє покоління дізналось про всю правду"!
    
        Фабрикаци про Треблінку
    
    Одним з недавніх "спогадів" на тему "таборів смерти" були мемуари, що з'явились під ім'ям Франца Штангля, коменданта Тремблінки, який мав вирок до пожиттєвого ув'язнення у грудні 1970 р. Вони були надруковані у Лондонській Дейлі Телеграф (Daily Telegraph) 8 жовтня 1971 р. і складалися із серії інтерв'ю, начебто взятих у Штангля в тюрмі. Він помер через декілька днів опісля того, як ці інтерв'ю начебто були зроблені. Ці "спогади" є найфантастичнішими, хоч, потрібно визнати, що автор статті в Дейлі Телеграф сказав, що згідно свідченням, які потрапили до суду, не було доведено, що Штангль здійснював вбивства своїми власними руками, і що його діяльність у Польщі була "частково сфабрикована".
    Типовим прикладом цієї фабрикації є опис його першого візиту у Треблінку. "Як тільки я в'їхав на територію залізничного вокзалу, я побачив тисячі тіл, що лежали вздовж полотна. Тисячі трупів навколо, що розкладалися. А на станції був потяг з жидами — хто вже мертвий, хто ще живий, схоже вони тут були вже декілька днів". Але і це не межа фантазії, далі розповідається про те, як Штангль вийшов з машини і вступив по коліна у гроші (!). "Я не знав куди повернутися, куди піти. Я ходив по коліна у банкнотах, коштовних каменях, окрасах, одязі. Це все валялося навколо". Але навіть це ще не межа фантазії. Далі йде сцена, де Варшавські повії танцюють і співають з іншого боку забору, "хитаючись від сп'яніння". Це просто неймовірно, на кого можуть розраховувати автори такої писанини! Ходити по коліна у грошах і коштовностях! Серед тисячі затхлих трупів спостерігати веселих повій! (Насправді "спогади" Штангля виказують жидівські мрії та сподівання: серед цих трупів "гоїв", по коліна в золоті та грошах справляти садистично-сексуальні оргії).
    А на питання, чому німці вбивали жидів, Штангль начебто відповів — "Вони хотіли забрати їхні гроші" (!). "Увесь цей расовий бізнес був вторинним". А на питання, чи був якийсь у всіх цих масових вбивствах задум, Штангль начебто відповів — "Я впевнений, задум був! Потрібно було струснути жидів, щоб вони об'єнались, щоб вони себе відчули одним цілим, щоб кожний з них відчув себе членом жидівської нації". (Як бачимо, сіоністські борзописці "голокосту" видають з головою свої наміри).
    
        Бестселер — підробка
    
    3 іншого типу "спогадів", з тих, що малюють картину беззахисного жидівства, переслідуваного нацизмом, найбільш відомим є "Щоденник Ганни Франк". Дійсна історія цієї книжки є добрим прикладом того, як робилася ця легенда про "масові винищення". Щоденник Ганни Франк був вперше надрукований у 1952 р., одразу став бестселером і з того часу був перевиданий багато разів і перекладений на багато мов. За ним був поставлений фільм і п'єса. Отто Франк, батько тієї доньки, зробив мільйонний статок на гонорарах від продажу книжки. Безпосередньо апелюючи до людських емоцій, книжка і фільм мали значний вплив на мільйони людей, навіть більше, ніж якась інша історія.
    "Щоденник Ганни Франк" був начебто написаний дванадцятирічною жидівською дівчинкою з Амстердаму, коли її сім'я і чотири інших жиди ховалися в одному будинку під час німецької окупації. Потім їх виявили і послали до концтабору, де Ганна Франк померла від тифу. Коли Отто Франк звільнився з табору в кінці війни, він повернувся до Амстердаму і "виявив" щоденник своєї доньки на горищі.
    Відомий дослідник легенди про масові винищення Дітліб Фельдерер з Швеції, який написав книгу про щоденник Ганни Франк, стверджував, що це підробка, звертався свого часу до Отто Франка з проханням дозволити проаналізувати оригінали рукопису, але отримав відмову.
    Потім за рішенням західнонімецького суду, такий аналіз був проведений. Французький історик Роберт Форісон (Robert Faurisson), в книзі "Чи є оригінальним щоденник Ганни Франк", приводить статтю в Нью Йорк Пост за 9 жовтня 1980 р., яка описує результати експертного аналізу тих "щоденників". В тій же книжці приводиться офіційний експертний аналіз Державного карного Департаменту ФРН. Три щоденники були надані для аналізу, а також 324 розрізнених аркушів і записна книжка з записами, датованими за час від 12 червня 1942 по 17 квітня 1944 р., які приписуються Ганні Франк. За аналізом щоденника було встановлено, що деякі записи були зроблені кульковою писачкою, які з'явилися лише в 1951р.
    Щоденники Ганни Франк — це великий бізнес, в Амстердамі є навіть інститут Анни Франк. Той інститут був вимушений визнати, що у щоденнику є місця, написані кульковою писачкою, але "в загалі і в цілому", як вони сказали, щоденник оригінальний. Нещодавно вони надрукували так званий "остаточний варіант" щоденника, у спробі покінчити зі звинуваченнями про те, що щоденник підроблений.
    Невдовзі до смерті Отто Франк визнав, що він дозволив письменнику у Голландії відредагувати щоденники і навіть переписати його окремі частини. Він також визнав, що деякі імена у щоденнику були замінені псевдонімами.
    В 1959 р. шведський журнал Fria Ord надрукував статтю, яка розповідала про судовий процес між жидівським письменником Мейером Левіним і Отто Франком, на якому Левін начебто домагався доплати за роботу в написанні діалогу для щоденника Ганни Франк. Шведськии журнал допустив помилку, яку повторив американський журнал "Economic Council Letter передрукувавши статтю у випуску від 15 квітня 1959 р. Судовий процес дійсно мав місце, і Верховний суд штату Нью Йорк присудив 50 тис. доларів Мейеру Левіну, але це було за написання п'єси за тими "щоденниками".
    
        Міфи накопичуються
    
    Існує величезна кількість сенсаційної літератури про концтабори, більшість авторів яких є жиди, і кожна книжка перелічує жахи, вплітаючи фрагменти правди з самими неймовірними фантазіями, без втоми складаючи міф, в якому історичні зв'язки вже давно зникли. Ми вже вказали "П'ять димових труб" Ольги Лендель, де 24 тис. в'язнів вбивалось кожний день, "Доктор в Освенцімі" Миклоша Ніслі (Doctorof Auschwiz, Miklos Nyiszli), "Це був Освенцім. Історія табору смерти" Філіпа Фрідмана (This was Auschwitz — The story of a Murder Camp, Philip Ргіегітап) тощо.
    Однією з найпізніших є книга Мартина Грея (For Those i loved, 1973), яка подається як опис переживань автора в Треблінці. До того, як він вирішив стати письменником про "шість мільйонів", Грей продавав фальшиві античні предмети в Америку. Книжка настільки невірогідна, що її оригінальність миттєво попала під сумнів. Навіть жиди, стурбовані тим, що вона може багато зашкодити, заявили, що історія описана там — це вигадка і поставили під сумнів твердження автора, що він був у Треблінці, а Бі-Бі-Сі-радіо навіть запитало, чому він чекав 28 років, щоб написати про пережите.
    Цікаво було спостерігати за позицією Лондонської "Жидівської хроніки". У випуску від 30 березня 1973 p., під рубрикою "Особиста думка", автори взагалі відгукнулись про книгу Грея як неправдоподібну, і все ж вона зробила грандіозний додаток до міфу про шість мільйонів. "Майже мільйон людей були вбиті в Тремблінці на протязі року. 18 тисяч посилалося у газові камери щоденно". I дивно, як багато людей читають ці вигадки без критичного аналізу! Адже якщо 18 тисяч вбивали кожний день, то число один мільйон було б досягнуто всього лише за 56 днів, а не за рік, як там пишеться. Що ж, ті газові камери інші десять місяців були бездіяльними? 18 тисяч вбитих за день означало б 6 мільйонів 480 тисяч за рік! Тоді виявляється, що в одній лише Треблінці було вбито 6 мільйонів. Але разом з чотирма мільйонами вбитих в Освенцімі ми вже підійшли до цифри десять мільйонів! Це вказує, що після того, як гіганська цифра шість мільйонів була прийнята на віру, стало можливим жонглювати цими мільйонами і ніхто не сміє піддавати це критиці.
    Однак інколи книжки колишніх в'язнів концтаборів подають зовсім іншу картину. Такою є книжка Маргарет Бубер "Під двома диктаторами" ("Under Two Dictators", Margarete Buber, London, 1959). Бубер була німецькою жидівкою, комуністкою, яка провела кілька років у жорстоких умовах радянського табору, після чого у серпні 1940 р. була передана німецькій владі і опинилася у таборі для жінок Равенсбрюк. Вона пише, що була єдиною жидівкою у своєму контингенті депортованих із Московії, яких гестапо одразу не відпустило, ЇЇ книжка показує велику різницю між радянським і німецьким таборами. Після напівголодного, брудного існування у радянському таборі, після сваволі карних злочинців, Равенсбрюк здався їй взірцем чистоти, порядку і доброго поводження з ув'язненими. Регулярна баня, постільна білизна, добре харчування здавалися розкішю, порівняно з радянським табором, ії перший сніданок складався з білого хліба, сосиски, солодкої каші і сухофруктів, вона навіть поцікавилась у сусідки, чи 3 серпня не е якимось святом. Вона також пише, що бараки у Равенсбрюці були вельми просторими порівняно з переповненими бараками радянського табору. В останні місяці війни умови у таборі погіршились, причини чого ми розглянемо пізніше. До речі, не зважаючи на те, що Маргарет Бубер була комуністкою, "однопартійці" в Равенсбрюці не прийняли ЇЇ у свою групу, бо вона була до цього у радянському таборі.
    Інша розповідь, яка є повною протилежністю стандартній пропаганді — це книга "Гестапо вас запрошує" Шарлоти Борман ("Die Gestapo Lasst Bitten", Charlotte Borman), комуністки, яка також була в Равенсбрюці. В ній авторка стверджує, що чутки про газові камери розповсюджувались комуністами. I що вражало, Шарлотті Борман не було дозволено давати свідчення на суді в Раштадті у французькій зоні, де проходив процес членів охорони і адміністрації табору Равенсбрюк, як завше обходилися з тими, хто заперечував легенду про масове винищення.
    
    
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:35 | Повідомлення # 5
8. ОРГАНІЗАЦІЯ КОНЦЕНТРАЦІЙНИХ ТАБОРІВ
    
    
    Історик Колін Кросе у книзі "Адольф Гітлер" (London, 1973) пише, що "перевозка
мільйонів жидів по Європі та їх масове винищення під час важких умов
війни є цілком неймовірними" (стор.307). Детальний опис існуючої
транспортної ситуації ми можемо знайти у книзі генерала Манштейна
"Verlorene Siege" ("Втрачена перемога"), 1979 р., де він пише
(стор.380), що 31 грудня 1942 р. Гіммлер прийняв рішення створити новий
корпус, перекинувши з західного фронту дивізії "Лейбштандарте",
"Тотенкопф" і "Рейх" 'для прориву до оточеної армії Паулюса. Але через
перевантаження залізничних доріг ці дивізії могли б прибути до Харкова
не раніше середини лютого, шоста армія навряд чи зуміла б протриматись
так довго. Це просто неймовірно, що німці, ведучи виснажливу війну,
стали б ще й перевозити мільйони жидів по Європі в місця для
організованого масового винищення. Це б наклало великий тягар на їхню
транспортну систему, яка і без того була вже розтягнута до краю
військовими перевозками для забезпечення гігантського фронту від
Баренцевого до Чорного морів.
    Якщо ж ми допустимо, що в Освенцім на протязі війни була перевезена тільки та кількість людей, яка там була
зареєстрована, 363 тис, то це має рацію, бо їх використовували для
примусової праці. Із трьох мільйонів жидів, що знаходились під німецькою
окупацією, навряд чи більше двох мільйонів було інтерновано в будь-який
конкретний проміжок часу, а скоріше всього ця цифра ближча до півтора
мільйони. Нижче ми проаналізуємо доповідь Міжнародного Червоного Хреста і
переконаємось, що в деяких державах, як у Словаччині, наприклад, жиди
взагалі не були інтерновані, а інші були розміщені не в табори, а в
"закриті міста", в гетто, як, наприклад, Терезієнштадт (Teresienstadt). А
з Західної Європи було депортовано менше жидів, ніж зі Східної. Навіть
Райтлінгер вважає, що із 320 тис. французьких жидів тільки 50 тис. були
депортовані, хоч пізніше, на основі аналізу залізничних документів, була
встановлена точна цифра — 75.721. I варто також задати інше питання —
чи було фізично можливим винищити мільйони людей, чи було у німців на це
достатньо ресурсів? Адже вони навіть вимушені були використовувати
примусову працю у своїй економіці, до такої міри у них бракувало робочих
рук. До того ж, чи можливо знищити всі сліди шести мільйонів трупів? Чи
можна такі великі маси людей, їх винищення, їх трупи приховати від
сторонніх очей? Освенцім був оточений не стіною, а забором із колючого
дроту, все, що там творилося, було видно зовні. Як може думаюча людина
повірити у те, що існували технічні можливости вбити шість мільйонів
так, що ніхто не бачив, а потім ще позбавитися від усіх тих трупів без
сліду?
    Творці цієї легенди доклали великих зусиль для того, щоб спотворити умови у німецьких концтаборах до такої міри, щоб люди
повірили у можливість вбивства там мільйонів людей.
    Вільям Ширер, у звичайному для себе безвідповідальному стилі, стверджує у своїй книзі
"Злет та падіння Третього Рейху" — "Всі тридцять німецьких концтаборів
були таборами смерти" (стор. 1150). Це цілком невірно, і навіть головні
поборники легенди про шість мільйонів вже давно були вимушені це
визнати. Ширер також цитує книгу Е.Когана "Теорія і практика пекла" (The
Theory and Practice of Hell, 1950, стор.227), в якій стверджується, що
7,125 млн. були знищені, хоч у виносці він вказує, що ця цифра явно
завищена.
    
        "Табори смерти" за залізною завісою
    
    В 1945 році союзницька пропаганда стверджувала, що всі концтабори, а
особливо ті, що знаходились на теренах Німеччини, були таборами смерти,
але це продовжувалось недовго. Видатний американський історик Харрі
Елмер Барнз написав — "Спочатку стверджувалось, що ці табори були в
Німеччині, такі як Дахау, Бельзен, Бухенвальд, Заксенхаузен і Дора, але
скоро стало очевидним, що там не проводились знищення людей. Тоді
історія була зміщена в Освенцім, Треблінку, Майданек, Собібор, Бельзек.
Але навіть і це не весь список, який розширявся за необхідністю"
(Rampart Jourmal, літо 1967 p.).
    А виявилось так, що деякі чесні англійці та американці з окупаційних військ не знайшли ніяких газових
камер, хоч вони і визнавали, що багато в'язнів загинуло від голоду і
хвороб за останні місяці війни. Внаслідок цього центр легенди про масові
винищення був зсунутий на Схід, у Радянську зону окупації. І такі
табори, як Освенцім і Тремблшка, були представлені як центри по
організованому знищенню людей. Советам ця легенда була вельми на руку і
вони приклали багато зусиль, щоб її створити і підтримувати, для цього
вони закрили доступ у табори на території під своїм контролем. Жахливі
злочини начеб-то здійснювались у тих таборах, але нікому не доводилось
там побувати і подивитись своїми очима, щоб перевірити, наскільки це
вірогідно. Радянська влада, а також інші поборники легенди про геноцид,
стверджували, що чотири мільйони людей загинули в Освенцімі, у
гігантських газових камерах місткістю 2 тисячі людей, і ніхто не був у
змозі це спростувати, бо доступ до табору був закритий. Де ж правда?
С.Ф.Пінтер, який протягом шести років служив юристом у військовому
департамент! США з окупаційною армією у Німеччині і Австрії, зробив
наступну заяву, надруковану у католицькому журналі "Наш недільний
відвідувач" (Our Sunday Visitor) від 17 червня 1959 р. "Я був у Дахау на
протязі 17 місяців опісля війни як юрист військового управління, і я
заявляю, що там не було ніяких газових камер. Відвідувачам показували
крематорій і розповідали, що це газова камера. В інших концтаборах на
теренах Німеччини також не було га'зових камер. Нам говорили, що в
Освенцімі була газова камера, але ми не мали можливости переконатись в
цьому своїми очима, бо совєти нікого туди не пускали. Я провів шість
років в післявоєнній Німеччині і Австрії і можу авторитетно заявите, що
хоч і були випадки вбивства жидів, їх число серед загиблих не більше
мільйона. Я прийшов до такого висновку після розмови з тисячами жидів,
колишніми в'язнями концтаборів у Німеччині та Австрії". Пітер, звичайно,
розумів, що пропаганда намагалась крематорій представити як газову
камеру. I цей трюк успішно використовувався протягом кількох років.
Через те, що газових камер не було, то щоб заплутати людей, пропаганда
використовувала "газові печі". Печі там були звичайного типу;як і в
теперішніх крематоріях, і вони використовувались для кремації трупів
людей, які померли від природніх причин, як, наприклад, інфекційні
хвороби.
    Якимось "дивним" чином всг "табори смерти" виявились на комуністичній території.
    Німецький архієпископ, кардинал Фаулхабер з Мюнхену, повідомив
американцям, що під час бомбардування Мюнхену у вересні 1944 р. загинуло
30 тис. людей. Він попрохав владу спалити трупи в крематорії Дахау, але
йому було сказано, що це неможливо, бо у крематорії була всього одна
піч і там просто неможливо стільки спалити трупів. Як же тоді можливо
було спалити 238 тисяч трупів вбитих жидів, які, як спочатку
стверджувалось, були там вбиті?
    (В сучасних крематоріях спалюють в середньому два трупи в день, максимальне навантаження не повинно
перевищувати три за день, не більше 50-60 у місяць, бо обкладина печі
довго не витримає. Після кремації одного трупу піч потрібно трохи
охолодити на протязі години або навіть двох, бо якщо вкотити труп у піч,
розкалену до повної температури, то тканини буквально закипають, і якщо
це потрапляє на розкалену обкладину, то вона буде пошкоджена. На
кремацію трупа середніх розмірів потрібно більше 40 кг вугілля. Сучасні
крематорії частіше використовують газ. До речі, головною причиною того,
що в Індії практично не залишилось лісів, є їх звичай спалювати
померлих, на що необхідно більше 200 кг деревини.)
    
        Як зменшувалось число вбитих
    
    Маніпуляція з числом загиблих у Дахау є типовим прикладом
перебільшення навколо легенди про шість мільйонів. В 1946 р. Філіп
Ауербах, жидівський секретар Баварського уряду (той самий, що пізніше
став перед судом за звинуваченням у викраданні грошей, які він отримував
шляхом введення у списки про компенсації неіснуючих людей), відкрив
меморіальний обеліск у Дахау, на якому були вибиті наступні слова — "Ця
земля зберігає пам'ять 23 8 тисяч людей, які були тут креміровані".
    3 того часу "офіційне число" загиблих у Дахау постійно знижувалось, і
на час написання цієї книги воно складається з трохи більше, ніж 20 тис,
з яких більшість загинула від голоду та тифу під кінець війни. I ця
"ревізія" числа загиблих буде без сумніву продовжуватись і в інших
таборах, і коли-небудь ті "легендарні" шість мільйонів осягне та ж доля.
Число загиблих в Освенцімі також зазнало значної ревізії. Вже навіть
Райтлінгер не вірить в абсурдні твердження про три-чотири мільйони. Він
тепер говорить, що загинуло 600 тис. I хоч навіть ця цифра є величезним
перебільшенням, це значне зменшення попередніх "оцінок". I подальше
"офіційне" зменшення неминуче. Навіть Ширер прийняв цю останню цифру
Райтлінгера, але якимось незрозумілим чином він все ще тримається за
казку, що приблизно 300 тис. угорських жидів були умертвлені за сорок
шість днів — вражаючий приклад безвідповідальної писанини навколо цих
шести мільйонів.
    
        Умови у таборах
    
    Декілька тисяч в'язнів таборів загинуло в останні місяці війни. Це
наводить на питання про умови у таборах. Цей предмет був спотворений до
фантастичних перебільшень у великому числі книг на цю тему. Доповідь
Червоного Хреста показує, що протягом всієї війни у таборах були вельми
пристойні умови. В'язні, які працювали, отримували їжу, що складала 2750
ккал, що перевищувало більш ніжу два рази пайок для німецьких мешканців
в окупованій Німеччині після війни. Ув'язнені мали доступ до медичного
обслуговування, хворі відправлялись до шпиталю. На відміну від
радянських таборів, ув'язнені могли отримувати посилки від Червоного
Хреста, в які входила їжа, одяг, медикаменти. Прокуратура проводила
розслідування у кожному випадку арешту за кримінальну діяльність, тоді
яку радянських таборах панувало свавілля карних злочинців. На відміну
від картини, створеної пропагандою, у німецьких таборах панувало не
свавілля охорони, а закон, хоч, звичайно, це був закон військового часу.
I цей закон однаково застосовувався і до охорони, і до ув'язнених. У
федеральному архіві в Кобленщ знаходиться директива Гіммлера, яка
вимагала жорстокого покарання членів охорони і адміністрації таборів за
свавілля по відношенню до ув'язнених (Манвелл, Франкль, стор.312).
Звичайно, випадки свавілля мали місце, але вони негайно розслідувались
Кримінальною Поліцією Рейху. Комендант Бухенвальду Кох був відданий до
суду у 1943 році за викрадання державної власности і випадки сваволі у
таборі. Головний суддя Конрад Морген особисто очолив цей процес. Це був
відкритий суд, на який дозволялося приходити бажаючим. Варто відзначити,
що Освальд Поль, головний адміністратор системи концтаборів, з яким так
жорстоко повелись у Нюрнберзі, був за смертну кару Коху. Суд СС виніс
смертний вирок Коху, йому було запропоновано вибір служити на Східному
фронті, але принц Вальдек, командир СС у тому окрузі, привів вирок у
виконання до того, як вибір Коха міг набути офіційного ходу. Цей випадок
наочно демонструє всю серйозність, з якою СС відносилось до порядку у
таборах. (Кох був публічно повішений у Бухенвальді. З'явилось багато
легенд про його дружину Ільзу. Безумовно, вона гріла руки на краденому
майні, але наскільки правдоподібні розповіді про те, що вона, наче б то,
відправляла в'язнів на смерть, потрібно судити хоч би з того, що
"абажури з людської шкіри" виявилися підробкою.)
    Було проведено 800 розслідувань скарг на охорону, з яких декілька справ було передано
до суду. У своїх свідченнях у Нюрнберзі Морген вказав, що він мав
розмови з сотнями в'язнів на тему умов їх утримання. За час своїх
інспекцій він не знайшов знепритомлених в'язнів, окрім тих, хто лежав у
шпиталях з тифом. Він також вказав, що продуктивність праці у таборах
була принаймні нижча, ніж серед вільнонайманих. Табір Дахау біля Мюнхена
був типовим — хоч там люди і примушувались до праці, умови їх утримання
були людськими, що до речі відзначив комуніст Ернст Руфф у своїх
письмових свідченнях у Нюрнберзі від 18 квітня 1947 р.
    Командир польського підпілля Ян П'єчов'як, який був у Дахау з 22 травня 1940 р.
до 29 квітня 1945 р., відзначив у своїх свідченнях, що з ув'язненими
добре поводилися і що адміністрація СС була дисциплінованою. Берта
Широчин, яка працювала у їдальні Дахау протягом війни, свідчила, що
працюючі отримували другий сніданок о 10 годині до початку 1945 р., не
зважаючи на труднощі у Німеччині.
    Сотні письмових свідчень у Нюрнберзі вказують на добрі умови у таборах, але розглядались, як
правило, тільки ті, які дотримувались лінії офіційної пропаганди. Із
свідчень жидів можна бачити, що вони сильно перебільшували важкість
умов, пов'язаних з їхньою депортацією, їм, природньо, не подобалось, що
їх інтернували, але факт залишається фактом, що люди інших
національностей, навіть ті, хто був інтернований з політичних мотивів,
давали більш збалансовану картину того, що з ними було. В багатьох
випадках колишнім інтернованим, як, наприклад, Шарлотті Борман, чиї
свідчення йшли врозріз з офіційною пропагандою, не дозволили виступити
на суді.
    
        Неминучий хаос
    
    Під кінець війни ситуація у таборах значно змінилась. Доповідь Червоного Хреста від
1948 р. вказує, що бомбардування союзників паралізувало транспортну
систему Німеччини, неможливо було підвозити продукти харчування до
табору і там почався голод, який, до речі, торкнувся і німецького
цивільного населення. Ця жахлива ситуація була обтяжена тим, що у
таборах було більше людей, ніж кількість, на яку вони були розраховані.
Голод і антисанітарні умови привели до епідемії тифу. Це переповнення
таборів відбулося внаслідок того, що ув'язнені зі східних таборів були
евакуйовані на захід. Колони знесилених людей прибули у табори, в яких
ситуація до того часу вельми сильно погіршилась. Табір Бельзен біля
Бремена був особливо в поганому стані під кінець війни, і Фелікс
Керстен, лікар Гіммлера, вказує, що репутацію "табору смерти" Бельзен
отримав через жорстоку епідемію тифу, яка там розігралась у березні 1945
р. ("Мемуари", Memoirs, 1940-45 pp., London, 1956). Ці жахливі умови
були причиною декількох тисяч смертей. Це трапилося на прикінці війни,
але пропаганда шести мільйонів безсоромно стала використовувати
фотографії кісткоподібних трупів як "докази" того, що у таборі
проводились масові знищення людей з самого його відкриття, і що всі ці
трупи були жертвами нацистів. На диво чесна оцінка ситуації в Бельзені в
1945 р. була подана у книзі "Історія Другої Світової війни", під ред.
Пурнелла (Purnell, History of the Second World War, том 7), в описі, що
зробив доктор Рассел Бартон, головний психіатр у шпиталі в Севералле, в
районі Ессекс, який провів місяць у таборі як студент медичного
факультету. Описуючи наслідки великого числа смертей у таборах
наприкінці війни, він приводить слова бригадного генерала Глина Хьюза з
англійського медичного корпусу, який був призначений командиром Бельзена
у 1945 р. Хьюз не думав, що у таборі були якісь жорстокости, хоч там
безумовно, була дисципліна військового часу і примусова праця.
"Більшість", пише Бартон, "вважали, що стан в'язнів після звільнення
табору є наслідком цілеспрямованої політики гітлерівської Німеччини.
Ув'язнені говорили про незадовільні умови, а іноземні журналісти
окреслили картину відповідно з вимогами "дому пропаганди"."
    Доктор Бартон пише, що голод та епідемії були неминучі в тих умовах,
але що вони мали місце лише наприкінці війни, в 1945 p. "3 розмов з
ув'язненими у мене створилось враження, що умови у таборі були
задовільними до кінця 1944 р. Бараки були побудовані між деревами, там
були туалети, душі і печі для обігрівання". Він також пояснює причини
браку їжі. "Німецькі військові медики говорили, що на протязі останніх
місяців було все важче доставляти продукти харчування до табору. Все, що
рухалось по дорогах, розстрілювалося з повітря". Доктор Бартон пише, що
він був вражений, побачивши записи за останні два-три роки, які
перераховували надходження продуктів харчування в їдальню. "Тоді я
зрозумів, що, на відміну від загальноприйнятої думки, у німців не було
ніяких планів винищення людей. Чому ж тоді так багато людей були жахливо
виснажені? Основною причиною таких жахливих умов у Бельзені була
недостатня кількість їжі, медикаментів, сильна тіснота через те, що туди
привозили людей з інших таборів. Тиф дуже послаблював організм, і хворі
втрачали вагу". Додатком до смертей, які були неминучі в таких умовах,
Глін Хьюз пише, що біля тисячі людей померли одразу після звільнення від
переїдання, бо їхній ослаблений організм не міг приймати багато їжі. Як
людина, що бачила концтабір своїми очима, доктор Бартон розумів
фальшиву суть всієї цієї табірної міфології і він пише — "Намагаючись
пояснити причини умов в Бельзені під кінець війни, потрібно бути
напоготові відносно великого пропагандистського потенціалу, який
представляла вся ця маса скелетоподібних трупів". Намагатися давати
оцінку подіям, які привели до цього у наївних категоріях "доброго" і
"поганого", значить заперечувати інші причини.
    
        Фальшиві світлини
    
    Трагічні події типу тієї, що мала місце в Бельзені, були не тільки
безсоромно використані з метою пропаганди, але були також зроблені
фальшиві світлини (фотографії) та фільми. Більшости таборів вдалося
уникнути умов, подібних тим, що привели до масових смертей у Бельзені, і
їхні ув'язнені вийшли звідти у доброму стані здоров'я. Але цих світлин
ви не побачите в книгах та фільмах про "шість мільйонів", зате там
багато підробок. Вражаючий приклад такої підробки був описаний в
англійському "Католицькому віснику" ("Catholic Herald") від 29 жовтня
1948 р. Там писалось, що у місті Кассель, де кожного дорослого німця
примушували дивитись фільм про "жахи Бухенвальда", доктор з Геттшгена
побачив себе на екрані, хоч він ніколи не був у Бухенвальді. Виявилось,
що цей фільм знятий після бомбардування союзниками Дрездена 13 лютого
1945 р., де цей доктор тоді знаходився. Після того нальоту загинуло 130
тисяч німців, більшість жінок та дітей, біженці із східних районів.
    (За деякими оцінками, число загиблих було біля півмільйона).
    Протягом декількох тижнів після того нальоту тіла загиблих спалювали
штабелями. Ці сцени були зняті німецькими військовими кінооператорами,
стрічки потім попали у руки союзників і вони їх запустили у справу.
    Підробка світлин про військові жррстокости — це не нова справа. У
книзі Артура Понсонбі "Фальш у військовий час" (Arthur Ponsonby,
Falschoud in War-time, London, 1928), показується, як фабрикувались
"світлини німецьких жорстокостей", що наче б то мали місце під час
Першої світової війни.
    Серед інших Понсонбі виявляє фабрикації "фабрики трупів", "бельгійське дитя без рук", які схожі на пропагандні
світлини про нацистські жорстокости часу Другої світової війни. Ф.Віл
пише у своїй книзі, що брусок мила, наче б то зробленого з людського
жиру, нагадував спробу англійців тридцять років до того звинуватити
німців у такому злочині. Але англійці вибачились за ту стару фальшивку, а
ось фальшивки останньої війни до цього часу використовуються, щоб
здирати гроші з німецької нації.
    Іншою відомою фальшивкою були абажури з людської шкіри. Експертна комісія потім показала, що це була
козляча шкіра. Навіть Манвелл і Франкль вимушені були визнати, що ці
абажури, представлені як "речові докази" на Бухенвальдському процесі,
"пізніше виявились під сумнівом". Письмові свідчення на тему цих
абажурів дав якийсь жид Андреас Пфаффенбергер. Генерал Люціус Клей
визнав, що багато письмових свідчень після розслідування виявились
вигадкою.
    (Совєти представили декілька сотень "письмових свідчень" від людей, які мешкають біля Катині, і всі стверджували, що
польських офіцерів розстріляли німці.)
    Чудовим, дослідженням за сфабрикованими світлинами з теми міфа про "шість мільйонів" є книга
німецького професора Удо Веленді: "Bild Dokumente fur die
Geschichtsschreibung?" ("Світлинні документи для написания історії?"),
яка вийшла у 1973 р. і багато разів з того часу перевидавалась, зокрема
англійською мовою. 3 багаточисельних прикладів, розібраних там, ми
приведемо лише один. Невідомо хто зняв першу світлину, але друга вельми
відома. Це фотомонтаж — паркан на задньому плані першої світлини був
вилучений, додана купа трупів — і ось вам відома світлина про жахи
концтаборів! Під титулом "Маутхаузен" вона була розміщена на стор.341
книги жида Р.Шнабеля "СС — влада без моралі" (R.Schnabel, SS — Macht
ohne Moral, eine Dokumentation uber die SS, Frankfurt, 1957).
    (6 Канадській газеті "Globe and Mail" від 3 червня 1955р. була надрукована
велика стаття про те, як фабрикувались світлини нацистської жорстокости з
акторами, що "грали" німецьких солдат, а також "мирних мешканців" і
"трупів". У статті приводиться один із спогадів на цю тему, а також
вказується, що багато документів було вилучено з архівів і знищено.
Очевидно уряд хотів уникнути наслідків можливих розвінчень.) Валенді
розглядає вісімнадцять інших підробок у книзі Шнабеля. Ця ж сама
світлина була надрукована у "Справах Міжнародного Військового
трибуналу", також наче б то знята у Маутхаузені. Вона також надрукована
без титулу у свідченнях Е.Аронеану (Konzentrationlager, Документ F.321,
представлений на Нюрнбергському процесі, у книгах жидів Хейнца Кюнріха
"Der KZ-Staat, Berlin, 1960, стор.81; Вацлава Бердича "Mauthausen",
Прага, 1959 i Роберта Ноймана "Hitler — Aufstieg und Untergang des
Dritten Reichesax", Munchen, 1961).
Бібліотека » Різне » Історія України » Голокости. Факти проти міфів / Харвуд Річард
Сторінка 1 з 212»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика