Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 2«12
Бібліотека » Різне » Історія України » Голодомор Історія / Гуцало Євген
Голодомор Історія / Гуцало Євген
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:22 | Повідомлення # 6
— Нема в тебе, Андрію, чим відбути весілля, і в нас теж нема, — вголос.
    — Є, — лупає посоловілими очима спідлоба. — Є м'ясо.
    — М'ясо? Яке м'ясо? Що ж ви зарізали чи закололи? Нема чого різати й нема чого колоти. Може, позичили? Та хто ж тепер позичить.
    — Своє маємо... Зготував на весілля.
    Сидить за столом, стискаючи й розтискаючи кулаки, наче душить щось — і ніяк не задушить.
    — Ще про весілля мови нема, а ти вже м'ясо зготував...
    «Таки заслаб на голову, таки повередився розумом. Яке весілля, яке м'ясо? Опух, ноги колодками, а надумав женитися. І прийшов до такої, як сам, не подався до мудрішої. Ох і світ настав».
    А сама так прикро:
    — До нас у прийми хочеш чи візьмеш Галю до себе?
    — Тепер живу сам, то чого маю приставати в прийми?
    — Сам? А твій менший брат Семен, а мати?
    — Який брат? — супиться Андрій Синиця. — Немає в мене брата й матері нема.
    — Як то нема? — й Галя відривається від печі. — А де ж поділися?
    — Господи, ой! — зойкає мати, сподіваючись почути страхітливу вістку.
    — Нема. Й не було.
    Зводиться з-за столу та й іде собі геть, а голову ввібрав у плечі, немов боїться, що зараз його вдарять іззаду...
    Мати з дочкою у важкій скорбній тиші їдять варену квасолю з лободою. Мати сьорбне ложку юшки — дочка сьорбне ложку, мати сьорбне — дочка сьорбне. Як тут заходить до хати хазяїн, Павло Музика, лихий та недобрий.
    — Сідай з нами до столу.
    — Синиця був? — не так питає, як сичить Павло Музика.
    — Був.
    — Чого приходив?
    І хреститься на образи.
    — Приходив свататися до Галі.
    — Свататися до Галі? І більше нічого? А ви ще живі? Й дивиться злякано на жінку та на дочку — не вірить, що живі.
    — Живі...
    — Тільки Синиця вийшов із нашої хати, як тут зразу сільрада та міліція його накрили, забрали.
    — Сільрада та міліція?
    Павло Музика сідає до столу, підпирає голову чорними кулаками. И так сидить, як туман, і губи йому замуровано.
    — Павле, то скажи...
    Хазяїн важко дивиться на Марію, наче камені кладе на неї. Галя, посірівши, й не цвірінькне.
    — А що сказати? Забрали.
    — Що ж він такого зробив? Сватався до Галі...
    — Сватався до Галі? Брата свого Семена зарубав сокирою, зварив у печі...
    — Боженьку ж мій...
    — А матір свою Секлету втопив у криниці.
    — В криниці? За що ж він матір свою?.. Бож-женьку ж ти наш...
    — Бо здурів... А сусіди бачили.
    — Здурів...
    І раптом Галя починає сміятися, белькочучи крізь сміх:
    — Здурів! Андрій Синиця здурів...
    — Доню, доню, — мати до неї.
    — Андрій Синиця здурів! — сміється Галя веселим сміхом, і така вона радісна, якою давно свою дитину не бачили батько з матір'ю.
    Схоплюється з-за столу, кружляє в танці посеред хати, взявши руки в боки, співає:
    — Здурів Андрій Синиця! Здурів Андрій СиницяІ
    
    Текля Куйбіда з клумаком за плечима заходить на обійстя — й спиняється. Чи то клумак важкий, що ноги підкошуються, чи то захляла, а тільки хилитається жінка, ось-ось назад поведе її, за ворота.
    — Маріє!.. — ледь витягує голос із грудей. — Ходи-но сюди... У хлів.
    — У хлів? — із сіней Марія.
    Чудно їй: прийшла до них Текля на обійстя — й чомусь проситься до хліва, а не до хати. О, й сама вже човпе до хліва. Може, ховається від когось чи злякалася чогось? Дивися, ще слідом за собою біду приведе в двір, наче у них своєї біди мало.
    — Що сталося? — питає вже в хліві у Теклі. А Текля Куйбіда клумак з плечей скинула під ноги, відсапується. Марія острашливо за поріг виглянула, чи нема нікого. Таки нікого.
    — Звідки це ти йдеш, що ноги заморила? —питає.
    — Он, не питай... Помираю з голоду, Маріє, а мій Степанко вже помер. Може, чула за нього.
    — Чула. царство йому небесне.
    — То, може. в тебе щось випрошу їсти?
    — Що ж ти випросиш, коли самі пухнемо...
    — Люди кажуть, що ви приберегли зерно.
    — Люди набалакають.
    — Я ж не задурно прошу, Маріє, ось поглянь лишевь...
    Текля Куйбіда згинається над клумаком, засовує руку, щось дістає.
    — Ось...
    — Що це?
    — Хіба не бачиш? Сорочка полотняна вишита.
    Текля Куйбіда стріпує руками — й Марія бачить жмакану-пережмакану жіночу сорочку, що світиться святковими узорами на грудях і на рукавах.
    — Справді, сорочка, — дивується Марія.
    Розглядає сорочку — й мовчить сторопіло, бо язик у неї віднімається, лежить у роті жорновим каменем.
    — Гарна сорочка, — стріпує сорочку Текля Куйбіда.
    — Плями руді внизу, на подолі...
    — Заперуться — й не стане... То візьмеш?
    — Як то взяти? А ти де взяла? Що там у тебе в клумаку? Якась ти чудна, Текле.
    — Не хочеш сорочку? То візьми рушника.
    І, діставши з клумака, розгорнула полотняний рушник, а на тому рушнику — райські пташки поміж квітів райського саду.
    — Ось!
    І Текля Куйбіда вихоплює другий рушник, ще яскравіший, ще барвистіший, не вишивання, а свято.
    — Ось цей подивися!
    Ще один рушник випурхує з клумака, б'ється-тріпоче жар-птицею в опухлих Теклиних руках.
    Дивиться вражена Марія — й страшно. Страшно, що від людських очей поховалися отут у хліві, страшно ошалілої, знетямленої Теклі Куйбіди, страшно того вишивання, що полум'ям горить у її руках.
    — Чого ж воно все попідшивало?
    — Попідшивало? Значить, не хочеш брати? Але це ще не все, подивися, скільки тут. Бери, тільки не поскупися хлібом.
    Відчиняються двері — й Павло Музика зловісною тінню стає на порозі. Текля Куйбіда, либонь, мала б злякатися, але не лякається, навіть радіє з несподіваної появи хазяїна.
    — Заходь, Павле, дивися, — каже, — тільки зачини двері, щоб лихе око не нагрянуло. Поглянь, що я тут показую твоїй Марії. Не думай, і для тебе знайдеться вишиванка по росту. Ось...
    І вже тримає в руці вишиту чоловічу сорочку.
    — Беріть, що хочете, не жалко, а мені — хоч на пучку хлібця.
    Павло Музика як влип очима у вишиту чоловічу сорочку.
    — Маріє, — озивається, — ти бачиш?
    — Бачу, Павле.
    — Чия це сорочка?
    — Твоя, Павле.
    — Беріть, беріть, людоньки добрі, — втішається Марія Куйбіда. — Ой спасибі, спасибі, хоч сорочка підійшла. А мені плати багато не треба, лише хлібця.
    — Моя, — сіпаються губи в Павла Музики. Він і так розглядає сорочку, й сяк. — Ти вишивала, Маріє, ти...
    — Я вишивала для тебе, хрещик до хрещика тулила... — мало не плаче жінка.
    Бере вишиту чоловічу сорочку в руки, тулить до щік, цілує, а Павло Музика грізно підступає до Теклі Куйбіди:
    — Кажи, псяюхо, де надибала мою сорочку? Цю сорочку Марія мені ще десять год тому як вишила.
    — Твоя сорочка, впізнав? — тупцяє довкола клумака Текля Куйбіда, наче схопити хоче — й податися з хліва, але сердитий хазяїн заступає їй дорогу. — А я й не кажу, що не твоя. Раз упізнали з Марією — значить ваша...
    — Ану признавайся, поки не порішив тебе тут.
    — Нащо тобі гріх на душу брати? Я признаюся, — покірливо каже Текля Куйбіда. — Ви тільки подивіться, подивіться.
    Смикає вгору мішок — і з мішка сиплеться всяке добро.
    — А які рушники, які рушники... А скатерки!
    Вишиті рушники розсипаються під ноги, й скатерки зжужмані сипляться, й жіночі блузки, й чоловічі сорочки, й ще всякі скарби.
    — Беріть, усе ваше, нічого не треба мені, тільки дайте хлібця, — знову за своє Текля.
    — То ти признаєшся чи не признаєшся, псяюхо?! — сікається Павло Музика.
    — Та ж з гамазею забрала, з гамазею... Гамазей стоїть над яром, вода підмивала й підмивала землю, аж поки вимила яму під стіною. А це ж коло мене, то я все бачу.
    — Ти в гамазей залазила?
    — Де б я залізла в гамазей, коли замок на дверях... Вода від яру підмила, то почало сипатися в глиняники. Я оце подалася в глиняники по глину, а там цього добра валяється в баюрі повнісінько. Гріх, щоб пропадало, то я згорнула — й до вас оце зайшла.
    — То ж колгоспний гамазей.
    — Хто ж каже, що не колгоспний? Авжеж, колгоспний.
    Марія хитає головою:
    — Як до колгоспу зганяли людей... Тоді в мене цю сорочку забрали. В кого яку вишивку знаходили — забирали. Щоб усе було колгоспне. І в отой гамазей позаносили. З тих пір більше не бачила, звісно. А тепер побачила — й серце облилося кров'ю. Погляньте на це вишивання — там зогнило, там струхлявіло.
    — Усуспільнили, — бурчить Павло Музика.
    — Га? — наче прокидається Текля Куйбіда.
    — Кажу, усуспільнили.
    — Горенько, та й годі, — тулить Марія сорочку до грудей. — Скільки горя того — не видно кінця й краю.
    — Там у гамазеї така діра в стіні — ще випаде, навіть злодіям залазити не треба... А коли сорочка ваша, то беріть. І що хочете беріть.
    — Ану позбирай оце все — гримає Павло Музика. — Все це лахміття!
    Текля Куйбіда стає навкарачки, збирає, складає. Хотіла щось би втямити, але не тямить, і голову втягує в плечі, наче боїться удару.
    — Забрала? А тепер неси!
    — Куди нести?
    — Неси туди, звідки принесла... А я не хочу, щоб Шпитальний та Яремний мене посадили. Посадили за тебе. Я не брав, я не крав, то чого маю сидіти за оце... за колгоспівське. Неси.
    — Таж зогниє і зотліє там, Павле, — озивається Марія.
    — А тобі що до того? Хай гниє і тліє... Колгоспівське!
    — Твоя ж сорочка...
    — А я кажу, що сорочка теж колгоспівська. Хай зогниє і зотліє. Віддай!
    Павло Музика вириває в жінки свою вишиту сорочку — й тицяє Теклі Куйбіді:
    — Бери! Йди!
    Плаче Марія, плаче й далі за сльозами більше нічого не бачить. А коли розплющується, то нема в хліві ні чоловіка, ні Теклі Куйбіди, з клумаком того гіркого вишивання, мовби все приснилося — й тепер пече голову та сушить думки.
    
    Дід Карпо Гнилоквас вишневим пужалном стукає в хрестовину вікна — й прислухається. Тихо. Заглядає в шибку-морок у хаті, як і надворі. Наче не тільки надворі, а й у хаті накрапає дощ, наче сіру хмару завіяло під стелю.
    — Домко! — оглядається на город і на садок. — Домко...
    Чи спить, чи нема?
    Загрібаючи кривими ногами землю, дід Гнилоквас іде в хату, бо діло своє знає.
    — Домко! — вже в хаті.
    Нікого. Морщачись від нудотного запаху, Гнилоквас ступає до квітчастої завіси, що відгороджує куток, і смикає завісу вбік.
    — О господи... Христина...
    В кутку на вузькому дерев'яному тапчані, вкрита ряденцем, лежить жінка, стуливши руки поверх того ряденця. Пальці такі сухі й жовті, що застроми поміж них свічку й засвіти, — покійниця покійницею лежить. Підборіддя загострилося, ніс загострився, лоб скидається на дощечку, і все це обтягнуто жовтою шкірою, такою тоненькою, що торкнися пальцем — і проткнеш. Майже прозорі повіки затуляють очі. Мрець мерцем. Хоч би губи ворухнулися, хоч би сіпнулася брова.
    — Готова... Христе, чуєш? Признайся, ти готова?
    Христина мовчить.
    — Так готова, дідько б тебе забрав.
    Туманіючи головою, Карпо Гнилоквас лапає долонею по кишені, шукаючи куриво, але згадує, що й кресало, й тютюн забувся взяти, а тому досадливо крекче.
    — Аж душа затерпла без тютюну... О, Домка!
    Домка появляється в хаті несподівано, як божий дух.
    Її наче вітром заносить — щупленьку та скручену, суху та легку, мовби то й не людина, а сама лише порожня шабатурка від людини.
    — Я тебе кликав...
    Домка не йде, а мовби в повітрі летить, бо її вгору підносить біла хмаринка, й та хмаринка — розпущена куделька її сивого волоссячка, схожого на пучок бабиного літа, й під тим пучком бабиного літа її очі видаються схожими лише на пару від очей — на блакитну розкосичену пару.
    — Чого прийшов? — питає Домка. — Тобі тут нема чим поживитися.
    — Та я так заглянув... До тебе.
    — Чого до мене?
    — Може, чарку поставиш!
    І кахикає. Домка ошелешено дивиться на Карпа Гнилокваса, що горбиться перед нею корчем покрученого, вузластого коріняччя.
    — Де ж я візьму? Нема.
    — Та знаю, що в тебе й ложки розпеченої смоли не випросиш, — стукає пужалном по долівці. — Я от заглянув... чи не пора вже везти Христину до ями? Либонь, пора. Й не дихне, й не ворухнеться. Це вже скільки вона так лежить?
    — Жива Христина! — скрикує Домка.
    — Жива? Скільки років отак лежить?
    — Багацько, що й не злічити, ще з громадянської.
    — Ще з громадянської! — Карпо Гнилоквас дротяною п'ятірнею чухмарить потилицю. — Давно вже пора завезти.
    — Але ж не померла, а спить — заламлює руки Домка.
    — Що ж це за сон? Скільки можна спати, коли проснеться? Та хтось другий уже давно похоронив би, а ти...
    — Доглядаю, годую, — схлипує Домка, — а вона спить.
    — Спить? І не говорить? Хоч би слівце сказала вві сні.
    — Спить — і не озивається. Колись озветься.
    — А ти ото віриш? Ех, Домко! Мор страшний кругом, а ти доглядаєш трупа.
    — Не трупа... То сестра моя спить! І в неї діти живі.
    — Де ж ті діти?
    — По родичах, бо як би я доглядала Христину — І її дітей?
    — Навіть чоловік Сава од неї збіг, де він?
    — Збіг, то й добре... Нема божого в людях. Перше були душі, а в душах — боже, тепер ні душ, ні божого в душах.
    — Чим же ти Христину годуєш, коли самій нема чого в рот покласти, коли сама не стоїш на ногах?
    — По-всякому... й помагають мені. Коли як.
    — Таж однаково помре! — скрикує Карпо Гнилоквас, — Чудні діла твої, господи...
    Роздосадуваний, іде з хати, а Домка тупцяє слідом за ним надвір, бубонить:
    — Христина ще жива, бо в неї душа в грудях живе.
    — Таж революція ліквідувала і попів, і душу! Дурман... От скільки я вже покійників перевозив, ніхто стільки, либонь, не перевозив, а так душі пі разу не бачив. Ні щоб за грабаркою бігла, ні біля ями, ні на цвинтарі. От коли труп, то його добре видно, бо труп є труп. А душа? Яка вона — з лопуцька? Дуту придумали попи, щоб обдурювати народ, щоб жили сотати з народу. А народ наш такий дурний, що радий. Авжеж, душа е, душа житиме на тому світі в царстві небесному. — Він стукає пужалном об землю. — Нема царства небесного — і вже ніколи не буде, ото треба жити на цьому світі.
    — Хула на бога до добра не доведе. Бог, помагає віруючим.
    — Бог? Де той бог? Немає бога так само, як немає душі.
    — Покарає бог за такі слова.
    — Покарає?.. Ось мор стоїть, земля стогне. То, може, бог карає? Карає і винуватих, і невинних, і дітей малих? А діти малі перед богом завинили чим?.. А коли не бог карає, то чом бог не заступиться за невинних? Христина, може, завинила чимось перед богом, що бог її приспав, уже скільки років спить? Ах, Домко, якби той бог був та бачив!..
    — Не оскверняй уста свої богохульством, — гнівається Домка так, наче й не гнівається, бо голос у неї тихий і спікійний. — Бог перед Христиною не винуватий, а Христина перед богом безгрішна. Заморилася — й заснула. Вона провісниця була. Може, таке побачила попереду, що страх зморив її — і вона спить.
    — Перечікує, ха-ха-ха.
    — А я доглядала — й доглядаю сестру. Сонна — це не мертва. Сонна проснеться, а мертва ніколи не проснеться. А як проснеться, то ми її послухаємо, що вона там бачила; й чула.
    — Де? — буркає Карпо Гнилоквас.
    — А там, де Христина спить.
    — Й чого наш народ такий дурний? — дивується Карп Гнилоквас.
    — Хто дурний? — не тямить Домка.
    — Народ наш дурний! — хакає той. — І ти дурна.
    Та й іде до грабарки, що стоїть на шляху. Бере віжки, і вйокає на коня. Грабарку застелено мішком, з-під мішка! стримлять чиїсь тичкуваті ноги. Домка дивиться услід покійницькій грабарці, хреститься.
    — Сестра спить, а все знає, все бачить. Скрізь бачить. А душа її не спить, душа її мучиться так, як кожна жива душенька, вбирає все, вбирає... Проснеться! А проснеться, то розкаже всім, чого надивилася, ой, розкаже. Набалакав Гнилоквас, нема душі ні в кого. Може, в тебе нема, бо такі не мали душі й не мають, а в Христини є душенька, балакаю з нею, як же мені без її душеньки? А я не душогубка, не душогубка...
    
    Сусідка Юстина дивиться на Галю жалісливо-жалісливо, похитує головою й каже:
    — Ми з тобою, Маріє, таки надівувалися колись, гріх казати. Й нажилися трохи. А що вона бачила? Як свічка...
    Галя Музика справді худенька й тоненька, як свічка. Вітерець теплий хлюпостить волоссям на її голові, наче то кволе полум'я здригається, і плаття полощеться на грудях, довкола ніг. Дівчина стоїть неподалік на причілку хати під вербою й стиха співає:
    Нема мого миленького,
    поїхав за Десну,
    сказав: «Чекай мене, дівчинонько,
    на другую весну»...
    — В чому й дух тримається, — зітхає Марія, сидячи під воринами побіля сусідки. — й за що її так господь покарав? То споночіє в неї в голові, то розвидниться, то споночіє, то розвидниться.
    — А така славна! Дивлюсь на Галю — і її бабу згадую, а твою матір...
    — Пішла на той світ, щоб на цьому не мучитись.
    —- І ще її прабабу згадую, Галя й на неї схожа.
    — Своєю смертю померла, одного року до ста не добрала.
    — Галя і в тебе, Маріє, вдалася, і в бабу свою, і в прабабу... Краплинка води!.. І лицем чорнявим та очима карими, і співом своїм.
    Доспівавши тим часом пісню, Галя починає спочатку, бо гак її та пісня заворожує:
    Нема мого миленького,
    поїхав за Десну...
    Мати всміхається журливо:
    Співає гарно. Я так не співаю гарно, як Галя. Де яке слово почує — і зразу перехоплює, ото вже вдалася. І так з самісінького малечку. Хоч би яку довгу пісню почула, та коли вже пісня влетіла в її вуха — з пам'яті не вилітає, тримається кріпко. І скільки там пісень у її серці, либонь, сама не відає.
    — Як соловейко...
    — Де там тому соловейку! — Марія не згоджується з Юстиною. — Соловейко знає одну пісню, співає свою пісню всю ніч. Полетить за море, і з-за моря з тією самою піснею повертається навесні, чогось не вчиться тамтешніх, не переймає. А Галя... Та це навіть не тисяча, а ціла хмара соловейків! А якби Галя полетіла за море, то хіба звідти не повернулася б з новими піснями? Перейняла б там чужих пісень, і чужі пісні стали б для неї за рідні...
    Галя співає:
    Ждала, ждала дівчинонька
    та й на порі стала...
    Зелень садків, зелень верб і тополь довкола стоїть густою-прегустою зеленою водою, якою схлюпує вітер, перелопачуючи мерехтливе срібло сонця на тремткому листі. Високо пропливає чорногуз, пропливає повільно й далеко, наче остерігається землі, наче боїться зблизька глянути на вимерле село та на сонних людей. А над їхнім обійстям чи не пісню Галину почув, що затримався у високості, пішов колом, далі другим колом пішов!.. І, зрештою, подався своєю незнаною небесною дорогою.
    — Які пісні знала сама, таких і Галю свою навчила, — каже Марія. — И тепер вона знає більше за мене, більше за всеньке село. їй не тільки хочеться поспівати, а й спів свій передати, ось тільки кому передасть?.. Охо-хо-хо! Де таке бачено: ледь ходить, а співає? Нема сили, нема здоров'я, зовсім захляла. Як порятуватися? Сама для себе просиш смерті у господа бога, а для дитини своєї гріх просити. Гріх просити, хоч, може, всім було б краще, аби не мучитися.
    — Бога й просити не треба, — озивається Юстина. — Тут життя таке, що, дивися, скоро над усіма змилується, щоб не страждали... Та Галю ой як жалько!.. Я таке придумала і своєю головою. Пусти завтра Галю зі мною у Петрівку.
    — Галю пустити у Петрівку? — дивується Марія, мимоволі згадуючи, яких то страхів у їхньому селі набалакано на тітку Юстину, що вона така й сяка, що вона людоїдка. Але так охляла, що навіть сили нема злякатися від усіх тих згадок. — А чого їй іти у Петрівку? Й ти чого підеш?
    — У мене ж там брат Сава робить на тракторі, чи ти забула?
    — Не забула.
    — То я оце до брата надумала навідатися, то й Галю візьму... Йому дають за трактора, Сава не голодний. Хіба не пригостить Галю? Пригостить.
    Сонна пустка в душі така, що нема страху,
    Галя співає на хатньому причілку.
    
    На грачиному, довгоносому обличчі дядька Сави пухнасті вицвілі вуса схожі на степову ковилу, що міниться сивими полисками на пружному леготі. Сорочка на гандрабатому тілі — наче на кілках. І сорочка, й штани, й чоботи його просякли мастилом, пальним. Здається, він куриться таким caмим чадним димом, як і його трактор.
    — Під'їла? — питає дядько Сава.
    Лице його потемніло від роботи на тракторі і лиснить, як халява, а зуби світяться білою добірною квасолею.
    Галя вдячно всміхається й питає:
    — А хочете, я вам заспіваю?
    — Заспіваєш? — дивується гандрабатий дядько Сава, — А то ж чого?
    — А за лемішку та кисіль!
    — Заспівай, дівчино.
    Дядько Сава пучками пальців ворушить ковильні свої вуса — й не так статечнішає на виду, як сутеніє. Галя Музика виставляє вперед ліву руку, кладе руки на лозинистий свій стан.
    І вже дзвенить її голос:
    Ой на горі огонь горить,
    а в долині козак лежить,
    посічений, порубаний,
    китайкою накриваний.
    Дядько Сава слухає, гірким тужливим поглядом голублячи дівчину, а коли вона доспівує пісню, розчулюється:
    _ Ох і голос, ох і пісня! Як тебе віддякувати? Просто не знаю, як тобі віддякувати.
    Й тільки він сказав — віддякувати, як Галя знай тільки й дивиться на його руки, помережані вузластими жилами. Що робитимуть ці роботящі сильні руки? А вони вже залазять у полотняну торбу, накриту латаним-перелатаним мішечком, і дістають звідти цілушку хліба.
    — Це тобі, дівчино, бери.
    Галя бере — й боїться брати. Невже це їй, невже дядько Сава так розщедрився? Оце тракторист так тракторист, не обманула тітка Юстина, привела її сюди у Петрівку не марно.
    — Спасибі, — шепоче Галя, не вірячи в своє щастя, тулячи скибку до грудей.
    — їж на здоров'я.
    Набравшись відваги, зухвало оглянувшись на Петрівку, що біліє хатами неподалік по горбках, подивившись на трактор, що чорніє край польового путівця, Галя відставляє вбік босу ліву ногу — і співає:
    Ой гук, мамо, гук,
    де козаки йдуть,
    ще й зеленая та доріженька,
    де вони ідуть...
    Дядько Сава пучками торкає розмаяні ковильні вуса, крадькома торкається очей, наче витираючи черству сльозу, й схиляється над мішком, під яким сховано торбу. Галя гострим поглядом так і пасе його руки. Що дістануть руки з торби?
    Біле-біле, чисте-чисте...
    В чорних руках — грудочка сяйливого цукру-рафінаду!
    А може, ще не рафінад? Ні, рафінад! А може, це не для неї? Ні, дядько Сава простягає їй грудку цукру.
    — Спасибі, — шепоче Галя.
    — їж на здоров'я, дівчино.
    І скибку хліба, і цукор Галя ховає за пазуху і, мліючи від щастя, задихаючись від такої несподіваної удачі, відставляє ліву ногу вбік, уже її вуста розтуляються, уже вона ось-ось знову заспіває. Та дядько Сава кладе їй долоню на плече й каже:
    — Не треба, дочко.
    — Не треба? — дивується.
    — Бо таки справді не треба, — суворо каже дядько Сава. — Бо в мене вже порожня торба.
    — Та я вам так!
    — Однаково не треба. Співаєш ти дуже славно. Я вже наслухався.
    — Та я ж...
    — Коли хочеш, — милостиво каже дядько Сава, — то ще приходь коли-небудь поспівати, сама чи з тіткою Юстиною А в мене тим часом і торба поповниться, а то схудла... А тепер іди, бо в мене робота. Тітка Юстина переночує ниньки у Петрівці — й завтра подасться. Не боїшся сама йти?
    — Не боюся.
    — Отам за зеленим житом — і село твоє. Дорогу знаєш, не заблудишся?
    Дядько Сава кладе шкарубку долоню їй на голову, й Галі від його доторку стає так добре, так затишно, що нікуди не йшла б, що отак і стояла б під захистком дядькової долоні.
    — Ти не бійся, йди.
    — А як злякаюсь, то заспіваю, ось ви й почуєте, правда?
    — Співай, дитино, співай.
    Дядько Сава ступає до трактора, а Галя — в зелене жито, наче в зелену воду.
    А що зразу ж стає лячно, то вона й мугикає пісеньку. Стиха мугикає, бо ще не дуже страшно, та й дядька Саву ще видно біля трактора, коли оглянутись назад... Любив козак дівчиноньку, любив та й не взяв, ой, жаль, жаль...
    Петрівки вже не видно, й дядька Саву не видно за горбом, а молоде лискуче жито погустішало та поглибшало, світиться синіми волошками. Вутленькі колосочки повибивалися з гострого листячка, вусики такі, мов ковильні вуса в дядькі Сави. й коли дозріє житечко?.. Любив козак дівчиноньку людям — не собі...
    І раптом наче невидна пташка гострим крилом у полі черкає душу — й Галя мало не прикипає до стежки.
    Здалося чи не здалося?
    Здалося чи не здалося, що ген-ген у хвилях жита майнуло щось? Отамечки збоку? Галя обертається на зір, полохливий і пильний зір, а потім, оглядаючись, починає дрібно перебирати ногами. Заспівати, щоб почув дядько Сава, голосно-голосно заспівати? Та хіба він почує, коли далеко десь за горбами... Приїхали до дівчини три козаки в гості...
    Оглядається — й завмирає від несподіванки.
    Чорнявий парубок виринає ген-ген у молодому житі, наче погойдується по пояс у накотистих хвилях. Розхристана вишита сорочка тріпоче на грудях, вугільне волосся над чолом мерехтить іскрами в сонячному промінні. Де він узявся тут, у полі? Хто це такий? Може, якийсь петровецький, а може, й не петровецький, тільки в своєму селі вона таких не знає.
    О, руку звів, наче рукою манить до себе.
    Може, хтось знайомий, тільки Галя не вгадає? Бо чого б ішов назирці за нею, бо чого б кликав до себе.
    І всміхається. Якось так силувано, кривлячи губи, наче йому болить щось. Галя хоче всміхнутись йому у відповідь, бо ж парубок такий славний, але душа її насторожилася й затерпла.
    Якось він так чудно йде через жито до неї, мовби долає круту воду, все ближче та ближче, повищавши в рості і геть посутенівши смаглим лицем, наче лице задерев'яніло.
    Ні, таки незнайомий парубок. А славний, тільки якийсь чи дивний, чи чудний.
    І чого мовчить, чого не озивається? Хіба так парубок підходить до дівчини, що не всміхнеться й не озветься, а тільки дивиться страшно? Чого він так страшно дивиться, коли довкруж — такий чистий польовий простір і такі ясні блакитні бані вгорі небесні?
    І що то він тримає в'юнке та блискуче в руках?
    Лишенько, та це ж бо залізний ланцюг у його руках порубцьованих та покритих бородавками.
    — Віддай хліб!..
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:22 | Повідомлення # 7
І той ланцюг порскою гадюкою злітає вгору над Галиною головою, ось-ось обхопить шию смертельним зашморгом. І дівчина з розпачливим зойком
кидається вбік, і ось вона вже біжить стежкою, аж серце заходиться в
грудях, аж серце їй стає в самісінькому горлі, що продихнути не годна.
    — Віддай хліб!.. — чується ззаду.
    Той крик-стогін мовби шмагає Галю по спині, ладна бігти ще прудкіше,
але молоде жито б'є в груди, але повітря стає стіною, але ноги влипають у
землю. Здається, що тупіт ззаду не відстає, а ближчає, що залізний
ланцюг скоро зімкнеться на шиї, і їй хочеться лементувати. І їй хочеться
лементувати, щоб почули люди, щоб оборонили від напасника, який хоче її
задушити — й відняти хліб та цукор, що дістався від дядька Сави.
    — О-о-о! — кричить у білий світ.
    А білий світ не відгукується на її розпач.
    Спіткнувшись, Галя падає в жито — і вже не має сили знестися. Що буде —
те й буде, й вона заплющується, припавши губами до землі, вдихаючи
давке порохно.
    Співають жайворонки.
    Потоки срібного співу дзвенять угорі, й Галя спершу навіть не розуміє, що то
жайворонковий спів, бо хіба ж може весь білий світ співати, як
жайворонок? Аж не віриться, що почула ту музику тільки тепер, і вона
цілющими ліками вливається в душу, змиває сліпий страх.
    Помацавши за пазухою хліб та цукор, Галя відриває голову з землі, сідає
і, бачачи довкола тільки шелестке жито, слухає жайворонків, які
співають начебто ще запопадливіше, ще дзвінкіше.
    Галя зводить голову, сторожко дивиться понад житом, що вигойдується розлогими
хвилями. Ніде нікогісінько, тільки пустельне зелене море, тільки
святково чиста блакить над, зеленим морем.
    Чого .вона злякалася, чого? Може, той залізний ланцюг їй тільки привидівся, а насправді не
було ніякого ланцюга й той парубок не хотів її задушити, аби відняти
хліб? Не інакше, як вистежив, що дядько Сава пригостив її хлібом та
цукром,
    А може, примарився й парубок у вишитій сорочці?
    Е-е, ні парубок у вишитій сорочці не примарився. Славний такий,
чорнявий, смоляний чуб. Ось тільки лице скривлене й очі страшні.. Бо
голодний, а тому нездоровий, хворий. Просив хліба, щоб підкріпитися, а
вона йому не дала.
    Де він?
    Галя зводиться в шумкому житі, в співі жайворонків, дивиться наокіл. Може, десь вигляне чубата
голова? Не видно. , А коли... а коли вмер із голоду?
    Повагавшись, Галя засуває руку за пазуху, дістає скибку хліба — й
підносить перед собою, тримає так, що видно хліб і жайворонкам, і сонцю,
і всьому білому світу. Повинен би побачити й отой парубок, що стежив за
нею, що біг назирці.
    Лише лискучі зелені хвилі молодого жита.
    Галя дістає з-за пазухи грудочку білого рафінаду — й простягає перед
собою. Поглянь! Хіба ти не бачиш — ось цукор, ось хліб!.. Ще й
співається:
    Там Василько косу носить,
    тонкий голос переносить...
    Не бачить, не чує... Поїхав за Десну...
    Руки опускаються, як зів'ялі, й Галя поволеньки плине зеленим морем до
села, що вже ген-ген закучерявилося яблуневими та вишневими садками.
    
    Грабарка скрипить немащеними колесами, гнідий кінь покивує головою, що
важко обвисає, а він задирає раз по раз її вгору, наче боїться загубити
на курному сільському шляху. Карпо Гнилоквас ступає обіч грабарки, і
його довгообраза голова також обвисає на груди, то він раз по раз сіпає
нею, наче також боїться загубити,
    — Карпо, Карпо!..
    Гнилоквас не чує. Тоді Юстина, що сидить на лавці під вощінням, уже не кличе, а зойкає якнайпронизливіше:
    — Ой... Ой!
    На той зойк Гнилоквас зупиняється, дивиться на тітку болотяною каламуттю сонних очей.
    — Чого стогнеш? — питається. — Ще жива?
    — А підійди-но сюди, — просить Юстина.
    Карпо Гнилоквас з батогом у руці чалапає до тітки.
    — Чого тобі? — каркає.
    — Сиджу та жду тебе... Везеш когось? І киває на грабарку, з якої стримлять угору чиїсь темні закоцюблі пальці.
    — Везу... Може, й вас підвезти?
    — А куди підвезти? — питає Юстина.
    — Та до ями, куди ж.
    — Е-е, до ями не хочу, — лагідно відказує тітка Юстина, рада, що Карпо
Гнилоквас спинився та балакає з нею по-людськи. — Хочу на цвинтар, а не
до ями.
    — Зараз?
    — Та ще не зараз, бо годна дух перевести.
    — Як годна перевести дух, то переводь собі. А нащо кличеш? — без гніву
гнівається Карпо Гнилоквас. — Бо в мене робота, село велике. Поки
об'їдеш туди-сюди, а тут іще з тобою балакай. Дурна ти, Юстино.
    — Бо справді дурна, — лагідно згоджується Юстина. — Візьми ось...
    І подає йому якогось вузлика, що сіріє у бур'яні під лавкою.
    — Ходила у Петрівку до брата Сави, то він трохи риби дав закропитися. — Візьми, це тобі.
    Карпо Гнилоквас бере той вузлик — загорнутий у пілочку полумисок, що справді таки пахне смаженою рибою.
    — То завезеш на цвинтар? — питає тітка Юстина.
    — Безпремінно! — тулить гостинець до грудей.
    — Тільки ж дивися, не до ями, бо святий бог усе бачить, він не простить.
    — Ага, на цвинтар, — обіцяє Карпо Гнилоквас, бо пообіцяти хіба важко — та ще й за печену рибу.
    — Я дурна, дурна, але ти не думай ото, що зовсім без олії в голові, —
тішиться собою тітка Юстина. — Хочу з тобою наперед умовитися, а з
грабарем Никоном я вже потолкувала, він мені обіцяв могилку викопати. Я в
нього могилку велику не прошу, бо нащо мені велика? Я сама собі
маленька, а ще всохла, то багато місця не залежу, правда?
    — Правда... То кажіть, що хочете, бо в мене робота, — нагадує Карпо
Гнилоквас, готовий поспішати, бо тітка більше риби не дасть.
    — А тільки ж я хочу поміж своїх, о. Коло батька та коло матері, коло діда
та коло баби, коло сестри своєї Килини та коло брата Ілька.
    — Чи не однаково?
    — Бо не однаково! — ласкаво заперечує тітка Юстина. — Я й грабареві
сказала, де саме копати... Були разом на світі цьому, то й на світі тому
хочеться бути разом, з ріднею, бо з ріднею скрізь легше. Бо в отій ямі —
як у колгоспі, а я до колгоспу не хочу. Я ж одноосібниця, знаєш?
    — Та знаю, що одноосібниця.
    — То чого мені в той кагал? Не хочу.
    — Ох і одноосібниця ти, Юстино!
    — Авжеж, авжеж, не хочу в яму, хочу до своїх, поміж своїх. Тільки ж
ти, Карпо, не обмани мене. Я тобі рибу дала, я з тобою договорилася, бо
гріх буде тобі за мене.
    — А, де той гріх...
    — І суд божий, — нагадує Юстина. — Нема людського суду, то божий буде.
    — Ждіть, ждіть.
    — Ждатиму, — обіцяє тітка Юстина. — Як на цьому світі не дочекаюся, бо
вже ледве клигаю, то на тому світі дочекаюся, бо на тому світі що?
Лежиш собі і ждеш, ні роботи ніякої, ні колгоспу, що тобі день, що тобі
ніч...
    — Ну, в мене робота.
    Карпо Гнилоквас іде до грабарки, той тітчин вузлик тулить поблизу мертвої руки, що вгору
задерлася зі скарлюченими пальцями, смикає за віжки. Гнідий кінь стріпує
гривою і хвостом, відганяючи мух та ґедзів, і скриплять немащені
колеса.
    — А не повинен би обдурити, я йому рибу дала. а кому б ще гостинця дати, коли більше нема кому...
    
    Василь Гнойовий випростується над колодою, на якій рубає дрова, і,
тримаючи в руці сокиру, дивиться на жінку, що йде від воріт. Голову в
жінки пов'язано білою хусткою, а тому її смагляве лице — як великий
чорний вугляк, а на цьому вугляку палахкотять очі гострими присками.
    — Добрий вечір, — вітається жінка, дивлячись спідлоба пильно-пильно.
    Василь Гнойовий різко відкидає сокиру на траву й зле питає:
    — Хто така?
    — Вечір добрий, — ще раз вітається жінка. — Не впізнаєш?
    — Багато всяких тут ходить через село.
    — Та я ж Горпина.
    — Яка Горпина?
    — Горпину забув? З Забари я, твоєї Ольки рідна сестра.
    — Горпина? — роззявляє рота. — Моєї Ольки сестра?
    — Так змарніла, що не впізнав?
    — Овва!.. То це справді ти, Горпино, чи мара?
    — Та це я така, схожа на мару, — каже Горпина й проводить долонею по сухих очах, наче сльози витирає. — А як там Олька?
    — Нездужає... Чого навідалася? — І, не чекаючи відповіді, скрикує зачудовано: — Та ти ж молода, а постаріла так!
    — Бо постаріла, правда твоя... В хаті Олька? То я зайду до неї.
    — Та кажу, що нездужає, то в коморі лежить, бо дух важкий від неї...
    Горпина йде в комору, а Василь Гнойовий збирає нарубані дрова, бубонить:
    — Хтось би другий вже давно перестав годувати таку жінку. Надумала
вмирати, то вмирай, а я, дурний, годую. Гут самому нема чого в рот
покласти, а я... Мала б за мною глядіти, а я глядю її.
    Несучи дрова, спиняється в сінях перед коморою, звідки чуються тихі жіночі голоси.
    —- І чого вона прийшла з Забари? Та ще проти ночі... Розпалює в печі,
до вогню ставить чавунець. У чавунці, залитому водою, стримить кістка з
м'ясом.
    — Раз проти ночі, значить ночуватиме. Ха! Це ж там у Забарі собі думала, що я тут нагодую її! Прийшла об'їдати, бо свого
нема. А в мене є? А мені хтось дає чи мушу діставати? Дістаю, поки ребра
не пощитали.
    І Василь Гнойовий уже гнівається, наче бідолашна Горпина таки об'їдає його, таки з рота видирає.
    — А вона ж молода й славна. Якби трохи підгодувати, якби на кістках
наросло... А з чого наросте, коли голод, коли від вітру валиться.
    У печі горить вогонь, кипить у чавунці м'ясо, дедалі густіше пахнучи
на хату, а хазяїн ходить від вікна до вікна (аби хвороба не привела ще
якогось гостя) й думає, й думки в голові перевертаються важкі, як брили
землі під плугом.
    — Коли вони там уже перебалакають? Як сороки. Досипає в чавунець пригірщ пшона, кидає обчищену цибулину — й ковтає слину.
    — Сам собі за господиню, крий його цариця небесна... О, заходь,
заходь, Горпино, — побачив гостю в порозі, — бо вже й вечеря поспіває.
Побалакала з Олькою? Горе їй та мені. А за що мені таке горе? Сідай на
лавці, бо в ногах правди нема... Ось підкріпишся з дороги, бо захляла.
    — Спасибі ж тобі, Василю — дякує Горпина, — за твоє чуле серце. Вже
забула, коли гарячу страву несла до рота Життя таке, що не знаєш, де
знайдеш, де загубиш. Покійна мати наша що казала за тебе? Казала, аби
Олька не виходила за тебе заміж, бо в тебе черства душа. А яка ж у тебе
черства душа, коли Олька впала з ніг і лежить, а ти її глядиш? І мені
ось не жалієш.
    — О, ваша мати набалакала! — сердиться Василь Гнойовий, беручи чавунець руками з ганчіркою та розливаючи по глиняних
мисках. — Набалакала — і в могилу, бо так легше а я тут мучуся, доглядаю
Ольку... Тільки не квапся їсти, бо попечешся. Хай вихолоне, потрошки
братимеш, бійся багато аби здоров'я зовсім не збавити.
    Сидять за столом навпроти одне одного, а за вікнами — вечоріє журливо.
    — Заміж так і не вийшла?
    — Яке тепер заміжжя...
    — А мені так не поталанило з твоєю сестрою! Якби інші часи, то якось
би лікував, а теперки?.. Ну їж, призволяйся... Дивлюсь на тебе, Горпино,
й жаль бере, бо і в тебе щастя нема... Ось і їй занесу поїсти, хай
закропиться гаряченьким з моєї руки.
    Горпина сидить і чекає, поки повернеться хазяїн, а коли зрештою, він повертається, то в її очах стоять сльози.
    — А таке ж набалакують на тебе!.. А ти ж такий добрий!
    — Хто набалакує?
    — Всі... Навіть Олька.
    — Всі, навіть Олька? — зводить настовбурчені брови. — Ти їж, їж. А що Олька набалакує?
    Горпина тре кулаком по обличчю, схлипує — і:
    — Каже, що ти розбоєм живеш.
    — Оце Олька так тобі сказала?
    Горпина міцно й гірко стискує губи, покивуючи головою.
    — Так сказала? — допитується хазяїн. — Говори!
    — Сказала... Що розбоєм... Що по селах ходиш... Як не в своєму селі, то по чужих... Разом з такими, як сам.
    — А вона бачила?
    — Каже, що знає... — І киває на миску зі стравою. — Й за це м'ясо мені
сказала. Що корови своєї не було, не різали, а м'ясо їсиш.
    — А вона не їсть? — скрикує Василь Гнойовий. — Ось я їй заніс — і вона їсть.
То чого їсть, коли мене сварить, га? Хай не їсть! А чим би я годував
її? В колгоспі не розживешся.
    — Що правда, то правда.
    Василь Гнойовий кладе на столі два набубнявілі жилами кулаки.
    — Каже Олька, що живу розбоєм? І живу! Бо інакше не проживу, і вона б інакше не прожила, а так скрипить, іще тягне.
    — Хіба тобі можна? Ти активіст...
    — А хто знає? Ото хіба що жінка знає... Беру в тих, у кого є. А у кого нема — в того не беру. Ти їж, їж.
    — Сьорбаю потрошку... Жаль тебе, Василю. Це ж народ тепер такий страшний.
    — Народ страшний, а я ще страшніший! — гордо так, гнівно.
    — Попадешся в чиїсь руки...
    —-- Ще нікому не попався — й не попадуся. А як інакше?.. Ох і Олька!
Вона ж слаба в мене, три чисниці до смерті!.. їсть — і сварить мене. А
як би вона жила, якби не мій розбій? Отака жінка, отака вдячність. Хоч
добре, що від такої жінки господь бог дітей не дав.
    — Горе дітей не мати.
    — Аби вимерли?.. Я ось що надумав, Горпино... Ти їж, підкріпляйся. —
Василь Гнойовий зводиться, ходить по хаті, мовби його нечиста сила
колотить. Далі спиняється й каже: — Не йди в Забару, зоставайся в мене.
    — Переночую — й завтра подамся.
    — Е-е! Назавжди зоставайся, будь мені за жінку.
    —- За яку жінку? — не тямить Горпина, забуваючи ложку в мисці. — Таж у тебе є жінка, маєш Ольку, сестру мою.
    — Та яка вона мені жінка? Ти ж бачила. Ні встати, ні попорати, ні себе
опоштати. Каліка. А я ще при силі, при здоров'ї. Сам себе прогодую й
тебе прогодую. Бо що тобі в Забарі? Пухнутимеш з голоду — ото й усе,
поки ноги витягнеш. Дивлюсь на тебе, Горпино, й жаль крає душу... Мене
доглянеш, за сестрою дивитимешся, а я тебе не скривджу.
    Горпина ледве спромагається на слово:
    — Де ж таке чувано.
    — Е-е, ще не таке чувано.
    — Я б і зосталася, але ж Олька — сестра моя, та й перед людьми сором.
    — Сором очей не виїсть. Посоромишся трохи — і звикнеш. Ти не думай! А я тебе і прогодую, і зодягну. Бо ще маю оці руки.
    й показує їй свої руки — довгі, мотузовані жилами, з порепаними долонями, з чорною землею під нігтями.
    — А як попадешся? — питає Горпина. — Бо ти доскоцький, але й на тебе знайдуться доскоцькі.
    — Двом смертям не бувати, а одну не обдуриш. Ось, подивися...
    Василь Гнойовий підходить до скрині, відчиняє віко — й жужмом дістає звідти всяку всячину, всякий крам та одяг.
    — Для кого постарався? Таж для своєї Ольки. Другі жінки ходять у
дранті, у лахмітті, а в моєї ген скільки обнов. Але ж їй не до обнов. То
дістануться тобі, ти все посходжуєш... Приміряй оцю хустку.
    Кидає жіночі лахи до скрині, а Горпині простягує квітчасту хустку з
торочками. Повагавшись, Горпина боязко бере хустку, гладить пучками
пальців.
    — Гарна, — шепоче.
    — Не бійся, приміряй.
    Горпина знімає свою марку білу, закутується квітчастою — і запитально
дивиться на Василя Гнойового. Мовляв, скажи, чи личить, бо ж нема в хаті
дзеркала, щоб подивитися на себе, щоб полюбуватися.
    — Як наречена! — хвалить він.
    — Ет, — несподівано шаріється Горпина.
    З сіней чується якийсь шерех, якесь човгання, якесь кректання.
Бряжчись відро. Потім починають повільно відчинятися двері, вже й
відчинилися, та ще нікого нема — і в знеможливій тиші з'являється рука
на одвірку, далі нога на порозі, потім і немічна постать жіноча
згорблена.
    — Олько, ти? — виривається в чоловіка. — Встала?
    Олька — сама тінь від людини. Сива голова похитується на тонкій шиї.
На обличчі тремтить блідий туман болісної усмішки, й випиті вуста
тремтять болісно.
    — Закортіло до вас.
    Хапаючись руками за стіну, ступає до вікна, за яким уже темними густими коноплями стоїть
вечір, і знеможено опускається на широку лаву. Відсапується, наче не з
комори через сіни перейшла, а здолала далеку дорогу.
    — Чуєш, Горпино? — озивається. — Славна ти в хустці.
    — Та я зніму зараз, це Василь...
    — Не знімай, — каже Олька. — Ходи в хустці. Хай тобі дістанеться, ніж якійсь другій.
    — О, таки правда, — тішиться чоловік.
    Олька молитовне складає перед собою висхлі руки — й тихенько, з болісною усмішечкою каже:
    — Я оце лежу й таке собі надумала... Скільки вже мені лишилося жити?
Один бог знає, тільки ж небагато. Чує моя душа, що небагато... Вже ти,
Василю, намучився зі мною, то більше не мучитимешся.
    — Олько, гріх таке говорити! — чоловік до неї.
    — А я добра тобі хочу. Ось і надумала: хай Горпина залишається в нашій хаті — і живіть з нею.
    — Як жити? — в один голос вигукують сестра й чоловік, подивовані, що вона чи вгадала їхню балачку, чи підслухала.
    — Живіть, як чоловік і жінка.
    — Ой, Олько, — схлипує сестра. Й береться розв'язувати хустку па голові. — Це твоя хустка...
    — Не знімай, не знімай! — Олька до неї. — В тебе є здоров'я зносити
хустку, а в мене його нема. Чуєш, Василю? Залишай Горпипу, хай буде тобі
за жінку. Чуєш, Горпино? Хай Василь тобі за чоловіка буде. Ви
помиритеся. Василь хоч і зарізяка страшний, а з ним жити можна.
    Зводиться з лавки, хапається рукою за стіну.
    — А ти куди? — чоловік до неї.
    — У свою комору, там і вмирати буду. А ви тут зоставайтесь, не йдіть
за мною. Та побалакайте ладком, та договоріться. Договоріться
по-людському...
    Човгає через поріг, і двері за нею скриплять, зітхаючи й стогнучи.
    
    — Дядьку, дайте їсточки.
    — Де ж я тобі візьму?
    — У вас є.
    — Хто тобі сказав, що в мене є? — сердиться Павло Музика так, що жили
напинаються — скипають на лобі. І вже пильніше приглядається до хлопця,
що забрів на обійстя, стоїть у подертій сорочечці та полатаних штанцях,
босоногий, а бузинові очі зелені дивляться так жалібно, так благальне,
що мало гарячими сльозами не бризнуть. — А чий ти будеш?
    — Хіба ви не знаєте? Сусіда ваш.
    — Грицько?
    — Вже ж Грицько.
    — То чого в свого батька Гаркуші не просиш їсти? І в своєї матері?
    —- Нема їсти в нас, а батько зліг, — переминається з ноги на ногу
малий Грицько. — Дайте їсточки! Бо й я помру так, як мої брати
повмирали. Я не за дурно прошу, я відроблю вам. Чи тепер на городі, чи
тоді, коли виросту.
    — Еге ж, виростеш, коли не помреш, — бубонить Павло Музика. — А не хочеться вмирати, хочеться пожити, правда?
    — Хочеться, дядьку!
    — Хе-хе, — вишкірює в усмішці зуби Павло Музика, — дурне, а хитре... Може, тобі дати булку?
    — А що таке булка? — питає Грицько.
    — Це такий білий-білий хліб, а пухкий, як пух.
    — Не обманюйте, дядьку, — темнішаючи на виду й ковтаючи слину, каже
Грицько. — Видумуєте за булки, немає булок ніде. Не бачив... Є
маторжаники, є коржі, є підпалки, е пампушки, а булок немає, не бачив.
    — Та чого ти злякався, що дам булку? Немає в мене булки, не дам. — І сам собі під ніс: — Та якби й була б, то не дав би.
    Павло Музика зникає в хаті, а малий Грицько жде на причілку. Бо хоч і
скупий сусід, бо хоч і страшний на виду, що навіть лячно дивитись на
нього, та невже пожаліє винести хоч що-небудь?
    Жде, жде, а дядька все нема, нема, і в Грицька підкошуються ноги, й він поволеньки опускається на призьбу, поринаючи в сон.
    — Гей, хлопче, проснися! — термосить хтось за плече.
    Грицько розплющується — перед ним стоїть Павло Музика.
    — На, — каже й простягає якийсь шкурат.
    — Що це? — зводиться Грицько.
    — Теляча шкура. З'їси.
    — Як з'їсти?
    — О, тебе ще треба вчити, — гнівається дядько. — Візьмеш обсмалиш на
вогні, а потім у воду — і звариш, і наїсися. Шкура з молодого теляти,
навариста. Валялася на горищі, я й забув.
    Малий Грицько бере шкурат з рудою шерстю, обома руками тулить до грудей.
    — Спасибі, дядьку! Обсмалю, зварю — і наїмся. А вам відроблю, віддячу за ваше добро, ви не думайте.
    — Хочеться жити?
    — Ой, хочеться.
    І Грицько, горблячись не по-дитячому, а по-старечому, йде на своє обійстя.
    За якийсь час там під акаціями горить вогонь, а в підвішеному на
деревяних рогачиках казанку вариться теляча шкура. Павлові Музиці
нездужається, сидить під вишнею, то на шлях подивляється, то на сусідове
обійстя. Гомонить сам із собою:
    — Гаркушине поріддя... Він у мене трусив хліб, а тепер я мушу годувати його дитину. Хай би лежала та
шкура на горищі, вона в мене їсти не просила, так ні, віддав. А чи мені
хто-небудь щось дасть? А ніхто не дасть, тільки взяти — заберуть... О,
як парує з казанка. Це ж воно підкріпиться, набереться сили мені на
погибель. Таким добрим, як я, важко в світі жити. Бач, просив у господа
бога, щоб вивів Гаркушине сім'я до ноги, бог і послухав мою просьбу,
лише одненький Грицько й зостався у мого лютого ворога-сусіда. Так я сам
ото рятую. А він мені колись віддячить, як виросте. Еге ж, віддячить,
дочекаюся.
    И так Павлові Музиці шкода телячої шкури, що ладен лікті собі гризти з досади, що пішов би на чуже обійстя — й забрав би, з
окропу вихопив.
    — Либонь, уварилася шкура, тепер воно з'їсть, хай би вдавилося моїм добром.
    І так йому важко дивитися, так важко! Аби не бачити, Павло Музика зводиться й понурою тінню суне до хати, ховається.
    Та з великої досади і в хаті не всидить, лиха сила колотить ним — і перегодя випихає надвір, у лагідне золотаве надвечір'я.
    — Господи, що це?
    Ввижається чи справді на сусідовому обійсті під акаціями корчиться
щось на землі? Наче нечиста сила звивається. Отам, біля вогнища, яке ще
курить синім димком.
    — Та невже то малий? З якої хвороби?
    Павло Музика через садок човгає на сусідове обійстя. Підходить ближче —
таки Грицько на землі корчиться, молотить ногами, а розчепіреними
пальцями то за живіт хапається, то рве траву.
    — Грицько, ти чого?
    Мовчить хлопець, а з рота йому сукровиця-слизота ллється. Павло Музика схиляється й дістає з землі варену телячу шкуру.
    — Отак наварив, отак наївся. Хто ж так варить? Казав йому обсмалити,
але ж не обсмалив, а так, з шерстю. Ось шерсть і доконала. Бо з дурного
розуму. А ще обіцяв віддячити, відробити за шкуру, коли виросте. Де ж ти
виростеш, де ж ти віддячиш? Чуєш, Грицько!
    Дитина ще здригається на землі, та вже їй ніколи не обізватися, не заговорити.
Павло Музика ховає шкурат вареної телячої шкури за пазуху.
    — Не годиться, щоб добро пропадало.
    Дитина вже й не ворушиться.
    — Піду тепер шукати його батька. Про тих бахурів Гаркуша від кого
почув? Почув від мене. То про цього хай теж почує від мене, а я
подивлюсь на нього, подивлюсь. Не залишилося від нього насіння на землі,
і його скоро самого не залишиться. Та не я буду, коли не зведу зі
світу. Бо що? Бо надумав людей зводити зі світу? А коли тебе й твоє
коріння? Бо гріх таким жити, великий гріх.
    
    Учитель Пилип зупиняється під горіховим кущем і, затамувавши подих, дивиться на
стару липу, що самотою стоїть посеред узлісся. Йому не хочеться полохати
малу пташку на довгій обламаній гілці, що всохла, настовбурчившись
сухими галузками.
    — Ага, та це ж бо лісовий щеврик!
    Жовтувато-бурий, груди в темному ряботинні, лісовий щеврик
біжить-дрібцює по сухій гілці вгору — й завмирає на її гострому краю.
Сидить і роззирається, наче приміряється до простору, щоб злетіти й
заспівати. Але не злітає, а так само видрібцем біжить по сухій гілці
донизу, добігає до стовбура. Міг би перескочити, як перескакують інші
птахи, але ж ні! Біля стовбура завмирає — і повертається назад, на край
гілки.
    З краю гілки раптом пурхає на верх липи, десь там зникає поміж густого зеленого листя, нема його, нема, наче сховався. Та не
сховався, бо несподівано випурхує з зеленої крони, летить навскоси і
вгору, вгору.
    — Tip, тір, тір, тір!
    Свистить лісовий щеврик. Не так співає, як тріщить, але така в нього весняна пісня.
    — Сіа, сіа, сіа, сіа!
    Протяжно свище, захоплено й так натхненно, що, либонь, нікого не чує, тільки сам себе.
    — Співай, співай, пташко, — шепоче учитель.
    І вже лісовий щеврик летить з височини на ясена, губиться поміж ворушкого різьбленого листя.
    Учитель ступає поміж горішини, а в його душі — отой натхненний
спів-свист щасливого лісового щеврика, який славить весну й життя, який
співає для своєї подруги, що сховалася в гущавині.
    Господи, хто це сидить під дубом?
    Від несподіванки вчитель Пилип зупиняється й завмирає. Спершись спиною
об стовбур, під дубом сидить якийсь чоловік, голову в шапці звісивши на
груди.
    — Агов! — осмілюється озватися вчитель.
    Чоловік хоч би ворухнувся, не чує. Може, обійти стороною, хай собі сидить, бо
мало кого можна зустріти в лісі. Проте учитель перемагає острах і,
некліпливо зивлячись на згорблену постать, скрадливо ступає по високій
траві до дуба.
    Ще на відстані вчитель здогадується, що це мертвий чоловік.
    А підійшовши ближче, бачить, що поміж вузластого коріння, яке вибилося
з землі, лежить купка білих грибів та опеньків. І в неживій руці —
надкушений гриб. А біля ноги лежить рудий папірець, і в тому рудому
паріці — дрібка зернистої солі.
    Мабуть, цей чоловік прийшов у ліс, щоб наїстися сирих грибів із сіллю. Назбирав грибів, почав їсти — й отруївся.
    Хто це такий?
    З якого села?
    Коли отруївся?
    В душі гасне свист-пісня натхненного щеврика. Треба про цього мертвого
чоловіка сказати Карпові Гнилоквасу, хай приїде грабаркою до лісу й
забере та відвезе до ями. Та чи захоче їхати, чи захоче забирати? Як за
півфунта хліба, то таки зможе, поїхати, пошкодує втрачати.
    А чий це голос?
    Може, не голос, а причулося? Вчитель насторожується, слухає, бо навіть
і не голос почувся, а плач. Може, звірятко ген отам у кущах? О, знову.
Таки плач.
    Хто ж це плаче в лісі о цій весяній порі?
    Обернувшись на зір та на слух, учитель обачно ступає до тих кущів, з яких долинув плач, розгортає руками гілля.
    Па чорній землі біліє зіжмакана полотняна рядюжка, а на рядюжці —
немовля. Немовля лежить на спинці, по грудях і по животику лазять
червоні мурахи. Мабуть, досі немовля спало, та мурахи почали кусати — й
прокинулося.
    Де в лісі взялося немовля, хто залишив?
    Учитель озирається обіч, мовби зараз має побачити матір, яка на хвильку
залишила дитину, відійшла — й зараз повернеться. Жде, що таки
повернеться, що десь поблизу, але нікого нема, тиша, тільки птахи
щебечуть. І перегодя учитель Пилип осмілюється погукати:
    — Агов! Хто в лісі?
    Тільки шелестить листя, співають птахи, сонячні зайчики мерехтять на
соковитій смарагдовій траві. Ніхто не відгукується. Та не може бути, не
може бути, щоб немовля забули в лісі. Що його сюди принесли — й
залишили, аби вмирало далі від материнських очей. Учителеві стає
страшно, йому хочеться кричати, кликати, але голос застряє в горлі. Він
жде й жде, чекає й чекає, а дитина пхинькає й пхинькає, кривлячи губки.
    Тоді вчитель зважується й бере дитину на руки.
    — Хто тебе залишив, хто?
    А що дитина відповість, коли їй якийсь місяць-другий! Кліпає безвіїми
повіками, морщить безбарвні брови, плямкає губами, шукаючи цицьку,
невдоволено суче ніжками.
    — Ходімо до села.
    Вчитель іде через ліс, тулить немовля до грудей.
    На сільській околиці — на белебні хата під стріхою, сіни позападали в
землю. Може, тут щось скажуть, може, тут признають немовля?
    Двері в сіни відчинено, а в хаті — пустка. Так, наче тут ніхто й ніколи не жив.
    Учитель іде поволеньки до сусідньої хати.
    — Чи є тут хто живий? Обізвіться...
    Ніхто не обзивається.
    — Не плач, дитино, знайдемо твою матір, десь вона має бути.
    Назустріч вулицею тупцяє якась тітка.
    — Чи не знаєте, чиє це немовля? — питає вчитель, протягуючи до неї дитину.
    Тітка злякано дивиться на нього, похапливо хреститься.
    — Не моя дитина, — каже тітка й понуро ступає своєю дорогою.
    Скрипить грабарка, повискуючи колесами, погупуючи обіддям коліс.
    
    — Заснуло? — питає Карпо Гнилоквас, киваючи на дитину в учителевих руках. — То куди несеш? Клади на грабарку, завезу.
    Учитель Пилип чує — й не чує, горнучи дитину до грудей.
    — Знайдемо твою матір, знайдемо, — шепоче сухими губами.
    Він іде пустельним сільким шляхом, і коли побачить кого на обійсті біля хати, показує дитину й питає:
    — Не знаєте, чия дитина? Хто його мати? В лісі знайшов.
    І ніхто не знає, і всі мовчать. І тоді вчитель питає в дитини:
    — Може, ти скажеш, хто твоя мати?.. Ходімо до мене, ходімо...
    Але немовля мовчить. Немовля не знає і не скаже. У нього ніколи не буде матері.
    — Хто ж відцурався від тебе, хто відцурався?..
    Мовчить білий світ, не відповідає.
    
--- КІНЕЦЬ ---
Бібліотека » Різне » Історія України » Голодомор Історія / Гуцало Євген
Сторінка 2 з 2«12
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика